MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Конституція і права людини

Указ про РНБО не відповідає Конституції

 «Помаранчеві» при владі вже встигли наламати багато дров. І саме в тій сфері, де найбільше зауважували помилки, які допускали представники старої влади, – в законодавчій.

До того ж, конфлікт через це виникає не стільки з опозицією, скільки з колегами по владі. Як виявилося, Президентові не потрібен закон і консультації із союзниками під час призначення заступників останніх. Своє обурення вже висловив глава СБУ Олександр Турчинов, заявивши, що його заступника звільнили без відповідного подання, внаслідок «інтриг» Петра Порошенка. Один із найавторитетніших українських фахівців у сфері адміністративного права Ігор Коліушко коротко розповів «Газеті» про головні помилки Президента та його оточення.

Нині у ЗМІ активно обговорюють відповідність чинному законодавству деяких указів нової влади. Зокрема, це стосується указу про РНБО, який суттєво розширив повноваження секретаря Ради. Ваша юридична оцінка цього закону?

– Указ про РНБО не відповідає Конституції. Повноваження секретаря цієї структури не відповідають ні Основному закону, ні закону про РНБО.

В указі Президент фактично делегував секретареві свої повноваження. Це стосується, зокрема, права головувати на засіданнях, права дорадчого голосу на засіданнях уряду та можливості порушувати питання про відповідальність посадових осіб за невиконання рішень РНБО.

Чи можна тепер щось змінити?

– Цей указ потрібно змінювати. І якщо глава держави не захоче зробити цього з власної волі, то його скасує Конституційний Суд. Така перспектива вдарить по Петрові Порошенку. Бажаючи щось робити у сфері державного управління, він бере на себе незаконні повноваження, підставляючи цим і Президента, і себе. Колишній секретар РНБО не мав таких повноважень, як Порошенко, але водночас був достатньо впливовим політиком.

Минулого тижня виник конфлікт між Петром Порошенком та Олександром Турчиновим. Останній скаржився, що не брав участі у процедурі звільнення власного заступника. Отож Президент, який звільнив «зама» глави СБУ, й тут порушив закон? Так само стверджують, що Президент призначає заступників міністрів без подання голови уряду…

– Порушенням закону є взагалі призначення Президентом на посади заступників міністрів і заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади. Мене мало хвилює, які там конфлікти між урядом і Президентом. У цьому випадку глава держави порушує Конституцію. Чому він це робить – це вже інше питання. Але Віктор Ющенко залишив усю юридичну службу Леоніда Кучми в себе на роботі, вони продовжують писати такі ж укази, як писали Кучмі. В цій сфері нічого не змінилося.

Тобто частково відповідальність за правовий нігілізм лежить на державному секретаріаті на чолі з Олександром Зінченком?

– Саме так.

Юридичні аналітики також неодноразово заявляли, що призначення всіх губернаторів одразу після затвердження складу уряду було незаконним, адже кандидатури перших, відповідно до Конституції, має подавати саме Кабмін. Відтак виконавча влада на місцях є нелегітимною, і це може довести кожен громадянин, оскарживши те чи інше рішення котрогось губернатора?

– Формально – так, але на практиці гарантувати позитивне рішення суду складно. Процедуру призначення губернаторів і справді було порушено, хоча вона не є достатньо врегульованою. Зазначена ситуація потребує більш чітких законодавчих норм, але я особисто згідний із тим тлумаченням, що було порушення Конституції. Вирішення проблеми полягає у зміні законів, з-поміж інших і закону про місцеві державні адміністрації. Звертатися до перепризначення було б недоцільним.

Помилки влади можна вважати наслідком недосвідченості чи цілеспрямованої діяльності?

– Щодо закону про РНБО слово «недосвідченість» аж ніяк не підходить. Це свідома політика.

Як би ви оцінили перебіг адміністративної реформи в Україні, зважаючи на вже згадані порушення?

– Адміністративна реформа наразі залишається лише декларацією, адже указів ще немає. Зокрема, немає юридичної ліквідації багатьох держкомітетів, що планували вже давно. Готують рішення, позицію Кабінету Міністрів щодо закону про цей орган влади, нову редакцію про державну службу. Ухвалення цих трьох законів означатиме початок адміністративної реформи.

Розмовляв Ярема Городчук




Помаранчева революція, блакитна реформа...

Ще не зникли повністю сліди наметового містечка в Києві, ще розглядають свої «посвідчення учасника помаранчевої революції» люди зі столичного майдану Незалежності, ще дебатуються на телеканалах можливі варіанти подальшого розвитку подій, а влада вже пішла, за образним виразом Л.Кравчука, «пити коньяк». І справді, вона його заслужила.

Адже те, що так довго не вдавалося здійснити Президенту Л.Кучмі адміністративними стараннями й умовляннями, раптом звершилося на пікові громадянського протистояння. Два тижні помаранчевої революції В.Ющенка можна зарахувати за цілі роки еволюційного реформаторства Л.Кучми. Як би суперечливо не промовляли наші суто особисті симпатії або емоції ширшого – публічного плану, таким є підсумковий «krajobraz po bitwie».

Чи виграла щось в суто конституційному сенсі українська спільнота – наразі сказати неможливо. І революції, і конституції спиняються повільно, так само, як і набирають свій хід. Відомо, що останні є органічно важкими інерційними механізмами. І хоча фінальна версія нашої конституційної (політичної) реформи стала найбільш поміркованою з усіх, що пропонувалися – від П.Лазаренка до О.Мороза включно – її повний ефект може здійснитися вочевидь не найближчим часом.

Загалом, нова конституційна схема є відносно простою. Відтепер Президент частково керуватиме зовнішньою політикою країни, обороною, внутрішньою безпекою, а також головами місцевих державних адміністрацій. Решту справ політичного менеджменту вирішуватиме Кабінет Міністрів. Двовладдя у виконавчій вертикалі очевидне, але саме до цього реформатори, схоже, прагнули.

Народні депутати України набувають за реформою статусу «стійких олов’яних солдатиків» партій і парламентських фракцій, а їх лідери й ідейні провідники перетворюються на справжніх китайських мандаринів. Принаймні, питання персонального складу Кабінету Міністрів України й держбюджет вирішуватимуть саме вони.

Судова система залишилася практично неушкодженою, реанімаційно-авторитарні набутки прокуратури не варто переоцінювати чи надміру драматизувати. Ймовірно, що нагляд прокуратури глибше занурить наших безкорисливих служителів законності в дрібний місцевий та середній регіональний бізнес, але останньому до цього не звикати. З іншого боку, як кажуть фахівці, часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод пояснюється не так нашою правовою нерозвиненістю (думка офіційного Страсбургу), скільки елементарною злиденністю українського населення. Справді, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для багатьох людей поки що надто рафінованою й казуїстичною процедурою.

Загалом, якби Україна за рівнем свого громадсько-політичного й культурного розвитку стояла, скажімо, ближче до Чехії, з реформою можна було б примиритися. Проте Україна – дуже молода демократія, й навряд чи застосування суто парламентських процедур для розв’язання її головних і болючих проблем справді імпонуватиме нашій відносно малорозвиненій політичній системі.

Свого часу Г.Арендт, аналізуючи ознаки будь-якої органічної революції, зазначала, що справжні революції завжди розширюють рамки народного представництва. Тобто соціальна база державного управління з кожною черговою революцією робиться все більш широкою, демократичною.

Щось в очевидній протилежності до цього ми спостерігаємо в якості правового результату помаранчевого протистояння. Адже, за реформою, безпосередній вплив демосу на українську політику зменшується. Хоча українці й надалі обиратимуть свого Президента, а ЗМІ працюватимуть без темників, все це більше не означатиме суттєвої переміни політичного курсу країни. Тому правові наслідки помаранчевого руху можна розглядати навіть під кутом зору реальної законодавчої деволюції.

Щиро кажучи, Президента з пореформеними повноваженнями можна було б дійсно обирати в парламенті, й тільки підпорядкованість йому місцевих державних адміністрацій поки що дозволяє розглядати його посаду в якості балансової противаги до законодавчої гілки влади в державі. Якщо в подальшому голови державних адміністрацій стануть виборними, всенародне обрання Президента остаточно втратить свій сенс.

Більш складною, однак, ситуація постає із зовнішньополітичної точки зору. Як всі знають, зі сходу й півночі Україна є дотичною до президентських республік цілком авторитарного типу. Для прикладу досить однієї Росії.

Слід також врахувати, що з обранням на посаду Президента В.Ющенка, Україна має шанс стати не тільки реально демократичною, але й позитивно «відчуженою» (на кшталт Прибалтики) від пострадянських республік країною. Й тому одної лише присутності російського геополітичного монстра на наших розтягнутих кордонах досить для доведення необхідності українського президентського республіканізму. Йдеться, перш за все, про його можливості швидкого реагування на зовнішні виклики. Вже тепер можна передбачати, що останніх нам не бракуватиме.

В західноєвропейському або євроатлантичному політичному світі не має практичного значення те, парламентською чи президентською республікою є чи буде в майбутньому Україна. І, навпаки, все виглядає прямо протилежним чином з позицій оптимізації наших політичних стосунків зі східними сусідами. Простіше кажучи, на рішення, яки вироблятимуться щодо нас їх «президентськими машинами» Україні було б зручніше реагувати за допомогою симетричних політико-правових механізмів.

Саме в цьому контексті варто ще раз звернути увагу на організаційну невпорядкованість й оперетковий «плюралізм» українських політичних сил, фракційну егоїстичність їх інтересів, загальну демагогічність українських парламентських дебатувань. Крім того, міняти форму правління на помаранчевому революційному марші – майже те саме, що переставляти меблі в загальнонаціональній квартирі під час повені або пожежі. Чи має Україна для цього необхідний історичний час, реальну творчу здатність, кадровий ресурс? Чи зможе український парламентаризм стати адекватною відповіддю на структурно жорсткий, суто президентський тиск російської енергетично-промислової й військової піраміди?

Мало хто сьогодні сумнівається в тому, що конституційна реформа була й залишається для осіб калібру Л.Кучми або В.Медведчука синонімом рятувального кола проти вірогідних наслідків президентства В.Ющенка. Але, рятуючи в такий нешаблонний спосіб самих себе, провідники навряд чи думають про глибші, суто національні інтереси. Сумнів з цього приводу мені здається навіть риторичним.

Парадокс конституційної реформи полягає також і в тому, що «розмиваючи» в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа водночас демонструє різко зрослу політичну вимогливість до оперативно-тактичних парламентських маневрів і маніпуляцій.

З одного боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад) політику України майже на паритетних засадах відповідатимуть Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. З іншого – для забезпечення належного виконання даної ролі в парламенті запроваджується безпрецедентна фракційна дисципліна.

Так, якщо за статтею 81 Конституції України рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках складення повноважень за особистою заявою, а також припинення громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України прийматиметься, як і раніше, Верховною Радою України, то... «у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення».

В цілому, новий порядок позбавлення депутатських повноважень свідчить не тільки про запровадження жорсткої партійно-фракційної дисципліни у Верховній Раді, але й про загальну нівеляцію ролі конкретної особистості в українському політичному процесі. Все це нагадує реліктову консолідацію політичних соратників довкола своїх провідників, відому ще з комуністичного часу.

Так або інакше, але фракційно-блокове обмеження депутатської свободи вибору в українському парламенті є свідченням того, що в Україні відроджується імперативний партійно-корпоративний мандат. Тобто народний депутат знову розглядається в якості партійного пішака, утримувача картки для електронного голосування, чиє призначення – працювати «коліщатком й гвинтиком» (В.Ленін), але тепер не загальнодержавної справи.

Отже виглядає так, що волевиявлення на виборах до Верховної Ради України в новій системі координат ризикує стати ланкою в механізмі запровадження не стільки загально-електоральних, скільки партійно-кулуарних пріоритетів. Особисті емоційно-психологічні якості парламентарія, його індивідуальний досвід та інтелект, органічна прив’язаність до певного регіону навряд чи будуть використовуватися. Можна навіть сказати, що в даному випадку йдеться про реставрацію «демократичного централізму» – універсального принципу більшості радянських конституцій.

Загалом, все виглядає так, ніби конституційна реформа перетворює парламент із місця публічних обговорень на арену поєдинків фракційних гладіаторів. Хоча це прикро, але в контексті конституційних змін поки що не доводиться говорити про актуальне в часі відродження стимулів політичної дії за В.Гавелом: морального інстинкту, почуття смаку, архетипічної мудрості, усвідомлення культурних імперативів і тонкості почуттів.

Навпаки, можна без жодного перебільшення стверджувати, що в частині визначення статусу народного депутата конституційна реформа вдалася до філософської редукції, правово-логічного спрощення, приниження тонко вібруючої конституційної матерії до вимог плаского моменту. Наразі маємо чергову деградацію правової стратегії для вигод законодавчої тактики.

Слід зазначити, що поєднання голосування за конституційну реформу із внесенням змін до поточного виборчого законодавства було, з якої сторони не поглянь, неетичним. Адже коли «Наша Україна» вимагала відставки уряду та ЦВК, а також внесення змін до діючого закону про вибори Президента, то йшлося не стільки про політичні чи юридичні вигоди опозиції, скільки про відновлення органічного права народу голосувати для здійснення своєї суверенної волі. Остання ж стоїть не під, а над учасниками будь-якого переговорного процесу.

Загальновідомо, що політичне право обирати й бути обраним передує всім владам, їх гілкам і розгалуженням, а також всім державним органам та політичним інституціям – від парламенту й Президента до Кабінету Міністрів і ЦВК включно. Саме тому виборчі права, їх обсяг та режим здійснення не можуть бути предметом жодних кон’юнктурних домовленостей і спекуляцій. Інакше кажучи, виборчі процедури не можуть «не поліпшуватися» в залежності від партійних уподобань. В правовій державі вони завжди мають тільки один вектор – збільшення власної ефективності, гарантованості.

Це означає, що жодний суб’єкт політичної системи України не має права обіцяти поліпшення виборчого законодавства під гарантії парламентського голосування за конституційну реформу, як і будь-якого голосування взагалі. Воля народу в матеріальному й процесуальному розумінні не може бути об’єктом компромісу, тобто підлягати будь-яким примхам учасників переговорного процесу. Така воля є апріорі суверенною, органічно зверхньою щодо всіх дійсних і потенційних суб’єктів переговорів, політичної еліти країни взагалі.

Тому рішення відносно того, чи робити другий тур президентських виборів «більше» або «менше» чесним і прозорим не повинно було й не могло залежати від жодних приватних домовленостей. Адже цінності, які при цьому безпосередньо зачіпалися, є незрівнянно вищими від інтересів парламентських фракцій, кандидатів на посаду Президента, особисто Прем’єр-міністра чи членів ЦВК.

З іншого боку, саме по собі питання конституційної реформи є надто важливим і принциповим, щоб бути «протисненими» в життя в обставинах політичної кризи. Адже Конституція – це вищий регулятор внутрішнього й зовнішньополітичного життя України. І в даній якості вона не може бути заручником політичних тактик. Конституція є суттєво вищою за будь-яку політичну тактику, вищою за будь-який парламентський чи президентський маневр і на цій підставі не підлягає коригуванню «по ходу справи».

За проголосованою конституційною реформою реальна політика країни стала мало не прерогативою парламенту – політичної інституції, яку, на відміну від народу, все-таки можна корумпувати. Як відомо, демократія мас важлива ще й тому, що народ не можна корумпувати фізично. Ця добре відома теза Т.Джеферсона вже знаходила своє підтвердження за різних обставин. Тому залежність авторитету й дієвості посади Президента від прямого народного волевиявлення в умовах України є безсумнівною.

Сила посади Президента є важливою противагою й можливому зовнішньоекономічному тискові на Україну. Даний аргумент підсилюється ще й тим, що наша країна перебуває на рівні розвитку, коли її фінансово-економічна потуга й публічна політика є практично зрощеними. Саме тому особливу роль в українській політичній системі мав би відігравати всенародно обраний й добре оснащений правовим інструментарієм лідер. Очевидно, що в даному випадку йдеться про щось більш важливе, ніж тільки оптимізація стосунків виконавчої і законодавчої гілок державної влади.

Тому, з огляду на згадувані потреби, предметом актуальної конституційної реформи могло б бути не стільки послаблення, скільки посилення президентських виконавчих повноважень, безпосереднє підпорядкування Президентові Кабінету Міністрів України з паралельним покладенням на нього прямої політичної та юридичної відповідальності за дії та політику очолюваного ним уряду.

Запроваджена ж за реформою редукція статусу Президента до представницьких й зовнішньополітичних функцій виглядає не тільки мало вмотивованою, але й відверто загрозливою для забезпечення інтересів нашої державної незалежності. Як можна вже сьогодні передбачити, корпоративізм в політичній системі пореформеної України зросте, а вплив фінансово-економічних груп на парламент набуде системного характеру.

Зовсім інша річ – український поміркований федералізм, який дійсно можна було б в реформаторському сенсі на далеких підходах обговорювати. Адже ідея децентралізації є відомою в Україні ще з часів М.Драгоманова. Прибічниками широкої децентралізації, як всі знають, були українські народники, зокрема М.Грушевський, С.Шелухін та Р.Лащенко. Загалом, конституційні ідеї федералізації України, дарма що про них згадують ідейні супротивники помаранчевої революції, дійсно можуть стати темою антикризової реформи.

Хочеться наголосити також на тому, що головними лобістами конституційної реформи були політичні прихильники Л.Кучми, лідери СДПУ(о), представники парламентських фракцій, які на виборах здобули не більше 5-6 відсотків голосів українського електорату. Проте всупереч політичній логіці головні ідеї реформи припало запроваджувати саме тим, хто висловлював до неї найбільше застережень.

Виглядає невмотивованим, що конституційні ідеї політичного аутсайдера О.Мороза має запроваджувати його восьмикратний (за електоральною підтримкою) переможець В.Ющенко. З цього приводу можна думати й говорити різне, проте в намаганні здійснити реформу зусиллями її тактичних опозиціонерів важко не розпізнати ситуацію, коли «битий небитого везе».

Очевидно також, що запровадження конституційної реформи із радикальною трансформацією повноважень Президента між першим і другим туром президентських перегонів суперечить здоровому глуздові. Ні з точки зору канонів права, ні з точки зору чесної політики не повинно було статися так, що громадяни в першому турі виборів голосували за Президента з одним статусом, а в другому – за Президента із статусом зовсім іншим.

Важко не погодитись з тим, що сотні тисяч людей на майдані Незалежності в Києві стояли на грудневому морозі не для того, щоб обрати фігуру, яка «царює, але не править». Люди вочевидь виборювали собі сильного лідера. Свідомо й підсвідомо вони розраховували на конституційну силу президентської посади. Й навряд чи тверезим політикам варто про це забувати.

Загалом виглядає так, що сила духу, розум людей на майдані були незрівнянно вищими за ідейну тональність і моральний потенціал конституційної реформи. Перманентний кількатижневий мітинг обстоював не зміну формальних інститутів, а заміну патологічно корумпованої, очевидно «живої», а не абстрактної влади. Отже люди протестували не проти юридичних оболонок, а проти їх конкретного людського наповнення, проти особистостей, а не погано виписаних конституційних принципів і норм.

В.Гавел, коментуючи події української помаранчевої революції в широкому європейському контексті, був очевидно правий, оскільки все, що відбувалося на майдані в Києві, свідчило про похорон залишків українського посткомунізму. Подзвін, який півмісяця лунав на столичному майдані був саме по цьому. Так люди позбавлялися свого страху, а разом з тим – духу залежності й рабства.

І тому, підводячи підсумки, ми мусимо визнати наявність очевидного парадоксу. Помаранчева революція була політично й ідеологічно спрямованою проти більшості з тих, хто на компромісній основі запровадив нині українську конституційну реформу. Багато депутатів-реформаторів, як відомо, пов’язували свої електоральні надії саме з біло-блакитним В.Януковичем.

Відтак ситуація виглядає не зовсім традиційною. Як сказав колись Булгаковський персонаж Воланд: «Ми виступаємо і за техніку, і за її розвінчання». Ця метафора до реформи є вочевидь постмодерною, бо саме сучасні люди часто вчиняють вкрай суперечливо.

В Києві нині зима, й блакитний колір в природі виглядає наразі доречним. Проте навряд чи конституційна логіка аж так просто надається до узгодження із сезонними розмальовками.




Політика і права людини

В Кіровограді вирішили взяти під варту фальсифікаторів виборів

Ленінський суд Кіровограда виніс постанову про взяття під варту заступника міського голови Вадима Волканова і заступника голови тервиборчкому виборчого округу №100 в першому турі виборів Анатолія Прилипка.

Вадим Волканов, відомий в місті своїм напівкримінальним минулим, був одним з організаторів масових фальсифікацій в сумно відомому ВО №100, повідомляє «Rupor».

Анатолій Прилипко був заступником голови ТВК №100 і разом з більшістю членів комісії всупереч Закону про вибори Президента України залишив комісію під час підрахунку голосів в ніч з 31 жовтня проти 1 листопада.

За даними компетентних джерел в прокуратурі, обидва фігуранти постанови суду перебувають в бігах. На захист фальсифікаторів виступив народний депутат Ігор Шаров, який, за словами колишнього начальника УМВС в Кіровоградській області Валерія Ноніка, відповідав за вибори Януковича в регіоні в Адміністрації Президента.




На Кіровоградщині з’явився ще один вирок за фальсифікацію

До 3 років позбавлення волі засудив Петрівський районний суд Кіровоградської області голову дільничної виборчої комісії №168 Територіального виборчого округу №104 за фальсифікацію результатів голосування в першому турі виборів Президента України.

Кримінальна справа була порушена 22 грудня 2004 року прокурором Петрівського району за фактом підлогу виборчих документів за ознаками злочину, передбаченого ст. 158 ч.3 Кримінального кодексу України.

У ході розслідування було встановлено, що 31 жовтня минулого року близько 19.30 на виборчій дільниці № 168 територіального виборчого округу № 104 із залу для голосування зникла скринька із бюлетенями та 45 виборчих бюлетенів.

Згодом їх виявили члени дільничної комісії в сусідній кімнаті, при цьому 45 бюлетенів були заповнені одним чорнилом та одним почерком.

Прокуратурою встановлено, що всі означені бюлетені заповнені головою комісії, при цьому остання внесла недостовірні дані щодо особи, яка їх видала, та власноруч поставила відмітки про голосування за кандидата на пост президента України Віктора Януковича.

Вироком суду жінку визнано винною у скоєнні злочину, передбаченого ч.3 ст.158 Кримінального кодексу України. Судом застосовано ст. 69 ККУ (призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом) і призначено покарання у вигляді трьох років позбавлення волі із забороною займатися діяльністю, пов’язаною із виборами протягом трьох років.

Вирок суду поки не набрав законної сили і може бути оскарженим




Фальсифікаторам виборів дали 8 років на двох

Городищенський райсуд Черкаської області виніс обвинувальний вирок у справі за обвинуваченням голови і секретаря дільничної виборчої комісії №7 199-го виборчого округу. Місцевих жительок (віком 33 та 38 років) суд визнав винними у фальсифікації виборів президента України під час другого туру виборів 21 листопада 2004 року.

Як повідомила прес-секретар прокурора області, 38-річну голову комісії засуджено до 3 років, а 33-річного секретаря – до 5 років позбавлення волі. Обом засудженим суд призначив випробувальний термін на 3 та 2 роки відповідно. Впродовж цього часу вони не мають права виїжджати за межі України і зобов’язані з’являтися на реєстрацію у правоохоронні органи. Засуджені працюють у навчальних закладах районного центру. Голова виборчої комісії викладала право. У суді було доведено, що під час другого туру виборів президента секретар виборчої дільниці №7 внесла у додатковий список для голосування 127 виборців, які до цього вже встигли проголосувати. Потім вона підробила підписи цих виборців і використала бюлетені на користь тодішнього кандидата у президенти Віктора Януковича. Її дії суд кваліфікував як підлог виборчих документів.




Право на приватність

Європейський суд з прав людини у вівторок виніс обвинувальний вирок проти України через порушення свободи слова

ЗАТ «Українська Прес-Група», яка володіє газетою «День», звернулося до Європейського суду з прав людини з оскарженням рішень українських судів у справі захисту честі та гідності Наталії Вітренко та Петра Симоненка.

В серпні 1999 року Н. Вітренко та П. Симоненко подали позов до суду про порушення честі, гідності та ділової репутації. Обоє стверджували, що інформація подана в газеті, була неправдивою.

У позові йшлося про дві статті в газеті «День» – 21 серпня та 14 вересня 1999 року – відомої журналістки Тетяни Коробової, яка виклала особистий погляд на місце цих політиків у президентській кампанії 1999 року. Згадані політики заявили, що опубліковані відомості не відповідають дійсності і, згідно з рішенням українських судів, отримали за це відповідне відшкодування.

В березні 2000 року Мінський районний суд м. Києва виніс рішення про неправдивість статті про Вітренко, та зобов’язав ЗАТ «Українська Прес-Група» виплатити їй відшкодування у розмірі 2000 гривень та опублікувати спростування в газеті.

А у червні 2000 року суд частково задовольнив вимоги П. Симоненка? зобов’язав ЗАТ «Українська Прес-Група» виплатити головному комуністу країни відшкодування у розмірі 1000 гривень та спростувати опубліковану інформацію.

Натомість Європейський суд з прав людини, куди зі скаргою звернулася газета «День», постановив, що рішення українського суду суперечить статті 10-й Конвенції прав людини щодо свободи вираження думки. Суд відхилив запропоноване дружнє врегулювання конфлікту, оскільки вирішив, що повага до прав людини потребує подальшого розгляду справи. Суд одностайно прийняв рішення про те, що мало місце порушення статті 10 (свобода висловлювання) Європейської конвенції з прав людини. Суд також прийняв до уваги рекомендації, звіти та резолюції міжнародних органів та неурядових організацій, що висловлювали своє глибоке занепокоєння ситуацією, що склалася з дотриманням прав людини в Україні.

Європейський суд підтвердив, що критика обох політиків була сильною, полемічною, та написана саркастичною мовою. Безперечно, що обидва політики мали причини вважати себе ображеними. Однак, обираючи свою професію, вони повинні були бути готові до того, що їх будуть критикувати; саме такий тягар мають приймати на себе політики в демократичному суспільстві.

Адвокат Дмитро Кутах, який представляє інтереси газети «День», в інтерв’ю «Німецькій хвилі» пояснив: «Ми будували свій захист на тому, що межі критики політиків значно ширші. Йшлося про оціночні судження. Це було основною підставою нашої заяви до Європейського суду.» Адвокат висловив сподівання, що цей судовий прецедент посприяє швидшій імплементації норм європейського медійного права в практику українського судочинства.

«Ми звернулися до Європейського суду після того, як програли українські суди всіх рівнів — від районного до Верховного Суду України, — прокоментувала ситуацію головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — Справа розглядалася три з половиною роки, і 29 березня 2005 року Європейський суд ухвалив рішення — безпрецедентне для нашої держави (бо українські суди, на жаль, ще й досі плутають факти й оціночні судження) та досить уживане для Європи. Це рішення на користь журналістів — своєрідне застереження політикам: ми рухаємося до Європи й мусимо приймати цивілізовані норми права. Це зовсім не означає вседозволеність — на сторожі має бути завжди етика, совість і культура журналіста».

За словами Лариси Івшиної, це перше рішення належить не лише газеті «День», а i всій українській журналістиці. Європейський суд, куди зі скаргою звернулася газета «День», ухвалив, що рішення українського суду суперечить 10-й статті Конвенції прав людини щодо свободи висловлення думки, пише «Українська правда». Відтак держава Україна протягом трьох місяців має сплатити газеті «День» понад 588 євро матеріального збитку, 33 тисячі — морального і ще 5,5 тисяч євро судових витрат. Загальна сума — близько 39 тисяч євро.




Кримінально-виконавча система

Український вибір – це вам не Берлусконі

Ідея проводити спеціальний тематичний фестиваль, який зображатиме проблеми прав людини не є суто українським винаходом – подібні фестивалі проходять майже у всіх європейських країнах. Організовані, як правило, громадськими правозахисними організаціями, такі фестивалі привертають увагу глядачів безкомпромісним та влучним висвітленням дійсності, зображенням гарячих тем сьогодення. Ви скажете таких гострих сюжетів повно на ТВ в новинах? Так, і будете праві – але в даному випадку ми говоримо про КІНО, про цілком інший формат та завдання.

Організатори прагнули показати кіно, яке знайде відгук саме у українського глядача, тому вибір фільмів на відкриття фестивалю не випадковий.

Фільм молодого режисера Руслана Гончарова відомого своєю попередньою роботою «Обличчя протесту» – безстороння хроніка подій вибрів 2004 року. Автор не розставляє акцентів, він надає це право глядачу, який може, зараз, після деякої перерви, безсторонньо оцінити події, в яких всі так чи інакше приймали участь.

У програмі фестивалю були представлені фестивалі-партнери – «Права людини в фільмі» (Варшава) та «Один світ» (Прага), спеціальні проекти: «Росія – нова мова, або «Російська екзистенція», «Демократія. Білоруська версія», «Демократія. Український контекст», «Відео-звіт за 2004 про права людини в Україні».

Програма фестивалю складалася приблизно з 70 свіжих фільмів режисерів України, Росії, країн Європи присвячених правам людини в широкому розумінні – від права на свободу слова до права на гідний та достойний рівень життя, серед фільмів – призери та номінанти багатьох кінофестивалів. Всі ці фільми поєднує те, що в їх центрі уваги знаходиться ЛЮДИНА – її гідність, права та свобода.

Програма фестивалю підбиралася, виходячи з двох критеріїв – мистецької цінності фільмів та актуальності теми для українського глядача. «Документальне кіно не має бути агітаційним матеріалом чи інструкцією – це мистецтво, але разом з цим мистецтво для глядача, а не для самого себе,» – каже продюсер фестивалю Геннадій Кофман.

Робота угорського документаліста Петера Форгаса «Втеча по Дунаю» відібрана саме за надзвичайні мистецькі якості – режисер створив свій фільм зі старих, архівних та аматорських зйомок капітана корабля «Королева Єлизавета», який фільмував втечу словацьких євреїв по Дунаю до Чорного моря, а потім в Палестину напередодні Другої світової війни. Незважаючи на те, що Форгас сам не знімав – його почерк у монтажі та саундтреці вгадується вже після декількох хвилин перегляду. Фільм отримав нагороду як кращий документальний фільм на Угорському кінофестивалі, спеціальний приз на Краківському кінофестивалі.

Фестиваль проходив у форматі Днів кіно, конкурсна програма не передбачалася, оскільки конкурс передбачав жорсткий відбір, і не завжди всі цікаві фільми потрапили на перегляд. «Ми відмовилися від цієї практики – і тому, глядачі, наприклад змогли побачити фільм молодої режисерки Олександри Полуніної (Санкт-Петербург) «Так, смерть», який розповідає про НБП і, можливо, не є ідеальним з точки зору режисури, але надзвичайно цікавий за змістом,» – пояснюють організатори фестивалю.

У глядачів був шанс побачити фільми, які б вони не змогли побачити в кінотеатрах, по ТБ чи купити на диску на Петрівці. Наприклад, роботу Олександра Расторгуєва «Чистий четвер» ніколи не покажуть по російському телебаченню – фільм змальовує війну в Чечні без прикрас, і той факт, що герої фільму загинули незабаром після його зйомок нагадує нам про реальність всіх зображених подій. У свій час ця робота викликала гарячу дискусію серед російських митців – чи допускається ненормативна лексика в документальному кіно.

Взагалі проблематика Чечні – «популярна» тема серед документалістів не тільки Росії. Надзвичайно цікавий документальний фільм «Білі ворони – жахи Чечні» німецьких режисерів Йогана Файнда та Тамари Трампе з останньої програми Берлінале. Документалісти з Німеччини приїздили три роки поспіль до Росії, спостерігаючи за головними героями, якіі повернулися з Чечні – Кирилом, Пєтею та Катею.

Серед гостей фестивалю – російські, українські, польські та білоруські документалісти від іменитих метрів, таких, як білорус Хащеватський до цікавих новачків, які будуть представляти свої фільми та спілкуватися з глядачами в залі.

Представлені на фестивалі фільми не є продукцією Голлівуду, вони не для розваг – але поряд з тим вони нікого не залишили байдужими, і мабуть, це саме цінне, що може запропонувати глядачам документальне кіно про права людини.

28.03.2005




Чи в змозі українські ЗМІ захистити права людини?

На це питання намагалися дати відповідь учасники семінару «Права і свободи людини та механізми їх захисту», який відбувався 18 – 24 березня під Києвом. Семінар був організований для українських журналістів Гельсінським Фондом з прав людини (Варшава, Польща) та громадською організацією «За професійну допомогу» (Комсомольськ, Полтавська обл.). Понад 30 «акул пера» з усіх регіонів України дізнавалися, як правильно орієнтуватися у правовому океані, як захищати права інших осіб і бути захищеними самим від тиску влади. Тренери ознайомили представників ЗМІ з філософією прав людини, вітчизняними, європейськими та світовими механізмами захисту прав і свобод людини, практикою Європейського суду з прав людини, навчили, як готувати свої матеріали таким чином, щоб і правду написати, і не потрапити за грати…

«Вартові пси української демократії» уроки з прав людини засвоїли і в кулуарах створили таку собі неформальну журналістську профспілку, члени якої домовилися допомагати один одному інформацією, корисними порадами, а головне – братерською підтримкою у разі тиску та «наїздів». «Будемо захищати власні права разом!» – вирішили вони.

Хоча нова українська влада ставиться до ЗМІ набагато краще, ніж за кучмівських часів, святкувати перемогу ще зарано. У багатьох можновладців залишились старі панські інстинкти, і доброю пресою вони вважають лише ту, яка добре про них пише. Журналістам необхідно постійно й наполегливо працювати у напрямку налагодження нормальної взаємодії громадянського суспільства та влади, але не завдяки підлабузництву, а навпаки, шляхом створення розвинутого інформаційного середовища. Середовища свободи та відповідальності.




Громадянське суспільство

Настав час спорудити в Україні меморіал пам’яті жертв міліцейських катувань

Більше року минулого з того страшного дня, коли нелюди з управління по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ) УМВС у Полтавській області до смерті закатували 30-річнього чернігівчанина Володимира Цісельського. Але читачі дзвонять і пишуть, запитуючи, коли ж нарешті садисти у міліцейських мундирах отримають заслужене покарання.

Як повідомили у прокуратурі Полтавської області, одному з колишніх оперуповноважених УБОЗу, котрі застосовували до громадян незаконні засоби ведення слідства та дізнання, – В.Шаблію – пред’явлено обвинувачення і справа буде направлена до суду. Однак іншим чотирьом його колегам-подільникам за потурання тодішнього начальника УБОЗу полковника Олександра Плужника вдалося втекти й нині вони знаходяться у розшуку.

Стають відомими й деякі подробиці, від яких стає не по собі. Так, під час слідства за фактами катувань в УБОЗі, яке вела прокуратура Полтавської області, О.Плужник неодноразово відкрито погрожував розправою слідчим з особливо важливих справ та начальнику слідчого відділу Юрію Костенку. А коли зрозумів, що його не злякалися, наслав перевірку на підприємство, де працює донька Ю.Костенка. Та справжнім цинізмом можна назвати дії О.Плужника після смерті дружини Юрія Костенка. Він подав офіційні запити до бюро ритуальних послуг: чи платив Костенко за копання ями, чи сплачував за труну? Але корупцію Костенку «пришити» не вдалося...

«Незговірливим» судмедекспертам вони теж влаштували «веселе життя». Адже обласне бюро СМЕ посміло надати правдивий висновок щодо причин насильницької смерті у кабінеті УБОЗу В.Цісельського. Починаючи з січня минулого року (буквально через кілька днів після завершення експертизи трупа) бюро СМЕ було паралізоване численними перевірками самого УБОЗу, відділу по боротьбі з економічними злочинами та контрольно-ревізійного управління.

Всупереч законодавству УБОЗівці без відповідної постанови і відповідного протоколу вилучили в бюро СМЕ журнали реєстрації результатів експертиз трупів та реєстрації носильних речей, доказів і цінностей. А «орли» Плужника – співробітники УБОЗу В.Кравченко, В.Баштовий, С.Лук’яненко, Р.Колінько та С.Токар принижували судмедекспертів та погрожували їм розправою.

Врешті-решт на світ божий з-під пера силовиків з’явилося два адмінпротоколи про нібито корупційні діяння двох судмедекспертів (підробляли в позаробочий час в інших підприємствах). Однак районні суди не завбачили порушення закону й відмовили у притягненні їх до відповідальності.

У свою чергу працівники бюро СМЕ зверталися за захистом від свавілля УБОЗівців до прокуратури області. Але прокуратура чомусь відмовила у порушенні кримінальної справи (мабуть, так буде доти, доки не зміниться керівництво прокуратури).

Нещодавно я мала тривалу розмову з начальником Департаменту внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ Олександром Новиковим. Ми з ним були солідарні в тому, що стан боротьби з корупцією та злочинністю в Україні суттєво не поліпшиться, доки такого очищення кадрів, яке розпочав Юрій Луценко, не відбудеться в органах прокуратури та судах. Адже ні для кого не є секретом, що за кучминого режиму існував своєрідний бізнес силовиків: квоти на потрапляння порушених міліцією кримінальних справ до суду. Одна чверть, де з обвинувачуваних можна «здоїти» добрі гроші за припинення карної справи, віддавалася прокуратурі; друга чверть – вищому міліцейському керівництву; ще чверть – СБУ, а одна чверть (ну треба ж щось у звітах показувати – на кшталт крадіїв мішка дерті чи взагалі сфабрикованих справ на невинних) потрапляла у храми правосуддя.

Хоча всеукраїнські ЗМІ повідомили більш вражаючу статистику: виявляється, з усіх кримінальних справ, які порушувало УБОЗ, до суду доходило (тримайтесь за стільці!) лише 2,4%. Та й чи змінилося щось радикально нині?!

Мова про подібне йшла на одній з останніх прес-конференцій у прокуратурі Полтавської області, а як негативний приклад наводилися публікації газети «Факты и комментарии» з, м’яко кажучи, передчасною інформацією про досягнення полтавського УБОЗу. Її полтавський власкор Ганна Волкова, схоже, була власним кореспондентом самого О.Плужника, адже він надто часто давав їй ексклюзивні інтерв’ю про порушення тих чи інших кримінальних справ. «Прокукурікавши» на всю Україну (певно, за це він із завидною регулярністю отримував державні відзнаки, а журналістка – гонорар) про черговий подвиг на ниві боротьби з організованою злочинністю, справи закривали за відсутністю складу злочину й відповідно – не доводили до суду, але тим вже ніхто не переймався – ні полковник Плужник, ні власкор Волкова, яка, по суті, дезінформувала читачів найтиражнішої української газети. Врешті-решт з Г.Волковою у прокуратурі відбулася серйозна розмова, її попередили про неприпустимість порушення журналістських стандартів.

І наостанок. Під час перебування у Полтаві міністра внутрішніх справ Ю.Луценка з нагоди представлення нового начальника УМВС у Полтавській області Богдана Керницького, Полтавський медіа-клуб оголосив про ініціативу спорудження в Україні пам’ятника жертвам міліцейських катувань. Можливо, в особі Володимира Цісельського. Адже за даними такої авторитетної всесвітньої громадської організації, як «Міжнародна амністія», за роки незалежності в Україні від тортур правоохоронців загинуло понад 900 громадян (це більше, ніж загиблих при виконанні службових обов’язків міліціонерів)..




Интеллигенция и революция. Часть 2

Я пишу эти заметки на фоне скандала вокруг реприватизации Криворожстали, вмешательства вице-премьера по гуманитарным вопросам Николая Томенко в конкурс Евровидения. Он привел, чуть ли не за руку, в финал группу «Ґринджоли», которая не проходила предварительные этапы конкурса – авторов и исполнителей песни «Разом нас багато», звучавшей на Майдане. Словом, принцип революционной целесообразности живет и побеждает.

Хочется спросить выстраданное нами правительство: «Что, законы у нас опять только для бумаги?»

Хочется спросить тех, кто оголтело лает и Президента, и правительство за любой промах: «А что, раньше было лучше?»

Пытаюсь гнать от себя чувство тревоги и разочарования, представляя себе, какие руины достались нынешней власти от предыдущей. Это, конечно, не повод приводить за руку на конкурс революционные группы. Даже не повод в обход закона реприватизировать объекты собственности, пусть трижды это невыгодно государству – но если приватизация была законной, государство не имеет права подменять собой закон.

Впрочем, я вижу только верхушку айсберга, построенного более чем за 14 лет на коррупционных схемах власти, по которым жило и управлялось наше государство.

Наше новое правительство видит весь айсберг, с которым нужно что-то делать. А он очень монолитен (как подумаешь про все гор-, рай- управления образования, здравоохранения и коммунального имущества и так – вплоть до ЖЭКов – голова кругом идет). Пока что на этом уровне все как всегда, т.е. из рук вон безобразно и обидно для граждан. Айсберг нужно растопить, одновременно выплачивая все большие пенсии, сдерживая инфляцию, т.е выполняя предвыборные обещания Президента. Нужно реформировать судебную систему, систему охраны здоровья, образования – покажите мне, что у нас не нуждается в серьезной реформе. В такой реформе, чтобы данная система была для гражданина, а не он для нее. И чтобы ее функционирование определял закон, притом закон грамотный, чтобы не было в нем «ляпов» типа «Негативна інформація, що поширена про особу – є недостовірною» – см. Гражданский кодекс Украины, раздел «Неимущественные права». Мы забудем о старом, только, если третья ветвь власти на самом деле станет независимой, и научится беспристрастности и профессионализму. Только это сделает возврат к прошлому невозможным, но… Беда в том, что даже носители и творцы перемен в нашем обществе не очень законопослушны. Нет соответствующей многовековой традиции. Зато, наоборот, есть давняя традиция беззакония и пренебрежения и к закону, и к личности.

Надежда на молодежь, сыгравшую огромную роль в «оранжевой революции». Интеллигенция расколота и растеряна – и это еще один, едва ли не самый главный и самый тревожный фактор того, что произошло с нашим обществом в процессе смены власти. Раскол интеллигенции назревал давно, но государство подавляло и журналистику, и бюджетную сферу, и предпринимателей– и не давало этому расколу проявиться.

В процессе выборов Президента, когда внимание власти переключилось практически на одну сферу общественной жизни – сферу чисто политического контроля, с требованием безоговорочной лояльности во время выборов, часть интеллигенции согласилась с этим – часть еще больше ощутила противоестественность государственного самоустройства. Они понимали, что выбора им на самом деле не предлагают – это подтолкнуло многих из них голосовать «за Ющенко». Первые массово голосовали «за Януковича».

Наверное, в других регионах Украины было не совсем так, или совсем не так, как в Харькове. Побывав в Киеве между 1-м и 2-м турами голосования, я была уверена, что в победе Ющенко никто не сомневается, более того, все ее жаждут. Приехав в Харьков, я сразу нарвалась на жестокую предвыборную ссору двух подруг, моих бывших однокурсниц, которые до сих пор не помирились, и я поняла, что все с нами в этой стране значительно сложнее.

О российскоцентрической части нашей интеллигенции я уже писала отдельно. Феномен имперского мышления, толкнувший значительную часть харьковчан проголосовать «за Януковича» – это особое психологическое состояние.

Конечно, оно свойственно не только харьковчанам, но все дело в концентрации носителей этого феномена среди всех групп населения, и в частности – интеллигенции. В Харькове, например, таких людей было на порядок больше, чем в Киеве.

Были и предприниматели, голосовавшие «за Януковича». Эти люди, как правило, все понимали, но … «коррупционные схемы» были им уже известны, «крыша» найдена, работа в фирме приносила удовольствие и прибыль. А как там будет при новой власти, которая грозится уничтожить коррупцию? Глубоко не доверяя каким бы то ни было положительным лозунгам будущей новой власти, вообще не веря никаким моральным постулатам, провозглашаемым политиками, такие бизнесмены голосовали за обиравшую их власть, т.е. «за Януковича» – видя в нем преемника Кучмы, т.е. какое-то постоянство правил игры. Они не понимали, что у Януковича совершенно другие «игры» и интересы, а главное, другие аппетиты, чем у его патрона.

Третий отряд «боевой» интеллигенции, голосовавший за представителя власти – исконные рабы этой власти и в советский период, и в постсоветской независимой Украине почти все четырнадцать лет – это бюджетники: врачи, преподаватели, инженеры. Боясь лишиться и без того мизерной зарплаты, под жестким прессингом начальства, эти люди, чтобы не стыдиться самих себя, должны были доказывать не только своим ученикам и больным, но в первую очередь себе, что «за Ющенко» голосовать нельзя, а единственное спасение – это Янукович.

Оказалось, это русский язык и «национализм» Ющенко и его окружения – это та самая формула, которая объединила всех этих людей, и всех устроила. Пожилые люди, очень часто упрекали оппозицию за то, что один из ее лидеров – Ю. Тимошенко – «воровка»!? Все аргументы насчет абсурдности и недоказанности данного тезиса воспринимались в штыки. Или еще часто встречающийся тезис – «Мне не нравится окружение Ющенко».

Что касается тех, кто голосовал «за Ющенко», то кроме национально ориентированной украинской среды (в Харькове – это довольно узкий круг), которую категорически не устраивала зависимость Украины от России, вступление в ЕЭП – процессы, непрерывно растущие при Кучме, и достигшие своего апогея во время выборов, «за Ющенко» голосовали те, кто хотел свободы и верховенства права, кто все 14 лет независимости мечтал о европейском выборе Украины, т.е. это люди, ориентированные, прежде всего, на европейские ценности. В Харькове – это тоже достаточно узкий круг, особенно, если учесть, что многие интеллигенты из этого круга в процессе ожидания устали и перестали верить, что Украина когда-нибудь придет к демократии. Они или уехали работать в другие страны, или уехали насовсем, и с каждым годом слой европейски ориентированной интеллигенции таял. В этом кругу о голосовании «за Януковича» речи быть не могло, какие бы языковые и национальные проблемы ни муссировала власть.

Но на сегодняшний день, именно эта наиболее трезво и осознанно голосовавшая часть общества, сознательные граждане своей страны, за которых в любом нормальном государстве борются правящие элиты, будет в первую очередь разочарована, если новая власть начнет жить по-старому, подменяя право – политической целесообразностью, волевыми решениями, а свободу слова – информационным нигилизмом. Впрочем, последнее зависит не только от новой власти, но и старой четвертой ветви власти – самих СМИ. Сейчас многие телевизионные каналы просто невозможно смотреть, настолько беспорядочно, примитивно, без всякой попытки анализа, или в упор не видя главных общественных проблем, ведутся передачи, подаются новостные циклы. Похоже, раскол в обществе, и прежде всего, раскол интеллигенции, к которой относятся и журналисты, и, как ни странно для нашей страны, – почти все новое правительство – нисколько не волнует большинство наших СМИ.

Растерянное правительство, получив в награду за мужество разграбленную и разваленную страну, растерялось под шквалом критики и обратилось к журналистам с письмом, в котором была просьба не раздувать страсти из-за несогласованностей и нестыковок внутри только начавшей действовать команды. Не подписал письмо только один член правительства, бывший американец Роман Зварич, привыкший к тому, что прессе можно все, или почти все. Наши же журналисты, избавившись от темников, похоже, вообще лишились всяких табу. Закон Украины «Об информации» крайне несовершенен, а нравственные табу присущи далеко не всем (и уж во всяком случае, не тем, кто беззаветно врал, имея в виде шпаргалок темники). У нас есть великолепные журналисты-профессионалы, которые делают хорошие передачи, но в целом СМИ оставляют желать лучшего и в плане профессионализма, и в плане свободы и глубины поднятых тем.

Наивный, но по-человечески понятный поступок членов правительства, которые подписали письмо – наглядный пример раскола в обществе. Тем, кто разгребает каждый день завалы, делая это далеко не безошибочно, кажется странным, что ошибки, а не сама их работа, оказываются на первом плане.

Ни правительство, ни журналисты, ни парламент, в котором тоже очень много интеллектуалов, не находят пока той точки соприкосновения, того краеугольного камня, с которого начинается созидание. Во время «оранжевой революции» казалось, что большинство граждан Украины сплотились в едином порыве: «жила бы страна родная…» Сейчас оказалось, что это слово «жила» представители разных ветвей власти наполняют каждый своим содержанием. Разброд и шатание происходят после любой революции, особенно после «бархатных» революций, свершившихся против своего же режима, а не против оккупационного, как это было в странах восточной Европы – Польше, странах Балтии и т.д. Он длится из-за того, что вся властная вертикаль снизу доверху меняется крайне медленно. В этой ситуации населению нужно знать от самого же правительства и Президента, что происходит в стране под их руководством, причем не только о достижениях, но и об ошибках. Мы должны узнавать это из первых рук. Может быть, это должны быть еженедельные пресс-конференции каждого из членов правительства, может быть, их же статьи-отчеты в правительственных СМИ. И, естественно, необходима обратная связь. Иначе г-н Томенко и дальше будет приводить за руку на завершение конкурса поп-группы, а на поэтический – поэтов и т.д. по принципу революционной целесообразности.

А пресса теперь свободна и делает то, что считает нужным. Как бы ни раздражало это тех, кто работает с утра до вечера, видя, что за каждым их шагом следит часто совсем недоброжелательная, поднимающая крик по любому поводу, компания. Но в демократическом обществе к этому придется привыкать, как привыкли к этому политики Запада. Темники же неизбежно оборачиваются скандалами на весь мир и позором для страны…

Интеллигенция, сознательно выбиравшая Ющенко как европейского лидера, готова к диалогу с новой властью, готова к конкретной и безвозмездной помощи. Во Львове уже создано что-то вроде синедриона, куда изначально вошли примерно 50 человек – самые авторитетные люди города: писатели, ученые, представители церкви, журналисты и т.д. Их цель – не дать новой власти «испортиться». Готова к такой работе и интеллигенция Харькова.

Вообще этот круг объединяем и одинаково настроен по всей стране. Единственное, что может привести его в прежнее состояние – от апатии до сопротивления власти – это ложь и беспринципность, отсутствие равноправного диалога с обществом.

Часть же интеллигенции продолжает вести себя пассивно и инфантильно, ожидая, что власть все должна сделать за всех, а власть при всем ее желании без общества ничего не сделает. Демократии не преподносятся на блюдечке – их строят всем миром.

Первой задачей общества является преодоление раскола, особенно на Востоке и Юго-востоке Украины. В диалоге русской и украинской культур заинтересованы все, кроме тех, кому диалог вообще не свойственен.

Нужно наладить диалог с властью на местном уровне, не допустить, чтобы она замкнулась в себе. Как я уже писала, на уровне районных, городских и даже областных чиновников власть еще не поменялась. Украине как воздух необходима административная реформа. Столько разных госчиновников, сколько имеем мы, было разве что в III династии Ура – наиболее бюрократизированном древнем государственном образовании. Так Ур потому и пал от первого удара диких горцев. Дело общественности предложить варианты этой реформы.

А чтобы определить критерии перехода от олигархической власти к демократической нужно просто посмотреть вокруг. Пока на вас орут в ЖЭО и Водотресте те, кого вы содержите на свои деньги – вы не живете в свободной стране. Пока судьи выносят решения, думая не о вас и ваших правах, а считаются только с интересами государства – вы не живете в свободной стране.

Но судебную реформу тоже должны предложить соответствующие общественные организации, независимые юристы.

Пока медицина наша в таком состоянии, как сейчас, а в Верховной Раде уже три года болтаются законопроекты об обязательном государственном медицинском страховании – непонятно вообще как вы живете.

Общественность должна гласно обсудить эти законопроекты, а может быть и подать в Верховную Раду новые.

И тут очень важна роль журналистов, которые могут оценить и подать информацию. Диалог в обществе, прежде всего, происходит через прессу. И здесь нам надо было бы иметь такое издание, как «Газета Виборча», которая объединила польскую нацию на пути реформ и демократизации общества.

Ох, как много нам еще нужно, чтобы мы могли сказать, что живем в демократической стране!




Письмо в редакцию бюллетеня «Права людини»

В 5-м номере Вашего бюллетеня помещена статья Инны Сухоруковой «Интеллигенция и революция», часть 1. Основная тема статьи – как была плоха старая власть и как хороша новая, и как плохо, что часть нашей интеллигенции этого не понимает. Но мимоходом задевается и другая тема – (цитирую автора) «открытое письмо в защиту чести и достоинства русского человека, которое подписали десятки человек, как они себя сами скромно определили, «интеллигентов». Вот как характеризуются подписавшие: «Подписавшим письмо сознательно или подсознательно хочется в Россию, пусть в виде усеченной конфедерации, которую предлагал Янукович… Журналистка из Израиля оказалась гораздо большей патриоткой Украины, чем наши подписанты… Вот что действительно поражает и в этом письме, и в поддержке кандидата в президенты от власти значительной частью нашей пророссийски ориентированной интеллигенции – это эгоизм.» И так далее.

Я, один из полутораста подписантов этого письма, «скромно определяющий себя» интеллигентом, чувствую себя лично оскорбленным этой статьей. По-видимому, это чувство разделяют многие из подписавших. Нечто подобное мне приходилось встречать у авторов, стоящих на интегрально-националистических позициях, но было странно прочесть в бюллетене правозащитной организации.

Меня удивляет, насколько г-жа Сухорукова не поняла содержания письма. Начиная с подмены его основной темы. В письме ни слова не говорится о защите «чести и достоинства русского человека» – авторы определяют свой долг в том, чтобы «отстаивать честь и достоинство русского языка в Украине, добиваться защиты этого языка законом». То есть речь в письме идет о защите не русской этнической группы, а языковых прав русскоязычных граждан Украины. Замечаете разницу? Автор статьи, по-видимому, не заметила. Далее. Авторы открытого письма ставят под сомнение надежды на то, что пришедшая к власти команда справедливо решит языковую проблему, приводя при этом примеры, как члены этой команды решали такие проблемы в прошлом. Это, действительно, упрек команде Ющенко. Но что дает г-же Сухоруковой право на основании этого ставить под сомнение патриотизм подписавших, в частности, мой? Или она, подобно щедринскому герою, не видит разницы между понятиями «отечество» и «ваше превосходительство»? В открытом письме нет ни единого слова, позволяющего бросать подобные обвинения.

Сказанное выше связано с важнейшей проблемой. На мой взгляд, все годы существования независимой Украины политика властей по отношению к русскому языку является грубым нарушением прав человека. Я имею в виду, прежде всего политику в области образования. Права граждан на получение образования на родном языке нарушаются в результате массового закрытия русских школ в западных и центральных регионах. Например, в Киеве их осталось 6, в Киевской области вообще ни одной. Это противоречит международным нормам, противоречит ратифицированной Украиной Европейской хартии региональных языков или языков меньшинств. Возмущение этой ситуацией охватывает огромное число русскоязычных граждан. Именно об этом было открытое письмо. И парадоксально выглядит возникшая вокруг него дискуссия: правозащитное издание нападает на группу граждан именно за то, что те заняли последовательно правозащитную позицию.

К сожалению, тема нарушения языковых прав в Украине остается вне поля зрения авторитетных правозащитных организаций. А сейчас игнорирование ими этой проблемы, переходящее в нападки на тех, кто ее поднимает, не выглядит случайностью. В последнее время все заметнее становится тенденция к политической заангажированности правозащитных организаций, их явная симпатия к одной из политических сил, выражающаяся в поддержке ее по самым разнообразным направлениям, не имеющим прямого отношения к правозащитным проблемам. Результатом этого становятся и эмоциональные идеологические статьи типа рассматриваемой, и активно ведущаяся критика проекта политической реформы. Тут уж не для того, чтобы напоминать «народной власти» о закрывающихся школах, учитывая, что такие напоминания ей неприятны. Тем временем правозащитную проблематику более или менее успешно перехватывают бывшие партии власти.

И мотивация значительной части подписантов открытого письма (в контексте обвинений г-жи Сухоруковой), и правозащитные аспекты проблемы русского языка в Украине заслуживают более подробного рассмотрения. Попытку такого рассмотрения я предпринял в статье, опубликованной в газете «День» (№ 25 за этот год), которую прошу рассматривать как приложение к этому письму. Динамика ликвидации школ с русским языком обучения за годы независимости Украины видна из прилагаемой таблицы.

С уважением,

Михаил Белецкий, канд. ф.-м. н., политолог

Уровень украинизации школьного образования в различных регионах Украины

Число школьников – в зависимости от языка обучения (%)

Районы Украины

Данные по годам (%)

1991

1992-1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003-04

Запад – центр (17 регионов):
укр. язык обучения

61

 –

 88

89.3

91

93.6

95

96

96.5

97.2

Рус. язык обучения

~ 38

 –

11

9.7

8.5

5.6

4.6

3.8

3.4

2.7

Юго-восток (10 регионов): укр. язык обучения

22.5

 –

29.2

31.5

33.8

37

40

44

46.5

49

русский язык обучения

77.5

 –

70.5

68.2

65.7

63

60

56

53.5

50.5

Юг (без АРК)
Одесская область:
укр. язык обучения

 –

 –

35

37

40

45

49

53.5

57

61

Рус. язык обучения

65

62.5

60

55

51

47

43

39

Николаевская область: укр. язык обучения

 –

 –

58

62

66

70

74

77

80,5

83

Рус. язык обучения

 –

 –

41,5

38

34

30

25,5

23

19

16,5

Херсонская область:
укр. язык обучения

 –

 –

65

68

70

73

76

78,5

81

83

Рус. язык обучения

 –

 –

35

32

29,5

27

24

21,5

19

18,5

Днепропетровская область 
укр. язык обучения

 –

 –

50

55

59

63,5

67,5

72

74

75,5

Рус. язык обучения

 –

 –

50

45

41

36,5

32,5

28

26

24,5

Запорожская область:
укр. язык обучения

 –

 –

33,5

36

39

41

45

48

51

54

Рус. язык обучения

 –

 –

66,5

64

61

59

55

52

49

46

Донецкая область:
укр. язык обучения

 –

 –

8

9

11

13,5

14

16,5

19

22

Рус. язык обучения

 –

 –

92

91

89

86,5

86

83,5

81

78

Луганская область:
укр. язык обучения

 –

 –

10

12

13,5

15

17

20

23

26

Рус. язык обучения

 -

 –

90

88

86,5

85

83

80

77

74

Харьковская область:
укр. язык обучения

 –

 –

40

43

47

50

55

59

62

65

Рус. язык обучения

 –

 –

60

57

53

50

45

41

38

35

Сумская область:
укр. язык обучения

 –

 –

68

71

76

80

83

86

89

91

Рус. язык обучения

 –

 –

32

29

24

20

17

14

11

9

Киев:
укр. язык обучения

45

 –

78

82

87

91

93?5

94,5

95

95,3

Рус. язык обучения

55

 –

22

18

13

9

6,5

5,5

5

4,7

Вся Украина:
укр. язык обучения

45

 –

60

62,7

65

67,5

70,3

72,5

73,8

75,1

Рус. язык обучения

54

 –

39,2

36,5

34,4

31,8

28,9

29,6

25,3

23,9


Таблицы подготовлены сотрудниками Украинского филиала Международного института гуманитарно-политических исследований (директор В. Малинкович) на основании данных статистических сборников и бюллетеней Министерства науки и образования Украины, 2001-2004 гг.

Как свидетельствуют данные, приведенные в таблице, школьное образование в западных и центральных регионах, а также в столице почти полностью украинизировано. В Донбассе и Запорожской области процент украинизации школ приблизительно соответствует проценту граждан этого региона, считающих своим родным языком русский язык. В Крыму подавляющее большинство школьников получает образование на русском языке.

Фронт украинизации сейчас проходит по диагонали: Харьков – Днепропетровск – Одесса. Если процесс украинизации школ будет развиваться нынешними темпами, через несколько лет среднее образование во всех регионах Украины, кроме Донбасса и Крыма, фактически будет украинизировано.

Комментарий «ПЛ»:
Прежде всего, я хочу поблагодарить г-на Белецкого за замеченную ошибку. Конечно же в статье вместо «русского человека», было «русского языка». Именно под таким названием: Открытое письмо в защиту чести и достоинства русского языка». Оно появилось в харьковской периодике. Досадная опечатка, конечно, искажает смысл абзаца, но не всей статьи. Ведь из контекста видно, что речь идет не о проблеме русского языка, а о проблеме нашего восприятия действительности. Проблеме, которая расколола на президентских выборах интеллигенцию. К сожалению, по странным причинам. Что касается остального, то я не интегральный националист, а дифференциальный. Я не могу сосчитать все свои национальности на пальцах одной руки. И отношусь к национализму – любому – как к тяжелой болезни или как к атавизму – вроде хвоста. Так что упрек не по адресу.

А то, что Вы почувствовали себя уязвленным – то я тоже почувствовала себя уязвленной – не только за себя, а за всех авторов «Обращения украинской интеллигенции к русскоязычным гражданам» от 17.11.04. Ни Мирона Петровского, ни остальных, подписавших обращение уж никак не заподозрить в неуважении к русскому языку и культуре. И в письме, которое Вы подписали, возможно, невнимательно его прочитав, речь идет о выборах и о власти. Мирон Петровский, Андрей Курков и другие говорят о естественных приоритетах: о том, что сейчас жизненно необходимо для страны, и о том, что можно решить после выборов. Им было совершенно понятно, как понятно и мне, что мы во время выборов стояли на краю катастрофы, которая помимо потери Украиной государственности (в лучшем случае – самостоятельности) лишила бы всех нас какой бы то ни было надежды жить в демократической стране на многие годы. Это не нужно доказывать. Те, кто этого не понимают, просто слепы и глухи. Ведь не заметить абсолютного пренебрежения прежней власти к правам личности невозможно.

Я очень люблю русскую культуру (как, впрочем, и украинскую, и культуру вообще). Но я не люблю, когда анекдот – «Если у вас болят руки, ноги, спина и голова, если вы задыхаетесь, если вы испытываете одновременно голод и жажду – пожалуйста, подпишите признание» - является нашей повседневной реальностью.

Сам анекдот подтверждение того, что такое обращение с гражданами – система. Но системными и систематическими были не только пытки в милиции. Права человека прежняя власть, ее чиновники, нарушала всегда и постоянно, и плевать хотела на весь мир. В масштабе коррупции и вмешательства государства во все сферы жизни мы отставали разве что от России и Беларуси. А по вранью, которое лилось с телеэкранов, опережали всех.

Неужели Вам, математику и политологу, было непонятно, что эту власть нужно менять? И я ни за что не поверю, что и Вы, и другие, подписавшие «открытое письмо», не видят, что нынешняя команда отличается от прежней, как день от ночи. И, прежде всего, тем, что мы можем бороться за свои права – языковые, культурные, гражданские, политические.

Ни один правозащитник не станет апологетом новой власти. «Хорошей» власти не бывает вообще. Но, выбирая новую власть, граждане выбирали возможность участвовать в общественной жизни, а не испуганно созерцать драку бандитских кланов и таинственные убийства оппозиционеров.

Да, за все нужно бороться. Вот почему в развитых демократиях правозащитных организаций на порядок больше, чем в Украине – и всем находится работа.

Вот почему первыми критиками новой власти – стали сотрудники ХПГ, которые увидели в том, что новая власть использует незаконные грифы «не для печати» и «Опубликованию не подлежит» – рецидивы старого подхода к закону, которым можно было вертеть как хвостом.

Мы будем критиковать новую власть, если она будет нарушать законы – и это нормально. Именно за возможность участвовать в жизни страны и боролись те, кто вышли на площади между двумя турами переголосования, в драматический момент, похожий на фильм ужасов: отравление, избиения, убийства, не говоря уже о таких мелочах, как тотальная фальсификация результатов выборов. Как говорится – достали. Может быть, Вас – нет? Может быть для тех, кто подписал письмо, никаких других проблем, кроме проблемы русского языка, не существует? Тогда мы живем в разных измерениях. На каком основании Вы и те, кто думает, так как Вы, считаете, что представитель прежней власти выполнил бы свои обещания в отношении русского языка, если за 10 лет существования этой власти с языком произошло все, о чем Вы пишете? Но происходило это не только с русским языком и культурой. Вряд ли Вы найдете в Харькове, в газетных киосках украинскую периодику. Вряд ли, за исключением одного-двух книжных магазинов на весь полутора миллионный город, сможете купить украинскую классику. И чем дальше на юг и восток – тем хуже ситуация с украинским языком. Особенно мало украинских школ и украинской литературы, в том числе и периодики, в Крыму. Это Вас не волнует? Но ведь – везде и на востоке Украины, и на юге – есть украиноговорящие граждане, которые могут об украинском языке сказать то же самое, что Вы о русском? Не значит ли это, что власть – та, что была, равнодушна к любой культуре? А та власть, которая ее сменила, себя еще никак не проявила. И как она себя проявит – будет зависеть от нас. Во всяком случае, отстаивать свои взгляды, пытаться повлиять на действия власти мы теперь можем.

В Харькове, например, есть энтузиасты, создавшие гуманитарный лицей «Очаг». У выпускников этого лицея не будет проблем ни с русским языком, ни с украинским. Они привыкли к диалогу культур, а значит к исконной толерантности. Не мешало бы нам с Вами этому научиться, правда?

Теперь, что касается приведенной вами статистики. Как сказал Марк Твен: «Есть ложь, большая ложь и статистика». Цифры украинизации школ юго-востока Украины сами по себе ни о чем не свидетельствуют. И в Харькове, и во многих других городах с русскоговорящим населением «украинскость» той или иной школы может означать только написанное на украинском языке расписание уроков, несколько дополнительных уроков украинского (вместо русского) и преподавание всех или почти всех предметов на русском языке. В этом случае дети учатся писать на одном языке – украинском, а говорят на другом – русском. При этом часто учебники украинского языка, залежавшиеся в библиотеках еще с брежневских времен, и дети недоуменно спрашивают: «Почему так часто в украинских учебниках о каком-то Ленине – он что, президент?» Этот пример одинаково характеризует состояние и с обучением языку (в данном случае – украинскому), и истории. Да и вообще весь гуманитарный цикл в обычных рядовых школах из рук вон плох.

Дети, которые в Харькове учатся в «украинских» школах, или закончили их, не могут найти ни украинской или хотя бы украиноязычной периодики, ни научной литературы в необходимом количестве. А дети, которые закончили русские школы, как правило, вынуждены дополнительно заниматься, чтобы написать диктант на украинском языке при сдаче вступительных экзаменов в ВУЗы.

А Вас не смущают бесконечные русскоязычные и ксенофобские по содержанию сериалы, которые транслируют ведущие телеканалы Украины? Все эти «Братья 1, 2» и прочие, в которых украинцы, евреи, чеченцы и т.д. просто - нелюди? А трактовка исторических событий в некоторых учебниках для подготовки в ВУЗы, авторы которых успевают совместить любовь к СССР и ярко выраженную антиукраинскую направленность? Каких только культурологических извращений ни напечатано в наше время, впрочем, предыдущие времена были не лучше в этом смысле…

И если бы уважаемые подписанты письма поставили вопрос так: «Открытое письмо в защиту чести и достоинства культуры в Украине» и не стали бы соотносить это с выборами (никак не могу понять: где имение, а где наводнение), я сама бы под таким письмом подписалась.

И это тема даже не одного письма, а большой общественной полемики, в которой я бы предложила принять участие всем, кто неравнодушен к тому, какой культурный суррогат наполняет головы наших школьников и студентов, какой уровень мышления задает наше образование.

Но ведь и моя статья, и письмо моих уважаемых оппонентов – не об этом, а о выборах и выборе – только под разными углами зрения.

Еще раз благодарю за замеченную опечатку.

Инна Сухорукова





Бюлетень "Права Людини", 2005, #08