MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2006, #05

Хроніка
ООН: правительства должны поддержать создание совета по правам человека (Пресс-релиз Хьюман Райтс Вотч) Народные депутаты сделали шаг для обеспечения эффективного исполнения решений Европейского суда по правам человека Принят закон «О волонтерском движении» 20 кримінальних справ порушено минулоріч органами прокуратури Закарпаття за заявами громадян щодо недотримання законодавства про працю Катування та жорстоке поводження
Европейский суд по правам человека обязал Украину выплатить жителю Донецкой области В.Жердину €2 тыс. за отмену принятого в его пользу решения суда Право на свободу та особисту недоторканність
Наша приватність у наших руках! Коментар ХПГ до Постанови Печерського суду за результатами розгляду адміністративного позову Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) до Міністра внутрішніх справ України Юрія Луценко Постанова Печерського районного суду міста Києва від 10 лютого 2006 року Право на приватність
Хто є власником «Інтеру»? У Сумах закрили газету. Закриття ЗМІ під час виборів стає традицією? Свобода совісті
ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ ДО ЮРІЯ ЄХАНУРОВА ТА СЕРГІЯ ГОЛОВАТОГО Свобода мирних зібрань
Открытое письмо городскому Голове Харькова В.А.Шумилкину Право на охорону здоров’я
От жалких попыток оправдываться позора не меньше ПРЕСС РЕЛИЗ Общество Узбекских политических беженцев в Украине (ОУПБУ). ЗАЯВА УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ Украина опровергает заявления в неправомерной депортации узбекских беженцев Громадянське суспільство
«Сага о… сибазоне» Долой грантоедов? Дисиденти і час
В среду, 22 февраля в 11.00 в Пресс-Центре ЛІГАБізнесІнформ (ул. Шамрыло, 23) состоится презентация исследовательского проекта Украинской Хельсинской группы по правам человека

Хроніка

ООН: правительства должны поддержать создание совета по правам человека (Пресс-релиз Хьюман Райтс Вотч)

(Нью-Йорк, 23 февраля 2006 г.) – Члены ООН должны без проволочек одобрить проект резолюции о создании Совета по правам человека, заявила Хьюман Райтс Вотч. Хотя проект, представленный сегодня председателем ГА ООН Яном Элиассоном, не в полной мере соответствует идеям реформирования ООН, выдвинутым в прошлом году Кофи Аннаном, нужно хотя бы не допустить его дальнейшего размывания. Способность организации отстаивать права человека – и, соответственно, ее авторитет – будут зависеть от заинтересованности стран – членов в том, чтобы новый совет стал сильным и эффективным органом.

«В своем нынешнем виде предлагаемый Совет лучше, чем прежняя дискредитировавшая себя Комиссия по правам человека, – заявил Кеннет Росс, исполнительный директор Хьюман Райтс Вотч. – Теперь правительствам всего мира предстоит обеспечить более высокий уровень состава Совета, чтобы у этого органа было больше шансов реально защищать права и свободы».

Хьюман Райтс Вотч выразила особое разочарование тем, что в тексте проекта резолюции снято положение об избрании членов Совета двумя третями стран – членов ООН, что стало бы серьезным «фильтром» для прохождения в его состав наиболее злостных нарушителей. Однако активное обсуждение этого вопроса уже само по себе привлекло внимание к проблеме квалификации стран – кандидатов. «Мы надеемся, что привлечение такого внимания к проблеме членства изменит политическую культуру в новом Совете и что место в нем будет рассматриваться не как право, а как привилегия, которая дается за доказанное уважение к правам человека», – отмечает К.Росс.

Хьюман Райтс Вотч указывает на недопустимость дальнейшего затягивания с созданием Совета по правам человека. «С учетом практиковавшейся правительствами – нарушителями в ходе переговоров тактики выхолащивания с помощью бесконечных изъятий нет оснований рассчитывать на то, что дальнейшие дискуссии дадут дополнительный результат, – отмечает К.Росс. – Выход из борьбы ничего не даст тем, кто нуждается в защите со стороны ООН. Авторитет можно заработать в том случае, если остаться и добиваться того, чтобы Совет стал максимально эффективным».

В своем мартовском докладе «При большей свободе: К развитию, безопасности и правам человека для всех» К.Аннан предложил заменить Комиссию ООН по правам человека более компактным постоянно действующим органом. Генеральный секретарь исходил из того, что к членам нового Совета предъявлялись бы самые высокие требования в части соблюдения правозащитных стандартов и что они должны были бы избираться двумя третями голосов на Генеральной Ассамблее. Принципиальное решение о создании Совета по правам человека было принято всемирной встречей на высшем уровне в рамках 60-й сессии ГА ООН в сентябре 2005 г.

Ключевые пункты предложенного проекта резолюции:

·  Совет будет заседать по меньшей мере трижды в год по десять недель – шаг вперед по сравнению с ежегодной полуторамесячной сессией действующей Комиссии – с правом созыва дополнительных сессий «по необходимости» по требованию одной трети членов.

·  Предложение об избрании в состав Совета двумя третями голосов ГА ООН не прошло под давлением государств, выступавших за избрание абсолютным большинством. Несмотря на это, в резолюции впервые отражена идея – вполне очевидная, но никогда раньше официально не заявлявшаяся – о том, что при голосовании за ту или иную кандидатуру следует учитывать правозащитную практику, обязательства и обещания страны – кандидата. Если Генассамблея действительно будет придерживаться такого подхода, сторонники прав человека смогут противостоять выдвижению или даже избранию правительств-нарушителей.

·  Проект резолюции предусматривает право ГА ООН приостанавливать членство в Совете любого государства, совершающего грубые и систематические нарушения прав человека.

·  Сохраняется сложившаяся в рамках Комиссии система независимых спецдокладчиков и других тематических механизмов, которая была и остается одной из самых сильных сторон правозащитной структуры ООН. Будет продолжена и политика привлечения правозащитных НПО. Однако тематические механизмы в течение года подлежат ревизии, поэтому государствам – участникам следует не допустить упразднения какого-либо из них.

·  Члены Совета будут обязаны сотрудничать с самим Советом и его механизмами – шаг вперед по сравнению с нынешней ситуацией, когда некоторые члены Комиссии ООН по правам человека отказываются предоставлять полный доступ тем или иным спецдокладчикам или рабочим группам.

·  Подтверждается право Совета рассматривать серьезные ситуации в формате резолюций по отдельным странам.

·  Новая процедура универсальной проверки предусматривает рассмотрение практики даже самых влиятельных стран – важный шаг в направлении борьбы с двойными стандартами, в следовании которым так часто упрекали КПЧ ООН.




Народные депутаты сделали шаг для обеспечения эффективного исполнения решений Европейского суда по правам человека

Верховная Рада Украины приняла в целом Закон "Об исполнении решений и применении практики Европейского суда по правам человека". За принятие Закона проголосовали 292 народных депутата.

Закон был разработан с целью обеспечения эффективного, полного и в разумные сроки исполнения решений Европейского суда по правам человека на национальном уровне.

Специальными статьями в нем определены меры индивидуального и общего характера, а также детально расписаны действия органов и должностных лиц, ответственных за их реализацию.

23.02.2006




Принят закон «О волонтерском движении»

23 февраля Верховная Рада Украины приняла Закон Украины «О волонтерском движении», передает УНИАН.  

Закон предлагает определить организационные и правовые принципы осуществления волонтерской деятельности в Украине.

Волонтерская деятельность - это любая социальная, общественно полезная, систематическая и мотивированная неприбыльная деятельность физических и юридических лиц, которая осуществляется путем выполнения работ, предоставления услуг гражданам, организациям и обществу в целом.

Не приобретает статуса волонтерской - социальная, общественно полезная и мотивированная неприбыльная деятельность, которая имеет одноразовый или случайный характер, или которая осуществляется на основании семейных или дружеских отношений.  

Волонтером может быть лицо, достигшее 16 лет и добровольно осуществляющее благотворительную неприбыльную и мотивированную деятельность, которая имеет общественно полезный характер.

Лицо приобретает статус волонтера после получения удостоверения на право осуществления волонтерской деятельности.

Порядок выдачи удостоверения будет определяться Кабинетом Министров Украины.

Получателями волонтерской помощи могут быть физические или юридические лица.  

Волонтерские организации действуют по территориальному принципу и разделяются по своему статусу на:  

- всеукраинские (деятельность которых распространяется на территорию всей Украины и которые имеют свои филиалы

в большинстве областей Украины);  

- местные (деятельность которых распространяется на территорию одной или нескольких административно-территориальных единиц).  

Координация деятельности волонтеров и волонтерских организаций осуществляется специально уполномоченным центральным органом исполнительной власти в сфере волонтерской деятельности, которым является центральный орган исполнительной власти в сфере труда и социальной политики и его территориальные органы.  В законе приведены правы, обязанности и полномочия: волонтера, волонтерской организации, получателей волонтерской помощи и специально уполномоченного центрального органа исполнительной власти в сфере волонтерской деятельности. 

Наш информ.




20 кримінальних справ порушено минулоріч органами прокуратури Закарпаття за заявами громадян щодо недотримання законодавства про працю

Одним із показників якості роботи прокуратури є довіра до неї населення. У рівні цієї довіри можна пересвідчитися прийшовши на особистий прийом до прокурора області чи району. Побачене доведе, що довіра громадян до цього наглядового органу досить висока, адже з року в рік кількість звернень та заяв громадян у прокуратуру зростає. І прокурори стараються виправдовувати сподівання краян, які звертаються за допомогою.

Торік до органів прокуратури Закарпатської області надійшло 11 591 звернення громадян проти 9 500 за 2004 рік, їх кількість зросла у 14-ти з 18-ти підпорядкованих прокуратур, особливо у Чопській транспортній, прокуратурах Рахівського, Перечинського та Іршавського району, Хустській міжрайонній та Ужгородській міській прокуратурах.

Найбільше звернень розглянуто у прокуратурах м. Ужгорода і Мукачева, прокуратурі Тячівського району, міжрайонних прокуратурах Хустськійта Ужгородській.

Як повідомили "UA-Reporter.com" у прес-службі прокуратури Закарпатської області, оперативними працівниками структурних підрозділів облапарату розглянуто 5599 звернень або на 28% більше ніж торік, з них 2673 скарги і заяви було надіслано для вирішення у підпорядковані прокуратури та інші відомства.

Органами прокуратури області торік вирішено 6742 звернень. Порівняно з минулим роком число вирішених звернень в органах прокуратури області зросло на 33,2%.

Упродовж останніх років спостерігається тенденція росту числа скарг і заяв з питань додержання і застосування законів. Торік таких звернень вирішено 2804.

Із загальної кількості вирішених скарг і заяв про додержання і застосування законів майже 1700 стосуються конституційних прав і свобод громадян. Надходження до органів прокуратури звернень цієї категорії викликано як економічними проблемами, так і недотриманням окремими посадовими та службовими особами підприємств, організацій, установ вимог чинного законодавства, несвоєчасним та неналежним вирішенням ними порушених громадянами питань.

У минулому році вдвічі зросла кількість вирішених скарг щодо охорони довкілля. Збільшилась кількість звернень про порушення законів які регулюють економічні відносини.

У 2005 році органами прокуратури області задовольнено 858 звернень, що на 62 % більше ніж у минулому році. У структурних підрозділах апарату прокуратури області аргументи і доводи заявників підтвердилися у 296 зверненнях.

З числа задовольнених звернень найбільшу кількість складають заяви і скарги громадян з питань слідства і дізнання та нагляду за додержанням і застосуванням законів, відповідно: 415 і 388 звернень, тобто майже кожне 5-те і кожне 7-ме звернення даних категорій було обґрунтованим.

Поновлено конституційні права і свободи громадян у 288 випадках – 74 % від загального числа задовольнених звернень з питань додержання і застосування законів.

В цілому, за зверненнями громадян з питань невиплати заробітної плати, розрахунків при звільненні та порушення законодавства про працю у 2005 році органами прокуратури було порушено 20 кримінальних справ, притягнуто до відповідальності 170 керівників підприємств, організацій, установ, в суди заявлено 732 позовів, за наслідками розгляду яких реально стягнуто 346 тис.грн. Загалом за актами прокурорського реагування відшкодовано 5,7 млн. грн.

Торік визнано обгрунтованими і задовольнено 60 звернення щодо порушень законів, які регулюють економічні відносини. З них про власність -37, приватизацію - 10, підприємництво - 3.

У продовж минулого року працівниками органів прокуратури області значно активізовано роботу з особистого прийому громадян. Так, на особистому прийомі в органах прокуратури області торік прийнято 4693 громадян, або на 15,6 % більше ніж у попередньому році. З них прийнято безпосередньо першими керівниками органів прокуратури області 1637 громадян.

На особистий прийом у минулому році в облапарат звернулося 1313 громадян. Особисто прокурором області прийнято 291 громадянина. Юрій Бенца протягом року також здійснював прийом громадян і за їх місцем роботи та проживання, це практикують і його заступники.

Прокуратурою приділяється надзвичайно велика увага заявам та зверненням громадян, вирішенню порушених у них проблем. Адже люди звертаються у прокуратуру переважно через порушення їхніх конституційних прав і свобод, звертаються, сподіваючись на допомогу. Тому керівництвом прокуратури здійснено ряд заходів організаційного та практичного характеру, спрямованих на виконання одного із пріоритетних завдань - всебічний і оперативний розгляд звернень, посилено контроль та підвищення персональної відповідальності кожного оперативного працівника за своєчасний та об’єктивний розгляд звернень громадян.

Наш Інформ.




Катування та жорстоке поводження

Европейский суд по правам человека обязал Украину выплатить жителю Донецкой области В.Жердину €2 тыс. за отмену принятого в его пользу решения суда

Европейский суд по правам человека обязал Украину выплатить жителю Краматорска, (Донецкая область) Виктору Жердину, 1961 года рождения, 2 тыс. евро за отмену принятого в его пользу окончательного решения суда.

Об этом сказано в сообщении суда.

Согласно сообщению, 13 апреля 2000 года городской суд Краматорска присудил ОАО "Теплоэнергомонтаж" выплатить истцу 5,949 тыс. гривен задолженности по зарплате.

13 декабря 2000 года коллегия судей апелляционного суда Донецкой области разрешила председателю суда подать протест в ответ на прошение ответчика о контролирующей проверке, вследствие которого было аннулировано решение суда от 13 апреля.

Истец обратился в Европейский суд по правам человека с жалобой на то, что окончательное решение суда в его пользу было отменено.

Европейский суд признал нарушение права истца на достоверность решения по его делу и обязал Украину выплатить ему 2 тыс. евро за нематериальный ущерб и 90 евро за расходы.

22.02.06




Право на свободу та особисту недоторканність

Наша приватність у наших руках!

Чи можна сказати, що технологічний прогрес вишагує попереду порушення людських прав? Так, якщо його винаходи потрапляють в руки людей безпринципних, жадібних та з жодним уявленням про ці самі людські права.

Чим далі, тим більше нам пропонують долучитись до якоїсь акції, а бо пограти в якусь гру за допомогою коротких повідомлень, або СМСів, або заповнити анкету для отримання якоїсь міфічної картки покупця. За правильну відповідь нам обіцяють ДАТИ ШАНС мати щасливу нагоду прийняти участь у розиграші мобільних телефонів/путівок у дивовижні країни/пилососів для ледацюг/рожевий слонів тощо. І ми власноруч беремо і посилаємо зі свого мобільного телефону відповіді, довірливо заповнюємо анкети – сподіваючись на чудо. Проходить деякий час і нам починають телефонувати, пропонуючи:

пограти ще купити щось нам непотрібне поїхати кудись, куди раніше нам не пропонували, але за свої кошти прийняти участь в маркетинговому опитуванні підписатись на видання.

Саме остання пропозиція примусила мене сісти за комп’ютер і написати цю статтю. Я отримала пропозицію підписатись на журнал «Кореспондент» рівно 5 разів, і якщо в перший раз мені чесно відповіли звідки взяли мій телефон (я маю слабкість до різних японських кросвордів, судоку тощо, ось я і погралась декілька разів із «Кореспондентом» – надіслала їм відповіді на гру, сподіваючись виграти мобільний телефон). Але на третій раз відповідь мене вразила. Коли я сказала, що мені вже дзвонили і пропонували підписатись на ваше видання, чемний дівочий голос відповів: «Вибачте, в нас не все гаразд з нашою базою даних.»

Ото я собі погралась – потрапила в базу даних журналу «Кореспондент». Але ж в умовах гри ніде не значиться: «Після того, як ви надішлете свою відповідь, ваш номер телефону потрапить в нашу базу даних і ми будемо використовувати його так, як нам захочеться». А це принаймні було б чесно. Я б не грала.

Або ! грала. Але б я мала вибір, а тепер я просто відчуваю як власноруч відмовилась від права мати власний, приватний номер мобільного телефону. І не відомо ще як вони завтра почнуть його використовувати. Але мене вже нічим не здивуєш. Я заявляю – якщо ще хто-небудь зателефонує на мій номер (чи то із непристойною пропозицією, чи то запропонує заробити грошей) – я покладу відповідальність на редакцію журналу «Кореспондент».

А на майбутнє і вам і мені треба добре пам’ятати, що не завжди те, що нам пропонують відповідає дійсності. Це вже аксіома, а не виключення із правил. Бережіть свою приватність!

P.S. Міністерство юстиції нарешті підготовило законопроект про захист персональних даних, котрим забороняється використання даних у цілях інших ніж ці данні були зібрані, а також встановлюється відповідальність за такі дії, як того вимагають європейські стандарти захисту приватності.




Коментар ХПГ до Постанови Печерського суду за результатами розгляду адміністративного позову Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) до Міністра внутрішніх справ України Юрія Луценко

 

Постанова Печерського суду, винесена 10 лютого за результатами розгляду адміністративного позову Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) до Міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, є, на наш погляд, дуже цікавою і викликає багато запитань.

По-перше, суд, як видно з тексту Постанови,  фактично не розглядав питання, чи є відомості, розповсюджені  інтернет-сайтами «Українська правда» й «Цензор.НЕТ» та газетою «Факти», достовірними. У резолютивній частині Постанови про це ані слова не сказано. Виносячи Постанову, суд керувався виключно Законом „Про вибори народних депутатів України” та Кодексом адміністративного судочинства, а про нормативні акти інформаційного законодавства навіть не згадував. Характерно, що резолютивна частина не містить приписів щодо третіх осіб, які вимагалися позивачем. Отже, суд обмежився виключно розглядом питання, чи можна вважати висловлювання Юрія Луценка передвиборчою агітацією, і чи мав він право, як посадова особа, її проводити.

По-друге, суд, стверджуючи, що Юрій Луценко в своїх інтерв’ю «фактично провів передвиборчу агітацію у формі публічних негативних висловлювань щодо політичних, ділових та особистих якостей кандидатів у народні депутати України, включених до виборчого списку виборчого блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ)», спирався на Постанову ЦВК №73 від 5.01.2006 року, «в якій зазначені дії визнані такими, що містять ознаки передвиборної агітації». Проте відповідний фрагмент Постанови ЦВК виглядає дещо інакше:

«Центральна виборча комісія вважає, що зазначені вище висловлювання Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю. В. містять деякі ознаки передвиборної агітації.

Разом з тим, як видно із тексту (он-лайн) прес-конференції в Інтернет-виданні „Українська правда” Міністра внутрішніх справ України Луценко Ю. В., він відповідав на конкретне запитання: „Чому ви критикуєте тільки список Регіонів за наявність клієнтів МВС?”.

З тексту відповіді Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю. В. на поставлене йому питання не вбачається можливим однозначно встановити, що здійснювалася передвиборна агітація з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу.»

Отже, ЦВК оцінила висловлювання Луценка не так категорично, як колегія суддів Печерського суду. Колегія суддів фактично повторила перший абзац з наведеного фрагменту, випустивши слово «деякі». Слід відзначити також, що Юрій Луценко говорив про кандидатів у депутати, які є фігурантами кримінальних справ, незалежно від того, у виборчих списках якої партії чи блоку вони перебувають. Тому, на нашу думку, некоректно стверджувати, що Юрій Луценко агітував проти певних політичних сил, даючи негативну оцінку якостям кандидатів в депутати, включених у їхні списки. Таким чином, висновок суду щодо проведення Луценком передвиборчої агітації в порушення статті 71 Закону про вибори, на наш погляд, є, щонайменше, сумнівним.

По-третє, на нашу думку, Юрій Луценко, як посадова особа, просто зобов’язаний повідомити виборців про причетність кандидатів в депутати до кримінальних справ, які розслідуються, щоби виборці могли зробити усвідомлений вибір. Не кажучи вже про моральні засади, його примушує до цього вимога сумлінно виконувати свої службові обов’язки (стаття 5 Закону „Про державну службу»). А відповідно до статті 10 Закону України «Про міліцію» міліція зобов’язана запобігати злочинам, виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення. Зрозуміло, що люди, які фігурують у кримінальних справах, що розслідуються, можуть створити потенційну загрозу, якщо будуть обрані до Верховної Ради України і будуть захищені статусом недоторканності. Тому Міністр внутрішніх справ просто зобов’язаний попередити виборців про таких кандидатів, і твердження суду про те, що такі дії є порушенням статті 19 Конституції, є також сумнівним.

З цього, на наш погляд, випливає, що суд порушив право Юрія Луценка на свободу слова, а також право на інформацію усіх виборців, заборонивши Луценку «обговорювати з громадськістю... політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український союз» і бути експертом в цих питаннях». Суд взагалі усунувся від розгляду питання, чи є розповсюдження інформації про причетність певних кандидатів в депутати до кримінальних справ втручанням в приватне життя, наскільки правомірно розповсюджувати через ЗМІ інформацію про персональні дані кандидатів. А це питання, на нашу думку, є важливим і потребує окремого розгляду.

Відповідно до статті 34 Конституції здійснення права на інформацію може бути обмежено законом, зокрема, для захисту репутації або прав інших людей і для розголошення інформації, отриманої конфіденційно. А стаття 32 Конституції гарантує право кожного на невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією, і на заборону збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Отже, маємо конфлікт двох фундаментальних цінностей, двох природних прав – права на інформацію та права на приватність. Як же цей конфлікт вирішується?

Спочатку трохи про два фундаментальних принципи щодо свободи інформації. Перший – принцип максимального оприлюднення: вся інформація підлягає оприлюдненню, виключення можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: відомості, доступ до яких закривається, повинні бути ясними, описуватися вузько і відповідати контролю згідно з трискладовим тестом. А саме: інформація повинна стосуватися легітимної мети, визначеної законом; розголошення цієї інформації мало б завдати суттєвої шкоди цій меті; шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації. У даному випадку легітимною метою є захист персональних даних кандидатів в депутати. Що переважає: суспільний інтерес в отриманні інформації про приватне життя кандидатів в депутати, чи інтерес цих депутатів в збереженні таємниці свого приватного життя? Яка шкода вагоміша – нанесена суспільству відсутністю інформації про кандидатів, чи нанесена політикам, чиї персональні дані розголошені?

Для відповіді на це питання необхідно врахувати принципи, які сформулював Європейський суд з прав людини, розглядаючи заяви про порушення статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод[1].

1. Свобода висловлювань складає одну з невід’ємних підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи. З врахуванням п.2 ст.10, прийнятними є не тільки “інформація” чи “ідеї”, які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими чи сприймаються з байдужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає “демократичного суспільства”.

2. Сфера обмежень, згідно п.2 ст.10 Конвенції, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес  є невеликою. Крім того, межі допустимої критики ширше стосовно уряду ніж по відношенню до громадянина, що не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не лише законодавчих і судових органів, але також і громадської думки.

3. Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювання повинні тлумачитися вузько. Тому межі прийнятної критики ширші стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості, ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку, як журналістами, так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.

4. Принцип, згідно з яким свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, “для захисту репутації інших”, її завданням є, проте, передавати інформацію і ідеї щодо політичних питань і щодо інших питань, які представляють загальний інтерес. Преса здійснює суттєву функцію у демократичному суспільстві, і це є фактором особливої важливості для рішення Суду у даній справі про захист честі і гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливі звернення до рівня перебільшення чи навіть провокації. Саме тому національна межа розуміння окреслюється інтересом демократичного суспільства у наданні можливості пресі виконувати належну їй по праву роль “сторожового собаки суспільства” у поширенні інформації, що представляє серйозний громадський інтерес. Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи міг він чи вона довести свою правдивість.

5. Згідно із статтею 10 Конвенції обмеження права на інформацію має бути необхідним у демократичному суспільстві (ця вимога, на жаль, відсутня в українській Конституції). При цьому прикметник “необхідний” у значенні статті 10 має на увазі існування “невідкладної суспільної потреби”.

Яка ж є невідкладна суспільна потреба в збереженні в таємниці персональних даних кандидатів в депутати? На мою думку, в даному випадку вона відсутня, і треба безумовно надати перевагу суспільному інтересу знати про кандидатів в депутати усе. Всі обмеження на доступ до інформації про особу повинні бути зняті, коли ця особа балотується на виборчу посаду. Тільки тоді виборець зможе отримати повну інформацію про кандидатів і зробити обґрунтований вибір. Власне кажучи, це означає, що публічна особа, яка хоче обиратися, позбавляється приватності: вона мусить бути готова, що будь-які факти її біографії і приватного життя будуть відомі. А тому в Законі „Про інформацію” не вистачає статті такого, скажімо, змісту:

Інформація про особу громадянина, який претендує на виборну державну посаду, обіймає її або обіймав її раніше, не складає державної  та іншої передбаченої законом таємниці, не відноситься до конфіденційної інформації і може бути опублікована в будь-якому випадку.

Наступне питання: як визначається інформація про особу (персональні дані)?  Зазвичай в законах про захист персональних даних вони поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я – історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і законом забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних.

В Україні закон про захист персональних даних відсутній. Вони частково  визначені в статті 23 Закону «Про інформацію», згідно з якою інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, основними з яких є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Очевидно, цей перелік персональних даних не є вичерпним, але подальших уточнень поняття персональних даних законодавство не містить. Стаття 23 забороняє збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Рішення Конституційного суду України від 30.10.97 №5-зп (по справі Костянтина Устименка) уточнило цю норму: «Частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані»).

Отже, персональні дані українським законодавством ясно і чітко не визначені. Подивимося, як розглядається в ньому колізія між правом на інформацію і правом на приватність. Ст. 47 Закону «Про інформацію» передбачає відповідальність за використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків. Ст.3 Закону про пресу прямо забороняє використання друкованих ЗМІ для «втручання в особисте життя громадян». Правда, закон не визначає це поняття. Закон «Про телебачення і радіомовлення» зобов’язує телерадіоорганізації не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною (п. и ст.59). Поняття «суспільно необхідної інформації» закон не визначає, і спори, чи є розповсюджена інформація суспільно необхідною, вирішуються судом.

Відповідно до 182 статті Кримінального кодексу передбачається покарання до трьох років обмеження волі за незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширенням цієї інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в ЗМІ. Нещодавно народний депутат Степан Гавриш запропонував законопроект, яким вносилися зміни до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів та Кодексу про адміністративні правопорушення, зокрема, пропонувалося посилити кримінальну відповідальність за статтею 182 до трьох років позбавлення волі і вводилася друга частина цієї статті, де каралися ті самі дії, вчинені службовою особою, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, і тут вже максимальна санкція становила позбавлення волі до 12 років! І парламент навіть ухвалив цей закон 12 січня цього року, але Президент скористався правом вето. Склад злочину за статтею 182 не визначений чітко і ясно, і не треба бути доктором юридичних наук, щоб це побачити. На мою думку, зміна 182 статті завбачливо спрямована саме на запобігання журналістським розслідуванням зловживань кандидатів в депутати, коли вони займали вищі посади в державі за режиму Кучми. Набуття чинності цієї статті встановило б серйозні перепони в реалізації свободи висловлювань, оскільки основними суб’єктами цього злочину могли б стати „незручні” журналісти, які у зв’язку зі своєю професійною діяльністю можуть збирати інформацію для своїх публікацій.

Питання, чи переважає право громадськості мати інформацію про публічну особу право цієї особи зберегти в таємниці інформацію про своє приватне життя, вирішується судом. Трискладовий тест частково реалізований в частині 11 статті 30 Закону „Про інформацію”: „Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист”. Але приклади використання цієї норми судами нам невідомі.

На жаль, колегія суддів Печерського суду залишила ці важливі питання без розгляду. Хоча навіть недосконале українське законодавство давало усі підстави для винесення збалансованого рішення.



[1] Детальніше див.: Вольфганг Пікерт. Європейські стандарти щодо свободи висловлювань. //Свобода висловлювань і приватність, №1, 2001. – С.21-24.




Постанова Печерського районного суду міста Києва від 10 лютого 2006 року

 Справа №2-а-334/06

2006 рік

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2006 року Печерський районний суд міста Києва в складі колегії суддів:

головуючого судді  Умнової О.В.

суддів  Кафідової О.В.

  Остапчук Т.В.

при секретарі  Скопенко Л.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві адміністративний позов Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) до Міністра внутрішніх справ України Луценко Юрія Віталійовича, 3-ті особи: ТОВ «Редакція газети «Факти», журналіст газети «Факти» Анатолій Гавриш, Інтернет видання «Українська правда», Інтернет видання «Цензор. НЕТ»

– про визнання протиправними бездіяльності, відсутності повноважень та дій посадової особи виконавчої влади, засобу масової інформації та підприємств, –

ВСТАНОВИВ:

Позивач в особі представника Цимбалюка В.Д. звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В., ТОВ «Редакція газети «Факти», журналіста газети «Факти» Анатолія Гавриша, Інтернет видання «Українська правда», Інтернет видання «Цензор. НЕТ» про визнання протиправними бездіяльності, відсутності повноважень та дій посадової особи виконавчої влади, засобу масової інформації та підприємств. Мотивує свої вимоги тим, що 27.12.2005 року під час прямої (он-лайн) конференції у Інтернет-виданні «Українська правда» відповідач оприлюднив негативну інформацію про політичні, ділові та особисті якості кандидатів у народні депутати України від деяких виборчих блоків, в тому числі і від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція». Внаслідок чого постановою Центральної виборчої комісії від 5.01.2006 року №73 зазначені дії визнані такими, що містять ознаки передвиборної агітації, цією ж постановою ЦВК звернуло увагу Міністра ВС України Луценка Ю.В. на необхідність неухильного дотримання вимог виборчого законодавства України. Однак, Луценко Ю.В., ігноруючи постанову ЦВК не вжив заходів до відклику із засобів масової інформації та Інтернет-видань своєї передвиборної агітації, які продовжували розповсюджувати його інтерв’ю та висловлювання віднесені законом до однієї із форм передвиборної агітації. Так, інтерв’ю було опубліковано в газеті «Факти» у №3 (2040) від 6.01.2006 року, поширено інтернет-виданнями «Українська правда» та «Цензор. НЕТ». Вважає, що Міністр внутрішніх справ України не мав права приймати участь у передвиборній агітації та своєю «бездіяльністю» допустив поширення негативної інформації стосовно кандидатів у народні депутати України від Блоку Наталії Вітренко. Просить визнати протиправною бездіяльність Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. щодо вжиття заходів по припиненню проведення передвиборної агітації про політичні, ділові та особисті якості кандидатів у народні депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український союз» (РУСЬ) після прийняття Центральною виборчою комісією 5.01.2006 року постанови №73; визнати відсутність компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. обговорювати з громадськістю, проурядовими та опозиційними партіями політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український союз» і бути експертом в цих питаннях; визнати протиправними дії Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В., редакції газети «Факти» та її журналіста Анатолія Гавриша, Інтернет-видань «Українська правда» і «Цензор. НЕТ» у проведенні передвиборної агітації в формі обговорення політичних, ділових та особистих якостей кандидатів у народні депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) за участю посадової особи виконавчої влади; зобов’язати Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В., редакцію газети «Факти», Інтернет-видання «Українська правда» і «Цензор. НЕТ» утриматися від подальшого проведення передвиборної агітації без дотримання виборчого законодавства України; зобов’язати редакцію газети «Факти» опублікувати і розмістити за електронною адресою http://facts.kiev.ua, а Інтернет видання «Українська правда» і «Цензор. НЕТ» розмістити за відповідними електронними адресами http://pravda.com.ua та http://censor.net.ua резолютивну частину постанови суду на протязі 5 днів після того як вона вступить в законну силу; зобов’язати Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. надати суду копії протоколів про роз’яснення прав підозрюваних у скоєні злочинів кандидатів у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» та докази, що кандидати у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» знаходяться у розшуку; зобов’язати Інтернет-видання «Українська правда» і «Цензор. НЕТ» надати суду довідки про включення їх до ЄДРПОУ.

В судовому засіданні, представники позивача в порядку КАС України змінили свої вимоги та просили визнати протиправною бездіяльність Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. щодо вжиття заходів по припиненню проведення передвиборної агітації про політичні, ділові та особисті якості кандидатів у народні депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український союз» (РУСЬ) після прийняття Центральною виборчою комісією 5.01.2006 року постанови №73; визнати відсутність компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. обговорювати і громадськістю, проурядовими та опозиційними партіями політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український союз» і бути експертом в цих питаннях; визнати протиправними дії посадової особи виконавчої влади, Міністра внутрішніх справ України Луценка Ю.В. у проведенні передвиборної агітації в формі обговорення політичних та особистих якостей кандидатів у народні депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» та ПСПУ та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ); зобов’язати Міністра внутрішніх справ Луценка Ю. В. утриматися від подальшого проведення передвиборчої агітації без дотримання виборчого законодавства України.

Горбась Д.В. – представник відповідача позов не визнав, просив відмовити в задоволенні вимог. В обґрунтування позиції зазначив, що відповідно до постанови ЦВК №73, на яку посилається позивач, було лише звернуто увагу Міністра на необхідність неухильного дотримання вимог виборчого законодавства України, а не зобов’язано не проводити передвиборну агітацію. Зазначив, що відповідач, як громадянин України має право на висловлювання та обговорювання питань, що стосуються політичних, ділових та політичних якостей кандидатів у народні депутати, за умови, що такі дії не підпадатимуть під поняття «передвиборна агітація», що має місце я даному випадку. Вважає, що висловлювання Міністра в ЗМІ не може розцінюватися як діяльність з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу, а інтерв’ю є дише відповідями на запитання журналіста.

Представник 3-ї особи ТОВ «Редакція газети «Факти» Лебедєва M.B. підтримала позицію представника відповідача і просила відмовити в задоволенні позову. Доповнила свою позицію тим, що в своїй діяльності відповідач та журналісти в першу чергу керуються положеннями Законів України «Про друковані засоби масової інформації», «Про інформацію» і ніяким чином не порушили права та інтереси позивача. Департамент зв’язку з громадськістю МВС України повідомив ТОВ «Редакція газети «Факти» про поїздку Міністра ВС України по регіонах України, в процесі якої останній може дати інтерв’ю і оскільки журналіст Гавриш А. в редакції займається висвітлюванням питань, пов’язаних з кримінальними подіями, він і був направлений для проведення інтерв’ю,

Гавриш А., повідомлений судом належним чином про день, час, місце розгляду справи, в судове засідання не з’явився за повідомленням представника ТОВ «Редакція газети «Факти» перебуває на лікарняному.

Треті особи – Інтернет видання «Українська правда», Інтернет-видання «Цензор. НЕТ» в судове засідання своїх представників не направили, повідомлені телефонограмами відповідно вимог КАС України.

Колегія суддів, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи вважає можливим розглянути справу у відсутність третіх осіб за наявними доказами у справі і позов задовольнити, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач 27.12.2005 року під час прямої (он-лайн) конференції у Інтернет-виданні «Українська правда» оприлюднив негативну інформацію про політичні, ділові та особисті якості кандидатів у народні депутати України від деяких виборчих блоків, в тому числі і від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція».

Постановою Центральної виборчої комісії від 5,01.2006 року №73 зазначені дії визнані такими, що містять ознаки передвиборної агітації, цією ж постановою ЦВК звернуло увагу Міністра ВС України Луценка Ю.В. на необхідність неухильного дотримання вимог виборчого законодавства України.

В №3 (2040) від 6.01.2006 року газети «Факти» було опубліковане інтерв’ю Міністра ВС України Луценка Ю.В., в якому під рубрикою «ТЕТ-А-ТЕТ как на духу» на сторінці 6 зазначено: «В списке Витренко представлено все окружение российского бизнесмена Курочкина, который пребывает в розыске, а также люди, подозреваемые в причастности к деятельности организованных преступных группировок» та «Я оставляю за собой право информировать общественность, в списках каких партий и блоков есть лица, которыми интересуется МВД». Дана інформація була поширена інтернет-виданнями «Українська правда» та «Цензор НЕТ».

Згідно ч.1 ст.112 Закону України «Про вибори народних депутатів України» суб’єкт виборчого процесу може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, закладу, установи чи організації, їх посадової чи службової особи, що стосуються невиконання покладених на них законом обов’язків, протиправного втручання у діяльність виборчих комісій або їх членів, а також недотримання вимог закону з питань передвиборної агітації.

Відповідно до ч.1 ст.66 Закону України «Про вибори народних депутатів України» передвиборна агітація –  це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта – виборчого процесу. Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечить Конституції України та законам України. Пунктом 8 частини 2 ст.66 вказаного Закону такими формами Закон, зокрема, визнає публічні оцінки діяльності партій (блоків) – суб’єктів виборчого процесу чи кандидатів у депутати.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом встановлено, що відповідач призначений на посаду Міністра ВС України Указом Президента України від 27.09.2005 року №1368/2005 і є членом KM України, вищого органу у системі органів виконавчої влади.

Законом України «Про міліцію», Указом Президента України від 17.10.2000 року №1138/2000 в редакції від 6.04.2004 року, яким затверджено «Положення про Міністерство внутрішніх справ України» визначені повноваження Міністра ВС України, який здійснює керівництво всією міліцією України і є суб’єктом владних повноважень.

Колегією суддів встановлено, що відповідач, в порушення вимог Конституції України, Закону України «Про вибори народних депутатів України» фактично провів передвиборчу агітацію у формі публічних негативних висловлювань щодо політичних, ділових та особистих якостей кандидатів у народні депутати України, включених до виборчого списку виборчого блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ).

Колегія суддів не приймає позицію представника відповідача, який наголошує на тому, що Міністр ВС України, даючи інтерв’ю висловлював свої думки, як громадянин України, оскільки з пояснень представника ТОВ «Редакція газети «Факти» вбачається, що ініціатором інтерв’ю був Департамент зв’язку з громадськістю MBС України і саме з Міністром ВС України повинен був спілкуватися журналіст. Крім того, відповідач як посадова особа – суб’єкт владних повноважень в своїх інтерв’ю надавав таку інформацію, якою громадянин України, не маючи відношення до структури, МВС України, не може володіти, а відповідач, в силу своїх владних повноважень та компетенції володіє такою інформацією.

Оцінюючі зібрані по справі докази, колегія суддів вважає, що негативні висловлювання відповідача створюють певне враження у виборців про кандидатів у народні депутати від виборчого блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український-Союз» (РУСЬ).

Статтею 71 Закону України «Про вибори народних депутатів України» встановлені обмеження щодо ведення передвиборної агітації на виборах народних депутатів України. Згідно з п.п.2,3 ч.1 вказаної статті, одним з таких обмежень є заборона участі у передвиборній агітації органів виконавчої влади, посадових та службових осіб цих органів, крім випадків, коли відповідна посадова чи службова особа є кандидатом у депутати.

Таким чином, колегією суддів встановлено, що відповідач – Міністр ВС України є суб’єктом владних повноважень, не є кандидатом у депутати і не має права брати участь у передвиборній агітації, оскільки це заборонено ст.71 Закону У країни «Про вибори народних депутатів України».

Відповідно до ст.177 КАС України, а саме особливостей судових рішень за наслідками розгляду справ, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму та їх оскарження, суд, встановивши порушення законодавства про вибори чи референдум, визначає у постанові спосіб захисту порушених прав та інтересів, а також порядок усунення всіх наслідків цих порушень відповідно до закону.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позов Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про вибори народних депутатів України», ст.ст.2, 4, 6, 7, 10, 17, 19, 49, 50, 76, 104, 158, 159, 160, 161, 163, 167, 172, 174, 177, 178 КАС України, ч.5 Прикінцевих та перехідних положень КАС України, колегія суддів, –

ПОСТАНОВИЛА:

Позов Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Міністра внутрішніх справ України Луценка Юрія Віталійовича щодо вжиття заходів по припиненню проведення передвиборної агітації про політичні, ділові та особисті якості кандидатів у народні депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» Прогресивної соціалістичної партії України та Партії «Русько-Український союз» (РУСЬ) після прийняття Центральною виборчою комісією 5.01.2006 року постанови №73.

Визнати відсутність компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень Міністра внутрішніх справ України Луценка Юрія Віталійовича обговорювати з громадськістю, проурядовими та опозиційними партіями політичні, ділові, та особисті якості кандидатів у депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український союз» і бути експертом в цих питаннях.

Визнати протиправними дії посадової особи виконавчої влади, Міністра внутрішніх справ України Луценка Юрія Віталійовича у проведенні передвиборної агітації в формі обговорення політичних та особистих якостей кандидатів у народні депутати від Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» та ПСПУ та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ).

Зобов’язати Міністра внутрішніх справ Луценка Юрія Віталійовича утриматися від подальшого проведення передвиборчої агітації без дотримання виборчого законодавства України.

Постанова може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва через Печерський райсуд м. Києва протягом двох днів з дня її проголошення.

Колегія суддів:

Головуючий суддя   [підпис]  Умнова О.В.

Судді

                                 [підпис]  Кафідова О.В.

                                 [підпис]  Остапчук Т.В.

 

 




Право на приватність

Хто є власником «Інтеру»?

27 лютого 2006 року відбулось представлення доповіді Інституту медіа права «Прозорість медіа власності в Україні напередодні виборів» та її обговорення. У межах доповіді було презентовано ексклюзивну інформацію – детальну схему медіа власності одного з найбільших телеканалів України – телеканалу «Інтер». Схема власності охоплює 3-5 рівнів засновників. Вся інформація зібрана Інститутом Медіа Права з відкритих джерел. Доповідь також мала на меті продемонструвати журналістам, як правильно використовувати механізми офіційного збору інформації. У межах обговорення пропонувалось визначити, які кроки мають бути здійснені для підвищення рівня прозорості медіа власності. В обговоренні взяли участь провідні фахівці у галузі мас-медіа, органів державної влади, засобів масової інформації та громадських організацій, зокрема Тарас! Шевченко (директор Інституту медіа права), Микола Томенко (віце-прем’єр-міністр України Уряду Юлії Тимошенко), Ігор Курус (заступник Голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення), Володимир Яворський (директор програм Української Гельсінської спілки з прав людини), Вячеслав Якубенко (адвокат, кандидат юридичних наук).

Раніше УГСПЛ вже поширювала інформацію про власників 10 національних телеканалів. Інститут медіа права продовжив цю традицію і сьогодні оприлюднив схему контролю над одним з найбільших українських національних телеканалів – каналу Інтер.

Загальний висновок, який був зроблений в ході обговоренні – українські телеканали контролюються офшорними компаніями.

Директор Інституту Медіа Права заявив, що на сьогодні Україна не дотримує європейських стандартів у частині прозорості медіа-власності, необхідної для того, щоб громадяни могли чітко розуміти «чому той або інший засіб масової інформації подає ту або іншу інформацію», а також для того, щоб орієнтуватися «чому одні ЗМІ сприятливо від носяться до однієї політичної сили і критично до іншої». Т.Шевченко також відзначив, що ситуація з телеканалами значно гостріше, ніж із друкованими ЗМІ.

У ході доповіді Інститутом Медіа Права також була обнародувана схема медіа-власності телеканалу «Інтер». Схема власності охоплює 3-5 рівнів засновників. Інституту, за словами Т.Шевченко, удалося довідатися про власників телеканалу «Інтер». Він повідомив, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення такі дані надати відмовилась, посилаючись на те, що це – інформація каналів. Інститут у цьому зв’язку звернувся в Головне міжрегіональне управління статистики в м. Києві . Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій, засновниками ЗАТ «Українська незалежна ТВ-корпорація» (телеканал «Інтер») є асоціація «Діловий світ» (51%), ТОВ «Пегас телебачення» (20%) і московське ГРТ (29%).

У свою чергу 82,5% ТОВ «Пегас Телебачення» володіє Ігор Плужніков (ред. – член СДПУ(о). Але, я! к повідомив Т.Шевченко, ця людина вмерла (ред. – у червні 2005 року), а про нового власника не відомо, оскільки дані про засновників були отримані Інститутом Медіа Права в грудні, а інформація в Головному міжрегіональному управлінні статистики в м. Києві була за станом на жовтень. Іншими 17,3% ТОВ «Пегас телебачення» володіє компанія «Пегас Энд Оверсиз Сейлз Лімітед», заснована на Британських Віргінських островах, отже – в офшорній зоні.

Що стосується ГРТ (Росія), то Т.Шевченко проінформував, що в державному реєстрі даних немає, але, відповідно до неофіційної інформації, ГРТ засновано групою російських банків, «близьких до Кремля». Третій власник «Інтера» – асоціація «Діловий світ « – заснована п’ятьма компаніями: ТОВ «Берстед Україна», ТОВ «Р.І.Ф.-Сервіс», ТОВ «Плау Ентерпрайзес», ЗАТ СК «Сіндек» і адвокатською фірмою «Коннов і Созановський». У свою чергу більшістю акцій цих компаній володіє компанія «Берстед Лімітед», заснованою на Британських Віргінських островах! . Також з’ясувалося, що вона має невеликий відсоток у ТОВ «Пег! ас телеб ачення».

«На сьогодні, взнати справжнього власника, тобто фізичну особу, фактично не можливо. Новий закон про телебачення і радіомовлення тільки заплутує ситуацію, стимулюючи створення закритих схем. Проте така інформація потрібна з огляду на необхідність оцінки інформації, яку подає телеканал, а також чому той чи інший канал отримує преференції з боку Національної ради з питань телебачення і радіомовлення», – зазначив на презентації цього дослідження Виконавчий директор УГСПЛ Володимир Яворський.




У Сумах закрили газету. Закриття ЗМІ під час виборів стає традицією?

17 лютого в місті Суми Апеляційний суд Сумської області своїм рішенням припинив випуск газети «Громадянин України» до закінчення виборів, підтвердивши таким чином рішення Зарічного суду від 13 лютого.

Як стверджує редактор «Громадянина України» Юрій Мацько, газета тимчасово закрита «за грубе порушення закону про вибори». Оскільки закон забороняє передвиборну агітацію партій непартійними ЗМІ.

Потрібно відзначити, що засновник газети – голова обласної організації Республікансько-християнської партії, Олександр Сахно – згоден, що його газета порушила закон про вибори. В одному з номерів «Громадянина України» з метою зібрати підписи на підтримку кандидатів в місцеві ради і мери від РХП були надруковані перші п’ятірки, і звернення підтримати їх на виборах.

Проте Олександр Сахно вважає, що Конституція України дає йому право «висловлювати свої думки за допомогою ЗМІ».

Юристи ІМІ вивчали ситуацію у Сумах, 22 лютого, і зазначили, що матеріали з проханням підтримки певної політичної сили дійсно мали місце в газеті, за умов коли вони не були проплачені з виборчого фонду цієї партії. Більше того, на момент публікації матеріалу виборчого списку і програми, ця партія не була зареєстрована учасником виборчого процесу.

До суду на сумську газету подав представник Соціалістичної партії Сергій, в.о. мера Сергій Клочко.

Однак, як зазначають експерти ІМІ газета часто критикувала цього посадовця. Відтак деякі політики вважають закриття газети «розправою політичним опонентом».

Після закінчення виборів представники РХП мають намір звернутися до Конституційного суду за роз’ясненнями.

Наразі газета не виходить друком. Натомість, від імені РХП поширюється інформаційний матеріал у тому ж форматі, в якому виходила газета. Видавці по суті називають це листівкою.

Нагадаємо, нещодавно у Криму рішенням суду за позовом місцевої Партії Регіонів, зокрема, була припинена діяльність до закінчення виборів ТРК «Чорноморська».

23.02.06




Свобода совісті

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ ДО ЮРІЯ ЄХАНУРОВА ТА СЕРГІЯ ГОЛОВАТОГО

Прем’єр-Міністру України

Ю.Єханурову

Міністру юстиції України

С.Головатому

23.02.06

Шановні пане Прем’єр-Міністре та пане Міністре юстиції,

Напевно, завдяки численним інформаційних запитів громадян та кільком судовим позовам Ви вже відчули суспільну значущість питання протиправного приховування від громадян нормативних актів під незаконними (не передбаченими жодним законом України) грифами обмеженого доступу "не для друку", "опублікуванню не підлягає", "для службового користування".

Неправомірність, і відтак – неприпустимість продовження цієї ганебної практики, рівно як і необхідність негайного оприлюднення ВСІХ нормативно-правових актів, виданих раніше і засекречених не на підставі Закону України "Про державну таємницю", ми намагаємося пояснити і Президенту України і Вам у рамках підтриманих численними активістами, просто небайдужими громадянами України акцій "Для Друку !" і "На чисту воду!". Принагідно обіцяємо, що ми зробимо все від нас залежне, щоби довести їх до єдино справедливого завершення, домігшись для народу правди про діяльність влади, найперше – тієї, котру небезпідставно називають "злочинною".

І якщо ми бачимо підстави відмітити позитивні тенденції щодо зменшення поточної кількості нормативних актів, що отримують протизаконний гриф і залишаються невідомими людям, у порівнянні з подібною творчістю попередників, то щодо документів, виданих раніше, мусимо констатувати повну відсутність прогресу.

Зокрема, у нас викликає подив небажання Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України розкрити зміст 96-ти (принаймні) протиправно засекречених актів, виданих урядом під керівництвом Віктора Януковича. Більш того, ми обурені поведінкою чиновників КМУ та МЮ, котрі або взагалі залишають без відповіді інформаційні запити громадян, брутально порушуючи Закон України "Про інформацію" або надсилають відписки-відмови, з посиланням на підзаконні нормативні акти.

Ми ще раз наголошуємо, що відповідно до ст.19 Конституції України державні органи та їхні посадові особи вправі діяти тільки у межах і на підставі Конституції та Законів і, відтак, апеляція до будь-яких підзаконних актів не має правового сенсу– і ми доводитимемо це в суді.

Однак, враховуючи те, що Ви перебуваєте на посадах під помаранчевим кольором, декларуючи гасла, з якими ми були на Майдані (не кажучи вже про те, що нам би просто хотілося вважати Вас компетентними урядовцями, патріотами і, передусім – чесними людьми), ми вельми здивовані Вашим упертим небажанням зробити це без суду. Відтак, ми намагаємося утриматися від пошуку і оприлюднення відповіді на питання "кому вигідно?" стосовно продовження засекречування актів, підписаних Януковичем. Поки що намагаємося утриматися. Терпець може урватися.

Що заважає Вам, пане Єхануров, першому номерові списку НСНУ, повідати народу перед виборами про діяння Вашого головного супротивника?

Що заважає Вам, пане Міністре справедливості, виконати закон і забезпечити послідовну поведінку Вашого відомства, раз воно вже визнало (лист №С-32705-22 від 21.01.06) неправомірність застосування обмежуальних грифів, не передбачених законами).

Врешті, що заважає Вам обом керуватися Конституцією і Законами України, а не підзаконним (і таким, що суперечить Конституції) указом Леоніда Кучми? Він уже давно не Президент.

Чому за право дізнатися гарантовану законом правду (до того ж про попередню владу, котра була по інший бік барикад) з Вами треба судитися?

Отже,

Ми, громадяни України, котрі мають право вимагати від держави і її посадовців дотримання Конституції і законів, платники податків, на чиї гроші функціонує і Кабмін і Мін’юст,

ВИМАГАЄМО:

Не пізніше 20.03.06 виконати вимоги Конституції України та Закону України "Про інформацію" і оприлюднити тексти 96-ти нормативних актів уряду В.Януковича, котрі мають не передбачений законами України гриф обмежувального доступу, зокрема - шляхом вміщення текстів в офіційному виданні "Урядовий кур’єр".

У разі невиконання вимоги ми залишаємо за собою право на відповідні висновки і відповідні дії.

З повагою,

Віктор Гарбар, Альянс "Майдан", Харків

Наталка Зубар, Альянс "Майдан", Харків

Мар’яна Сварник, Альянс "Майдан", Львів

Олександр Северин, Альянс "Майдан", Київ

Поставити свій підпис під цим зверненням ви можете тут:

http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_petit&key=1140689178&trs=-1

Для цього достатньо натиснути "відповідь" і підписатися.

Разом - переможемо!




Свобода мирних зібрань

Открытое письмо городскому Голове Харькова В.А.Шумилкину

Глубокоуважаемый Владимир Андреевич!

Обращаюсь к Вам в связи с прошедшими в местных средствах массовой информации сообщениями о том, что сессия Харьковского городского Совета народных депутатов рассмотрит 6 марта вопрос о придании русскому языку статуса регионального на основании (цитирую) «Европейской Хартии региональных языков и языков национальных меньшинств».

Не буду говорить ничего о политической подоплеке этого вопроса. Я хотел бы предостеречь уважаемых депутатов и Вас лично от принятия необоснованного и незаконного решения.  К сожалению, Европейская хартия о языках стала в нашей стране инструментом политических спекуляций, а ее применение свидетельствует о непонимании смысла и значения этого важного международного договора Совета Европы. Не хотелось бы, чтобы к списку украинских органов власти и управления, продемонстрировавших  такое непонимание, присоединился бы Харьковский горсовет. Поэтому я предлагаю Вашему внимание выдержки из экспертного заключения в части языковой проблемы, подготовленного мной совместно с зарубежными экспертами Совета Европы и по его просьбе. В 2002-2003 г.г. я был приглашен Советом Европы подготовить «Non-discrimination Review» о проблемах дискриминации и неравенства в Украине по признакам расы, цвета кожи, этнической принадлежности, языка и религии. Соответствующий отчет помещен на английском языке на сайте Совета Европы. Выдержка из этого  отчета приведена в приложении к данному письму, а здесь я хотел бы дополнительно отметить следующее.

Прежде всего нужно сказать о всеобщем непонимании в нашей стране назначения и сферы применения Хартии, связанном с изначальным неправильным переводом ее названия. Точный перевод названия Хартии таков: «Европейская хартия региональных языков и языковых меньшинств» (а не «языков меньшинств» или «языков национальных меньшинств», как утвердилось в Украине). Таким образом, у нас считалось, что Хартия посвящена защите языков национальных меньшинств и защищает право человека, представителя того или иного меньшинства, на доступ к культурным ценностям на родном языке, а на самом деле она говорит о языковых меньшинствах и языках, распространенных в отдельных регионах страны. Русским языком пользуются повсюду на Украине, во всех регионах, и поэтому он не подлежит защите Хартиею. Поэтому принятие решений местными органами власти основе Хартии о мерах по ее реализации в отношении русского языка будет ошибкой. Мне могут возразить, что такие решения основаны на Законе о ратификации Хартии, принятом Верховной Радой Украины 16 мая 2003 года, который включает русский язык в число языков, подлежащих защите Хартией. На сей счет могу сказать, что эта ошибка парламента, основанная на непонимании Хартии и чисто политических спекуляциях, в ближайшее время будет исправлена.

На самом деле очень долго, в течение двух лет, Министерство иностранных дел не посылало ратификационные документы в Совет Европы, и имела место весьма двусмысленная ситуация: у нас считалось, что Хартия ратифицирована и вступила в законную силу, а в Совете Европы Украину не считали страной-участницей Хартии в связи с отсутствием ратификационных грамот. Министерство поступало так по двум причинам: во-первых, специалистам было ясно, что Закон о ратификации очевидным образом противоречил Хартии, во-вторых, на реализацию положений Хартии, принятых Законом о ратификации, были необходимы бюджетные ассигнования в размере приблизительно 1 млрд. гривен, а эти средства бюджетом не были предусмотрены. Тем не менее, такое двусмысленное положение не могло тянуться так долго, и ратификационные грамоты в середине 2005 года были посланы. Одновременно Президентом было дано поручение Национальной Комиссии по вопросам укрепления демократии и верховенства права подготовить новый законопроект о ратификации Хартии, и такой законопроект сейчас готовится.

В этих условиях принятие Харьковским горсоветом местного решения на основе Хартии будет чисто популистским актом. Кроме того, необходимо учитывать следующее обстоятельство. Если стать на формальную точку зрения и принять такое местное решение, то необходимо указывать, какие именно положения Хартии, перечисленные в пункте 4  Закона о ратификации Хартии, а именно:

a) подпункты a(iii), b(iv), d(iv), e(iii), f(iii), g, h, i  пункта 1 и  пункт 2  Статьи  8;

b) подпункты a(iii), b(iii), c(iii)  пункта 1, подпункт c  пункта 2 и  пункт 3  Статьи 9;

c) подпункты a, c, d, e, f, g  пункта 2, подпункт c пункта 4  Статьи  10;

d) подпункты a(iii), b(ii), c(ii), d, e(i), g  пункта 1, пункты 2 и  3  Статьи  11;

e) подпункты a, b, c, d, f, g  пункта 1 и  пункты 2 и  3  Статьи  12;

f) подпункты b, c  пункта 1  Статьи  13;

g) подпункты a, b  Статьи  14

будут применяться и предусмотреть соответствующее финансирование. При этом обязательно возникнет вопрос, почему речь идет только о русском языке, а не о всех языках, предусмотренных Законом о ратификации. Поскольку средства на реализацию указанных положений Хартии бюджетом на 2006 год не предусмотрены, принятие такого решения будет популизмом в квадрате.

Таким образом, я бы предложил воздержаться от рассмотрения проекта сессией Харьковского горсовета, по крайней мере, до принятия нового Закона о ратификации Хартии.

С уважением,

Евгений Захаров,

сопредседатель Харьковской правозащитной группы,

председатель правления Украинского Хельсинкского Союза по правам человека,

член правления международного общества «Мемориал»


Фрагмент экспертного доклада «Non-discrimination Review. Ukraine»

Ярким примером политических спекуляций в языковой сфере является также история с ратификацией Украиной Европейской хартии региональных языков и языковых меньшинств. Хартия была подписана 2 мая 1996 года и ратифицирована парламентом 24 декабря 1999 г. Закон о ратификации был подписан Главой Верховной Рады Украины (ВРУ) и опубликован. Уже были подготовлены ратификационные грамоты для отправки в Совет Европы.  Однако 54 депутата парламента подали конституционное представление в Конституционный Суд Украины  о несоответствии Закона Украины “Про ратификацию Европейской хартии региональных языков и языковых меньшинств” статьям 89, 93 и 94  Конституции Украины. Речь шла о нарушении конституционной процедуры подачи, рассмотрения, принятия законопроекта и введения в действие принятого Закона. Депутаты утверждали, что нарушено право законодательной инициативы Президента Украины (часть 1 ст.93), поскольку законопроект был внесен Комитетом парламента, что нарушением статьи 89 Конституции была замена при подготовке законопроекта к рассмотрению сессией  профильного Комитета ВРУ – Комитета по вопросам прав человека, национальных меньшинств и межнациональных отношений, который и предложил внести законопроект в повестку дня сессии – на Комитет ВРУ по международным делам и связям с СНД  и что согласно второй части статьи 94 принятый Закон должен был подписывать не Глава ВРУ, а Президент. Глава ВРУ возражал, что согласие на обязательность международных договоров в соответствии со статьей 9 Конституции отнесено к полномочиям ВРУ, а статья 7 Закона “О международных договорах Украины” гласит, что ратификация международных договоров Украины реализуется ВРУ “путем принятия специального закона о ратификации, который подписывается Главой ВРУ”. В соответствии со сложившейся практикой законы о ратификации на подпись Президенту не направлялись и все международные договоры Украины подписывались именно главой парламента.

На самом деле конституционное представление было вызвано несогласием части парламента с ратификацией Хартии, поскольку закон о ратификации предусматривал ее применение к русскому языку. Поэтому депутаты ВРУ нашли процедурную лазейку, чтобы сорвать присоединение Украины к Хартии.

Рассмотрев конституционное представление, Конституционный Суд вынес 12 июля 2000 года решение, которым признал Закон Украины “Про ратификацию Европейской хартии региональных языков и языковых меньшинств” противоречащим Конституции (неконституционным) в связи с нарушением статьи 94 Конституции. Конституционный Суд признал также неконституционной статью 7 Закона Украины “О международных договорах Украины” от 22 декабря 1993 года относительно порядка подписания закона о ратификации международных договоров. Таким образом, процесс ратификации  нужно было начинать сначала.

Можно сделать вывод, что, к сожалению, Хартия стала инструментом политических спекуляций. Увы, те, кто настаивают на включении русского языка в перечень языков, которыми пользуются языковые меньшинства, и которые подлежат защите Хартией, предпочитают не замечать тот очевидный факт, что русским языком пользуется большинство населения Украины и к нему не могут применяться положения Хартии. В законопроекте “О ратификации Европейской  хартии региональных языков и языковых меньшинств”, повторно вынесенном на рассмотрение парламента, русский язык включен в перечень языков, к которым применяются положения Хартии. Сама формулировка п.2 проекта постановления ВРУ о ратификации звучит, на наш взгляд, некорректно: “положения Хартии применяются к языкам таких национальных меньшинств Украины: белорусского, болгарского, гагаузского, греческого, еврейского, крымскотатарского, молдавского, немецкого, польского, румынского, словацкого и венгерского”. Прежде всего, здесь спутаны национальные и языковые меньшинства. Сомнительным является отнесение крымскотатарского народа к национальным меньшинствам и употребление термина “еврейский язык” – следовало бы употребить термин “иврит” и/или „идиш”. Вызывает недоумение отсутствие в перечне языков, к которым должна применяться Хартия, таких языков, как армянский и рома. По нашему мнению, эти языки должны быть, безусловно, защищены Хартией.

В соответствии с пунктом 4 законопроекте “О ратификации Европейской  хартии региональных языков и языковых меньшинств”, относительно каждого перечисленного выше языка будут применяться такие пункты и подпункты статей 8-14 Хартии: 

a) подпункты a(iii), b(iv), d(iv), e(iii), f(iii), g, h, i  пункта 1 и  пункт 2  Статьи  8;

b) подпункты a(iii), b(iii), c(iii)  пункта 1, подпункт c  пункта 2 и  пункт 3  Статьи  9;

c) подпункты a, c, d, e, f, g  пункта 2, подпункт c пункта 4  Статьи  10;

d) подпункты a(iii), b(ii), c(ii), d, e(i), g  пункта 1, пункты 2 и  3  Статьи  11;

e) подпункты a, b, c, d, f, g  пункта 1 и  пункты 2 и  3  Статьи  12;

f) подпункты b, c  пункта 1  Статьи  13;

g) подпункты a, b  Статьи  14.

Существенным является тот факт, что этнические и языковые группы в Украине не совпадают. Большое количество этнических украинцев считают родным языком русский. Часть из них не признают себя украинцами. Опрашивание Международного института социологии показало, что из 72.6%  этнических украинцев признают себя украинцами только 58.8%, из 20.1% русских – только 10.8%. Вариант двойной национальности избрали каждый пятый украинец и почти каждый второй этнический русский. Украинский язык назвали родным 41.6% опрашиваемых, русский – 43.4%. Остальные ответили, что им все равно.

На наш взгляд, эти данные убедительно свидетельствуют, что информационные потоки в стране идут преимущественно руслами двух языков – украинского и русского. Существование двух языков желательно поддерживать, в то же время предусматривая специальные меры по утверждению украинского языка как государственного. Утверждать, что русский язык притесняется, на наш взгляд, некорректно. Действительно, 2 106 тысяч или 31.7%  детей учатся в школах с русским языком обучения, 280 тысяч детей находятся в группах с русским языком обучения в 17.6 тыс. детских дошкольных учреждениях, 35% студентов обучаются на русском языке. Функционирует 14 государственных русских театров, 440 млн. единиц хранения или 55% общего библиотечного фонда составляют книги на русском языке, 90% новых изданий выходят русским языком, издается 1 195 русскоязычных газет или 49.7% от общего количества периодических изданий.

В то же время можно наблюдать применение вредных административных мер, являющихся рудиментом старой советской административной системы управления, когда, например, принудительно вводят обучение на украинском языке студентов в вузах, хотя нет ни преподавателей, которые способные преподавать на украинском, ни пособий, ни студентов, которые хотели бы слушать лекции на украинском языке. Или, например, принимается решение о получении учителями высшей квалификационной категории только при условии свободного владения украинским языком. Требование сдавать экзамены на украинском языке при поступлении в вузы также кажется преждевременным, поскольку большая часть абитуриентов Востока и Юга Украины еще плохо владеет государственным языком, и это ставит их в неравные условия с другими. Так же было в советские времена, когда абитуриенты из украинских сел не могли сдать экзамены в вузы только потому, что плохо владели русским языком.

Таким образом, основания для опасений  принудительной украинизации дают нетерпеливость отдельной части «сознательных украинцев» и некомпетентное администрирование чиновничества. Но наряду с этим существует и жупел «принудительной украинизации», который используется определенными политическими кругами для контрпропаганды за возвращение Украины в состав нового Союза или за отделение от Украины.




Право на охорону здоров’я

От жалких попыток оправдываться позора не меньше

Возмутительно, что украинские власти, выслав людей искавших убежища, нарушив при этом и украинское законодательство, и международные соглашения, теперь ссылаются на угрозу международного терроризма в оправдание своих жестоких действий.

28 февраля пресс-секретарь главы Службы безопасности Украины Марина Остапенко заявила в эфире «5-го Канала», что "граждане Узбекистана, о которых идет речь, были причастны к организации, которая согласно с резолюцией Совета безопасности ООН 2001 года признана террористической".

Действительно, есть такая организация – «Исламское движение Узбекистана» (ИДУ), которая была включена в 2000 году в американский список иностранных террористических организаций. Но пусть это не отвлекает нас от главного. А главное заключается в том, что, во-первых, нет никаких доказательств того, что узбеки, которые были принудительно возвращены в Узбекистан, имели хоть какое-нибудь отношение к этому движению. Общеизвестно, что Каримов регулярно обвиняет своих противников любых политических взглядов в причастности к ИДУ. Если подобные обвинения фигурировали в запросе Узбекистана об экстрадиции, их надо было тщательно расследовать.  Опять же ничего не свидетельствует о том, что такое расследование имело место.  Более того, если были предъявлены такие обвинения, и власти сочли их обоснованными, то почему в самом начале СБУ утверждала, что выслала нелегальных мигрантов?

Во-вторых, и это самое существенное, девять из одиннадцати узбеков, задержанных властями, не только официально обратились к украинским властям за предоставлением убежища, но были официально зарегистрированы УВКБ. Их заявления были рассмотрены и отклонены за 7 дней, что никак нельзя считать выполнением обязательств по международным соглашениям о защите беженцев. Тем более, что их принудительно вернули в страну, где они вероятнее всего подвергнутся преследованиям и пыткам. Им не позволили консультироваться ни с адвокатом, ни с представителями УВКБ перед высылкой. Поэтому крайне трудно считать заслуживающим доверия утверждение г-жи Остапенко о том, что задержанные сами отказались от своего права на обжалование решения суда. Даже если публике предоставят какие-то письменные заявления, якобы подписанные узбеками, возникнут закономерные сомнения относительно того, добровольно ли они отказались от своего права, поскольку представители узбекских спецслужб, по всей вероятности, были рядом.

На сайте ХПГ подробно писали о явном нарушении украинских процессуальных норм и международных соглашений. Поэтому здесь я ограничусь тем, что еще раз выражу сожаление, что власти, которые декларируют свою приверженность демократическим принципам и правам человека, упорно не желают адекватно реагировать на резкое осуждение этого позорного поступка как гражданскими организациями в Украине, так и мировой общественностью. 

Попытка сослаться на борьбу с терроризмом, чтобы оправдать грубые нарушения прав человека, сближает Украину с репрессивными государствами, и никоим образом не способствует курсу Украины на демократию, о котором говорит Президент Украины.



ПРЕСС РЕЛИЗ Общество Узбекских политических беженцев в Украине (ОУПБУ).

21.02.2006 г.    г. Киев.

 

В ночь с 14 на 15 февраля в Украине, группа узбекских граждан в составе десяти человек была депортирована в Узбекистан, по запросу о выдаче с узбекской стороны. Поскольку было арестовано 11 человек, судьба еще одного задержанного не известна, так как сведения о якобы имеющихся родственниках на Украине не соответствуют действительности. 9 из 11 задержанных были зарегистрированы УВКБ ООН как обратившиеся с просьбой о предоставлении убежища. Двое остальных также намеревались официально просить о предоставлении убежища,  но не получили такой возможности.

Международные организации резко осудили решение Украины о депортации беженцев из Узбекистана.

 

«Насильственное возвращение на родину беженцев - это серьезное нарушение принципа о невозвращении беженцев, а также международных обязательств, взятых на себя Украиной, в частности после подписания Украиной Конвенции ООН о беженцах в 1951 году, и конвенции против пыток в 1984 году», - сообщает пресс-служба председателя ОБСЕ Карела де Гухта.

Председатель ОБСЕ сожалеет, что украинские власти не уважают данного ими слова Управлению верховного комиссара ООН по делам беженцев. Де Гухт призывает Украину срочно разъяснить ситуацию и сообщить о судьбе 11 узбекских беженцев.

 

"Украина была обязана защитить этих людей, но вместо этого выслала их туда, где им почти наверняка грозят пытки и жестокое обращение, - заявила Холли Картнер, директор Human Rights Watch по Европе и Центральной Азии. - Теперь правительство должно выяснить, каким образом могли быть депортированы лица, официально обратившиеся в УВКБ с просьбой о предоставлении убежища, и принять меры к тому, чтобы не допустить повторения подобного в будущем".

Шесть человек  были задержаны в Нижнегорске (Крым) 7 февраля. В тот же день в Белогорске (Крым) были задержаны еще пятеро. Вплоть до депортации все находились под стражей в Симферополе.

 

По данным УВКБ ООН, в узбекском запросе о выдаче утверждалось, что задержанные были причастны к андижанским событиям 13 мая 2005 г., когда правительственными силами были убиты сотни мирных граждан. Ташкент неоднократно запрашивал выдачу различных лиц, обвиняемых узбекскими властями в причастности к андижанским событиям, и из других государств, в том числе Киргизии и России.

 

Как участник Конвенции ООН о статусе беженцев 1951 г. с протоколом 1966 г., Украина обязана не возвращать лиц, которым на родине могут угрожать преследования.

 

Европейская конвенция о правах человека, также юридически обязывающая для Украины, категорически запрещает выдачу лиц - вне зависимости от тяжести преступлений или обвинений - в условия, где им могут угрожать пытки или жестокое, бесчеловечное или унижающее достоинство обращение или наказание.

Аналогичный запрет налагает на Украину Конвенция ООН против пыток. В 2003 г. спецдокладчик ООН по пыткам Тео ван Бовен признал "систематический" характер этой практики в Узбекистане.

 

С учетом тех оснований, по которым Узбекистан, насколько нам известно, запрашивал выдачу этих лиц, а также принимая во внимание ситуацию с правами человека в этой стране, депортация заведомо противоречит международно-правовым обязательствам Украины вне зависимости от признания депортируемых лиц беженцами по смыслу Конвенции 1951 г.

 

Мы также обеспокоены тем, что задержанным было отказано в основных процессуальных правах, предусмотренных международно-правовыми обязательствами Украины. 14 февраля Киевский районный суд Симферополя принял решение о высылке на основании того, что местная миграционная служба отказалась признать их беженцами. По  информации российских правозащитных групп "Мемориал" и "Гражданское содействие", задержанным не была предоставлена реальная возможность обжаловать решение о депортации. Украинские миграционные власти заявили, что задержанные отказались воспользоваться правом на обжалование. На фоне поспешности и скрытности от общественности этого процесса, отказ от права на обжалование решения  вряд ли был добровольным.

 

В заявлении УВКБ ООН отмечается, что его сотрудники запрашивали доступ к задержанным в период содержания под стражей.

Украина допустила депортацию без соблюдения процессуальных норм. Власти страны не только возвратили заявления обратившихся с просьбой о предоставлении убежища без тщательного рассмотрения, но и депортировали  их. Поспешное решение о депортации этих десяти человек, несмотря на попытки УВКБ заняться этим вопросом, убеждает нас в том, что украинская власть грубо нарушила как основные процессуальные права, так и основополагающий запрет возвращения в опасные условия.

 

На Украине находятся многие граждане Узбекистана, спасающиеся от преследований у себя на родине, однако действия украинских властей не оставляют им  уверенность  воспользоваться законным правом на убежище.

В Общество узбекских политических беженцев в Украине обратились еще несколько десятков узбекских граждан, преследуемых узбекскими властями за инакомыслие, которые хотели бы  подать заявление на получение убежища, но теперь опасаются делать это.

Общество Узбекских политических беженцев в Украине (ОУПБУ) ранее  неоднократно заявляла о систематических нарушений прав человека в Украине.

В декабре  2005 года  ОУПБУ, пытаясь привлечь внимание общественности  к проблемам узбекских мигрантов и возможной опасности депортации, провела пикет  УВКБ ООН в Киеве и опубликовала заявление о нарушении прав беженцев в Украине.

6 февраля 2006г, за день до ареста в Крыму, ОУПБУ распространила заявление с обращением в адрес Президента Ющенко, Верховной Рады, правительства Украины и УВКБ ООН в Киеве пытаясь обратить их внимание на проблемы узбекских политических беженцев и возможную опасность. Но никакой реакции не последовало, и, как издевательство, на следующий день арестовали 11 узбеков в Крыму.
13 февраля 2006 года руководство ОУПБУ предупредило руководство УВКБ ООН о возможной депортации арестованных 11 узбеков, и просила принять неотлагательные меры по защите их от  экстрадиции. Но решительных действий со стороны УВКБ ООН не последовало.

17 февраля ОУПБУ потребовала от УВКБ создать  международную комиссию по  расследованию депортации 11 узбеков. Руководство УВКБ заявило, что может принять участие в работе этой комиссии, но не может выступить инициатором создания комиссии.

Правительство Украины ни как не отреагировало на депортации узбеков и не предоставило никаких разъяснений.

Нарушены законы Украины.

Нарушены международные правовые обязательства Украины.

Молчание правительства Украины можно рассматривать как неуважение к демократических принципам.  Сегодня, когда Украина стремится к интеграции в  Европейский Союз, в сообщество демократических государств, нарушение и невыполнение  международно-правовых обязательств вряд ли способствует созданию Украине имиджа правового государства и отбрасывает Украину назад в ряд недемократических государств.

Руководитель Общества Узбекских политических беженцев в Украине(ОУПБУ)
Дадажонов И.М.
Тел.+380953947091, [email protected]
Зам. Руководителя ОУПБУ
Хаджиматов Х.Я.

тел.+380963882158, [email protected]




ЗАЯВА УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Ми, представники українських громадських організацій, висловлюємо свій рішучий протест та обурення ганебними діями української влади, що призвели до передачі Україною до Узбекистану щонайменше десяти осіб, які намагалися набути статусу біженця в Україні.

Відповідно до інформації, наданої Управлінням Верховного Комісару ООН у справах біженців, в період між 14 та 15 лютого 2006 року з України до Узбекистану було примусово повернуто 10 громадян Узбекистану. Вони прибули до України з метою уникнути переслідувань в Узбекистані з політичних мотивів. Вказані особи звернулися до української влади з клопотанням про надання їм статусу біженця. Відповідно до положень українського законодавства та Конвенції ООН 1951 року "Щодо статусу біженців" вказані особи перебували під захистом міжнародного права.

Екстрадиція шукачів притулку до Узбекистану стала проявом брутальної зневаги до міжнародних стандартів захисту біженців. Шукачі притулку були позбавлені правової допомоги, доступу до співробітників УВКБ ООН, до будь-якої процедури, яка б відповідала стандартам справедливого судочинства. Такі дії влади свідчать про цинічне нехтування фундаментальними правами людини, міжнародними зобов‘язаннями, а також національним правом.

Уряд країни, куди наша держава передала цих людей, сумно відомий всьому світові практикою існування концтаборів, великою кількістю політв’язнів, щодо яких застосовуються катування, позасудові страти та смертна кара. Уряд Узбекистану також відомий практикою жорсткого придушення будь-яких проявів інакодумства, свободи слова, свободи віросповідання та свободи мирних зібрань. Поспіх, з яким українська влада передала біженців до Республіки Узбекистан, є не тільки проявом політики подвійних стандарт в галузі прав людини, але свідчить про відсутність людяності та елементарної розважливості у вирішенні людських доль.

Спосіб, в який діяла влада, принижує Україну до рівня країн, для урядів яких цінність людського життя є пустим звуком. Більше того, інформація, яка є на цей час, свідчить, що екстрадиція узбецьких шукачів притулку була спланованою спецоперацією СБУ, Держкомнацміграції України, МВС та деяких інших органів державної влади.

Ми вважаємо, що безпосередня відповідальність за це брутальне порушення прав людини лежить на керівниках названих відомств. Але відповідальність лежить також на Президентові України, який не виконав свого конституційного обов‘язку гарантувати дотримання прав та свобод людини.

У зв‘язку з ганебним порушенням Україною фундаментальних засад людяності, враховуючи надзвичайну шкоду, завдану міжнародному авторитетові України та авторитетові Ради Європи, членом якої є Україна, вимагаємо:

1. Від Президента України – негайно визнати факт порушення Україною Конвенції ООН 1951 року "Щодо статусу біженців", Конвенції ООН 1984 року "Про запобігання катуванням, іншим видам жорстокого, нелюдського та такого, що принижує людську

гідність поводження та покарання", Європейської Конвенції 1950 року «Про захист прав людини та основних свобод» та від імені українського народу принести вибачення постраждалим за завдану шкоду.

2. Від Президента України – негайно ухвалити рішення про відставку Голови Служби Безпеки України.

3. Від Верховної Ради України – ухвалити рішення про звільнення з посади Голови Державного Комітету України з питань національностей та міграції, негайно утворити Спеціальну слідчу комісію ВР України для вивчення причин та наслідків порушення Україною міжнародних стандарт в галузі прав людини під час підготовки, ухвалення та виконання рішення про екстрадицію громадян Республіки Узбекистан в лютому 2006 року.

4. Від МЗС України – вжити заходів для забезпечення присутності спостерігачів від українських дипломатичних установ в ході можливих судів над громадянами Узбекистану, екстрадованими з України. Підготувати та оприлюднити звіт про дотримання узбецькою владою міжнародних стандартів справедливого судочинства під час судового розгляду справ осіб, екстрагованих Україною.

Ми звертаємось також до Ради Європи з клопотанням направити в Україну спеціальну комісію для вивчення стану з дотриманням Україною прав людини щодо іноземців, відносно яких виконуються рішення про екстрадицію в країни, які не є членами Ради Європи.

На нашу думку, Рада Європи, Європейський Союз, УВКБ ООН, інші міждержавні та міжурядові організації мають негайно припинити будь-яке технічне співробітництво та надання технічної допомоги будь-яким українським державним органам та установам в сферах облаштування державного кордону України, протидії нелегальній міграції, технічного оснащення правоохоронних органів та органів охорони державного кордону України до оприлюднення результатів розслідування обставин екстрадиції шукачів притулку з України до країни їх походження в 2006 році, покарання винних в порушенні прав людини щодо цих осіб.

Ми висловлюємо своє співчуття особам, права яких були порушені внаслідок свавільної екстрадиції з України до Республіки Узбекистан, вимагаємо від Уряду Узбекистану неухильного дотримання положень міжнародних пактів в галузі прав людини та зобов‘язань Узбекистану з людського виміру як члена ОБСЄ.

Благодійна організація "Чернігівський жіночий правозахисний центр"

Вінницька міська громадська організація «Вінницька правозахисна група»

Гельсінкська ініціатива – XXI м. Чортків

Громадська організація М’АРТ, Чернігів

Громадський Комітет Захисту конституційних прав громадян (Луганськ)

Ізюмський благодійний фонд "Наша майбутність"

Інститут «Республіка»

Луганське відділення КВУ

Міжнародна Амністія в Україні

Одеська правозахисна група «Веритас»

Подільський Центр Прав Людини, Вінниця

Сумське міське об’єднання громадян "Громадське бюро "Правозахист"

Сумське обласне відділення КВУ

УЕА "Зелений світ"

Українська Гельсінкська Спілка з прав людини

Харківська правозахисна група

Херсонська міська Асоціація журналістів "Південь"

Херсонська обласна організація КВУ

Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров"я

Чернівецька обласна громадська організація "Права людини"

Чернігівський громадський комітет захисту прав людини




Украина опровергает заявления в неправомерной депортации узбекских беженцев

Руководитель пресс-службы Министерства иностранных дел Василик Филипчук на брифинге во вторник, 21 февраля, проинформировал, что эти граждане Узбекистана прибыли в Украину в мае-июне 2005 года с территории России и Молдовы, и что они пребывали в Украине без соответствующего оформления своего правового статуса до февраля этого года.

«Эти лица только 1-6 февраля этого года обратились в Управление миграционной службы в Автономной Республике Крым с заявлениями о предоставлении им статуса беженцев», – сказал Филипчук.

Дипломат сообщил, что 13 февраля после соответствующего рассмотрения заявлений Управление миграционной службы приняло решение об отказе в оформлении документов для решения вопроса о предоставлении статуса беженцев в связи с тем, что их заявления были не обоснованы и не отвечали требованиям закона Украины о беженцах.

Василий Филипчук сказал, что этим гражданам было предоставлено право на обжалование решения в судебном порядке, но они от этого права отказались в письменной форме.

По данным правоохранительных ведомств, эти граждане на протяжение своего пребывания на территории Украины занимались противоправной деятельностью и находились в Украине с нарушением правил пребывания.

14 февраля, в соответствии с постановлениями Киевского районного суда города Симферополя эти граждане были выдворены с территории Украины», – сказал Филипчук.

Дипломат отметил, что действие Конвенции о статусе беженцев от 1951 года не распространяется на указанных иностранцев, так как этот международный договор касается лиц, которые уже имеют статус беженцев, поэтому в данной ситуации речь идет не об экстрадиции узбекских граждан, а об обоснованном отказе в предоставлении статуса беженца. «Украина неуклонно придерживается и будет придерживаться своїх международных обязательств», – сказал он.

Василий Филипчук заявил, что Украина с уважением относится к выраженному со стороны Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе беспокойству относительно судьбы узбекских граждан и будет информировать о ситуации в случае возникновения новых обстоятельств.

21 Февраля 2006




Громадянське суспільство

«Сага о… сибазоне»

Общеизвестное двухтомное руководство М. Д. Машковского «Лекарственные средства» относит эти препараты к «средствам, действующим преимущественно на центральную нервную систему». Огромная группа медикаментов включает большое число подгрупп: средства для наркоза, снотворные, противосудорожные, психотропные, анальгетические (обезболивающие) и проч. Они оказывают многогранное действие на человеческий организм, вызывая седативный, транквилизирующий (успокаивающий), снотворный, противосудорожный, анксиолитический (противотревожный), миорелаксантный (мышечнорасслабляющий), антидепрессивный и многие другие весьма полезные эффекты.

Благодаря их применению стало возможным успешное лечение некоторых ранее практически неизлечимых психических болезней (шизофрения, эпилепсия, маниакально-депрессивный синдром и др.), а также многих болезней, не считающихся психическими. Врачи многих специальностей при самых различных заболеваниях и синдромах (от дерматита до инфаркта миокарда) широко назначают пациентам успокаивающие и снотворные, противосудорожные и обезболивающие лекарства.

Но, как говорил отец медицины великий Гиппократ, «все есть лекарство и все есть яд». У каждого лекарства, как и у каждой медали, есть две стороны. Одна из них – встречающиеся побочные явления, к числу которых относятся привыкание и, как не печально, лекарственная зависимость, иногда переходящая в болезненное пристрастие. Читателю, надеемся, понятно, о чем идет речь?…

Метод «контроля за оборотом» наркотических и прочих препаратов придуман чиновниками давно: не пущать. Сделать практически невозможным получение препарата без выполнения массы бюрократических условий. Этому посвящено немало грозных приказов и подробнейших инструкций, строгое соблюдение которых в повседневных условиях врачебной деятельности практически невозможно, а несоблюдение даже в мелочах – чревато реальными конфликтами, не только на уровне администрации лечебного учреждения, но даже с правоохранительными органами.

Известный киевский хирург профессор О. Е. Бобров («Українська Медична Газета», 2006, январь, № 1, с. 22 – 23) детально анализируя «с целью выявления порочных положений» основной действующий приказ Минздрава Украины № 356 от 18.12.1997 «Про затвердження порядку обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів в державних комунальних закладах», совершенно справедливо утверждает, что «данный приказ никак не отвечает интересам больного».

Значительное число больных неврологического профиля составляют так называемые посттравматические пациенты, а также страдающие различными вегетативно-сосудистыми пароксизмами (приступообразными ухудшениями состояния). В большинстве случаев им настоятельно показаны и жизненно необходимы определенные препараты, например, всем известный сибазон (реланиум, седуксен).

Для начала врач должен выписать рецепт. Не простой, а на так называемом «розовом» бланке. Ибо сибазон и ряд других препаратов, сходных по действию, причислен Минздравом отнюдь не «к лику святых», но к наркотическим снадобьям, и поэтому необходимы особые условия соблюдения процедуры. Бланки строго учитываются, имеют номер, нанесенный типографским образом, хранятся у ответственного лица, которое может по уважительным причинам в это самое время отсутствовать.

Этот крошечный (почему-то меньше обычного рецептурного) бланк, кроме выписанного эскулапом собственно рецепта, должен содержать штамп лечебного учреждения, личную печать врача, и 2 (две) печати лечебного учреждения: треугольную и круглую, а также подпись главного врача или его заместителя. Не говоря уже о подробных данных пациента: Ф. И. О. , год рождения и диагноз. А как же тогда указание в рецепте диагноза согласуется с врачебной тайной? Естественно, что все это должно быть тщательнейшим и подробнейшим образом оформлено в амбулаторной карте. Отпуск препарата осуществляется в течение 10 дней только в специально прикрепленной аптеке по месту жительства, что тоже порождает немало конфликтов. И описанная процедура во всех нюансах многократно повторяется для получения каждой новой упаковки жизненно необходимого препарата!

Еще одна деталь: врач, выписывающий вышеозначенную группу препаратов, должен относиться к числу «избранных», то - есть его анкетные данные, образцы подписи и личной печати должны иметься в специальном списке. Но чтобы попасть в этот список, необходимо предоставить заключение нарколога и справку об отсутствии судимости (за свой счет ибо справки платные, а у поликлиники на это денег, как всегда, нет). Вот такая пьеса в нескольких актах!

Учитывая вышеизложенное, вполне понятным становится нежелание многих докторов назначать пресловутые препараты, вызывающие у врача головную боль (у пациента она и так чаще всего наличествует - в силу его заболевания) и немалые хлопоты. Попробуйте побегать по поликлинике, собирая нужные подписи и печати, пока у дверей вашего кабинета возмущается очередь болящих, страждущих и недовольных! А если нужно выписать такой рецепт на дому и некого посылать за подписями и печатями? В общем, понятно, почему доктора, избегая «мучительной формальности, отнимающей время и силы» ( цит. О. Е. Боброва), чаще всего назначают успокаивающие травки да микстурки с бромом вместо гораздо более эффективных, но так труднодоступных препаратов?

Некоторое время назад автора этих строк буквально потрясли факты, приведенные в одной научной статье. Оказывается, после введения описанных выше драконовских запретительно - ограничительных мер значительно возросло число как попыток к самоубийству, так и реализованных суицидов! Человек, страдающий «букетом» различных заболеваний, нередко лишенный поддержки семьи и родственников, физически и социально дезадаптированный, а теперь лишенный и медикаментозной поддержки, позволявшей хоть как-то справляться с жизненными и личностными невзгодами, ищет выход в добровольном уходе из жизни!

 Это ли не страшно? Это ли не повод немедленно предпринять реальные меры (естественно, в пределах разумного и необходимого), дабы медики, а также чиновники от медицины и юриспруденции (ОБНОН и проч.), не становились косвенными виновниками и соучастниками суицидного геноцида?

Речь не идет о полной отмене всех и всяческих ограничений. Разумеется, не следует свободно продавать транквилизаторы и другие подобные препараты в аптечных киосках, допустим, у станций метрополитена. Но не требует доказательств, что абсолютно каждый пациент, по медицинским показаниям нуждающийся в том или ином лекарстве, имея рецепт врача, безусловно и беспрепятственно должен его получать.

На рецепте имеется личная печать врача и его собственноручная подпись, возможно, его личный номер, следовательно, именно сей эскулап несет всю полноту юридической и моральной ответственности за правильность назначения, дозировки, длительности приема выписанного снадобья. А также отвечает за соответствующее хранение своих именных бланков во избежание их хищения и несанкционированного использования.

Только в этом случае наши пациенты не будут продолжать оставаться заложниками существующей весьма порочной системы здравоохранения.




Долой грантоедов?

 

Какая приятная неожиданность! Вдруг работой ХПГ заинтересовалась куча народу. Не успела российская ФСБ обнаружить в обыкновенном булыжнике шпионский тайник – коварно припрятанный радиопередатчик, которым, по версии спецслужб России, пользовались английские шпионы и российские правозащитники, как и до некоторых наших граждан вдруг дошло, что правозащитные организации – явно подозрительное явление! Вирус, занесенный к нам из России, оказался не менее заразным, чем ВИЧ-инфекция или птичий грипп. Осталось только камушки с радиопередатчиком поискать. Правда, есть и отличие от северного соседа. Там неправительственные организации (НПО), очевидно, не нравятся власти. У нас жертвами заболевания стали, как ни странно, не чиновники, которым по штату положено не любить НПО, а журналисты, оппозиционно настроенные политики и просто неизвестные граждане, вольно гуляющие в Интернете. Все перечисленные завтра могут стать жертвами нашей очень несовершенной государственной машины – и, следовательно, клиентами какой-нибудь правозащитной организации, фонда, центра… Но это их почему-то не заботит.

Когда ХПГ, кстати, абсолютно открытую и прозрачную для всех – от налоговой инспекции до СБУ – структуру, обвиняет в грантоедстве Тарас Чорновил, обижаться не приходится: «грешно смеяться над больными людьми»! А вот, когда уважаемый нами журналист и коллега Зураб Аласания ставит нам «неуд» по поводу того, что у нас нет русской версии сайта «Права людини в Україні” – становится грустно. Все, кто читает наш сайт, знают, что мы печатаем статьи на языке оригинала: украиноязычных авторов – на украинском, русскоязычных – на русском. Есть еще и английская версия – для англоязычных посетителей. И на этом ровном месте еще и какая жаркая полемика на форуме медиа-группы «Объективно» разгорелась: обязана ли ХПГ иметь русскую версию сайта? Как же не иметь русскую, если имеете английскую? Странно, почему Интернет-немцы, Интернет-французы или Интернет-финны на нас не обижаются? Все это очень странно, поскольку очевидно, что .сайты доступны всем и везде, имеющим доступ к всемирной паутине. Поэтому сайт ХПГ рассчитан не на жителей Харьковского региона, а на всех, кто захочет его читать. Мы видим своими читателями всех жителей Украины. Нам много пишут из Ивано-Франковской, Черкасской, Житомирской, Винницкой и других областей, которые страдают от отсутствия именно украиноязычных правовых документов. На русский язык международные правовые акты давно переведены, и доступны (пока еще) на российских сайтах. Но это чаще всего не те, кто обратился к нам за помощью (наши читатели, в основном, коллеги – правозащитники, учителя, юристы, врачи, которым нужна информация по правовым вопросам). Те же, кто обращаются к нам за конкретной помощью (а таких людей сотни), за редким исключением, не имеют денег ни на Интернет, ни даже на консультацию врача или юриста. Так что спор о языке имеет смысл только для тех, кто его затеял.

Кто из живущих в Харькове журналистов, да и просто грамотных людей, не может прочесть статью по-украински? Или дело в том, что вслед за своими русскими коллегами наши журналисты и граждане вдруг прозрели и поняли, что сотрудники НПО – это сплошные вредители и шпионы? А вот упреки неизвестных нам граждан в грантоедстве, так удивительно совпавшие во времени с травлей в России тамошних НПО, позволяет заподозрить, что и в нас видят пятую колонну, которая только тем и занимается, что строит «туннель от Бомбея до Лондона» на деньги иностранных разведок, причем всех подряд: ЦРУ, ФСБ, Ми-6, Массада. Сигуранцу вот, правда, в Румынии упразднили. А то бы!..

А в то время, между прочим, большинство теле- и радиоканалов, газет и других печатных и Интернет-изданий у нас не государственные. И работающие в них граждане деньги получают либо от частных лиц, либо от корпораций, либо от тех же фондов, которые поддерживают НПО. Так в чем, собственно, разница? Чем Совет Европы или Фонд поддержки демократии не устраивают тех, кто получает такие же гранты от таких же или других фондов или частных лиц?  Есть такая хорошая поговорка: «Не ищите логику там, где вы ее не клали» Наш украинско-русский сайт называется украинским, т.к. мы живем в Украине. Есть такое государство в Европе – для тех, кто не знает или не хочет знать географию. И всем, кто живет в этом государстве хорошо бы выучить язык, на котором говорят больше половины граждан этого государства. Но зачем из-за этого копья ломать? Неужели у нас нет других проблем: опасной для жизни медицины, правоохранительной системы, которая не охраняет наши права, а нарушает их, крайне низкого уровня социальной защиты – и массы других пороков, от которых страдает общество. К этому можно отнести и уровень нашего образования, особенно гуманитарного. Ей Богу, помимо языковых проблем перед нами стоят и проблемы, связанные с уровнем общей культуры. Но это уже отдельная серьезная тема.

Всем, кому не нравится, чем занимается та или иная общественная организация, предлагаю в нее не вступать, т.к. то, чем она занимается решает только она сама, ее сотрудники. А если кто-нибудь хочет заниматься языковыми проблемами – пусть создает соответствующую НПО.

Можно, конечно, упрекнуть тех правозащитников, которые защищают женщин от насилия в семье, в том, что они не интересуются проблемой перелетных птиц, но какой толк в этих упреках? И все ссылки на международные правовые стандарты, якобы обязывающие нас создавать региональные версии Интернет-сайта, свидетельствуют только о незнании специфики работы правозащитных НПО. Правду говорить легко и приятно, и состоит она в том, что для большинства, особенно жителей украинской провинции, Интернет – недоступная роскошь! Учителя и юристы из глубинки пользуются, чаще всего, не нашим Интернет-сайтом – нет  у них средств на компьютеры и Интернет – ни дома, ни на работе, а нашими печатными изданиями «Права людини», «Громадянська освіта» и «Свобода висловлювань і приватність». Именно печатные издания (двуязычные, как и сайт) востребованы и школьными библиотеками, и судьями, и адвокатами в райцентрах по всей Украине. И, честно говоря, ни разу нас не упрекнули читатели, например Черкасской, Ивано-Франковской других украиноязычных областей за то, что большая часть публикаций напечатана по-русски. Когда люди реально страдают без информации – им не до абстрактного барства.

Если же ФСБ убедило кого-то, что в НПО сплошняком идут вредители и шпионы, то сообщаю, что у нас в Харькове есть прекрасные, ответственные, умудренные опытом психиатры.




Дисиденти і час

В среду, 22 февраля в 11.00 в Пресс-Центре ЛІГАБізнесІнформ (ул. Шамрыло, 23) состоится презентация исследовательского проекта Украинской Хельсинской группы по правам человека

В среду, 22 февраля в 11.00 в Пресс-Центре ЛІГАБізнесІнформ (ул. Шамрыло, 23) состоится презентация исследовательского проекта Украинской Хельсинской группы по правам человека:

«Влияние на программную деятельность политических партий через мониторинг законодательной деятельности и анализ предвыборных программ политических партий касательно вопросов по защите прав человека»

 

Проект предусматривает анализ законодательной деятельности фракций Верховной Рады Украины в период с 2002 по 2006 гг. на предмет соблюдения прав человека и основных свобод согласно международных стандартов и международно-правовых обязательств Украины. Проект также направлен на противодействие PR-технологиям политических сил по улучшению их имиджа, поскольку будет освещать фактическую деятельность каждой отдельной политической силы в парламенте в трех периодах:

  • В Верховной Раде 4 созыва (апрель 2002 – март 2006гг.)
  • В ходе предвыборной кампании 2006 года (декабрь 2005 – март 2006 гг.)
  • В Верховной Раде 5 созыва (апрель-декабрь 2006гг.)

На презентации будут представлены эксперты проекта, а также методика исследования и планы относительно обнародования результатов.

Аккредитация: +38067 2091772, [email protected]

Проект осуществляется при поддержке проекта UCAN (Інститут Сталих Спільнот)

 




Бюлетень "Права Людини", 2006, #05