Бюлетень "Права Людини", 2003, #23

Николай Томенко прокомментировал появление очередных темников, присланных журналистами в парламентский Комитет по вопросам свободы слова и информации. В этих документах речь идет о порядке освещения основных событий общественно-политичес-кой жизни страны.

В частности, как сообщили в пресс-службе “Нашей Украины”, журналистам предлагается игнорировать заявления по поводу конституционной реформы народных депутатов Бориса Беспалого, Петра Олийныка и Алексея Гудымы, встречу вице-спикера А.Зин-ченко с делегацией Союза молодых госслужащих Германии, статью в американской газете “The New York Times”, в которой сказано, что Украиной руководит уголовный преступник Кучма.

Также темник предлагает освещать акт вандализма относительно мукачевской синагоги в контексте того, что мэром города является Василий Петевка, которого поддерживает “Наша Украина”. По словам Н.Томенко, эксперты, которые проанализировали темник, считают его авторами специалистов с Банковой.

“Меня приводит в негодование цинизм власти, которая нарочно разжигает в обществе антисемитские настроения, провоцирует межнациональные конфликты, стараясь дискредитировать оппозицию”, – подчеркнул Н.Томенко. Кроме того, он подчеркнул, что “пожелания” чиновников от АП относительно игнорирования позиций народных депутатов противоречат новому стратегическому курсу главы государства на построение парламентской республики.

украинская Сеть деловой информации
http://liga.net

Как заявила “УК” мать Игоря Гончарова – Элен Александровна Ожегова, она возлагает всю ответственность за смерть сына на сотрудников правоохранительных органов, расследовавших дело “оборотней”. “Они буквально убивали моего сына – жестоко, настойчиво, не таясь даже меня – матери”, – говорит Ожегова. Вначале на протяжении двух недель они жестоко избивали сына, не давая ему пищи и воды. Со множественными повреждениями внутренних органов он оказался в реанимации, ему сделали три сложнейших операции. После того, как он несколько месяцев в тяжелейшем состоянии находился в больнице, его, вопреки настояниям врачей, перевели не в тюремную больницу, а в изолятор временного содержания. Там его кормили тюремной баландой вместо того, чтобы по требованию врачей обеспечить диетическое питание и нормальное лечение. Его убивали сознательно. А когда Игорь терял сознание на допросах, заявляли, что он симулирует. В итоге он снова оказался в больнице скорой помощи. Я все время задаю себе вопрос: за что?! Ведь он даже не был признан виновным, суд еще не состоялся. Если у следствия были доказательства его вины – зачем его так упорно убивали во время следствия?”

По словам Элен Ожеговой, особым садизмом в многомесячном убийстве ее сына отличался в недавнем прошлом заместитель начальника столичного УБОПа Сергей Хамула, претендовавший на место начальника, который в связи с оглашением информации об избиениях Гончарова был “спрятан” в главке УБОП на непыльной должности начальника службы международных связей ГУБОП МВД. Не меньшим цинизмом отличался ведущий дело “оборотней” следователь Олег Гарник. Он с улыбкой говорил матери Гончарова: “Ваш сын совершенно здоров”. В свое время, представитель “УК”, опубликовавший информацию о садисте Хамуле задал вопрос начальнику ГУБОП: какова в этой связи судьба Сергея Хамулы. На что был дан ответ: “Мы об этом ничего не знаем”. Подобным же образом отреагировал и замгенпрокурора, курирующий надзор над деятельностью спецподразделений.

Даже когда Гончарова не стало, садисты из УБОПа продолжали издевательства над его матерью. Выходя из морга, они не скрывали перед находившейся там Элен Ожеговой своего удовлетворения, потирая руки от увиденной в морге картины. По сведениям “УК”, в тот же день члены следственно-оперативной группы устроили победный сабантуй со значительным количеством водки.

Кто действительно оказался в данной ситуации на высоте, так это медики Киевской городской больницы скорой помощи. Они вопреки противодействию УБПовцев и следователя тайно подкармливали Гончарова передачами, которые приносила мать.

Мы обратились за комментарием к врачу-анестезиологу высшей категории Евгению К., привлеченному адвокатами к контролю за осуществлявшимся лечением. Он сообщил следующее: “Я неоднократно общался с лечащим врачом, знакомился с историей болезни и пришел к выводу, что медицинская помощь оказывалась на самом высоком, я бы сказал высочайшем уровне. Отношение к Гончарову со стороны медиков и, в частности, заведующего реанимационно-нейро-хирургическим отделением В. И. Кушина было не только высокопрофессиональным, но и человечным. Медики сделали все, что было в их силах. Но в последние дни остановки сердца следовали одна за другой. Ответственно заявляю: смерть Гончарова не могла быть вызвана искусственно. Просто организм был предельно ослаблен. А первопричиной этого стало первое избиение, повлекшее многочисленные травмы и разрывы внутренних органов и, как следствие, – три операции, а также отсутствие послеоперационного ухода в ИВС, как того требовали врачи БСМП”.

Адвокат Виктор Бояров заявил, что родственники Игоря Гончарова твердо намерены добиваться наказания виновных в его убийстве. Адвокаты уже начали работу над составлением соответствующих документов и, слабо веря в справедливость украинского правосудия, преисполнены решимости дойти до Европейского суда, в котором за смерть Игоря Гончарова будут отвечать уже не отдельные “неприкасаемые” граждане в погонах, а государство Украина. По поводу рассмотрения дела в Европейском суде Виктор Бояров так оценил шансы выиграть дело: “Практически они равны 100%”.

http://cripo.com.ua/?sect_id=5&aid=1480

Служба безопасности Украины предлагает всем заинтересованным сторонам высказать свое мнение по поводу разработанного ею законопроекта о создании специальной системы мониторинга телекоммуникаций, передает Интерфакс-Украина.

В распространенном 27 августа заявлении пресс-центра СБУ сообщается, что текст законопроекта размещен на официальном сайте спецслужбы, которая “надеется на получение откликов, возможных замечаний и предложений от всех заинтересованных учреждений и лиц”. Эти замечания и предложения могут быть учтены в процессе обсуждения законопроекта.

Представленный в парламент документ предусматривает создание единой системы мониторинга для негласного съема информации при проведении оперативно-розыскной, контрразведывательной и разведывательной деятельности.

СБУ в своем заявлении подчеркивает, что данный законопроект не расширяет полномочий правоохранительных органов, а предусматривает технические, организационные и режимные меры по обеспечению мониторинга на законных основаниях. Кроме того, его принятие не потребует дополнительных материальных и других затрат со стороны государства.

“Мониторинг телекоммуникаций, осуществляемый на законных основаниях, – это требование времени, обусловленное сложной криминогенной ситуацией, сложившейся в мире”, – считает СБУ.

В спецслужбе подчеркивают, что развитие информационных технологий, усовершенствование телекоммуникационной инфраструктуры Украины с ее постепенной интеграцией в международное информационное пространство обуславливают необходимость адекватного усовершенствования законодательства, касающегося защиты интересов человека, общества и государства в информационной сфере.

“Особую актуальность эта проблема приобретает, учитывая рост количества проявлений киберпреступности и использования информационных технологий террористическими группировками”, – отмечают в СБУ.

Единую систему мониторинга, согласно законопроекту, должна будет создать и обслуживать в будущем СБУ. Воспользоваться правом мониторинга смогут органы, имеющие на основании соответствующих законов право на негласный съем информации с каналов связи.

Как сообщал Корреспондент.net, законопроект “О мониторинге телекоммуникаций”, разработанный СБУ, уже внесен Кабмином на рассмотрение парламента.

В настоящее время, в соответствии с законом об оперативно-розыскной деятельности право на санкционированный судом негласный съем информации имеют ряд подразделений МВД, СБУ, Пограничных войск (в настоящее время Госпогранслужба, – ред.), Управления государственной охраны, оперативные подразделения налоговой милиции Государственной налоговой администрации Украины, оперативные подразделения Госдепартамента исполнения наказаний, разведывательный орган Минобороны.

Для введения в действие системы мониторинга всем операторам телекоммуникаций нужно будет за свой счет приобрести оборудование, необходимое для проведения мониторинга и установить его на своей территории. Также за средства оператора будет проводиться в дальнейшем ее техническое обслуживание. Средства управления системой мониторинга будут размещены на площадях СБУ.

В свою очередь, с критикой данного законопроекта уже выступил председатель исполкома Всеукраинской общественной организации “Украинское интернет-сообщество” (УИС) Игорь Дядюра. Он считает, что парламент должен отклонить и отправить на доработку проект, в частности, из-за большого количества не конкретизированных в законопроекте условий работы системы мониторинга.

www.korrespondent.net
27 Августа 2003

16 июля судебные исполнители описали имущество частной Кировоградской телекомпании “TTV” во исполнение решения суда по иску Владимира Ярошенко о защите чести, достоинства и деловой репутации. Напомним, что Каменский местный суд вынес решение о возмещении морального ущерба, причиненного экс-кандидату на должность мэра Кировограда, в размере 300 тысяч гривен. Апелляционный суд Черкасской области оставил решение в силе.

Заместитель начальника отдела государственной исполнительной службы Ленинского района Юлия Кучицкая заявила, что действует в соответствии со ст. 63 Закона Украины “О судебном исполнении”, поскольку постановления Верховного суда о приостановлении решений местного суда нет. Имущество описано и передано на хранение третьему лицу – Виктору Шмидту, которого судебный исполнитель считает незаинтересованным лицом. Представители “TTV” – наоборот, – заинтересованным, поскольку сам Виктор Федорович также судился с “TTV” и тоже выиграл дело.

Обращает на себя внимание тот факт, что попытки описать имущество телекомпании предпринимались и раньше, но откладывались из-за отсутствия гендиректора и главбуха. Не было их и 16 июня. Где находится их руководство, журналисты не сообщают; и почему в столь критический момент коллектив оказался брошенным на произвол судьбы?

В настоящее время помещение телекомпании опечатано, вещание прервано. Не ясно, почему это произошло, ибо сама по себе процедура описания имущества не является запретом пользоваться им для выхода в эфир. В ситуацию вмешался еще один неожиданный фактор: какой-то аноним позвонил в милицию и сообщил о том, что помещение “TTV” заминировано. Милиция взрывчатки не нашла.

Мониторинговый центр свободы слова проводит экспертизу данного конфликта.

Інформація надіслана Асоціацією “Громадські ініціативи”, м.Кіровоград

Розпочався неохочий та плутаний відступ криворізької міської влади перед несподівано масованою громадською підтримкою вимог журналістки Валентини Кривди.

Ініціаторка справедливого збурення вперто домагається відміни ст. 13-ї Регламенту міської ради та вільного доступу на засідання сесій міськради для представників засобів масової інформації незалежно від їхньої політичної орієнтації чи міри наближеності до влади. В якості жертви такої дискримінації вона своєю п’ятимісячною кампанією звернень до всіх мислимих служб та інстанцій, причетних до функціонування ЗМІ, таки привернула увагу громадськості до цієї справи.

У місцевій пресі за цей час з’явилося більше десятка публікацій, відгукнувся бюлетень Харківської правозахисної групи “Права людини”, розпочався збір підписів під відозвою “Кривбасу – свободу слова!”.

Майже 500 підписів криворізьців уже лягло на стіл міського голови Юрія Любоненка. Відповіді різних службових осіб на численні інформаційні запити Валентини Кривди підтверджували безпідставність намагань місцевої влади не допустити її присутності на сесіях міської ради. І не тільки її... На початку липня поточного року заступник начальника Дніпропетровського обласного управління юстиції О.В.Ковалькова повідомила таке (лист від 01.07.2003р., № 04-5/1840): “...Після проведеного правового аналізу вищезазначених законів, а також інших чинних нормативно-правових актів, які стосуються вашого питання, ми дійшли висновку, що не існує жодного чинного нормативно-правового акту України, який би містив у собі норму, згідно якої будь-яка фізична або юридична особа (орган юридичної особи) мали би повноваження “визначати необхідність присутності представників державних органів, районних рад, політичних партій, інших громадських організацій, трудових колективів, преси, телебачення на засіданнях міськради або постійних комісій...”.

Але ж саме таким актом і є Регламент роботи Криворізької міської ради, ставши своєрідною “удавкою” проти проникнення незалежних журналістів до сесійної зали! Отже, під тиском неспростовних доказів про відсутність будь-яких законних підстав для відсторонення журналістів від важливої громадської місії, міська влада розпочинає маніпуляції з питанням акредитації журналістки В.Кривди. Незважаючи на кількаразові спроби всеукраїнського тижневика “Шлях Перемоги” домогтися акредитації свого позаштатного кореспондента з наданням відповідних до закону документів, керуючий справами виконкому В.Петровнін продовжує “роз’яснювати” заявникам те, що “акредитація журналістів при органах місцевого самоврядування здійснюється на підставі офіційного подання засобом масової інформації до відповідного органу або за заявою журналіста (технічного працівника) з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах або рекомендації професійного об’єднання журналістів” (текст за В.Петровніним). Цим вправи В.Петровніна у “знанні” законів не закінчилися. Він підкреслює, що “в Вашому листі йде мова про акредитацію позаштатного кореспондента В.Кривди, а не про журналіста”. У зв’язку з цим М.Макар – директор ТОВ “Українська Видавнича Спілка”, засновника тижневика, змушений звернутися до виконавчого комітету Криворізької міської ради, який протягом багатьох місяців, без видимої участі міського голови, непохитно відстоює непрозорість діяльності ради. Мотивація та доводи, наведені у зверненні, варті уваги: “...У офіційній відповіді керуючого справами виконкому В.Петровніна (вих.№ 7/31-1528 від 25.07.2003р.) приводиться така аргументація відмови в акредитації нашого журналіста, як відсутність підтвердження професійного фаху нашого журналіста. Причому, Ваш працівник довільно трактує вищезгаданий Закон і перекручує наведені в ньому положення.”

Нагадуємо, що в Законі написано: “За офіційним поданням засобу масової інформації” АБО “За заявою журналіста з підтвердженням його професійного фаху”. Тобто, ці два способи заяви про акредитацію ніяк не пов’язані між собою, і при офіційному поданні – як і було в нашому випадку – ЗМІ може акредитувати в органах місцевого самоврядування будь-якого свого працівника, навіть позаштатного. Крім того, В.Петровнін виявляє у своїй відповіді досить смішну некомпетентність, розділяючи поняття “кореспондент” та “журналіст” як абсолютно різні та заявляючи, що Закон стосується лише останніх......Тому, враховуючи вищесказане, ми змушені трактувати немотивовану відмову Криворізького виконкому в акредитації нашого позаштатного кореспондента В.Кривди як злісне порушення Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” та перешкоджання діяльності журналіста, засобу масової інформації з боку посадових осіб органу державної влади – зокрема, керуючого справами В.Петровніна...”.

І все ж на третю від початку протестної кампанії сесію міськради, липневу, були запрошені лише представники газети “Червоний гірник"(орган міської ради), муніципальної телерадіокомпанії “Рудана”, державного телерадіооб’єднання “Криворіжжя” і не допущені позаштатний кореспондент всеукраїнського тижневика “Шлях Перемоги” Валентина Кривда, головний редактор обласної незалежної громадсько-політичної газети “Точка зрения”, помічник-консультант народного депутата України, голови депутатського об’єднання “Антимафія” Григорія Омельченка Наталія Сокуренко та заступник головного редактора громадсько-політичної газети “Право” Олена Костадінова. Реакція прокуратури на факти створення перешкод у виконанні професійних обов’язків журналістів була спрямована на підтримку незаконних дій влади і заслуговує на окреме дослідження.

Правомірність поставлених В.Кривдою вимог із вдячністю “за виявлену принциповість у здійсненні професійної журналістської діяльності” підтвердив у своєму листі від 01.08.2003 голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Іван Чиж. Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Микола Томенко у листі від 11.07.2003 на адресу Криворізької міської ради та журналістів видань “Точка зрения”, “Шлях Перемоги”, “Право”, посилаючись на існуючий стосовно цього питання корпус законів, нагадує, що “...Акредитація надається в реєстраційному порядку, тому положення про акредитацію, які видаються відповідними органами влади, не мають запроваджувати жодних підстав для відмови в акредитації журналістам, які подали необхідні документи (Підкреслення – М.Томенка). Журналістів має бути акредитовано.

Слід відзначити, що Закон не встановлює й будь-яких обмежень на кількість журналістів та творчих працівників, які можуть бути акредитованими...”. Зрештою, навіть прокуратурі після кількох безплідних перевірок, здійснених на вимогу журналістки В.Кривди, стало зрозуміло, про що йдеться. Якщо в листі від 13.06.2003р. прокурора м.Кривого Рогу державного радника юстиції 3-го класу В.Р.Кравця предмет оскарження журналістки – регламент роботи Криворізької міської ради – зображено як відповідний чинному законодавству, то двома місяцями пізніше прокуратура змушена була дійти іншого висновку. У згаданому першому листі читаємо: “...Згідно регламенту роботи Криворізької міської ради представники державних органів, районних рад, політичних партій, інших громадських організацій, трудових колективів, преси, телебачення запрошуються на засідання сесії міськради в разі необхідності. Гласність роботи міської ради забезпечується шляхом оприлюднення по телебаченню, радіо, пресу, зокрема: відповідні органи Криворізької міської ради та її виконкому – загальноміську газету “Червоний гірник” та ТРК “Рудана”...(остання фраза з її особливостями приведена також за оригіналом – авт.) Перевіркою грубих порушень (не грубі, певно, перебувають поза компетенцією прокуратури? – авт.) законодавства щодо реалізації вашого права на одержання інформації про роботу сесії міської ради не встановлено, підстав для реагування нема...)”. Із листа цієї ж прокуратури від 22.08.03р.за підписом в.о.прокурора м.Кривого Рогу старшого радника юстиції В.Несміяна дізнаємося: “...При перевірці встановлено, що ст.13 Регламенту міської ради суперечить нормам чинного законодавства. За пропозицією прокуратури м.Кривого Рогу ст.13 Регламенту міської ради приводиться у відповідність нормам чинного законодавства. Крім цього повідомляємо, що при Криворізькій міській раді створена робоча група з числа депутатів, яка підготувала пропозиції щодо порядку акредитації представників засобів масової інформації при Криворізькій міській раді, а також Положення про порядок висвітлення діяльності Криворізької міськради та її виконавчих органів.

Зазначені документи будуть надані на розгляд депутатам міської ради у серпні поточного року.” Саме останній абзац листа прокуратури обіцяє появу чергового витка виснажливої бюрократичної тяганини: за деякою інформацією, міська влада всіляко намагається обійти ГЛАСНІСТЬ, один із принципів, на яких відповідно до закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” здійснюється місцеве самоврядування. Недоступні поки що громадськості проекти змін дуже ймовірно матимуть на меті зберегти непролазність існуючої місцевої нормативної бази акредитації журналістів.

Документ цікавого змісту надав редакції один з читачів кіровоградської “Просто газети”. На одне з судових засідань кіровоградець, що був позивачем, запросив представників ЗМІ. Та журналістам заборонили знімати, проводити аудіозапис та фотозйомку. Позивач з заявою стосовно прав журналістів звернувся до суду і у відповідь отримав ухвалу стосовно забезпечення прав журналістів на проведення аудіозапису та фото і відео-зйомки у судовому засіданні.

В ухвалі повідомлялося, що суд встановив: підстави для задоволення даного клопотання відсутні, оскільки позивач, “не має відношення до журналістів, які б бажали здійснювати відповідний запис, і права яких начебто порушені. Дана справа не має публічного інтересу”.

Цікавий підхід до свободи слова. Вже вкотре не ЗМІ визначають, про що їм писати.

Невже демократія та свобода слова полягає в тому, що про щось написати дозволено буде лише за рішенням суду про “публічний інтерес”? Чи не є заборона фото та відео-зйомки і аудіозапису порушенням чинного законодавства та перепонами в роботі представників ЗМІ?

http://maidan.org.ua/n/news/1061987521 

Внимательные читатели луганской периодики уже на протяжении двух лет следят за деятельностью Реабилитационного центра для детей группы риска “Поступ”, работающего по проблемам детской беспризорности. Они знают, что сейчас центр переживает трудные времена: он в силу ряда причин уже некоторое время закрыт, но сотрудники “Поступа” делают все, чтобы возобновить его работу. И вот теперь, когда подготовка к новому сезону практически завершена, помещение восстановлено после произошедшего там некогда пожара и закуплено оборудование для подключения к электросети, детский центр постигла новая беда.

Региональное отделение Фонда государственного имущества Украины довольно неожиданно и резко в судебном порядке потребовало чтобы “Поступ” освободил арендуемое помещение. И теперь детский центр для беспризорников рискует разделить судьбу своих подопечных.

Все дело в том, что луганская недвижимость пользуется все большим спросом, и это открывает широкие возможности для тех, кто считает совесть атавизмом. Но давайте по порядку. Некоторое время назад к руководству детского реабилитационного центра обратился некий луганский бизнесмен – назовем его, скажем, Арсен – и предложил передать помещения центра одной из религиозных конфессий, мотивируя это тем, что работа, которую ведет эта конфессия, гораздо важнее работы с беспризорными детьми. Первое время он вел себя вполне корректно, предлагал компенсировать затраченные на ремонт средства, пытался убедить нас в нецелесообразности как таковой педагогической работы с уличными детьми, которых, по его словам, изменить нельзя. Но, когда мы решительно отказались принять его предложение, он резко переменил тон и, ссылаясь на, якобы, связи в администрации, пригрозил выгнать детский реабилитационный центр из помещения силой.

Не знаю, стоит ли логически объединять эти события, но уж слишком вдруг и слишком рьяно взялись за дело юристы ФГИ. Причем их аргументация настолько гибка, что мы не успеваем реагировать на ее изменение. На первом приеме по поводу полученного из ФГИ письма мне в качестве основной претензии сообщили, что проверка (о которой мы, кстати, не были извещены), не получив доступа в помещение, заключила, что оно не используется по назначению. На что я объяснил, что в виду отсутствия в помещении электричества, центр не работает в прежнем режиме, что в нем ведутся ремонтные работы и что полтора десятка газетных публикаций и около десяти телевизионных репортажей являются более чем веским доказательством его целевого использования. Я пригласил представителей Фонда в любое удобное для них время посетить центр и самолично в этом убедиться. Казалось, инцидент был исчерпан: мы направили начальнику РО ФГИ письмо с подробным объяснением обстоятельств этого недоразумения, приложив копии газетных публикаций и аргументацию социальной значимости центра. В этом же письме мы сделали официальный запрос о возможности пролонгирования договора аренды. Тогда же, 4 августа нами в Фонд госимущества были предъявлены и документы, подтверждающие погашение “Поступом” задолженности по арендной плате. Но, вместо ответа на это письмо, “Поступ” получает датированную 19-м августа повестку в суд (поистине соломоново решение!), причем теперь основной претензией к нам является задолженность по арендной плате в размере 49 грн 78 коп (!) и пени в размере 18 грн 17 коп. Согласитесь, довольно внушительные суммы. А как же документы, подтверждающие, что на момент подачи судебного иска задолженности не только не было, но была даже переплата в 10 гривен?

Во время телефонного разговора специалистка Фонда, принявшая у меня эти бумаги, заявила, что не получала их вовсе! Правда, приняв во внимание мое неподдельное удивление этим фактом, обещала позднее разобраться.

Не беру на себя смелость связывать эти действия специалистов Фонда с событиями, описанными во втором абзаце, но, как бы там ни было, этот процесс никак не производит впечатление прозрачности. Слишком уж все как-то поспешно и непоследовательно. Нельзя не заметить, что ФГИ даже не пытается исчерпать досудебных способов разрешения конфликта. А ведь мы готовы выполнить все требования фонда, тем более, что не исполненным из них осталось всего лишь одно – страхование помещения. Фондом не учитывается и то, что, согласно одному из недавних указов, приоритетное право аренды помещений бывших детских садов дается организациям, работающим с детьми. Тем более не учитывается важность работы, которую центр вел на протяжении полутора лет, ежедневно принимавший и оказывавший помощь 10-15 самым нуждающимся из наших маленьких соотечественников. За все время своего существования детский реабилитационный центр не получил ни копейки из госбюджета, педагоги работали бесплатно, более того, сами вкладывали финансовые и материальные средства необходимые для функционирования центра. 45 маленьких луганчан в разное время нашли здесь заботу и поддержку. А теперь, под предлогом несвоевременной уплаты в тот же госбюджет Несмотря на то, что мы обратились за помощью ко всем известным нам украинским и международным правозащитным организациям, шансов на положительное для “Поступа” судебное решение, похоже, нет. Недвижимость теперь в цене.

Что ж, нам остается только пригласить всех желающих на торжественное закрытие Реабилитационного центра для детей группы риска, которое скорее всего состоится 20-го сентября. Мы подготовим для вас концерт, во время которого наши воспитанники покажут вам сценки из своей жизни и всем нуждающимся розданы оставшиеся в центре продукты и одежда.

Надеемся, что и представители облгосадминистрации, и руководство ФГИ так же будут присутствовать на нашем празднике.

А что до роли, которую может играть в этой истории бизнесмен Арсен и связи его угроз с действиями Фонда госимущества, то, повторюсь, я не вправе об этом судить. Просто давайте посмотрим, как будут разворачиваться события, кто станет следующим арендатором помещения. Не станет ли им уже вскользь упомянутая здесь религиозная организация? Если так, то, я думаю, все мы сможем воочию убедиться в том, насколько дела ее членов соответствуют декларируемым духовным идеалам.

Я же со своей стороны обязуюсь не оставлять без внимания эту проблему и продолжать освещать ее развитие не только в региональных, но и во всеукраинских СМИ.

Ґендерна дискримінація в Україні позбавляє жінок можливості працювати, в той час як уряд України нічого не робить для вирішення цієї проблеми, заявляє в новому звіті неурядова організація Human Rights Watch.

Шістдесят сторінок звіту “Праця жінок: дискримінація по відношенню до жінок на українському ринку праці” надають опис того, як українські роботодавці дискримінують пошукачок роботи через оголошення вакансій та методику проведення співбесід.

Як державні установи, так і приватні структури зазвичай надають в своїх оголошеннях про наявні вакансії перевагу чоловікам перед жінками. Роботодавці також використовують інформацію про сімейні обставини жінок, яку вони вимагають під час співбесід, для того, щоб відмовити жінкам у прийомі на роботу. Вимоги до віку та зовнішності також усувають багато жінок від посад, на які вони повністю підходять з точки зору професійних вимог.

“Ринок праці в Україні відображає вкрай застарілі стереотипні уявлення про можливості жінок,” – заявила ЛаШон Джеферсон, виконавчий директор департаменту з прав жінок “Human Rights Watch”. – “Уряд України не може називатися захисником прав жінок, доки він дозволяє, щоб їх прирікали на найменш оплачувану та найпогорджуванішу роботу.”

Урядовці регулярно заперечують той факт, що дискримінація по відношенню до жінок на ринку праці в Україні становить проблему. Але інспекторам Міністерства праці та соціальної політики бракує бажання та підготовки для проведення розслідувань дискримінаційної практики прийому на роботу.

В той самий час Державна служба зайнятості підтримує таку дискримінацію, розміщуючи оголошення про наявні вакансії з зазначенням бажаної статі працівника та навіть вимагаючи від роботодавців вказувати їх побажання щодо статі кандидатів на посади.

Уряд України підписав низку міжнародних угод, що забороняють дискримінацію по відношенню до жінок на ринку праці, в тому числі Конвенцію з викоренення всіх форм дискримінації по відношенню до жінок та антидискримінаційну Конвенцію Міжнародної організації праці № 111.

Оголошення про вакансії з зазначенням бажаної статі кандидатів з’являються в українських газетах, журналах та на Інтернет-сайтах з працевлаштування. Державні центри зайнятості, приватні рекрутингові фірми та агенції з працевлаштування теж регулярно розповсюджують такого роду об’яви. Оголошення про вакансії з такими вимогами, як “молода жінка від 18 до 30 років, приваблива зовнішність” є звичайним явищем.

Вимоги до статі працівника присутні в усіх галузях та категоріях зайнятості. І оголошення про робітничі вакансії, що передбачають фізичну працю, і оголошення про вакансії для менеджерів середньої та вищої ланки частіше вимагають саме чоловіків-кандидатів. Більшість оголошень, що шукають саме жінок – це вакансії в сфері надання послуг, такі, як кельнерки та хатні робітниці, а також мало оплачувана та підпорядкована робота за фахом – секретарки або бухгалтери. В результаті жінки навіть не роблять спробу влаштуватися на багато інших робіт, що відповідають їх професійним здібностям та кваліфікаціям.

Має місце і дискримінація під час співбесід, яка може бути досить суворою та принизливою для пошукачок. Роботодавці охоче розпитують жінок під час співбесід та в анкетах про їх вік, сімейний стан, родинні обставини, сімейні плани та про роботу їх чоловіків. Тоді вони приймають рішення виходячи з цієї інформації. Наприклад, роботодавці часто відмовляють молодим жінкам, оскільки, як вони кажуть, ці жінки в тому віці, коли на першому місці стоїть виховання дітей.

Жінки, яким за тридцять п’ять, теж стикаються зі значними перешкодами до працевлаштування, оскільки більшість вакансій, розрахованих на жінок, – секретарки, доглядальниці та кельнерки – типово вважаються “підходящими” лише для молодих жінок та дівчат. Роботодавці регулярно вказують вимоги до віку в оголошеннях про вакансії і можуть відмовити жінці в прийомі на роботу, дізнавшись про її вік під час співбесіди.

Для вирішення проблеми поширеної дискримінації по відношенню до жінок на українському ринку праці “Human Rights Watch” сьогодні закликає уряд України:

– публічно засудити дискримінацію стосовно жінок в усіх галузях найму на роботу, включаючи оголошення про вакансії;

·- забезпечити відсутність дискримінаційної практики прийому на роботу до державних установ та закладів та припинення практики обумовлення статі працівників в оголошеннях про вакансії;

·- прийняти законодавчі акти, спрямовані на викоренення ґендерних обмежень на надання пільг по догляду за дитиною (за винятком відпустки по вагітності та пологах);

– спільно з НУО, профспілками, групами роботодавців та ін. провести серед жінок, що шукають роботу, а також роботодавців, представників влади та держслужбовців всеукраїнські просвітні кампанії з підвищення обізнаності стосовно дискримінації та сексуальних домагань на робочому місці та офіційних можливостей відшкодування збитків тим, хто зазнав порушення своїх прав.

“Human Rights Watch” також звернулася до міжнародних організацій з закликом здійснити сміливіші кроки з запровадження принципів недискримінації в уряді України. Зокрема “Human Rights Watch” закликала уряди Сполучених Штатів та інших країн включити антидиск-римінаційні освітні компоненти для роботодавців та працівників до програм допомоги, спрямованих на підтримку прав жінок та на попередження торгівлі людьми.

“Human Rights Watch” закликала Європейський Союз (ЄС) допомогти уряду України в приведенні українського законодавства до відповідності стандартам ЄС з недискримінації та рівного ставлення до жінок та чоловіків на ринку праці та звернулася до Міжнародної організації праці (МОП) з проханням провести додаткове навчання держслужбовців, в тому числі інспекторів Міністерства праці та соціальної політики, з ґендерних аспектів трудових прав та з техніки проведення службових розслідувань таких скарг.

Прочитати звіт “Human Rights Watch” ви можете за такою адресою в Інтернеті: http://hrw.org/russian/reports/ukraine/2003/ukraine_resume.html

Під час другого етапу проекту “Твій захист”, в період з початку червня до середини липня до інформаційно-консультативного Центру “Твій захист” звернулося понад 50 чоловік за допомогою, консультаціями та розповідями про свої історії. Прийшло 8 листів з проханнями допомогти. Крім того, в цей час ми почали виїзди в райони для моніторингу та надання консультацій жителям сіл та райцентрів.

За цей час було здійснено виїзди в Теплицький, Бершадський, Хмільницький, Крижопільський та інші райцентри Вінницької області. Виїзди в райони характеризуються особливим очікуванням людей, здебільшого батьків дітей-інвалідів. На зустрічі їх приходить найбільше. Самі молоді інваліди не активні у сільській місцевості, основною причиною цього є безперспективність, відчуття даремності та неготовність інших сільських жителів до сприйняття людей з інвалідністю як повноправних членів суспільства. Інвалідність вважають чи не заразною.

Чим дальше від “цивілізації” (мається на увазі обласний та районні центри), тим частіше причиною правопорушень виявляється просте незнання людей з обмеженими фізичними можливостями про свої права. Свої проблеми вони сприймають як такі, до яких нікому немає діла, навіть не знають про якийсь соціальний захист з боку держави. Звісно, державні структури цим користуються і не дуже охоче інформують людей. Непоодинокі випадки, коли комісією ВТЕК безпідставно зменшувалася або ж взагалі знімалася група інвалідності. Приклад у м. Теплик: Пастух Михайло (1993 р.) народився без лівого вуха – відсутні усі внутрішні та зовнішні органи слуху. У хлопця була 2 група інвалідності, але в 10 років під час перекомісії лікарі знайшли, що Михайло звик і пристосувався дуже добре справлятися з одним правим вухом, отже, інвалідність було знято. Розвитком дітей із відхиленнями психічного характеру не лише в селах, а й в райцентрах ніхто не займається.

У Вінниці також непоодинокі випадки, коли лікарі та працівники центрів соціального захисту населення діють не в інтересах людей. Ніна Мефодіївна Камінська написала заяву на матеріальну допомогу два роки назад. Через рік її дільнична запропонувала переписати заяву, мовляв, нехай дата буде новіша, “освіжити” справу, що і було зроблено. Коли ж Ніна Мефодіївна нещодавно звернулася з питанням: “То довго ще чекати допомоги?”, то почула у відповідь: “Ваша заява минулорічна, а ми зараз виплачуємо тим, хто звернувся поза того року.” Подібні використання простої довірливості та незнання людей дуже непоодинокі.

Оскільки червень-липень – це час вступу до ВУЗів, то і до нас стали частіше звертатися молоді люди з інвалідністю із запитанням: які пільги вони мають при навчанні у ВУЗі та як ними можна скористатися.

Окремо хочеться детальніше описати історію Гладько Сергія. До нас по допомогу спочатку звернулася його мачуха (Наталля). Батько Сергія (Олег) розлучився з дружиною (Лілією) 10 років тому. Їхній син, хворий на ДЦП, залишився з матір’ю, яка є його офіційним опікуном. В листопаді 2002 року хлопцеві виповнилося 16 років, але паспорта він не отримав, оскільки мати на той час вже часто була в запоях і не дуже опікувалася сином. Сусіди кажуть, що рідко взагалі його бачили на вулиці, він ні з ким не спілкувався, його мова майже не розвинута. В 16 років потрібно було переоформити пенсійні документи на сина, але Лілія цього не знала і не зробила, отже хлопцеві перестали приносити пенсію. Невдовзі Лілія привезла сина до Олега, мовляв, тепер ти ним займайся. На той час Олег вже був вдруге одружений і у них з Наталією вже була дочка 1,5 років. Коли Сергій опинився у батька, він був у дуже занедбаному стані: немитий, переляканий, агресивний, вночі уві сні кричав щось, із чого можна було зробити висновок, що над ним хтось знущався, при чому це був чоловік. Наталля розповідала, що Сергій їй симпатичний, вона хотіла б ним займатися, але прояви агресії до їхньої маленької дочки дуже лякали. Крім того, через кілька місяців Олег має надовго поїхати за кордон у відрядження. Для того, щоб обстежити хлопця і пройти комісію ВТЕК, Олег поклав сина у лікарню. Лікарі підтвердили діагноз, ускладнений психічними розладами. Отже, бажано хоча б деякий час Сергію побути в спеціалізованому закладі, де хлопця зможуть соціалізувати, щоб він міг жити у звичайних домашніх умовах. Такі заклади у Вінницькій області є, але туди не приймають без документів з лікарні. А комісія ВТЕК не може дати жодних документів без наявності паспорта. Отже, необхідний паспорт. Лілія ніде не прописана, оскільки квартиру, де раніше вони жили, продала, тепер знімає житло без усілякої реєстрації. (Все вищеописане ми по крупицям дізнавалися при кожній новій зустрічі з усіма дієвими особами.) Без прописки паспорта не дають. Якщо прописати Сергія до його батька, то туди ж необхідно прописати і Лілію, оскільки вона є офіційним опікуном. А цього сім’я Олега остерігається, тому що не довіряють матері хлопця. Ми зв’язувались з багатьма інстанціями, з міліцією, з інтернатами, щоб якось допомогти. Вся ця справа просувається з “великим скрипом”. Ми продовжуємо розгортати проблеми цієї справи, але дуже вражає, що найбільше переймається долею хлопця Наталля – рідні батьки Сергія весь час лише намагаються звинуватити один одного. Це дуже явно демонструє відношення до дітей-інвалідів в сім’ях: цими дітьми або прикриваються для якоїсь вигоди, або їх правами і інтересами просто нехтують. Отже, у нас іще багато роботи.

Важко не погодитись з висновками Правління Організації солдатських матерів України, які вони щойно оприлюднили, що законодавство про військову службу і призов у нас недосконале.

Але де ж йому бути досконалим, якщо воно не враховує реалії, які у нашій молодій державі швидко змінюються? Здається, що у нас закони пишуть люди, які наче живуть на сьомому небі, – так вони далекі і від армії, і від медицини, і від юриспруденції. Але головне, що вони далекі від людей. Бо закон на те і існує, щоб чітко визначити і обґрунтувати, хто і за що відповідає у кожному випадку, передбаченому тим законом.

Візьмемо, як приклад, законодавство про призов. Воно повинно чітко визначити відповідальність сторін: військовослужбовців, лікарів, офіцерів. Але у нас визначена тільки відповідальність військовослужбовців (і так пишуться більшість наших законів у будь-якій галузі – відповідає самий незахищений). Посадовці, здається, пишуть закони один для одного. Що стосується законодавства про призов, Наказів МО №2 і №207, а також “Положення про проведення призову” – то вони значно ліпші, ніж попередні, писані ще за радянських часів, але в кожному з них не передбачена дієва схема обстеження призовників, як і жорстка тактика вибору критеріїв, за якими військовослужбовці звільняються у запас через хворобу за рішенням комісій ВЛК. Тому, відносно ліберальне законодавство, яке дає змогу не брати до лав армії хворих, так часто і неухильно рік від року не спрацьовує. І ми продовжуємо отримувати листи з частин із скаргами і переліком прізвищ комісованих через хвороби у перші місяці служби.

Чомусь наші відомості разюче відрізняються від тих, якими володіє ОВК і наш обласний Відділ охорони здоров’я, але цю загадку нам спільними зусиллями вирішити не вдалось. Отже, розберемося, що, з нашої точки зору, є в цих наказах № 2 та №207 такого, що не сприяє якості призову. У статті 90 “Положення про призов” Наказу №2 є перелік необхідних даних про призовника, які мають бути у медиків комісій РВК і ОВК для прийняття рішення про придатність юнака до військової служби. Ось він: призовник повинен мати флюорографію, чи рентген легень, клінічні аналізи крові та сечі, ЕКГ, всього-на-всього 1 раз на 3 роки, туберкулінові проби, довідку про дитячі хвороби, довідку від лікарів-спеціалістів з районної поліклініки. Пояснення до статей з розкладу хвороб теж прописані нечітко. От, себто, і все.

Але ми живемо в країні, яка займає ледь не перше місце в Європі з поширення СНІДУ, туберкульозу, вірусних гепатитів. Ми маємо велику кількість психічних розладів у юнаків, ми бачимо і читаємо у мас-медіа чисельні матеріали про підліткову та дитячу наркоманію. І при цьому правила огляду і перелік необхідних даних, які повинні надійти до РВК з медичних установ, не змінюються майже 10 років.

Але у 1993 році, коли приймався Наказ №2 МО, ще не було такої епідемічної напруги! Не було такого поширення наркоманії. Ну, що побачить психіатр, подивившись на руки молодика, який регулярно курить, або нюхає, або ковтає якусь наркотичну речовину? Що побачить лікар по клінічному аналізу крові та сечі, якщо юнак інфікований чи то на СНІД, чи то на вірусний гепатит? А туберкульоз легень – найчастіша, але, на жаль, не єдина форма прояву цієї страшної хвороби. І тільки флюорографією її не виявити. А чисельні ендокринопатії, які вразили після Чорнобиля всю Центральну Україну? Як їх виявляти вчасно?

Сам перелік найголовніших документів, звичайно, ще не все обстеження. Передбачається, що лікарі-спеціалісти з комісій РВК та ОВК повинні оглянути юнака, вислухати його скарги і, якщо документація їх не підтверджує, направити призовника на дообстеження. Але призовники часто не скаржаться, бо хочуть служити, навіть з такими хворобами, з якими їх без супроводу не завжди і на вулицю можна відпустити – шизофренія, психопатія, регресивна амнезія, енцефалопатія з синокопальними нападами і втратою свідомості, виразка шлунку з частими загостреннями. Ось далеко неповний перелік тих, кого було комісовано з лав нашої бідолашної армії. Ми опитували декількох з них (у більшості це були втікачі, що звернулись до ХОССМ за допомогою). Всі вони хотіли служити, не скаржилися, не мали відповідних документів на призові. Їх ніхто і не дообстежував. Ми знаємо, що в районах часто комісія з 3-4 лікарів. А чи часто при цьому з районів направляють на дообстеження у місто? Відносно дуже рідко.

Тобто недостатньо написати в Наказі, яка хвороба робить юнака непридатним служити зовсім чи у мирний час – треба визначити, які саме обстеження повинні бути зроблені при відповідних скаргах чи при огляді призовника. Треба чітко прописати для кожної хвороби свою методику дообстеження. Може, десь в іншому світі, така прискіпливість і не варта. Але в нас, де масова армія існує у країні з майже відсутньою системою охорони здоров’я (і я берусь довести це будь-кому), так і треба прискіпливо розписати кожний крок усіх діючих осіб. Інакше існує дуже висока вірогідність, що цього кроку зроблено не буде, хвороба не буде знайдена, хворий буде призваний, з усіма наслідками, про які ми волаємо вже багато років.

Приведемо конкретні приклади.

У звіті голови Організації солдатських матерів України говориться про ст. 87 “гіпотрофія”, яку майже звів нанівець наказ №207. А всього тільки і зроблено, що із статті зникли чіткі параметри, що за неї вважати лікарям. Залишилось не дуже зрозуміле формулювання “недостатність розвитку кістно-м’язової системи і підшкірної клітини”. І от командири частин скаржаться, що до них потрапляють хворі юнаки з недостатністю ваги, яка була першою ознакою якоїсь більш серйозної патології, виявленою вже на службі. Ми наведемо, як приклад, іншу – нову статтю Наказу №207 – ст. 90 “алергічні хвороби”. Те, що така стаття з’явилась у переліку, безперечно, крок вперед. Але нечіткість її викладення зробила свою справу, та й лікарі виявились не готові до того, щоб зрозуміти, як обстежувати призовників із скаргами, що підлягають обстеженню за цією статтею.

Мені довелось сперечатися з алергологом, яка мене здивувала тим, що не розуміла: чому в армію не можна брати з полінозами? Суперечка була чисто теоретичною, алерголог – просто знайома лікарка, яка не мала відношення до призову, але могла мати, бо в її медичний заклад у будь-яку хвилину могли потрапити призовники. Лікар просто, як з’ясувалось, не уявляла собі реалій служби в збройних силах. Але хіба з лікарів тільки вона це собі не уявляє? Працівники медичних комісій теж часто собі не уявляють, і їм ніхто не пояснює, в які саме умови потрапляють юнаки, котрих вони визнали придатними.

Щодо ст. 90, то ніхто ніде не написав, які саме аналізи, проби чи обстеження треба проводити алергіку, і в якій формі. Алергія має багато видів, і всі потребують свого тестування. Але є загальні моменти – зміни імунітету, припустимо, чи стійке порушення функції органів дихання, що виявити неважко. Але раз від разу до нас потрапляють із скаргами призовники чи допризовники із важкими алергічними хворобами, які були недообстежені і яким прийшлося, щоб довести, що в них алергія, проводити додаткове самостійне обстеження. Наведу два приклада. Хворий О., який був обстежений у міській алергології, де йому не було зроблено ані імунограми, ані відповідних проб. Алергію не виявлено, і юнак був визнаний придатним. За нашим проханням О. був дообстежений у обласній алергології, де йому зробили усі необхідні аналізи, і діагноз “алергія у вигляді рецидивуючого полінозу з частими загостреннями і набряками Квінке” був підтверджений. Допризовник К., який з дитинства страждає на алергічний риніт, з таким порушенням функцій, що зовсім не дихає носом, з набряками Квінке, був визнаний придатним навіть без консультації алерголога. Йому теж прийшлося проходити альтернативне обстеження. А до цього висновок “придатний” було зроблено на підставі висновку міської ларингології, хоч висновок її чітко вказував на алергічне походження хвороби – алергічний риніт. Правда, чомусь не було згадано про стійку втрату функції дихання через ніс. Ця справа ще не закінчена.

Я навела ці приклади, не вишукуючи чогось неординарного – перше, що є у списку скарг по ст. 90. Але взяти у армію алергіка із серйозною алергічною реакцією на щось, що командир не може усунути чи передбачити, це просто ризикувати його життям. А ну юнак з полінозом на квітіння, схильний до набряку Квінке, потрапляє у ліс, чи в поле на навчання, а до санчастини далеко, та й командири не лікарі, щоб вчасно розібратися!

Так, “ми хочемо як краще, а виходить як завжди”, ця безсмертна цитата з висловлювань російського посла п. Чорномирдіна дуже актуальна, коли бачиш практичне виконання Наказів №2 і №207.

А є ще стаття 256 Наказу №2, за якою забороняється брати на строкову службу юнаків із хронічними захворюваннями, кожне з котрих не дає підстав для звільнення від служби, а сукупність їх не сумісна з проходженням служби. Ми ще не бачили, щоб ця стаття спрацювала хоч у жодному випадку. І це не дивно: хто визначив у ст. 256, що він саме мав на увазі під загадковим текстом “сукупність не сумісна з проходженням служби”? Невійськова нечіткість формулювань у військовій справі неприпустима. Особливо, коли армія у процесі призову сама від себе не залежить, не може пояснити шляхом військових інструкцій і наказів всім цивільним, залученим до призову, як себе поводити, не може суттєво вплинути на процес призову. Саме тому ми і товчемося на місці і не можемо ніяк зрушити на краще справу із призовом хворих.

Особливо чітко це питання постає, коли мова заходить про відповідальність конкретної особи, яка пропустила хворого. Хто б це не був – невропатолог, терапевт, хірург, – він спокійно відповість всім, що від нього це не залежало, допризовник не скаржився, в документах нічого такого не було. Це означає, що лікар-спеціаліст повинен мати свої законодавчі повноваження, щоб наполягати на тому, що він повинен зробити. А якщо закон не буде виконано, лікар, чи той, хто заважав йому дообстежити призовника, чи медичний заклад, який дав невірний висновок про стан здоров’я – повинні відповісти своїми коштами. Я вже не кажу, що і ті вимоги, що є в законі, постійно порушуються ніяк не за виною лікарів медичних комісій. Бо, якщо накази №2 і №207 МО вимагають обстежувати призовника кожного окремо, у окремому кабінеті, то реальність від цього дуже далека: лікарі військкоматів сидять разом, гарно, коли по двоє, або кабінети розташовані один за одним, двері не зачиняються, і в будь-який час до кабінету зайде будь-хто. Та і призовники ходять від спеціаліста до спеціаліста гуртом. Де вже скаржитись на геморой чи енурез? Не кожен і на головний біль поскаржиться. А хто за це відповідає?

Якось у одному РВК на чергову відповідь, що хворий призовник просився в армію сам, я запитала: “А якщо я у вас до армії буду проситись, візьмете, не зважаючи на стать і вік?”. На мене, не відчувши іронію, подивились як на божевільну, хоча ми тоді прийшли розмовляти з приводу психічно-хворого, ще й дезертира, якого цей військкомат визнав придатним невдовзі до розмови. Хлопець, якого за нашим проханням, мати везла на обстеження до Київського військового шпиталю, по дорозі ледь не вистрибнув з потягу, мав відхилення поведінки і суїцидні спроби з дитинства. Але його взяли до армії. Чим цей сюжет за своєю фантастичністю відрізняється від того, який я запропонувала співробітникам винного РВК?

Гроші наша держава вперто не хоче рахувати, ані свої, ані платників податків, тобто наші з вами. Лише тому ми маємо такий низький рівень соціального захисту, таких знедолених пенсіонерів і інвалідів. Лише тому ми опиняємось у злиднях, що приймаємо хтозна що у вигляді законів і постанов і звільняємо від усякої відповідальності будь-кого, крім найнезахищених і найбідніших, і це створює у державі порочне, замкнене коло.

Более 180 граждан посетили Общественную приемную Центра защиты прав человека ассоциации “Громадські ініціативи” (м.Кіровоград), которая действует благодаря помощи Фонда поддержки демократии посольства США, с апреля этого года. Вместо запланированных 20 клиентов юрист-консультант Николай Безлатний принимает более 50 человек в месяц. Из-за слишком большого наплыва желающих получить бесплатную юридическую помощь пришлось даже ввести предварительную запись по телефону.

Мониторинг нарушения прав человека показывает, что чаще всего (57,5%) в приемную обращаются в связи с нарушением гуманитарных прав: трудовых, социальных и т.п. Подавляющее большинство посетителей (87,75%) – малообеспеченные граждане, которые не имеют возможности оплатить юридические услуги. Для них возможность получить бесплатную консультацию и помощь особенно важна. Значительная часть обращающихся (77,5%) уже пыталась защитить свои права в других инстанциях, но получила помощь лишь 20%. Наиболее эффективными оказались обращения в общественные организации (положительного результата добились 57,1%) и в милицию (42,8%). Абсолютно никаких результатов клиенты общественной приемной не добились, обращаясь в органы местного самоуправления, в прокуратуру и в государственную исполнительную службу.

Наш інформ.

У 20 районах Полтавської області розпочав роботу проект “Вчимося самоврядування”, який має на меті залучити якнайбільшу кількість членів територіальних громад до участі в місцевому самоврядуванні.

Протягом року тренери проекту, які мають значний досвід роботи в органах місцевого самоврядування та громадської діяльності, проводитимуть семінари та тренінги в районних центрах Полтавщини. Їх слухачами будуть депутати місцевих рад, голови вуличних і будинкових комітетів, активісти громадських організацій. Проект “Вчимося самоврядуванню” є ініціативою Асоціації підприємців і підприємств м. Миргорода та Полтавського обласного фонду “Милосердя і здоров’я”. Він став одним із переможців конкурсу грантів у рамках проекту “Мережа громадянської дії в Україні” (UCAN), який фінансується Агентством США з міжнародного розвитку.

Проект “Вчимося самоврядуванню” має намір поширити досвід територіальної громади Миргорода з відстоювання прав та лобіювання інтересів громади. Проект відкритий для нових ініціатив, а тому запрошує до співпраці представників усіх територіальних громад Полтавської області. Здобутки й досягнення з удосконалення процесів місцевого самоврядування та захисту прав громадян будуть розміщені в посібнику “Самоврядування на Полтавщині”, який побачить світ наступного року. У перспективі проект “Вчимося самоврядуванню” планує продовжити свою діяльність на Харківщині.

Тел. для довідок у Миргороді (05355) 5-27-76.

Період “касетного скандалу”, а перед тим вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, на мою думку, поклали початок “здичавінню” української посткомуністичної еліти по всій своїй вертикалі. Цей період в житті українського суспільства суттєво вплинув на розстановку акцентів в контексті “что такое хорошо и что такое плохо”, фактично це був початок небутафорної української незалежності, початок усвідомлення вже поколінням нерадянських українців своєї відповідальності за події, що відбувалися навколо. Безсенсовість – це ключове слово для визначення всього того, що діється в країні. Це означає непередбачуваність, ненадійність, нерозуміння і, як результат, – відторгнення.

На сьогоднішній день Україна, на жаль, знаходить свій ексклюзивний шлях розвитку в стагнації, являє собою вже не міст між Європою та Азією, навіть не буфер між Заходом і РФ. Наша країна зараз – це апендицит Європи, частина континентального тіла, про яку можна було б і забути, якби не було загрози гнійного перитоніту. Керівництво постійно б’є себе в груди, декларує європейські стандарти і водночас їх порушує. Захід не розуміє: для чого тоді зобов’язання, хто змушує? Але вони не усвідомлюють наших реалій.

Відомо, що місце сидіння формує стиль світосприйняття, який передбачає відчуття відповідальності за хід подій. В нас же, як правило, для свого власника місце сидіння надає бонус у вигляді відчуття його богообраності, непідзвітності й виключності. Всі, хто нижче крісла, – не члени касти. Неповноцінні. Вираз обличчя цих обраних підсвідомо навіює, а часто-густо говорить прямо: “У вас немає шансів”. Якщо якимись правами ми і володіємо, то “право знати” в цей перелік не входить. У нас прийнято вважати населення ідіотами. Тому що один заявляє, що ніколи хабарів не брав і все життя був не політиком, а господарником, другий з чистою совістю доводить свою непричетність до обленерго, третій заявляє, що готовий до жорсткої боротьби з Несправедливістю, а тоді йде до Неї заступником, четвертий, – що ніколи не знав “того” журналіста і не читав його матеріалів. Жити, як зараз, соромно, а інколи – страшно. Хоча, “вони” підсвідомо вже відчувають, що брехати більше не вийде. Список можна було б продовжити. І, розбираючи кожен із випадків окремо, розумієш: Агата Крісті зі своїми “Десятьма негренятами” просто могла би розслабитись. Або перекваліфікуватися у автора передач на “Радіо шансон”. І жодних моральних обмежень при відвертій брехні перед цілим народом, а в окремих випадках – перед цілим світом! У нас запроваджений механізм роботи з населенням на основі вибіркової правдивості. Владу не цікавить те, що не є для неї загрозою. А ще зникли такі поняття, як мотивація, честь, відповідальність перед державою чи морально-етичні обмеження. Тепер це неважливо. Важливо, що про це думає Президент, перед людьми – не соромно. І ми дійшли до того рівня, при якому в усіх секторах суспільства є свій “президентик”, свій начальник, що здійснює правосуддя, виходячи з власної вигоди і безпеки. Інші аргументи не приймаються.

Життя в нашій країні змушує вести подвійну гру переважну більшість людей. В першу чергу це стосується матеріальної сфери. Можливість чесно заробляти (виживати на ставку) є у сотень тисяч, а у десятків мільйонів її немає. Незаконні угоди пов’язують між собою молодших і старших офіцерів, професорів і ректорів, начальників цехів та директорів заводів, сантехніків і керівників жеків, серйозних бізнесменів і держадміністрацію. Потреби у всіх різні, принцип – один. І така система не передбачає поваги до державних інтересів та почуття власної гідності. Але є винятки. Ті, для яких клітка є принципово неприйнятним середовищем. Вони її ненавидять. Багато хто вважає, що ці люди не вміють жити. І мало хто замислюється над тим, що вони якраз і вміють. Мова йде не про “міських” чи “районних” божевільних, які закидають листами інстанції та позовами суди, а про тих, хто намагається чесно робити свою справу: виробляти реальний товар, писати потрібні закони, вчити і вчитися. І час таких людей не за горами. Персона нашого Президента довго була системоутворюючим фактором для всього суспільства, тому готуватися до зміни влади необхідно вже зараз. Президент добуде свій строк і піде. А от допомогти європейській країні не стати заручницею нового лідера можуть лише ті самі виняткові люди – ті, кому більше за всіх треба. Корегування конституційних норм, прийняття нових системоутворюючих законів, підтримка та захист місцевого самоврядування і незалежних ЗМІ, реальний громадський контроль за діями влади – реалізація цього комплексу заходів куди важливіша за прізвище наступного головного персонажу. На щастя, люди, які здатні цим займатися професійно, є. Мало, але є. Іржа життя “по понятіях” держави і суспільства роз’їсть генотип і майбутніх поколінь, якщо найближчим часом не накрити 47-мільйонну країну антикорозійною сумішшю. Наше життя – це, в першу чергу, наша відповідальність. У нас справді залишилося мало часу, аби створити країну для себе. І якщо ми цього не використаємо, ми не матимемо жодних гарантій, що зробимо її європейською країною хоча б для наших дітей. Тому, що вже сьогодні вони вбирають знання про те, що вчителька ніколи не поставить заслуженої оцінки, якщо батьки будуть неспроможними її оплатити. Тому, що сьогодні вони чують: “За кого не голосуй – всі однакові”.

І якщо ми цього не усвідомимо і не почнемо діяти, – то яка різниця, хто нам буде брехати далі?

Число неуставных взаимоотношений в Вооруженных силах России возросло в этом году почти на 30 процентов. Об этом сообщил сегодня на пресс-конференции Главный военный прокурор генерал-полковник юстиции Александр Савенков.

“По сравнению с прошлым годом, число преступлений, связанных с неуставными проявлениями во всех воинских формированиях, выросло на 500 случаев и достигло почти трех тысяч”, – сообщил он.

По его словам, возросло, в частности, число случаев рукоприкладства – на 40 процентов. “Растет и число пострадавших – их более 2,5 тысячи человек, 16 из них погибли”, сказал он.

В ходе проверок, проведенных в первом полугодии военной прокуратурой, в подразделениях Минобороны, внутренних войск и погранслужбы было возбуждено порядка 300 уголовных дел по таким фактам, сообщает ИТАР-ТАСС. “Возбуждены дела и против командиров, которые пытались скрыть эти преступления, тем самым лишая военнослужащих права на безопасное прохождение службы”, – есть и такие экзотические примеры, когда заместитель командира части за систематический невыход на службу продержал одного из лейтенантов три недели в подвале под замком”. В июне этот командир был приговорен к одному году лишения свободы.

Матеріал надісдав Роман Романов

В России уже заметны первые признаки скрытого государственного переворота:

1. За последние годы произошла гигантская централизация власти, которая концентрируется в руках нескольких политических кланов, обладающих и огромным административным ресурсом, и собственностью. Они выстроили некую властную пирамиду. На ее вершине— президент, ее основание – мощный слой российской бюрократии. Как бы не называть то, что получилось в итоге,— укреплением властной вертикали или режимом управляемой демократии, на деле это привело к затаптыванию ростков гражданского общества и к последовательному (еще незавершенному) уничтожению институтов демократии.

Ликвидирована президентская комиссия по вопросам помилования. Проведена колоссальная зачистка информационного поля. Закрыты или поставлены на грань выживания многие печатные органы.

Ликвидирован единственный частный телевизионный канал федерального значения, позволявший себе умеренную, и притом вполне обоснованную, критику власти. Принятые недавно поправки к законам о СМИ и о выборах, заявление главы Совета Федерации о необходимости “создать государственный орган для регулирования информационного потока” с тем, чтобы отфильтровывать негативную информацию (не подумайте чего плохого: речь не о цензуре, а только лишь о “регулировании”!), – все это говорит о дальнейшем наступлении на права и свободы граждан. Мало того, физически уничтожены наиболее авторитетные лидеры демократических сил – Галина Старовойтова, Сергей Юшенков и (очевидно) Юрий Щекочихин. Устраняют самых лучших, самых смелых, самых ярких. Можно констатировать, что пространство демократии в России сжимается, как шагреневая кожа.

2. Огромное влияние и политический вес в стране приобрели силовые структуры, плохо справляющиеся со своими прямыми обязанностями, зато умело отстаивающие свои корыстные интересы. Многочисленные спецслужбы, занятые фабрикацией новых “шпионских дел”, слежкой за гражданами и незаконным прослушиванием обычных и мобильных телефонов, действуют вне какого-либо общественного контроля. За последнее время произошла гигантская инфильтрация людей в погонах – армейских генералов, офицеров, чекистов – во власть, в политику, бизнес. Среди них – губернаторы, полпреды президента, депутаты, сенаторы, высокопоставленные чиновники в аппарате министерств и ведомств, влиятельные фигуры в кремлевской администрации. Политика, экономика, телекоммуникации, СМИ и особенно контроль за кадрами – все теперь является сферой их оперативной работы, сферой госбезопасности. Это люди с антидемократической, репрессивной ментальностью, не привыкшие сообразовывать свои действия с законом, но привыкшие к своему всемогуществу и безнаказанности. Они питают глубокое отвращение к демократическим процедурам, гражданским свободам и так называемым правам человека.

3. Власть панически боится появления альтернативных политических лидеров, прежде всего серьезных политических фигур из рядов крупного бизнеса. Для удобства борьбы с этой опасностью Генпрокуратуру превратили в силовой орган, исполняющий заказы “с самого верха”.

Уничтожение медиаимперий Гусинского и Березовского было только началом этого процесса. Заказной доклад группы политтехнологов из Совета национальной стратегии о мифическом “заговоре олигархов”, “наезд” на самую крупную и самую успешную бизнес-структуру – компанию “ЮКОС” – свидетельствуют, что власть готова на любые шаги, чтобы ликвидировать даже гипотетическую политическую оппозицию. То, что это вредит нашей экономике, ухудш ает инвестиционный климат, бьет по престижу страны, противоречит нашим долгосрочным интересам, ставит под вопрос экономическую и политическую стабильность в России, власть совершенно не смущает.

Активное и инициативное участие силовиков в этих акциях, их откровенные заявления о необходимости пересмотра итогов приватизации говорят об их намерении осуществить масштабный передел собственности в России, поставить экономику, а затем и политику страны под свой полный контроль.

Силовики сами хотят стать олигархами, но – в полицейском государстве.

4. Экономика России развивается на нездоровой основе. Мы живем по большей части за счет экспорта сырья, прежде всего нефти, и продажи оружия. Все новое закачивание бюджетных средств в предприятия ВПК и неэффективную армию с ее раздутым генеральским аппаратом ведет к усиленной милитаризации страны. Поставки современного оружия, а иногда и ядерных технологий диктаторским режимам не способствуют развитию нашей экономики (поскольку диктаторы обычно не отдают долги), зато подрывают политическую стабильность в различных регионах мира.

5. В стране растет и дает многочисленные метастазы злокачественная опухоль – Чечня, война в которой уже привела к гибели сотен тысяч мирных людей и чревата новыми жертвами.

Российские власти, многочисленные генералы и офицеры, делающие бизнес на крови, не хотят окончания этой войны и делают все, чтобы она. не затухала.

Пока власть и общество не осознают, что чеченский терроризм – это ответ на государственный террор, проводимый федеральными силами, пока в Чечне действуют “эскадроны смерти”, практикующие похищения невинных людей и их бессудные казни, пока власть будет по-прежнему имитировать стремление к миру и вести переговоры лишь с собственными марионетками – теракты не прекратятся.

Напротив, они будут повторяться снова и снова и, возможно, в еще больших масштабах. Президент Путин заявил недавно: “Террористов надо выковыривать из пещер и уничтожать”. Но вся Чечня и сопредельные республики Кавказа – это такие “пещеры”, что всех не выковырнешь, тем более что террористы действуют и за пределами Чечни, в Центральной России, прежде всего в Москве.

Пока что наша власть своей близорукой политикой дестабилизировала весь Северный Кавказ. А что будет завтра? Завтра после новых крупных террористических актов она может сказать нам: “Ввиду сложившейся чрезвычайной ситуации, угрожающей безопасности и единству России, мы вынуждены временно приостановить действие некоторых конституционных гарантий и ввести на территории страны особое положение. Мы обязаны ответить террором на террор. Убийцам и их пособникам не будет пощады. Мы призываем народ поддержать решительные меры по борьбе с врагами свободы, независимости и целостности России. Мы призываем всех патриотов, всех граждан нашей Родины сплотиться вокруг Комитета национального спасения”.

И народ, полагающий, что нет другого выхода, в большинстве своем, скорее всего, поддержит такой призыв. А власть достигнет своей цели гораздо успешнее, чем ГКЧП.

6. Армия превратилась у нас из школы мужества в школу уголовщины. Она деморализована и обозлена. Она опасна не столько для вооруженных врагов, сколько для мирных граждан и для самой себя. Генералитет в массе своей коррумпирован и малокомпетентен. Он заражен сталинизмом и готов поддержать самые радикальные идеи. Миллионы, прошедшие через Афганистан и Чечню, привыкли к насилию, мародерству, беспределу. Они психически неустойчивы и нуждаются в психологической (реабилитации, которой нет и не предвидится.

7. Градус ксенофобии в нашем обществе зашкаливает за “нормальные” пределы. Ксенофобия, национализм, расизм и мотивированные ими действия приобрели угрожающие масштабы. В обществе практически отсутствует нетерпимость по отношению к национальной ненависти. Безумная миграционная политика способствует ее нарастанию. Отдельные государственные деятели (например, губернатор Краснодарского края Ткачев) при молчаливом согласии федерального Центра открыто натравливают русских на представителей нацменьшинств и призывают к депортации.

Правоохранительные органы, призванные бороться с ксенофобией, сами заражены ею. В стране легально действуют многочисленные партии и организации нацистского типа. Свободно продаются и распространяются огромными тиражами газеты, журналы и. книги, разжигающие национальную и религиозную вражду. Такой же характер имеет передача “Русский дом” (телекомпания “Московия”).

Закон о противодействии экстремизму существует только на бумаге, но, если понадобится, в любой момент может быть обращен против демократических сил. Власть попустительствует нацистам, зачастую прямо покровительствует им, а иногда и воспитывает под своим крылом.

Мы знаем, как действуют наши суды, оправдывающие нацистов или в лучшем случае амнистирующие их по случаю определенной годовщины победы над фашизмом. Мы знаем, как действует наша милиция, которая чуть ли не наполовину состоит из “оборотней” – коррупционеров и людей, сомкнувшихся с криминалом.

Начальник ГУВД Москвы генерал Пронин заявил: “Если милиционерам не будут платить большую зарплату, они будут продолжать грабить людей”. Однако нравственный уровень и застарелые привычки многих милиционеров не позволяют надеяться на то, что грабеж прекратится, даже если их зарплата увеличится в разы.

8. Демографические процессы, проходящие в нашей стране, не дают поводов для оптимизма. Смертность превышает рождаемость, население, естественно, сокращается. Через одно—два поколения национальный и религиозный состав населения резко изменится, чего не желают учитывать творцы нашей национальной политики (если ее уместно так называть). Во многих регионах России крайне опасная экологическая ситуация, угрожающая жизни и здоровью людей. Миллионы людей в стране – алкоголики и наркоманы, больные туберкулезом, СПИДом, вирусным гепатитом. У нас миллионы беспризорников, беженцев, вынужденных переселенцев. Практически все они оставлены на произвол судьбы (или произвол местных начальников).

9. Но главная наша беда – размывание нравственных ценностей, замена их либо политической целесообразностью, либо традиционалистскими мифологемами типа “Москва —третий Рим”, “народ-богоносец” или “особый путь России”. Церковь не сумела заполнить вакуум, оставшийся после краха коммунизма. Она болеет теми же болезнями, что и все наше общество. Она еще не вышла в полной мере из тоталитаризма, не оправилась от того удара, который был нанесен по христианству в годы советской власти. В Русской православной церкви существует мощное консервативное крыло, мечтающее вернуться в прошлое, заимствующее из прошлого жесткие авторитарные модели, враждебно относящееся к демократии и демократическим реформам. Имперская идеология, шовинизм, чувство национальной исключительности все еще определяют сознание большинства клириков и многих верующих. Поэтому церковь не сумела стать духовным авангардом общества. Она не сумела поставить заслон разрушительным идейным тенденциям и нравственному беспределу. Она не смогла стать выразителем народных чаяний.

Напротив, она – в лице многих иерархов – все чаще обслуживает интересы власти и свои корыстные интересы.

10. В российском обществе весьма распространен “веймарский синдром” – комплекс идей, чувств и настроений, отражающих разочарование в демократии, национальное унижение из-за распада великой державы, которой все боялись, а потому уважали, с которой считались, а теперь не считаются.

Россия в массовом сознаний воспринимается как “страна, которую мы потеряли”. А виноват в этом враг. Врага надо найти и наказать (в пределе – уничтожить). Отсюда – ностальгия по твердой руке, сильной власти, порядку, военной мощи. Отсюда – желание реванша, отсюда – яростная антизападная, особенно антиамериканская, риторика, попытки сконструировать национальную идею, обрести утраченное державное величие на путях авторитаризма, а “если надо”, то и фашизма. Империи нет, но имперское сознание остается. Сталина нет, но сталинизм жив. Жива привычка к силовому решению непростых вопросов. Нынешняя общественная усталость, апатия, фрустрация при определенном повороте событий могут смениться реваншистским националистическим активизмом.

Мы все еще больное общество. Мы все контужены сталинизмом. Пухнет на глазах отечественный авторитаризм с его культом вождя. Из полуоткрытого наше общество постепенно вновь становится закрытым. Страна охвачена системным кризисом, из которого власть пытается выбраться ложными путями. Создан политический режим, который имеет мало общего с демократией. На мой взгляд, этот режим – имперско-бюрократический, криминально-чекистский – не имеет оптимистической перспективы.

Некоторые влиятельные фракции власти рассматривают нацистские организации и их боевые отряды как свой резерв. В случае форс-мажорных обстоятельств (резкий экономический спад, массовые волнения, учащающиеся теракты и пр.) этот резерв можно с успехом использовать, тем более что для многих высокопоставленных и рядовых функционеров нацисты—идейно и социально “близкие”. Другое дело, что потом эти боевики могут быть рассеяны и ликвидированы, как это произошло в свое время со штурмовиками Рэма. Но главное, что тоталитарная сущность новой власти даже в этих условиях может сохраниться неизменной.

Но что происходит сегодня? Сегодня – казалось бы, на пустом месте – наблюдается стремительная политическая динамика. Внешняя канва событий всем известна. Важно, однако, отметить, что атака на “ЮКОС” и другие крупные частные компании проводится в режиме спецоперации. Точно рассчитано оптимальное время для раскрутки событий (парламент на каникулах, многие политические деятели в отпуске, общественная активность снижена). Силовики в союзе с нашими праворазрушительными органами, с нашей “неподкупной” юстицией вполне способны вогнать российскую экономику в коматозное состояние. Они не могут не понимать последствий своих действий. Стало быть, сделана сознательная ставка на экономическую и политическую дестабилизацию. Цель оправдывает средства.

Важно поставить страну перед фактом, сделать события необратимыми. Уже сейчас происходит скрытый государственный переворот.

Радикальные национал-патриоты напряженно ждут исхода событий и готовы принять в них самое активное участие. Как заявил недавно председатель Державного союза России генерал-полковник Ивашов, “если это серьезно, Державный союз России, стержень которого составляют люди в погонах, включая спецназ и работников правоохранительных служб, готов подставить свое плечо”. Легко представить себе, как это будет выглядеть на практике.

Если президент не примет сейчас соответствующих мер (хотя бы увольнение нескольких крупных чиновников), он попадет уже в полную зависимость от самых “отвязанных” силовиков. Ему больше не на кого будет опереться.

Мы уже вползли в авторитарную ситуацию, а в дальнейшем можем вползти в нечто фашизоидное, в какую-нибудь дикую традиционалистскую архаику, которая, скорее всего, закончится катастрофой. Между тем наше общество больше всего нуждается в милосердии, в мире, в залечивании ран, в оздоровлении правопорядка, в возвращении к нормальным нравственным и духовным ценностям.

Я не утверждаю, что описанный выше сценарий непременно сбудется. Безусловно, есть факторы, противодействующие такому ходу вещей. Но было бы глупо закрывать глаза на существующую опасность. Если “веймарская” тенденция реализуется в полном объеме, нам придется пройти через катастрофу. “Новый порядок”, если он победит, будет кратковременным, но жестоким.

Пока еще есть время и возможность избежать катастрофы. Я хотел бы, чтобы эту статью рассматривали как предупреждение.

Р. S. Позицию В. Илюшенко разделяет Московское бюро по правам человека (директор – Александр Брод).