Бюлетень "Права Людини", 2006, #01

11 січня Голосіївський районний суд м.Києва виніс рішення про визнання недостовірною інформацію, яка була розповсюджена «Міжрегіональною академією управління персоналом», яку очолює кандидат у народні депутати пан Щокін.

Суть справи:

В газеті «Персонал плюс» (не є юридичною особою) № 30 (129) за 27 липня – 2 серпня 2005 року, засновником і видавцем якої є АТЗТ «Міжрегіональна академія управління персоналом», на сторінці 4 у статті «Народна дошка ганьби» накладом 77 000 примірників про Харківську правозахисну групу та співголову організації Є. Захарова поширено негативну недостовірну інформацію, а саме:

1. Щодо Є. Захарова:

«Розробляє для юдо-нацистів інструкції псевдосудових розправ над національно свідомими патріотами України».

Ця інформація є недостовірною, безпідставно виставляє позивача в негативному світлі.

Значення терміну «юдо-нацисти» у словниках відсутнє. За тлумачним словником С. Ожегова, нацисти – це німецькі фашисти. Позивач Є. Захаров народився після Другої світової війни, тож не міг мати справу з німецькими фашистами, розробляти для них будь-які інструкції.

Фашизм (нацизм) був засуджений ООН та іншими міжнародними організаціями, всім прогресивним людством як масовий злочин проти людства. Безпідставне пов’язування Є.Захарова з нацистами є глибоко образливим і не може мати ніякого виправдання. Тим більше дивно, що ці звинувачення лунають від організації, у ЗМІ якої систематично друкуються антисемітські публікації, провокуючи в суспільстві негативне ставлення до євреїв, боротьбу з якими послідовно вели також і німецькі фашисти. 

Крім того, Є. Захаров має як особисті дружні, так і професійні відносини з багатьма патріотами України, зокрема й з тими, які за радянських часів відбували покарання за свій патріотизм у сибірських таборах (в одних бараках з дисидентами-євреями). Тому публічне звинувачення у причетності до розправ над патріотами України є безпідставним, образливим і просто блюзнірським.

Відповідно до ч. 4 ст. 32 Конституції України, ч. 1 ст. 277 ЦК України особа має право на спростування недостовірної інформації щодо неї. За п. 3 ст. 277 ЦК, будь-яка негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною.   

Тож Є. Захаров має усі правові підстави вимагати спростування поширеної відповідачем недостовірної інформації.

2. Щодо ХПГ:

«юдо-нацистський осередок, що існує на кошт одіозного сіоністського фонду «Відродження». У своїх ЗМІ (див. нижче) паплюжить справжніх патріотів України та подає інструкції для псевдосудової розправи з ними. Постачає та фінансує юристів для підтримки провокативних юдо-нацистських позовів проти національно свідомих українців».

Ця інформація є недостовірною, безпідставно виставляє Харківську правозахисну групу в негативному світлі. ХПГ є офіційно зареєстрованою громадською організацією, головним завданням якої є відстоюван! ня прав людини та основних свобод. Ні в Статуті організації, ні в її щоденній правозахисній діяльності немає жодної деталі, яка б давала підстави пов’язувати ХПГ  з нацистами.

Харківська правозахисна група на здійснення своєї статутної діяльності отримує гранти від багатьох міжнародних та закордонних організацій, проте серед них ніколи не було жодних сіоністських фондів, як про це стверджує відповідач.

ХПГ дійсно є видавцем кількох друкованих засобів масової інформації, присвячених захисту прав людини та основних свобод . У цих виданнях жодного разу не публікувалися ніякі матеріали, спрямовані проти патріотів України, тим більше «інструкції для розправи».

Серед статутних завдань ХПГ немає постачання та фінансування юристів для підтримки «юдо-нацистських позовів» проти «національно свідомих українців». Відповідно, організація ніколи не здійснювала такої діяльності. Безпідставне звинувачення в таких діях може завдати значної шкоди діяльності однієї з найпотужніших в Україні неурядових організацій, спрямованих на захист прав людини. 

Стаття 94 Цивільного кодексу України гарантує юридичній особі право на недоторканність її ділової репутації.

Пунктом 17 постанови Пленуму ВСУ від 28.09.1990 № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій», «відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов’язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред’явлений позов».

Виходячи з викладеного вище, керуючись ч. 4 ст. 32 Конституції України, ст. ст. 16, 94, 270, 276, ч. 1, 3, 4, 7 ст. 277, ст. 278 Цивільного кодексу України, ст. 47 Закону України «Про інформацію», ст. ст. 3, 8, 118 ЦПК суд вирішив:

1. Визнати недостовірною наступну інформацію, поширену відповідачем про Є. Захарова у газеті «Персонал плюс» № 30 (129) за 27 липня – 02 серпня 2005р. ст. 4:

«Розробляє для юдо-нацистів інструкції псевдосудових розправ над національно свідомими патріотами України».

2. Визнати недостовірною наступну інформацію, поширену відповідачем про Харківську правозахисну групу у газеті «Персонал плюс» № 30 (129) за 27 липня – 02 серпня 2005р. ст. 4:

«юдо-нацистський осередок, що існує на кошт одіозного сіоністського фонду «Відродження». У своїх ЗМІ паплюжить справжніх патріотів України та подає інструкції для псевдосудової розправи з ними. Постачає та фінансує юристів для підтримки провокативних юдо-нацистських позовів проти національно свідомих українців».

2. Зобов’язати відповідача спростувати цю інформацію шляхом розміщення резолютивної частини судового рішення по даній справі в газеті «Персонал плюс» на сторінці 4, тим же шрифтом, що й оскаржувана публікація, під заголовком «Спростування» протягом місяця з моменту набрання рішенням суду законної сили, без жодних коментарів.

3. Стягнути з відповідача на користь позивачів понесені ними судові витрати.

Певні органи влади в демократичних країнах виконують специфічні функції, виконання яких вимагає незалежності, неупередженості та об’єктивності. У законодавстві закріплюються відповідні вимоги щодо несумісності цієї посади з комерційною чи політичною діяльністю. Тому особи, що займають такі посади, набувши статусу кандидатів у народні депутати, повинні піти у відпустку на час виборів, а у певних випадках взагалі звільнитися з посади. Участь у виборах є формою політичної боротьби за владу і зумовлює відстоювання лише власної позиції.

Щодо суддів

Вимога щодо звільнення з посади стосується усіх суддів, що стали кандидатами у народні депутати України. Частина друга статті 127 Конституції України та стаття 5 Закону України «Про статус суддів» забороняє суддям займатися «будь-якою політичною діяльністю». Крім порушення загальних конституційних вимог щодо статусу суддів, створюється пряма загроза демократичності виборів у цілому, оскільки в країні фактично буде відсутній судовий контроль за порушеннями під час виборів. Участь судді, а тим більше голови суду з його широкими в Україні адміністративними повноваженнями, ставить під сумнів незалежність та об’єктивність судового процесу та будь-якого суду, без чого судовий контроль стає ефемерним. Це, окрім іншого, порушує вимоги статті 129 Конституції України та статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо наявності справедливого процесу при порушенні прав і основних свобод.

Саме тому у зв’язку із власною політичною діяльністю повинні піти у відставку судді, що набули статусу кандидата у народні депутати України:

1) Маляренко В.Т., Голова Верховного Суду України, – 5 у списку Народного блоку Литвина;

2) Притика Д.М., Голова Вищого Господарського Суду, – 68 у списку Партії Регіонів;

3) Фесенко Л.І., голова Апеляційного суду Луганської області, – 137 у списку Партії Регіонів;

4) Калєтнік І.Г., суддя Дніпровського районного суду міста Києва, – 11 у списку Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція»;

5) Шевченко В.П., Голова військового апеляційного суду Центрального регіону України, – 7 у списку Виборчого блоку політичних партій Бориса Олійника та Михайла Сироти;

6) Подколзіна Л.Д., суддя господарського суду, Господарський суд Донецької області, – 65 у списку Виборчий Блок Безпартійних «Сонце».

Щодо омбудсмана

Посада Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмана) вимагає неупередженості та незалежності, що прямо зазначено у статті 7 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Політична діяльність омбудсмана, вочевидь, порушує ці принципи. Більше того, пряма агітація за певну політичну силу створює залежність від цієї політичної сили й неможливість неупередженого захисту прав людини цією особою у майбутньому. Тому з метою збереження авторитету цієї посади Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н.І.Карпачова також повинна піти у відставку.

Щодо членів ЦВК

Відповідно до частини четвертої статті 7 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» член ЦВК не має права бути кандидатом у народні депутати України. Відповідно, у відставку повинен піти член ЦВК Князевич Р.П., який зареєстрований – 9 у списку Блоку «Наша Україна».

Щодо працівників правоохоронних органів

Несумними з політичною діяльністю є й посади в правоохоронних органах, зокрема, МВС та прокуратурі. Хоча й прямо в законодавстві не існує таких заборон, проте, виходячи з необхідності незалежності та об’єктивності їхньої діяльності та з метою рівного захисту порушених прав і свобод, проведення демократичних виборів, у відпустку на час виборів повинні піти:

1) Варава Є.К., начальник Криворізького районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, – 144 у списку Народного блоку Литвина;

2) Колесник К.О., помічник Генерального прокурора України з особливих доручень Генеральної прокуратури України, – 419 у списку Народного блоку Литвина;

3) Пшонка А.В., старший помічник прокурора Кіровського району м. Донецька, – 128 у списку Партії Регіонів;

4) Поречкіна Л.С., заступник Міністра внутрішніх справ України, – 128 у списку Блоку «Наша Україна»;

5) Білецький І.А., начальник управління Генеральної прокуратури України, – 172 у списку Блоку Юлії Тимошенко;

6) Топчеєва В.П., начальник відділу прокуратури Харківської області, – 64 у списку Блоку Лазаренка;

7) Бондаренко О.М., старший прокурор відділу Генеральної прокуратури України, – 33 у списку Блоку «Патріоти України»;

8) Сірота О.В., помічник Міністра внутрішніх справ України у Харківській області, – 28 у списку Партії патріотичних сил України;

9) Стебівко Ю.О., старший помічник прокурора Чорноморської районної прокуратури, – 50 у списку Партії політики Путіна.

Щодо членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення

Також виникають сумніви у об’єктивності та неупередженості щодо діяльності Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення через участь її членів у виборах. Національна рада фактично контролює здійснення політичної агітації на телебаченні і має серйозний вплив на діяльність всіх телерадіокомпаній України, що є основним засобом агітації. Це так само стосується й представників Нацради в регіонах.

Тому на період виборів ми вимагаємо піти у відпустку:

1) Шевченку В.Ф., Голові Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, – 28 у списку Українського Народного Блоку Костенка і Плюща;

2) Понеділку В.І., члену Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, – 98 у списку Комуністичної партії України;

3) Бакаленку Л.Я., представнику Національної ради з питань телебачення і радіомовлення в Кіровоградській області, – 90 у списку Партії екологічного порятунку «ЕКО+25%».

Щодо журналістів

Відповідно до міжнародних та українських стандартів зі свободи слова журналісти та ЗМІ повинні поширювати інформацію об’єктивно та неупереджено. Очевидно, що журналіст або його керівник, що займається підготовкою та поширенням новин, подають їх у певному стилі, розставляючи відповідні акценти. Тому, коли вони є політично заангажованими, відповідними й стають їхні новини, що суперечить функціям преси у демократичному суспільстві. За таких обставин, враховуючи надзвичайний вплив ЗМІ на проведення справедливих і демократичних виборів, ми вимагаємо, щоби журналісти та їхні керівники, що займаються підготовкою та поширенням новин та є кандидатами у народні депутати від певної політичної партії, пішли у відпустку на час виборів.

Зокрема, ми вимагаємо, щоби пішли у відпустку на час виборів:

1) Герасим’юк О.В., генеральний продюсер ТРК «Студія «1+1», – 4 у списку Блоку «Наша Україна»;

2) Богуцький О.А., генеральний директор Міжнародної телерадіокомпанії ІСТV, – 17 у списку Громадянського блоку ПОРА – ПРП;

3) Батаєва Є.В., генеральний продюсер відкритого акціонерного товариства «Телеканал «ТОНІС», – 25 у списку Партії зелених України;

4) Толстих І.М., віце-президент Національної телекомпанії України, – 73 у списку Партії екологічного порятунку «ЕКО+25%»;

5) Низькодубова Г.А., журналіст інформаційного агентства «Українські новини», – 177 у списку Українського Народного Блоку Костенка і Плюща;

6) Грабовенко В.І., кореспондент інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна», – 227 у списку Народного блоку Литвина;

7) Бойко В.Я., генеральний директор Житомирської обласної державної телерадіокомпанії, – 324 у списку Народного блоку Литвина;

8) Бабій О.М., генеральний директор Івано-Франківського обласного телебачення «Галичина», – 193 у списку Блоку «Наша Україна»;

9) Муц О.П., шеф-редактор газети «Репортер», – 159 у списку Партії Регіонів;

10) Міщерська Н.А., оглядач творчо-виробничого об’єднання «Новини» Національної телекомпанії України, – 5 у списку партії «Зелена планета».

11) Смірнов С.А., заступник головного редактора газети «Львівська газета», – 131 у списку Громадянського блоку ПОРА – ПРП;

12) Копаєнко Л.Ф., старший редактор Державної телерадіокомпанії «Крим», – 77 у списку Опозиційного блоку «Не так»;

13) інші журналісти, редактори ЗМІ, що займаються підготовкою та поширенням новин.

Щодо керівників і викладачів вищих навчальних закладів

Кандидатами у народні депутати зареєстровані 49 керівників (ректори, проректори тощо) Вищих навчальних закладів України та 165 викладачів цих закладів (у тому числі професорів і доцентів). Досвід минулих виборчих кампаній показує, що агітація та голосування в навчальних закладах часто відбувалися у формі тиску з використанням кандидатами свого посадового становища. Серед іншого, це проявлялося в дискримінації студентів, що відстоюють інші політичні погляди. Тому ми закликаємо керівників чи викладачів вищих навчальних закладів, які набули статусу кандидатів в народні депутати України, піти у відпустку на час виборів або принаймні усунутися від політичної агітації й не здійснювати тиск на студентів. Ми вважаємо, що участь усіх зазначених вище осіб у виборчій кампанії та одночасне виконання ними своїх посадових обов’язків є несумісними з принципами демократії та верховенства права й створюють серйозну загрозу проведенню справедливих і демократичних виборів.

Євген Захаров,

Голова правління УГСПЛ

Володимир Яворський,

Директор програм УГСПЛ

Прийняття 10 січня 2006 року Верховною Радою України Постанови № 3295-ІV “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” викликало цілу низку різноманітних оцінок та коментарів, дуже часто суперечливих, а подеколи – навіть взаємовиключних. Зважаючи на особливу актуальність і для держави, і для усього українського суспільства проблеми відставки Кабінету Міністрів України в умовах, коли з 1 січня 2006 року набули чинності зміни до Конституції України (які, у тому числі, по-новому врегулювали процедури відставки та формування нового складу уряду), важливо здійснити неупереджений конституційно-правовий аналіз процедури та підстав прийняття зазначеної постанови парламенту.

1. В Конституції України питанням дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів України присвячено лише три статті: ст. 85, п. 12 ч. 1 якої закріплює серед повноважень Верховної Ради України “вирішення питання про відставку (тут і далі виділено авторами) Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України”; ст. 87, яка закріпила процедуру відставки Кабінету Міністрів України внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України; ст. 115, яка в цілому закріпила вичерпний перелік підстав дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів України:

а) Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право  заявити Верховній Раді України про свою відставку;

б) відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України;

в) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.

При цьому навряд чи може викликати заперечення твердження про те, що конституційні положення, які регулюють одні й ті ж самі відносини, повинні застосовуватися лише у тісному взаємозв’язку та взаємодії, комплексно, а не відірвано, ізольовано одне від одного.

Пункт 12 ч. 1 статті 85 Конституції України, відповідно до якого Верховна Рада України вирішує питання про відставку Прем’єр-міністра України та членів Кабінету Міністрів України, означає лише те, що саме парламент приймає остаточне рішення щодо їх відставки і лише у тому випадку, коли усі урядовці, Прем’єр-міністр України або окремі члени уряду (навіть один міністр) добровільно заявляють про свою відставку (відповідно до ч. 2 ст. 115  Конституції України).

А от у тому випадку, коли виникає питання про неналежне виконання урядом покладених на нього повноважень та про його відповідальність, – має застосовуватися спеціальна процедура, передбачена ст. 87 Конституції України. Зокрема, питання про відповідальність уряду (результатом розгляду якого може стати прийняття парламентом резолюції недовіри уряду, що має наслідком його відставку) можуть ініціювати або Президент України, або не менш як сто п’ятдесят народних депутатів України.

Використання ж Верховною Радою України для відставки уряду повноваження, передбаченого п. 12 ч. 1 статті 85 Конституції України означає на практиці майже повне блокування дії ст. 87 Конституції України. За такого застосування п. 12 ч. 1 статті 85 Конституції України положення ст. 87 Основного Закону взагалі втрачають сенс, оскільки тоді парламент зможе легко обходити цю спеціально встановлену процедуру дострокового припинення повноважень уряду за ініціативою парламенту, яку передбачено в Конституції України з метою забезпечення стабільності діяльності уряду та уникнення штучних урядових криз.

Посилання Верховної Ради України на п. 12 ч. 1 статті 85 Конституції України було зумовлено лише тими обставинами, що не було ні попередньої пропозиції Президента України, ні попередньої пропозиції 150 народних депутатів України щодо розгляду питання про відповідальність уряду.

Частина 2 статті 19 Конституції України встановлює, що “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Це конституційне положення зобов’язує суб’єктів державно-владних повноважень, у тому числі й Верховну Раду України, діяти лише таким чином, як це визначено Конституцією та законами України. А прийнявши зазначену Постанову, український парламент порушив конституційно встановлену процедуру дострокового припинення повноважень уряду.

Слід звернути увагу, що зазначене вище повноваження було вилучено з компетенції Президента України та механічно (без належної адаптації) віднесено до компетенції Верховної Ради України Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня
2004 року. Це в черговий раз демонструє недолугість конституційної реформи в цілому та неузгодженість внесених конституційних змін.

2. Всебічний аналіз змісту мотивувальної частини Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року свідчить про те, що фактичною підставою прийняття парламентом рішення про відставку уряду стало визнання його роботи незадовільною. Іншими словами парламент де-факто визнав, що уряд неналежним чином виконував свої повноваження і висловив йому недовіру, а де-юре відправив його у відставку без формального ухвалення резолюції недовіри.

Вважаємо, що за таких обставин Верховна Рада України не мала права приймати Постанову “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року з посиланням на п. 12 ч. 1 статті 85 Конституції України.

3. Разом з тим, на сьогоднішній день з юридичної точки зору Постанова Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року з моменту набуття нею чинності підлягає безумовному виконанню.

Визнати цю Постанову такою що не відповідає Конституції України (визнати її неконституційною) на підставі того, що була порушена встановлена Конституцією України процедура її розгляду та ухвалення, може лише Конституційний Суд України. А до моменту прийняття такого рішення Конституційним Судом України жоден інший орган не може скасувати Постанову, прийняту Верховною Радою України 10 січня 2006 року, оголосити її неконституційною, ігнорувати її, або закликати до її нехтування. Відсутність сформованого конституційного складу Конституційного Суду України не є підставою для того, щоб його функції підмінював інший державний орган чи посадова особа. 

Тому, відповідно до частини 4 ст. 115 Конституції України Кабінет Міністрів України продовжує виконувати свої повноваження (буде “виконуючим обов’язки”) до моменту формування Верховною Радою України нового складу Уряду або до визнання Постанови Верховної Ради України “Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України” № 3295-ІV від 10 січня 2006 року Конституційним Судом України неконституційною.

4. Аналіз Конституції України в редакції, яка діє з 1 січня 2006 року, дозволяє зробити висновок, що до дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, ініціювати формування нового уряду не може ні Президент України, ні парламент.

Частина 8 ст. 83 Конституції України, відповідно до якої коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також вносить до парламенту пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України (окрім Міністрів оборони та закордонних справ, подання щодо призначення яких вносить Президент України), ще не набрала чинності.

При цьому Президент України з 1 січня 2006 року вже втратив свої повноваження щодо призначення за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України (п. 9 ч. 1 ст. 106 Конституції України в редакції 28 червня 1996 року) та призначення за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України (п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України в редакції 28 червня 1996 року).

Таким чином, за чинною редакцією Основного Закону України формування нового складу Кабінету Міністрів України (за виключенням Міністрів оборони та закордонних справ) до моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, є неможливим.

А до цього моменту, Конституцією України передбачено можливість легітимного призначення лише двох міністрів – оборони та закордонних справ. У Президента України на сьогоднішній день є конституційне право внести до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України (п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України в редакції, що діє з 1 січня 2006 року). Верховна Рада України на сьогоднішній день також має конституційне право призначити за поданням Президента України Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України (п. 12 ч. 1 ст. 85 Конституції України в редакції, що діє з 1 січня 2006 року).

Доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого  Колісник В.П.

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого  Веніславський Ф.В.

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого  Кичун В.І.

Коментар ХПГ. Погоджуючись з висновками експертів, ми, тим не менше, дещо інакше ставимося до набуття чинності поправок до Конституції, прийнятих 8 грудня 2004 року. Ми притримуємося думки, що, оскільки ці поправки були прийняті з брутальним порушенням конституційної процедури внесення змін до Конституції, їх апріорі не можна вважати чинними. На цьому гнилому фундаменті не можна нічого будувати. На нашу думку, Конституційний Суд має обов’язково розглянути питання відповідності "пакетного" голосування, здійсненого 8 грудня 2004 року, нормам ХІІІ роздіу Конституції. Ми вважаємо, що єдине рішення, яке тут можливо - визнати результати голосування 8 грудня нечинними. Інакше конституційна норма про те, що Україна є правовою державою, є цілком ефемерною

Редакційна Рада

За время существования неприкосновенности для депутатов местных советов прокурорами всех уровней направлено в сельские, поселковые, городские, районные и областные советы 514 представлений по привлечению народных избранников к уголовной ответственности. 73 из них было удовлетворено, 326 – отклонено, остальные сейчас рассматриваются. В частности, местными советами Днепропетровской области из 37 представлений отклонено 30, в Сумской области из 29 отклонено 22 и лишь 3 удовлетворено. Из 16 представлений, внесенных в органы местного самоуправления Тернопольской области, отклонено 14. В Волынской, Донецкой, Николаевской, Одесской и Хмельницкой областях не дано ни одного согласия по привлечению депутатов местных советов к уголовной ответственности.

Напомним, 6 октября текущего года Президент Украины Виктор Ющенко подписал Закон Украины «О внесении изменений в Закон Украины «О статусе депутатов местных советов». Закон предусматривает установление особого порядка привлечения депутата местного совета к уголовной и административной ответственности. Этот порядок предполагает предварительное соглашение соответствующего местного совета на принятие в отношении депутата предупредительных мер в виде подписки о невыезде, или взятия под стражу в связи с расследованием уголовного дела, или мер административного взыскания.

Законом также регламентируется порядок рассмотрения местным советом вопроса о даче согласия на привлечение депутата к уголовной или административной ответственности. В частности, устанавливается, что представление вносится прокурором соответствующего уровня в местный совет перед предъявлением депутату обвинения, или дачей санкции на арест, или направлением дела об административном правонарушении в суд.

Согласно Закону, совет рассматривает представление прокурора не позднее, чем в месячный срок, принимает мотивированное решение и в трехдневный срок сообщает о нем прокурору. Предполагается, что депутат имеет право принимать участие в рассмотрении советом вопроса о его депутатской неприкосновенности.

06.01.2006

Газова війна Росії з Україною – це не тільки війна двох країн, як здається з першого погляду.

У грудні 2005 року Росія Путіна за допомогою своєї гіпермонополії "Газпрому" розпочала рішучу контратаку на Європу після двох десятиріч відступу з часу розпаду СРСР. До 2000-х років на це не вона не мала достатніх матеріальних, політичних та ідеологічних ресурсів.

Відступ Росії з Європи, після успіху перемоги у ІІ світовій війні триває вже 50 років – це й відступ з окупованої Австрії, і фіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Європи (НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) під кінець 80-х років, це й втрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови та Кавказу після розпаду СРСР на початку 90-х.

Епоха президента Єльцина у свідомості більшості росіян зафіксувалася як епоха смути. Травмована свідомість росіян неминуче мала покликати "на трон" Росії реваншиста – людину, яка компенсує "приниження", яке вони терплять, як вони гадають, останніми десятиліттями.

І така людина з’явилася, звичайно ж, з надр КДБ. Ним став Владімір Путін. Він мав з’явитися й з’явився завдяки конфліктам – війна в Ічкерії, підриви будинків у Москві. Для його успіху в російській свідомості потрібні постійні конфлікти та вороги Росії, що обступили її з усіх боків (тепер дійшла черга й до України).

Поява такого "рятівника Росії" або "собирателя земель русских" щасливо співпала з надзвичайно корисним для неї ростом цін на енергоносії.

Починаючи з нафтової кризи 1970-х, а особливо з 90-х світ впритул підійшов до усвідомлення скінченності енергоресурсів у світі. Головні країни світу зрозуміли, що без володіння в тій чи іншій формі основними базами енергоресурсів навіть їхній подальший розвиток, не те що домінування у світі, буде просто неможливим.

Основні війни, які сьогодні ведуться у тій чи іншій формі – це війни за енергоресурси – це й дві іракські війни, які ведуть США, і дві чеченські війни Росії.

До цього слід згадати "протистояння цивілізованого світу та світового тероризму", скажімо, в особі Лівії, Ірану, Ічкерії. Перетворення ряду країн у "країни з поганою репутацією". Чи боротьба за опанування транспортною інфраструктурою нестабільних країн, як от Білорусі та України.

Війни за енергоносії є не тільки війнами за родовища нафти та газу, але й за шляхи та засоби транспортування цих енергоносіїв.

Головними енергетичними базами в нашому регіоні на найближче майбутнє, окрім країн Близького Сходу є Росія та країни Середньої Азії. Особливо перспективним є шельф Каспійського моря. А тому такими цікавими для світового співтовариства є Азербайджан, Іран, Туркменістан, Казахстан.

Як правило, ці країни є не гравцями на геополітичній шахівниці, а об’єктами маніпуляції головних країн. Як правило, наявність енергоресурсів чи причетність до їх транспортування, на жаль, не стільки розвиває країну, скільки консервує в ній маріонетковий недемократичний режим. Чи не єдиним винятком є Норвегія.

Найбільшим споживачем у світі є США. Другим після нього й найбільш залежним – Європейський Союз. А останнім часом все більше енергоносіїв споживає й споживатиме Китай.

Чому ЄС є найбільш залежним? Він має дуже незначні у порівняння зі своїми потребами можливості власного видобутку нафти та газу. І водночас пробує в особі Німеччини відмовитися від атомної альтернативи. Разом із тим від енергетичної забезпеченості залежить взагалі успіх політичного проекту Європейського Союзу в його економічній конкуренції зі США, Японією та Китаєм.

Традиційним джерелом енергоресурсів для ЄС є Близький Схід та Магриб – чим і пояснюється стриманість Франції та Німеччини в питанні підтримки США в ІІ війні в Іраку. Вони та США є конкурентами і як споживачі цих енергоресурсів. Водночас їхні нафтові та газові компанії є конкурентами як контролери в нафто- і газовидобутку в цих регіонах.

ЄС пробує максимально наблизитися до цих сховищ. Навіть прийняття Туреччини в Євросоюз не виглядає тут недостатньо обґрунтованою ціною. Лідери ЄС готові заплатити навіть таку ціну, щоб дотягнутися до родовищ в Іраку, Ірані, та Азербайджані.

Іншим стратегічно важливим для ЄС партнером є Росія. Російські поклади енергоносіїв є відносно близькими до його територій. Мало того – вони є чи не єдиними великими покладами, які не контролюються тією чи іншою мірою США. (Спроби США опанувати їх зі знищенням "Юкосу" зазнали фіаско).

Мало того, Путін побачив у енергетичній політиці останній шанс Росії знову стати реальною світовою потугою. Тим більше, що більша частина російського експорту це власне енергоносії – вони і є головним бюджетоутворюючим ресурсом для Росії.

Тому країна не тільки мобілізувала весь свій енергетичний бізнес і перетворила його в інструмент державної політики, але й пробує тим чи іншим чином опанувати й енергоресурсами своїх колишніх колоній – Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Азейбарджану.

Маючи монополію на транспортування їхніх енергоресурсів до ЄС та європейських країн колишнього СРСР (в тому числі й України), Росія має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.

Не менш активно Росія пробує завадити переорієнтації руху енергоносіїв в обхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку-Супса стала важким ударом по російському монополізму в цій сфері. Тому вона всіма силами пробуватиме заблокувати ще більш амбітний план транспортування енергоресурсів із Середньої Азії до свого геополітичного супротивника - Китаю.

З огляду на реалізацію цих двох великих проектів "російський" напрямок транспортування енергоносіїв може маргіналізуватися. А отже марґіналізуються й російські впливи в цьому регіоні, а отже й важливість Росії для ЄС. А цього Росія допустити не може.

"Енергозалежна" (не в сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економіки формує й "енергозалежну" російську внутрішню та зовнішню політику.

Спектакулярний "казус Ходорковського" показав приблизний спосіб вирішення "бізнесових" питань усередині Росії. Немає такої перепони, яку там не могли б подолати.

У створенні по всій своїй периферії таких маріонеткових режимів, як у Білорусі, режим Путіна бачить найкращу гарантію контрольованості та безперешкодності нової енергетичної політики.

Разом із тим Росія добилася значних успіхів у європейському векторі своєї політики. Негласно більшість європейських великих країн, перш за все Німеччина та Франція, полишили спроби демократизувати саму Росію.

Цинічна "дружба сім’ями" Путіна та Шредера не тільки призвела до укладення двосторонніх домовленостей щодо побудови Північноєвропейського газогону по дну Балтійського моря в обхід України, країн Балтії та Польщі, але й виокремила Росію Путіна як гаранта стабільності в регіоні, законсервувавши режим Лукашенка в Білорусі.

Причому для Путіна ситуація склалася якнайкраще - Німеччина стала не лише енергетичним заручником, але й інструментом здійснення його політики. З певного моменту Путін практично почав маніпулювати преференціями цієї країни. Принаймні щодо таких країн, як Україна.

Провалом для Путіна виявилася лише помаранчева революція, коли Україна здійснила спробу не лише демократизуватися, але й вирватися з-під контролю Росії.

Але Росія не довго зализувала рани.

Широкомасштабна операція реваншу Росії розпочалася з конфлікту в питанні газопостачання. Однак можна бути переконаним, що одним газовим питанням вона не закінчиться. Обмеження імпорту українських труб до Росії та збільшення експортного мита на нафту – тому свідчення.

Переконавшись у глибокій енергетичній залежності ЄС, організувавши потужну політичну підтримку своїй політиці в економічному та політичному істеблішменті ряду головних країн ЄС ( аж до відверто корупційних дій) Путін вирішив одним ударом вирішити декілька політичних та економічних проблем.

Першою з них є політичне опанування Україною. Що для цього потрібне.

Потрібна дискредитація "проамериканських" урядів президента Ющенка як авантюрних, некомпетентних і не здатних до перемовин. А головне як непевної американської маріонетки, яка буде енергетичною удавкою на горлі ЄС.

Потрібно змусити Україну чинити неадекватні з погляду ЄС кроки – перекривати газ чи нафту, несанкціоновано відбирати газ та нафту, які неначебто призначені для ЄС. Виставити Україну як зону нестабільності.

Щонайперше потрібно було підняти ціни на всі енергоносії. Першим дзвоником була нафтова криза в Україні навесні 2005 р. Однак український уряд не зробив із цього належних висновків і недооцінив рішучості супротивника.

Нафтова криза була спланована напередодні піку споживання нафти – на початку літа. Тому газову атаку слід було очікувати напередодні піку споживання газу – у грудні, що й сталося.

Якщо нафтова криза була озвучена лише в Україні, то газова атака готувалася як широкомасштабне політичне шоу світового рівня. Благо, що Росія й в Україні Ющенка володіє необмеженими інформаційними ресурсами й ні на йоту не програла той інформаційний плацдарм, який вона мала за часів Кучми.

Шоу з відключенням газу мало показати рішучість і міць Росії не лише Україні, а і ЄС, та й самим росіянам.

Шоу з відключеннями було задумане і як інструмент застрашування та дестабілізації України. Мав бути посланий у відставку уряд, не прийнятий бюджет.

Причому момент вибраний дуже вдало – Україна перебуває в процесі реформи влади й переходить від президентської республіки до парламентської, Україна входить у виборчу кампанію – це найкращий момент для політичного реваншу.

Однак перші реакції показали, що дестабілізації суспільства не відбулося. Уряд не впав, бюджет прийнято. Навіть антиющенківська опозиція веде себе доволі в’яло – розуміє, що головний удар буде по східних регіонах і по їхньому бізнесу.

Істерія поки що спостерігається радше з російського боку. Ресурс газового шантажу наразі недостатній для повної дестабілізації України.

Але цілком достатній для дискредитації України перед партнерами з ЄС.

Україна не може транспортувати газ до ЄС безоплатно, і має повне право на відбір газу як плату за його транзит згідно з попередніми домовленостями. Що неминуче зменшить поставки газу до ЄС. І що й потрібно Росії для дискредитації України.

Така дискредитація України як країни транспортера звичайно ж пришвидшить побудову альтернативних газогонів та нафтогонів в обхід її території.

Разом із тим є великий ресурс вплинути на вибори в Україні. Зупинка енергоємних виробництв на сході країни може ще більше мобілізувати й так доволі мобілізований електорат опонентів Ющенка. І разом із реформою влади й вибором нового прем’єр-міністра та голови Верховної Ради з набагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевої революції.

Однак головною політичною метою режиму Путіна є блокування вступу України до НАТО та гальмування інтеграції України в ЄС. Бо ж прийом України в НАТО це не тільки прерогатива США, але й інших членів НАТО. Це й буде та ціна, яку невдовзі Путін виставить Україні.

Нічим економічно не обґрунтована ціна на російський газ є тільки претекстом. Шалена антинатівська пропаганда клевретів Путіна з антиющенківського табору в українському "політикумі" у цьому аспекті дуже показова.

Однією з побічних цілей газової атаки є й спроба зменшити американські впливи в Центральній Європі, які особливо сильні в Україні, Польщі, країнах Балтії та інших нових членах НАТО.

Разом із тим газова атака Путіна має й декілька чисто технічних аспектів.

Найголовнішим із них є повне опанування українською газотранспортною системою. Підняття цін на газ мало б призвести до передачі української газотранспортної інфраструктури Росії. Це б позбавило Росію технічної залежності від України в питанні транспортування газу.

Можливим наступним кроком мало б стати опанування українського нафтогінною інфраструктурою. Однак це стане черговим "сюрпризом" для українського уряду навесні 2006 р.

Причому, якщо в газовому конфлікті Україна може змусити ЄС урезонити російські апетити, бо й Україна і ЄС сидять на одній трубі, то у випадку з нафтогонами Україна буде більш самотньою.

Яку реакцію великих геополітичних гравців можна очікувати?

Росія діятиме з огляду на реакцію США та ЄС. Сьогоднішня газова контратака – це пробна куля, яку запустила Росія. Особливої пікантності вся ця ситуація набуває з огляду на те, що сценарій було сплановано напередодні саміту Великої сімки + Росія в Москві. Хід вартий Макіавеллі.

США очевидно не зацікавлені в такому зрості активності Росії у цілому регіоні, тому чинитиме тиск на Путіна. Для них під удар поставлені не тільки нові демократії в постсовєтському просторі, але й уся спланована ними геополітична констеляція.

У випадку краху базової для США демократії в Україні весь план демократизації (зокрема Білорусії й Росії) може бути зруйнованим.

Наступний удар може бути спрямований на американські впливи та енергетичні інтереси на Кавказі та Центральній Азії. Хоча про демократизацію там, звичайно, не йтиметься.

ЄС може розділитися у своїх підходах. Німеччина в особі свого нового канцлера Ангели Меркель доволі безпомічно підкреслює велике значення Росії – і жодного слова про Україну. Центральноевропейські країни радше стануть на бік України. Проте обережно.

Натомість українському уряду в цій ситуації потрібно зберігати дві взаємовиключні чесноти – твердість та гнучкість.

Дуже дивно виглядає боротьба з корупцією та службовими злочинами у Чернігівській прокуратурі та УМВС, якщо подивитись на історію такого собі лейтенанта міліції Шведа Тараса Михайловича, до недавнього часу – дільничного інспектора міліції відділення дільничних інспекторів міліції Ріпкінського РВ УМВС.

При досить гарній зарплатні та численних пільгах, мабуть, все ж таки не вистачало Тарасу Михайловичу на «молоко для дитинки». Місце попалось, на його думку, «хлібне» – самогонників багато розвелось. От і почав він збирати «данину» з них під виглядом адміністративних штрафів – з кого 50, з інших по 100 грн. і більше. А ще іноді, замість того, щоб знищити конфіскований «первак», забирав і його – мабуть, своїй дитині теж згодиться колись. Але, як це і буває іноді, попався він-таки «на гарячому», за що згодом, 6 грудня 2005 р., був покараний Ріпкінським райсудом у вигляді штрафу у сумі 450 грн. (хоча, мабуть, гроші, які він здирав з «самогонників», складають значно більшу суму). А от «покарання» по службі він отримав «дуже суворе» – був переведений з райцентру до обласного центру на посаду оперуповноваженого відділення кримінальної міліції у справах неповнолітніх Деснянського відділу міліції Чернігівського МВ УМВС України в Чернігівській області.

Зазнавши фіаско у Ріпках, лейтенант міліції Швед Т.М. вже у Чернігові незабаром проявив ще один свій «талант» – у приміщенні Деснянського райвідділу м. Чернігова жорстоко побив молодого хлопця, який від ударів по голові навіть втратив на деякий час свідомість, провина якого була лише в тому, що він мав при собі прострочений учнівський квиток та дійсний проїзний студентський квиток, за що він був доставлений до райвідділу міліції (до речі, потрапивши до міліції вперше за своє життя, бо ніколи не робив правопорушень) у супроводі 3-х працівників Чернігівського тролейбусного управління, які і стали свідками службового злочину, вчиненого цим новоявленим «Макаренком» у погонах.

Слід надати належне відділу внутрішньої безпеки МВС, який ретельно розслідував цю справу, зібрав усі свідчення, докази та передав її на розгляд до обласної прокуратури. Але, не дивлячись на наявність беззаперечних доказів вчиненого Шведом Т.М. службового злочину, справа прокуратурою «затягується» з незрозумілих причин, і цей лейтенант продовжує «виховувати» неповнолітніх на своїй посаді. Можна тільки припустити, чому справа так довго розглядається – найвірогідніше, що в хід пішли широкі «зв’язки з потрібними людьми» його родичів – батька-журналіста, колишнього головного редактора газети «Чернігівські відомості» та дружини, яка також помітна фігура у журналістських колах, чим ще з радянських часів «славиться» Чернігівщина.

А тим часом, мабуть, лейтенант Швед буде намагатися залякати свідків та «давити на сльозу» щодо його малолітньої дитини, як він це вже робив і по «самогонній» справі, і відносно потерпілого від його рук та ніг молодого хлопця.

Звісно ж, що малолітню дитину Шведа Т.М. можна і пожаліти, а от хто пожаліє наших з вами дітей, які потраплять до такого міліціянта з садистськими задатками? Чи у відділі кадрів УМВС Чернігівської області та обласній Прокуратурі чекають, поки цей «Макаренко» заб’є до смерті чиюсь дитину?

Велике прохання до Міністра внутрішніх справ та Генерального прокурора: зверніть, будь ласка, увагу на те, що робиться у чернігівській міліції та чернігівській прокуратурі.

16.01.2006

Знову змушений писати про смерті молодих людей внаслідок насильницьких дій. І знову мушу констатувати, що державні агенти намагаються фальсифікувати та сховати події цих вбивств, щоб уникнути відповідальності, і ще невідомо, чим ці історії закінчаться, оскільки жодних заходів впливу на хід слідства у нас немає. Подивіться, шановний читачу, самостійно, чи обґрунтовані такі сумні висновки. Заздалегідь перепрошую за довгі цитати з документів та медичні подробиці , але без них тут не обійдешся.

„Почав наносити удари рукояткою пістолета по голові...”?

Ця моторошна і трагічна історія почалася пізно ввечері 7 грудня. Ось що сказано в довідці від 11.12.2005, підписаної заступником начальника ХМУ УМВС України в Харківській області полковником міліції С.А.Онопрієнком.

„7.12.2005 в період часу з 23.00 до 24.00 оперуповноважені Червонозаводського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області капітан міліції Михайлов К.Г., старший лейтенант міліції Падалка А.В. та лейтенант міліції Колядін С.М. знаходились у клубі „Е-2”, розташованому по вул. С.Грицевця в м. Харкові. О 24.00 Колядін С.М. вийшов на вулицю, щоб спіймати таксі, а Михайлов К.Г. та Падалка А.В. затримались в приміщенні кафе... Після виходу з кафе на вулиці до Колядіна С.М. підійшли двоє невідомих чоловіків, які стали вимагати віддати їм цінні речі, що Колядін С.М. зробити відмовився, після чого один з невідомих, високий на зріст, з довгим волоссям, вдарив його кулаком в область грудної клітини. Колядин С.М. представився працівником міліції, однак невідомий дістав пневматичний пістолет та зробив декілька пострілів у нього та почав наносити удари рукояткою пістолета по голові, внаслідок чого Колядін С.М. впав на землю та почав кликати на допомогу. Невідомі продовжували бити його ногами та пістолетом по голові. В цей час до нього підбігли Михайлов К.Г. та Падалка А.В., а невідомі втекли, при цьому один з нападників впав. Після цього до них також підійшли двоє чоловіків, повідомили, що вони були очевидцями побиття Колядіна С.М. та запропонували свою допомогу. Пізніше було встановлено, що їх прізвища Жила С.В. та Морський С.В. Жила С.В. на своєму автомобілі відвіз Колядіна С.М., Михайлова К.Г., Падалку А.В. та Морського С.В. до Червонозаводського РВ, звідки Колядін С.М. був бригадою „швидкої допомоги” госпіталізований до 4-ї лікарні з ушибленою раною тіменної області...

Михайлов К.Г. разом з Падалкою А.В. та Жилою С.В. повернувся до місця події для проведення оперативно-розшукових заходів, під час яких на ринку по вул. С.Грицевця затримали Дуніча О.М., якого Жила С.В. впізнав як особу, яка наносила удари пістолетом по голові Колядіна С.М. Дуніча О.М. було доставлено до Червонозаводського РВ та вписано до книги відвідувачів РВ 08.12.2005 о 04.00. Під час огляду одягу Дуніча О.М... було виявлено та вилучено пневматичний пістолет... Оперуповноваженим ВКР Червонозаводського РВ старшим лейтенантом міліції Снурніковим Г.С. було складено протокол вилучення пістолету, який Дуніч О.М. в присутності понятих Жили С.В. та Морського С.В. підписати в категоричній формі відмовився. Також Дуніч О.М. відмовився давати будь-які пояснення.

В зв’язку з тим, що Дуніч О.М. скаржився на стан свого здоров’я, 08.12.2005 в приміщенні РВ судово-медичним експертом Даниленко Є.А. йому було проведено судово-медичне обстеження, за висновками якого на тілі Дуніча О.М. були виявлені чисельні гематоми та кровопідтіки, які відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень та виникли не менше ніж за 3 доби до огляду (акт № 4414С від 09.12.2005). Так як стан здоров’я Дуніча О.М. погіршувався, йому було викликано бригаду „швидкої допомоги”, яка доставила його до 4-ї лікарні, де 09.12.2005 о 12.00 він помер.

Михайлов К.Г., Падалка А.В., Колядін С.М. категорично заперечують факт застосування до Дуніча О.М. сили та заходів фізичного впливу, під час проведення судово-медичного обстеження Дуніч О.М. також скарг на дії працівників міліції не висловлював.”

Подивимось на акт судово-медичного обстеження № 4414С Дуніча Олега Михайловича, 1976 р народження, який „был доставлен 08.12.2005 г. в Червонозаводский РО с телесными повреждениями по факту преступления». Судово-медичний експерт Є.О.Даниленко так подає обставини справи та висновок судово-медичного обстеження:

„Свидетельствуемый заявил, что откуда у него телесные повреждения, он говорить не будет. Однако отметил, что ранее у него было хирургическое вмешательство по поводу трепанации черепа. Отмечает жалобы на головную боль, головокружение, мелькание мушек перед глазами. Методы психологического и физиологического воздействия не применялись.

Следует отметить, что у освидетельствуемого при контакте с ним ощущался запах алкоголя, также он отметил, что неоднократно ранее падал.

Свидетельствуемый заявил, что был доставлен в Червонозаводский РО около 04.00 час. работниками милиции по подозрению в совершении преступления...

...Прихожу к следующему заключению, что у него имеют место кровоподтеки на лице, туловище, конечностях...”

А ось що пише 12 грудня завідуючий філіалом №1 Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи Ю.А.Дмитренко в листі начальнику УВБ в Харківській області полковнику міліції Баркову А.А.:

„На Ваш устный запрос сообщаю, что гр-н Дунич Олег Михайлович быд доставлен МСП-315 в больницу «скорой помощи» из Червонозаводского РО ХГУ пр. Гагарина 76, 08.12.2005 г. в 8.40 час. с диагнозом: закрытая черепно-мозговая травма, внутричерепное кровоизлияние, отек головного мозга, кома, тупая травма грудной клетки, переломы ребер слева, тупая травма живота, аспирация рвотными массами. Несмотря на проводимые лечебные мероприятия, состояние больного оставалось крайне тяжелым и 09.12.2005 г. в 11.30 час. зафиксирована остановка эффективного кровообращения. Реанимационные мероприятия без эффекта. В 12.00 час. констатирована биологическая смерть с диагнозом: тяжелая черепно-мозговая травма, субдуральная гематома левой гемисферы, контузия-размозжение базальных отделов левой височной доли, отек-дислокация головного мозга, множественные ушибы головы, лица, грудной клетки, конечностей. При поступлении в больницу «скорой помощи» алкоголь в организме гр-на Дунич О.М. не обнаружен...

Предварительные результаты: при исследовании трупа гр-на Дунич О.М. установлена тяжелая черепно-мозговая травма, повлекшая смертельный исход, множественные кровоподтеки на туловище и конечностях, перелом рожка щитовидного хряща, прямые переломы нескольких ребер слева, ушиб легких.

Причина смерти гр-на Дунич О.М.: тяжелая закрытая черепно-мозговая травма.”

Так де і коли отримав Дуніч тяжку черепно-мозкову травму, несумісну з життям? Очевидно, два акти судово-медичної експертизи зовсім не відповідають один одному. На мою думку, є дві можливості: або перший акт експертизи сфальсифікований (відзначимо, що експерт Даниленко пише, що „ощущался запах алкоголя”, а у посмертному акті експертизи вказується, що алкоголь в організмі Дуніча не знайдено), або Дуніч отримав цю травму після першої експертизи. Деталі тут виглядають дуже дивно: чому Дуніча затримали вночі на ринку, коли була зроблена перша експертиза в приміщенні РВ, якщо він був туди доставлений о 4-00, а о 8-40 його вже привезли в лікарню „швидкої допомоги”? Щоб доїхати з Червонозаводського РВ до лікарні потрібне хоча б півгодини. Отже, експертизу в РВ робили вночі чи рано вранці? Звідки ж так рано узявся судово-медичний експерт Даниленко? Але в будь-якому випадку справа виглядає таким чином, що травму, від якої помер Дуніч, він отримав від рук працівників міліції. Стверджувати, що він з такою травмою, отриманою за три доби до цих подій, напав на працівника міліції, бив його пістолетом по голові, втікав, тощо – це безглуздя.

Немовби троє названих працівників міліції одразу звільнилися, порушено кримінальну справу за фактом смерті. Слідство триває, хоча, видається, ця справа, за справжнім бажанням її розкрити, не є важкою.

„Причина смерті не встановлена”

Саме так написано в 9-му пункті лікарського свідоцтва №3033 від 21 грудня 2005 року про смерть Армєна Мелконяна, яка настала в СІЗО №27 (м. Харків) 17 грудня. Так обережно написав патологоанатом А.С.Линник, хоча в п.11 він вказує як безпосередню причину смерті „асфіксію” та „закрытие дыхательных путей рвотными массами”, а як інше важливе захворювання – „закрытая черепно-мозговая травма”. Як же вийшло, що молодий здоровий хлопець, якому в червні цього року виповнилося 21 рік, помер в СІЗО? Начальник СІЗО Сергій Ткаченко, як написала в газеті „Объектив-НО” журналіст Ганна Силаєва, стверджував, що Мелконян помер природною смертю. По словам Ткаченка, коли Мелконяну стало зле, лікар СІЗО викликав „швидку”, і хлопець помер на руках у лікарів. Але підтвердити цю інформацію в „швидкий” не змогли. Черговий лікар так і не знайшов в базі даних ані виклик 17 грудня в СІЗО, ані прізвище „Мелконян”. Нічого немає і в графі „Смерть” – ні „до прибытия”, ні „в присутствии”.

Близькі Мелконяна звернулися до мене з проханням про допомогу ввечері 21 грудня. Я був тоді в Києві і порадив по телефону наполягати на порушенні кримінальної справи по факту смерті та проведенні судово-медичної експертизи, а до того поховання відстрочити. Мене одразу насторожило, що розтин зроблено тільки на п’ятий день після смерті, і що прокуратура Жовтневого району м. Харкова не порушила кримінальну справу за фактом смерті Мелконяна, та й ще при такому лікарському свідоцтві. 22 грудня прокуратура не порушувала справу, а наполягала на похованні. Мені вдалося через підключення до цієї проблеми голови облдержадміністрації та його заступника з питань співпраці з правоохоронними органами домогтися, щоби була все ж таки порушена кримінальна справа і проведена судово-медична експертиза. 23 грудня справа була порушена, а судово-медична експертиза, як сказав мені по телефону заступник голови облдержадміністрації Сергій Стороженко, показала, що смерть була таки насильницькою. Цікаво, що тоді ж, 22 грудня, ми телефонували в Департамент з питань виконання покарань, де на питання, чому розтин зробили тільки на п’ятий день, відповіли, що це був вже повторний розтин. А де ж акт з результатами першого? Невідомо. За твердженням адвоката, на сьогодні, 14 січня, акт судово-медичної експертизи так і не потрапив до слідчого. Отаке швидке розслідування...

Система виконання покарань ще більше закрита, ніж міліція, дізнатися, що саме трапилося в СІЗО, просто неможливо. Людина, яка потрапила до цієї системи, знаходиться у повній залежності від адміністрації, і не має жодної можливості оскаржити її дії. Усі скарги на дії адміністрації установ виконання покарань або СІЗО, які ми отримували, були надіслані в обхід цензури...

Ці два вбивства знову з усією прямотою ставлять питання: як організувати нагляд за законністю дій правоохоронних органів, зокрема, як домогтися швидкого та ефективного розслідування заяв про катування та жорстоке поводження? Наш досвід показує, що прокуратура це завдання виконує вкрай погано. Потрібні інші механізми.

Інститут медіа права вважає шкідливим для свободи слова запровадження кримінальної відповідальності для журналістів у вигляді позбавлення волі за втручання у приватне життя.

Про це йдеться у заяві Інституту щодо ухвалення Верховною Радою нової редакції Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів, а також Кодексу про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина.

Цим законом запроваджується відповідальність у вигляді позбавлення волі за статтею 182 Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за поширення конфіденційної інформації про особу в засобах масової інформації, у публічних виступах та творах.

«В Україні була лише одна гучна справа за цією статтею: щодо Дмитра Чобота, який написав про Віктора Медведчука книгу «Нарцис», – сказано в заяві.

Журналісти заявляють, що через ці норми «в першу чергу, постраждати можуть журналісти».

«Ми вважаємо, що основним засобом захисту інтересів людини має бути грошова компенсація у межах цивільного процесу. Кримінальний процес і загроза ув’язнення можуть використовуватися як розправа над журналістом», – сказано в заяві.

Інститут медіа права закликає президента Віктора Ющенка скористатися правом вето щодо закону, «за яким журналістів зможуть саджати за ґрати».

12.01.2006

Міністерство охорони здоров’я України використало не за призначенням більше 74 тисяч доларів США, які були виділені з бюджету для боротьби з туберкульозом. Про це повідомляє Рахункова палата України.

За останні три роки міністерство охорони здоров’я розтратило на другорядні потреби сімдесят відсотків коштів, призначених для реалізації Національної програми боротьби з туберкульозом. У порівнянні з 1995 роком смертність від туберкульозу на Україні виросла в півтора рази. За останні 10 років від туберкульозу вмерло більше ста тисяч громадян. Поширився хіміорезистентний туберкульоз, перед яким українські медики неспроможні. Через відсутність грошей вони не можуть закупити необхідні медпрепарати. Чиновники міністерства охорони здоров’я звалюють провину на хворих, що уникають систематичного лікування.

Наш інформ.

28 грудня відбулося перше засідання новоствореної Громадської ради з питань дотримання прав людини при Міністерстві внутрішніх справ України.

Ця Рада є консультативно-дорадчим органом, який надає консультативно-методичну допомогу МВС України та здійснює громадський контроль за діяльністю органів внутрішніх справ. До її складу увійшли 14 працівників міністерства, зокрема, Міністр, усі його заступники, керівник апарату міністерства й декілька радників Міністра та 13 громадських діячів, які представляли різні громадські організації, в тому числі 11 киян і два харків’янина. А взагалі за круглим столом пролунав жарт, що «Україна без Кучми» врешті решт зайняла МВС і то в мирний спосіб, адже ініціатори та керівники акції були представлені у громадській раді з обох, уже не ворогуючих, сторін. З боку МВС – співголова УБК і водночас Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, з боку громадськості – три з чотирьох ініціаторів УБК – Олег Левицький, Михайло Свистович (прес-секретар УБК) та Володимир Чемерис (співголова УБК).

На своєму першому засіданні члени Громадської ради обрали її співголів – від громадськості співголову Харківської правозахисної групи та голову правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євгена Захарова, а від МВС – Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Відповідальним секретарем Ради, який організовує поточну взаємодію Ради зі службами і підрозділами центрального апарату Міністерства та головними управліннями МВС України в АРК, областях, Києві і Севастополі та на транспорті, забезпечує підготовку та проведення засідань Ради, організаційно-технічне та документальне забезпечення діяльності Ради, призначений помічник Міністра внутрішніх справ Олег Садикін. Секретарем Ради з боку громадськості обрано Олега Левицького, адвоката з міста Ірпеня Київської області.

Обрані також керівники робочих груп з семи напрямків правозахисної роботи: з прав затриманих – адвоката Харківської правозахисної групи Аркадія Бущенка, з виборчих прав – голову Комітету виборців України Ігоря Попова, з питань свободи мирних зібрань – члена Правління Інституту «Республіка» Володимира Чемериса, з права на приватність – директора програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження» Романа Романова, з проблем насильства в родині – віце–президента Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» Ольгу Калашник, з питань роботи зі зверненнями громадян голову Всеукраїнського громадського об’єднання «ПОРА» Михайла Свистовича, з прав біженців та шукачів притулку – місце вакантне.

Всі назви поки що є робочими, а склад Ради є відкритим щодо доповнення з боку громадськості. Про це було вирішене на першому засіданні. Так само зазнаватимуть змін, а також найближчим часом будуть підготовлені нові документи щодо діяльності Ради. Розробку цих документів члени Ради взяли собі за домашнє завдання, щоб підготувати їх до наступного засідання.

Подібні Ради також будуть створені у Автономній Республіці Крим, усіх областях та в містах Києві і Севастополі.

Наприкінці засідання члени Ради заслухали інформацію доктора юридичних наук, радника Міністра внутрішніх справ з прав людини та гендерних питань Катерини Левченко про роботу мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини. Ці групи створені Наказом МВС України № 536 від 08.07.2005 у всіх областях України. До їх складу, відповідно до Положення, входять представники правозахисних громадських організацій, вищих навчальних закладів системи МВС, відділів внутрішньої безпеки УМВС й інших підрозділів. Катерина Левченко наголосила, що кращі результати моніторингу – там, де в мобільних групах беруть участь представники правозахисних організацій. На її думку, одним з першочергових завдань Ради має бути доукомплектування мобільних груп такими представниками й провести їх навчання. Рада вирішила опрацювати механізм залучення громадських організацій до роботи мобільних груп.

В кінці засідання Євген Захаров наголосив, що Рада зможе виконати свої завдання, якщо вона активно працюватиме між засіданнями, а зустріч членів Ради мають слугувати тільки для затвердження вже підготовлених рішень. Усі ж обговорювання краще проводити в віртуальному режимі шляхом електронної розсилки. Усі присутні погодилися з цією тезою. Члени ради домовилися обговорити питання розширення її складу, основних напрямків роботи семи груп, розширення їх кількості, формування мобільних груп та інші.

Наш інформ.

Доти, доки в Україні:

– існують люди, які не здатні себе захистити (старенькі, самотні, діти, алкоголіки, наркомани, хворі та навіть просто бідні та «недалекі»), а ті, хто «па долгу служби» мав би захищати таких людей – корумповані, або й взагалі злочинці;

– панує повний законодавчий безлад в питаннях регулювання права власності та суміжних прав;

– правоохоронна та судова системи громіздкі, малоефективні та наскрізь корумповані масове шахрайство з нерухомістю, в тому числі зі смертельними фіналами, буде квітнути та приносити шалені прибутки.

Отже, загальна схема цього «бізнесу на крові» така:

1. Пошук жертви

2. Обробка жертви

3. Первинне відчуження та легалізація

4. Юридичне супроводження та «кришування»

1. Пошук жертви

Інформація про осіб з «групи ризику» збирається або за допомогою держустанов, які ведуть відповідний облік (це ЖЕКи, паспортні столи, міліція, БТІ, соціальні служби, лікарні), або за допомогою недержавних організацій, як навіть подекуди позиціїнують себе як «благодійні» (безкоштовні їдальні для безпритульних тощо).

Цю інформацію гуртом купляють «розвідники», які здійснюють попередній відбір і обирають конкретних жертв. (Як правило, відсіюються кандидати, у яких є родичі, або є підозри, що їх хтось зможе захистити). Останнім часом така розвідка робиться більш ретельно, щоб убезпечити шахрайство від провалу.

2. Обробка жертви

Перший спосіб – до жертви приходять «благодійники» і входять в довіру, другий спосіб – груба сила: викрадення, споювання, підпис документів «під дулом пістолета».

І там, і там кінцевою метою є підписання жертвою або доручення на розпорядження майном, або навіть договору купівлі-продажу (або дарування). Тільки в першому випадку все виглядає пристойно – «благодійники» приходять, як правило, під якесь свято, з подарунками – і так зав’язують стосунки. Інколи з жертвою «випадково» знайомляться на вулиці, в пивній. На етапі «обробки» дуже велику роль грають нотаріуси. Система обмеження кількості нотаріусів (квотування) була введена міністром Сюзанною Станік далеко не тільки для того, щоб заробляти на хабарах за ліцензії – таке нововведення призвело до того, що нотаріуси, ліцензії для яких купляють кримінальники, мусять їх відробляти, і тому саме через них проводяться сумнівні операції, необхідні для шахрайства. Пікантно, що імена цих нотаріусів знають як оперативні працівники, так і брокери, але зробити нічого не можуть. Дійсно, якійсь там алкоголік стверджує, що він скаржився нотаріусу на бандитів, які його змушують підписати договір, але нотаріус ліниво порадив йому «підписати та не шебуршитись»... Це ж п’янь підпарканна, а нотаріус – шанована людина зі зв’язками. Хіба простий, хоча і чесний мент може тут щось зробити? Не кажучи вже про саму жертву та її родичів – звичайних обивателів, яких всюди просто посилають подалі.

3.Первинне відчуження та легалізація

Перший продаж оформлюється на ім’я члена угрупування, роль якого на мові оперативників називається «перша прокладка». На цей момент більшість початкових власників квартир чомусь «раптово» гинуть – від старості, передозування, у «випадкових» вуличних пограбуваннях, від отруєння невідомою речовиною тощо. «Перша прокладка» – це людина, якій нема що втрачати (часто в цій ролі виступають цигани, багатодітні матері-алкоголічки та інші маргінали, яких і «засвітити», і «здати» не шкода); з іншого боку, ці люди - "прокладки» не здатні присвоїти цю квартиру, тобто «бортанути» справжніх хазяїв «бізнесу», бо вони знаходяться «на гачку» у членів угрупування – просто бандитів, а також співробітників міліції або прокуратури, і знають, що «в случає чєво» їх просто вб’ють.

Якщо за декілька місяців після першого відчуження з’ясовується, що жертву було обрано правильно (ніхто не заступився за жертву, залишену в живих, не з’явилися родичі вбитої жертви, а отже, не пишуться скарги «до Ющенка та Луценка») – квартира продається «добросовісним набувачам», тобто звичайним покупцям. Якщо ж з’являються родичі, що претендують на квартиру, або власник випадково вижив та «взявся за розум» – тоді використовується так звана «друга прокладка», якій квартира перепродується від імені «першої прокладки» «на пєрєдєржку». Це, як правило, член нижчої ланки бандитського угрупування, ще не «засвічений» в міліції, тобто такий, що має вигляд добросовісного набувача. Правда, квартиру він зазвичай «купує» за дорученням, без переглядів та прикидається «наївним та довірливим», граючи роль «та мене ж самого кинули». У цьому випадку «перша прокладка» «здається» міліції, і починається операція по «відмазуванню» нотаріусів тощо. «Друга прокладка», на час поки тривають судові справи (а це можуть бути роки), використовє квартиру для отримання максимального зиску. З відомих випадків: в таких квартирах влаштовуються борделі, перевалочні пункти для нелегальних мігрантів, наркоманські притони – тобто все, що приносить великий дохід. Тобто, з квартири намагаються за короткий строк отримати максимально можливий зиск та затягнути час (часто у людей, що хочуть повернути свої квартири, просто не вистачає коштів, щоб довгий час приймати участь у судових процесах, наймати адвокатів не лише кваліфікованих, але й здатних протистояти підкупу, а то й погрозам бандитів – і вони проти волі «попускаються»).

4.Юридичне супроводження та «кришування»

Вся ця схема не може працювати без прикриття з боку злочинців, які одночасно служать в міліції та в прокуратурі, а також без відповідного юридичного супровіду так званими «бандитськими адвокатами».

Так, часто саме бандити, які працюють оперативниками в міліції, займаються початковою розвідкою. Вони відповідають за те, щоб жертву було обрана правильно. Якщо вони помиляються – саме вони зобов’язані прийняти усі можливі міри, щоб завадити «спаленню» спільників, що були безпосередньо задіяні в «операції», та перешкодити поверненню квартир – навіть якщо це загрожує їм особисто «засвіткою» та викриттям.

Бандити-співробітники прокуратури під будь-яким приводом відмовляють жертвам чи їхнім родичам в порушенні кримінальних справ. Вони навіть залякують жертв та створюють у тих відчуття повної беззахисності та безпорадності, не боячись відкривати своє справжнє бандитське обличчя. Тому що таких прокурорів «кришують» ще вище – за чутками, в СБУ, а також окремі народні депутати. Навіть після порушення справи прокурор-учасник бандугрупування робить все для того, щоби її «розвалити», або щоби у цій справі «сіли» лише «прокладки». Більше того – часто прокурори на високих посадах чи міліцейські начальники слідчих відділів є справжніми керівниками злочинних угрупувань, які не лише «кришують», а й дійсно керують, отримуючи від квартирних шахрайств найбільшу «долю».

«Бандитські адвокати « – це адвокати з цілком легальними посвідченнями, але такі, що працюють в основному на різноманітні бандитські угрупування. Вони відповідають за все, що входить в звичайний юридичний супровід: затягують кримінальні справи, примушують мовчати «прокладок», намагаються корумпувати працівників міліції та прокуратури, що не є бандитами, а тих хто не піддається – намагаються відсторонити за допомогою надуманих скарг (такі скарги намагаються спрямувати для розгляду до прокурорів-бандитів) тощо. Цікаво буває спостерігати, як інтереси напівбомжуватих циган, що не вміють писати-читати, або інтереси алкоголічки представляють адвокати на джипах за 100 000 баксів. Зазвичай ці ж самі адвокати одночасно представляють в цивільних процесах інтереси псевдо-добросовісних набувачів («других», а інколи і «перших» прокладок» ).

Я веду зараз чотири аналогічних справи, і в двох з них початкові власники квартир загинули.

Задля справедливості мушу зауважити, що в основному бандити від нерухомості є істотами відносно «вмєняємими», і зазвичай, якщо жертва чи її родичі виявляються здатними себе захистити (ну, у кого не буває помилок? ;) ) – схильні швидше «домовитись» (повернути квартиру, а інколи навіть компенсувати збитки), ніж перти в лобову атаку. Мені неодноразово доводилося посередничати в таких домовленостях, і сторони розходилися задоволені одна одною.

Немає сенсу пояснювати людям, які вважають себе «санітарами міських джунглів», що вони вчиняють неправильно, відправляючи на смерть чи в кращому випадку на вулицю своїх співгромадян лише за те, що вони багато пиячать чи просто є старими та немічними – така у них життєва позиція. Тим більше, що таких, як я, вони вважають ідіотами, бо замість того, щоби за значно більше бабло «розводити лохів» – ми цим лохам навіщось допомагаємо, причому порівняно «забєсплатно». Боротись з ними на локальному рівні теж майже неможливо, бо наявність такої ситуації на ринку нерухомості скидається на державну політику, завдяки якій «годуються» ба-а-альшіє люді...

Але є серед цих «бізнесменів» і справжні відморозки, які «гласа розуму» не чують, борзометр в них зашкалює, і вони готові битись до кінця навіть за ті квартири, які є для них безнадійно втраченими, «здаючи» при цьому своїх людей, які в разі «домовленостей» могли б залишитись на волі.

Саме з цим типом бандитського угрупування і звела доля мою клієнтку Людмилу М. Її 86-річного батька, що впав в старечий маразм (є висновок експертизи), цигани знайшли в благодійній їдальні нардепа Леоніда Чернівецького, звозили з Березняків до нотаріуса Свириденка на інший кінець міста – на Оболонь (циган він потім «здав» міліції, але продовжує стверджувати, що «дєдушка бил как огурчік»), оформили генеральне доручення на одного з братів-циган Білієнко, а діда відвезли в будинок в передмісті, де за ним біля місяця «надзірала» стара циганка. Після того, як Людмила М. здійняла ґвалт з приводу зникнення батька, оперативні працівники Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві швиденько знайшли потрібних циган та звеліли їм повернути старенького. Цигани послухалися та здали його в лікарню, але потім, мабуть, вийшли на свою «кришу» та вирішили забрати діда назад, але лікарі не віддали. В підсумку старенького забрала дочка Людмила М., і помер він у неї на руках в лікарні Павлова ще в січні 2005 року. А тим часом квартиру від імені Білієнка «перепродали» ще одному цигану- «першій прокладці» – Єрьоменку, а потім – «другій прокладці» Семененку, вже щирому українцю, який б’є себе кулаками в груди та кричить, що є добросовісним набувачем. Брати Білієнко знаходяться під вартою, і справа після неймовірної кількості скарг на слідчого, якого навіть відсторонили від неї, нарешті нібито «йде» до суду. Порушили цю справу лише після депутатського запиту Валерія Асадчева, а до того в її порушенні неодноразово відмовляв «вічний» заступник прокурора Дніпровського району м.Києва нєкто Білоус. Вона триепізодна – крім Людмили М., потерпілим проходить ще один київський інвалід, у якого відібрали квартиру, але залишили в живих, а також бориспільський алкоголік, у якого забрали будинок, але просто не встигли споїти до смерті горілкою з невідомими «домішками», від яких від весь час хотів спати.

Людмила М. судиться за скасування доручення, виданого її недієздатним батьком, та всіх укладених на його підставі угод. Суд триває вже більше року, тому що його спритно затягує Семененко та його представник, а також представник ув’язненого Білієнка. Ці представники одночасно є адвокатами братів Білієнко у кримінальній справі та їздять на дуже гламурному джипі. Я не буду називати їхні прізвища в цій статті, але всім зацікавленим охоче повідомлю особисто. Може, комусь знадобляться ;)

Живуть зараз в квартирі різноманітні дівчата, з меблів там – лише телевізор та двоспальне ліжко ;), а також холодильник померлого дідуся, який жлобяра Семененко вирішив залишити собі, в той час як всі інші речі дідуся кудись вивіз, з приводу чого в порушенні кримінальної справи теж «чомусь» відмовлено. Насправді Людмила М. вселилася в квартиру ще в листопаді 2004 року, встановивши броньовані двері, але... співробітник міліції, майор Олександр Пархоменко, «розвівши» її як дитину, виманив ключі під приводом «влаштувати засідку для циган» – вселив туди Семененка!!! (Не знаючи мене в обличчя, після затримання братів Білієнків він говорив в моїй присутності слідчим «За что ето ви циган закрилі, у ніх же по дєлу состава нєт!»).

Людмила М., переконавшись, що суди в нашій країні можуть продовжуватись вічно, причому за її ж рахунок (Семененко безумовно непогано заробляє на дівчатках з двоспальним ліжечком), вирішила 1 січня 2006 року вселитись в квартиру, яка проходить по кримінальній справі як предмет злочинних посягань, на неї накладено арешт, але яка за документами поки що рахується власністю Семененка. Нещасна міліція, викликана в святковий день, втомившись від суперечок сторін, тупо опечатала двері, а учасників конфлікту запросили на наступний день для дачі пояснень. Ось там мені і не хотіли дозволяти прийняти участь в опитуванні Людмили М. та її чоловіка та навіть погрожували закрити «в броньовану камеру», але мені вдалося переконати міліціонерів, що вони не праві, і інцидент ми владнали.

Тепер Людмила М. та її чоловік чекають кримінального переслідування за незаконне проникнення в житло та самоуправство...

Тим часом, виникає дуже багато питань щодо «дивної» поведінки заступника прокурора Дніпровського району м. Києва Білоуса. Як анонімно повідомили мені деякі співробітники міліції, він фактично на постійній основі прикриває бурхливу діяльність шахраїв. Більше того, Білоус відкрито хвалиться своїми зв’язками десь «на верхах» і «пережив» величезну кількість своїх начальників. «Таня, - сказали мені міліціонери, – тут такі круті приходили, обіцяли з Білоусом розібратись, а толку...»

Я спробую підняти питання щодо майора Олександра Пархоменка через громадську раду при МВС, до якої входить представник «Майдану».

І ще одне – величезна подяка тим оперативникам та міліціонерам, які незважаючи на тиск з боку корумпованих керівників та спокуси з боку кримінальників, допомагають жертвам таких шахрайств. Якби не чесні правоохоронці, ситуація була б ще гіршою.

Я вважаю, що ситуацію можна покращити на законодавчому рівні таким чином:

– відмінити квотування нотаріусів та запровадити для них систему публічних іспитів;

– запровадити публічний реєстр нерухомості включно із земельними ділянками (з усією «історією» зміни власників та підстав зміни);

– ввести судову домовленість по всім видам злочинів, крім тяжких (домовленості потерпілих та злочинців під контролем суду);

– значно розширити кількість складів злочинів, по яким можливе приватне звинувачення – щоб постраждалі були більш незалежні від прокурорів, бо зараз жертви злочинів повністю залежать від бажання чи небажання прокурорів відкривати справу.

Книга складається з аналітичних матеріалів та міжнародно–правових актів та рекомендацій і буде корисною для представників релігійних організацій, законодавців, працівників державних органів юристів, які слідкують за цією темою.

Починається книга за аналізу ситуації зі свободою совісті, релігії та віросповідання в Україні проведеному експертом Української Гельсінської спілки з прав людини Володимиром Яворським. Далі йдуть рекомендації Організації з Безпеки та Співробітництва в Європі щодо аналізу законодавства щодо релігії чи віри. Родзинкою книги є перший переклад Рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо сект та нових релігійних рухів.

Видання здійснено за фінансової підтримки фонду «Відродження».

Книгу можна замовити в офісі Спілки або викачати з сайту: pdf-file (1296.369 kb)