MENU

Бандера. Запрошення до спокійної розмови

04.01.2021
Андрій Портнов

Із моїх спостережень за німецькими розмовами про Україну можу сказати, що на даний момент Бандера є чи не найрозпізнаванішим ім’ям з української історії. При цьому, «упізнавання» Бандери більшістю німців, як і більшістю поляків чи навіть українців відбувається у суто емоційній площині й зазвичай не передбачає знання фактів біографії історичного Степана Бандери та очолюваного ним крила Організації Українських Націоналістів. Годі шукати кращої ілюстрації нетотожності історії й міту. Міту, адекватне розуміння якого повсякчас вимагає відповідальної контекстуалізації.

* * *

Після Першої світової війни багато хто в Європі вірив у те, що найважливішою передумовою стабільного розвитку будь-якої держави є її етнічна однорідність. Утім, попри популярність гасла «права націй на самовизначення», далеко не кожна етнічна група здобула власну державність. І Українська (з центром в Києві), і Західно-Українська (з центром у Львові) Народні Республіки, проголошені після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, зазнали військової поразки від своїх противників і не спромоглися втримати незалежність. Східна Галичина і Волинь стали частиною нової Польської держави. Наддніпрянська Україна стала однією з республік Радянського Союзу.

Міжвоєнна Польща не знала штучного голоду чи масових політичних репресій. Тим не менш, тамтешні п’ять мільйонів українців постійно стикалися з різними проявами дискримінації (символами чого стало обмеження права на шкільну освіту українською мовою та відмова польської влади відкрити обіцяний український університет у Львові).

Уряди міжвоєнної Польщі (яка бачила себе національною державою поляків) побоювалися найчисленнішої національної меншини – українців. Тим більш, що у прикордонних із СРСР регіонах ті становили більшість населення (майже 70 % на Волині та понад 50 % у Східній Галичині). Дискримінаційне ставлення польської влади штовхало чимало політично активних українців чи то у радянофільство, чи то в радикальний націоналізм із його гаслами «національної революції проти польського панування» та терористичними методами боротьби. Утім, було би спрощенням твердити, що польська політика несе ексклюзивну відповідальність за радикалізацію української політичної сцени. Так само спрощенням було би твердження про домінування радикального націоналізму серед українського населення.

Інша річ, що такого домінування дуже прагнула ОУН – Організація Українських Націоналістів, яка була створена взимку 1929 року на з’їзді у Відні як нелегальна структура із чітко розробленими правилами конспірації. Очолив ОУН полковник Євген Коновалець (1891–1938), учасник української революції 1917–1919 років. Серед молодих активістів ОУН вирізнявся Степан Бандера (народився 1 січня 1909 року в родині греко-католицького священика в селі Старий Угринів). Бандера не був ідеологом ОУН, він був адептом терористичної політики.

Роль неофіційного маніфесту організації виконував памфлет Дмитра Донцова (1883–1973) «Націоналізм», виданий 1926 року. Донцов ніколи не належав до ОУН, тим не менш саме його тексти стали найпопулярнішою літературою націоналістів. Донцов оспівував насильство, закликав до нещадної боротьби за українську державу, а також недвозначно ідеалізував тоталітарні практики італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, послуговувався нацистською расовою теорією й не цурався антисемітизму[1]. Тексти Донцова були загострено анти-російські, він послідовно уникав польсько-українських сюжетів, але, незалежно від цього, ОУН своїм головним ворогом вважала польську державу й не визнавала її легітимності на території Західної України. Підготовка й провокування повстання проти польської влади було головною метою політики ОУН. Одним із найважливіших її компонентів був політичний терор. За підрахунками істориків, більшість жертв терористичних нападів ОУН становили українці поміркованих поглядів, які виступали за мирне розв’язання політичних протиріч і, за логікою ОУН, ускладнювали справу «національної революції», відволікаючи від неї активну частину суспільства[2].

25 липня 1934 року ОУНівці убили (за їхньою власною термінологією, «стратили») директора Академічної гімназії, колишнього офіцера Української Галицької Армії та прихильника польсько-українського мирного співіснування Івана Бабія. За плануванням убивства Бабія стояв Бандера. Він таки відповідав за організацію (але сам не був виконавцем) ще двох гучних політичних убивств, які здійснила ОУН. У жовтні 1933 року був убитий секретар радянського консульства у Львові (з метою привернути увагу до Голодомору в радянській Україні). У червні 1934 року у Варшаві був убитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький. Безпосередньому виконавцеві убивства вдалося втекти за кордон, але Бандера й ще одинадцять ОУНівців були заарештовані. У листопаді 1935 року розпочався Варшавський судовий процес, за результатами якого Бандеру та двох його найближчих співробітників засудили до смертної кари, яку замінили на пожиттєве тюремне ув’язнення.

Поки Бандера сидів у в’язниці, у травні 1938 року радянський агент убив у Роттердамі голову ОУН Коновальця. У руках полковника вибухнула бомба, передана йому під виглядом коробки цукерок з України (Коновалець дуже любив солодощі)[3].

Знищення польської держави внаслідок німецько-радянської агресії у вересні 1939 року звільнило Бандеру з тюрми. Незабаром після цього, у 1940 році, формально оформився розкол ОУН на дві фракції, які почали називати іменами їхніх лідерів: «мельниковцями» (від Андрія Мельника (1890–1964) – наступника Коновальця) та «бандерівцями». «Бандерівське» крило ОУН мало репутацію непримиреннішого й радикальнішого та тішилася підтримкою, передусім, молодих членів організації. Поважним викликом для обох фракцій ОУН, орієнтованих на співпрацю із нацистською Німеччиною, стала військова агресія Третього Райху проти Радянського Союзу 22 червня 1941 року. За тиждень, 30 червня 1941 року, коли вермахт зайняв Львів, ОУН Бандери вирішило проголосити там українську державу й тим самим поставити Берлін перед «доконаним фактом». Емісар Бандери Ярослав Стецько (1912–1986) приїхав до Львова й зачитав там від імені ОУН(б) «Акт проголошення Української Держави». Ця подія стала несподіванкою для німецької адміністрації й ніяк не входила в плани нацистської політики на сході Європи. І Стецько, і Бандера були затримані й інтерновані у спеціальному бараці концтабору Заксенгаузен (де обидвоє знаходилися до вересня 1944 року).

Таким чином, Бандера особисто не брав участі у діяльності створеної 1942 року Української Повстанської Армії та здійснених її підрозділами масових убивствах мирного польського населення Волині. Під час війни Бандера ані разу не був на території України. Утім, ця обставина не знімає з нього, як із лідера політичної організації, відповідальності за здійснені її членами злочини проти польського населення та за співучасть у нацистській політиці Голокосту євреїв.

Історія українського націоналістичного підпілля не закінчилася із закінченням Другої світової. Про масштаб антирадянської боротьби на заході України свідчать офіційні цифри, озвучені у травні 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС: «Із 1944 до 1952 р. у західних областях України піддано різним видам репресій до 500 тисяч осіб, зокрема, заарештовано понад 134 тисячі, убито понад 153 тисячі, виселені пожиттєво за межі УРСР понад 203 тисячі осіб»[4].

* * *

У повоєнній антирадянській боротьбі УПА Бандера особистої участі також не брав. Один із опонентів Бандери в середовищі ОУН Лев Ребет наприкінці 1940-х років так писав про феномен ототожнення руху із ім’ям Бандери: «Заарештований 1934 р., він більше ніколи не повертався на Україну і поза коротким періодом 1940 і 1941 років не мав безпосереднього стосунку до організаційного апарату, перебуваючи то в тюрмі чи концентраційному таборі, то на еміграції. Одначе внаслідок цілого ряду умов його ім’я (головно після розколу в ОУН в 1940 р…) сильніше пов’язалося з історією організації багато сильніше, ніж його вклад праці міг це оправдати»[5].

За іронією історії, саме критикові Бандери Ребету випало стати першою жертвою радянських спецслужб в їхньому полюванні за українськими націоналістами на еміграції. 12 жовтня 1957 року у Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський вистрелив Ребету в обличчя спеціально розробленою рідкою отрутою з пістолета. За декілька хвилин отрута повністю випарувалася з організму. Смерть Ребета кваліфікували як серцевий напад й навіть не припускали версії про сплановане убивство.

23 травня 1958 року на цвинтарі в Ротердамі відбулася жалобна церемонія у двадцяту річницю убивства засновника ОУН – Коновальця. На неї приїхали не тільки Бандера, Мельник та інші діячі націоналістичного руху, але й Сташинський, завданням якого було вистежити й ідентифікувати серед учасників церемонії Бандеру.

15 жовтня 1959 року в Мюнхені Сташинський з нового, удосконаленого пістолета, вистрелив в обличчя Бандері рідкою отрутою. Цього разу лікарям вдалося визначити наявність отрути в крові убитого. Проте, чи не основною версією смерті Бандери початково розглядали самогубство (у поясненні якого одні покликалися на романтичні відносини, а інші – на розчарування в політичній боротьбі).

Історія убивства Бандери (і Ребета) набрала кардинально нового виміру, коли в ніч з 12 на 13 серпня (ту саму ніч, коли в Берліні була зведена стіна, що відокремила східну частину міста від західної) радянський агент Богдан Сташинський зі своєю дружиною – східною німкенею – втік до Західного Берліна й здався властям. На судовому процесі в Карлсруе восени 1962 року Сташинський детально оповів про обидва вбивства і був засуджений до восьми років ув’язнення (м’якість вироку суд обґрунтував тим, що безпосередній виконавець убивств був лише «знаряддям справжнього злочинця», тобто, радянського уряду).

Процес Сташинського привернув до себе увагу і мав відчутний вплив на міжнародну політику, методи роботи КДБ і навіть масову культуру. Свідчення убивці Бандери поставили хрест на політичній кар’єрі колишнього голови КДБ Алєксандра Шелєпіна й змусили СРСР, принаймні на певний час, відмовитися від практики убивств політичних супротивників за кордоном. Оповідь Сташинського підказала «технологію убивства» в одному з романів про Джеймса Бонда. І, звісно, весь процес дуже посприяв мітологізації Бандери як символу боротьби за незалежність України та жертви радянського терору.

За спостереженням дослідника процесу Сташинського Сергія Плохія: «Замість того, щоб розколоти антирадянський табір і спровокувати боротьбу за владу в найвойовничишій еміграційній організації, убивство лідера, який втрачав популярність і не становив реальної загрози, перетворило його на мученика, дало його прихильникам такий потрібний і потужний об’єднавчий символ»[6].

* * *

І міжнародний ажіотаж навколо процесу Сташинського, і активність радянської пропаганди (яка зробила із Бандери «анти-героя № 1») посприяли тому, щоби «бандерівцями» почали називати всіх українських націоналістів або, у певних контекстах, усіх мешканців Західної України чи тих, хто розмовляє українською мовою. Важливо, що найменування «бандерівець» не може бути нейтральним – воно завжди максимально ідеологічно забарвлено – підкреслено позитивно чи суто негативно.

Публічна комеморація Бандери в Україні стала можливою на початку 1990-х років, після розпаду СРСР. У населених пунктах трьох західноукраїнських областей – Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської – почали з’являтися пам’ятники Бандери (наразі їх загалом встановлено 40) та вулиці його імені. При всіх українських президентах (з Януковичем включно) Київ давав мовчазну згоду на локальну (західноукраїнську) канонізацію УПА, яка, в першу чергу, була увічненням пам’яті про повоєнну антирадянську діяльність підпілля та радянські репресії проти місцевого населення. Такі ж питання, як терористичні практики ОУН у міжвоєнній Польщі, співпраця із нацистською Німеччиною, убивства десятків тисяч мирних поляків на Волині 1943 року, відсувалися на третій план або замовчувалися. В інтелектуальних дискусіях лунали голоси про важливість визнання злочинів і помилок УПА заради збереження в національному наративі пам’яті антирадянського підпілля[7], спостереження про стереотипний зв’язок «бандерівця» із образом не-совєтизованого й не-русифікованого українця[8]. При цьому, українська дискусія про Бандеру (а, точніше, про мітологію Бандери) відбувалася переважно в контексті радянсько-російського вектору. А, наприклад, польські сентименти та історична пам’ять практично не бралися до уваги.

Саме анти-російська й анти-радянська логіка пояснює, чому після першого туру президентських виборів 2010 року, на яких тоді ще чинний президент Віктор Ющенко набрав 5,45 % голосів, він підписав указ про посмертне присвоєння Бандері звання «Героя України» (до речі, кальки з найвищої нагороди Радянського Союзу). Після другого туру виборів і перемоги Віктора Януковича Донецький окружний адміністративний суд визнав указ Ющенка протиправним на тій підставі, що звання Героя може бути надане тільки громадянинові України, яким Бандера не був.

У кожному разі, указ Ющенка став першим кроком до загальноукраїнської комеморації Бандери. Наступним важливим кроком у цьому напрямку став Майдан 2013–2014 років. Поряд із представниками праворадикальних партій, які свідомо пропагували позитивний образ Бандери, значна частина прихильників Майдану та європейського вибору України почали називати себе «бандерівцями» (або навіть «жидо-бандерівцями»). Припускаю, що таким чином вони хотіли підкреслити категоричне неприйняття офіційної російської пропаганди, яка зображувала Майдан як «фашистський путч». Приймаючи (навіть іронічно) пропагандистський штамп «бандерівців» як позитивний самоопис, ці люди потрапляли до ідеологічної пастки, мимоволі стверджуючи ту саму пропаганду, яку вони хотіли висміяти і відкинути.

Одним із символічних результатів Майдану стала легітимізація ОУНівського звернення «Слава Україні! Героям слава!». Під час Майдану це гасло набуло нового значення, перетворилося на декларацію політичної лояльності до української держави. На думку деяких дослідників, щось подібне трапилося і з образом Бандери. За словами Сергія Єкельчика, «можна твердити, що під час Євромайдану образ Бандери набув нового значення як символ протистояння корумпованому проросійському режимові, фактично втративши зв’язок з історичною особою Бандери – переконаного прихильника ексклюзивного етнічного націоналізму»[9]. Інший історик, Іван-Павло Химка, відзначивши здатність масових рухів присвоювати й переосмислювати історичні символи, риторично запитував: «Чи можливо прийняти націоналістичну спадщину як спадщину національну й просто забути про її темну сторону?»[10].

Варто додати, що в сучасній Україні ані прихильники, ані противники героїзації Бандери не становлять гомогенної групи. А сама героїзація піддається критиці з різних позицій: від комуністичної до ліберальної, від проросійської до проєвропейської. При чому друга аж ніяк не є панівною. Із цього можна зробити два важливі висновки. Перший: сама по собі критика Бандери не робить людину автоматично прихильником ані демократичних цінностей, ані радянського наративу. Другий: через загострену політизацію питання, кожне висловлювання з цього приводу потребує контекстуалізації.

Маючи все це на увазі, варто звернути увагу на те, що після Майдану, а, точніше, після російської анексії Криму та початку війни на Донбасі, комеморація Бандери в міському просторі уперше вийшла за територіальні межі Західної України. Влітку 2016 року міська рада Києва перейменувала Московський проспект на проспект Бандери. У липні 2018 року обласна рада Житомирської області проголосила 2019 рік «роком Бандери». Ці рішення варто розглядати у контексті російської агресії проти України, в якому Бандера сприймається багатьма як важливий «антиросійський/антипутінський» символ. Водночас, можна припустити, що на посилення героїзації Бандери вплинула як слабкість публічної критики такої комеморації із демократичних позицій (без найменших пропутінських конотацій), так і нехтування українською владою негативного ставлення до подібних рішень з боку офіційних Варшави, Тель-Авіва чи Берліна.

Стереотипізація Бандери надалі відбувається на емоційно-підвищених тонах. Цьому сприяють і організовувана праворадикальними групами щороку на 1 січня – день народження Бандери – смолоскипна хода у Києві; і регулярне паплюження могили Бандери в Мюнхені, і періодичні згадки Путіним та російськими пропагандистами про «бендерівців» (саме так, через «е»). Такого роду події – чи зі знаком «плюс», чи «мінус» – роблять спільну справу актуалізації міту. Така актуалізація вигідна й адептам культу Бандери, і його поборникам. А ще вона сприяє поглибленню суспільних протиріч та ускладненню (якщо не унеможливленню) відкритої дискусії й спокійної розмови. Іншими словами, сучасний дискурс pro et contra Бандери здебільшого артикулюється в екзальтованому стилі а ля Донцов. Можливо, ця екзальтація, серед іншого, намагається приховати те, що сама по собі історична фігура Бандери аж ніяк не є центральною для української історії, а її позитивно/негативні мітології не є ключем до розуміння суспільно-політичного феномену сучасної України?..


Цей есей є переробленою версією франкомовної публікації в збірникові: Histoire partagée, mémoires divisées. Ukraine, Russie, Pologne. Dir. Korine Amacher, Eric Anouble, Andrii Portnov. Lausanne: Editions Antipodes, 2020.

Опубліковано на сайті Historians.in.ua

Андрій Портнов, історик, професор історії України Європейського університету Віадріна (Франкфурт-на-Одері), директор Мережі дослідників Східної Європи PRISMA UKRAЇNA в Берліні.


[1] Стислий огляд публіцистики Донцова та її впливу: Myroslav Shkandrij, Ukrainian Nationalism. Politics, Ideology, and Literature, 1929-1956. New Haven – London, 2015. Pp. 79–100. Детальний аналіз праць Донцова див. у: Tomasz Stryjek, Ukraińska idea narodowa okresu międzywojennego: Analiza wybranych koncepcji. Wrocław, 2000 та Олександр Зайцев, Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова, 1922–1939 роки. Начерк інтелектуальної біографії. Київ, 2019. Пор.: Георгій Касьянов, До питання про ідеологію ОУН. Аналітичний огляд. Київ, 2003.

[2] Alexander J. Motyl, Nationalist Political Violence in Inter-War Poland, 1921–1939 // East European Quarterly. Vol. 19. № 1 (1985): 45–55. Докладніше про діяльність ОУН в Польщі див.: Roman Wysocki, Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów w Polsce w latach 1929–1939. Lublin, 2003.

[3] Деталі підготовки та проведення «бойового завдання» з убивства Коновальця описав його виконавець – у майбутньому, генерал МВС СРСР – Павєл Судоплатов. Див.: Павел Судоплатов, Разведка и Кремль. Воспоминания опасного свидетеля. Москва, 2017. С. 14–34.

[4] Бopoтьбa пpoти УПА i нaцioнaлiстичнoгo пiдпiлля: диpeктивнi дoкyмeнти ЦК Кoмпapтiї Укpaїни 1943–1959. Лiтoпис УПA. Нoва cepiя. Т. 3. Київ, 2001. С. 40.

[5] Лев Ребет, Світла і тіні ОУН. Мюнхен, 1964. С. 59.

[6] Сергій Плохій, Убивство у Мюнхені. По червоному сліду. Харків, 2017. С. 453.

[7] Ярослав Грицак, Тези до дискусії про УПА, у: Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом. Київ, 2004. С. 111.

[8] Mykola Riabchuk, Bandera`s Controversy and Beyond, у: Mykola Riabchuk, Gleichschaltung. Authoritarian Consolidation in Ukraine, 2010–2012. Kyiv: K. I. S., 2010. Pp. 154–168.

[9] Serhy Yekelchyk, The Conflict in Ukraine. What Everyone Needs to Know. New York – Oxford, 2015. P. 107.

[10] John-Paul Himka, The History behind the Regional Conflict in Ukraine, Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. vol. 16. № 1 (Winter 2015). P. 136.

 Поділитися