MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2009, #01

Свобода вираження поглядів

Федерація профспілок України стягнула з УГСПЛ чотири гривні і зобов’язала скасувати речення в тексті відкритого звернення

УГСПЛ в статті «Українська Гельсінська спілка стала жертвою судового переслідування, яке розпочала Федерація профспілок України» http://helsinki.org.ua/index.php?id=1225193076   повідомляла про те, що Федерація профспілок України (ФПУ) звернулася до суду позовом до Конфедерації профспілок України (НКПУ) та Української Гельсінської спілки з прав людини.
Причиною позову Федерації профспілок до УГСПЛ стало розміщення на сайті правозахисників ВІДКРИТОГО звернення НКПУ під назвою «Національна конфедерація профспілок України звинуватила Федерацію профспілок України у корупції» http://helsinki.org.ua/index.php?id=1196282422  
ФПУ вимагала визнати відомості, що містилися у зверненні НКПУ такими що принижують ділову репутацію. А також відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. та відкликати звернення Президенту України.
Сьогодні УГСПЛ отримала рішення Господарського суду міста Києва, яким сайт www.helsinki.org.ua зобов’язали спростувати одне речення зі звернення НКПУ, а також стягнули з організації державне мито у сумі 1 гривня 66 коп., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 2 грн. 31 коп.
Представляв Українську Гельсінську спілку в цьому процесі відомий адвокат В’ячеслав Якубенко. Ось як він коментує рішення суду:
«Рішення господарського суду м. Києва можна назвати Соломоновим. Суд дослухався нашої думки і погодився, що значна частина оскаржуваної заяви – це оціночні судження на кшталт „незадовільне харчування”, „прохолодні кімнати”, „викачування прибутків”, „дерибан державного майна”. Такі фрази просто неможливо підтвердити або спростувати, адже у кожного свої уявлення про „прохолодність” кімнат чи „задовільність” харчування. Стаття 471 Закону „Про інформацію” прямо встановлює: „ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень”. Ціла низка прецедентів Європейського Суду з прав людини стверджують, що оціночні судження можуть бути навіть образливими чи шокуючими – якщо для цього є фактичне підґрунтя.
З понад тридцяти речень, які ФПУ вимагав спростувати, суд визнав недостовірним лише один фрагмент – про двотижневий тур працівників ФПУ до Америки за профспілкові кошти. Тут суперечливі враження. З одного боку, рішення закономірне: це вже не оцінка, а твердження про факт; при цьому з невідомих причин представник НКПУ в суді навіть не намагалася якимось чином довести цю інформацію. Зрозуміло, що УГСПЛ, поширюючи таку заяву голови НКПУ, розраховувала, що керівник відомої профспілкової організації – людина доросла, і зможе в разі потреби підтвердити свої слова.




Захист від дискримінації

Рекомендації з подолання дискримінації в Україні від УГСПЛ

Ці рекомендації ґрунтуються на вивченні рекомендацій міжнародних органів ООН, Ради Європи, ОБСЄ, узагальненні практики Європейського суду з права людини, ознайомленні з досвідом країн Центральної та Західної Європи, Європейського союзу, США та Канади, а також на аналізі фактів дискримінації й оцінці дій органів влади у цій сфері.

Основними цілями державної політики в сфері протидії дискримінації є зниження рівня дискримінації в суспільстві та зменшення кількості правопорушень, вчинених на ґрунті ненависті.
Невід’ємним елементом державної політики має стати співпраця з недержавними організаціями, особливо в сферах розробки законодавства, збору та аналізу інформації про дискримінацію, а також підготовці й проведенню освітніх і навчальних програм спрямованих проти дискримінації.

1) Розробка та прийняття рамкового закону про заборону дискримінації
Такий закон мав би містити наступні положення:
- встановлення заборони дискримінації за будь-якою ознакою;
- визначення основних понять, необхідних для впровадження цього закону: „дискримінація”, „пряма дискримінація”, „непряма дискримінація”, „позитивні заходи щодо протидії дискримінації”, „віктимізація”, „переслідування” тощо;
- визначення основних принципів державної політики в цій сфері, а також обов’язків держави;
- визначення основних стандартів і принципів доказування;
- визначення органів влади, що мають впроваджувати цей закон та здійснювати контроль за його виконанням.
Пряма та непряма дискримінація, а також підбурювання чи заклики до дискримінації повинні бути чітко заборонені.
Закон повинен поширюватися на всіх суб’єктів публічного та приватного права.
Закон повинен містити максимально можливий перелік сфер, де заборонена дискримінація, хоча такий перелік не може бути вичерпним:
- трудові відносини, включно з доступом до працевлаштування та допомогою у працевлаштуванні, працевлаштуванням та умовами праці, оплатою праці та підставами для звільнення;
- соціальне забезпечення, соціальний захист і соціальні послуги;
- охорона здоров’я;
- освіта;
- доступ до товарів і послуг, що є загальнодоступними;
- житло;
- здійснення правосуддя та діяльність правоохоронних органів;
- політична активність, включно з правом голосувати та займати посади.
Цей закон повинен забезпечувати обов’язок держави вчиняти позитивні заходи для попередження або компенсації шкоди, пов’язаною з дискримінацією, а також накладати пропорційні санкції за порушення антидискримінаційних норм. Ці санкції повинні передбачати виплату компенсацій жертвам дискримінації.
Держава повинна забезпечити доступ до суду для усіх жертв дискримінації, включаючи правову допомогу жертвам дискримінації, зокрема, обов’язок спеціального органу влади надавати консультації з цих питань, право громадських організацій надавати таку допомогу чи представляти інтереси осіб чи груп в органах державної влади, в тому числі в судах.
Важливим елементом є встановлення в цьому законі правил, відповідно до яких обов’язок доказування факту дискримінації:
- у цивільних справах покладається на позивача за винятком випадків, де відповідачем є суб’єкт владних повноважень;
- у адміністративних справах відповідач повинен довести відсутність дискримінації.
Такий закон повинен прямо передбачити, що статистичні дані, отримані за надійними методиками, можуть слугувати доказами дискримінації.
Потреба у такому законі зумовлюється тим, що в Україні відсутнє регулювання зазначених вище положень на рівні закону. Певну прогалину заповнює закон про рівні права та можливості жінок і чоловіків, проте він стосується лише однієї сфери. Існуюча ситуація не дозволяє особі захиститися від дискримінації самостійно, а органи державної влади також не можуть належно виконувати цю функцію.
Без прийняття подібного закону заборона дискримінації залишається декларацією, що не підкріплюється нормативним регулюванням.
Україна у 2006 році ратифікувала Протокол № 12 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, котрий встановлює загальну заборону дискримінації. Проте до сьогодні його положення не втілені у законодавство. У майбутньому це може призвести до збільшення кількості заяв щодо дискримінації до Європейського суду з прав людини навіть без звернень до національної судової системи, оскільки законодавство не дає особі такої можливості.
Закон повинен привести українське законодавство у відповідність до Директиви ЄС 2000/43/ЄС „Про забезпечення виконання принципу рівності осіб незалежно від расової чи етнічної належності”.

2) Створення контрольних механізмів за дотриманням антидискримінаційних норм
Після впровадження антидискримінаційного законодавства та напрацювання судової й адміністративної практики його застосування, слід надзвичайно уважно вивчити питання необхідності створення окремого антидискримінаційного органу.
Функціями цього органу мають стати:
- впровадження державної політики щодо протидії дискримінації;
- участь у розробці програм по боротьбі з дискримінацією за різними ознаками;
- збір інформації про факти дискримінації, діяльність органів влади, їх аналіз та узагальнення;
- підготовка щорічної доповіді щодо дискримінації в Україні, що подається на розгляд Верховній Раді України;
- координація дій органів влади у сфері протидії дискримінації;
- періодичний аналіз нормативних актів на предмет дискримінації за різними ознаками;
- підготовка та супроводження проектів законів та інших нормативно-правових актів;
- контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у цій сфері;
- забезпечення надання правової допомоги жертвам дискримінації.
Контрольні функції цього органу мають містити такі повноваження:
- розглядати індивідуальні скарги осіб на дії органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб;
- видавати обов’язкові до виконання приписи щодо усунення дискримінаційних дій чи вжиття заходів у випадку бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб;
- складати протоколи про адміністративні правопорушення щодо посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб за невиконання приписів чи вчинення інших адміністративних правопорушень у сфері дискримінації; прагнення до адміністративної відповідальності в цій сфері має відноситися до компетенції судів.
- орган державної влади та місцевого самоврядування у разі незгоди з приписом може звернутися до адміністративного суду з позовом про визнання припису незаконним.
Спеціальний антидискримінаційний орган може бути створений у три способи:
- створення окремої Національно комісії проти дискримінації, як окремого органу державної виконавчої влади;
- створення спеціального департаменту проти дискримінації в системі діючого Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
- створення спеціального Уповноваженого Верховної Ради України з питань протидії дискримінації.

3) Збір інформації про факти дискримінації, дії органів влади та надану допомогу жертвам дискримінації
Державні органи повинні впровадити чіткий механізм збору та обробки інформації щодо фактів дискримінації, дій органів влади, спрямованих проти дискримінації, інформації щодо надання допомоги жертвам дискримінації, а також інформації, що впливає на розвиток цього явища в суспільстві.
Зокрема, необхідно:
- Державній судовій адміністрації України ввести збір інформації за п.3 ч.1 статті 67 Кримінального кодексу України, а також статистики щодо накладання адміністративних стягнень у цій сфері (при впровадження такої відповідальності) до відповідної форми статичної звітності судів першої інстанції, апеляційних судів і Верховного суду України;
- Міністерству внутрішніх справ ввести за певною формою процедуру реєстрації повідомлень про правопорушення, що можуть містити ознаки дискримінації. Для цього потрібно розробити реєстраційну форму та докладні правила внесення інформації до цієї форми. Доцільно розглянути можливість створення єдиної інформаційної бази правоохоронних органів.
- Органам державної влади щорічно збирати та оприлюднювати загальну статистику про дискримінаційне становище осіб чи груп осіб за різними ознаками.

4) Диверсифікація відповідальності за дискримінацію та забезпечення невідворотності покарання
Держава повинна забезпечити гнучку систему відповідальності за дискримінацію, що встановлювала б пропорційне покарання та надавала можливість жертві дискримінації отримати належну компенсацію за порушення своїх прав.
На нашу думку, держава повинна не так посилювати відповідальність, як завдяки гнучкій й чіткій системі відповідальності забезпечити неухильність відповідальності, можливо, навіть й не зі значним розміром відповідальності.

Кримінальне законодавство
На нашу думку, змін потребує стаття 161 Кримінального кодексу України, що встановлює кримінальну відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії.
Судова практика у 2008 році показала, що ця стаття все таки може бути застосована. Незважаючи на це, на нашу думку, необхідно внести наступні зміни статті 161 ККУ:
1) Необхідно розширити суб’єктний склад жертв цього злочину, оскільки в чинній редакції вона стосується виключно громадян України, хоча й на практиці застосовується й не до громадян.
2) Оскільки фактично в цій статті міститься декілька складів злочинів, що стосується як публічних так і приватних відносин, необхідно змінити склад цього злочину:
- відповідальність за „Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті” виділити в окрему статтю й перенести її до Розділу ХХ Кримінального кодексу (стаття 440-1), оскільки це більше б відповідало характеристиці цього злочину;
- декриміналізувати, тобто вилучити з Кримінального кодексу відповідальність за „умисні дії, спрямовані на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями”, оскільки застосування кримінального покарання за образу, приниження честі і гідності не є пропорційними покаранням й порушуватиме свободу вираження поглядів відповідно до практики Європейського суду з прав людини;
- викласти частину першу цієї статті в такій редакції: „Систематичні умисні дії, спрямовані на пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.
На нашу думку, немає потреби посилювати санкції за цей злочин, а необхідно забезпечити неухильне застосування цих санкцій до винних осіб.
Традиційно подібні статті в недемократичних країнах використовуються з репресивною метою. Такі приклади можна навести з практики застосування подібних статей у Росії. З огляду на це, усунення прямого умислу та не внесення ознаки систематичності вчинення таких дій до складу злочину у ч.1 статті 161 Кримінального кодексу може призвести до негативних наслідків, шкода від яких буде значно більшою від можливого позитиву.
На нашу думку, необхідно значно частіше використовувати п.3 ч.1 статті 67 Кримінального кодексу України, що обтяжує відповідальність і впливає на розмір і вид призначеного покарання. Також можливо розширити зміст цієї ознаки, наприклад:

Чинна редакція Кримінального кодексу

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання
1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
(...)
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

Пропозиція редакції Кримінального кодексу
 
Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання
1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
(...)
3) вчинення злочину з мотивів дискримінації, расової, національної, етнічної чи релігійної ворожнечі;

Законодавство про адміністративні правопорушення
Значно ефективнішим, ніж застосування норм Кримінального кодексу, є встановлення чіткої адміністративної відповідальності за певні конкретні дискримінаційні дії чи бездіяльність посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, фізичних та посадових осіб юридичних осіб.
На нашу думку, проблема полягає в значній мірі не так у встановленні відповідальності в законі, як у впровадженні культури притягнення до відповідальності за дискримінацію. Таким чином, доцільніше частіше застосувати відносно не значне покарання, ніж надзвичайно рідко достатньо суворе покарання. Така політика, на нашу думку, призведе до значно більш ефективної протидії дискримінації, оскільки суспільство та органи влади стануть чіткіше розуміти, які дії не можна вчиняти, оскільки вони становлять дискримінацію.
Також це полегшить застосування відповідальності й до поширювачів дискримінаційних матеріалів, у тому числі й ЗМІ, оскільки буде можливість застосовувати пропорційне покарання у вигляді штрафів до його авторів чи посадових осіб суб’єктів, що поширили таку інформацію.

На сьогодні, в Кодексі про адміністративні правопорушення відсутні правопорушення, котрі стосуються дискримінації.
На нашу думку, в Кодексі про адміністративні правопорушення доцільно встановити відповідальність за:
- дискримінацію осіб чи групи осіб за політичною, релігійною, етнічною ознакою, віком, статтю чи іншою ознакою;
- публічні заклики до дискримінації особи чи груп осіб;
- поширення інформації, що містить заклики до дискримінації певних осіб чи груп, або інформації, що є дискримінаційною до особи чи певної групи осіб;
- виготовлення чи поширення реклами, зміст якої є дискримінаційним, або реклами, що містить заклики до дискримінації;
- виготовлення чи розповсюдження друкованих видань, що є дискримінаційними чи містять заклики до дискримінації;
- встановлення критеріїв прийому на роботу, що є дискримінаційними;
- відмова від надання медичної допомоги чи проведення медичного огляду на ґрунті дискримінації;
- незначне пошкодження майна, вчиненого з мотивів дискримінації, расової, етнічної, національної чи релігійної ворожнечі;
- дрібне хуліганство, вчинене з мотивів дискримінації, расової, етнічної, національної чи релігійної ворожнечі;
- не реагування на приписи спеціального антидискримінаційного органу.
Цей перелік не є вичерпним і додатково може встановлюватися відповідальність за інші конкретні дискримінаційні дії. Можливо, певні вказані положення є дискусійними і потребують більш докладного доопрацювання при розробці відповідного законопроекту.
Також, очевидно, що подібні види правопорушень можуть встановлюватися після прийняття загального антидискримінаційного закону, що надавав би визначення основних понять.

Санкції повинні передбачити штрафи від 10 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян зі збільшенням у разі вчинення цього ж правопорушення повторно протягом року чи громадські роботі.
Складати протоколи про такі адміністративні правопорушення можуть працівники міліції, органів державної влади, що здійснюють контрольні функції по дотриманню антидискримінаційних норм, а накладати стягнення повинно здійснюватися в судовому порядку.
Важливо також внести зміни до статті 35 Кодексу про адміністративні правопорушення, що визначає обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення. Зокрема, необхідно внести додаткову обставину в такій редакції:
„вчинення правопорушення з мотивів дискримінації, расової, національної, етнічної чи релігійної ворожнечі;”.

Цивільне законодавство
Визначення певних дій, як правопорушення, дозволятиме подальше вчинення дій у порядку цивільного судочинства, зокрема:
- вимагати у судовому порядку вилучення друкованих видань чи ЗМІ;
- вимагати у судовому порядку припинення ЗМІ у разі систематичного (3 і більше разів протягом року) поширення інформації, що визнана дискримінаційною, чи містить заклики до дискримінації;
- вимагати у судовому порядку відшкодування заподіяної моральної та матеріальної шкоди.
При цьому вжиття заходів у порядку цивільного судочинства повинно відповідати принципу пропорційності та необхідності в демократичному суспільстві.

5) Навчальні та освітні програми з толерантності та протидії дискримінації
Очевидно, що без зміни суспільного ставлення до проблеми дискримінації важко досягнути значних результатів у цій сфері. Тому, на нашу думку, необхідно:
- проаналізувати навчальні програми та підручники в школах та інших навчальних закладах на предмет наявності дискримінаційних положень та усунути такі положення;
- впровадити в систему шкільної освіти програми з толерантності та прав людини разом з відповідною підготовкою вчителів і можливістю незалежного моніторингу викладання цих дисциплін громадськістю;
- проводити навчання працівників правоохоронних органів з толерантності та прав людини;
- систематично проводити навчання працівників правоохоронних органів щодо питання розслідування правопорушень, заснованих на дискримінації;
- систематично проводити навчання суддів та адвокатів щодо питання дискримінації.




Соціально-економічні права

Харківській області загрожує сплеск епідемії туберкульозу

Це станеться, якщо буде здійснене суттєве скорочення мережі протитуберкульозних закладів в Харкові, передбачене наказом №1 у міському клінічному протитуберкульозному диспансері №1, який був виданий 3 січня. З чотирьох існуючих стаціонарів в цьому диспансері закриваються три, з 5 амбулаторних відділень – два. При цьому кількість стаціонарних ліжок зменшується з 575 до 230. А заступник міського голови Ігор Шурма попереджає, що в цьому році будуть скорочені і ці 230 ліжок, оскільки фінансування протитуберкульозних закладів міста згідно зі ст.ст. 89,90 Бюджетного кодексу повинне здійснюватися з обласного бюджету, а ці кошти не передаються. За словами Шурми, міська влада витрачала на утримання диспансеру №1 15 млн. грн. щороку, а зараз ці кошти необхідні для будівництва об’єктів для Євро-2012. Заступник голови облдержадміністрації Ігор Тєрєхов заперечує: лікування мешканців міста в обласних лікувальних закладах коштувало значно більше – 43 млн. грн., і міська влада ці кошти не повертає.

Обласне управління охорони здоров’я запевняє, що використає обласні протитуберкульозні установи та санаторії, а у випадку необхідності розверне додаткову мережу ліжок. Проте, 600 ліжок у трьох протитуберкульозних установах області, які знаходяться в місті, повністю завантажені. Де ж будуть додаткові ліжка і за які кошти? Чи не краще було б не проводити таке радикальне скорочення, а передати у відання області існуючі відділення диспансеру №1 і збільшити бюджет протитуберкульозних установ області на ці 15 млн. грн.? Але обласна влада прийняти на баланс відділення диспансеру разом з землею, будівлями, персоналом не погоджується: на це додаткових коштів центральний бюджет не надав. 

Якщо стаціонар міського диспансеру №1 буде скорочений, то на бюджет обласних протитуберкульозних закладів ляже додатково лікування хворих з міста. У протитуберкульозних закладах області лишиться 920 стаціонарних ліжок та 380 ліжок в санаторіях, куди насправды важких хворих переводити не можна, і цього вочевидь замало. Про проведення Євро-2012 в Харкові доведеться забути, замість цього тут буде буяти епідемія туберкульозу.

У 2008 році вперше захворіло на ТБ легенів 719 харків’ян (що складає 50 хворих на 100 тисяч населення, по області ця цифра ще вище; нагадаємо, що про епідемію ТБ кажуть, якщо ця цифра більше 40), з них 321 – з бактеріовиделенням. Загалом в Харківській області станом на 1 січня цього року 4728 хворих на активну форму туберкульозу, з них приблизно 1500 виділяють мікобактерії, і мають лікуватися в стаціонарі. З цих 1500 – 613 полірезістентних хронічно хворих, які повинні знаходитись у стаціонарі постійно. З цих 613 в місті мешкають 298 хворих, в області – 315. Куди подінуться ці найбільш важкохворі? Кожна така людина протягом року заражає приблизно 20 інших. І нема жодної гарантії, що всі хворі погодяться на перевод до санаторію з міста в область.

У 2008 році виріс найстрашніший показник захворювання на ТБ – смертності. За 11 місяців 2008 року вона склала 14 померлих на 100 тисяч населення проти 10,8 за 11 місяців 2007 року. При цьому кількість померлих від ТБ поза лікарнями в невідомих для протитуберкульозних закладів умовах  збільшилася вдвічі. Як можна за такої тенденції так нахабно скорочувати міський стаціонар?! Не треба бути лікарем, щоб розуміти, до чого це призведе – зростання захворюваності і смертності, подальшого розкручування епідемії.

Наказ №1 передбачає амбулаторне лікування хворих без бактеріовиділення і локалізує амбулаторні відділення в трьох місцях, а в наступному, після закриття стаціонару взагалі, в єдиному місці. Створення єдиного амбулаторного і діагностичного центру не враховує стан хворих, їхню можливість щоденно відвідувати центр, користуючись міським транспортом (у них просто може елементарно не вистачати коштів на проїзд!). І при цьому не виключається можливість зараження здорових людей! Як буде забезпечений при цьому контроль за прийняттям ліків, враховуючи соціальний склад хворих на ТБ? У стаціонарі хворих ще й годували, що для частини з них також мало велике значення. 

Що ж стало причиною такого становища? У квітні 2008 року були прийняті рішення обласної та міської рад про передачу диспансеру №1 із комунальної власності міста до власності області. Але обласна рада ухвалила це рішення за умови надходження додаткових коштів з центрального бюджету. Проте їх не надали. І міська влада вирішує питання в односторонньому порядку. Вражає закритість, з якою це робиться. Розпорядження міського голови Харкова №2778 від 10.12 2008 р. «Про економію бюджетних коштів та організацію бюджетного процесу» та наказ управління охорони здоров’я №737 від 28.12.2008, на які посилається Наказ №1, на сайті міськради відсутні, і ми їх так і не здобули. Обласне управління здоров’я про ці заходи навіть не попереджене, з цими документами офіційно не ознайомлене.

Є ще одна проблема, яка не лежить на поверхні. У 7-му відділенні, що розташоване на вул. Пірогова 6, з 2004 року утримуються затримані МВС та взяті під варту особи з міста та області, які хворі на ТБ, для цього було виділено 4 палати на 20 ліжок. МВС вклало чималі суми на реконструкцію і щорічний ремонт будівлі відділення. І ось це відділення закрито, а будівля передається до комунального фонду майна міста. Де тепер обласне управління МВС буде утримувати затриманих, хворих на ТБ?

Ці дії міської влади грубо порушують Конституцію і законодавство України. Зокрема, статтю 49 Конституції, в якій чітко сказане, що «існуюча мережа закладів здоров’я не може бути скорочена», наказ Міністерства охорони здоров’я № 314 від 28.10.1998, п. 1.1. якого попереджає: «Припинити необґрунтований процес скорочення ліжок в протитуберкульозних закладах. Реорганізацію цих закладів проводити у виняткових випадках, з урахуванням захворюваності та смертності внаслідок туберкульозу», п.3 Указу Президента України №132/2006 від 18 січня 2006 р. «Про заходи щодо підвищення ефективності боротьби з небезпечними інфекційними хворобами», який передбачає «забезпечення фінансування протитуберкульозних закладів в необхідних обсягах», та багато інших нормативних актів.

Не кажемо вже про 3-ю статтю Конституції, яка декларує, що життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю. На тлі скорочення протитуберкульозних закладів здоров’я в Харкові (зазначимо, що ніде в Україні нічого подібного не відбувається!) вона виглядає суцільним лицемірством.

Ми вважаємо, що незаконний Наказ №1 має бути скасований. Міська влада має нарешті згадати, що, відповідно до Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007-2011 роках», одним з основних завдань Програми є «координація роботи… органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування… у сфері запобігання поширенню туберкульозу». Що вона має багато обов’язків згідно із статтею 6 Закону «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», зокрема, забезпечити «доступність і безоплатність надання протитуберкульозної допомоги громадянам України, хворим на туберкульоз та інфікованим мікобактеріями туберкульозу, в комунальних протитуберкульозних закладах». Вона повинна нарешті спільно з обласною владою і Міністерством охорони здоров’я вирішити питання з фінансуванням протитуберкульозних закладів і відмовитися  від скорочення їхньої мережі. У противному випадку велику частину хворих лікувати не зможуть, велику частину – не виявлять, і лише збільшиться обсяг роботи похоронної служби.

 

Євген Захаров,
Харківська правозахисна група

 




Бездомний киянин за допомогою адвоката Української Гельсінської спілки з прав людини виграв суд у КМДА

Тепер кожен бездомний киянин має право на київську реєстрацію. Причому безстрокову реєстрацію! Такий висновок можна зробити, ознайомившись з постановою Солом’янського районного суду міста Києва.

А починалося все дуже прозаїчно. В Києві існує єдиний в місті Будинок соціального піклування Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації. Саме цей заклад, відповідно до закону, зобов’язаний реєструвати бездомних громадян за своєю юридичною адресою. При чому реєстрація має здійснюватися на підставі особистого звернення громадян або у разі їх виявлення працівниками закладу.

26-річний бездомний киянин Олександр К., не маючи змоги орендувати чи тим більше придбати житло, звернувся до Будинку соціального піклування з заявою, де просив його поселити та зареєструвати. Житло йому надали, проте реєструвати по місцю проживання керівництво будинку категорично відмовлялося.

Протягом 2006-2007 років Олександр писав заяви, проте їх чомусь ігнорували та залишали без відповіді по суті. А щоб хлопець не докучав, директор Будинку пригрозив: «Якщо будеш піднімати питання своєї реєстрації, то знайду можливість щоб тебе виселити».

Проте Олександр погроз не злякався, а звернувся до Генеральної прокуратури України із заявою про захист прав і свобод. Це подіяло. Проте лише на 14 днів. Адже адміністрація Будинку соціального закладу вирішила зареєструвати Олександра К. саме на цей термін. Тепер директор закладу міг відзвітувати перед прокуратурою, мовляв просили реєстрацію – маєте.

Але після закінчення строку керівник відмовився продовжити з Олександром договір на проживання, силоміць його виселив, та ще й телефонував на мобільний, постійно погрожуючи. Зрозуміло, що обов’язок вклеїти фотокартку по досягненню 25-річного віку директор Будинку теж проігнорував. Не дивлячись на те, що це є порушенням закону.

Змінився директор будинку, проте не змінилася ситуація. К. знову реєструють, проте знов тимчасово – на два місяці. А далі, по звичному сценарію, у реєстрації відмовляють.

Тоді К. звертається до суду. І суд стає на захист бездомного. Відмова у реєстрації визнана протиправною. Будинок соціального піклування зобов’язують надати Олександру місце для проживання, а в разі його відсутності – поставити в чергу на соціальне житло.

А також, що найголовніше, суд зобов’язав Будинок соціального піклування Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації провести реєстрацію місця проживання Олександра К. БЕЗСТРОКОВО.

Представляв Олександра К. в суді адвокат Олег Веремієнко. Постанову по справі можна прочитати тут: Постанова




Екологічні права

Екологи критикують уряд за ігнорування Оргуської конвенції

Екологи критикують невиконання урядом України вимог „Оргуської“ конвенції ООН,  яка вимагає залучення суспільства до розв’язання проблем екології. Кабмін лише імітує виконання конвенції, сказав в інтерв’ю «Німецькій хвилі» голова екологічної організації «Зелений Світ» Олександр Степаненко, коментуючи ухвалення урядового плану дій.

Київ практично не виконав рекомендації двох Нарад Сторін Оргуської Конвенції: в Алмати (2005 року) та у Ризі (минулого року), розповідає Степаненко. Міжнародні партнери наголошували: Україна має нарешті привести законодавство та практику у відповідність до положень Конвенції, яку ратифікували 10 років тому; що План дій, розроблений урядом, має реалізовуватись за консультацій з громадянським суспільством. За словами ж еколога, Кабмін жодної процедури обговорення Плану дій не запропонував, та й у самому Плані навіть згадки про участь громадськості немає. Представник «Зеленого Світу» зауважує – вітчизняне законодавство донині не привели у відповідність до Конвенції, національних звітів про стан довкілля в Україні не оприлюднюють роками. Тим часом, Мінприроди продукує накази, що суперечать нормам Оргуської Конвенції, нарікає експерт.

 




Дисиденти і час

Виступ Мирослава Мариновича при врученні йому премії ім. Василя Стуса

Київ, Будинок учителя,
14 січня 2009 року

Вельмишановна капітуло премії ім. Василя Стуса! Високоповажні Пані та Панове!

Що скажу я напочатку, здогадується, мабуть, кожен із вас. Бо справді, першу в’язанку своїх слів – слів великої вдячности і справжнього душевного зворушення – я складаю на руки тих, хто прийняв рішення про вшанування мене премією ім. Василя Стуса. Ви вберегли цю відзнаку чистою й незаплямованою, а тому, приймаючи звання її лауреата, хочеться перехреститись, як це віддавна роблять люди, переступаючи поріг ошатної й освяченої іконами світлиці. Сердечно дякую вам від себе, а також від імені моїх найдорожчих дружини Люби і сестри Надійки, які колись ділили зі мною гіркоту переслідувань, а тепер я поділяю з ними радість визнання.

 Щиро дякую всім дотеперішнім лауреатам премії ім. Василя Стуса, що так сердечно приймаєте мене до свого кола. Дякую також усьому славному товариству, що зібралося сьогодні в цьому залі, щоб у час непевності й тривоги зігрітися душею, пом’янути добрим словом Василя Стуса й причаститися щедрот нашого національного духу.

І зовсім уже очевидно, що я від усього серця вітаю наших іменинників-Василів з днем їхнього ангела, а всіх вас – з величним Святом Різдва Христового. Христос рождається!

* * *

У цьому короткому слові я запропоную нам спільно відповісти на те запитання, яке не один із нас сьогодні ставить перед собою: „Як жити далі?”. Як зберегти себе, коли довкола все потопає у скверні, коли світлі надії стають пожовклими ілюзіями, віра в добро – утопією приречених, а моральні принципи – фіґовими листочками, які радше увиразнюють, ніж приховують? Народ ослаблений внутрішнім роздором, знесилений цинічною інформаційною й енергетичною облогою з боку Росії та дезорієнтований зневіреним відстороненням з боку Європи. Отож не дивно, що стан українства – знов у кризі, дух українства – знову в тривозі. І здається, ніколи ще цинізм не був настільки безкарним і переможним.

То чи не пора міняти моральні імперативи? Чи не мав рації відомий класик: „Добро должно быть с кулаками”?

І раптом у наше сьогодення вривається лист Василя Стуса до сина з табору, який став його, Василя, ложем смерті: „Ідеал є один – добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам – ідеал Краси” (Лист до сина, 3.10.1983).

І раптом ота знаменита Василева формула із заслання, що стала одним із його заповітів: „...Захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі” (Лист до сина, 25.04.1979).

Що це: формула мрійника? тестамент приреченого? Чи не сказав би наш зневірений сучасник: „Що? Аби голуби сідали на плечі?! Так це ж однаково, щоб люди сіли на голову!”

І все ж поміркуймо. В Україні можуть спорохнявіти її шляхетські грамоти, що доводять її пряме спадкоємство від Київської Руси; можуть вицвісти її княжі шати й поржавіти лицарські обладунки. Але незнищенною печаттю її давньоруського первородства є борисоглібське страстотерпство, що визначило її духовність і детермінувало її історичну долю. „Для юдеїв згіршення, а для греків безумство” – сказав би св. ап. Павло на це страстотерпство (1 Кор. 1:23). „Для світу згіршення, для Росії слабкість” – сказав би наш сердитий сучасник.

І дух секуляризму, втомившись очікувати „Вашингтона з новим і праведним законом”, зрікся цієї формули.

Так, в Ізраїлі зболені серця, будучи не в силі осягнути розумом і серцем жахи Голокосту, оскаржили духовний тип Стражденного Слуги, так яскраво виписаний пророком Ісаєю: „Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення... І з злочинцями визначили Йому гроба Його, ...хоч провини Він не учинив, і не було в Його устах омани...” (Іс. 53:7, 9). А оскарживши цей духовний тип, вони й відкинули його.

І в Україні не менш зболені серця, вжахнувшись безконечній череді національних поразок, зреклися отого незмінного нашого страстотерпства й закликали до кремінного противленства злу й до твердої руки.

Проте за Василевим „...аби голуби сідали на плечі” не стояло упокорення перед Князем темряви. Навпаки, за ним стояв могутній дух любові й добра, кремінна воля не йти на компроміс зі злом.

І той же Майдан був таким непохитним саме тому, що над ним провисла арка любові, якою Господь ніби казав нам: „Цим духом переможете!”. І виявилося, що й любов може зробити людину стійкою та незламною, а всіх недругів, зокрема російського наполеончика, маленькими і смішними. 

Більше чотирьох років тому Господь відхилив перед нами, як перед ізраїльськими пророками, завісу майбутнього і показав, якими ми можемо бути сильними й переможними. Ця сила нам генетично задана, невинною кров’ю окроплена й жертвою героїв освячена. Не зрікаймося її, а навпаки – довірмося їй. Повірмо, що таки будуть засоромлені мудрі світу цього, як будуть засоромлені і його сильні (1 Кор. 1:27). А в наших муках і сумнівах, у кривдах і потрясіннях зріє нова й благословенна епоха, бо таки Бог, а не нерони нашої доби, є Господом історії.

А Василь Стус уже давно в колі тих, кому тепер ангели сідають на плечі...

 

* * *

Харківська правозахисна група вітає пана Мирослава з почесною нагородою.
Бажаємо здоров’я  і подальших великих здійснень!




„Вкладена мета” життя Олександра Солженіцина

Момент, коли Провидіння обирає якусь людину для виконання історичної місії, непідвладний людському осягненню. Від людини залежить хіба почути той голос, який промовляє всередині неї, й підкоритись йому – що, як засвідчує досвід ізраїльських пророків, не завжди просто. Бо цей голос кличе зазвичай не до розкошування в царських палатах, а до великого болю і страждань.


Я не знаю, у який момент до такої великої місії було покликано Олександра Ісайовича Солженіцина. Чи не тоді, коли він чудом одужав від раку? Чи не з’явилося в нього тоді відчуття, що його позичено (Андрей Шептицький), щоб здійснити щось дуже велике: „Вся возвращённая мне жизнь с тех пор – не моя  в полном  смысле,  она  имеет  вложенную  цель”. Хай там як, але голос той Солженіцин почув, настанову сміливо прийняв і доручене гідно звершив. На той час світ уже визрів до сприйняття правди про ҐУЛаґ – точніше, він визрів до того, щоб вжахнутися. І слово правди впало з уст Олександра Ісайовича і почало визволяти людські душі. З тих пір світ виразно чув, як голосно забивають цвяхи у домовину ненависного Солженіцину комунізму.

Проте у житті великих є момент, що стає для них особливою загрозою. Адже людині важливо почути не лише той момент, коли Господь кладе свою руку на її плече, ведучи на подвиг, а й той, коли Він ту руку з плеча забирає. Ні, цим я не хочу сказати, що Бог покидає людину, – завершується лише її конкретна місія, яка вимагала особливого Божого чування. Завершується блаженство, що дається гнаним за правду. Хто не помітить цього вчасно, той ризикує й далі грати свою роль, хоч п’єса уже завершилась.

Схоже, Олександр Ісайович цього другого моменту таки не запримітив. І цим, напевно, пояснюється увесь трагізм його подальшого життя.

Що ж, важко дається людям усвідомлення, що великими не стають – на велич їх вибирають. І коли, завершивши свою місію, ти чуєш, як Провидіння сповнює пасіонарності когось іншого, важливо відчути себе клавішою божественного фортеп’яно, якій належиться гідно зазвучати в мелодії небесних сфер, коли її торкнеться Господній палець, проте й не западати, коли палець той перестрибне на клавіші сусідні...

* * *

Що може відчувати колишній український дисидент до особи Олександра Солженіцина? Скажу за себе: вдячність і докір водночас. Звичайно ж, друге не має перекреслювати перше – навпаки, з відходом Солженіцина у вічність докір має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як вдячність має рости. Саме так ми б хотіли, щоб діялось після нашої смерті щодо нас самих.

 Солженіцину належиться наша вічна й нічим не застережувана вдячність, що світ іще раз почув правду про злочини комунізму. Політична пам’ять дуже короткотривала, і на час появи „Одного дня Івана Денисовича” та „Архіпелагу ҐУЛаґ” світ уже забув про зболені свідчення Віктора Кравченка – комуністичного функціонера з України, який у час стражденних нічних тортур дав собі присягу донести до світу те, що в тайні творилося в катівнях НКВД, і зробив це. Його книга „Я вибрав свободу”, що вийшла друком у США 1946-го року, мала ефект бомби й викликала запеклу дискусію. Проте світ любить сильних та успішних, а тому магнетична постать переможця Другої світової війни – „дядьда Джо” з його незмінною люлькою і кавказькими вусами приваблювала західних людей значно більше, ніж травмовані стражданням постаті його жертв. Тому про ҐУЛаґ забули.  

Олександр Ісайович, який також присягнув перед пам’яттю табірних побратимів, що він сповістить світ про їхні страждання, розітнув цю невидиму завісу мовчання: „Если бы чеховским интеллигентам, все гадавшим, что будет через двадцать-тридцать-сорок лет, ответили бы, что через сорок лет на Руси будет пыточное следствие, будут сжимать череп железным кольцом, опускать человека в ванну с кислотами, голого и привязанного пытать муравьями, клопами, загонять раскаленный на примусе шомпол в аннальное отверстие (‘секретное тавро’), медленно раздавливать сапогом половые части, а в виде самого легкого – пытать по неделе бессонницей, жаждой и избивать в кровавое мясо, – ни одна бы чеховская пьеса не дошла до конца, все герои пошли бы в сумасшедший дом” („Архипелаг ГУЛаг”).

Людство досі дискутує над тим, чому існує така незрозуміла асиметрія в оцінках злочинів нацизму й комунізму. Можна перелічити десятки причин, чому „маємо те, що маємо” і чому так багато людей вважає комуністичний Нюрнберг-2 несвоєчасним і непотрібним. Проте Небеса корумпувати неможливо, і незданий іспит рано чи пізно повертає нас на лаву двійочників.

Саме неготовність Росії визнати злочин комунізму й розкаятись у ньому прирікає її на реваншистські настрої сьогодні й на нові потрясіння завтра. Якою їдкою іронією над путінською політикою ошляхетнювання історії Росії звучать сьогодні слова Олександра Ісайовича: „Или страшней еще то, что и тридцать лет спустя нам говорят: не надо об этом! если вспоминать о страданиях миллионов, это искажает историческую перспективу! если доискиваться до сути наших нравов, это затемняет материальный прогресс! Вспоминайте лучше о задутых домнах, о прокатных станах, о прорытых каналах... нет, о каналах не надо... тогда о колымском золоте, нет и о нем не надо... Да обо всем можно, но – умеючи, но прославляя...” („Архипелаг ГУЛаг”).

Можна зрозуміти Володимира Путіна і всіх його прихильників у Росії: народові, який звик почуватися „впереди планеты всей”, важко відразу усвідомити тягар своїх провин. Тому намір „відродити велич і силу Росії” був неминучий і приречений на загальну підтримку. Проте Росію чекає bad news: той катарсис, який мали б пережити росіяни після розвалу Радянського Союзу, їм усе одно доведеться пережити. Адже сказав був Солженіцин: „Нет у нас сил на Империю! – и не надо, и свались она с наших плеч: она размозжает нас, и высасывает, и ускоряет нашу гибель” („Как нам обустроить Россию”). Тільки станеться це, на жаль, за гірших обставин і ціною більших страждань.   

Утім, українцям нема чого зловтішатися, бо свій катарсис має пережити й Україна. Їй не сховатися ні за адаптовану путінську політику героїзації радянського минулого, ні за ширму жертви класичної окупації. Саме неготовність значної частини України визнати злочин комунізму й розкаятись у співучасті в ньому прирікає її на розколотість її національного духу й на безплідне тупцювання на місці.

Є щось знаменне і водночас фундаментально хибне в тому, що жоден народ, який вклонився комуністичному Звірові, не відчуває сьогодні каяття. Всі почуваються жертвами, перекладаючи вину на іншого. Що ж, факт буття жертвою є безсумнівним – українцям для доведення цього досить одного Голодомору. Але як бути з виною? Вина російського народу для мене очевидна й не може бути урівняна з виною, скажімо, латиських стрільців, які в нещасливий для себе час оберегли більшовицьку гідру від заглади. Проте чи не спрощуємо ми собі ситуацію, покладаючи вину за комуністичний злочин лише на росіян? Чи не страх перед моральними або матеріальними реституціями стримує сьогодні роботу національних сумлінь?

Колишня жертва, яка, бачачи нерозкаяність свого кривдника, розпалює в собі ненависть до нього, тим самим виявляє, що має великі проблеми з духовністю. Для мене справжнім одкровенням стали слова Еміля Кастро: „Жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення”. Адже це саме жертва прощає – лише вона одна. Причому каяття винуватця не має бути передумовою прощення – важко уявити собі Ісуса в момент страстей, який промовляє: „Прости їх, Отче, але тільки за умови, що вони розкаються!”

Тому українців також стосуються слова Солженіцина: „Без исключения каждая нация, как бы она ни ощущала себя сегодня гонимой, обделённой и неущербно правой, – в какое-то время несомненно внесла и свою долю бессердечия, несправедливости, надменности” („Раскаяние и самоограничение как категории национальной жизни”). Нинішні біди українців (як і біди багатьох народів-колег по ҐУЛаґу), з якоїсь точки зору, є борсанням духовно невиробленої свідомості, яка шукає камуфляж для своїх виразок і виправдання для своїх провин.

Проте не менш радикальною має бути трансформація свідомості й Заходу, бо саме в соціалістичних осередках Європи та в університетських аудиторіях Гарварду, Оксфорду й Сорбонни кувалися непробивні щити, які так довго оберігали комуністичного монстра. У своїй промові перед випускниками Гарвардського університету (8 червня 1978 року) Солженіцин психотерапевнично озвучив цю хворобу: „Никогда Гитлер не имел ни столько ресурсов, ни столько людей, ни пробивных идей, ни столько своих сторонников в западном мире, пятую колонну, как Советский Союз”. Але подолати цю хворобу Солженіцин не зміг. Навіть падіння СРСР було для західної еліти шоком, але не уроком. З заміною респектабельного й багатого Союзу на респектабельну й багату Росію в їхній ціннісній системі координат, власне, нічого не змінилося. Діє та сама закономірність, яку так влучно підмітив Олександр Солженіцин: „Западное мышление стало консервативным: только бы сохранялось мировое положение, как оно есть, только бы ничто не менялось. Расслабляющая мечта о статус-кво — признак общества, закончившего своё развитие”. Тому свій урок Захід, схоже, проходитиме знову, розв’язуючи задачки, які ставитиме йому Путін.  

Так над усіма учасниками нинішньої геополітичної драми висить отой нерозкаяний, непокараний і неспокутуваний злочин комунізму. Олександр Солженіцин був і завжди буде одним із найголосніших свідків звинувачення на поки що віртуальному суді історії. Зокрема, він сформулював тезу, на яку я згодом вийшов цілком емпірично, спостерігаючи за вакханалією зла в українській політиці: „Разрушение наших душ за три четверти столетия – вот что самое страшное” („Как нам обустроить Россию”). Воістину, найбільшими жертвами комунізму стали не ті, що були невинно убієнні, а ті, що залишилися жити...

* * *

Мій найбільший докір Солженіцину, як і можна передбачити, стосується його викривленого розуміння української ситуації. Це почуття з’являється саме тому, що від нього, колишнього в’язня сталінських концтаборів, який так близько зійшовся з в’язнями-українцями, я не очікував отого розмашисто-великодержавного: „Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма...” („Как нам обустроить Россию”).

Мені важко також зрозуміти, як міг такий морально чутливий письменник, як Солженіцин, у тому ж творі з легкістю перекроїти територію Казахстану, а кримським татарам винести однозначний геополітичний вирок: „Крымским татарам, разумеется, надо открыть полный возврат в Крым. Но при плотности населения XXI века Крым вместителен для 8–10 миллионов населения — и стотысячный татарский народ не может себе требовать владения им”. І це сказав представник держави, яка втримує незалюднені простори Сибіру, гордо відмовляючись поступитися частиною його території перенаселеному Китаю!

Можна припустити, що тут ідеться не про свідому великодержавницьку позицію, а про ті стереотипи свідомості, які просто не зауважуються її носіями (такі стереотипи є, звичайно ж, не лише в росіян, а й, зокрема, у нас, українців). На цю думку мене наштовхнула характерна фраза Солженіцина з того ж твору, яка поєднує в собі як готовність визнати гірку правду, так  і неусвідомлену байдужість до болю інших народів: „За три четверти века – при вдолбляемой нам и прогрохоченной ‘социалистической дружбе народов’ – коммунистическая власть столько запустила, запутала и намерзила в отношениях между этими народами, что уже и путей не видно, как нам бы вернуться к тому, с прискорбным исключением, спокойному сожитию наций, тому даже дремотному неразличению наций, какое было почти достигнуто в последние десятилетия предреволюционной России”.

Це так характерно для патріота Росії – не помітити, що оте буцімто „спокійне і дрімотне співжиття націй” давалося ціною арештів і заслань „без права писати і малювати”, ціною валуєвських указів і поліцейського контролю за настроями громадян. Це так нагадує вигуки тих, хто сьогодні ностальгує за небіжчиком-Союзом: „Адже ж так добре жили разом!” Воістину „дрімотне нерозрізняння” кривди, заподіяної іншому!

Втім, цілком можливо, що особливості сприйняття ідуть не від свідомої великодержавної черствості, а від того, що для Солженіцина росіяни, українці та білоруси – це, власне, один народ. Коли він вимовляє слово „народи”, він фактично має на увазі інші народи, які є поза колом „внутрішніх” східнослов’янських народів: „Одна из особенностей русской истории, что в ней всегда, и до нынешнего времени, поддерживалась такая направленность злодеяний: в массовом виде и преимущественно мы причиняли их не вовне, а внутрь, не другим, а – своим же, себе самим. От наших бед больше всех и пострадали русские, украинцы да белорусы” („Раскаяние и самоограничение как категории национальной жизни”). Тут усі три народи згадані як племена, як етнічні групи одного народу – так українець говорив би: „Від операції ‘Вісла’ найбільше постраждали лемки і бойки”.

В цьому, як на мене, увиразнилась ахіллесова п’ята Олександра Солженіцина. На цій основі цивілізовано „облаштувати Росію” неможливо. Ось чому Солженіцин виявився і почутим, і відкинутим пророком. Російський народ почув його, коли, взявши до рук військовий циркуль, почав окреслювати свою новітню сферу впливу. Вона вже менша, ніж була, але характер її залишився тим самим: хай облишить надію кожен, кого впишуть у внутрішнє коло „своїх”. Проте народ так і залишився глухим до заклику Солженіцина покаятись.

* * *

Отже, я дозволю собі повторити: з відходом Солженіцина у вічність наш докір йому має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як наша вдячність має рости. Його незабутній заклик „Жить не по лжи” стрепенув не одну душу, що в ті далекі роки крадькома заглядала у напівзатерті передруки „Саміздата” чи крізь шумовиння глушилок ловила кожне слово радіо „Свобода”. Цей заклик не є новим, але блаженний той, хто повторить його у правильний час і у правильному місці. Олександр Солженіцин нагадав нам про нього в самому „бастіоні світового зла” й у час його респектабельної безкарності. Він нагадав кожній людині просту істину, як можна на особистому рівні боротися зі злом: „Насилию нечем прикрыться, кроме лжи, а ложь может держаться только насилием. И не каждый день, не на каждое плечо кладёт насилие свою тяжелую лапу: оно требует от нас только покорности лжи, ежедневного участия во лжи – и в этом вся верноподданность. И здесь-то лежит пренебрегаемый нами, самый простой, самый доступный ключ к нашему освобождению: личное неучастие во лжи! Пусть ложь всё покрыла, пусть ложь всем владеет, но в самом малом упрёмся: пусть владеет не через меня!” („Жить не по лжи”). Ці слова можна вважати епітафією, яку автор сам викарбував на своїй могилі.

Солженіцин мав мужність, із гидливістю відкинувши одну гріховну систему, визнати внутрішню гнилизну і її головної суперниці: „Удручает, что рождаемая современной состязательной публичностью интеллектуальная псевдо-элита подвергает осмеянию абсолютность понятий Добра и Зла, прикрывает равнодушие к ним ‘плюрализмом идей’ и поступков. Изначальная европейская демократия была напоена чувством христианской ответственности, самодисциплины. Однако постепенно эти духовные основы выветриваются. Духовная независимость притесняется, пригибается диктатурой пошлости, моды и групповых интересов. Мы входим в демократию не в самую ее здоровую пору” („Как нам обустроить Россию”).

Утім, здається, ця критичність щодо Заходу зіграла зі Солженіциним кепський жарт. Схоже, Олександр Ісайович не був позбавлений типової для росіян упередженості Риму Третього щодо Риму Першого. Але навіть якщо насправді він особисто її свідомо не викохував, то його критичність живила цю одвічну опозицію й, хотів він цього чи ні, сприяла тому, що „велич і силу” Росії її громадяни знову побачили в одвічному своєму протистоянні з Заходом. В результаті моральна правда в солженіцинській оцінці Заходу виявилась значною мірою ослабленою.

Ось чому надмогильний пам’ятник Солженіцину міг би нагадувати пам’ятник на могилі Хрущова – поєднання білого й чорного каменя. Нічого незичливого в цьому нема: на такий пам’ятник в очах Господа заслуговують собі всі люди, які жили, живуть чи житимуть на нашій грішній землі. Причину сформулював сам Солженіцин: „Мы утеряли МЕРУ СВОБОДЫ. Нам нечем определить, где она начинается и где кончается” („Архипелаг ГУЛаг”).

"Критика", №10-11, 2008 р.




Вітаємо з ювілеєм!

4 січня виповнилося 60 років Мирославу Мариновичу, члену-засновнику Української Гельсінкської групи, правозахиснику, філософу-релігієзнавцю, проректору Українського католицького університету, журналісту, публіцисту, письменнику. Усе життя пан Мирослав мужньо відстоював права людини, самовіддано боровся і бореться за свободу і незалежність України.

Дорогий і високоповажний Мирославе Франковичу!
Члени Харківської правозахисної групи від щирого серця поздоровляють Вас з днем народження, славетним ювілеєм! Бажаємо Вам міцного здоров’я, завзяття, успіхів у всіх Ваших справах!

Як вірні читачі і прихильники Вашої творчості ми пропонуємо всім читачам бюлетеню «Права людини» прочитати, як на наш погляд, унікальний в українській літературі твір: проповідь-притчу «Євангеліє від юродивого», написаний в таборі в 1982 році.

 

 

Євангеліє від юродивого

Мамі й сестрі Надійці,
від яких уперше пізнав науку Любові,
присвячую

Спочатку було слово, і слово було облудне, і слово само стало облудою, чорною плямою розплилось на чистім пергаменті душі людської.

В тій світлиці, де панував Єгова, оселились зрада і презирства гнів і підступність.

І слово стало плоттю, і перебувало з нами, сповнене зловтіхи і погорди, і ми бачили славу його і розкошували плодами пишними цієї слави.

Слово стало лезом, що розтинає серце раніш од каїнового ножа, проросло дурман-зіллям у святому житті, зависло в повітрі міріадами вірусів, злоякісних та ворожих.

І зло, зачате першим лихим словом, стало законом життя. І люди стали проклинати словом, не тямлячи вже, що воно – Бог.

***

Я – юродивий.

Мій рід бере початок від Мойсея, і каміння, котрим жбурляли в нього розгнівані гебреї, мій незаперечний гіркий майорат.

Коли мій Господь спочиває, я – найвірніший його охоронець і йду проти зрадливої Божої челяді, для якої день сьомий – це час для блюзнірства та глуму.

Я – той, хто дальніх своїх хоче бачити ближніми, хоч сам для ближніх своїх безконечно далекий.

Не відаючи, скількома пальцями треба хреститися, малюю в уяві Розп’яття і приміряю Його на себе.

Я – лицар абсурду, бо в кожному монстрові впізнаю Голіафа.

Вмурований у в’язницю, як мозок у череп, розкутою думкою витаю над зболеним світом.

Бачу печать смерті на обличчі моєї планети і молю Бога, що навіть як станеться найстрашніше, послав Землі долю воскреслого Лазаря.

Я – блазень на ярмарку. Ображаю людей крикливим своїм зухвальством, хоч у серці творю Євангеліє Прощення.

У пліснявих карцерних стінах вчуваю струмінь вселенського болю і по-блазенськи сміюся, щоб наглядач не бачив, що болить і мене.

Запроторений за грати, щоб не підклав антидержавну міні готую такий заряд Любові, проти якої безсилий і сам Сатана.

***

Життя моє – безперервний Страшний суд наді мною. В кож­ній людині, з якою зводить мене доля, уособлені моя чеснота і мій гріх Воздам хвалу добрій людині – і мені добром воздасться. Не відпихну з погордою духовного каліку, відпущу гріхи його велії доброзичливим словом – і мій гріх буде мені відпущено. Нема страшнішого суду, коли він – непомітний: після нього залишиться час хіба на каяття.

Ти послав мене, Боже, в саму твердиню Зла всесвітнього, туди, де пробачати найважче, де гнів і жадання помсти – моральний закон людської справедливості. Тож зроби мене найюродивішим серед юродивих, щоб не пекло у грудях від сорому, коли проба­чатиму кривду, заподіяну слабішому.

***

Правдою не можна рубати, як мечем. Доки буде меч, доти натикатиметься він на нові інкрустовані щити облуди. Правдою, коли вона меч, не переможеш дванадцятиголового Змія: голови його відростуть, а Змій, як дерево навесні, коли йому відрізати засохле гілля, стане ще міцнішим.

Бич Христа, яким він виганяв гендлярів із храму, краще за будь-які мощі свідчить про Його реальне земне існування.

Світ вигострив тисячі булатних правд, однак гине від демогра­фічного вибуху неправди. Земля аж кишить од зміїних голів, як одрубаних, так і свіжих, – змудрілих та ненаситних.

І ніколи не здолаєш силу Змієву, якщо не станеш дурненьким Іванушкою, юродивим.

Зітри з лиця свого, а ще краще з серця, сатанинську машкару ненависті й презирства, бо правда твоя лише тоді стане Божою істиною, коли буде виплекана Любов’ю.

***

Київ та Єрусалим.

Два камені, на яких стоїть вівтар моєї віри.

Дві акупунктурні точки на хворому тілі Землі.

Двоє очей, якими моя планета споглядає Бога.

Чим ревніше молиться своєму Богові невпокорений Єрусалим, тим чіткіше виступає на ньому його фатальний стигмат – Ісусове розп’яття.

Чим глибше вгризається в плоть мого Києва гріховна печать Антихриста, тим ясніше формується під нею чистий образ Христа прийдешнього.

Стою на березі слов’янського моря і проводжаю в далеку доро­гу синів Ізраїля, що рвуться на поклик Рахилі, щоб здійснити од­вічне своє призначення. Хай щастить вам – і вибачайте, що штормове гойдання моєї колиски озивалося у вашому серці таким на розумним погромним болем. Я співатиму вам сумних українських пісень – може, хтось із вас згадає в дорозі знекровлену мою Україну.

Живіть своїм законом, та хай ніколи не здолає вас спокуса за вибитий в бою старозавітний зуб помститися ворогові вийнятим його оком. Прощавайте, я не піду з вами, бо я син тієї землі, які не змогла не підставити свою правобережну щоку, коли від бісівського ляпаса почервоніла її ліва.

***

Росіє! Коли ти творила свою казку «Царівна-жабка», чи усвідомлювала ти, що вкладаєш у неї свою власну історію? Як ти зуміла розгадати присуд Провидіння, за яким призначено тобі уподобитися цій гидкій для людей істоті, марно шукати любові, часом домагаючись її ненавистю, і врешті-решт знайти того божа вільного принца, котрий полюбить і звільнить тебе?

Я не принц, Росіє, я лишень юродивий. Не знайшов досі пащ і тепер обираю тебе, зачакловану злими відьмами твоїх лісів боліт, приречену вічно носити пістряву шкіру погорди й пихи. Хай не буде вона твоїм саваном, царівно-жабко! Дай мені свою руки аж слизьку від налиплого бруду гріхів, і підемо в храм під чудотворним фатімським небом, де повінчає нас сам Господь.

Отче наш! В ім’я Любові, яку Ти нам заповідав, відступи від усталеного канону і не питай присутніх, чи відомо їм щось таке, що може перешкодити цьому шлюбові. Я знаю все, що скажуть вони. Знаю навіть те, що сказали б у цю хвилину мільйоні невинно замучених земляків моїх. Однак прошу Тебе, укріпи мене в вірі, що під цими гнійними струпами б’ється чисте й добре серце; пошли благо мудрості, коли закипає гнів; хай ніколи не смикнеться рука з огиди.

Часточка самого Тебе, Господи, котру Ти вклав у цей нарід, тепер у темниці – я хочу прийти до неї.

– Рабе мій, Юродивий, чи по своїй вільній волі шлюбуєш ти рабу мою Росію?

– Так.

– Рабо моя, Росіє, чи по своїй вільній волі шлюбуєш ти раба мого Юродивого?

– ...

***

Якраз у ту хвилину, коли скреготливий «воронок» вивозив мене з київського ізолятора на суд, крізь шпарку в металевому панцирі я побачив золотий хрест Софії. Він проплив на тлі байдужних грайливих хмарок всього за кілька секунд, та я зрозумів, що бачу  його вперше: ув’язнений, щоб повзати вічно, я нарешті навчився дивитися вгору.

Дякую Тобі, моя українська Премудросте! Ти краще за весь суєтний здурманілий Київ зрозуміла, як у час торжества кривосуддя потрібне мені Твоє Христове благословення.

Пошли мені ще раз хвилину солодкого щему, благослови мовити слово до друзів моїх заґратованих.

***

І збирається коло велике, і стають до нього скривджені й покалічені розгнівані й спраглі помсти, щоб судити того, хто стоїть І посередині, – судити самого Антихриста.

У кожного в руці камінь: так записано в законі людської справедливості.

І тільки нікому сказати: «Хто з вас без гріха, хай перший кине в нього каменем!».

Я знаю, що жоден із вас не мститиме своєму ворогові, коли він лежатиме перед вами переможений. Однак як гнів попелить ваші душі, коли на обличчі у Звіра грає хижа глузлива посмішка! Я переконаний, що тільки прощенням можна обірвати одвічний ланцюг перероджень Зла. Викиньте камінь з руки: він – од Лукавого, на ньому карбовано гербовий знак Сатани.

Не вбивайте Диявола, бо не будете гідні свого власного спасіння. Такими, як Звір, що стоїть посередині, бачать нас наші молодші брати. Хіба не читали ви цього в очах покірних тварин, яких ви байдуже везете на бойню? Чи в тюремних камерах зоопарків, створених нами для власної потіхи, ви не бачили муки вільного звіра, котрий прагне того ж, що і ви, – свободи? Чи у вічному пошуку істини не розучилися ми пізнавати природу інакше, ніж скальпелем дослідника? У кожного з нас на чолі ганебне тавро з трьох шісток.

Не вбивайте Люципера, носія світла, в місячному промінні якого ми плакали й любили, не гасіть каганця, з яким пізнавали та споглядали світ.

Не піднімайте руки на підлітка, що бунтував проти батька: перше чоловіче сім’я винесе з нього бунт і зухвальство.

Не проклинайте Диявола за пережиті вами страждання. Йому ви завдячуєте благом катарсису, він прополював ниву, щоб буйно цвіла Доброта.

Не вбивайте Антихриста, не ріжте гріховного лона: тільки в ньому може здійснитися обіцяне друге пришестя Христа!

***

Тихо в камері. Сонно блимнуло вічко: наглядач мене не почув, Сонце впало на дно і розбилося на трагічні квадрати. Павучок на стіні – єдина зеківська втіха, вічна обіцянка радісних змін.

Сумно на світі. Кожен мурує свою Вавілонську вежу: навіть рідна мова в моїх устах сприймається як смішне белькотіння чужинця і не доходить до серця.

Слово вмерло – хай живе Слово!

Стаю чудотворним зернятком хлорофілу, щоб говорити мовою Світла – мовою сонячного есперанто.

Світ геоцентричний – Ти помилився, Коперніку! В маленькій алмазній піщинці, ограненій небесними велетнями, зріє сила Давида – Землі бути царем! ,

В певний час всі світи, всі духовні поля замкнуться на душі однієї людини – хто з нас твердо може сказати: «Це буду не я?»

Ми так не хотіли, щоб нас називали рабами Бога. Чом же таким солодким є для нас рабство у Сатани?

Виграний бій у душі – зоряна мить для Всесвіту, центр кристалізації Доброти.

Без прощення людство не має майбутнього.

Розпорошений розум не запліднить далеких світів.

Синтезований у серці, позбудеться немічних тілесних скафандрів.

І сам стане Богом.

Во вічнії віки.

Амінь.

 

Серпень 1982 р.

с. Кучино

 

 




Вісті з пострадянських країн

Анастасия Бабурова, раненная убийцей адвоката Маркелова, умерла

Девушка, раненная убийцей адвоката Маркелова, умерла в реанимации, не приходя в сознание

Журналистка Анастасия Бабурова, которой нанес огнестрельное ранение киллер, убивший адвоката и правозащитника Станислава Маркелова, скончалась в больнице, не приходя в сознание. Об этом сообщает "Интерфакс" со ссылкой на источник в московских медицинских кругах. Врачи сделали все возможное, пытаясь вывести девушку из состояния комы, однако ранение оказалось слишком тяжелым и спасти журналистку не удалось.

- Нужна помощь: "Новая газета" ищет свидетелей

Главный редактор "Новой газеты" Дмитрий Муратов подтвердил "Интерфаксу", что Бабурова скончалась в больнице. По его словам, есть версия, что девушку убили, поскольку она пыталась задержать убийцу адвоката. По другой версии, ее убийство тоже было целенаправленным. "Впрочем, не исключено, что обе эти версии смыкаются", - предположил главный редактор "Новой газеты".

Он также сообщил, что "за пару часов" до убийства Анастасия Бабурова взяла у Маркелова очень подробное интервью по всем его делам. "Нам удалось достать "флэшку" с этим интервью, и мы его обязательно опубликуем", - отметил Муратов.

В блогосфере появилась ссылка на "Живой Журнал" убитой Анастасии. Одна из последних записей там: "мне исполнилось 25 лет, ога. пожелайте удачи.."

Ранее РИА "Новости" со ссылкой на источник в столичных силовых структурах сообщило, что Бабурова находилась в реанимации Первой городской клинической больницы, для ее защиты выделили охрану.

Бабурова получила ранение в голову. Ее состояние врачи с самого начала оценивали как тяжелое. Девушке сделали сложную операцию, но говорить о перспективах ее выздоровления медики отказывались.

Про Бабурову известно, что ей было 25 лет и что она училась на факультете журналистики одного из московских вузов. Являлась внештатным сотрудником "Новой газеты".

Между тем момент убийства в центре Москвы могли зафиксировать видеокамеры - место, где произошло преступление, просматривается и фиксируется на несколько камер слежения, которые установлены на зданиях коммерческих и госструктур. Следствие в ближайшее время изучит имеющиеся записи, на которых, возможно, запечатлен момент убийства. Кроме того, оперативники также изучат и телефонные переговоры, которые велись из этого района.

"Интерфакс" уточняет, что следователи уже получили видеоизображение мужчины, причем с нескольких видеокамер, установленных на различных офисах на улице Пречистенка. По словам источника, после обработки съемки специалистами она вполне может быть пригодна для опознания.

Станислав Маркелов, представлявший интересы потерпевших по громкому делу об убийстве чеченской девушки Эльзы Кунгаевой, был убит в понедельник. Ранение получила журналистка, которая вместе с адвокатом шла с пресс-конференции. Дерзкое убийство произошло в центре Москвы - на улице Пречистенка. Преступник подошел к адвокату и выстрелил из пистолета с глушителем в упор ему в затылок.

Нужна помощь: "Новая газета" ищет свидетелей

Если вы видели, что случилось сегодня в 14 часа на Пречистенке или знаете тех, кто видел - пожалуйста, свяжитесь с редакцией "Новой газеты". Любыми способами: через редакционный телефон 926-2001, либо почту, либо блог, говорится в обращении коллектива "Новой газеты".




В Москве убит адвокат Станислав Маркелов

На улице Пречистенка в центре Москвы застрелен адвокат семьи Кунгаевых Станислав Маркелов. Как передает РИА "Новости", об этом сообщил источник в правоохранительных органах. Маркелов вел дело против бывшего полковника Юрия Буданова, осужденного за убийство чеченской девушки Эльзы Кунгаевой. Маркелов возвращался с пресс-конференции. Ему было 34 года. У Маркелова осталась жена и двое детей - 2 и 4 лет.

Убийство адвоката может быть связано с его профессиональной деятельностью, заявил руководитель Следственного управления по Москве Анатолий Багмет. "Следствие изучает различные версии убийства адвоката семьи Кунгаевых Станислава Маркелова, которое было совершено днем в понедельник в самом центре столицы, в том числе версию, связанную с профессиональной деятельностью адвоката", - сказал Багмент.

Преступление совершено около 14.25 напротив дома №1 по улице Пречистенка, недалеко от станции метро "Кропоткинская". В результате нападения тяжело ранена корреспондент "Новой газеты" Анастасия Бабурова, студентка пятого курса вечернего отделения факультета журналистики МГУ. У нее диагностировано тяжелое огнестрельное ранение головы.

Маркелов перед своей гибелью сделал ряд заявлений на пресс-конференции. В частности, о том, что защита семьи Кунгаевых обжаловала освобождение Юрия Буданова. "15 января после освобождения Буданова мне из Димитровградского суда пришло письмо от судьи Дубова, в котором сообщается, почему Буданова отпустили, - сказал Маркелов. - Но в письме не указано главное, почему его выпустили до того, как в суд поступила моя официальная жалоба на решение об условно- досрочном освобождении от 24 декабря 2008 года". Адвокат добавил, что не может назвать это письмо официальным документом, так как на нем не стоит печать. "Но до сих пор я не получил никакого другого документа", - заявил Маркелов.

"Сегодня я отправил жалобу на письмо судьи Дубова в Ульяновский областной суд, а также поставил в известность об этом Верховный суд и попросил взять рассмотрение моей жалобы под свой контроль", - добавил адвокат.

Станислав Маркелов также представлял интересы журналиста Михаила Бекетова, жестоко избитого в ноябре 2008 года. Бекетов известен как оппозиционный журналист, публиковавший в газете "Химкинская правда" разоблачительные статьи про чиновников администрации Химок и активно боровшийся за сохранение Химкинского леса, которому до недавнего времени угрожала вырубка в связи со строительством автотрассы Москва-Петербург.

Завтра, 20 января, в 12 часов у места убийства Станислава Маркелова (ул. Пречистенка, д.1, метро "Кропоткинская") правозащитники и сочувствующие люди возложат цветы.

 

Справка

Станислав Маркелов

Станислав Юрьевич Маркелов родился 20 мая 1974 г. в Москве.

В 1996 году окончил Московскую государственную юридическую академию. С 1997 года входил в Межреспубликанскую коллегию адвокатов, был членом Международного союза адвокатов и Международного клуба адвокатов.

С 2006 г. - президент Института верховенства права.

В 1994 г. как юрист впервые выезжал в район горячих точек на Северный Кавказ в зону осетино-ингушского конфликта.

С 1997 г. вел первые в России дела, связанные с обвинением в терроризме (взрыв на Ваганьковском кладбище, взрывы памятников Николаю II, попытка взрыва памятника Петру I в Москве, попытка взрыва здания администрации Краснодарского края). Со всех подзащитных по данным делам было снято обвинение в терроризме.

С 1997 г. активно работал в Республике Беларусь в связи с происходившими там массовыми беспорядками и давлениями на оппозицию. Участвовал в качестве международного наблюдателя в президентских выборах в Республике Беларусь в 2001 г.

Представлял интересы потерпевшей стороны в деле по обвинению полковника Буданова, осужденного за совершение тяжких преступлений против гражданского населения в Чечне.

В начале 2005 года довел до обвинительного приговора в г. Грозном уголовное дело по обвинению сотрудника ОМОНа Лапина С.В. (кличка "кадет"), совершившего зверства в отношении мирных граждан. До данного дела следственные органы и судебная система на территории ЧР вообще не функционировали. Лапин С.В. по совокупности статей был приговорен к 11 годам лишения свободы.

Представлял интересы потерпевших в уголовном деле "Норд-оста", а именно: Яхи Несерхоевой, первоначально подозревавшуюся в сотрудничестве с террористами, а затем переведенную в статус потерпевшей; и Лукашевой, чью дочь отказывалось идентифицировать следствие, и она находилась в неведении, чье тело захоронено.

Неоднократно защищал интересы представителей независимых СМИ, как в регионах, так и в столице, а именно: штурм радиостанции "Титан" в Уфе (дело А.Галеева), преследования руководства "Новой газеты" в Рязани.

Источник: сайт Института верховенства права

Цитата:  Станислав Маркелов, адвокат

Я устал. Я устал встречать своих знакомых в криминальных хрониках. Это уже не работа, это вопрос выживания. Нам нужна защита от нацистов, нам нужна защита от мафиозных властей, от тех же правоохранительных органов, которые просто часто прислуживают им. И мы прекрасно понимаем, что кроме нас самих нам больше никто никогда эту защиту не даст. Ни Бог, ни царь, ни закон - уже никто, только мы сами.

Последнее слово (Выступление на пресс-конференции 19.01.09 на тему "Незаконный выход Буданова из колонии: игнорирование суда и прямая выгода боевиков. Что делать дальше?")

На вопрос, заявленный темой сегодняшней пресс-конференции, мало кто может ответить, включая самого Буданова. 24 декабря принимается решение об УДО на основании лживых фактов, предоставленных прокуратурой, которая заявляет, что по делу Буданова невозможно найти потерпевших, что сам Буданов не представляет общественной опасности. Я напомню, что, несмотря на то что семья Кунгаевых находится сейчас в Норвегии, они вынуждены были обратиться в полицию в связи с угрозами, поступившими в их адрес, а одна из дочерей находится под личной охраной, которую правоохранительные органы не предоставляют без веских оснований. Сейчас я могу говорить об этом совершенно свободно, имея доказательства, что прокуратура врет. Если бы это было не так, они бы уже подали на меня в суд.

Если бы сторона потерпевших не имела право обжаловать решение суда, то Буданова бы выпустили еще 3 января. Раз его не отпустили, значит, на тот момент суд решил, что потерпевшая сторона имеет право подавать жалобу. В УПК четко написано, что любые участники процесса имеют право обжаловать решение суда. Когда один человек несколько раз на дню меняет свою точку зрения, ставится вопрос о его вменяемости. В данном случае несколько раз на дню меняет свою точку зрения суд. Нормы права здесь и рядом не лежали. На мои запросы относительно освобождения Буданова Димитровградский суд отвечал по факсу. Я вообще не понимаю - когда это официальная переписка велась по факсу? Вместо того чтобы посылать официальный документ с печатями и т.д., мне его отправляют по факсу. Такое впечатление, что они мне интимную переписку устроили.

Кому это выгодно? Как ни странно, Буданову это невыгодно. Потерпел бы еще немного - и легально бы вышел на свободу. Ему было бы это намного выгоднее. Невыгодно это и суду – так подставляться. Если говорить о политических силах, я уверен, что разным группам, симпатизирующим Буданову, это тоже невыгодно. Буданов им нужен как герой, а не как раскаявшийся преступник. Это невыгодно и прокуратуре, которая играет в молчанку. Вы хоть одно заявление от них слышали? Хоть формальное? Хоть отбрехивание? Такое ощущение, что они сами подталкивают общественное мнение к мысли, что это был заказ.

Не нужно забывать, когда и в каких условиях началась эта история. Восемь лет назад за справедливостью люди в Чечне не обращались в суд, а шли в лес. Потом обстановка постепенно начала немного меняться - сколько усилий на это было положено, сколько труда, чтобы люди обращались не к сепаратистам, а в суды. Поэтому в контексте дела Буданова более наглой демонстрации того, что зря вы это делали, трудно представить. Это освобождение выгодно тем, кто бегает по горам, потому что нет законного решения об освобождении Буданова. Если бы хотели соблюдать хоть минимум законности, подождали бы решения Ульяновского суда и более-менее легально освободили бы.

Кому это выгодно? Тем, кому выгодно, чтобы российские правовые институты на Кавказе не установились.

Раз правоохранительные органы бездействуют, я вынужден взять на себя их функции.

Решение об отказе в подаче жалобы на освобождение Буданова будет обжаловано, потому что меня не интересует мнение какого-то судьи Дубова, меня интересует мнение председателя Верховного суда Лебедева.

За Будановым числятся еще преступления. Сейчас идет доследование. Когда мы начинали дело против Буданова, мы не хотели распыляться, а сосредоточились на наиболее доказательных фактах, решили добиваться обвинения по одному эпизоду. Факты эти были общеизвестны, их нельзя списать на военное время, это факты отношения лично Буданова с мирными жителями, которые приходили к нему без оружия. Прокуратура молчала об этом девять лет. Я буду требовать поднятия материала.

Сейчас вопрос к следственным органам, чтобы доследственные действия перешли в расследование. Срок давности еще не прошел, он составляет 15 лет. Как же лицо с таким хвостом оказалось общественно безопасным? Прокуратура обязана реагировать на противоправные факты. Если бы я врал, на меня уже подали бы в суд. В данный момент я намерен, во-первых, подать официальную жалобу на письмо, подписанное судьей Дубовым. Когда я узнал об освобождении Буданова, я сразу заявил, что как только будет известно, кто дал приказ о выходе, мы подаем в суд на этого человека, это статья, поскольку решение незаконно. Этим человеком сделали какого-то судью Димитровградского горсуда Дубова.

Во-вторых, я намерен обратиться в управление Генпрокуратуры на Северном Кавказе с просьбой взять под свой контроль проверку по фактам преступлений, совершенных Будановым, и возбудить уголовное дело. В-третьих, до 29 января я жду ответа от председателя ВС Лебедева.

Мне бы не хотелось выводить это дело из внутрироссийской плоскости, я стараюсь решить эти вопросы внутри страны. Но если прокуратура и суд уйдут в блиндажи, если все спрячут головы в песок, если все сыграют в страусов, я вынужден буду перевести это дело в область международного суда.

 

Дословно  : 

Юрий Шмидт, адвокат

Я убежден, что это безусловно связано с профессиональной деятельностью Станислава Маркелова, но с каким конкретно делом, я не знаю: он вел много острых дел. Он был человек удивительно мужественный и даже, может быть, немножко неосторожный.

Я считаю, что это событие, которое должно быть предметом тщательнейшего рассмотрения на самом высшем уровне, потому что до сих пор у нас случалось, что убивали и адвокатов (чего, кстати говоря, никогда не было в советское время), но в основном это были люди, которые так или иначе связаны с бизнесом и являлись его участниками. Чтобы убивали адвокатов, которые занимаются обычной общей практикой, – мне на память такие случаи не приходят.

Я страшно удручен убийством коллеги, которого знал лично. Мы не были друзьями в силу некоторых причин, в частности, возраста, но относились друг к другу с большим уважением, и я его исключительно высоко ценил. Поэтому я еще переживаю это и лично.

Генри Резник, адвокат

Адвокаты уже давно в нашей стране образовали группу риска, заниматься адвокатской профессией стало небезопасно. Адвокатов периодически отстреливают, режут, забивают, и сейчас ответ на вопрос, кем совершено это убийство и каковы его мотивы, должно дать объективное квалифицированное расследование. Такое расследование, я полагаю, должно производиться Следственным комитетом при Генпрокуратуре и должно быть взято под личный контроль г-н Бастрыкиным либо кем-то из его заместителей. Мы, адвокатское сообщество, возьмем расследование этого дела под свой контроль, потому что рассматриваем каждый случай посягательства на адвокатов как чрезвычайное происшествие.

Генрих Падва, адвокат

Это ужасно. Я могу только сказать, что ситуация недопустимая. Это говорит о слабости власти и правоохранительных органов. Уже дошло до того, что в центре столицы стреляют людей. Это ужасно, больше ничего не могу сказать.




Бюлетень "Права Людини", 2009, #01