Бюлетень "Права Людини", 2007, #10

Сімдесят років тому, за постановою вищих партійних органів у СРСР розгорнулося чергова кривава «чистка», яка тривала майже два роки. В історичній публіцистиці ця репресивна кампанія нерідко йменується «Великим Терором»; у народі ж її називають просто – «Тридцять Сьомий».

Комуністична диктатура завжди – і до, і після 1937 року – супроводжувалася політичними репресіями. Однак саме Тридцять Сьомий став у пам’яті людей лиховісним символом системи масових убивств, які були організовані та проведені державною владою. Очевидно, це трапилося через те, що Великому Терору були властиві деякі надзвичайні риси, що визначили його особливе місце в історії і той величезний вплив, що він вчинив – і продовжує чинити – на долю нашої країни.

Тридцять Сьомий — це гігантський масштаб репресій, що охопили всі регіони й усі без винятку верстви суспільства, від вищого керівництва країни до безмежно далеких від політики селян і робітників. Упродовж 1937–1938 за політичними звинуваченнями було заарештовано більше 1,7 мільйона осіб. А разом з жертвами депортацій і засудженими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони.

Це неймовірна жорстокість вироків: більше 700 тисяч заарештованих були страчені.

Це безпрецедентна плановість терористичних «спецоперацій». Уся кампанія була ретельно продумана заздалегідь вищим політичним керівництвом СРСР і проходила під його постійним контролем. У секретних наказах НКВС визначалися строки проведення окремих операцій, групи й категорії населення, що підлягали «чистці», а також «ліміти» – планові цифри арештів і розстрілів у кожному регіоні. Будь-які зміни, будь-які «ініціативи знизу» мали узгоджуватися з Москвою і схвалюватися нею.

Але для основної маси населення, не обізнаної зі змістом наказів, логіка арештів здавалася загадковою й незрозумілою, що не пов’язувалася зі здоровим ґлуздом. Сучасникам Великий Терор здавався гігантською лотереєю. Майже містична незбагненність подій, що відбувалися, викликала особливий жах і породжувала в мільйонів людей невпевненість у власній долі.

Репресії ґрунтовно зачепили, зокрема, представників нових радянських еліт: політичної, військової, господарської. Розправа над людьми, імена яких були відомі всій країні (саме про них насамперед повідомляли газети) і в лояльності яких не було ніяких підстав сумніватися, збільшувала паніку й посилювала масовий психоз. Згодом навіть народився міф про те, що Великий Терор нібито був спрямований винятково проти старих більшовиків і партійно-державної верхівки. Насправді переважна більшість арештованих і розстріляних були простими радянськими громадянами, безпартійними й ні до яких еліт не належними.

Тридцять Сьомий — це невідомі світовій історії масштаби фальсифікації звинувачень. У 1937–1938 вірогідність арешту визначалася, головним чином, належністю до якої-небудь категорії населення, зазначеної в одному з «оперативних наказів» НКВД, або зв’язками — службовими, родинними, дружніми — з людьми, заарештованими раніше. Формулювання індивідуальної «провини» було клопотом слідчих. Тому сотням і сотням тисяч заарештованих пред’являлися фантастичні звинувачення в «контрреволюційних змовах», «шпигунстві», «підготовці до терористичних актів», «диверсіях» і т.п.

Тридцять Сьомий — це відродження в ХХ столітті норм середньовічного інквізиційного процесу, з усією його традиційною атрибутикою: заочністю (у переважній більшості випадків) квазісудової процедури, відсутністю захисту, фактичним об’єднанням у рамках одного відомства ролей слідчого, обвинувача, судді й ката. Знову, як у часи інквізиції, головним доказом стало ритуальне «визнання своєї провини» самим підслідним. Прагнення домогтися такого визнання, поєднане з довільністю й фантастичністю звинувачень, привели до масового застосування катувань; улітку 1937-го катування були офіційно санкціоновані й рекомендовані як метод ведення слідства.

Тридцять Сьомий — це надзвичайний і закритий характер судочинства. Це таємниця, яка огорнула провадження «правосуддя», це непроникна секретність навколо розстрільних полігонів і місць поховань страчених. Це систематична багаторічна офіційна неправда про долі розстріляних: спочатку — про міфічні «табори без права листування», потім — про смерть, що настала нібито від хвороби, зі вказівкою фальшивих дати й місця смерті.

Тридцять Сьомий — це кругова порука, якою сталінське керівництво намагалося пов’язати весь народ. По всій країні проводилися збори, на яких людей змушували бурхливо аплодувати публічній неправді про викритих і знешкоджених «ворогів народу». Дітей змушували відрікатися від заарештованих батьків, дружин – від чоловіків.

Це мільйони розбитих родин. Це лиховісна абревіатура «ЧСІР» — «член сім’ї ізменніка Родіни», що сама по собі була вироком для ув’язнення в спеціальних таборах для двадцяти тисяч удів, чоловіки яких були страчені за постановою Військової Колегії Верховного Суду. Це сотні тисяч «сиріт Тридцять Сьомого» – людей з украденим дитинством і зламаною юністю.

Це остаточна девальвація цінності людського життя і свободи. Це культ чекізму, романтизація насильства, обожнювання ідола держави. Це епоха повного зсуву в народній свідомості всіх правових понять.

Нарешті, Тридцять Сьомий — це фантастичне поєднання вакханалії терору з невтримною пропагандистською кампанією, що вихваляла найкращу в світі радянську демократію, найдемократичнішу в світі радянську Конституцію, великі досягнення й трудові подвиги радянського народу. Саме в 1937 році остаточно сформувалася характерна риса радянського суспільства — дворушництво, наслідок роздвоєння реальності, нав’язане пропагандою суспільній та індивідуальній свідомості.

* * *

І зараз, через сімдесят років, у стереотипах громадського життя й державної політики Росії й інших країн, які виникли на руїнах СРСР, виразно помітний згубний вплив як самої катастрофи 1937–1938 р., так і всієї тієї системи державного насильства, символом і квінтесенцією якого стали ці роки. Ця катастрофа ввійшла в масову й індивідуальну підсвідомість, покалічила психологію людей, загострила застарілі хвороби нашого менталітету, успадковані ще від Російської імперії, породила нові небезпечні комплекси.

Відчуття дріб’язковості людського життя й свободи перед ідолом Влади — це непереборний досвід Великого Терору.

Звичка до «керованого правосуддя», правоохоронні органи, що підпорядковуються не нормі закону, а волі начальства, — це очевидна спадщина Великого Терору.

Імітація демократичного процесу при одночасному вихолощуванні основних демократичних інституцій і відкритій зневазі до прав людини й основних свобод, порушення Конституції, чинені під акомпанемент клятв у непорушній вірності конституційному порядку, — це суспільна модель, яка вперше була успішно випробувана саме в період Великого Терору.

Рефлекторна ворожість нинішнього бюрократичного апарату до незалежної суспільної активності, триваючі спроби поставити її під твердий державний контроль, — це теж підсумок Великого Терору, коли більшовицький режим поставив останню крапку в багаторічній історії своєї боротьби з громадянським суспільством. До 1937 всі колективні форми громадського життя в СРСР – культурного, наукового, релігійного, соціального й т.п., не кажучи про політичне, – були вже ліквідовані або підмінені імітаціями, муляжами; після цього людей можна було знищувати поодинці, заразом викорінюючи із суспільної свідомості уявлення про незалежність, громадянську відповідальність і людську солідарність.

Відродження в сучасній російській політиці старої концепції «ворожого оточення» — ідеологічної бази й пропагандистського забезпечення Великого Терору, підозрілість і ворожість до всього закордонного, істеричний пошук «ворогів» за кордоном і «п’ятої колони» усередині країни й інші сталінські ідеологічні шаблони, що відроджуються в новому політичному контексті, — усе це свідчення нездоланної спадщини Тридцять Сьомого в нашому політичному й громадському житті.

Легкість, з якою в нашому суспільстві виникають і розквітають націоналізм і ксенофобія, безсумнівно успадкована нами в тому числі й від «національних спецоперацій» 1937–1938, і від депортацій у роки війни цілих народів, звинувачених у зрадництві, і від «боротьби з космополітизмом», «справи лікарів» і супутніх усьому цьому пропагандистських кампаній.

Інтелектуальний конформізм, острах будь-якої «інакшості», відсутність звички вільно й незалежно мислити, податливість неправді, — це багато в чому результат Великого Терору.

Невтримний цинізм — зворотний бік дворушництва, вовча табірна мораль («сконай ти сьогодні, а я завтра»), втрата традиційних сімейних цінностей — і цими нашими лихами ми великою мірою зобов’язані школі Великого Терору, школі Гулагу.

Катастрофічна роз’єднаність людей, стадність, що підмінила колективізм, гострий дефіцит людської солідарності, — усе це результат репресій, депортацій, насильницьких переселень, результат Великого Терору, метою якого й був поділ суспільства на атоми, перетворення народу в «населення», у юрбу, якою легко й просто керувати.

* * *

Зрозуміло, що нині спадщина Великого Терору не втілюється і навряд чи може втілитися в масові арешти – ми живемо в зовсім іншу епоху. Але ця спадщина, не осмислена суспільством, і, отже, не переборена ним, легко може стати «скелетом у шафі», прокляттям нинішнього й майбутнього поколінь, що проривається назовні то державною манією величі, то спалахами шпигуноманії, то рецидивами репресивної політики.

Що потрібно зробити для осмислення й подолання руйнівного досвіду Тридцять Сьомого?

Останні півтора десятиліття показали, що необхідно публічно розглянути політичний терор радянського періоду із правових позицій. Терористичній політиці тодішніх керівників країни, і, насамперед, генерального ідеолога й верховного організатора терору – Йосифа Сталіна, конкретним злочинам, ними вчиненим, необхідно дати чітку юридичну оцінку. Тільки така оцінка може стати точкою відліку, наріжним каменем правової й історичної свідомості, фундаментом для подальшої роботи з минулим. У супротивному випадку ставлення суспільства до подій епохи терору неминуче буде хитатися залежно від змін політичної кон’юнктури, а примара сталінізму – періодично воскресати й виявлятися то погруддями диктаторів на вулицях наших міст, то рецидивами сталінської політичної практики в нашому житті.

Мабуть, для повноцінного розгляду слід було б створити спеціальний судовий орган – указувати на прецеденти у світовій юридичній практиці не варто.

На жаль, поки що маємо протилежну тенденцію: у 2005 Державна Дума Російської Федерації виключила з преамбули Закону про реабілітацію 1991 року єдину в російському законодавстві згадку про «моральний збиток», заподіяний жертвам терору. Немає потреби давати моральну й політичну оцінку цьому крокові — вона очевидна. Необхідно просто повернути слова про моральний збиток у текст Закону. Це треба зробити не тільки в ім’я пам’яті загиблих, але й заради самоповаги. Це треба зробити й для того, щоб загладити образу, завдану декільком десяткам тисяч літніх людей – в’язням Гулагу, які вижили, і сотням тисяч родичів жертв терору.

Однак правова оцінка терору – це важливий, але недостатній крок.

Необхідно забезпечити сприятливі умови для продовження й розширення дослідницької роботи з історії державного терору в СРСР. Для цього потрібно, насамперед, зняти всі нині чинні штучні й необґрунтовані обмеження доступу до архівних матеріалів, пов’язаних з політичними репресіями.

Необхідно зробити сучасне історичне знання про епоху терору загальним надбанням: створити, нарешті, шкільні й вузівські підручники історії, у яких темі політичних репресій і, зокрема, Великому Теророві, було б відведене місце, що відповідає їхньому історичному значенню. Історія радянського терору повинна стати не тільки обов’язковою й значною частиною шкільного навчання, але й об’єктом серйозних зусиль у галузі народної освіти в найширшому розумінні цього слова. Необхідні просвітні й культурні програми, присвячені цій темі, на державних каналах телебачення, необхідна державна підтримка видавничим проектам щодо видання наукової, просвітньої, мемуарної літератури, присвяченій епосі терору.

Необхідно створити загальнонаціональний Музей історії державного терору, що відповідає за своїм статусом та рівнем масштабам трагедії, і зробити його методичним і науковим центром музейної роботи з цієї теми. Історія терору й Гулагу повинна бути представлена у всіх історичних і краєзнавчих музеях країни, так, як це робиться, наприклад, щодо іншої грандіозної історичної трагедії — Великої Вітчизняної війни.

Необхідно, нарешті, спорудити в Москві загальнонаціональний пам’ятник загиблим, котрий був би поставлений державою й від імені держави. Такий пам’ятник нам обіцяють от уже 45 років; пора б і виконати обіцянку. Але цього мало: треба, щоб пам’ятники жертвам терору постали по всій країні. На жаль, у багатьох містах справа увічнення пам’яті жертв дотепер не просунулася далі закладних каменів, установлених 15–18 років тому.

У країні повинні з’явитися пам’ятні знаки й меморіальні дошки, які позначали б місця, пов’язані з інфраструктурою терору: збережені будинки слідчих і пересильних в’язниць, політізоляторів, управлінь НКВС і Гулагу й т.п. Пам’ятні знаки, покажчики й інформаційні щити слід установити також у місцях дислокації великих табірних комплексів, на підприємствах, створених працею в’язнів, на дорогах, що ведуть до збережених руїн табірних зон.

Необхідно прибрати з назв вулиць і площ, та й з назв населених пунктів, імена державних діячів — організаторів й активних учасників терору. Топоніміка не може більше залишатися зоною увічнення пам’яті злочинців.

Необхідна державна програма підготовки й видання у всіх суб’єктах Російської Федерації Книг пам’яті жертв політичних репресій. Поки що такі Книги пам’яті видані тільки в частині регіонів Росії. За приблизними підрахунками, сукупний список імен, перерахованих у цих книгах, охоплює насьогодні не більше 20% загальної кількості людей, які стали жертвами політичних репресій.

Терміново необхідно розробити й здійснити загальноросійську або навіть міждержавну програму пошуку й меморіалізації місць поховань жертв терору. Це проблема не стільки освітня й просвітницька, скільки моральна. На території колишнього СРСР – багато сотень розстрільних ровів і братських могил, де таємно закопували страчених, тисячі табірних і спецпоселенських цвинтарів, зруйнованих, напівзруйнованих і таких, від яких залишилися лише сліди; від тисяч цвинтарів уже й слідів не лишилося.

Усе це сприяло б відновленню пам’яті про одну з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття й допомогло б виробити стійкий імунітет до тоталітарних стереотипів.

Сказане вище стосується, в першу чергу, Росії, – правонаступниці СРСР, найбільшої з колишніх радянських республік країни, у столиці якої розташовувався центр вироблення й запуску терористичних кампаній, управління механізмами терору, на території якої перебувала основна частина імперії Гулагу.

Однак дуже багато чого з того, що має бути зроблене, повинне робитися на всій території колишнього СРСР, найкраще – спільними зусиллями наших країн. Історія терору розуміється й трактується в нинішніх пострадянських державах по-різному. Це природно. Але принципово важливо, щоб із цієї різниці виник діалог. Діалог національних пам’ятей – важлива й необхідна частина осмислення історичної правди; погано лише, коли він перетворюється в лайку, у спроби зняти історичну (і, отже, громадянську) відповідальність із себе й перекласти її на «іншого». На жаль, дуже часто саме історія радянського терору стає інструментом нинішніх міждержавних політичних роздорів, а чесна спільна робота над спільним минулим підмінюється виставлянням переліків взаємних образ, рахунків і претензій.

Тому розгорнута комплексна програма, присвячена трагічному досвіду минулого, повинна бути радше міжнародною й міждержавною. Це стосується й історичних досліджень, і видання Книг пам’яті, і меморіалізації місць поховань, і багато чого іншого – можливо, навіть і підготовки шкільних підручників. Пам’ять про терор – це спільна пам’ять наших народів. Ця пам’ять не роз’єднує, а об’єднує нас – ще й тому, що це пам’ять не лише про злочини, але й пам’ять про спільне протистояння машині вбивств, пам’ять про інтернаціональну солідарність і людську взаємодопомогу.

* * *

Звичайно, пам’ять про минуле формується не Указами й постановами урядів. Долі історичної пам’яті можуть визначитися лише в широкій суспільній дискусії. Чим далі, тим більше очевидною стає гостра необхідність такої дискусії.

Осмислення Великого Терору і, ширше, усього досвіду радянської історії, потрібне не лише Росії й не лише країнам, які входили до СРСР або до складу «соціалістичного табору». Таке обговорення потрібне всім країнам і народам, усьому людству, тому що події Великого Терору наклали відбиток не тільки на радянську, але й на всесвітню історію. Гулаг, Колима, Тридцять Сьомий — такі ж символи ХХ століття, як Освенцим і Хіросіма. Вони виходять за межі історичної долі СРСР або Росії й стають свідченням крихкості й нестійкості людської цивілізації, відносності завоювань прогресу, попередженням про можливість майбутніх катастрофічних рецидивів варварства. Тому дискусія про Великий Терор повинна вийти за межі національної проблематики так само, як згадані вище гуманітарні катастрофи, вона повинна стати предметом загальнолюдської рефлексії. Але ініціатором і осередком цієї дискусії зобов’язана стати, зрозуміло, суспільна думка в країнах, які входили до складу СРСР, у першу чергу – в Росії.

На жаль, саме в Росії готовність суспільства довідатися й прийняти правду про свою історію, яка здавалася наприкінці 1980-х досить високою, змінилася в 1990-і байдужістю, апатією й небажанням «копирсатися в минулому». Є й сили, прямо зацікавлені в тому, щоб ніяких дискусій на ці теми більше не було. І в суспільній свідомості, і в державній політиці посилюються тенденції, що аж ніяк не сприяють вільній і прямій розмові про нашу недавню історію. Ці тенденції знайшли своє відображення в офіційній, хоча й не завжди чітко формульованій концепції вітчизняної історії винятково як «нашого славного минулого».

Нам кажуть, що актуалізація пам’яті про злочини, вчинені державою в минулому, перешкоджає національній консолідації (або, висловлюючись мовою тоталітарної епохи, «підриває морально-політичну єдність радянського народу»).

Нам кажуть, що ця пам’ять завдає шкоди процесові національного відродження.

Нам кажуть, що ми повинні пам’ятати, у першу чергу, про героїчні досягнення й подвиги народу в ім’я великої й вічної Держави.

Нам кажуть, що народ не хоче іншої пам’яті, відкидає її.

І справді, значній частині наших співгромадян легше прийняти зручні заспокійливі міфи, ніж тверезо глянути на свою трагічну історію й осмислити її в ім’я майбутнього. Ми розуміємо, чому це так: чесне осмислення минулого покладає на плечі нинішніх поколінь величезну й незвичну вагу історичної й громадянської відповідальності. Але ми впевнені: якщо не візьмемо на себе цей справді найважчий тягар відповідальності за минуле, то не матимемо ніякої національної консолідації й ніякого відродження.

У переддень однієї з найстрашніших річниць нашої спільної історії «Меморіал» закликає всіх, хто цінує майбутнє наших країн і народів, пильно приглянутися до минулого й постаратися зрозуміти його уроки.

Міжнародне товариство «Меморіал»

Переклад Євгена Захарова

Уповноваженому ВРУ з прав людини

Н.І.Карпачовій

Шановна Ніно Іванівно!

4 квітня у вечірніх новинах каналу 1+1, а потім газеті "Україна молода" була надрукована інформація, що з міста Чигирин Черкаської області місцеві представники Партії Регіонів організовано вивезли 40 школярів для участі в мітингу до Києва.

Надсилаю Вам посилання на ці сайти:

http://osvita.org.ua/news/27272.html

http://umoloda.kiev.ua/number/893/113/32524/

На мою думку, такі факти вимагають Вашого втручання, оскільки має місце порушення статті 39 Конституції, яка захищає свободу мирних зібрань, статті 51 Закону „Про освіту”, низки статтей Конвенції ООН „Про права дитини”.

Прошу Вас повідомити про результати Вашого розслідування цього інциденту  і вжити заходів, передбачених Законом України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, щодо недопущення таких, як на мене, дикунських випадків в майбутньому.

З повагою,

Євген Захаров,

співголова ХПГ

Коли людей примушують йти на мітинги в підтримку якоїсь політичної сили – то це, як на мене, ще більше порушення свободи мирних зібрань, ніж заборона мітингу. Огиду викликає підкуповування людей, яких агітують взяти участь у масовому заході за гроші – яка там вже свобода мирних зібрань! „Огидно!” – це перше відчуття, коли бачиш сьогоднішні намагання відтворити зовнішні ознаки Майдану-2004. Це дуже схоже на фарс і викликає в одних сміх, в інших – роздратування. Але перед Великоднем тепер можна було побачити і щось нове – на Майдані з’явилися... діти!

За повідомленнями спостерігачів, на мітингах, організованих правлячою коаліцією, можна було побачити велику кількість дітей. Вперше я почув про це від народного депутата Катерини Левченко. „Така ситуація викликає велике занепокоєння”, – каже пані Катерина, – „оскільки використання дітей в такого роду діяльності може зашкодити їх здоров’ю, отриманню освіти, повноцінному розвитку. Крім того, використання дітей є грубим порушенням законодавства України, зокрема Закону України «Про освіту» (ст. 51), відповідно до якого «відволікання учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів… за рахунок навчального часу на роботу і здійснення заходів, не пов’язаних з процесом навчання, забороняється, крім випадків, передбачених рішенням Кабінету Міністрів України». Чи може вже є спеціальне рішення з цього приводу?”

Про подібне публічно розповідав харківський губернатор Арсен Аваков, який на власні очі побачив в Києві харківських ПТУ-ків, худенькиих і втомлених, 16-17 років на зовнішній вигляд.

Але те, про що повідомили вчора на каналі 1+1 і в газеті „Україна молода”, – вже важко піддається опису. У місті Чигирин Черкаської області дітей звільнили від уроків і організовано повезли в Київ. "40 гривень, прогулянка Києвом, і вам за це нічого не буде", – саме так агітували їхати на Майдан школярів Чигирина представники Партії регіонів. Майже 40 дітей із всіх загальноосвітніх шкіл Чигирина й села Галаганівка рано вранці посадили до "Ікарусу" і повезли в столицю на мітинг. Організатор поїздки неповнолітніх – голова батьківського комітету однієї зі шкіл – з учнями чомусь не поїхала, батьків і адміністрацію шкіл про поїздку не попередила. Хоча дехто з батьків про поїздку дітей знав і поставився до неї прихильно, тому що "діти зароблять хоч якусь копійку". Однак більшість підняла скандал.

На масову відсутність дітей на уроках вчителі звернули увагу вже вранці. Директор школи Чигирина №3 особисто відвідала кожну родину, намагаючись дізнатися, куди могли подітися учні. Виявилося, що діти на Майдані.

І кому могла прийти в голову ця божевільна ідея? Навіщо це робити?! Я вже не кажу про порушення Конституції, Закону „Про освіту”, низки статтей Конвенції ООН про права дитини! Але все ж таки чий світлий розум вигадав таку нісенітницю?

Чи не пора партії Регіонів, чиї члени організували цей захід, провести у себе виховну роботу? Цікаво, що думає про такі події парламентський Уповноважений з прав людини?

31 березня у м. Запоріжжі відбувся семінар «Реалізація права на доступ до екологічної інформації. Теорія і практика». Організатор семінару – Еколого-гуманітарне об’єднання «Зелений Світ» у партнерстві із Харківською правозахисною групою, Інформаційним центром Української Екологічної Асоціації «Зелений Світ», Сєверодонецькою міською екологiчною асоцiацiєю «Зелений свiт» та «Зеленим Рухом Запоріжжя». Учасниками семінару були представники українських природоохоронних та правозахисних організацій, що працюють у проекті «Реалізація права на доступ до екологічної інформації», підтриманому  Міжнародним Фондом «Відродження».

Як відомо, існує низка видів інформації, що безпосередньо стосується кожної людини, незалежно від громадянської активності та політичної позиції. Найактуальнішою для неї є інформація про стан соціального добробуту, безпеки, громадського здоров’я, а також – про стан довкілля. У кожній з цих сфер людина має певні права і засоби їхнього забезпечення. Якщо ж ми не маємо адекватної інформації про те, що влада робить у цих сферах, ми позбавляємося змоги повною мірою користуватися своїми правами.

Стаття 50 Конституції України гарантує кожному право вільного доступу до інформації про стан довкілля, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Нині Україна є стороною понад 40 міжнародних природоохоронних конвенцій та протоколів до них. Серед міжнародних конвенцій особливе місце займає Оргуська конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Сама по собі Оргуська конвенція є ключовим пунктом у справі інтеграції ідеї прав людини та охорони довкілля, надзвичайно важливим компонентом національної та міжнародної правових систем, що закріплює право громадської  участі в охороні довкілля, і насамперед – у доступі до інформації про його стан. Хоча від моменту ратифікації Оргуської конвенції Україною минуло 7 років, ефективної практики реалізації її вимог досі не налагоджено. Прийняті на виконання Оргуської конвенції нормативно-правові акти, на жаль, не відповідають духові та букві конвенції. Уряд України по суті ухилився від виконання міжнародних зобов’язань, штучно звузив можливості екологічного інформування громадян.

Усі ми є свідками того, що стан дотримання природоохоронного законодавства в Україні є незадовільним. Це відображається у незадовільному рівні оприлюднення екологічної інформації, практично – у відсутності державної екополітики, у масовому  порушенні прав людини на безпечне довкілля, у рості захворюваності, пов’язаному з екологічними негараздами. Більшість промислових міст Донбасу, Придніпров’я, території Полісся,  що зазнали забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи,  1200 сільських населених пунктів України, що не мають джерел якісного питного водопостачання, а тому використовують привізну воду, можна обґрунтовано вважати зонами екологічного лиха. Формальне ставлення до вимог природоохоронного законодавства з бо­ку влади, інформаційна непрозорість, неефективна діяльність державних контролюючих органів, заважають досягненню значного поліпшення стану довкілля та створюють перешкоди для участі громадськості у становленні дієвої екологічної політики. В той же час існує багато прикладів ігнорування органами владних повноважень інформаційних запитів громадян, що стосуються стану довкілля,  застосування грифів обмежувального доступу до відповідних документів. Протягом двох років не створено «мережі загальнодержавної екологічної  автоматизованої  інформаційно-аналітичної  системи забезпечення доступу до екологічної інформації», що було передбачено рішеннями Верховної Ради України та Уряду.

Відтак у рамках проекту «Реалізація права на доступ до екологічної інформації», силами громадських природоохоронних та правозахисних організацій планується проведення моніторингу стану доступу до екологічної інформації методами громадянського та медійного впливу, а також шляхом проведення інформаційно-освітніх заходів.

Діяльність, спрямовану на виконання положень Оргуської конвенції, зокрема щодо доступу до інформації, ми розглядаємо, як важливу складову у процесі встановлення режиму прозорості дій влади та покращення якості прийнятих нею рішень, як ефективний чинник загальної демократизації суспільства та захисту нашого конституційного права на безпечне довкілля.

На семінарі у Запоріжжі виступили з доповідями:

– співголова Харківської правозахисної групи, голова Правління Української Гельсінської Спілки з прав людини Євген Захаров (Базові принципи свободи інформації. Відповідність українського законодавства і практики у інформаційній сфері цим принципам. Типові види обмежень свободи інформації).

– адвокат, к. ю. н., викладач Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, консультант проекту «Реалізація права на доступ до екологічної інформації» з юридичних питань Вячеслав Якубенко (Юридичні аспекти захисту права на доступ до інформації. Процедура оскарження випадків відмов та ненадання інформації)

– керівник проекту, голова ЕГО «Зелений Світ»  Олександр Степаненко (Поняття екологічної інформації. Основні положення національного законодавства про екологічну інформацію. План заходів за проектом «Реалізація права на доступ до екологічної інформації». Погодження пріоритетних тем, за якими надсилатимуться інформаційні запити.).

– керівник інформаційного центру УЕА «Зелений Світ» Сергій Федоринчик (Конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля», механізми дотримання її положень. Стан реалізації положень Оргуської Конвенції).

Учасники семінару підтримали текст резолюції щодо необхідності доопрацювання законопроекту  «Про внесення змін до Закону України  «Про інформацію», винесеного Міністерством юстиції України на відкрите публічне обговорення.

Резолюцію надіслав керівник проекту проекту «Реалізація права на доступ до екологічної інформації»,  голова ЕГО «Зелений Світ» Олександр Степаненко.

Якось до давніх спартанців прийшли ворожі парламентарі. Пихаті і бундючні, посланці супостатів довго і кольорово малювали перед спартанцями сповнені різноманітних жахіть картини того, що станеться зі Спартою, якщо вона не складе зброї і паде. «Якщо ми переможемо....», «Якщо наш героїчний обмежений контингент увірветься у місто....», «Якщо наша звитяжна зброя відчинить браму вашого занюханого містечка....» (можливі варіянти, але контекст є зрозумілий). Вислухавши нескінчені, як зради Мороза, погрози візитерів, спартанці відповіли одним словом: «Якщо».

Кожен має право на свої алюзії, свої різнокольорові маркери для сприйняття подій та помітки на полях суспільної і власної історії. Та легенда (а чи легенда?) згадувалася мені, коли я чув погрози, адресовані нам всім (а відтак – і мені особисто), що, як пам’ятаєте, лунали з будинків на Грушевського, 5 та Грушевського, 12 (демонтаж обидвох споруд ввижається мені справою абсолютно принциповою, принциповішою за зруйнування Карфагена, адже там йшлося про геополітику і надування імперських щок, а тут – про катарсис і санацію). А також, коли не помиляюся, з нещасного кінотеатру «Зоряний» (чорт, за що вони так ненавидять сінематограф?). «Якщо деструктивні сили підриватимуть стабільність....», «якщо тільки хтось наважиться дестабілізувати стабільність найстабільнішої коаліції....». Ну ви в курсі, щось таке. Від перестановки слів сенс пацанського розпальцьованого меседжу не змінюється.

Останнім часом мені кілька разів довелося відповідати на здивовані запитання людей, котрих я поважаю, кшталту: «як ти можеш стверджувати, що підстави для розпуску Верховної Раді дійсно були?». Напевно, в очах декого з них залишки мого правничого авторитету, якщо такий взагалі був, розвіювалися швидче, ніж вони дослуховували чи дочитували до кінця відповідні тези. Назагал я не надто люблю багато пояснювати, виходячи з того, що є питання, відповідь на які не потребує ні спеціальних знань ні глибокого аналізу, а потребує просто вибору за принципом: «вчиняй правильно», але, насамперед, ці люди більш ніж заслуговують на повагу до їхньої правової оцінки (а до особистої думки – і поготів), а крім того, багато пояснювати, як на мене, тут нема чого.

І я пояснював.

По-перше, відповідно до статті 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

По-друге, відповідно до частини другої ст.19 Конституції «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», за частиною другою ст.6 «органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України», а за частиною першою ст.8 «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

По-третє, згідно з частиною другою ст.3 Конституції «держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Так от, як на мене, звідси логічно і беззаперечно випливає таке: органи державної влади і владоможці (держава) зобов’язані діяти винятково на підставі Конституції України та тих законів України, котрі прийняті на підставі Конституції і їй не суперечать. Все інше є узурпацією влади, коли держава та/чи її окремі органи чи посадовці ставлять себе поза законом. За це держава і несе відповідальність перед джерелом влади, народом-сувереном.

І Президент України, (перепрошую за певну патетику, але волею нації гарант Конституції, а не незрозуміло що, забаганками диверсантів-політрехворматорів), виходячи з частини другої ст.102 («Президент є гарантом державного суверенітету...., додержання Конституції України»), пункту 1 частини першої ст.106 («Президент України забезпечує ...національну безпеку»), мав не те що право, а обов’язок припинити процес свавільної, відкритої, нахабної і демонстративної узурпації влади громадянами з т.зв. «коаліції», в якому (процесі) позаконституційне залучення до «коаліції» нардепів-перекинчиків було тільки ординарною краплею.

Іншими словами, Президент [нарешті] ініціював те, що, якщо нам тільки йдеться про верховенство права і демократію, має забезпечуватися перманентно – притягнення держави (її, за легендою, законодавчого органу, а насправді – колективного узурпатора) до відповідальности перед громадянами за численні свинства.

Однак, як не дивно, питання не у Президенті. Врешті, мав же він колись врешті зробити щось потрібне. Питання у тому, чому ми не зробили це самі? Ми самі – вільні люди у вільній країні?

Прошу замислитися. Верховна Рада V-го буйнопомішаного скликання:

а) сформувалася внаслідок відверто неправової і за формою і за змістом «політреформи»,

б) чи не з першого дня брутально порушувала конституційну процедуру прийняття рішень (голосування чужими картками),

в) приймала «закони» на відверте і брутальне порушення Конституції (закон про недоторканність депутатів місцевих рад, закон про Кабмін тощо),

г) зусиллями мандатоносних хамів (чи то юродивих) різних партійно-фракційних кольорів багаторазово влаштовувала взірцево-показові дурдоми з блокуванням трибуни, президії і трохи не сортирів (чи і сортирів також?), не передбачені жодним регламентом, але при тому чомусь оплачувані з наших кишень?

д) призначила нам Омбудсмена з демонстративним начханням на вимоги закону,

е) а до того, з аналогічним ставленням до букви закону – керівника уряду,

є) виявила велику вигадливість та кмітливість при формуванні і переформуванні «коаліції»,

ж) тривалий час зумисно блокувала діяльність Конституційного Суду України (а чи розблокувала?).

Тобто, неодноразово порушила Конституцію України, що складається у порушення системне. Невже вона не має за це відповідати?

Якщо ви вперто порушуватимете правила дорожнього руху, вас рано чи пізно оштрафують і, слід сказати, правильно зроблять. Якщо я, наприклад, розіб’ю десь витрину чи наб’ю комусь пику, то мене запроторять до буцегарні і також будуть стовідсотково праві. Правопорушення має тягти за собою юридичну відповідальність. То які підстави для винятку щодо Верховної Ради та для 450-ти громадян, що її обсіли, тим більш, що капостять вони регулярно, до того ж від імені держави, котра (пам’ятаймо!) «відповідає»? Так, на жаль, чинна Конституція передбачає таку збоченську штуку, як депутатська недоторканність, але якщо навіть так, то чи є такий тимчасовий імунітет від кримінальної відповідальности, затримання чи арешту тотожнім праву на абсолютну сваволю. Чхати на правила дорожнього руху? Бити витрини і пиcки? Порушувати засадничі норми Конституції?

Визнання нами за ними такого права дорівнювало б автоматичному і безумовному визнанню правоти регіонального нардепа Кисельова, що обізвав всіх нас, позбавлених мандата і не зарахованих до ко[д]ла «еліти», словом «ніхто» (а якби цей розкішний екземпляр законотворця розумівся на займенниках, напевно звертався б водночас до усіх 48-ми мільйонів на «ти»). Хтось згоден? Я – ні. Можливо, з-поміж, з одного боку, громадян, а з іншого – теперішніх нардепів одна сторона і заслуговує на той неласкавий термін, але у такому випадку, шановне панство, напевно ми матимемо спільну (і протилежну щодо кисельовської) думку про те – яка саме сторона. Я помиляюся?

А тепер чи не найголовніше запитання, з відповіді на яке випливатимуть певні висновки: який правовий механізм держава, заявивши, що вона «відповідає перед людиною за свою діяльність», забезпечила для реалізації такої відповідальности? Принаймні для випадку, що розглядається – жодного. Спробуйте оскаржити у суді, скажімо, злоякісний закон про Кабмін. Закладаюся на кухоль файного пива, що у вас ніц не вийде. Спробуйте звернутися за тим самим до Конституційного Суду. Ефект буде аналогічний – у вас не приймуть ані подання щодо його перевірки на конституційність (бо ми, громадяни, бачте, «не є суб’єктами»), ані звернення щодо тлумачення відповідних норм Конституції (бо за законом про КСУ ми повинні, незважаючи на те, що нічого подібного нема у Конституції, довести «неоднозначне застосування», а що це таке – знає тільки сам КСУ. Якщо знає). І це, зверніть увагу, і при тому, що «держава відповідає» і при тому, що за частиною другою ст. 55 Конституції: «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади...». Яких? Позаяк нема винятків – всіх. Крапка.

Тому, співгромадяни, обраний нами Президент своїм указом вчинив крок, спрямований, як його і зобов’язує Основний Закон і присяга, на забезпечення передбаченої Конституцією відповідальности держави (в особі її законодавчого органу) перед нацією та на реалізацію, нехай і опосередковано, нашого з вами права на притягнення держави до відповідальности, оскарження її рішень та дій.

Особисто мені не є потрібним рішення КСУ для переконаности у неконституційности такого висліду (радше – посліду) діяльности ВРУ як «політрехворма», закон про Кабмін, чи ерзац-коаліція зі зрадниками в якости гарниру до неї. Бо це – на поверхні, без варіянтів. Як, наприклад, якийсь закон про розстріл всіх читачів сайту «Майдан». Sapienti sat, а хто не sat, то Бог йому суддя, а члени «коаліції» – браття по розуму (добре це чи ні – не мені судити).

Але можливо є маловірні. Ок, є Конституційний Суд і є якесь там подання, котре, не маю нічого проти, має бути розглянуто – справедливо, неупереджено, компетентно, об’єктивно. Але, як полюбляв казати один мій знайомий, а ниньки – депутат від «Партії регіонів,»не все так просто». І засоби масової інформації рясніють заявами про скажений тиск на суддів КС, розповідають про те, який суддя КС до якої «орбіти» належить (http://pravda.com.ua/news/2007/4/6/57073.htm), з чого усього можна зробити висновок і про «об’єктивність» розгляду справи і про ймовірні результати (http://maidanua.org/static/news/2007/1175868817.html). Якщо таке станеться, це означатиме однозначне і відверте заперечення державою своєї, передбаченої Конституцією, нібито правової сутности та іншого мотлоху (в очах бандократії), як то верховенства права, відповідальности держави, суверенітету народу. Абсолютне заперечення можливости за будь-якою процедурою покласти край нардепській сваволі.

Чим довше триватимуть паскудства владоможців і можновладців, чим безнадійніше впадатиме в коматозний стан правосуддя, чим гучніше чхатимуть на закони (чхатимуть хором чи соло) державні органи, чим глибше «поглиблюватиметься політреформа», тим скоріше народ-суверен дійде логічного висновку про необхідність радикального переформатування держави.

На мою думку, послідовна самоделегітимізація інституцій влади, правовий нігілізм владців, спотворення механізму взаємодії громадянського суспільства та держави, комерціалізація практики і традицій політико-правових стосунків зайшли так далеко, що не завадило б розпочати з Національних Зборів та Tabula Rasa.

У випадку непроведення, під будь-яким соусом, позачергових виборів, питання про «встати і вийти» по-справжньому постане з усією актуальністю. Утверджуючи свою вседозволеність і заперечуючи будь-яку можливість припинити цю вседозволеність з використанням юридичного механізму, держава, українська і демократична тільки за назвою, а за сутністю – окупаційна та олігархічна, штовхатиме нас до інших форм протесту і боротьби. Мирних, дорогі співробітники «відповідних органів», суто мирних. Думаю, українці просто продемонструють (зокрема – убогим на креативність організаторам синьо-червоного псевдомайдану), якими можуть бути справжні мирні зібрання.

«Вони», безперечно, впевнені, що якщо вони переможуть зараз, то це буде дуже надовго. «Вони», безсумнівно, переконані, що якщо «вони» цього разу зметуть нас з Майданів то остаточно де-факто закріплять у створеній ними системі координат наш статус, вербалізований золотовустом Кисельовим.

Якщо.

Як відомо, 2 квітня 2007 року Президент України В.Ющенко оприлюднив Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» № 264/2007, який констатує й водночас суттєво підсилює ситуацію гострої політичної кризи в Україні. Саме ці обставини стали причиною того, щоб подати цей коментар. Необхідно зазначити вже від початку, що коментар побудовано на кількох загальновідомих аксіомах. Зокрема, на тезі про те, що лібералізм, який не спирається на владу закону, небагатого вартий. У свою чергу, демократія, що не спирається на верховенство права, є нічим іншим як прологом до хаосу. Політичний хаос найчастіше закінчується владарюванням сильного. В підсумку виходить, що свобода, яка не спирається на право, – це фактично право сили. Власне, саме з цих класичних засад намагається виходити даний коментар.

Відтак, в Указі Президента (далі – Указ) констатується що:

1) в Україні «склалася ситуація ігнорування більшістю у Верховній Раді України конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій», зокрема, «на заміну поодиноким випадкам включення до складу коаліції депутатських фракцій окремих народних депутатів <...> заступає практика масового поповнення її складу на засадах індивідуального або групового членства»;

2) в свою чергу, «порушення конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій» <...> спотворює результати народного волевиявлення <...> у березні 2006 року»;

3) таке формування коаліції «є нехтуванням конституційних виборчих прав громадян України»;

4) воно також «призводить до ігнорування конституційного принципу народного суверенітету»;

5) крім того, «такий розвиток подій є реальною передумовою узурпації влади в Україні»;

6) нарешті, все «це також загрожує національній безпеці, спричиняє дестабілізацію політичної ситуації в державі, створює потенційну небезпеку державному суверенітету».

На моє переконання, кожна з вищезазначених констатацій Указу заслуговує на окрему юридичну оцінку. Тому ситуацію доцільно розглянути саме у відповідності до більшості із проголошених тез.

 1. Указ стверджує, що нині в Україні відбувається масове поповнення складу правлячої коаліції на засадах індивідуального або групового членства. Тобто вже від початку ми стикаємося з оціночним судженням Президента про те, що певна (на мою думку, не масова – В.Р.) кількість депутатів почала голосувати в унісон з голосуванням депутатів, які належать до правлячої коаліції. За винятком переходу до коаліції депутатів групи А.Кінаха, а ще раніше – соціаліста О.Мороза, йдеться не стільки про фізичний перехід із фракції у фракцію, скільки про зміну пріоритетів в голосуванні окремих членів парламентської опозиції. Оскільки днями ці люди були виведені зі складу правлячої коаліції, їхній зв’язок з коаліцією залишається суто ідейним.

Якщо згадати про те, що частина 2 статті 80 Конституції України говорить, що «народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах», виникає запитання – у чому, власне, полягає сенс «грубого порушення», про яке йдеться в Указі? Адже нові симпатики коаліції сидять у тій самій залі пленарних засідань, що й раніше сиділи. Слухають, думають, ухвалюють рішення, голосують... Все те саме, що було й раніше, тільки внутрішні оцінки, політичні установки суттєво змінилися. Але чи має будь-яка фракція владу над інтелектом, моральними переконаннями, духовними цінностями своїх членів? Більше того, чи має таку владу над свідомістю депутатів навіть народ України?

Народ обрав на парламентських виборах 2006 року дуже різних людей з усіма притаманними їм внутрішніми переконаннями, настроями і оцінками. При цьому голосування відбувалося за фактично закритими списками. Тобто народ, обираючи депутатів, мусив покладатися на зрілість політичної сили, яка сформувала конкретний список. Реально списки формували лідери партій та блоків, отже, саме вони несуть головну відповідальність за нелогічну поведінку своїх обранців. Якщо місце у списках купувалося за гроші, то претензії взагалі недоречні. Народ на продаж місць політичних лідерів не уповноважував. Якщо ж вони все-таки це зробили, то саме вони й повинні нести конституційну відповідальність. В останньому випадку логічним було б розпустити не всю Верховну Раду, а тільки опозиційні фракції, які морально розклалися.

Втім, у кожній з існуючих у світі виборчих систем вибір людей не буває абсолютно безпомилковим. Нормальна виборча система може бути мажоритарною, пропорційною чи змішаною, проте в будь-якому випадку вона повинна давати такий результат, при якому помилки волевиявлення є поодинокими, тобто коли вони не утворюють ефекту масовості, системи. Натомість Указ констатує масову зміну політичних орієнтацій. Але якщо симпатії й подальше голосування депутатів змінюються масово, то це дає підстави говорити не так про політичне відступництво, як про хибний спосіб формування виборчих списків, юридично неприйнятний виборчий закон.

З іншого боку, не існує серйозних підстав стверджувати, що народ в особі більшості виборців дійсно подразнює перехід депутатів від опозиції до коаліції. Адже народ обирав народних депутатів не безпосередньо до коаліції чи опозиції, а до парламенту – Верховної Ради України. Тобто за законом народ на входження депутатів до складу коаліції чи опозиції впливати не може й не повинен. Не виключено також, що за час, який сплив з моменту останніх парламентських виборів, електорат перейшов до нових політичних пріоритетів разом із депутатами-перебіжчиками. Принаймні, Президент України не може достеменно знати сьогоденні пропорції політичних настроїв народу. Як свідчить відносно недавня історія, лідери можуть у вражаючих масштабах розходитися с народом, про що говорить приклад не тільки Н.Чаушеску.

Якщо симпатії більшості народу на перших виборах належать одній партії, а на других виборах – іншій (типова картина у двопартійній політичній системі), то чому б їм не змінитися в коротший термін? У березні 2006 року народ міг хотіти одного, а в квітні 2007 – іншого. Зрештою, якщо голосування окремих депутатів від опозиційних фракцій в унісон з коаліцією – це зрада, то голосування цілої фракції «БЮТ» за Закон «Про Кабінет Міністрів» має вважатися ще більшою зрадою. Адже він практично нищить політичну значущість поста українського Президента. І чому в такому випадку не вважається зрадою виборців те, що сам Президент В.Ющенко подав на посаду Прем’єр-міністра кандидатуру В.Януковича? Адже саме щоб не допустити останнього до влади, стояв на зимовому майдані Незалежності його відбірний електорат.

Так або інакше, але з юридичної точки зору неможливо довести, що зміна стратегії голосування цілою фракцією, так само як і зміна політичних уподобань Президента щодо кандидатури В.Януковича – це благо для народу, а зміна стратегії голосування окремими депутатами – зло.

2. Теза Указу про те, що «порушення конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій <...> спотворює результати народного волевиявлення <...> у березні 2006 року» є також дуже сумнівною. З логіки Указу випливає, що перехід соціалістів О.Мороза до антикризової коаліції влітку 2006 року не спотворював волю виборців, а такий самий перехід інших фракцій пізніше її спотворює. Подібний висновок є нелогічним, бо відразу після виборів воля електорату є більш наближеною до волі обраних ним депутатів, ніж 9 місяців пізніше. Проте мусимо наголосити на тому, що Конституція саме відразу після виборів дозволяє народним депутатам входити у складі фракцій до будь-якої коаліції.

Як відомо, частина 7 статті 83 Конституції України говорить лише про те, що мінімум 226 організованих у фракції депутатів мають визначитися в місячний термін з питанням входження до правлячої коаліції. При цьому є очевидним, що  за умов багатопартійної системи (як от в Україні) політична єдність коаліції може бути лише умовною, відносною.

Адже фракції входять до коаліції, проте не розчиняються в ній. Тому виглядає логічним, що за Конституцією і законом такої єдності має вистачити лише для формування Кабінету Міністрів. Про подальшу долю коаліційної єдності, так само як і єдності опозиції, Конституція просто нічого не говорить. Тобто вона не передбачає обов’язку коаліції чи опозиції голосувати протилежним один до одного чином. Навпаки, з частини 2 статті 80 Конституції витікає те, що голосування депутатів є принципово індивідуальним. Це означає, що воно обумовлюється їх власним вибором, інтуїцією, а не партійною (фракційною) дисципліною.

Таким чином, ми мусимо дійти до єдино можливого висновку: Конституція не передбачає голосування в унісон ні в межах правлячої коаліції, ні в межах опозиції. Що ж стосується загальних стандартів партійної демократії, то не партія повинна думати однаково з лідером, а лідер повинен думати в унісон із своїми однопартійцями. Ще більшою мірою це правило стосується депутатських фракцій, до складу яких за українським законом можуть входити позапартійні депутати. Врешті-решт, поміркований дисидент у партії чи фракції – це свідчення їх терпимості й плюралізму, а відтак – норми. Навпаки, абсолютна політична єдність є очевидною ознакою «демократичного централізму» радянського типу.

3. Юридично недоведеним виглядає також твердження Указу про те, що «поповнення» складу коаліції «на засадах індивідуального або групового членства» призводить до «нехтування конституційних виборчих прав громадян України».

Виборчі права українських громадян полягають в тому, щоб або голосувати за партійний чи блоковий список (мажоритарна система діє у нас лише на виборах до сільських і селищних рад), або самому увійти до складу подібного списку. Як відомо, з активним виборчим правом в Україні серйозних проблем поки не існує. Зате суттєво гіршою є ситуація з пасивним виборчим правом.

Конституційна реформа від 8 грудня 2004 року та Закон «Про вибори народних депутатів України» в редакції від 19 січня 2006 року запровадили пропорційну систему виборів із практично закритими виборчими списками. Це негативно вплинуло на політичні права українських громадян, проте дозволило комплектувати виборчі списки партій та блоків ексцентричними олігархами, охоронцями і шоферами VIP-персон, а також естрадними й телевізійними зірками. Дозволивши формувати депутатський корпус із бізнесових та відверто екзотичних верств публіки, виборчий закон автоматично стимулював некерованість й непередбачуваність поведінки парламентських неофітів.

Чесно кажучи, політична реформа 2004 року і прийнятий на її основі виборчий закон зробили українську політику відверто корпоративною, а саму Верховну Раду – уособленням такого собі клубу-казино для багатих. Оскільки політична реформа та виборчий закон були успішно проголосовані депутатами Верховної Ради минулого скликання разом із майбутнім Президентом України, саме вони несуть відповідальність за їх системні недоліки. Простіше кажучи, негаразди нинішньої ситуації в парламенті й суспільстві зроджені не так депутатами-перебіжчиками, як системними особливостями політичної реформи і прийнятих на її основі законодавчих рішень.

Що ж стосується порядку формування коаліції, про який згадується в Указі, то він на реалізацію виборчих прав українських громадян безпосередньо не впливає. В Україні, дякувати Богові, не визнається імперативний мандат на парламентському рівні. Отже, народний депутат – це не примітивний транслятор (ретранслятор) настроїв та уподобань електорату, а відповідальна, самостійно мисляча й політично автономна особистість. Будь-який виборець може міняти свої політичні уподобання, те саме стосується й кожного народного депутата. Сучасна передвиборна програма – це декларація про наміри, а не караульний устав. Реалізувати її можна найрізноманітнішими способами. Саме тому депутатам надається право вільно обирати тактику парламентського побутування.

Здорова фракція – це не мурашник і не бджолиний вулик з раз і назавжди встановленими ролями. Проте насправді, за свідченням науковців, в українських парламентських фракціях рішення приймаються партійною елітою, яка складається максимум з 3-4 осіб. Не дивно, що стиль роботи подібних тоталітарних фракцій зроджує лише нехіть і відразу. Фракцію в Українському парламенті можна перевдягнути в білі светри, проте значно складніше вибілити людський мозок. Зрештою, кожен виборець, обираючи ту або іншу людину в якості свого представника, певним чином ризикує. Політичний шлюб, як і просто шлюб, може виявитися з часом невдалим.

В будь-якому випадку Президент не може й не повинен знати, хто саме в тій або іншій парламентській фракції уособлює правильний курс. Адже в демократії істину засвідчує лише статистика. Ще більш складно осягнути універсальну правду в народі. Французьке прислів’я говорить: «В цьому світі страшним є те, що кожен по-своєму правий». Як, наприклад, оцінювати поведінку депутатів-розкольників у випадку, коли їх політичні уподобання розходяться з уподобаннями лідерів фракцій, але при цьому наближаються до уподобань широкого громадського загалу?

За усталеною в Європі традицією, парламентарій захищає інтереси не конкретних виборців, а нації в цілому. Як писав свого часу у «Баладі про Схід і Захід» Р.Кіплінг, «и для спокойствия страны ты мой разоришь очаг».[1] Можна навести ближчий до нас приклад. Якби свого часу комуністи не пішли за Сталіним, а Сталін пішов би за комуністами, то шкоди для цивілізації було б спричинено, ймовірно, менше. 

4. Не зовсім зрозумілою є теза президентського Указу про те, що спонтанний порядок формування коаліції «призводить до ігнорування конституційного принципу народного суверенітету, закріпленого у частинах другій та третій статті 5 Основного Закону України». Адже йдеться про приєднання депутатів від опозиції не до меншості, а до більшості в Українському парламенті. Крім того, ми не знаємо, чи означає перехід фракції О.Мороза до коаліції те, що він втратив свій електорат. Так само ми не знаємо, чи втратив свій електорат Президент В.Ющенко, який подав відносно недавно кандидатуру В.Януковича на посаду Прем’єр-міністра. Ймовірно, що певні кола громадськості він при цьому розчарував, а комусь щойно почав здаватися мудрим. 

З точки зору конституціоналізму прийнято вважати, що органічно сформована більшість в парламенті віддзеркалює більшість в народі. Це означає, що народний суверенітет існує як політична воля більшості. За класичним визначенням народний суверенітет уособлює в собі єдність, непорушність та верховенство політичної волі народу. Проте на практиці суверенітет народу – це якісний стан, який виникає внаслідок появи політичної більшості. Політична меншість уособлювати суверенітет не може за означенням.

Таким чином, якщо в країні збільшується розмір правлячої коаліції, то це призводить до підсилення характеристик, які закладаються в поняття народного суверенітету. Інша річ, що суверенна воля народу при цьому зовсім не гарантує власних позитивних якостей. В 1933 році політична воля німецького народу полягала в тому, щоб обрати вождем нації монстра. Тирана Ф.Кастро давно підтримують маси на Кубі, а терорист Че Гевара ще й сьогодні лишається предметом захоплення молодшого покоління.

Не секрет, що політична воля Українського народу балансує між двома векторами розвитку, які ведуть до суттєво різних перспектив для України. Саме тому, одержавши важку перемогу на президентських виборах, помаранчеві сили повинні були зробити все, щоб якомога швидше привернути на свій бік симпатії хоча б кількох відсотків біло-блакитного електорату.

Проте історичний шанс було проігноровано і, здається, втрачено. Політика помаранчевих не була теплою, гуманною, оберненою до потреб простої людини. Наприклад, перехід на задекларовані ними європейські цінності вимагав радикальної зміни в ставленні держави до освіти. Адже зрозуміти сенс свободи, достоїнства особистості, демократії може лише освічена людина. Проте українські провінційні школи, так само як і їхні викладачі, залишилися жебраками. Не була відновлена навіть традиційна для комуністичних часів мережа провінційних книжкових магазинів.

Право не працювало як універсальний регулятор, ключових свідків запрошували до Генеральної прокуратури через національні телеканали, а фальсифікатори виборів могли кепкувати з недолугості переможців. Розпачливим, проте логічним наслідком цієї політичної атмосфери стало те, що колишнього генерального прокурора М.Потебенька було нагороджено орденом Ярослава Мудрого.

Економічні блага закачувалися, головним чином, в столицю, що перетворило Хрещатик на національну стоянку «Мерседесів». В архітектурному відношенні Київ, як сказав один експерт, став втіленням «марень п’яного кондитера». Вилка зарплат в бюджетній сфері сягнула 40-кратного рівня. При цьому самовпевненість контрастувала з вельми скромною ерудицією правлячої верхівки. Не дивно, що на парламентських виборах тільки інерція людських сподівань врятувала помаранчевий табір.

Надмірна консолідація влади (на будь-якій основі) може призвести до згубних наслідків загальнонаціонального масштабу. Проте вона не уособлює загрози для народного суверенітету. Розростання єдності в парламенті посягає на плюралізм, поліфонію і строкатість суспільства, воно є загрозливим для прав політичних меншин і окремої людини. Отже, політична консолідація становить серйозну загрозу лібералізму. Однак саме про це в Указі не йдеться. Неважко здогадатися, що Президента хвилює не так народний чи державний суверенітет, як колір, в який обидва суверенітети може бути пофарбовано.

Таким чином, зростання парламентської більшості призводить не до загрози народному чи державному суверенітету, а до надмірної урегульованості політичних процесів в країні. Гіпертрофована єдність є фактором не стільки дестабілізації, скільки стагнації в українському суспільстві. Саме проти них мала б бути спрямованою аргументація президентського Указу. Якщо наміри гаранта Конституції можна визнати врешті-решт позитивними, то чисто юридична логіка Указу відверто не співпадає з його намірами. Штучне «накачування» парламентської більшості загрожує країні не дестабілізацією, а летаргійним сном. 

5. Теза Указу стосовно «узурпації влади в Україні» також погано пасує до реальної обстановки. Звичайно поняття узурпації означає насильницьке захоплення влади. Стверджувати, що перехід депутатів від парламентської опозиції на сторону більшості є наслідком чи передумовою насильства, поки що немає підстав. Явних ознак насильства поки не спостерігається. Ототожнювати ж з насильством фінансові, бізнесові та інші спокуси, організовані коаліцією для опонентів, ми не маємо права. Тому й тут правову конструкцію Указу слід визнати некоректною. Використані в Указі аргументи є політичними, а не юридичними (конституційними). Указ свідчить про реальну занепокоєність і тривогу Президента, але він юридично не доводить наявності саме тих загроз, про які в ньому йдеться.

6. Як свідчить Указ, Президент також вважає, що останні події в парламенті загрожують національній безпеці, створюють потенційну загрозу державному суверенітету. З даним твердженням можна погодитися, але лише частково. Бо загроза національній безпеці та державному суверенітету існують не стільки завдяки гостинності коаліції, яку вона так щедро виявляє до своїх опонентів, скільки завдяки загальному згущенню політичних негараздів в країні. Саме про це хотілося б сказати в дещо більш розгорнутій формі нижче.

Таким чином, аналіз Указу та політичної обстановки довкола нього дозволяє зробити певні висновки. Очевидно, що Україні загрожує надмірна концентрація парламентської більшості, проте ще більше їй загрожує зроджене політичною реформою роздвоєння виконавчої гілки влади на два потужних центри. Конституційний розкол, в свою чергу, органічно накладається на «дві України» (М.Рябчук) – схід-південь і захід-центр, про що свого часу писалося в українській публіцистиці.  

В результаті, Україна одержала небезпечно підсилену конституційною реформою конкуренцію двох політик і двох візій стратегічного розвитку України. З огляду на дану ситуацію Указ Президента становить лише її характерний симптом. Зовні все виглядає так, що Президент не стільки вболіває за стабільність в країні, скільки непокоїться про те, що вона вибудовується за «регіональною» моделлю. Історичним (геополітичним) підґрунтям даного протистояння є те, що центр і захід обрали В.Ющенка Президентом України, а схід і південь – зробили В.Януковича її ж Прем’єр-міністром.

Отже, на тлі політичних пертурбацій останніх років справжньою загрозою для України виглядає не коаліційна більшість, а спровокована реформою розірваність державної влади на вищому ієрархічному рівні. Саме роздвоєння у виконавчій гілці призвело до невідповідності зовнішнього та внутрішнього політичного курсу України, протистояння місцевого самоврядування і державних адміністрацій на сході та півдні країни.

Не секрет, що загрозливим для країни є також загальний ретроградно-консервативний стиль врядування, який нині майже всюди демонструють представники політичних сил коаліції. Загальну атмосферу пригнічує архаїзм примітивних міфологем, що панують в системі державної освіти, забобонне ставлення навіть освічених верств населення до ідеї європейської інтеграції та потенційного членства України в НАТО.

Важко переоцінити також ту небезпеку, яку містить в собі нехтування Конституцією та законами України з боку органів державної влади та вищих посадових осіб України. Досить згадати блокування діяльності Конституційного Суду колишнім спікером парламенту України В.Литвином; участь Голови Верховного Суду України В.Маляренка та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.Карпачової у виборчій кампанії; голосування депутатів Верховної Ради України чужими картками; рішення Конституційного Суду України на користь третього терміну повноважень Л.Кучми. На жаль, недалеко за формою відійшов від подібної практики і нинішній президентський Указ.

Шкідливою виглядає модель пропорційної виборчої системи для органів місцевого самоврядування. Розвалює національну єдність фантастична вилка зарплат в бюджетній сфері. Ситуація, коли народний депутат одержує зарплату, що у десятки разів перевищує зарплату висококваліфікованого вчителя або хірурга, є більшою загрозою для національної єдності в Україні, ніж будь-які пертурбації на рівні парламентських фракцій. Як стверджують деякі австрійські політологи, з такою різницею в бюджетних зарплатах, яка існує в Україні, політичну націю просто неможливо створити.

Отже, в Україні дійсно існує й послідовно поглиблюється політична криза. Перш за все, це загальна криза довіри населення до влади. Це також криза, що витікає з примітивної освіченості населення, внаслідок чого українці масово бояться Брюсселю і НАТО. Це криза економічного розриву між багатими і бідними, а також державними чиновниками вищого й нижчого рангів. Це криза конституціоналізму й законності, внаслідок чого вищі посадові особи свідомо ігнорують елементарні вимоги власної ж правової системи. Це криза морально-етичних якостей народних депутатів та їх лідерів, які вдаються до масових шантажистських голосувань.

В стратегічному сенсі більшість кризових явищ в Україні пов’язана з тим, що вона ще й досі не зуміла попрощатися з теорією і практикою тоталітаризму. Інструментальність поведінки політичних лідерів, їх неспроможність керуватися цінностями та принципами, масове нехтування Конституцією і законами, безмежне політичне честолюбство – все це є наслідком плебейської політичної культури, результатом тривалого дефіциту модерних знань і свободи. Водночас, чим більше часу спливає, тим критичнішим робиться громадське сприйняття українських політичних реалій. Зокрема, люди починають розуміти, що Конституцію України було зламано в грудні 2004 року просто через особисті амбіції політиків найвищого рангу.

Сьогодні системні недоліки конституційної реформи руйнують політичний курс України. Відвертий примітивізм виборчої системи та імперативний мандат роблять українську політику незграбною, а її державне життя – перманентним зведенням особистих рахунків. Розвал Конституції зробив українську політику лицемірною, емоційно відразливою, негуманною й неефективною одночасно.

Що більше риторики та гасел виголошується з тих пір політичною елітою, то глибшою робиться прірва між нею й народом. Врешті-решт, взаємні звинувачення і Указ від 02.04.07 р. роблять прозорим і зрозумілим простий факт – за системну кризу в Україні є відповідальними всі без винятку політичні партії та гілки державної влади. При цьому найбільша провина лягає на того, хто був і лишається більш розсудливим і розумним.

Очевидно, що Указ про розпуск стане важким горішком для Конституційного Суду не тільки через його суто юридичні властивості. Він є складним для аналізу також і через свою морально-етичну основу. З юридичної точки зору не треба довго доводити, що Президент не володіє правом довільно розпускати парламент. В.Ющенко – не намісник царя на Кавказі, якому в Російський імперії зазвичай надавалися дискреційні повноваження. З іншого боку, Президент правий в тому сенсі, що українська держава зайшла в глухий кут, а збайдужіле суспільство деградує у всіх на очах, й на це треба якось реагувати.

Самі по собі перевибори в країні, яка швидко росте і змінюється, виправдати легко. Проте енергія народу на таких перевиборах має бути використана з максимальним ефектом. Справжня проблема, яка нині постає не тільки перед Конституційним Судом, полягає в тому, що сам по собі розпуск парламенту і його перевибори не дозволять Україні вийти з системної кризи. Адже причини останньої сховані в матриці політичної реформи. Допоки вона існуватиме, жоден Український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу.

Тому, щоб вилікувати хворобу, необхідно зважитися на більше. Можна поставити реформу на всенародне «рейтингове» голосування або скасувати її в Конституційному Суді. Юридичних аргументів для цього не забракне. Переписана невдахами Конституція є насправді нелегітимною, це зовсім не той документ, який ми маємо боронити всіма своїми силами. Оскільки відповідальність за реформу несуть всі гілки влади, на перевибори необхідно наважитись і Президенту. Проте спочатку має бути вирішена доля політичної реформи.

Що ж стосується подальшого сценарію «воскресіння» України, то його має розробити не Конституційний Суд, а круглий стіл головних політичних сил України. Тут варто прислухатись до порад, якими готовий поділитися Л.Кравчук.

Можна зрозуміти сподівання опозиції на політичний реванш, так само як і її зловтішні очікування стосовно подальшої політичної долі А.Кінаха чи О.Мороза. Проте політичне життя є гранично парадоксальним. Намагаючись переграти «Солідарність», польські комуністи спровокували кризу, сподіваючись на те, що громадяни вийдуть на вулиці міст з марксистськими гаслами й червоними прапорами. Проте польські робітники несподівано вийшли на вулиці під знаком Чорної Мадонни. Розчарування може очікувати і наших опозиціонерів. Не виключено, що за два роки народ пройшов окремий шлях до розуміння політичних реалій, який вже суттєво відрізняється від стежки Президента.

Втім, за будь-яких обставин проблема України полягає не тільки в тому, що «погані» політики перехопили ініціативу у політиків «хороших». Вражає те, що навіть «хороших» політиків у нас абсолютно не хвилює репутація вітчизняних конституційних суддів. А це, все-таки, юридична еліта країни. Попередній Конституційний Суд був дискредитований в очах міжнародної спільноти завдяки рішенню стосовно третього терміну повноважень Л.Кучми. Чи захоче новий Конституційний Суд пожертвувати своєю міжнародною репутацією на користь гаранта конституціоналізму, наразі невідомо. Очевидно, що Україна потребує справжньої шокової терапії. Проте в Указі українській спільноті пропонується грубо заточений скальпель.

У будь-якому випадку українському виборцю слід серйозно подумати, чи варто знову віддавати голос за тих, хто поставив собі зарплату у десятки разів вищу за його власну, а також за тих, хто заради безмежного честолюбства зламав національний Основний Закон. Відродження України справді на часі. Але воно має починатися з чогось для всіх зрозумілого і простого. Наприклад, з перегляду процедурних моментів конституційної реформи. Зовні ця акція виглядає несуттєвою, проте вона таки прочиняє нам двері на свіже повітря.

[1] Переклад Є.Г.Полонської.