Бюлетень "Права Людини", 2006, #35

Лидер правозащитного движения, председатель Харьковской правозащитной группы и кандидат на должность омбудсмана от оппозиции Евгений Захаров считает, что Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека способен остановить произвол власти по отношении к «маленькому украинцу». Об этом он рассказал RUpor’y в эксклюзивном интервью.

Евгений Ефимович, в чем состоит причина неэффективности работы омбудсмана в Украине?

Прежде всего нужно обратить внимание, что закон, который был принят в 1997 году, был очень вялый и несовершенный. Фактически, была принята модель так называемого «слабого омбудсмана», который никак не влияет на судебные решения. Я имею в виду, что если человек подал в суд и потом обращался к омбудсману, то омбудсман обязан по закону прервать судопроизводство по делу.

Неужели имеющийся закон настолько «немощен»?

Именно так. По этому же закону он был наделен довольно широкими полномочиями – на самом деле они переписаны из полномочий общего надзора прокуратуры и соответствующего закона. Однако, никакой ответственности за исполнение государственными органами – органами государственной власти и местного самоуправления представлений омбудсмена, его обращений, отказ от сотрудничества с ним за этим законом не влекут. Согласно нормам закона нет никакой ответственности.

На что же был расчет при принятии такого закона?

Из-за того, что закон вялый, он бы хорошо работал только в том случае, если бы омбудсмен был очень сильной личностью с огромным авторитетом. На это и был расчет.

Уже прошло много лет с тех пор и, безусловно, этот закон нуждается в изменении. Я полагаю, что в нынешних условиях он уже совсем устарел и его нужно делать иначе – полностью переписывать. Потому что в рамках существующего закона не так легко добиться конкретных результатов.

Что вы имеете в виду, говоря об изменениях?

Это касается суда. Можно предусмотреть право уполномоченного обращаться к предусмотренным законом инстанциям с рекомендациями относительно проверки судебных решений, которые уже вступили в законную силу после рассмотрения в двух инстанциях – в первой инстанции и аппеляционной. Если есть данные, что в ходе судебного производства имели место нарушения прав человека, которые повлияли на исход этого самого решения. Мы тут говорим не только о процессуальных нарушениях, они, к сожалению, есть сегодня практически в любом деле. Я говорю именно о нарушениях прав человека как таковых.

Если можно приведите пример, пожалуйста.

В одной Полтавской колонии вот уже семь лет сидит молодой человек, которого осудили за убийство. Всего он получил то ли десять, то ли одиннадцать лет. У него под пытками выбили признание в совершении этого преступления. На суде он попытался сказать, что сам он никого не убивал, и что его били в СИЗО. Судья не обратила на это внимание и написала дежурную в таких случаях фразу: «с целью уйти от ответственности подсудимый сказал, что…» и так далее. А через семь лет выяснилось, что убил другой человек. Есть настоящий убийца. Понимаете? Конечно, этот человек и сам может через семь лет написать в порядке надзора в Верховный Суд о пересмотре вынесенного приговора в связи со сложившимися обстоятельствами. Но, он же сидит семь лет! Кто ему в этом поможет? Для этого у него нет никаких ресурсов. А он мог бы написать такое письмо, написать в своих интересах. Но законом это не предусмотрено, хотя здесь на лицо нарушение прав человека – наказание без вины.

Как, в таком случае, можно повлиять на должностных лиц?

В законе нужно предусмотреть такие полномочия омбудсмана, как возможность делать предупреждения должностным лицам, которые допустили нарушения прав человека. Он мог бы ставить вопрос об отмене актов, что нарушают права человека. Например, вот эти скандальные акты о тарифах он мог бы вполне отменять. Закон должен дать ему такое право. Более того, в нашем законопроекте, который мы написали десять лет назад, была очень сильная норма. Она позволяла приостанавливать на три дня решение любого органа власти кроме Верховного Суда.

А как вы планируете влиять на способ действия отдельно взятого чиновника?

Омбудсман должен иметь право обращаться к вышестоящим органам в отношении должностных лиц нарушающих права человека. И ставить вопрос о дисциплинарном наказании, которое предусмотрено трудовым законодательством. Ставить вопрос об увольнении с должности тех лиц, что неоднократно или грубо нарушали права человека. Омбудсман обязан оглашать в СМИ публичное порицание таким лицам, а также тем, кто не реагировал надлежащим образом на его обращения. То есть для того чтобы увеличилась значимость роли омбудсмана, ему нужны новые полномочия.

Достаточно ли будет для этого одних только контрольных полномочий?

Нет, не совсем. Уполномоченный должен иметь право законодательной инициативы. Сегодня такое право у него отсутствует. Чтобы он мог самостоятельно подавать на рассмотрение парламента законопроекты, которые предлагали бы изменить действующее законодательство или дополнить его в интересах прав человека.

Каким вы видите механизм ответственности за соблюдение решений уполномоченного?

Я полагаю, что в законе нужно закрепить обязанность государственных органов и их должностных лиц рассматривать в месячный строк рекомендации уполномоченного и давать ему письменный ответ в отношении тех мер, которые были приняты для восстановления нарушенных прав. Или там должно быть обосновано, почему такие рекомендации не выполнены. Нужно предусмотреть ответственность за систематическое игнорирование запросов уполномоченного в отношении предоставления ему требуемых материалов и информации.

А такие случаи сейчас имеет место?

Конечно же. Нина Ивановна Карпачева постоянно жалуется, что ей и тот не ответил, и тот не ответил. При всей ее настойчивости ее все равно игнорируют. В ее II – м отчете по этому вопросу приведен отдельный анализ – кто ее игнорировал, а кто нет. Кто и как ей отвечал на ее представления.

И на этом дело закончено?

А как вы хотели?! Никакой ответственности за это нет. Даже в законе об обращении граждан предусмотрена ответственность за нарушение его норм, за то, что нарушается термин подачи ответа – месячный срок. У органов государственной власти и местного самоуправления, поэтому, есть основания следить за тем, чтобы ответ был дан исключительно в пределах этого термина. Их просто премии лишают, если они не отвечают.

А правоохранительные органы?

Подобная ситуация складывается и правоохранительных органах. Сказано, что они «должны», а ответственности никакой не предусмотрено.

Появятся ли в случае вашего назначения на эту должность региональные представители омбудсмена?

Обязательно. В законе сказано, что он может иметь представителей в регионах. Восемь лет прошло, а у Нины Ивановны нет ни одного представителя в регионах.

Откуда вы планируете, в случае назначения, привлекать необходимые кандидатуры?

Тут есть большие резервы в сотрудничестве уполномоченного с третьим сектором. Потому что, такие общественные организации уже есть и они бы могли ему помогать. Я вижу схему такой: представители уполномоченного в регионах, которые являются должностными лицами, должны непосредственно проживать в данном регионе. У них должен быть опыт правозащитной деятельности и высокий моральный авторитет.

Насколько независимыми они будут?

Можно добавить такую норму: представители работают на постоянной основе и сотрудничают с третьим сектором; выявляют нарушения и принимают меры. Если у них это не выходит, они должны передавать эти проблемы в Киев – своему уполномоченному. Фактически, речь идет о институте регионального омбудсмана. Эти нормы нужно ввести в закон – чтобы они работали на региональном уровне так же, как уполномоченный будет действовать на общенациональном уровне.

Известно, что за рубежом существует понятие «специализированного омбудсмена». Появится ли оно в Украине?

Я глубоко убежден, что у нас должны быть специализированные омбудсманы. Так же как это имеет место во всем мире. Если вы возьмете любую страну, то вы увидите, что там существует несколько омбудсманов.

Они будут действовать по отраслям права?

Нет, не отраслям права. Это иначе делается. Есть такие специфические проблемы, по которым существует необходимость иметь отдельного человека. Если посмотреть на мировой опыт, то есть уполномоченные по правам меньшинств, по правам ребенка. Иногда – это по правам этнических меньшинств, иногда просто – по правам меньшинств.

Получается распределение по субъектам права?

Нет, не по всем. На пример, в Германии есть омбудсман по правам военнослужащих, потому что там имеет место всеобщая воинская повинность. Есть еще такое явление, как омбудсман по защите персональных данных и доступа к информации. В некоторых странах это один и тот же человек (Венгрия), в других странах – это разные люди. Но, я думаю, чтобы это был один человек.

Каких специализированных омбудсманов было бы актуально иметь для Украины?

По правам ребенка, по правам меньшинств и по доступу к информации и защите персональных данных. Всего – три специализации.

Как эту идею можно воплотить организационно?

Делать отдельный офис и отдельные органы власти будет нецелесообразно. Можно ограничиться несколькими департаментами. Все эти люди (и здесь у меня еще одно расхождение с Ниной Ивановной (Карпачевой – RUpor) должны быть принципиально независимыми в своих решениях – в пределах своей компетенции. Можно приписать: если люди не согласны с их решением, то они могут обращаться непосредственно к уполномоченному или в суд. К слову, было бы желательно ввести такую норму: обжаловать решения омбудсмана можно только в суде.

Каких результатов вы планируете, таким образом достичь?

Уполномоченный, фактически, должен организовать автономную систему негосударственных органов по контролю за деятельностью органов власти в сфере соблюдения прав человека и руководить ею.

Как это сделать?

Нужно обустроить офис омбудсмана (который, кстати, должен называться как во всех странах – Национальное бюро защиты прав человека и основных свобод) так, чтобы эта институция работала как общественная, а не как государственный орган. В принципе это возможно. Просто одной строкой в бюджете нужно прописать, что эта «общественная организация» получает грант от государства в соответствии с законом, который определяет границу их компетенции. В таком случае институт уполномоченного приобретет совершенно иной вид. И будет иметь совершенно другой вид, чем сегодня. Многое можно сделать и в рамках сегодняшнего закона, но опять таки благодаря сотрудничеству с общественными организациями. У Нины Карпачевой, к сожалению, такого широкого сотрудничества не было.

Планируете ли вы расширить круг тех, кто может обращаться за помощью к омбудсмену?

Да, обязательно. В Законе сказано, что с обращениями могут выступать не только физические лица. Там указано «лица» (без детализации) и лично Карпачева считает, что имеется в виду исключительно лишь «физические лица». А я полагаю, что не только лишь физические. Тем более, что в законе об обращениях граждан правозащитные организации как субъекты подобного обращения явно названы.

Считаете ли удовлетворительной нынешнюю работу данного органа?

Здесь еще есть, что улучшать. В аппарате Карпачевой сегодня находится огромное количество жалоб. Надо вводить фильтры. Ими как раз могли и быть правозащитные организации. Они бы могли работать как «руки» омбудсмена. Кроме того, нынешний офис омбудсмена работает крайне хаотично. Не существует элементарной компьютерной картотеки обращений, что уже давно введено в Харьковской правозащитной группе. А вы видели сайт уполномоченного?

Да. Он производит не самое лучшее впечатление.

Обратите внимание также на то, что за восемь лет омбудсмен предоставил только три своих отчета. А они должны делаться ежегодно. К тому же ни в одном из них ничего не говорится о финансовой деятельности офиса. Поэтому, лично я полагаю, что деятельность уполномоченного по правам человека обязательно должна приобрести прозрачный и реально ощутимый характер.

Беседовал: Дмытро Добрый, RUpor.

20.12.2006

 

 

Як ми уже повідомляли (http://khpg.org/1165489325), судова колегія Апеляційного суду Харківської області під головуванням судді Борової скасувала ухвалу Чугуївського міського суду від 31 жовтня 2006 р. про закриття провадження за позовом журналіста Чумака Ю.В. до Президента України та направила справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи іншим складом суддів.

Наводимо текст ухвали повністю:

 

Справа № 22-а- 6125 / 2006 р.  Головуючий 1 інст. Спаскін О. А.

Категорія: зобов’язання вчинити дії  Доповідач  Борова С.А.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 грудня 2006 р.

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого -  судді Борової С.А.,

суддів  -  Пшенічної Л.В., Даниленко В.М.,

при секретарі -  Гребенщиковій Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові апеляційну скаргу Чумака Юрія Володимировича

на ухвалу Чугуївського міського суду Харківської області від 31 жовтня 2006 р. по адміністративній справі за позовом Чумака Юрія Володимировича до Президента України Ющенка Віктора Андрійовича про визнання дій протиправними, –

встановила:

У липні 2006 р. Чумак Ю.В. звернувся до суду зі вказаним адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправною дію відповідача – відмову у наданні йому інформації на запит. Зобов’язати Президента України Ющенко В.А. надати йому інформацію, запрошену у поданому запиті.

В уточненій позовній заяві просить визнати лист Секретаріату Президента України № 03-02/765 від 01.06. 2006 року відмовою у наданні інформації на його інформаційний запит від 05.05. 2005 року. Визнати протиправною дію відповідача – відмову у наданні інформації на запит. Зобов’язати Президента України надати йому інформацію, запрошену у запиті.

В обґрунтування своїх позовних вимог вказує на те, що 05.05. 2005 року він звернувся до Президента України з запитом, в якому просив надати інформацію: назви та вихідні дані  ( номер і дату) виданих Президентом України указів, що мали обмежувальний гриф. Перелік указів з числа зазначених у п. 1, котрі за результатами перегляду отримали гриф «для службового користування» і указів, з яких обмежувальні грифи було знято. Назва та вихідні дані (номер та дату) указів, виданих Президентом України Л.Кучмою, котрі мають обмежувальні грифи. З Секретаріату Президента він відповідь не отримав, у зв’язку з чим звернувся до суду.

Рішенням Чугуївського суду від 5 червня 2006 року його позовні вимоги були частково задоволені . Визнано неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Ю.В.

Після постановленого судом рішення він отримав лист з Секретаріату Президента України на свій запит, яким запитана інформація йому не надана. Розцінює надану відповідь, як відмову у наданні інформації.

Ухвалою суду від 31 жовтня 2006 року справа за адміністративним позовом Чумака Ю.В. до Президента України Ющенка В.А. провадженням закрита.

В апеляційній скарзі Чумак Ю.А. просить ухвалу суду скасувати , направити справу до суду першої інстанції для розгляду по суті.

При цьому апелянт посилається на те, що предмети його позовних вимог при зверненні до суду з позовом, щодо якого постановлено рішення 5 червня 2006 . та даної справи є різними. У першому випадку він звертався до суду з позовом у зв’язку з тим, що йому не була надана відповідь на запит, а у другому випадку він по суті оскаржує надану йому відповідь та просить визнати протиправною відмову у наданні інформації.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з’явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає що вона підлягає задоволенню.

Закриваючи провадження по справі суд першої інстанції виходив з того, що за аналогічним позовом позивача Чугуївським міським судом Харківської області 5 червня 2006 року винесено постанову про часткове задоволення вимог Чумака Ю.В. Оскільки є така постанова суду, що набрала законної сили з того самого спору і між тими самими сторонами, то відповідно до ст. 157 ч. 1 п. 4 КАС України провадження по справі підлягає закриттю.

Погодитися з таким висновком суду неможна, оскільки, як вбачається з рішення суду від 5 червня 2006 року, розглянутий спір щодо визнання неправомірними дій Президента України щодо нерозгляду його запита.

По даній справі Чумак Ю.А. звернувся до суду з позовом про визнання дій Президента України протиправними відносно відмови йому у наданні запитуємої інформації. Тобто з іншим предметом позову.

Судова колегія вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням вимог процесуального закону, а тому відповідно до п. 6 ст. 199 КАС України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 195, 196, п.6 ст. 199, 205, 206 КАС України, судова колегія судової палати,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Чумака Юрія Володимировича задовольнити.

Ухвалу Чугуївського міського суду Харківської області від 31 жовтня 2006року скасувати, справу направити до того ж суду на новий розгляд іншому складу суду.

Ухвала апеляційної інстанції набирає законної сили негайно, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця з дня набрання законної сили.

Головуючий суддя:   підпис

Судді колегії  підписи

 

Сообщение Кавказ-Центра утром 24 декабря со ссылкой на информацию от московского корреспондента берлинской газеты «Тагесшпигель» о том, что Россия возобновила глушение русской службы Би-би-си в связи с отравлением Литвиненко в Лондоне, было тут же перепечатано или пересказано, как всегда, без всяких ссылок на Кавказ-Центр, несколькими российскими изданиями, включая «Эхо Москвы».

Через несколько часов руководство Би-би-си подтвердило эту информацию.

Радио «Эхо Москвы» сообщило: «Помехи при трансляции передач русской службы Би-би-си связаны с техническими проблемами. В течение года их планируется устранить. Представители радио Би-би-си попросили в интервью «Эху» не подводить какую бы то ни было политическую подоплеку».

Напомним, что «Эхо Москвы» и не думало «подводить какую бы то ни было политическую подоплеку».

О связи возобновления глушения Би-би-си с отравлением в Лондоне Литвиненко сообщило не «Эхо Москвы», а крупная берлинская газета. Вызывает также недоумение, что «технические причины» планируется устранить «в течение года», то есть до 24 декабря следующего 2007 года.

Отметим, что «технические причины» и «помехи» отсутствуют при прослушивании русской службы на территории западной Европы и присутствуют только в Москве. Иначе бы о возобновлении глушения сообщил бы не иностранный корреспондент в Москве, а напрямую редакции западных газет непосредственно в европейских странах.

Естественно, что глушение всегда вызывается «техническими проблемами», то есть работой на тех же частотах российских радиопередатчиков - «глушилок», которые находятся в ведении технических спецподразделений ФСБ России.

Напомним также, что ранее, когда ФСБ отключила передатчик программ Би-би-си в диапазоне FM в районе Москвы, Би-би-си также выступило с «объяснениями», что это связано «с техническими причинами» и также попросило СМИ не «подводить политическую подоплеку».

Примерно через неделю после этого, как пишет берлинская газета, официальный представитель ВВС в Лондоне сообщил английской прессе, что отключение было произведено по прямому указанию Кремля.

Сегодня уже очевидно, что впервые после падения коммунизма Россия снова вернулась к практике глушения западных радиостанций на русском языке на коротких волнах.

Напомним, что крупная берлинская газета Tagesspiegel в обширном материале ее московской корреспондентки Эльке Виндиш , озаглавленном «Шумы на коротких волнах», сообщила, что на частотах русской службы Би-би-си стоит сейчас экстремально высокий уровень шумов, к которому надо привыкнуть.

Газета отмечает, что единственная возможность у жителей России послушать передачи Би-би-си осталась только в Интернете. Газета связывает начало глушения с убийством Литвиненко полонием, осуществленным в Лондоне работниками органов ФСБ России по прямому приказу Путина, на что указывают многие английские газеты

24-12-2006

Нагадаємо, що 3-го липня журналіст «Прав людини» Юрій Чумак звернувся до Чугуївського міського суду з адміністративним позовом до Президента України про визнання дії (відмови у наданні інформації) протиправною. Документ, що оскаржується – це лист Секретаріату Президента від 01.06.06, в якому журналісту фактично відмовлено у наданні інформації, що запитувалась в інформаційному запиті від 05.05.05 – назви та вихідні дані (номер і дату) виданих Президентом указів, що мали обмежувальний гриф («Опублікуванню не підлягає» або «Не для друку»).

«Права людини» про це вже писали. Див.:

http://khpg.org/1157535545

http://khpg.org/1162393048

Чугуївський суд підставою до закриття провадження у справі використав п. 4 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України, вирішивши, що вже «є така постанова суду, що набрала законної сили з того самого спору і між тими самими сторонами». Фактично, суд вирішив, що позовні вимоги стосуються справи, яку суд вже розглядав, бо відносяться до питань, пов’язаних з тим же інформаційним запитом від 05.05.05. Суд вважав, що вимоги визнати протиправною бездіяльність, що виявилася у ненаданні інформації, та оскарження неправомірної відмови у наданні інформації – це одне й те саме. Тобто, для Чугуївського суду обидва позови здалися однаковими.

Під час сьогоднішнього судового засідання, хід якого, до речі, за ініціативою суду, у відповідності до КАСУ, фіксувався технічними засобами, Юрій Чумак привернув увагу суду на той факт, що, у тексті оскаржуваної ухвали Чугуївського суду встановлено, «що за аналогічним позовом Чугуївським міським судом Харківської області 5 червня 2006 року винесено постанову про часткове задоволення вимог Чумака Ю.В. до Президента України Ющенка В.А.» Навіть за лінгвістичним змістом «аналогія» – це подібність, схожість, близькість, втім, аж ніяк не тотожність. Тому посилання на «той самий спір» є необґрунтованим і незаконним.  

Сьогодні судова колегія Апеляційного суду Харківської області під головуванням судді Борової скасувала ухвалу Чугуївського міського суду від 31 жовтня 2006 р. про закриття провадження у справі та направила справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи іншим складом суддів.

Текст ухвали буде опубліковано на сайті «ПЛ» найближчим часом.

16 декабря около 13.00 возле дома по ул. Клочковской, 197 состоялся безпрецедентный факт силового захвата спорного участка территории, выделенного под застройку.

К забору, окружающему участок, были стянуты молодые люди, многие – спортивной наружности, под флагами харьковской молодежной организации Партии регионов, а так же – Партии зеленых под руководством Андрея Антонова.

Руководили прибытием, а так же дальнейшими передвижениями и действиями лидеры «молодежки» регионов, юные депутаты Владимир Мирошников, Максим Мусеев, «зрелый» депутат горсовета, регионал Игорь Телятников, и др. Присутствовали председатели большинства райсоветов, чиновники юридического департамента горсовета. Участвовала в инциденте и группа воинов-афганцев со своим руководителем Виктором Коваленко.

За случившимися массовыми беспорядками следили – но никак не препятствовали им – высокие милицейские чины: Игорь Черкашин (начальник милиции общественной безопасности Харьковской области), Евгений Жеребцов (первого заместителя начальника управления общественной безопасности), Андрей Стародубцев (директор Департамента по взаимодействию с правоохранительными органами, оборонной, мобилизационной работы и гражданской обороны горисполкома). Так же на месте находились бойцы спецподразделения «Беркут» и около 10-12 рядовых правоохранителей.

После приезда на место событий Михаила Добкина и Геннадия Кернеса возле дома № 197 образовалось скопление людей, в том числе присутствовало много жителей микрорайона. На импровизированном митинге Добкин и Кернес объяснили свое появление тем, что их «позвали простые харьковчане», и рассказали о том, что за «цена этих деревьев (которые растут на участке) – это судьба людей». После выступления мэра, с характерными обещаниями всяческих благ и перечислением всех свершений, из-за дома выехал кран для разрушения забора.

Толпа, подогреваемая провокаторами из приехавших бригад и призывами Кернеса и Добкина, бросились к забору. Краном были сняты несколько секторов. Молодые люди бросились валить ограждения. При этом в толпе начались потасовки и призывы к погромам. Вставшие на пути у толпы бойцы «Беркута» сдержали первую волну. Однако Геннадий Кернес обвинил милицию в том, что она идет против людей, подозвал Игоря Черкашина и потребовал, чтобы правоохранители не вмешивались в происходящее. Он заявил, что «мы проводим мирный митинг». После этого Черкашин скомандовал бойцам построиться и отвел их в сторону от места инцидента. Так же была дана команда Жеребцовым не вмешиваться и милиционерам.

Жаждущие бойни активисты, «пришедшие поддержать местных жителей» прорвались на территорию огражденного участка и начала избивать охранников, находящихся там. Всего пострадало более 20 молодых ребят и еще около 10 – случайных прохожих и местных жителей. На охранников нападали группами, избивали ногами до тех пор, пока они, упав на землю и закрыв голову руками, переставали шевелиться, либо теряли сознание. Представители правоохранительных органов находились в эпицентре событий, однако не препятствовали избиению.

В итоге четверо пострадавших на данный момент находятся в больнице неотложной помощи. Еще 10 поступали в «неотложку» либо приходили сами с травмами лица, следами побоев.

«Мирный митинг» завершался субботником с демонстративной высадкой деревьев. Михаил Добкин участвовал в нем лично. Это происходило как раз на том месте, где до этого лежал в крови один из пострадавших. Действительно оказалось так, как говорил секретарь горсовета: «цена этих деревьев – судьбы людей». От себя добавим: их ценой могли бы быть и жизни.

В милицию уже поданы заявления по факту организации массовых беспорядков, повреждения имущества и причинения телесных повреждений. Основные обвинения выдвинуты против первых лиц города, как инициаторов бесчинств. Видеозапись происходящего будет направлена в МВД, профильный комитет Верховной Рады и Генпрокуратуру.

 

Справка:

Участок земли, расположенный возле дома по ул. Клочковской, 197 был выделен под застройку (предполагалось, там будет находиться торгово-развлекательный центр) решением депутатов предыдущего созыва. Участок был огражден забором и охраняем. Застройщиками уже был проведен ряд работ по началу эксплуатации объекта: разработана проектная документация, заключены договора подряда, договора с инвесторами, а так же проведен ряд работ по социальной программе, в том числе – замена сетей водопонижения.

На сессии горсовета нового созыва, в мае этого года, не смотря на предписание сразу трех районных судов Харькова и Киева, запрещающее даже выносить этот вопрос на рассмотрение, депутаты отменили решение своих предшественников. Все это происходило по инициативе мэра и секретаря горсовета, которые предпочли «не увидеть» предписания судов. Чем, естественно, нарушили закон. После принятия этого решения власти объявили о том, что спорную территорию возвращают жителям близлежащих домов. Это предварительное заявление спровоцировало реваншистские настроения среди жителей близлежащего дома. Хотя на тот момент в судах уже были соответствующие иски, решение по которым до сих не принято, а соответственно – решение майской сессии может быть признано не правомерным.

Заступник голови Харківської ОДА В. Третецький ініціює  термінове скликати засідання координаційної ради по боротьбі з корупцією і оргзлочинністю

 

Про це Василь Третецький  заявив під час вчорашньої колегії обладміністрації, яка  була присвячена підсумкам використання бюджетних коштів. Необхідність такого кроку заступник голови ОДА пояснює останніми подіями в місті Харкові, які пов’язані з масовим побиттям людей і безпрецедентним тиском на правоохоронні органи з боку посадових осіб Харківської міської ради.

„Події, з побиттям людей, які мали місце 10 грудня в Українському культурному центрі „Юність” та 16 грудня на вул. Клочківській, 197, свідчать про те, що в Харкові діє організована злочинна група, яка виконує політичні замовлення керівництва Харківської міської ради, - заявив В.Третецький. Він вважає, що виконавча влада не повинна робити вигляду, що це просте  хуліганство і що вона не знає організаторів бандитських виходок та організаторів кампанії з дискредитації правоохоронних органів. 

На думку В.Третецького, координаційна рада по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю має невідкладно розглянути питання про дотриманням на території Харківської області конституційних прав та свобод громадян, стан боротьби з корупцією в органах влади  і розробити комплекс заходів, що забезпечать  нормальну роботу правоохоронних органів”. Також заступник голови Харківської обладміністрації не виключає, що координаційна рада може звернутися до Ради національної безпеки і оборони  України з проханням дати оцінку ситуації, що склалася в Харкові у зв’язку з останніми подіями.

 

Віктор Козоріз,

прес-служба Харківської ОО УНП,

Контакт: 8 (057) 7-586-749

19. 11. 2006

Осеннее-зимний период можно смело назвать эпохой ЖКХ, особенно в этом году. Коммунально-тарифная тематика остается лидером повседневных политических и медийных «хит-парадов». Но при этом, когда бы не поднималась топ-тема, очень мало анализируются причины проблем, которыми поражена сфера коммунального хозяйства. А между тем это яблоко раздора сплошь гнилое.

Было бы за что ломать политические копья! Сегодня уже, по-моему, ни к чему искать, кто именно из политических лидеров привел эту отрасль в упадок. Необходимо провести нормальный анализ, выявить причины и определиться со стратегией реанимирования отечественного ЖКХ.

Одна из основных проблем – низкое качество жилищно-коммунальных услуг.

Причин этого явления несколько. Это и отсутствие капиталовложений; и хронические неплатежи населения; и централизованная система организации, устаревшая и изжившая себя, неадекватная в рыночной экономике. Свою деструктивную лепту вносит и тот факт, что на этой арене отсутствуют конкуренты: поставщик услуг один и у него нет стимула расти над собой. Усугубляют ситуацию также плохой менеджмент и бездействие властей всех уровней. Не добавляет оптимизма и пассивность населения, которое начинает отстаивать свои интересы и права, только оказавшись в безвыходной ситуации.

Причин действительно много. Но есть и еще одна, неочевидная, но весьма значимая, о которой мало кто из обывателей задумывается и которую мало кто из политиков афиширует. Это культивирование посредника.

Что имеется в виду? Если Вы заметили, газоснабжающие организации отвечают за всю транспортную систему, вплоть до горелки. И при этом на газоснабжающие организации меньше всего жалоб. В то же время, больше всего народного недовольства вызывает работа систем централизованного отопления. Каждому мало-мальски понятливому гражданину ясно, что «Теплокоммунэнерго» не отвечает за стояки и батареи потребителя. За них отвечает посредник – балансодержатель дома (ЖЭК или ДУ).

Посредник становится причиной безответственности Поставщика услуг (Сколько раз ответственность перекладывают на чужие плечи, мол, виноват ЖЭК – идите к ним, мы тепло к дому подводим). Не получая платы за услугу, оказываемую Поставщиком, посредник несет определенную ответственность за ее качество. Как следствие, потребитель услуг становится менее защищенным.

Сейчас ЖЭК и ОССМД стали посредниками при оказании следующих услуг:

- теплоснабжение (отвечают за разводку по дому);

- водоснабжение и водоотведение (отвечают за разводку по дому);

- энергоснабжение (отвечают за разводку по дому).

Самое интересное при этом то, что они фактически становятся поставщиками этих услуг для конечного потребителя. И соответственно возникает коллизия:

Непосредственный поставщик услуг потребителю не собирает за эти услуги плату и не имеет с потребителем договоров. Заключает договора с потребителем и взимает с него плату организация, которая, по сути, не оказывает никаких услуг потребителю. Ведь она их оказывает посреднику.

В результате у ряда организаций (тепло-, водо- энергоснабжающих) отсутствуют правовые основания для взыскания с потребителя задолженности в суде. Ведь они потребителю услуг фактически не оказывают.

Эта мина замедленного действия должна быть устранена. И это вполне по силам органам местного самоуправления. Необходимо при формировании тарифов исходить из необходимости оказывать услугу конечному потребителю, соответственно потребовав у предприятий принять на свой баланс внутридомовые инженерные сети.

Ну а пока местная власть будет решать эту проблему, предлагаем жителям один из механизмов защиты от взыскания долга за неоказываемые услуги: ставить вопрос перед судьями, что эти самые предприятия Вам услугу не оказывали. Они подводили свой товар к внутридомовой разводке, то есть оказывали услугу не Вам, а балансодержателю дома. Пусть с него и взыскивают.

Херсонська обласна організація Комітету виборців України разом з клієнтами своєї громадської приймальні Таїсією Спас та Тамарою Война святкує перемогу в Європейському Суді з прав людини.

Ця довготривала справа досить банальна і знайома багатьом громадянам України: підприємство банкрутіє, чи свідомо доводиться до банкрутства зацікавленими особами, залишаючи по собі величезні борги в першу чергу перед простими працівниками.

Буцімто завод розорений, майна нема і платити нічим – історія до болі знайома багатьом українцям. Але підприємство, ОАО «Дніпро», що у народі називали «напівпровідники», саме на ньому працювали наші героїні Тамара Володимирівна та Таїсія Тимофіївна, було дуже заможним у свій час. І, навіть, якщо виробництво було зупинено, то майна там з лишком вистачило б на погашення заборгованості по заробітній платні. Та поки тривав процес банкрутства майно: верстати, металеві конструкції, величезні рулони дроту з кольорових металів та інше коштовне майно вивозилося вантажівками. І на момент ліквідації нічого не залишилося, і борги нічим було платити.

Але весь цей час Т.Война та Т. Спас не сиділи склавши руки, вони боролися: судилися і добивалися, щоб їх не залишили без грошей, які були чесно зароблені. Пройшли усі можливі судові і державні інстанції починаючи з херсонських і до самих вищих у Києві. Навіть писали у Міністерство праці, що майно заводу вивозиться, підтверджуючи свої заяви документами. Так, у них на руках був опис майна, складений ліквідаційною комісією на початку, але як виявилося пізніше – це майно безслідно зникло.

І, нібито, зусилля не пройшли марно – місцевий суд прийняв рішення на користь працівниць і постановив виплатити заборгованість у розмірі біля 9 тисяч гривень кожній. Але виявилося, не все так просто, тепер треба було добитися від виконавчої служби, щоб було виконано рішення суду.

На жаль, це не вдалося зробити. Знову були численні скарги, судові позови до Апеляційного суду до Господарського суду, листи президенту, міністрам, депутатам, уповноваженому з прав людини... І все марно. Державі байдужі проблеми простих жінок, яким необхідно годувати сім’ю, піднімати дітей на ноги, та що там говорити, ситуація знайома більшості наших співвітчизників.

Залишилась одна надія – шукати справедливості за кордоном у Європейському Суді з прав людини. І тоді Тамара Володимирівна та Таїсія Тимофіївна звернулися за допомогою до громадської приймальні Херсонської обласної організації комітету виборців України, де консультантом тоді була авторка цієї статті. Мабуть, зухвалість від недостатку досвіду та величезне бажання допомогти дали мені поштовх, щоб взятися до незнайомої досі справи. Треба підкреслити, що наші клієнтки були вже дуже досвідчені у судовій тяганині і добре допомагали у підготовці зави до Європейського Суду. А це було аж у грудні 2002 року! З моменту подання заяви протягом чотирьох років велася переписка зі Страсбургом, повідомлялося про хід справ, про нові обставини, що виникали. І от, коли вже майже згасла надія на позитивний результат, прийшла щаслива звістка – справа № 5019/03 – Спас і Война проти України завершилася 7 грудня 2006 року на користь позивачок.

Справедливість восторжествувала! Але дуже прикро, що треба залучати міжнародних арбітрів, щоб довести, що людині за її працю треба платити. Хочеться подякувати цим самовідданим жінкам, які довели всім нам, що за свої права треба боротися, ніколи не здаватися, не зважаючи на труднощі, не жаліючи сил, часу, не втрачаючи надію. Це перемога не тільки Тамари Спас і Таїсії Война, це приклад для всіх, кому не вистачило сили і терпіння пройти такий же складний шлях до справедливості.

З початку 2007 року на базі агентства УНІАН запрацює інформаційно-аналітичний центр «Громадянське суспільство». Мета роботи центру – посилення інформаційного впливу українських неурядових організацій в медіа-просторі країни. До участі у проекті будуть залучені керівники й активісти громадських організацій у столиці та регіонах України, експерти з питань розвитку громадянського суспільства, соціологи, політологи, журналісти, які спеціалізуються на тематиці НУО, а також кореспонденти і редактори УНІАН. Планується, що створення інформаційно-аналітичного центру «Громадянське суспільство» допоможе організаціям третього сектору «проникнути» на шпальти та в ефір центральних і регіональних ЗМІ, що у свою чергу посилить інформування “пересічного” громадянина про повсякденну роботу неурядових громадських організацій та донорських структур, спрямовану на розвиток демократичних суспільних інституцій. Проект реалізовуватиметься агентством УНІАН спільно із Фундацією «Відкрите суспільство» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Представників громадськості та неурядових організацій, зацікавлених у співпраці з УНІАН в рамках проекту просимо контактувати із координатором центру Тетяною Печончик – т./ф. (044)278-02-68, моб. тел. (095)331-50-55, .e-mail: [email protected]

Стаття шанованого політолога Михайла Білецького, з приводу якої я пишу ці рядки, називається: «До дискусії відносно Закону про голодомор.

Отже – до дискусії.

В статті п.Білецького з перших рядків читаю слова, з якими не можу не погодитись: «Яке ж ми хворе суспільство! Три чверті століття тому на нашій землі відбулася одна із найстрашніших трагедій і разом з тим один з величезніших злочинів проти людства…» Це – про Голодомор 32 – 33 років. Я згодна з автором, що пам’ять про майже 10  мільйонів загиблих, невинно убієнних повинна була б згуртувати і суспільство, і політиків, щоб надалі знати про ці жахливі часи історії свого народу. Але цього, як зазначає автор, і ми всі бачимо на власні очі, не відбулося. Панове депутати, як завжди, зробили з цього політичну іграшку, почали чубитися щодо термінології, а насправді за вплив на суспільство, що в даному випадку виглядало просто непристойним блюзнірством. Виглядало, як танці на кістках невинних жертв трагедії, глум над ними, і над суспільством.  Мені здається, що тут ми з п. Білецьким повністю сходимося в думках. А от далі…

Далі моє співчування думкам автора розчиняється, зникає і переходить у здивування.

Так, наше видання «Права людини» надрукувало виступ відомого українського поета, члена Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу та Національної спілки письменників України, лауреата премії імені Василя Стуса  Моїсея Фішбейна на вечорі-реквіємі «Народ мій є!», присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Одразу відпадає та тінь у підозрі в інтегрально-націоналістичному спрямуванні промови поета, яка, сподіваємося, мимоволі пролунала в статті п. Білецького. Ми свідомо передрукували виступ поета, бо побачили в його словах загальнолюдські почуття. Фішбейн знає про Геноцид-Голодомор з досвіду своєї матері Сари Абрамівни – сільської вчительки. І сприймає він свій український народ, свою націю, як з середини 20-го сторіччя сприймає слово «нація» весь цивілізований світ.. Нація – це сукупність громадян не за генетичними ознаками, а за фактом громадянства, культури і світосприймання. Навряд чи таке питання постало б у США – країні, в якій безліч рас і народів, які всі є громадянами США. Не постає таке питання і у розвинутих країнах Європи. Відповідно вбивство мільйонів громадян якоїсь країни вони вважають геноцидом. І це є цивілізованою нормою.

Наведу цитату з «Чорної книги комунізму» Стефана Курути – відомого французького історика, який зробив перше найдокладніше дослідження злочинів комуністичного режиму в СРСР: «Гибель украинского ребенка из кулацкой семьи, намеренно обреченного сталинским режимом на голодную смерть, является таким же тяжким преступлением, как и смерть в варшавском гетто еврейского ребенка, ставшего жертвой искусственного, созданного нацистами, голода».

Цікаво, що «Чорна книга Комунізму» має в світі величезну популярність, викликала жваву дискусію і істориків, культурологів і політологів, але залишилася майже невідомою в Україні. Так – ми дуже дивні люди. Історики-Іноземці  роблять за нас те, що ми повинні були б робити самі. Це по-перше, а по-друге – терміни для нас значно важливіші ніж сенс.

І тим більш дивно, що шанований мною пан Білецький, який здається і постав проти такої підміни, в своїй статті насправді долучається до неї сам.

Так, я згодна з ним, що за цей закон повинна була проголосувати більш ніж конституційна більшість Верховної Ради. І не тільки за моральними критеріями, але і за територіальною ознакою. Західна Україна, яка за часи Голодомору не була в складі СРСР – не знала цього жаху. Від голоду вимирали саме східні і центральні райони – комуністичного концтабору України. І депутати не тільки повинні були проголосувати одностайно, а й пояснити виборцям, що вони своїм голосуванням тільки підтвердили історичну реальність. Інше викликає тільки чергову відразу у тих, хто знає історію своєї країни.

Але, з іншого боку, чого чекати від дійсно хворого суспільства, яке допускає до влади вже зовсім хворий політикум. І безумовно, ця хвороба є наслідком і Голодомору, і 70-річного панування страшної радянської диктатури.

Звичайно, це стосується не тільки України, а й всіх посткомуністичних країн – одних в меншій мірі, інших в більшій.

Я пам’ятаю, як наприкінці 90-х років мене здивувала дискусія шановних російських істориків, до якої долучився і всесвітньо відомий письменник-дисидент Олександр Солженіцин. Учасники дискусії сперечалися стосовно того, чи є знищення козацтва геноцидом чи стратоцидом? В 20-30-ті роки козацтво знищували під корінь… В деякі місяці 20-х років, як стверджують очевидці, річка Кура, що протікає козацькими станицям була червоною від крові. З історії моєї родини мені відомо, що усіх чоловіків з родини мого батька, який походить із старовинного офіцерського козацького роду було вбито. На початку 90-х років на мій запит до Центрального державного архіву у Москві я отримала відповідь, що розстріли і вбивства козацтва в 20-ті роки були такими масовими, що поіменних списків просто не може бути. А потім тих, хто ще залишився від кубанських і донських козаків, як і українських селян, виморювали голодом. А тих, хто попри все не йшов до колгоспу, розстрілювали або масово висилали в табори, до Сибіру на поселення. То невже мені є сенс розбиратися страто- чи геноцид здійснили ці нелюди до моїх предків?

Хай це з’ясовують фахівці. Їм саме термінологічні  тонкощі є цікавими. На думку Стефана Курути, 20-те сторіччя відрізнялося від інших історичних епох небаченим рівнем насильства. І, дійсно, не тільки у двох світових війнах, але і під час нацистської диктатури, під час 70-річного тоталітарного режиму СРСР, комуністичних режимів в Китаї, Камбоджі та інших нещасних країнах, які спіткало це лихо – комуністичні режими. І тут не можна не згадати антиутопію відомого британського письменника Оруела «1984 рік», в якій він зазначає: «Ціль терору – терор». Терористичні червоні режими знищували своїх громадян в нечуваних масштабах з різними цілями, за різними ознаками. І це не може не навести на думку, що терор, як засіб існування  цих режимів, приводив до геноциду громадян цих тоталітарних держав.

Адже мільйони  вбитих – це ще більше мільйонів ненароджених. А ті, хто вижив, передали наступним поколінням жах перед державою з її владою і громадську недієздатність. Що ми, громадяни України, вдало демонструємо, обираючи наші політичні «еліти».

Мені не цікаво розбиратися «Геноцид» чи «Злочин проти людства» відбувалися на цій нещасній землі, бо, на мій погляд, – це одне і теж.

А те, що деякім, навіть у такій трагедії, суттєво займатися не самою проблемою, а оприлюднювати міфи і копирсатися у  тонкощах термінології – і гратися у політику – дуже погана симптоматика. Хронічна хвороба на ім’я «комунізм» ще колобродить в наших генах, отруюючи все суспільство. Вона жива в декількох поколіннях і, на превеликий жаль, ще передається нащадкам.

Коротенький ліричний відступ. Мойсей Фішбейн знав про Голодомор від своєї матері, яка зазнала це страшне лихо на собі. Я знаю від батьків своєї матері – дідуся і бабусі, які мешкали у селі і виховували мене, бо батьки працювали у місті. Ще я знала з дитинства про Голодомор від односельців дідуся та бабусі.

Мій дід, Яків Юдович Фішелев – єврей, сільський інтелігент, був зоотехніком. Голодомор родина матері пережила у Полтаві, де не було навіть  комерційного хліба, не було хлібних карток. Родина вижила завдяки дідовому хисту до природи – дивного для молодої людини. Але це окрема тема. А от що відчувають молоді люди з двома маленькими доньками, знаходячись кожної миті на межі виживання, мої старі зуміли якось переказати мені в зовсім іншій реальності. Але ж радянська реальність, в якій я зростала, була продовженням злочину проти людяності і людської моралі, які скоїли комуністи у 20-30-ті роки. Я і зараз люблю своїх дідуся і бабусю так, немов би вони живі. Люблю і село, де я виросла. І не можу не мати відрази до того, що все життя так ненавиділи мої рідні та їх друзі – до комунізму у всіх його проявах, до радянської влади. Бо це була влада нелюдей.

Коли я переїхала до батьків у місто, щоб навчатися в інституті, мене вразила необізнаність мешканців великого промислового міста про Голодомор.

То як нам бути: назвемо цю трагедію селяноцидом? Але ж вбивали, морили голодом і жителів таких міст, таких як Полтава, Вінниця, Житомир, тощо. Саме там, де існувала та зберігалася українська культура. Саме ці території палили вогнем і мечем, а насамперед голодом комуністи, бо їм не потрібні були ані вільне та незаможне українське село, ані українська інтелігенція.

Загальновідомо, що саме в Україні швидко просувалися і дали блискучі результати столипінські реформи, бо для українського села, яке отримало кріпацтво зовні і було пригнічено ним відносно короткий проміжок часу – близько 80-ти років – висока культура сільського господарства у населення взагалі була природною.

На початку 20-го сторіччя – в 20-30-ті роки – хуторська Україна, яка починалася на заході Харківської області, була заможною і не бажала ані колективізації, ані колгоспів. Це було для неї ще гірше кріпацтва…

«Если враг не сдается – его уничтожают» – універсальна формула червоних недолюдків, саме за якою вони нищили Україну. Не тільки Україну. Але справа інших країн колишньої імперії зла (я свідомо не пишу ці слова у лапках) визначати, чим було для їхніх країн панування комуністичної диктатури.

Для моєї України це був Геноцид-Голодомор. Для моєї родини, багатонаціональної і дуже укоріненої на цій землі, панування більшовиків та комуністів було особистою трагедією для декількох поколінь і постійним перебуванням на межі виживання. І як багато таких родин в Україні! І я не можу не відчувати, що саме панування посткомуністичної номенклатури там, де відбувався найстрашніший злочин проти людства – Геноцид – я не хочу лізти у тонкощі термінології – і породжує це суцільне дежавю, від якого ми весь час страждаємо.

Я не тримаю зла на старше покоління, яке голосує за комуністів (бо у нас будь-яка партія – це КПРС в більшому чи меншому наближенні)

Але саме те, що ця страшна ідеологія «виплодків-народовбивць» – не заборонена як політична сила – це злочин української влади, який триває вже 15 років. Я не за те, щоб кидати комуністів за грати. Але те, що ця партія існує, та й ще входить до антикризової коаліції – тобто знаходиться при владі, хай, навіть, і як малозначуща шестірка у більш значущих провладних сил, тільки доводить, що наше суспільство не хоче і не може ані знати свою історію, ані робити з неї висновки.

Невже п.Білецький щиро вважає, що Мойсей Фішбейн говорив у своїй промові про нього і інших фахівців-теоретиків, для яких є сенс розбиратися у тонкощах термінології: «Геноцид» чи «Злочин проти людства»? Я впевнена, що він мав на увазі безсоромних політиків, які роблять на страшній трагедії свої уявні політичні капітали. Бо суспільству не до цього. Йому потрібні факти і пам’ять. КПУ і ті депутати, які через свої миттєві інтереси ідуть у них на поводу, нехтують і своєю гідністю і гідністю свого народу. То хто їм винний?

А от щодо відповідальності за публічні заперечення факту Голодомору, то перепрошую, треба хоч якось знати міжнародні законодавство і практику.

Ми так звикли до безвідповідальності, що, навіть, такі шановні фахівці, як п.Білецький вважає, що втручання права  в цій ситуації недоречно. А спробуйте, припустимо, публічно заперечити у Франції, що вбивство мільйонів вірмен у Туреччині, не є Геноцидом. Французька Феміда неодмінно покарає порушника. Так саме буде у Великій Британії, якщо публічно заперечити Холокост скоєний нацистами.

Декілька років тому суддя одного з лондонських судів виніс обвинувачувальний вирок історику, який заперечував факт Холокосту. Під час суду тисячі британців зібралися на мітинг з осудженням цього історика-антисеміта, до якого позивалася американка єврейського походження. Під час Другої світової війни вона втратила в концтаборах Німеччини батьків, була врятована американськими військовими. Суддя не тільки задовольнив позов, але і присудив відповідачу величезний штраф. Історик-невдаха назавжди був позбавлений судом права викладати у середніх і вищих навчальних закладах Великої Британії. Але все це тільки квіточки порівняно із законами у Німеччині та ще деяких країн Європи. Там за публічні заперечення Холокосту можна залюбки потрапити за грати.

Я не за те, щоб запроваджувати такі суворі норми у законі. Але адміністративна відповідальність за публічні заперечення факту Голодомору була б справедливою. Особливо, враховуючи сьогоднішню «регіоналізацію-комунізацію» влади, втрати державного контролю над освітою, відсутністю будь-яких державних програм, що привертають увагу населення до історії України. В повному загоні і наше державне видавництво наукової літератури. Відповідно, освітні заклади і бібліотеки не мають ані достатньої фахової літератури, ані достатньої кількості якісних підручників з історії України. Тому історію нашої країни викладають, як кому заманеться.

Політики штучно поділили Україну на Схід та Захід під час виборчих перегонів. Це загрожує і міжконфесійними, і псевдо міжнаціональними конфліктами, бо насправді підґрунтя для цього в Україні немає. А заглиблювати цей штучний поділ ще й в історичну площину – справжній злочин проти народу. Тому адміністративна відповідальність за публічне заперечення Голодомору аж ніяк не завадила б, якщо враховувати, що КПУ не тільки не заборонена, як носій злочинної ідеології, а ще й входить в правлячу коаліцію. Без заборони цієї партії, як і раніше без заборони нацистської партії в Німеччині – тінь історичного блюзнірства буде в усіх заходах з вшанування пам’яті загиблих під час Геноциду-Голодомору.

Або, якщо п.Білецькому більш до вподоби  – під час скоєння Злочину проти людства, який зветься Голодомор. Дивно, чому ніхто не заперечує, коли говорять, що Пол Пот скоїв геноцид проти свого народу?

Пане Білецький, Ви і справді відчуваєте різницю в суті цих термінів?

І чи до цих наукових тонкощів нашому хворому суспільству?

PS: Коли вже був написаний мій відгук на статтю п. Білецького, 26 грудня 2006 року Харківська обласна рада, в якій більшість складають регіонали і комуністи, прийняла свою різку заяву з приводу прийняття Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».

Депутати обласної ради схвалили заяву депутатів Леоніда Стрижко (фракція КПУ), Леоніда Павлюкова (фракція партії Регіонів) і Володимира Проскуріна (фракція «Слобожанский Вибір») від імені обласної ради у зв’язку із прийняттям Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».

Текст заяви починається такими словами:

«Визнання випадків масової загибелі населення України від голоду 1932-1933 років геноцидом українського народу поруч з героїзацією посібників гітлерівських окупантів із лав ОУН та УПА, витісненням російської мови та культури вже не перший рік використовується націоналістами у боротьбі за владу над народом України».

У своїй заяві депутати відзначають, що «Ющенко й Тимошенко, наголошуючи на словах про об’єднання народу, а, насправді, розколюючи Україну постійними провокаціями, роблять ставку на націонал-екстремістів, консолідують національну меншість (від редакції «ПЛ»: це, на думку комуністів, українці в Україні національна меншість!?), готуючись до силового повернення влади, яку вони втрачають».

Депутати також наголошують на тому, що своєю заявою вони прагнули не розкритикувати закон, а відновити історичну справедливість.

Леонід Стрижко, депутат фракції КПУ: «Ця заява не має своєю метою оцінку даного закону. Заява стосується використання цього закону як інструменту політичної боротьби».

Наприкінці заяви депутати піднімають питання: « чи є геноцидом сьогоднішнє вимирання народу? Оскільки так звані реформи, розрив зв’язків з Росією були усвідомленими діями й привели до скорочення чисельності населення України на шість мільйонів».

Здається, я зміню свою думку про необхідність тільки адміністративної відповідальності за заперечення факту Голодомору. Провести декілька років за гратами таким негідникам було б дуже корисно.

Бо інакше будь-яка трагедія, яких було так багато в історії України протягом 20-го сторіччя, може повторюватися і в наші часи.

Яке ми все ж таки хворе суспільство!

Три чверті століття тому на нашій землі відбулася одна з найстрашніших трагедій і разом з тим один з найвеличезніших злочинів в історії людства. Мільйони людей, від трьох до десяти мільйонів – хай підрахують історики – були жахливим образом замучені і вбиті. Сьогодні ми хочемо вшанувати їхню пам’ять. Для всякого іншого народу це стало б поштовхом до відчуття загальної болі, до згуртування навколо неї, в решті решт – до загальнонаціональної консолідації. Але не для нас. Ми ж, замість того, щоб разом схилитися над могилами невинно убієнних і проголосити вічне прокляття їхнім катам, прискіпливо вишукуємо єресь в словах своїх ближніх на цю тему, тобто якесь, хоч незначне розходження з нашими оцінками – для того, щоб звинуватити їх в усіх смертних гріхах, а то й проклясти.

Ось я читаю виступ досить відомого поета на вечорі-реквіємі «Народ мій є!», присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, оприлюднити який визнало за необхідне шановане правозахисне видання. (Я не даю посилань, оскільки не маю наміру полемізувати, а хочу вказати загальну тенденцію.) «Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога... Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі)». Кінець цитати. Оскільки я сам рік тому написав статтю, в який виклав думку, що український Голодомор не підходить під визначення геноциду, то все це сказано і про мене. Це я, на думку поета, україноподібне чортовиння і виплодок народовбивць. А з тим, що зі мною в зв’язку з цим мають розбиратися українські слідчі, солідаризується й посадова особа, яка, здавалося б, має більше відповідати за свої слова. Заступник голови Секретаріату президента Іван Васюник заявив, що особи, які заперечують Голодомор як геноцид українського народу, будуть нести відповідальність згідно із законодавством. (Це при тому, що сам президент відзначив, що закон не вводить адміністративної відповідальності за заперечення Голодомору. В початковому ж, президентському варіанті тексту закону йшлося про відповідальність за невизнання Голодомору, а не за невизнання Голодомору геноцидом. Пане Васюник, відчуваєте різницю?)

Навряд чи кого можуть засмутити прокльони поета, – вони за самим тоном не викликають серйозного ставлення. Але мені стало справді гірко, коли я прочитав статтю Ольги Герасим’юк http://pravda.com.ua/news/2006/11/29/51544.htm . В ній відчуваєш перш за все справжній біль серця, біль за загиблих, і тому прагнеш солідаризуватися з авторкою. І своїх парламентських колег, які розходяться з нею в оцінках, тобто не вважають Голодомор геноцидом, вона згадує без такої зненависті, але разом з тим як таких, з якими розділяє прірва. А я не хотів би вважати себе по різний бік прірви з пані Ольгою у цьому питанні.

На мою думку, метою широкого обговорення проблеми Голодомору має бути досягнення згоди у такій оцінці: Голодомор є одна з найстрашніших трагедій України, злочин комуністичного режиму і один з найтяжчих злочинів в історії людства. Гадаю, що на сьогодні з цією оцінкою згодиться переважна більшість громадян України. Мабуть, вже й з комуністів рідко хто відмовиться її визнати (с точністю до визначення «комуністичного») і продовжуватиме настоювати на версії радянських часів: неврожай, перегини на місцях тощо. Ми були б повинні констатувати узгодженість у цій оцінці. Виходячи з неї, прийняти закон. А далі доповнювати її своїми міркуваннями, може, й протилежними, але без взаємних звинувачень в усіх гріхах.

Замість цього ми зосередилися на тонкощах юридичної оцінки: як кваліфікувати цей злочин? чи можна його назвати геноцидом? Тобто чи підходить Голодомор під визначення геноциду, що дається в «Конвенції про попередження злочину геноциду і відповідальності за нього», прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році. На мою думку, саме це питання другорядне, якщо не третьорядне, і має цікавити тільки професійних юристів, фахівців з міжнародного права. Для людей має бути важливою моральна й політична оцінка – «найтяжчий злочин». Що ж до оцінок Голодомору фахівцями, то один з них, італійський професор Андре Граціозні так характеризує ситуацію: «Я особисто впевнений, що можна впевнено говорити про геноцид... Але на сьогоднішній день серед вчених-істориків не існує повної згоди». Існує чимало робіт, в яких, на мій погляд, досить обґрунтовано доводиться одна чи друга точка зору. Серед робіт, що заперечують геноцидний характер Голодомору, вкажу свою статтю в газеті «День» http://analitik.org.ua/publications/beletsky/43a1851534308/ , а серед тих, що стверджують такий характер, – недавню статтю Олексія Гараня в «Українській правді»  http://pravda.com.ua/news/2006/11/28/51486.htm (до речі, ця стаття – перша відома мені українська робота з серйозними юридичними аргументами на користь такої позиції).

Серйозною помилкою президента стало те, що, пропонуючи прийняття Закону про Голодомор, він зосередився не на загальній і прийнятній для всіх позиції в його оцінці, а саме на юридичному терміні «геноцид». Тим самим склалося (а в основному – штучно сформувалося) враження, що засудити Голодомор – те ж саме, що назвати його геноцидом, а ті, хто заперечують доречність терміну «геноцид», тим самим відмовляються й від засудження.

Дискусії навколо правомірності оцінки Голодомору як геноциду викликала такий широкий резонанс в суспільстві тому, що слово «геноцид» використовувалося при цьому не в юридичному, а в побутовому розумінні. Саме ж побутове розуміння густо емоційно забарвлено і має дві сторони. З одного боку, геноцид розуміється як найтяжчий злочин, свідоме знищення величезної кількості людей. З другого – як злочин проти певної етнічної групи, причому зазвичай відповідальність за нього покладається на іншу етнічну групу або чужу державу.

Не маю сумніву, що сам президент і значна частина – можливо, більшість – прихильників президентського варіанту закону виходила з першого розуміння терміну і прагнула засудити Голодомор як найтяжчий злочин проти людей України, незалежно від їх національного походження. Їхня наполегливість у відстоюванні терміну «голодомор» пов’язана з тим, що в масовій свідомості це слово асоціюється з максимальним рівнем засудження злочину. Здається: використай інше слово – і засудження буде недостатнім.

Разом з тим, немало політиків і журналістів підкреслювало саме друге значення слова «геноцид». Характерна сама назва однієї зі статей на сайті «Українська правда»: «Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою». Немало було текстів, в яких доводилося, що від Голодомору гинули тільки в українських селах, а поруч російські процвітали; виставлялися претензії до сучасної Росії щодо відшкодування тощо.

Саме останній підхід призвів до того, що слово «геноцид» стало неприйнятним при оцінці Голодомору для значної частини українських громадян, перш за все на Сході та Півдні України. Звичайно, це мали враховувати ті політичні сили, які проголосили себе виразниками інтересів цих регіонів.

Безумовно, національним інтересам відповідало б досягнення консенсусу в оцінці найтрагічнішої події нашої історії. Необхідно було б знайти такий варіант Закону про голодомор, який Верховна Рада прийняла б, якщо не одноголосно, то з точністю до кількох голосів. На жаль, наші парламентарі до цього не спромоглися.

Разом з тим, перш, ніж засуджувати тих чи інших, треба пам’ятати: Голодомор засудили обидві сторони, адже вони обидві подали відповідні законопроекти. Тому їхнє засудження не повинно відбуватися за схемою: «синьо-білі» проти засудження Голодомору; або: «помаранчеві» хочуть погіршити стосунки з Росією. Засудити їх можна за інше: вони так і не змогли домовитися про оцінку Голодомору, прийнятну для всієї України.

Дозволю собі висловити особисту оцінку обох варіантів законопроекту. Ні один з них не влаштовує мене повністю. Початковий президентський варіант насторожував тим, що давав широкі можливості для трактування Голодомору в суто етнічному ключі – як злочину проти українського етносу і тільки проти нього, вчиненому виключно зовнішніми силами. Поправки, прийняті під час розгляду законопроекту (передовсім заміна вислову «геноцид української нації» на «геноцид Українського народу»), значно покращали закон, але не могли зняти всі застереження до самого терміну «геноцид». Варіант, запропонований Партією регіонів, мало відомий громадськості. Він майже повністю співпадає з президентським, відрізняючись однією оцінкою: Голодомор визнається не геноцидом, а «злодіянням сталінського режиму проти людства, національною трагедією українського народу». Мені це формулювання видається невдалим – я б запропонував кваліфікувати Голодомор я «злочин проти людства». Це формулювання має ту перевагу, що поняття «злочин проти людства» є терміном міжнародного права, аналогічним терміну «геноцид», але не має його вад і не викликає сумнівів щодо своєї застосовності до Голодомору.

Разом з тим, обидва варіанти законопроекту, винесені в свій час на голосування в Верховній Раді, в принципі були достатньо прийнятні. І сьогодні, коли один з них вже прийнято, було б розумно припинити пошук ворогів та «полювання на відьом», а попіклуватися про те, щоб прийнятий закон трактувався та використовувався не для розколу суспільства та загострення стосунків з сусідами, а для вшанування замучених батьків та дідів, для формування правдивої історичної пам’яті та консолідації України.

Тільки щось не чутно, щоб хтось цим турбувався.

Сумно на цьому світі, панове!

2006.12.03

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи громадянина захищаються судом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права зобов’язує державу забезпечити всякій особі ефективний засіб правового захисту у випадку порушення її прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка його потребує, забезпечується державою, її компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами. Серед цих засобів захисту суб’єктивних прав і свобод людини і громадянина особливо відповідальна роль належить суду. Але чи завжди суди є ефективним засобом захисту?

Якби охорона прав та законних інтересів громадян, повне розкриття злочинів та забезпечення правильного застосування Закону виконувалось на практиці, то в громадян були б законні підстави гордитися своєю правовою країною. На жаль, суди практично завалені скаргами громадян, саме у зв’язку з порушенням їх законних прав в судах.

Щоб не бути голослівним, я наведу декілька конкретних прикладів з практики роботи Зачепилівського районного суду Харківської області.

Гр-ка Кононихіна Л.О. з с. Залінійне Зачепилівського району вирішила оскаржити в суді дії працівників районної прокуратури, які, на її думку, віднеслися безвідповідально до розгляду її заяви від 10.02.06 р. Кононихіна Л.О. просила відкрити карну справу відносно бувшого судді Зачепилівського місцевого суду Ковальова М.Д., який, на думку заявниці, виніс завідомо неправосудне рішення.

Скаргу на дії працівників Зачепилівської районної прокуратури було доручено розглядати судді Яценко Є.І. За свідченням гр.-ки Кононихіної Л.О. судового засідання фактично не було, але постанова суду про відмову в її вимогах, викладених в скарзі та клопотанні, з’явилася в стінах Зачепилівського суду. До речі, я особисто мав намір побувати в суді при слуханні даної справи, але мені також не вдалося цього зробити.

Суд був призначений на дев’яту годину ранку. О 8¹⁵ Кононихіна Л.О. була вже в суді, зайшла в кабінет судді Яценко Є.І. і той, без всяких процесуальних тонкощів задав заявниці, яка стояла на порозі, декілька питань. Потім сказав їй: «Ви їдьте додому, а рішення суду я вам пришлю поштою». І через п’ять хвилин, вже у мене в квартирі гр.-ка Кононихіна Л.О., не розуміючи, що її просто обманули, все це розповіла мені. Вона була впевнена, що суд вже скінчився. О 8⁴⁵ год. я вже був в кабінеті судді Яценко Є.І. і попросив його пояснити, що і як відбувається? Чи запрошували в суд прокурора, чому він не з’явився і т. і.? Яценко Є.І. пояснив, що прокурор сам вирішує, чи з’являтися йому до суду чи ні, і що все вже вирішено. Півгодини я почекав біля суду і переконався, що ніхто з працівників прокуратури в суд не прийшов (працівників районної прокуратури я знаю всіх особисто) і о 9²⁰ год. зателефонував до районної прокуратури. Трубку взяв помічник прокурора Мандич А.В., який пояснив, що нікого з працівників прокуратури в суд не запрошували. То як можна було розглядати в суді скаргу на дії працівників прокуратури, не запрошуючи їх до суду?

Заявниця перед цим познайомилася з протоколом судового засідання в Зачепилівському суді і переконалася в повній фальсифікації подій та фактів у своїй справі. Відповідна заява нею була відразу ж подана до апеляційного суду. Суд розглянув матеріали та задовольнив вимоги Кононихіної Л.О. Адже, розгляд судової справи, і це було відмічено під час слухання справи в суді, відбувся з грубими порушеннями вимог процесуального законодавства, а сама дата слухання справи взагалі була вихідним днем. Потім справа слухалася в сусідньому Красноградському районі, потім в Верховнім Суді, але все це безрезультатно для заявниці. Ось таке наше правосуддя. Справа Кононихіної Л.О. набула в районі певного резонансу. Все це не може не впливати на авторитет самого суду.

Гр.-ка Кононихіна Л.О., одинока жінка, мати двох дітей намагається з допомогою суду довести наявність права на володіння земельним паєм, але все безрезультатно. Всьому причина – наявність судового рішення, яке, до речі, спочатку було підтримане і обласною прокуратурою і апеляційним судом.

Доказом того, що Кононихіна Л.О. відстоює своє законне право на право володіння земельним паєм є сам факт того, що Зачепилівська прокуратура під тиском Генеральної прокуратури вже тричі зверталася до районного суду з вимогою відновити право власності на землю заявниці. Два рази розгляд справи в суді уже відбувся, але в суді знаходили підстави, щоб відмовити прокуратурі. За словами помічника прокурора Мандича А.В., суддя Гришин П.В., який розглядав подання прокуратури, після суду йому пояснив так: скільки разів ви будете приходити в суд з цим питанням, стільки ж разів будете одержувати відмову. Право заявниці на володіння земельним паєм розглядалось також на сесії сільської ради, на засіданні районної земельної комісії і всі одноголосно підтвердили законність такого права, але через наявність несправедливого судового рішення справа залишається не вирішеною.

Всі ці факти я привожу для того, щоб читач зрозумів наскільки «тяжко» Зачепилівському районному суду визнати судову «помилку», а тому аналогічні помилки повторюються і далі. Скарга до Києва також нічого не вирішила.

Відповідь голови ради суддів Харківської області на скаргу заявниці, за дорученням з Києва, виявилась формальною відпискою, намаганням зкрити злочин, скоєний суддею Яценком Є.І., розрахованою на юридичну безграмотність заявників. Така відповідь є відвертою «лапшею на вуха», адже вказівка, щодо розгляду даної скарги, практично проігнорована в раді суддів Харківської області.

Звертаючись до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Кононихіна Л.О. сподівалася, що за цим фактом буде проведене об’єктивне службове розслідування, буде доведений факт службового підлогу та вирішиться питання про недовіру судді Яценко Є.І. за порушення ним присяги. В державі не повинно так бути, щоб окремі, випадкові посадові особи компрометували всю державну владу. Але все марно.

Аналогічна історія вийшла також і з моїм клопотанням про притягнення до кримінальної відповідальності бувшого судді Зачепилівського місцевого суду Ковальова М. Д. В результаті злочинних дій судді і прокурора я був незаконно осуджений, але вирок суду був справедливо відмінений постановою апеляційного суду 16.11.01 р. Всі мої доводи підтверджуються документами. Поряд з цим новий прокурор району та помічник прокурора, пани Комар Р.В. та Мандич А.В., не знайшли порушень в діях своїх попередників і мені було відмовлено у відкритті карної справи. Ця постанова прокурора родилася через 148 днів, замість десяти, як того вимогає КПК України. Справу доручили розглядати судді Яценко Є.І., якому я заявив відвід, посилаючись на його здатність фальшувати судові документи. Голова суду мої доводи оцінив, як неаргументовані, що надало право судді Яценко Є.І. проігнорувати всі існуючі морально-етичні норми поведінки «незалежного» судді і завершити розгляд справи без моєї участі. Під час апеляційного розгляду справи виявилося, що у справі немає навіть протоколу судового засідання, а це є грубим порушенням вимог КПК України. Це також свідчить про те, що постанова суду прийнята, як кажуть, без суду і слідства. Хіба це не кримінал, не порушення присяги судді?

Далі подальший розгляд справи голова суду доручає судді Гришину П.В. Довіритись йому, я вважаю, було б самогубством. Знову заява про недовіру, відмова в недовірі і справа пішла по старій колії. Моя заява залишена без задоволення, але, я вважаю, це було зроблено не по-людськи. Перед самим судом прокурор району підсунув судді свою постанову, якою скасував постанову свого помічника. Про це я дізнався під час судового засідання від судді. Навіщо в такому випадку було проводити судове засідання зрозуміти важко.

Крім цього, на мій погляд, що випадково в Зачепилівському суді нічого не відбувається. Порушуючи вимоги ст.375 КПК України голова суду Бойко Г.В. незаконно закрив мою кримінальну справу без розгляду її по суті в 2001 році. Я намагався довести, що були надзвичайно грубо порушенні в суді мої конституційні права. Та цього було замало голові суду і він 28.07.03 р. розпочав, таємно від мене, розгляд та аналіз моєї карної справи. В результаті цього дійства я був по одній статті КК України виправданий, а по одній звинувачений. Про це я дізнався випадково з листа від Генеральної прокуратури. Ось так виконують присягу судді в Зачепилівці, в практично приватизованому суді.

29.03.06 р. о 9 годині ранку я зайшов в приміщення суду, щоб ознайомитися зі змістом дошки об’яв, що знаходиться в коридорі біля виходу. В цей час до мене підійшов голова суду, який, знаючи моє ставлення до нього, почав задавати провокуючі запитання. Я довго мовчав, тому що вважав - ця розмова ні до чого доброго не приведе. На четверте його питання я надав відповідь, яка вочевидь йому не сподобалась і він схопив мене за рукав куртки і почав мене тормошити, тягти по коридору. Я вимушений був кричати на весь суд і вимагати, щоб він мене відпустив. Коли він мене відпустив, то погрожуючи мовив, що ми можемо з тобою поступати і по другому. Всю цю картину спокійно спостерігав помічник прокурора району Мандич А.В. Так голова суду дозволив собі ставитися до мене, який є не тільки громадянином України, але й пенсіонером, державним службовцем з тридцятирічним стажем, головою районної організації «Партія правозахисту».

Мешканці Зачепілівки бояться оприлюднювати інформацію стосовно суддівського беспределу, тому що вони займаються бізнесом і проблема тут звичайно є - і не мала. Адже ці керівники суду та прокуратури вже багато років поводять себе так, щоб всі розуміли, хто в районі є господарем. Тепер я розумію, чому навіть Президент Ющенко В.А. в своєму виступі на урочистому відкритті сесії нового парламенту сказав про те, що судова влада в країні уже перейшла критичну межу своєї корумпованості. Я особисто сприймаю таку характеристику саме стосовно  нашого району.

Моя кримінальна справа не розглядається роками. Мені особисто голова суду заявив, що я нічого не зможу зробити, так як він призначений довічно. Я не можу в суді довести факт мого незаконного притягнення до кримінальної відповідальності прокурором району. Підсумовуючи викладене зауважу, що я не тікаю від суду, а навпаки вимагаю проведення судового слідства. Адже я звинувачений судом, а за що не знаю. Я маю вищу освіту, маю досвідченого адвоката, маю сина з вищою юридичною освітою і нічого практично вдіяти не можу. Голова суду не виконує вказівок з Верховного Суду, з апеляційного суду. Про яку систему судочинства в нашій державі можна говорити? А чого може добитися рядовий громадянин в такому суді?

Безумовно, своїми незаконними діями керівники правоохоронних організацій, перш за все, компрометують всю державну владу країни. Ми маємо практично приватизовані державні служби. В такій ситуації про яку демократію можна вести мову?

Наведені мною факти дають мені підстави стверджувати, що така діяльність Зачепилівських суду та прокуратури - це суцільний кримінал, це шарлатанство, це кощунство над правами людей. Справа честі судової гілки влади покласти край цьому безладу шляхом висловлення недовіри цим пройдисвітам через порушення ними присяги.

Мої особисті листи до Вищої ради юстиції, до Міністерства юстиції, до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо стану справ з судочинства в районі залишились без належної уваги. У них не знаходяться підстави для відповідного реагування. Тому мій висновок такий, що нам потрібна не правова реформа, а правова революція.