MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2006, #07

Хроніка
Триває робота у сфері правової освіти населення Новий офіційний переклад Європейської конвенції з прав людини Конституція і права людини
Тези виступу перед делегацією ПАРЄ (28.02.06) Політика і права людини
Загальний огляд передвиборчих програм політичних партій і блоків крізь призму прав людини В Артемовске выборы уже сфальсифицированы Чи допоможе Указ Президента про проведення чесних і прозорих виборів провести вибори? Вибори
Як воно буде в день голосування: результати офіційного експерименту Впровадження норм європейського права
Учитель-изверг избил малыша палкой Катування та жорстоке поводження
Перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав людини Свобода вираження поглядів
ЗАЯВА Свобода мирних зібрань
Президент підписав Закон про ратифікацию деяких документів Конвенції з захисту прав людини Право на охорону здоров’я
Зрада Рибачук зізнався, що узбеків вислали з порушеннями на прохання Каримова Міжнародна Амністія звернулася з листом до президента Ющенка Открытое письмо обращение узбекских политических беженцев в Украине Права шукачів притулку
«Только ты неизменна, измена...» Міжетнічні відносини
У 2005 році порушено 125 кримінальних справ за фактами нестатутних відносин у Збройних силах та зафіксовано 19 самогубств Громадянське суспільство
Свобода слова? Открытое письмо Е. Е. Захарову, сопредседателю Харьковской правозащитной группы, председателю правления Украинского Хельсинкского Союза по правам человека, члену правления международного общества «Мемориал» «Живем в бреду…» Хто винний?
Створено міжнародну асоціацію вивчення самвидаву Погляд
Российская военная прокуратура не признает вину за Катынь Вісті з пострадянських країн
Репрессии против Белорусского Хельсинкского Комитета

Хроніка

Триває робота у сфері правової освіти населення

Як повідомив прес-службі начальник Управління координації правової роботи та правової освіти Сергій Богачов, підходи до організації правової освіти органами юстиції постійно змінюються та оновлюються.

Сергій Богачов розповів, що з метою суттєвого вдосконалення роботи громадських приймалень для надання безкоштовної правової допомоги малозабезпеченим верствам населення, що функціонують при органах та установах юстиції, фахівці Мін’юсту у червні 2005 року розробили та затвердили Типове положення про правову громадську приймальню. Документ дав змогу розширити перелік послуг та організувати більш якісне надання правової допомоги громадянам.

За статистикою на сьогодні при органах юстиції функціонують 807 таких приймалень. Крім того, працівники органів юстиції беруть активну участь у роботі 1432 громадських приймалень, створених при райдержадміністраціях, центрах соціальних служб для молоді, виконавчих органах районних, міських рад. Загалом упродовж 2005 року в громадських приймальнях правову допомогу отримали понад 208 000 малозабезпечених громадян. Також фахівці органів юстиції беруть активну участь у роботі 1701 виїзного консультаційного пункту, яким здійснено 6162 виїзди та надано правову допомогу 45 тисячам жителів віддалених районів сільської місцевості.

Для надання допомоги в роботі громадських приймалень Міністерство юстиції спільно з Координатором проектів Організації з безпеки і співробітництва в Європі підготувало та розповсюдило ряд методичних посібників - "Трудові правовідносини", "З питань пенсійного забезпечення", "Громадська приймальня як інститут громадянського суспільства", "Методика правової освіти", "Адміністративна юстиція на допомогу людям".

Сергій Богачов зазначив, що велику роль у розвитку правової освіти відіграє Всеукраїнська міжвідомча координаційно-методична рада з правової освіти населення. У минулому році на чотирьох її засіданнях прийнято ряд рекомендацій, які нині успішно втілюються в життя. МКМР зосередила увагу на вирішенні питань, які, зокрема, стосувалися профілактики та попередження бездоглядності, безпритульності, правопорушень серед неповнолітніх; необхідності покращення стану викладання правознавства у загальноосвітніх навчальних закладах, підготовки юридичних кадрів; організації надання безкоштовної правової допомоги малозабезпеченим громадянам через мережу громадських приймалень та юридичних клінік, виїзних консультативних пунктів.

Під час засідань МКМР обговорювалися також питання забезпечення доступу громадян до правової інформації як споживачів, напрямки діяльності ЗМІ та громадських інституцій у правовиховному процесі.

За словами Сергія Богачова, практика показує, що найбільш дієвим важелем у розбудові правової держави є широке правове інформування населення через засоби масової інформації. Тому органи юстиції за останній рік здійснили у друкованих ЗМІ, на радіо і телебаченні більше 16 тисяч правороз’яснювальних виступів.

Протягом останніх років органи юстиції запровадили систему вивчення стану викладання правознавства та правовиховної роботи у навчальних закладах.

Якість підготовки юридичних кадрів перевіряється під час проведення акредитації вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців - юристів, а також при поточних перевірках стану дотримання ліцензійних та акредитаційних вимог. Всього органи юстиції здійснили більше 5 700 вивчень щодо ситуації у навчальних закладах.

На думку Сергія Богачова, очевидним є те, що для забезпечення належного рівня правової обізнаності громадян та активного використання ними правових знань необхідно поєднати зусилля держави та громадських об’єднань. З цією метою фахівці Мін’юсту протягом року взяли участь у робочих фахових зустрічах, семінарах, засіданнях "круглих столів", форумах тощо. Ці заходи ініційовані та організовані за сприяння Всеукраїнської молодіжної організації "Європейська інтеграція", Ради Європи спільно з Центром правової реформи і законопроектних робіт Мін’юсту, Посольства Французької Республіки в Україні, Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Міжнародного фонду "Відродження" та Фундації сприяння правосуддю. У ході засідань розглядалися питання існуючого в країні стану надання безоплатної правової допомоги малозабезпеченим верствам населення та шляхи реформування системи надання безоплатної правової допомоги в нашій країні.

Сергій Богачов зазначив, що територіальні управління юстиції також спрямовують свої зусилля на залучення громадських інституцій до правовиховної роботи. Так, у співпраці з територіальними відділеннями Всеукраїнського фонду "Крок за кроком" вони працюють над програмою з питань запобігання насильства над дітьми, з жіночими громадськими організаціями "Жінки за майбутнє" проводять спільні заходи щодо протидії торгівлі людьми, у співпраці з товариством "Знання" розробляють та розповсюджують методичні правороз’яснювальні матеріали.

Органи юстиції разом з тим розробляють для населення методичні рекомендації роз’яснювального характеру. Протягом минулого року розроблено більше чотирьох тисяч методичних рекомендацій, посібників, буклетів з питань роз’яснення прав неповнолітніх, молоді, соціально незахищених верств населення, застосування норм цивільно-процесуального кодексу та законодавства про захист прав споживачів, щодо звернень громадян, соціального захисту населення тощо.

Сергій Богачов підкреслив, що у вирішенні питань організації правоосвітньої діяльності існують певні проблеми. Проте, на його думку, вибрана органами юстиції стратегія діяльності, що передбачає створення необхідних умов для набуття і використання громадянами правових знань, є вірною.

Прес-служба Міністерства юстиції України

Tел. 271-16-76

E-mail: [email protected]

Міністерство юстиції України 2006.03.02




Новий офіційний переклад Європейської конвенції з прав людини

Міністерство юстиції у співпраці з Міністерством закордонних справ підготували новий український офіційний переклад Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та усіх протоколів до неї. Попередній переклад Конвенції і протоколів не повністю відповідав автентичним текстам англійською та французькою мовами.

Статус офіційного новому перекладу було надано Міністерством закордонних справ 27 січня 2006 року.

9 лютого 2006 року Верховна Рада України схвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законів України» №3436-IV, який був підписаний Президентом 27 лютого. Цим Законом внесено зміни до законів про ратифікацію Конвенції та протоколів до неї з тим, щоб змінити назву Конвенції, що згадується в текстах цих законів, на нову – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

01.03.2006




Конституція і права людини

Тези виступу перед делегацією ПАРЄ (28.02.06)

Як умовою демократії є відповідальна і прозора влада, так умовою існування такої влади є прозоре і законне обрання нацією до владних інституцій відповідальних людей та відповідальних політичних сил.

Як свідчить практика останніх 10-ти років, непрозорий спосіб побудови та функціонування влади спричинив ганебні оборудки з державним майном, фінансами та землею. Закрита, непрозора влада є зручним інструментом не тільки для незаконного збагачення купки людей, але і для зведення особистих рахунків. Можна сказати, що формулою функціонування державної влади за системи, що бере початок ще з совєцьких часів і потім розбудовувалася за режиму Кучми-Януковича-Медведчука є: «Влада – Гроші – Влада’- Гроші’ – Влада» – Гроші»....». Дурна нескінченість. Влада у руках псевдо-"еліти" стає товаром. Розірвати цей ланцюг – основна задача суспільства, котре хоче бути громадянським суспільством.

На цій зустрічи я представляю як Харківську правозахисну групу, так і Альянс громадянських активістів «Майдан». Ми наголошуємо на нагальній необхідності побудови в Україні прозорої влади. Громадяни мають право знати, чому те чи інше державне питання вирішено саме у такий спосіб. Громадяни мають право знати, які наслідки матиме ухвала та впровадження у життя того чи іншого рішення. Громадяни мають право не боятися влади. А для того вони мають її розуміти. А для того влада має навчитись бути зрозумілою для людей. Інакше, всі декларації про підконтрольність влади народу так і залишаться порожніми балачками та обіцянками.

Народ може контролювати владу тільки будучи поінформованим про її діяльність, а формувати, обирати владу - тільки будучи належно поінформованим про справжні наміри і справжній потенціял політичних сил, учасників виборчої кампанії. Котра є, власне, тендером на отримання народної довіри.

Наступні вибори – перші за часів незалежности вибори за пропорційною системою за задумом мали стати нарешті виборами не персоналій, а ідей і програм. Мали, але слід визнати, що на практиці це є вельми проблематичним внаслідок проблематичної поінформованости виборця щодо реальних і навіть декларованих намірів політичних сил.

Проводячи за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» проект «Усвідомлення вибору» щодо моніторингу передвиборчих обіцянок 15-ти найпотужніших політичних сил, передвиборчої активности цих сил і відповідного інформування виборців про це, ми мусимо констатувати існування великої вірогідности, що значною мірою обиратимуть не розумом, а знов-таки очима, вухами і лише у найкращому випадку щирим серцем.

Чинниками цього є:

– інерція мислення виборця, звиклість і відсутність навичок раціонального вибору,

– демагогічність передвиборчих кампаній та їхніх гасел і месіджів,

– нездатність політичних сил сформулювати чіткі і, передусім, конкретні програми. Популізм передвиборчих програм, при тому, що саме передвиборчі програми є основним офіційним, легітимізованим державою месіджем учасників перегонів до виборців.

Аналіз передвиборчих програм, офіційно переданих до Центральної виборчої комісії, демонструє, що теза «що робити» дуже рідко супроводжується належним поясненням «як робити», «що саме робити»? Відчувається з боку учасників виборчих перегонів як брак системного бачення проблем, так і дефіцит чітких пропозицій щодо рішень цих проблем.

Так, стосовно проблем забезпечення рівного доступу громадян до правосуддя, подолання корупції у судовій системі більшість політичних сил обмежуються формулюваннями на кшталт «реформування судової системи», не пояснюючи, що саме (які системні кроки, впровадження яких механізмів тощо) вони мають на увазі.

Аналогічне спостерігаємо стосовно, наприклад, пенсійної системи – єдиним спільним знаменником є намір підвищити пенсії, однак у жодній програмі навтіь побіжно не згадується про механізми гарантування державою фінансової спроможності пенсійного фонду, про питання прозорості його функціонування та звітності перед громадянами. Тож, на жаль, скоріше за все (тим більш, враховуючи ймовірний склад нового парламенту) будуть продовжуватися спроби направити на підвищення пенсій доходи від чергової приватизації.

Те ж саме – стосовно податкової політики. Виборчі програми обмежуються загальними фразами про податкову реформу, не кажучи вже про відсутність підготовлених та оприлюднених законопроектів.

Не спостерігається конкретних обґрунтованих пропозицій, планів стратегій і у сфері культури, окрім поодиноких тез про сприяння книговидавництву, розвитку ЗМІ, туризму та культури на селі, загальних тез про збільшення бюджетного фінансування. Існує тенденція кількох сил до обмежувального регулювання тих проявів в культурі, які ці сили вважають «аморальними» або «шкідливими». Це ж стосується і питання про забезпечення доступу до якісної і доступної освіти – достатньо обіцянок, нестача конкретики.

Дуже показовим у плані невідповідности реальних дій, історії парламентського голосування та декларованих політичних програм є ставлення політичних сил до проблеми депутатської недоторканности, котра має доволі широкий резонанс у суспільстві. Питання скасування депутатської недоторканности, передусім – неконституційно запровадженої недоторканности депутатів місцевих рад, є постійною темою активного передвиборчого піару, але при цьому переважна частина провідних політичних сил у програмах на цю тему не каже просто нічого. При цьому це не заважає декотрим надактивно піаритися, намагаючись подати себе в якости основного борця, хоча вони голосували у ВРУ за запровадження недоторканности. Інші ж наголошують на т.зв. «відмові» їхніх депутатів і майбутніх депутатів від недоторканности, попри те, що чудово розуміють юридичну нікчемність цього кроку. І тим, й іншим чином виборець уводиться в оману.

Повертаючись до програм – у спостерігача підчас складається враження, що вони складені спеціяльно максимально неконкретно, щоби у подальшому, передусім під час наступної виборчої кампанії, уникнути звинувачень і відповідальности за невиконання обіцянок, позаяк інший варіянт пояснення є взагалі сумним – надати належних конкретних і зрозумілих формулювань вони просто не здатні.

Якими ж бачаться у цьому контексті небезпеки для висліду цих виборів?

Одразу наголошу, що на мою думку такою загрозою не є можливий розпуск Верховної Ради України Президентом, навпаки, це може стати благом для суспільства, враховуючи і вірогідну наявність «легітимізованих» т.зв. «політреформою» підстав і ймовірність обрання малоздатного до конструктивної і відповідальної роботи складу законодавчого органу.

Перша небезпека – це дуже сумнівна компетентність майбутніх законотворців: у списках іде велика кількість людей, набраних просто в якости обличчя, голосу тощо, або ж просто за принципом особистих стосунків, земляцтв тощо. Людей, котрі нічого позитивного не можуть у законодавчу владу принести за визначенням. Не кажучи вже про осіб, суцільно скомпрометованих, або ж, так би мовити, загадкових для суспільства як, наприклад, дехто у списку Партії регіонів. Для прикладу – знакова людина, котра перебуває у першій десятці, починаючи розповідати свою біографію з бідного дитинства, продовжує тим, що надалі він заснував банк. Що ж було між тим – суспільству невідомо.

Друга небезпека – нездатність політичних сил відповідально ставитися до себе і, відтак, до своїх обіцянок. Нема підстав вважати, що щось радикально змінилося і що велика частина учасників кампанії йде до влади задля відповідальности за майбутнє країни, а не за владою заради влади, владою заради грошей.

Такі небезпеки уможливлюються відсутністю у суспільства досвіду відповідально ставитися до вибору, себто усвідомити свої конкретні і реальні інтереси, раціонально вибирати тих, хто здатен їх реалізувати, аналізуючи програми і політичну кредитну історію.

Це треба намагатися виправити вже щодо цих виборів, але часу залишилося дуже небагато.

На це мають бути спрямовані зусилля як влади, так і неурядових організацій.

Під час обговорення доповідач ПАРЄ Г.Северінсен сказала, що вважає позитивним досвідом існуючу у деяких країнах практику, коли під час голосування виборець може не тільки проголосувати за певну політичну силу, але і викреслити окремих осіб зі списку, висловивши негативне ставлення саме до них. Мені залишалося тільки підтримати це і попросити донести цю ідею до владних кіл в Україні.

01-03-2006




Політика і права людини

Загальний огляд передвиборчих програм політичних партій і блоків крізь призму прав людини

 

Вступ

Програми політичних партій повинні відображати основні проблеми розвитку суспільства, зокрема, найголовніші проблеми реалізації прав людини та основоположних свобод. Проте констатація наявності проблеми є недостатньою. Програми повинні різнитися за моделями майбутнього розвитку країни та конкретними кроками для подолання тих чи інших проблем у сфері прав людини.

Тому аналіз передвиборчих програм політичних партій і блоків у загальному дає відповідь на два запитання:

-  чи розуміють політичні партії і блоки проблеми реалізації прав людини в країні,  а також причини значної кількості порушень прав людини та основоположних свобод?

-  чим відрізняються політичні партії і блоки у шляхах подолання цих проблем і наскільки вони є реалістичними?

Насправді, значною мірою друге питання залежить від першого, і тому, не поставивши правильно „діагноз”, певні політичні партії і блоки не змогли відповідно відобразити свої майбутні кроки щодо запобігання порушень прав людини.

 

Загальні тези

Для належної оцінки програм слід одразу зазначити, що виконання обіцянок покращити реалізацію соціальних та економічних прав, насправді, переважно не залежить від політичної волі політичних партій і блоків. Це пов’язано з тим, що ці права в основному реалізуються „по мірі можливості” та залежать від економічного розвитку країни. Не можна здійснити більше, ніж це закладено в надходженнях до бюджету.

Не зважаючи на це практично усі політичні партії та блоки у першу чергу обіцяють покращити реалізацію саме цих прав, забезпечення яких від них власне особливо не залежить. Такі обіцянки й називають відвертим популізмом, або іншими словами, вони обіцяють зробити те, чого не збираються виконувати і не можуть виконати в принципі.

Реалізація ж політичних і громадянських прав і свобод значною мірою залежить не від кількості грошей, а власне від політичної волі політиків й політичних партій і блоків. Тому саме цю категорію питань політичні партії і блоки насправді можуть обіцяти вирішити та справді багато зробити для реалізації таких обіцянок. Проте саме такої політичної волі в їхніх передвиборчих програмах не спостерігається.

Забезпечення ж права на безпечне довкілля вимагає як політичної волі, так і істотного фінансування.

Такий, зорієнтований переважно на гарантування соціально-економічних прав, підхід укорінився в українській політиці ще з радянських часів. Пролетарський, однаковий для всіх громадян, певною мірою примітивний підхід закладений у передвиборчих програмах усіх політичних партій і блоків.

При цьому політичні партії та блоки готові написати у своїх програмах усе, що завгодно, аби тільки їх обрали. І це має свій сенс. Проте поряд з рекламою себе та своєї діяльності вони рекламують й певну ідеологію та певні вартості. На кожному кроці громадянам нав’язують ту чи іншу ідеологію. І цю відповідальність політики ще не усвідомили, оскільки й надалі використовують азійську модель демократії, де людське життя нічого не варте в порівнянні із добробутом суспільства. А тому вважається, що політичні права й громадянські права будуть забезпечені, коли буде розвинута економіка.

Усі без винятку програми зорієнтовані на малоосвічену людину, котра не може мислити концептуально, котрій байдужі політичні й громадянські права, і все, що її цікавить – це виживання кожного місяця на зарплатню, надія на її збільшення, очікування на пільги чи щось безкоштовне. Таким чином, програмами ігнорується середній та заможній клас людей. Якщо про це можна було сперечатися ще 5 років назад, то на тлі повільного економічного зростання та зростання доходів населення це є політикою минулого, а не майбутнього.

Існують політичні партії та блоки, що взагалі не звертають увагу на тематику прав людини та основоположних свобод. Відсутня будь-яка згадка про права людини в передвиборчих програмах Всеукраїнської партії „Нова сила”, Політичної партії „Третя сила” та Політичної партії України „Партія політики Путіна”.

Інші партії і блоки звертали увагу на ті чи інші проблеми, проте у жодній програмі не висвітлено навіть переліку існуючих головних проблем в сфері прав людини.

 Партії і блоки не пішли далі цього. За винятком одиничних випадків, жодна партія чи блок не запропонували навіть концептуального підходу щодо вирішення тих проблем, що вони назвали. Іншими словами, визначивши проблему реалізації того чи іншого права, партії і блоки виявилися безпорадними у визначенні кроків її подолання. Зазвичай, це закінчується демагогію на кшталт: стільки-то відсотків бюджету спрямувати на те-то, розробити нову чергову програму, ніби їх було мало, а про що буде йтися в цій програмі, очевидно, є загадкою навіть для самих політиків.

 

Політичні й громадянські права

Дана група прав є найбільш обділеною увагою з боку політичних партій та блоків, котрі ігнорують наявні суспільні проблеми, такі як:

-  катування та жорстоке поводження з боку правоохоронних органів;

-  свавільні арешти та затримання;

-  неналежне розслідування злочинів;

-  неефективність судової системи: спочатку судова справа розглядається роками, а пізніше рішення суду не можливо виконати (громадяни закидали сотнями скарг Європейський суд з прав людини з цього питання, а політики й надалі практично ігнорують це питання);

-  практично відсутній захист приватного життя: правоохоронні органи безкарно „підслуховують” усіх поспіль, захисту персональних даних практично не існує;

-  переслідування за політичні переконання, що відрізняються від загальноприйнятих;

-  зростання рівня дискримінації та нетерпимості.

І це лише перелік системних нагальних проблем. Проте жодне із цих питань навіть не виникло в якості постановки проблеми в жодної політичної партії чи блоку.

Без забезпечення цих прав і свобод суспільство розвивається нерівномірно: одні стають багатшими, інші - біднішими.

Політичні й громадянські права проігнорували у своїх програмах Блок Наталії Вітренко „Народна опозиція”, Соціалістична партія України, Політична партія "Партія екологічного порятунку "ЕКО+25%", Виборчий блок політичних партій "ЗА СОЮЗ", Ліберальна партія України, Українська партія "Зелена планета", Партія національно-економічного розвитку України, Партія Соціального Захисту.

Основними темами програм стали: судова реформа чи забезпечення справедливого судочинства, адміністративна реформа, реформа правоохоронних органів, участь громадян у вироблені рішень органами влади, доступ до інформації, дотримання релігійної свободи та нейтралітету держави в міжрелігійних стосунках, протидія дискримінації. Більшість положень програм лише констатують необхідність незалежної судової влади (Партія Регіонів), чесного та швидкого судочинства, тих чи інших реформ. Проте ні слова про зміст реформ: з огляду на досвід керування країною певних політичних сил виникають обґрунтовані сумніви в реальності таких заяв або що такі реформи будуть корисні громадянам.

 Незрозумілими залишаються положення передвиборчих програм про виборність суддів, оскільки вибори суддів можуть здійснюватися населенням, або ж парламентом (Блок „Наша Україна”, Блок Наталії Вітренко „Народна опозиція”, Опозиційний блок „Не так!”). Вибори суддів населенням містять у собі небезпеку перетворення посад суддів на політичні зі створенням відповідної залежності самих суддів від різноманітних політичних сил та бізнесових кіл, до яких необхідно буде звертатися для підтримки на цих суддівських виборах. А вибори суддів парламентом на певний строк (наприклад, 10 років) ставитиме їх при здійсненні судочинства в залежність від народних депутатів. У будь-якому разі з точки зору міжнародних стандартів виборність суддів не покращує судочинство, а збільшує його залежність і відповідно рішення виносяться не відповідно до закону.

З огляду на це можна зробити висновок, що практично в жодної партії не існує чіткого уявлення як про причини вказаних проблем так і про концептуальні шляхи їх вирішення.

Соціальні, економічні та культурні права

Дану групу прав проігнорували лише політичні партії і блоки, що взагалі оминули тему прав людини, про що згадувалося раніше.

Ця група прав є найпопулярнішою, що пов’язано з тим, що в них відображені найбільш приземлені й буденні потреби більшості українців.

Цікаво, що практично жодна партія чи блок вже не борються з бідністю, хоча проблема все ще залишається істотною для країни.

Найбільш популярними є формулювання щодо гідної зарплати, належних умов праці та окремого соціального захисту окремих верств населення (часто військових, менше інвалідів чи молоді). Практично усі політичні сили уникнули питання про реформування соціальної сфери та опису принципів таких реформ, залишаючись лише при певних гнучких обіцянках. Хоча певні політичні сили й виступили за монетизацію соціальної допомоги, проведення пенсійної реформи та системи соціальної допомоги.

Багато партій обіцяють належне фінансування культури й науки, проте без зазначення жодних критеріїв реформування цих систем.

Більшість програм звертає увагу на проблеми в медичному забезпеченні і більшість пропонує безкоштовно медицину. Іноді зустрічається альтернатива у вигляді страхової.

Окремо декілька партій і блоків звертають увагу на необхідність прийняття нової редакції Трудового кодексу. Незрозуміло в якій редакції. Якщо в тій, що зараз є в парламенті, то вона істотно зменшує права працівника й профспілок.

Також багато обіцяють всіляку підтримку профспілкам, надання їм додаткових прав та забезпечення їх створення на підприємствах.

Загалом партії і блоки достатньо обізнані із соціальними проблемами людей. Проте видається, що вони у своїх програмах зазначають те, що люди хочуть почути, але це ніколи не здійсниться. Зокрема, майже всі пропозиції залишаються без джерел покриття цих витрат. Не враховується, що й на сьогодні, бюджет на 25 відсотків складається з виконання соціальних програм. Тобто, істотне збільшення цих програм практично не можливе.

Надзвичайно популістським та явно необдуманим є пропозиції спрямовувати певний відсоток від доходів на ті чи інші витрати – це суперечить бюджетному законодавству та процедурі складання бюджету, оскільки фінансування відбувається за потребою на цільові програми, а не за певною квотою.

 

Право на безпечне довкілля

Право на безпечне довкілля в тих чи інших формах достатньо часто зустрічається в програмах партій і блоків. А деякі з партій фактично на цьому побудували свою передвиборну кампанію (Партія зелених України, Українська партія „Зелена планета”, Соціально-екологічна партія „Союз. Чорнобиль. Україна.”, Політична партія „Партія екологічного порятунку "ЕКО+25%”.

Не слід сподіватися на належну увагу до безпечного довкілля з боку певних рейтингових політичних сил: Комуністичної партії України, партії Регіонів, Опозиційного блоку „Не ТАК!”, Блоку Юлії Тимошенко, а також інших партій і блоків: Виборчий блок "Влада народу", Блок Юрія Кармазіна, Блок "Патріоти України", Партія патріотичних сил України, Партія Пенсіонерів України, "Виборчий блок "Євген Марчук - "Єдність", Українська Консервативна партія, Політична партія "Вперед, Україно!", Селянська партія України, Ліберальна партія України, Політична партія "Європейська столиця", Політична партія "Трудова Україна", Партія національно-економічного розвитку України. У згаданих політичних партій і блоків відсутні будь-які положення щодо забезпечення права на безпечне довкілля. Практично відсутня позиція з цього питання в Блока „Наша Україна”.

У принципі така ситуація є логічною на тлі відсутності екологічної політики в країні. Жоден попередній уряд не приділяв цьому питанню належної уваги.

Тому не дивно в програмах бачити лише заклики щодо захисту довкілля без конкретизації хоча б напрямків дій майбутніх обраних депутатів.

Такі проблеми, як утилізація відходів, стан зелених міських зон та вирубка лісів, безпека продуктів харчування, чистота повітря, що найбільше цікавлять громадян, практично не зустрічаються в програмах. Подекуди піднімається питання екологічної освіти, енергозберігаючих технологій та якості питної води.

Більшість формулювань є популістським та не містять собі жодних практичних заходів до їх реалізації.

Наприклад, „Наша Україна” декларує лише захист довкілля, проте що вона під цим розуміє абсолютно не зрозуміло, оскільки це питання потонуло в обіцянках налагодити систему охорони здоров’я, що є соціальним правом. Логіка цієї політичної сили, що через гарну медицину можна нехтувати знищенню довкілля вражає своєю недалекоглядністю.

А Соціалістична партія декларує, що „охорона дозвілля (у тексті певно помилка та мало бути довкілля), чиста вода і повітря будуть державними пріоритетами”. Чи хтось задекларує, що ці цінності не можуть бути пріоритетами, а що далі можна для цього зробити?

Крім того, більшість вимог партій і блоків є явно відірваними від реалій України. Наприклад, Партія зелених України декларує, що вони „виступають проти накопичення радіоактивних відходів”, хоча при цьому не зрозуміло куди дівати відходи з уже працюючих АЕС, що навіть нарощують свої потужності з кожним роком.

Громадянський блок ПОРА-ПРП вказує на необхідність „прийняття закону, який гарантує громадянам вільний доступ до будь-якої інформації, яка стосується забруднення довкілля та стану здоров’я населення”, проте відповідно до Конституції та закону про інформацію таке право вже є, а ця інформація не може бути засекреченою. Але це в принципі не змінило ситуацію в Україні.

Позитивною, хоча й не дуже чіткою є пропозиція Блоку Наталії Вітренко „Народна опозиція” про прийняття „спеціальних програми для подолання екологічного лиха в Луганській, Запорізькій і Миколаївській областях”.

Можна зробити висновок, що абсолютна більшість політичних партій і блоків або ігнорують право на безпечне довкілля або включають подібні положення для формальності і без жодних власних зобов’язань.

Висновки

Політичні партії і блоки у своїх програмах в окремих випадках спромоглися чітко сформулювати декілька істотних проблем реалізації й дотримання прав і свобод в Україні. Особливу увагу було приділено соціально-економічним правам, хоча тему людей, що живуть за межею бідності практично проігноровано. Програми, переважно, містять беззмістовні гасла без опису ключових проблем.

Жодна політична партія не спромоглася на чітке формулювання кроків покращення ситуації в сфері прав людини та основних свобод.

Це свідчить про достатню відірваність політиків та їхніх політтехнологів від реалій українського життя та практичне не розуміння перспектив розвитку країни в сфері прав людини. Тому тема прав людини та основних свобод навряд чи стане домінуючою в державній політиці, особливо важко сподіватися на позитивні зрушення в сфері права не безпечне довкілля, політичних й громадянських прав.

При цьому серед найбільш рейтингових партій і блоків широко представили спектр прав людини лише половина. Зокрема, принаймні згадки про усі права існують в програмах: Народного блоку Литвина, Блоку „Наша Україна”, Громадянського блоку ПОРА-ПРП та Партії „Віче”.

Інші партії навіть у своїх передвиборчих програмах не обіцяють гармонійного багатостороннього розвитку країни, що може забезпечити сталий розвиток.

З іншої сторони, як можна побачити з рейтингів політичних партій і блоків, зміст їхніх програм не надто впливає на українського виборця.

Чи обирати політиків, котрі не розуміють проблем прав людини в українському суспільстві або не уявляють навіть як їх можна подолати? Це, звісно, справа виборця, але на цих виборах його залишили без вибору, оскільки принципово політика в сфері прав людини відсутня у всіх політичних партій і блоків. І виборцю доведеться знову обирати між інтуїтивним та чуттєвим сприйняттям тієї чи іншої п’ятірки партій чи блоків, а логіка та стратегії розвитку залишаються сподіванням на наступні вибори.




В Артемовске выборы уже сфальсифицированы

Когда мы видим представителей партии регионов с пеной у рта доказывающих, что «оранжевая власть»  на этих выборах использует админресурс, то нам не становится смешно. Нам становится противно. Потому что мы воочию наблюдаем артемовскую власть и ежедневно, ежечасно сталкиваемся с ее наглым поведением на этих выборах. К сожалению, «оранжевых» у нас мало, а если и есть, ни численно, ни материально они не в состоянии сражаться с бело-голубым монстром.

Но главное, что особенно обидно, они работают на наши деньги. Регионщики «крутят» новости на коммунальном телевидении (из нашего кармана), в которых Янукович, Клюев и другие лидеры ПР под флагами и лозунгами за ПР вещают за ПР. Регионщики «лупят» всех, кто выступает против их лидера – мера Артемовска Алексея Ревы в коммунальной газете «Вперед», на которую бюджет города выделил 150 тысяч грн. И как апогей происходящего – сверху до низу обмотанные бело-голубыми ленточками ели, стоящие у входа в горсовет и в тер и окружную комиссии (т.е. на их территории).

Добавьте к этому массовое использование работников предприятий, строем марширующих на встречи и акции.

Судя по всему, их уже ни один закон не остановит перед страхом потери «кормушки».

К нам подходят наши знакомые, которых записали в члены участковых комиссий и просят дать хотя бы одного человека в комиссию, который бы не работал за Реву. Они смущенно признают, что за такие деньги и под таким давлением деваться им и остальным членам комиссии просто некуда. Да, это будут не выборы, а сверхмошенничество.

Почему будут? Они уже такие.

Что интересно – высокооплачиваемые юристы (не только местные) подают в суд на наш каждый шаг. Провели акцию – в суд, выступили по ТВ – в суд. Но мы не волнуемся – мы хотим принципиально отличаться от бандитов рвущихся к власти именно соблюдением законов.

Но вот на наши жалобы, иски – реакция нулевая. Трудно сказать – является ли прокуратура частью нашего местного админресурса, но что она стоит по ту сторону баррикад видно не вооруженным глазом.

Писать некогда – надо бежать на очередной суд над нами.

В заключение даю просто перечень некоторых наших действий и судебных разбирательств.

10 января подано заявление в суд на незаконное решение сессии Соледарского городского совета о недопущении представителя ПП НСНУ к жеребьевке на посады в Соледарской территориальной  комиссии. Пришел ответ 27 января об отклонении жалобы. Время для обжалования определено до 24 января, пояснения причины отсутствовало. Пояснение судья Букрей

прислал только 10 февраля (жалоба оформлена недолжным образом).

17 февраля подано 2 жалобы.

1. Первая - на противоправные действия Соледарской территориальной комиссии в отказе зарегистрировать список кандидатов в депутаты Соледарского совета от ПП НСНУ. Комиссия закончила свою работу за 30 мин до определенного законом времени, чем препятствовала внесению поправок членам ПП НСНУ в регистрационные документы. Таким же образом был снят с регистрации кандидат в городские головы Соледара

Воробьев. Решением суда представители НСНУ и Воробьев были зарегистрированы. Однако в прессе список опубликован в малотиражке и без ссылки на решение суда.

2. На действия Артемовской территориальной  комиссии, а именно: незаконную регистрацию кандидата на пост Артемовского головы Гонтарева и необоснованное смещение секретаря территориальной комиссии  Морковина. Гонтарев не получал разрешение территориальной комиссии  на сбор подписей, что обусловлено Законом. Однако по решению большинства членов его зарегистрировали. Секретарь отказывался принимать документы Гонтарева на регистрацию и за это ему вынести «зауваження» и приняли решение о его смещении. Позже выяснилось, что за это решение проголосовали меньше 2/3 и свое же решение по смещению отменили. В тоже время коммунальная газета «Вперед» подала информацию о смещении.

Суд удовлетворил жалобу частично, в отношении секретаря, снял с него «зауваження». В отношении Гонтарева, в удовлетворении отказал.

Апелляционный суд оставил без рассмотрения. По сути, подтвердив незаконную регистрацию кандидата, но по формальным признакам (из-за пропущенного срока обжалования) отказал. Рассмотрение жалобы начал с

пересмотра решения по секретарю, на что в апелляции не подавалось.

Только после того как установил превышения полномочий в решении суда первой инстанции перешел к рассмотрению по сути. А когда выяснил все факты нарушения действий территориальной комиссии  и подтвердил незаконность регистрации. Только тогда вернулись к рассмотрению сроков подач обжалования. Жалоба была подана в установленный срок по штемпелю почтового отделения, а в суде зарегистрировали датой поступления в суд.  Приглашение в Апелляционный суд передали через человека не связанного с иском, хотя все реквизиты в суде имелись.

Прокуратура молчит.

28 февраля Артемовский городской районный суд принят к рассмотрению административный иск ПР в отношении кандидата на должность городского головы Олейниковой, о незаконном проведении акции и распространении листовок без исходных данных. В ходе заседания установили, что территориальной комиссия  была уведомлена о проведении акции в соответствии с действующим Законом, а распространенные листовки ни какого отношении к кандидату не имеют...




Чи допоможе Указ Президента про проведення чесних і прозорих виборів провести вибори?

Що потрібно для того, щоб вибори пройшли чесно, прозоро і організовано?  Для цього, перш за все, необхідно, щоб саме за такими принципами працювали виборчі комісії – окружні та дільничні.

Почнемо з останнього по порядку, але не останнього за вагою фактора – організації виборів. З першого погляду здається, що новий закон України “Про  вибори народних депутатів України” детально висвітлює всі етапи виборів, кожен крок виборчих комісій. Але насправді весь процес виборів буксує з самого початку, можливо тому, що закон писали люди, які ніколи безпосередньої участі в організації і проведенні виборів не брали.

На перше березня в більшості дільничних комісій міста Харкова не вистачає членів комісій. У 173-му окрузі, який об’єднує два райони міста, 175 виборчих дільниць на приблизно 300 000 виборців. Практично всі дільниці укомплектовані не більш ніж на 50%. Деякі комісії, які мають голову комісії, заступника голови і секретаря розпочали роботу, але з самого початку з порушенням закону “Про вибори народних депутатів України”, бо згідно з законом комісія є легітимною тільки після того, як члени комісії прийняли присягу. А присягу можна прийняти тільки якщо є кворум – дві третини від загальної кількості. Голови комісій беруть відповідальність на себе, і присягу приймають ті члени комісії, які наявні. Всі сподіваються на те, що комісії доповнять хоча б до мінімальної кількості, яка теж нормується законом.

Гірші справи там, де немає голів комісій, або заступників, або секретарів комісій. В цих комісіях роботу ще і не розпочинали, бо нема кому збирати комісію, тим більше організувати прийняття присяги, неможливо отримати печатку комісії, посвідчення членів виборчих комісій, оформити на роботу членів комісій, які будуть працювати на постійній основі.

Безумовно головна провина за такий стан лежить на тих карликових псевдопартіях, які реально не мають ані первинних організацій, ані реальних прихильників, які погодилися б працювати в комісіях. Але з самого початку представники таких партій почали грати в незрозумілу гру. Вони на “повному серьозі” приймали участь в в розподілі посад в комісіях, але вже зараз маємо сумний результат реально несумлінного ставлення. Такі партії як Народний Рух за єдність, який очолює сумнозвісний Богдан Бойко, Селянська партія, Третя Сила у 173-му виборчому окрузі 28 лютого відкликали свою квоту на заповнення посад в дільничних комісіях.

Але погано спрацювали і більш відомі партії, ті, які мають свої партійні фракції у парламенті, і згідно з законом мають право на обов’язкову квоту на посади в виборчих комісіях. На мій погляд, звітність до центральних керівних органів партій щодо чисельності партійних осередків та членів партії не відповідала дійсності, і тепер це відгукнулося під час виборів.

Загальна картина по Харкову така – не мали проблем з формуванням комісій такі партії як блок “Наша Україна”, Партія “Реформи і Порядок” (ПРП), БЮТ і Партія Регіонів. Перші три - за рахунок прихильників, які сформувалися під час помаранчевої революції. Досить велику кількість кандидатур для роботи в комісіях надала партія НДП, тому що в Харкові вона має досить розвинуті структури.

Крім того, не потрібно затуляти очі і на фінансові можливості партій. Так Партія Регіонів запропонувала досить пристойну оплату – 600-700 гривень за роботу в комісіях і відразу знайшла людей, але погодилися підробити. Непогано обіцяють заплатити і тим, хто представляє партію Наша Україна – 400-500 гривень, НДП обіцяє 300 гривень. Порівняно з ними небагато обіцяє ПРП – всього 150 гривень, але ця партія має не тільки структури, але і багато прихильників, особливо серед молоді. Це поки що обіцянки, а на результат подивимося.

Такі партії, як Українська народна партія, НДП, Народний Рух України відразу претендували на невелику кількість місць в комісіях. Комуністична партія намагалася ввести в кожну комісію свого представника, але зробити їм це дуже важко, бо, як правило, цю партію підтримують люди похилого віку, яким працювати в комісіях вже просто важко, а грошей, щоб добре заплатити, ця партія не має. Як не дивно, певні труднощі мають СПУ, СДПУ(о), які, як здається, мають в Харкові і структури, і гроші, але багато хто з тих, кого ці партії запропонували для роботи в комісіях, відмовляються працювати.

Як вирішується проблема заповнення вакансій в дільничних комісіях? Свої кандидатури пропонує окружна виборча комісія. І тут в повному обсязі намагаються просто використати різновид сумнозвісного адмінресурсу. Органи місцевого самоврядування звертаються до директорів шкіл, коледжів, вони дають кандидатури, але багато людей відмовляються працювати безкоштовно, не з являються в комісії, а час йде. Поки що не дійшли до ВУЗів, а можливо це був би більш раціональний шлях, бо керівники великих ВУЗів завжди знаходили можливість виплатити премії тим, хто працював у виборчому процесі.

Багато недоліків і в організації роботи виборчих дільниць, які пов’язані з поганою допомогою з боку ОВК. Навіть там, де комісії, хай і не в повному складі вже працюють – немає ані простих ручок, ані паперу, ані зошитів, необхідних для ведення документації. Про оргтехніку вже ніхто і не мріє, якось обійдемося своїми силами – де гірше, де краще.

На жаль, не привертають увагу до цих проблем місцеві ЗМІ – всі зайняті тільки передвиборчою агітацією, але навіть якщо виборець визначиться за кого голосувати, а потім прийде на виборчу дільницю, а вона зачинена, можливості перевірити себе в списках немає, познайомитися з виборчими програмами партій і кандидатів можливості теж немає, а в день виборів 26 березня йому ще й прийдеться відстояти в черзі, щоб проголосувати, то чи не змінить він свій вибір в останню мить?

І хоча зараз не лізе в очі той брутальний адмінресурс, який використовувався під час президентських виборів 2004 року, можливо потрібно придивитися, чому так погано органи місцевого самоврядування організовують вибори? Чи не тому, що, наприклад, той же Київський райвиконком, як і раніше, очолює Валерій Кононов, який є членом Партії Регіонів, і чи не буде приводом для Партії Регіонів потім оскаржувати результати виборів, бо чисто формальних порушень закону “Про вибори народних депутатів”, пов’язаних з поганою організацією виборів дійсно буде багато? А вже скаржитися міжнародним спостерігачам вони навчилися…

Поки ще є час, потрібно з’ясувати, чи відомий реальний стан справ на місцях в ЦВК? Чи не приховують органи місцевого самоврядування та окружні комісії неготовність проводити вибори?

І, безумовно, перша реальна перевірка виборчого закону свідчить, що його потрібно кардинально переробляти із врахуванням думки не тільки юристів та партій, а й громадськості, перш за все, тих, хто безпосередньо буде брати участь в цих складних вибора



Вибори

Як воно буде в день голосування: результати офіційного експерименту

Згідно рішення Громадської ради з питань забезпечення реалізації виборчих прав громадян України під час проведення виборів 2006 року при Президенті України від 27 лютого 2006 року 2 березня 2006 року у місті Сімферополь (АР Крим) відбулася акція “Моделювання виборів на 1-й дільниці”. Акція мала на меті виявлення експериментальним шляхом проблем, які можуть виникнути у виборців та членів дільничної комісії під час голосування та під час підрахунку голосів.

Організаторами акції від Громадської ради стали Комітет „Рівність можливостей”, Комітет виборців України та Фонд „Демократичні ініціативи”.

Експеримент передбачав проведення процедури голосування та підрахунку голосів у режимі реального часу та з виконанням усіх процедур, які регламентує виборче законодавство.

Експеримент не носив агітаційної мети і не був пробним голосуванням, оскільки на муляжах бюлетенів були відсутні назви партій і блоків, а також прізвища кандидатів.

Для проведення експерименту було використано максимально наближені до реалій атрибути проведення виборів та підрахунку голосів на одній окремо взятій виборчій дільниці (списки виборців, муляжі виборчих бюлетенів, скриньки для голосування, кабінки для виборців).

Експеримент було проведено на базі справжньої виборчої дільниці №143, яка є типовою великою дільницею, до списків якої внесено понад 2200 виборців.

Експеримент не було підтримано ЦВК, а її голова Ярослав Давидович заявив, що оскільки такі експерименти не передбачені законодавством, він забороняє членам виборчих комісій брати в ньому участь.

Справжні члени виборчої дільниці №143 участі в експерименті не брали.

Для проведення експерименту було застосовано параметри, які, з одного боку давали підстави вважати експерементальну дільницю типовою середньою дільницею, а з іншого – ідеальною:

1. Площа – 90 квадратних метрів у холі головного корпусу Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського загальною площею понад 200 квадратних метрів.

2. Чисельність комісії у складі досвідчених тренерів Сімферопольського та Севастопольського осередків КВУ – 10 осіб, тобто мінімально допустима.

3. Чисельність виборців, внесених до списків – 1500 осіб зі складу студентів Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

4. Кількість кабінок для голосування – 4.

5. Кількість скриньок для голосування – 3.

6. Комплект бюлетенів складався із 4-х муляжів, три яких (бюлетень з виборів депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим, бюлетень з виборів мера та бюлетень з виборів міської ради) відповідали реальним лише за вихідними даними, а за розмірами А4 давали змогу розташувати лише 4 позиції (партій чи кандидатів). Муляж 4-го бюлетеня за розмірами був точною копією бюлетеня для голосування під час виборів Верховної Ради України (78 сантиметрів).

7. Муляжі бюлетенів не містили назв партій чи блоків, або прізвищ кандидатів (відповідні колонки були порожніми).

8. Під час експерименту було використано 1 комплект списків виборців, хоча насправді їх має бути 2.

9. В голосуванні взяли участь 840 виборців зі складу студентів Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, а також глава Секретаріату Президента України Олег Рибачук.

10. Члени виборчої комісії були забезпечені безкоштовним гарячим харчуванням у їдальні та буфеті Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

В результаті експерименту було встановлено:

1. Незважаючи на те, що було використано 4 комплекти бюлетенів замість 5-ти, на процес їх перерахунку досвідченими тренерами КВУ, а також на роздачу під підпис членам дільничної комісії (згідно законодавства це робить одна особа) знадобилося 3 години. Якщо б це відбувалося на реальній дільниці, на якій пакунки з бюлетенями необхідно було б розкрити о 6-15, процес голосування розпочався б не о 7-00, як передбачено законодавством, а не раніше 9-00.

2. Розміри та кількість бюлетенів вимагала використання 10-ти столів шириною не менше 1 метра.

3. Розміри та кількість бюлетенів вимагала використання полиці для голосування у кабіні шириною не менше 0,5 метра.

4. Скриньки для голосування при явці виборців 56% були заповнені на 60-70%, хоч для муляжів бюлетенів було використано менш цупкий папір, ніж у справжніх бюлетенів.

5. Отвори скриньок для голосування є завузькі для того, аби до скриньки можна було одночасно вкинути 4 бюлетені, що змушувало виборців або застосовувати фізичну силу (це може призвести до руйнування скриньки), або вкидати бюлетені по одному (це вимагало ще більше часу).

6. Процедура видачі 4-х бюлетенів молодими членами комісії студентам за наявності лише одного списку виборців тривала не менше 2-х хвилин для кожного умовного виборця.

7. При середній інтенсивності явки виборців (черги не більш як в 5 осіб) повний цикл голосування (від входу на дільницю до виходу з неї) займав від 7 до 15-ти хвилин і то при тому, що умовним виборцям не було що читати в бюлетенях, оскільки вони були порожніми.

8. Під час пікових навантажень, що були змодельовані відповідно до пікових навантажень під час попередніх виборчих кампаній, було встановлено, що виборець може перебувати на дільниці більше 1-ї години.

9. Умовний підрахунок голосів показав: після закриття виборчої дільниці в ситуації, коли 10 членів комісії рахуватимуть 4 комплекти бюлетенів при 1000 виборців, що проголосували, процес підрахунку займе не менше 15 годин.

10. Якщо виходити з того, що члени ДВК прийдуть на дільниці о 6 годині 26 березня і закінчать підрахунок голосів о 13 годині 27 березня, то час їх безперервного та відповідального перебування на дільниці складе 31 годину.

На підставі вищезазначеного робоча група Громадської ради з питань забезпечення реалізації виборчих прав громадян України під час проведення виборів 2006 року при Президенті України вносить такі пропозиції щодо усунення виявлених недоліків:

1. Розпочати перерахунок та роздачу бюлетенів під підпис членам дільничної комісії (згідно законодавства це робить одна особа) о 4-00, або зробити це звечора та покласти пораховані пачки бюлетенів до сейфа.

2. Передбачити, що на кожній виборчий дільниці повинно бути не менше 10-ти столів довжиною не менше 1,7 та шириною не менше 1,4 метра.

3. Передбачити ширину полиці для голосування у кабіні не менше 0,5 метра.

4. Збільшити мінімальну кількість членів виборчої комісії до 20-ти осіб, забезпечити підвищення їх мотивацію до відповідальної роботи, а також дати змогу кожному члену комісії видавати бюлетені самостійно (по одному, а не удвох).

5. Здійснити перевірку відповідності площі виборчих дільниць та встановити, що вона не може бути меншою, ніж 90 квадратних метрів.

6. З метою запобіганню захаращення робочого місця членів виборчої комісії передбачити, що відривні талони мають складатися в окремі ємкості (оптимально у картонні ящики з-під паперу).

7. Збільшити кількість скриньок для голосування з розрахунку не менше 1-ї на кожні 400 виборців.

8. Виготовити скриньки для голосування таким чином, аби їх отвори були не вужчі 2-2,5 сантиметрів.

9. Забезпечити мінімум дворазове гаряче харчування членів дільничної комісії.

10. Рекомендувати провести ще мінімум 2-3 подібних експерименти з урахуванням вправлених недоліків та з використанням соціологічних та психологічних методів моделювання поведінки виборців.

Члени робочої групи:

Ілько Кучерів;

Ігор Попов;

Олександр Черненко;

Олександр Чекмишев;

Україна >>> Херсонська обл.

15 Березня 2006 11:31 , Громадська рада з питань забезпечення реалізації виборчих прав




Впровадження норм європейського права

Учитель-изверг избил малыша палкой

2-го марта  в Ужгородской средней школе №12 на уроке труда преподаватель так ударил 5-классника палкой, что тот оказался в больнице. Как передает телекомпания «НТН», потерпевший рассказал, что повредил руку на перемене, поэтому не мог писать на уроке. Еще больше учителя рассердило то, что парень начал разговаривать с одноклассником. «Парень меня попросил одолжить ручку, я нагнулся дать ему ручку, а он взял меня ударил палкой», – заявил ученик 5-А класса школы №12 Ужгорода Иван Чепканыч.

При этом отец мальчика говорит, что «у сына все вещи были залиты кровью. Ребенок встал сразу, пошел домой, его в школе никто не остановил, ничего. Ребенок с разбитой головой пошел домой сам».

Диагноз нейрохирурга – у 11-летнего Ивана закрытая черепно-мозговая травма, сотрясение мозга, забойная рана на затылке. Врач говорит, что сам шокирован. По словам врача Мирослава Переста, «за время, когда я работаю в отделении, это первый случай у меня такой».

Пообщаться с учителем, который ударил Ивана, не удалось. 68-летний преподаватель уволился по собственному желанию. По словам заместителя директора школы №12 города Ужгород Владимира Лешко, «по словам учителя, дети довели его до такого состояния нервного. Он не сдержал себя. Он сейчас раскаивается. Мы утром собрали сегодня профком, на профкоме этот вопрос (он присутствовал) обсудили. Но результат есть. Учитель не имеет права поднимать руку на ученика».

Учительский коллектив осудил действия своего коллеги. Говорят: преподаватель из-за преклонного возраста имел слабые нервы. Но заменить пенсионера молодым специалистом сегодня тяжело. Молодежь не хочет работать за низкие зарплаты. Сейчас все обстоятельства дела выясняют правоохранители, сообщает Mignews.com.ua.




Катування та жорстоке поводження

Перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав людини

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ЛИСТ

 

від 25.01.2006 р. N 1-5/45

 

Головам апеляційних судів України 

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ратифікованої Законом від 17.07.97 N 475/97-ВР, гарантує кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Серед рішень, винесених Європейським судом з прав людини проти України за період чинності Конвенції для нашої держави, шість стосуються порушення права особи на розгляд її справи судом упродовж розумного строку. Це рішення у справах "Світлана Науменко проти України" від 09.11.2004, "Странніков проти України" від 03.05.2005, "Павлюлинець проти України" від 06.09.2005, "Лещенко і Толюпа проти України" та "Смирнова проти України" від 08.11.2005, "Антоненков та інші проти України" від 22.11.2005. Загальна сума компенсацій, стягнутих з України за порушення прав заявників у цих справах, становила 38000 євро.

За інформацією, наданою Міністерством юстиції України, на кінець 2005 р. Євросудом було розпочато розгляд щодо прийнятності та суті ще понад 40 справ стосовно тривалості провадження в судах, які були надіслані уряду України для подання зауважень. Кількість скарг щодо перевищення розумних строків розгляду справ, які надходять до Суду від громадян України та юридичних осіб, зростає. При цьому, як правило, громадяни скаржаться на тривалість розгляду, яка перевищує п’ять, сім, а то й десять років.

Так, у справі "Лещенко і Толюпа проти України" розгляд цивільного позову про відшкодування шкоди розпочався в листопаді 1993 р. і закінчився винесенням ухвали Верховним Судом України 4 грудня 2003 р. Загальна тривалість провадження у справі становила понад 10 років і 1 місяць. Євросуд звернув увагу, що основною причиною затягування розгляду було неодноразове відправлення справи на новий розгляд.

У справі "Павлюлинець проти України" тривалість розгляду скарги заявника на рішення управління соціального захисту на момент винесення Євросудом рішення щодо суті справи становила близько п’яти років і двох місяців, і розгляд справи був не завершений. При цьому Європейський суд не враховував тих періодів, упродовж яких за затягування був відповідальний заявник.

У справі "Смирнова проти України" розгляд позову про поділ спадщини розпочався у травні 1997 р., і на момент винесення Євросудом рішення (08.11.2005) справа все ще була на розгляді в суді першої інстанції (Баглійському районному суді м. Дніпродзержинська). При цьому двічі рішення суду першої інстанції скасовувалося апеляційним судом Дніпропетровської області та справа направлялася на новий розгляд.

У своєму рішенні Євросуд звернув увагу на те, що суд, який розглядав справу, не вжив жодних заходів, передбачених законодавством України, для боротьби з тактикою затягування, до якої вдавався відповідач у справі. Зокрема, суд жодного разу не розглянув питання щодо слухання справи за відсутності відповідача (ст. 172 ЦПК 1963 р.) чи накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу за прояв неповаги до суду (ст. 1853 КпАП), а примусовий привід суддя вперше застосував до відповідача лише через 2,5 року після початку провадження у справі.

Європейський суд також зазначив, що затягування відбувалося значною мірою внаслідок скасування рішення суду першої інстанції та направлення справи на новий розгляд обласним судом, який діяв як суд касаційної інстанції першого разу (ухвала від 12.02.2001) і як апеляційний суд - другого разу (ухвала від 07.09.2004). Євросуд зауважив, що, хоча він не уповноважений оцінювати якість судочинства в державах-відповідачах, він вважає, що, оскільки направлення справ на новий розгляд зазвичай є наслідком помилок судів нижчих ланок, неодноразове направлення справи на новий розгляд у межах одного провадження виявляє серйозний недолік у судовій системі (п. 70 рішення Європейського суду).

У справі "Антоненков та інші проти України" кримінальна справа щодо трьох заявників була порушена 26 червня 1996 р. і передана до суду 3 березня 1997 р. У Шевченківському районному суді м. Києва ця справа розглядалася з 2 квітня 1997 р. до 17 - 19 липня 2002 р. При цьому вона двічі, 22 червня 1998 р. і 20 квітня 2000 р., з тих самих підстав направлялася на додаткове розслідування. 17 липня 2002 р. зі справи була виділена частина, яка втретє була направлена на додаткове розслідування, інша ж частина 19 липня 2002 р. була закрита у зв’язку із закінченням строків давності.

На момент винесення рішення Євросудом розслідування кримінальної справи закінчене не було. Констатуючи порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, судді зі Страсбурга звернули увагу на відповідальність держави за повернення справи на додаткове розслідування і відповідальність суду за призначення судових засідань зі значними інтервалами, що неприпустимо при розгляді кримінальних справ, навіть якщо підсудний перебуває на волі.

У зв’язку із зазначеними рішеннями Європейського суду з прав людини судам слід мати на увазі, що відповідно до тлумачення ним положень п. 1 ст. 6 Конвенції тривалість провадження у кримінальній справі для цілей цієї статті розпочинається з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, затримання особи за підозрою у скоєнні злочину чи допиту її як підозрюваного (навіть допиту особи як свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на момент допиту слідчий уже підозрював допитуваного у причетності до конкретного злочину) залежно від того, яка з указаних подій сталася раніше, і закінчується винесенням остаточного рішення у кримінальній справі. При цьому період розгляду кримінальної справи не ділиться на стадії досудового слідства та судового розгляду й аналізується з точки зору його розумності в цілому.

У цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей ст. 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Апеляційним судам слід звернути увагу на те, що рішення про повернення справи на новий судовий розгляд у суд першої інстанції ними може ухвалюватися лише з підстав, вичерпний перелік яких чітко передбачений процесуальним законодавством (ст. 311 ЦПК, ч. 2 ст. 374 КПК, ст. 204 КАС).

Усі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, а й призводить до значних втрат державного бюджету.

Прошу ознайомити з цим листом суддів апеляційного та місцевих судів.

В. о. Голови Верховного Суду

України 

П. Пилипчук 




Свобода вираження поглядів

ЗАЯВА

 В ніч на 1 березня н.р. невідомі зловмисники підпалили будинок головного редактора газети “Первая крымская”, голови Кримської Асоціації вільних журналістів Лілі Буджурової. Обстанивини цього підпалу дозволяють нам стверджувати, що його метою було не тільки залякування відомої журналістки, але й замах на її життя. Водночас, цей злочин був спрямований на залякування всіх кримських журналістів.

  Зважаючи на те, що газета “Перша Кримська” в останньому числі оприлюднила прізвища 45 кандидатів у депутати Верховної Ради Криму, котрі, за даними праоохоронців, мали чи мають проблеми із законом, ми вважаємо, що замах на життя Лілі Буджуровою безпосередньо пов’язаний із її професійною діяльністю.

Висловлюючи рішучий протест проти цього нападу, ми вимагаємо від влади оперативного і професійного розслідування, виявлення і покарання виконавців і замовників злочину Ми вимагаємо від кримської і центральної влади адекватної реакції на спроби криміналітету знову диктувати кримчанам свої правила і закони.

Ми закликаємо колег-журналістів, громадськість Криму до солідарності, а всі політичні сили – до засудження цього замаху на журналістку Лілу Буджурову і в її особі – замаху на свободу слова. 

Комітет з моніторингу свободи преси в Криму

Кримська Асоціація вільних журналістів

Сімферопольський Інформаційний прес-центр




Свобода мирних зібрань

Президент підписав Закон про ратифікацию деяких документів Конвенції з захисту прав людини

Президент України підписав схвалений Верховною Радою 9 лютого 2006 року Закон України, яким було ратифіковано два важливі протоколи до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року – Протокол №12 та Протокол №14.

Протокол № 12 встановлює загальну заборону будь-якої дискримінації, а не лише стосовно прав, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до статті 1 Протоколу № 12 здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Протокол №12 був відкритий до підписання у 2000 році й набув чинності 1 квітня 2005 року. Наразі сторонами Протоколу № 12 є 11 держав - членів Ради Європи, ще 24 держави підписали Протокол.

Протокол № 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який змінює контрольну систему Конвенції, передбачає реформу контрольного механізму Конвенції, зокрема, шляхом підвищення ефективності функціонування Європейського Суду з прав людини.

Протокол № 14 набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом тримісячного строку з дати, коли всі Високі Договірні Сторони Конвенції висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу. Станом на 27 лютого 2006 року Протокол № 14 підписали 45 держав, 27 з них вже висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу.

У своїй Декларації від 12 травня 2004 року „Забезпечення ефективності впровадження Європейської конвенції з прав людини на національному та європейському рівнях" Комітет Міністрів Ради Європи настійливо закликав держав - членів Ради Європи вжити якнайшвидше всіх необхідних заходів для підписання та ратифікації Протоколу № 14 з тим, щоб забезпечити набрання ним чинності впродовж двох років з дня відкриття Протоколу до підписання (13 травня 2004 року).

Ратифікація Протоколу №12 та Протоколу №14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачена Планом заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженим Указом Президента України №39 від 20 січня 2006 року. Ратифікація Протоколу №14 передбачена також заходами щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна-ЄС, затвердженими розпорядженням Кабінету Міністрів України №117-р від 22 квітня 2005 року.

Протокол №12 набере чинності для України в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного строку від дати передачі Міністерством закордонних справ України ратифікаційної грамоти на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

Протокол №14 набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного терміну від дати, коли всі учасниці Конвенції (держави, що підписали її) висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу шляхом здійснення відповідних внутрішньодержавних процедур та передачі ратифікаційної грамоти на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

01.03.2006




Право на охорону здоров’я

Зрада

Зрада. Це слово найточніше передає відчуття від дій української влади, яка нещодавно передала Узбекистанові десятьох людей, які шукали в Україні притулку й захисту. Їх зраджено, бо віддано на катування, знущання та багаторічні муки в узбекистанських таборах. Це зрада, бо, просторікуючи про відданість демократії, права людини й європейський вибір, українська влада безсоромно зневажила ці вартості. Це зрада, бо чимала частина українського суспільства ці дії виправдовує: мовляв, треба йти на компроміси задля національних інтересів України. І ще багато таких «бо». Як наслідок – країна по вуха сидить у гівні, й цього не розуміє, і навіть не думає відмиватися!

Перебіг подій був такий. 7 лютого біля шостої години ранку в узбецьке кафе на ринку Нижньогорська, що в Криму, вдерлася група озброєних бійців спецназу в масках і, застосувавши силу, затримала чотирьох етнічних узбеків. Іще двох працівників кафе було затримано, коли вони сідали в потяг, щоб їхати до Києва подавати заяву на отримання статусу біженця.

Того самого дня близько 14 години було затримано п’ятьох узбеків, що працювали в кафе в Білогорську, коли ті поверталися після інтерв’ю в місцевій міграційній службі. 9 лютого озброєні спецназівці із Сімферополя обшукали будинок у Білогорську, де облаштовано міні-пекарню. Господар кафе, який здавав приміщення в оренду, каже, що вони розірвали всі мішки з борошном і розпанахали матраци в кімнаті відпочинку.

Затриманих утримували в приймальнику-розподільнику в Сімферополі. Дев’ятеро з одинадцяти узбеків зверталися протягом 1–6 лютого в Кримське відділення Державного комітету з питань національностей і міграції (Держкомнацміграції), щоб отримати статус біженця, а також до київського офісу Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Решта двоє узбеків подали заяви, перебуваючи під вартою.

Рідня та близькі затриманих одразу звернулися до УВКБ ООН, яке того ж дня, 7 лютого, передало ноту Держкомнацміграції про те, що видання затриманих Узбекистанові означатиме, що Україна порушує свої міжнародні зобов’язання. У відповідь представник Держкомітету запевнив, що до завершення процедури про депортацію не може бути й мови.

14 лютого УВКБ ООН знову висловило занепокоєння в ноті до Держкомнацміграції й отримало відповідь, що наразі, відповідно до законодавства, триває вивчення питання. Проте насправді, як згодом з’ясувалося, 13 лютого всім затриманим вручили постанову кримської міграційної служби про відмову в наданні статусу біженця, і 14 лютого таємно доправили їх у Київський районний суд Сімферополя, який буцімто ухвалив рішення про депортацію десятьох із одинадцяти узбеків із території України. Затримані нібито дали судові письмову згоду на повернення до Узбекистану. Вночі з 14 на 15 лютого їх літаком вивезли із Сімферополя до Ташкента.

Про долю одинадцятого затриманого достеменно невідомо. Він нібито уникнув депортації, і його звільнили, оскільки він мав близького родича в Україні. Проте після звільнення жодних контактів із ним не було.

УВКБ ООН дізналося про депортацію узбеків із газет. Те саме стверджує і голова Держкомнацміграції Сергій Рудик.

Прес-центр СБУ повідомив Інтерфаксові, що «під час заходів, проведених у рамках боротьби з нелегальною міграцією, СБУ, за взаємодії з органами МВС 7 лютого затримала 10 громадян Узбекистану. В зв’язку з тим, що ці особи перебували на території України незаконно, 14 лютого суд Київського району ухвалив рішення про їх примусове вислання».

Як стверджує товариство узбецьких політичних біженців, в узбекистанському запиті про депортацію сказано, що затримані узбеки були причетні до андижанських подій 13 травня 2005 року, коли урядові сили розстріляли сотні мирних жителів (за різними даними, загинуло від 180 до 700 осіб). Тоді як свідками подій в Андижані були тільки троє з десяти узбеків, а решта взагалі приїхали в Україну в лютому – березні минулого року.

2001 року в Узбекистан із України було вислано чотирьох політичних біженців. Їх катували, й вони досі перебувають у тюрмах. У серпні 2005 року з України було депортовано 18 членів партії «Бірлік», надходили повідомлення, що до них застосовують тортури. І ось нове вислання.

Про диктаторський режим в Узбекистані, що особливо посилився після кривавих подій 12–13 травня в Андижані, добре відомо в усьому світі. Масове застосування тортур та позасудових страт, відсутність незалежного правосуддя в цій країні відзначала Верховний комісар ООН із прав людини Луїза Арбур та Верховний комісар ООН із прав біженців Антоніу Гутериш, «Міжнародна амністія» та «Human Rights Watch». Торік в Узбекистані було закрито низку правозахисних організацій та незалежних ЗМІ, в тому числі й Бі-Бі-Сі, радіо «Свобода» та «Freedom House». На початку 2006 року відомого узбецького правозахисника Саїджахона Зайнабітдінова, завдяки якому стали відомі подробиці про трагедію в Андижані, засудили до 7 років тюремного ув’язнення.

Зі слів голови Демократичного форуму Узбекистану Ісмаїла Дададжонова ставлення до узбеків в Україні змінилося після зустрічі президентів України та Узбекистану 30 січня. «Віктор Ющенко обміняв узбеків на газ», – уважає Дададжанов. За його інформацією, представники узбекистанських спецслужб привезли до Києва список з 51  особи, яких Узбекистан вимагає видати. І ось відбулася екстрадиція  першої групи людей із цього списку.

УВКБ ООН та ОБСЄ, міжнародні правозахисні організації «Human Rights Watch» та «Міжнародна амністія», багато російських та українських правозахисних організацій («Меморіял», Московська Гельсінська група, Інститут прав людини, Українська Гельсінська спілка з прав людини) засудили дії української влади й указали на те, що вона порушила вимоги відповідних міжнародних конвенцій щодо процедури розгляду заяви про отримання статусу біженця й заборони екстрадиції в країни, де припускають катування та жорстоке поводження. Жорстка критика з боку західних країн і правозахисників змусила офіційний Київ давати пояснення, але вони були вкрай недолугі. Керівник прес-служби МЗС Василь Філіпчук 21 лютого заявив, що узбеки перебували в Україні без оформлення правового статусу та порушували правила перебування. Їм відмовили в наданні статусу біженців через необґрунтованість їхніх заяв, а від права на оскарження цього рішення в судовому порядку вони відмовилися в письмовій формі. Філіпчук також заявив, що дія Конвенції про статус біженців на висланих не поширюється, бо стосується тільки тих осіб, які мають статус біженця, тож у цій ситуації йдеться не про екстрадицію узбекистанських громадян, а про обґрунтовану відмову в наданні статусу біженця. Те саме майже дослівно повторив перший заступник голови секретаріяту президента Анатолій Матвієнко. Це, одначе, виразна дурниця, бо за цією Конвенцією особа, яка подала заяву про отримання статусу біженця, має такі самі права, що й особи, які його отримали, й перебуває під охороною УВКБ ООН протягом усього періоду розгляду заяви. Процедура передбачає 7-денний термін на оскарження в Держкомнацміграції відмови місцевої міграційної служби в наданні статусу біженця, а в разі відмови Держкомнацміграції дається рік на оскарження цієї відмови в суді.

28 лютого з’явилося нове пояснення: депортовані узбеки, заявила без жодних доказів в етері 5 каналу прес-секретар СБУ Марина Остапенко, належать до організації «Ісламський рух Узбекистану» (ІРУ), що її ООН визнала за терористичну. Версія не виглядає переконливою, бо вважається, що ІРУ знищено під час очолюваної США військової операції в Афганістані.

Загалом можна констатувати, що СБУ, МВС, Держкомнацміграції, суд та інші відомства спільно здійснили заздалегідь сплановану незаконну екстрадицію, грубо порушивши внутрішнє законодавство України та її міжнародні зобов’язання.

Незаконним і безпідставним було утримання під вартою людей, особи яких було встановлено: всі вони мали національні паспорти, а дев’ятеро з одинадцятьох – довідки УВКБ ООН із фотокартками та «зелені» свідоцтва міграційної служби; решта двоє звернулися по отримання статусу біженця після затримання, міліція передала їхні заяви в міграційну службу, і звідти їм передали такі самі «зелені» міграційні свідоцтва. Тому аж ніяк не можна було вважати цих людей нелегалами й порушниками порядку перебування іноземців в Україні. Жодних підстав для затримання не видно, воно було незаконним і проведено без санкції суду.

Абсолютно незрозуміло, що відбувалося із затриманими в приймальнику-розподільнику, як від них домоглися письмової згоди на повернення до Узбекистану. Ці люди шукали притулку в чужій країні, рятуючись від переслідувань на батьківщині, й не могли добровільно дати згоду повернутися на нові знущання й муки. Можна припустити, що їх змусили підписати ці папери, застосувавши фізичне насильство. У зв’язку з цим насторожує дивне звільнення та зникнення одинадцятого узбека. Досі невідомо, де він тепер перебуває. Отож версія його загибелі під тортурами через відмову підписати згоду на повернення до Узбекистану має право на існування, і її треба ретельно перевірити. У кожному разі належить провести службове розслідування всіх обставин затримання та утримання під вартою, з’ясувати роль у цьому СБУ та МВС, встановити, чи є підстави порушити кримінальні справи у зв’язку з незаконними діями силовиків.

Також необхідно з’ясувати роль у цій справі Держкомнацміграції. Здається очевидним, що цей Держкомітет морочив голову УВКБ ООН, а сам готував екстрадицію. У кожному разі він відповідає за вчинені грубі порушення процедури отримання статусу біженця. Незрозумілою є роль суду: яке саме рішення він ухвалив і чи було забезпечено право на захист та інші стандарти справедливого правосуддя. Інакше кажучи, необхідно зініціювати перевірку рішення суду, а найперше отримати доступ до самої ухвали та протоколу судового засідання.

Однією з причин можливости незаконних дій є відсутність зумовленої законом процедури судового розгляду питання про екстрадицію та інше примусове передання осіб іншій державі з тимчасовим зупиненням виконання будь-якого рішення виконавчої влади до того, як рішення суду набере чинности. Слід розробити відповідний закон, що його має ухвалити парламент.

Але передовсім треба припинити ховати голову в пісок, визнати скоєні грубі порушення прав людини й дати відповідну оцінку діям українських органів влади. Поквапність, із якою ухвалено рішення про екстрадицію, незаконність цього рішення, неможливість його оскаржити всупереч міжнародним договорам усім очевидні, і їх мають визнати на найвищому рівні. Це потрібно й для того, щоб надалі запобігти таким історіям. Невиразний коментар президента у відповідь на прохання журналістів пояснити депортацію узбеків («Безумовно, в Україні потрібна ревізія зовнішньої та внутрішньої політики. Україна ще повинна зрозуміти демократичні цінності, набуті під час “помаранчевої революції”. Це дорога, яку необхідно пройти») аж ніяк не можна вважати таким визнанням.




Рибачук зізнався, що узбеків вислали з порушеннями на прохання Каримова

Глава секретаріату президента Олег Рибачук визнав, що висилка 10 узбецьких громадян з території України 14 лютого була проведена з порушенням процедури, їм не дали 7 днів, щоб заперечити рішення суду про депортацію.

У той же час, в інтерв’ю газеті Сьогодні, опублікованому в середу, він назвав правильною саму екстрадицію узбецьких громадян.

«Вони належали до радикального ісламського угруповання, назву якого я не можу, на жаль виговорити,» — сказав Рибачук, пославшись на інформацію, отриману від глави СБУ Ігоря Дріжчаного.

Він також сказав, що бачив «так звану кредитну історію» цих узбеків, і їх було за що вислати. Також Рибачук прямо підтвердив, що екстрадиція узбецьких громадян була проведена за замовленням уряду Ісламу Каримова.

На питання, хто ж все-таки порушив закон, Рибачук сказав, що справа можлива в тому, що начальник Кримського СБУ, генерал-майор Віктор Кожелянко не встиг освоїтися у своїй посаді і ухвалив поспішне рішення.

Раніше Кожелянко керував спецпідрозділом СБУ по боротьбі з тероризмом, а офіційно він став на посаду 7 лютого, коли його представив глава СБУ Ігор Дріжчаний.

В інтерв’ю Рибачук також поскаржився, що в історії з депортацією узбецьких громадян Україна просто програла інформаційну війну, і невдоволення Держдепа США було несправедливим.

15.03.2006




Міжнародна Амністія звернулася з листом до президента Ющенка

МІЖНАРОДНА АМНІСТІЯ

Ref.: TG/EUR 50.06.0 5

Вікторові Ющенку

Президенту України

Вул. Банкова, 11

Київ

УКРАЇНА

01220

2 березня 2006 року

Шановний пане Президент,

Міжнародна Амністія пише Вам з приводу долі 10 шукачів притулку з Узбекистану, які намагалися отримати захист в Україні, але були примусово повернуті з України до Узбекистану в ніч з 14 на 15 лютого 2006 року. Ми вважаємо, що в Узбекистані існує загроза серйозних порушень їх людських прав, зокрема: ув’язнення у повній ізоляції (інкоммунікадо), катувань та інших видів жорстокого поводження, та абсолютно несправедливого суду, по якому – великого терміну ув’язнення або навіть смертної кари. Наскільки нам відомо, влада Узбекистану подала ордери на екстрадицію 11 шукачів притулку на підставі їхньої, начебто, участі в подіях в узбецькому місті Андижані 13 травня 2005 року. Десятеро з них були примусово вислані, про ще одного повідомлено, що йому дозволили залишитися, бо в нього були родичі в Україні.

Міжнародна Амністія висловлює свій глибокий жаль з приводу порушення українською владою своїх зобов’язань, які передбачені міжнародним законодавством із захисту прав людини та захисту біженців, яке влада України здійснила, повернувши 10 шукачів притулку до Узбекистану. Україна є учасником Конвенції ООН проти катувань та інших видів жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, Міжнародного пакту з громадянських та політичних прав, та Європейської конвенції із захисту прав людини та основоположних свобод. Згідно з цими договорами Україна взяла на себе зобов’язання не висилати людей до країн чи територій, де їм загрожує серйозне порушення їхніх прав, включаючи катування та інші форми жорстокого поводження або покарання. Мінська Конвенція Співдружності Незалежних Держав, учасником якої Україна також є, так само зобов’язує Ваш уряд гарантувати усім громадянам Співдружності Незалежних Держав на їхній території громадянські, політичні, економічні та культурні права та свободи у відповідності до загальноприйнятих міжнародних норм захисту прав людини, без жодної дискримінації.

Ще більше занепокоєння в Міжнародної Амністії викликає те, що 22 лютого на прес-конференції заступник голови Секретаріату Президента заявив, що, на його думку, ця депортація відповідала українським та міжнародним законам, і її не можна вважати порушенням Конвенції 1951 року про статус біженця, тому що депортованим особам не надали статусу біженця. Це суперечить загальноприйнятому у світі тлумаченню зобов’язань, які накладає Конвенція 1951 року про статус біженців, зокрема – тому факту, що заборона на висилання або повернення особи на територію, де його або її життю чи свободі загрожує небезпека, стосується як осіб, визнаних біженцями, так і шукачів притулку[1]. Також Верховний Комісар Організації Об’єднаних Націй у Справах Біженців (’UNHCR’) заявив, що єдиний спосіб визначити, чи потребує особа захисту – це виконання відповідних процедур щодо визначення таких осіб[2]. UNHCR твердить, що таким особам, щонайменше, слід дозволити перебування на території країни аж до ухвалення рішення щодо його чи її статусу біженця[3]. Повернення будь-кого до країни, у якій на особу, згідно його чи її заяв, очікує переслідування, до остаточного завершення процедури визначення статусу, може бути класифіковане як порушення країною зобов’язання щодо невисилання біженців згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року. Тільки повна процедура визначення статусу може визначити, наскільки обґрунтованими є їх побоювання переслідування.

Міжнародною Амністією задокументовано багато випадків примусового повернення людей до Узбекистану з деяких країн, поміж ними – Російської Федерації, на вимогу узбецької влади, по чому до цих людей було застосовано катування або ж щодо них винесено смертний вирок та страчено по несправедливих вироках судів. Систематичне застосування катувань та інших видів жорстокого поводження та системні й грубі порушення законодавства у системі кримінального правосуддя Узбекистану призводять до широкомасштабних порушень в цій країні міжнародних норм правосуддя. Враховуючи обставини та злочини, в яких обвинувачує влада Узбекистану цих 10 людей, в Узбекистані існує серйозна загроза їх правам та життю.

Ми закликаємо Вас запитати в узбецької влади про їхню долю та умови поводження, в яких перебувають люди, що їх українська влада повернула до Узбекистану вночі з 14 на 15 лютого. Ми також просимо Вас гарантувати недопущення у майбутньому подібних повернень шукачів притулку, які порушують міжнародні норми захисту прав людини.

Крім Вас, Міжнародна Амністія звертається у цій справі до міністра внутрішніх справ України, міністра закордонних справ України та до Державного комітету у справах національностей та міграції. Копію цього листа також направлено голові Верховної Ради України.

Щиро Ваша,

Ірен Хан,

Генеральний Секретар



[1] Дивиться висновки УВКБ ООН №17 (XXXI) 1980, 50 (XXXIX) 1988, 55(XL) 1989, 77 (XLVI) 1995, 82 (XLVII) 1997.

[2]UNHCR, Handbook on Procedures and Criteria for Determining Refugee Status under the 1951 Convention

and the 1967 Protocol relating to the Status of Refugees, Geneva, Jan. 1992, Part Two. Див. також Висновки EXCOM № 81(XLVIII) 1997, 85 (XL1X) 1998.

[3]Там само.




Открытое письмо обращение узбекских политических беженцев в Украине

Президенту Украины господину Ющенко В.А.

03.03.2006год.   г.Киев

Уважаемый господин Президент!

Мы, узбекские политические беженцы в Украине, обращаемся к Вам как Президенту Украины, страны Великой Оранжевой Революции!

Сегодня  Украина оказалась в центре международного скандала. ООН, ОБСЕ и другие известные правозащитные организации, государственный департамент США обвинили Киев в нарушении международных обязательств, взятых при подписании Конвенции ООН о беженцах и Конвенции против пыток.

Причиной инцидента истории стала Служба Безопасности Украины, которая арестовала 11 узбекских беженцев и выдала десятерых из них в руки самого кровавого диктатора современности, палача Каримова. Судьба одного из беженцев до сих пор неизвестна. СБУ тщательно скрывает факты и старается умыть руки, испачканные кровью невинных беженцев, выдвигая различные версии. СБУ стремится ввести в заблуждение мировое сообщество, а заодно и народ Украины.

Вместо того, чтобы выяснить, каким образом могли быть депортированы лица, официально обратившиеся в УВКБ с просьбой о предоставлении убежища, и принять меры во избежание подобного сценария в будущем, украинская сторона заняла неприемлемую для демократической власти позицию. Защищая честь мундира, она объявили о том, что депортированные беженцы из Узбекистана являются членами запрещенной террористической организации - ИДУ (Исламское движение Узбекистана).

СБУ до этого заявляла, что узбекские беженцы нарушили правила пребывания на территории Украины, и по этой причине были депортированы. Через 15 дней после того, как Узбекистан с благодарностью принял в подарок от СБУ этих несчастных десять беженцев, оказывается, они не только нарушители миграционных правил, но и члены ИДУ.

Сегодня каждый человек, кто оказался косвенно или непосредственно участником или случайным свидетелем, очевидцем «Андижанского восстания» 13 мая 2005 года, не зависимо, где бы он ни находился, является объектом преследования со стороны СНБ (Служба национальной безопасности) Узбекистана. Эти люди опасны для режима Каримова как распространители правды о событиях 13 мая 2005 года в Андижане. В тот день правительственные войска под личным командованием президента Каримова хладнокровно, в упор расстреляли демонстрантов. Погибло до 1000 людей. Кстати, среди депортированных беженцев трое были очевидцами событий 13 мая.

 Для удобства ареста любого, неугодного властям, человека в Узбекистане используется стандартные, так называемые «штампованные»  (сфальсифицированные) обвинения. Человека обвиняют в участии в какой-либо запрещенной РЭО (религиозно-экстремистской организация) типа ИДУ, «Хизбут Тахрир» и т.д. Самое главное - поместить человека в тюрьму, а там опытные специалисты по пыткам у кого угодно возьмут абсолютно любые «нужные» показания.

В Узбекистане нет независимого правосудия. Нет справедливой правоохранительной системы. Это страна, где систематически применяются пытки и не отменена смертная казнь.

Это признано Верховным комиссариатом ООН по правам человека и Верховным комиссариатом ООН по правам беженцев. Об этом свидетельствуют эксперты международных правозащитных организаций, таких как "Human Rights Watch", «Ammnesty International», «Мемориал», «Хельсинская группа», Комитет «Гражданское содействие», организация "Pro Asyl" .

Хотим напомнить, что когда чешские власти в Праге арестовали по запросу Узбекистана известного политика и руководителя оппозиционной партии «Эрк» г-н Мухаммад Солих, они не поспешили выдать его, а запросили соответствующие обвинительные документы. Узбекские власти не смогли доказать его виновность, после чего власти Чехии с извинениями выпустили его на свободу.

В России, в СИЗО г. Иваново с 18.06.2005 г. по запросу Генеральной прокуратуры Узбекистана были арестованы 14 оппозиционно настроенных узбеков и заключены под стражу. Как известно, Россия является главным покровителем диктатуры в Узбекистане. Даже в таком случае, власти России не нарушили своих международных обязательств и не выдали этих людей в руки тирана Но, к сожалению, 13 из них до сегодняшнего дня томятся в тюрьме г. Иваново.

Нас удивляют, как Ваши чиновники с легкой руки допускают такие нарушения. К большому сожалению, это не первый случай подобного. В 2001 году, при Вашем правительстве, были выданы Узбекистану по их запросу четверо узбекских оппозиционеров из партии «Эрк», которые и сегодня находятся в заключении. В августе 2005 года были депортированы 18 узбеков, членов партии «Бирлик»

Господин Президент, мы надеемся, что эта акция - не расчетливый шаг в угоду диктатора Каримова, а ошибка Ваших чиновников, где они поступили неграмотно и допустили нарушения в отношение 11 узбекских беженцев.

Мы надеемся, что Вы сделаете надлежащие выводы, и виновные в правонарушениях чиновники будут наказаны. Мы также надеемся, что родственники пострадавших людей услышат из Ваших уст слова извинений за действия своих чиновников. Только сильные личности могут признать свои ошибки. Вес мир знает Вас как Сильного человека, который без кровопролития смог разрушить авторитарную, пост коммунистическую систему.

Вы - сын Великого Украинского Народа!

Господин Президент, пришло время развеять сомнения сотен миллионов людей и показать всему миру, что Украина не сошла с того пути, который выбрала Оранжевая революция!

С уважением,

Глава Демократического форума Узбекистана

Дадажанов И.М.  Тел.+380953947091, [email protected]

Председатель Украинского отделение партии «Бирлик»

Фаязов А.А.  +380964541752, avazuz63@yahoo.com

 

Заместитель Руководителя Общества Узбекских политических беженцев в Украине
Хаджиматов Х.Я.  +380963882158, [email protected]




Права шукачів притулку

«Только ты неизменна, измена...»

Эта строка из давних, 1974 года, стихов Наташи Горбаневской прочно всплыла в памяти – наверное, потому, что лучше всего передает ощущение от недавней передачи украинскими властями узбекским десяти узбеков. Измена – поскольку  эти люди искали в Украине приют и убежище, а их отдали на пытки, издевательства и многолетние муки в узбекских лагерях. Измена – потому что власти говорят о приверженности демократии, о правах человека, о европейском выборе, а сами бессовестно предали эти ценности. Измена – потому что значительная часть украинского общества оправдывает эти действия: мол, надо идти на компромиссы во имя национальных интересов Украины. И еще много таких «потому». В результате страна по уши в говне, и не понимает этого, и не думает отмываться!

Но все же обо всем по порядку.

7 февраля около 6 часов утра группа вооруженных бойцов спецназа в масках ворвалась в узбекское кафе на рынке Нижнегорска и с применением силы задержала четырех этнических узбеков. Еще двое работников кафе были задержаны при посадке в поезд, выезжавший в Киев, где они собирались подать заявление о получении статуса беженца.

В тот же день около 14 часов дня пять узбеков, работавших в узбекском кафе в  Белогорске, были задержаны, когда возвращались после интервью в местной  миграционной службе. 9 февраля вооруженные спецназовцы из Симферополя провели обыск дома в Белогорске, где была расположена минипекарня. По словам хозяина кафе, сдававшего помещение в аренду, все мешки с мукой были разорваны, матрасы в комнате отдыха распороты.

Задержанные содержались в приемнике-распределителе в Симферополе. 9 из 11 узбеков обращались в период 1-6 февраля в крымское отделение Государственного комитета по делам национальностей и миграции (Госкомнацмиграции) за получением статуса беженца, а также в киевский офис УВКБ ООН. Остальные двое узбеков подали заявления, находясь под стражей.

Родные и близкие задержанных сразу же обратились в УВКБ ООН, которое в тот же день, 7 февраля, передало ноту Госкомнацмиграции о том, что выдача задержанных в Узбекистан будет означать нарушение Украиной своих международных обязательств. В ответ представитель Госкомитета сообщил, что о выдворении до завершения процедуры не может быть и речи.

14 февраля УВКБ ООН снова обратилось с нотой в Госкомнацмиграции, в которой выразило свою обеспокоенность, и получило ответ, что вопрос изучается в соответствии с законодательством.  Однако, как выяснилось позже, 13 февраля всем задержанным было вручено постановление крымской миграционной службы об отказе в предоставлении статуса беженца. 14 февраля их тайно доставили в Киевский районный суд города Симферополя, который, как будто, принял решение о выдворении 10 из 11 узбеков с территории Украины. Задержанные якобы представили суду письменное согласие на возвращение в Узбекистан. В ночь с 14 на 15 февраля они были  доставлены самолетом из Симферополя в Ташкент.

Судьба 11-го задержанного точно неизвестна. Как будто, он избежал высылки и был освобожден, поскольку имел близкого родственника на Украине. Однако никаких контактов с  ним после освобождения не было.

УВКБ ООН узнало о высылке узбеков из газет. То же самое утверждает председатель Госкомнацмиграции Сергей Рудык.

Пресс-центр СБУ сообщил Интерфаксу, что «в ходе мероприятий, проведенных в рамках борьбы с нелегальной миграцией, СБУ при взаимодействии с органами МВД 7 февраля задержала 10 граждан Узбекистана. В связи с тем, что эти лица пребывали на территории Украины незаконно,  14 февраля суд Киевского района Симферополя принял решение об их принудительной высылке».

Общество узбекских политических беженцев утверждает, что в узбекском запросе о выдаче сказано, что задержанные узбеки были причастны к андижанским событиям 13 мая 2005 года, когда правительственными силами были расстреляны сотни мирных граждан (по разным данным погибло от 180 до 700 человек). В то же время только трое из десяти были свидетелями событий в Андижане, а другие вообще приехали в Украину в феврале-марте прошлого года.

В 2001 году в Узбекистан были высланы из Украины четверо политических беженцев. Их пытали, и они находятся в тюрьмах до сих пор. В августе 2005 года из Украины были депортированы 18 членов партии «Бирлик», поступали сообщения, что они подвергаются пыткам. И вот новая высылка.

Действия украинских властей резко осудили такие межгосударственные институции как УВКБ ООН и ОБСЕ, Госдепартамент США, авторитетные международные правозащитные организации Human Rights Watch и «Международная Амнистия», многие российские и украинские правозащитные организации, в том числе Международное общество «Мемориал», Московская Хельсинкская Группа, Институт прав человека, Украинский Хельсинский союз по правам человека. Все они указывали на нарушение процедуры рассмотрения заявления о предоставлении статуса беженца, предусмотренной Конвенцией ООН «О статусе беженца», запрета экстрадиции в страны, в которых допускаются пытки и жестокое обращение, который налагается Конвенцией ООН «О статусе беженца», Конвенцией ООН против пыток и жестокого обращения, Европейской конвенцией о защите прав человека и основных свобод. Немецкая правозащитная организация Pro Asyl, которая занимается правами беженцев, призвала Европейский Союз и правительство Германии немедленно прекратить сотрудничество с Украиной в этой сфере.

О диктаторском режиме в Узбекистане, который особенно усилился  после кровавых событий 12-13 мая в Андижане, хорошо известно во всем мире. Массовое применение пыток и внесудебных казней, отсутствие независимого правосудия в этой стране отмечалось Верховным Комиссаром ООН по правам человека Луизой Арбур и Верховным комиссаром ООН по правам беженцев Антониу Гутерришем, «Международной Амнистией» и Human Rights Watch. В прошлом году в Узбекистане были закрыты ряд правозащитных организаций и независимых СМИ, в том числе Би-Би-Си, радио «Свобода» и Freedom House. В начале 2006 года известный узбекский правозащитник Саиджахон Зайнабитдинов, благодаря которому стало многое известно о трагедии в Андижане, был приговорен к 7 годам тюремного заключения.

По словам председателя Демократического форума Узбекистана Исмаила Дидиджанова, отношение к узбекам в Украине изменилось после 30 января, когда встретились Президенты Украины и Узбекистана. «Виктор Ющенко обменял узбеков на газ», – считает Дидиджанов. По его информации, в Киев приехали представители узбекских спецслужб со списком из 51 фамилии людей, которых Узбекистан требует выслать. И вот высылка первой группы людей из этого списка уже состоялась.

Жесткая критика западных стран и правозащитников заставила официальный Киев объясняться, но делалось это крайне неуклюже. Руководитель пресс-службы МИД Василий Филипчук 21 февраля заявил, что узбеки пребывали в Украине без оформления правового статуса и нарушали правила пребывания. Им отказали в предоставлении статуса беженцев, поскольку их заявления были необоснованны, а от права на обжалование этого решения в судебном порядке они отказались в письменной форме. Он заявил также, что действие Конвенции о статусе беженцев не распространяется на узбеков, поскольку она касается только лиц, имеющих статус беженца, поэтому в данной ситуации речь идет не об экстрадиции узбекских граждан, а об обоснованном отказе в предоставлении статуса беженца. Последний тезис почти дословно повторил первый заместитель Главы Секретариата Президента Анатолий Матвиенко. А тезис этот – очевидная глупость, поскольку согласно той же Конвенции лицо, подавшее заявление о получении статуса беженца, имеет те же права, что и лица, получившие статус беженца, и находится под охраной УВКБ ООН в течение всего периода рассмотрения заявления. Процедура предполагает 7-дневный срок для обжалования в Госкомнацмиграции отказа местной миграционной службы в предоставлении статуса беженца, а в случае отказа Госкомнацмиграции дается год для обжалования этого отказа в суде. Отказ от обжалования и согласие на высылку в Узбекистан, на которые ссылается Филипчук, не могут рассматриваться как имеющие юридические силу и не отменяют грубого нарушения процедуры, прописанной в Конвенции.

28 февраля появляется новое объяснение высылки: оказывается, узбеки были членами организации «Исламское движение Узбекистана» (ИДУ), признанной ООН террористической.  Эту версию без каких-либо доказательств озвучила в эфире 5-го канала пресс-секретарь СБУ Марина Остапенко. Она представляется по меньшей мере надуманной, поскольку ИДУ считается уничтоженной в ходе возглавляемой США военной операции в Афганистане.

В целом можно констатировать, что была заранее спланирована незаконная экстрадиция,  осуществленная совместно СБУ, МВД, Госкомнацмиграции, судом и другими ведомствами. Украинские органы власти на каждом шагу в этой истории допустили грубые нарушения внутреннего законодательства и международных обязательств Украины.  

Незаконным было содержание под стражей в приемнике-распределителе. Ведь все задержанные имели национальный паспорт, 9 из 11 – справки  УВКБ ООН с фото и «зеленые» свидетельства миграционной службы, т.е. личность их была установлена, и оснований для содержания их в приемнике-распределителе не было. Остальные двое обратились за получением статуса беженца после задержания, и милиция передала их заявления в миграционную службу, откуда им передали такие же «зеленые» свидетельства. Таким образом, этих людей никак нельзя было считать нелегалами и нарушителями порядка проживания иностранцев в Украине, никаких оснований для их задержания не просматривается, оно было незаконным и проведено без санкции суда.

Что происходило с задержанными в приемнике-распределителе, каким образом от них добились письменного согласия на возвращение в Узбекистан – совершенно неясно. Ведь они проделали долгий путь, спасаясь от преследований на родине, искали убежище в чужой стране и не могли добровольно согласиться вернуться и подвергнуться новым издевательствам и мучениям. Значит, их принудили подписать эти бумаги, возможно, применив физическое насилие. В связи с этим настораживает странное освобождение и пропажа 11-го узбека. О его местонахождении до сих пор ничего не известно. И поэтому версия о его гибели под пытками в связи с отказом подписать согласие на возврат в Узбекистан имеет право на существование и должна быть тщательно проверена. В любом случае необходимо провести служебное расследование всех обстоятельств задержания и содержания под стражей, выяснить роль в этом СБУ и МВД, установить, есть ли основания для возбуждения уголовных дел в связи с незаконными действиями силовиков.

Также необходимо выяснить, какова роль Госкомнацмиграции. Представляется очевидным, что этот Госкомитет морочил голову УВКБ ООН, а сам готовил экстрадицию. В любом случае он несет ответственность за допущенные грубые нарушения процедуры получения статуса беженца. Неясна роль суда, какое именно решение он в данном случае принял, непонятно, было ли обеспечено право на защиту и другие стандарты справедливого правосудия. Иными словами, необходимо инициировать проверку решения суда, а для начала получить доступ к самому решению и протоколу судебного заседания.

Одной из причин возможности незаконных действий является отсутствие в законе процедуры судебного рассмотрения вопроса об экстрадиции и иной принудительной передаче лиц другому государству с приостановкой исполнения какого-либо решения исполнительной власти до вступления решения суда в законную силу. Необходима разработка соответствующего закона и принятие его парламентом.

Но прежде всего нужно прекратить прятать голову в песок, признать допущенные грубые нарушения прав человека и дать надлежащую оценку действиям украинских органов власти. Поспешность, с которой было принято решение об экстрадиции, незаконность этого решения, невозможность его обжалования в нарушение международных договоров очевидны всем и должны быть признаны на высшем уровне. Это необходимо также для предупреждения подобных историй в будущем. Невнятный комментарий Президента в ответ на просьбу журналистов объяснить высылку узбеков («Безусловно, в Украине нужна ревизия внешней и внутренней политики. Украина еще должна понять демократические ценности, приобретенные во время «оранжевой революции». Это дорога, которую необходимо пройти») никак нельзя считать таким признанием.




Міжетнічні відносини

У 2005 році порушено 125 кримінальних справ за фактами нестатутних відносин у Збройних силах та зафіксовано 19 самогубств

У 2005 році за фактами нестатутних взаємовідносин, тобто дідівщини, було порушено 125 кримінальних справ за статтею 406 Кримінального кодексу України. Кожний випадок нестатутних взаємин у військовій частині ретельно розслідується на предмет виявлення системи знущань та принижень і кожному виявленому факту дається правова оцінка – запевняють військові.

Про це було повідомлено 9 березня на брифінгу за участю начальника Військової служби правопорядку в Збройних Силах України – начальника Головного управління Військової служби правопорядку в ЗС України генерал-майора Сергія Глєбова та начальника Головного управління з гуманітарних питань та соціального захисту Збройних Сил України генерал-майора Олександра Копаниці.

Загальна кількість загиблих чи як їх офіційно називають „втрати особового складу в Збройних Силах України” у 2005 році склали 101 особу. Найбільша кількість загиблих припадає на офіцерський корпус - 41 чоловік. Крім того, загинуло 16 прапорщиків, 18 військовослужбовців служби за контрактом, а також 26 строковиків. Необхідно додати, що більша частина загиблих (понад 60%) пішла з життя внаслідок особистої необережності, безпечності, вживання спиртних напоїв, порушень елементарних заходів безпеки в позаслужбовий час та в побуті.

Під час виконання службових обов’язків загинуло 37 військовослужбовців. Зокрема, самогубства – 9, бойові втрати – 8, ураження електрострумом – 4, порушення заходів безпеки – 3, порушення правил поводження зі зброєю – 3, перекидання військової техніки – 2, утоплення – 1, вбитий цивільними – 1, ураження блискавкою – 1, падіння бетонної плити з даху – 1, вбивство співслужбовцями – 1, збитий автомобілем – 1, ДТП на службовому транспорті – 1, ДТП у якості пасажира – 1.

64 військовослужбовці загинули поза умовами виконання обов’язків військової служби. Зокрема, самогубства – 10, збито на дорогах та загинули пасажирами – 15, ДТП на власному транспорті – 12, вбито цивільними особами – 8, утоплення – 4, отруєння алкоголем – 4, падіння з висоти – 3, збито потягами – 2, ураження електрострумом – 2, падіння освітлювального стовпа – 1, падіння балки при будівництві – 1, порушення правил пічного опалення – 1, вбитий співслужбовцем – 1.

У 2005 році Генеральною прокуратурою України було обліковано 847 злочинів, 442 з яких є військовими, а 405 – загальнокримінальними. Загалом, починаючи з 2000 року, коли було зафіксовано 1.703 злочини, спостерігається стала тенденція щодо зменшення кількості правопорушень, скоєних військовослужбовцями Збройних сил України. Зокрема, у 2001 було зареєстровано 1.129 злочинів, у 2002 – 967, у 2003 – 1.013, у 2004 – 1.030.

Також варто наголосити, що кількість таких злочинів зменшується. Зокрема, у 2000 році таких злочинів було – 193, у 2001 – 149, у 2002 – 141, у 2003 – 146, у 2004 – 176.

Протягом 2005 року органами дізнання ВСП за ознаками злочинів, передбачених статтями 406 та 424 Кримінального кодексу України порушено 36 та відповідно 12 кримінальних справ, які після проведення дізнань направлені до військових прокуратур для провадження по ним досудового слідства.

Для додаткової інформації

7 березня 2002 року було прийнято Закон України “Про Військову службу правопорядку в Збройних Силах України”, яким передбачалося створення спеціального правоохоронного формування в складі Збройних Сил України. Основна мета діяльності Військової служби правопорядку в Збройних Силах України полягає в забезпеченні законності, правопорядку та військової дисципліни в Збройних Силах України, забезпечення конституційних прав військовослужбовців.

Відповідно до цього Закону гранична чисельність військовослужбовців і працівників Військової служби правопорядку в Збройних Силах України (ВСП) була визначена як така, що не може перевищувати 1,5 відсотки від загальної чисельності Збройних Сил України. На сьогодні Військова служба правопорядку у Збройних Силах України складається з 53 структурних підрозділів ВСП із чисельністю 3,321 особи. Зокрема, ВСП ЗС України складається з Головного управління, Центрального управління, чотирьох територіальних управлінь, 9 зональних відділів та 11 зональних відділень. Крім того, ВСП має у своєму складі 3 окремих батальйони, 10 окремих рот, 12 окремих взводів, Навчальний Центр та дисциплінарний батальйон. Протягом 2006 року в ході проведення планових організаційних заходів штатна чисельність ВСП скоротиться на 139 чоловік.

У ході проведення заходів розвитку ВСП передбачається введення (формування) нових структурних підрозділів та удосконалення існуючих структур спеціального призначення (протидії диверсіям і терористичним актам), дізнання та розшукової роботи, службових розслідувань та профілактики.

УГСПЛ




Громадянське суспільство

Свобода слова?

Зараз, перш ніж натиснути кнопку і увімкнути телевізор, я довго вагаюсь. Бо найкращий художній фільм обов’язково перерветься в найцікавішому місті, і почнеться політреклама. Не встигаєш вимкнути – налякаєшся до безсоння. І це при тому, що є деякий радянський досвід ігнорування політичного марення. От так ми: «совок» переплюнули!

А фільми і новини ідуть своєю чергою, і подивитися є що. І тільки інформаційна спокуса подолає тебе – все, – пропав!

Серед фільму про любов раптом на тебе насувається величезна Мона Ліза Джоконда, над якою чомусь написано: «Не так!» Ти починаєш здивовано кумекати, що не так в Моні Лізі, і не вимикаєш вчасно політрекламу. І бачиш, що із Джокондою і насправді щось зовсім «не так». Її обличчя смикається, вона підморгує тобі і раптом починає волати до тебе замогильним голосом чи то як з пустої діжки. Волає вона про те, що чоловікам без жінок – аж ніяк. А тобі вже здається, що вампірований привід Джоконди зараз вчепиться тобі в горлянку. І тільки потім  – розумієш – це просто блок «Не так!» тебе вітає з 8-им березня! Господи, прости! Бідолашний Леонардо да Вінчі! А по екрану вже вештаються якісь чорно-білі регіональні тіні, демонструючи, що ми всі помираємо і обов’язково помремо, якщо не оберемо «Партію Регіонів» (в народі ПРУсаків). Це що – новий рецепт безсмертя? І так все просто, незрозуміло, чого людство не користується таким простим рецептом. А може, дуже дорого для цивілізованого суспільства мати при владі таких, як Янукович та Кушнарьов?

А потім якісь юні ветерани невідомо чого відроджують невідомо що, а якісь народні блоки волають, що саме вони «найнародніші». Дах в тебе починає їхати, і ти тихесенько умовляєш себе: «Спокійно! Свобода слова понад усе!»

Так то воно так, але скрутні проблеми з цим словом у наших партійців. Нічого не розумієш з тих реклам. «Наша Україна» на тлі помаранчевої хвилі закликає не зрадити Майдану (а хто ж це зрадив?) і запевняє, що Україна у нас одна (а то ми карту не бачили). І ані півслова про подальші економічні та політичні кроки.

Блок ПРП-ПОРА знову обіцяє бандитам – тюрми (а як це буде, коли саме бандити б’ються за місця в парламенті, і через депутатську недоторканність отримують повну небезпеку?). А от вже справжня порнуха від «Нашої Наташі» – чомусь саме в її рекламі здорові дядьки доганяють помаранчеве зайченя та лупцюють його. А зайченя чим перед Вітренко завинило, і де захисники тварин?

А в іншій рекламі тієї ж «Нашої Наташі» натяк на те, що державну мову слід вживати тільки в сортірах. І це свобода слова? Ой, не свободою слова все це тхне! У будь-якій демократичній країні за такі виверти мистецтва автори щонайменше отримали б величезний штраф і зняття з перегонів – але в нас, здається, найрозвинутіша  в світі демократія. Така безмежна, що дуже хочеться, щоб хоч якась межа в неї була. Бо не можна так брутально зневажати мову країни, в якій живеш. Так нахабно плюндрувати почуття патріотів цієї країни. Я знаю багато людей, які відчувають себе глибоко ображеними. Мені зателефонувала жінка – етнічна українка, але хтось із її родини був євреєм, та ще й проходив у «справі лікарів» – антисемітської справи останніх днів сталінського періоду. Жіночка визнала, що відчуває себе в демократичній Україні зараз саме так, як відчували себе євреї під час антисемітських справ тоталітарного режиму Сталіна. Здається, коментарі зайві…

От і запитуєш себе, куди дивляться прокуратури, ЦВК, виконавча влада? Бо таких, як ця жінка  – мільйони. У багатьох ( у мене в тому числі) крім того ще й відчуття якогось естетичного шоку. Коли йде така навала бруду і негативу – подітися від нього нема куди. Сам не подивишся телебачення – тобі перекажуть, бо всіх бере за живе…

Але наші різнокольорові політики цим не переймаються. Вони настільки забули про виборців, що навіть не намагаються робити вигляд, що звертають увагу на думку людей. Інакше як пояснити суцільну мовчанку у передвиборчих рекламах стосовно їх економічних, політичних та суспільних намірах? Які в нас партії ліві, які праві?

І Регіони, і Наша Україна мабуть вважають себе ліберальними партіями, бо їх підтримують підприємці – власники великих підприємств.

Але за популізмом гасел Регіони залишили далеко позаду КПУ. Наша Україна тільки й розповідає про дрібні технічні досягнення в економіці, а БЮТ цікавить тільки досягнення справедливості. Хоча за своїми економічними уподобаннями саме БЮТ більш наближена до лівих, соціалістичних ідей – це жодним чином не виявляється ані в гаслах, ані у виступах її лідерів. В будь-якій демократичній країні саме це чітко проголошується партіями. Там завжди відомо, хто лівий, хто центрист, хто правий. Саме соціально-економічніі особливості партій є суттю змагань між учасниками виборчих перегонів.

У нас, здається, тільки СПУ відверто і послідовно пропонує себе європейською лівоцентристською політичною силою з чіткою програмою. Та ще НРУ достатньо чітко відстоює праволіберальну політику.

Але є в мене запитання і до соціалістів: незважаючи на їх позитивну чіткість і прозорість програм і гасел, саме вони відстоюють антинародну політреформу, більшість з них проголосувала за недоторканність депутатів всіх рівнів.

Тобто сьогоднішня передвиборча маячня – справа і їхніх рук. І всі ці гасла, чвари між депутатами в прямому і непрямому ефірі доводять, що депутатам до нас з вами абсолютно байдуже. Від нас їм потрібна тільки пташка напроти саме їхньої партії, блоку. А те, що ми обираємо «кота в мішку» – кого це цікавить?

Таким чином, закон «Про вибори народних депутатів України» і сумнозвісна політреформа звели нанівець нашу з вами участь в передвиборчих перегонах. Партії бачать тільки одна одну, а чують взагалі тільки себе.

Таким чином, доступ громадян до влади звужено настільки, що про яку революцію можна теревенити? Адже революцією називається історичний процес, який розширює і спрощує доступ громадян до влади, а не навпаки.

Сьогодні ми із-за дій законодавчої влади при прямому потуранні влади виконавчої, стрімко наближаємося до неофеодалізму. Тобто створенню в країні такої собі депутатської «касти неприкасаємих» – але на відміну від індусів це буде не найнижча, а найвища елітна та абсолютно безвідповідальна каста суспільства. Ці неофеодали у вигляді олігархічних кланів і збираються керувати державою, а від громадян їм потрібні відданість і данина.

І гасла, і передвиборчі суперечки іноді схожі на свару зголоднілих псів – і це тільки верхівка айсбергу. Його основа – це повне відокремлення влади від інтересів суспільства, як це було за радянських часів (а може, навіть, гірше). Отже, великий Оруел не відійшов в минуле разом з комунізмом, суть якого він викрив, як ніхто.

І зараз ми своїми руками будуємо оруелівську «свиноферму», де всі рівні, але дехто рівніший за всіх.

Рівні – це ми з вами, а нардепи всі разом з чиновниками різних кольорів – найрівніші.

Ой, перепрошую, знов реклама – біжить помаранчеве зайченя, а за ним три бовдури. Подивимося – раптом цього разу не доженуть…




Открытое письмо Е. Е. Захарову, сопредседателю Харьковской правозащитной группы, председателю правления Украинского Хельсинкского Союза по правам человека, члену правления международного общества «Мемориал»

Уважаемый Евгений Ефимович!

В издании «Права людини в Україні» опубликовано Ваше открытое письмо городскому голове Харькова В. А. Шумилкину, посвященное предстоящему рассмотрению на сессии Харьковского городского Совета народных депутатов вопроса о придании русскому языку статуса регионального на основании Европейской Хартии региональных языков и языков меньшинств.

Логика Вашего письма не вполне понятна. Местная власть хочет принять решение на основании Закона о ратификации. Вы предостерегаете ее от этого, априори утверждая, что «в этих условиях принятие решения будет чисто популистским актом». В каких условиях? До этого Вы излагали свои претензии к закону и к принявшему его парламенту (т. е. свою личную оценку) и сообщали о поручении президента подготовить новый его вариант. Вряд ли это можно считать основанием, чтобы местная власть игнорировала уже действующий закон.

Однако, Ваше письмо поднимает широкий круг вопросов, актуальных не только для Харьковского горсовета и вообще города Харькова и беспокоящих многих граждан всех регионов Украины. Занимаясь ими достаточно давно, считаю своим долгом изложить свою позицию. Речь идет о вопросах, касающихся как самой Европейской хартии, так и общей ситуации с русским языком в Украине. Оценить Вашу аргументацию тем более важно, что она является не просто личной точкой зрения, а положена в основу экспертного заключения в части языковой проблемы для Совета Европы.

1. Начну вслед за Вами с наименования и понимания смысла Хартии (хотя первое мне представляется несущественным, но Вы связываете его с непониманием смысла). По Вашему мнению, точный перевод названия Хартии должен звучать так: «Европейская хартия региональных языков и языковых меньшинств». Между тем, в оригинале это звучит: «European Charter for Regional or Minority Languages». Если бы по-русски от слова «меньшинство» можно было образовать прилагательное, следовало бы сказать: «Европейская хартия региональных или меньшинственных языков». Так как это сделать нельзя, остается сказать: «языков меньшинств», как и дается в официальном переводе Хартии и в украинском законе. (Правда, по-украински выражение «меншинні мови» звучит менее неправильно, и, возможно, можно было бы использовать и его.) Вы справедливо отмечаете, что при этом имеются в виду не национальные (как у нас иногда считают), а языковые меньшинства.

Вы пишете также: «У нас считалось, что Хартия посвящена защите языков национальных меньшинств и защищает право человека, представителя того или иного меньшинства, на доступ к культурным ценностям на родном языке, а на самом деле она говорит о языковых меньшинствах и языках, распространенных в отдельных регионах страны.» Если я правильно понял, Вы хотите сказать, что Хартия защищает языки, а не права человека. Однако, в Преамбуле к ней сказано: «Право на использование регионального языка или языка меньшинства в частной и общественной (!) жизни [public life] есть неотъемлемое право в соответствии с принципами, провозглашенными в Международном пакте ООН о гражданских и политических правах и в соответствии с духом Конвенции Совета Европы о защите прав и основных свобод человека». Т. е. Хартия защищает права человека. Конкретный характер этих прав указан в Пояснительном докладе к Хартии: «Имеется в виду обеспечивать, насколько разумно возможно, использование региональных языков или языков меньшинств в сфере образования, в средствах массовой информации и создать возможности для их использования в судопроизводстве и административном обиходе, в экономической, общественной жизни, при проведении культурных мероприятий».

2. Далее Вы сопоставляете два утверждения: (1) «На самом деле она [Хартия] говорит о языковых меньшинствах и языках, распространенных в отдельных регионах страны»; (2) «Русским языком пользуются повсюду на Украине, во всех регионах» и делаете отсюда вывод: (3) «Поэтому он не подлежит защите Хартиею».

Утверждение (1) неточно: в Хартии идет речь не об «отдельных регионах», а «в границах определенной территории государства». Естественно возникает вопрос: можно ли под «определенной территорией» подразумевать всю территорию государства? Ответ на это содержится в той же статье: «Термин «территория, на которой используется региональный язык или язык меньшинства» означает географическое пространство [geographical area], где такой язык является средством общения определенного количества лиц, что оправдывает осуществление различных охранных и поощрительных мер, предусмотренных этой Хартией». Территория страны безусловно является «geographical area». Такова же и практика ратификации Хартии: пока не было государства, которое не включило бы в свой вариант ратификации языки, не редкие на своей территории, более того – официально защищенные и без Хартии. Во всех государствах Западной Европы – независимо от того, подписали они Хартию или нет – любой достаточно распространенный язык  имеет правовую защиту.

Так что по смыслу Хартии, русский язык вполне может быть в нее включен. Другое дело, что, учитывая особый характер его распространения в Украине, было бы куда целесообразнее обеспечивать его носителям более высокий уровень гарантий, чем, например, словацкому или гагаузскому. Сделать последнее позволяет и сама Хартия, чем воспользовался ряд стран (в частности, Германия, Словакия, Великобритания). В принятых этими странами законах о ратификации предусмотрены разные нормы ее применения для разных языков в зависимости от их распространенности, а также разные нормы для разных регионов.

3. Теперь о ходе ратификации Хартии. Вы справедливо отмечаете, что основной причиной отмены первой редакции Закона о ратификации было несогласие части парламента с применением ее к русскому языку. Добавим, что теми же соображениями руководствовался и МИД, они же вызывают основные возражения против нынешней, действующей редакции Закона, они же, очевидно, будут положены с основу работы комиссии, готовящей новую редакцию. Вы полностью разделяете этот подход, неоднократно обвиняя сторонников противоположного в «чисто политических спекуляциях».

Главное, что в связи с этим представляет интерес, – дальнейшие перспективы Хартии. Сегодня все, что делается в этом направлении, делается узким кругом чиновников, в тайне не только от общества, но и от законодательной власти. Так что не удивительно, если Вы не имеете информации на этот счет. Я же случайным образом ознакомился с материалами межведомственной группы по имплементации Хартии, в которой ведущая роль принадлежит представителям МИДа. На сегодня собственно МИД и является главным инициатором, идеологом и разработчиком изменений в Закон о ратификации.

Позиция МИДа, изложенная в имеющихся у меня документах, во многом подобна Вашей – прежде всего, относительно неприменимости Хартии к русскому языку. Однако, в некоторых отношениях они идут дальше Вас. По мнению МИД, в защите не нуждаются почти все упомянутые в предыдущем Законе языки. МИД дает собственную трактовку Хартии, которая заключается в следующем: Хартия направлена на защиту лишь тех языков, которые находятся под угрозой исчезновения. Таковых из перечисленных в Законе два: крымскотатарский и гагаузский; кроме того к ним можно отнести караимский, крымчацкий и ромский.

Еще одно отличие позиции МИДа от изложенной в Вашем письме – в степени неприятия. В то время, как для Вас неприемлемы отдельные положения Закона, то для МИДа, если отвлечься от словесных ухищрений, неприемлем сам дух Хартии, в резком противоречии с которым находятся все его предложения.

В общем, планы МИДа по изменению Закона о ратификации нарушают интересы не только русскоязычных, но практически всех граждан Украины с родным негосударственным языком. Уже потому келейный характер их разработки и внедрения в жизнь представляет опасность, и желательно ознакомление с ними как можно более широкой общественности.

4. Перейдем к основному и наиболее существенному в рамках этой тематики вопросу: а какова же ситуация с русским языком в Украине и вообще нуждается ли он в защите?

Ваш ответ: «Утверждать, что русский язык притесняется, на наш взгляд, некорректно… В то же время можно наблюдать применение вредных административных мер… [приводятся примеры]». Благополучие ситуации с русским языком Вы подтверждаете тем фактом, что 31,7% детей учатся в школах с русским языком обучения, 55% общего библиотечного фонда составляют книги на русском языке, 90% новых изданий выходят на русском языке и т. п.

Приведенные цифры в основном недостоверны. Например, на сайте Госкоминформа в 2005 году указывалось количество новых изданий на русском языке около 30%. В том, что в библиотеках много книг на русском языке, заслуг украинской власти нет: так комплектовались фонды при советской власти. 

Но с чем я категорически не могу согласиться – это с цифрами и, особенно, выводами относительно системы образования. По данным Министерства образования и науки, в 2003/04 учебном году в школах с русским языком обучения учились не 31,7%, а 23,9% детей. Но главное даже не в этом – существенно распределение школ по регионам. В 10 регионах Юга и Востока Украины в русскоязычных школах училась половина детей – 50,5%. Но в 17 регионах Запада и Центра в таких школах – 2,7%. В Киеве – городе, в основном русскоязычном, – 4,7%. Еще показательнее количество оставшихся русскоязычных школ. В 17 регионах таких школ осталось 26 из общего числа около 13 тысяч. В 6 областях Украины (включая Киевскую) их вообще нет, еще в 4-х – по одной.  В Киеве 6 русскоязычных школ из 452. Таким образом, преподавание на русском языке практически вытеснено из школьного образования в большинстве областей Украины. Но этого мало. Русский язык начал систематически вытесняться из школ и как предмет обучения. Мне известны случаи, когда в киевских школах родители безуспешно пытаются добиться того, чтобы их детям преподавался русский язык. (Добиться возможности обучаться в русскоязычной школе они давно отчаялись.)

На ситуации с высшим образованием не останавливаюсь, поскольку ее Вы охарактеризовали сами: «Принудительно вводят обучение на украинском языке студентов в вузах, хотя нет ни преподавателей, которые способные преподавать на украинском, ни пособий, ни студентов, которые хотели бы слушать лекции на украинском языке».

В своем письме Вы ничего не сказали о языковой ситуации в электронных СМИ. Между тем, именно в последний год русский язык так же вытесняется из радио и телевидения. Наиболее яркий пример – принятый Верховной Радой и подписанный президентом Закон о телевидении и радиовещании, в соответствии с которым на общенациональных каналах независимо от форм собственности доля вещания на государственном языке должна составлять не менее 75%, и 100% зарубежного (т. е. и российского) продукта должны дублироваться (именно дублироваться, а не сопровождаться титрами) на государственном языке.

Таким образом, на вопрос, поставленный в начале параграфа, ответ однозначен: языковые права русскоязычных граждан Украины в сфере образования и СМИ систематически нарушаются и должны быть защищены.

(Я не хочу сказать, что нарушаются права только на использование русского языка. Зачастую нарушаются и языковые права других языковых групп, в том числе права украиноязычных. Однако, в рамках этого письма я, как и Вы в рамках своего, ограничиваюсь этой более узкой темой.)

5. Основной тезис Вашего письма: русский язык нельзя защищать Европейской хартией. Но это вопрос вторичный.

Главный вопрос в рамках рассматриваемой тематики – нуждается ли русский язык в Украине в защите вообще? Именно ответ на него проводит водораздел между участниками языковых дискуссий в Украине. Корректное изложение своей позиции предполагает четкий ответ на этот вопрос. Трудно представить, чтобы гражданин Украины, пишущий о языковых проблемах, не имел на него ответа или считал его несущественным. К сожалению, Вы не сочли нужным четко ответить.

Вашу позицию можно реконструировать по косвенным соображениям. например, по такому. Для человека, полагающего, что защищать русский язык нужно, было бы естественно после заявления о непригодности для этой цели Хартии сказать: «А защищать его нужно так-то». Другое соображение: большинство оценок и выводов, к которым Вы приходите, совпадают с теми, которые провозглашают открытые противники идеи защиты русского языка в Украине. Таким образом, есть серьезные основания отнести и Вас к их числу.

6. На языковые проблемы в Украине обратили внимание международные организации, указывая на нарушение ею принятых в Европе и зафиксированных в международных документах языковых стандартов на радио и ТВ. Такой характер носило Заключение Рекомендательного комитета по Рамочной конвенции по защите нацменьшинств (от 1.03.2002) и принятая на его основании Резолюция Комитета Министров Совета Европы 2003(5). Однако, в том же документе позитивно отмечалось, что реальная практика в Украине более демократична, чем данный закон, и призывалось приблизить закон к этой практике. В какую сторону после этого пошел закон, мы видим.

Прямой призыв всем странам СЕ отказаться от какой-либо языковой регламентации в частных СМИ содержится в рекомендациях Парламентской ассамблеи Совета Европы 1589 (2003) «Свобода выражения мнения в средствах массовой информации Европы». Они требовали вообще отменить установление каких-либо языковых норм для частных телерадиокомпаний как «противоречащие 10-й статье Европейской Конвенции прав человека, как было доказано Европейским судом прав человека».

В ходе обсуждения вопроса о соблюдении рамочной конвенции о правах меньшинств в октябре 2003 Украина подвергалась наиболее жесткой критике из всех присоединившихся к конвенции стран за тенденцию к 100%-й украинизации эфира, поскольку во всех остальных государствах-участниках конвенции аналогичная регламентация либо отсутствовала, либо была несравненно мягче.

7. Как сказано в Преамбуле к Хартии, языковые права (т. е. право использовать родной язык в различных сферах не только частной, но и общественной жизни, право учиться на нем и обучать ему детей и т. п.) относятся к числу неотъемлемых прав человека. Казалось бы, отслеживать ситуацию с языковыми правами и помогать гражданам в их реализации – одна из задач правозащитных организаций.

К сожалению, в Украине это не так. По крайней мере, я не могу назвать влиятельных правозащитных организаций, которые серьезно занимались бы этой проблемой.

Конечно, как-то им все же приходится ею заниматься – хотя бы потому, что языковые проблемы входят в круг интересов международных структур. Но и связь с последними выглядит достаточно своеобразно.

С одной стороны, в соответствии с требованиями международных организаций, отчеты о правах человека в стране содержали и параграфы, посвященные языковым проблемам. Однако освещение их нашими правозащитниками дает скорее отрицательный эффект, вводя в заблуждение международные организации. Общий мотив: языковых проблем в Украине по большому счету нет, есть отдельные недостатки. Примером такого отчета может служить и приведенный Вами фрагмент.

С другой стороны, если международная организация сама каким-то образом обнаруживает неблагополучие в языковой сфере и обращает на них внимание властей, наши правозащитники скрывают это от общества. Пример – упомянутые выше рекомендации по радио и телевидению. Правозащитники опубликовали массу международных рекомендаций по Украине на любые темы – но не эти.

Более того. Правозащитные организации с удивительным энтузиазмом принимаются за обличение тех, кто критикует языковую позицию власти или пытается ее законодательно изменить. Все они сходу обвиняются в «антиукраинской» или «антигосударственной» деятельности, что слишком напоминает словосочетание «антисоветская деятельность». Не могу скрыть, что меня обеспокоило совпадение оценок Вашей и чиновников МИДа, явно враждебных самому понятию языковых прав:

МИД: «Частина [депутатського корпусу], відома своїми антидержавницькими і антиукраїнськими настроями, свідомо долучилася до вироблення і підтримки Закону» и т. п.

Правозащитник Е. Захаров: «Но наряду с этим существует и жупел «принудительной украинизации», который используется определенными политическими кругами для контрпропаганды за возвращение Украины в состав нового Союза или за отделение от Украины». Простите, какой же это «жупел», когда Вы сами перечисляли «вредные административные меры», а примеров таковых я выше представил достаточно? А не нужно ли было упомянуть, что о принудительной украинизации пишут коллективные письма украинские интеллигенты, к возвращению в Союз никак не стремящиеся?

Я постоянно удивляюсь этому феномену украинской правозащиты и не могу найти ей объяснения. Возможно, дело в том, что она до сих пор находится под сильным влиянием национал-демократической идеологии и не замечает тех моментов, в которых последняя кардинально расходится с правозащитной.

Но, как бы печально это ни было, сегодня украинские правозащитные организации помогают властям нарушать языковые права граждан Украины.

Михаил Белецкий,

эксперт Киевского центра политических исследований и конфликтологии

4.03.2006




«Живем в бреду…»

В отличие от проблемного газопровода, бредопровод «Дружба» работает в Украине безотказно. Мы поглощаем глюки нашего политикума миллиардами кубов.

Казалось бы, ну что плохого в защите СМИ от посягательства админресурса разных цветов? Согласно Закону «О выборах народных депутатов Украины», СМИ имеет право распространять агитационную информацию только по договору с какой-нибудь политической силой и только после перечисления денег от этой силы на счет СМИ. Причем, публикуя рекламу одной политической силы издание обязано печатать и его оппонентов. Должностным лицам запрещено публично высказывать свое мнение о кандидатах, доводить до общественности свое мнение о них.

Первым «под лошадь» попал Юрий Луценко. Он, выполняя свои обязанности, предписанные ему Законом «О милиции», осмелился публично сообщить избирателям, что в списках различных партий есть люди с непогашенной судимостью (т.е. бывшие уголовники), лица находящиеся в международном розыске (хороши защитники народа!), лица находящиеся под следствием (с кем не бывает?). Луценко немедленно получил иск от «Нашей Наташи», и проиграл его в Печерском суде Киева. Суд запретил министру предавать гласности подобную информацию – разве можно так огорчать граждан?

Слава Богу, Апелляционный суд отменил это решение. Но… Представим себе, что по спискам партии, все равно какой, баллотируется в ВР известный маньяк –убийца Оноприенко, еще только подозреваемый в совершенных преступлениях. По логике Печерского суда и следуя букве закона «О выборах», мы, избиратели, не можем знать эту конфиденциальную информацию. О нас, о нашем душевном спокойствии депутаты позаботились. Как известно, от многия знания многия печали. Вот и скрывают от нас избирателей все, что можно, о депутатах всех уровней и всех партий.

А если у кого-нибудь чешется язык или рука «тянется к перу», а «перо к бумаге», чтобы высказать свое мнение по поводу того или иного депутата, партии или блока? (А она, рука то есть, ох как тянется при виде депутатских знакомых физиономий, повально рыдающих о бедном народе). Вы не имеете право это сделать, не предложив свои услуги какой-нибудь политической силе, заинтересованной в Вашем благородном гневе. А если Вы видели все эти силы, сами знаете где, или не хотите иметь сомнительных спонсоров? Тогда молчите себе в тряпочку: никто Ваших сведений, как и Вашего праведного гнева, не напечатает. Чушь? Абсолютная! Нарушение Ваших гражданских прав? Без сомнения! Причем фундаментального права на свободу слова и свободу информации, – но до того ли нашим бывшим-будущим избранникам, и во сне и наяву бредящих только о наших с вами благáх.

А ведь как комфортно бредится на 18 тыс. грн. в месяц! Скромное небольшое депутатское пособие. А, впрочем, кто им считает. Легитимность лишения нас права на свободу слова и свободу информации мог бы Конституционный Суд проверить – соответствует ли данное законотворчество в виде статьи 71 Закона «О выборах» – Конституции? Но, наши, обалдевшие от любви к народу депутаты, прямо пренебрегая своими обязанностями, «забыли» привести к присяге судий Конституционного Суда, а Президент, будучи гарантом Конституции, почему-то разрешает стране свободно плавать вне конституционного поля. Это свободное плавание может нам дорого обойтись. Не только из-за того, что граждане не знают, кого выбирают, а просто поглощают, в меру своих возможностей, ядовитый конденсат политической наркоты.

В законе Украины «Про выборы народных депутатов» заложена бомба замедленного действия почище сотни-другой уголовников в Советах всех уровней. Эта бомба – партийные выборы в местные советы, плюс депутатская неприкосновенность. Подобные нормы закона откровенно угрожают территориальной целостности Украины, могут утопить ее в хаосе, в яростной борьбе между мэрами и губернаторами, особенно на востоке и юге Украины. Безусловно, часть политических сил только этого и хочет. Но хотят ли этого те, кто уверяет, что Украина у нас одна? А если не хотят, то почему так безобразно, так преступно бездействуют? Если до выборов депутаты не сформируют Конституционный Суд, я бы считала, что эти выборы, вообще нельзя назвать легитимными. О необходимости избрания Конституционного Суда до выборов нам уже тактично намекнули представители мониторингового комитета Совета Европы. Но воз и ныне там. Ни Конституционного суда, ни действий гаранта Конституции, ни самой конституции, которую растеребить – растеребили, да вот что-то странички назад не укладываются!

А счастье было так возможно! Еще год назад казалось, ну еще немного – и мы очутимся в чистых правовых водах обновленного законодательства, реформированной правоохранительной и политической системы, но до того ли было депутатам всех цветов перед выборами? В результате мы торчим на очередном правовом рифе. Эдакий «Летучий голландец», который стопорнули на лету. Неужели и на этот раз пронесет? Ну, если и на этот раз такое счастье и случится, и в Украине не наступят хаос и межрегиональные конфликты, то виноваты в этом будут не власти всех ветвей (ветвистые наши власти), а здравый смысл граждан Украины, на который очень хочется надеяться. Так что, дорогие граждане, давайте отключимся от бредопровода и сами решим еще раз в какой стране нам жить: в стране победившей номенклатуры или в нормальном европейском государстве.




Хто винний?

Створено міжнародну асоціацію вивчення самвидаву

У листопаді 2005 року Музей-архів українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» став членом-засновником Міжнародної асоціації по вивченню та дослідженню спадщини самвидаву (The International Samizdat [Research] Association (ISRA), до якої увійшли понад 20 знаних європейських наукових інституцій, дослідницьких організацій та архівів.

Про ідею міжнародного співробітництва по збереженню спадщини самвидаву останні роки було сказано багато. Зокрема про це йшлося у ході конференції, присвяченої історії самвидаву, що проходила в Будапешті в травні 2004 року, про яку ми повідомляли на сторінках нашого бюлетеню раніше. Дослідниками підкреслювалася нагальна потреба об’єднання зусиль різних наукових організацій по збереженню й обробці архівних документів, що мають відношення до історії самвидаву, правозахисного, дисидентського руху та альтернативної культури другої половини ХХ століття в країнах соцтабору.

Таким чином, проект, що одержав назву (The International Samizdat [Research] Association (ISRA), був продиктований необхідністю створення більш сприятливих умов для наукового співтовариства як у плані забезпечення доступу до існуючих колекцій самвидаву, так і подальшого стимулювання досліджень у даній галузі історичної науки.

Архів Відкритого Суспільства (Будапешт, Угорщина) став базовою організацією для проведення і координації даного міжнародного проекту. Засновниками організації, окрім згадуваного Архіву Відкритого Суспільства (Будапешт, Угорщина), стали Музей-архів українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» (Київ, Україна), Суспільно-політична організація «Меморіал» (Москва, Російська Федерація), Інститут по вивченню історії Східної і Центральної Європи (Бремен, Німеччина), Центр Історичних досліджень (Німеччина), Центр сучасних історичних досліджень у Потсдамі (Німеччина), Карта-центр (Польща), Бібліотека та архів Кестонського інституту (Великобританія), Міжнародний інститут соціальної історії (Нідерланди), Чеський документаційний центр.

Важливо підкреслити відкритий характер цього проекту: у ньому можуть взяти участь усі зацікавлені організації, архіви і бібліотеки, а також колекціонери, дослідники і вчені, до чого ми і закликаємо даною публікацією.

Одним з основних завдань проекту є забезпечення відповідного збереження і доступу до документів самвидаву. Вирішення цього завдання ускладнюється тим, що в даний час документи самвидаву розсіяні по цілому світу. Відносно великі колекції зберігаються в більш ніж 50 організаціях, розташованих у різних країнах світу, і далеко не всі з них є архівами в прямому змісті цього слова, і, відповідно, далеко не всі інституції забезпечують належну якість збереження цих безцінних матеріалів. Різниця в підходах до збереження й опису документів, відсутність науково-довідкових апаратів до колекцій в Інтернеті, різномовна підтримка існуючих веб-сайтів створюють певні труднощі для локалізації тих чи інших першоджерел. Багато невеликих колекцій і окремих документів знаходяться в приватному володінні і вимагають особливого вивчення та опису.

У ході декількох зустрічей і консультацій (зокрема, на конференції в грудні 2004 року в Тренто (Італія) «Історія опозиції і дисидентського руху в Центральній Європі», конференції в травні 2005 у Берліні «Самвидав та Інтернет: проблеми і перспективи» та конференції „Самвидав в архівах та дослідженнях» у листопаді 2005 року в Будапешті – були розроблені основні напрямки діяльності в рамках даного проекту, спрямованого на створення необхідних умов для стимулювання досліджень в ділянці самвидаву, альтернативної культури й історії опозиційного і дисидентського руху в країнах Східної і Центральної Європи.

Під час нещодавньої зустрічі 25-26 листопада 2005 року науковців та дослідників в Будапешті відбувся семінар та робочі зустрічі засновників нової Міжнародної асоціації по вивченню та дослідженню спадщини самвидаву. Мета семінару полягала у продовженні обговорень питання про створення в рамках нової асоціації товариства професіоналів та вчених, які займаються дослідженнями самвидаву.

Протягом двох днів учасники презентували нові проекти та видання, обмінювались ідеями та обговорювали подальші плани діяльності Міжнародної асоціації по вивченню та дослідженню спадщини самвидаву. Зокрема на конференції „Самвидав в архівах та дослідженнях» виступили професор Іштван Рев, Архів Відкритого Суспільства, Будапешт, Угорщина, з темою „Сучасний архів»; Геннадій Кузовкін, „Меморіал», Росія, „Каталог самвидаву: спільний проект „Меморіалу» та OSA»; д-р Анн Комаромі, Торонтський університет, Канада, „Каталог періодичних видань самвидаву: Методологія досліджень»; д-р Олена Струкова, Російська державна історична бібліотека, Москва, Росія, „Альтернативні періодичні видання 1987–1991 рр.: Самвидав періоду гласності та перебудови»; д-р Бернд Флорат, Товариство Роберта Гавемана, Німеччина, „Колекція самвидаву в архіві Товариства Гавемана»; Бела Нове, письменниця, Угорщина, „Деякі проблеми джерел та досліджень самвидаву: угорська кон’юнктура»; Сергій Глушаков, Архів Відкритого Суспільства, Будапешт, Угорщина, „Відкриття архіву самвидаву: стратегії ХХІ століття та проблеми виконання», д-р Габріель Андрееску, Політологічний факультет Бухарестського університету, Румунія, „Значення появи альтернативної культури для природи тоталітарних комуністичних режимів», д-р Андрас Мінк, Архів Відкритого Суспільства, Будапешт, Угорщина, „Гельсінський вплив»; Фредеріка Кінд, Центр Історичних досліджень, Німеччина, „В ім’я Європи: східноєвропейські видавничі ініціативи, пов’язані з Гельсінським хартією по захисту прав людини»; д-р А. Єремеєва, Краснодарський державний університет, Росія, „Втрачений самвидавний текст: методи реконструкції»; Малколм Ролкер, Кестонський Інститут, Великобританія, „Виставки самвидаву: вільнюський досвід»; д-р Олександр Даніель, „Меморіал», Росія, „Роздуми сприводу спроб організації в Росії музеїв опозиційного руху та самвидаву»; Олесь Обертас, Музей-архів українського самвидаву, Україна, „Музей-архів українського самвидаву: заходи для популяризації культури самвидаву»; Андре Генест, Центр сучасних історичних досліджень у Потсдамі, Німеччина, „Деякі зауваження щодо дослідження самвидаву».

Важливою подією семінару став запуск в Інтернеті спеціального веб-сайту Асоціації http://osa.ceu.hu/samizdat, розробленого працівниками Архіву Відкритого Суспільства (Будапешт, Угорщина) Ольгою Заславською та Сергієм Глушаковим.

Створений Інтернет-ресурсу дозволить, по-перше, забезпечити доступ до колекцій (а надалі і до окремих документів) самвидаву, а по-друге, стане важливим інформаційним джерелом і засобом спілкування для різних організацій, фахівців і вчених різних дисциплін, що цікавляться питаннями недавнього тоталітарного минулого.

На спільному інтернет-сайті дослідницьких організацій самвидаву та опозиційних рухів вже представлена база даних, що містить інформацію про місцезнаходження у фондах архівів і інших сховищ документів самвидаву; список фахівців, що працюють в галузі історії самвидаву, а також новини про заходи (конференції, семінари, виставки), що можуть зацікавити дослідників самвидаву з різних країн.

Функціонування Міжнародної асоціації по вивченню та дослідженню спадщини самвидаву передбачає поетапне здійснення поставлених завдань. При цьому кожний з етапів відрізняється за обсягом і змістом, і, відповідно, вимагає різних підходів, а також наукової, технологічної та фінансової підтримки. Одним із перших етапів було створення Архівом «Відкрите суспільство» у січні 2005 р. бази даних по архівах самвидаву по цілому світу, з яким можна ознайомитися на нашому веб-сайті http://osa.ceu.hu/samizdat. В даний час розробляється електронна версія бази даних, яка згодом з’явиться в Інтернеті. Представлена інформація була зібрана з різних джерел і введена в базу даних відповідно до спеціально розроблених стандартів формалізованого опису.

Крім того, база даних передбачає можливість включення інформації про приватні колекції самвидаву і про окремих експертів, що працюють в наукових галузях, пов’язаних із вивченням самвидаву. Також планується створення бібліографічної бази даних з опцією для перегляду повних текстів представлених публікацій та матеріалів.

Хочемо ще раз нагадати, що проект Міжнародна асоціація по вивченню та дослідженню спадщини самвидаву (The International Samizdat [Research] Association (ISRA) відкритий для участі всіх організацій і окремих дослідників як в Україні, так і поза межами нашої держави.

Музей-архів українського самвидаву при видавництві «Смолоскип», що виступає представником асоціації в Україні, запрошує до співпраці усі зацікавлені організації, архіви та бібліотеки, колекціонерів, дослідників, вчених та всіх охочих, хто зацікавлений в обміні досвідом, в обміні методів організації пошуково-довідкових систем, в обміні ідеями щодо стратегій дослідження при вивченні самвидаву та опозиційних рухів соцтабору, і просимо висловлювати свої власні думки та рекомендації (письмово на адресу редакції) стосовно розвитку та втілення в життя даного проекту.

По додаткову інформацію просимо звертатися до

Олеся Обертаса, директора Музею-архіву українського самвидаву, за тел./факс: +38 (044) 425-23-93 (четвер, п‘ятниця)

або 8-050-903-08-10 (цілодобово), е-mail: [email protected]

Всіх зацікавлених у приєднанні до Міжнародної асоціації по вивченню та дослідженню спадщини самвидаву та участі у цьому вагомому науковому проекті просимо заповнити подану нижче анкету

Анкета на членство у

Міжнародній асоціації по вивченню та дослідженню спадщини самвидаву

(The International Samizdat [Research] Association (ISRA)

Прізвище та ім’я

 

Наукове звання

 

Організація, посада

 

Країна

 

Домашня адреса

 

Робоча поштова адреса

 

Контактна інформація (телефон, факс, електронна пошта)

 

Веб-сторінка в Інтернеті

 

Опис Вашої приватної колекції (короткий опис, а також каталог, адреса в Інтернеті тощо)

 

Загальна інформація: напрями діяльності, дослідницька робота

Самвидав: сфера інтересів, колекції, участь у проектах, конференціях

 

Публікації (найголовніші)

 

Публікації з історії самвидаву

 

Інше

 

Пропозиції

 




Погляд

Российская военная прокуратура не признает вину за Катынь

Институт национальной памяти Польши получил письмо из Главной военной прокуратуры России, в котором она отказывается признать польских офицеров, расстрелянных в Катыни, жертвами сталинских репрессий.

Как сообщает из Варшавы Алексей Дзиковицкий , один из руководителей института национальной памяти, профессор Витольд Кулеша, сообщил, что, согласно заявлению российской прокуратуры, во время следствия по делу о катыньской трагедии не были найдены документы, которые позволяли бы определить, на основании каких законов поляки были расстреляны. Поэтому они не подпадают под закон о реабилитации жертв политических репрессий, принятый в 1991 году.

5 марта 1940 года политбюро во главе со Сталиным приняло решение о расстреле без суда и следствия около 22 тысяч польских офицеров, полицейских, учителей и священников, взятых в плен в результате раздела Польши между СССР и Германией.

Профессор Кулеша заявил, что решение российской прокуратуры является оскорбительным для памяти жертв Катыни и станет ударом для членов семей погибших.

Письмо от главной военной прокуратуры Росии пришло в Варшаву накануне Дня памяти жертв Катыни, который ежегодно отмечается в Польше 5 марта.

03.03.2006




Вісті з пострадянських країн

Репрессии против Белорусского Хельсинкского Комитета

21 марта судебные исполнители описали имущество правозащитной организации
Белорусский Хельсинкский комитет (БХК), сообщает "Интерфакс".
Как рассказал заместитель председателя организации Гарри Погоняйло, опись
проводилась по решению суда, который постановил выплатить в бюджет налоги и
экономические санкции на сумму около 155 миллионов белорусских рублей
(приблизительно 72 тысяч долларов).

Ранее налоговая инспекция наложила на БХК финансовые санкции, посчитав, что
организация недоплатила налоги со средств, полученных в рамках программы
ТАСИС.

Всего было описано имущество БХК на сумму в 250 тысяч белорусских рублей. В
частности, в опись попали факсовый аппарат, компьютер с системным блоком и
принтер. "Вся техника настолько стара, что производившие опись лица
согласились с ее стоимостью, озвученной нами", - констатировал Погоняйло.

Вместе с тем представитель БХК выразил беспокойство тем, что 23 марта
истекает месячный срок, отпущенный БХК для расчета с бюджетом, что позволит
Минюсту республики подать в суд исковое заявление о закрытии "последней в
стране правозащитной организации".




Бюлетень "Права Людини", 2006, #07