Бюлетень "Права Людини", 2009, #22

Патриарх Московский и Всея Руси Кирилл, выступая по украинскому телевидению, коснулся темы сопоставления сталинизма и нацизма. Его позиция такова: это два репрессивных режима, но попытки уравнять их недопустимы, потому что нацизм – режим, не просто репрессивный, но и человеконенавистнический. Нацизм – «это политика и философия, которая оправдывала любую человеческую жестокость, которая ставила своей целью уничтожение людей».

Полностью разделяя последний тезис, не могу согласиться с уважаемым Патриархом в его выводах.

Разумеется, между нацизмом и сталинизмом есть различия, поскольку полностью тождественных объектов в природе и в обществе не бывает. Даже различные варианты так называемого «реального социализма» в СССР, Китае, Польше, других странах заметно отличались. Но настолько ли значущи эти различия, что репрессивные режимы в этих странах недопустимо ставить на одну доску?

На мой взгляд, различия между сталинизмом и нацизмом наиболее существенны в сфере идеологии. Патриарх точно охарактеризовал нацистскую идеологию как человеконенавистническую: она вся базировалась на представлении о неравноценности людей, о высшей и низшей расе, причём представители последней подлежали одни – порабощению, другие – уничтожению. В отличие от этого, идеология сталинизма, унаследованная от Маркса, выглядит весьма привлекательно: равенство людей независимо от расы и национальности, построение общего светлого будущего для всего человечества. В этой теории не было ни слова о необходимости физического уничтожения людей.

Сходство между двумя режимами появляется при переходе от теории к практике. А практика у обоих одинаково человеконенавистническая – порабощение и уничтожение огромных масс людей. Разница – в критериях отбора. У Гитлера – по национальному признаку (евреи, славяне), у Сталина – по социальному («кулаки», интеллигенция, выборочно партийное и военное руководство). Масштабы проводимого уничтожения в первом приближении сопоставимы, но у Сталина всё же побольше.

Самое существенное различие между двумя диктаторами и двумя режимами – в их исторической судьбе. Никто не может оспаривать, что войну за мировое господство развязал всё-таки Гитлер. А то, что такую войну под именем «мировой революции» готовили и советские вожди – сначала Ленин и Троцкий, потом Сталин – миру известно, но при желании можно и оспорить: не пойман – не вор.

На первый взгляд, не многое разделяет меня с Патриархом. Ну, какая разница – считать существенными или несущественными различия между двумя репрессивными режимами? (Это как спорить: стакан наполовину полон или наполовину пуст?) Тем более, что сам Патриарх назвал оба преступными – а это в условиях нынешней России многого стоит.

Что же меня коробит в оценках Патриарха и не позволяет согласиться с ними, так сказать, «в целом»?

По-видимому, общая направленность этого фрагмента выступления. Для чего Патриарх заговорил об этом? Явно не для того, чтобы осудить сталинский режим. Впечатление, что осуждение возникло как бы нехотя, нельзя было без него обойтись: ну да, действительно, преступный режим. Начинается же фрагмент с выражения несогласия с «каким-то постановлением» Совета Европы (в действительности – Резолюцией Парламентской ассамблеи ОБСЕ), «которое ставит на один уровень нацизм и сталинизм». И по всему строю этой части выступления не вызывает сомнений, что именно осуждение Резолюции было её целью. А кончается она напоминанием, что «именно Советский Союз более всего жертв положил на алтарь освобождения и своей страны, и всего мира от того, что несло угрозу всей человеческой цивилизации». Последнее не вызывает сомнения, как и предшествующее утверждение Патриарха, что «оправдания гитлеризма и нацизма, под каким бы соусом это оправдание ни осуществлялось, это оправдание зла». Всё это справедливо. Но беда в том, что нынешняя официальная Россия в лице МИДа и Госдумы именно Резолюции ПА ОБСЕ приписывает неуважение к жертвам Советского Союза в мировой войне и попытки оправдания нацизма. Приписывает без малейших оснований, ничего подобного в Резолюции нет и не могло быть. И в этом контексте рассуждения Патриарха независимо от его желания, как ни печально это звучит, будут подаваться и рассматриваться как поддержка заведомо недобросовестных претензий российских властей к европейским структурам. А ведь слово Патриарха обладает непререкаемым авторитетом для огромного числа граждан России и не только России!

И наконец ещё один момент. Мне меньше всего хотелось бы давать совет главе традиционной Церкви наших народов, безусловно достойному, уважаемому и авторитетному пастырю. Но всё таки – разве не много большее беспокойство, чем исторические оценки европейцев, пусть, по его мнению, и несправедливые, должно было бы вызывать разрушение нравственного чувства собственного народа и собственной паствы, свидетельством которого служит растущее преклонение перед создателем репрессивного, преступного и безбожного режима?

На сьогодні адвокати активно використовують практику Європейського суду з прав людини, готуючи правову позицію для представництва інтересів клієнта. Однак випадки, коли український суддя посилається на цю практику, обґрунтовуючи власне рішення, трапляються рідко. Про процедуру застосування у вітчизняному судовому процесі рішень Євросуду та проблемні питання, які виникають під час цього, розповів Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Юрій Зайцев.

— Юрію Євгеновичу, скажіть, будь ласка, що розуміється під офіційним перекладом рішення Європейського суду з прав людини?

— Визначення поняття «офіційний переклад» щодо рішень Європейського суду в чинному законодавстві немає. Проте у Порядку здійснення офіційного перекладу багатосторонніх міжнародних договорів України українською мовою, затвердженому постановою уряду, визначено: «Поняття «офіційний переклад» означає автентичний виклад українською мовою багатостороннього міжнародного договору України, складеного мовою, іншою, ніж українська». Відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» та зазначеного Порядку, підготовку і засвідчення зазначених перекладів здійснює Міністерство закордонних справ України.

Таким чином, статус офіційного перекладу передбачає відповідність двом вимогам: змістовій — автентичність, та формальній — засвідчення уповноваженим державою суб’єктом.

Саме така конструкція відображена у Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: «Автентичність перекладу повних текстів Рішень засвідчується Органом представництва». Функції Органу представництва покладено на Міністерство юстиції України. Відповідно, підготовку офіційних перекладів рішень Європейського суду здійснює цей орган — через Державний департамент з питань адаптації законодавства.

Інститут офіційного перекладу передбачений тільки для рішень у справах проти України, що логічно, оскільки, по-перше, точність відтворення обставин справи, власних найменувань, цитат з процесуальних документів тощо Мін’юст може забезпечити на основі первісних документів тільки в «українських» справах, а по-друге, переклад резолютивної частини рішення виконує функцію виконавчого документа для виплати присудженої Європейським судом справедливої сатисфакції, а переклад рішення в цілому використовується для вжиття державою заходів як загального, так і індивідуального характеру — в контексті останнього офіційний переклад особливо важливий для перегляду Верховним Судом справи за винятковими обставинами у зв’язку з констатацією порушення Європейським судом з прав людини.

— Які джерела можуть використовувати адвокати та судді для того, щоб посилатися на практику Європейського суду з прав людини та тлумачити рішення Суду?

— Найбільш «природне» джерело посилання на практику Європейського суду — це саме рішення, точніше його назва. У цьому легко пересвідчитися, поглянувши на те, як Суд сам посилається на власні рішення. При цьому, на мою думку, найкоректнішим буде посилання, яке нарівні з відтворенням назви українською мовою міститиме її оригінальний запис.

В основі назви рішення, як правило, лежить власне найменування, а єдиних правил відтворення латиноалфавітних назв засобами української мови немає. Тому паралельне відтворення оригінального запису сприятиме точній ідентифікації предмету посилання. З цих же міркувань доцільно зазначати дату рішення та номер заяви.

Офіційні переклади рішень у справах щодо України друкуються в «Офіційному віснику України». Матеріальним джерелом для посилання на рішення в оригіналі може бути роздруківка з бази даних HUDOC, офіційного веб-сайту Європейського суду, або ж періодичне видання Суду «Reports of judgments and decisions».

У цьому випадку до оригінального тексту додається його переклад українською мовою. Склалася практика подання до суду перекладу з нотаріально посвідченим підтвердженням його правильності перекладачем, з наданням останнім документів, що підтверджують його кваліфікацію, або ж засвідчення перекладу спеціалізованою перекладацькою фірмою.

У контексті сказаного зроблю певне застереження.

По-перше, не можна використовувати як джерело посилання стислі виклади (прес-релізи) рішень, які готуються секретаріатом Європейського суду, — вони виконують інформативну функцію.

По-друге, наявність чи відсутність офіційного перекладу рішення Європейського суду жодним чином не обмежує його застосовуваності українськими судами.

І, по-третє, не витримують критики абсурдні за своєю суттю твердження про те, що українські суди мають застосовувати практику Європейського суду тільки у справах щодо України.

Ця практика — єдиний прецедентний масив. Із 538 рішень по суті та 200 ухвал щодо неприйнятності кількість справ, що містять нові позиції Суду, — незначна. Усі інші — так звані справи-клони, що базуються на попередніх рішеннях щодо інших держав.

Крім того, такий підхід суперечить і вимогам національного законодавства. Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». У свою чергу, у статті 1 Закону чітко визначено обсяг поняття «практика Суду» — це «практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини». І жодного застереження на кшталт «у справах щодо України»! Не кажучи вже про те, що Європейська комісія з прав людини припинила своє існування 1998 року, тоді як перше рішення у справі проти України було винесене Європейським судом тільки 2001 року.

— Яким чином українські судді можуть впевнитися в ідентичності тексту рішення Європейського суду як доказу в справі, що надається стороною?

— В ідеалі так, як це роблять судді більшості європейських країн, — упевнившись самостійно. Я не вкладаю в це твердження іронію, оскільки мені відомі випадки, хоча й поодинокі, коли українські судді, посилаючись на практику Європейського суду, користувалися оригінальними текстами.

Підставою для процесуально легітимного ініціювання судом та учасниками судового розгляду процедури перевірки автентичності перекладу, в тому числі й офіційного, є положення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яким визначено, що у разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом.

Питання щодо правильності перекладу постає не саме по собі, його порушує або одна із сторін, або суд. У нашій практиці була справа, коли суд ухвалив рішення щодо мовних помилок у перекладі рішення Європейського суду на підставі оцінки аргументів сторін, у тому числі й посилань на перекладні словники.

Коли є підозра, що мовна неузгодженість призводить до змістових дефектів перекладу, суд може залучити лінгвістів та фахівців з практики Європейського суду. Суд вправі допитати особу, яка готувала або засвідчувала переклад.

Крім іншого, встановлення в результаті розгляду судом помилки в офіційному перекладі, на мою думку, є підставою для внесення змін до його тексту. У цьому випадку, мабуть, до розгляду справи варто залучити Мін’юст.

— Чим зумовлено збільшення кількості скарг, з якими звертаються українські громадяни до Європейського суду з прав людини?

— Частково тим, що стало підставою нашої розмови, — низьким рівнем застосування судами при розгляді справ практики Європейського суду. Якщо ми ознайомимося з рішеннями проти інших держав, на які посилається Суд, констатуючи порушення з боку українських судів, то переконаємося, що багатьох проблем можна уникнути, навчаючись на чужих помилках.

Ще один чинник, який породжує проблеми вже системного характеру, — це законодавство, що суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Приміром, скасування 2001 року процедури нагляду зняло проблему порушення Україною принципу юридичної визначеності як ключового складника верховенства права.

З іншого боку, зростання кількості звернень до Європейського суду пов’язане з підвищенням рівня обізнаності громадян зі своїми правами. А це ознака утвердження в нашій державі громадянського суспільства — об’єднання самодостатніх у своїй гідності громадян.

(Розмову вела Наталя Мамченко, «Судовий випуск»)

Проти трьох правоохоронців Першотравневого райвідділу міліції міста Чернівці обласна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень, що супроводжувалося насильством.

Як передає кореспондент УНІАН, про це на прес-конференції у Чернівцях повідомив прокурор Буковини Йожеф Орос.

За його словами, офіцери міліції, затримавши підозрюваних у скоєнні крадіжки, вибивали з людей докази, піддаючи їх тортурам. «За цією справою вже завершено слідство. Троє міліціонерів перебувають в ізоляторі тимчасового утримання, а справу передано до суду», - додав обласний прокурор.

Водночас він не назвав осіб, які постраждали від катувань міліціонерів, посилаючись на інтереси слідства.

Усього, за словами Йожефа Ороса, у цьому році на Буковині проти міліціонерів порушили 6 кримінальних справ, за актами прокурорського реагування до відповідальності притягнуто 296 працівників органів внутрішніх справ, 16 – податкової міліції та 7 – Служби безпеки.

Можно ли назвать то, что произошло, историей успеха? С одной стороны, суд признал нашего несовершеннолетнего клиента невиновным в том, что милиция ему инкриминировала. С другой стороны, отношение последней к подросткам (прежде всего – к так называемым «трудным») вряд ли изменится. И потому, что квалификация правоохранителей пока что недостаточна, и побудительные мотивы не те, чтобы работать по методам западных коллег. И потому, что общество наше, в большинстве своем, мягко говоря, не осуждает чрезмерности, допускаемые в отношении таких детей. Например, активист нашей организации, педагог с многолетним стажем, выразил сомнение: «Ситуация с правонарушениями в подростковой среде весьма тяжелая, и милиция хоть как-то ее сдерживает. Не надо мешать».

На самом деле мы вовсе не мешаем борьбе с детскими правонарушениями. Но требуем, что бы это делалось так, как предусмотрено частью первой статьи 40 Конвенции о правах ребенка. Ратифицировав которую, Украина обязалась «…признавать право каждого ребенка, который, как считается, нарушил криминальное законодательство, обвиняется или признается виновным в его нарушении, на такое обращение, которое содействует развитию у ребенка чувства достоинства и значимости, укрепляет в нем уважение к правам человека и основным свободам других, и при котором учитываются возраст ребенка и желательность содействия его реинтеграции и выполнение им полезной роли в обществе». Пока в этом направлении не произошло хотя бы малого движения, наша история не может считаться успехом.

Началась она 5 мая возле дома 44-а по улице Химиков в городе Северодонецке. Здесь собралась несколько странная компания: двое 17-летних подростков Александр и Станислав, 32-летний мужчина с проблемами психического здоровья (группа инвалидности) и 28-летний недавно освободившийся из колонии гражданин. Заметим, что оба подростка - из неполных семей, в которых матери в одиночку воспитывают по несколько детей. Понятно, что интерес, собравший столь разношерстную публику, не был высоким - они решили попить пивка. А поскольку скамейки возле подъездов ближайших домов были заняты, то расположились они на ступеньках отдельного входа в торцевой части здания. Которое, как оказалось, было входом в помещение опорного пункта милиции. По словам наших  клиентов, соответствующей вывески не было, по словам милиционеров – была. Но это, собственно, и не важно, закон пока что не запрещает гражданам пить пиво даже возле здания ГОВД. Но пришедшие на рабочее место участковый и его коллега решили иначе, и переместили «отдыхающих» во внутрь своей резиденции. Вероятно, расценили происходящее, как факт злостного неуважения к органам.

По словам подростков, после этого инвалид сходил домой и принес медсправку, а также заявил, что это не он подростков, а они его спаивали. Незаметно куда-то делся и бывший «зэк». Возможно, «откупился». А вот за несовершеннолетних взялись с большим энтузиазмом. Три сотрудника милиции затратили на них минимум по 1,5 часа своего рабочего времени. По словам ребят, их сфотографировали, взяли отпечатки пальцев, доставили в горотдел милиции (по ходу оскорбляя и запугивая), отобрали объяснения (милиционер написал, а они подписали) и, наконец, составили админпротокол о совершении ими правонарушения, предусмотренного ст. 178 КоАП. Предусматривающую ответственность за распитие спиртных напитков в общественном месте. Через полтора часа мать Станислава пригласили в горотдел, чтобы забрала сына. К счастью, в милиции парня не били, наркотики в карман не засовывали, деньги за освобождение у матери не требовали. Но админпротоколы передали в суд, и через месяц, получив повестки, подростки обратились в детский правозащитный центр Луганского областного отделения Комитета избирателей Украины (ЛОО КИУ). Мы предоставили им бесплатную юридическую помощь, поскольку увидели в действиях милиции несколько нарушений статьи 40 Конвенции о правах ребенка. Кстати, довольно типичных.

Первое нарушение – это непропорциональное ограничение личной свободы. Вести ребят в отделение милиции не было оснований. Ведь личная свобода – одно из главных прав человека, и ограничение ее жестко регламентируется. Так, в части пятой статьи 11 закона «О милиции» приведен исчерпывающий перечень оснований для задержания. И даже если бы подростки действительно распивали спиртные напитки, в соответствии с нормой этого закона их можно было задержать только на время, достаточное для составления админпротокола. Что можно было сделать и в помещении опорного пункта. А вот задерживать в воспитательных целях, что иногда практикуют милиционеры – незаконно. Увы, чаще всего незаконные задержания несовершеннолетних в Украине имеют не воспитательные, а сугубо меркантильные цели – сбить с родителей немного денег за освобождение чад.

Второе нарушение – оскорбления и запугивания подростков в милиции, что, увы, является обычным в работе украинского МВД. Например, наша организация за 7 лет оказывала помощь 5 подросткам, и во всех случаях мальчишек оскорбляли и пугали. Правоохранители оправдывают такие действия дерзостью задержанных, но на самом деле, по-другому милиционеры не умеют, их по-другому не учат. Об оскорблениях и запугиваниях рассказывал Станислав: сначала – нашему юристу, а потом – в суде.  И у нас нет оснований ему не доверять. Какой смысл ему наговаривать? Впрочем, запугивать можно не только вербально, для этого можно использовать фотографирование и снятие отпечатков пальцев. Это как сигнал – теперь ты у нас «под колпаком». На самом деле, как и задержание, фотографирование и снятие отпечатков пальцев допустимо только в специально определенных в законодательстве случаях. Не в нашем.

Третье нарушение - на несовершеннолетних при подписании ими в милиции документов практически всегда оказывается давление, хотя это прямо запрещено частью второй статьи 40 Конвенции о правах ребенка. Цель такого давления та же, что и при применении пыток. В  результате в объяснениях и протоколах появляются фразы, которые впоследствии позволяют привлечь подписавшего к ответственности. В нашем случае, напиши подростки объяснение самостоятельно, они бы указали, что пили пиво. А под диктовку оба написали в протоколе одинаковую фразу – распивали спиртные напитки в общественном месте. Без уточнения, какие именно напитки. Не указал этого и работник милиции, составлявший протокол. В результате таких манипуляций подростков могли привлечь к ответственности за деяние, которое они на самом деле не совершали. Ведь по действующему законодательству пиво не относится к спиртным напиткам (юридически), и за распитие его на улице привлечь к ответственности по статье 178 КоАП нельзя.

Александр и Станислав обратились в правозащитный центр КИУ, рассчитывая на помощь в суде. И мы такую помощь оказали. Но сначала обратились к начальнику Северодонецкого городского отдела УМВД Ю.В.Пасечнику . Мы привели изложенные выше доводы, а также обратили внимание на тот факт, что карательные меры были избирательно применены в отношении несовершеннолетних, а не взрослых. Согласитесь, с точки зрения морали ситуация выглядит странно: двое взрослых угощают пивом подростков, за что к ответственности привлекают … подростков. Впрочем, и с точки зрения права тоже, ведь существует статья 180 КоАП, предусматривающая ответственность за спаивание несовершеннолетних.

Надо сказать, что к начальнику милиции мы обратились с надеждой, что он отменит административные протоколы, составленные его подчиненными. Тогда это действительно был бы успех: сотрудники Северодонецкого ГОВД получили бы четкий сигнал, что их руководство не поддерживает нарушений статьи 40. Увы, мы получили стандартную отписку , согласно которой проведенным служебным расследованием в действиях работников милиции нарушений законодательства не выявлено.

Отписка отпиской, но в милиции вероятно уже понимали, что вместо дежурного рассмотрения админпротокола, обычно длящегося несколько минут, суд может дать оценку и действиям лиц, составлявших протокол. И последние пришли на заседание «хорошо подготовленными». После их свидетельств стало ясно, что служебное расследование состояло не в проверке указанных нами фактов, а в “корректировании” обстоятельств. Чтобы никаких нарушений. Например, один из милиционеров во время судебного заседания заявил, что подростков они не задерживали. Что сильно удивило присутствовавшую на заседании мать Станислава, которая 5 мая лично забирала его из горотдела. Другой милиционер заявил в суде, что отпечатки пальцев не снимали. Что привело в изумление уже самого подростка, ведь это говорил как раз тот человек, который лично снимал у него отпечатки. Оба милиционера заявили, что подростки якобы писали объяснения свободно, без давление. Но в это не поверил уже судья. Поскольку объяснения, подписанные двумя школьниками, и протокол, составленный милиционером, содержат абсолютно одинаковые фразы. Совпадающие с текстом статьи 138 КоАП. Наконец, в суде оба сотрудника МВД заявили, что не видели, как ребята пили, но якобы рядом со ступеньками, возле которых находились подростки, стояла бутылка водки. Причем один милиционер сказал, что пустая, а второй – что полная. Понятно, что при такой «доказательной» базе суд отказал в привлечении нашего клиента к админответственности – за отсутствием события правонарушения.

Мы, понятно, благодарны суду, который на рассмотрение дела нашего клиента вместо пяти минут затратил два часа. Плюс, включил в постановление объяснения, которые давали стороны. Это постановление мы направили министру внутренних дел Юрию Луценко. Понятно, не ради наказания виновных. Мы хотим, чтобы люди в погонах, противодействуя подростковым правонарушениям, под этим предлогом не калечили бы детские судьбы. Может, министр разъяснит своим подчиненным, что для ребенка милиционер – это прежде всего взрослый мужчина. От которого ребенок инстинктивно ждет защиты и поддержки. И потому беспомощен в случае противоправных действий милиционера.

Кроме того, мы обратили внимание министра , что нарушения статьи 40 Конвенции о правах детей имеют в его ведомстве системный характер. И если из историй, подобных описанной, не будет делать выводов само ведомство, никакие судебные решения ситуацию не изменят. Судебные решение – лишь повод для выводов, делать которые должна милиция. Понятно, что не только на уровне Министерства. Но и на уровне областного управления, городского отдела, отдельного подразделения. А правозащитные организации, и наша в том числе, готовы в этом содействовать.

Документы, на основе которых подготовлен материал, доступны на сайте http://cvu-lg.narod.ru/texts/9/2_1.html

Алексей Светиков
Луганское отделение КИУ

В червні 2009 року Україна порушила один із основоположних принципів захисту прав біженців – принцип конфіденційності, передавши інформацію, що міститься у справах біженців, до країни їх походження. Внаслідок цього проти осіб, котрі давали свідчення про переслідування біженців у Казахстані, були порушені кримінальні справи.

Українська Гельсінська спілка з прав людини з цього приводу надіслала відкрите звернення до голови держави та до Генеральної прокуратури України .

На сьогодні до офісу організації надійшли відповіді як від Генпрокуратури так і від Президента.

Так, заступник Глави Секретаріату Президента Марина Ставнійчук надіслала лист, в якому поінформувала, що повідомлення про порушення посадовими особами Генеральної прокуратури законодавства у сфері захисту прав біженців, надіслано на розгляд посадовим особам Генеральної прокуратури.

В свою чергу Генеральна прокуратура України поінформувала УГСПЛ про те, що ними дійсно була передана інформація про громадян республіки Казахстан до Генеральної прокуратури цієї республіки.

Далі до вашої уваги цитати з листа:  

«У 2008 році органами СБ України виконувався міжнародний слідчий запит слідчого комітетуМВС республіки Казахстан про надання правової допомоги у кримінальних справах, розслідуваних казахськими компетентними органами стосовно Байсакова Е.Д., Горбенка С.Л., Байсакова Ж.Д., Жекебаєва А.В., Лукіна О.О. за фактами скоєння ними на території Республіки Казахстан кримінально карних діянь».

«Генеральна прокуратура не володіє будь-якими даними щодо порушення вимог чинного законодавства при наданні міжнародної правової допомоги у зазначених кримінальних справах».

Нагадаємо, що принцип конфіденційності лежить у основі захисту прав біженців і його порушення може призвести до руйнації усієї системи захисту біженців. У своєму Висновку № 91(LII) – 2001 виконавчий комітет Управління Верховного Комісара ООН справах біженців рекомендував, що «у процесі реєстрації [біженців та шукачів притулку] має додержуватись фундаментальній принцип конфіденційності», а також наголосив на «конфіденційному характері особистих даних та необхідності продовжувати захищати конфіденційність».

В черговий раз СБУ та прокуратура безкарно порушують права біженців та міжнародні зобов’язання України, а Секретаріат Президента погоджується з такими безвідповідальними діями.

Марина Говорухіна

Європейський парламент в своїй Резолюції від 2 квітня 2009 року «Європейська свідомість та тоталітаризм» запропонував оголосити 23 серпня Загальноєвропейським Днем пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів, пам’яті, яка має вшановуватися гідно та неупереджено. Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня цього року ухвалила Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у 21 ст.», де висловилася більш однозначно, назвавши 23 серпня Загальноєвропейським днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт. Чому європейські інституції обрали саме цей день? 23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа, який визначив сфери впливу Німеччини та СРСР в Європі і планував переділ Центральної та Східної Європи.

З усіх жахів ХХ сторіччя найбільшими були злочини тоталітарних режимів, які билися з усім світом і знищували власні народи, що призвело до загибелі понад ста мільйонів людей.

Для західного світу таким страхіттям було існування двох імперій: радянської, яка лякала людство сімдесят років, і – нацистської Німеччини, яка проіснувала трохи більше десяти років, але примусила здригнутись увесь світ.

Нацизм і комунізм – брати-близнюки – не існували один без іншого. Недарма Сталін допомагав Третьому Рейху відновити свою армію, яку Німеччина за Версальським договором після Першої світової війни не мала права ані навчати, ані озброювати. Німеччина відновлювала свою армію за допомогою радянських військових спеціалістів, на радянських полігонах вчилися майбутні офіцери і військові спеціалісти вермахту. При цьому радянська пропаганда весь час до дня підписання пакту Молотова-Ріббентропа щосили паплюжила нацизм. Таке витончене лицемірство взагалі було підґрунтям «імперії зла». І Гітлер, і Сталін співпрацювали, звичайно, маючи надію використати один одного проти спільних ворогів – Європи і Сполучених Штатів Америки. Сталін прагнув руками Гітлера зробити Європу своєю легкою здобиччю. Гітлер мріяв про те ж саме. Але обидва вони сподівались подолати Європу після перемоги над своїм тимчасовим партнером, а, насправді,– найзапеклішим ворогом.

Друга світова війна почалась задовго до 22 червня 1941 року, дати, що відбилась у свідомості радянських громадян. Другу світову викохали і випестували більшовики із своєю супермрією – створити світову комуністичну державу, і нацисти із своїми щирими намірами повного панування арійської раси у новому світі.

23 серпня 1939 року, день підписання пакту Молоова-Ріббентропа проголошений днем жалоби за жертвами тоталітарних режимів. Цей день вважається у західному світі справжнім днем початку Другої світової війни. Чому? По-перше, це єдина спільна дата, коли два тоталітарних монстра виступають пліч о пліч. По-друге, це перший випадок, коли два монстри зняли свої публічні маски, антифашистську і антикомуністичну, і показали усьому світові, що вони єдині у своїй нелюдяності і ненависті до всього іншого нетоталітарного світу. По-третє, сам цей пакт мав наслідком початок відвертого захвату земель і територій, що не належали ані Німеччині, ані СРСР. Секретний протокол до цього пакту передбачав розподіл між Сталіним і Гітлером Польщі, країн Балтії, Фінляндії тощо. Він розв’язав руки нацистам, бо Гітлер міг не боятися певний час нападу СРСР і почати війну в Європі. Пакт розв’язав руки Гітлеру і у відношенні до єврейського населення Східної Європи, яке потім було знищене нацистами. Нещодавно у Німеччині були оприлюднені документи, які вказують, що Гітлер запропонував СРСР переселити на свою територію 2 мільйони євреїв зі Східної Європи. Радянські інтернаціоналісти відповіли, що «в СРСР вже достатньо євреїв». Отже, знищення євреїв почалось на всіх захоплених Гітлером територіях, а НКВС розпочав масові репресії на територіях, які після підписання пакту захопив СРСР. Члени антигітлерівської коаліції не могли не бачити, до чого веде спроба примирення і співіснування з недолюдком Гітлером. Мюнхенська угода, в результаті якої були захоплені Чехословаччина і Австрія, дечому навчила Захід. Тому він почав війну з Гітлером у вересні 1939 року у вкрай невигідній для себе ситуації. Проти них були два тоталітарних велетня, а наймогутніший союзник, США,– ще не був готовий боротися за Європу усіма своїми військовими та людськими ресурсами.

Відомо, що Гітлер спочатку планував вторгнення у Велику Британію, вже була підготовлена спецоперація під назвою «Морський лев». Ця операція не відбулася. Замість неї нацисти почали виконувати зовсім інший план, «Барбароса»,– напад на СРСР. Чому так сталося – розмова окрема. Зараз можна сказати одне: з серпня 1939 до червня 1941 року Європа відчула на собі все страхіття війни – і бомбардування, і анексію територій, і масову загибель мирного населення. Пакт зробив свою зловісну дію: Європа, яку так палко ненавиділи і Сталін, і Гітлер, потопала у крові. 23 серпня 1939 року і був тим днем, коли обидва тоталітарні режими з’єднались у єдиному пориві війни проти людства. Тому 23 серпня, безумовно, можна вважати Днем пам’яті жертв нацистського та комуністичного режимів, один з яких, нацистський, як відомо, вже був засуджений людством на Нюрнберзькому процесі. Другий, комуністичний, все ще чекає суду не тільки історії, а й людства. Сподіваємось, що визнання 23 серпня Загальноєвропейським днем пам’яті – ще один крок до цього суду.

Для нашого рідного міста день 23 серпня має особливе значення – в цей день у 1943 році Харків був звільнений від фашистських загарбників. Оголошення 23 серпня Загальноєвропейським днем пам’яті тоталітарних режимів цілком відповідає тим традиціям вшанування пам’яті загиблих під час визволення Харкова, які склалися останніми десятиліттями. 23 серпня ми покладемо вінки і квіти до меморіалів жертв обох тоталітарних режимів в усіх пам’ятних місцях міста і області, в тому числі на українсько-польському похованні в 36 кварталі лісопаркової зони, староєврейському кладовищі, Дробицькому Ярі, Меморіалах пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр., Другої світової війни і т. і. А от святкування Дня міста в цей день, на нашу думку, бажано було б перенести на інший день.

Переосмислення комуністичної диктатури в Україні розпочалося із запізненням у півтора десятиліття. Опрацювання архівів і просвітницьку роботу покладено на Службу безпеки. Для спецслужби - завдання нетипове.

Першим кроком стало розсекречення документів про Голодомор 30-их років минулого століття. Відтоді по всій країні триває масштабна інформаційна кампанія. На початку 2009 року президент Ющенко видав указ, згідно з яким має бути розсекречено архівну інформацію про репресії КҐБ в Україні.

Опрацювання архівів і просвітницьку роботу покладено на Службу безпеки. Для спецслужби - це завдання нетипове, тож у архівістів СБУ просто немає досвіду. Глава відомства Валентин Наливайченко навіть висловився за співпрацю у цьому питанні з Уповноваженою уряду Німеччини щодо опрацювання архівів «Штазі» Маріанне Біртлер.

Унікальний підхід

Унікальність України в тому, що просвітницькою роботою щодо репресій минулого займається сама спецслужба, а не спеціально уповноважений незалежний орган, зауважує німецький історик Ґергард Сімон: «Наскільки я можу судити, результати їхньої роботи є доволі непоганими. Тому я позитивно ставлюся до того, що робить у цьому плані СБУ. Бо я більше не бачу жодної інституції в Україні, яка могла би цим займатися»,- каже Сімон.

У підготовці просвітніх заходів щодо репресій радянських спецслужб Служба безпеки тісно співпрацює з Інститутом національної пам’яті. Серед головних завдань цієї установи, зокрема, «виявлення  та дослідження  фактів голодоморів та політичних репресій і опору  їм в Україні, інформування про такі факти громадян України та світової громадськості».

Однак Ґергард Сімон вважає недоцільним передавати архіви КҐБ у відання інституту: «Здавалося би, справді, цей інститут – це те, що треба для такої роботи. Однак, наскільки я знайомий із ситуацією, цей інститут перебуває, якщо висловлюватися обережно, у руках «націоналістично налаштованих людей». Натомість керівництво СБУ діє нейтрально і виважено»,- каже німецький історик.

Делікатна справа

Те, що переосмислення комуністичного минулого для українського суспільства - тема дуже делікатна, вже засвідчили палкі політичні дебати про визнання Голодомору геноцидом українського народу. При цьому українці схильні до крайнощів: одні завжди виправдовують Москву, інші постійно лише вішають на Кремль всіх собак. «Те, що українці самі були частиною злочинної системи, часто залишається поза увагою»,- констатує Сімон.

Досі дебати про історичну спадщину Радянського Союзу і просвітницькі кампанії зводилися, головним чином, до Голодомору і сталінських репресій. Однак президент Ющенко хоче йти далі: у січні цього року своїм указом він розпорядився відкрити всі архівні матеріали, які стосуються політичних репресій. За інформацією правозахисників, в українських архівах залишається близько 800 тисяч засекречених документів про переслідування дисидентів.

Інформаторів не називають 

Однак імена пересічних інформаторів спецслужб, які сприяли таким чином репресіям, українці так і не дізнаються. Основна частина справ неофіційних співробітників КҐБ напередодні проголошення незалежності України була знищена або перевезена до Москви. Але й ті матеріали, які ще можна знайти у Києві, залишаться засекреченими, вважає правозахисник Євген Захаров.

«Думаю, що ніколи ці файли не дадуть відкрити, оскільки це буде зачіпати дуже значну частину нині діючого політикуму, значну частину досі активної «наукової еліти» і так далі. Велика частина людей співпрацювала зі спецслужбами – хто добровільно, хто за примусом»,- зауважує Захаров.

Тим часом, реформування Служби безпеки України просувається дуже повільно. Лише на початку нинішнього року СБУ повідомила, що відмовляється від послуг інформаторів у вищих навчальних закладах країни.

Євген Тейзе

В одній хасидській притчі мудрець, котрий вже давно знає, що до нього не прислухаються, продовжує голосно закликати до покаяння, аби галас юрби його самого не заглушив. Російська влада закликає до чого завгодно, тільки не до покаяння, але головна різниця в тому, чиї думки вона намагається заглушити. Тут, власне, мова буде про думки та якусь загадкову «історичну політику», проте спонукали мене до написання цих слів інші думки, котрих жодний галас не заглушить.

15 липня в Росії вбили правозахисницю Наталію Естемірову. Відразу пролунали з усіх країн заклики провести незалежне розслідування. Пролунали майже тими самими словами, що й шість місяців тому, коли вбили Станіслава Маркелова та Анастасію Бабурову. Як раніше, після вбивства Анни Політковської та багатьох інших.

А від близьких до Наташі людей в ПЦ «Меморіал» ми почули інше – що здійснюється терор, і що він, напевно, вдався. Скільки ж можна відправлять близьких людей на смерть, скільки потрібне осиротілих дітей?

Терор продовжиться. Продовжать убивати, виривати, катувати людей, а інформації про це буде вкрай мало. Хто розгорнув оцю терористичну війну – не берусь судити, але те, що російська влада ганебно мало робить для того, щоб вирвати країну із зачарованого кола беззаконня та безкарності, робить її причетною до терору.

Але вона вочевидь має інші турботи. Ось оголосила вона війну, нібито оборонну, проте готова цю війну вести на чужій землі. Воювати збирається із істориками, ЗМІ, політиками. З усіма, хто сміє називати «окупацією» перебування радянських військ та НКВД з 17 вересня 1939 року на території, яка становила частину суверенної Польщі, чи аналогічне та не менш криваве перебування в прибалтійських республіках з червня 1940 року.

Головне – децибели. Щоб через галас ми не звертали уваги на непростий вибір альтернативного «окупації» слова. Щоб увагу притупили потоком слів про людей, котрі нібито «реабілітують організаторів Голокосту», співпрацювали з Гітлером, щоб обурювалися тим, що «іноді колабораціоністам надають вище пенсійне втримання, ніж воїнам Радянської армії», а ми навіть не пробували уточнити, що саме відбувається та де. Жодних доказів, але принцип простий: чим частіше повторюєш, тим більше шансів, що все це сприйматиметься як давно відомі – й доведені – факти.

Не менш ефективним прийомом є плутанина різних речей, об’єднання того, що все ж таки не втиснеш в одні рамки. У вступних словах до інтерв’ю з Модестом Коперовим, одним із членів робочої групи, що розробляла російський законопроект щодо протидії реабілітацію фашизму, нам називають дві законодавчих ініціативи – російську, та внесення Президентом України на розгляд парламенту законопроекту, котрий передбачає кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору як геноциду українського народу. Можна відзначити кілька відмінностей, проте оскільки я сама вважаю таку ініціативу невиправданим обмеженням свободи вираження поглядів, зупинюсь на одній. В Україні це можна назвати саме ініціативою, котра фактично не мала шансів стати законом. Її люто критикували різні історики, ЗМІ, й, очевидно, парламентарі. В РФ подібні рішення приймаються «згори». Пан Коперов може скільки завгодно говорити про «багато реальних бюрократичних рішень», аби пояснити, чому законопроект досі не ухвалено. Як ніхто не сумнівався рік тому в імені наступного «Президента» після того, як Путин з вибором визначився, так і тепер всім зрозуміло, де вирішиться доля законопроекту.

Можна в принципі допустити можливість, що постійна плутанина між державними та індивідуальними ініціативами зумовлена відсутністю чіткої грані розмежування в Російській Федерації. Російським журналістам напевно важко зрозуміти, що якісь печерні активісти ВО «Свобода» чи «Патріотів України» не повторюють офіційну позицію Києва. Раптом не помітили, що при нинішньому безладді не надто ясно, чию точку зору слід уважати «офіційною». Російські ЗМІ можуть не вловлювати різниці, але представники влади не можуть не знати, де закінчується офіційна позиція й починається вільне вираження поглядів. А коли оголошують війну, доцільно спитати, проти кого саме планують спрямувати свій значний арсенал?

Останнім часом важко позбутися враження, що російська влада намагається перекричати половину світу. Точку зору п. Коперова щодо Резолюції Парламентської асамблеї ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи» (далі Резолюція) повторила Рада Федерації, яка «рішуче засуджує спроби тенденційного тлумачення історичних фактів». Тут явно йдеться про Резолюцію:

«вдаються до активних спроб переглянути реальні причини війни і покласти на СРСР рівну з гітлерівською Німеччиною відповідальність за її початок, а заразом і виправдати тих, хто став посібником гітлерівців, здійснював злочини на території країн, окупованих нацистами»

Слід би звернутися за оцінкою подальших висновків, як до політичних аналітиків, так і до психіатрів, але вражає мене й інший момент. У самій Резолюції немає нічого, що навіть віддалено нагадувало би подібні спроби. Вона зазначає, що:

«у двадцятому сторіччі європейські країни зазнали на собі два могутніх тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав та свобод людини, військові злочини та злочини проти людства»

Вона тільки нагадує «про ініціативу Європейського парламенту об’явити 23 серпня, тобто день, коли 70 років тому був підписаний пакт «Ріббентроп-Молотов», Загальноєвропейським днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт».

Чи бачимо ситуацію подібну до заяв про «Доктора Живаго» – «Не читав, але знаю, що це огидна антирадянщина»? Не надто ймовірно. Документ дуже лаконічний, й важко повірити, щоб ніхто не слідкував за здивованими реакціями різних організацій, зокрема й «Меморіалу», котрі вже вказали на таке дивне різночитання.

Підозрюю, що на інше сподіваються, а саме, що Резолюцію не читатимуть, а просто обуряться висмоктаною з пальця неповагою до солдат Червоної армії. Правильно би обурились, проте такого взагалі не було, про що принаймні в Кремлі чудово знають.

Чого домагаються, окрім рефлекторного обурення, важко сказати. Якщо сподівались своїм законопроектом про протидію реабілітації фашизму та «комісією з протидії спробам фальсифікації історії» змусити європейські держави взагалі не згадувати про 70-у річницю цього пакту та події, до котрих він призвів, аж до червня 1941 року, – то явно схибили.

Значно більше непокоять наміри в самій РФ і в пострадянському просторі. Істеричний галас про уявну «образу нашого багатонаціонального народу» не тільки відновлює хворобливі стереотипи періоду «холодної війни», але й затушовує головне, те, що не підлягає ані сумнівам, ані виправданню: злочини сталінізму. Процес з «переоцінки» ролі Сталіна та радянської історії загалом уже йде повним ходом, і вхопилися за війну та використовують вояків не менш цинічно та безсоромно, ніж у свій час сам диктатор.

Що на міжнародній арені це не пройде, ясно. Чого, щоправда, обмежені мозки в Кремлі та спецслужбах можуть не розуміти. Адже на Заході ганьба Мюнхенської угоди не ставиться під сумнів, та й пакт між Гітлером і Сталіним розглядається в основному на тлі всіх подій. Сталінізм засуджується за криваву тоталітарну систему, за репресії, що забрали життя мільйонів людей.

Як ж треба не поважати власний народ, щоби знаходити виправдання злочинам сталінського режиму! Й жоден приголомшливий галас не приховає так давно осточортілі совєтські пропагандистські прийоми російської влади.

Керівник чеченської молодіжної неурядової організації "Врятуємо покоління" Зарема Садулаєва та її чоловік Алік (Умар) Джабраїлов, які в понеділок були викрадені невідомими з офісу в Грозному, вбиті. Про це повідомив член правління російського центру "Меморіал" Олександр Черкасов. "Їх тіла знайдені в селищі Чорноріччя в Грозному", - сказав він.

Як повідомили в слідчому управлінні СКП РФ по Чеченській Республіці, вчора о 04:00 за московським часом на території селища Чорноріччя були виявлені тіла Аліка Джабраїлова і Зареми Сайдулаєвої з численними пораненнями.

Вони були викрадені невідомими озброєними людьми в понеділок близько 14:00. За наявною інформацією, люди, котрі викрали Садулаєву та її чоловіка, не представилися і не пред’явили ніяких документів. Вони відвезли правозахисників в невідомому напрямі, потім повернулися в офіс організації, забрали мобільний телефон і автомобіль чоловіка.

Відзначимо, в минулі вихідні президент Чечні Рамзан Кадиров в інтерв’ю "Радіо Свобода" виступив з різкою критикою методів роботи відомої правозахисниці Наталії Естемірової, котру нещодавно викрали та вбили. Зокрема він сказав, що у неї "честі, достоїнства, совісті не було ніколи".

Слова Кадирова викликали бурю обурення в середовищі правозахисників і неурядових організацій.

Організація "Врятуємо покоління", зареєстрована в червні 2001 року, надає допомогу дітям - інвалідам, сиротам ти іншим соціально-вразливим групам, які постраждали в результаті мінних підривів. Впродовж останніх років вона є виконавчим партнером ЮНІСЕФ.

Суд стал насмешкой над правосудием, и Саидова нужно немедленно освободить. - Холли Картнер, директор Хьюман Райтс Вотч по Европе и Центральной Азии

Следствие и суд по этому политически мотивированному делу изобиловали процессуальными нарушениями

Власти Узбекистана должны немедленно освободить независимого журналиста Дильмурада Саидова, неправосудно осужденного 30 июля на двенадцать с половиной лет по политически мотивированному делу, заявила Хьюман Райтс Вотч. Суд сопровождался многочисленными процессуальными нарушениями, несколько свидетелей в итоге отказались от своих показаний, что в значительной степени ослабило доказательную базу обвинительного приговора.

Хьюман Райтс Вотч и местные правозащитники убеждены, что Саидов, писавший под псевдонимом Сайид, подвергся уголовному преследованию за попытки предать гласности злоупотребления и коррупцию в местных органах власти и защитить права фермеров в Самаркандской области. Это уже далеко не первый случай, когда узбекские власти отправляют правозащитников за решетку за их профессиональную деятельность.

«Дильмурад Саидов хорошо известен своей бесстрашной борьбой с повальной коррупцией в Узбекистане, и приговор - это явная попытка заставить его замолчать, - говорит Холли Картнер, директор Хьюман Райтс Вотч по Европе и Центральной Азии. - Суд стал насмешкой над правосудием, и Саидова нужно немедленно освободить».

Дело по обвинению Саидова в вымогательстве и подделке документов слушалось в Тайлакском районном суде в закрытом режиме, о дате заседания заблаговременно не сообщили ни адвокату Рухиддину Комилову, ни общественному защитнику Абдурахману Ташанову, ни родственникам обвиняемого. Как сообщила Хьюман Райтс Вотч директор правозащитной группы «Эзгулик» Василя Иноятова, на ее вопрос к секретарю о причинах закрытия процесса ей было сказано, что «это в интересах безопасности». Никаких дальнейших разъяснений не последовало.

Дильмурад Саидов многие годы писал о коррупции, злоупотреблениях и социально-экономических проблемах в Самаркандской области. Его статьи выходили в целом ряде местных газет и публиковались в интернете, в том числе на сайте «Голос свободы», где размещается информация о нарушениях прав человека в Центральной Азии. Он был членом ташкенской областной организации «Эзгулика» и с 2004 г. активно занимался правами фермеров в Самаркандской области. В 2008 г. он несколько месяцев состоял в «группе оперативного реагирования», которая занимается предупреждением пыток.

Неправосудный процесс и отказы от показаний

Саидов был арестован 22 февраля 2009 г. у себя дома в Ташкенте по делу о вымогательстве, основанном на заявлении директора машино-тракторного парка Джамбайского района Самаркандской области Аслиддина Уринбаева. Последний утверждал, что 17 февраля Саидов требовал у него 15 тыс. долл. США через Маргубу Джураеву, отец которой - фермер якобы имел претензии к МТП.

Джураева была арестована в тот же день в самаркандском ресторане «Юлдуз» - якобы сразу после передачи ей Уринбаевым 10 тыс. долл. наличными. На допросе она показала, что действовала от имени Саидова. На следующий день она, по сведениям, отказалась от показаний, заявив, что находилась в состоянии опьянения.

По запросу самаркандской прокуратуры Саидов был этапирован из Ташкента в Самарканд для суда. Во время следствия и судебного разбирательства он содержался в нескольких изоляторах, том числе в СИЗО 64/7 в Каттакургане.

В середине марта ему было предъявлено обвинение по второму эпизоду вымогательства (статья 165(2) УК РУз), основанное на заявлении бывшего председателя фермерского товарищества «Узбекистан» Джамбайского района Саидулло Баймурадова. Баймурадов утверждал, что в 2004 г. Саидов требовал у него 5 тыс. долл. США. Никаких доказательств не приводилось, и, как говорит адвокат Саидова, второй эпизод был добавлен к делу на основании одного только заявления.

В апреле Саидову было предъявлено обвинение в подделке документов на основании заявлений фермеров Джамбайского района, которые утверждали, что он подделал доверенности на представление их интересов в органах власти.

Суд на Саидовым, Джураевой и двумя фермерами, проходившими как соучастники вымогательства (Аноркулом Пулатовым и Турой Эргашевым), начался 1 июня. По словам общественного защитника Саидова Абдурахмана Ташанова, Пулатов и Эргашев требовали провести проверку действий должностных лиц, связанных с МТП, и обвиняли компанию в незаконном захвате земли. Ташанов считает, что это и послужило причиной их ареста как пособников Саидова.

Как утверждает адвокат Саидова, дело против его подзащитного основывалось исключительно на показаниях других лиц, значительная часть которых впоследствии была отозвана. Тем не менее все фигуранты получили значительные сроки: Пулатов - 12 лет, Эргашев и Джураева - по 11 лет.

Следствие и суд изобиловали нестыковками и процессуальными нарушениями. Судебные слушания неоднократно проводились без предварительного уведомления адвоката Саидова. Так, 25 февраля в Самаркандском городском суде рассматривался вопрос об избрании меры пресечения в виде содержания под стражей. В нарушение требований узбекского законодательства адвокату не сообщили о заседании, и он не смог присутствовать на нем. Он обжаловал решение, однако о дате апелляционных слушаний ему также не сообщили.

В мартовском письме из СИЗО Саидов описывает очную ставку с Джураевой на следующий день после ареста. Он утверждает, что Джураева отказалась от первоначальных показаний, заявив, что в момент ареста находилась в состоянии опьянения. По сведениям, прокуратура не включила эти сведения в материалы судебного слушания 25 февраля, когда решался вопрос о заключении Саидова под стражу.

По словам адвоката Саидова, на суде от своих показаний отказались шестеро из десяти фермеров, ранее утверждавших, что Саидов подделал доверенность. Один из них - Муртаза Пулатов заявил, что дал показания против Саидова только потому, что его самого двое суток перед этим продержали в СИЗО.

Джураева, по сведениям, на суде также отказалась от первоначальных показаний против Саидова, данных ею в момент ареста, поскольку находилась тогда в состоянии опьянения и «не понимала, что пишет». Как утверждают, она заявила, что Саидов не имеет никакого отношения к вымогательству и должен быть освобожден.

Как говорит адвокат, на суде не фигурировали многие документы, представлявшиеся защитой на предварительном следствии, в частности нотариально заверенный оригинал доверенности.

Саидов страдает открытой формой туберкулеза и нуждается в постоянном лечении. Хьюман Райтс Вотч обеспокоена состоянием его здоровья и призывает администрацию нынешнего места его заключения немедленно обеспечить ему необходимую врачебную помощь.

Во время предварительного следствия «Эзгулик» ходатайствовал об освобождении Саидова по медицинским основаниям перед Самаркандской областной прокуратурой, Самаркандским районным судом и Генеральной прокуратурой Узбекистана. По сведениям, правозащитникам сообщили, что их опасения безосновательны. Аналогичное ходатайство подавалось и непосредственно на суде, но, как говорит общественный защитник Саидова, председательствующий отказался удовлетворить его.

Справка

Дильмурад Саидов больше пяти лет активно выступал против злоупотреблений и получил широкую известность благодаря своим журналистским расследованиям коррупции в местных органах власти.

Адвокат Саидова утверждает, что весной 2008 г. к его подзащитному обратились 10 фермеров и попросили заняться предполагаемыми хищениями и незаконным присвоением сельхозтехники и земли в Джамбайском МТП. 24 августа того же года они нотариально оформили Саидову доверенность на представление их интересов.

После этого Саидов отправился в Джамбайский район для проверки ситуации. Обнаружив подтверждающие факты, он направил несколько заявлений в официальные инстанции и опубликовал серию статей в местных газетах. Как следует из его мартовского письма из СИЗО, за период с 3 сентября 2008 г. по 16 февраля 2009 г. он написал больше десятка жалоб и заявлений, в том числе в хокимият Самаркандской области, областную прокуратуру и Генеральную прокуратуру РУз.

В ноябре 2008 г. для проверки фактов, переданных Саидовым и фермерами следователю Джамбайского РОВД Олиму Тохирову, была создана специальная комиссия из представителей районной налоговой инспекции, прокуратуры, милиции. В состав комиссии был включен и сам Саидов.

Была проведена проверка МТП, однако, как утверждает адвокат Саидова, по ее итогам никаких уголовных дел не возбуждалось.

Репрессии против активистов, журналистов и правозащитников в Узбекистане

Независимая гражданская активность по-прежнему жестко пресекается в Узбекистане: правозащитники, журналисты и другие активисты подвергаются задержаниям и угрозам со стороны властей. Нередко против гражданских активистов возбуждаются надуманные или сфабрикованные уголовные дела, по которым выносятся обвинительные приговоры вопреки очевидным фактам и с нарушением процессуальных гарантий. Многие правозащитники и другие активисты были вынуждены уехать из страны, опасаясь за безопасность свою и своих близких. Власти также по-прежнему блокируют деятельность в стране местных и международных неправительственных организаций.

В настоящее время в заключении находятся по меньшей мере 12 правозащитников и независимых журналистов, осужденных исключительно за их законную правозащитную деятельность: Салиджон Абдурахманов, Азам Фармонов, Алишер Караматов, Джамшид Каримов, Норбой Холджигитов, Абдусаттар Ирзаев, Хабибулла Окпулатов, Носим Исаков, Расул Худайназаров, Юлдаш Расулов, Дильмурад Саидов и Акзам Тургунов. Тюремные сроки по политически мотивированным делам отбывают и многие другие гражданские активисты, независимые журналисты и политические диссиденты, включая оппозиционера Санджара Умарова и поэта-диссидента Юсуфа Джумаева.

Необходимость их скорейшего освобождения без предварительных условий диктуется также заслуживающими доверия тревожными сообщениями о серьезных проблемах со здоровьем, возникших у некоторых осужденных активистов из-за неудовлетворительных условий содержания и недозволенного обращения в известной своей жестокостью пенитенциарной системе Узбекистана.

Нью-Йорк, 3 августа 2009 г

Резолюція 1652 (2009) Парламентської Асамблеї Ради Європи

1. Тоталітарні режими та війни 20-го сторіччя залишили по собі безліч захоронень та пам’ятників, що набули іншого історичного та політичного сенсу після падіння цих режимів та подальшого перегляду історії у країнах, де вони знаходяться. Останніми роками декілька таких пам’ятників були переміщені або зруйновані, зокрема у колишніх країнах радянського блоку. Того ж часу, були зведені нові пам’ятники, що викликало запеклі політичні суперечки як у країні, так і на міжнародному рівні. У більш широкому сенсі, питання щодо того, як жити у 21 сторіччі у злагоді зі своїм минулим, становить інтерес для усіх європейських країн, які пережили тоталітарні режими або зазнали іноземної окупації.

2. Парламентська Асамблея вважає, що суперечки, що стосуються різноманітних тлумачень історії, можуть бути вирішені у ході розвитку процесів, що притаманні кожній нації. У зв’язку з цим Асамблея нагадує про свої резолюції 1096 (1996) щодо заходів з ліквідації спадщини колишніх комуністичних режимів, 1481 (2006) щодо необхідності міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів, 1495 (2006) щодо боротьби з відродженням нацистської ідеології, а також Рекомендації 1736 (2006) щодо необхідності міжнародного засудження режиму Франко, та знову підтверджує свою впевненість в тому, що для того, щоб окремі держави – члени Ради Європи змогли подолати протиріччя свого недавнього минулого, Європа повинна беззаперечно відкидати та засуджувати всі форми диктаторських режимів, як-то, націонал-соціалізм, фашизм та тоталітарний комунізм.

3. Рішення, прийняті державами – членами Ради Європи про подальшу долю пам’ятників, що мають суперечливий сенс, мали вельми різноманітні форми: знесення, перенос до музеїв або створених парків-музеїв просто неба; деякі пам’ятники були збережені у їх теперішньому вигляді, а інші (наприклад, будівлі або комплекси) збереглися, але набули зараз інших функцій, або перетворені на музеї, які іноді присвячені жертвам того режиму, який їх створив.

4. Асамблея, привертаючи увагу до своєї Рекомендації 898 (1980) про пам’ятники, якою пропонується зберігати «пам’ятники, створені загарбниками або режимом, який вважається репресивним або таким, який ненавидять» у музеях, а не руйнувати їх, заявляє про свою впевненість в тому, що остаточне рішення про долю цих пам’ятників є суверенним правом держави, де знаходиться цей пам’ятник; проте це право має ґрунтуватися на нормах міжнародних конвенцій та двосторонніх угод.

5. Проте, у цьому контексті, Асамблея вважає, що необхідно проводити різницю між військовими похованнями та пам’ятниками, що зведені для уславлення тоталітарних режимів або окупаційних сил (або, принаймні, сприймаються як такі більшістю населення). Асамблея підкреслює, що там, де справа стосується могил або місць поховань останків іноземних солдат та жертв війни, національні рішення мають зберігати повагу до мертвих, найчастіше жертв, ніж окупантів, а також додержуватись двосторонніх та багатосторонніх угод, зокрема Протоколу І до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів.

6. Асамблея шкодує, що на сьогодні не існує повного переліку військових поховань, розташованих на теренах держав – членів Ради Європи. Асамблея нагадує про свою відозву до Комітету Міністрів, що була проголошена майже тридцять років тому у Рекомендації 898 (1980) щодо проведення загального дослідження пам’ятників у державах – членах, що могло б призвести, зокрема, до продовження систематичної реєстрації пам’ятників, їх захисту від знищення й прийняття на себе відповідальності за їх утримання. Асамблея знову заявляє про необхідність складання загальної бази даних для того, щоб якнайкраще охороняти місця поховання та сприяти складанню нових двосторонніх угод між державами – членами. Крім того, Асамблея  схвалює практику проведення консультацій з зацікавленими державами – членами напередодні яких-небудь дій з ексгумації іноземних солдат та жертв війни, навіть поза межами існуючих угод.

7. У зв’язку  з суперечливим характером цих пам’ятників, Асамблея закликає держави – члени Ради Європи розпочати якомога ширшу дискусію між істориками та іншими фахівцями стосовно історії цих пам’ятників, їхнього значення для різних сегментів суспільства, на внутрішньому, а у разі необхідності, міжнародному рівні.

8. Асамблея підкреслює необхідність більш глибокого взаєморозуміння та дій з примирення, задля того, щоб суперечливі пам’ятники не ставали джерелом напруги у міжнародних відносинах. Є життєво важливим домагатися консолідації усіх основних політичних сил, що являють собою різні підходи, при обговоренні питання про долю таких пам’ятників, для досягнення остаточного вирішення на підставі думок більшості. Крім того, Асамблея підкреслює, що за жодних обставин пам’ятники не повинні ставати інструментом для досягнення зовнішньополітичних цілей або посилення напруги у третіх країнах.

9. У світлі вищевикладеного, Асамблея закликає держави – члени Ради Європи:

9.1.розпочати широкі дискусії щодо подальшої долі пам’ятників, які мають суперечливу інтерпретацію, за участю істориків, активних членів громадянського суспільства та політичних лідерів, а також організовувати конференції, колоквіуми та семінари з цього питання;

9.2. підтримати створення європейського експертного центру з метою допомоги державам – членам в історіографічних та археологічних дослідженнях пам’ятників;

9.3. сприяти створенню єдиної бази даних, включаючи повний перелік військових поховань та пам’ятників на теренах держав – членів Ради Європи; з цією метою відкриття усіх національних архівів, які можуть містити інформацію про місця поховань відповідно до Рекомендації № R (2000) 13 Комітету міністрів про європейську політику щодо доступу к архівам;

9.4. розглянути питання про створення історичних музеїв та забезпечити їхню підтримку;

9.5. продовжувати виконувати свої зобов’язання в межах двосторонніх та багатосторонніх угод з питань підтримки та охорони пам’ятників, у тому числі поховань іноземних солдат та жертв війни;

9.6. розглянути питання про складання нових угод;

9.7. проводити консультації з родичами, зацікавленими країнами та відповідними НУО напередодні ексгумації будь-яких останків іноземних солдат або жертв війни, що поховані на їхніх територіях;

9.8. запобігати та засуджувати будь-які провокації навколо пам’ятників, оскільки, зокрема, це може спричинити різкі зіткнення між різними прошарками суспільства у цих країнах.

Переклад Харківської правозахисної групи