Бюлетень "Права Людини", 2007, #08

27 березня у Секретаріаті Конституційного Суду України зареєстровано за номером 03/925 конституційне подання 48 народних депутатів з фракцій "Наша Україна" і БЮТ щодо тлумачення статей 7 і 8 Закону "Про Уповноваженого ВРУ з прав людини". Представниками групи в КСУ заявлені члени фракції "Наша Україна" Наталія Богашева, Микола Катеринчук та Катерина Левченко.
Автори подання, на підставі юридичного аналізу, дійшли висновку, що: «окремі норми українського законодавства про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини вимагають невідкладного офіційного тлумачення Конституційним Судом України».
Підставою для звнернення народних депутатів до Конституційного Суду стали події, що мали місце під час парламентських виборів 2006 року та переобрання на посаду Омбудсмена Ніни Карпачової.
Як відомо, Ніна Карпачова, обіймала посаду Омбудсмена з 1998 року. В 2005-2006 році вона брала безпосередню й активну участь у виборчій кампанії по виборам у парламент. Пройшовши в парламент під другим номером у виборчому списку партії „Регіонів України”, не склавши повноважень Омбудсмена, як того вимагає Закон, Н. Карпачова здобула мандат народного депутата і 9 місяців продовжувала суміщати дві посади – парламентаря і Омбудсмена, що знову ж таки заборонено Законом.
8 лютого 2007 року Верховна Рада призначила Н. Карпачову Омбудсменом на третій термін, проігнорувавши факти порушення Омбудсменом присяги під час попереднього терміну перебування на посаді.
Автори подання розцінюють дії Омбудсмена під час виборчої кампанії як відверте, якщо не цинічне зловживання правом.
Вони сподіваються, за допомогою офіційного тлумачення Конституційного Суду, отримати відповіді на такі актуальні запитання:
а) чи витікає із юридичної формули (частина 1 статті 7 Закону) присяги Уповноваженого Верховної Ради з прав людини заборона брати участь у виборчих кампаніях в якості кандидата на посаду Президента України, народного депутата України, депутата місцевих рад, а також будь-яку іншу публічну виборну посаду;
б) чи означає викладена в частині 2 статті 8 Закону заборона діючому Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини мати представницький мандат також і заборону вчиняти передбачені законом попередні активні дії, що безпосередньо ведуть до його (представницького мандату) набуття;
в) чи означає участь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в якості кандидата або іншого передбаченого законом суб’єкта виборчого процесу у виборчій кампанії по виборах Президента України, Верховної Ради України, місцевих рад порушення вимог частини 1 статті 7, частини 2 статті 8 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.
На початку березня громадські активісти подали судовий позов щодо визнання неправомірним і не чинним призначення Н.Карпачової на посаду Уповноваженого ВРУ з прав людини.

21-го березня у приміщенні агенції УНІАН відбулася прес-конференція, на якій представники ВГО Альянс "Майдан" Володимир Мартинюк та Олександр Северин повідомили про подання громадянськими активістами судового позову щодо визнання неправомірним і нечиним призначення Н.Карпачової на посаду Уповноваженого ВРУ з прав людини, про запровадження постійного моніторингу діяльності Омбудсмена та про, скажімо так, несистемний підхід пані Карпачової до відбору справ, вартих її уваги.
Стаття 3 Конституції України визначає, що "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави".
При цьому за Законом "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" "контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, та захист прав кожного" здійснює саме Уповноважений. Тому ВГО Альянс "Майдан" розцінює цю посаду як таку, що має критичну вагу для забезпечення дотримання і захисту прав і свобод людини, розвитку громадянського суспільства, гарантування правової сутності української держави.
Відповідно, і наш громадянський інтерес, і, ми переконані, громадянський інтерес кожного українця полягає в тому, щоб Омбудсменом було призначено гідну, політично незаангажовану кандидатуру, при тому - з неухильним дотриманням законодавства. Очевидно, що порушення закону при вирішенні питання про призначення Уповноваженого робить таке призначення нелегітимним і демонструє рівень правового нігілізму владців. Вирішення ж питання про призначення Уповноваженого попри очевидну політичну заангажованість кандидата і без навіть натяку на урахування думки громадськості є свідченням повного нерозуміння "коаліцією" і сутності посади Омбудсмена і засадничих аспектів взаємовідносин між громадянським суспільством та владою - тим більш, у питаннях людських і громадянських прав і свобод.
Історія з призначенням Н.Карпачової Уповноваженим (а ще до того - з поєднанням нею політичної діяльності та посади Омбудсмена), складається в суцільний ланцюг правопорушень, серед яких:
- протиправне суміщення Н.Карпачовою посади Омбудсмена і депутатського мандату;
- протиправне невиконання Верховною Радою України обов’язку звільнити Н.Карпачову з посади Уповноваженого через виникнення обставин несумісності посад;
- протиправне внесення Головою ВРУ О.Морозом кандидатури Н.Карпачової - з порушенням встановленого законом терміну та попри порушення нею вимог закону і присяги Уповноваженого;
- безпідставний висновок Комітету ВРУ з питань прав людини, національних менших і міжнаціональних відносин про нібито відповідність вимогам закону кандидатури Н.Карпачової на посаду Омбудсмена;
- протиправне порушення Верховною Радою України встановлених законом термінів вирішення питання про призначення Омбудсмена.
Враховуючи це, 8 активістів ВГО Альянс "Майдан" (метою якого є утвердження в Україні людських та громадянських прав і свобод, розвиток громадянського суспільства і правової держави, відповідальної перед суспільством) 05-го березня 2007 року подали до Печерського суду м. Києва позов, в якому, зокрема, вимагають:
- Визнати протиправною і нечинною Постанову Верховної Ради України № 621-V від 08.02.07 "Про призначення Карпачової Н.І. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини".
- Зобов’язати Верховну Раду України протягом 20 днів з дати набуття чинності рішенням Суду, відповідно до закону, вирішити питання про призначення нового Уповноваженого.

Незалежно від судових дій, Альянсом "Майдан", на базі створеної за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" Мережі крайових бюро з лобіювання громадських інтересів, запроваджується постійний моніторинг діяльності Омбудсмена на предмет її відповідності закону, визначеним законом завданням інституту Уповноваженого та практичної ефективності.

Зауважимо, що на прес-конференції були присутні люди, поведінка яких промовляла про їхню стурбованість іміджем і подальшою посадовою долею п. Карпачовою - тож тепер нам точно відомо, що певні служби читають наші анонси (у списку акредитованих журналістів персонажі вказали "СЖУ" та "Секретаріат"). Ми тільки за. Це, принаймні, у будь-якому разі сприяє загальному розвиткові.
Про перебіг судового розгляду та про результати моніторингу ми регулярно інформуватимемо суспільство через сайт "Майдан" та на прес-конференціях.

А вирішення питання про наявність/відсутність зв’язку між нашим вчорашнім повідомленням про прес-конференцію та сьогоднішнім повідомленням прес-служби п. Карпачової про вибух її активности у "справі Луценка" (http://ombudsman.kiev.ua/pres/releases/rel_07_03_21_3.htm) ми залишаємо читачам.

(* див. http://khpg.org/1174403361 , http://khpg.org/1174483799 )

Одне з відомих визначень демократії належить Леху Валенсі: це війна всіх проти всіх під контролем права. Війну всіх проти всіх ми спостерігаємо, а от контролю за нею з боку права у нас більше року не було, оскільки фактично не працював Конституційний Суд.

Україну сьогодні не можна вважати правовою державою, оскільки право здійснюється саме через Конституційний Суд.

Усі рішення, які були прийняті за відсутності Конституційного Суду, є, взагалі-то, нелегітимними, і треба бути готовим до того, що він може скасувати ці рішення.

Блокування роботи Конституційного Суду є одним з яскравих прикладів тенденції зловживання правом, яка поступово набуває все більшого розповсюдження.

Українські політики вважають можливим вчиняти будь-які політично доцільні з їхньої точки зору дії, не зважаючи на порушення Конституції і законів, принципів верховенства права.

Так, колишній спікер парламенту Володимир Литвин свідомо ухилявся від приведення конституційних суддів до присяги, мотивуючи це намаганням забезпечити «порядок» і «стабільність» в державі.

Колишній голова Верховного Суду Василь Маляренко на час парламентської виборчої кампанії подав у відпустку – формально – через включення його кандидатури до першої п’ятірки кандидатів у народні депутати за списком політичного блоку Литвина.

Цим своїм кроком колишній Голова Верховного Суду не тільки порушив спеціальне законодавство про судоустрій та політичні партії, яке забороняє суддям будь-яку політичну діяльність, але й унеможливив свою присутність в офіційній якості на процедурі приведення суддів Конституційного Суду до присяги.

Можна зробити висновок, що парламент намагався в період з жовтня 2005 по квітень 2006 р. присвоїти собі роль якоїсь «головної влади» в державі.

В результаті, він не тільки не призначив належну йому за квотою кількість конституційних суддів, але й не дозволив уже призначеним суддям розпочати свою роботу.

Як би різко це не звучало, дії Українського парламенту в даній ситуації необхідно кваліфікувати як небезпечне посягання на принцип конституційної законності, а реалізовані особисто спікером Литвином та колишнім головою Верховного Суду Маляренком політичні стратегії – як, хоча й політично забарвлене, проте пряме зловживання своїм службовим становищем.

І коли сьогодні Володимир Литвин висловлює різку критику політичної реформи і каже, що на початку 2005 року треба було провести парламентські вибори, то це свідчить про його нещирість як політика.

Нещирість, нечесність, небажання українських політиків називати речі своїми іменами, зневага до дотримання процедури, зневага до суду і невиконання його рішень якраз і мають наслідком ігнорування верховенства права.

Ще один приклад такого ж ґатунку – участь у виборчій кампанії парламентського уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової.

Заборона в законі про уповноваженого мати представницький мандат означає, що уповноважений не має жодного юридичного права вчиняти будь-які дії для його набуття в безпосередньому майбутньому.

Адже участь у виборчій кампанії в якості кандидата в народні депутати є загальнонаціональною демонстрацією очевидних політичних уподобань, явних партійних пристрастей.

Необхідно зважити також на ту обставину, що Ніна Карпачова фактично обіймала друге після лідера партії місце у виборчому списку. Все це свідчить про те, що імідж, авторитет та сила посади українського уповноваженого з прав людини були свідомо поставлені на користь інтересів конкретної політичної сили.

Крім того, якщо очевидно незаконною є ціль, вказана в законі, то незаконними мають визнаватися і конкретні умисні кроки до її досягнення. В протилежному випадку ми мусили б визнати фактичний дозвіл на відверту спекуляцію на законодавчих нормах, на очевидне для громадського загалу зловживання формальним правом, на ігнорування законодавчих гарантій неупередженості уповноваженого.

На жаль, Ніна Карпачова вдалася саме до відвертого, якщо не цинічного, зловживання правом під час парламентської виборчої кампанії. В подальшому, будучи обраною до Верховної Ради, Карпачова не звільнилася добровільно з посади уповноваженого, чим порушила вимоги закону щодо несумісності цієї посади з депутатською діяльністю.

Приклади зловживання правом можна наводити далі й далі. Воно може бути не тільки у формі дій, а й у вигляді бездіяльності.

Так, президент був просто зобов’язаний звернутися до Конституційного Суду з питанням щодо відповідності Конституції процедури голосування змін до неї «в пакеті» із змінами до ординарних законів. Але політичні домовленості виявилися для нього важливішими, ніж обов’язки гаранта Конституції та прав людини.

Згубні наслідки так званої «політичної реформи» вимагають її перегляду.

З грудня 2004 року правозахисні організації багаторазово і публічно говорили про загрози, які вона несе. Боляче сьогодні спостерігати, як усі прогнози збуваються. Її запровадження створило конкуренцію легітимних і непідробних центрів влади – президента і прем’єра – в межах однієї, виконавчої гілки влади, що призводить до втрати керованості країни.

Фактично реформа створила загрозу державному суверенітету і незалежності взагалі.

Вона розірвала єдність зовнішньої і внутрішньої політики, запровадила засади найгіршого політичного колективізму, перетворивши депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі лідерів, я би навіть сказав, власників фракцій.

Реформа значно посилила вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент, одночасно зменшуючи доступ народу до влади.

Є ще один бік політичної реформи: це не що інше, як змова багатих проти бідних. Бо принцип Джона Ролза – «нерівність, вигідна всім» – в Україні не діє, і реформа вочевидь гальмує його втілення.

І про яку демократію і верховенство права в Україні можна всерйоз говорити, коли безробітний парламентарій здобув собі право одержувати щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IY (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії, а один діючий депутат парламенту коштує бюджету України як вісім діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл?

Пенсія ж народного депутата коливається в межах 80-90% від діючої на момент виплати зарплати народного депутата.

При цьому вилка зарплат для всіх, хто працює в бюджетних установах, дорівнює співвідношенню 1:40, такі дані сховані в документах з обмеженим доступом і закриті від громадськості – для порівняння в Західній Європі 1:4, у США – 1:5, і ці дані є відкритими і визначені законом.

Досвід останніх місяців переконливо довів, що Україна поки не може бути парламентською республікою.

Наша молода демократія до неї ще просто не доросла. Наші політичні партії здатні лише розділити людей на своїх і чужих, тоталітарне мислення українських політиків не може осягнути парламентську демократію.

Наші політики не вміють домовлятися, досягати компромісу, вони вміють тільки примусити опонента, образити його, перемагати.

Недарма в лексиконі великої кількості народних депутатів так популярне слово «порву». Слід зрозуміти, що зміни, внесені до Конституції, породжують об’єктивні причини політичного протистояння в суспільстві, і тому необхідно переглянути засади української політики, закріплені в Конституції.

Я не знаю, як це буде зроблено – через Конституційний суд, або через внесення нових змін до Конституції, але робити це необхідно.

Свого часу Шамберлайн написав в своїй праці «Україна – поневолена нація», що українська політична еліта постійно зраджувала свій народ.

Але він писав це про часи політичної несвободи, а тепер ми спостерігаємо моральну зраду елітою українського народу вже в обставинах державного суверенітету.

Знову стало вкрай актуальним вже трохи призабуте за два роки протиставлення «ми-вони».

Ось який красномовний текст я прочитав буквально вчора в листі одного з рядових членів партії «Батьківщина»:

«Вони» забрали у нас все національне багатство. Зараз воно сконцентроване в руках кількох сотень сімей.
"Вони» забрали у нас право вибирати достойних людей до Верховної Ради. Ми змушені голосувати за «їхні» партійні списки.

«Вони» забрали в нас право впливати на політику країни через Президента – забравши у нього повноваження.

«Вони» забрали у нас місцеві ради, а зараз, після впровадження Закону «Про імперативний мандат» вони чітко підпорядкують їх собі. Прощавай, місцеве самоврядування! Доля будь-якої територіальної громади тепер буде залежати лише від волі «партійного куратора» даної території.
"Вони» прагнуть нових виборів, щоб остаточно відсіяти всіх інших.

Невдале політичне реформування привело сьогодні політичну еліту і народ до конфлікту.

На інтуїтивному рівні я відчуваю, що довго цей конфлікт тривати не може, він якимось чином буде знятий: суспільство в його теперішньому стані не зможе співіснувати з владою, організованою саме таким чином.

Думаю, що ми скоро будемо свідками того, як це станеться. У зв’язку з цим хочу нагадати про дві фундаментальні речі.

Перше. Українська національна ідея виростає з ідеї свободи. Левова більшість учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського та Норильського – були українцями.

«Вірус непокори», спрага свободи, бажання вільно чинити власною долею є таким сильним саме в українців, саме вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть.

Цю ж спрагу я вбачаю у шістдесятників, які пішли в табори за право називати речі своїми іменами, саме вона була пружиною подій восени 2004 року. І я би радив українським політикам пам’ятати про це.

Друге. Уся новітня історія свідчить, що політичний режим, який порушує права людини і принципи верховенства права все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку.

23 березня у Києві відбулася всеукраїнська конференція «Рік після виборів: виклики громадянському суспільству». У конференції взяли участь близько 100 учасників, серед яких представники мас-медіа, державних інститутів, донорських та громадських організацій, котрі здійснювали аналіз передвиборчих програм та моніторинг діяльності обраних посадових осіб.
Мета конференції – вироблення стратегії дій для громадянського суспільства в наявних умовах для підвищення рівня відповідальності представницької влади та оцінка відкритості представницької влади, дотримання передвиборчих платформ на основі даних моніторингових проектів.
У своєму вітальному слові директор фонду «Відродження» Євген Бистрицький заявив, що «діалог громадських організацій із виконавчою владою майже витіснений і ЗМІ цьому питанню не присвячують свою увагу. Варто взяти і принципово жорстко спитати: “Ви обіцяли і що зроблено?”. Я боюсь, що у багатьох лідерів представницької влади не буде відповіді. Але питати потрібно».
Ірина Бекешкіна із фонду „Демократичні ініціативи” у своїй доповіді на тему „Україна на роздоріжжі: чи обере вона демократію і громадянське суспільство” зазначила, що „і влада і опозиція страждають хворобами відстоювання економічних інтересів. Ми досі не бачили стратегії розвитку ні від влади ні від опозиції. І це не обговорювалося в суспільстві. У людей не має досвіду впливу на владу у період між виборами”. Зокрема, Фонд “Демократичні ініціативи” провів опитування українських експертів стосовно їхньої оцінки соціально-економічної ситуації в Україні та діяльності українського уряду. Було опитано 85 експертів-політологів, аналітиків та журналістів. Дослідження проводилося 22 лютого – 6 березня 2007 року. В опитуванні експертам було запропоновано оцінити різні сторони діяльності уряду та стану суспільства за 10-бальною шкалою, де „0” означає найнижчий рівень, „10” - найвищий. Загалом надані експертами оцінки діяльності уряду та стану, у якому нині перебуває суспільство, вкрай незадовільні. Середня оцінка діяльності уряду, сформованого коаліцією більшості у Верховній Раді, становить 3.2 бала. Позитивні оцінки (вищі за 5 балів) поставлено лише стану свободи слова (5.2 бала) та рівню демократії (5.2 бала).
Наталя Лігачова із «Телекритики» запропонувала змінити акценти та громадським організаціям більше налагоджувати зв’язки із бізнесом, а також здійснити „похід” в народ, підтримавши місцеві ініціативи.
Учасники розробили та прийняли резолюцію, в котрій заявили про свою відданість демократичним цінностям і про наміри подальшого їх просування заради суспільного розвитку. „Завдання, яке ми ставимо перед собою на період до наступних виборів органів представницької влади, - це посилити вплив на формування державної і місцевої політики з метою створення демократичних інститутів і процедур безпосередньої та представницької демократії, залучення громадян України до процесів підготовки та прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також громадського контролю за їх виконанням”.
Конференцію організувала робоча група, до складу якої входять представники проекту “Мережа громадянської дії в Україні” (UCAN), Міжнародного фонду „Відродження”, Незалежного центру політичних досліджень, Фонду „Демократичні ініціативи”, Міжнародного центру перспективних досліджень, Української Гельсінської спілки з прав людини та інших аналітичних центрів.
Текст резолюції, а також інформацію про організаторів заходу, результати опитування українських експертів щодо їхньої оцінки діяльності українського уряду можна отримати, звернувшись до Юлії Єсмуханової за телефоном (044) 494-4597 або електронною поштою: [email protected]

Міністерство юстиції презентувало нову редакцію проекту закону «Про інформацію», дороблену з урахуванням висновків експертів Ради Європи. Громадське обговорення законопроекту відбулося 28 березня в Києві за участю представників ОБСЄ, Ради Європи, центральних органів виконавчої влади України, громадських та правозахисних організацій, а також науковців, правників та фахівців у сфері засобів масової інформації.

Як повідомила у ході обговорення заступник Міністра юстиції Лідія Горбунова, вказаний законопроект було направлено на експертизу до Ради Європи з метою приведення положень проекту у відповідність до норм міжнародного права. З листопада 2006 року законопроект також проходив громадські обговорення за участю представників центральних органів виконавчої влади, громадських організацій та представників засобів масової інформації.

Лідія Горбунова наголосила, що Міністерство юстиції, яке є розробником законопроекту, врахувало переважну більшість коментарів, зауважень та пропозицій громадськості, а також експертів Ради Європи, висловлених до вказаного проекту. Зокрема, проект доопрацьовано в частині мети і завдання закону. Чітко визначено розпорядників інформації, порядок доступу як до інформації, так і до документів, а також органи, на які покладається обов’язок щодо надання інформації.

Враховані пропозиції та зауваження експертів Ради Європи, що стосувалися термінології проекту. Зокрема, із проекту вилучено терміни "інформаційні відносини", "інформаційний суверенітет", "національний інформаційний простір" тощо.

Законопроектом максимально спрощується процедура запитів. Так, відповідно до статті 44 проекту запит може подаватися на вибір запитувача в усній, письмовій формі (поштою, факсом чи електронною поштою). Крім того, задоволення запиту здійснюється у спосіб, який вимагає запитувач. Законопроект визначає обов’язок розпорядників інформації допомагати запитувачам, зокрема у випадках, коли особа з поважних причин (інвалідність, хвороба тощо) не може власноруч надати письмовий запит.

Змінено норми щодо строків надання інформації за запитами. Відповідно до статті 46 проекту строк вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати п’яти робочих днів.

Законопроект також визначає обов’язок суб’єктів владних повноважень оприлюднювати інформацію та доповнено новим розділом "Оприлюднення інформації суб’єктами владних повноважень".

За порушення законодавства про інформацію законопроект передбачає санкції - від дисциплінарних до кримінальних.

Серед неврахованих залишилися зауваження експертів Ради Європи щодо безкоштовного надання органами влади перших 50 сторінок ксерокопій інформації, яка за законом підлягає оприлюдненню. На думку розробників законопроекту, ця норма в сучасних реаліях матиме проблеми з фінансовим забезпеченням. Також не враховано рекомендацію стосовно створення інституту Уповноваженого (Омбудсмана) з питань інформації, оскільки сьогодні в Україні існує інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням всіх конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, права на інформацію.

Як зазначила у ході громадського обговорення законопроекту заступник Міністра юстиції Валерія Лутковська, до 2 квітня проект закону планується винести на розгляд Кабінету Міністрів. Разом з тим, зазначила вона, враховуючи значний інтерес громадськості до даного проекту, Мін’юст супроводжуватиме законопроект у Верховній Раді, а його доопрацювання триватиме до остаточного ухвалення.

З проектом закону "Про внесення змін до Закону України "Про інформацію", а також рекомендаціями експертів Ради Європи можна ознайомитися на сайті Міністерства юстиції України.

*** Як повідомлялося, проект закону "Про внесення змін до Закону України "Про інформацію" розробляється на виконання Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи.

Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції № 1466 (2005) закликала органи влади України покращити правове регулювання доступу до інформації з метою дотримання верховенства права та захисту прав людини.

Вказаний проект закону розроблено також з урахуванням Рекомендації Ради Європи № К (81) 19 1981 р. "Про право доступу до інформації, яка перебуває в розпорядженні органів державної влади"; Рекомендації Rec (2002) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-учасницям "Про доступ до офіційних документів" та Директиви 95 (46) ЄС Європейського Парламенту і Ради "Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних".

Прес-служба Міністерства юстиції України

Як повідомила 14 березня Прес-служба Мін’юсту, уряд вважає невиправдано обтяжливою процедуру утворення в країні неприбуткових організацій – політичних партій, громадських організацій, благодійних організацій тощо – та має намір її спростити. Про це заявив Міністр юстиції Олександр Лавринович по закінченню засідання Кабінету Міністрів, на якому були обговорені засади реформування системи державної реєстрації юридичних осіб.

Міністр повідомив, що, на думку уряду, законодавчий стан справ у цій сфері дискримінує неприбуткові види діяльності, ускладнює формування інститутів громадянського суспільства та гальмує реалізацію конституційного права громадян на свободу об’єднання.

Кабінет Міністрів пропонуватиме спростити складну процедуру реєстрації громадських формувань та порядку набуття ними статусу юридичних осіб. Зокрема, скасувати подвійну реєстрацію неприбуткових організацій та, відповідно, подвійну плату за реєстрацію. На сьогодні реєстрація здійснюється за спеціальною процедурою в органах юстиції та за загальною процедурою реєстрації юридичних осіб у державного реєстратора.

В результаті, за словами Міністра юстиції, процедура буде спрощена при реєстрації об’єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, політичних партій, творчих спілок, адвокатських об’єднань, а також торгово-промислових палат, бірж, інших установ та організацій.

Крім того, повідомив Олександр Лавринович, Міністерство юстиції пропонує розглядати запропоновані кроки як перший етап реформування системи реєстрації юридичних осіб. Через певний час, зазначив Міністр, Мін’юст також запропонує на розгляд уряду концепцію реформування в країні системи реєстрації юридичних осіб.

14 українських та міжнародних організацій звернулися до Президента Віктора Ющенка з відкритим листом з проханням відкликати нагороду орденом Ярослава Мудрого радника Генеральної прокуратури України Михайла Потебенька. Серед підписантів Міжнародна федерація журналістів, Інститут масової інформації, Фундація Гонгадзе, видання, засноване Георгієм Гонгадзе «Українська правда», Національна Спілка Журналістів Великої Британії та Ірландії, Харківська правозахисна група та низка інших провідних українських громадських організацій.
У листі зазначається, що «саме до пана Потебенька як до Генерального прокурора звертався по захист журналіст Георгій Гонгадзе, коли усвідомив, що за ним стежать. Тоді Генеральний Прокурор знехтував відповіддю журналістові та діями на захист його життя, що пізніше зробило можливим викрадення та вбивство Георгія представниками силових структур. Оскільки прямими службовими обов’язками керівництва Генеральної Прокуратури є сприяння в захисті права на життя українських громадян, а не позбавлення їх такого права, часткова відповідальність за трагічну загибель Георгія лежить і на прокуророві Потебенько».
Більше того, підписанти вказують на те, що «Європейський Суд з прав людини у вердикті щодо справи Гонгадзе зробив висновок про порушення статей 2 та 3 Європейської Конвенції з прав людини, - себто визнав, що українські державні службовці, міліцейські посадові особи свідомо позбавили життя журналіста, завдавши йому тортур. Відсутність адекватного розслідування з боку ГПУ у перші два роки по вбивству Георгія, - тобто за часів керівництва ГПУ паном Потебеньком, - визнано судом як тортури, заподіяні щодо близьких та рідних нашого колеги».
Відтак, представники громадських організацій вимагають розслідування фальсифікації справи Гонгадзе та відкликання нагороди пана Потебенька, оскільки «факт такої нагороди за відсутності розслідування щодо спроби фальсифікації справи Гонгадзе ображає тих людей, які реально намагаються розбудувати демократію та правову державу в Україні, додають болю та смутку близьким та рідним Георгія. Окрім того, подібні невмотивовані нагороди негативно впливають на імідж України у демократичних державах світу та уповільнюють її перспективи європейської інтеграції».

Відкритий лист Президенту від громадських організацій

Президентові України
Ющенку В.А.

Шановний пане Президенте!

17 лютого 2007 року Ви підписали указ про нагородження радника Генеральної прокуратури України Михайла Потебенька орденом Ярослава Мудрого.
Ми, представники українських та зарубіжних неурядових організацій, а саме : Інституту Масової Інформації (Україна), Міжнародної Федерації Журналістів (Брюсель), Національної Спілки Журналістів Великої Британії та Ірландії (Лондон), Фундації імені Гонгадзе, Харківської правозахисної група (Україна), Незалежної медіа профспілка України, Видання «Українська правда» , Інтерньюз-Україна, ГО «Телекритика», Інституту медіа-права (Україна), Центру суспільних медіа (Україна), Лабораторії законодавчих ініціатив (Україна), Комітету «Рівність можливостей» , Академії Української преси, вважаємо за необхідне нагадати, що пан Потебенько очолював Генеральну прокуратуру України у 1998-2002 роках. Саме до пана Потебенька як до Генерального прокурора звертався по захист наш колега журналіст Георгій Гонгадзе, коли усвідомив, що за ним стежать. Тоді Генеральний Прокурор знехтував відповіддю журналістові та діями на захист його життя, що пізніше зробило можливим викрадення та вбивство Георгія представниками силових структур.
Оскільки прямими службовими обов’язками керівництва Генеральної Прокуратури є сприяння в захисті права на життя українських громадян, а не позбавлення їх такого права, часткова відповідальність за трагічну загибель Георгія лежить і на прокуророві Потебенько.
Після зникнення Георгія саме пан Потебенько відповідав за розслідування його вбивства, яке зосереджувалося виключно на версіях, які не витримували ані критики, ані випробувань слідством.
Пізніше Європейський Суд з прав людини у вердикті щодо справи Гонгадзе зробив висновок про порушення статей 2 та 3 Європейської Конвенції з прав людини, - себто визнав, що українські державні службовці, міліцейські посадові особи свідомо позбавили життя журналіста, завдавши йому тортур. Відсутність адекватного розслідування з боку ГПУ у перші два роки по вбивству Георгія, - тобто за часів керівництва ГПУ паном Потебеньком, - визнано судом як тортури, заподіяні щодо близьких та рідних нашого колеги.
Відповідний вердикт Європейського Суду логічно зобов’язує державу до службового розслідування і покарання винних у фальсифікації справи Гонгадзе в перші роки після його зникнення. Але, замість вивчення реальної ролі Михайла Потебенька у спробі фальсифікації справи Георгія Гонгадзе, Україна нагороджує його «за розвиток правової держави» (цитата з указу Президента України №116/2007)
Ми, представники громадських організацій України та міжнародних організацій, вважаємо, що факт такої нагороди, за відсутності розслідування щодо спроби фальсифікації справи Гонгадзе, ображає тих людей, які реально намагаються розбудувати демократію та правову державу в Україні, додають болю та смутку близьким та рідним Георгія. Окрім того, подібні невмотивовані нагороди негативно впливають на імідж України у демократичних державах світу та уповільнюють її перспективи європейської інтеграції.
Просимо Вас, пане Президенте, відкликати указ про нагородження Михайла Потебенька орденом Ярослава Мудрого, та посприяти, натомість, здійсненню розслідування щодо свідомого зволікання слідства в справі Гонгадзе.

28 березня 2007 року


Підписанти:

Міжнародна Федерація Журналістів / Аден Вайт /

Інститут масової інформації / Вікторія Сюмар /

Незалежна медіа-профспілка / Сергій Гузь /

Фундація імені Гонгадзе / Мирослава Гонгадзе /

Національна Спілка Журналістів

Великої Британії та Ірландії / Джеремі Дір /

Видання «Українська правда» / Олена Притула /

Харківська правозахисна група / Євген Захаров /

Інтерньюз-Україна / Костянтин Квурт /

ГО «Телекритика» / Наталія Лігачова /

Інститут медіа-права / Тарас Шевченко /

Центр суспільних медіа / Василь Самохвалов /

Лабораторія законодавчих ініціатив / Ігор Когут /

Комітет «Рівність можливостей» /Олександр Чекмишев/

Академія Української преси / Валерій Іванов /

У грудні 2005 року у лікарні швидкої допомоги помер Олег Дуніч. Слідчі прокуратури вважають трьох колишніх співробітників Червонозаводського райвідділу міліції м.Харкова винними в завданні тяжких тілесних ушкоджень, які призвели до його загибелі.  

 Ця історія  почалася пізно ввечері 7 грудня. Ось що повідомляв заступник начальника ХМУ УМВС України в Харківській області полковник міліції С.А.Онопрієнко 11.12.2005.

«7.12.2005 в період часу з 23.00 до 24.00 оперуповноважені Червонозаводського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області капітан міліції Михайлов К.Г., старший лейтенант міліції Падалка А.В. та лейтенант міліції Колядін С.М. знаходились у клубі «Е-2», розташованому по вул. С.Грицевця в м. Харкові. О 24.00 Колядін С.М. вийшов на вулицю, щоб спіймати таксі, а Михайлов К.Г. та Падалка А.В. затримались в приміщенні кафе... Після виходу з кафе на вулиці до Колядіна С.М. підійшли двоє невідомих чоловіків, які стали вимагати віддати їм цінні речі, що Колядін С.М. зробити відмовився, після чого один з невідомих, високий на зріст, з довгим волоссям, вдарив його кулаком в область грудної клітини. Колядин С.М. представився працівником міліції, однак невідомий дістав пневматичний пістолет та зробив декілька пострілів у нього та почав наносити удари рукояткою пістолета по голові, внаслідок чого Колядін С.М. впав на землю та почав кликати на допомогу. Невідомі продовжували бити його ногами та пістолетом по голові. В цей час до нього підбігли Михайлов К.Г. та Падалка А.В., а невідомі втекли, при цьому один з нападників впав. Після цього до них також підійшли двоє чоловіків, повідомили, що вони були очевидцями побиття Колядіна С.М. та запропонували свою допомогу. Пізніше було встановлено, що їх прізвища Жила С.В. та Морський С.В. Жила С.В. на своєму автомобілі відвіз Колядіна С.М., Михайлова К.Г., Падалку А.В. та Морського С.В. до Червонозаводського РВ, звідки Колядін С.М. був бригадою «швидкої допомоги» госпіталізований до 4-ї лікарні з ушибленою раною тіменної області...

Михайлов К.Г. разом з Падалкою А.В. та Жилою С.В. повернувся до місця події для проведення оперативно-розшукових заходів, під час яких на ринку по вул. С.Грицевця затримали Дуніча О.М., якого Жила С.В. впізнав як особу, яка наносила удари пістолетом по голові Колядіна С.М. Дуніча О.М. було доставлено до Червонозаводського РВ та вписано до книги відвідувачів РВ 08.12.2005 о 04.00. Під час огляду одягу Дуніча О.М... було виявлено та вилучено пневматичний пістолет... Оперуповноваженим ВКР Червонозаводського РВ старшим лейтенантом міліції Снурніковим Г.С. було складено протокол вилучення пістолету, який Дуніч О.М. в присутності понятих Жили С.В. та Морського С.В. підписати в категоричній формі відмовився. Також Дуніч О.М. відмовився давати будь-які пояснення.

В зв’язку з тим, що Дуніч О.М. скаржився на стан свого здоров’я, 08.12.2005 в приміщенні РВ судово-медичним експертом Даниленко Є.А. йому було проведено судово-медичне обстеження, за висновками якого на тілі Дуніча О.М. були виявлені чисельні гематоми та кровопідтіки, які відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень та виникли не менше ніж за 3 доби до огляду (акт № 4414С від 09.12.2005). Так як стан здоров’я Дуніча О.М. погіршувався, йому було викликано бригаду «швидкої допомоги», яка доставила його до 4-ї лікарні, де 09.12.2005 о 12.00 він помер.

В акті судово-медичного обстеження № 4414С Дуніча Олега Михайловича, 1976 р народження, який «был доставлен 08.12.2005 г. в Червонозаводский РО с телесными повреждениями по факту преступления», судово-медичний експерт Є.О.Даниленко так подає обставини справи та висновок судово-медичного обстеження:

«Свидетельствуемый заявил, что откуда у него телесные повреждения, он говорить не будет. Однако отметил, что ранее у него было хирургическое вмешательство по поводу трепанации черепа. Отмечает жалобы на головную боль, головокружение, мелькание мушек перед глазами. Методы психологического и физиологического воздействия не применялись.

Следует отметить, что у освидетельствуемого при контакте с ним ощущался запах алкоголя, также он отметил, что неоднократно ранее падал.

Свидетельствуемый заявил, что был доставлен в Червонозаводский РО около 04.00 час. работниками милиции по подозрению в совершении преступления...

...Прихожу к следующему заключению, что у него имеют место кровоподтеки на лице, туловище, конечностях...»

А вже 12 грудня з’явився новий акт судово-медичного обстеження, складений завідуючим філіалом №1 Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи Ю.А.Дмитренко:

«… сообщаю, что гр-н Дунич Олег Михайлович быд доставлен МСП-315 в больницу «скорой помощи» из Червонозаводского РО ХГУ пр. Гагарина 76, 08.12.2005 г. в 8.40 час. с диагнозом: закрытая черепно-мозговая травма, внутричерепное кровоизлияние, отек головного мозга, кома, тупая травма грудной клетки, переломы ребер слева, тупая травма живота, аспирация рвотными массами. Несмотря на проводимые лечебные мероприятия, состояние больного оставалось крайне тяжелым и 09.12.2005 г. в 11.30 час. зафиксирована остановка эффективного кровообращения. Реанимационные мероприятия без эффекта. В 12.00 час. констатирована биологическая смерть с диагнозом: тяжелая черепно-мозговая травма, субдуральная гематома левой гемисферы, контузия-размозжение базальных отделов левой височной доли, отек-дислокация головного мозга, множественные ушибы головы, лица, грудной клетки, конечностей. При поступлении в больницу «скорой помощи» алкоголь в организме гр-на Дунич О.М. не обнаружен...

Предварительные результаты: при исследовании трупа гр-на Дунич О.М. установлена тяжелая черепно-мозговая травма, повлекшая смертельный исход, множественные кровоподтеки на туловище и конечностях, перелом рожка щитовидного хряща, прямые переломы нескольких ребер слева, ушиб легких.

Причина смерти гр-на Дунич О.М.: тяжелая закрытая черепно-мозговая травма.»

Слідчі прокуратури з’ясували, що перший акт судово-медичного обстеження, погрожуючи фізичною розправою, змусили написати жінку-експерта.  Після смерті Дуніча, його родичі засумнівалися у вірності висновку експертів. Справа про смерть Дуніча одержала розголос, і міліціонери звільнилися з правоохоронних органів «за власним бажанням». Родичі загиблого звернулися до міської прокуратури. Була порушена кримінальна справа, але тільки через майже півтора року розпочався суд над екс-міліціонерами.

Міська прокуратура вважає, що Дуніча побили до смерті троє колишніх співробітників міліції із Червонозаводського райвідділу. Минулого тижня Київський районний суд за поданням міської прокуратури обрав запобіжний захід – взяття під варту. Екс-міліціонери перебувають у СІЗО, однак, запобіжний захід може бути змінений. Їм висунуто обвинувачення за статтями: 365 – перевищення влади, 121 частина 2 – тяжкі тілесні ушкодження, які призвели до смерті. Санкції за цими статтями передбачають ув’язнення до 12 років.

Голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко повідомив про кілька фактів утиску свободи слова на Дніпропетровщині — «брутальне ставлення керівників Апостолівського району до газети „Апостолівські новини”, скандальне призначення керівником обласної державної телерадіокомпанії Вікторії Шилової та останню подію — звільнення з посади головного редактора обласної газети «Зоря» Вадима Климентьєва.

За словами Ігоря Лубченка, звільнення Вадима Климентьєва є спробою перетворити обласну газету на газету однієї партії.

Він також повідомив, що наразі надіслав звернення голові обласної ради Юрієві Вілкулу з проханням вказати, за яку саме порушення звільнили головного редактора «Зорі», а також звернувся до Президента і прем’єра з проханням дати оцінку тому, що відбувається на Дніпропетровщині і притягти винних до відповідальності.

Минулої п’ятниці депутати Дніпропетровської облради ухвалили рішення про звільнення головного редактора «Зорі» Вадима Климентьєва і призначення на його місце депутата облради від Партії Регіонів Світлану Колесникову.

До нової «кампанії» акредитації при Харківській міській раді

Право на свободу вираження поглядів, гарантоване Конституцією України, Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, включає право на доступ до інформації.

Ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», закріпила за журналістами право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації та право відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами. Таким чином, фактично всі журналісти мають право на доступ до інформації в органах місцевого самоврядування, в тому числі – і в Харківській міській раді.

Але для того, щоб робота журналістів при владних установах була краще організована, законодавці закріпили інститут акредитації. Як зазначено у «Пояснювальній записці» до «Типових правил акредитації працівників засобів масової інформації та незалежних журналістів при органі влади», розроблених парламентським Комітетом з питань свободи слова та інформації, «метою акредитації є створення особливих сприятливих умов для журналістів з тим, щоб вони могли ефективно виконувати свою функцію інформування суспільства».

Нещодавно прес-служба Харківської міської ради розповсюдила інформацію про те, що «з 2 квітня 2007 р. протягом місяця проводиться акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при Харківській міській раді». При цьому наголошується, що «акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації проводиться строком на 1 рік». Тим ЗМІ, що бажають отримати акредитацію, у відповідній заявці пропонується надати певний перелік інформації про свою діяльність. А друковані засоби масової інформації повинні додати також два останні примірники видання.

Закінчується це повідомлення погрозливим попередженням: «заявки на акредитацію, які не містять відомостей, передбачених у Положенні про акредитацію при Харківській міській раді, прес-службою міськради не розглядаються».

По-перше, хотілось би зазначити, що згідно зі ст. 3 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів.»

Таким чином, у Законі не встановлено чітких вимог щодо інформації, яка повинна міститись в офіційному поданні про акредитацію від ЗМІ до органу влади або місцевого самоврядування. Існує лише норма, яка передбачає необхідність доведення професійного фаху тільки у разі, коли таку заяву подає сам журналіст (із контексту можна дійти висновку, що мається на увазі незалежний журналіст, який не працює на постійній основі в якомусь ЗМІ, отже, за нього немає кому «замовити слово»).

У вищезгаданій «Пояснювальній записці» чітко зазначено, що «акредитація є повідомною, а не дозвільною процедурою… Процедура акредитації повинна бути автоматичною. Перелік документів (інформації), що мають подаватись до акредитуючого органу, повинен бути мінімальним та необхідним для проведення акредитації».

А «Положення про порядок акредитації журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при Харківській міській раді» носять чітко дозвільний характер акредитації.  В принципі, ті відомості, що прес-служба Харківської міської ради вимагає надавати від ЗМІ у заявці на акредитацію, є необхідними для того, щоб чиновники прес-служби отримали чітку уяву про те, з якими засобами масової інформації їм доведеться працювати.

Втім, не зовсім слушним тут є надмірне регламентування необхідної для заяви інформації. Наприклад, подання двох останніх примірників від друкованих видань. Незрозуміло, хто і на що вигадав таку норму. А якщо друковане ЗМІ тільки нещодавно розпочало свою діяльність і ще не має у тиражі 2 випуски (скажімо, вийшов тільки 1), або представник такого ЗМІ необачно подасть до прес-служби 2, але не «останні» примірники – акредитації при Харківській міській раді їм годі й чекати?!

По-друге, і найголовніше: необґрунтованим є обмеження акредитації терміном в 1 рік. Акредитація мусить бути постійною та її ініціатором виступають, безумовно, самі ЗМІ, що мають бажання отримати більш вільний доступ до інформації у певному органі влади, місцевого самоврядування тощо. На підтвердження цієї тези наведу цитату з «Типових правил акредитації працівників засобів масової інформації та незалежних журналістів при органі влади»: «Акредитація може бути постійною (безстроковою) та тимчасовою. Тимчасова акредитація надається працівникам засобів масової інформації та незалежним журналістам і технічним працівникам за їх заявою на строк виконання конкретного редакційного завдання або для заміни постійно акредитованої особи в разі її хвороби, відпустки, відрядження тощо.»

Крім того, ст. 27 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» прямо наголошує, що «редакції друкованих засобів масової інформації мають право за погодженням з державними органами… безкоштовно акредитувати при них своїх журналістів на визначений або на невизначений строк.» Підкреслюю, редакції ЗМІ визначають, на який строк вони акредитують своїх журналістів, а не чиновники! А погодженням у даному випадку є письмове повідомлення від ЗМІ та відповідна реакція на нього з боку органу влади чи місцевого самоврядування.

І, безумовно, якщо у заявці на акредитацію не міститься якихось відомостей, що вважає за необхідне прес-служба Харківської міської ради (але таких вимог немає в жодному законі України), це ні в якому разі не може бути підставою для того, щоб ця заявка зовсім не розглядалася, отже, ЗМІ взагалі позбавлялося права на акредитацію. Будь-які правила та нормативні акти, у тому числі правила акредитації, не можуть звужувати зміст існуючих прав, закріплених в Конституції України.

18 марта вечером в студгородке на Алексеевке факельное шествие провела организация «Патриоты Украины». Молодые люди в милитари требовали, чтобы общежития для украинских студентов были лучше, чем общежития иностранцев. У правоохранителей вопросов к организаторам марша нет, правозащитники в мирном характере сомневаются.

Факельное шествие - акция, организованная по всем правилам: с заявкой в райисполком и милицией - для контроля. Молодые люди строятся в колонну, зажигают факелы и идут в студгородок. Как сами говорят - напомнить иностранным студентам, кто тут хозяин.

Одна Раса!!! Одна нація!!! Одна Батьківщіна!!! Це - Україна!!!

Другие кричалки – «Харьков принадлежит нам», «Лучшие общежития - украинским студентам»". Организаторы говорят - в Харькове существует расовая дискриминация. Руководители вузов в первую очередь заботятся о студентах-иностранцах, причем, за счет украинских студентов-бюджетников.

Лидеры харьковских студентов-африканцев новичкам, тем более тем, кто плохо знает язык, после акций в студгородке посоветовал быть предельно осторожными.

Людовик Муанда, помощник президента землячества Конго: «Мы дали им совет, что старайтесь, чтобы не по одному, чтобы хотя бы по два, по три, по четыре человека выходили. И старайтесь свои дела решать до шести, потому что зимой это уже ночь, и они могут на вас напасть».

Год назад Людовик хоронил земляка - студента, убитого скинхедами в Петербурге. В Харькове выходец из Конго живет больше 10-ти лет, и говорит, что до сих пор советовал землякам приезжать учиться в Украину.

Андрей Белецкий, лидер «Патріоти України»: «Крило для іноземних студентів роблять майже моментально - євроремонт, стєклопакети. Розселяються люди, щоб іноземні студенти могли жити по двоє, в комнаті на 3-4 людини, по одному навіть, при бажанні. В той же час це робиться за рахунок українських студентів. Уплотняються їхні кімнати, вони живуть фактично в клопівнях».

Маршрут похода - по периметру студгородка, большинство иностранцев живут в центре. Цель - завербовать новых сторонников из числа украинских студентов. Сегодня в организации, по данным лидеров, около сотни активистов.

Публичные акции националисты, как сами себя называют, стали проводить только полгода назад. Это уже третье факельное шествие по студгородку. У милиции вопросов к ультра-правым «Патриотам» нет.

Валерий Лютый, начальник милиции общественной безопасности: «При проведении мероприятий работники милиции контролируют ситуацию. И непосредственно с лидерами общаются, что недопустимо нарушать общественный порядок».

Правозащитник Евгений Захаров организацию называет фашистской и в мирном характере акции сомневается. В России фашисты уже убивают иностранцев, в Харькове ультра-правые, по мнению правозащитника, на первой стадии террора против инородцев - морального давления.

Дмитрий Литвиненко, Игорь Лукашев, Александр Зана, МедиаПорт

Комментарий ХПГ: Евгений Захаров: Иностранные студенты запуганы и боятся жаловаться в милицию. А без их заявления никто проводить расследование не будет. В то же время, они жалуются на насилие и угрозу насилия в свой адрес. Милиция заходила в общежития перед проведением факельных шествий и просила студентов не выходить на улицу. Даже объявление такое повесили при входе. И не зря: студенты утверждают, что после окончания шествий, уже в глубокой темноте, манифестанты расходятся группами по студгородку и ищут иностранных студентов – чтоб избить. И если кто им попадался – сильно избивали .И помимо шествий были случаи избиений, оскорбления, угроз и т.д.Я располагаю письменными свидетельствами иностранных студентов об этом, которые были даны при условии, что имена информантов не будут раскрыты: боятся. Они говорят, что испытывают самый настоящий моральный террор и подумывают о том, чтобы вернуться домой. Многие из них говорили о том, что двое человек было даже убито. Я тщательно проверил эту информацию с помощью областного управления внутренних дел, и выяснилось, что никто из иностранных студентов не был убит. Но то, что все, с кем я общался, рассказывают независимо друг от друга одну и туже историю – ударили несколько раз ножом, человек умер в больнице скорой помощи – говорит о том, что намеренно распустили такой слух, чтобы запугать иностранных студентов».

В то же время, когда администрация Национальной фармацевтической академии обратилась в милицию в связи с избиением их студента – он попал в результате в больницу – то преступник был задержан и сейчас ожидает суда. Что касается трех факельных шествий, т я полагаю весьма странным, что находятся патриоты, которые согласны вечером в выходной день устраивать манифестацию. Думаю, что этим «патриотам» просто кто-то заплатил за эту акцию – кому-то очень хочется утвердить представление о жителях Харькова как расистах и ксенофобах. Я полагаю, что милиция должна была бы получить информацию от иностранных студентов и более серьезно относиться к проявлениям расизма и ксенофобии. Их проявления в последнее время заметно участились. Между прочим, посольства как минимум двух стран – США и Франции – официально предупреждают своих граждан об опасности расистского насилия в Украине. Зачем нам такая репутация?

Події останніх місяців переконують, що в Харкові почався масований наступ на все українське. Фактів не бракує. Ще не стихли пристрасті навколо пам’ятника воякам ОУН-УПА, який хтось пробував знищити. В обласному центрі перестала виходити міська газета «Слобода», назва якої асоціювалась з вільними українцями, що заселяли й боронили наш край, починаючи з ХХУІ ст. Закрилось арт-кафе «ОстаNNя барикада», яке було острівцем національної культури у зросійщеному Харкові. Обізленому та зневіреному обивателю підносять як велику перемогу рішення місцевого суду про підтримку в регіоні позицій російської мови.

Але, певно, найбільш облудним випадом проти всього українства стали агресивне й зухвале шельмування людей, причетних до появи у світ документального збірника «Столиця відчаю. Голодомор 1932-1933 рр. вустами очевидців». Розповім про це докладніше.

Того лютневого дня, коли вся країна перебувала в ліричному настрої та, забувши на деякий час про безкінечні проблеми, поринула в потоки кохання та веселощів, мене несподівано запросили до місцевого відділення міліції. Без усякого вступу прозвучало запитання: «Ви маєте відношення до книги «Столиця відчаю»?» Після ствердної відповіді надійшло пояснення, що якийсь харків’янин звернувся до правоохоронних органів з нежартівливою вимогою притягнути мене до кримінальної відповідальності за ніби то тяжкий злочин – розпалювання міжнаціональної ворожнечі

Співробітники міліції були ввічливими. Коротке письмове запевнення, що зібрані мною й опубліковані документальні матеріали про Голодомор 1932-1933 рр. на території Харківської області (їх у книзі близько 200) не переслідували мети, зазначеної у заяві, їх задовольнили. Мене відпустили, попросивши, правда, надати книгу, що так розгнівила заявника, яким виявився старший радник юстиції, інвалід війни І.Т.Шеховцов.

Як згодом стало відомо, звинувачення в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі були адресовані Іваном Тимофійовичем не тільки мені, але й В.П.Науменку, редактору журналу «Березіль», що видав «Столицю відчаю», а також В.В.Калініченку, доктору історичних наук, професору, завідувачеві кафедри історії України Харківського Національного університету ім. В.Н.Каразіна, котрий написав до збірника передмову.

Варто зазначити, що з нас трьох шановному професору дісталося найбільше. Шеховцов не обмежився заявою у правоохоронні органи, а разом зі своїм оточенням влаштував справжнє цькування на вченого. Наприкінці минулого року, ніби то з дозволу міської влади Харкова, під вікнами Національного університету було встановлено пікет, учасники якого дозволяли собі хуліганські дії та брутальні висловлювання, що принижували честь і гідність відомого українського історика. Як засвідчила поширена в той день листівка (судячи з вихідних даних, надрукували ЇЇ тиражем 1500 примірників на копіювальній техніці обкому КПУ), серед пікетувальників знаходився й сам всюдисущий І.Т.Шеховцов. Мало того, частина найбільш розпалених пікетувальників увірвалася до приміщення університету і під власне ревіння: «Виходь, боягузе!», «Виходь, підлий!» почали гатити кулаками і ногами у двері кабінету титулованого вченого ніби то з метою викликати його на ідеологічну дуель з тим же Шеховцовим. Прикриваючись вечірніми сутінками, група молодиків безкарно переслідувала В.В.Калініченка ще й на вулиці.

Вінцем психологічної атаки на Володимира Вікторовича стало депутатське звернення до ректора університету В.С.Бакірова, складене у кращих традиціях 30-х років. Його автор депутат Харківської обласної ради П.В.Тищенко вимагав від ректора вплинути на підлеглого за те, що він насмілився робити «выпады в адрес Советской власти, И.В.Сталина и других руководителей Советского государства, обвинив их в организации голодомора и геноцида украинского народа. Роблячи незграбну спробу дискредитувати В.В.Калініченка, депутат облудно повчав: «Я точно знаю, что признание голода 1932-1933 годов геноцидом ничего не даст ни умершим, ни ныне живущим украинцам, но может нанести огромный вред нашим отношениям с братским народом России, что устроит наших извечных врагов». Відповідь на своє звернення народний обранець прохав адресувати не йому особисто, а всій обласній раді.

Згадалось, що саме П.В.Тищенко був присутнім під час презентації книги «Столиця відчаю» в моїх рідних Валках, але попрохати слова й висловити незгоду з її змістом не наважився, визнавши за краще сховатися за спину «старшого товариша», як він називає у депутатському зверненні І.Т.ІІІеховцова.

Та ще б пак. Познайомившись із публікаціями друкованого органу комуністів Харківщини «Красное знамя», добре зрозуміла, з ким маю справу, адже Шеховцов вважає себе ледве не головним у колишньому Радянському Союзі захисником Сталіна. На сторінках згаданої газети Іван Тимофійович самовпевнено вихвалявся, що заткнув за пояс «докторів історичних та філософських наук», які намагалися йому опонувати на першому політичному процесі у «справі Сталіна» ніби то в самій Москві. Пишається І.Т.Шеховцов і тим, що 2004 р. видав цілий чотиритомник на захист радянського тирана, озаглавивши його промовисто: «Дело Сталина «преступника» и его защитника». За словами автора, його книга складається з «матеріалів слідства та судових промов» з приводу «антисталінської істерії».

Не знаю, яким вітром занесло «товариша» Шеховцова на нашу благодатну землю, але із згаданої заяви до правоохоронних органів випливає, що мешкає він в Україні майже стільки, скільки відділяє нас від Голодомору, – 76 років. Виходить, що про 33-й знає не чужих розповідей, мав змогу спостерігати трагедію власними очима. Чому ж тоді лукавить? Можливо, тому що, виправдовуючи Сталіна та його оточення , намагається виправдати себе самого? Хто Ви, Іване Тимофійовичу Шеховцов і що робили в Україні під час Голодомору, про який відгукуєтесь із неприхованою іронією, беручи слово в лапки?

Увійшовши в азарт політичних ігрищ, старший радник юстиції досягає вершини своєї правової майстерності, а точніше – блюзнірства. В оприлюдненій у газеті заяві до Генерального прокурора України він вважає себе ... « потерпілим « ніби то у зв’язку з тим, що книга «Столиця відчаю» завдала йому « тяжких душевних страждань і ні з чим не зрівняну моральну шкоду» (ні більше, ні менше !).

Доки І.Т.Шеховцов складав свої заяви, фракція комуністів у Харківській обласній раді (у її складі, як відомо, перебуває і голова комісії облради з прав людини, свободи слова і масової інформації Л.П.Стрижко) також не сиділа склавши руки. Наприкінці минулого року добилась внесення до порядку денного чергової сесії офіційної заяви Із спробою ревізії тільки-тільки прийнятого Верховною Радою і підписаного Президентом Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».

Хоча небачена затія безславно провалилася (більшість депутатів заяви не підтримали), але ж прецедент залишився. Прецедент не тільки публічного зневажання народної пам’яті, але й зухвалої безкарності, правового нігілізму, беззастережного нехтування українським законодавством.

Сам собою напрошується висновок про те, що харківські партійці хоча й називають себе українськими комуністами, насправді продовжують боротися за справу «великої ВКП(б)», що прагне реваншу й помсти. Інакше зобов’язані були знати та хоча б зважати на позицію Комуністичної партії України, яка ще 1990 р. засудила сталінізм, відмежувалася від його злочинної політики і благословила у світ документальний збірник «Голод 1932-1933 років в Україні: очима істориків, мовою документів», підготовлений тодішнім Інститутом історії партії при ЦК Компартії України. У ньому були вперше оприлюднені тільки-но розсекречені архівні матеріали, що відображають справжні причини, хронологічний хід і наслідки трагедії.

У постанові ЦК Компартії України від 26 січня 1990р. «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних документів» , текстом якої починається зазначений збірник, читаємо: «ЦК Компартії України постановляє:

Визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства. Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку...»

Одначе у «русского человека» (так себе називає Шеховцов у обнародуваній заяві до Генерального прокурора України) та його харківських соратників свій погляд на життя. Особливо обурили їх ті сторінки із книги «Столиця відчаю», на яких свідки Голодомору згадують факти переселення на спустошені штучним мором території Харківщини людей із Росії. В цьому вони побачили спробу посварити росіян з українцями, посіяти між ними ворожнечу, «розколоти слов’янські народи». Яке лицемірство!

Чи ж вам не знати, «дорогі товариші», що російський народ, так само як і український, винен хіба в тому, що дозволив заволодіти владою в нашій колишній спільній державі купці цинічних і безжалісних авантюристів, які під виглядом «боротьби за світле майбутнє» прирекли мільйони людей на безмірні страждання, поневіряння і мученицьку смерть.

Спекулюючи на деякому охолодженні відносин між Росією та Україною, підтасовуючи факти, Шеховцов і його однодумці переслідують єдину мету – заткнути рота негодним, залякати їх, розбурхати російськомовне населення і, як наслідок, спровокувати розпалювання тієї самої міжнаціональної ворожнечі, проти якої ніби то виступають.

Понад 60 років Система, осколки якої уособлюють сьогодні в Харкові Шеховцов і його компанія, намагалась стерти з пам’яті людства неймовірну правду про Голодомор. Але не вийшло. Злобні й безпідставні нападки на людей, причетних до появи на світ книги «Столиця відчаю» в черговий раз засвідчують лише про одне – агонію Системи. Жорстока правда найстрашніше в історії людства винищення народу проймає уми і серця все більшої частини не лише нашої, але й світової спільноти. А це значить, що Суд Історії вже близько!

Тамара Поліщук.

Упорядник документального збірника «Столиця відчаю», член Національної Спілки журналістів України.

Харківська міська влада зухвало знущається над історичним буттям нашої країни, над пам’яттю наших предків.

Здається, їх дратує само слово «Україна» і викликає ненависть будь-яка спроба нагадати про великі чи сумні часи української історії.

Так, вже два місяці поспіль міська влада відмовляється надати місце для встановлення меморіального комплексу жертвам Голодомору і політичних репресій, який громадськість міста планувала встановити у Молодіжному парку.

Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій» діє з квітня 1991 р., набув чинності і Закон «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні». Є Указ Президента України № 1544 «Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні». Але це ніяк не турбує невігласів і негідників, які отримали владу в нашому місті.

У відповідь на листи Оргкомітету з підготовки та проведення в області заходів щодо вшанування та увічнення пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій про відведення землі для побудови меморіального комплексу жертвам політичних репресій і Голодомору, міська влада відповіла, що Голодомору в Харкові не було (може і репресій теж?!), а був він в області, де і потрібно будувати пам’ятники. Головний архітектор міста п. Чечельницький підтвердив цей витвір хворобливої уяви на словах.

Невідомо, чого тут більше – невігластва, нахабства, підлоти чи презирства до людей, нащадки яких доручили їм владу. Тому наступні дані ми надаємо не для мера і його оточення – немає сенсу спілкуватись з цими дикунами, а для тих людей, які вважають себе громадянами і, нарешті, захочуть звернути увагу на те, чим є сьогоднішня харківська влада і захоче висловитися з цього приводу. Крім того, ми звертаємось до керівництва країни, Президента, спікера, Прем’єр-міністра – невже їм байдуже, що у першій столиці України робиться такий сором, та ще й представниками правлячої коаліції?

Отже – далі історичні факти.

Науковці Харківського національного Університету ім.. В.М. Каразіна вивели коефіцієнт смертності за 1929 – 1933 роки по регіонах. Саме в Харкові він перевищував 25%, а Харківська область утримувала сумне лідируюче місце по Україні. Тільки з листа тодішнього голови облвиконкому Шелхеса до ЦК КП(б)У від 30 травня 1933 року видно, що лише протягом 27 – 28 травня 1933 року на вулицях Харкова підібрано 5447 чоловік у важкому стані і 147 трупів.

Слід особливо відзначити, що на той час Харків був столицею України і, з одного боку, саме з Харкова йшли вбивчі розпорядження, а з другого – всі нещасні пробивалися до столиці, щоб добитися правди. Але на в’їздах до столиці стояли військові кордони, які не повинні були пропускати голодних до міста.

В тому ж листі Шелхес пише, що перед Харковом постала проблема розміщення безпритульних дітей – сиріт, яких за один день 25 травня на харківському вокзалі було підібрано 2 тисячі, а за ніч з 27 на 28 травня по місту підібрали 500 дітей. А лише за 5 місяців 1933 року чисельність дітей у дитячих будинках Харкова і області зросла більш над вдвічі (на 14185 дітей).

Що стосується репресій, то і тут Харків має сумне лідерство щодо винищення не тільки письменників і вчених, лікарів і творчих людей, а й робочих та інженерів.

Викликає подив агресивне неприйняття історичних фактів історії своєї держави міською владою, адже у будь-якому випадку без пам’яті не буде і майбутнього. Харків залишається єдиним обласним центром в Україні, де міська влада навідріз відмовляється надавати місце для пам’ятника жертвам Голодомору і політичних репресій.

Ми звертаємось до всіх людей доброї волі, до всіх, для кого історія нашої країни не є приводом для політичних спекуляцій і політичної дурні.

Підтримайте природне бажання громадян Харкова вшанувати невинно убієнних мешканців нашого міста!

Просимо спрямовувати листи на підтримку нашого звернення першим особам держави.

19.03.2007 р.

Харківський «Меморіал»

Харківська правозахисна група