Бюлетень "Права Людини", 2006, #14

Спостереження за виборчими перегонами нинішнього року показує, що за масштабами порушень вони не набагато відрізняються від попередніх, попри схвальні відгуки представників ОБСЄ (яких, до речі, цього разу було набагато менше). Одна з причин цих порушень – корупція, яка охопила усі гілки влади у нашій державі і не оминула, звичайно, виборчих процесів, більше того – стала підґрунтям для досягнення необхідних певним силам результатів. Тому не дивно, що Указ Президента №62/2006 від 23.01.2006 «Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих виборів 2006 року» залишився ніким не почутим пустим звуком, а чергові вибори для багатьох стали можливістю заробити на народному волевиявленні.

Не називаючи прізвищ, узагальнимо дещо із «доробку» дільничних комісій у 133-му окрузі, хоча варіації на цю тему, безумовно, є скрізь. У цьому окрузі місцева влада Одеси зробила ставку на ЖЕКи, і їх працівники, заявлені нібито від різних партій, стали основою ряду комісій. При цьому комунальні «діячі» не дуже й приховували бажання заробити. Ось приклади деяких корупційних «механізмів» на виборах.

1. Закон дозволяє вивільняти за основною роботою від одного до трьох працівників дільничних комісій – і вони із задоволенням вивільнялися, фабрикуючи відповідні протоколи. Як правило, це відбувалося поза засіданням, дільнична комісія (яка, згідно ч.1 ст.33 Закону України «Про вибори народних депутатів України» є колегіальним органом), ставилася вже перед фактом. У протоколах, відповідно, було відсутнє будь-яке обґрунтування необхідності вивільнення тих чи інших членів комісії. До «намальованих» нашвидкуруч протоколів додавалися довідки про середню жеківську зарплату в розмірі 1600-1800 гривень (для порівняння – середня зарплата вчителя удвічі менша). Особливо зручно було «вивільнятися» на спеціальних виборчих дільницях, які утворені при виправно-трудових колоніях (таких в окрузі 4). Адже тут брали участь у виборах тільки народних депутатів України, а у виборах міського голови та депутатів місцевих рад засуджені згідно закону участі не брали. До того ж, адміністрація установ забезпечувала підготовку дільниці до виборів. Тобто, роботи мінімум у чотири рази менше порівняно зі звичайними дільницями. При цьому ніхто не перевіряв, чи дійсно всі «вивільнились» за основним місцем роботи і наскільки посадові оклади в ЖЕКах відповідають цифрам, наведеним у довідках.

2. Як уже зазначалось вище, виборча комісія є колегіальним органом. Але голови комісій часто фабрикували поза засіданнями також рішення про прийом на роботу протягом березня потрібних (або просто підставних) осіб (нерідко родичів) на посади діловода та прибиральниці (оклади відповідно 375 і 350 грн./місяць) плюс можлива винагорода за підсумками «роботи» у такому ж обсязі (за наявності економії, звичайно).

3. Здебільшого без погодження з членами комісії і також поза засіданням уже в період після виборів «створювався» іще один цікавий протокол – про розподіл одноразової грошової винагороди за підсумками виборів, у якому голови комісій, дуже часто керуючись виключно особистими мотивами, вирішували, кому – скільки цієї винагороди (від 10 до 350 грн..), а кому – і взагалі нічого, хоч працювали всі в однакових умовах (при цьому голови часто «забували» про колегіальність рішень, мали місце фальсифікації, бо після виборів комісії, як правило, не збиралися). Окрім зарплати за «день» виборів, члени виборчих комісій можуть одержати додаткову винагороду, коли наявна економія коштів (у межах цієї економії). Скажімо, у дільничній виборчій комісії спеціальної виборчої дільниці №167 цього округу «вивільнилися» на місяць виборів аж три члени комісії із зарплатою у 1600-1800 грн.. кожна, на чому саме вони й заробили, «перевиконавши» кошторис на кількасот гривень і залишивши без додаткової винагороди усіх інших членів комісії.

Безумовно, що необхідне законодавче урегулювання цих питань, а не на рівні нормативних «актів» ЦВК, які не відомі навіть членам виборчих комісій нижчого рівня, не говорячи уже про широку громадськість (цікаво, чи реєструвалися «акти» ЦВК у Мін’юсті?). Усі дільничні комісії працюють у приблизно рівних умовах, отже, повинні бути однакові умови для одержання винагороди за цю важку роботу. Але зараз це прямо залежить від того, скільки вивільнених членів комісії та які їх посадові оклади. Тобто, в одних комісіях може бути додаткова винагорода (причому дуже різного розміру, що теж ненормально), а в інших – її взагалі може не бути, бо ті, що «назвільнялися», поглинають фонд можливої економії. У ч.2 ст.50 Закону України «Про вибори народних депутатів України» встановлено мінімальний розмір оплати праці членів виборчих комісій, звільнених від виконання виробничих або службових обов’язків за основним місцем роботи, але немає верхнього обмеження щодо заробітної плати, що призвело до масових явищ корупції та порушення прав інших членів виборчих комісій, які внаслідок цього незаслужено залишилися без додаткової винагороди.

4. Як правило, залишилася секретом для дільничних комісій інформація про виконання кошторису видатків комісії на підготовку й проведення виборів (а нерідко і сам кошторис). Зокрема: на придбання предметів, матеріалів та інвентарю було передбачено 542 грн., на оплату транспортних послуг та утримання транспортних засобів – 802 грн., на послуги зв’язку – 787 грн., на оплату інших послуг та інші видатки – 963 грн.. (усього – на 3094 грн.). Наведені цифри – для великих дільниць, для середніх передбачувані кошторисом такі видатки не набагато менші (загалом на 260 грн.). При цьому виглядає парадоксальним, що, наприклад, за послуги зв’язку кошти витрачалися тільки безготівково і тільки за установку та користування телефоном, а, скажімо, за послуги мобільного зв’язку оплати не передбачено. Кошти виділяються нібито на дільничну виборчу комісію, але дільнична комісія їх не бачить і нічого про них не знає.

Скільки витрачено, яка економія за цими видатками – це чомусь ревно охоронялося на рівні державної таємниці головою та головним бухгалтером окружної комісії №133 (як, певно, й інших ).

Одержуючи у руки одразу кілька джерел, щоб за місяць виборчої кампанії «трохи заробити», не дуже себе обтяжуючи, голови дільничних комісій просто зобов’язані забезпечити потрібний результат (очевидно, для «полегшення» роботи «малоосвічених» жеківців Одеська міська територіальна комісія поширювала «зразки» протоколів підрахунку голосів, у яких були вказані прізвища реальних кандидатів, скажімо, на пост мера і орієнтовна кількість голосів, які мав «набрати» кожен – відповідно, чинному міському голові Е.Гурвіцу відводилося переконливе перше місце, «технічному» кандидатові, щоб відтіснити реальних конкурентів, – друге, і т.д.). Зрозуміло, що на сто відсотків «охопити» цією «павутиною» всі комісії місцевій владі, певно, не вдалося, але досить, мабуть, і половини, щоб досягти бажаних результатів. Безумовно, наведені зарисовки – лише фрагменти великої мозаїки різноманітних виборчих махінацій. І не слід думати, що такі «вибори» характерні тільки для Одеси. В інших місцях подібні речі, може, просто не помічені або не «озвучені». До чесних і прозорих виборів нам ще треба дожити, як і до побудови демократичної правової держави.

В період виборів (як нинішніх, так і попередніх) чомусь ніхто не задумувався, навіщо створюється непотрібний ажіотаж у день виборів та ніч і наступний день після закінчення голосування. Нервове перенапруження виникає внаслідок ряду причин, але одна з основних (і спільна практично для всіх суб’єктів виборчого процесу) обумовлена виборчим законодавством. Адже «день» виборів для членів виборчих комісій насправді триває не один день, а кілька робочих змін підряд! Виснажені довгим  безсонням комісії гарячково рахують голоси… А чому їх робота не організована відповідно до вимог трудового законодавства?

Згідно ч. 1 ст.83 Закону України «Про вибори народних депутатів України», «голосування проводиться в день виборів із сьомої до двадцять другої години без перерви».  «Робочий день» на виборах для членів дільничних комісій офіційно починається підготовчим засіданням о шостій п’ятнадцять (ч.3 ст.82 цього ж закону), а практично – значно раніше, бо з урахуванням того, що на це засідання треба прибути своєчасно, «підйом» має бути десь о п’ятій годині, а для декого й раніше. Таким чином, нескладний підрахунок показує, що власне «робочий день» 26 березня 2006 року для членів дільничних виборчих комісій тривав (без перерви!) щонайменше сімнадцять годин! А що потім? Потім, без будь-якого відпочинку, – «робоча ніч», «робочий ранок», знову «робочий день», бо «підсумкове засідання дільничної виборчої комісії проводиться без перерви» (ч.1 ст.85 зазначеного «мудрого» закону)… Для прикладу – представники найбільш успішних в роботі дільничних виборчих комісій почали прибувати для здачі підсумкових протоколів про підрахунок голосів виборців до окружної комісії №133 десь близько чотирнадцятої години наступного дня, 27 березня (інші члени комісій при цьому чекали на місці на випадок уточнення результатів). І це були тільки, так би мовити, «передовики»! Отже, тривалість безперервного «робочого дня» для членів дільничних виборчих комісій 26-27 березня склала щонайменше тридцять чотири години! А щонайбільше – і всі сорок чи навіть більше (автор цих рядків був не в змозі дочекатися всіх). Ще раз підкреслимо – все це у безперервному режимі! Без сну і взагалі будь-якого відпочинку. (Територіальні комісії та ЦВК теж працювали, але, звичайно, з меншим навантаженням). На минулих президентських виборах картина була аналогічною, хоча тоді бюлетенів було начебто і менше (адже вибори народних депутатів 26 березня були поєднані ще й з місцевими виборами усіх рівнів).

Зауважимо, що згідно ст.50 Кодексу законів про працю України «нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень». А у випадку виборів, тижнева норма фактично стає «робочим днем»! Після такої «роботи», коли участь виборчій комісії перетворюється на суцільні тортури, з такого безперервного «підсумкового засідання» можна вийти щонайменше із хворою головою.

Ст.127 Кримінального кодексу України визначає, що катування – це «умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного і морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукання потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі».

Безумовно, що тривале вимушене безсоння спричиняє фізичні страждання, а також і моральні, бо попри все людину гнітить тягар відповідальності (у тому числі й кримінальної) за результати виборів. І коли людина перебуває в такому стані, її легко спонукати до чогось, в тому числі і до протиправних дій, скажімо, прийняття (чи неприйняття) відповідних рішень у складі комісії. Бо задуматись над наслідками уже ніхто не в змозі (як і взагалі думати).

Але якою, коли не хворою головою думали наш законодавці, приймаючи такий закон, грубо порушуючи Конституцію України та чинне законодавство і міжнародні правові акти про працю? Кому потрібно, щоб під час підрахунку голосів члени комісії падали з ніг від утоми, помилялися внаслідок дикого нервового перевантаження і по кілька разів перераховували одне й те ж саме. Потім у майже несвідомому, «загальмованому» стані підписували протоколи, не дивлячись уже, які там цифри, а думаючи лише про те, щоб ці вибори нарешті закінчились. Такий «метод» на допитах успішно використовували у катівнях НКВС у тридцяті роки минулого століття. Після одної-двох діб без сну нещасні жертви зізнавались у чому завгодно. Так само і змучені безсонням члени виборчих комісій часто підписували незаповнені протоколи, зразки яких демонстрував публіці В.Ющенко на горезвісних останніх президентських виборах, не задумуючись, що вони з’являються внаслідок «законотворчості» Верховної Ради, до якої входив тоді і він.

Ст.43 Конституції України гарантує нам право на належні, безпечні і здорові умови праці, ст.45 нашого Основного Закону забезпечує скорочену тривалість роботи у нічний час.

Кодекс законів про працю України (КЗпПУ) «регулює трудові відносини всіх працівників», а законодавство про працю «встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав прцівників» (ст.1 КЗпПУ). «Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян» (ст.2-1 КЗпПУ). «Законодавство України про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього» (ст.4 КЗпПУ).

Виникає цілком зрозуміле питання: чому законодавство про вибори грубо порушує законодавство про працю? Чому умови роботи працівників виборчих комісій у день виборів попросту жахливі саме з точки зору тривалості «робочого дня», не говорячи вже про інші належні, безпечні і здорові умови праці, які нам щодня (в тому числі і в день виборів) нібито гарантує наша ж таки Конституція?

Виходячи із 40-годинного робочого тижня, тривалість роботи (зміни) має бути в середньому вісім годин (розрахунок на п’ятиденку, звичайно). Безумовно, є винятки в залежності від умов виробництва. Зміна може бути і більш тривалою. Межа встановлюється відповідним трудовим та галузевим законодавством. Але «тривалість перерви між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється» (ст.59 КЗпПУ). А скільки «змін» підряд, без перерви, відбули працівники виборчих комісій, якщо тривалість їх «робочого дня» практично дорівнювала загальній тривалості робочого тижня?

Трудове законодавство передбачає також не тільки скорочену тривалість роботи в нічний час, тобто з 22 години до 6 години ранку (ст.54 КЗпПУ), а й заборону роботи в нічний час для жінок, що мають дітей віком до трьох років (ст.ст.55, 176 КЗпПУ), не кажучи вже за вагітних та інвалідів (ст.172 КЗпПУ). Якщо розглядати таку надмірну тривалість роботи виборчих комісій як надурочні роботи, то в трудовому законодавстві є заборони і обмеження щодо них (ст.62 КЗпПУ). Зокрема, надурочні роботи застосовуються тільки у виняткових випадках (при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх недоліків та ін.). Крім того, «надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд»… (ст.65 КЗпПУ). 

Щодо надурочних робіт також є ряд заборон (ст.ст.63, 172 КЗпПУ), які стосуються жінок, які мають дітей у віці до трьох років, та інвалідів (в залежності від медичних рекомендацій). Однак ніхто (і ніколи) не перевіряв та і взагалі не цікавився, чи є у жінок, що входили до складу виборчих комісій, малі діти, чи є в когось інвалідність.

Ст.66 КЗпПУ гарантує працівникам перерву для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин, яка не включається в робочий час і повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи. У нас же безперервне голосування плавно переходило у безперервне ж підсумкове засідання. Забезпечувалося лише харчування похапцем і – ніякого відпочинку!

 При цьому робота в нічний час працівникам комісій не оплачувалася взагалі (у виборчому законодавстві її наче не існує), чим порушено вимоги ст.108 КЗпПУ, не кажучи вже про те, що дня одержання зарплатні ніхто взагалі толком не знав, які ж розміри оплати праці членів виборчих комісій, бо цифри кілька разів мінялися  (порушення ст.110 КЗпПУ).

Згідно КЗпПУ, власник або уповноважений ним орган зобов’язані неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, вживати заходів щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників (ст.ст.141, 158 КЗпПУ).

А що мають від держави члени виборчих комісій після майже сорокагодинного «робочого дня» в честь виборів? Розлад нервової системи, загострення хронічних хвороб, стрес?

День виборів можна, звичайно, прирівняти до громадського або стихійного лиха за масштабами витрат з бюджету та обману виборців, але це не означає що є нагальна потреба створення таких нелюдських умов для роботи виборчих комісій.

Адже можна дуже просто розділити весь «безперервний» процес на два робочих дні. О двадцять другій годині, після завершення голосування і погашення бюлетенів, які залишилися, слід опечатати документацію дільничної виборчої комісії та урни з бюлетенями і здати все під охорону тій самій міліції, яка оберігала ці ж бюлетені після їх одержання комісіями і до початку виборів. В якості нічної варти, певно, можуть залишатися і спостерігачі від політичних партій/блоків (які, на відміну від членів комісій, можуть мінятися між собою). А наступного дня, відпочивши, десь годині о десятій, виборча комісія має перейти безпосередньо до підрахунку голосів. Причому завдяки свіжим силам процес цей буде іти значно швидше, буде мало помилок і все завершиться приблизно в той же час, що і після нічної «зміни».

Українська секція Міжнародного товариства прав людини за фінансової підтримки Канадсько-Українського фонду «Демократичні Інституції і Практики» під час виборів у березні 2006 року вела моніторинг виборчого процесу на спеціальних виборчих дільницях, в місцях тримання громадян під вартою. Нещодавно у Києві відбувся підсумковий семінар, на якому дискутувалося питання, чи повинні засуджені мати право на участь у виборах. З одного боку, про яке вільне голосування в умовах позбавлення волі можна говорити? З іншого, чи мають право люди, які вчинили злочин проти держави, проти суспільства, брати участь в управлінні країною, хай навіть опосередковано, через своїх представників?

Дискусія залишилася незавершеною, та й крапку в ній може поставити лише законодавець. Однак зупинимося на деяких аспектах цієї проблеми.

До основних міжнародних стандартів, що стосуються виборів, перш за все відносяться взаємопов’язані права обирати і бути обраним –  (ст.38 Конституції України, ст.21 Загальної декларації прав людини, ст.25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).  Але щодо засуджених, які перебувають в установах пенітенціарної системи, право бути обраним виключається, хоча у вироках судів про це не говориться, відсутній такий вид покарання у Кримінальному кодексі, нічого прямо не сказано і у Конституції України. Особи, які перебувають установах виконання покарань та в місцях тримання громадян під вартою, брали участь у виборах народних депутатів України, але не брали участі у місцевих виборах, хоча такого права їх начебто і не позбавляли (у законі сказано лише, що не укладаються списки та не утворюються спеціальні виборчі дільниці).

Оскільки особа позбавлена волі, то з безпосередньою участю у державних справах начебто зрозуміло. А через вільно обраних представників? Злочинець, який, можливо, убив людину чи просто взагалі вчинив злочин проти громадян і держави, за що несе покарання, в той же час  фактично бере участь в управлінні цією державою, впливає на суспільство через представників, яких він обирає. Це суперечить і моральним, і правовим принципам.

З огляду на умови утримання, засуджені не мають можливості брати участь у політичній діяльності взагалі. Які  можуть бути, скажімо, партійні осередки в колоніях?

Cтандартами ООН визначається, що право на вибори може бути реалізоване в умовах свободи слова, свободи інформації, зборів, асоціацій, пересування, чого засуджені у значній мірі або повністю позбавлені. Говорити про вільні вибори можна лише тоді, коли може бути гарантована загальна свобода від будь-яких форм залякування, тиску на виборців.

Про неможливість вільних виборів в установах кримінально-виконавчої системи говорять і самі результати по країні як на нинішніх, так і на попередніх виборах: незалежно від регіональних політичних уподобань, «зона» голосує за конкретних кандидатів (чи партії/блоки) практично однаково по всій державі. Вибір «зони» і зона її «вибору» – жорстко керовані. Але ж участь народу в політичному житті має бути вільною!

У багатьох країнах особи, які засуджені за злочини, позбавляються права участі у виборах, що цілком логічно. У нас такої норми права немає, але самі умови в наших установах виконання покарань суперечать принципу вільних виборів. Дійсно вільні, неконтрольовані адміністрацією колоній вибори тут практично неможливі. Самі засуджені здебільшого вважають, що це право їм і не потрібне, оскільки кожні вибори – це брутальний тиск на них з метою досягнення тих чи інших результатів «волевиявлення» на спецдільниці. Для ув’язнених значно важливіше, щоб умови їх утримання хоча б наблизилися до міжнародних стандартів у цій сфері. 

Как сообщили в пресс-службе областной прокуратуры со ссылкой на заместителя прокурора Харьковской области Евгения Шевченко, результаты проверки показали, что в СИЗО не в полном объеме выполняется требования ст. 7 Закона Украины «О предварительном заключении» относительно обеспечения надежности изоляции и режима содержания следственно-арестованных, не соблюдаются условия, которые бы исключали возможность совершения ими правонарушений.

Как говорится в материалах результатов проверки, установлено, что «из-за отсутствия должного взаимодействия соответствующих подразделений следственного изолятора, действенного надсмотра за поведением следственно-изолированных, некачественной обыскной работы спецконтингент продолжает хранить запрещенные предметы, прежде всего, колюще-режущие. В то же время проверки по фактам изъятия таких предметов нередко проводятся поверхностно, формально. Виновные, как правило, не устанавливаются и не привлекаются к предусмотренной законом ответственности».

Таким образом, в прокуратуре пришли к выводу, что «инцидент 5 мая в СИЗО, как показала проверка, произошел вследствие непрофессионализма и небрежного отношения к выполнению своих обязанностей сотрудников оперативного отдела этой организации при проведении обыска и применении мер в отношении их. В камере № 125 был сконцентрирован контингент лиц, склонных к подстрекательству групповой непокорности, поддержки воровских традиций и совершения членовредительства. Мер для своевременного размещения этих лиц в другие камеры предпринято не было».

«Установлено, что в следственном изоляторе не все заключенные обеспечены предусмотренной законом нормой жилой площади. Так, вместо нормы не менее 2,5 кв. м на одного во многих камерах она ниже, тем самым нарушаются права следственно-арестованных. А в названной камере, которая имеет 40 спальных мест, – менее двух квадратных метров. В других трех, рассчитанных на 30 – 34 мест, лишь 1,9 – 1,5 кв.м».

Во время прокурорской проверки задержан прапорщик, который получив от родственников задержанного деньги, беспрепятственно приносил и передавал в камеру продукты и напитки. Еще один прапорщик получил от родственников заключенного 500 гривень якобы для передачи должностным лицам следственного изолятора за «предотвращение возможного физического и психологического давления на осужденного», которые потом присвоил.

Как сообщили в областной прокуратуре, прокурор области Василий Синчук направил в управление Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказания в Харьковской области представление, которое должно быть рассмотрено в течение месяца.

01.06.2006

Во время подготовки материала к эфиру в редакции новостей АТН появился мужчина, который заявил, что представляет интересы сотрудников Коминтерновского райотдела, и настойчиво пытался узнать, что надо сделать, чтобы репортаж не вышел в эфир.

ЧП произошло ровно неделю назад около одиннадцати вечера. Водитель такси Иван Юхимов выехал на вызов к гостинице «Металлист». Там его встретили трое мужчин и девушка. По словам Ивана, пока он открывал багажник, без объяснений на нём застегнули наручники и стали избивать.

Иван Юхимов, пострадавший:  «Били руками, ногами по всему телу, потом меня об мою машину били, завалили на пол, тоже ногами избивали, после чего подняли и забрали все документы, все, что у меня есть в машине, всё абсолютно, и потом повели в Коминтерновский райотдел».

Иван утверждает, что его задержали работники районного уголовного розыска Олег Цыганков, Павел Юшкевич и ещё один сотрудник по имени Дмитрий. По словам юноши, они не объяснили причин задержания, а просто нецензурно выражались и угрожали оружием. Избивать, рассказывает пострадавший, продолжали и по дороге, и у ступеней райотдела, и уже в помещении.

«Весь райотдел, с первый по третий этаж, был в моей крови. Избивали по-разному, как кому хотелось - обвязывали горло полотенцем, пытались меня поднимать за полотенце, душили руками, а второй бил по лицу, был момент, они сбили меня со стула, я ж упал со стулом - пристёгнутый был и один наступил мне на голову ногой, а второй как футбольный мяч ударил».

Так милиционеры развлекались, по словам Ивана, до двух ночи. Сами пили водку, и его пытались напоить. За отказ признаться в убийстве били, заставляли умываться, а потом снова били.

«После чего один из них меня вывел, это уже часов около двух, вывел в коридор и сказал, что у меня выход только один - найти 20 тысяч гривен, чтобы они успокоились и не трогали меня, я соглашался со всем. Потому что терпеть я просто не мог».

По словам Ивана, сначала он в сопровождении милиционеров поехал за деньгами. В то время как его отпустили зайти к знакомым, ему удалось перезвонить брату и скрыться от преследования. Уже с братом Иван приехал и написал заявление в службу внутренней безопасности облуправления милиции, прошёл судмедэкспертизу и был госпитализирован в нейрохирургию. В милиции на данный момент не подтверждают факт избиения. В ту же ночь, как Юхимов написал заявление, весь личный состав был поднят по тревоге, однако никаких подтверждений противозаконного отношения к задержанному, по словам представителей городского управления милиции, ими обнаружено не было.

Александр Грищенко, зам. начальника ХГУ УМВДУ в Харьковской обл:  «По факту обращения в отдел внутренней безопасности, ну вообще, по всему этому инциденту было проведено нами служебное расследование, в ходе которого подтвердилось, что обосновано доставлялся. В ходе проверки был выявлен ряд нарушений нашей внутренний работы, не криминального характера, то есть без нарушения законности».

По словам Александра Грищенко, выявленные нарушения в основном касались неправильной регистрации задержанного, но и за это сотрудники райотдела будут наказаны вплоть до увольнения. Иван Юхимов, по данным милиции, был задержан не просто так, а по обвинению в мошенничестве. Одна женщина написала заявление, в котором указала, что юноша подделал её паспортные данные и незаконно взял кредит почти на четыре тысячи гривен. Вечером во вторник, утверждают правоохранители, им после долгих поисков наконец-то удалось выйти на след подозреваемого. Именно поэтому Юхимов, по данным милиции, был доставлен в райотдел так поздно.

Александр Грищенко, зам. начальника ХГУ УМВДУ в Харьковской обл: «У нас проходила операция «Розыск», уже восьмой-девятый день был, а срок регистрации 10 дней, согласно законодательства - уже работали и в ночное время для того, чтобы принять решение».

После допроса Иван Юхимов, по данным милиции, отказался контактировать с ними, и сразу направился в службу безопасности. Таким образом, считают правоохранители, он попытался избежать уголовной ответственности.

Александр Грищенко, зам. начальника ХГУ УМВДУ в Харьковской обл: «Ещё в старину говорили, лучшая защита - это нападение. То есть, чтоб скрыться от правосудия, ещё много служб будут им заниматься, ну это не единичный факт. Отпускаем, буквально проходит час, и он обращается в четвёртую неотложку, и подключаются прокуратуры, службы, и такие факты у нас тоже есть, поэтому всё рассудит время и те материалы, которые будут собраны».

Сейчас в ситуации разбираются сотрудники службы внутренней безопасности и облпрокуратуры.

***

Заявление Ивана Юхимова - не первое громкое обвинение харьковских милиционеров в пытках в городских райотделах за последние полгода. В начале декабря прошлого года в больнице скорой помощи скончался 29-летний Олег Дунич, который был избит в Червонозаводском райотделе. Так говорят родственники погибшего. Новости АТН неоднократно рассказывали об этом громком деле. Напомню, очевидцы утверждают, что Олега задержали три милиционера на Роганском жилмассиве, где сами отдыхали в кафе. Дунича избили на месте, а после отвезли в Червонозаводской райотдел, где продолжили истязания и пытки. По официальной версии, Дунич был задержан за нападения на милиционера и попал в райотдел уже избитым. В больницу Олега сразу не направили - эксперт нашёл только лёгкие телесные повреждения. Но утром Дунич был направлен в неотложку, где через сутки скончался от тяжёлых травм: при вскрытии выяснилось, что умер мужчина от тяжёлой черепно-мозговой травмы. Также у него были травма грудной клетки, переломы рёбер, шеи, ушибы лёгких, травма живота, рвотные массы в горле. По факту гибели было возбуждено уголовное дело. Оно до сих пор, вот уже полгода, находится на расследовании городской прокуратуры.

Голосіївський суд м.Київа (колегія суддів Нежура В.А., Шевченко Т.М., Чередніченко Н.П.) задовольнив вимоги правового радника Альянсу «Майдан» Олександра Северина до Міністерства охорони здоров’я про визнання бездіяльності протиправною.

Звернувшись свого часу до МОЗ з низкою інформаційних запитів (реалізуючи своє конституційне право), майданівець жодного разу не отримав від адресата передбаченого ч.1 ст.33 Закону України «Про інформацію» повідомлення, чи буде задоволено запита (таке повідомлення, за законом, має надсилатися у десятиденний термін).

Суд, до якого звернувся О.Северин, постановив: «Визнати бездіяльність Міністерства охорони здоров’я України...протиправною, а також зобов’язати Міністерство охорони здоров’я України неухильно дотримуватись цієї вимоги закону стосовно подальших запитів чи звернень Северина О.Є.»

Майдан-Інформ - Міністерству охорони здоров’я (та іншим): ну і що заважало робити це і без суду?

О закрытости государственных органов знают все. Попробуйте написать запрос в государственный орган о каком-либо деле или затребуйте любую другую информацию — и в большинстве случаев вы получите вполне корректный ответ, что такая информация не может быть предоставлена по тем или иным причинам. В лучшем случае вам все-таки предоставят ответ на запрос, но таким образом, что из него вы ровным счетом ничего нового не узнаете. Есть и худший вариант, когда, несмотря на прямое указание в Законе Украины «Об информации» об обязательности ответа в определенный срок, вам вообще не ответят. В нижеизложенном деле речь пойдет о том, как секретариат Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека отказался предоставлять для ознакомления Положение о секретариате и о представителях Уполномоченного Верховного Совета Украины (Уполномоченный) по правам человека, посчитав данный документ внутриведомственным и, соответственно, закрытым для ознакомления.

Высший административный суд Украины рассмотрел кассационную жалобу гр-ки К. на определение Апелляционного суда г. Киева от 23 июня 2003 года по административному делу по иску гр-ки К. к секретариату Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека — о признании действий неправомерными и возмещении морального вреда.

ВАСУ установил, что в феврале 2003 года гр-ка К. обратилась в суд с указанным иском, ссылаясь на то, что вопреки требованиям Законов Украины «Об информации», «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека» ответчик с января 2002 года не предоставляет ей возможности ознакомиться с Положениями о секретариате и о представителях Уполномоченного Верховного Совета Украины (Уполномоченный) по правам человека. Требуя восстановить право на информацию, просила взыскать с ответчика 925 грн. причиненного морального вреда.

Решением Печерского районного суда г. Киева от 17 апреля 2003 года иск удовлетворен частично. Обвинительные действия признаны неправомерными; на секретариат Уполномоченного возложена обязанность предоставить истице для ознакомления запрашиваемую информацию; в удовлетворении остальных требований отказано.

Определением Апелляционного суда г. Киева от 23 июня 2003 года постановлено решение суда первой инстанции отменить, а дело направить на новое рассмотрение.

В кассационной жалобе гр-ка К. со ссылкой на нарушение апелляционным судом материального и процессуального права, просила отменить его решение и оставить в силе решение суда первой инстанции. Представитель секретариата Уполномоченного доводы жалобы опровергла.

Кассационная жалоба подлежит удовлетворению на следующих основаниях. В соответствии с действующей на момент принятия решений статьей 202 ГПК УССР 1963 года, решения суда должны быть законными и обоснованными. В соответствии с пунктами 2, 3 статьи 2021 и пунктами 6, 7 статьи 203 ГПК УССР 1963 года суд обязан установить и указать в решении факты и соответствующие им правоотношения, наличие нарушения прав заявителя и избрать форму защиты таких прав в случае их нарушения.

По правилам части 2 статьи 305 ГПК УССР 1963 года суд в апелляционном производстве имеет право вынести определение об отмене решения суда первой инстанции и направить дело на новое рассмотрение, если установлено нарушение процессуального права, препятствующее суду апелляционной инстанции исследовать новые доказательства или обстоятельства, которые не были предметом рассмотрения в суде первой инстанции.

Суд первой инстанции установил, и с этим согласился апелляционный суд, что гр-ка К. в январе 2002 года обратилась к Уполномоченному с просьбой предоставить возможность ознакомиться с официальными документами Уполномоченного, в том числе с Положениями о секретариате и о представителях Уполномоченного. Письмом от 29 января 2002 года, за подписью заведующего отделом по вопросам обращений граждан секретариата Уполномоченного, истице отказано в предоставлении информации на тех основаниях, что запрашиваемые документы являются внутриведомственными, связанными с разработкой направлений деятельности учреждения и не подлежащими предоставлению для ознакомления по приведенным основаниям согласно требованиям статьи 37 Закона Украины «Об информации».

По выводу суда первой инстанции право истицы на получение информации указанным отказом нарушено, а по смыслу определения апелляционного суда такой вывод сделан на неполно выясненных обстоятельствах и является преждевременным.

ВАСУ решил, что выводы суда первой инстанции являются законными и обоснованными, а апелляционного суда — не согласовываются с действующим материальным и процессуальным правом.

Конституционное право каждого на свободные сбор, хранение, использование и распространение информации, как это определено частями 2, 3 статьи 34 Конституции Украины, может быть ограничено законом в интересах национальной безопасности, территориальной целостности или общественного порядка с целью предотвращения волнений или преступлений, для здравоохранения населения, для защиты репутации или прав других людей, для предотвращения разглашения информации, полученной конфиденциально, или для поддержания авторитета и беспристрастности правосудия.

Базовым законом, регулирующим правовые основы информационной деятельности, является Закон Украины «Об информации», согласно части 1 статьи 9 которого все граждане Украины, юридические лица и государственные органы имеют право на информацию, предусматривающую возможность свободного получения, использования, распространения и хранения сведений, необходимых им для реализации их прав, свобод и законных интересов, осуществления задач и функций. В статье 10 Закона предусмотрено, что право на информацию обеспечивается, среди прочего, обязанностью органов государственной власти информировать о своей деятельности и принятых решениях.

В соответствии с частью 1 статьи 21 Закона, официальная документированная информация, создаваемая в процессе текущей деятельности законодательной, исполнительной и судебной власти, органов местного и регионального самоуправления, относится к информации государственных органов и органов местного и регионального самоуправления, а отказ в предоставлении такой информации на информационный запрос, оформленный по правилам статьи 32 Закона, возможен лишь в случаях, определенных статьей 37 этого Закона, в том числе при условии, что документы представляют внутриведомственную служебную корреспонденцию (докладные записки, переписка между подразделениями и пр.), если они связаны с разработкой направления деятельности учреждения, процессом принятия решений и предшествуют их принятию.

Законом Украины «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека» (статья 4) установлено, что Уполномоченный является должностным лицом, статус которого определяется Конституцией Украины, этим Законом, Законом Украины «О государственной службе».

В соответствии со статьей 10 Закона, для обеспечения деятельности Уполномоченного образовывается секретариат, вопросы относительно организации работы которого регулируются Положением о секретариате Уполномоченного. В соответствии со статьей 11 Закона Уполномоченный имеет право назначать своих представителей, организация деятельности и пределы полномочий которых регулируются Положением о представителях Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека, утвержденным Уполномоченным.

Это означает, что по смыслу, форме и цели Положения о секретариате и о представителях Уполномоченного не относятся к информации, относительно получения которой устанавливаются ограничения по правилам статьи 37 Закона Украины «Об информации».

Вывод апелляционного суда о том, что указанные Положения созданы за счет Уполномоченного, являются объектами его собственности и не могут предоставляться для ознакомления по информационному запросу, противоречит правилам статьи 12 Закона Украины «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека» о финансировании его деятельности за счет Государственного бюджета Украины и статьи 38 Закона Украины «Об информации» о том, что информация, созданная на средства Государственного бюджета, является государственной собственностью с режимом доступа, установленным государством, а не ее разработчиком.

Поскольку по правилам действующей на время принятия решений статьи 62 ГПК УССР 1963 года суд оценивает доказательства по своему внутреннему убеждению, основывающемуся на всестороннем, полном и объективном рассмотрении в судебном заседании всех обстоятельств дела в их совокупности, руководствуясь законом, и никакие доказательства не имеют заведомо установленной силы, то суд первой инстанции обоснованно отклонил вывод Института государства и права им. В. Корецкого об отнесении Положений о секретариате и представителях Уполномоченного к внутриведомственной информации как не согласовывающийся с законом, а апелляционный суд по ошибке сослался на упомянутый вывод как одно из оснований для отмены решения суда.

Указанный в основаниях отмены решения вывод апелляционного суда о непринадлежности Уполномоченного Верховного Совета Украины по правам человека к органам государственной власти не согласовывается со статьей 101 Конституции Украины и статьей 4 Закона Украины «Об Уполномоченном Верховного Совета Украины по правам человека», по смыслу которых Уполномоченный является самостоятельным единоличным государственным органом, в своей деятельности руководствующимся законами, в том числе и Законом Украины «Об информации».

При таких обстоятельствах у апелляционного суда не было законных оснований для отмены решения суда первой инстанции.

В соответствии с правилами статьи 226 Кодекса административного судопроизводства Украины суд кассационной инстанции отменяет судебное решение суда апелляционной инстанции и оставляет в силе решение суда первой инстанции, принятое согласно закону и отмененное по ошибке.

Поэтому ВАСУ кассационную жалобу гр-ки К. удовлетворил, а определение Апелляционного суда г. Киева от 23 июня 2003 года отменил и оставил в силе решение Печерского районного суда г. Киева от 17 апреля 2003 года.

Газета «Вісті Красноградщини» є місцевим друкованим органом, співзасновником якого виступають Красноградська райрада та райдержадміністрація. «Помаранчева» адміністрація призначила Наталію Зінченко редактором «Вістей Красноградщини» у 2005 році. Н. О. Зінченко має професійний досвід роботи понад 20 років, і до цього займала різні посади в редакції районної газети, працювала на телебаченні За час її  керування суттєво зріс тираж газети, у 1,5 рази збільшився обсяг друкованої площі, вдвічі зменшилася вартість друку. Видання набуло сучасних рис. Жодних зауважень з боку замовника, згідно укладеного договору не існувало.

Проте, на розгляд сесії Красноградської районної ради 25 травня 2006 року було винесено звіт головного редактора районної газети «Вісті Красноградщини» Наталії Зінченко на тему «Про висвітлення в газеті діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та життєдіяльності району в усіх галузях».

Хоч це і є очевидним порушенням Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», оскільки редакція газети «ВК» не входить у затверджену структуру районної ради. Окрім того, включення подібного питання у порядок денний прямо суперечить ст. 15 Конституції України, що проголошує: «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як  обов’язкова. Цензура заборонена». А  подібні «слухання» є нічим іншим, як прямою й неприкритою цензурою. Крім того, ст. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» чітко визначає, що «органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані… не чинити на них (на ЗМІ) будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес».

Однак, депутатська більшість новообраної Красноградської ради, що складається з представників Партії регіонів, яких зазвичай підтримують комуністи, нехтуючи законодавчими нормами, вирішила «розібратися» з неугодним редактором, за схемою, як це колись відбувалось на засіданнях партгоспактивів.  

25 травня 2006 року II сесія V скликання Красноградської районної ради Харківської області ухвалила рішення № 22-5, згідно з яким роботу Н.О. Зінченко на посаді редактора газети «Вісті Красноградщини» було визнано незадовільною і її звільнено з займаної посади без зазначення законних підстав і мотивів такого рішення. Більше того, під час звіту на сесії районної ради на адресу Наталії Зінченко не було висловлено жодних серйозних зауважень чи нарікань, що стосувалися б її професійної діяльності на посаді редактора газети «Вісті Красноградщини». При вирішенні питання про звільнення редактора, Красноградська районна рада не звернула уваги й на те, що ще не вибіг термін контракту № 18-05к від 18 липня 2005 року, укладеного райдержадміністрацією з Н.О. Зінченко.

Слід сказати, що одночасно з обранням більшості депутатів районної ради від Партії регіонів, у район повернулося колишнє керівництво, яке змушене було залишити крісла після «помаранчевої революції». До демократичних перетворень газета піддавалася суворій цензурі – кожен її номер напередодні друку корегував особисто заступник голови райдержадміністрації М. Муригін, який і став зараз головою районної ради.

І одразу - «от такоє от».

Очевидно, «колишні» хочуть діяти колишніми методами. Чи не є це першим «дзвіночком» для розправи над тими редакторами, які за своїми політичними переконаннями відрізняються від нинішньої депутатської більшості на місцях у більшості східних РЕГІОНІВ України?

Представники компаній кабельного телебачення переконують, що при цьому Нацрада не враховує інтерес українських глядачів.

Національна рада звинувачення відкидає і стверджує, що нові норми мають на меті відгородити глядача від неякісної продукції.

Галина Полхович, Всеукраїнська асоціація операторів кабельного телебачення:
- Зритель хочет смотреть российский канал, зритель хочет смотреть иностранные каналы. А мы зрителю говорим, что у нас есть провайдер, у нас есть цензура и при всём том зритель видит врага в кабельщике.

Віктор Понеділко, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення:
- Перевага закону в тому, що він український екран робить українським. Весь інформаційний продукт, який заходить в Україну з-за меж України і якщо він заходить з країн, які не є, або не знаходяться під юрисдикцією Ради Європи чи не ратифікували конвенцію про транскордонне мовлення, мусять адаптувати цей інформаційний продукт до вимог українського законодавства.

Удосконалено визначення інформації, яке подане в такому формулюванні:

«Інформація - документовані чи іншим чином зафіксовані або публічно оголошені відомості або дані про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі». В старому ( чинному зараз ) законодавчому визначенні немає фрази «іншим чином зафіксовані відомості», а також не згадується, що інформація може стосуватися, окрім подій чи явищ, ще й осіб, предметів, фактів або процесів. То ж нове визначення інформації видається значно досконалішим.

Запропоновано також поняття «власник інформації», тобто фізична або юридична особа, об’єднання громадян, держава, яка володіє, користується і розпоряджається інформацією, а також самостійно визначає режим доступу до неї. Це поняття використовується і в чинній редакції Закону, але в ній відсутнє визначення поняття. Застосування до інформації – нематеріального об’єкта – тріади «володіння-користування-розпорядження» може видатися дивним, оскільки під володінням зазвичай мається на увазі контроль над якимсь матеріальним об’єктом. Але концепція права власності традиційно застосовується до творів та інших об’єктів інтелектуальної власності; володіння такими нематеріальними об’єктами фактично зводиться до володіння хоча б одним матеріальним об’єктом, в якому втілено нематеріальний. Особливість лише в тому, що позбавити такого володіння вкрай складно: можна звісно вилучити матеріальне втілення об’єкта, але як убезпечитися від того, що об’єкт не було таємно відтворено в копіях, або від того, щоб колишній володілець не відтворив його по-пам’яті.

До основних принципів законопроектом пропонується додати своєчасність надання інформації за запитом та законність її створення і збирання. Веб-сайти в мережі Інтернет проект закону пропонує віднести до аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації. В чинній редакції Закону «Про інформацію» веб-сайти взагалі не згадані й статус засобів масової інформації у них відсутній, що почасти дивує наших закордонних колег і вносить певну невизначеність у правовідносини стосовно сайту.

Відомство Сергія Головатого пропонує додати до основних видів персональних даних ще і прізвище, ім’я, по-батькові та громадянство. Запропоновано також не виключний перелік інших видів інформації про особу, до яких зокрема віднесено ідентифікаційні коди чи номери, підпис, відбитки пальців, записи голосу, фотографії, дані про місце роботи та займану посаду, дані про судимість та інші форми притягнення особи до відповідальності, результати іспитів. Передбачається також особливий статус осіб, що претендують на виборні посади в органах державної влади чи органах місцевого самоврядування, займають на даний момент або займали такі посади раніше: персональні дані щодо них стануть відкритими.

Саме поняття інформації про особу (персональних даних) змінено і визначається як «відомості про фізичну особу, що ідентифікована чи може бути ідентифікована за їх допомогою». Логічно правильнішим все ж видається послідовно характеризувати поняття, а не причетні до нього об’єкти, і визначити персональні дані як «відомості про фізичну особу, які дають можливість ідентифікувати цю особу». З метою забезпечення охорони інформації про особу планується заборонити зведення в єдині інформаційні банки і бази даних, охоплення єдиним номером ( кодом ) персональних даних, які були зібрані в різний час з різною метою органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності. Всі суб’єкти інформаційних відносин, які збирають інформацію про особу, повинні будуть до початку своєї роботи здійснювати у встановленому Кабінетом Міністрів порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.

Передбачається і нововведення щодо інформації з обмеженим доступом: обмеженому доступу підлягатиме сама інформація, а не документ. Якщо у документі міститься інформація з обмеженим доступом, то документ зможе бути наданий для ознайомлення в частині, яка не містить інформації з обмеженим доступом.

Поряд із цим може бути розширено право громадян на інформаційний запит: поки що Закон передбачає, що запит подається відповідному органу законодавчої, виконавчої чи судової влади, його посадовим особам. Проект нової редакції Закону допускає подання запиту і до об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, при чому чітко вказано, що наведення причин запиту не є обов’язковим. Навряд-чи приватні фірми й компанії охоче надаватимуть інформацію за такими запитами, але в разі прийняття нової редакції Закону у будь-якого пересічного громадянина принаймні з’явиться законна підстава вимагати надання будь-якої відкритої за режимом доступу інформації.

Також передбачається, що письмовий запит на інформацію можна буде подавати у довільній формі, але вказавши прізвище, ім’я та по-батькові ( найменування ) запитувача, адресу, а також номер телефону, адресу електронної пошти, вид запиту ( індивідуальний чи колективний ), описавши інформацію, щодо якої робиться запит, із зазначенням дати й підписом. Вдвічі планується скоротити строки розгляду запиту: впродовж п’яти календарних днів з моменту отримання запиту має бути повідомлено про розмір плати за надання інформації, якщо її надання здійснюється за плату ( при необхідності додаткової обробки джерел чи значних витрат робочого часу ), або має бути надіслано обґрунтовану відмову у наданні інформації. Саму інформації має бути надано не пізніше 15-и днів з моменту отримання запиту. Вказаний строк може бути продовжений до одного місяця з обґрунтуванням причини такого продовження, якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або вимагає пошуку інформації серед значної кількості даних. Поки що ж Закон передбачає місячний строк для надання інформації за запитом у всіх випадках.

Положення Закону щодо оціночних суджень та неможливості притягнення до відповідальності за їх висловлення практично змін не зазнають. Хоча деякі моменти можна було б і підкорегувати. В законопроекті пропонується старе визначення від 2003 року: оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання які не містять фактичних даних, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів. Оціночне судження в принципі може бути образливим, але не наклепницьким, оскільки наклеп передбачає поширення саме вигаданих фактів про злочин або певний аморальний вчинок особи. Тобто природа оціночного судження й наклепу не є настільки подібною, щоб спеціально в Законі вказувати, що це різні поняття.

Найцікавішими є пропоновані зміни щодо відповідальності ЗМІ у справах про дифамацію. Очевидно, тут варто дослівно навести норму із проекту закону: «засоби масової інформації та журналісти у разі розповсюдження ними недостовірної інформації, інформації, що принижує честь, гідність, ділову репутацію фізичних або юридичних осіб, об’єднань громадян відшкодовують моральну (немайнову) шкоду шляхом вибачення перед ними з одночасним повідомленням у цьому ж засобі масової інформації про подальше опублікування чи оприлюднення в телерадіоефірі (інформаційній мережі) спростування недостовірної інформації». Можливо, буде спроба витлумачити дану норму таким чином, що вибаченням і оприлюдненням спростування відшкодування моральної шкоди вичерпується; в теорії права існують концепції, згідно з якими моральна шкода не може бути оцінена в грошах, а відповідно – і не може бути відшкодована ними. Саме формулювання норми досить неоднозначне: крім оприлюднення спростування вводиться другий обов’язковий захід для відшкодування моральної шкоди – вибачення, але не вказано, чи має воно бути публічним і доведеним до читачів ( глядачів, слухачів ) засобу масової інформації. Також не уточнюється, чи обмежується відшкодування моральної шкоди лише цими двома заходами, чи можливе також стягнення певної грошової суми. Варто зауважити, що норма стосується не будь-яких суб’єктів, а лише ЗМІ та журналістів.

Розроблена Мін’юстом нова редакція Закону «Про інформацію» значно ближча до європейських стандартів порівняно з чинною редакцією, але законопроект поки що «сирий», схоже, навіть не досить вичитаний. Після відповідного доопрацювання з уточненням і відшліфовкою окремих норм даний проект закону можна вносити у Верховну Раду - в разі його прийняття буде зроблено доволі значний крок на шляху покращення інформаційного законодавства України.

«Если возникнет прецедент, с нас же и спросят. И уже после этого мы все равно придем к пониманию того, что Интернет должен регулироваться. Я считаю, что определять условия игры надо уже сегодня. В частности, вопрос лицензирования деятельности в Интернете», - сказал он в интервью еженедельному журналу «Власть денег».

По словам Бойко, если информационная система или информационно-телекоммуникационное оборудование в учреждении подключены к Интернету, то теоретически любой желающий может получить доступ ко всем хранящимся в электронном виде документам. «А, следовательно, украсть и обнародовать конфиденциальную информацию. Более того, через глобальную сеть можно спровоцировать сбой в работе важных стратегических объектов», - сказал он.

«На АЭС, объектах энергетики, в системах координации транспорта - всюду, где в работе задействованы информационные системы, атака через Всемирную паутину приведет к разрушительным последствиям. Поэтому я считаю, что угрозы, исходящие со стороны Интерента, действительно опасны для экономического благополучия страны и безопасности граждан», - отметил Бойко.

На вопрос, какие угрозы для национальной безопасности Украины исходят из Интернета, Бойко ответил: «Непосредственную угрозу для безопасности Украины представляют иностранные политические силы, разведывательные управления и экстремистские организации, способные направить ресурсы и возможности сети во вред нашему государству. Национальные интересы в информационной сфере могут пострадать в результате действий криминальной или террористической организации. Эти нарушители являются основным источником угрозы. В ближайшее время мы прогнозируем их активизацию».

В Министерстве юстиции Украины состоялось заседание круглого стола на тему: обсуждение законопроекта «Про информацию». Об этом корреспонденту ИА REGNUM сообщили в пресс-службе Минюста 23 мая.

По словам заместителя министра юстиции Украины Лидии Горбуновой, действующий закон «Про информацию», принятый в 1992 году, даже со всеми изменениями и дополнениями не соответствует существующим сегодня требованиям.

Законопроект разработан специалистами Минюста в связи с реализацией плана мероприятий по выполнению обязательств Украины, которые проистекают из её членства в Совете Европы. Горбунова подчеркнула, что согласно законопроекту уменьшатся сроки рассмотрения запросов на получение информации и упростится процедура их оформления.

Президенту України Ющенку В.А.

Копії:
Прем’єр-міністру України Єханурову Ю.І.
Першому Віце-Прем’єр міністру України Сташевському С.Т
Міністру охорони здоров’я України Поляченко Ю.В
Секретарю Ради національної безпеки і оборони Кінаху А.К

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Ми, представники «Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД», що представляє інтереси громадянського суспільства та ВІЛ-позитивної спільноти, засвідчуємо Вам свою повагу та вважаємо своїм громадським обов’язком звернутися з наступним.

Сьогодні в країні склалася кризова ситуація у сфері протидій епідемій ВІЛ/СНІДу та туберкульозу. В той час, коли епідемії розповсюджуються і в країні не вистачає коштів на виконання національних програм протидії епідеміям, політика, яку застосовує Міністерство охорони здоров’я в особі заступника Міністра, призвела до того, що Всесвітній Банк зупинив впровадження проекту, спрямованого на подолання епідемій.

Представник Секретаріату Глобального Фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією, до якого Україна планувала звернутися за підтримкою, попередила, що уряд України не має жодного шансу отримати подальше фінансування програм з ВІЛ/СНІДу та туберкульозу, поки не зміниться політика Уряду стосовно протидії епідемії ВІЛ/СНІДу та туберкульозу.

Повідомляємо, що міжсекторальна координація заходів з протидії епідемії ВІЛ/СНІДу, яка була визнана однією з найкращих в світі, зараз практично знищена. Національна координаційна рада з питань протидії епідемії ВІЛ-інфекцїї/СНІДу не працює. Секретаріат ради з 1 травня 2006 року ліквідовано.

Всі ці речі не є випадковими, це закономірні наслідки, тих кадрових рішень, з приводу яких ми, представники громадськості, Вас неодноразово попереджали.

Політика, яку запроваджує людина, відповідальна в Міністерстві охорони здоров’я за СНІД та туберкульоз, направлена на руйнування демократичних ініціатив, без яких неможлива адекватна відповідь на епідемію ВІЛ/СНІДу та туберкульозу, на руйнування найкращих починань, які запроваджено в державі, і на те, щоб відсторонити громадянське суспільство від процесів, в яких воно безпосередньо повинно приймати участь в країнах, які будують демократію.

Проблема ВІЛ/СНІДу і туберкульозу не може весь час залежати від того, яка політична сила при владі. З цим напрямком повинні весь час працювати професіонали, а не представники тих чи інших політичних партій.

Ви взяли проблему ВІЛ/СНІДу під особистий контроль, привернули до проблеми ВІЛ/СНІДу увагу суспільства, міжнародної спільноти та підписали Указ і низку відповідних доручень, але практично жодного пункту Вашого Указу не виконано. Цей Уряд є шостий, з яким нам довелось працювати з 1999 року. Неодноразово змінювались люди в Міністерстві охорони здоров’я, які відповідали за ВІЛ/СНІД та туберкульоз, і зі всіма нам вдавалось працювати, і ще не було гіршої ситуації ніж склалася сьогодні.

Ми, як громадськість не можемо і далі дивитись, як загроза катастрофи в сфері ВІЛ/СНІДу і туберкульозу зростає. За цими руйнуваннями, по-перше стоять життя тисяч громадян нашої країни, а по-друге зростання нових випадків інфікування на ВІЛ та туберкульозу, що призведе до демографічної та економічної кризи.

Ми звертаємось до Вас, вельмишановний Вікторе Андрійовичу, з проханням втрутитися та вжити заходів щодо змін, які б дозволили припинити хаос, і продовжити ефективне впровадження програм ВІЛ/СНІДу і туберкульозу, відновити роботу Національно-коорди_наційної ради з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу за участі представників громадянського суспільства і ВІЛ-позитивної спільноти.

Також звертаємось з проханням призначити нам зустріч для обговорення заходів щодо конкретних кроків для покращення ситуації, яка склалась останнім часом навколо проблем ВІЛ/СНІДу та туберкульозу.

Сподіваємось на Ваше розуміння та подальшу співпрацю.

З повагою

Проходил автопробег по маршруту Симферополь-Алушта-Партенит-Симферополь. В связи с тем, что данная акция была общекрымского значения, 5 мая 2006 г., в соответствии со статьей 39 Конституции Украины, о предстоящем автопробеге был надлежаще уведомлен Совет Министров АРК. С целью обеспечения безопасности дорожного движения во время автопробега, маршрут движения был согласован с правоохранительными органами Крыма.

Однако 11 мая 2006 г., при въезде в пгт. Партенит, участникам автопробега не разрешили въехать на территорию партенитского поссовета. Представители местной громады, совместно с казачьей общиной «Аю-даг» перекрыли все въезды в поселок.

Параллельно с этим, 12 мая 2006 года партенитский поссовет в лице головы Кунева обратился с иском о запрете автопробега на территории пгт. Партенит в Алуштинский городской суд. В ответ на это, участники автопробега обратились с иском «О признании действия Партенитского поселкового головы неправомерными и признании решения партенитского поссовета «О запрете каких-либо акций в период с 11 по 20 мая на территории пгт. Партенит крымскими татарами» незаконным».

В тот же день по иску партенитского поссовета к участникам автопробега было вынесено постановление суда: «Запретить участникам автопробега-реквиума въезд в пгт. Партенит», обязав их при этом освободить дороги, которые ведут в Партенит.

В настоящее время участники автопробега обратились с жалобой на вышеуказанное постановление в Апелляционный Суд АРК Крым.

А рассмотрение дела по иску участников автопробега неоднократно откладывается. Хотя, с точки зрения прав человека и законности, решение суда здесь может быть только однозначным. Ведь поссовет не наделен полномочиями запрещать или разрешать проведение мирных собраний, тем более, пользуясь явно дискриминационным принципом, ограничивая это право для конкретного народа. Решение партенитского поссовета «О запрете каких-либо акций в период с 11 по 20 мая на территории пгт. Партенит крымскими татарами», по всей  видимости, навеяно духом советских времен, когда существовал разрешительный порядок проведения массовых акций.

Но статья 39 Конституции Украины (хочется напомнить партенитским поссоветским чиновникам от местного самоуправства, что независимой Украине уже 15 лет!) устанавливает для организации массовых собраний уведомительный, а не разрешительный порядок, и она не содержит ограничений относительно срока подачи сообщений. Уведомительный порядок заключается в подаче сообщения о проведении мероприятия организаторами в органы местной власти или местного самоуправления, которые не имеют права, в свою очередь, отказать в его проведении. Такие мирные собрания могут быть запрещены исключительно в судебном порядке, по представлению местных органов власти и местного самоуправления.

Да и алуштинский суд, принимая решение о запрете въезда участников автопробега-реквиема в пгт. Партенит, мягко говоря, погорячился. Мало того, что он, таким образом, нарушил гарантированное статьей 33 Конституции Украины право на свободу передвижения. Но и само право на свободу мирных собраний было им ограничено неправомерно.

Ведь такое судебное ограничение возможно только в интересах национальной безопасности и общественного порядка - с целью предупреждения беспорядков или преступлений, для охраны здоровья населения или защиты прав и свобод других людей. Думается, что автопробег-реквием никоим образом не мог подвергнуть опасности здоровье, как его участников, так и жителей Партенита. И организация преступлений и беспорядков не была его целью. Возможно, оппоненты из числа местной громады могли вступить в конфликт с участниками автопробега, выступая против его проведения. Что ж, в демократическом обществе каждый имеет право на свободу выражения мнений - нужно было и казакам предоставить возможность митинговать или пикетировать. А правоохранительные органы должны были обеспечить охрану общественного порядка. Но запрещать проведение автопробега не было никаких оснований.

Лига крымскотатарских юристов «Инициум» обратилась к правозащитникам Украины с просьбой оказать содействие в подготовке документов, необходимых для судебного процесса по делу. И, при возможности, «Инициум» просит рекомендовать правозащитника, специализирующегося на защите свободы мирных собраний, для предоставления интересов участников автопробега в суде.

mailto:[email protected]

 Хто винний?..

  За даними національного репрезентативного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) в 2005 році, понад 60 відсотків українських чоловіків курять щодня. За цим показником Україна вийшла на перше місце в Європі! Згідно з тим же дослідженням, і дня без цигарки не можуть прожити 17 відсотків українок, а загалом курцями себе визнали 40 відсотків мешканців нашої держави. Якщо процес зростання поширеності куріння не зупинити, то українці стануть найбільш «прокуреною» нацією в Європі, а згодом — і у світі, стверджують представники коаліції громадських організацій та ініціатив «За вільну від тютюнового диму Україну». За словами координатора коаліції Костянтина Красовського, у світлі Всесвітнього дня без тютюну, який відзначається 31 травня, варто нагадати про деякі обставини, які заважають подолати тютюнову епідемію в нашій країні:

  1. 29 березня 2006 року Президент України підписав Закон «Про ратифікацію Рамкової конвенції Всесвітньої організації охорони здоров’я із боротьби проти тютюну», прийнятий Верховною Радою 15 березня. Але досі МЗС не передало відповідні документи в Депозитарій ООН, а поки це не зроблено, Конвенція не набуде чинності для України.

  2. Конвенція чітко вимагає від України заборонити всі форми тютюнової реклами, і питання полягає лише в тому, коли це зробити. Тим часом серед політичних лідерів ведуться розмови про заборону лише зовнішньої реклами, а цього явно недостатньо.

  3. Восени 2005 року Верховна Рада прийняла закон, який обмежив куріння в громадських місцях і ввів міри покарання за такі правопорушення. Але люди не можуть самостійно захиститись від тютюнового диму — для цього потрібні дії владних структур. У тому, що насправді міліція нікого не карає за такі порушення, можна пересвідчитися хоча б у підземному переході на майдані Незалежності (для тих, хто не в курсі, пояснюю — там весь час дим стоїть коромислом). Закон чітко забороняє куріння у підземних переходах, але міліція не звертає на це уваги. Ще однією проблемою є мережа незаконних продавців тютюнових виробів, так званих бабусь, які щодня приходять на своє «робоче місце», а правоохоронці чомусь їх упритул «не помічають»...

  4. Україна декларує курс на приєднання до Європейського Союзу, але однією з вимог членства в ЄС є ставка акцизного податку на сигарети не менш ніж 60 євро на 1000 штук. В Україні ця ставка реально становить 3 євро на 1000 штук, що менше ніж навіть у Росії. Опитування КМІС засвідчує, що в разі суттєвого підвищення цін на сигарети 27 відсотків будуть курити менше, а 14 спробують позбутися цієї звички.

...І що робити?

  З огляду на це, коаліція «За вільну від тютюнового диму Україну» закликає:

  1. Міністерство закордонних справ — завершити процес ратифікації Рамкової конвенції з боротьби проти тютюну.

  2. Верховну Раду — розробити і прийняти закон, що чітко визначатиме терміни, в які в Україні зникнуть усі форми реклами тютюну.

  3. Кабінет Міністрів — розробити план поступового, але невпинного підвищення ставок податку на тютюновi вироби.

  4. Міністерство внутрішніх справ — нарешті почати виконувати свої обов’язки з забезпечення заборони куріння в громадських місцях та припинення незаконної торгівлі сигаретами з рук.

  5. Міністерство охорони здоров’я — розробити детальну програму профілактики куріння й лікування тютюнової залежності, забезпечивши її належне фінансування.

Переписка між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі і не є родичами, допускається тільки з дозволу адміністрації установи виконання покарань. Відповідні доповнення Держдепартамент з питань виконання покарань своїм Наказом від 6 травня 2006 року № 90 вніс до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Вони набудуть чинності від дня опублікування.

Також Департамент установив, що переписка засуджених з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, Європейським судом з прав людини, іншими органами міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а також прокурором перегляду не підлягає. Такі листи в добовий строк пересилаються по приналежності або вручаються засудженим у запечатаному виді (конверті).

Наш інформ.

Перше згадування преси про Черьомухіна було в харківській газеті «Орієнтир» на початку 90-х, матеріал називався «Хто вбив Риту?» (Рита була дружиною Миколи Черьомухіна). Мати вбитої обвинувачувала Черьомухіна в причетності до смерті дочки й інших злочинах, скоєних колишнім зятем, а також у зв’язках з кримінальним світом. Перевірка, організована правоохоронними органами, фактів, що підтверджують публікації в газеті, не знайшла, і це послужило підставою для порушення справи «про наклеп» проти редактора «Орієнтира» Олександра Волосова.

І як результат - у 1993 році Волосов був засуджений Карлівським судом Полтавської області на 4,5 роки позбавлення волі. На такий же термін йому заборонили займатися журналістською діяльністю. До речі, на той момент це був другий випадок (після Тараса Шевченка), коли судом була винесена заборона на заняття літературною діяльністю. У числі потерпілих по справі Волосова проходили Микола Черьомухін і Геннадій Китайник (кличка Горбатий, незабаром по іншій справі сам був засуджений на 9 років). З в’язниці Олександра Волосова звільнили через рік, після протестів журналістів, правозахисників, громадськості США, Ізраїлю, Німеччини.

Найбільш голосним скандалом, що приніс Черьомухіну всеукраїнську «славу», стала програма «Без табу», що вийшла на телеканалі «1+1» восени 2001 року. У ній приватний нотаріус Назакет Кадацька звинуватила Миколу Черьомухіна та його підлеглих у побиттях і груповому зґвалтуванні. У відповідь Черьомухін подав позов до суду проти «Без табу». За чутками, саме цей судовий процес став причиною звільнення Миколи Вересня з «1+1» і закриття його програми.

Харків традиційно називають «ментовським» містом, через той вплив, який мають правоохоронці в місцевому середовищі. І Микола Черьомухін домігся у міліцейській ієрархії неабиякого росту: до 1998 року (час, про який згадувала Назакет) він дослужився до звання полковника, став начальником карного розшуку Харкова й депутатом Міськради, а незабаром ще й був нагороджений урядовою нагородою.

Щоправда, п’ять років тому з карного розшуку Черьомухін все-таки  був звільнений. І кілька років перебував у тіні, поки навесні 2004-го раптом не сплив на посаді... першого заступника начальника СБУ в Харківській області. Як і за допомогою кого він зміг зайняти це крісло, одержавши допуск до державної таємниці й жодної  години до цього не проробивши в СБУ, донині достовірно невідомо.

Однак, спокійно попрацювати йому й цього разу не вдалося. Не в останню чергу завдяки серії журналістських розслідувань, проведених Інтернет-виданням «Оглядач» і Агентством телебачення «Новини» (АТН, Харків), Микола Черьомухін знову став у першій столиці особистістю скандально популярною. В пресі з’явилися нові обвинувачення, висунуті колишньому начальникові харківського карного розшуку: участь у вибуху кілера біля харківського Будинку проектів 24 січня 2005 року й потрійне російсько-українсько-чеське громадянство. Говорилося й про організацію ним катувань, убивств і підтримку кримінальних авторитетів.

Влітку минулого року Черьомухіна було знято з посади та звільнено. Але, замість того, щоб провести ретельний аналіз його діяльності й розслідувати всі факти, подані в ЗМІ, Миколу Черьомухіна перевели... у кадровий резерв МВС. Не провівши будь-яких слідчих дій.

Навесні 2006 року, на фоні політичних подій, пов’язаних з парламентськими та місцевими виборами на Харківщині, з’явилися чутки, що Черьомухіну в МВС запропонували очолити обласне управління по боротьбі з організованою злочинністю.

Коли ця інформація стала відома, до Президента Віктора Ющенка з проханням втрутитись у кадрову політику МВС звернулося 43 депутати Верховної Ради минулого скликання. На думку підписантів, «реанімація» Черьомухіна відбувається з подачі оточення нинішнього губернатора Харківської області, яке, опинившись у «синьо-білому» політичному оточенні, вирішило створити певну систему стримування та противаг.

У відповідь на цю заяву, у своєму інтерв’ю «Оглядачу» 11 травня Черьомухін зазначив: «У мене є підстави вважати, що це черговий наклеп з боку мера Харкова Добкіна М.М. До наклепницької кампанії по відношенні до мене причетний Кернес Г.А. (секретар Харківської міської ради – авт.) та ін. Інформація, що кривдить мене, розповсюджується Кернесом Г.А. з метою помститися через викриття мною в період роботи в органах внутрішніх справ м. Харкова його злочинної діяльності в 1985-1989 роках у складі організованої злочинної групи, у зв’язку із чим Кернес Г.А. (був на обліку в ОВС, як кримінальний авторитет «Гепа») був притягнутий до кримінальної відповідальності й засуджений Судовою колегією по кримінальних справах Харківського обласного суду 14.08.1992 р. за ст. 143 ч. 2 КК України, до трьох років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є його особистою власністю.

Крім того, зазначена інформація поширена з метою дискредитації й формування негативної думки про мене в очах громадськості, оскільки Кернес Г.А. знає, що я маю у своєму розпорядженні велику оперативну інформацію про його злочинну діяльність і його корумповані зв’язки, реалізації якої він боїться».

26 травня Микола Черьомухін дав прес-конференцію в інформаційному агентстві «Status Quo», під час якої спростовував інформацію про своє «потрійне» громадянство, заперечив звинувачення на свою адресу, підкресливши, що всі вони є замовними та розповсюджуються з метою здійснення тиску на нього. За його словами, Черьомухін продовжує судитися з «1+1» - справа проти «Без табу» вже дійшла до Верховного суду України. Однак, на цьому він зупинятись не збирається і планує ще позиватися проти харківського «АТН» та деяких політиків, що були ініціаторами «античерьомухінського» листа Президенту.

На моє питання щодо того, чому він, людина, немов би, цілком успішна, намагається повернутись на службу в міліцію, де заробітна платня є невисокою, пан Черьомухін відповів, що він душею прикипів до оперативної роботи й без неї не уявляє свого життя. Крім того, в нього є певна оперативна інформація, якою він має намір скористатися на новому робочому місці. І повернення його до лав органів внутрішніх справ Черьомухін прямо називає «зовсім не чутками». Тільки не говорить про рівень нової посади, бо, за його словами, сам ще цього напевне не знає.

Цікаво, що цього ж дня у Харкові перебував і міністр внутрішніх справ пан-товариш Луценко. Під час телеефіру програми «Пряма мова» Юрій Віталійович недвозначно заявив, що, допоки він залишатиметься на посаді міністра, Черьомухін до служби в міліції не повернеться.

Отже, остання крапка в історії про «справжнього полковника», чи то «перевертня в погонах» ще не поставлена.

Як повідомили «Оглядачеві», це відбулося в медсанчастині СІЗО. Чоловік зробив самогубство відразу після огляду.

За даними Управління виконання покарань, кілька днів тому він був доставлений з району Харківської області, проходив у справі про наркотики, сам був наркоманом. Його помістили в медсанчастину, оскільки у нього був алкогольний психоз.

Під час суїциду в палаті знаходилися інші пацієнти. За словами працівників СІЗО, звести рахунки з життям було його власним вибором.

На рахунку чоловіка це вже третя судимість.

Його тіло доставлене в морг. На місці події побували співробітники прокуратури.

Нагадаємо, 8 травня в Харківському СІЗО 21 ув’язнений, протестуючи проти «посилення режиму в святкові дні», завдав собі порізи лезами одноразових бритв.

Ми, учасники форуму правозахисних організацій України, оцінюючи стан дотримання прав людини в нашій країни, хочемо наголосити не лише на позитивні тенденції, але й явища, які продовжують викликати занепокоєність.

Вітаємо значне покращення ситуації в сфері свободи слова та засобів масової інформації в Україні. Відзначаємо також зміни на краще, що торкнулися сфери захисту прав людини від адміністративного свавілля

після набуття чинності Кодексу адміністративного судочинства України в 2005 році. Обнадіює більша відкритість Міністерства внутрішніх страв України, і відзначаємо, що керівництво МВС стало більш відкритим до співпраці з правозахисними організаціями та більш активно намагається протидіяти випадкам застосування міліцією катувань та жорстокого ставлення.

Разом з тим ми глибоко занепокоєні порушеннями в сфері прав людини, які продовжують мати місце, та відсутністю ключових реформ.

Представляючи доповідь правозахисних організацій «Права людини в Україні-2005», де детально проаналізований стан дотримання фундаментальних прав та свобод, ми з занепокоєнням відзначаємо, що уряд не взяв до уваги більшість рекомендацій правозахисної спільноти України, які були викладені в звіті за 2004 рік.

Ми нагадуємо, що незважаючи на наші численні звернення та нещодавнє визнання Міністерства юстиції, що передача Україною в лютому 2006 року 11 шукачів притулку до Узбекистану порушила як національне законодавство, так і міжнародні зобов’язання України; державні службовці, які винні в цьому, досі не притягнуті до відповідальності. Ми вимагаємо від уряду та парламенту України провести публічне розслідування всіх обставин передачі шукачів притулку з Узбекистану та дати правову оцінку діям чиновників СБУ та Держкомнацміграції.

Ми вимушені констатувати, що українська кримінально-виконавча система залишається надзвичайно закритою та не реформованою, що призводить до численних небезпечних порушень прав людини. Ми вітаємо рішення українського уряду про передачу системи виконання кримінальних покарань під керівництво та координацію Міністерства юстиції України.

Також обнадіюють заяви Міністра юстиції від 19 травня 2006 року про необхідність негайної демілітаризації кримінально-виконавчої системи України і забезпечення громадянського контролю за цією системою. Ми охоче приймаємо запрошення пана Головатого співпрацювати з Міністерством юстиції в здійсненні цієї реформи.

Нас непокоїть ситуація, яка склалася в Україні з доступом громадян до інформації, яка стосується діяльності органів державної влади. Ми закликаємо уряд співпрацювати з правозахисними організаціями в справі забезпечення відкритості органів влади і права на доступ до інформації. Ми також зауважуємо, що до сих пір не вжиті заходи для забезпечення поваги до особистого життя громадян і вимагаємо запобігти незаконному прослуховуванню телефонних розмов та електронної кореспонденції.

Скрізь порушується право людини на звернення до суду, громадська думка вважає судову систему та прокуратуру найбільш корумпованими органами влади. Прокуратуру до того ж – найбільш закритим органом влади. Конституційний Суд України не працює, що є свідченням про відсутність політичної волі й правової культури вищого керівництва країни.

Наведені порушення прав людини мають системний характер і часто обумовлені відсутністю фундаментальних реформ в сфері забезпечення соціально-економічних прав.

Хотіли б наполегливо нагадати, що незворотність прогресу в сфері прав людини може бути гарантована лише, якщо будуть проведені ефективні реформи важливіших інститутів: суду, правоохоронної та кримінально-виконавчої систем. Ще раз підкреслюємо, що діалог влади з суспільством, участь усіх в прийнятті рішень – це шлях до суспільства, яке забезпечує право кожного на належне життя.

Для додаткової інформації просимо звертатися до: Дмитра Гройсмана, координатора Вінницької правозахисної групи, 8 067

2846450

Євгена Захарова, Голови Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, 8 050 4024064

Метою проведення Форуму було підвести підсумки громадського аналізу державної політики в сфері прав людини у 2005 році, обговорити ключові проблеми прав людини в Україні та шляхи їх подолання, визначити напрямки спільної діяльності правозахисних організацій щодо моніторингу дотримання прав людини та основних свобод у регіонах та країні в цілому, виробити стратегії співробітництва правозахисних організацій на найближчий рік.

У роботі Форуму взяли участь понад 150 представників правозахисних організацій з усіх регіонів України, міжнародні консультанти і представники донорських організацій, дипломатичного корпусу, партнерських структур із країн Центральної та Східної Європи, а також іноземні громадські діячі, гості й журналісти. Учасники Форуму також прийняли участь у відкритті Третього кінофестивалю документального кіно про права людини «Український контекст», що відбулось 21 травня.

Напевне, основною подією Форуму стало представлення Другої національної доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2005». У Доповіді детально розглянуто ситуацію з дотриманням понад 20 прав і свобод. Доповідь ґрунтується на дослідженнях майже 30 українських та міжнародних правозахисних організацій, а також численних експертів і громадських активістів. У книзі подається загальна оцінка державної політики в галузі прав людини, а також аналіз чинного законодавства, що сприяє порушенню прав людини і основних свобод. За підсумками дослідження надаються рекомендації для усунення порушень та поліпшення ситуації у царині прав людини в Україні.

Правозахисники звернули увагу на загалом позитивні тенденції щодо ситуації з дотриманням окремих прав і свобод. Не можна не відзначити відсутність тиску влади на суспільство та людину, що у свою чергу зумовило наявність політичної конкуренції, свободу слова та обмеження у використанні правоохоронних органів у політичних цілях. Певний поступ відбувається також у діяльності судової гілки влади.

Проте, на думку багатьох учасників Форуму, втілення в Україні деяких прав і свобод навіть погіршилося. Це стосується порушень свободи мирних зібрань, що були навіть більшими, ніж у 2004 році. Серйозними проблемами залишаються кримінально-правова політика, брак реформування кримінальної юстиції та відсутність національної програми по боротьбі з катуваннями. До того ж, державна політика щодо утвердження та забезпечення прав людини та основоположних свобод залишається безсистемною та хаотичною.

«Мусимо констатувати, що, на превеликий жаль, «декучмізація» в Україні так і не відбулася. Надії на швидкий старт реформ та моральне очищення у суспільстві не виправдалися», – зазначив співголова ХПГ та голова правління УГСПЛ Євген Захаров.

«Однак, люди перестали боятися, вони набагато частіше звертаються зі скаргами на незаконні дії або бездіяльність органів влади та місцевого самоврядування. Сьогодні все ще зберігаються можливості для швидкого просування дієвих реформ в усіх ділянках життя. Надзвичайно важливою при цьому є умова дотримання Конституції та принципів верховенства права. Тільки за цієї умови зміни на краще з правами людини стануть невідворотними», – підкреслив Євген Захаров.

Правозахисники з усієї України домовилися продовжити спільну діяльність за проектом щодо забезпечення доступу до інформації. За підсумками роботи Форуму буде оприлюднено колективну заяву правозахисних організацій України до органів державної влади та громадськості, для підготовки якої обрано редакційну групу.

Марина Грибанова читала в школе биологию, где в программу входит профилактика алкоголизма. Увидела, что дети туго воспринимают эту тему, им неинтересно, и пыталась найти новые подходы. Потом получила дополнительное образование, работала психологом в детском саду. Пока не узнала о существовании антинаркотической программы «Нарконон». Поехала в Москву, обучилась на лектора. Там же впервые увидела лекцию вживую. Ее проводила девочка, бывшая наркоманка с яркой судьбой. Эта девочка одна из первых проходила программу «Нарконон» в России, и тренировала Марину Валентиновну на курсе лекторов. Лекции произвели впечатление, и Грибанова твердо решила, что «Нарконон» будет и в Украине, чего бы это ни стоило.

В 1997-м была открыта харьковская организация. Механизм работы был прост: звонили в школы, просились в гости, говорили: мы – общественная организация, профилактика наркомании интересует? Были интересные ответы: у нас наркомании нет, значит, профилактика нам не нужна. Но многие соглашались, рассказывали другим, всем нравилось. Позже организаторы стали брать деньги, всего по 50 копеек с человека, чтобы как-то оправдывать существование. Никто не возражал – сумма-то смешная.

В 1998 году на одной из лекций присутствовал представитель гороно, был очарован, предложил выступить перед завучами всех школ. Марина Грибанова выступила. А потом начались «чудеса». Вырисовались недовольные чиновники из сектора общественных организаций. Грибанова узнала много нового – что она, оказывается, пропагандирует своими лекциями какую-то религию в школах, нарушает Конституцию, и если она будет продолжать в том же духе, то у директоров школ будут неприятности.

Все сомнения, как оказалось, возникли из-за имени Рона Хаббарда, по чьей методике реабилитации и профилактики работают по всему миру центры «Нарконон»... Потом в «Нарконон» нагрянули с проверками, забрали документацию, информационные буклеты. Но – в лучших традициях жанра – ничего не нашли.

В 1999-м появились публикации о том, что «подобные программы в Днепропетровске себя не оправдали» (хотя в Украине харьковский «Нарконон» был единственным в своем роде…), а позже вообще объявили организацию сектой. Мнения наркологов-традиционалистов разделились. И пока они «тусовались» на стихийных консилиумах, Марине Валентиновне стало проблематично организовывать лекции в школах – учителям уже успели сообщить, что «это какие-то опасные лекции». Грибанова на год ушла «в партизаны»: начала читать лекции в техникумах, вузах, ездила в Россию и Казахстан. По возвращении в Харьков узнала о существовании официального запрета на деятельность и захотела увидеть эту бумажку своими глазами. Увидела. Запрета в ней не было.

Но в школах признавались, что запрет давался устно, неофициально, на закрытых совещаниях коллективов. Положительные отзывы детей и школьного руководства никого не волновали. А письменного разрешения Грибанова не добилась до сих пор.

Зато получила одобрение из пяти министерств. И в скором времени в Киеве открывается новый центр реабилитации наркоманов – спонсоры нашлись сразу после пресс-конференции Марины Валентиновны в «Укринформе»…

Какой Сахаров? Зачем нам тут какой-то Сахаров, когда вальяжная державность, кирзовый патриотизм и вполне демонстративная воля к конформизму, понимаемому как высочайшая ступень гражданской зрелости, стали чуть ли не интеллектуальной модой. При чем тут Сахаров, когда дело стремительно идет к тому, что с современным миром нас станет связывать лишь газовая труба. Вот уж кто тут совершенно ни к чему, так это Сахаров. Да, да, тот самый – если вы забыли, – «кто развалил нашу могучую державу».

Не помню где я вычитал такое суждение: если Христос появился бы в наше время, его бы даже не распяли. А уж простого, хоть и великого академика скорее всего и вовсе бы не заметили. Впрочем, всяческая сослагательность столь же соблазнительна, сколь и некорректна. Не будем поддаваться соблазну. Он жил в свое время. В наше. И это уже само по себе примиряет с действительностью.

Откуда он взялся? Откуда взялись подобные ему? Их было очень мало, но ведь были же. Согласно распространенному мнению, критически мыслящая интеллигенция возникла как следствие перепроизводства образованных людей. Люди, не вписавшиеся в институты власти, становились критиками этих институтов. Допустим, но Сахаров-то тут при чем? «Ему-то, – недоумевали многие, – ему-то чего не хватает?»

А не хватало ему, как я однажды выяснил, вот чего. На каких-то очередных политзанятиях, с которых удрать было невозможно, потому что проводились они в рабочее время, выступает лектор из общества «Знание». Рассказывает он не о чем-нибудь, а об исключительной важности того, что происходит в данный момент, то есть о необходимости политического воспитания советских людей вообще и интеллигенции в частности.

Кто читает, кто вяжет, кто смотрит в окно – все как обычно. Тут лектор вдруг говорит: «А вы знаете, почему академик Сахаров стал таким, каким он стал? (Выдерживает эффектную паузу.) А все очень просто. Это, представьте себе, личная вина Сталина». Вот те раз! Я стал прислушиваться. «Да-да, не удивляйтесь. Сталин лично распорядился, чтобы в этих самых академгородках, где физики работали над бомбой, их не отвлекали от работы и не проводили политзанятий. И вот, пожалуйста. Так что, товарищи...»

Ах, вот оно что. Ну, тогда все понятно. Просто политграмоты не хватило секретному, элитному, как теперь говорят, физику, академику и герою, баловню судьбы, надежде и опоре государства. Не прочел вовремя «Краткий курс» – и вот тебе, пожалуйста. Уж если не за наше счастливое детство и не за все остальное, то хотя бы за Сахарова спасибо товарищу Сталину. Жирный плюс ему в тетрадку.

Сахаров был необходим не только нам. Он был необходим этому жулику-лектору. Он был необходим гэбухе, где «под Сахарова» небось был отведен целый отдел с генералами, адъютантами и тридцатью тысячами одних только курьеров. Повесть о том, как один академик хренову тучу генералов прокормил.

Писатель Лесков писал, что в России легче найти святого, чем просто честного человека. Биография Сахарова несла в себе черты святости. Прежде всего такие, как великий грех и его искупление. Таким великим грехом многие считали созданную им водородную бомбу. Однако едва ли Сахаров мыслил категориями святости. Во всяком случае, применительно к себе. Им двигал азарт великого ученого, человека точных знаний, привыкшего решать задачи, доводить затеянное дело до его результата.

Не все читали его труды, и не все слышали его речи. Для немалого числа людей сам факт его существования был начальной школой прямохождения, был сильнодействующим лекарством от капитулянтства и цинизма.

Именем Сахарова названа одна из самых неуютных московских улиц. А памятников, кажется, нет. Для меня самым впечатляющим памятником служат незабываемые кадры с того самого съезда, где он стоит на трибуне со смущенной улыбкой Паганеля, в сбитом набок галстуке, с нелепо загнувшимся воротничком старомодной рубашки.

Пытается что-то сказать – тихий голос, не очень внятная дикция. Эти – которые в зале – топочут и орут как резаные. А он стоит и ждет, когда они, наконец, его услышат. Какой там трибун? Какая там харизма? Типичный штатский лох, «профессор кислых щей» – традиционный объект ненависти и насмешек, извечная «народная потеха». Это показывали раз сто, наверное, не меньше. Но я бы посмотрел еще – столько в этих кадрах безнадежного отчаянья, и столько в них надежды.

Міністерство юстиції Білорусії звернулося до Верховного суду країни з позовною заявою, в якій вимагає призупинити діяльність правозахисної організації – Білоруського Гельсінкського комітету («БГК»), повідомляє в понеділок видання "Газета".

У заяві вказується, що причиною для подібної вимоги послужив той факт, що «протягом тривалого часу республіканське громадське об’єднання «БГК» систематично порушує чинне законодавство Республіки Білорусія і власний статут».

Зокрема, правозахисникам закидають те, що під час парламентських виборів у жовтні 2004 року «у порушення виборчого законодавства даним громадським об’єднанням під виглядом своїх членів як спостерігачів на виборчі дільниці направлялися особи, які не були на той момент членами цього об’єднання».

Крім того, в заяві вказується, що комітетом допущені грубі порушення податкового законодавства. За фактом податкових перевірок були виявлені серйозні недоплати в бюджет. У результаті цього у відношенні РГО «БГК» були застосовані економічні санкції на суму понад 155 мільйонів білоруських рублів (близько 75 тисяч доларів). У позові відзначається, що заборгованість по платежах у бюджет дотепер не погашена.

На думку заступника голови Білоруського Гельсінкського комітету Олега Гулака, комітет намагаються закрити, щоб відомстити за критику недавніх президентських виборів у країні, внаслідок яких Олександр Лукашенко був переобраний на третій строк. У ході моніторингу виборів «БГК» виявив величезну кількість порушень виборчого законодавства.

Гулак підкреслив, що в грудні 2005 року «БГК» успішно пройшов перереєстрацію в Мін’юсті, і тоді ніяких претензій до правозахисникам не було пред’явлено.

Наш інформ.

Як вважають представники «Міжнародної Амністії», в Україні справді можна спостерігати певне покращення ситуації з правами людини, але робити тут якийсь остаточний позитивний висновок ще зарано. Правозахисники повідомляють про знущання над затриманими з боку міліції, торгівлю людьми, антисемітські та расистські напади тощо.

За даними «Міжнародної амністії», торік надійшло понад тисячу скарг у зв’язку зі знущанням в українських органах внутрішніх справ, проти підозрюваних «правоохоронців» порушено 226 кримінальних справ. Одна з причин, чому міліціонери вдаються до насильства над затриманими, на думку експертів «Міжнародної амністії», полягає в низькому рівні професійної підготовки міліціонерів.

Серйозне занепокоєння з боку правозахисної організації «Міжнародна амністія» викликають також повідомлення про антисемітські та расистські інциденти в Україні. За даними Ради євреїв колишнього Радянського Союзу, в Україні у 2005 році сталося вісім нападів на євреїв та їхні установи. Йдеться про акти вандалізму на стінах синагоги та єврейських культурних центрів в Івано-Франківську, Ізмаїлі, Житомирі, Вінниці. У Львові невідомі розписали антисемітськими та антивірменськими гаслами стіни вірменської церкви. У Києві скінхеди напали на темношкірого американця. На думку правозахисників з «МА», в Україні ведеться недостатня робота, аби запобігти таким випадкам.

Правозахисники згадали й про торгівлю людьми, яка залишається для України серйозною проблемою. «Україна й надалі належить до тих країн, з яких велику кількість чоловіків, жінок та дітей продають за кордон», - наголошується в звіті «Міжнародної амністії». Що ж стосується свободи слова, то тут, навпаки, можна говорити про відчутні позитивні зрушення. Водночас правозахисники критично висловлюються стосовно перебігу процесу в «справі Ґонґадзе»:

«Міжнародна амністія» занепокоєна тим, що цей процес не сприяє притягненню до правової відповідальності всіх тих, хто причетний до вбивства журналіста. Незважаючи на те, що вже чимало зроблено для розкриття цього злочину, ми закликаємо продовжити ретельне розслідування і нарешті встановити відповідальних та замовників убивства».

Минулого року до найбільш нагальних проблем з порушенням прав людини в Україні «Міжнародна Амністія» відносила: тортури та жорстоке поводження із громадянами під час їх утримання під вартою в міліції, обмеження свободи слова та зборів, насильство над жінками, недостатній захист біженців і шукачів притулку, безкарність високопосадових злочинців. Цей список був складений внаслідок постійного ретельного моніторингу, за підсумками якого «МА» щороку видає звіт (зазвичай його представляють громадськості наприкінці травня).

Як видно, в порівнянні з минулим роком значно покращилася ситуація лише зі свободою слова. В усіх інших царинах прав людини та основних свобод, на жаль, незворотного прогресу ще не відбулося.

Amnesty International – всесвітній рух людей за визнані на міжнародному рівні права людини, заснований 1961 року, керівні органи якого розташовані в Лондоні. Ця організація нині налічує близько 1,8 млн. членів і прихильників у 156 державах у всьому світі, зокрема й Україні.