Бюлетень "Права Людини", 2008, #01

Напевно, якщо таке питання задати будь-якому пересічному громадянину України, він обере другий варіант. Втім, на практиці в нашій Конституції закріплений такий обсяг соціально-економічних прав, що ніяка «соціальна» держава не в змозі витягнути отакого воза соціальних пільг та гарантій.

При цьому більшість з цих прав ніколи й не реалізовувалися в життя. І захистити їх в суді, не зважаючи на те, що «норми Конституції є нормами прямої дії» (ч. 3 ст. 8), реально неможливо.   

Адже й конституційні механізми захисту прав людини в Україні є відверто слабкими: парламентський контроль за виконавчою владою практично обмежений однією згадкою про Уповноваженого ВРУ з прав людини, інститут якого є доволі слабким, позапарламентський контроль взагалі не передбачений, а функція Президента як гаранта прав і свобод ніяким чином не прописана, отже, теж є суто декларативною.

Ще в січні 2001 р. я писав:

«Лучше несовершенные законы, которые неукоснительно выполняются всеми, чем законы великолепные, выдержанные в духе международного права, но носящие декларативный характер, и потому не действующие. Это, в первую очередь относится к нашему Основному Закону – Конституции Украины образца 1996 года, который, как и «сталинская» конституция 1936 года, хорош на бумаге, но нереален в жизни. Если советская конституция провозглашала, но, как правило, не реализовывала политические и гражданские права, то, современная украинская не действует в области социально-экономических прав. И об этом почему-то крайне мало говорится… Как можно воспитать в гражданах правосознание и законопослушание, если само государство подает дурной пример беззакония?! Законы должны быть наполнены реальным содержанием, в противном случае их лучше вообще не принимать в таком декларативном виде.

(«Права людини», №1, 2001 р.)

Таким чином, можна дійти висновку, що розділ ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» потребує аналізу та реформування. Втім, багато експертів вважають, що після того, як у грудні 2004 р. до Конституції не в легітимний спосіб були внесені зміни, які призвели до кризи управління та політичного протистояння у 2007 р., конституційна база Основного Закону була зруйнована. І тепер необхідно приймати вже нову Конституцію, яка буде збалансованою, з окресленим розподілом повноважень між різними гілками влади, з системою чітко виписаних та гарантованих прав і свобод.

Можливо, обсяг соціально-економічних прав буде трохи зменшено, за рахунок прибирання з тексту Основного Закону мертвих, декларативних норм. Натомість, адекватним замінником повинні стати більша свобода від державного контролю та неухильне виконання державою взятих нею конституційних гарантій.

Однак, на цьому шляху виникає ще одна проблема: можна виписати бездоганну з правничої точки зору Конституцію, але її окремі норми люди не будуть виконувати, тому що не сприймуть їх на ментальному рівні.

Тому постає питання проведення ґрунтовного дослідження у цій досить тонкій сфері. Необхідно зрозуміти, наскільки змінилися побутові уявлення українців щодо соціальних та економічних  «обіцянок-цяцянок» держави, тобто, виміряти рівень патерналістських настроїв наших співгромадян на сучасний момент.

За свідченням соціологів, на початку 1990-х років на державу покладалися та сподівалися, що вона «надасть, подарує, забезпечить…» 87% громадян України. За роки незалежності значно збільшився прошарок тих, хто надіється лише на себе, свій розум та сили, і від держави лише хоче, щоб вона йому не заважала.

Ряд громадських організацій України виступили з ініціативою реалізації проекту, що включатиме дослідження щодо сприйняття масовою свідомістю соціальних, економічних, а також культурних та екологічних прав. В його рамках будуть проведені анкетування, фокус-групи та експертні опитування, що охоплюватимуть 20 регіонів України.

Також складовою проекту стане аналіз ефективності правозахисту шляхом проведення громадського моніторингу інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини. Він передбачає моніторинг як діяльності Омбудсмена та його Секретаріату, так і бездіяльності, а також їх відображення у ЗМІ, отримання додаткової інформації шляхом надсилання інформаційних запитів. Моніторинг здійснюватиметься на національному та регіональному рівнях координаційною радою та 20 регіональними партнерами проекту.

9 січня у Києві відбувся установочний семінар учасників проекту, які обговорили аспекти його реалізації та узгодили свої дії. Громадські активісти, правозахисники сподіваються, що моніторинг діяльності Уповноваженого з прав людини активізує в суспільстві ідею системного громадського контролю над органами, відповідальними за утвердження прав людини, сприятиме більшій відкритості та прозорості роботи Секретаріату Омбудсмена і, в кінцевому рахунку –  підвищенню ефективності механізму захисту прав людини.

У правозахисників далекосяжні плани: за результатами реалізації проекту буде розроблено законопроект про зміни та доповнення до Конституції України, в якому буде дане нове бачення конституційних гарантій прав і свобод, парламентського та позапарламентського контролю, незалежності судової влади й інших конституційних органів, а також підготовлені пропозиції до деяких законодавчих актів, пов’язаних з реалізацією прав людини, зокрема – «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

Дивись також:

Заява Громадянського конституційного комітету

ФОТО Юрія Чумака

Содержание невиновного под арестом стало возможно благодаря некоторым судьям и прокурорам, которые не боятся не только игнорировать Конституцию и законы Украины, но и в открытую покрывать факты пыток невиновных людей в застенках Дарницкого райотдела милиции Киева.

Более того, эти судьи и прокуроры даже не пытаются скрыть тот факт, что они выступают по-сути de facto адвокатами милиционеров-гестаповцев.

Тогда возникает вопрос: Чем же эти судьи тогда лучше ментов-оборотней в погонах?

Однако я предпочитаю оперировать фактами. Поэтому расскажу все по порядку.

Многие помнят эту реформу начала 2007 года, так разрекламированную в масс-медиа, согласно которой преступления против личности: изнасилования, убийства, избиения и т.д. передаются из прокурорской подследственности в милицейскую (ясное дело, ведь они не такие прибыльные как дела по стройкам, например, и геморроя с ними побольше).

Дело моего подзащитного – это первые „цветочки” данной реформы.

Так по милости судьи Беца Александра Вадимовича и прокурора Дарницкого района г.Киева Яковенко А.И. 19-ти летний парень из бедной семьи, наполовину сирота – Евгений Олегович Новицкий – уже десять (!) месяцев содержится под арестом в Киевском СИЗО. Более того, просвета в деле не видно.

Несколько слов о самом деле. Данная история началась с того, что в одном из домов на улице Срибнокильской в г. Киеве 11-го февраля 2007 года было совершено убийство гражданина П.  Гражданина П. попросту забили ногами до смерти двое неизвестных парней 17-18 лет (есть свидетели, которые видели убийц). От полученных тяжких телесных повреждений гражданин П. скончался.

Евгений Новицкий 1988 г., сосед из соседнего парадного, имел неосторожность дружить с сыном убитого гражданина П., а также имел неосторожность одолжить 150 грн. сыну потерпевшего. В связи с этим он попал в круг подозреваемых.

Вечером же 11 февраля 2007 на место убийства выехала следственная группа оперуполномоченных Дарницкого РУГУ МВД Украины в г. Киеве.

Милиция ни в первые сутки, ни позже не смогла установить реальных убийц. А «висяк» необходимо было закрывать.

И уже 05 марта 2007 по результатам «отработки» всех подозреваемых, в застенках Дарницкого райотдела милиции Киева трое молодых парней  «добровольно» сознались в совершении данного убийства (при чем каждый в отдельности). Правда 2-е из них в последствии отпустили, так как у них были родственники, которые внесли залог. 

Одним из таких «убийц», по версии работников Дарницкого райотдела милиции Киева, оказался Евгений Новицкий 1988 г.р., который «добровольно» написав явку с повинной.

С этого места поподробнее! (Все записано со слов Евгения, и находит свое подтверждение в результате проверки, проведенной районной прокуратурой).

05 марта 2007 г.  при задержании и последующем аресте Евгения работниками Дарницкого РОВД в г. Киеве был допущен целый ряд нарушений законодательства Украины и Европейской Конвенции о защите прав человека 1950 г.

Оперуполномоченные Дарницкого РОВД г. Киева (офицеры милиции: полковник  Рыбка, старший оперуполномоченый Нетреба В.Г. и 2 других помощника др.) попросили Евгения написать явку с повинной и «взять на себя» нераскрытое убийство гражданина П.

Для пущей убедительности своей просьбы полковник милиции Рыбка наполовину сломал Евгению Новицкому передний зуб, так как бил подозреваемого головой о железо-бетонную стену, а также разбил (значительно повредил) подозреваемому Новицкого коленную чашечку на левой ноге (Подозреваемый до сих пор еле передвигается. Жалуется на сильные боли в колене).

Из 7 (семи) дней, проведенных Евгением Новицким под арестом в РОВД на ул. Кошица, 3 в г. Киеве,  3-е суток он содержался в камере следственного изолятора, сутки – в коридоре райотдела (08 марта 2007 г. спал, прикованный наручниками к батарее в коридоре райотдела милиции), и снова – 3-и сутки в «обезьяннике».

В конце-концов Евгений Новицкий «сломался».

При задержании Новицкого Евгения полностью изолировали от адвокатов (защитников), ему не оказывалась юридическая помощь (что является грубым нарушением ст. 59 Конституции Украины и ст.21УПК); ему не дали позвонить домой и сообщить родственникам где он и жив ли он вообще. Стоит ли говорить, что задержание и первый допрос также прошли без участия адвоката.

Это продолжалось без малого трое суток (а потом и еще 3 суток). Евгений Новицкий, в конце-концов, обессилел и «сломался», т.е. «признал вину». Он по просьбе следователей и оу Дарницкого РУГУ МВС Украины подписал пачку белых (чистых) листов, а также «добровольно» написал явку с повинной, где «полностью» и безоговорочно признал свою вину в совершении преступления (убийства гражданина П.).

Так у моего подзащитного под пытками выбили «явку с повинной» и признание в совершении убийства, которого он в действительности не совершал.

На первом судебном заседании, которое состоялось еще 18-го сентября 2007 года Евгений Новицкий более трех часов в деталях рассказывал в открытом судебном заседании о том, кто и как его пытали в милиции.

Защита неоднократно заявляла ходатайства о смене меры пресечения для Новицкого Е., который по сей день находится под арестом. Но судья Бець А.В. оказался непреклонен.

Защита подала жалобу в Апелляционный суд Киева на данный отказ в смене меры пресечения (на подписку о невыезде). Но апелляционный суд также отказал нам на этот раз.

Прокуратура Дарницкого района, понимая, что уголовное дело против Новицкого рассыпается как карточный домик, решила потянуть время – и заявила ходатайство о назначении дополнительной экспертизы (иммунологической и других).

Вот уже свыше 4-х месяцев дело находится на экспертизе…

При этом следует упомянуть, что судья Бець А.В. безоговорочно назначил данную экспертизу, прекрасно понимая, что невиновного все это время будут и дальше держать под стражей в СИЗО. Хотя, это наверное и не удивительно.

Ведь когда я в начале июля 2007 года, еще до предварительного слушания, пришел к судье Бецу А.В. в здании Дарницкого райсуда Киева с ходатайством об ознакомлении с материалами уголовного дела, я услышал от этого судьи приблизительно следующее: «Нате, защитник, Вам материалы уголовного дела. Ознакомьтесь, и убедитесь в том, что Новицкий – убийца!»

04.01.2008

Олег Яковенко был задержан в июне 2003 года как соучастник кражи, во время отбытия наказания с испытательным сроком за предыдущую кражу. Первоначально дело его рассматривалось в суде первой и второй инстанции около двух лет. За это время потерпевшей был возмещен ущерб в полном объеме. Она неоднократно выступала в суде с просьбой освободить Яковенко и второго участника кражи (родного брата потерпевшей) из-под стражи и снять с них обвинение.

Но остановить уже запущенный механизм правосудия не удалось. Апелляционный суд отправил дело на новое рассмотрение. И вновь оно рассматривалось в судах двух инстанций примерно два года. Второй раз приговор в апелляционном  суде был вынесен17 ноября 2006 года. К этому моменту Олег Яковенко отбыл под стражей 3 года и 5 месяцев.

Приговор судей апелляционного суда гласил – «назначить наказание сроком 3 года 6 месяцев и 1 день».

Во время пребывания под судом, а это более 3 лет, Яковенко неоднократно (при подсчете оказалось около 70 раз) преодолевал расстояние в 80 км между Севастополем (место, где проходили суды) и Симферополем (где он содержался в следственном изоляторе) в составе этапов. Этап длится приблизительно 36 часов. На протяжении этого времени этапируемых не кормят, у них ограничен доступ к питьевой воде и туалету. Перевозят их либо в вагонах (более 100 человек в вагоне), либо в автозаках.

Попадая в ИВС Севастополя,  Яковенко постоянно содержался в переполненных камерах, где не было достаточно света, воздуха, не было индивидуального спального места.

 В начале осени 2005 года состояние здоровья Олега Яковенко стало резко ухудшаться. Он  терял вес  (около 20 кг за полгода), силы. У него постоянно держалась повышенная температура Многократные  обращения в медчасть симферопольского СИЗО привели к тому, что в феврале 2006 года его в течение 10 дней пролечили антибиотиками в больнице изолятора. Было сделано несколько снимков грудной клетки,  взята кровь на ВИЧ. Лечили его от бронхита. И как свидетельствуют заключения  врачей СИЗО – успешно (?!?). Туберкулез обнаружен не был (грудная клетка чистая). Про результаты анализа на ВИЧ Яковенко и его матери стало известно только в апреле 2006 года из ответа на запрос в СИЗО Симферополя. Заместитель начальника СИЗО сообщил, что результат положительный и об этом руководству СИЗО стало известно еще в конце февраля 2006года. Но в медицинских документах Яковенко это почему-то так и не нашло отражения. Только повторный анализ, проведенный в мае 2006 года в инфекционной больнице Севастополя, был зафиксирован в медицинской карте и принят во внимание при назначении лечения.

 6 апреля 2006 года мать Олега обратилась в Севастопольскую правозащитную группу. Она сказала, что сын ее умирает и она ничем не может ему помочь. Главное тогда было – правильно поставить диагноз и назначить лечение. После многочисленных обращений к начальнику ИВС Севастополя, где тогда находился Яковенко, и руководству УВД города удалось показать его врачам и поставить предварительный диагноз. Врачи дали заключение, что он нуждается  в стационарном лечении. Но руководство ИВС не находило возможностей организовать его доставку и пребывание в больнице. Мать Олега отправила телеграмму в Генеральную прокуратуру. В ответ получила извещение о том, что послание получено адресатом.

26 апреля 2006 года была направлена срочная жалоба в Европейский Суд, вместе с заявлением о принятии предварительных мер (с просьбой предложить Правительству поместить Яковенко в лечебное учреждение для оказания необходимого ему лечения). Это была последняя возможность помочь умирающему человеку. Через три дня Яковенко был доставлен в инфекционную больницу г. Севастополя на стационарное лечение. Примерно через месяц врачи дали заключение, что он является инвалидом 1 группы. Через год после всех этих событий, 8 мая 2007 года, Олег Яковенко в возрасте 31 года, находясь на стационарном лечении в противотуберкулезном диспансере Севастополя, умер. А 2 октября 2007 Европейский суд вынес решение о нарушении ст.3 и ст. 13  Европейской конвенции прав человека и основных свобод. Нарушение статьи 3 Суд усмотрел в том, что должностными лицами не была предоставлена своевременная и соответствующая медицинская помощь в связи с ВИЧ и туберкулезом, а также в связи с жестоким обращением во время  транспортировок между Севастопольским ИВС и Симферопольским СИЗО. Суд принял решение о компенсации в размере 10457 Евро.

Во время рассмотрения дела Яковенко в судах Украины его мать, выполнявшая функцию защитника в судебном процессе, неоднократно обращалась к судьям с ходатайствами об изменении меры пресечения – заключения под стражу – на иную, не связанную с ограничением свободы, до вынесения приговора. Обосновывала она свои ходатайства в основном тем, что ее сыну было крайне необходимо лечение в условиях  больницы. Во всех случаях обращения с такими заявлениями ей было в их удовлетворении отказано..

В Германии с 1 января 2008 года вступил в силу новый закон о сохранении данных. В соответствии с законом, Internet-провайдеры и мобильные операторы в течение шести месяцев обязаны хранить информацию о соединениях и использовании электронной почты их клиентами.

Телефонные операторы должны фиксировать местонахождение клиента в момент звонка или отправки SMS-сообщений. Расходы, связанные с хранением данных, согласно закону, лягут на самих операторов связи и провайдеров.

Законопроект, одобренный парламентом в ноябре 2007 года и подписанный президентом перед Новым годом, вызвал ожесточенные споры, в конституционный суд страны подан ряд исков от правозащитных организаций по его поводу.

Наприкінці минулого року формально завершилася діяльність у всеукраїнському моніторинговому проекті «Реалізація права на доступ до екологічної інформації». У ньому працювала група природоохоронних та правозахисних організацій, що представляли більшість областей України. Наразі триває узагальнення результатів моніторингу, розгляд кількох судових справ та підготовка аналітичної доповіді. Це дослідження повинно стати своєрідною громадською оцінкою стану реалізації в Україні права на доступ до екологічної інформації.

Вже можна вести мову про узагальнення  та висновки проекту.

Головний з них – порушення права на доступ до екологічної інформації в Україні мають системний характер та глибинні причини.

Виклики, породжені безвідповідальністю.

В ході кампанії надсилання інформаційних запитів учасники робочої групи  стикнулися з неабиякими труднощами при отриманні доступу до інформації. У багатьох випадках було проблематично отримати конкретні відомості про екологічний вплив підприємств – найбільших забруднювачів довкілля, про використання коштів фондів охорони навколишнього природного середовища, про вплив екологічних негараздів на стан громадського здоров‘я. Якість отриманих відповідей за нечисленними винятками залишала бажати кращої. Надто часто спостерігалися некоректні у правовому сенсі спроби посадовців відмовити у наданні відповідей за запитами, ухилитися від надання відповіді, відповісти не по суті заданих запитань, надати неповну інформацію і т. ін.

За результатами кампанії можна зробити висновок, що органи прокуратури залишаються чи не найбільш закритими в плані доступу до наявної у них інформації про дотримання природоохоронного законодавства, злочини проти довкілля та про справи, коли  прокуратура виступає в суді на стороні громадян, чиї екологічні права порушено.

Один з прикладів: активіст правозахисної організації М‘АРТ Сергій Танчик звернувся з інформаційним запитом до Прокуратури Житомирської області. У запиті пропонувалося надати інформацію: про кількість звернень громадян  до прокуратури області у питаннях захисту їхнього права на безпечне довкілля, про кількість випадків, коли органи прокуратури за такими зверненнями виступали в суді на стороні громадян, про кількість скарг громадян з питань, що стосуються порушень природоохоронного законодавства, про кількість кримінальних справ, порушених за ст. 236, 237, 238, 244,  253 Кримінального Кодексу України (розділ «Злочини проти довкілля»).

Прокуратура відмовила у задоволенні запиту, мотивуючи своє рішення тим, що (цитата): «Відповідно до ст. 9 Закону України «Про інформацію» кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. В своєму листі Ви не зазначаєте, яка саме інформація стосується Вас особисто, в зв’язку з чим надати таку інформацію неможливо, крім того відповідно до ст. 24 Закону України «Про державну статистику» не підлягає наданню за запитами статистична інформація, яка має внутрішньовідомчий характер».

На наше переконання відмова прокуратури Житомирської області в наданні інформації є незаконною та неконструктивною.

 Адже в Україні кожен має конституційне право вільно збирати, зберігати, використовувати  і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ч. 2 ст. 34 Конституції). Ця загальна норма закріплює правило універсальної відкритості, згідно з яким «всі» мають право на інформацію про «все», що потрібно їм для реалізації прав, свобод, законних інтересів, завдань чи функцій. Обмеження цього права можливе лише зважаючи на особливу мету – захист національної безпеки, прав людини, інтересів юридичних осіб та держави.

Одержання громадянином інформації про дотримання природоохоронного законодавства та представництво екологічних прав громадян у суді ніяк не може ставити під загрозу національну безпеку, права, свободи чи законні інтереси інших осіб. Ця відомості є інформацією з відкритим доступом, оскільки прямо стосується стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень.

У статті 32 закону «Про інформацію» відсутня вимога щодо обґрунтування особистого стосунку заявника до запитуваної інформації: «громадянин має право ... вимагати надання будь-якого документа, незалежно від того, чи стосується він його особисто чи ні».

Протилежне розуміння цієї норми унеможливлювало б доступ громадянина до таких видів інформації, як статистичні дані, архівні, бібліотечні, музейні фонди тощо, і наділяло б нею лише юридичних осіб та органи державної влади, адже їм не потрібно доводити обставину особистого стосунку до запитуваної інформації.

Крім того, прокуратура безпідставно віднесла запитану інформацію до внутрішньовідомчої. Адже інформація про дотримання законодавства, яке впливає на стан довкілля, згідно положень Оргуської конвенції відноситься до екологічної інформації, що стосується кожного громадянина. Стаття 30 закону «Про інформацію» також забороняє обмежувати доступ до інформації з питань екології.

З огляду на це С. Танчик подав до суду адміністративний позов, у якому просив визнати дії Житомирської обласної прокуратури протиправними  та зобов’язати прокуратуру надати інформацію відповідно до запиту. У даний час триває судовий розгляд цієї справи.

Описаний приклад демонструє незнання посадовцями законодавства та невміння його правильно застосовувати. Мотивація відмови у задоволенні запиту ілюструє ще одну проблему державної влади – нехтування правами людини та непрофесійність осіб, які займають посади в правоохоронних органах.

Численні приклади інформаційної закритості продемонстрували деякі обласні ради та державні адміністрації, Міністерство охорони здоров‘я та його обласні управління, Держкомітет з питань виконання покарань, Міністерство юстиції України. Більше половини адресованих до них запитів не було задоволено, як належить. Кабінет Міністрів України, Адміністрація Президента, облдержадміністрації та обласні ради зазвичай переадресовували запити про надання екологічної інформації до Мінприроди та його обласних управлінь, хоча далеко не всі поставлені запитання знаходилися у компетенції природоохоронних структур. Втім варто відзначити позитивні приклади змістовних відповідей на деякі запити, надані Держкомітетом статистики України, Державною судовою адміністрацією України, Рахунковою палатою України, окремими обласними Держуправліннями екології та природних ресурсів.

Ми не виявили якихось суттєвих регіональних відмінностей у стані реалізації права на доступ до інформації. 

Намагаючись захистити своє конституційне право на доступ до інформації про стан довкілля, учасники проекту створили кілька прецедентів застосування засобів адміністративного судочинства. На жаль, місцеві суди далеко не завжди демонстрували готовність обстоювати права громадян, визнати протиправність відмов у наданні відповідей та зобов’язати посадовців надати інформацію. Тим не менш, ми прагнемо довести до логічного завершення усі порушені адміністративні справи, адже правосуддя не тільки має звершитися, але і слід показати, як воно вершилося, та які перешкоди очікують громадянина на цьому шляху.  

Досвід засвідчив, що інколи можуть виявитися ефективними позасудові засоби захисту «права знати» – зокрема, направлення скарг до органів прокуратури  з пропозиціями провести службове розслідування випадків ненадання інформації, визнати дії посадових осіб протиправними, притягнути винних до дисциплінарної або адміністративної відповідальності та врешті-решт змусити надати інформацію. Після отримання прокурорських листів «відмовники» інколи полишали власні надумані аргументи та задовольняли інформаційні запити громадян.

Вочевидь все ще надто непросто дається українським можновладцям засвоєння уявлень  про свободу інформації, етику відкритості у державній політиці та відповідальність перед громадянами, які делегували їм право цю політику здійснювати. Натомість не подолано підсвідомої недовіри до незалежної громадянської активності, тим більше спрямованої на те, щоб зробити прозорими та контрольованими дії державних структур. Надто сильними є стереотипи довільного дозування інформації, за якими державний чиновник виступає її «володільцем» та розпорядником інформації, що може розчерком власного пера визначати, що можна оприлюднити, а що – не варто.

Прикладом саме такого ставлення є реакція Управління охорони здоров‘я Запорізької області на інформаційний запит лідера організації «Громадянський дозор» Юрія Бабініна, у якому пропонувалося надати статистичні відомості про показники громадського здоров‘я потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи мешканців області, віднесених до груп першочергового  медичного  нагляду.

Медичне відомство відмовило у наданні такої інформації, мотивуючи своє рішення тим, що (цитата): «згідно ст. 37 ЗУ «Про інформацію» інформація є службовою і не може бути використана для реалізації прав та інтересів громадянина України та опублікована за її межами, тим паче з інтерпретацією звіту про дбання прав людини в Україні. Згідно ст. 31 ЗУ «Про інформацію»: «Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних».

Але ж згідно тлумачення Конституційного суду статей закону «Про інформацію"[1] до конфіденційної інформації,  належать  свідчення  про  особу  (освіта, сімейний стан,  релігійність,  стан  здоров’я,  дата  і  місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Звісно, метою запиту пана Ю. Бабініна не було отримання конфіденційної інформації про стан здоров‘я конкретних громадян, що загрожує їхній приватності. Йшлося про знеособлені статистичні дані, які відображують негативний вплив чинників довкілля на стан громадського здоров‘я. Такі відомості є відкритими та повинні надаватися за запитами громадян.

Посилання на статтю 31 закону «Про інформацію» на нашу думку є зразком незграбного спекулювання положеннями законодавства у спробі «обґрунтувати» власну неспроможність налагодити нормальну роботу із запитами громадян, або ж – ілюстрацією правового невігластва чиновника та його невміння застосовувати норми закону.

Для чого ратифікуються конвенції?

Неораним ланом поки що здається справа налагодження державної системи екологічного інформування. Тимчасом у 2008 році виповниться десять років відтоді, як  Україна підписала «Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» (Оргуська конвенція), тим узявши вагомі міжнародні зобов‘язання – плекати в себе «зелену демократію» та шанувати екологічні права громадян.

Та громадськість з року в рік звертає увагу на численні факти недотримання положень Оргуської конвенції. Не меншає тягар невирішених проблем у нормативно-правовій сфері, практиці правозастосування, на етапах збору, систематизації та забезпечення доступу до екологічної інформації. Надто складно знайти її у звітах органів державної влади, у ЗМІ та за запитами.

Хоча від моменту ратифікації Оргуська конвенція є частиною національного законодавства України, може лише засмучувати рівень обізнаності з її положеннями багатьох посадових осіб. У більшості з них нагадування про стандарти Оргусу провокує характерну реакцію: «Откуда и что это за географические новости?!». Викликає стурбованість  спроможність та бажання посадовців тлумачити та застосовувати норми міжнародного права в інтересах громадянина, суспільства та збереження довкілля.

Нечисленні Закони та підзаконні акти, прийняті в Україні начебто на впровадження положень Оргуської конвенції, насправді зменшують можливості громадян у реалізації конституційного права на отримання екологічної інформації. Та й ці нормативні акти  не виконуються належним чином! Надто млявим та непослідовним видається в останні роки процес розробки новацій законодавства, спрямованих на імплементацію положень Оргуської конвенції в контексті  доступу до екологічної інформації, наприклад, нового проекту Закону України «Про інформацію».

Досі в структурі органів державної влади та місцевого самоврядування не створено підрозділів, які повинні системно та ефективно реалізовувати інформаційну політику з питань довкілля. Присновідомі «мережа загальнодержавної екологічної  автоматизованої інформаційно-аналітичної  системи  забезпечення  доступу  до  екологічної інформації  та  місцеві  екологічні автоматизовані інформаційно-аналітичні системи», які згідно положень закону «Про місцеве самоврядування», постанов Верховної Ради та Уряду повинні були запрацювати ще у 2005 році не лишень не створені. Виявилося неможливим з‘ясувати, як триває процес їхнього створення, і чи триває  він загалом, і хто відповідає за нього? Нарешті – що представлятиме собою ця мережа, про щодо якої стільки рішень ухвалено і нічого не зроблено?

Якось сталося в Україні, що коло державних органів, відповідальних за забезпечення  права на отримання екологічної інформації, звузилося до Мінприроди та його обласних управлінь. Тепер начебто від інших органів влади, діяльність яких впливає на стан довкілля, виконання Оргуської конвенції й не вимагається! Водночас у процесі нескінчених реорганізацій Мінприроди не отримали інституційного та ресурсного розвитку його підрозділи, відповідальні за екологічне інформування.

Окрім веб-порталів міністерства, друкованих видань та Інтернет-сторінок окремих управлінь у державі не існує спеціалізованих джерел екологічного інформування. Веб-портал Мінприроди є суттєво неповним у інформаційному відношенні. Серед зразків веб-конструювання, що демонструють державні органи, важко знайти більш інерційний та функціонально недосконалий сайт. Досі не діють Інтернет-сторінки Держуправлінь екології та природних ресурсів Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Івано-Франківської, Херсонської, Хмельницької та ін. областей.

Зазирнувши на офіційний веб-портал Мінприроди, віднайдемо там лише текст «Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища України у 2004 році».  Доповіді за 2005 та 2006 роки станом на грудень 2007 року відсутні, тоді як щорічний розгляд Верховною Радою, опублікування окремим виданням та розміщення в Інтернеті цієї Національної доповіді є вимогою закону «Про охорону навколишнього природного середовища».

Станом на початок 2008 року на сайті Мінприроди все ще не оприлюднені щорічні з Звіти за 2006 рік про стан навколишнього природного середовища у Волинській, Дніпропетровській, Житомирській, Одеській, Рівненській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях та у м. Києві. Перелік чинних актів природоохоронного законодавства не зазнав жодних доповнень з 2003 року. При цьому найбільш активним видається процес поновлення інформації на веб-сторінці міністрів, де розміщуються їхні біографії та «актуальні інтерв‘ю».

Через усе це  викликають скепсис переможні реляції Мінприроди, що буцімто відразу після останньої реорганізації міністерства, тобто починаючи з серпня 2006 року, його «присутність в інформаційному просторі збільшилась більш ніж в десять разів у порівняні з попередніми роками».

Протягом 2007 року в Мінприроди тривала розробка проекту Зведеного Національного Звіту про впровадження Оргуської конвенції в Україні. Цій справі також бракувало відкритості, щирої готовності залучити до неї громадські організації та дати критичну оцінку існуючого стану дотримання положень Оргусу. Досі зберігається атмосфера штучної утаємниченості довкола рішень передніх Нарад Сторін та рекомендацій Комітету ЄЕК ООН з питань дотримання Оргуської конвенції Україною. Як результат, і в справі розробки проекту Звіту  не вдалося подолати взаємної недовіри між посадовцями структур Мінприроди та громадськими лідерами. Останні у більшості схилялися до думки про доцільність розробки альтернативного звіту про стан впровадження Оргуської конвенції від організацій громадянського суспільства.

Та звісно, не можна покладати на Мінприроди цілковиту відповідальність за невиконання норм Конституції та Оргуської конвенції стосовно доступу до екологічної інформації. Приміром, свого часу Мінприроди України підготувало проекти двох постанов Кабінету Міністрів про затвердження положень, які б сприяли виконанню вимог Оргуської конвенції всіма органами виконавчої влади. Однак Кабмін свідомо ухилився від їхнього затвердження. Міністерство юстиції також вдає, що справа імплементації положень Оргуської конвенції до національного законодавства його не стосується.

Можна обґрунтовано стверджувати, що насамперед Уряд України проігнорував пропозиції Наради Сторін у Алмати – до кінця 2005 року нарешті розробити «Стратегію імплементації положень Оргуської конвенції до національного законодавства». Ясна річ, за відсутності Стратегії не йдеться і про розробку практичних механізмів введення в дію нових нормативно-правових актів. Як результат, конвенція в українському політичному ландшафті видається таким собі «паперовим тигром», що не спонукає українську владу до відповідальності перед міжнародним співтовариством, власними громадянами та природою.

Тому не дивно, що наради Сторін Оргуської конвенції та Секретаріат ЄЕК ООН за будь-якої можливості дорікають українським високопосадовцям за те, що положення конвенції ними не виконуються, як належить, а законодавство та практика все ще не приведені у відповідність до них. Колись котресь із «останніх європейських попереджень» виявиться останнім і тоді вочевидь державі не уникнути санкцій та ганьби…

Тут варто зауважити, що державні структури, які за своїм призначенням мали б сприяти правозахисту, також демонструють приклади бездіяльності у справі забезпечення екологічних прав. Приміром, Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у порушення норм закону не оприлюднені щорічні Доповіді Уповноваженого за 2005 – 2007 роки. У попередніх щорічних доповідях Омбудсмена проблематиці дотримання права на доступ до екологічної інформації не приділялося належної уваги. У другій щорічній Доповіді (2003) розділ «Дотримання екологічних прав» взагалі відсутній. У розділах, присвячених дотримання прав на свободу слова, інформації та вільне вираження поглядів про доступ до екологічної інформації також не згадується. У другій щорічній Доповіді Уповноважений з висловлює своє занепокоєння нерозумінням відповідальними працівниками Мінприроди суті вимог, викладених у поданні від 5 січня 2001 р.. Омбудсмен констатує, що керівництво міністерства не проаналізувало реальний стан дотримання прав і свобод людини, а також не повідомило, яких заходів ужито щодо порушень екологічних прав, про які йдеться у розділі «Право на безпечне для життя і здоров’я людей довкілля» Першої щорічної доповіді. Тим самим не виконано вимоги закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», постанови Верховної Ради від 7. 12. 2000 р. та доручення Прем’єр-міністра України від 18.12.2000 р. Про будь-яке реагування Мінприроди на цю ноту Омбудсмена та його реакцію на нехтування рішеннями головного парламентського правозахисника нам нічого не відомо.  

На жаль, не аналізується стан дотримання екологічних прав у матеріалах Вісника Уповноваженого з прав людини. Варто зауважити, що останнє число Вісника було оприлюднене на офіційному веб-порталі Уповноваженого ще у 2003 році. Проблематика дотримання екологічних прав ніяк не згадується у офіційних заявах українського Омбудсмена, оприлюднених протягом останніх років.

Попри прекраснодушну декларацію, що «захист прав людини на свободу думки, вільне вираження своїх поглядів і переконань, на збирання, зберігання, використання і розповсюдження інформації є одним з пріоритетних напрямів діяльності Уповноваженого з прав людини»[2]. відповіді Секретаріату Уповноваженого на запити та звернення представників громадських організацій також не можна визнати задовільними…

У вільному падінні незнання.

Погодьмося, загалом за результатами проекту вимальовується досить таки песимістична картина: українські можновладці підписують  міжнародні конвенції у царині людських прав не для того, аби дотримуватися їхньої букви і духу.  Схоже, що для них важливо лише декларувати свою «цивілізованість» та «європейськість», камуфлюючи тим свою справжню неофеодальну сутність.

І все ж автор цього тексту далекий від того, аби всерйоз порівнювати ситуацію в Україні 2007 року з ситуацією у СРСР 1975-го, коли кремлівський Генсек підписав Заключний Акт Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі, також вочевидь не збираючись обтяжувати непохитність режиму міжнародними зобов‘язаннями з дотримання прав людини.

У сучасному історичному моменті є очевидні переваги. У 1975-у майже неймовірним видавалося те, що у тоталітарній країні віднайдуться люди, які візьмуть на себе місію контролювати владу та передавати світовій громадськості інформацію про випадки правопорушень. Тоді учасники Гельсінського руху групи довели силу вільного слова, як початку шляху  до принципово нової суспільної моделі. Цей шлях триває, і на ньому впала вже не одна стіна, що перешкоджала праву людей знати. Паростки громадянського суспільства у нинішній Україні – то вже реальність.

Але у нашому історичному моменті є й нові ризики. Один з них – темп життя і можливості людства зростають так швидко, як ніколи. Зачаровані отими можливостями, ми інколи забуваємо, що обсяги нашого втручання в природний світ багатократно перевищують його спроможність відновлювати сталість.

Великий львів‘янин Станіслав Лем кілька років тому констатував: «Ми живемо у час неймовірного прискорення. Ми схожі на людину, що скочила з даху п‘ятдесятиповерхового будинку та  долетіла до тридцятого поверху. Хтось, визираючи з вікна, питає: «Як справи?», а падаючий чоловік відповідає: «Поки що все добре». Ми не усвідомлюємо швидкості, у полоні якої ми опинилися»[3]. Справді, у ХХІ столітті як ніколи важливо усвідомлювати, що відбувається у навколишньому світі щохвилини, тобто бути постійно відкритим до сприйняття та розуміння безупинного інформаційного потоку, що він посилає людині та суспільству. Тільки у такий спосіб можна пристосовуватися до його змін та адекватно впливати на цей світ. Адекватно – себто не руйнуючи його і самих себе…

Отже суспільства, що сповідують етику інформаційної відкритості та спроможність налагодити темпи та масштаби зворотного обміну інформацією, що скільки-небудь співставимі з темпом та масштабами змін у навколишньому природному та соціальному світі, отримують оптимальний шанс динамічної самоорганізації, постійної готовності адаптуватися до нових викликів. Суспільства, де соціальні групи не чують одна одну, де етичні принципи громадянської участі не сформовані, комунікаційні зв‘язки слабкі, а інформаційний обмін із Землею нагадує стосунки прибульців з Солярисом, скоріш за все приречені на конфлікти та перманентну ліквідацію наслідків катастроф.

З прикрістю доводиться спостерігати, як Україна нині демонструє надто повільний та непослідовний рух до моделі інформаційної відкритості, а відтак – і до мобільної самоорганізації. Ми на кожному кроці демонструємо – «порядку не маємо». Ознаки некерованості у нас скрізь: у стратегії розвитку, у політичних процесах, державному управлінні, економіці, збереженні довкілля, готовності до надзвичайних ситуацій. Однією з причин такої некерованості видається неефективний інформаційний обіг: закритість, дезінформація, маніпулювання фактами, відсторонення медіа від суспільно важливих проблем … Тоді як Н. Вінер доводив, що об‘єктивна інформація – це завжди щось антиентропійне, це завжди організація. Подібно до того, як у замкнутій системі ентропія завжди стихійно тяжіє до зростання, інформація тяжіє до зменшення; подібно до того, як ентропія є мірою дезорганізації, інформація є мірою організації.[4]

Суспільство і медіа: проблема у проблемі.

Моніторинг загальнодоступних державних друкованих та електронних ЗМІ свідчить про те, що тематика збереження довкілля, захисту екологічних прав, сталого розвитку  у них є далеко не пріоритетною. У більшості регіонів України відсутні державні друковані та електронні засоби екологічного інформування. На щастя, є поодинокі винятки. Приміром, Держуправління екології та природних ресурсів Запорізької області на досить пристойному рівні видає популярну друковану доповідь про стан довкілля області «Земля за порогами».

Певну увагу державних медіа протягом 2007 року привертали лише надзвичайні ситуації природного та техногенного характеру, що супроводжувались важкими екологічними наслідками та людськими жертвами. Їх зрештою було немало: «фосфорна аварія» на Львівській залізниці, лісові пожежі у Таврії та Криму, вибухи шахтного метану у Донбасі, розлив нафтопродуктів у Одеському торговому порту, листопадовий буревій з катастрофічними наслідками на Чорному та Азовському морях тощо. Як звикле медіа констатували наслідки катастроф, а не засоби їхнього попередження та мінімізації, не глибинні причини виникнення.

Однак деякі офіційні ЗМІ обійшли увагою навіть ці екстремальні події. Як приклад, у такому респектабельному державному виданні, як «Урядовий кур‘єр», протягом листопада – грудня не з‘явилося жодного авторського аналітичного матеріалу в зв’язку з наслідками загибелі вантажних суден у Керченській протоці, яку можна вважати найбільшою екологічною катастрофою останніх років в Україні. Інформація про обставини катастрофи, що була доступною протягом листопада 2007-го на веб-ресурсах Мінприроди України, інформаційних агентств УНІАН та «Інтерфакс – Україна», видавалась досить  оперативною, хоча їй  бракувало глибини аналізу ситуації. Втім, деякі повідомлення на сайтах МНС та Мінприроди часом були суперечливими. Нарешті, окремі заяви високопосадовців України та Росії щодо наслідків катастрофи та «успіхів» у справі їхньої мінімізації та попередження можна сприймати, як зумисне введення громадськості в оману.

Окрім усних повідомлень заступника Генпрокурора України Тетяни Корнякової не було жодних офіційних коментарів стосовно обставин порушення Генеральною та природоохоронною прокуратурами кримінальних справ за фактом забруднення моря внаслідок катастрофи (ст. 243 Кримінального кодексу). МЗС України також утрималося від будь-яких коментарів стосовно результатів власного звернення до російського МЗС з вимогою надати інформацію про характер та обсяги небезпечних речовин, які перевозилися затонулими суднами.

Необхідно відзначити, що найбільш оперативну та фахову інформацію про наслідки катастрофи у протоці можна було отримати з недержавних ЗМІ: «Дзеркала тижня», «Української правди», сайту «Экологические проблемы Черного моря», створеного НУО «Экологическая Вахта по Северному Кавказу» (www.blacksea.ewnc.org).

Загалом же рівень уваги до екологічної тематики у недержавних друкованих та електронних ЗМІ далеко не відповідає її суспільній важливості. Більшість з них розміщує інформацію про довкілля та екологічні права громадян вкрай нерегулярно. Лише деякі з видань (приміром, «Дзеркало тижня», «Власть денег») постійно підтримують спеціальні рубрики екологічної інформації та розміщують публікації фахового рівня. Але й  у них екологічна тематика значно поступається в плані пріоритетності політичній інтризі.

У програмній політиці більшості державних та приватних ЗМІ абсолютно не простежується бачення власної місії у справі екологічного виховання, освіти та інформування. Першим кроком тут могла б бути екологічна та соціальна реклама, спрямована на розвиток культури економного ресурсо- та енергоспоживання, навичок здорового способу життя, а також – на виховання поваги до природи та до свого ближнього. Але в українських ЗМІ вона практично відсутня. Натомість на шпальтах та екранах більшості ЗМІ щодня нав‘язливо мусуються нюанси політиканських ігрищ. Вони рясніють пропагуванням культу розваг та насильства, настирною рекламою алкоголю, атрибутів розкоші, нераціонального використання медикаментів та хімічних побутових засобів, формуючи легко маніпульовану та збайдужілу до власного майбутнього «націю фастфуда» з її стереотипами некерованого споживацтва, неекологічної поведінки, жорстокості та якогось химерного гедонізму... За таких умов у громадян не формується й розуміння власного права на безпечне довкілля та готовності його захищати.

Вочевидь тут відчувається нестача незалежних журналістів та експертів, що пишуть на теми довкілля. Дається взнаки недостатня сформованість сталих комунікаційних зв‘язків та відносин партнерства між громадськими лідерами, журналістами та експертами у сфері проблем довкілля.

Можна вести мову й про те, що екологічна інформація все ще не сферою пріоритетного суспільного попиту. Справді, у більшості пересічних громадян все ще не сформувалося усвідомлення важливості доступу до екологічної інформації, як інструмента забезпечення щоденно необхідної обізнаності. Люди не усвідомлюють, що бути поінформованим про якість повітря, води, харчових продуктів, екологічну безпеку житла, місць роботи та відпочинку, припустимі обсяги  споживання природних ресурсів просто необхідно, аби вести себе відповідно до неминучих у наш час екологічних ризиків.  Громадяни надто рідко демонструють готовність відстоювати своє «право знати», незважаючи на його очевидну спорідненість з фундаментальними правами людини на життя, безпеку та охорону здоров‘я.

Та чи не визначальний відбиток на проблему накладає й відома усім ситуація, коли більшість впливових недержавних електронних та друкованих медіа орієнтуються на миттєві цілі  своїх заможних власників, та аж ніяк не на громадські та національні інтереси. Існує задавнена проблема нерозвиненості в Україні мережі суспільних медіа – саме суспільних за програмною політикою, механізмами створення та впливу, а також за суспільними цінностями та інтересами. Варто згадати, що у цьому сенсі ще 1997 року Верховною Радою було прийнято закон про суспільне теле та радіомовлення, у 2005 році проведено Парламентські слухання «Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні» – але й цього «воза» досі не зрушено з місця.

Має рацію журналістка Лариса Івшина, що колись кинула репліку «Для того, щоб створити ВВС, треба спочатку створити Британію». Тобто, для того, аби мати медіа,  відповідальні у своїй діяльності перед суспільством, треба щонайперше зростити не багато ні мало – громадянське суспільство. Та можна до безконечності вести дискусію про первинність «яйця чи курки»: громадянського суспільства чи незалежних ЗМІ.  Безумовно, ці суспільні феномени розвиваються лише разом і так само разом занепадають. З демократичною державою вкупі. Але поза сумнівом, вести за собою країну повинні спільно саме ті, хто бачить перспективу еволюційного розвитку «шляхом зерна» і стоїть на півкроку попереду від загалу: інтелектуали, моральні авторитети, громадські лідери та незалежні журналісти…  І першими умовами їхнього успіху у цьому поступі, мабуть таки, є відносини інформаційної відкритості, діалогу та партнерства. Лише навчившись шанувати ці принципи у своєму колі, ми спроможемося на те, аби сформувати потужне суспільне замовлення орієнтованих на суспільні потреби ЗМІ та інформаційної відкритості влади.

Як результат, навіть зібрана в результаті моніторингу довкілля, розпорошена та дуже фрагментарна інформація про його стан не знаходить зацікавленого попиту в свого споживача та своїх комунікаційних шляхів поширення. Усі ці явища врешті решт є чинниками порушення конституційного  права громадян на безпечне для життя та здоров’я довкілля. 

Отже можна констатувати ознаки незрілості усіх сторін інформаційного обігу: як серед структур, що покликані «вирощувати» інформацію та служити комунікаційними посередниками у процесі її передачі, так і серед кінцевих споживачів інформаційного продукту. Формується замкнене коло, де загалом потужний інформаційний потік, у якому перебуває сучасна людина, не формує у неї глибоких знань про довкілля та екологічні наслідки власної діяльності, не  сприяє вихованню культури гармонійних взаємостосунків у природному та соціальному середовищі, не визначає екологічно дружнього та гуманного стилю життя. Більш того, схоже, що цей потік діє у  зворотному напрямку.

Поки що ж суспільство по-дитячому тішить себе ілюзією прогресивних моментальних реформ, які можуть бути даровані політиками, не помічаючи, що каста можновладців в Україні давно вже «під собою не чує країни» і бездумно обслуговує виключно сама себе. У тому числі із застосуванням ЗМІ, керованих владою або олігархічними групами, межі між якими давно вже не розрізнити. Чи не стаємо ми схожі на сліпців з відомого полотна Брейгеля, що простують до прірви за сліпим поводирем?

Що робити?

Нарешті, що ж робити нам у цій загалом непростій, якщо не песимістичній ситуації? Гадаю, що шлях долає, той, хто йде – необхідно розвивати  просвітницьку, моніторингову та правозахисну активність, орієнтовану на реалізацію духу і букви Конституції та Оргуської конвенції. Робити це  все більш послідовно, системно та професійно, прагнути до належного реагування на кожен відомий нам випадок протиправних обмежень права доступу до інформації.

Нам видається доцільним у наступному році на основі результатів громадського моніторингу приступити до розробки альтернативного звіту про стан впровадження в Україні положень Оргуської конвенції в частині доступу до інформації. Адже хто ще, як не громадські природоохоронні організації зможе пролобіювати кроки, спрямовані на встановлення пріоритетної уваги органів влади до сфери інформаційної діяльності, до її належного ресурсного, інституційного та правового забезпечення?

Що ж стосується екологічного інформування, як фундаментальної складової державної екополітики, то актуальним завданням є впровадження до системи виконавчої влади окремих структурних підрозділів, функцією яких стане забезпечення доступу до екологічної інформації. Екологічним інформуванням не може займатися лише Мінприроди!  Ця діяльність повинна стати пріоритетною складовою системної державної політики, якщо вона справді орієнтується – як нас у тому переконують з року в рік – на сучасних європейських принципах. Таке завдання може реалізуватися у процесі еволюційної адмінреформи та адаптації нормативно-правової бази до стандартів ЄС.

Актуальним залишається потреба лобіювати впровадження системи правової освіти з питань Оргуської конвенції для державних службовців, а також представників інших зацікавлених сторін, залучених до інформаційного обміну та прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Нарешті, з огляду на те, що органи владних повноважень України демонструють ознаки відсутності системної державної інформаційної політики з питань, що стосуються довкілля, в перспективі необхідно шукати можливості розробки альтернативної громадської мережі екологічного інформування.

Громадськість повинна прийняти участь у розробці змін та доповнень до низки законів, які відповідали б стандартам щодо доступу до інформації про стан довкілля, закладеним у Конституції України, Оргуській конвенції інших міжнародних правових актах.

Викликають інтерес й нещодавні повідомлення про президентські ініціативи розробки нового проекту Конституції України. Зрозуміло, якщо не можна відмінити наслідки політичної ерзац-реформи 2004 року, треба очолити процес створення нового основного закону… І все ж  – будьмо відверті – бажано було б отримати він наших «небожителів» скільки-небудь докладні коментарі: а що власне не влаштовує їх у діючій Конституції, окрім розподілу владних повноважень? У чому за задумом ініціаторів чергової конституційної реформи буде полягати принципова новизна реформаторського процесу – адже ми їх бачили вже немало – та його кінцевого продукту – Конституції України у ХХІ столітті?

Бажано, аби процес цей завершився прийняттям  основного суспільного договору Конституційною Асамблеєю. Справді, творення нового суспільного договору – це занадто відповідальна справа, щоб довіряти її лише нинішньому політикуму. Але ще важливіше інше – щоб громадянське суспільство спромоглося заявити про себе, як повноправний та відповідальний учасник цього процесу з власним баченням його мети та своєї ролі у її досягненні.

Лише за такої умови конституційні новації мають шанс бути зорієнтованим не на задоволення політичних амбіцій, а на місію побудови нового сталого суспільства, заснованого на повазі до природи, до принципів верховенства права, соціальної справедливості, відкритої  демократії та сталого розвитку.

Поза сумнівом, для того, аби проект Конституції відповідав вимогам ХХІ століття, у ньому аж ніяк не повинні «загубитися» поняття свободи інформації та екологічних прав людини.

[1] Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України  "Про прокуратуру» від 30 жовтня 1997 року.

[2] Перша щорічна  доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини “Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні” http://ombudsman.kiev.ua/d1_zm.htm

[3] "Мене бісять зло та дурість"- інтерв‘ю Станіслава Лема кореспонденту іранської газети "Шарх",  опубліковане 26.07.2004 року (http://computerra.ru/think/35517)

[4] Винер Н. «Кибернетика и общество». – цитується за публікацією Всеволода Речицького «Відкритість інформації як універсальна вимога» http://khpg.org.ua/index.php?id

.

Диву даєшся працездатності пильних співробітників Міністерства закордонних справ Російської Федерації. Не минуло й місяця від попередньої заяви, в якій ті ж самі співробітники на підставі недостовірного повідомлення звинуватили громадянина України в злочині, який підпадає під статтю 161 (розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті)*. Враховуючи ту помилку, можна було б сподіватися на більшу увагу до подробиць. Але як би там не було, ми маємо віддати належне російській стороні, яка завзято слідкує за виконанням Україною міжнародних зобов’язань. Безумовно, треба з усією відповідальністю ставитися до будь-яких звинувачень в ігноруванні Україною вимог міжнародних угод. Тим більше, коли мова йде про найвищий суд держави – Конституційний.

Відповідно до рішення від 24 грудня 2007 р., яке так занепокоїло російське міністерство, всі іноземні фільми (в т. ч. російськомовні) повинні дублюватися або озвучуватися українською мовою. На думку шановних представників МЗС Росії, «Це виявилося черговим підтвердженням небажання української влади повністю і сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання. Дії, що провадяться в області кінематографії, не відповідають п. 4 ст. 11 Європейській хартії регіональних мов або міноритарних мов, котра передбачає заохочення владою розповсюдження кінопродукції мовами меншин»**

Але цим не обмежується турбота Росії про судові рішення в сусідній державі. В заяві пишеться, що «ухвалені відповідно до Хартії рішення обласних та міських влад низки регіонів України про надання російській мові статусу регіональної визнані такими, що не відповідають Конституції країни, й опротестовані прокуратурою».

В Міністерстві вирішили обійтись без подробиць, але одна деталь є суттєвою. Всі ці рішення визнані неконституційними не політиками, а українськими судами.

Однак сподіваємося, що зможемо порадувати Міністерство. Нагадаємо про одну статтю, яку, можливо, шановний міністерський колектив недогледів в намаганні прослідкувати за всіма регіональними повідомленнями. Маємо на увазі інтерв’ю, яке дав національній газеті «Дзеркало тижня» високопоставлений співробітник секретаріату Ради Європи з питань імплементації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов Хасан Бермек.***.

Наводимо слова пана Бермека: «Відповідно до положень хартії, надавати мові певний статус можуть тільки органи центральної влади». Далі він наголошує, що «лише центральні органи влади кожної держави, що ратифікувала хартію, уповноважені вирішувати, яка мова на якій території є регіональною чи міноритарною».

Хай МЗС Росії не хвилюється. Своїми рішеннями українські суди скасували акти, які місцеві влади ухвалили поза своєю компетенцією.

Можемо лише шкодувати, що таку статтю випустили з уваги вельми пильні співробітники міністерства. Але з ким не буває?

Особливої уваги, на нашу думку, заслуговують коментарі пана Бермека про Хартію та нові держави: «Під час розробки нашої хартії ситуація в Західній Європі не передбачала такого розвитку подій, який ми спостерігаємо нині в Східній Європі і, зокрема, в Україні. Саме тому в більшості статей хартії йдеться про мови, традиційні для цієї території, але які використовуються меншою мірою, ніж державна мова чи мови».

«Та в кожному разі жодне з положень хартії не може трактуватися так, щоб це применшувало значення державної мови».

Ніхто не стверджує, що місцева влада в деяких областях або, звичайно, МЗС Росії, навмисно підривають статус державної мови. Тим не менш, коли бачимо, як часто використовується російська мова в повсякденному житті та сильний вплив російських фінансових інтересів в видавничій справі, в ЗМІ та кінематографії, важко всерйоз сумніватися щодо того, яка саме мова потребує захисту.

Показовим є випадок із Сергієм Мельничуком, студентом із Луганська, якому довелося через суд відстояти своє право навчатися українською мовою. Варто також відзначити, що після судового рішення на його користь Сергій Мельничук зазнавав різних видів тиску і навіть переслідування.

Ми не вперше зустрічаємо подібні думки з приводу ставлення української влади до меншин та міноритарних мов. Коли читаєш деякі статті, як наприклад «Диктатура мовы» ****, важко не запідозрити, що автор просто не в ту країну потрапив, а своєму начальству вважав за краще нічого не казати, настільки разюче розходиться репортаж із дійсністю. Важко не дійти висновку, що для деяких людей тема Хартії та ситуації в Україні існує в якомусь віртуальному вимірі, який ледь-ледь стикається з реальним світом. Адже можна просто проїхати міським транспортом по Києву, столиці України, аби відігнати будь-які побоювання щодо поневоленого стану російської мови. Занепокоєння викликає скоріше те, як рідко можна почути українську мову.

Не завадить звернути увагу на передісторію. Під кінець 2006 р. дистриб’ютори відмовилися дотримуватися встановлених квот обов’язкового дублювання фільмів українською мовою для прокату, демонстрації та домашнього відео. Уряд у свою чергу нічого не робив, аби забезпечити виконання квот. На тлі побоювань за майбутнє україномовного кіно виникла громадянська ініціатива «Кіно-переклад». За лічені місяці набралась величезна кількість людей, готових бойкотувати фільми з російськомовним дублюванням замість українського.

Немала кількість людей, які використовують російську мову в побуті, змушує скептично ставитися до звинувачень в дискримінації російськомовної частини населення. Подібні твердження повністю спотворюють реальну картину. Впадає в око якраз мовна терпимість в Україні. По телевізору чи на радіо чуєш, як співрозмовники без жодних проблем й без напруження спілкуються зручною їм мовою. Відомий телеведучий Савік Шустер, якого фактично витиснули з російських ЗМІ, перебрався до України, де успішно продовжив свою популярну передачу «Свобода слова». Жодного тиску ані на думки, ані на мову спілкування.

Можливо, російська влада просто не встигла докладно вивчити вимоги Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Сподіваємося, що Росія якнайшвидше приєднається до України та інших європейських держав , які ратифікували цей важливий документ.

Тим часом поїздка до України змогла б усунути непорозуміння та допомогти уникнути далеких від істини заяв. Будемо лише раді візитам і запевняємо шановних представників Міністерства закордонних справ Росії, що не треба побоюватися ані мовного бар’єру, ані, ми сподіваємося, інших проблем порозуміння.

*  http://khpg.org.ua/index.php?id=1198799057

**  www.mid.ru/Brp_4.nsf/arh/B800004D6C0E48B7C32573CB0047376B?

***  http://dt.ua/1000/1030/54048/  

****  http://izvestia.ru/world/article3097402/

Прокуратура Києва провела перевірку за фактом смерті у Київському СІЗО засудженої Лариси Циганкової, яка 25 грудня 2007 року вночі вчинила самогубство.

Про це у повідомила прес-служба Генеральної прокуратури.

У ході огляду місця події виявлено передсмертну записку померлої, в якій вона не погоджувалась із вироком Солом’янського райсуду і не визнавала своєї вини у скоєнні вбивства.

За вказаним фактом самогубства Шевченківським РУ ГУ МВС України в Києві за відсутністю події злочину у порушенні кримінальної справи відмовлено. Прокуратурою Шевченківського району перевіряється законність прийнятого рішення.

Крім того, за результатами перевірки, виявлено порушення закону про попереднє ув’знення. Зокрема, посадовими особами Київського СІЗО було послаблено контроль за поведінкою Циганкової, яка стояла на обліку як схильна до самогубства, психологічна робота з нею проводилась формально.

За виявленими правопорушеннями прокуратурою Києва начальнику управління Держдепартаменту з питань виконання покарань внесено подання про притягнення до дисциплінарної відповідальності винних посадових осіб.

За результатами перевірок, проведених Генпрокуратурою і прокуратурою Києва у 2007 році за фактами двох вбивств та інших смертей, що мали місце у Київському СІЗО у другому півріччі 2007 року, внесено 5 документів прокурорського реагування.

Крім того, до дисциплінарної відповідальності притягнуто 23 посадові особи, з них 2 – звільнено з займаних посад.

Стосовно заступника чергового помічника начальника СІЗО прокуратурою Києва порушено кримінальну справу, яку направлено до Шевченківського райсуду Києва.

Крім того, відповідно до рішень Апеляційного суду Києва та Шевченківського райсуду до осіб, які у Київському СІЗО скоїли вбивства Орлова та Постнікова, у зв’язку з їх неосудністю, застосовано примусові заходи медичного характеру.

15 січня, на громадському обговоренні програми Уряду «Український прорив: для людей, а не для політиків» в Українському домі, Юлії Тимошенко було передано майданівську письмову пропозицію щодо співпраці у реалізації урядових нормативних актів, що стосуються співпраці влади з громадянським суспільством.

Прем’єр-міністру України

Кабінету Міністрів України

Вельмишановна пані Прем’єр-Міністр, Вельмишановні пані та панове!

У контексті Постанови КМУ №1378 від 15.10.04 та Постанови КМУ №1035р від 21.11.07 Всеукраїнська громадська організація Альянс «Майдан» звертається до Вас з пропозицією щодо співпраці у практичній реалізації вказаних нормативних актів.

У зазначених постановах Уряду передбачені напрямки та форми взаємодії органів виконавчої влади та організацій (інститутів) громадянського суспільства з питань формування та реалізації державної політики, що на нашу думку має позитивно вплинути на розвиток громадянського суспільства в Україні шляхом залучення до участі у формуванні державної політики широкого кола небайдужих, соціально-активних громадян. Серед інструментів реалізації зазначених вище постанов вказані публічне громадське обговорення (безпосередня форма) та вивчення громадської думки (опосередкована форма). Серед форм публічного громадського обговорення, серед інших, зазначені «проведення Інтернет-конференцій», а також «інтерактивне спілкування в інших сучасних формах».

ВГО Альянс «Майдан» має багаторічний позитивний досвід організації та проведення Інтернет-конференцій на Сайті «Майдан» (http://maidan.org.ua) за участі політичних і громадських діячів, дипломатів, науковців, митців. Разом з тим, Сайт «Майдан», завдяки активності відвідувачів та можливостям безпосередньо подавати інформацію у розділ «Народні новини» та обговорювати її на форумах, є де факто інструментом моніторингу, обговорення та громадського оцінювання діяльності органів влади та місцевого самоврядування.

Спираючись на здобутий досвід, можливості Сайту «Майдан», активність його укладачів та відвідувачів, ВГО Альянс «Майдан» звертається до Вас з пропозицією започаткувати спільними зусиллями постійнодіючий розділ «Громадські слухання на «Майдані». На нашу думку, цей розділ має складатися з таких ресурсів:

–  «площадки» для проведення Інтернет-конференцій за участі членів Уряду та інших уповноважених осіб міністерств та відомств;

–  форуму для обговорення проектів нормативно-правових актів, які стосуються суспільно-економічного розвитку держави, інтересів широких верств населення, прав, свобод і інтересів громадян;

–  класифікованого архіву новин, що стосуються суспільно-економічного стану та перспектив розвитку держави, інтересів широких верств населення, прав, свобод і законних інтересів громадян,

– інструментів для проведення Інтернет-опитувань.

Зазначаємо, що ми не шукаємо матеріальної, або фінансової підтримки з боку Уряду чи інших державних структур. Ми прагнемо лише готовності Урядових структур і посадовців до конструктивної та компетентної суспільної комунікації. Відтак, просимо Вас ухвалити рішення, яким визначити доцільність проведення консультацій з громадськістю шляхом участі членів Уряду та інших уповноважених осіб міністерств та відомств в «Громадських слуханнях на «Майдані».

Ми переконані, що запропонована нами форма суспільного діалогу (спілкування представників влади та громадськості з нагальних суспільних проблем) відповідає вимогам постанов КМУ №1378 від 15.10.04 та №1035р від 21.11.07 і буде корисною в справі розвитку громадянського суспільства в Україні.

З повагою,

ВГО Альянс «Майдан»

Пропозицію було передано через віце-прем’єр-міністра Івана Васюника, який (ми віримо, що у нас нема підстав для сумнівів) вручив його пані Тимошенко.

Сьогодні ж тотожнього документа було надіслано на ім’я Прем’єр-Міністра рекомендованим листом.

Ми теж щиро прагнемо «Українського прориву» і щоб обов’язково «для людей, а не для політиків» і, відтак, готові до конструктивного співробітництва. Сподіваємося на взаємність.

15-01-2008

Росія повинна визнати факт радянської окупації Литви і відшкодувати цій країні всю заподіяну шкоду.

Про це заявив Президент Литви Валдас Адамкус, передає радіостанція «Эхо Москвы».

Роки, проведені в СРСР, офіційний Вільнюс оцінив у 28 млрд. доларів США. Розмір компенсації уряд Литви визначив разом з експертами вже кілька років тому. Проте до прямих переговорів з Москвою з делікатного питання поки що не дійшло. Лише зрідка офіційні особи Литви нагадують, що про компенсації за радянську окупацію ніхто не забув.

Не тільки Литва пред’являє Росії значний рахунок за гріхи радянської імперії. Кілька років тому до підготовки вимог про компенсацію закликала в той час Президент Латвії Вайра Віке-Фрейберга.

Але не тільки країни Балтії наполягають на відшкодуванні шкоди. Заплатити за окупацію Бессарабії вимагає ряд громадських організацій Молдови.

Крім того, у влади Афганістану періодично виникають думки притягнути Москву до фінансової відповіді за 10-річну окупацію цієї країни радянськими військами.

Як зазначають експерти, якщо Росія визнає факти окупації ряду країн, то уряди цих держав зможуть добитися відшкодування шкоди через міжнародні організації та суди.