Бюлетень "Права Людини", 2004, #14

Катування і жорстоке поводження

Надходили численні скарги на катування і жорстоке поводження з боку співробітників міліції і тюремної охорони. У квітні Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова у своїй щорічній доповіді українському Парламенту повідомила, що за два попередніх роки близько 12 тис. осіб заявили про те, що піддавалися катуванням чи жорстокому поводженню, найчастіше під час допитів із метою одержання зізнання. Співробітники міліції били затриманих, підвішували їх у незручних позах за руки, сковані кайданами, перекривали доступ повітря за допомогою поліетиленових пакетів чи протигазів, катували електрошком. У результаті багато хто з допитуваних одержав серйозні травми; кілька людей померли. Затримані часто були позбавлені права вибирати адвоката чи лікаря за своїм розсудом, а також сповістити родичів про свою затримку.

– У вересні Комітет ООН з прав людини прийняв Ухвалу, що суд над засудженим до смертної кари Азером Гариверди-огли Алієв не відповідав стандартам справедливого суду. Протягом перших п’яти місяців ув’язнення до нього не допускали адвоката. Він був заарештований у місті Макіївці за підозрою в убивстві в серпні 1996 року, а в квітні 1997 року йому був винесений смертний вирок. Азер Гариверди-огли Алієв стверджує, що він і його вагітна дружина піддавалися жорстокому поводженню і катуванням з боку співробітників міліції упродовж чотирьох днів допитів незабаром після арешту.

– За повідомленнями, у середині жовтня прокурор Донецької області порушив справу за фактами катувань у виправній установі № 120. Як стверджують, тюремні охоронці катували 25-літнього ув’язненого, в результаті чого він одержав серйозні травми обох ніг, що зрештою призвело до їхньої ампутації. За наявними свідченнями, інцидент відбувся після того, як ув’язнений відмовився підкорятися наказам охоронців.

– За наявними повідомленнями, у листопаду 20-літній Сергій Бердюгін помер у лікарні міста Одеса, після того як піддався жорстокому поводженню під час попереднього слідств.

Європейський суд з прав людини

У квітні Європейський суд з прав людини прийняв рішення на користь шістьох осіб, які утримувалися у камері смертників декількох в’язниць України у 90-х роках і подали до Європейського суду скарги на жорстокі, нелюдські та принижуючі людську гідність умови утримання під вартою. У справі Борислава Полторацького суд зробив висновок, що умови його утримання викликали в ув’язненого «значні душевні страждання, які принижують його людську гідність» (параграф 146). Суд постановив, що він, нарівні з іншими ув’язненими в камері смертників у Івано-Франківській в’язниці, «24 години на добу знаходився під замком у камері з вкрай обмеженою площею; вікна камери були зачинені, в результаті чого в приміщення не потрапляло природне світло; була відсутня можливість бувати на повітрі й практично не було можливості чим-небудь займатися чи спілкуватися з іншими людьми» (параграф 145).

Насильство щодо жінок

Насильство в родині як і раніше залишалося дуже розповсюдженим в Україні, хоча дані офіційної статистики по цьому питанню відсутні. Наприкінці 2002 року Україна повідомила Комітету ООН з прав людини про ряд заходів, вжитих для припинення насильства в родині. У їхньому числі набуття чинності Закону про запобігання насильства в родині, яким визначено перелік державних органів і установ, відповідальних за проведення профілактичних заходів, також введення в дію нових процедур щодо розслідування насильства в родині, створення мережі спеціалізованих установ для жертв насильства в родині, таких, як кризові центри, притулки і центри соціальної реабілітації тощо. Незважаючи на всі ці позитивні заходи, жінки, які намагаються скористатися правовим захистом, зіштовхуються зі значними перепонами та труднощами.

Свобода вираження

Продовжували висловлюватися численні побоювання щодо свободи ЗМІ. У лютому Рада Європи опублікувала доповідь експертів про свободу вираження та свободу інформації в Україні за результатами візиту в листопаду 2002 року. В заключній частині доповіді зазначено: «Ми змушені повторити висновок, зроблений у нашій доповіді за 2000 рік, про те, що Україна дає багато приводів для занепокоєння в плані свободи слова та інформації» (параграф 34). У доповіді зверталася увага на цілий ряд проблем, що включає: велику кількість позовів про захист честі і гідності проти ЗМІ і великі розміри компенсацій за заподіяну шкоду; суперечлива політика ліцензування діяльності радіостанцій і телеканалів; спроби влади впливати на інформаційне наповнення ЗМІ і правопорушення стосовно журналістів.

– Хоча в справі про «зникнення» у вересні 2000 року незалежного журналіста Георгія Гонгадзе начебто були заарештовані деякі діючі та колишні чиновників Міністерства внутрішніх справ, розслідування фактично зайшло в глухий кут наприкінці жовтня, коли Генеральний прокурор Святослав Піскун, під контролем якого знаходилося розслідування, був зміщений із займаної посади президентом Кучмою. У деяких колах висловлюється думка, що його відсторонення пов’язане зі зробленими арештами.

Українська Асоціація «Міжнародна Амністія»
(044) 469-70-27, e-mail: [email protected]

Уважаемые читатели!

Адвокат Александр Лесовой, с которым плодотворно сотрудничает Фонд профессиональной поддержки жертв пыток, созданный ХПГ в августе 2003 г., предоставил информацию об опыте успешного использования в своей практике Правила 39 Регламента Европейского Суда по правам человека.

Правило 39 (Предварительные судебные меры) предусматривает:

«1. По просьбе стороны в деле или любого другого заинтересованного лица, или по своей инициативе Палата или, в соответствующих случаях, ее Председатель может указать сторонам на предварительные меры, которые, по мнению Палаты, следует принять в интересах сторон или надлежащего осуществления проводимого расследования.

2. Уведомление о таких мерах направляется Комитету министров.

3. Палата может запросить у сторон информацию по любому вопросу, связанному с выполнением любой указанной предварительной меры».

Клиент г-на Лесового обратился в Европейский суд с жалобой на нарушение ряда статьей Конвенции, включая нарушение статьи 2 (право на жизнь) и статьи 3 Конвенции (запрещение пыток и жестокого обращения). Одновременно было направлено факсом ходатайство о принятии временных мер. Ниже приводится это ходатайство, а также фрагмент письма Европейского суда, который касается данного ходатайства.

Правительство Украины достаточно быстро отреагировало на обращение Суда и в настоящее время г-н М*** переведен в больницу.

Аркадий Бущенко, адвокат, эксперт ХПГ по вопросам уголовного процесса

Правило 39 – Срочно

ЕВРОПЕЙСКИЙ СУД ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА

Ходатайство
о принятии временных мер

Прошу Суд в соответствии с параграфом 39 Регламента принять временные меры относительно заявления М*** о нарушении статьи 2 Европейской Конвенции, так как имеется реальная угроза жизни заявителя.

М*** – инвалид, болен тяжелой формой туберкулеза в открытой форме в стадии распада, удалена часть легкого.

С ноября 2003 г. содержится под арестом в г.Евпатория Автономной Республики Крым без медицинского наблюдения, без лечения, отказано в содержании в тюремной больнице.

Из-за отсутствия лечения в течение 5 месяцев ареста состояние стало крайне тяжелым.

М*** нуждается в срочном оперативном лечении из-за опасности поражения одного здорового легкого и наступления необратимых последствий, которые вызовут его смерть.

Прошу Суд принять срочные временные меры по заявлению М***:

1) Сообщить Правительству Украины о поступлении заявления М***, содержащегося под арестом в г.Евпатория Автономной Республики Крым.

2) Предложить Правительству Украины поместить арестованного инвалида М***, в медицинское учреждение для его наблюдения и лечения – до рассмотрения Судом дела.

3) Рассмотреть заявление М*** в первоочередном порядке.

Обоснованно считаю, что непринятие временных мер и продолжение содержания М*** без медицинского наблюдения и без лечения вскоре могут привести его к смерти.

Представитель М***В. М*** Н.

Европейский суд по правам человека

Совет Европы

Страсбург

Г-же М*** Н.

ВТОРАЯ СЕКЦИЯ

28 апреля 2004 г.

Уважаемая г-жа,

Настоящим подтверждаю получение 27 апреля 2004 г. Вашего факса от того же числа, в котором Вы просите Европейский суд по правам человека, в соответствии с Правилом 39 Регламента Суда, перевести Вашего сына из отделения милиции в тюремную больницу в связи с ухудшением его здоровья.

…

28 апреля 2004 г. Председатель Палаты, которому было направлено это дело, решил проинформировать Правительство Украины, в соответствии с Правилом 39 Регламента Суда, о том, что было бы желательно в интересах сторон и надлежащего исполнения судебных процедур обеспечить немедленный перевод заявителя в тюремную больницу или иное медицинское учреждение, где он может получить необходимую ему медицинскую помощь. Председатель также решил попросить Правительство, в соответствии с § 2(а) Правила 54 Регламента Суда, проинформировать Суд о тех шагах, которые оно предприняло по выполнению этой рекомендации.

Правительству предложено предоставить эту информацию до 12 мая 2004 г. Их ответ будет направлен Вам для информации.

Т.Л. Ерли

Заместитель секретаря секции

Президентові України Л.Д.Кучмі

ЗВЕРНЕННЯ

Пане Президенте!

Звертаємося до Вас у зв’язку з ухваленням 11 травня Верховною Радою України Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (номер реєстрації 2663) з урахуванням Ваших зауважень. Раніше цей Закон був прийнятий 9 липня 2003 року. На наше глибоке переконання, набрання чинності цим законом становить суттєву загрозу праву на інформацію, необґрунтовано обмежує свободу вираження поглядів і суперечить інтересам суспільства та української держави в цілому.

Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення ст. 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). А саме: частина перша ст. 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26).

Отже, тепер не дозволяється одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто, за статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційну або таємну інформацію. Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» до категорії таємної належить інформація, яка становить «державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі». Визначення державної таємниці та режим доступу до інформації, що являє собою державну таємницю, встановлюється Законом України «Про державну таємницю». Що ж стосується «іншої передбаченої законом таємниці», то тут ситуація виглядає більш незрозумілою. Порядок віднесення інформації до категорії таємної, згідно із ст. 30 Закону «Про інформацію», визначається відповідними органами при дотриманні вимог Закону «Про інформацію». Оскільки ст. 21 цього закону передбачає, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються законодавчими актами про ці органи, цілком природно очікувати, що це повинно бути відображено у відповідних законах. Але у жодному законі визначення інших видів таємної інформації, якою володіють державні органи, немає.

На наш погляд, п.6 Ваших зауважень до цього Закону в редакції, що була прийнята 9 липня 2003 року, – «Дати визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави» – не був врахований Верховною Радою України.

Дійсно, у другій частині статті 30 дано визначення конфіденційної інформації – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Вказана колізія не вирішується введеними у Законі №2663 частинами 3 та 4 статті 30. Частина 3 стверджує, що стосовно інформації, яка є «власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної». Позбавленим логіки і взагалі дивним виглядає обмеження доступу до інформації з «метою її збереження». Лишається незрозумілим, відповідно до якого закону цей статус надається. Що ж стосується частини 4, де перелічені відомості, яким не може бути наданий такий статус (він майже дослівно повторює перелік інформації, яка не може бути визнана державною таємницею), то можна сміливо прогнозувати, що в даному випадку ці обмеження працювати не будуть: саме державні службовці, а не закон, будуть вирішувати, обмежувати доступ до інформації з цих причин, чи ні. Дане в Законі «негативне» визначення конфіденційної інформації , що є власністю держави, могло б працювати, якщо було б передбачене створення «Зводу відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави», як це було зроблено з відомостями, що становлять державну таємницю. Тоді було б подолано вказану суперечність, коли одні і ті ж відомості «за бажанням» одного відомства можуть поширюватися, а іншого – засекречуватися.

Проте прийнятий Закон створення такого »Зводу» не передбачає. А згідно п.2 чинної Постанови № 1813 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави» центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні були у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Адже мало не кожне відомство може мати подібний перелік. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв вирішує, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також невідомо, чи були такі переліки створені, і незрозуміло, чи будуть вони доступні для широкого загалу. Практика ж звернень з інформаційними запитами показує, що відмови в наданні інформації з посиланням на те, що запитуваним відомостям наданий гриф ДСК, є дуже частими.

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Закон №2663 покликаний закріпити та охороняти це бажання. Тепер журналіст, отримавши будь-яку інформацію, не може бути впевнений, що вона є відкритою, і повинен, строго кажучи, отримати дозвіл на її публікацію у відповідного органа державної влади, у власності, користуванні чи розпорядженні якого повинна бути ця інформація. А це означає введення цензури, яка заборонена статтею 15 Конституції України. Ситуація, що склалася, є неприпустимою.

Отже, можна чекати, що прийнятий Закон знову, як і в липні 2003 року, стане об’єктом нищівної критики української і міжнародної громадськості. Просимо Вас скористатися своїми конституційними повноваженнями і повернути до Верховної Ради Закон №2663 із пропозицією внесення відповідних змін.

Харківська правозахисна група

Шановні читачі!

У цьому році Громадська організація М’АРТ розпочала свою довгострокову програму «Права людини в дитячих медичних установах». Стартовим кроком цієї програми став Моніторинг дотримання прав людини в дитячих медичних установах та в дитячих психіатричних лікарнях, що здійснюється в даний час за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Моніторинг здійснюється з метою вироблення якісних, коректних та своєчасних процедурних механізмів забезпечення, захисту та поновлення прав людини в дитячих медичних установах України.

Дослідження відбуваються у 7-ми регіонах України: Чернігівська, Вінницька, Хмельницька, Луганська, Харківська, Рівненська та Одеська області. Звіт за результатами моніторингу буде видано та розповсюджено в органах державної влади та місцевого самоврядування, ЗМІ, громадських організаціях у жовтні цього року.

Розуміючи багатогранність проблеми прав людини в дитячих медичних установах ми намагаємось дослідити проблему одразу у декількох напрямках: з точки зору прав дитини, з точки зору прав пацієнтів, з точки зору тих умов, в яких працюють медичні працівники та їх ставлення до цих умов праці. В контексті піднятої проблеми найважливішим завданням, яке ми ставимо перед собою, є пошук нових та активізація існуючих процедурних механізмів захисту прав дитини в медичних закладах.

Зараз навколо цієї проблеми нам вдалося об’єднати зусилля представників чотирнадцяти громадських організацій України. Ми й надалі відкриті до співпраці й будемо вдячні всім, хто може поділитись будь-якою інформацією за проблемою моніторингу (судові чи адміністративні рішення, приклади конфліктних ситуацій та грубих порушень прав людини в дитячих медичних установах та в дитячих психіатричних лікарнях, досвід інших країн, матеріали мас-медіа). Готові й самі ділитись власною інформацією та напрацюваннями.

З повагою,

Сергій Буров (Громадська організація М’АРТ).

Права людини в дитячих медичних установах та в дитячих психіатричних лікарнях

Руслана Бурова, Координатор Моніторингу, Громадська організація М’АРТ.

За порушення тиші в палаті під час тихої години, медсестра прив’язує восьмирічного хлопчика до опалювальної батареї…

Дівчинка, в тумбочці якої зібралися всі неприйняті за три дні  ліки, боячись покарання, випиває їх в один прийом.…

П’ятнадцятирічній дівчинці лікар повідомляє діагноз: пухлина головного мозку.

Шестирічній дівчинці, яка відмовляється отримати ін’єкцію ввечері,  медсестра каже, що до ранку та не доживе… Дитина всю ніч чекає смерті….

Роздягнену дівчинку – підлітка, лікар  оглядає  в присутності студентів медиків…

…Судмедексперт збирається робити розтин «мертвому» немовляті, і виявляє, що дитина… жива… Лише через добу дитина помирає внаслідок переохолодження…

Підлітків – розбишак з будинку – інтернату, відправляють на «перевиховання» до психіатричної лікарні.

***

Де та межа, яка б не дозволила нам – дорослим – помилятися... Вона існує, вона проста. Це усвідомлення того, що перед нами – ДИТИНА – людська істота, з притаманною їй людською гідністю, але яка внаслідок своєї фізичної, розумової та психічної незрілості потребує у нас захисту, допомоги, розуміння, терпіння, поваги, милосердя, любові. Але, навіть усвідомлення цього, виявляється, замало. Найвищим досягненням людства стало те, що потреби, властиві дитині вже за її людською природою, були записані в юридичних документах, як права дитини – це спеціальні умови та можливості, які необхідні людині віком до 18 років для гідного існування і розвитку. Найголовнішим з таких документів є Конвенція ООН про права дитини. Це означає, що держави, які підписали цю Конвенцію, зокрема Україна, взяли на себе обов’язок виконувати її норми шляхом прийняття відповідних законів, створення і ефективної діяльності відповідних установ, організацій. Отож, умови має створити держава, а всі, хто якимось чином взаємодіє з дитиною, має їх виконувати та дотримуватись.

На жаль, в нашій країні не реалізуються в повному обсязі всі заходи по забезпеченню прав дитини. Це підтверджують і рекомендації Комітету ООН з прав дитини, щодо періодичного звіту України: «Комітет залишається занепокоєним, що державна молодіжна політика, яка охоплює соціальну допомогу, охорону здоров’я… і захист дитини, не базується на основі прав дитини і не охоплює всіх прав, які містить Конвенція».

Однією з найсерйозніших сфер, де відбуваються брутальні порушення прав дитини, – є система охорони здоров’я.

Дитина, яка знаходиться на лікуванні в медичній установі, має право на особливий захист та допомогу держави, оскільки вона, в силу обставин, тимчасово позбавлена сімейного оточення, батьківського піклування, і як людська істота потребує поваги до гідності, індивідуальності, недоторканності приватного та сімейного життя. До того ж, для дитини реалізація права на охорону здоров’я нерозривно пов’язана з невід’ємним правом на життя, оскільки в силу свого фізичного розвитку, дитина потребує послуг медицини, саме від медицини залежить виживання та здоровий розвиток дитини.

На жаль, медичні установи України не відповідають міжнародним стандартам як в галузі безпеки охорони здоров’я, так і в галузі дотримання прав дитини. Так, при реалізації права дитини на охорону здоров’я, гарантованого статтею 24 Конвенції ООН про права дитини, порушується цілий ряд прав, гарантованих цією ж Конвенцією, а саме: право на життя, право на якісну та безпечну медичну допомогу, право на повагу до особистого та сімейного життя, право на якісне та повноцінне харчування, право на захист від всіх форм дискримінації, право на інформацію, що включає в себе доступ до інформації, захист від шкідливої інформації, конфіденційність інформації, право на захист від жорстокого, принижуючого людську гідність поводження з дитиною, право на захист від всіх форм насильства.

Нікому не треба доводити, що основна причина цьому – катастрофічне недофінансування системи охорони здоров’я, а також відсутність добре регулюючої цю сферу законодавчої бази, процедурних механізмів захисту та поновлення прав людини в медичних установах. Частково це відбувається і через відсутність добре розроблених і вдосконалених стандартів надання медичних послуг. Частково через те, що навіть вже існуючі лише формально базуються на міжнародних стандартах надання медичної допомоги. Але дуже багато залежить від так званого «людського фактору», тобто від того, які саме люди працюють з нашими дітьми.

Коли дитина перебуває на лікуванні в медичній установі, повну відповідальність за її життя та здоров’я несе саме медична установа. Свої ж функції медична установа здійснює через медичних працівників, отже, медичні працівники – це представники держави, це влада по відношенню до дитини, і все, що відбувається в медичній дитячій установі, також є або ж реалізацією прав дитини, або ж порушенням прав дитини.

Ми чули багато нарікань від медичних працівників: «Створіть спочатку нам нормальні умови для роботи, та платіть гідну нашої праці зарплатню». Так, беззаперечним фактом є злидарство медичних установ, бо бюджетних коштів вистачає лише на заробітну платню та для розрахунку за енергоносії. Але, погодьтеся, не низька зарплатня дозволяє медсестрі прив’язувати дитину до батареї, лікарю – вживати алкогольні напої, йдучи приймати пологи, залякувати дитину смертю, називати дітей ідіотами, за неслухняність ставити дитину серед палати без штанців. Дозволяє таке робити бездушність, аморальність, халатність, неуцтво та дуже низький рівень правової культури деяких представників самої гуманної в світі професії.

Права людини, права дитини, права пацієнта не вивчаються в медичних вузах та в системі підвищення кваліфікації медичних працівників, недостатньо широко висвітлюються питання медичної етики, деонтології під час навчання.. Медичні працівники необізнані з правовими стандартами надання медичної допомоги. Саме через це, в більшості випадків, при наданні медичної допомоги дітям, вони не керуються ані правовими, ані етичними нормами. Результат – втрата дитиною здоров’я, приниження, а інколи й зовсім сумні наслідки.

Зараз ми ще не можемо говорити про узагальнені та чіткі результати дослідження, але попередня робота дозволяє зробити ряд невтішних висновків.

«Як би жахливо це не звучало, але слідчі констатують, що їм усе частіше доводиться виконувати роботу лікарів – встановлювати справжній діагноз пацієнтів. На жаль, постфактум. А над такою тенденцією пора б задуматися тим, хто в нашій країні відповідає за охорону здоров’я, бо, схоже, скоро співробітники відповідальних органів не зможуть впоратися з кількістю скарг на роботу людей, що начебто давали клятву Гіппократа» (газета «Україна молода» № 63 за 6 квітня 2004 року). Але немає добре розробленого ефективного механізму відшкодування людям, що потерпіли внаслідок неякісного надання медичних послуг, лікарської помилки, принижуючого людську гідність поводження. Відсутні ефективні процедури отримання, моніторингу та розгляду скарг в зв’язку з цими порушеннями. Батьки та опікуни дітей-пацієнтів інколи навіть не знають, що можуть оскаржувати дії лікарів, адміністративні рішення керівників медичних закладів. Немає сталої практики звернень до суду за відновленням прав пацієнтів і відшкодуванням завданої шкоди. Судова практика дуже мала і свідчить про практичну неможливість довести факт помилки чи халатності через нестачу інформації в медичних документах або її невірну фіксацію, фальсифікацію, втрату. Зібрати хоч якісь докази порушень прав, особливо під час «гострої фази» хвороби практично неможливо, бо всі зусилля батьки дитини, звісно, направляють на боротьбу за її життя. І тільки після отримання негативного результату лікування намагаються відновити свої права, або оскаржити дії лікарів, які, в свою чергу, знаючи про можливі негативні наслідки лікування, намагаються вчасно подбати про усунення всіх потенційних доказів їх помилки або ж неправильно призначеного лікування. Таким чином, лікарі дбають не про гуманне ставлення до дитини та батьків, наприклад, в термінальній стадії захворювання, а про те, як унеможливити будь-які докази лікарської помилки. Скористатися ж послугами незалежної медичної експертизи неможливо. За сучасним законодавством України її просто не існує.

До цих пір не визначено, хто, як і яким чином несе відповідальність за помилки лікарів. Під час розслідування справи про лікарську помилку, використовується формулювання: «...зважаючи на фінансовий стан лікувальної установи» – тим самим виправдовується лікарська помилка або неможливість ефективного лікування. Інколи, намагаючись зняти відповідальність з медичного закладу або лікаря, батьків безпідставно винуватять у причині хвороби дитини, намагаючись перекласти відповідальність саме на них. Але ж всі дії, стосовно дитини, мають в повному обсязі враховувати її інтереси. Держава має забезпечувати відповідну турботу про дитину, навіть якщо батьки і інші особи, на яких покладена ця відповідальність цього не роблять. Так, дійсно існують випадки, коли недобросовісні батьки не дбають про здоров’я своєї дитини. Але далеко не в усіх ситуаціях недбалий лікар може прикрити цим свої дії. Достатньо пригадати випадок, висвітлений в пресі: «..в області досі пам’ятають торішній жах, коли в Уманській центральній лікарні після кесаревого розтину медики відправили до моргу новонароджене немовля, бо думали, що воно мертве. І аж судмедексперт, який думав робити розтин, побачив, що дівчинка жива. Дитина ще добу жила, а потім померла від переохолодження» (газета «Україна молода» № 63 від 6 квітня 2004 року). Таке не можна ні виправдати, ні пояснити. Можна лише зробити висновок, що в цьому випадку діяв не один «професіонал», а ціла група.

Право на інформацію – це одне із тих базових прав, порушення якого автоматично має наслідком порушення всіх інших прав людини, прав дитини. Складовою частиною порушення даного права є непоінформованість батьків дітей-пацієнтів про їх права та про механізми захисту своїх прав. Батьки не поінформовані про те, що саме вони мають право вимагати від лікаря під час лікування дитини. Саме медична установа є першою інстанцією, де дитина та її батьки мають в доступній і коректній формі в повному обсязі отримати інформацію про стан здоров’я дитини, методи лікування, призначені препарати, можливі ризики, пов’язані з лікуванням, про можливість вибору лікаря, про можливість контролювати процес лікування, про можливості оскарження дій медичних працівників, альтернативні методи лікування. Від того, що батьки, а також сама дитина, будуть знати про процес лікування, часто залежить сам результат лікування. Але за нашим попереднім аналізом ситуації – ні на законодавчому, ні на процедурному рівнях не розроблений належним чином сам механізм інформування. В зв’язку з цим батьки не тільки не можуть користуватись даними їм правами, але і відновити їх в разі порушення, а значить, не можуть захистити свою дитину від, іноді, свавільних дій медичного працівника. В більшості випадків батьки не можуть ознайомитись з історією хвороби дитини, лікуючий лікар просто не дозволяє це зробити. Для того, щоб отримати доступ до історії хвороби, батьки мусять звернутись за дозволом до головного лікаря медичного закладу. Часто лікарі інформують батьків дитини на недоступній для тих мові, використовуючи професійну термінологію, а батьки не маючи медичної освіти не можуть контролювати дії лікарів, вимагати компетентного лікування, заміни лікаря.

В багатьох дитячих медичних установах внутрішні інструкції часто не відповідають стандартам, які закріплено внутрішнім і міжнародним законодавством. Лікарі штучно звужують коло прав пацієнтів, штучно розширюють коло обов’язків пацієнта. В багатьох медичних закладах відсутні інформаційні стенди, плакати, пам’ятки. В багатьох з них відсутня новітня інформація – плакати застарілі, нецікаві, не несуть ніякої просвітницької користі. Відсутня інформація про професійний рівень лікарів, досвід їх діяльності, ступінь ознайомлення з сучасними технологіями, методами лікування.

При вступі дитини в стаціонар батьки не підписують ніяких документів, щодо лікування дитини. Таким чином, юридично лікарі не беруть на себе жодних зобов’язань. Нема практики «поінформованої згоди батьків» на план лікування – тобто письмової згоди батьків на обстеження та лікування дитини, а також згоди дитини, що досягла 16 років на запропоноване лікування. Не інформуючи дитину та її батьків про рівень надання медичних послуг в даній медичній установі, якість та безпеку медичного втручання, дитину автоматично позбавляють можливості отримати більш якісну та безпечну допомогу в іншій медичній установі. Таким чином, порушується право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб, а також принцип спрямованості всіх дій по відношенню до дитини для блага дитини.

З одного боку, існує проблема непоінформованості та відсутності доступу до інформації, а з іншої – відсутність таємниці, тобто конфіденційності інформації, щодо здоров’я дитини. Буває, що про діагноз дитини знає вся школа (педикульоз, фурункульоз, венеричне захворювання, гінекологічні захворювання). Це відбувається внаслідок розголошення медичними працівниками інформації, що стала їм доступна внаслідок виконання службових обов’язків. Наприклад, нам стало відомо про випадок, коли на запит класного керівника лікуючий лікар просто по телефону повідомив про діагноз дитини (венеричне захворювання) і стан її здоров’я. Внаслідок цього про діагноз дитини знала вся школа, і через негативне, упереджене ставлення вчителів та однолітків батьки змушені були перевести дитину до іншої школи. Таким чином, сам факт розголошення інформації стосовно здоров’я дитини стороннім особам є порушенням права дитини на захист від втручання в їх приватне та сімейне життя.

Порушенням прав дитини в дитячих медичних установах також є те, що лікарями порушується принцип рівності при наданні медичної допомоги дітям, частіше за все внаслідок різного соціально-економічного положення їх батьків. Як правило, дітям, батьки яких добре матеріально забезпечені, приділяється більше уваги, їх лікування більш детально сплановане та якісніше, ніж тих дітей, батьки яких не можуть віддячити потім лікарям за допомогу, або в силу своєї неосвіченості, або ж віддаленості від лікарні, не можуть проконтролювати дії лікарів. В таких випадках дитина залишається абсолютно незахищеною і залишається сподіватись лише на людяне ставлення до цієї дитини.

Абсолютно всі батьки підтверджують факт хабарництва в дитячих медичних установах. Якісну медичну допомогу можна отримати лише «через знайомих», або за гроші. Деякі стверджують, що навіть за хабар якісну послугу отримаєш не завжди. Хабарництво набуло просто жахливих масштабів. Навіть йдучи на платне обстеження, наприклад, ультразвукову діагностику, батьки несуть щось лікареві, аби він якісно зробив свою роботу. Навіть медичні працівники підтвердили факт наявності в лікарнях так званих «престижних палат», в яких знаходяться діти, батьки яких багатії, або діти посадовців. Це не платні палати, там просто кращі умови перебування, високопрофесійний ведучий лікар, гарний догляд та більш уважне ставлення з боку медперсоналу даної установи.

Медичні установи вимагають від батьків так звані «добровільні внески» на розвиток лікарні, які ніде не фіксуються, ніхто за них не звітує, ніхто не знає, скільки саме коштів збирається і як саме вони розподіляються. Цей неврегульований процес є наслідком відсутності розробленого та вдосконаленого механізму регулювання надходжень грошей до лікарні та їх перерозподілу. До того ж навіть в ургентній ситуації медичні працівники вимагають від батьків придбати необхідні для допомоги ліки, мотивуючи це тим, що їх немає в лікарні. Одна мама розповідала нам, як її тринадцятирічного хлопчика відправили з травмпункту додому за грошима на гіпсоматеріали з поламаною в двох місцях рукою. Жінка плакала, розповідаючи нам про це, і все ж тоді вона не оскаржила дії лікаря, вважаючи, що все рівно правда буде на боці лікаря.

Діти розповідають, що платити за послуги вимагають навіть без присутності батьків. В разі несплати дитиною 1-2 карбованців дитині можуть відмовити у наданні медичної допомоги у травмпункті, можуть не взяти аналіз крові через відсутність вати, можуть не надати допомогу при гострому зубному болю, можуть не дати довідку про стан здоров’я, вимагаючи сплатити за вартість довідки, що начебто коштує папір та ксерокопія довідок. Медичні працівники вимагають від дітей, які самі вже приходять на процедури, так звані «добровільні внески». Які внески можна вимагати від дитини, яка сама ще потребує утримання? Як розповідали нам діти – вони добре розуміють, що «ці гроші, що вимагають з нас – розподіляються по кишенях», але соромляться щось відповісти, бояться поганого ставлення до себе.. Цей приклад з боку дорослої людини є аморальним, а з боку медичного працівника – просто злочином.

Таким чином, запровадження «лікарських кас» та «добровільних внесків», через відсутність контролю стає ще одним джерелом корумпованості. Про це свідчить і той факт, що, наприклад, в Запорізькій області, після перевірки ініційованої обласною прокуратурою, генеральна прокуратура заборонила діяльність всіх лікарських кас та благодійних фондів при лікарнях, а за фактами правопорушень відкрила низку кримінальних справ. І я не думаю, що в інших регіонах ситуація з цим не така сумна, як в Запоріжжі.

Злочини. Їх багато. Через халатність та непрофесіоналізм медичних працівників діти отримують опіки під час процедур, різноманітні запальні процеси через порушення медичними працівниками санітарно-гігієнічних вимог при наданні медичної допомоги (немиті руки, не простерилізовані інструменти). Часто, через низьку заробітну платню, лікарі, використовуючи своє службове положення, займаються дистрибуцією ліків, які не пройшли достатніх клінічних досліджень та не дозволені Міністерством охорони здоров’я. Існує практика нав’язування лікарями цих медичних препаратів пацієнтам. Та, зазвичай, ці препарати не тільки досить дорого коштують, а й завдають значної шкоди здоров’ю дитини. Це негативне явище також ніким не контролюється і практика нав’язування медпрепаратів дуже поширена. Компенсувати потім збитки за рахунок медичного закладу просто неможливо – нема коштів, з яких ці збитки відшкодовувати. Лікарі, що займаються дистрибуцією медпрепаратів, не несуть ніякої відповідальності за свої дії, оскільки відсутня правова база, механізм несення відповідальності. Адміністрація лікарень не проводить просвітницьку, профілактичну, запобіжну роботу з цього приводу.

Окремим питанням є порушення санітарно-гігієнічних норм при наданні медичної допомоги та санітарно-гігієнічного стану в лікарнях. І батьки, і медичні працівники стверджують те, що такі порушення відбуваються внаслідок відсутності контролю за роботою санітарок, техперсоналу, лікарів, медсестер.

Наприклад, як розповідали нам батьки, ніким не контролюється якість прибирання в палатах. Санітарка може помити 3-4 палати, не міняючи при цьому воду, тим самим розносячи інфекцію з однієї палати в іншу. В деяких лікарнях в жахливому стані заходяться санітарні вузли, навіть, при наявності великої кількості дезин­фікуючих засобів.

Під час клінічних обстежень також не дотримуються певні санітарно-гігієнічні норми. Наприклад, як стверджували батьки, медсестра, яка робить аналіз крові, не протирає спиртом руки доти, доки цього не вимагатимуть батьки, якщо вони присутні під час взяття аналізу крові. Але ж більшість батьків не можуть контролювати цей процес, оскільки діти самі йдуть на аналізи. Таким чином, існує пряма небезпека зараження дитини різними інфекціями, небезпечними для життя та здоров’я, що передаються через кров – гепатит, туберкульоз, ВІЛ та ін.

Батьки скаржились на те, що навіть лікуючі лікарі, під час огляду дітей в палатах, не миють руки після огляду кожної дитини. Це дуже обурює батьків, але зробити зауваження вони бояться, остерігаючись поганого ставлення лікарів до лікування дитини.

Ніхто не слідкує за тим, чи дотримуються самі діти гігієнічних норм. Як правило, в медичних установах, батькам дозволяється знаходитися поруч з дитиною лише, якщо дитині не виповнилось три роки, хоча за законом «Про Охорону Здоров’я» можна знаходитись поруч з дитиною, якій не виповнилось шість років. Залишаючись сама, дитина отримує страшну психічну травму, деякі діти не в змозі доглядати себе: не міняють білизну, не проводять особисті гігієнічні процедури. Звичайно і це негативно впливає на здоров’я та психіку дитини. Без допомоги батьків впоратись з хворобою дитини набагато складніше, ніж з батьківською підтримкою. Тільки спільними зусиллями лікарів та батьків можна досягти бажаного ефекту. Частково через високу завантаженість медперсоналу, частково через халатність, часто не контролюється процес прийняття дитиною призначених препаратів – чи дитина відповідно до вимог лікування приймає ліки, чи просто збирає, а потім викидає в сміття. Контролювати могли б батьки. Але розмістити дітей з одним з батьків в лікарні просто неможливо, оскільки, як розповідала начмед однієї з лікарень, в палатах, які розраховані на чотири місця, знаходиться по вісім дітей.

В палатах не здійснюється належним чином кондиціонування повітря, що підвищує ймовірність передачі інфекцій повітряно-крапельним шляхом. Як стверджують батьки – в лікарнях бракує постільної білизни. Якщо дитина місяць знаходиться в лікарні, то місяць їй не міняють постільну білизну. В хірургічних відділеннях – голі матраци, нема подушок, нема пелюшок.

Велику шкоду для здоров’я завдає традиційна практика лікування, відсутність індивідуального підходу до лікування дитини. Перед тим, як призначити лікування, лікарі не завжди запитують батьків дитини про те, які захворювання перенесла дитина раніше, як реагує організм на медпрепарати, які алергічні реакції спостерігались раніше, а тим більш, які особливості її характеру. В медичних закладах не працює психолог, який, визначивши особливості психології дитини, допоміг би більш ефективному лікуванню. Самі ж медичні працівники не вміють і не хочуть спілкуватись з дитиною так, аби знизити її страх та біль перед лікуванням, не знають, як зробити дитину союзником в процесі лікування. Таким чином, можна було б уникнути фізичного, морального та психічного примусу, який, на жаль, практикується при наданні медичної допомоги дітям в дитячих медичних закладах. Психолог в медичній установі потрібен і самим медичним працівникам, оскільки дійсно дуже важко працювати в таких умовах, при такій завантаженості. Можна лише уявити стан психіки медсестри, яка добу відчергувала в реанімаційному відділенні. Батьки розповідали про те, що через відмову приймати ліки, або отримати ін’єкцію дітей закривають в туалетах, принижують, б’ють, роздягають і залишають без білизни в палаті перед іншими дітьми.

Ускладнює перебування дитини в лікарні неякісне харчування. Їжі недостатньо, приготовлена вона неякісно й несмачно. Особливо великою проблемою це є для дітей, батьки яких не можуть відвідати їх щодня, принести свіжу їжу, оскільки живуть у віддалених від лікарні населених пунктах. Діти скаржаться на постійне недоїдання та відчуття голоду.

В більшості лікарень не створені умови для того, щоб діти могли продовжувати перерване хворобою навчання та розвиток. Немає ігрових кімнат, кімнат зі столами, книгами, настільними іграми, кімнат, де діти, хвороба яких дозволяла б це робити, вільно спілкувались між собою. В більшості лікарень технічне обладнання вийшло з ладу. Як розповідала нам начмед однієї з лікарень, якщо дитину з дуже важким небезпечним діагнозом десять років тому вдалося врятувати, то зараз такій же дитині вони б не змогли допомогти, оскільки обладнання вийшло з ладу, а нове не поступило.

Ці факти ставлять в непримиренну опозицію до нашої влади, яка лише декларує стовідсоткове фінансування охорони здоров’я, оскільки за цими брехливими словами – дитяча смерть та каліцтво.

Особливо незахищеною групою є діти, що знаходяться на лікуванні в дитячих психіатричних лікарнях, умови перебування в яких не дозволяють дитині з обмеженими можливостями відчути себе повноцінною особистістю і уникнути психологічного дискомфорту. Відсутні гідні людини умови, які б сприяли впевненості дитини в собі та полегшували б подальшу участь в житті суспільства. В основному діти, а також медичні працівники дитячих психіатричних лікарень (абсолютна більшість) навіть не знають про існування такого поняття як права дитини, права людини. Ми були шоковані, що люди, які працюють з такими дітьми, на запитання «Що ви знаєте про права дитини, права людини?», відповідають «Такі права може і є, але десь там на Заході», або ж «Нам вони не потрібні». Саме через це, через правову безграмотність медичних працівників, особливо молодшого складу, через відсутність контролю за дотриманням прав дитини, прав людини в психіатричних дитячих лікарнях і в лікарнях взагалі, надання медичної допомоги не базується на принципах поваги до людської гідності, не забезпечується захист здоров’я навіть в об’ємі можливих існуючих засобів профілактики та лікування хвороб дітей, відсутнє прагнення до досягнення максимальної якості медико-санітарної допомоги. Висновок такий: через відсутність ефективної державної політики фінансування системи охорони здоров’я, незабезпечення належного рівня матеріально-технічної оснащеності дитячих медичних установ, низький рівень правової культури медичних працівників, батьків (через відсутність механізму інформування), через відсутність контролю за дотриманням прав людини, прав дитини, неповагу до людської гідності під час медичної допомоги дітям, халатність, непрофесійні дії лікарів, не забезпечується захист здоров’я навіть в об’ємі існуючих засобів профілактики та лікування хвороб дітей, відсутнє прагнення до максимальної якості медико-санітарної допомоги.

І те, про що було сказано, – це лише мізерна частина тих порушень, які існують в системі охорони дитячого здоров’я в нашій країні.

Я добре розумію, що все вищезазначене, може викликати образу за професію, за той каторжний труд, що виконують добросовісні, високоморальні професіонали з великої букви – люди в білих халатах. Таких, на щастя, більшість. Але це зовсім не означає, що ми маємо закривати очі на випадкових в медицині людей, яких останнім часом чомусь все більше й більше, і через яких страждають наші діти. І про це Вам скажуть сотні тих, вбитих горем матерів, які внаслідок лікарської помилки, або ж халатності, або ж відсутності необхідних для допомоги умов, втратили своїх дітей, або ж змушені все життя страждати разом зі своїм скаліченим дитям. Про це Вам скажуть і ті, хто хоч раз в житті звертався по допомогу для своєї дитини в звичайну медичну установу. Тому всі разом, консолідувавши зусилля, маємо вимагати як створення належних умов для праці медичного працівника, оскільки від цього залежить життя і здоров’я наших дітей, так і належного виконання ним службових обов’язків, маємо вимагати від держави виконувати свої зобов’язання перед дітьми, перед нами. Але ми мовчимо... Мовчать матері, мовчить лікар...

Моральне ж обличчя суспільства визначається його ставленням до дітей, престарілих, хворих, убогих. На жаль, моральне обличчя нашого суспільства – залишає бажати кращого.

Коментар «ПЛ»: Наше видання неодноразово друкувало статті, в яких йшлося про рівень медичної допомоги в Україні. Громадська організація М’АРТ провела унікальний моніторинг дотримання прав неповнолітніх пацієнтів у медичних закладах. Якщо б нам довелося провести такі дослідження стосовно дорослих пацієнтів (особливо похилого віку та інвалідів) ми б, судячи з тих скарг, що отримує ХПГ, мали б таку ж картину.

Права пацієнтів в Україні порушуються на кожному кроці. До речі, права медичних працівників теж. І ці процеси мають взаємний зв’язок.

Проблеми з правами неповнолітніх і повнолітніх пацієнтів, за великим рахунком, ті ж самі – не інформованість хворих про стан їхнього здоров’я, про методи лікування, про фах лікарів – тобто в наших лікарняних закладах йде суцільне порушення ст.23 Закону України «Про інформацію», яка передбачає повне інформування пацієнтів про методи лікування, результати обстеження тощо. Ст.23 Закону України «Про інформацію» була предметом розгляду Конституційним Судом України за справою К.Устименка. Це рішення є обов’язковим для виконання, і медичний заклад не має права приховувати від пацієнта або його представника (батьків, піклувальників тощо) будь-яку інформацію, що стосується хворого. Але, за нашими спостереженнями, про це рішення Конституційного Суду не мають уяви ані пацієнти, ані медики.

Друге – це так звані «хабарі». Ми не будемо використовувати це слово, бо суб’єктом злочину за хабарництво може бути тільки посадова особа: зав. відділенням, головний лікар тощо. Звичайні лікарі, вимагаючи оплату за процедури чи аналізи, порушують іншу статтю Кримінального Кодексу України – 184 – «Порушення права на безоплатну медичну допомогу». Ця стаття передбачає кримінальну відповідальність, включаючи таке покарання, як арешт на шість місяців. Треба зазначити, що порушення ст.49 Конституції України та ст. 184 КК України медиками далеко не завжди викликане їхньою аморальністю. Держава попри всі гучні заяви стосовно безкоштовної медичної допомоги, виділяє в бюджетах різних рівнів такі мізерні кошти, що медичний заклад просто не в змозі забезпечити найпростіші аналізи і обстеження.

Нещодавно Харківське міське управління охорони здоров’я оприлюднило суму коштів, що виділяється з бюджету на лікування у стаціонарі одного хворого – на одну добу аж 34 копійки. Спробуйте лікувати на таку суму. Я вже не кажу про мізерну зарплатню медичних працівників, про їх залежність від начальників всіх рівнів. Медики у нашій країні, як і взагалі всі працівники бюджетних організацій, просто раби держави, а рабство не тільки не вигідне економічно, але й розбещує. Якщо держава порушує Конституцію і Закони, чому ж їх не порушувати звичайному громадянинові?

Є великі претензії й до законодавців. Здається, нікого у Верховній Раді не хвилює ані надзвичайно висока смертність населення, ані те, що вітчизняна медицина лежить у руїнах. Нічого не робить безпорадний уряд. Мовчить більшість, яка повинна відповідати за стан справ в державі, бо вони самі взяли на себе солідарну відповідальність з урядом, але й у опозиції це питання також не на першому плані. Інакше чим пояснити, чому досить не прийнятий закон «Про обов’язкове медичне страхування», декілька варіантів якого перекладають з місця та місце вже не один рік у Верховній Раді.

Але політикам цікавіше займатися політикою, а життя і здоров’я співвітчизників не входить до сфери їхніх інтересів. В світі вже давно відомо, що безкоштовної медицини не буває. І, коли наші державні діячі проголошують слова «безкоштовна медицина» – це лише популістський витвір радянської епохи. Зрозуміло, що безкоштовною медицина не була, тому що всім громадянам не доплачували зарплатню у грошовому вимірі, а велика частина заробітків йшла на всілякі «безкоштовні» послуги – медицину, освіту, оздоровлення і т.і.

Але зараз у пострадянських країнах, там, де при владі залишилися колишні партноменклатурники, і бал правлять «брудні» гроші та тіньова економіка, насправді і медицина дає великі прибутки, але для невеликої купки чиновників, і «номенклатурні» медичні заклади, на кшталт «Феофанії», забезпечують безкоштовне лікування для цієї ж невеликої купки чиновників. Бо інакше, на нашу думку, не гальмувався би закон «Про обов’язкове медичне страхування», який може зробити прозорим механізм надходження і витрат коштів, створив би здорову конкуренцію між медичними закладами, примусив би лікарів підвищувати свій фах, вчив би їх людяності.

Але, як кажуть, у каламутній воді – риба водиться. В даному випадку не риба, а великі кошти. І хто ж захоче випустити їх з рук?

Інна Сухорукова

У 2003 році до приймальні Харківської правозахисної групи звернулося 824 особи, що на 30 відсотків більше порівняльно з 2002 роком (628). З них 328 – письмово, 153 – електронною поштою, 343 – особисто. Були також звернення по телефону, але в таких випадках працівники бюро обмежувалися наданням необхідної інформації, або запрошували заявника на консультацію до офісу. Зростання кількості звернень пов’язуємо з більш широким висвітленням роботи ХПГ у засобах масової інформації, проведенні прес-конференцій, безпосередньою участю у ряді програм на загальнонаціональних каналах телебачення, участю у прямих ефірах регіональних телеканалів, публікаціями у центральних і регіональних газетах. Якщо брати до уваги справи, по яким провадження було розпочате у 2002 і 2001 роках і тривало у 2003 році, то навантаження на консультантів приймальні було значним. Найбільше зросла кількість звернень, пов’язаних із катуванням, жорстоким поводженням, незаконним арештом та триманням під вартою. Це пов’язано з тим, що наша організація широко сповістила про роботу за проектом «Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні», який здійснюється Харківською правозахисною групою разом з партнерами у різних регіонах України за підтримки Європейської Комісії.

В роботі приймальні брали участь адвокати В.Нестеренко, А. Бущенко, а також працівники правозахисної групи Карасик, Рапп, Шутальова, Крюкова. Захарова, Захаров, Шевченко, Бикова, Недайвода, Кусайкіна. До роботи приймальні були залучені на громадських засадах адвокати Перепелиця, Резюкіна. Приймали участь у роботі приймальні також волонтери - студенти-правники, студенти-психологи. Двічі на тиждень прийом веде лікар-терапевт вищої категорії Г. Мяснікова, періодично залучався до консультацій лікар-психіатр І. Гончарова. По категорії справ, пов’язаних із катуванням та жорстоким поводженням, незаконним арештом та триманням під вартою, у справах, що мають судову перспективу, заявникам надавалась допомога професійних адвокатів, з якими укладались угоди на надання правової допомоги. Це надало нам можливість познайомитися і тісніше співпрацювати із адвокатами з різних регіонів України.

Збільшилася кількість скарг на суди. До традиційних скарг на надто суворі вироки у кримінальних справах додалися численні скарги на відсутність справедливого, з точки зору громадян, судового процесу у справах пов’язаних із боргами по комунальним платежам, та іншим цивільним справам. Не зменшується кількість скарг на невиплату богів по зарплаті, на невиконання судових рішень з цього приводу. М. зміг отримати свою заробітну плату від заводу «Серп і Молот» лише після початку комунікацій Європейського Суду з урядом. Скаргу до Європейського Суду він подав після консультації, наданої у приймальні ХПГ. Взагалі скарг на державну службу виконання судових рішень багато. Так, громадянка С. мала борги по комунальним виплатам, але протягом останніх двох років погасила, чи майже погасила їх. До суду її не викликали, судового рішення вона не отримувала, а раптом прийшло повідомлення про примусове виконання судового рішення відносно неї, що було винесено 2.5 роки тому. Така оперативність виконання рішень приводить до серйозних непорозумінь. Влітку 2003 року комунальні служби активізували боротьбу з боржниками, відповідно збільшилася кількість звернень громадян з приводу стягнення боргів і їх реструктуризації.

Відносно новим типом звернень були звернення мешканців гуртожитків. У випадках передачі гуртожитків від підприємств-власників іншим власникам, людям, що мешкали у цих гуртожитках багато років, пропонували виїхати без надання іншого житла, з них намагалися стягнути борги за комунальні послуги, які вони не отримували, а борги з’явилися через орендаторів. У деяких випадках цим людям вдалось допомогти. Так, Р., що одна виховує дитину і мешкала у гуртожитку заводу «Електромашина» з 1991 року, вдалося закріпити за собою кімнату, з якої її намагалися виселити. Інші мешканці того ж гуртожитку теж подали скарги до суду про закріплення за ними кімнат. Зовсім новим типом є скарги селян-власників землі на кабальні договори з орендаторами, які власники не можуть розірвати. Можна прогнозувати, що у наступні роки кількість таких скарг збільшиться, а проблема стане гострішою.

Структура звернень і характеристика осіб, що зверталися до приймальні у 2003 році надані у таблицях №1 і №2.

Табл.1

Табл.2

Дещо зменшилася кількість заяв призовників. Ми пов’язуємо це із зменшенням кількості конфліктів призовників з медичними комісіями військкоматів. Що, у свою чергу, є результатом плідної співпраці військкоматів з неурядовими організаціями.

Зміни у пенсійному законодавстві викликали значну кількість питань у пенсіонерів і людей, що тільки збиралися оформити пенсію. Один з консультантів приймальні М. Недайвода спеціалізувалася у пенсійному законодавстві для надання кваліфікованих консультацій у питаннях призначення та перерахунку пенсій, в тому числі й наукових.

Усього консультантами приймальні було надано більше 1000 консультацій (по деяких справах було надано 2 і більше консультацій). Надано допомогу у складанні понад 300 процесуальних документів, написано близько 200 звернень до різних установ і організацій, в тому числі 12 заяв до Європейського суду з прав людини. У 3-х справах у Європейському Суді розпочато комунікації з урядом України. По справах, пов’язаних з катуванням та жорстоким поводженням укладено 19 угод з адвокатами на надання правової допомоги.

Авторы рассматривают историю и культуру ХХ века в «свете истории концентрационных лагерей». Действительно ХХ век с его тотальными трагедиями, двумя мировыми войнами, расовыми и классовыми, тоталитарными и авторитарными режимами, уничтожившими миллионы и миллионы, борьба за национальную независимость, крах колониальных империй, – и, как следствие – противоборство целых этнических групп или классов, узаконенное убийство и (или) лишение свободы огромных масс людей – таким выглядит в этой книге ХХ век.

Авторы подробно останавливаются на всех «горя­чих» точках планеты. Везде, где были созданы лагеря, где одна часть населения решала, что имеет право без суда и следствия распоряжаться судьбой другой части населения, в результате этого, жизнь отдельного человека переставала быть какой бы то ни было ценностью. Кризис мировых религий и культуры неизбежно ведет к массовым уничтожениям – это читатель наглядно видит, прочитав эту книгу. Много в ней для нас ново. Прежде всего сам подход, объединяющий казалось бы несоединимое: лагеря, созданные англичанами для буров во время англо-бурской войны и ГУЛАГ в СССР, китайские и кубинские исправительные колонии и нацистские лагеря смерти. Глобальный счет оказывается самым точным – это и есть портрет ХХ века.

Книга издана в 2003 году издательством «Текст», Россия.

***

Рубен Давид Гонсалес Гальего – русский писатель, живущий в настоящее время в Мадриде. До этого он жил в СССР, в детских домах, в доме-интернате для хроников. Гальего – внук генерального секретаря Компартии Испании. Его дочь – мать Рубена, родила его в СССР, когда училась здесь в институте. Ребенок родился больным, и, следуя нормам «коммунистической морали», матери сказали, что ее сын умер при родах. С первого дня своей жизни Рубен не знал ничего, кроме «казенного дома» – детских учебных и лечебных учреждений в России. О том как там живется, о своем горьком жизненном опыте, о советской морали – читатель узнает из его книги «Белое на черном», ставшей потрясающим свидетельством силы человеческого духа. У автора не было иного выхода, кроме как стать героем, благодаря чему он смог выжить.

Книга издана в 2003 году, издательством «Лимбус-Пресс», Санкт-Петербург – Москва, Россия. Автор получил Букеровскую премию

Шумук Данило Лаврентійович народився 30.01.1914 р. у  с. Боремщина Любомльського р-ну на Волині, помер 21 травня 2004 року, в м. Красноармійськ Донецької обл.

17-ти літ Шумук розпочав боротьбу з польським окупаційним режимом, вступив до Комуністичної партії Західної України. 19-ти – засуджений, 5 р. і 4 місяці провів у польських тюрмах.

В 1939 році повертається на батьківщину, викладає в школах геоґрафію. Через розбіжності у поглядах з радянськими комуністами від учителювання був усунутий.

15.05.41 Шумук заарештований радянськими властями «як брат ворога народу». З тюрми призваний до Червоної Армії. У складі штрафного батальйону брав участь у боях з вермахтом. Червоні ж і роззброїли батальйон. Будучи беззбройним, Шумук потрапив у полон. Перебував у концтаборі для військовополонених у м. Хорол на Полтавщині. Вдалося втекти. Організував партизанський загін на своїй батьківщині, який 1943 вливається в Українську Повстанську армію (УПА). Через принципові розходження з керівництвом УПА Шумук відмовляється брати участь у бойових діях і викладає на військових курсах економічну геоґрафію.

Після приходу Радянської Армії Шумук влітку 1944 р. командував похідною групою УПА на Житомирщині. З огляду на безвихідь розпустив її. У грудні 1944 року заарештований і в 1945 році засуджений за ст. 54¹, п. «а» і ст. 54², п. «а» КК УРСР («зрада батьківщини») до кари смерти через розстріл, яка була замінена 20-ма роками таборів. Покарання відбував у 3-му каторжному таборі м. Норильська. Шумук був одним з організаторів повстання в’язнів у Норильську в червні – вересні 1953 р., за що був переведений до Владимирської тюрми. Повстання в’язнів у 1953 р. Шумук описав у своїх спогадах «За східним обрієм» (вид-во «Смолоскип», 1974).

В 1955 році Шумук реабілітований. Повернувся додому, однак під тиском КДБ мусив виїхати в Дніпропетровську область.

19.11.1957 Шумука викликали в КДБ і запропонували співпрацювати з «органами». Шумук відмовився. Наступного дня в помешканні Шумука був обшук, а ще через день його заарештували й відвезли до тюрми м. Луцька.

05.05.1958 на закритому суді Шумук був засуджений за ст. 54¹⁰ КК УРСР («агітація проти радянської влади») до 10 років таборів суворого режиму. Карався у Воркуті, згодом у Тайшеті (с. Вихорівка). За спогади, знайдені під час табірного обшуку, Шумук багато часу провів у БУРі (барак посиленого режиму). В 1962 році Шумук переведений до мордовського табору ЖХ-385/7, звідти 21.10.1967 вивезений до Києва і 20 листопада звільнений.

З осени 1967 р. Шумук жив у м. Богуславі на Київщині, працював сторожем у піонерському таборі, черговим матросом комбінату облаштування пляжів у Києві.

В 1968 році Шумук познайомився з «шіст­де­сятниками», зокрема, з І.Світличним, Н.Світлич­ною і Є.Сверстюком.

В 1970 році Шумук закінчив другу частину книги спогадів про пережите, яка вийшла друком на Заході.

12.01.1972 Шумук знову заарештований за звинуваченням в проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» (ст. 62² КК УРСР) і в наданні «завідомо неправдивих показів» (ст. 197 КК УРСР). Під час арешту були вилучені його спогади, а в І.Світличного — лист Шумука, визнаний проґрамовим документом.

5 – 7 липня 1972 Шумук був засуджений Київським облсудом до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Карався в Мордовії, табір Сосновка.

10.10.1972 Шумук звернувся до Президії Верховної Ради СРСР. Виклавши свою біоґрафію і справу, Шумук робить висновок: «...прошу Президію Верховної Ради СРСР звільнити мене від громадянства СРСР. Мені легше буде помирати... в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР».

Аналогічні заяви Шумук повторив у 1973 та 1974 роках.

У неволі Шумук брав активну участь у численних акціях протестів, голодівках, хоча хворів і неодноразово потрапляв до лікарні з виразкою шлунка та іншими хворобами. 1978 Ш. визнали інвалідом 2 групи. Тоді ж група в’язнів (Е.Кузнєцов, О.Мурженко, М.Осадчий, В.Романюк) звернулися до парламенту й уряду Канади з проханням «подесятерити» зусилля на звільнення Ш., бо стан його здоров’я катастрофічний. Однак Ш. належалося відбути термін повністю.

З лютого 1979 року Шумук — член Української Гельсінкської Групи (УГГ).

01.03.1980 Шумук був етапований до відділку особливо суворого режиму табору ВС-389/36-1 (с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.), а потім переведений на суворий режим тієї же зони, згодом — до табору ВС-389/35 (ст. Всехсвятська).

В 1982 році Шумук етапований на заслання в с. Каратобе Уральської обл. (Казахстан), де був під адміністративним наглядом до 04.01.87.

Після понад 42-річних поневірянь по тюрмах, таборах і засланнях в 1987 році Шумук виїхав на постійне проживання в Канаду, м. Торонто. 28. 11. 2002 р. переїхав у м. Красноармійськ Донецької обл. до дочки.

Шумук — автор книг «За східним обрієм», «Пережите й передумане», «З ГУЛАГу у вільний світ».

Харківська правозахисна група

16.05. 2004 р. в м. Івано-Фран­ківськ помер Василь Стрільців.

Стрільців Василь Степанович народився 13.01.1929, в с. Загвіздя, Тисменицького  р-ну.

В 1944 році закінчив 4 класи Станиславівської гімназії, пішов до 9 класу середньої школи №3, але п’ятнад­цяти років, 7.12.1944 р., заарештований НКВС і за звинуваченням у зв’язках з національно-визвольним рухом 2.02.1945 засуджений воєнним трибуналом військ НКВС Станіславської обл. за ст.ст. 54¹ та 54¹¹ КК УРСР («зрада батьківщини») до 10 років ув’язнення. Пройшовши низку таборів і пересильних в’язниць в Україні, 1946 р. етапований на Таймирський півострів, у м. Дудінку Красноярського краю, згодом 1948 – у Норильськ. За участь у повстанні в’язнів Норильська 1953 потрапив до штрафного табору, де й завершив реченець 16.10.1954. Однак був там же закріплений як засланець.

20.11.1957 р. В.Стрільців повернувся до Станіслава. З труднощами прописався в с. Загвізді. Працюючи на будівництві, у 1959 р. закінчив вечірню середню школу, у 1965 – заочний відділ Чернівецького університету за фахом англійська філологія.

В 1962 році Стрільців реабілітований. Викладав у м. Івано-Франківську, м. Долині. З 1972 року після арешту брата Павла і засудження його за ст. 187^І КК УРСР, Стрільців зазнав переслідувань. У 1977 році звільнений з роботи у зв’язку з конфліктом з адміністрацією. 14.09.1977 р. відмовився від радянського громадянства і відіслав свій паспорт до Президії Верховної Ради СРСР.

25.10.1977 р. Стрільців увійшов до  Української Гельсінкської Групи. 18 грудня цього ж року підписав звернення членів Групи до Бєлградської наради у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка.

В 1979 році Стрільців засуджений на 3 міс. примусових робіт за «образу гідності» директора школи (ст. 126 КК УРСР) – за подією 1977 року.

В березні 1979 р. у Стрільціва проведено обшук у справі Олеся Бердника. Вилучили Біблію, вірші і текст вироку 1944 р..

У травні 1979 р. дістав попередження про відповідальність за антирадянську діяльність згідно з Указом ПВР від 25.12.1972 р., яке відмовився підписати.

Новий обшук у Стільціва був 05.07.1979 р. у зв’язку з арештом членів УГГ Петра та Василя Січків.

У жовтні 1979 р. Стрільців та Січки були викликані в КДБ, де їх попередили: якщо в день першої річниці нової Конституції щось станеться, то вони будуть заарештовані.

23.10.1979 р. Стрільців заарештований за звинуваченням у «порушенні правил паспортного режиму» (ст. 196 КК УРСР) і 12.11 засуджений Долинським районним судом на 2 р. таборів суворого режиму. Ні мешканці м.Долина, де багато років жив і викладав Стрільців, ні його єдиний родич – брат Павло – про суд нічого не знали. У залі були тільки двоє «в цивільному». Захисника не було. Після суду, порушивши закон, Стрільціву не надали побачення з братом. 02.01.1980 р. Стрільців етапований до табору в с. Божкове Полтавської обл., уст. ОП-317/16.

За день до звільнення, 22.10.1981 р., Стрільців був заарештований у таборі за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації й пропаганди». У день арешту відбувся обшук у викладачки фізкультури Семенишин в с. Вигода Івано-Франківської обл., де вилучили архів Стрільціва. 21-28.041982 р. Полтавський облсуд засудив Стрільціва за ст. 62¹ КК УРСР до 7 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 4 роки заслання. Покарання відбував у таборі ЖХ-385/3, сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія. Подав десятки протестів і заяв, написав працю «Освіта має служити народам»  з аналізом русифікаторської політики. Звільнений у зв’язку з «перебудовою» 05.05.1987 р. Негайно підтвердив своє членство в УГГ. 11.03.1988 р. в числі 19 членів УГГ підписав «Звернення УГГ до української та світової громадськості» про відновлення її діяльності.

Повернувшись до Івано-Франківська, Стрільців  не приймав радянського громадянства, доки в січні 1988 року йому не надали роботу вчителя в с. Жукотин Коломийського р-ну, де 1990 р. вийшов на пенсію.

Василь Стрільців – член-засновник Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих (3 червня 1989 р.), з 24.11.1991 р. – голова обласної організації Спілки політичних в’язнів України, яке 19.12.1992 об’єдналося  зі Всеукраїнським товариством політичних в’язнів і репресованих. З травня 1998 – заступник голови Товариства. Стрільців – активний член Української Гельсінкської Спілки (УГС), був головою міських організацій УГС та УРП (Українська Республіканська партія). Жив в Івано-Франківську.

Василь Овсієнко за матеріялами В.Стрільціва.