MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2010, #01

Політика і права людини
Неосталінізм як ідея модернізації Росії Право на справедливий суд
Із позовом до Страсбурга? Україна входить до п’ятірки держав, що лідирують за числом звернень до Європейського суду з прав людини Свобода вираження поглядів
Чому не повинно існувати Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) Право на охорону здоров’я
Боротьба з туберкульозом чи з народом? Екологічні права
Про інсинуації на сайті СБУ по відношенню до ЕКГ «Печеніги» Україна звужує доступ до екологічної інформації на законодавчому рівні? Права шукачів притулку
Европейский суд запретил экстрадицию автрийского беженца Ахмеда Чатаева в Россию Выдаст ли Украина России австрийского конвенционного беженца? Жертви політичних репресій
«Йдеться не про покарання людей» Чому я визнав Голодомор геноцидом Суд назвав винних у Голодоморі 1932-33 рр. In memoriam...
Помер Іван Покровський

Політика і права людини

Неосталінізм як ідея модернізації Росії

У Росії ідеологічний ренесанс. Замість тотальної пропагандистської війни, критики України, як головного ворога російського народу і небезпеки помаранчевих сценаріїв, фонтанують свіжі ідеї доленосних перспектив житія країни.

Найсвіжіша з них – креативна стратегія модернізації держави. «Ми створимо розумну економіку, побудуємо справжню Росію, яка займе гідні позиції в світовому розподілі праці», - заявив президент у недавньому зверненні до Федеральних Зборів. Винахід правлячого тандему Путін-Медведєв підхопили і посунули в народ бюрократія, експертне прокремлівське співтовариство, об’єднане партійними структурами бутафорських «єдиної і справедливої Росії».

У чому полягає ця сама «модернізація»?

Офіційно декларований сурковським агітпропом сенс «стратегічної концепції модернізації» полягає в тому, що Росія зможе стати наддержавою, зайняти місце під сонцем і влитися в «золотий мільярд», якщо зможе будувати своє процвітання не тільки на торгівлі нафтою і газом.

Але, мабуть, мета у кремлівських стратегів зовсім інша. Багато що, на жаль, свідчить про те, що ідеологія модернізації – це новий мобілізаційний проект російської партії влади і «щойно він опанує масами» буде вирішена проблема збереження правлячого режиму, який сьогодні зазнає жорстоких ударів долі з причини, як казав той же Медведєв «хронічної відсталості, залежності від сировинного експорту, корупції».

Історичні аналогії очевидні. Винахід під кодовою назвою «модернізація» є матрицею сталінської індустріалізації, хрущовської доктрини ролі кукурудзи в будівництві соціалізму, горбачовського «нового мислення», «прискорення, гласності і перебудови». Ці минулі «маски авторитаризму» були покликані посилити залежність радянської людини від держави, створити механізми тоталітарного управління і контролю за людьми.

Цікаво, що в сучасній путінській Росії вже була ідеологічна мобілізація. Кремль, починаючи з 2000-го року, носився з ідеєю «суверенної», керованої демократії, яку економіст Євген Ясін назвав «маніпулятивною». Результат очевидний. Володимиру Путіну вдалося, за допомогою ЗМІ, не тільки приватизувати свідомість російських громадян, а й змінити політичні цінності російської еліти, в тому числі й інтелігенції. Тепер – новий крок.

Тому нинішня кремлівська ідеологічна доктрина «модернізації», не просто насторожує, але викликає страх у кожної розсудливої людини.

Як пишуть класики, кожне століття має своє середньовіччя. Режим Путіна-Медведєва, згорнувши єльцинівську демократичну спадщину в політичному і духовному житті країни, створив тоталітарну модель особливого російського типу. Путінський жарт «дякувати Богу, у нас ніяких виборів немає» і «ми з Медведєвим домовимося, хто буде наступним президентом Росії» добре ілюструватимуться правила політичного життя російського суспільства.

Респектабельна московська газета «Ведомости» після того, як в результаті знущань у Бутирці був фактично убитий адвокат Сергій Магницький, написала: «хотіли написати “чи можна в сучасній Росії здійснити модернізацію без політичної лібералізації”, але смерть людини у в’язниці позбавляє найменшого бажання говорити про це. Правоохоронні органи вільної Росії діяли методами, що по суті не відрізняються від методів НКВС 1937 року. Ми знали, що в Росії небезпечно бути опозиційним політиком, незалежним журналістом і правозахисником. Ми думали, що можна бути поза політикою і займатися своєю справою. Але Сергій Магницький загинув - і не від рук невідомих найманих вбивців, а від рук держави. Тієї самої держави, яку ми утримуємо на наші податки».

А ось кілька експертних оцінок. Михайло Ілларіонов, російський економіст із світовим ім’ям, переконаний, що «модернізація за Путіним-Медведєвим – це сталінізм». Директор інституту економіки РАН Руслан Грінберг назвав плани влади «модернізація в шарашці ГУЛАГу». На їх думку (та й не треба, мабуть, бути економічним гуру), економічний прогрес неможливий без кардинальних і принципових змін путінського політичного режиму.

Від Солженіцина - до Делягіна...

Водночас у російської інтелігенції є й інші, «правильні», підходи. Згідно з ними, оптимальна програма російської модернізації має реалізувати себе саме в неосталінізмі. Це стверджують вже не якісь там кремлівські Сурков, Павловський, Третяков чи Марков, а респектабельний ліберал Михайло Делягін. Останній цілком припускає неосталінізм у Росії, як «концентрацію ресурсів при державному стимулюванні».

Також цікаво тут навести приклад знакового переродження відомого кінорежисера Андрона Міхалкова-Кончаловського, який не з розповідей знає, що таке демократія і права людини.

Майстер кіно переконаний, що «держава в рідкому вигляді зливається зі столу. Її треба підморожувати. Вона повинна жити завжди в підмороженому стані. Росія потребує авторитарного режиму. Інше питання – як це відбудеться і для чого цей режим? Це станеться не тому, хочете ви цього чи ні, а тому, що інакше все розвалиться». Про це Андрон Сергійович заявив на засіданні елітного інтелектуального «Нікітського клубу» в Москві.

Питається, не з місяця ж упали апологети неосталінізму в Росії, та ще й серед лібералів, у країні, яка пережила всі жахи сталінських концентраційних таборів, масових розстрілів, в країні, яка читала і добре знає Олександра Солженіцина, Євгенію Гінзбург, Варлама Шаламова, Юрія Домбровського, Сергія Довлатова. Проте, як бачимо.

Сам термін “неосталінізм” відображає зловісне політичне явище. Перш за все – це система влади. Останній президент СРСР Михайло Горбачов наголошував, що неосталінізм - це варіант сталінського режиму. Без масштабних політичних репресій, але з цькуванням політичних опонентів і тотальним контролем за всім політичним життям країни і будь-якими проявами політичної активності в суспільстві. Іншими словами, якщо російська «мобілізація» стане російською реальністю, тобто, почнеться будівництво (процитуємо ще раз Дмитра Медведєва) «справжньої Росії - сучасної, спрямованої в майбутнє молодої нації», швидше за все, це не буде ГУЛАГ, враховуючи, хоч би те, що Володимир Путін ніколи не повторюється. Але примусова праця, політична реакція, ідеологічний терор, придушення будь-якого інакомислення і «депортація» його в найближче зарубіжжя, судячи з усього, стануть реальністю вже найближчим часом.

Володимир Путін переконаний, що влада в епоху інформаційної революції втратила свій політичний характер. Для нього соціальні страти, групи суспільства та їх інтереси, які повинні бути політично представлені в законодавчих органах країни, – це не щось інше, як нафталін демократичних правил часів Маркса, Кейнса, Леніна. Путін вважає, що, маніпулюючи суспільною свідомістю, можна добитися будь-якого результату. Такою є логіка людини, яка здобула освіту і виховання в КДБ СРСР, політика, тріумф якої стане черговою трагедією для народів.

Чому неосталіністи бояться 82-річних правозахисників

Які побічні ефекти матиме російська «модернізація» за Путіним-Медведєвим?

Безумовно, логічним наслідком російського проекту «мобілізація» стане зростання насильства і централізації влади. Можна спрогнозувати, що це викличе опір російського соціуму. Адже, очевидно, що сьогодні важко знайти в Росії людей, які задоволені тим, що країна живе на гроші з продажу нафти і газу. Прихильники Путіна називають це «стабільністю», його супротивники «застоєм».

Відповідно, перед Путіним-Медведєвим постане проблема: або відмовитися від своїх намірів, або натомість одержати повне політичне фіаско, стати політичними пенсіонерами. Тому відмова від звичної моралізаторської риторики і демократичного фасаду російської влади зумовлена. У російської бюрократії добра пам’ять: у 1917 році більшовики на чолі з Леніним ідеями марксизму перемогли імперію, стали власниками величезного простору і населення в мільйони людей. Нарешті, безпрецедентне «рабство розвитку» досягло своєї вищої точки за Сталіна, який «одержав Росію з сохою, а залишив з ядерною зброєю». Чим не приклад для нинішнього політичного режиму? Натомість російського Термідора не буде, оскільки войовнича бюрократія (як писав Ф.Бродель, «наглядач над повсякденністю») контролює все політичне життя суспільства.

На закінчення, як ілюстрацію страху російської влади перед народом, реформами, «помаранчевою загрозою», хочу розповісти про те, як у Москві за чотири години до Нового, 2010 року в Москві на площі Маяковського кілька десятків людей спробували провести мирний пікет на захист 31 статті російської конституції. Тобто, захистити своє право на свободу мітингів, демонстрацій і зборів.

Проти двадцяти-тридцяти правозахисників, яких неформально очолювала глава Московської гельсінкської групи 82-річна Людмила Алексєєва, були мобілізовані 2 тисячі бійців московського ОМОНу та інших «конфіденційних» спецслужб, а також патріотичні молодіжні організації «Молода гвардія», «Наші», «Місцеві», які поставили на площі шатра і кричали в мегафони: «ганьба агентам американського Держдепу!».

Ось знімок арешту Людмили Алексєєвої. Сюжет знаковий уже тому, що автор цих рядків багато раз спостерігав на прес-конференціях, круглих столах як немічна Людмила Алексєєва постійно пила серцеві краплі й пігулки. Але це не завадило бравому захисникові режиму путінсько-медведєвської демократії заарештувати бабусю російського правозахисного руху.

На закінчення, у зв’язку з тим, що досвід спільного мешкання на пострадянському просторі з непередбачуваною Росією, з її бажанням завдати першою ракетно-ядерного удару, повною беззахисністю перед цим політичним і ідеологічним азіатським монстром пропоную новому президентові України одразу після обрання виступити, подібно до Вінстона Черчілля у Фултоні, із Зверненням до народів і світу: «Про десталінізацію Росії». Текст можу підготувати.

Москва-Київ

06.01.2010




Право на справедливий суд

Із позовом до Страсбурга? Україна входить до п’ятірки держав, що лідирують за числом звернень до Європейського суду з прав людини




Свобода вираження поглядів

Чому не повинно існувати Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК)

Українські митці та правозахисники виступають проти існування НЕК. Про це вони заявили на прес-конференції, присвяченій початку акції «АнтиНЕК: ні цензурі». Необхідно діяти рішуче, закликають організатори акції, адже комісія не тільки намагається вирішувати, що кому дивитися чи читати, а і підбирається до бібліотек, аби вилучити з їх фондів ті книжки, які моралістам не до вподоби. За словами Олександра Красовицького, директора видавництва «Фоліо», до чорного списку потрапили книжки Андруховича, Жадана, Карпи, Подерев’янського, Паланіка та Бокаччо. До вашої уваги витяги з прес-конференції.

 

Євген Захаров, УГСПЛ: НЕК в такому вигляді, як зараз, не має права на існування. Це можна пояснювати з точки зору філософії прав людини, можна пояснювати з точки зору європейського права, адже Україна є учасником Ради Європи, і її державні органи повинні дотримуватися прецедентної практики .Європейскього суду з прав людини Не можна не згадати як працює комісія. Про те, що рішення факично приймаються не членами НЕК, а клерками добре відомо.

Є дві логіки щодо інформації. Перша: інформація – це доправова, дополітична реальність, і отже, держава взагалі не має права в неї втручатися. З цієї позиції немає доброї і поганої інформації. Інформацією є те, що є новим. Що є непередбачуваним і не прогнозованим. І дуже добре сказано в одному рішенні Верховного суду США: «Те що для одного брудна лайка, для іншого – любовна пісня». Адже один і той же посил люди можуть розуміти по різному. І взагалі, розмови про те, яка інформація є доброю, а яка поганою – рудименти радянських часів, коли цензура вважалася нормою.

Друга логіка – стримування інформації. Тут презюмується, що інформація може бути шкідливою, наприклад, порнографічна інформація, інформація, яка пропагує війну, насильство, ворожнечу тощо. Обіг такої інформації обмежується державою. За цією логікою побудовано законодавство країн-членів Ради Європи. Цензура, тобто попередня заборона розповсюдження інформації, не допускається. Обмеження свободи інформації розглядаються як винятки. Вони мають бути визначені законом, ясним і прогнозованим, переслідувати певну мету із вичерпного переліку можливих цілей обмеження свободи іфнормації, бути пропорційними переслідуваній меті і необхідними в жемократичному суспільстві. Усі вищезгадані оціночні поняття визгначаються Європейським судом з прав людини у рішеннях по статті 10 Конвенції. Україна побудувала своє законодавство саме за второю логікою, але діяльність Нацкоммору не відповідає практиці Європейського суду, закон «Про захист суспільної моралі» є непередбачуваним, а деякі рішення Нацкоммору є нічим іншгим, як цензурою.

Також слід сказати, що жодна людина, навіть з чудовою репутацією, не має переваги по відношенню до будь-якого користувача інформації. Вони абсолютно рівні. Тому, якщо є людина, яка вказує що треба заборонити, а що дозволити – це брутальне порушення прав людини.

Слід додати, що зазвичай НЕК свою діяльність пов’язує з тим, що треба поставити перепони злочинам на сексуальному грунті, насильницьким злочинам і т.п. Так ось, останні дослідження довели: ніякого причинно-наслідкового зв’язку між злочином і тим, що відбувається за сюжетами книг, фільмів тощо немає! Я маю на увазі книгу «Право свободи» Рональда Дворкіна, одного з найбільш крупних сучасних філософів права, в якій він це переконливо довів».

 

Лесь Подерев’янський, письменник: Я хотів би наголосити на ось якому аспекті. Ця комісія називається державною. Тобто вона представляє державу. Давайте в цьому розберемося. Що таке держава? Фактично держава – це є чиновники, яких суспільство наймає. За гроші платників податків. Щоб вони забезпечували сервіс. З моїх податків утримуються кошти на міліцію, лікарів, вчителів. Але домовленості, що за мої ж податки держава буде вирішувати що мені дивитися, що читати і як мені малювати – не було! І бути не може. І чому, власне, якісь люди, хоч вони і професійні моралісти, будуть вирішувати це за мене, я зрозуміти не можу. Це абсолютно не входить в функції держави. Мораль не входить в сферу її компетенції. Тим більше в сферу компетенції такої держави як наша, яка не може забезпечити людям гідний прожитковий мінімум.

Якщо когось пече проблема моралі – створюйте громадську організацію, подавайте в суд, робіть якісь дії, але як громадська організація, а не як державна установа».

Юрій Андрухович, письменник: Я почну з того, що зачитую свого улюбленого автора останніх тижнів Василя Костицького. В одному з нещодавніх інтерв’ю він каже: «Щодо аналогів в інших країнах, то думаю, що там, коли вирішують питання про те, як зробити, ніколи не оглядаються на близьких чи далеких сусідів. А самі вибудовують своє життя. То якщо ми весь час будемо виходити з того, що на заході такого немає, то і в нас не має бути, це означає, що ми не можемо позбутися комплексу меньшовартості». Виходить що орган, ним очолюваний – це подолання українського комплексу меньшовартості.

Я думаю, що історія української культури і літератури зокрема, умовно кажучи до 1991 року – це історія  цензури. Я не думаю, що взагалі в Європі є така інша література, яку б впродовж всього часу існування так наполегливо, завзято кошмарили. І раптом цей чинник зникає з нашого життя. І українська література відразу починає вільно дихати. Ми бачимо, як вона дедалі більше, інтенсивніше проникає в світ. Ми стаємо і стали частиною нового літературного діалогу. Проте, минає якісь 20 років цього золотого часу, і будь ласка, знову починаються утиски. Цього разу ця фірма називається інакше, але виконує приблизно ті самі функції. Тому що коли Костицький заперечує цензуру, і каже що те, що вони роблять – не цензура, а експертиза, то хочу сказати, що цензура – один з різновидів експертизи. Цензори в радянські часи були експертами високого рівня. Фактично це підміна понять.

Як і будь яка бюрократична структура НЕК прагне збудувати більше важелів влади, більше тиску,. Більше впливу. Це життєва необхідність будь-якого бюрократа. В зв'язку з чим вони не зупиняється на досягнутому, і ця тенденція стає все більш небезпечною для нашого суспільства.

Буквально вчора на сайті «Телекритика» (першоджерело «Комерсант Україна») був опублікований матеріал про те, що НЕК підготувала наступні зміни до закону, що регулює її діяльність. Там, наприклад, будуть такі нові поняття в цій реакції, як «родинні цінності», «ненормативна лексика», «неповага до батьків». Ви уявляєте собі такі пункти в законодавстві?

Треба бути пильними і протистояти. Не можна віддати жодного міліметру своїх людських особистих територій».

Микола Вересень, журналіст: Ми з Лесем Подерев’янським сьогодні були на цій комісії. І я трохи розповім як вони працюють. В кожній області, виявляється, є представник цієї комісії. І один з таких «товарищей с мест», з Черкас, доповідав. Фраза, яку він сказав була фантастична: «Нам треба більше кінотеатрів, інакше що ж ми будемо контролювати?!». Тож тепер ми знаємо для чого будуються кінотеатри, якщо вони будуються.

Щодо цензури. Пан Костицький постійно повторював одну й ту саму фразу. «Ми не орган цензури». Потім тривала пауза. «Але ми маємо право звернутися до прокуратури».

Потім ми переглянули еротико-порнографічний фільм. Уявіть собі, таке панство в краватках, сорочках сидить і дивиться на двох великих екранах статевий акт. Уважно дивиться. Потім, голос, здається Костицького «Фу яка гадасть! Виключіть це видовище!»

Насправді нам дуже сподобалось. І найкращим шляхом боротьби я вважаю сміх. Треба сміятися над цим усим. Немає нічого біль ефективного ніж іронічна посмішка. Звісно, небезпека від комісії існує, але я не думаю що вона АЖ ТАКА!»

Сергій Тримбач «Спілка кінематографістів України»: Що більше за все мене дивує, що фінансування на діяльність НЕК дорівнює фінансуванню кінематографії в Україні. Послідовно нищиться кіноіндустрія в Україні, а в цей час люди, які мали б її підтримувати, починають боротися за мораль. Над цим треба було б сміятись, якби не було так гірко.

Олександр Ройтбурд, художник: Я 30 років прожив в країні, яка називалася Радянський Союз. І тепер я відчуваю, що несе за собою ця комісія. Звісно хочеться сміятися над ними. Але насправді це не смішно. Це страшно і огидно. Я не знаю що робити. Звертатися до когось аби її розпустили? Але перед виборами цього ніхто не зробить. Бо як же це так, мораль перестали захищати!

Можливо до кожного з них підійти і попросити саморозпуститися? Мені дійсно огидно, що хтось контролює що я повинен вживати. Це мені можна, а це ні. Чому вони мають більше прав, ніж я?

Олександр Красовицький, видавництво «Фоліо»: Я хотів би сказати, що ситуація дійсно може стати жахливою. Тому що якщо державна установа створена, то її складно ліквідувати. Тому ми нічого не можемо зробити крім публічної критики цієї установи, а також крім того, що ми можемо заважати їй діяти в такому руслі як вона діє.

Я хочу навести приклад того, як комісія шукає собі роботу. Півтора місяці тому ця комісія розіслала обласним управлянням культури вказівку, щоб вивчили фонди бібліотек, що там є такого, що потрібно вилучити. Можу сказати, що книжки Андруховича, згідно висновків Донецької обласної бібліотеки – пропаганда міжнаціональної розні, у Жадана – ненормативна лексика, у Карпи і Покальчука – порнографія, у Подерев’янського, нажаль, повний букет. З іноземних авторів до компанії потрапив Чак Паланік та Бокаччо.

Поки що це дійсно смішно, бо немає механізмів вилучення цих книжок з фондів бібліотек, але якщо не почати діяти, він з’явиться».




Право на охорону здоров’я

Боротьба з туберкульозом чи з народом?

29 жовтня 2009 року за № 1285-р Кабінет Міністрів видав розпорядження «Про додаткові заходи з протидії туберкульозу». Приводимо це розпорядження повністю:

«Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям забезпечити утворення у складі протитуберкульозних диспансерів (лікарень) у межах штатної чисельності їх працівників та видатків на функціонування таких диспансерів (лікарень) відділень (палат) для хворих на заразну форму туберкульозу, щодо яких судом ухвалено рішення про обов’язкову госпіталізацію, а також їх охорону»

Це розпорядження, м’яко кажучи, викликає в нас здивування. Справа у тому, що рівно рік тому у Харкові розпочалася одна така «протитуберкульозна» епопея, після якої всі інші заходи можна сміливо назвати блюзнірством.

Рік тому харківська міська влада зухвало і цинічно знищила майже всі протитуберкульозні стаціонари, при цьому вони запевняли громадян , що це робиться виключно для того, щоб винести всі протитуберкульозні стаціонари за місто і, таким чином, врятувати городян від загрози зараження туберкульозом від хворих-бацилоносіїв. (Звичайно, не було збудовано ні одного спеціалізованого приміщення).

Ані лікарі, ані хворі, їх пояснення серйозно не сприймали. Ясно було, що міська влада не хоче витрачати кошти на утримання хворих (всупереч Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» частини 4,5 ст. 5) Та ще й місто розташування 5-го протитуберкульозного диспансеру робить його дуже ласим шматком для продажу: у самому центрі, стара забудова на великій дільниці! Це ж золота жила! Недарма містом гуляють чутки, що все комусь продане.

Було заздалегідь зрозуміло, що хворі, в яких є родина чи помешкання у Харкові, в область не поїдуть. Бо вони знають, що в цих закладах не забезпечені нормальні умови для хворих, погане харчування, а добратися до цих містечок рідним буде зовсім не просто. Тем не менш не тільки міська влада, а й представники обласного управління охорони здоров’я запевняли, що все буде тіп-топ!

Але здоровий глузд, притаманний нашим громадянам, а не владі взяв своє. І більшість хворих нікуди не поїхала: ані в Змійов, ані в Ізюм. (Це зовсім не близькі містечка під Харковом). Таким чином ситуація з епідемією туберкульозу у Харкові вийшла з-під контролю.

І тепер хворі, які раніше були під наглядом лікарів у 4-му, 5-му, 6-му відділеннях міського протитуберкульозного диспансеру, мешкають у себе вдома поряд зі своїми рідними, сусідами, їздять поряд з нами у транспорті, відвідують ті ж магазини та аптеки. Отже у Харкові відкрили новий спосіб «боротьби з епідемією туберкульозу»!.

На жаль, цей «винахід» підхопив і Луганськ!

А хіба ж ми не попереджали про це усіх у владних кабінетах?! Ми направляли листи і Прем’єру, і Президенту, і в ВР, і, звичайно, в Міністерство охорони здоров’я. І ось, нарешті, уряд схаменувся.

Ні, зачинені стаціонари не відкрили, так і стоять вони, старі будинки у центрі міста, як пам’ятники особливої турботи нашої влади про здоров’я своїх громадян. І чутки про їх продаж та перепродаж тільки посилюються.

Отак «бабло» перемагає не тільки зло, а і паличку Коха. Правда, тільки в уяві наших «батьків» міста. Щодо дійсності, то Уряд видав свій наказ про примусове лікування хворих на відкриту форму ТБ тільки за рішенням суду.

Питання – а де лікувати таких хворих, як виконати рішення суду? До відділення в Змійовв, в Ізюмі? Про те, що в області багато ліжко-місць, під час своєї прес-конференції доповіла заступник начальника Управління охорони здоров’я Харківської області п. Сіроштан. Але ж місця в цих закладах обмежені і там знаходяться хворі з області, на яких вони і були розраховані.

Міська влада погодилась передати на баланс області два диспансери, але і всі протитуберкульозні заклади області не можуть вмістити існуючу кількість хворих на відкриту форму туберкульозу.

То кого лікувати примусово? Тих, хто був би радий лікуватись, але не може, бо, крім Ізюму чи Змійову йому нічого не пропонують? А як тоді бути із ст.6 Основ Законодавства України з охорони здоров’я про вільний вибір хворим медичного закладу? Та ж норма міститься і в ст.ст.284, 285 Цивільного Кодексу України.

Наші можновладці залишились справжніми комуністами: створюють труднощі, щоб їх гідно долати. Але гідно, а виходить зовсім погано.

Варто було б Кабміну втрутитись ще рік тому у ситуацію з закриттям тубдиспансерів у Харкові. Закон «Про місцеве самоврядування» виводить з під контролю Мінздраву, тобто Уряду, комунальні медичні заклади, вони майже неконтрольовані. Це абсолютно неможливо в цивілізованих країнах. Навіть там, де є розвинута система приватних лікарняних страхових компаній.

Будь-яка країна, що має здорову владну систему, відчуває, що Міністерство охорони здоров’я зобов’язано керувати і координувати дії усіх лікувальних закладів. Розвал в медицині призводить до таких же страшних наслідків, як і, припустимо, в МВС. Але харківський приклад не змусив Уряд запропонувати зміни до законодавства, звернутись до судів, до прокуратури.

Адже в ст.49 Конституції України проголошено: «Державні і комунальні заклади охорони здоров’я не можуть бути скорочені» і це – норма прямої дії. Отже, важелі впливу у Уряду були. Просто, ніхто не хотів робити щось серйозне. Нікому ці хворі взагалі не були і не є потрібні.

До того ж, як суди будуть визнавати хворих такими, що підлягають примусовому лікуванню? Адже суди у нас тягнуться роками. За цей час можна не один раз вмерти від цієї палички Коха, вже не кажучи про зараження оточуючих. А апеляційний та касаційний перегляд рішення? Теж час.

Припустимо, суд виніс своє рішення про примусове направлення хворого до створеної згідно рішення Уряду палати. Але ж в своєї постанові Уряд наказує протитуберкульозним установам робити це, виходячи з існуючого бюджету і кількості медичного персоналу. То як практично цього хворого помістити у цю палату, якщо міста (ліжка) немає, бо на нього ніхто не прорахував, грошей на ліки і обслуговування теж на нього немає.

Викинути якогось хворого і замість нього розмістити того, хто направлений судом?

Чи, як варіант, візьме санітарка тьотя Вера (або будь яка) швабру і стане на захист палати, як лицар?

То навіщо такі розпорядження?

Країна абсурду. Абсурду, небезпечного не тільки для нашого з Вами життя, а і для існування країни.




Екологічні права

Про інсинуації на сайті СБУ по відношенню до ЕКГ «Печеніги»

Увечері 16 січня цього року (у суботу) на сайті медіа-групи "Объектив" з’явилося наступне
повідомлення:

"ЭКОЛОГИЧЕСКАЯ ГРУППА "ПЕЧЕНЕГИ" АГИТИРОВАЛА НЕ ИДТИ НА ВЫБОРЫ. МАТЕРИАЛЫ ПЕРЕДАНЫ В ПРОКУРАТУРУ
     Служба безопасности Украины в Харьковской области зафиксировала и процессуально
задокументировала нарушение избирательного законодательства. В селе Октябрьское Харьковского района области представители экологической группы "Печенеги" обращались с призывами бойкотировать выборы
     Как сообщает пресс-служба СБУ, материалы переданы в Харьковскую межрайонную прокуратуру". (Виктория Лукашова, http://objectiv.tv/160110/36024.html).

     Аналогічна, але анонімна, інформація розміщена й на сайті СБУ:
http://ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publіsh/artіcle?art_іd=96737&cat_іd=39574. Дослівно:

"В с. Жовтневе Липецького району Харківської області представники екологічної групи "Печеніги" зверталися з закликами бойкотувати вибори. Матеріали передані до Харківської міжрайонної прокуратури".

У зв’язку із цим вважаємо за необхідне заявити наступне:

     1. Екологічна група "Печеніги" – громадська організація, яка з 1992 року займається охороною природи. До передвиборної агітації чи будь-якої іншої політичної діяльності ми ніякого відношення не маємо. І бойкотувати вибори ми нікого не призивали. Що в цьому відношенні могло "задокументувати" СБУ - повна загадка для нас.

     2. Служба безпеки України нікого із членів ЕкГ "Печеніги" з даного питання не турбувала, - про свої нібито "заклики" ми довідалися із зазначених повідомлень в Інтернеті. Відзначаємо також, що "Липецького району" в Харківській області не існує.

     3. На прохання жителів сіл Борщева й Жовтневе ЕкГ "Печеніги" допомагає захищати їх права, порушені відчуженням у місцевої громади лісу між цими селами на користь фермерського господарства, що очолює директор Інституту проблем ендокринної патології АМН України Юрій Караченцев.  Нічим іншим ЕкГ "Печеніги" ні в Борщовій, ні в Жовтневому не займається.

У світлі вказаної заяви на сайті СБУ заслуговують на особливу увагу два факти:

     1) 23 листопада 2009 р. питання про ліс розглядалося сесією Жовтневої сільради. На ній виступили і представники ЕкГ "Печеніги" - Сергій Шапаренко та Олег Вяткин. О. Вяткин ознайомив присутніх із документами, які прояснили питання про законність виділення землі фермерському господарству Ю. Караченцева, С. Шапаренко пояснив, як процесуально можна підняти на сесії питання, якого не було в порядку денному (подр. см. на http://maidan.org.ua/static/news/2009/1259785561.html).  Після бурхливих обговорень сесія прийняла наступне рішення: "Про клопотання перед Харківською районною державною адміністрацією щодо відкликання державних актів членів селянського (фермерського) господарства гр. Караченцева Ю.І.  Розглянувши звернення депутатів Жовтневої сільської ради Гонюкової В.О. - виборчий округ № 7, Сизова Ю.П. - виборчий округ № 8 та Рєпіна М.І. - виборчий округ № 15 згідно ст.26,ст.33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та керуючись п.12 перехідних положень "Земельного Кодексу України" від 25.10.2001 р. № 2768-Ш, Жовтнева сільська рада вирішила:
     Клопотати перед Харківською районною державною адміністрацією щодо відкликання державних актів на право власності на земельні ділянки членів селянського (фермерського) господарства Караченцева Ю.І., розташованих за межами населеного пункту на території Жовтневої сільської ради.
     Сільський голова Діденко Т.М.". Копію даного рішення див. на
http://greenkit.net/Members/Pe4eneg/Borsch/RishZhovt23_11_09.

2) 25 грудня 2009 р. дехто Красиков звернувся до Липцівського відділу ГУ МВСУ в Харківській області із заявою, у якому обвинувачував "якихось печенігів" у тім, що вони в Борщовій "баламутять народ", "проводять збори" й "говорять про те, що на вибори ходити не треба". У своїй заяві він цікавився, хто такі "Печеніги", чи довго вони ще будуть баламутити народ, і чи йти йому на вибори.
     У поясненні на цю заяву Липцівському відділу ГУ МВСУ в Харківській області О. Вяткин описав, чим насправді займалися ЕкГ "Печеніги" в Борщовій. По наявній у нас інформації, УСБУ в Харківській області не поширювало інформацію про те, що ЕкГ "Печеніги", нібито призивала бойкотувати вибори, ніхто з його співробітників заяв такого змісту не робив. Ми сподіваємося, що керівництво СБУ зніме із сайту цю, не відповідаючу істині інформацію, а також проведе детальне розслідування причин і передумов її виникнення.

Прийнято на засіданні Ради ЕкГ "Печеніги" 17 січня 2009 р. одноголосно.
Голова Ради ЕкГ "Печеніги", С.Шапаренко




Україна звужує доступ до екологічної інформації на законодавчому рівні?

У 2005 році колегія міжнародно-визнаних юристів – членів Комітету із дотримання Оргуської конвенції прийшли до висновку, що Україна порушує вимоги Оргуської конвенції щодо доступу до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень, що стосуються довкілля. З того часу за сприяння Комітету Україна розробляє нове законодавство, спрямоване виправити ситуацію та забезпечити виконання положень Конвенції. Проект Закону України «Про внесення змін до статті 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» стосовно визначення екологічної інформації спрямований на впровадження положення екологічної інформації, даного у Конвенції, у національне законодавство. Законопроект досягає своєї мети, але лише поверхнево.

Абзац перший Проекту пропонує позбутися законодавчого ототожнення термінів «екологічна інформація» та «інформація про стан навколишнього природного середовища», а це, якщо законопроект буде прийнятий, знівелює ряд національних гарантій відкритості такої інформації. На сьогоднішній день національні положення щодо заборони засекречувати екологічну інформацію використовують термін «інформація про стан навколишнього природного середовища», але завдяки законодавчому ототожненню цього терміну із іншим – «екологічна інформація» ці гарантії поширюються на увесь спектр інформації, вказаної у статті 2 Конвенції. Стаття 2 Конвенції дає визначення екологічної інформації і визначає інформацію про стан довкілля лише як один із її видів. Якщо законопроект буде прийнятий у запропонованому вигляді, заборона щодо засекречення екологічної інформації буде поширюватися лише на інформацію про стан довкілля у його буквальному розумінні, а не на всю екологічну інформацію, як цього вимагає Конвенція.

У жовтні 2009 року Міжнародна благодійна організація «Екологія. Право. Людина.» (ЕПЛ) подала до Мінприроди – органу державної влади відповідального за розробку законопроекту – коментарі та вказала на недоліки законопроекту. Коментарі не були враховані. Нещодавно ЕПЛ подала свою юридичну оцінку законопроекту до Комітету із дотримання Оргуської конвенції, який на своєму наступному засіданні розгляне запропонований законопроект з точки зору його відповідності положенням конвенції щодо доступу до екологічної інформації.

Слідкуйте за найновішою інформацією щодо впровадження Україною Оргуської конвенції на сайті ЕПЛ – www.epl.org.ua




Права шукачів притулку

Европейский суд запретил экстрадицию автрийского беженца Ахмеда Чатаева в Россию

Сегодня, 14 января 2010 года, Европейский Суд применил правило 39 Регламента Суда и указал Правительству Украины на то, что Ахмед Чатаев не должен быть экстрадирован в Россию до дальнейших указаний.

Центр правовой помощи занимался этим делом с 7 января 2010 года, как только о нем стало известно. 8 января было подано ходатайство о временных мерах. Европейский Суд запросил дополнительную информацию. В подготовке необходимой информации неоценимую помощь оказали адвокат Владислав Мухадьянов, представители УВКБ ООН в Украине и другие люди и организации.

Центр правовой помощи продолжает поддерживать это дело.

Дополнительную информацию об этом деле см.

http://interfax.com.ua/rus/main/29659

http://geopolitica.ru/News/3742/

http://inforotor.ru/news/1690094

http://zakarpatpost.net/news/zakarpate_chechenskij_bezhenec_akhmed_chataev_vse_eshhe_nakhoditsja_v_zakarpatskom_sizo/2010-01-11-13795

http://inosmi.ru/ukraine/20100113/157534229.html?id=157544764

http://caucasusnews.com/news/1-201001137438.shtml

http://zakarpattya.net.ua/ru_news_54147.html




Выдаст ли Украина России австрийского конвенционного беженца?

3 января в Ужгороде управлением по борьбе с организованной преступностью был задержан Ахмед Чатаев, инвалид второй группы. Чатаев стал инвалидом после пыток, которым он подвергался в Чечне. Как разъясняет милиция, причиной задержания является то, что Чатаев находится в международным розыске в связи с обвинением в терроризме. Постановление о его задержании было принято Грозненским судом.
Тем не менее, при содействии УВКБ ООН Чатаев получил статус беженца в Австрии, где живет уже несколько лет с женой и тремя детьми. В марте 2007 года он был задержан шведской полицией в связи с тем, что находится в международном розыске. Однако он был освобожден как лицо, находящееся под защитой Конвенции ООН о беженцах.
6 января суд в Ужгороде принял решение о временном задержании Чатаева, и он переведен в Ужгородский следственный изолятор.
Таким образом, украинские власти, похоже, собираются экстрадировать Чатаева в Россию, несмотря на то, что он является конвенционным беженцем, и выдача его Российской Федерации будет грубейшим нарушением международных обязательств Украины. Решение об экстрадиции является прерогативой Генерального прокурора, и он уже допускал такие нарушения, за что подвергался критике. Будем надеяться, что в данном случае агенты государства проявят уважение к международным обязательствам Украины.




Жертви політичних репресій

«Йдеться не про покарання людей»

Апеляційний суд Києва почав розглядати справу про голодомор, яку Генеральна прокуратура та Служба безпеки кваліфікували як геноцид українського народу. СБУ склала список осіб, причетних до органзіації голодомору. Серед них – Сталін, Молотов, Каганович, Косіор, Постишев... Їх вже давно немає серед живих.

Навіщо? Що це дасть? Чи можна взагалі розглядати справу проти мертвих? Сумнів у цьому вже висловила представниця прокуратури.

«Свідомо» поставило ці запитання Володимиру В’ятровичу. Зараз він є начальником державного архіву СБУ. До того – був активістом чорної «Пори», багато років займається дослідженнями історії, зокрема, УПА.

Пане Володимире, за якими фактами відкрито кримінальну справу?

Спершу треба сказати, що дослідження Голодомору почалося не з кримінальної справи. Воно триває вже багато років, а останніми роки активізувалося. Історики, архівісти, науковці знають, що голодомор був, але це історична оцінка. Але виникла потреба дати якусь юридичну оцінку цьому злочину. Адже є документи, факти, які підтверджують, що було вчинено злочин, який може бути кваліфікований як геноцид, як злочин проти людства.

Власне, через це представники різних громадських організацій неодноразово зверталися до органів влади.

Хто саме виступив з ініціативою, після якої відкрили справу?

У травні минулого року ряд представників громадськості, зокрема, народний депутат Григорій Омельченко (БЮТ), Роман Круцик від «Меморіалу», Ігор Юхновський від Інституту національної пам’яті. Це було звернення до СБУ про відкриття кримінальної справи. СБУ, покладаючись на чинний Кримінально-процесуальний кодекс, на статтю 442, де йдеться, що злочин такого ґатунку є компетенцією Служби безпеки, відкрила кримінальну справу за фактом вчинення злочину.

Дотепер тривало слідство. Воно закінчилося наприкінці минулого року. І матеріали передали до прокуратури, і от вже передали їх до апеляційного суду.

Розкажіть детальніше про слідство. Як воно відбувалося? Що саме робили слідчі?

Була створена центральна слідча група в Києві. І були створені такі ж групи у всіх 17 областях, котрі у 1932-33 роках постраждали від голодомору. Загалом – близько 150 осіб входили до цих груп. Завданням було виявлення документів, місць масових поховань жертв голодомору, опитування свідків. Цю роботу було проведено, близько 2 тисяч свідків опитано. Понад тисячу місць поховань виявили, опрацювали дуже велику кількість документів, як в архівах України, так і в інших країнах. Таким чином ми зібрали 330 томів матеріалів. Це документи і свідчення. Також було замовлено цілу низку експертиз. Наприклад, демографічна експертиза дала цікаві результати – так звані кумулятивні втрати, тобто включно з тим, хто могли народитися від жертв голодомору, становили близько 10 мільйонів.

Люди, які давали свідчення, що вони розповідали? Чому вони це роблять?

Вони мають відвертий біль, що їм довелося пережити ці жахи, у більшості з них травма на все життя. Це підсилюється тим, що вони так довго не мали права про це говорити. Ми спостерігали з боку людей, з якими зустрічалися, постійне бажання виговоритися, донести свої історії до загалу.

Хто керував слідством? Чи доповідали про нього керівництву держави?

Безпосередньо займалося слідче управління СБУ. Вже по завершенню слідства була велика нарада за участі генерального прокурора, керівника СБУ, керівника українського Інституту національної пам’яті. Пан Наливайченко ознайомив присутніх з тим, що слідство уже добігає кінця, всі оформлено і ми готові передавати справу до суду.

По допомогу яких країн ми зверталися? Які саме документи вони надали?

До архівних установ в Німеччині, Польщі, Італії та Росії по ці документи. Ми отримали завірені документи з Польщі, з розвідки, яка у 1932-33 роках інформувала свій уряд, що в Україні голодомор. Такі ж документи нам надали Італія та Німеччина. Звертались і до Росії. На жаль, з російського боку співпраці щодо надання цих матеріалів не було.

Наскільки важливі ці документи, які не видає Росія?

Ми не знаємо точно, які саме документи у них є. Але, навіть попри ці складнощі, дана конкретна справа все ж посприяла відкриттю російських архівів, у відповідь на нашу активну роботу. Росія почала невеличкими порціями видавати матеріали. Тенденційно, але матеріали публікують. Було видано збірник «Голод в СССР в 1930-34 годах». Концепція зрозуміла: розширити і географічні рамки (не лише Україна, але Казахстан і Росія), і хронологічні. Добре, що ця інформація з’являється. Це цікаві, корисні документи.

Обвинувачені по справі вже мертві. Як же їх засуджувати, карати?

Нам не йдеться про те, щоб покарати людей, які очевидно вже мертві. Вони зараз на іншому суді і отримують інше покарання. Найважливіше для нас, що суд має дати юридичну оцінку цього злочину. Після цього, зважаючи, що звинувачені мертві, обвинувачення проти них будуть закриті. Але сам факт злочину і його кваліфікація будуть. Це дуже важливо.

Чи були у світі схожі справи?

Так. Навіть у сусідній Росії кілька років тому була кримінальна справа по факту вбивства сім’ї Романових. Проводилося слідство. Воно закінчилося тим, що було з’ясовано обставини і кваліфіковано цю історичну подію як злочин.

Хронологічно і тематично ближчий до нас інша справа, естонська, яка розслідувалася і була доведена до суду. Це звинувачення двох співробітників НКВС, які безпосередньо координували і керували депортацією естонців у 1947-48 роках. Так само проводилося слідство і було висунуто звинувачення.

Який вплив на суспільство матиме визнання голодомору злочином?

Ми не повинні постійно тягнути за собою у майбутнє тягар минулих злочинів. Поки вони не засуджені, поки їм не дано історичну, юридичну оцінку, вони мають можливість повторитися. Я думаю, що для нас хорошим зразком є те, як ставляться до схожих справ євреї, які постійно розслідують справи причетних до Голокосту.

Чи можна спрогнозувати, скільки триватиме суд і якою буде розв’язка?

Це уже поза межами нашої компетенції, СБУ виконала свою роль. Важко передбачити. Але, на мою думку, матеріалу зібрано більше ніж достатньо. Він структурований і, гадаю, багато часу це не повинно забрати.

Віктор Ющенко переймається питанням голодомору. Що буде, якщо Президентом оберуть іншого?

Я думаю, цей процес уже не зупинити, відбулися певні незворотні зміни. Я переконаний, що незважаючи на можливі зміни на політичному олімпі, цей процес дійде свого завершення.

І ще – після рішення суду українським дипломатам буде значно легше просувати визнання світовими державами голодомору геноцидом.

15.01.2010




Чому я визнав Голодомор геноцидом

13 січня суддя Апеляційного суду Києва Віктор Скавронік закрив справу про Голодомор 1932-1933 років. При цьому суддя іменем України погодився з висновками слідства, що Голодомор організували комуністичні лідери на чолі зі Сталіним.

Оголошення рішення тривало дві години сорок хвилин. У присутності представниці міської прокуратури Ольги Даценко, яка й запропонувала закрити справу, та десятка журналістів суддя Скавронік зачитав прізвища семи організаторів голодомору: Іосіфа Сталіна, Вячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря та Менделя Хатаєвича.

Сталіна суд визнав головним замовником злочину, який кваліфікував як геноцид проти українського народу. Суддя Скавронік використав частину першу статті 442 Кримінального кодексу України. В ній написано: геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Покарання за цей злочин - або позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне ув'язнення. Але, визнавши злочин, суддя закрив справу, пославшись на пункт восьмий частини першої статті шостої Кримінально-процесуального кодексу. Ця стаття говорить, що справу не можна порушувати, а порушена справа має бути закрита, якщо йдеться про померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами.

Присутні мовчки зустріли вирок. Суддя Скавронік сів на своє місце і звернувся до журналістів:

«Хочу нагадати, я не маю права давати будь-які інтерв’ю та коментарі. Але хочу звернути увагу на три моменти. Я прочитав всі матеріали справи, і таких злочинів ще не було, це перше. Дана кримінальна справа має суто правовий вимір. Я уникав будь-яких політичних спекуляцій, це друге. Мені здається, що жертви і народ давно чекали судового рішення, це третє.

Таку справу не можна довго тримати. Часу з 31 грудня (цього дня кримінальна справа надійшла від Служби безпеки України до Апеляційного суду Києва – «Свідомо») було достатньо, щоб визначитися щодо її закриття. Я вдячний прокурорам, що вони свідомі, і розкрили цю справу».

Суддя Скавронік працює в Апеляційному суді з 2004 року, спеціалізується на кримінальних справах. Пошук у реєстрі судових рішень справ, які розглядав цей суддя, дав перелік пограбувань, хабарів, розбійних нападів та згвалтування.

Прес-центр ЦДВР за матеріалами «Свідомо» http://kiev.svidomo.org/journalists/chym-keruvavsja-sud-jakyy-vyznav-holodomor-henotsydom.html

Контакт для преси: 299 45 15, (093) 48 16 108

15.01.2010




Суд назвав винних у Голодоморі 1932-33 рр.

13 січня 2010 року Апеляційний суд м. Києва розглянув кримінальну справу, порушену і розслідувану СБУ за фактом вчинення Голодомору-Геноциду в Україні у 1932-1933 роках.

Рішенням суду підтверджені висновки слідчих Служби безпеки України про організацію вчинення в 1932-1933 роках на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму – генеральним секретарем Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії більшовиків /ЦК ВКП(б)/ Сталіним (Джугашвілі) Йосипом Віссаріоновичем, членом ЦК ВКП(б), Головою Ради Народних Комісарів Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) Молотовим (Скрябіним) В’ячеславом Михайловичем, секретарями ЦК ВКП(б) Кагановичем Лазарем Мойсейовичем та Постишевим Павлом Петровичем, членом ЦК ВКП(б), генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії більшовиків України /КП(б)У/ Косіором Станіславом Вікентійовичем, членом ЦК ВКП(б), Головою Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) Чубарем Власом Яковичем та членом ЦК ВКП(б), другим секретарем ЦК КП(б)У Хатаєвичем Менделем Марковичем, геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення.

Згідно з висновком проведеної у ході досудового слідства судової науково-демографічної експертизи Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи Національної академії наук України, внаслідок вчиненого геноциду в Україні загинуло 3 млн. 941 тис. осіб.

Суд констатував, що Сталін (Джугашвілі) Й.В., Молотов (Скрябін) В.М., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я. та Хатаєвич М.М. вчинили злочин геноциду, передбачений ч. 1 ст. 442 КК України (геноцид), та закрив кримінальну справу на підставі п.8 ч.1 ст. 6 КПК України, у зв’язку з їхньою смертю.

Прес-центр СБ України




In memoriam...

Помер Іван Покровський

Від редакції «ПЛ»: 25 грудня 2009 року, у віці 88 років, у Городні на Чернігівщині помер Іван Покровський, повстанець, 25-літник, учасник боротьби за права людини.
Подаємо довідку про нього, підготовлену Харківською правозахисною групою, і добре слова Євгена Сверстюка, сказане після відвідин його 25 липня 2002 року.

Покровський Іван Миколайович народився 7.09. 1921 р., у с. Штунь Любомльського району Волинської.

Батько, Микола Олександрович Покровський (1894 – 19.12. 1943), з русифікованої священичої родини з Орловщини, закінчив духовну семінарію, вчився в Тартуському університеті. 1915 р. закінчив шестимісячні курси офіцерів. Після закінчення І Світової війни опинився на Волині. Висвячений на священика і призначений на парафію Івано-Богословської церкви в с. Штунь, що над Бугом. Був особою без громадянства. Одружився з учителькою Марією Павлівною Кужіль (1904 – 1960-і рр.), теж священичого роду з с. Злазно Костопільського р-ну Рівненської обл.. Мали чотирьох дітей – найстарший Іван і три дочки: Наталка, Олександра, Анна. З 1927 р. о. Микола почав відправляти службу Божу українською мовою. Знався на медицині, був активним просвітянином, його поважали парафіяни.

Іван 4 роки вчився в рідному селі, 2 роки в Любомлі в українській школі. 1935 р. вступив у польську ґімназію в Ковелі (бо там дешевше). Навчання не закінчив, бо 1939 р. розпочалася війна. Територію лівобіч Буга окупували німці, та скоро відступили її червоним «визволителям». Почалися репресії.

Іван працював у домашньому господарстві. У червні 1941, коли вибухнула радянсько-німецька війна, в цій місцевості три дні тривали запеклі бої. Селяни ховалися в болотах. У селах організовується самооборона (українська міліція). Іван, однак, у неї не пішов, але на Покрову 1942 р. присягнув на Декалозі українського націоналіста і став членом Організації Українських Націоналістів. На початку 1943 р. організував підпільний від німців військовий вишкіл у лісі поблизу свого села, а коли офіцер Української Народної Республіки, що його вів, загинув, мусив сам навчати односельчан військової справи. Довелося роззброїти групу німців, які намагалися не допустити вишколу. Далі Покровський працював референтом з пропаганди і військової справи, створював осередки ОУН по селах, організовував самооборону. Неодноразово йому доводилося заступати районного провідника ОУН.

Фактично, німецької влади на Волині не було: селяни розібрали маєтки, худобу, продукти. Покровський брав участь у численних сутичках і боях з німцями, з червоними партизанами, які грабували і палили села, вбивали селян. Йому вдалося схилити відділ СС "Галичина" і відділ мобілізованих німцями литовців перейти в УПА. Провід спрямував Покровського в Швацький район, потім у Заболотянський, згодом відкликав на Любомльщину, де сітка ОУН була розгромлена, і Покровському довелося її організовувати наново й очолити.

Навесні 1943 р. поляки почали нападати на українські села, грабувати й палити їх, убивати українців. Покровський брав участь у відплатних акціях.

1943 р. Іван не встиг у рідне село Штунь на іменини батька (на Миколая, 19 грудня), а 22 грудня поляки закатували його, дочку Наталку та багатьох односельчан, імітували розстріл матері та двох сестер. Вцілілі селяни на католицьке Різдво з почестями поховали священика біля церкви і поставили пам’ятний знак, що зберігся донині.

Мати і сестри перебралися в сусіднє село Вижгів. Іван далі діяв у підпіллі. Перед приходом червоних дістав наказ перевести свій підрозділ через фронт, але безуспішно. Надійшла команда розійтися. У кінці квітня 1944 р. Покровський прийшов у своє село, куди вже повернулися мати і сестри. Жили вони в сторожці біля церкви (хату спалили німці). Іван переховувався на горищі.

1 травня 1944 р. Червона армія прорвала фронт, але німцям удалося закрити прорив. Червоні, мабуть, новобранці, розбіглися. Німці влаштували велику облаву на них: хапали всіх стрижених чоловіків. Стягнули з горища й Покровського, бо він теж був стрижений, загнали в казарму в Любомлі і завтра відправили ешелоном у Німеччину. «Отут я кажу, що мені деколи не вистачало рішучості. Звідти, з того лагеря, можна було втекти», – казав Покровський.

У розподільному таборі в Кракові полонений Тихон Шеремета попросив Івана Покровського помінятися прізвищами, бо йому одному випадало їхати в Німеччину, коли всіх його односельчан відправляли в Чехословаччину. 9 місяців Покровський працював під цим іменем як остарбайтер у містечку Аґренсбурґ біля Гамбурґу на заводі, що виготовляв торпеди. Харчування – бруква, шматочок маргарину, 300 г хліба.

З наближенням фронту полонених вивезли в м. Кіль, де їх визволили англійці. Харчування поліпшилося, вже не треба було працювати. Жили в тих же, але незамкнених бараках. То деякі остарбайтери почали грабувати розбомблені німецькі будинки, склади з продуктами і вином, цивільних громадян. Тоді англійці одного ранку повантажили всіх остарбайтерів у «студебекери» і вивезли у радянську зону окупації. Так Іван Покровський потрапив у фільтраційний табір. Тут він повернув своє прізвище і після допитів був мобілізований у Радянську армію.

Новобранців, навіть не обмундирувавши, повезли збирати урожай у Померанію, очищену від німців і передану Польщі. Згодом Покровський пас худобу. Навесні 1946 р., обмундирувавши, його та інших на підводах посилають гнати ту худобу і коней в СРСР. У Білостоку демобілізують, саджають в ешелон, щоб розвозити по районах. Не бажаючи повертатися у свій край, Покровський попросив коменданта поїзда відпустити його в Бресті. Сам нишком приїхав у Любомль, де дізнався, що його матір і сестер Олександру та Анну на Водохреща, 19 січня 1945 року, вивезено на Північ Росії.

Покровський побачив оголошення, що в м. Барановичі (Білорусь) потрібні працівники залізниці. Влаштувався там касиром. 7 грудня  1949 р. – Покровський саме зібрався у відпустку – стук у двері каси. На голос знайомої касирки відчинив – "Руки вгору!" На слідстві Покровський підтвердив інкриміновані йому дії. Слідчий сказав: «Признавайся, бо як повеземо тебе на Волинь, то там не те з тебе зроблять». На початку 1950 р. «тройка» ОСО («особое совещание») присудила йому за ст. 58-1 (аналог ст. 54-1 КК УРСР, «зрада батьківщини») кару смерти з заміною на 25 р. До весни сидів у Гродно.

Тривалим етапом завезений у Карлаг, що півдні Казахстану. Працював на будівництві. Згодом був перевезений у Междуреченськ, що на Алтаї, де будував селище для в’язнів, яке після смерті Сталіна переробляли на гуртожитки. 1954 р. його відвозять в Омськ на будівництво електростанції та нафтопереробного заводу. Знайомий був з кардиналом Йосипом Сліпим, з сином ґенерала Тарновського, який відав електромережею заводу. Тут Покровський вивчився на електрика.

Комісія Верховної Ради СССР не скоротила термін Покровському як учасникові боїв, врахувавши також його участь у страйку з вимогою оплачувати роботу. Згодом карався в Тайшеті, працював на лісопильному заводі. 1959 р. переведений у Мордовію, у табір, що в сел. Явас. Працював електриком на меблевому заводі.

Тим часом мати і сестри Покровського перебували на засланні у с. Мотьма поблизу Котласа, Архангельська обл.. Кульгаву матір, що мала пошкоджену на допитах ногу, комендант виганяв на лісоповал. Переконавшись, що вона не може працювати, вигнав замість неї 13-річну дочку Олександру. Менша Анна допомагала в дитсадку, за це її там годували. Звільнені вони були 1961 р., але залишилися жити в Мотьмі. Тоді мати поїхала в Явас на побачення до сина. Побачення надали увечері, а вранці після підйому Івана вивели в зону. Начальник завимагав: "Пиши покаянну". – "Я не вмію писати". – "Ну то йди, тобі побачення нема". Мати ходила з плачем між робочою зоною й табором, а син сидів плачучи на даху бараку… Невдовзі мати померла у Мотьмі. Там же від пологів померла менша сестра Анна.

Коли в табори почало прибувати нове покоління політв’язнів – шістдесятники, Покровський організовував допомогу їм: збирав цукор, продукти, вводив у курс справ, організовував відзначення релігійних свят і пам’ятних національних дат. Спілкувався зі Святославом Караванським, Михайлом і Богданом Горинями, Панасом Заливаною, Олесем Назаренком, з євреями-«самольотчиками», з Яковом Сусленським, з іншими. Як фахівець найвищого, VI розряду, вів курси електриків. Хтось доніс, що там обговорюються й політичні питання. Курси розігнали.

1972 р. Покровський у складі великого етапу відправлений на Урал і до кінця терміну карався в таборі суворого режиму № 36, що в Кучино Пермської обл.. Режим тут був набагато суворіший, ніж у Мордовії, одначе перебування й тут скрашувало спілкування з новим поколінням політв’язнів різних національностей (зокрема, вчив на електрика Левка Лук’яненка). За свідченням Євгена Сверстюка, Покровський «мав репутацію доброго професіонала-електрика. Він мав репутацію дуже послідовного, принципового в’язня, яких мало є серед старих. Було багато порядних, але активних до кінця – таких уже мало залишалося на 25-му році сидіння».

Покровський і тут брав участь в організації різних зібрань. На одному святі він прочитав молитву і висловив привітання. Наглядачі повели його на вахту й допитували, де той папір, з якого він читав. Сказав, що з пам’яті. Роздягли догола і обшукали. А причина була в тому, що в’язні написали тоді звернення до ООН. Покровський переписав його собі в зошит з електрики, законспірувавши. Під час обшуку хитрість виявили. На роботі в нього вилучили під заголовком "Підписка на газету "Літературна Україна"" список друзів і близьких людей. Тоді Покровський вихопив список, побіг, на ходу рвучи його на дрібні шматочки. Наглядачі позбирали ті шматки і наклеїли на папір.

Покровський брав участь у місячному страйку, спровокованому побиттям наглядачами 22 червня 1974 р. політв’язня Степана Сапеляка. 26 червня був запроторений у ПКТ до кінця терміну. Це при тому, що мав відкриту форму туберкульозу. На захист Покровського тоді виступили з заявами багато політв’язнів різних національностей. У ПКТ Покровський тиждень голодував з вимогою надання Статусу політв’язня, сидів у карцері.

Звільнений прямо з ПКТ 5 грудня 1974 р.. Повертатися у прикордонну на Волинь йому не дозволили, як і їхати в Харків на запрошення Анатолія Здорового. У Чернігівську область, до батьків Л. Лук’яненка, дозволили. Одначе він спершу провідав сестру Олександру в Мотьмі. У потязі була спроба влаштувати йому провокацію.

У Чернігові Покровського не хотіли прописувати, радили завербуватися в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя, послали на медкомісію, яка виявила у нього туберкульоз і направила його в обласну тублікарню в м. Городню.

Щомісяця впродовж півроку до Покровського навідувався кагебіст Полунін, цікавився його здоров’ям і поглядами, за ним наглядала старша медсестра. Його прийняли на роботу в лікарні електриком із зарплатнею 68 крб. Він познайомився з Єфросинію Марківною Середою, яка працювали на кухні. Вона прописала Покровського в себе, зареєструвавши шлюб. З погіршенням стану здоров’я у 1980 р. перейшов на роботу в санстанцію. На пенсію вийшов у 1985 р.

Покровський листувався з колишніми політв’язнями. До нього приїздив не знайомий раніше Олекса Тихий. Удвох з дружиною Покровський їздив у Київ до Оксани Мешко. За його розповідями вона склала довідку про становище політв’язнів, яка пізніше була використана для складання списку українських політв’язнів, що додавався до Меморандуму №1 Української Гельсінкської групи. При обшуку й арешті голови Групи Миколи Руденка цей текст був вилучений. Покровського викликали на допит, але він сказав, що Руденка зроду не бачив і нічого йому не розповідав.

Коли вдруге був заарештований Левко Лук’яненко (12.12. 1977) і була загроза запроторення його в психлікарню, Покровський з дружиною заявив протест. Його допитували у цій справі, з цієї нагоди до нього приїздив начальник Чернігівського управління КГБ Герасименко. Покровського викликали в суд над Лук’яненком, що відбувся в Городні.

Після арешту М. Гориня (3.11.1981 р.) в Покровського був проведений обшук, вилучили його листи, також поштівку від Панаса Заливахи, кілька знімків політв’язнів.

Покровський був оточений «стукачами». Один учитель викрав був ключі від хати. Коли на льонозаводі згоріла скирта, у підпалі звинувачували Покровського. Допитували дружину, її дочку Олену, провели криміналістичну експертизу (зняли відбиток чобота). На щастя, зізнався справжній винуватець.

Коли Л.Лук’яненко вийшов з ув’язнення на заслання (грудень 1987), Покровський удвох з його дружиною Надією Никанорівною їздив до нього в Томську область.

З настанням перебудови співпрацював з Українською Гельсінкською Спілкою. Делеґат її Установчого з’їзду (29 – 30.04. 1990). На ІІ з’їзді УРП (1 – 2.06. 1991) був обраний членом її Етичної комісії.

Не реабілітований. За розпорядженням Президента від 22.05.2002 р. мав довічну державну іменну стипендію.

Жив у м. Городня Чернігівської обл. Помер 25 грудня 2009 року.

***

Євген Сверстюк про Івана Покровського

Мене завжди цікавив феномен Покровського. Адже було багато людей, які сиділи з ним і досиджували такий самий термін, і навряд чи мені спало б на думку їхати до них чи зустрічатися. Вони самі по собі, і в кожного своя доля. А Іванова доля якось близька до серця багатьом і завжди була близькою, що дуже цікаво. Він чоловік непоказний, чоловік мовчазний, страшенно терплячкий і скромний. Але його помічають – його помічає лагерне начальство, ніколи не забуває про нього, його помічають зеки, і він присутній в усіх важливих моментах життя лагеря, бо він носить у собі оцю іскру опору, іскру, яка не гасне. І хоч я його знаю лише пару років, тобто від літа 1973 року до 1974 року, навіть не пару років, але він мені запам’ятався як отакий міцний, коренастий, не лукавий, справжній і вірний до кінця. Чоловік, на якого можна покластися, чоловік, який усе, за що береться, зробить добре. І якось мені трохи прояснилося, хто він, коли він сказав, що він з роду священиків і по батьковій, і по материній лінії. Це мені прояснилося. Потім, коли він сказав, що закінчив, або майже закінчив ґімназію. Це, звичайно, важило дуже багато. І те, що він ніколи у своїй справі нічого не знаходив такого, про що варто було б розказувати, а просто він ніс із собою долю своєї батьківщини – вона була репресована, і він з нею був репресований. Вона жила непримітним життям і непоказним – і він жив непримітним і непоказним життям. Ніколи йому нічого не треба було для себе і ніколи він нічого не просив ні в кого. Оце той чоловік, який може дати те, що він може дати, але він не просить. Я би сказав, що про гордість і якісь такі речі стосовно Івана Покровського говорити нема ніякого сенсу – він дуже далекий від цього, але гідність завжди з ним. І якби запитати тих людей, які були з ним – «О, Покровський!». А, може, вони більше б нічого не додали до цього. «О, Покровський – це людина!»

Випадок звільнення Покровського після піврічного перебування в ПКТ («приміщення камерного типу») і в карцерах не є ординарним. Як правило, перед тим, як випускати на волю людину виснажену, їй давали якийсь перепочинок у лікарні на якийсь тиждень або переводили її на ліпшу норму харчування, яка називалася в лагері "5Б". Але дати чоловікові, у якого є, я не знаю чи закрита, чи не зовсім закрита форма туберкульозу, і це відомо, і це значиться в його справі – дати йому перед закінченням ув’язнення півроку ПКТ, а потім ще давати карцери – то цілком свідома політика, політика рішучоої настанови адміністрації щодо цієї людини, і політика безцеремонна. Я вже забув зараз, як це було, але пригадую, що вся зона писала і вся зона переживала і дуже хвилювалася за те, як він вийде з цього ПКТ і як він дошкандибає куди-небудь після того, як його випустять, – це факт, який треба осмислити, він має різні виміри, цей факт. Я думаю, ми не випадково так хвилювалися – йшлося і про його долю, і про його особистість, і про те, що той чоловік здатний був піти на таку безоглядність без видимої необхідності. Адже йшлося не про якусь вирішальну битву, де можна ризикувати життям, а йшлося просто про солідарність з іншими зеками. І кожен із них міг іти на якусь голодівку і на якийсь карцер, бо ще мав сили й був молодшим. Але коли ТОЙ чоловік іде, то це вже є чоловік незвичайний, про цього чоловіка вже починають думати – він відрізняється від інших: чи в нього ослаблений інстинкт самозбереження, чи він просто є чоловіком великої віри, який впевнений у тому, що хто береже себе, той утратить себе, а хто віддає себе, той збереже себе. Ті, що йшли до кінця терміну, особливо після 25 років, в останні півроку були вже абсолютно пасивними: «Я вже не в зоні. Хлопці, мене вже не рахуйте, я вже не беру ніякої участі ні в чому».

25 липня 2002 року




Бюлетень "Права Людини", 2010, #01