Бюлетень "Права Людини", 2004, #16

Цим дайджестом Чернігівський громадський комітет захисту прав людини починає щомісячну підготовку та публікацію матеріалів щодо дотримання прав людини, пов’язаних з виборчим процесом, у Чернігівській області. Дані матеріали будуть підготовлені в рамках моніторингу дотримання прав людини під час виборів Президента України в ході реалізації проекту «Активний захист виборчих прав 2004» за фінансової підтримки Швейцарського Фонду Співробітництва.

Передвиборчий процес в Україні ще не почався, але політичні події, пов’язані з виборами, набирають обертів, зокрема у регіонах. Все це позначається на громадсько-політичному житті у Чернігівській області, що безпосередньо впливає на дотримання та захист прав та свобод людини. Ситуація в області тим неординарна, що рівно рік тому в регіоні відбулися проміжні вибори до Верховної Ради України по 206 одномандатному виборчому округу, які окреслили певні преференції на найближче майбутнє. Насамперед, ще не вгамувалися пристрасті, які супроводжували вибори 2003 року – продовжуються низка судових процесів, пов’язаних з тими виборами та його суб’єктами. Але поруч з цим можна відстежити нові тенденції у розрізі прав людини, що пов’язані з виборчим процесом.

ОСВІТА З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ВІЛЬНІ ВИБОРИ ТА СВОБОДУ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ, ІНШИХ ГРОМАДЯНСЬКИХ ПРАВ

На яких напрямках підготовки до майбутніх виборчих перегонів суб’єкти виборчого процесу вже виявляють певну активність? Це, перш за все, стосується проведення освітніх дій представниками політичних партій та блоків, які планують делегувати своїх представників до роботи у дільничних комісіях.

У травні місяці нами зафіксована у цьому напрямку активність переважно опозиційних рухів. Наприклад, 15-16 травня в Чернігові відбулися семінари-навчання для майбутніх членів виборчих комісій від Української Народної Партії (УНП), які мали за мету ознайомлення з загальними рисами нового Закону України «Про вибори Президента України». Майбутні суб’єкти виборчого процесу отримали базові навички щодо виконання та реалізації своїх прав та обов’язків під час виборчого процесу. Аналогічні семінари були проведені цією політичною силою протягом травня у регіонах області. До того у травні УНП провела семінар за темою «Технології активізації виборців».

У травні 2004 року навчання кандидатів у члени дільничних виборчих комісій від своєї партії розпочало ВО «Батьківщина», де також приділялась окрема увага правам та обов’язкам суб’єктів виборчого процесу.

Виходячи з тієї інформації, яку отримав наш комітет, всі ці заходи були присвячені аспектам нового виборчого законодавства. Проте, окремим правам виборців у розрізі Конституції України та міжнародного законодавства увага не приділялася, що говорить про деяку вузьку спрямованість заходів.

За даними, які нам надали інші партії та рухи, а також за матеріалами преси, заходи подібні до вищенаведених з боку інших політичних сил не проводилися.

На нашу думку, така діяльність політичних сил у майбутньому буде зростати, адже освітні дії з питань захисту свободи вибору та інших громадянських прав, зокрема майбутніх членів дільничних комісій та спостерігачів, стане одним з головних напрямків діяльності регіональних штабів кандидатів у Президенти. Про це можна сказати вже зараз, виходячи з того, що на фоні відсутності виборчого процесу, політичні партії та рухи вже розпочали діяльність щодо підвищення професійного рівня своїх представників у виборчому процесі.

ПОНЯТТЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У ГРОМАДСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПАРТІЙ ЧЕРНІГІВЩИНИ

Практично всі публічні виступи представників як провладних, так і опозиційних партій супроводжуються гучними заявами стосовно пріоритету захисту прав та свобод людини в їх діяльності. Але чітко можна визначити, що кожна сила розуміє це по-своєму. Так, найбільш часто використовується розуміння прав людини, як злагода у суспільстві, постачання води, виплати пенсій та компенсацій, заборона на підвищення цін тощо. Тільки іноді, перш за все, представниками опозиції піднімається проблематика громадянських прав, зокрема, свободи слова та друку, свобода вибору тощо.

СВОБОДА СЛОВА ТА ДРУКУ В ВИДАННЯХ ОБЛАСТІ

У травні місяці почала замінюватися редакційна політика видань регіону з урахуванням майбутніх виборів.

Нашим комітетом для вивчення ситуації з правами і свободами у матеріалах ЗМІ, було проведено дослідження всіх суспільно-політичних друкованих ЗМІ Чернігівської області, які

· виходили за останній місяць;

· є регулярними у виданні;

· видаються більше одного року;

· розповсюджуються по каталогам Укрпошти.

Тобто були вивчені видання, які вже мають постійну аудиторію та розповсюджуються на комерційній основі.

В результаті моніторингу були отримані наступні результати.

При вивченні видань було зафіксовано, що майже 100% суспільно-політичних ЗМІ стали рупором окремих політичних сил. Причому дуже хвилює абсолютна безальтернативність наведення матеріалів у цих засобах. Видання присвячують більшість матеріалів (нами зафіксовані газети, у яких інформація за окремого потенційного кандидата в Президенти сягала 95%), окремій політичній думці, причому вони повністю обходять наведення матеріалів з альтернативною точкою зору на факти та на процеси. Так, нами у жодній з досліджених газет не було зафіксовано прикладу, коли наводились би альтернативні позиції чи посилання авторів статей на наявність таких. Цей факт говорить про те, що газети ще до початку підготовки номеру вже мають встановлені пріоритети (цензуру?) щодо висвітлення подій. Тобто матеріали в пресі є скерованими і не можуть ніяк стати джерелом об’єктивної інформації. Така ситуація дає право констатувати наявність проблем зі свободою слова та друку в регіоні. Причому наявність лише «однобоких» матеріалів у ЗМІ дозволяє говорити і про окремі перешкоди у гарантуванні права на доступ до інформації, зокрема у розрізі неупередженої суспільно-політичної інформації.

У продовження моніторингу нами було вивчено самі матеріали у ЗМІ з метою виявлення ситуації з дотриманням прав та свобод у їх змісті. Ситуація зі змістом матеріалів теж була невтішною. Досить типовим є наступний витяг з передовиці:

«Віктор Янукович – єдиний кандидат у Президенти. Лідери депутатських фракцій і груп, а також політичних партій, які входять у парламентсько-урядову коаліцію, на засіданні у середу за участю Президента України Леоніда Кучми прийняли рішення про висування Прем’єр-міністра В. Януковича єдиним кандидатом у Президенти на виборах 2004... Домовлено, що програмною установкою для кандидата буде завершення політичної реформи в Україні, внесення змін до Конституції. У зустрічі брали участь лідери фракцій і партій: Аграрної партії України, народно-демократичної партії, Партії регіонів, партії промисловців та підприємців України, «Трудової України», Соціал-демократичної партії (об’єднаної), депутатських груп «Демократичні ініціативи», «Народний вибір» і «Народовладдя». (17.04.2004, «Деснянська Правда», засновники Чернігівська обласна рада, Чернігівська обласна державна адміністрація, первинна організація журналістів редакції)».

Ця стаття показує наявність політичної агітації за окремого потенційного кандидата у Президенти ще до початку виборчого процесу та реєстрації кандидатів.

У продовження моніторингу було зафіксовано ще один цікавий факт. За період, що досліджувався, в жодній із газет, засновником яких є орган державної влади чи місцевого самоврядування, не було зафіксовано жодної критичної публікації стосовно потенційних опозиційних кандидатів, наприклад, стосовно В. Ющенка. Складається таке враження, що ці видання просто ігнорують як позитиви, так і негативи існування опозиції. Ці видання переважно присвячені чи особистості голови уряду, чи досягненням діючої влади під керуванням уряду, чи покращенню рівня життя у країні тощо. І вся ця інформація знову безальтернативна.

Дещо інша картина вимальовується, якщо відкрити опозиційні видання, такі, наприклад, як «Біла хата», «Сіверщина» тощо. Достатньо прочитати заголовки деяких публікацій: «Уряд приховав від народу 10 мільярдів гривень», «Куди поділися 900 мільярдів?», «Інтелігенція України з «Нашою Україною», «Мелітополь: Що приховують від народу Кучма, Янукович, Марчук?» – не важко здогадатися, що в усіх цих статтях міститься багато фактів, які компрометують як владні органи, так і конкретних її представників. Але у цих видань та ж сама проблема, що і у ЗМІ, засновником яких є органи державної влади та місцевого самоврядування, – безальтернативність надання інформації. Загалом опозиційні видання присвячують більшість інформації критиці, причому у досить різкій та конфронтаційній формі, дій чинного уряду та Президента. Складається враження, що на даному етапі опозиція ігнорує конструктивні моменти розвитку українського суспільства, зокрема у розрізі прав та свобод людини.

При висвітленні діяльності потенційних кандидатів від опозиції використовується таж сама методологія, що і у державних ЗМІ – це опис «добрих» та «благо­дійних» вчинків В.Ющенка та блоку В. Ющенка «Наша Україна». Типовою є інформація про те, що голова Союзу українок (фракція блоку В. Ющенка «Наша Україна»), народний депутат Лілія Григорович, подарувала багатодітній родині із с. Оленівка Борзнянського району кольоровий телевізор. Цікаво, але у цей же період у державних ЗМІ пройшли матеріали про передачу представниками держави допомоги інвалідам. У цьому випадку вражає схожість викладення матеріалів опозиційних та державних ЗМІ стосовно подібних подій.

З вищенаведеної інформації можна зробити певні висновки: ЗМІ, як державні, так опозиційні, не завжди приділяють увагу створенню об’єктивної картини суспільства та передбачають правові наслідки від наведення матеріалів на своїх шпальтах. У змісті матеріалів державних ЗМІ викладаються переважно матеріали щодо здобутків чинного уряду та описуються позитивні сторони особистості прем’єр-міністру України. Опозиційні ЗМІ Чернігівщини зорієнтовані на негативне висвітлення дій представників органів державної влади та місцевого самоврядування, при цьому паралельно, але у меншому ступені, описуючі позитивні особисті риси свого кандидата та діяльність його політичного руху. Всім ЗМІ притаманне безальтернативне наведення інформації.

Також жодна з досліджених газет не приділяла будь-якої суттєвої уваги проблемам освіти потенційних виборців щодо їх громадянських та політичних прав. Тобто мала на меті суто політичні цілі.

ПРАВА ЛЮДИНИ, ВИБОРИ, ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ...

Хочеться додати, що за висновками наших аналітиків, ситуація з правами людини, пов’язаними з виборчим процесом, на Чернігівщині повинна найближчим часом змінитися. Про це говорять істотні зміни у органах державної влади області. Як стало відомо нашому комітету, останніми місяцями відбулися зміни складів відділів Чернігівської обласної адміністрації. Так, склад відділу внутрішньої політики було збільшено у кілька разів, причому з цієї причини окремі інші відділи, не пов’язані з політичними питаннями, були вимушені переїхати з головного приміщення ОДА у інші. За цією ж інформацією відділам та управлінням ОДА надана вказівка сконцентрувати свою діяльність на пошук прикладів здобутків чинного уряду у розрізі життєдіяльності області та передавати цю інформацію до інших підрозділів, що відповідають за поширення цієї інформації серед ЗМІ. Під час розповсюдження цієї інформації представники влади намагаються робити наголос на дотриманні прав людини державними структурами та неможливість порушення цих прав з їх боку, наводити позитивні приклади вирішення окремих випадків.

Але у другій половині травня ця діяльність трохи уповільнилася у зв’язку з можливістю змін у преференціях щодо майбутнього єдиного кандидата у Президенти від влади. Хоча на місцях у травні продовжували проходити заходи на підтримку висування діючого прем’єр-міністра В.Януковича у якості єдиного кандидата у Президенти України від провладних партій та громадських організацій.

З всього вищенаведеного можна зробити висновок – виборчий процес ще не почався, але на Чернігівщині йде повним ходом процес підготовки до нього, невід’ємною частиною пропагандистських дій якого є проблема дотримання прав та свобод людини.

Хочемо висловити подяку всім представникам органів державної влади та місцевого самоврядування, політичним структурам, громадським, які сприяли підготовці цього дайджесту та запрошуємо всіх надати інформаційну підтримку, як цьому дайджесту, так і проекту в цілому.

Протягом останніх двох років Україна перемістилася з 1 на 6 місце за кількістю звернень громадян до Європейського суду з прав людини. На сьогодні за кількістю скарг Україну випередили Росія, що посідає перше місце, а також відповідно Польща, Румунія, Франція та Туреччина. Проте, кількість заяв проти України, які містять формальні ознаки для їх розгляду Європейським судом, збільшується. Про це повідомив Міністр юстиції України Олександр Лавринович.

За словами міністра, з моменту набуття чинності Конвенції про захист прав і основних свобод людини для України (вересень 1997 р.) до Європейського суду з прав людини звернулося понад 8 тисяч осіб зі скаргами на порушення держаними органами України прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

Більшість цих заяв визнається Європейським Судом неприйнятними до розгляду. У той же час, за словами Міністра, якщо в 2000 році Євросуд визнав можливими до розгляду та надіслав українському Уряду для надання зауважень 26 заяв, у 2001 – 13, у 2002 – 18, у 2003 році було надіслано 156 заяв. Цього року в Національному бюро знаходилося на розгляді понад 200 справ, що надійшли з Європейського Суду.

Серед основних категорій скарг, які були визнані Європейським судом як потенційно прийнятні до розгляду, Міністр назвав заяви на неможливість виконання рішень національних судів, надмірну тривалість проваджень справ у суді, застосування до обвинувачених незаконних методів ведення слідства та неефективного розслідування прокуратурою скарг на катування, порушення прав при затриманні та взятті під варту, а також порушення процесуальних прав українців.

Олександр Лавринович також наголосив, що під час опрацювання справ виявлені прогалини, які існують у національному законодавстві. Зокрема, у сферах виправно-трудового законодавства, питань законодавства про боротьбу із незаконним обігом наркотичних засобів, питань сімейного законодавства, питання ефективності оскарження дій суддів, питання законодавства про адміністративні правопорушення, питання оскарження дій слідчого під час попереднього слідства, питання проведення безоплатної адвокатської допомоги в цивільних справах, питання законодавства про банкрутство та дія Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна, питання кримінально-процесуального та цивільного процесуального законодавства в частині права на свободу та особисту недоторканість.

«Якщо Україна не внесе відповідні зміни у національне законодавство, за два роки кількість скарг проти нашої держави, щодо яких Європейський Суд визнає наявність порушень прав людини, може збільшитися більш ніж вдесятеро», – підкреслив Міністр.

Це трапиться, якщо Україна не змінить свого законодавства, в якому досі є норми, що порушують права людини, — заявив міністр юстиції Олександр Лавринович.

За словами міністра, такий прогноз зумовлений тим, що справи, які скеровують з України до Європейського суду з прав людини, є більш обґрунтованими, ніж раніше, і відповідають Конвенції про захист прав і основних свобод, якою керується Європейський суд. Крім того, до вирішення справ тепер залучають адвокатів.

Як наслідок, від початку цього року Національне бюро Мінюсту отримало з Євросуду для розгляду і надання пропозицій 176 справ українців проти України. Щодо двох справ Євросуд уже ухвалив рішення на користь громадян. Це свідчить про зростання активності українців у захисті своїх прав, адже за 2003 рік Європейський суд надіслав для розгляду у Нацбюро 163 справи українців проти держави, і 6 із цих справ громадяни виграли.

Як наголосив Лавринович, причини ухвалення рішень проти України полягають як в існуванні норм у законах України, що обмежують права людини, так і в неправильному застосуванні норм законів на практиці.

Аби усунути ці недоліки, протягом І кварталу 2004 року Міністерство юстиції опрацювало та підготувало зауваження для уряду за 56 заявами, надісланими судом. Ці заяви стосувалися порушень таких прав, як заборона катування, право на свободу та особисту недоторканність, право на справедливий судовий розгляд, зокрема в частині перевищення розумних строків розгляду справи судами, існування на національному рівні ефективних засобів захисту та права на мирне володіння своїм майном.

Звернення українців до Європейського суду з прав людини (з 1997 року їх надійшло понад 8 тисяч) є ознакою зростання правосвідомості народу та його прагнення вирішувати свої проблеми через суд. Хоча українці розпочинають використовувати не лише закордонні, але й українські правові засоби.

Міністр також зазначив, що з усіх судових експертиз, які були зроблені в Україні за 2003 рік, понад 45% було виконано на замовлення громадян, 20% — на замовлення Міністерства внутрішніх справ. Інші органи влади замовили ще менше експертиз: суди, зокрема господарські, — близько 13% експертиз, органи прокуратури — 6%, Державна податкова адміністрація — 3%, а Державна виконавча служба — 1%.

У рамках проекту «Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні», що здійснюється за підтримки Європейської Комісії, Харківська правозахисна група провела 6-7 травня семінар для суддів Харківської області на тему – «Захист від зловживань владою під час кримінального розслідування: національна судова практика у світлі міжнародних зобов’язань України». У семінарі взяли участь 58 осіб, з них: 52 судді (13 суддів апеляційного суду Харківської області, 15 суддів місцевих судів м. Харкова, 24 судді місцевих судів Харківської області), 5 помічників суддів (апеляційний суд), 1 ст. консультант. Всі учасники семінару отримали літературу: «Проти катувань. Міжнародні механізми запобігання катуванням та жорстокому поводженню», «Про­ти катувань. Стаття 5 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод. Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини», «Проти катувань. Європейські механізми запобігання катувань та жорстокому поводженню», «Проти катувань. Огляд повідомлень про жорстоке поводження і застосування катувань. 2003», «Стамбульський протокол», а також матеріали вже підготовленої для друку книги «Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини за ст. 3 Конвенції».

Також у роботі семінару прийняли участь Голова апеляційного суду Харківської області В.Д. Бринцев, суддя Верховного Суду України, суддя судової палати у кримінальних справах В.М. Філатов, заступник міністра юстиції В.В. Лутковська, доцент кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого О.Г. Шило, співголова Харківської правозахисної групи Є.Ю. Захаров, експерт ХПГ, адвокат А.П. Бущенко.

Теми лекцій та обговорень семінару: «Проблеми застосування міжнародних стандартів. Європейська Конвенція і її вплив на національне право», «Заборона катувань у практиці Європейського суду з прав людини. Національна система попередження катувань і розслідування тверджень про катування. Роль судів у системі ефективного захисту від катувань», «Право на справедливий судовий розгляд: умови використання зізнання обвинувачуваного в ході судового розгляду, дії суду з перевірки тверджень про катування», «Позбавлення волі в контексті карного судочинства. Національне законодавство і практика у світлі зобов’язань з Європейською Конвенцією. Проект Кримінально-процесуального кодексу і гарантії права на свободу». В рамках семінару п. Лутковська провела рольову гру, під час якої учасники семінару змогли виступити у якості заявників та суддів Європейського суду, а також у якості представників Уряду. Розглядалася справа про катування. Треба зазначити, що харківські судді були дуже переконливі у всіх ролях, але особливо у ролі суддів Європейського суду.

За результатами анкетування з’ясувалося, що більшість суддів міста й області вже мають досвід участі у семінарах і тренінгах з Європейської конвенції (57 %), але все ж вважають, що таких семінарів недостатньо. Були запропоновані теми наступних семінарів, які могли б поглибити знання з європейського права і його застосування у національних судах.

За 12-ти бальною системою учасники семінару оцінили нашу роботу таким чином:

1.Загальне враження – 11.33

2.Організація – 11.66

3.Отримані матеріали – 11.2

4.Актуальність теми – 11.13

5.Викладення матеріалу – 11.2

Найбільше учасникам сподобалося: судова практика Європейського суду; рольова гра; лекції Лутковської і Філатова; виступи юристів-практиків; викладення матеріалу; практичне застосування Конвенції. Найбільше не сподобалося: «Що семінар проводиться не в Страсбурзі», «Тривалість 2 дні», «Визнання фактів катувань та інших зловживань з боку влади залежить від наявності повної незалежності суддів, якої немає. Ця тема не піднімалася».

Учасники семінару вважають, що потрібно провести аналіз судової практики розгляду судами загальної юрисдикції справ про застосування недозволених методів ведення дізнання і слідства, практики застосування Конвенції при розгляді подань про зміну запобіжного заходу, про застосування адміністративних арештів.

Але найкращими оцінками семінару для мене були дві приватні розмови вже через тиждень після проведення цього заходу. Перша – з суддею, що не приймала участь у семінарі: «Кажуть, що ви роздавали дуже цікаві книжки. Чи не можна й мені їх отримати?». А суддя, що брав участь у семінарі, сказав: «Дякую Вашій організації за семінар і за книжки. Я вже застосував нові знання під час прийняття рішення по конкретній справі».

Факти перевірки, проведеної Рахунковою палатою, свідчать, що створенням у 2002 році спеціального органу щодо організаційного забезпечення діяльності судів – Державної судової адміністрації України, не вдалося вирішити одну із пріоритетних цілей судової реформи – впровадження особливого порядку фінансування й організаційного забезпечення діяльності судів та забезпечення можливості повного і незалежного здійснення правосуддя.

За своєю структурою схема організаційного забезпечення судів практично повторює ту, що існувала раніше, коли забезпечення судів здійснювалося Міністерством юстиції, а господарських – Вищим господарським судом України. На територіальні управління Державної судової адміністрації України покладено, по суті, колишні функції обласних управлінь юстиції, оскільки сфера їх діяльності обмежується забезпеченням роботи тільки загальних місцевих судів, що не узгоджується з вимогами частини 2 статті 125 Закону України «Про судоустрій України».

Перевірка виявила, що планування Мін’юстом видатків та подальше фінансування Державною судовою адміністрацією України (ДСА) судової влади у минулому році здійснювалось без належного врахування пріоритетів у розбудові судових органів. ДСА не вдалося вирішити більшість успадкованих організаційно-матеріальних проблем, що стосуються реформування судової системи. На жаль, ці проблеми перетворилися на хронічні і у нинішньому бюджетному році. Це стосується належного забезпечення судів нормативно-правовою базою, комп’ютеризації (забезпеченість 45%), ведення звукозапису судових процесів (63%), забезпечення в достатній кількості засобами зв’язку (60%) та доставки поштової кореспонденції, створення належних умов для ізоляції заарештованих під час розгляду кримінальних справ у приміщенні судів, належної охорони та обладнання сигналізацією судових приміщень, упорядкування архівів.

Наявна структура та штатна чисельність працівників територіальних управлінь Державної судової адміністрації України неспроможна забезпечити ефективне виконання покладених на управління функцій та завдань, навіть щодо організаційного забезпечення місцевих судів загальної юрисдикції.

Проведений аудит виявив, що рівень фінансового забезпечення діяльності судів, який склався в останні роки, не створює умов для повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до Закону України «Про судоустрій України». Причиною цього є те, що Державна судова адміністрація України не визначила фінансові нормативи, які б дозволяли обрахувати рівень фінансування кожного суду та забезпечували можливість повного й незалежного здійснення правосуддя згідно з вимогами чинного законодавства. Навіть, щодо організаційного забезпечення судів загальної юрисдикції.

Перевіркою встановлено, що неналежне управління фінансовими і матеріальними ресурсами та відсутність системи внутрішнього фінансового контролю в Державній судовій адміністрації та судах, призвели до бюджетних правопорушень і неефективного використання державних коштів на суму 8,1 млн. гривень.

Заробітна плата суддям та працівникам судової системи не забезпечена в повному обсязі бюджетними асигнуваннями, що спричинило подання суддями численних судових позовів на дії Міністерства фінансів України.

Внаслідок правової невизначеності термінів розгляду документів про переобрання суддів на всіх етапах їх проходження, 248 суддів протягом року отримували з бюджету заробітну плату у сумі понад 2118,0 тис. грн., без права здійснювати правосуддя, що є неефективним використанням бюджетних коштів.

Крім того, аудиторами Рахункової палати встановлено, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 692 Програма забезпечення судів належними приміщеннями на 2002 – 2006 роки не враховує їх реальні потреби і має бути переглянута.

За результатами аудиту Колегія Рахункової палати направила висновок до Державної судової адміністрації України. Про виявлені порушення вимог чинного законодавства поінформовано Верховну Раду України, Уряд, Раду суддів України.

Недавно Президент Украины подписал Гражданско-процессуальный Кодекс Украины, который вместо действовавшего с 1963 г. старого Кодекса, с 1 января 2005 г. будет регулировать процедуру судебной защиты законных прав и интересов граждан, проживающих в Украине.

Согласно положениям Конституции Украины и ратифицированных Украиной международных соглашений, каждый человек имеет право на справедливое судебное разбирательство его обращений о защите прав в разумный срок.

Старый Кодекс, хотя и имел четко установленный срок подготовки и рассмотрения дел в судах, часто не выполнялся, допускалась волокита, нечетко была определена процедура и сроки апелляционного и кассационного обжалования решений местных судов. Даже установленный порядок рассмотрения апелляционных жалоб нарушался судьями апелляционных судов Украины, о чем свидетельствуют слова из доклада Председателя Верховного Суда Украины: «Законодавець розраховував на порядність суддів. А виходить, що біля кожного порядного треба ставити ще поряднішого, але вже з дрючком у руках». (Вісник Верховного Суду №4, 2004 с. 14).

И вот, не меняя расчета на порядочность судьи, законодатель утвердил новый Кодекс. Хотелось поделиться впечатлениями от прочитанного текста.

Достоинства очевидны и не требуют комментариев: административные дела исключены из Кодекса с расчетом на Административно-процессуальный Кодекс и работу административных судов, жестко определены процессуальные сроки, особенно в процедурах прохождения апелляционных и кассационных жалоб, исключена роль нижестоящих судов в разрешении вопроса о принятии жалоб на их решения, введена процедура судебного приказа, максимально ускоряющая разрешение дела в суде.

Но есть моменты, на мой взгляд, не улучшающие по сравнению со старым Кодексом, а даже ухудшающие, процедуру рассмотрения дел.

Прежде всего, о явной ошибке, которую дала нам распечатка текста Кодекса с сайта Верховной Рады «Законодательство Украины».

В ст.202 п.2 указано, что заявление о постановлении дополнительного решения суда может быть подано до окончания срока на исполнение решения.

Очевидно, что слово «исполнение» нужно заменить словом «обжалование», косвенно это подтверждает п.4 ст.297 Кодекса. Ведь дополнительное решение – это часть основного, и срок его обжалования путем подачи заявления об обжаловании установлен в 10 дней. А срок исполнения решения суда согласно ст.25 Закона «Об исполнительном производстве» – шесть месяцев.

В старом Кодексе ст.48 предусматривала санкции за невыполнение требования суда представить письменные доказательства.

В новом Кодексе, хотя истребование судом доказательств определено двумя процедурами – обеспечения доказательств (ст. 133) и истребования доказательств (ст. 137), конкретные санкции за непредставление доказательств исключены, есть только ссылка на «несут ответственность, установленную законом», что затруднит влияние суда на саботирующую предоставление доказательств сторону, и даст повод к затягиванию рассмотрения дела.

В обоих Кодексах все заявления и ходатайства сторон разрешались определениями суда – либо отдельно приобщенными к материалам дела, либо записанными в протоколе судебного заседания. По старому Кодексу замечания на протокол судебного заседания в любом случае приобщались к материалам дела и позволяли судить о претензиях сторон по оформлению их процессуальных действий.

В новом Кодексе протокол не ведется, ведется журнал судебных заседаний, в который должны быть внесены определения суда по заявленным ходатайствам и заявлениям сторон. Ст. 199 нового Кодекса, оставляя право на подачу письменных замечаний о неполноте записей в журнале судебного заседания, не обязывает приобщать эти замечания к материалам дела, указано, что в случае пропуска срока подачи замечаний они остаются без рассмотрения.

Таким образом, создается возможность для недобросовестных судей не только скрывать от фиксации в деле нарушений процесса в виде нерассмотрения ходатайства, но и возможность лишения права на обжалование определения суда, которым отказано в ходатайстве, но которое не занесено в журнал судебного заседания.

Ухудшением по сравнению со старым Кодексом является положение ст. 199 новой редакции о том, что с технической записью заседания и его журналом стороны могут ознакомиться в течение семи дней со дня оглашения решения по делу. Ведь заседания прерываются, откладываются, дело на протяжении двух месяцев может рассматриваться с перерывами в неделю, а запись и журнал судебного заседания ведется постоянно, так почему участник процесса лишен права ознакомиться с ними до оглашения решения суда? Тем более, что срок подачи заявления об обжаловании определения суда, записанного в журнал судебного заседания, пять дней. Как можно обжаловать, не имея перед собой текста определения?

Новый Кодекс возвращается к порядку оглашения решения местного суда, существовавшему до 2001 г., когда можно было огласить вступительную и резолютивную часть, а изготовление мотивировочной части отложить на пять дней. К сожалению, в новом Кодексе срок подачи заявления об обжаловании и апелляционной жалобы отсчитываются от дня оглашения решения, а не от дня ознакомления с его мотивировочной частью, что также ухудшает положение сторон процесса.

Закрепленный в ст. 11 нового Кодекса принцип диспозитивности сторон предполагает не только право распоряжаться относительно предмета спора, но и право обжаловать решение суда в пределах, установленных по своему усмотрению. В этой части выглядит противоречивой ст. 303 нового Кодекса, которая в п.1 устанавливает, что апелляционный суд проверяет законность решения суда первой инстанции в пределах доводов апелляционной жалобы, а в п.З указывает, что апелляционный суд не ограничен доводами апелляционный жалобы, если будет установлено неправильное применение норм права.

Таким образом, не исключается случай, подобный происшедшему недавно со мной, когда райсуд удовлетворил мой иск частично, я в отказанной части решение обжаловал (ответчик жалобу не подал), а апелляционный суд по моей жалобе отменил решение райсуда полностью, фактически приняв на себя право ответчика (кстати, госструктуры) обжалования решения суда.

Из нового Кодекса изъято положение о том, что апелляционный суд, отказывая в удовлетворении апелляционной жалобы, указывает в определении конкретные обстоятельства и факты, опровергающие доводы жалобы. Вместо этого, в ст.315 указано, что должны указываться мотивы отклонения жалобы, тем самым узаконивается практика апелляционных судов оставлять без внимания доводы жалобы о незаконности решения суда. В связи с этим будут продолжать иметь место неправдивые и даже недостоверные слухи о консультациях некоторых судей местных судов со своими коллегами из апелляционного суда для обеспечения оставления без изменения решений, постановленных с их участием.

Ухудшилось право на справедливое судебное рассмотрение также в части пересмотра вступивших в законную силу решений суда по исключительным обстоятельствам.

Старым Кодеком основанием для такого пересмотра указывалось выявленное после кассации неоднозначное применение судами общей юрисдикции одного и того же закона либо применение его вопреки нормам Конституции.

Новым Кодексом таким основанием указывается неоднозначное применение закона судом только кассационной инстанции (ст.354).

Более того, трехмесячный срок подачи заявления о пересмотре сокращен до месяца со дня открытия исключительных обстоятельств. То есть, гражданин, кассационная жалоба которого было отклонена, должен знать все решения кассационной инстанции по аналогичным делам, чтобы в месячный срок со дня постановления неоднозначного (противоположного имеющемуся) решения подать заявление о пересмотре. Насколько мне известно, на сайте Верховного Суда Украины в разделе «судебная практика пересмотра по исключительным обстоятельствам» не было ни одного решения, и встает вопрос – как можно срочно ознакомиться с решениями кассационной инстанции (сейчас – Верховного Суда), причем со всеми, чтобы найти аналогичное своему?

Удивляет выписанная в новом Кодексе норма ст.361 ч.2 п.4 о пересмотре вступившего в законную силу решения суда на основании установленной Конституционным Судом Украины неконституционности закона или акта, примененного судом при разрешении дела, если решение суда еще не исполнено.

С одной стороны, закон устанавливает шестимесячный срок принудительного исполнения решения суда соответствующими госслужбами. С другой стороны, законом на сегодня не установлен срок рассмотрения обращения либо представлений о неконституционности закона в Конституционном Суде Украины. Только в 2003 г. после истечения действия Закона «О госбюджете на 2002 г.» и соответственно, после исполнения его положений об отмене льгот военнослужащим, Конституционным Судом эти положения были признаны неконституционными.

При таких обстоятельствах условие ст.361 нового Кодекса о пересмотре, если до решения Конституционного Суда решение суда общей юрисдикции еще не исполнено, практически исключает сам пересмотр по вновь открывшимся обстоятельствам.

Хорошая идея ускорения разрешения гражданских дел введением процедуры судебного приказа (особенно по требованиям взыскания начисленной зарплаты), испорчена отсутствием в ст. 106 нового Кодекса требований по обоснованиям заявления должника, согласно которым суд обязан отменить судебный приказ. В настоящей редакции ст.10б для должника достаточно соблюдения срока подачи заявления об отмене, и по этому заявлению приказ безусловно отменяется с возможным переводом рассмотрения дела в процедуру искового производства.

Думаю, немало работодателей, начисливших, но не выплативших зарплату, воспользуются возможностью побольше времени попользоваться этими деньгами и не упустят возможности обжаловать судебный приказ без серьезных обоснований. Тем более, что в Кодексе ничего не сказано об оплате госпошлиной подачи заявления об отмене судебного приказа.

Учитывая, что новый Гражданско-процессуальный Кодекс вступает в действие с 1 января 2005 г., но не ранее вступления в силу нового Административно-процессуального Кодекса, есть надежда, что до момента применения Кодекса на практике депутаты Верховной Рады улучшат его положения.

У зверненні полтавських журналістів, зокрема, йшлося про те, що служби головного архітектора Полтави затято очищають місто від «малих архітектурних форм», відмовляючи у продовженні дозволів на реалізацію газет в центральній частині міста приватним підприємцям (матерям-одиначкам, жінкам-інвалідам), котрі торгують періодикою багато років і таким малоприбутковим бізнесом заробляють на шматок хліба собі та дітям. Періодично міськвиконком разом з міліцією проводять рейди, без суду й слідства конфісковуючи у таких порушників мимоволі газети, наносячи підприємцям-реалізаторам відчутні матеріальні збитки, оскільки газета – не шкарпетки чи білизна, які можна продати й через місяць чи два. Однією з потерпілих стала інвалід 2-ї групи, жінка з хворими ногами Тетяна Александрова, у якої стражі порядку забрали сумку з газетами й склали адмінпротокол.

Члени Полтавського медіа-клубу пообіцяли захистити підприємця, котра безпосередньо забезпечує донесення друкованого слова до споживача. На засідання Октябрського райсуду Полтави, що розглядав адмінсправу Т.Александрової, прийшли кореспонденти кількох авторитетних видань. Без сумніву, що суддя (він же голова суду) О.Ткаченко зважив на цю обставину й обмежився попередженням на адресу Т.Александрової.

Помічник-консультант народного депутат А.Кукоби Микола Страшко повідомив, що керівництву Полтавського міськвиконкому не було відомо про інциденти з реалізаторами газет, нині питання розглядається з тим, щоб полтавці могли купити газети по дорозі на вокзал, на зупинці, біля магазину.

Проект 5242, поданий чотирма народними депутатами від різних фракцій набрав лише тільки 165 голосів: фракції БЮТ, КПУ, СПУ та «Наша Україна».

Проект, поданий Президентом, мав ще менше прихильників – за нього проголосували 139 народних депутатів, оскільки несподівано, окрім чотирьох фракцій, проект також не підтримали групи «Центр», «Союз» та Фракція НДП та ПППУ.

Після цього спробували направити ці законопроекти на повторне перше читання, але і тут жодний із законопроектів не набрав необхідної кількості голосів. Навіть пропозиція об’єднати ці законопроекти та подати на повторне перше читання набрала лише 219 голосів.

Відповідно до Регламенту Верховної ради України ці проекти вважаються відхиленими.

Отже, народні депутати взагалі відмовилися займатися цим питанням, а голосування показало, що це питання не має компромісного вирішення.

Нагадаємо, що правозахисні організації закликали відхилити законопроект, що був поданий Президентом України. Щодо іншого проекту, то серед правозахисників були різні погляди на цю проблему: одні вважали, що закон потрібний і необхідно приймати проект, поданий народними депутатами, оскільки його можна було доопрацювати до другого читання. Інші казали, що взагалі такий закон не потрібний, особливо напередодні виборів.

Нагадаємо, що Конституція України передбачає обмеження такого права тільки на підставі закону. Тому будь-яке інше обмеження цього права, наприклад, положеннями місцевих органів влади є таким, що суперечить Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування».

Заявление Киевского эколого-культурного центра

20 мая с.г. Киевский эколого-культурный центр совместно с экологической организацией «Печенеги» провели в Киеве пресс-конференцию «Рванут ли мины в Дунайском заповеднике?», на которой обвинили министра транспорта Украины Кирпу в преступной халатности в связи с тем, что на территории строительства судоходного канала через Дунайский заповедник не обезврежены мины, оставшиеся там со времен второй мировой войны. Организаторы пресс-конференции предупредили Кирпу, что в случае подрыва строителей на мине они подадут на него в суд.

Вместо того, чтобы срочно начать работы по поиску возможных мин в зоне строительства канала, министр Кирпа тут же направил в Управление государственной службы борьбы с экономической преступностью МВД Украины в г. Киеве донос-требование проверить финансовую деятельность Киевского эколого-культурного центра и принять «компетентные меры».

Как следует из письма Кирпы, негодование министра вызвала активная деятельность Центра по защите Дунайского заповедника от строительства через его середину судоходного канала ( за последние два года совместно с коллегами по Украинской коалиции «За дикую природу» и студенческими дружинами г.Киева Центр провел 10 пресс-конференций, более 20 пикетов, издал специальный бюллетень, опубликовал в печати более 40 статей и направил во властные структуры более 30 писем, факсов и телеграмм).

Следует добавить, что подобным проверкам этих же фискальных органов сейчас подвергается Дунайский заповедник и его самоотверженные сотрудники, из чего можно сделать вывод, что они также организованы министром Кирпой.

Кроме этого, в подвластных министерству транспорта средствах массовой информации, постоянно помещаются материалы, в которых экологов, защищающих природное достояние народа Украины – Дунайский заповедник, обзывают «румынскими шпионами» (кстати, среди так называемых «румынских шпионов» находятся такие выдающиеся граждане Украины как дважды Герой президент НАНУ академик Б.Патон, народные депутаты Украины И. Заяц, К.Сытник, А.Голуб, ученый с мировым именем академик Д.Гродзинский и другие защитники заповедника).

Все это инспирируется Кирпой для того, чтобы дискредитировать и запугать украинское экологическое движение, превратив его в послушный и карманный придаток властных структур.

Такие государственные деятели, как Кирпа, хотят видеть всех граждан обреченными пассивно воспринимать и доверять информации, что преподносится только субъектами власти. Они хотят заставить людей и общественные организации Украины безмолвствовать и стремятся к тотальному молчанию мира.

Мы полагаем, что деятельность министра Кирпы как амбициозного, экологически безграмотного и неспособного к диалогу с общественностью чиновника, становится опасной для гражданского общества и демократии в Украине, так как основана на информационном насилии, нарушении прав человека, манипулировании общественным мнением, попрании ценностей и интересов всех членов общества и разрушении мирового природного наследия. А его авантюра с уничтожением Дунайского заповедника уже начала дискредитировать Украину в глазах мирового сообщества.

В связи с этим мы требуем отставки Кирпы с поста министра транспорта Украины и просим всех людей доброй воли поддержать наше требование.

Мы, природоохранники, сражались и будем сражаться за права природы, защищать последние заповедные уголки, отстаивать ценности, которые мы считаем незаменимыми.

Если же мы перестанем это делать, то нам останется лишь сложить свои полномочия. В наше тяжелое время, когда нет закона, когда молчит Бог, когда сатанеет и разлагается одураченный народ, нам остается надеяться практически на себя.

Есть бастионы, которые мы не сдадим никогда – это наши заповедники.

Владимир Борейко, директор Киевского эколого-культурного центра, член Международной комиссии по охраняемым территориям МСОП.

31 травня відбулася презентація книги «Тор­жественно присягаю... О воинах, погибших в мирное время.» Книга присвячена військовослужбовцям, які були призвані на строкову військову службу з Харкова та Харківської області. Ці юнаки загинули не в локальних військових конфліктах, а під час відбування військової служби в Радянській армії, потім в військах України.

Такий мартиролог виданий в Україні вперше. Книга підготовлена Харківською спілкою солдатських матерів в рамках проекту, який був виконаний при підтримці «Фонду сприяння демократії» при Посольстві США в Україні та Харківської правозахисної групи.

Мета цієї книги – привернути увагу суспільства, органів влади, громадськості, військових до проблем, пов’язаних із загибеллю військовослужбовців у мирний час, та відсутності дійового захисту на всіх рівнях прав родин загиблих. Книга містить спогади батьків про своїх синів, їх фото, спогади друзів загиблих. Але це – тільки невелика частина матеріалу, якій ми одержали від родин, тому що всього по Харкову та Харківській області налічується 423 родини, про яких ми маємо дані.

На презентацію були запрошені представники від облдержадміністрації, від міської Ради, депутати Верховної Ради від Харкова та області, депутати міської Ради, голови райрад, обласного відділу охорони здоров’я, від Міністерства оборони та Харківського ОВК, журналісти ЗМІ м. Харкова, голови комітетів сімей загиблих з різних регіонів України.

На презентації були присутні: начальник управління у справах преси та інформації Харківської облдержадміністрації (за дорученням Є.П.Кушнарьова), представники Харківського Облвійськкомату, заступник начальника факультету з виховної роботи Харківського Військового університету (за дорученням Міністерства оборони), провідні спеціалісти Фрунзенської, Орджонікідзевської та Комінтернівської міських рад, помічник народного депутата Олексіюка С.С. – п.Третецький, кореспондент газети «Вечірній Харків», голови комітетів сімей загиблих м. Дніпропетровська, Дніпродзержинська, м. Конотоп, Сумської області; голова Українського комітету сімей загиблих (м. Київ).

На жаль, представників від владних структур було дуже мало. Це ще раз свідчить, що проблема захисту прав родин загиблих, які передбачені Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» на всіх рівнях влади мало кого турбує, а для більшості – її зовсім не існує. Можливо тому, вирішення усіх проблем, пов’язаних з випадками смерті в/службовців у мирний час, зайшло у глухий кут.

Ми щиро вдячні всім, хто прийняв участь у презентації, хто відчув біль цих родин. Насамперед ми вдячні Київському райвиконкому, якій безкоштовно надав приміщення для проведення цього заходу, на якому був присутній і його представник.

Всім присутнім були надані екземпляри книги «Торжественно присягаю». Книга розповсюджується безкоштовно.

  Харківська обласна спілка солдатських матерів

***

Виходу цієї книги з нетерпінням чекали, перш за все, родини загиблих, ті члени Харківської спілки солдатських матерів, які безпосередньо виконували цей проект, всі члени Харківської правозахисної групи, серед яких були ті, хто колись задумав таке видання, ті, хто бачив фотографії цих хлопців, поки книгу готували до друку. Нікого ця книга не залишила байдужим...

Списки загиблих були надані районними військкоматами. Потім укладачі – Людмила Бикова, Майя Крюкова і Марія Шутальова – звернулися до сімей загиблих з проханням надіслати матеріали до цієї книги. Батьки надіслали до цієї книги не тільки фотографії, а й листи, в яких розповідають про своїх синів, листи друзів та коханих, листи самих загиблих, що були написані під час служби в армії.

Книга стала пам’ятником кожному загиблому хлопцю, і цей пам’ятник залишиться в родині і збереже пам’ять про них, навіть тоді, коли вже нікого з близьких, хто безпосередньо знав цих молодих людей, не буде на цьому світі. Книга збереже пам’ять про цих хлопців серед земляків, серед громадян нашої держави.

Безумовно – це пам’ятник і нашим тяжким десятиліттям. Тому у списках загиблих є ті, хто загинув у радянській армії, і ті, хто загинув в армії нашої молодої держави.

З виходом цієї книги трагедія загибелі молодих хлопців вже має  не тільки особистий характер. Тепер це вже зафіксована частинка історії, яка, на нашу думку, допоможе майбутнім історикам скласти більш повну картину нашого часу.

Наше суспільство повинне знати не тільки про безглузду передчасну смерть цих молодих хлопців, а й про їх батьків, убитих горем, кинутих напризволяще державою. Іноді суспільству необхідно подивитися на себе в дзеркало, навіть, коли воно побачить там себе в такому страшному вигляді. Хоча б для того, щоб в майбутньому таке не повторювалося.

Копіткий чотирьохрічний труд жінок – членів Харківської обласної спілки солдатських матерів, які зібрали і упорядкували ці матеріали, має і практичне значення – ще раз нагадати про неприпустиме ставлення нашої влади до батьків загиблих під час строкової служби. В Україні, на відміну від Росії, немає навіть окремого закону стосовно цієї категорії громадян. Пільги то милостиво дають, то відміняють, а органи місцевого самоврядування не встигають на це реагувати. Як правило, батьки загиблих – це люди, які втратили здоров’я, дуже ранимі. Чому вони повинні доказувати, що держава зобов’язана нести відповідальність за їх дітей, котрі несли службу в армії? Чому батьків розділили в їх горі, надаючи їм різні пільги – батькам тих, хто загинув під час виконання службових обов’язків, і тих, хто помер або покінчив життя самогубством під час проходження військової служби?

В Росії, згідно із законом всі батьки загиблих (якщо вони не скоїли карного злочину) отримують однакові пільги, отримують пенсію в подвійному розмірі.

Чому ж у нас не так? І таких запитань дуже багато...

Харківська обласна спілка солдатських матерів, яка підготувала це видання, має надію, що влада не зможе не звернути увагу на цю книгу, відмахнутися від запитань, які вона викликає.

Подивимося – хто і як відреагує на чужу біль...

Інна Сухорукова

21 червня, у понеділок, о 14:00, у приміщенні агенції «Інтерфакс-Україна» (вул. Рейтарська, 8/5а) відбудеться прес-конференція на тему: «Створення Фонду правової допомоги для захисту соціально вразливих верств населення». Його поява є безпосереднім результатом спільної ініціативи Міжнародного фонду «Відродження» (МФВ) і Корпорації «Інтерпайп» за підтримки народного депутата та мецената Віктора Пінчука.

Мета фонду — сприяти правовому захисту соціально вразливих верств населення, а також реформуванню вищої юридичної освіти, що передбачає зміну світогляду та принципів роботи молодих юристів і студентів вищих навчальних закладів юридичних спеціальностей.

Учасники:

Євген Бистрицький – Виконавчий Директор Фонду «Відродження»,

Ігор Ярославцев – Голова Правління Корпорації «Інтерпайп»,

Маркіян Дулеба – Менеджер програми «Верховенство права» МФВ

«Юридичні клініки» — це центри безкоштовної правової допомоги для захисту прав та інтересів громадян при вищих навчальних закладах. Нині в Україні діє 23 «юридичні клініки» при юридичних факультетах у 17 областях. Успішна діяльність наявних «юридичних клінік» засвідчила нагальну потребу в збільшенні їх кількості. Крім фінансової підтримки Фонду «Відрод­ження» для їх функціонування також залучено кошти й інформаційно-технічні ресурси інших міжнародних донорів. За їхньої підтримки для оперативного обміну інформацією й досвідом між «юридичними клініками» і неурядовими організаціями України у 2003 року створено тематичний веб-сайт http://legalclinics.org.ua

До 2007 року Фондом правової допомоги заплановано підтримати і поширити діяльність «юридичних клінік» в усіх регіонах країни. Серед пріоритетних завдань на найближчі три роки слід виокремити такі:

·підтримка ініціатив, спрямованих на розбудову та розвиток мережі «юридичних клінік» України;

·розробка механізмів функціонування й індивідуального розвитку «юридичних клінік»;

·підтримка ініціатив щодо розробки нормативного і процедурного забезпечення діяльності «юридичних клінік»;

·підготовка програм і спеціалістів для професійного розвитку «юридичних клінік»;

·інформаційно-методичне забезпечення діяльності «юридичних клінік».

Спільний проект також передбачає підтримку ініціатив щодо розвитку інших форм правового захисту громадян і сприяння судовій реформі.

Контактні особи:

Артем Колесник, PR-менеджер МФВ, телефон: 461 97 09, Електронна пошта: [email protected]  

Маркіян Дулеба, Менеджер програми «Верховенство права», Телефон: 246 83 63, Електронна пошта: [email protected]  

Форум правозахисних організацій «Права людини на виборах» зібрав понад 100 учасників з 80 правозахисних організацій країни. Такої кількості правозахисників не збиралось в Україні ніколи. Незважаючи на назву Форуму, він був присвячений не стільки плануванню роботи правозахисників під час майбутніх виборів, скільки загалом консолідації правозахисних організацій та виробленню спільних планів щодо реалізації різних проектів.

Так, на Форумі працювали робочі групи, присвячені захисту права на мирні зібрання, свободи висловлювань та захисту права на доступ до інформації, моніторингу права на свободу віросповідання, запобіганню тортурам та нелюдському поводженню, дискримінації тощо.

Одним з найбільш очевидних результатів проведення цього Форуму – прийняття рішення про створення Української Гельсінської спілки з прав людини, в яку увійшло 18 правозахисних громадських організацій.

На Форумі були присутні гості з інших країн, а саме з Америки, Великобританії, Словаччини, Білорусі, Молдови та Росії, зокрема голова Московської Гельсінської Групи Людмила Алєксєєва. Вона люб’язно погодилася порозмовляти з нами.

Людмила Алєксєєва (коротка довідка)

1927 року народження. Один із засновників Московської Гельсінської групи, історик, правозахисниця. В 1977 році була вимушена емігрувати у США. Авторка фундаментальної монографії «Історія інакодумства в СРСР. Новітній період», яка вийшла в 1984 році. З 1993 року знову живе в Росії. В травні 1996 року обрана головою Московської Гельсінської Групи. З листопада 1998 року. – Президент Міжнародної Гельсінської Федерації.

Як на Ваше відчуття, чи відрізняється українська правозахисна спільнота від російської?

По-перше хочу привітати вас з тим, що на Форумі була заснована Українська Гельсінська спілка. Це дуже важливо – працювати разом, і це має бути дуже корисний і дієвий проект, адже в нього вкладається безцінний досвід організацій, які вже щось зробили в правозахисному полі і мають певний вплив на ситуацію із захистом прав людини в Україні.

Також мені дуже сподобалась атмосфера, яка була на Форумі. Адже ми дуже схожі один на одного, ми ще досить недавно були однією державою. В нас схожий менталітет, схоже законодавство, схожі наші політичні верхівки. Я знайшла тут багато однодумців і, загалом, мені подобається все те, що зараз відбувається в українській правозахисній спільноті.

Але є деякі аспекти, які все ж таки нас відрізняють. Наприклад, я помітила, що в українській правозахисній спільноті набагато менше жінок, тоді як в Росії – це половина всіх правозахисників. Є також один аспект, який викликає в мене певну заздрість. Це велика кількість молоді, яка була присутня на цьому заході. У нас, так вже склалося, ми досить консервативні, і на з’їздах, які проходять в Росії, більше таких освічених, визнаних правозахисників, а в Україні більше молодої енергійної сили. Я обов’язково зверну на це увагу в себе вдома і буду намагатись, щоб до нас теж приходила молодь і вкладала свою енергію в правозахист.

Як Ви можете оцінити роботу правозахисників в Україні?

Сама ідея зібрати правозахисників зі всіх куточків України – дуже прогресивна. Скільки всього відбувається скрізь, і на таких заходах відбувається обмін досвідом, винаходяться більш ефективні механізми захисту прав людини, розробляються плани щодо спільної дії, а це відомо, що разом можна зробити ефективніше будь-що. Ми також намагаємось збиратися.

Наприклад, у січні 2001 року ми вперше зібрали в Москві 1100 людей з 600 організацій. Звичайно, зібрати правозахисників зі всієї Росії – це дуже складно і витратно як фінансово, так і в плані організації, тому ми не можемо робити цього дуже часто. Але в Україні виглядає так, що це може стати дуже ефективним методом роботи.

Також в Росії як ефективний метод роботи правозахисних організацій зарекомендували себе партнерські мережі. Наприклад, Гельсінська група – це партнерська мережа організацій з багатьох регіонів країни і зібрати 150 людей набагато простіше, це майже така кількість, яка була присутня на Форумі в Україні.

Також я помітила, що у вас правозахисні організації досить рівномірно розподілені по регіонах. В Росії це ще одна проблема, тому що вона велика, і в деяких регіонах майже взагалі немає ніяких НУО, як, наприклад, в Хабаровському краї чи Калмикії. Тобто, ще в одному аспекті Україні легше працювати.

Які Ваші прогнози щодо майбутніх виборів, чи дійсно можуть вплинути правозахисні НУО на хід передвиборчого процесу?

Цілком зрозуміло, що напередодні майбутніх виборів на Форумі обговорювались питання саме участі правозахисних організацій і їхнього впливу на хід передвиборчої кампанії.

Стосовно кількості правозахисних організацій в Україні я можу дати дуже гарні прогнози. Наприклад, в Росії на виборах президента ми підготували 6000 наглядачів від неурядових організацій. Але в Росії 96 тисяч виборчих дільниць, і цілком зрозуміло, що цієї кількості недостатньо. Ми побачили, щоб вплинути на процес потрібно додатково ще 90 тисяч людей і помножити на два, щоб було хоча б по двоє людей на одну дільницю. Вам це зробити значно простіше, адже регіонів в Україні значно менше, а значить –і кількість наглядачів може бути цілком адекватною необхідній. Але що ми бачимо. Виявляється, що в Україні досить важка ситуація із законодавством, згідно з яким участь громадських організацій у виборчому процесі значно обмежена. Якщо це змінити, то і вплив правозахисних організацій може стати досить великим.

Загалом я хочу сказати, що у нас з вами досить схожі проблеми, і ми дійсно могли б ділитись набутим досвідом один з одним. Я вважаю, що і для мене було корисним те, що я прийняла участь у цьому Форумі, і я сподіваюсь, що мій досвід також став комусь у нагоді. Я вирішила, що ми обов’язково на свої заходи будемо запрошувати українських правозахисників, адже я дійсно бачу реальну роботу і велику професійність людей у цій галузі.

Ярослав Гордієвич, Вікторія Онищенко,

Свого часу Товариство охорони природи на внески своїх членів у низці міст України збудувало Будинки природи. І це майно муляє очі як комерційним структурам, так і державним установам.

В Сумах на площі, що належала ТОП, попросилось обласне держуправління охорони навколишнього середовища – як у казці лисичка «я тільки одну лапку покладу». Товариство не відмовило, але надалі держуправління все менше рахувалось з господарями, перестало платити орендну плату і зрештою, в кращих більшовицьких традиціях, вирішило «розкуркулити» УТОП на свою користь.

Відомо, що в Україні суди ще не зовсім незалежні. Здавалось, що організовані та скоординовані дії влади призведуть до однозначного кінця. В деяких містах подібні заходи державним установам вдавались (і не лише стосовно Товариства охорони природи), в деяких лише починаються. Але в Сумах Товариство уперлось, і ... вистояло.

Сумське обласне держуправління Міністерства охорони навколишнього середовища буде належно покарано за свої ганебні зазіхання – виселено зовсім. Частину вивільненої площі Товариство збирається надати у використання іншим громадським організаціям.

Отже, цей прецедент свідчить – закінчення спору між громадською організацією та державною установою може бути і не лише такою, як хочеться можновладцям. І чим незалежнішими ставатимуть суди, тим частіше будуть такі «несподівані» для виконавчої гілки влади рішення.

Додаткова інформація:

е-mail: [email protected], (0542) 27-01-64,

Олег Олександрович Тітаренко, Голова Президії Сумської облорганізації УТОП.

(Пресс-релиз Хьюман Райтс Вотч, (Нью-Йорк, 9 июня 2004 г.)

Пытки и унижающее достоинство обращение с заключенными иракской тюрьмы Абу-Граиб стали закономерным следствием политики администрации Дж.Буша, направленной на сознательный обход норм международного права, заявила сегодня Хьюман Райтс Вотч.

В 38-страничном докладе «Дорога к Абу-Граиб» показано, как администрация сначала сознательно пошла на допущение незаконных методов следствия, а потом в течение двух лет скрывала или игнорировала факты пыток и других нарушений со стороны американских военнослужащих.

«Кошмары тюрьмы Абу-Граиб – это не просто действия отдельных солдат, – говорит Кеннет Росс, исполнительный директор Хьюман Райтс Вотч. – Истоки следует искать в решении администрации Буша о том, что для нее закон не писан».

Хьюман Райтс Вотч усматривает три группы факторов, приведших в итоге к скандалу с иракскими заключенными.

Во-первых, после событий 11 сентября администрация Дж.Буша сочла, что война с терроризмом позволяет Соединенным Штатам обходить установленные международным правом запреты. Женевские конвенции были отброшены как «устаревшие». Юристы Пентагона, Министерства юстиции и правового управления Белого дома заговорили о том, что на президента не распространяется действие американских законов и международных договоров о запрете пыток.

Соответственно, США приступили к созданию «офшорных свободных зон», таких как база в Гуантанамо, или центров содержания, «местонахождение которых не разглашается». Американская администрация также без соблюдения процессуальных норм стала высылать подозреваемых в терроризме в страны, где из них выбивали информацию.

Во-вторых, США взяли на вооружение силовые и унижающие достоинство методы следствия, направленные на то, чтобы сделать задержанного «более податливым». Такие методы включали содержание в болезненных стрессовых позах; лишение сна и света на длительное время; помещение задержанного в условия повышенных или пониженных температур, повышенного уровня шума и света; содержание с мешком на голове; лишение одежды.

Все эти методы подпадают под запрет пыток и другого жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения, который уже давно закреплен в международных нормах по правам человека, гумани­тарном праве и уставах самих американских военных.

В-третьих, вплоть до публикации фотографий из тюрьмы Абу-Граиб должностные лица администрации упорно отмахивались от всех сообщений о фактах недозволенного обращения с задержанными. С первых дней войны в Афганистане и оккупации Ирака администрация скрывала или не предпринимала никаких мер по неоднократным и серьезным заявлениям о пытках и нарушениях в обращении с задержанными.

Администрация Дж.Буша отрицает существование политической установки на пытки и жестокое обращение. Хьюман Райтс Вотч призвала президента США предоставить документальное подтверждение этого, опубликовав все правительственные документы по этой тематике.

Хьюман Райтс Вотч также призвала администрацию обнародовать подробности мер, принимаемых в интересах недопущения подобной практики в будущем, а также привлечь к ответственности по всей строгости закона всех тех, кто отдавал приказы или попустительствовал нарушениям.

«Фотографии из Абу-Граиб уже видели все, – заявил К.Росс. – Пора президенту Бушу показать и полную картину американской политики в области пыток».

22 травня 2004 року в Івано-Франківську померла учасниця національно-визвольного руху, член Організації Українських Націоналістів та Української Гельсінкської групи Оксана Попович.

Народилася вона 2 лютого 1926 в с. Жуків Обертинського (нині Тлумацького) р-ну Станіславської (нині Івано-Франківської) обл.. Батько, Зенон-Мар’ян Попович, – працівник пошти, просвітянин, вояк Української Галицької Армії (УГА), учасник Листопадового зриву у Львові 1918 р., був на півроку заарештований поляками. Помер 1949 р.. Мама, Олена Новодворська, вчителька, з родини письменника Леся Мартовича, утекла 1945 р. з етапу і аж до хрущовської «відлиги» жила в с. Гринівці Тлумацького р-ну під чужим прізвищем. Померла на 101 році життя.

Оксана навчалася в ґімназії в м. Городенка. Дістала ідеологічний, військовий і санітарний вишкіл у Юнацтві ОУН, була районовою провідницею. Член ОУН з початку 1944. Перебувала на нелеґальному становищі. Заарештована з повстанською літературою 12 січня 1945 р. в с. Іспас Коломийського р-ну. Слідство велося в райцентрі Яблунів (нині Косівського р-ну). Під вигаданим прізвищем Петрушак Варвара Петрівна в липні 1945 засуджена Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської обл. за ст. 54-І «а», 54-11 КК УРСР на 10 р. позбавлення волі з поразкою в правах за п.п. «а», «б», «в» ст. 29 КК УРСР на 3 р. та з конфіскацією майна. При спробі втекти з етапної колони поранена в груди і праву ногу, дістала вивих ноги. Оксану повернули в Яблунів, де вона перехворіла ще й тифом. Не лікували.

Відбувала покарання у таборах Воркути (Предшахт­на), Комі АРСР (Мукерка, Адат) на тяжких роботах, найбільше довбала вічну мерзлоту на будівництві. Медичного обстеження на предмет інвалідности не проводилося. Навесні 1955 р. етапована на заслання в Красноярськ, де працювала на цегельні, маючи тяжкі болі пораненої ноги.

Звільнена в серпні 1956. Повернулася до сестри в с. Манява Богородчанського р-ну. У м. Солотвин 1960 р. закінчила вечірню середню школу. Перейшла на своє прізвище. Вела патріотичну й просвітницьку роботу: організовувала вечори, лекції. Нарешті обстежена лікарями і визнана інвалідом другої групи. Перебралася з мамою в с. Крихівці і працювала обліковцем в Івано-Франківському відділенні енергозбуту.

З 1959 р. Оксана Попович розповсюджувала літературу самвидаву (зокрема, праці Івана Дзюби, Валентина Мороза, журнал «Український вісник», збірку віршів Григорія Чубая та ін.). Контактувала з Борисом Антоненком-Давидовичем, Оксаною Мешко. Збирала кошти на підтримку політв’язнів. У грудні 1969 р. Оксана Попович разом з Валентином Морозом, В’ячеславом Чорноволом, Іриною Сеник та іншими підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів на ім’я Голови Президії Верховної Ради УРСР, спрямовану проти практики засуджень в ув’язненні, під назвою «Знову камерні справи?» (опублікована в «Українському віснику» №1 1970 р., передавалася по радіо «Свобода»).

У зв’язку з хворобою справа О.Попович № 93 ще 17 липня 1974 року була виділена в окреме провадження зі справи № 92 (про звинувачення Миколи Гамули, Миколи Гуцула та Романа Гайдука). За місяць до другого арешту О.Попович одержала квартиру в м. Івано-Франківську. 2 жовтня 1974 року, другого дня після виписки з лікарні, де їй була зроблена друга операція на стегновій кістці, О.Попович була привезена в прокуратуру, затримана і 3 жовтня заарештована за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. На час арешту пересувалася на милицях. 48 діб тримала голодівку протесту. 15 листопада в її камері були вилучені доповнення до показів, які теж інкриміновані як антирадянські й наклепницькі, спрямовані проти національної політики в Україні.

14 січня 1975 р. Оксана Попович була засуджена Івано-Франківським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 8 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання, визнана особливо небезпечною рецидивісткою (ст. 26 КК УРСР).

Покарання відбувала в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія, в жіночому таборі суворого режиму ЖХ-385/3. Як інвалід відмовилася працювати, але брала участь в акціях протесту разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Галиною Пальчак, Даркою Гусяк, Нійоле Садунайте та іншими. Так, 30 жовтня 1976 р, у День совєтського політв’язня, тримала голодівку. 5 грудня 1976 р. підтримала лист політв’язнів-вірменів до Президії Верховної Ради СРСР про леґалізацію Національної об’єднаної партії Вірменії і проведення референдуму з питання самовизначення Вірменії.

12 січня 1977 р. О.Попович взяла участь в одноденній голодівці у зв’язку з річницею початку репресій в Україні в 1972. Учасники голодівки вимагали звільнити українців-політв’язнів, припинити переслідування за переконання. 4 жовтня 1977 р. взяла участь у голодівці протесту в день відкриття Бєлградської НБСЄ. Разом з іншими політв’язнями підтримала звернення до Святійшого Престолу, Всесвітньої Ради Церков, урядів і парламентів держав, які підписали Гельсінкські угоди, про «кричущі порушення елементарних прав людини» в СРСР на прикладі долі священика Василя Романюка.

2 жовтня 1978 р. Ініціативна група захисту прав інвалідів СРСР направила ПВР СРСР, Міжнародному Червоному Хресту і Комісії захисту прав людини при ООН документ, у якому повідомляється, що на інвалідів (крім інвалідів І групи) в таборах і тюрмах поширюється система примусової непосильної праці, табірних покарань і т. ін.. Оксана Попович вважалася тоді інвалідом 2 групи.

3 лютого 1979 р. О.Попович разом з групою політв’язнів оголошена членом Української Гельсінкської Групи. В Інформбюлетені № 8 УГГ від 20 лютого 1980 р. О.Попович значиться серед тих, хто найбільше потребує негайного звільнення з таборів.

У травні 1981 р. О.Попович повезли етапом в Івано-Франківськ на «профілактику». Мала побачення з сестрою й матір’ю. 7 серпня її повернули в табір. У жовтні 1982 етапована на заслання в сел. Молчаново Томської обл. Як інвалід не працювала, але й не мала від держави ніякого утримання – допомагали родина та друзі з України. Однак О.Попович категорично відмовилася клопотатися про помилування. Звільнена 2 жовтня 1987 року, відбувши загалом 24,5 роки. Повернулася в Івано-Франківськ до мами.

У 1988 р. Оксана Попович була членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінкської Спілки (УГС). Жила самотньо, на мізерну пенсію. Останніми роками тяжко хворіла. Доглядали її сестра Марія Скрипник та племінниця Наталя. Похована 24 травня на Алеї Героїв в Івано-Франківську.

Матеріал підготував Василь Овсієнко