MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2004, #08

Конституція і права людини
Погляд правозахисників на конституційну реформу Тероризм
Зауваження та пропозиції до проектів Закону України “Про внесення змін до Кримінального Кодексу України” №4179 від 19.09.2003, внесений народними депутатами України Буйко Г.В. та Стретовичем В.М. та № 4280, від 17.10.2003, внесений Кабінетом Міністрів України Право на свободу та особисту недоторканність
Для ЗМІ представлено новий законопроект про моніторинг Право на приватність
Позов до газети “Вечірній Луганськ” коштує 5.350 гривень “Міські вісті” обратились в суд Железный аргумент! Захист від дискримінації
Здоровью нации, народа в уважающих себя государствах отдаются общенациональные приоритеты Міжетнічні відносини
Прощавай, зброє! Громадянське суспільство
“Праця по виготовленню Громадянина”, як універсальна передумова всіх інших прав Міжнародна політика і права людини
Помер відомий український правозахисник – Микола Руденко

Конституція і права людини

Погляд правозахисників на конституційну реформу

24 березня 2004 року у місті Києві Харківська правозахисна група за підтримки Міжнародного фонду “Відрод­ження” провела науково-практичний семінар “Консти­­ту­ційна реформа в Україні: експертний аналіз”. На семінарі розповсюджена книга з цією ж назвою. Багато ук­раїнських правників, народних депутатів, політиків обговорили правові аспекти конституційної реформи.

Більшість учасників були одностайними в тому, що процедура прийняття змін до Конституції відбувається з численними порушеннями правових норм, а самі запропоновані зміни можуть призвести до істотного погіршення забезпечення прав людини та основних свобод. Процес прийняття змін до Конституції супроводжується постійними порушеннями прав та основних свобод людини, зокрема, прав на свободу вираження пог­лядів, проведення мирних зборів та демонстрацій, обмеження виборчих прав тощо. Висновки експертів, що оприлюднені на семінарі, доводять, що процедура го­лосування та обговорення законопроектів неодноразово порушувалася і керувалася фактично в “ручному режимі”, що є неприпустимим при прийнятті такого важ­­ливого для країни правового документу і що об’єктивно ставить питання про легітимність та демократичність цього процесу.

Внаслідок запровадження пропонованих змін в країні може істотно погіршитися стан забезпечення прав людини та основних свобод з огляду на науково необґрунтований та не прогнозований перерозподіл владних повноважень.

Зазначаємо, що в Україні слід забезпечити виконання діючої Конституції України, зокрема, через прийняття відповідних законів “Про Президента України”, “Про Кабінет Міністрів України”, “Регламент Верховної Ради України” та багато інших. Прийняття усіх цих законопроектів на сьогодні блокуються у парламенті, а на деякі з них вже неодноразово було накладено вето Президента. Саме прийняття цих законів призведе до встановлення ефективної системи управління, що саме по собі скасовує необхідність змін до Конституції України. Тобто, усі без винятку сучасні політичні конфлікти виникають не з-за недоліків Конституції, а в наслідок незабезпечення виконання чинних конституційних норм.

Викликає стурбованість надання прокуратурі повноважень щодо здійснення загального нагляду, що суперечить європейським стандартам, рекомендаціям Ради Європи та суперечить правовій традиції діяльності цього органу в демократичній країні.

Із занепокоєнням звертаємо увагу на спробу усіма законопроектами послабити і без того найслабшу – судову гілку влади. Про це свідчить спроби скасування норми про довічне призначення суддів та посилення залежності суддів Конституційного суду України.

Хотілося б окремо зазначити про необхідність доповнення законопроектів змін до Конституції України нормами щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду для можливості ратифікації Статуту цього міжнародного органу.

Також змін потребують положення про соціально-економічні права громадян для їхнього реального дотримання. На сьогодні більшість з цих положень є абсолютно декларативними і не узгоджуються з положеннями про пряму дію норм Конституції України.

Наведемо декілька характерних висновків.

Всеволод Речицький, кандидат юридичних наук, конституційний експерт Харківської правозахисної групи:

“З приводу реформи, а також окремих форм та методів, які використовуються офіційними структурами Ук­раїни для її запровадження, важко не дійти висновку, що конституційна реформа в її нинішньому політичному вигляді та правовій редакції не відповідає реальним інтересам українських громадян ні в актуально фізичному часі, ні в абстрактному просторі можливих подальших перспектив. Вона є непослідовною за своїми принципами, нещирою за морально-політичним змістом, проблематичною за правовими якостями та непередбачуваною за потенційними громадсько-політичними наслідками.”

Віктор Колісник, кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного  права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого:

“Таким чином, проведений аналіз дає достатні підстави для висновку про те, що попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України відбулося в українському парламенті з порушенням окремих правових норм (передусім процесуально-процедурних), що визначають порядок внесення таких змін”.

Федір Веніславський кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого:

“Законопроект про внесення змін до Конституції України не вирішує низки суттєвих проблем, що можуть виникнути на практиці після реформування системи державної влади. Зокрема, невідомо яким чином вирішувати ситуацію, коли Президент України, отримавши від коаліції депутатських фракцій пропозиції щодо внесення до парламенту подання про призначення Прем’єр-міністра України, не виконує свого обов’язку і не вносить в визначений строк цієї кандидатури до парламенту. І змодельовану ситуацію не можна вважати якоюсь надзвичайною, оскільки, незважаючи на подібну конституційну вимогу щодо підписання та оприлюднення закону, щодо якого Верховна Рада України подолала застосоване Президентом України право вето, на практиці глава держави в достатньо багатьох випадках цього не робив.

Однак, на наш погляд, конституційна реформа так і не вирішує проблеми дисбалансу у взаємовідносинах законодавчої, виконавчої влади та глави держави.”

Руслан Тополевський, експерт Харківської правозахисної групи, викладач кафедри теорії та історії держави та права Національного університету внутрішніх справ:

“Конституція повинна визначати юридичні рамки функціонування суспільства протягом тривалого часу і слугувати інтересам цього суспільства, а не окремих суспільних груп. Стабільність Конституції є одним з наріжних каменів стабільності суспільних відносин. Конституційні зміни лише через вісім років після прийняття Конституції, як на мене, свідчитимуть як про непрофесіоналізм і некомпетентність творців Конституції, так і про бажання чинних політичних гравців закріпити новий розклад сил в політичному просторі на свою користь.

Слід зауважити поширене серед сучасних українських державних діячів ставлення до Конституції (так само як і до законів) не як до певної цінності, а як до інструменту, який може бути використано для досягнення конкретних політичних цілей, а в разі, коли певні правові норми суперечать цим цілям, ці норми може бути проігноровано або розтлумачено в необхідному напрямку. Як свідчать засоби масової інформації, в умах українських політиків все ще продовжує панувати переконання про право як про засіб забезпечення власних інтересів.

Звичайно, що, досить багато часу піде на з’ясу­вання сакраментального питання “хто кого поважає”, а в сукупності зі змінами виборчого законодавства, перерозподілом повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також в самій виконавчій гілці влади (між Президентом та прем’єр-міністром), послабленням судової гілки влади, накладаючись на сервільність засобів масової (дез)інформації з їхніми (не)но­винами, слабкість громадянського суспільства і пошуки вітчизняної правової науки самої себе, потягне за собою нові політичні та юридичні війни “всіх проти всіх”. Внаслідок цього країна, яка б мала зосередити свої зусилля на економічних реформах, в черговий раз вдивлятиметься в екрани телевізорів з намаганням знайти особу, яка нестиме хоча б дрібку політичної відповідальності в умовах перманентної конституційної революції. Імовірно, слід додати, що незважаючи на те, що з моменту прийняття Конституції пройшло майже вісім років, низка її положень залишається голою декларацією, не підкріпленою відповідними законодавчими актами (незважаючи на те, що щорічно приймається більше двохсот законів). Навряд чи є сенс доводити, що такий стан речей не сприятиме подоланню правового нігілізму, а дасть новий поштовх нелегітимним діям. Перефразовуючи, можна буде сказати: “Якщо Конституція нелегітимна – все дозволено”.

З повними текстами статей експертів можна ознайомитися на сайті www.rupor.org у розділі “Позиція правозахисників: конституційна реформа”.

PS: Книгу “Консти­­ту­ційна реформа в Україні: експертний аналіз” можна замовити за адресою ХПГ.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій





Тероризм

Зауваження та пропозиції до проектів Закону України “Про внесення змін до Кримінального Кодексу України” №4179 від 19.09.2003, внесений народними депутатами України Буйко Г.В. та Стретовичем В.М. та № 4280, від 17.10.2003, внесений Кабінетом Міністрів України

Після встановлення у березні 1998 року у Кримінальному кодексі України кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, норма, що її передбачає, постійно концентрує на собі увагу науковців та практиків. Далеко не кожна стаття Кримінального кодексу мала стільки пропозицій її змінити та альтернативних законопроектів. Частина з них друкувалась у наукових виданнях, а частина передавалась прямо до відповідних комітетів Верховної Ради. Незважаючи на таку активність навколо норми, що забороняє торгівлю людьми, вона змінювалась лише один раз та отримала нову – нині чинну редакцію у зв’язку із вступом в дію Кримінального кодексу України 2001 року. З одного боку процес внесення змін до кримінального законодавства стимулюється необхідністю його вдосконалення. З іншого боку лише стабільний усталений кримінальний закон може претендувати на ефективне та правильне його виконання. Отже, надзвичайно важливо перед внесенням змін до закону оцінити як необхідність цього кроку, так і досконалість, відповідність нової норми системі та структурі вітчизняного кримінального права і міжнародним зобов’язанням України.

Розглядаючи законопроекти, що стосуються кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, слід зазначити, що вони майже дослівно повторюють визначення торгівлі людьми, наведене в Протоколі про попередження та запобігання торгівлі людьми Палермської Конвенції ООН. Слід зауважити, що дослівне, або майже дослівне відтворення у національному законодавстві тексту міжнародного документу, що ратифікується, не завжди є корисним. Очевидно, що одна і та ж сама галузь права у різних країнах має свої традиції, особливості та закономірності і потребує особливого підходу при встановленні відповідної норми в національному праві.

Спільним для обох проектів та безперечно корисним кроком є декриміналізація проституції. Помилка законодавця з приводу визнання проституції злочином є очевидною та, як бачиться, потребує якнайшвидшого виправлення.

Жодний з проектів не змінює назву статті 149, тобто в кожному з них мова повинна йти про торгівлю людьми. Змістове навантаження слова “торгівля” зобов’язує вести мову про продаж або іншу оплатну передачу людини. Аналіз текстів статей з’ясовує відсутність ознак продажу та оплатності передачі, отже, назва статті – “торгівля людьми” - не повною мірою відповідає її тексту. До речі, у визначенні торгівлі людьми, закріпленому в Протоколі про попередження та запобігання торгівлі людьми Палермської Конвенції ООН, оп­латність передачі особи закріплена. Для встановлення відповідності між назвою та змістом статті, на наш погляд, треба або передбачити оплатність передачі людини як обов’язкову ознаку цього складу злочину або змінити назву статті на іншу, наприклад, “експлуатація людини”.

Слід звернути увагу на те, що втягнення особи у заняття проституцією шляхом застосування насильства чи погрози його застосування буде охоплюватись не тільки частиною першою запропонованої у проектах ст. 303, а і частиною першою запропонованої ст. 149, як вербування людини з метою експлуатації у вигляді проституції. Причому сукупності злочинів тут бути не може, оскільки обидві статті охоплюють одні і ті ж самі дії. Санкція у ч. 1 ст. 149 є набагато суворішою ніж санкція, передбачена ч. 1 ст. 303 запропонованих статей. Отже, обидві статті будуть передбачати відповідальність за одне й те ж саме діяння та встановлювати за нього зовсім різні покарання. Визнати одну з цих норм загальною, а іншу спеціальною у законопроекті № 4179 також неможливо, оскільки жодна з них не має притаманних виключно їй і не закріплених в іншій нормі ознак. Така невідповідність існує через те, що ознака продажу чи іншої оплатної передачі не визнається обов’язковою для торгівлі людьми. На наш погляд, саме ця ознака і повинна відрізняти торгівлю людьми від втягнення особи у заняття проституцією, найманства, експлуатації дітей, шахрайства, порушення законодавства про працю та інших складів злочину. Розглянутої невідповідності можна позбутись або шляхом концептуальної зміни тексту статті 149 у законопроекті № 4179 та передбачення в ньому відповідальності саме за “купівлю-продаж або іншу оплатну передачу людини”, або, якщо загальна концепція спрямованості статті 149 на протидію саме експлуатації людини, а не торгівлі людьми, залишається незмінною – шляхом виключення з тексту ст. 149 слова “вербування”.

У законопроекті № 4280 статтю 149 можна було б визнати спеціальною відносно загальної норми, передбаченої у статті 303, оскільки стаття 303 не охоплює такого способу як примушування. Разом з тим, криміналізувати втягнення у заняття проституцією без будь-якого примусу чи обману навряд чи доцільно, оскільки ступінь суспільної небезпечності таких дій є явно незначною. Адже просте висловлювання пропозиції “піти на панель” у цьому випадку буде вважатись злочином (замах на втягнення у проституцію). Тому у законопроекті, що розглядається, доцільно передбачити різні форми примушування або обман обов’язковими ознаками втягнення у заняття проституцією. Після цього для даного законопроекту актуальними будуть рекомендації, наведені у попередньому абзаці для законопроекту № 4179.

У пояснювальній записці до законопроекту №4280, недоліками, притаманними чинній ст. 149 КК України, називається той факт, що з її тексту незрозуміло: чи примушування є обов’язковим елементом у випадках, передбачених цією статтею? Також незрозумілим визнається значення терміну “згода” у конструкції статті. Разом з тим вирішення цих питань у згаданих законопроектах також відсутнє. Такий спосіб торгівлі людьми, що пропонують обидва законопроекти, який формулюється або як “зловживання скрутним становищем” або як “зловживання уразливим станом” може тлумачитись дуже широко і тому залишає поставлені запитання відкритими.

Позитивним моментом слід визнати однозначне вирішення питання про таку ознаку як переміщення особи через державний кордон України. У своїх проектах автори не називають її, а значить, вважають цю ознаку необов’язковою. Наявність фактів продажу людей в Україні, без перетину кордону, підтверджує правильність такого кроку.

Закріплений у тексті статті законопроекту №4179 Буйко Г.В. та Стретовича В.М. спосіб торгівлі людьми “знищення чи пошкодження майна” навряд чи може бути таким для вербування, перевезення, передачі, приховування або одержання особи. Скоріш за все, слід говорити про “погрозу знищення чи пошкодження майна”.

У проекті №4280 такий спосіб як “знищення або пошкодження майна” відсутній, але замість цього є такий спосіб як “зловживання довірою”. Навряд чи завжди правильним буде розглядати перевезення або вербування, а тим більше переховування шляхом зловживання довірою як торгівлю людьми, навіть якщо ці дії вчинені з метою експлуатації. Це зайвий раз підтверджує необхідність вести мову про “продаж або іншу оплатну передачу людини” замість “вербування, перевезення, переховування тощо”.

Автори всіх проектів кінцевою метою торгівлі людьми називають експлуатацію. Експлуатацією у проекті КМУ, між іншим, пропонується вважати втягнення у злочинну діяльність, залучення у боргову кабалу, використання у збройних конфліктах. Ці дії дійсно можуть виступати кінцевою метою торгівлі людьми, але навряд чи вони відповідають поняттю експлуатація. Можливо доречніше кінцеву мету торгівлі людьми визначити як незаконне використання людини? Під використанням людини слід розуміти користування будь-якими її властивостями: фізіологічними (тулуб, внутрішні органи), соціальними (здатність дитини бути усиновленою), розумом (навички, уміння). Визначивши таке використання як незаконне, ми обмежимо коло кінцевих цілей торгівлі людьми лише протиправними, тими, що обмежують передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами права та свободи громадян. Крім того, слід пам’ятати про те, що продаж людини з метою законного використання не є злочином. Наприклад трансферні угоди щодо спортсменів або традиційний “калим” за наречену.

Вважаємо, що дослівно або майже дослівно використовувати у Кримінальному Кодексі України, наведене у Конвенції визначення торгівлі людьми не доцільно. Ускладненість конструкції норми, притаманна міжнародному визначенню торгівлі людьми, суперечить таким важливим та традиційним для кримінального права України принципам, покладеним в основу формулювання тексту кримінально-правової норми, як принципи точності та лаконічності. Замість надто громіздкої чинної статті, у законопроектах пропонується ввести іншу – не менш громіздку і до того ж нову, незнайому для судових та правоохоронних органів. Крім того, навряд чи доцільно називати торгівлею людьми такі дії як вербування, перевезення або приховування особи, незалежно від способу та мети їх вчинення. Ці дії можна розглядати як приготування до торгівлі людьми або співучасть у торгівлі людьми, в той час як під торгівлею людьми доцільно було б розуміти продаж або іншу оплатну передачу людини.

В світлі викладеного, вважаємо за доцільне запропонувати свій текст законопроекту, який враховує згадані зауваження.

Стаття... Торгівля людьми

1. Купівля-продаж, або інша оплатна передача (отримання) людини з метою незаконного використання, –

карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою, вчинені шляхом обману чи зловживання довірою або використання погроз, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, –

 караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

3. Дії, передбачені частинами першою та другою, вчинені шляхом використання безпорадного стану людини або застосування фізичного насильства, або позбавлення свободи, або щодо кількох людей, або повторно, або щодо завідомо неповнолітнього, –

караються позбавленням волі на строк від шести до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

4. Торгівля людьми, що спричинила обернення людини у стан фактичного рабства, або призвела до тяжких наслідків, або вчинена організованою групою, або вчинена з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, –

карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна.

Запропонований текст статті дозволяє диференціювати відповідальність за торгівлю людьми, вчинену різними способами. Способи вчинення цього злочину відповідають чотирьом варіантам стану волі людини, котру продають, що у сукупності (спосіб та стан волі) характеризують ступінь небезпечності злочину.

Перший варіант характеризується добровільною волею людини, що продається. Тут винна особа використовує вразливе становище людини, якій “немає чого втрачати”, та продає останню для злочинного використання за її згодою. Відповідальність за вчинення торгівлі людьми за згодою людини, що продається, закріплена частиною першою запропонованої статті. Враховуючи невисокий ступінь суспільної небезпечності цього варіанту торгівлі людьми, його доцільно визнати злочином невеликої тяжкості.

Другий варіант передбачає фальсифікацію волі люди­­ни обманом або зловживанням довірою. Як більш суспільно небезпечні способи вчинення торгівлі людьми, обман та зловживання довірою пропонується закріпити у частині 2 статті КК та визнати їх злочином середньої тяжкості.

Третій варіант передбачає ігнорування волі потерпілої особи. На відміну від попередніх варіантів, за якими незаконна угода укладається за участю трьох сторін – продавця, покупця і людини, котра є предметом злочину (із застосуванням обману чи примусу або без таких), цьому варіантові притаманна наявність угоди лише між двома сторонами – покупцем та продавцем. Більш того, потерпіла особа, її інтереси у цьому випадку грубо ігноруються, під час здійснення відносно людини незаконної угоди використовується її безпорадний стан, або вона викрадається чи позбавляється волі. Вчинення торгівлі людьми за таких обставин пропонується визнати тяжким злочином та закріпити у частині третій статті КК, що проектується.

Четвертий варіант передбачає злочинний вплив на волю людини шляхом погроз, шантажу, використання стану матеріальної чи іншої залежності, поєднаних або не поєднаних із застосуванням фізичного насильства. В залежності від характеру злочинного впливу на волю людини, різні способи цієї групи містяться у частинах другій або третій запропонованої статті.

У четвертій частині відповідної статті КК пропонується закріпити найбільш небезпечні прояви торгівлі людьми, котрі за своїм характером є особливо тяжкими злочинами.

На нашу думку перенесення у національне законодавство не “букви”, а “духу” міжнародної конвенції не завадить якості імплементації, а навпаки піднесе її на більш професійний рівень.




Право на свободу та особисту недоторканність

Для ЗМІ представлено новий законопроект про моніторинг

За думкою розробників (ІнАУ, УІС, “Харківська правозахисна група” і УСПП), законопроект повинен слугувати альтернативою тому варіанту, що розроблений СБУ.

Народний депутат, член Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції Валерій Лебедівський у п’ятницю 26 березня вніс до парламенту законопроект “Про перехоплення і моніторинг телекомунікацій”, який визначає правові основи перехоплення і моніторингу при проведенні оперативно–розшукової, розвідувальної і контррозвідувальної діяльності і досудового слідства.

Про це йшла мова на прес-конференції МГО “Міжнародна Ліга захисту прав громадян України” і Всеукраїнської громадської організації “Українське Інтернет-співтовариство”.

Відповідно до законопроекту, передбачається створення системи автоматизованого дистанційного перехоплення телекомунікацій – захищеної телекомунікаційної мережі спеціального призначення, до якої підключені технічні засоби перехоплення, встановлювані безпосередньо на мережах операторів зв’язку, дозвільні термінали, встановлені в судових органах, що видають дозволи на перехоплення, оперативні термінали, встановлені в оперативних підрозділах правоохоронних органів, і протоколюючі термінали, встановлені у Уповноваженого Верховної Ради з питань прав людини (омбудсмена).

При цьому Служба безпеки України (СБУ) одержує повноваження спеціального уповноваженого органу з питань перехоплення і повинна організувати створення вказаної системи автоматизованого перехоплення, має право одержувати від операторів зв’язку інформацію технічного характеру, здійснювати контроль над роботами, пов’язаними з розробкою і впровадженням системи дистанційного перехоплення, визначати порядок розробки, використання і модернізації таких систем.

Термін перехоплення не може перевищувати 6 місяців (для порівняння: Франція – 4 місяці, Німеччина – 3 місяці, Фінляндія і Швеція – місяць). Перехоплення застосовується виключно до фізичних осіб, які підозрюються в скоєнні або організації тяжких і особливо тяжких злочинів. Відповідно до законопроекту, особа, стосовно якої застосовувалося перехоплення, має бути інформована про терміни перехоплення і зміст перехопленої інформації.

Крім того, омбудсмен повинен щороку публікувати статистичну звітність про перехоплення телекомунікацій в Україні в газеті “Голос України” і інших ЗМІ.

Законопроект, в розробці якого активну участь взяли “інтернет-асоціація України” (ІнАУ), громадська організація “Українське Інтернет-співтовариство” (УІС), “Харківська правозахисна група” і Український союз промисловців і підприємців (УСПП), внесений як альтернативний по відношенню до законопроекту “Про моніторинг телекомунікацій” (внесений Кабінетом Міністрів), який зараз знаходиться на розгляді парламенту і дістав негативну оцінку Комітету з євроінтеграції.

Законопроект, розроблений КМУ, на жаль, не відповідає нормативним актам Європейського Союзу і Ради Європи у сфері захисту прав людини.

Ухвалення цього законопроекту приведе до неможливості подальшої інтеграції України в європейські процеси. Саме тому ми пропонуємо замінити його законопроектом, який підготовлений з участю громадськості. При цьому наш законопроект забезпечує спецслужбам можливість ефективно виконувати свої функції”, – вважає В.Лебедівський. “Наш проект враховує досвід, накопичений країнами Європи, і сприяє європейській інтеграції”.

Відповідно до висновків парламентського Комітету з євроінтеграції, в проекті, розробленому СБУ, відсутні обмеження щодо термінів проведення моніторингу, не передбачені гарантії проти зловживань з боку працівників правоохоронних органів, оскільки контроль над відповідним підрозділом СБУ здійснює інший підрозділ цієї служби. Відсутній також контроль і публічна звітність правоохоронців про кількість перехоплень і їх ефективності”. Голова виконавчої ради УІС Ігор Дядюра заявляв, що в законопроекті СБУ “Про перехоплення і моніторинг телекомунікацій” “розосереджені функції з перехопленню так, щоб вони не концентрувалися в одних руках”. Усунена також неприпустима ситуація, за якою орган, що здійснює повноваження перехоплення, при цьому контролював би сам себе, як це прописано в урядовому законопроекті “Про моніторинг телекомунікацій”.

У законопроекті УІС “Про перехоплення і моніторинг телекомунікацій” запропонований інший державний орган, який забезпечує координацію технологічної сторони перехоплення (взаємодія з операторами, ліцензування тощо). Ним, на думку розробників, повинен бути Державний комітет зв’язку та інформатизації, а не СБУ.

УНІАН
http://maidan.org.ua





Право на приватність

Позов до газети “Вечірній Луганськ” коштує 5.350 гривень

Депутат Луганської міськради С.Снаговський звернувся до суду про захист честі і гідності до газети “Вечірній Луганськ”. Свої моральні страждання за публікацію матеріалів щодо “комунальної сварки” з сусідами депутат оцінив у 5350 гривень.

Як повідомив “Вечірній Луганськ” в останньому випуску, цього тижня редакція отримала судовий позов “повний граматичних і стилістичних помилок, а також явних безглуздостей”. Так, обурений депутат вимагає від суду вилучити у ТОВ “Вечірній Луганськ”, що є засновником газети, ліцензію Міністерства друку…

Публікація, що стала причиною позову, містила історію про те, як Сергій Вікторович Снаговський, депутат Луганської міськради, керівник депутатської фракції й один із керівників “Спілки медиків і вчителів за доступну освіту”, викупив дві суміжні квартири на верхньому поверсі будинку і почав їх перебудову. Але не тільки квартир, але й сходової площадки, де були встановлені дві капітальні перегородки із залізними дверима. Таким чином, що мешканці сусідньої квартири виявилися відрізаними від сходів, і могли потрапити додому лише за допомогою ліфту. Звичайно, якщо той працює.

Як ми повідомляли, номер, що вийшов два тижні тому, і містив матеріал “Як депутат перекрив сусідам вхід до їх квартири”, був викуплений майже повністю, і до роздрібних покупців не дійшов. Тому в черговому номері газета передрукувала цю статтю знову.

Бесіда у суді з адвокатом Снаговського призначена на найближчий понеділок. Так що, “далі буде”…




“Міські вісті” обратились в суд


Редактор газеты “Міські вісті” Ирина Чернобай обратилась с жалобой в Кременской районный суд. Жалоба подана на действия Кременской райгосадминистрации, которая отказала газете в аккредитации журналиста этого издания.

В обоснование незаконности действий райгосадминистрации журналистка указывает:

“6 февраля 2004 года мною, редактором газеты “Міські вісті”, №5, было направлено в Кременскую райгосадминистрацию представление об аккредитации при райгосадминистрации корреспондента газеты Голубицкой Татьяны Сергеевны.

20 февраля 2004 года мною был получен ответ райгосадминистрации за №08-94, подписанный руководителем аппарата Л.В.Колисниченко, которым газете в аккредитации было отказано.

Причины отказа в ответе объяснены не были.

Расцениваю данные действия как незаконные и нарушающие мои личные и профессиональные права в связи со следующими обстоятельствами.

В соответствии со ст. 3 Закона Украины “О порядке освещения деятельности органов государственной власти и органов местного самоуправления в Украине средствами массовой информации” аккредитация журналистов и технических работников СМИ при органах государственной власти и местного самоуправления осуществляется в этих органах путем регистрации на основании официального представления средства массовой информации в соответствующий орган государственной власти или орган местного самоуправления, или по заявлению журналиста и технического работника с предъявлением ними соответствующих документов, которые подтверждают их профессиональную специальность, или рекомендации профессионального объединения журналистов.

Таким образом, процедура аккредитации является уведомительной, а не разрешительной, и отказ в предоставлении согласия на аккредитацию является незаконным.

Незаконными действиями кременской райгосадминистраци нарушены мои права на информацию, предусмотренные ч. 2 ст. 34 Конституции Украины, ст. 29 Закона Украины “Об информации”. Кроме того, нарушены мои профессиональные права редактора средства массовой информации, предусмотренные ст. 23, 26 Закона Украины “О печатных средствах массовой информации”, поскольку мне созданы препятствия в освещении деятельности органа местной власти”.

Редактор просит суд в соответствии с главой 31-А ГПК Украины признать действия кременской райгосадминистрации, отказавшей в аккредитации журналиста газеты “Міські вісті”, незаконными и нарушающими личные и профессиональные права. Кроме того, редактор просит суд обязать кременскую райгосадминистрацтю аккредитировать журналиста газеты “Міські вісті”.

Представлять интересы редактора в суде будет юрист Луганского областного отделения “Комитета избирателей Украины”.




Железный аргумент!

Как известно, цензура в Украине запрещена Конституцией, но не все про это знают. По крайней мере, у меня есть основания сомневаться, что с этой нормой знаком начальник управления по делам прессы и информации Луганской облгосадминистрации В.Железный.

В конце прошлого года городской совет г.Кре­менная утвердил новую газету – “Міські вісті”. Сказать, что новое издание стало любимым дитя Кременской райгосадминистрации – значило бы сильно погрешить против истины. Тем более, что редакционный коллектив, возглавляемый Ириной Чернобай, занял достаточно независимую позицию, и далек от, увы, распространенного среди районок принципа – не выносить сор из избы.

Тем не менее, журналист газеты бывал на аппаратных совещаниях в Кременской райгосадминистрации, после одного из которых опубликовал материал “Блаженны изгнанные за правду”. Это была как бы зарисовка с натуры: один из сельских голов переусердствовал, отстаивая свое мнение, и был удален из зала заседаний. Газета не утверждала, что удален он был незаконно или неправильно, она лишь добросовестно изложила фактические обстоятельства.

На следующем аппаратном журналиста … выставили за порог. Что, и это вполне естественно, стало поводом для публикации в очередном номере материала “Блаженны изгнанные за правду”-2 (“МВ” №8 за 8 февраля).

После сообщения фактов, газета сопроводила текст короткой и более чем сдержанной оценкой: “Согласно ст.10 Закона Украины “Про інформацію” право на информацию обеспечивается “обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення”. Есть в законе “Про друковані засоби масової інформації” еще одно интересное место: журналист имеет право “по пред’явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан”. Если уж корреспондент имеет право присутствовать в таких местах без аккредитации, то на планерках в провинциальном районе...”.

Впрочем, мало ли у нас конфликтов между чиновниками и журналистами, это уже вряд ли слишком интересно читателям. Но наша история получила неожиданное продолжение. В том же, по сути, духе. 26 февраля Ирине Чернобай из известного в областном центре здания, олицетворяющего региональную власть, было отправлено письмо за №114, подписанное начальником управления по делам прессы и информации ОГА Вадимом Железным. Оно стоит того, что бы привести его почти полностью.

Управління одержало контрольний примірник газети “Міські вісті” (№ 4 від 05.02.04), в якому під рубрикою “Гірка правда” надруковано матеріал “Блаженны изгнанные за правду” – 2”. В публікації довільно та упереджено трактуються положення чинного інформаційного законодавства щодо прав та обов’язків суб’єктів інформаційних відносин, що є неприпустимим.

Вважаємо за необхідне повідомити, що обов’язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування інформувати громадськість про свою діяльність, закріплений у ст.10 “Гарантії права на інформацію” Закону України “Про інформацію”, не може відокремлюватись від ст.21 “Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування” зазначеного закону, яка визначає шляхи доведення такої інформації до заінтересованих осіб: опублікування в офіційних друкованих виданнях, поширення інформаційними службами та інше. Присутність журналістів на заходах, які стосуються питань поточної роботи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, законом не передбачається і можлива за їх згодою.

У зв’язку з цим доводимо до Вашого відома, що обмеження доступу журналістів на наради райдержадміністрації цілком правомірне з точки зору інформаційного законодавства, як і вимога акредитації журналіста при райдержадміністрації.

Подібні публікації порушують вимоги ст. 44 “Обов’язки учасників інформаційних відносин” Закону України “Про інформацію” і тим більш неприпустимі у виданні, засновником якого є орган місцевого самоврядування…

Зважаючи на вищевикладене, вимагаємо привести діяльність газети “Міські вісті” у відповідність до вимог чинного інформаційного законодавства України і вжити заходів щодо недопущення довільного трактування чинного інформаційного законодавства України та порушення у публікаціях норм журналістської етики.

Оставим без комментариев пассаж чиновника о журналистской этике, может быть, человек действительно мнит о себе, что пользуется такой высокой репутацией в среде журналистов, что может позволить себе поучать других.

А вот что касается трактовки В.Железным закона, то не можем не обратить внимание на по–сути шулерский прием: кременские журналисты пишут об освещении деятельности органа власти, а тот … отсылает их к норме, регулирующей доступ к информации органа власти. То есть к документам. Надо ли это понимать, что обо всем, что не связано с документами этого органа, газете писать … низзя!? А вот мне, например, интересно узнать, почему документ получился именно таким, а не другим, какие альтернативы обсуждались, и обсуждались ли вообще. И еще, а умеет ли тот или другой местный руководитель говорить человеческим языком, или только матом? Имею ли я право прочитать об этом в газете? По Железному выходит – нет!

Интересно, читая какой закон господин Железный пришел к выводу, что “…обмеження доступу журналістів на наради райдержадміністрації цілком правомірне з точки зору інформаційного законодавства”. Если Закон Украины “О печатных средствах массовой информации”, то здесь в ст. 26 записано прямо противоположное. А именно, что журналист имеет право “відві­дувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування…”. Нигде, ни в одном законе, не предусмотрено исключений из этого общего права журналистов специально для аппаратных совещаний. Или Железный в своей работе пользуется другими законами, неписаными? В соответствии с которыми руководитель органа власти – это не временно нанятое народом на эту должность лицо, а хозяйчик приватной конторы, распоряжающийся информацией об этой конторе на правах частной собственности?

Есть еще Указ Президента Украины “Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади”, который предписывает В.Железному, в том числе, “удоско­на­лен­ня взаємодії органів державної влади із засобами масової інформації та громадськими організаціями у питаннях забезпечення громадськості достовірною і всебічною інформацією про діяльність органів державної влади…”. Как видим, по смыслу совсем другое, чем право чиновника пускать или не пускать журналиста на открытое совещание в райгосадминистрацию по причинам личного удовольствия или неудовольствия. Хотя, Кучма Железному, может быть, и не авторитет.

Вполне допускаю, что трактовка закона господином Железным – его личное дело. Прислал бы он мне, как руководителю общественной организации, подобный юридический опус – мы бы его почитали, посмеялись – и оставили без удовлетворения. Если бы только не последний абзац его официального письма, которым он требует привести деятельность газеты “Міські вісті” в соответствие с его пониманием информационного законодательства. Подчеркнем, что речь идет об оценках действительно имевших место событий, которые отныне журналисты “МВ” должны давать не самостоятельно, а в свете преобладающего мнения начальствующего состава облгосадминистрации. По крайней мере – так им предписано Железным. Зададимся вопросом: а кто собственно дал право чиновнику от информации вмешиваться в редакционную политику газеты? И навязывать журналистам свое, мягко сказать, не бесспорное мнение? И можно ли подобные действия оценивать иначе, чем осуществление цензуры? Запрещенной, как мы помним, Конституцией Украины?




Захист від дискримінації

Здоровью нации, народа в уважающих себя государствах отдаются общенациональные приоритеты

В послании Президента Украины к Верховному Совету Украины “Украина – поступь в ХХI столетие. Стра­тегия экономического и социаль­ного развития на 2000 – 2004 годы”, в Комплексной межотраслевой про­грамме Харьковщины “Здоровье нации на 2002 – 2011 г.г.” предусмотрены меры по удовлетворению нужд населения в здравоохранении, обеспечению его качественной и доступной медико-санитарной помощью, созданию условий для формирования здорового образа жизни, новому видению проблемы охраны здоровья как общенационального приоритета.

Об этом приоритете записано и в Законе Украины “Основы законо­дательства Украины о здравоохранении”, в соответствии со ст.12 кото­рого финансирование отрасли должно быть не ниже 10% от валового на­ционального дохода Однако, фактически этот процент соответствует 2,8-3.

За последние 10 лет наша отрасль превратилась из одной из прес­тижных в никому не нужную, давящую на бюджет страны, вызывающую разд­ражение у всех, особенно у финансистов, которые, по большому счету, и руководят здравоохранением.

Именно они, финансисты, знают, например, как мож­но накормить больного в стационаре за 1,8 – 2,6 гривни в сутки, за 1 – 2 гривни пролечить, обеспечить неотложную медикаментозную помощь больному, когда на один выезд бригады скорой помощи выделяется 98 копеек; или как обеспечить амбулаторно-полик­линическую помощь больному за 3 ко­пейки и т.д.

Материально-техническая база в лечебно-профи­лактических учреж­дениях также морально и технически устарела, порой, некоторая аппа­ратура (рентген) используется свыше 10-20 лет дозволенного срока.

Оплата труда в отрасли среди всех отраслей народного хозяйства одна из самых низких.

Так, средняя зарплата по отрасли за 2003 год составила 246 гри­вен, (по Украине 303 грн.) средняя по промышленности 631 грн., про­житочный минимум 687 гривень.

Уже второй год профсоюз работников здравоохранения по поручению большинства наемных работников находится в трудовом конфликте с правительством, требуя оценить труд медработника, как записано в ст.77 Основ законодательства о здравоохранении, т.е. приравнять среднюю зарплату в отрасли к средней по промышленности или ввести тарифную сетку с оплатой 1-ого разряда на уровне утверждаемого в стране минимального размера заработной платы. Такой подход к оплате труда в отрасли вывел бы ее из числа самой низкооплачиваемой, сохранил бы межквалификационные (междолжностные) соотношения в оплате труда внут­ри отрасли.

Переговоры, пикетирование, “круглые столы”, проведенные в это время заканчи­вались договоренностью, обещаниями, подписанными протоколами. И все... Не выполняются не только обещания, но и решения судебных органов.

Да, в 2003 году в бюджетных отраслях повышена зарплата на 30%, но с увеличением размера минимальной заработной платы разница в опла­те квалифицированного и неквалифицированного труда составляет 10-30 гривень.

И даже с такой низкой оплатой своего труда, работая в круглосу­точном режиме, медработники ищут пути для выживания отрасли, приближе­ния медицинской помощи к населению.

Примерами такого поиска являются и больничные кассы, и оптимиза­ция коечного фонда, следствием чего было сокращение кадров, введение коек дневного пребывания; поиски внебюджетных средств; реформирова­ние первичной медико-санитарной помощи на ос­нове семейной медицины и др.

Однако хорошие начинания наталкиваются на проблемы.

Так, в соответствии с Бюджетным Кодексом Украины, сельское здра­воохранение передано на баланс местных Советов, которые имеют еще меньше возможностей финансировать здравоохранение. Уже в 2003 году появилась несвоевременная выплата зарплаты, долги ее на конец года и в 1-м квартале 2004 г. Есть председатели советов, которые считают своим правом решать нужен ли селу медработник, и сколько и когда ему платить/ Обещанное повышение зарплаты медработникам села и возвращение им льгот по коммунальным услугам остались обещаниями.

При таком отношении вряд ли будет польза жителям села, нуждаю­щимся в медицинской помощи, вряд ли что-либо заставит семейного врача или фельдшера остаться там на работе/

Как бы ни судили о медицине, но при существовании 49 статьи Конституции Украины, закрепившей право граждан на бесплатную медицинс­кую помощь, при существующем финансировании ее государством, она должна прекратить свое существование.

Нас удивляет, что партии, движения, блоки, народные депутаты ухо­дят от решения вопроса об изменении редакции ст.49 Конституции Украины, хотя сегодня знают все, в том числе и прокуроры, что она не работает. Но нужно взять на себя смелость, внося предложения, касающиеся политичес­кого устройства страны, порядка проведения выборов Президента и Вер­ховного Совета, определить в Конституции ту часть медицинской помощи населению, которая бы финансировалась и оказывалась бесплатно. А ос­тальная часть ее обеспечивалась бы за счет медицинского страхования или самим населением, что, кстати, оно и делает. Но нет изменений в Конституцию, нет Закона о медицинском страховании, нет, наконец, Закона о здоровье.

Медицина практически живет и работает в законодательном вакууме и шельмовании ее СМИ.

Здоровье .человека стоит очень дорого, как и дорого стоит сам че­ловек, умом и руками которого строится, живет, процветает государство.

Государство, у которого здоровье народа не на веду­щем месте, не может быть сильным и уважаемым в мире.

И хочется напомнить власти слова Сенеки младшего: “Недолговечна та власть, которая управляет во вред народу”,

А жизнь врача завтра останется такой же, как и сегодня – трудной и тревожной, героической и возвышенной. Он – спасал и будет спасать жизнь страждущему.




Міжетнічні відносини

Прощавай, зброє!

Слово “реформа” з часів перебудови стало для всіх звичним, а для декого – огидним. Напевно, для селян, землі яких поросли бур’янами, а від колишніх колгоспних будівель залишилися хіба що купки побитої цегли.

З серпня минулого року від цього слова моторошно ставало українським військовослужбовцям. Були чутки, що Президент одразу ж після святкування Дня Незалежності видав таємний указ про скорочення армії. Коли ж – після 15 січня 2004-го – командуванню частин було доведено зміст Наказу Міністра оборони про черговий етап “реформування Збройних Сил України”, українські гарнізони опанувала тиха паніка.

За Конституцією України (ст.85 п.22) чисельність армії визначає Верховна Рада. Напевно, і Президентський указ і Наказ Є. Марчука стали несподіванкою для депутатів парламенту, бо вони ще у 2001 році на кілька років уперед визначили, що чисельність нашого війська має бути 375 тисяч, у тому числі військовослужбовці – 295 тисяч, решта службовців Збройних Сил – цивільні. Зараз у Збройних Силах перебуває 265 тисяч військових та працівників. Президент на протязі року має намір зменшити цю цифру до 215 тисяч, з яких 140 тисяч військовослужбовців – саме такою має бути чисельність українського війська вже у грудні 2004 року. А через рік вона повинна скоротитися до 160 тисяч, у тому числі військовослужбовців 120 тис. Тобто, реально йдеться про більш ніж двократне скорочення чисельності армії. “Основного удару” зазнає офіцерський корпус, а нищівний – прапорщики. Вважають, що такого військового звання, як прапорщик, у 2006 році вже не має бути.

Як стверджують експерти Центру Разумкова, настільки масштабне скорочення можна провести лише протягом п’яти – шести років. Адже для успішного проведення скорочення особового складу Збройних сил в 2004-2005 роках необхідно мінімум 2,9595 мільярдів гривень. Міністерство оборони під виконання графіку скорочень у 2004 році просило в Державному Бюджеті хоча б 500 мільйонів. Натомість у Законі України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” передбачено на “Державну програму реформування Збройних Сил України” усього 368 мільйонів гривень. При цьому кошти на соціальну та професійну адаптацію звільнених військовослужбовців у зв’язку з новим етапом прискореного скорочення майже не виділяються… Принаймні, ті державні та регіональні програми адаптації звільнених військових, що приймалися досі, доведеться радикально переглядати. Приміром, у військових частинах, дислокованих на території Тернопільської області, протягом 2004 – 2005 років очікувалося скорочення близько 1 тисячі офіцерів та прапорщиків. За прогнозами, тепер цю цифру доведеться помножити на п’ять. Остання сесія Тернопільської обласної ради ухвалила спеціальне звернення до Президента та Парламенту, у якому є пропозиція призупинити скорочення армії, до тих пір, поки Державним Бюджетом не буде гарантовано покриття видатків на мінімізацію соціальних, правових, майнових, екологічних, техногенних та інших проблем, що виникають у процесі т.зв. “реформування” Збройних Сил. Але глибоко сумнівно, аби київські небожителі почули депутатів від області, яка завжди “неправильно” голосує на виборах і до того ж покриває 70% свого бюджету за рахунок державних дотацій.

Сокира гаранта не обминула і військову частину А-4079 – авіабазу, дислоковану у м. Чорткові Тернопільської області. До кінця 2004 року її мають розформувати: військову техніку і боєприпаси передати в інші частини, а військових звільнити. Земельні ділянки і приміщення згідно з наказом планується передати міській раді, або виставити на аукціон. Вилучені кошти – на розвиток Міністерства оборони. Є слабка надія, що збережуть аеродром, розміщений поблизу с. Ягільниця Чортківського району – до речі, єдиний у Тернопільській області, спроможний приймати військові та цивільні реактивні літаки. Можливо, тут буде створено відповідну частину: чи то базу зберігання майна, чи утилізації військових відходів. Але два-три роки тому аеродром відремонтували. І кинути його напризволяще – означає просто дати розікрасти майно і полишити по собі масу проблем екологічного характеру.

До кінця року у частині А-4079 мають звільнити у запас та відставку 600 офіцерів і прапорщиків – людей, які вміють користуватися зброєю і звикли отримувати зарплатню від тисячі до двох тисяч гривень. Звільнити без жодних гарантій, що вони будуть працевлаштовані, а на перенавчання й годі сподіватися. Місцеві навчальні заклади з радістю зайнялися б професійним перенавчанням звільнених військових, але за умови, що під програми перекваліфікації приймуть відповідну нормативну базу і нададуть бюджетне фінансування. Зрозуміло, поки що це лише побажання.

У гарнізоні 200 сімей військових не мають квартир. Правда, вони автоматично перейдуть в чергу на отримання квартири до міської ради. Однак, і це проблеми забезпечення житлом не вирішить. Міська рада будівництвом давно вже не займається. Судячи з ситуації? найбільше пощастило офіцерам пенсійного віку, але їх усього 20%. Іншим, хто “запізнився народитися” і дослужитися до пенсії доведеться ще сьорбнути лиха. Звільнені у зв’язку з скороченням військові отримують 50 відсотків посадового окладу грошового забезпечення за кожний рік служби. Тобто, прослужила людина двадцять років – отримує 10 зарплат, вісім – 4. Це хоч на деякий час підтримає сім’ю.

Кидається у очі розгубленість більшості військових і відсутність у них бачення перспективи цивільного життя. Про те, аби намагатися захищати свої права, вдаватися до організованих громадських акцій протесту – навіть не йдеться. Ці люди звикли розпочинати кожен свій робочий день по команді. Зі слів заступника командира по виховній роботі підполковника І. Козаченка, з початком розформування авіабази стало дуже важко утримувати рівень військової дисципліни, у частині виникає маса внутрішніх дрібних конфліктів, дехто вже вважає себе приреченим. У людей опускаються руки. Їм вкрай необхідна психологічна допомога, яку може гарантувати лише держава. Але така допомога не передбачена вітчизняним законодавством. “Замполіт” частини та психолог намагаються підтримати військових, але цього не достатньо. Потрібно, щоб реабілітація проводилася за межами військової частини, щоб людина сама себе відмежовувала від військової служби і готувалася до цивільного життя. У цій ситуації найнезахищеними є військові льотчики. Їхня професія, яка колись вважалася елітною, українському війську тепер не потрібна.

До речі, професійні військові поки що з неприхованим скепсисом ставляться до проектів форсованого переходу української армії до контрактної служби. До прикладу, у минулому році в чортківській частині за контрактом оформили 50 осіб, а звільнити довелося 40. Як пояснив командир частини полковник Ю. Кришталь, “звільнили через те, що вони не виконують умови контракту”. У цій частині є багато контрактників, які заочно навчаються у вищих навчальних закладах. І служать лише для того, щоб мати змогу оплатити навчання. А де гарантія, що після закінчення навчання вони залишаться на службі ?

І чи буде за таких умов наша армія морально здоровою і боєздатною? Чи не стикнемося ми з стихійними проявами незадоволення та ростом злочинності ? Військові не вірять у те, що так зване “реформування” армії служить інтересам її модернізації та зростанню обороноздатності країни. Як і у те, що вітчизняна політична еліта переймається долями конкретних захисників вітчизни.

Схоже, що поки що тільки базарні продавці всерйоз занепокоєні наслідками “реформи”: ось отримають офіцери останню зарплатню і згодом вже не буде кому купувати їхній товар. Розформування військової частини, безперечно, завдасть удару місцевій економіці, спровокує сплеск безробіття і – відповідно – правопорушень. З 12-и тисяч працездатного населення міста тисяча працює чи служить в цій частині. І от, одна дванадцята працездатного населення раптом опинитmся на вулиці. Можливості працевлаштуватися у Чорткові практично немає. І звільнені військовослужбовці, найімовірніше, підуть у тіньовий бізнес, або у кращому випадку поїдуть працювати на економіки інших держав, як це і робить вже не перший рік більшість чортківців. А дехто, можливо, спробує примарного “щастя” у службі за контрактом – у Іраку, Сьєрра-Леоне, чи Ліберії, тобто у місцях, звідки якщо й повертаються живими, то далеко не завжди – здоровими.





Громадянське суспільство

“Праця по виготовленню Громадянина”, як універсальна передумова всіх інших прав

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає…”

Конституція України, ст. 43.

Прискіпливий теоретик права віднесе право на працю та достатню винагороду за неї до групи позитивних прав людини, які неможливо стовідсотково гарантувати усім і за які, виходячи з того, потрібно боротися. Існує думка, що ці поняття взагалі краще кваліфікувати не як права, а як інтереси індивідуума. Зрештою, заглиблюватися у дефініції не так вже й варто. Історія містить чимало прикладів того, що будь-які засоби реалізації цього права – і державно-соціалістичні, і ринкові – не були позбавленими тіньових сторін. Мабуть, було б оптимально, аби мотивації до праці, право і можливість людини працювати діяли в якості етичної норми, суспільної і особистісної, як наприклад, діють норми трудової етики в системі вартостей протестантизму. Діяли однаково безвідмовно – у свідомості державного мужа і пересічного обивателя. Без цієї передумови, мабуть, принципово нездійсненими є будь-які “еконо­мічні дива”: ні за європейськими, ні за азійськими сценаріями. Відсутність внутрішньої мотивації до праці та можливості нормально працювати “породжує химери”, веде до втрати фізичного та морального здоров’я людини і нації, розкриває “пандорову скриню” суспільних недуг. І, мабуть, ані мільйон правоохоронців, ані тисячі правозахисних організацій не дадуть ради тій епідемії правопорушень, які породжує масове безробіття.

Українська держава, начебто, гарантує повномасштабну реалізацію прав людини: на працю, на безпечні та здорові умови праці, належну винагороду за неї та достатній життєвий рівень (ст. 43 – 46, 48 Конституції України). У процесі інтеграції до Європейського Союзу Україна має приєднатися до європейської “Хартії основних соціальних прав працівників”, яка передбачає: пра­во на вільне працевлаштування, адекватну оплату праці і гарантії соціального забезпечення, покращання умов життя і праці працівників, охорону здоров’я і безпеку праці. Поки що ж – на тлі реалій масового безробіття та освоєння тіньового ринку праці в нашій країні та за її межами – конституційні і євроінтеграційні декларації України викликають сумну посмішку. Адже проблеми соціального захисту українських працівників у європейських країнах так і не стали приоритетним напрямком у процесі діалогу Україна – ЄС, започаткованого Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС 1993 року. Зрозуміло, Європа змушена захищати свій ринок праці від напливу дешевої робочої сили зі Сходу. Так, в рамках Комітету з питань співробітництва Україна – ЄС є лише підкомітет, що повинен регулювати негативні для країн ЄС явища тіньової трудової міграції – “Підкомітет з питань митниці, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, “відмиванням грошей” та наркобізнесом”. Тобто, окремої міждержавної структури, яка б систематично захищала права українських робітників на Заході, поки що нема і не передбачається, і це ненормально. Адже до тих пір, поки масовий стихійний потік українських іммігрантів до країн не буде легалізовано і врегульовано, поки права цих людей не будуть захищені – причому, у відповідності до європейських стандартів – стосунки України з ЄС виглядатимуть однобокими, “гримаси” стихійної міграції зростатимуть, і головне – наші співвітчизники за кордоном зазнаватимуть дискримінації і поневірянь.

За даними українських візових служб, основну кількість трудових мігрантів до країн Західної та Центральної Європи постачає Західний регіон країни, у т. ч. Тернопільщина. Більшість великих підприємств нашого краю давно вже не працює, або майже не працює. Тому й нема у тому ніякого дива, що на нашому “терно­вому полі” вже не перший рік височить всеукраїнська “пальма першості” по безробіттю і кожен наступний рік позначується ростом зовнішньої міграції і внутрішньої – злочинності. Офіційні показники безробіття (43 – 45 тисяч зареєстрованих безробітних, і рівень 16,7 – 17%, що майже вдвічі вище середнього по Україні – 9,8%) не відображують і половини обсягів цього явища. Велика частина тих, хто шукає роботу за кордоном, перебувають там нелегально та не звільняються з колишніх робочих місць. Сьогодні область очікує нового зростання безробіття через масове звільнення військовослужбовців в ході т. зв. “реформування Збройних Сил України”.

Практична медицина хоч і не зазнає таких масштабних “реформувань”, але і вона продукує свою частку у явному та прихованому безробітті. Далеко не кожний молодий випускник медичного навчального закладу погоджується працювати із зарплатнею 200 – 300 гривень на місяць, та ще й в умовах постійного дефіциту елементарно-необхідних у лікувальному процесі речей. За офіційними даними Тернопільського обласного управ­ління охорони здоров’я, у 2003 року з лікувальних закладів області за власним бажанням звільнилося 205 дипломованих лікарів. Більшість з них виїхала за кордон у пошуках будь-якої іншої роботи. Лише одиниці емігрували, розраховуючи на працевлаштування за своєю медичною спеціальністю. Частина, зазнавши по­не­вірянь, повертається назад, але далеко не усі прагнуть повернутися на колишню роботу у лікарнях, яка не забезпечує мінімального прожиткового мінімуму. Утворюється замкнене коло: низькі зарплати, відтік робочої сили за кордон, тіньовий ринок праці, падіння податкових надходжень, низькі зарплати бюджетників, падіння професійного рівня та низький рівень соціальних гарантій, у тому числі гарантованого Конституцією (ст. 49) “ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування”…

Тепер – конкретний, досить таки характерний для нинішнього “смутного часу” приклад: нещодавно повернулася з Німеччини група лікарів нашої, чортківської районної лікарні. У жовтні 2003 року дванадцятеро колег виїхало на робоче стажування – точніше, сподіваючись на стажування – у медичних закладах м. Ессена. Колеги готувалися до роботи в якості помічників лікарів у геронтологічних та інфекційних відділеннях. Посередником у програмі запрошення українських медиків виступила адміністрація “Західно-німецького наукового центру” у Ессені – в особі його директора та адвоката, подружжя Дренкельфорт. “Центр” забезпечив візову підтримку та первинний інструктаж. Через день після приїзду до Ессена пан Дренкельфорт з дружиною зникли, а українським лікарям відразу ж було відмовлено у харчуванні, проживанні у готелі та роботі. Шокованим співшукачам високих німецьких заробітків запропонували негайно покинути країну. Ситуація видавалася критичною, адже дехто з колег не мав навіть коштів на зворотню дорогу. Адміністрації клінік Ессена відмовлялися вести розмову про будь-яку роботу. Як виявилось, тут ніхто ні сном, ні духом не відав, що до них повинні були приїхати працювати та “переймати досвід” українські лікарі. Місцеві правоохоронні органи відмовлялися розшукувати Дренкельфорта, який не виконав власних зобов’язань перед нашими заробітчанами. А після того, як українці дали інтерв’ю про обставини своєї “одісеї” авторитетній у північно-західних землях Німеччини газеті “Вестдойче альгемайне цайтунг”, цей “комбінатор” змушений був ліквідувати адвокатську контору у Ессені та поміняти реквізити власного “науко­вого центру”.

Нашим безпритульним колегам вдалося отримати примітивне тимчасове житло, кишенькові гроші та пройти кількамісячну безоплатну практику у госпіталі лише завдячуючи клопотанням та всебічній підтримці керівника Католицького Центру м. Ессена пана Маркуса Камплинга. Той же Католицький Центр взяв на себе оплату проїзду додому для усієї групи українських лікарів. Подаяння вистачило навіть на хабарі українським митникам – “за прискорене проходження митного поста”.

На прохання у двох словах зробити висновки з свого турне у Німеччину, колега Анатолій Оленюк, анестезіолог із двадцятип’ятирічним стажем, сказав буквально наступне: “Ми бачили “золоте руно”: багату країну без хамства і хабарів. Але там нікому не потрібні ані наші голови, ані руки. Про наші права там також не дуже хочуть згадувати. Німці готові співчувати білорусам та сербам. “А у вас в Україні демократія і ринкові реформи”, – говорять вони – не розуміємо, по що ви сюди приїхали? “Коли їм розповідаєш про п’ятдесят євро зарплатні у кваліфікованого спеціаліста, як додачу до нашої “демократії” – просто не вірять”. “Ми бачили декілька їхніх лікарень різної форми власності і висновок – їхня медицина майже нічим не краща від нашої в плані організації. Хіба що менше формальних паперів доводиться заповнювати, а слабких місць – стільки ж. Але у них немає дефіциту ні у чому: ні в медикаментах, ні в інструментарії, ні в устаткуванні, ні в грошах – люди знають, для чого вони навчаються і за що працюють. Ото і вся різниця. Ото і весь рецепт їхньої європейської гідності.” Ці висновки колег Євгена Рутковського та Зіновії Петруняк. І все ж до нашої “ефективної і загальнодоступної” медицини пані Зіновія так і не захотіла повертатися. Після двадцяти п’яти років лікарської практики, залишивши хвору маму, скориставшись відкритою “шенгенвізою”, вона виїхала до Франції – доглядати чиюсь стареньку… Адже ще три роки потрібно навчати в університеті доньку.

Я не схильний спрощувати проблему і зводити усе до матеріальних першопричин, до пристойних зарплат і – даруйте – “самодостатності достатку”. Зовнішня матеріальна благовлаштованість західних країн – тобто перше, що кидається в очі співвітчизнику, як тільки він проникає “за завісу” – не здається мені головною рисою “європейськості”, як моделі сталого та правового суспільства. Згадаймо, що у середині минулого століття та ж Німеччина зазнала поразки у війні, руйнувань та голоду. Та сама Рейнська область, у якій гостювали наші колеги, після нальотів союзної авіації 1945 року являла собою суцільні руїни… Тобто, багатство можна наживати і втрачати, “плани Маршалла” можуть спрацьовувати, але ж не вічно…

Більш сталою позитивною категорією, як мені здається, є наявність у скільки-небудь сформованої частини людської спільноти сформованого ГРОМАДЯНСЬКОГО ПОЧУТТЯ, як певного набору глибоко усвідомлених ЕТИЧНИХ ВАРТОСТЕЙ. Власне воно і надає характеру незворотності і керованості будь-яким соціальним процесам. Припускаю, що ті ж німці достойно вийшли з важких для них випробувань, насамперед тому, що вартості суспільної трудової етики у них формувалися століттями протестантської проповіді. Під час національної кризи саме вони об’єднали та організували націю: від канцлера до домогосподині. Нагадаю, що саме громадський осередок з сильними етичними традиціями, яким виявився згаданий тут Католицький Центр м. Ессена, подав руку допомоги нашим співвітчизникам у їхній конкретній прикрій ситуації…

Наше сьогоднішнє життя вочевидь ненормальне. Нас всіляко деморалізує своїми діями влада, рекламою недоступних більшості стандартів споживання – ЗМІ, “розмахом” – олігархи, комплексами меншовартості – т. зв. “національна еліта”, принаймні та її частина, яку ми бачимо щодня на екранах телевізії… Можливо, хтось і не сприйме це, як апріорні істини, але розбестити та дезорганізувати одного Громадянина значно важче, аніж сотню простих споживачів товарів і послуг. А “змінити життя на краще” можуть лише свідомі згуртовані зусилля громадян цієї країни – і аж ніяк не якесь чергове багатократне розрекламоване фірмове диво… І, напевно, лише тоді, коли з’явиться певна критична маса свідомих громадян, коли у суспільстві сформуються справжні, а не маріонеткові і достатньо впливові громадянські осередки – ми отримаємо шанс на самоорганізацію в нових суспільних обставинах, імунітет від авантюр конкретного дрібного “комбінатора” і щит від сваволі усього вкупі владного “олімпу”. Тоді і влада просто змушена буде згадати, ЩО власне вона задекларувала у Конституції. Що там принципового, а що декоративного, що варто міняти, а що лише – виконувати. Причому – безумовно. Що врешті-решт “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні …” і далі за текстом: про джерела влади, верховенство права, освіту, медицину, екологічну безпеку, працю і т. ін.




Міжнародна політика і права людини

Помер відомий український правозахисник – Микола Руденко

 1 квітня помер Микола Руденко – відомий поет, філософ, пра­во­захисник, дисидент, засновник Української Гельсінської Групи (УГГ). Прощання з тілом відбулося 5 квітня у Будинку вчителя.

Це виглядає містикою, але в момент його смерті 18 правозахисних організацій України про­довжили справу М. Руденко та утворили всеукраїнське об’єд­­нання правозахисних організацій “Українська Гельсінська Спілка з прав людини” (УГС). Новостворена організація продовжить кращі традиції українського правозахисного руху. На установчому засіданні була присутня Президент Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини, Голова Московської Гельсінської Групи Людмила Алексєєва.

Микола Руденко – відомий поет, письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи (УГГ), народився 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка Луганської області в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденко. Назавжди запам’ятався голод 1933 року. 8-ми літ через травму Руденко перестав бачити на ліве око.

Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомпросу, завдяки чому в 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 році призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію — ні, тому, демобілізувавшись у 1946 році, Руденко в університет не повернувся. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 році збірки віршів “З походу” прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва “Радянський письменник”, був редактором журналу “Дніпро”, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.

Руденко – автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, “Вітер в обличчя” (1955), “Остання шабля” (1959), “Орлова балка” (1970-і), фантастичних романів “Чарівний бумеранг” (1966), “Слідами космічної катастрофи” (1962), поеми “Хрест” (1976 рік, про голод 1933 р.).

Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики “космополітів” громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденко як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. “Довго я залишався дуже партійним, — сказав пізніше Руденко в одному інтерв’ю, — довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна”.

Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання “Капіталу” переконало Руденко в тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі — у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях “Економічні монологи” (з’явилася в самвидаві в 1975 році), “Енерґія проґресу”, у романі “Формула Сонця”.

1974 рік – за критику марксизму Руденко виключений з КПРС, 1975 рік – з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем.

На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення “Міжнародної амністії”. 18 квітня 1975 року заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни.

Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому — березні 1976 року шахрайським чином примусово піддали психіатричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричку.

Після консультацій з П.Григоренком, О.Мешко, О.Берд­ником, Л.Лук’яненком, І.Кандибою, О.Тихим, М.Ма­ту­севичем, М.Мариновичем, Н.Строкатою 09.11.76 на квартирі А.Д.Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Того ж вечора квартира Руденко на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. О. Мешко, яка ночувала в квартирі разом з дружиною Руденка Раїсою, була поранена в плече. Так КДБ “відсалютував” на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі “Типові порушення прав людини” були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів.

23-24 грудня 1976 року у Руденко був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 05 лютого 1977 року Руденко заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і О.Тихого. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Ю.Орлова, М.Руденко і Т.Венцлову дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Генерального прокурора СРСР Р.Руденка та Голови КДБ Ю.Андропова).

Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 року в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківка Донецької обл., на що “були процесуальні підстави” — О.Тихий народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко колись захищав від звинувачень у “космополітизмі”.

Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу “Енергії прогресу” у вироку сказано, що праця “має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. У ній Руденко “робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду — комуністів”. “У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”. Нема у вироку й доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.

Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 році були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Руденко — усього 17 назв.

Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденко не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

5 травня 1978 року Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: “Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руден­ка!”. За активну діяльність в УГГ і захист Руденка 15 серпня 1981 року вона була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.

За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали до ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: “Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи”. Змінивши групу інвалідності на 3-ю, адміністрація послала Руденко на тяжку роботу.

5 березня 1984 року Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання у грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко з дружиною виїздить у кінці 1987 року до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях “Свобода” і “Голос Америки”. У 1988 році позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.

1988 рік – Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденко “Українцем року” – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. У 1990 році обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990 року.

У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.

1991 рік – осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.

1993 рік – за роман “Орлова балка” Руденко присуджена Державна премія ім. Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 рік – за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня.

Руденко був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 року – член Республіканської Християнської партії.

1998 рік – вийшли головні праці життя – книги Руденка “Найбільше диво — життя. Спогади” та “Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії”.

Харківська правозахисна група,
Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Пам’яті Микола Руденко...

Ще одна важка втрата для української землі.

Я переконаний, що про життя цієї людини можна писати роман та знімати кінофільм, настільки вона багата подіями.

Тут і босоноге дитинство, коли він втратив око (власне око було, але очний нерв був уражений залізним списом), тут і перемога на всеукраїнському конкурсі юних поетів, коли сам Володимир Петрович Затонский вручав йому нагороду, отут і посада політрука роти в діючій армії, тут і важке поранення хребта, коли він більш доби пролежав на льоду Ладозького озера, потім до кінця війни – політрук військового шпиталю. Далі тільки нагору – головний редактор журналу “Дніпро”, секретар парторганізації Союзу письменників України. І, звичайно, зелена вулиця для видання все нових і нових романів, збірок віршів і т.д.

Але після ХХ-го з’їзду допитливий розум цієї людини став цікавитися особливостями системи, що висунула на вершину такого вождя як Сталін.

Микола став вивчати основи марксизму-ленінізму, в економіці – вчення про додану вартість, в ідеології – філософію, історичний матеріалізм.

Поступово він прийшов до висновку, що додана вартість нічого загального не має з експлуатацією людини, а виникає винятково від Сонця, та й матеріалізм більшовиків – притулок войовничих атеїстів.

Після всього цього не міг не потрапити під ковпак КДБ. Питання, що він ставив, на які він відповідав, стосувалися святая святих, фундаментальних основ радянського суспільного ладу. Людина вже розбила яйце і стала пристосовуватися, як зламати заржавілу голку Кощія безсмертного. Тому 7 років таборів для особливо небезпечних злочинців і ще 5 років заслання – це ще по-божеськи навіть для інваліда Великої вітчизняної війни.

Тільки наприкінці 1987 року він повернувся з дружиною (Раїса Опанасівна відсиділа свої 5 років у таких же таборах за те, що занадто активно борола за звільнення свого чоловіка) у Київ, де їхня квартира була конфіскована. Вони були змушені емігрувати спочатку в Німеччину, а потім у США.

Незабаром уже незалежна Україна повернула йому і квартиру, і громадянство, і пошану, і повагу. Стали виходити книги, Микола отримував ордена, нагороди, премії, а до 80-річчя Миколі Руденко вручили вищу нагороду України – звання Героя України.

Це дійсно той випадок, коли нагорода знайшла Героя.

Вічна тобі пам’ять, дорогий Микола Данилович.

Генріх Алтунян

***

Я плачу о душе, и стыдно мне, и голо,
и свет во мне скорбит о поздней той поре,
как за моим столом сидел, смеясь, Мыкола
и тихо говорил о попранном добре.
Он – чистое дитя, и вы его не троньте,
перед его костром мы все дерьмо и  прах.
Он жизни наши спас и кровь пролил на фронте,
он нашу честь спасет в собачьих лагерях.
На сердце у него ни пролежней, ни пятен,
а нам считать рубли да буркать взаперти.
Да будет проклят мир, где мы долгов не платим.
Остановите век – и дайте мне сойти.
Не дьявол и не рок, а все мы виноваты,
что в семени у нас – когда б хоть гордый – чад.
И перед чванством лжи молчат лауреаты –
и физики молчат, и лирики молчат.
Чего бояться им – увенчанным и сытым?
А вот поди ж, молчат, как суслики в норе, –
а в памяти моей смеющийся, сидит он
и с болью говорит о попранном добре...
Нам только б жизнь прожить, нам только б
скорость выжать,
нам только б сон заспать об ангельском крыле –
и некому узнать, и некому услышать
мальчишку, что кричит о голом короле.
И Бога пережил – без веры и без таин,
без кроны и корней – предавший дар и род,
по имени Иван, по кличке – Ванька-Каин,
великий – и святой – и праведный народ.
Я рад бы все принять и жить в ладу со всеми,
да с ложью круговой душе не по пути.
О, кто там у руля, остановите время,
остановите мир и дайте мне сойти.
  Борис Чичибабин, 1976 р.




Бюлетень "Права Людини", 2004, #08