Бюлетень "Права Людини", 2008, #13

Протягом двох тижнів, вигадана «сенсація» мусується  та поширюється світовими медіа. Ми стали свідками процесу, коли неправда зі шпальт газет та інших ЗМІ продовжує поширюватись і всюди залишає свої токсичні відходи.  Для багатьох з нас немає нічого нового в самому факті поширенні неправди. Натомість важко заперечити розчарування деякими авторитетними медіа, які  взяли участь у забрудненні інформаційного простору.  Також вражає їх вперте небажання визнати помилку та взяти на себе відповідальність за наслідки.

Здається повіяло чимось радянським від цієї історії, яку так оперативно передали своїм аудиторіям західні журналісти з BBC, Deutsche Welle, the Daily Mail, Daily Telegraph, одночасно з Першим каналом (ГРТ) та іншими російським ЗМІ. На жаль сучасні погляди багатьох росіян,  і зокрема журналістів, свідчать про стійкий вплив на них радянської пропаганди (або простіше кажучи, хет-спич), що була спрямована на створення іміджу українців як затятих антисемітів і переконаних фашистів.  Подібні паралелі звертали на себе увагу в дискусіях на Інтернет-форумах , коли виявилось, що українці не збираються миритися із нав’язаним ним чужим брудом. Деякі учасники цих дискусії вперто намагалися відволікти увагу від головного питання, - нашого права на чесну інформацію, - і  втягувати всіх в обговорення, наприклад, недоведених тверджень про війну. Вони так само затято повторювали  типову  радянську (й на жаль, пост-радяньску) пісню – “а ви чого очікували?.Та вони всі брешуть”.  

Питання, чого ми очікували, риторичне. Але дозвольте мені відповісти раз і назавжди: чекала та чекаю на більше, бо переконана, що маємо право вимагати ще більше! Зрештою вважаю такі, , „аргументи” тактикою, спрямованою на те, щоб ми всі мирилися із інформаційним простором, забрудненим отруйними стереотипами та міфами й не намагались відстоювати своє право на правду.

Не можемо навіть сподіватися на безпечне довкілля без суворих заходів щодо безвідповідальних осіб, не готових дотримуватися загальноприйнятих правил. Ті, хто поширив, свідомо чи ні, недостовірну, неперевірену і відверто брехливу інформацію, демонструють неприпустиму відсутність відповідальності, коли майже нічого не роблять аби усунути наслідки.

Ми би порадили BBC, Deutsche Welle, the Daily Mail and Daily Telegraph ретельно перевірити свої джерела інформації й подумати в майбутньому перш ніж розміщувати матеріали, взяті з упереджених джерел, або невідомо звідки, та побудовані на стереотипах, й перекручених фактах. Можемо навести багато прикладів подібних «сенсацій», які нахабно роздувались, чи яких взагалі не існувало.

Обмежимось лише одним прикладом „злочину” , якого не було. В листопаді 2007 р. Інтернет-портал MIGnews.com опублікував „жахливе” повідомлення. Під час відкриття пам’ятника жертвам Голодомору, пенсіонер і голова «Конгресу українських націоналістів» в Запорізькій області Василь Тимчина нібито заявив що "Прийшов наш час, і Дніпро стане червоним від крові жидів і москалів". Обуреного журналіста найбільше вразило, що ніхто з присутніх представників влади «не зупинив расиста». Однак цього виявилося недостатньо, бо наступного дня той самий журналіст уже натякає на вказівку «згори». Ані відсутність самого „підозрюваного” на місці цього уявленого злочину, ані відсутність подібного злочину під час іншого заходу, що засвідчила перевірка СБУ та прокуратури, зовсім  не зацікавили тенденційні сайти з України та Росії. Вониі власне будують свої теорії щодо генетичного фашизму українців на цьому злочині-невидимці.

Західним ЗМІ також не завадило б зробити деякі висновки.

BBC досить оперативно відреагувала на критику, коли тихо зняла відео зі свого сайту. На жаль, англійські газети повністю проігнорували перші наші листи, але повідомлення 5го травня про те, що ми хочемо звернутись до британських регулюючих органів не залишило їх байдужими. Принаймні, зникла неправдива замітка з сайту Daily Mail. На сьогодні „Німецька хвиля” на жаль ігнорує наші скарги, або дає непереконливі пояснення, чому вони опублікували подібний матеріал, і чому не збираються його прибирати.

Вже троє представників західних медіа прибрали свої матеріали, - і це свідчить про здатність громадськості на них вплинути. Схоже вони усвідомили свою помилку, що розповсюдили недостовірну інформацію. Вітаємо це дещо запізніле та вимушене рішення. Сподіваємось, що й на „Німецькій хвилі” нарешті усвідомлять, що не мають права вводити своїх читачів в оману.

Однак ми також вимушені, нагадати всім вищезгаданим ЗМІ, що не йдетьтся лише про мовчазне зняття матеріалів. Нехай їх співробітники просто введуть пару слів із власних текстів в Google! Вони одразу помітять  отруйний слід  своїх безвідповідальних і непрофесійних повідомлень...

Наведемо лише два приклади. Як відомо, назва репортажу BBC збереглася в інтернеті. До того ж лише назвою відрізняється цей репортаж  від репортажу російського Першого каналу (ГРТ). Зверніть увагу, що навіть першоджерело репортажу BBC не стверджує, що ляльки були вироблені в Україні. Можливо, на BBC вирішили, що завдяки такій деталі, можна не посилатися на джерело? Невідомо. Але власне ця неточність завдає великої шкоди. Варто відзначити, що упередженість, необґрунтовані звинувачення та відсутність альтернативних точок зору на ГРТ нікого не дивує.  Але подібні вади дивують всїх хто звик довіряти BBC.

Замітку  Daily Mail можна знайти на різних сайтах і навіть різними мовами.  Можна знайти посилання на сайт газети, але без імені автора, оскільки його не було в оригіналі замітки.  Не було й посилання на джерело, яке анонімний автор нахабно перекрутив, коли написав про можливі моделі концентраційних таборів.  Як у цьому тексті, знятому під тиском лише після майже двох тижнів, так й в тексті Німецької хвилі, є багато неправдивої інформації, яка створює  негативний імідж України.

Прикро, що такі ляльки можна купити в одному з магазинів Києва, а також в Британії, США, та інших країнах. Ніколи не збагну, як хтось може придбати собі екземпляр  Гітлера або Сталіна.  Але залишається незрозумілим ще одне: як можна розкручувати брехливу сенсацію за кошт народу, який так постраждав від фашистів?  Нацисти знищили більшість українських євреїв, разом з багатьма іншими мешканцями країни.  На тлі брутальних помилок і отруйної брехні у згаданих матеріалах, заниження оцінок жертв війни можуть здаватися дрібницею, - однак  для багатьох українців, чиї рідні постраждали в ті страшні роки, ця помилка також є глибоко образливою.

9-го травня відзначаємо День Перемоги. Люди будуть вшановувати пам’ять загиблих, згадувати своїх рідних.  В їх пам’ять зробімо ще одне, - докладемо зусиль, аби до 9-го числа очистити Інтернет і прибрати принаймні більшу частину брехні, яка залишилась після чергової ганебної кампанії.

Те, як сформований політичний простір в Україні, не може не порушувати права людини і громадянина. У народному анекдоті, як завжди гірка істина: «Один нардеп телефонує колезі і каже: Ти чув, дурдом згорів? – Колега відповідає: –О, так ми завтра не працюємо!» Дурдом спостерігати набридає. А виходу, якщо не змінити виборчу систему, немає. І це стосується не тільки Закону України «Про вибори народних депутатів», «Про Кабмін», Президента тощо. Це, насамперед, стосується суті запропонованих і реалізованих програм партій, їхнє позиціювання себе в певному лівому, правому чи центристському політико-економічному спектрі. Хто у нас лівий у парламенті? Ви скажете – комуністи? Як би не так! Хіба ліва сила може бути в союзі, в коаліції з партією найзаможнішого капіталу, партії крупних олігархів, якою є ПР? А ПР зізнається своїм виборцям, що вона партія великого капіталу? Як би не так! А БЮТ докладає виборцям, що вони по суті вкрай ліві? Європейські ліві – це правда, але це партія з соціал-демократичною спрямованістю. Нічого поганого в тому, що ПР – праві, а БЮТ – ліві немає. Погано те, що вони це відверто приховують!

З НУНС ще цікавіше: там під одним дахом зібрались і праві НСНУ, і ліві з НС. Чого у такому хаосі чекати, і як їм усім таким політикам не сваритися перш за все зі своїми однодумцями по коаліції. Нічого дивного в непорозумінні між лівим прем’єром і правим лібералом президентом немає. Але погано, що ніхто про причини розбіжностей не говорить.

Програми партій скоріше нагадують декларації якихось соціальних фондів на підтримку бідних, сірих та убогих. А те, що через таку мішанину сірою та убогою стає уся країна – це нікого не цікавить. Але є ще більш загрозливі моменти в тому, що партії, які беруть участь в виборах, не правдиві у своїх програмах, які є ширмою для їх справжніх цілей. Причому, приховують вони свої цілі і наміри лише у формально написаних програмних текстах, які скоріше нагадують конспекти, де кожний пункт потребує особливого тлумачення. В інших партійних документах, як правило, наші політики розкривають свої справжні цілі і наміри. І тут перед нами постає досить небезпечна картина, неможлива і неприйнятна для цивілізованої країни.

Бо одні політичні сили – такі, як комуністи і наші найпрогресивніші соціалісти – є відверто антинаціональними силами. Ніде, крім, звісно, своїх програм, вони не приховують своєї ненависті до усього українського, до мови, культури, історії. Їх представники відверто зраджують інтереси України. Чого варті постійні заяви комуністів, що російський флот повинен залишитися в Україні назавжди, їхня раптова релігійна стурбованість існуванням українських церков не Московського патріархату, невизнання Голодомору, радянських репресій тощо? Можна цей перелік розтягнути до не схочу. Але важлива суть: наше законодавство дозволяє існувати в політиці антидержавницьким силам, які, крім того, несуть на собі тавро усіх комуністичних злочинів.

Водночас, в Україні спокійно квітнуть партії відверто нацистського спрямування. Вони не пройшли в парламент і може, на перший погляд, вони не настільки шкідливі, як партії антидержавницького спрямування – комуністи у парламенті присутні. Але, це тільки на перший погляд. Візьмемо публічні висловлювання лідера ВО «Свобода» О. Тягнибока: переваги титульної нації, Україна для українців, обмеження при обранні на посади для представників інших національностей тощо. Якщо уважно придивитись до їхньої програми, то там усе це теж є, але в завуальованому вигляді. Є і суттєві протиріччя. Припустимо, п. Тягнибок у програмі закликає до вступу до НАТО і водночас повернути в паспорти і свідоцтва про народження графу «національність», ввести певні обмеження для нацменшин. Хто після цього пустить Україну у цивілізовані альянси та співтовариства? Те, чого насправді бажає п. Тягнибок, є відвертий нацизм. Не гірші «перли» видають і лідери Консервативної партії п. Щокіна. Як на мене, ідеологія від МАУПу – такий собі відфільтрований антисемітизм. Існування цієї партії теж додає Україні «поваги» на міжнародній арені.

Існування цих партійних «угрупувань» можливо тільки в країні, яка здобула свободу, але не розуміє, що воно таке. Адже більш зрілі країни мають імунітет від того, що так наявно шкодить і їхньому іміджу, і внутрішнім стосункам, і державному ладу взагалі.

Прочитаємо ст.. 13 Конституції Польщі.

«Запрещается существование политических партий и иных организаций, обращающихся в своих программах к тоталитарным методам и практике деятельности нацизма, фашизма и коммунизма, а также тех., программа и деятельность которых предполагает или допускает расовую и национальную ненависть, применение насилия с целью захвата власти или влияния на политику государства либо предусматривает засекречивание структур или членства».

Як ми бачимо, в Польщі на конституційному рівні заборонені не тільки нацистські, фашистські, комуністичні партії, але й партії, що засекречують свої списки. Отже, з точки зору Конституції Польщі, жодна партія, яка сьогодні присутня в українському парламенті, не є легітимною, бо ми знаємо 5-10 осіб у кожній з них – і то у кращому випадку. Але це так, між іншим. Конституція Польщі прищеплює суспільству імунітет від усіх тоталітарних і авторитарних ідеологій, що розповсюджують соціальну, чи расову, чи релігійну ненависть. В Конституції України теж є відповідні тези, але вони викладені так мляво і незрозуміло, що законодавство, яке базується на Конституції є вкрай нечітким і складним у застосуванні.

«Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (стаття 24 п. 2 Конституції України)

У Кримінальному Кодексі України є відповідна 161 стаття, яка передбачає кримінальну відповідальність за розпалювання міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі. Але ця стаття теж викладена вкрай незрозуміло і майже не використовується.

І зовсім не використовуються приписи Конституції у вирішенні реєстрації певної політичної сили.

Не дивно, що в Україні, як гриби після дощу, зріють усілякі рухи на кшталт «Спілки євразійської молоді» РНЄ, молодих комуністів – і таке інше. Держава не дбає не тільки про безпеку і рівність своїх громадян, а й про власну безпеку. Бо співіснування – відкрите і легальне – вкрай лівих і правих рухів може призвести і неодмінно призведе до соціального вибуху. Україна, як хвора людина, яка не має імунітету, хворіє на штучно занесені хвороби. Не секрет, що частина націоналістичних організацій прямо фінансується з Росії. Але чомусь наше СБУ робить вигляд, що вони про це не здогадуються.

Якщо наша влада найближчим часом не зрозуміє таких простих речей – нас чекають серйозні суспільні проблеми.

Президент Ющенко вніс в парламент законопроект “Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20 – 90-х років ХХ століття”. Хто ж за цим законом буде визнаний учасником боротьби?

Де шукати героїв, скаже парламент, і, знаючи щедрість депутатів, особливо перед виборами, визнані борці можуть очікувати на соціальні пільги, а то й на найвищі державні нагороди. Може зарясніти Героями України. Але не поспішаймо тішитися щастям націоналістів, бо формальних підстав для визнання їх учасниками “боротьби за незалежність України” парламент не знайде. Чому?

По-перше, тому, що в законопроекті йдеться не про національно-визвольну боротьбу українців, а про боротьбу за незалежність України. А це, як буде видно з нижче наведеного, “дві великі різниці”. До речі, за незалежність України від Росії боровся Гітлер. А за незалежність тієї самої України від Німеччини боровся Сталін. Цей сарказм – для нагадування про небезпеку, що йде від маніпуляції поняттями.

По-друге, нинішня ситуація в парламенті є  небезпечною для держави і для української нації. Конфлікт прем’єра з Президентом має метою не перемогу на президентських виборах, як нам про те розповідають політологи. Мета його виходить далеко за межі особистих амбіцій, і належить вона до розряду геополітичних цілей.

Супутнім конфлікту є фактичний розкол правлячої коаліції. Ми вже можемо говорити про зародження в парламенті антипрезидентської більшості у складі ПР, БЮТ і КПУ. У всякому разі пані прем’єр публічно пообіцяла прийняти нову конституцію до кінця року. А це, як відомо, без ПР не є можливим.

Все нахабніше поводиться антиукраїнська впливова група в фракції БЮТ. Зокрема, Фельдман вже засвітився в пресі вульгарними нападами на адресу УПА. А після внесення в парламент Президентом згаданого вище законопроекту, Фельдман вніс законопроект про кримінальне переслідування за нацизм. Неважко здогадатися, що під поняття “нацизм” підпаде націоналістичний рух. Неважко також здогадатися, що законопроект Фельдмана має більше шансів на те, щоб бути прийнятим.

Може бути прийнятий і законопроект Президента, але зі змінами, які внесуть депутати антипрезидентської більшості. Гадати довго не треба – націоналісти, з волі Симоненка – Фельдмана – Єфремова, учасниками “боротьби за незалежність України” не стануть. Нинішній парламент маніпулюватиме формальними положеннями установчих актів держави. Пригляньмося уважніше до них.

Акт незалежності уникнув посилань на волю Українського народу, і жодним словом не згадує ні боротьби українців за свою державу, ні жодного з українських державних утворень за останню тисячу років. Не має Акт  незалежності і положення про правонаступництво держави.

А 12 вересня 1991 року Верховна Рада прийняла  закон про правонаступництво. Перш за все, вона конституювала себе, як найвищий орган влади незалежної України.  А статтею 2  встановила політичну систему:

  "До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР".

Жодних змін в конституції УРСР закон не передбачив. Тобто, ми отримали незалежну державу з колоніальним правом.

За тією конституцію УРСР була республікою, тобто державою. Слово “Українська” в назві тієї “держави” дозволяло колоніальній владі тлумачити її як українську за територією і за національністю. А якщо стати на цю позицію, то чим тоді була УПА і вся національно-визвольна боротьба українців по відношенню до УРСР? Колоніальні юристи тлумачили її як ворожу до держави і до народу. А оскільки незалежна держава Україна стала правонаступницею УРСР, то вона успадкувала і ставлення до УПА як до ворожої організації.

Наголошую: ворожою до націоналістів є держава, а не тільки нинішні комуністи. Ця ворожість ґрунтується на праві наступництва.

Своєю для держави національно-визвольна боротьба українців стане тоді, коли держава стане правонаступницею держави Українського народу, яка існувала в минулому, і яка була розбита, а її територія окупована російськими військами. Такою державою була Українська Народна Республіка. Визнання цього факту автоматично веде до визнання УРСР як колоніальної адміністрації в Україні. Відтак, всякий спротив колоніальній владі стає фактом участі в національно-визвольній боротьбі.

Спекуляція на формальностях, що суперечать фактичному станові, не допускає визнання національно-визвольної боротьби українців. Але законопроект в парламенті. Чим це може закінчитись?

Якщо антипрезидентська більшість з фінансово потужним антиукраїнським ядром прийме закон, то є висока ймовірність того, що борцями “за незалежність України” будуть визнані:

1. Депутати “першого демократичного скликання”. Підстави: вони двічі проголосили незалежність, і в проміжку між 16 липня 1990 року та 24 серпня 1991 року встигли один раз відсвяткувати її.

2. Делегати XXYIII з’їзду КПУ (червень 1990 року). Підстава: делегати з’їзду ухвалили резолюцію “Про державний суверенітет Української РСР". І "з’їзд доручив комуністам - народним депутатам УРСР прискорити прийняття Верховною Радою республіки Декларації про державний суверенітет України" (Перший Секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко).

Претендентами на титул борця будуть і генерали та офіцери п’ятого управління КГБ. Підстави: за свідченням тодішнього Голови КГБ УРСР Євгена Марчука (Тижневик “Тиждень”, 6-12 березня 1998), саме вони організовували мітинги та інші демократичні акції. Туди ж потраплять і начальники ЖЕКів та директори державних заводів за те, що відряджали своїх працівників і давали транспорт на “ланцюг єднання”.

Парадоксальність політики глорифікації зумовлена правовою непослідовністю президентських указів та законопроектів. Зокрема, внесений Президентом законопроект передбачає встановлення правового статусу учасників боротьби за незалежність України. А сам факт боротьби державою визнаний? І що є та боротьба?

Можна відновлювати справедливість в партизанський спосіб, тобто, в обхід установчих актів держави Але що з цього виходить, покажу на одному прикладі, коли патріотичного воза поставили перед правовим конем.

Держава ухиляється від визнання національно-визвольної боротьби українців, зокрема, боротьби УПА. А Президент надав Командувачеві УПА звання Героя України. Ми, патріоти, тішимося, бо то, хоч і партизанське, а все ж визнання.

Ми тішимося, бо шануємо свою історію. А нардеп Єфремов шанує закон про правонаступництво. На його основі, та озброївшись комуністичною Декларацією про суверенітет України і комуністичним Актом проголошення незалежності, споруджує в Луганську пам’ятник жертвам ОУН – УПА. А держава мовчить. Отже, Роман Шухевич не став її Героєм.

Хочу торкнутись процедури визнання особи як учасника будь якого суспільно значимого процесу: чи то участі у війні, чи участі в ліквідації Чорнобильської аварії, чи участі в національно-визвольній боротьбі.

Успадкована від радянської традиції процедура передбачає визнання свідчень очевидців як достатній доказ участі даної особи. Наслідок цієї процедури можна проілюструвати здивуванням Президента Кучми: «Після війни учасників Великої Вітчизняної було менше, ніж нині». Та й учасників ліквідації Чорнобильської аварії більше, ніж може вмістити зона відчуження.

Якщо парламент прийме закон про правовий статус учасників “боротьби за незалежність України” на основі формальностей установчих актів держави, то для націоналістів і решти психічно здорових людей це стане предметом кепкувань і свідченням розпаду здорового глузду еліти.

А якщо парламент буде спроможний визнати справжніх борців, то націоналісти мають зажадати документального підтвердження участі. Документами мають бути оригінали наказів, розпоряджень, штатних розкладів. Особливим видом документів є вироки.

Для справжнього учасника справжньої боротьби фінал мав два варіанти: або загибель, або арешт. Догани по профспілковій лінії чи звільнення з роботи за участь в УПА не було.

Можна очікувати, що не на кожного борця знайдуться документи. Але чистота пам’яті не дозволяє будь-якої маніпуляції зі свідченнями. Всім борцям, яких обійде Закон, має бути споруджений монумент “НЕВІДОМОМУ БОРЦЕВІ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ”. Монумент має бути встановлений на головному майдані столиці.