Бюлетень "Права Людини", 2010, #25

УГСПЛ отримала документ, який доводить, що Адміністрація Президента України збирає по всій країні інформацію про суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в регіонах. Такі паспорти регіонів мали бути створені до 9 липня 2010 року, а потім вони мали щоквартально оновлюватися.

З однієї сторони, можна сказати, що це природній процес і влада хоче знати, що відбувається у регіонах. Але швидше це викликає багато запитань щодо далеко недемократичної форми управління, а також використання адміністративного ресурсу Партією Регіонів.

Достатньо давно, за часів Кучми, у 2001 році Український державний центр соціальних служб для молоді Державного комітету молодіжної політики, спорту та туризму затвердив своїм наказом Форму соціального паспорту регіону та терміни збору інформації: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.4516.0. У цьому випадку можна сказати про збір звичайної інформації.

Цей же паспорт на додаток до даних, що були раніше включені до цього соціального паспорту, містить багато інших даних. Зокрема, інформацію про всі підприємства, установи та організації регіону. Але головне, що збирається інформація щодо керівників усіх підприємств, установ та організацій в регіоні. Серед іншої ця інформація включає:

- Партійність (політичну орієнтацію),

- Кого він підтримував на виборах Президента 2010 року

- Рейтинг серед населення

- Можливість співпраці.

Нагадаємо, що ці данні збираються щодо всіх керівників усіх органів влади в регіоні: органів місцевого самоврядування, міліції, прокуратури, судів тощо. Також вони збираються й на інших керівників та бізнесменів у регіоні.

Така ж сама інформація міститься щодо депутатів всіх рівнів та голів міст та селищ.

Очевидно, що збір таких даних немає нічого спільного з демократією. Фактично, це бази даних на всіх впливових громадян в країні, що в подальшому дозволять партії Регіонів формувати та реалізовувати свою політичну стратегію.

Збір інформації про особу характерний для спецслужб тоталітарних країн. Надзвичайно дивно, що такою справою почала займатися АП.

Відповідно до законодавства, збір такої інформації про особу заборонений без його згоди. Крім того, у органів влади не має визначених законом повноважень для збору подібної інформації.

Раніше, на початку липня, правозахисники вже звинувачували Адміністрацію президента в зборі інформації. Тоді АП це категорично заперечила: http://president.gov.ua/news/17366.html.

Тоді ж інформація про збір інформація виплила на Заході країни, зокрема, Львівській та Івано-Франківській областях: http://wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=84298. Тоді сказали, що це «ініціатива на місцях» і централізованого збору інформації не відбувається.

Наприкінці липня Українська правда повідомила про збір такої ж інформації у Чернівецькій області: http://pravda.com.ua/news/2010/07/26/5251041/

У нашому документі, хоча він й загальний, мова йде про Київську область (хоча можливо вона наведена як приклад).

Але як бачимо, все достатньо централізовано, оскільки не може бути однакової ініціативи у зовсім різних місцях. У кожному регіоні випливає однаковий документ, на підставі якого збирається інформація. Чи й надалі АП це заперечуватиме?

Дивіться також отриманий документ:   ПР - паспорт району

По мнению экспертов ЛОО КИУ, наиболее важные новеллы новой редакции Закона «О выборах Верховного совета автономной республики Крым, местных советов и сельских, поселковых, городских голов» касаются порядка формирования избирательных комиссий (статьи 22,23 Закона).

В сравнении с предыдущей редакцией Закона, в новом нет достаточной регламентации действий субъектов формирования избирательных комиссий, действия их по новому закону более субъективны. Кроме того, их сложно будет оспорить.

Областные и районные ТИК, ТИК городов областного подчинения формирует ЦИК, в состав включаются лица, поданные зарегистрированными в этих областях (районах, городах) организациями партий. При этом партии, представленные в Верховной Раде, могут подавать по три кандидатуры в состав каждой ТИК. Всего в Верховной Раде представлено 16 политических партий, которые вместе могут подать 48 кандидатур, из которых ЦИК включит в состав ТИК только 15 человек. Такой отбор для ЦИК регламентирован только сугубо субъективным критерием – «с учетом опыта работы в избирательных комиссиях».

В отличие от предыдущей редакции закона в новой отсутствует принцип пропорциональности распределения руководящих должностей. Как следствие, например, представители одной партии могут занять должности председателей всех областных, районных и городских (городов областного подчинения) ТИК.

В целом подобный субъективный порядок формирования ТИК «верхнего уровня» дает значительное преимущество тем партиям, которые имеют большинство в ЦИК.

Аналогичные новеллы введены и касательно формирования участковых комиссий. УИК формируются ТИК из кандидатур, поданных организациями партий – субъектов выборов и кандидатами, на основе того же субъективного критерия – «с учетом опыта работы в избирательных комиссиях». Но здесь более важным является то, что при формировании УИК не только не предусмотрен принцип пропорциональности при распределении руководящих должностей, в этом случае нет даже ограничения на занятие руководящих должностей в одной УИК кандидатами от одной партии. Например, партия Х выдвинула кандидата в мэры и кандидата в депутаты в округе, в границах которого расположен избирательный участок. И эта партийная организация и ее кандидаты – субъекты подачи кандидатур в состав УИК. Пр. иналичии контроля за ТИК, все трое ее представителей не только включаются в состав УИК, но и назначаются, например, на должности председателя, заместителя председателя и секретаря комиссии.

Согласно новой редакции закона, и при формировании ТИК, и при формировании УИК, субъект формирования избирательных комиссий отклоняет представления, поданные парторганизациями или субъектами выборов, а также отклоняет поданные ими кандидатуры, не принимая по этому поводу решений. Следовательно, обжаловать такое отклонение в вышестоящую избирательную комиссию или в суд – будет затруднительно.

Эксперты ЛОО КИУ оценивают эти новеллы законодательства как такие, которые могут поставить под сомнение равенство прав субъектов во время местных выборов 31 октября 2010 года.

Алексей Светиков, Луганское отделение КИУ

31 Серпня 2010 16:55 , Луганська обл.

Слово «катування» зустрічається доволі часто в лексиконі пересічних громадян, чиновників різних рангів, прокурорів з великими зірками на погонах, суддів з розумними обличчями, Президента – гаранта Конституції, і  омбудсмана.

Катування – це знущання над людьми,  тортури і приниження.

В Україні жертвою катувань може стати кожен. За даними соціологічних досліджень, щороку більше 600 тисяч українців стають жертвами катування та інших різновидів поганого поводження. Але навіть не зважаючи на вражаючі і жахливі цифри, досі терпимо сприймає такі брутальні порушення прав людини.

Доволі звичною є ситуація, коли людина, якій  завдають фізичного болю і моральних страждань, терпить їх  і,  зціпивши зуби,  лише подумки нарікає на власну долю, на український менталітет, на те, що народилася не в тій країні.

У  чому  ж причина такого терплячого ставлення людей  до катувань? Вона в єдиному – люди не усвідомлюють,  що саме вони є носіями влади,   обирають її, виховують і відповідають за її безлад.

Якщо говорити про катування в міліції, то тут логіка  проста. Людину підозрюють у скоєнні злочину.  Слідчі, які не вміють, або не хочуть працювати інакше, вибивають з неї зізнання. Після цього довести в суді свою непричетність до інкримінованого правопорушення стає майже неможливим. 

А от навіщо катувати вже засуджених? Тут логіка відсутня і залежить від кон’юнктури специфічної галузі, яка ще з часів Радянського Союзу була закритою для суспільства і утворила із себе таємну державу в державі.

І якщо про катування в міліції суспільство дізнається  в багатьох випадках, то про тортури і нелюдські знущання  в закритих установах системи  виконання покарань дізнатись майже неможливо.

На жаль, і через  двадцять років від  моменту проголошення незалежності України, створений у 1999 р.  Державний департамент з питань виконання покарань  продовжує тільки  декларувати прагнення до відкритості і приведення пенітенціарних закладів у відповідність до  європейських  вимог.

В рамках Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, ратифікованого Україною ще 2006 року, влада має виконати наступні вимоги:

·         Створити систему  незалежних механізмів національного контролю, який здійснюється незалежними національними та міжнародними органами, за місцями відбування покарань, з метою попередження тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність випадків поводження та покарань, стаття 1.

·         Створити глобальну систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

На сьогоднішній день право здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань законодавець прямо визначає тільки за спостережними комісіями. Але вони явно не виконують своїх функцій. Неможна навести майже жодного прикладу  ініціювання спостережними комісіями розслідування фактів катувань у місцях позбавлення волі і притягнення до відповідальності винних, хоча кількість таких випадків облічується вже не одиницями, а десятками. 

Імітуючи кроки, спрямовані на виконання вимог Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань,  Міністерство юстиції нещодавно підготувало доволі дивний законопроект «Про внесення змін до закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини».  Цим документом омбудсману пропонується здійснювати регулярні відвідування місць несвободи та отримувати інформацію щодо умов тримання з метою забезпечення дотримання прав людини та попередження катувань.

Але Уповноваженому  Верховної Ради  з прав людини  і зараз ніщо не заважає відвідувати ці місця. Він наділений  правом  безперешкодного доступу до будь-яких місць несвободи задля виявлення і припинення випадків порушень прав людини. А те, що омбудсман використовує це право  тільки від випадку до випадку, то  тут проблема не у відсутності повноважень, а у неналежному виконанні ним передбачених законом функцій. Чому Міністерство юстиції вважає, що після внесення несуттєвих доповнень до існуючого закону  омбудсман суттєво змінить своє відношення до роботи – незрозуміло. 

Головною родзинкою зазначеного законопроекту є пункт 8 пояснювальної записки до нього, в якому зазначено, що "проект акту не потребує консультацій із громадськістю". Тоді для кого він, власне, приймається і хто, як не громадськість, повинна готувати, обговорювати і реалізувати всі надбання в демократичному суспільстві?

На моє переконання,  створювати і запроваджувати в життя роботу національних превентивних механізмів із запобігання катуванням – це є доля громадськості.  Це майданчик,  на якому   з часом  зійдуть перші паростки   громадської  нетерпимості  до такого ганебного, брудного, гидкого явища, як катування. І цю народну нетерпимість до катувань треба виховувати, охороняти і спостерігати за розвитком, щоб потім засвідчити на міжнародному рівні  факт її існування.

Мабуть, це і є святою місією демократичного цивілізованого суспільства і керівництва держави в першу чергу.

Чи, може, хто не згодний?!

Как мы и обещали, после участия в 1-й Конференции судей Украины, председатель Константиновского горрайонного суда В.Нейло, который на ней представлял весь судебный корпус Донецкой области общих судов, рассказал об этом форуме и о том, какие изменения произошли в связи с принятием нового Закона Украины «О судоустройстве».

В.Б. – Итак, эта Конференция состоялась 2-3 сентября. Кто принял в ней участие и какие вопросы рассматривались?

В.Н. – Всего было около 70 участников (по одному представителю от области судов всех юрисдикций, от главы судебной администрации Президента, высшего хозяйственного суда, совета судей, председатель Верховного суда и др.). Главным в повестке дня было формирование органов судебного самоуправления. Ведь мы, по сути, в связи с появлением нового закона, вступаем в новую эру судопроизводства. Конференция избрала Совет судей общих судов, а также определила повестку дня внеочередного 10-го съезда судей Украины, который состоится 16 сентября. Мы решили, что на съезде будут заслушаны доклады руководства Верховного Суда, Совета судей, высшей квалификационной комиссии судей, судебной администрации. Также планируется принять обращение к руководству государства о том, что в связи с принятием нового закона откровенно ущемляются права самих судей (об этом представители БЮТ даже подали жалобу в Конституционный суд). Дело не только в том, что теперь ликвидировали Совет судей по областям, местные судебные комиссии (все «подняли» в Киев), а в том, что у нас практически забрали все, что можно забрать. Оставили только нагрудные знаки и мантию. Кстати, конференцию мы не закрыли, а соберемся еще 15 сентября, чтобы сформировать квалификационные комиссий, избрать судью в Конституционный суд по квоте от судов.

Но вернусь к нашим правам. Во всеуслышание было сказано, что судьи будут получать 15 минимальных зарплат. Да, по новому закону это будет, но только с 2015 года, когда эти деньги обесценятся. А сейчас нам сделали 6 минималок. Получается, что людей настроили против нас, но не сказали, что судья теперь получает меньше, чем рабочий на хорошем заводе (например, в горрайонном суде оклады по 3,5-4 тысячи, а рабочие в Дружковке, Краматорске (например, НКМЗ) получают по 6-8 тысяч). Не сказали, что убрали премии (приравняли тех, кто добросовестно работает и кто опаздывает и т.п.), убрали надбавку за интенсивность (а ведь судьи рассматривают тысячи дел в месяц), убрали класс (хоть и небольшая, но была надбавка, был стимул повышать мастерство). Сделали стаж работы 25 лет. А ты попробуй их заработай. Ведь в 25 лет практически никто не становится судьей, многие переходят позже из адвокатов, прокуроров и милиции. А нужно еще и массу экзаменов сдавать, дважды учиться в высшей школе судей. Теоретическая, практическая подготовка, опять же, только в Киеве. Никто не будет знать, кто в какой суд будет принят на работу. Например, к нам приедет судья из Жмеринки, а наш поедет в Конотоп. Люди об этом узнают только из газет. В конкурсе на место судьи теперь смогут участвовать все желающие со всей Украины. Представляете, какое это будет соревнование «знаний». Раньше судья по месту работу в течении 6 месяцев обязан был получить жилье, теперь написано «може бути надано службове приміщення».

Убрали и прикрепление членов семей судей к больницам. А ведь, например, для Киева это проблема. Убрали льготы по коммунальным платежам.

Вот мой судья получил недавно 1200 гривен на руки. Пришел, говорит, как жить? Нам ведь не красиво становиться задолженниками по коммуналке и т.п.

Зато у других зарплата нормально растет. Взять, хотя бы, правоохранителей. Они даже сами не ожидали, что им поднимут.

В.Б. – Но что-то в этом законе хоть есть положительного?

В.Н. – Конечно. Например, сокращены сроки рассмотрения дел. В этом плане восстановлены права граждан. Значительно сокращены сроки рассмотрения обращения граждан. Слушание дела теперь нам надо назначать не более, чем через 9 дней после подачи иска. Но как мы это сделаем физически? Вот мой календарь – здесь же расписаны все заседания на много дней вперед. Это хорошо, что убрали волокиту, но посчитайте – канцелярии надо иск зарегистрировать, внести в журналы, раздать судьям, судьи делают запросы по каждому делу. И, представьте, у меня сегодня 30 дел слушается, а у многих судей еще больше. Получается, что для наших 10 судей в день надо на 800 дел выписать расписку, по каким-то отправить по 3-4 повестки, на принятые распечатать и отправить всем участникам копии решений. Это тысячи документов. И материальное положение судов продолжает оставаться тяжелым. Судьи на свои деньги приобретаю бумагу, канцтовары, кое кто еще пользуется собственным компьютером. Это не нормально. А теперь нам передали для рассмотрения коллегиальным составом еще и дела из апелляционного суда по назначению пожизненных сроков отбывания наказаний. Поэтому, конечно, судья будут уходить. Кто заработал стаж, уже сейчас собирается на пенсию. А остальные. Нравится, не нравится, закон есть и мы будем его выполнять (а кто, как не мы?). Тем более, что есть в нем и положительное. По срокам рассмотрения дел – это современное слово юриспруденции. Я согласен с тем, что не должно быть волокиты.

В это плане наш суд в области передовой. У нас нет, как у других, чтобы год, два рассматривали дела, дергали, мучили людей. Правильно, что на это отреагировали. Еще надо сказать, что теперь, благодаря введению приказной формы судопроизводства, суды серьезно разгрузятся.

В.Б. – Об этом можно поподробнее?

В.Н. – Действительно, большие изменения произошли, что касается исков коммунальных предприятий по задолженности по платежам. Процедура рассмотрения дела значительно упрощена. Теперь никаких повесток в суд задолженникам, никакого слушания дела не будет. Мы, на основании тех документов, которые предоставят коммунальные предприятия, будем выписывать приказ. Мы будем смотреть чтобы этот долг не был взыскан с гражданина, который здесь не зарегистрирован и не проживает. Поэтому при получении заявления о выдаче судебного приказа и приложенного к нему в обоснование долга пакета документов, мы сами еще запрашиваем напрямую в паспортном столе – действительно ли гражданин там зарегистрирован. Паспортный стол в 3-х дневный срок обязан нам предоставить такие данные. Только после того, как паспортный стол нам ответил, мы имеем право открыть производство, рассмотреть и выдать судебный приказа. Если окажется, что там никто не зарегистрирован и не проживает, то мы должны или отказать или дать объявление в газете. Это не то, что раньше, когда все шло через почту. Мы посылали повестку, ее вручали, а потом выяснялось, что подпись о получении поставил неизвестно кто, например, сосед, но мы все равно взыскивали долги.

Да, коммунальщикам теперь хорошо – все делается очень быстро. Но проблема в том, что гражданин не может в это «вклиниться» и защитить свои права, его никто никуда не приглашает. В этом есть некая несправедливость, ведь коммунальное предприятие может требовать долг и вне сроков исковой давности (взыскивать не так, как по закону – за последние 3 года, а за 5, 7 и больше лет). Мы не имеем право внедряться в этот процесс. То, что они будут пеню выставлять, мы также не имеем право обсуждать.

Потом, единственное, что мы сможем сделать – это сразу же направить приказы ответчикам – должникам. И только после того, как гражданин будет уведомлен о приказе, он вступает в законную силу. Т.е. только после того, как его уведомили, и почта нам сообщила, что он решение получил, приказ вступает в силу и его начинают исполнять.

Да, в этом немного права граждан ущемляются, но они должны обязательно, получив копию этого приказа, если их что-то не устраивает, сроки, суммы, за какой период взыскано, в течении 10 дней после издания приказа прийти в суд и подать заявление, что они не согласны. Это не апелляция. По приказам апелляция не предусмотрена.

В.Б. – А как человек узнает, что коммунальщики подали в суд, чтобы на него был издан наказ?

В.Н. – Никак. Перед наказом мы ждем три дня данных из паспортного стола. Потом получив их, на следующий день или издаем наказ или отказываем. За эти 4 дня разве можно кого-то уведомить? Невозможно.

Есть статья 104 ЦПК, оговаривающая, что после выдачи судебного приказа, не позднее следующего дня, суд отсылает копию должнику, с которого это взыскано и копию документа гражданам и тех документов, которые явились основанием для взыскания задолженности. Вот смотрите: физическому лицу на адрес который указан в тех документах уведомлением отправляется копия судебного приказа. К нам возвращается уведомление о вручении. Если должник отказывается от получения копии, то днем получения им копии есть день постановки в почтовом отделении отметки об отказе в получении. Хоть получил, хоть отказался – это надлежащее уведомление.

Поэтому, через прессу надо об этом людям обязательно рассказывать.

Надо написать, чтобы граждане не боялись, а приходили в суд, если у них есть претензии к судебным наказам. Если заявление будет подано после 10 дней послу издания приказа, то она останется без рассмотрения. Если суд не найдет основание для восстановления срока (мало ли все в жизни бывает – болел, в командировке и т.п.). Суд рассматривает это заявление об отмене в течении 10 дней после принятия его к рассмотрению. Затем, на уже открытом судебным заседании с уведомлением повестками сторон по делу – уже приходят все стороны и объясняют свои позиции.

Обязательно являйтесь. Не ждите, когда приказ вступит в законную силу – тогда доказать что-либо будет гораздо труднее. Придут исполнители, будут высчитывать из пенсии, зарплаты и т.п.

В.Б. – Когда человек подает заявление об отмене приказа – за чей счет это происходит?

В.Н. – С него ничего не возьмут. Варианты результатов такие: 1. Оставляем его заявление об отмене приказа без удовлетворения. 2. Можем изменить. Например, по суммам (мы не можем их заставить учесть срок исковой давности, т.е. они поставят то, что числится у низ по компьютеру они и пишут). 3. Мы отменяем этот судебный приказ и разъясняем, что эти требования поданные по взысканию задолженности могут быть рассмотрены в обычном судебном порядке. Т.е. должен быть спор, где участвуют стороны, представляющие свои требования, возражения.

Так, может быть, теперь ни к чему городским властям освобождать коммунальные службы от уплаты судебных сборов?

Я и до этого считал, что этого делать не нужно. Что наш город такой богатый, что ему не нужен миллион, который практически передается на сборы коммунальщикам? Я об этом открыто на «круглом столе» в горсовете говорил и позицию свою не изменил.

В.Б. – Мы знаем, что сейчас пошла массовая подача коммунальщиками заявлений на приказы. Какова сейчас ситуация?

В.Н. – Этот Закон вступил в силу 30 июля. Хотя, когда он уже начал действовать, мы не видели. Кстати, обсуждение было организовано только в Одессе комитетом Верховного Совета под руководством Кивалова, благодаря его авторитету. Крупнейшие ученые из Киева, Харькова, Донецка, целые центры, институты остались в стороне от обсуждения. Ну не слушаете нас, практиков, но хоть науку то послушать можно!?

По ситуации с судебными приказами пока что-то трудно сказать. Давайте каждый месяц подводить итоги – какая служба сколько подала, сколько рассмотрено, сколько отклонено и т.п. и размещать в прессе. Пусть задолженники видят на скольких изданы приказы и думают, что они могут быть в этом списке. Может быть, это их дисциплинирует, даст возможность хоть как-то защищаться. – Так смогут ли теперь за долги забирать квартиры?

У нас случаи утраты права на жилье были только в связи с кредиторской задолженностью перед банком и по договору ипотеки. Это в случае, если гражданин сам подписал это условие кредитном договоре. По коммунальным платежам, по крайней мере ту нас, не было и, думаю, не будет. Есть Конституция, которая защищает право граждан на жилье. Но задолженность, конечно, погашать потребитель обязан.

Для газеты «Провинция» беседовал В.Березин

Президенту України В. Януковичу
Генеральному прокурору України О. Медведьку
Голові Служби безпеки України В. Хорошковському

Висловлюємо протест проти незаконного затримання директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», науковця-історика Руслана Забілого, яке вчинили співробітники Служби безпеки України 8 вересня 2010 р. у Києві.

Останні владні розпорядження в гуманітарній сфері і зміна векторів політики національної пам’яті дають підстави вважати невипадковим факт політичних репресій щодо нашого колеги, який активно вивчає український національно-визвольний рух, зокрема історію Української повстанської армії.

Працівники СБУ вдалися до використання неприпустимих методів роботи, які можна розцінити як відкритий психологічний тиск і залякування. Затримання Р. Забілого, проведення несанкціонованого обшуку у приміщенні музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», вилучення наукових матеріалів та особистих речей, а також відкриття кримінальної справи проти історика свідчать про порушення прав людини і стрімке згортання демократичних свобод у країні.

Прецедент небезпечний ще й тим, що йдеться про намагання здійснити ревізію наукових здобутків українських дослідників у царині вивчення найскладніших сторінок національної історії: Голодомору 1932—1933 рр., збройного етапу боротьби за незалежність України, а також політичних репресій в Україні періоду існування Радянського Союзу.

Переконані, що події навколо затримання директора «Тюрми на Лонцького» демонструють незацікавленість влади у правдивому висвітленні історії тоталітарного режиму, яке неможливе без використання матеріалів, що зберігаються в архівах СБУ. Закликаємо продовжити офіційне розсекречення документів радянських партійних органів та силових структур відповідно до українського законодавства та практики сусідніх пострадянських держав.

Заявляємо про неприпустимість застосування командно-адміністративних методів щодо української історичної науки з метою її підконтрольності владі. Наголошуємо, що політичне переслідування науковця неминуче матиме міжнародний резонанс, який негативно вплине на реноме України та авторитет її владних структур.

Вимагаємо відновити справедливість: належно розслідувати обставини затримання Р. Забілого, закрити кримінальне провадження проти історика, відновити повноцінну роботу музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», а також не допускати в майбутньому політичних репресій щодо науковців, які досліджують українську історію.

Лист підписали 114 істориків українських університетів та академічних установ, представники громадських організацій України.

Закликаємо всіх небайдужих приєднатися до нашої акції протесту. Ви можете підтримати це звернення, написавши на адресу [email protected] 

Провідні історики Східної Європи і України виступили проти переслідування свого колеги Руслана Забілого з боку СБУ.
Науковці підписали відповідну петицію. Вони зазначили, що ніяк не погоджуються з тією політичною лінією, прибічником якої є Забілий, та з його поглядами на українську історію.

Свої підписи під петицією поставили більше 100 істориків.

Попри це, автори звернення “виступили проти політизації історії, яка стала особливо помітною в останні роки, під час "помаранчево-біло-блакитних" дебатів”. Вони переконані, що успіх наукових дискусій залежить передусім від вільного обігу ідей і доступу до історичних джерел, хай якими контроверсійними вони є.

“Справді демократична й незалежна Україна повинна знати всю правду про свою історію і сприяти вільному її вивченню. Таке дослідження історії може відбуватися лише за умови широкого доступу до українських архівів”, - йдеться у зверненні.

Історики наголосили, що кожен український уряд повинен бути особливо уважним, щоб не допустити відродження заборон допуску до архівів та бібліотек, переслідування інших поглядів, заперечення академічної свободи, ізоляції України від міжнародної академічної спільноти.

“Саме тому трактування Руслана Забілого сигналізує про повернення до сумної і небезпечної практики тоталітарного минулого. Ми вважаємо цей інцидент особливо тривожним на тлі попередніх незаконних дій СБУ стосовно академічної спільноти та громадянського суспільства, які розпочалися в Україні із приходом нової влади”, - зазначається у петиції.
За словами науковців, серйозні розходження стосовно українського минулого, політики пам’яті й історії не можна розв’язувати методами, які зводяться до утисків і залякування.
“Такі дії завдають великої шкоди репутації України”, - підкреслили вони.

Історики звернулись до СБУ та українського уряду із закликом виявити відповідальність у цьому питанні. Також закликали українську громадськість та наукову спільноту не миритися із застосуванням неприпустимих поліційних підходів у сфері, де проблеми повинні розв’язуватися шляхом дослідження, наукової дискусії, громадських обговорень, а також прийняття існування різних поглядів.

Як відомо, 9 вересня 2010 року СБУ затримала історика Руслана Забілого і вилучила у нього дослідницькі матеріали. Зараз СБУ шукає способу розпочати проти нього кримінальну справу.

В обласних центрах України розпочались акції протесту на підтримку Забілого.

Звернення англійською тут:  http://khpg.org.ua/en/index.php?id=1284550630

СБУ провела «несанкціонований обшук» у кабінетах істориків музею «Тюрма на Лонцького» у Львові і вилучило його майно та документи.

Про це заявляє у вівторок прес-служба Центру досліджень визвольного руху, зазначаючи, що СБУ перевіряла таким чином наявність «державної таємниці».

«Вилучено 2 ноутбуки, 1 жорсткий диск, паперові копії історичних документів із кабінетів науковців. Вилучено відео-свідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009-2010 років - такий результат несанкціонованого обшуку СБУ в кабінетах істориків музею «Тюрма на Лонцького». Трофеї СБУ повезла до Києва», - сказано у повідомленні.

За даними Центру досліджень визвольного руху, представники СБУ не показали жодних санкцій на обшук.

«Документів, що містять «державну таємницю», не знайдено. Проте все вилучене поїхало на «додаткову експертизу» у центральний офіс СБУ», - йдеться в повідомленні.

За даним Центру, обшуки проводилися 13 вересня з 17 до 22 години й 14 вересня з 9 до 11 години.

«Історія тюрми втратила відеозаписи спогадів дисидентів, повстанців, колишніх в'язнів тюрми, що були на жорсткому диску і збиралися науковцями протягом 2009-2010 років», - скаржиться Центр.

Крім того, за його інформацією, вилучено паперові та електронні копії документів про дисидентів (які проходили по так званій справі КДБ «Блок»), накази керівництва МГБ за 1945 рік, документи з литовського архіву колишнього КДБ.

Після вилучень науковцям дозволили зайти до кабінетів, в яких уже не стало багато історичної інформації. Крім того, керівництво СБУ закрило доступ відвідувачів музею «Тюрма на Лонцького» до в'язничного подвір'я, де тільки 22-28 червня 1941 року було розстріляно 1681 особу, йдеться у повідомленні.

«Ми не могли їм перешкодити. Але попри всілякі вилучення, ми працюватимемо далі», - заявила директор Фонду розвитку музею Лідія Тополевська.

Дисидент, колишній в'язень тюрми на Лонцького та фігурантка справи КДБ «Блок» Ірина Калинець переконана: «Те, що відбулося, - це спроба зупинити наукову роботу Національного музею. Це порушення закону і конституційних прав громадян».

Історик музею Ігор Дерев'яний запевняє: «Жодних державних таємниць у вилучених документах немає і не може бути. Проте ці вилучення - спроба зупинити дослідницьку діяльність науковців та поширення документів».

Центр досліджень визвольного руху наголошує, що інформація, яка становить державну таємницю, визначається законом України «Про державну таємницю» та «Зводом відомостей про державну таємницю».

«Жодних історичних документів у цьому переліку немає. Закон забороняє ховати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав та свобод людини і громадянина та незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб», - стверджує Центр.

Він також нагадує, що Національний музей «Тюрма на Лонцького» (колишня тюрма КГБ і Гестапо) - це один із двох таких музеїв у Східній Європі. Наприкінці цього року Музей мав відкрити експозицію про переслідування дисидентів.

14 вересня 2010

Cлужба безпеки України
01034, м. Київ-34, вул. Володимирська, 33

Громадянина України Олександра Северина

"10" вересня 2010 р., №7/10/44

^{На підставі ст.34 Конституції України, ст.10 Європейської конвенції з прав людини,
Закону України "Про інформацію" від 02.10.02, Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу)" від 16.11.92,}

Шановні пані та панове,

Як стало відомо з повідомлень засобів масової інформації 8 вересня о 7.30 шестеро співробітників СБУ без на вокзалі у Києві затримали історика, директора національного музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого.
За інформацією на офіційному сайті Служби безпеки України: "порушено кримінальну справу за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України […] Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалась інформація".

Водночас, з коментарів самого Р.Забілого та екс-директора Архіву СБУ В.В’ятровича випливає, що зазначені відомости стосувалися діяльности Української повстанської армії.

Враховуючи вищевикладене, як правозахисник, юрист, журналіст, а також громадянин України, у власности якого є певні документи, книги на історичну тематику тощо, які, зокрема стосуються різних аспектів діяльности УПА, прошу Вас надати письмову інформацію:

1. Якої тематики стосувалися "відомости, що становлять державну таємницю", з якими було затримано Р.Забілого, в контексті Зводу відомостей, що становлять державну таємницю?

2. Якщо зазначені відомости стосувалися Української повстанської армії, її діяльности, організації, боротьби з окупантами, політичних репресій в СРСР тощо, то яким чином ці відомости можуть складати державну таємницю з огляду на визначення державної таємниці, наведене у ст.1 Закону України "Про державну таємницю" від 21.01.94 та на перелік відомостей, що не можуть бути віднесені до інформації з обмеженим режимом доступу, наведений у ст. 30 Закону України "Про інформацію" від 02.10.92 та аналогічну норму ст.8 Закону України "Про державну таємницю"?

3. Чи проводилася, а якщо так, то коли, у встановленому Розділом ІІ Закону України "Про державну таємницю" порядку експертиза щодо віднесення зазначених відомостей до державної таємниці? Чи така експертиза здійснювалася, в контексті ст.10 Закону України "Про державну таємницю", за власною ініціативою експерта, чи "за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян" і у такому випадку, за чиїм зверненням?

4. Збирання, зберігання та поширення, яких інших відомостей, що стосуються діяльности УПА чи інших питань перших і других Визвольних змагань чи то політичних репресій у колишньому СРСР може бути підставою затримання громадян, вилучення у них відповідних документів та порушення кримінальних справ?

Заздалегідь вдячний за увагу до цього запита, відповідь на який прошу надати на вищенаведену адресу у встановлений законом термін - для оприлюднення.


З повагою,
Олександр Северин, к.ю.н.

Схоже, в Україні розпочату справу, що дуже схожа на російську, проти істориків, які вивчають історію політичних репресій.

35-річний львівський історик Руслан Забілий вже більше, ніж півтора роки очолює Національний меморіал «Тюрма на Лонцького» (на вул. Лонцького раніше був слідчий ізолятор СБУ, який був переданий львівській громадськості для відкриття музею і в якому в червні минулого року відкрили експозицію, присвячену історії політичних репресій). Руслан Забілий є співробітником Служби безпеки, він має доступ до відомостей, що становлять державну таємницю.

8 вересня він приїхав до Києва 92-м поїздом о 7-30. На пероні до нього підійшли шестеро співробітників СБУ і запропонували пройти з ними. Забілого протримали на Володимирській 33 зранку до 22.10 без санкції на затримання, не дали поінформувати близьких, де він знаходиться. Від нього вимагали добровільно віддати ноутбук та два терабайта. Категорична відмова Забілого не врятувала: його ноутбук та терабайти були вилучені, хоча санкції на виїмку не було. Таким чином, затримання на 14.5 годин та виїмка були проведені без санкції суду, тобто були незаконними, процесуальні права затриманого були порушені.

За словами Руслана Забілого та екс-начальника Галузевого державного архіву СБУ Володимира В’ятровича, один терабайт був чистим, а на другому були копії 16 тисяч розсекречених в 2009 році архівних документів, які вже були передані Києво-Могилянській національній академії, Львівському національному університету, Центру досліджень визвольних змагань і в усі обласні архіви СБУ, де вони вміщені в інформаційно-довідкових залах для загального користування, та інші розсекречені архівні документи. На ноутбуку міститься приватна інформація і наукові праці Забілого, зокрема, його дисертація, копії якої немає на іншому носії. Водночас жодного документу з грифом обмеження доступу, який би містив державну таємницю, на носіях не було.

Як стверджується в сьогоднішньому прес-релізі львівського Центру досліджень визвольного руху, «підстава для затримання  та виїмки – усна вказівка голови СБУ Валерія Хорошковського, щоб перешкодити на надуманих підставах роботі із раніше розсекреченими матеріалами і таким чином обмежити їх поширення». 9 вересня була дана вказівка начальника Львівського обласного управління СБУ не допустити на робочі місця і до робочих комп’ютерів дирекцію і наукових співробітників музею. Руслан Забілий 9 вересня подав скаргу на ім’я Голови СБУ: «Я вимагаю від пана Валерія Хорошковського пояснити дії співробітників служби і негайно повернути мої приватні речі — комп’ютер і зовнішні накопичувачі. Там знаходяться лише копії історичних документів, мої наукові дослідження та приватна інформація. Я звертаюся до вас, шановні журналісти, допомогти спільними зусиллями припинити цензуру та тиск, які поширилася вже на історію та істориків».

У відповідь на сайті СБУ сьогодні з’явилося таке повідомлення:

«Службою безпеки України порушено кримінальну справу за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України.

Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями.

Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалась зазначена інформація.»

Працівники музею на Лонцького стверджують, що їхній директор є законослухняною людиною, дуже обережним і прискіпливим дослідником, і ніколи не буде записувати  таємні документи на власні носії – що це абсолютно виключено.

Нагадаємо, що розсекречені в 2009 році 16 тисяч документів з архіву СБУ складають лише декілька відсотків від загальної кількості документів, що зберігаються в цьому архіві. Досі не розсекречені мільйони документів про політичні репресії, що зберігаються в архівах, хоча для багатьох з них максимальний за законом термін засекречування –75 років – давно закінчився. Наприклад, зовсім немає доступу до архіву МВС, де зберігаються сотні тисяч архівних справ розкуркулених у 1930-1931 рр. Українці досі залишаються народом, який фактично не знає власної новітньої історії, бо доступ до її джерел закритий. На цьому тлі подібні «спецоперації» проти істориків виглядають дикунством, тим більше, що йдеться про документи, втаємничені давно не існуючою державою – СРСР – яка таким чином просто приховувала свої злочини проти російського, українського та інших народів, які мали нещастя жити під її юрисдикцією.

Проект декларації «Про гідність, свободу і права людини», що його зареєстрував у парламенті депутат від Партії Регіонів Вадим Колесніченко, в ефірі радіо Свобода прокоментували Євген Сверстюк, політв'язень, філософ, та Сергій Власенко, юрист, парламентарій від БЮТ.

– Декларація «Про гідність, свободу і права людини». Такий проект декларації наприкінці серпня зареєстрував у Верховній Раді заступник голови парламентської фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко.

Радіо Свобода запитало у пана Колесніченка, чим викликана поява такого документа?

Вадим Колесніченко

Вадим Колесніченко: Потреба у цьому документі виникла у зв’язку з тим, що за останні 19 років незалежності української держави ми  так і не  отримали об’єднавчої гуманітарної ідеї, яка об’єднувала б наших людей на основі взаємоповаги, взаємопорозуміння і толерантності. З’ясувалося, що в нас є проблема з духовними цінностями, які були б загальними і об’єднавчими.

У свій час при СРСР був так званий «Моральний кодекс будівника комунізму». Можна до цього документа відноситися і ставитися по-різному, але він відігравав деяку роль як морального взірця.

Коли аналізувати, чи є в нас якісь такі документи чи матеріали, які можна було б розробити, я знайшов вчення Російської православної церкви щодо прав людини. Як правозахисник я, безумовно, цим зацікавився і подивився, що вони дуже підходять до нашого суспільства і нічим не заперечують можливість об’єднавчої ідеї для цивілізаційного розвитку нашої держави.

– Пане Сверстюк, Ви читали проект декларації?

Євген Сверстюк: Так.

– Чи вважаєте Ви, що в Україні справді є потреба у  створенні саме такого документу, щоб він пройшов через розгляд парламенту і, можливо, був затверджений?

Євген Сверстюк: Такий документ є звичайним рецидивом постсовєцьким, коли звикли до відповідних постанов партії на п’ятирічку. Бо коли змінювався курс партії, то тоді затверджували «Моральний кодекс будівників комунізму» і думали таким чином залатати ті чорні і великі діри, які утворилися в суспільстві.

Ви знаєте, як було, коли дуже вже дошпиняли із закордону, що у вас немає культури? Тоді викликають міністра культури і кажуть: давайте розширювати Міністерство культури. А коли сказали, що у вас немає ніякої естетики, тоді викликали на килим директора Інституту філософії і казали: а чому у вас немає досі підручника з марксоленінської естетики?

– Тобто, якщо хтось докоряє Україні, що зараз тут порушуються права людини і свободи, то ця декларація покликана…

Євген Сверстюк: Це чисто совєцький спосіб формального бюрократичного реагування, щоб замість недіючих законів створити ще один закон і запропонувати.

Якщо ж говорити про цей проект, то він заслуговує більш усмішливого погляду, ніж я висловив.

– Пане Власенко, щодо тез, слів, словосполучень, які є в цьому документі, на Вашу думку, які з них, можливо, не вкладаються в правове поле, яке є в Україні в міжнародному законодавстві?

Сергій Власенко

Сергій Власенко: Я хотів би, по-перше, погодитися з паном Сверстюком щодо того, що скоріш за все, це пострадянський рецидив.

До речі, пан Колесніченко цього й не заперечував. Він і навів цей славнозвісний приклад, що це є аналог «Морального кодексу будівника комунізму».

Але мене дивує дещо інше. Указом Президента від 30 серпня цього року пану Колесніченку було присвоєне звання «Заслужений юрист України». І мене дивує, що заслужений юрист України навіть не спромігся почитати таку книжечку, яка називається «Конституція України», яка у своїй третій статті говорить про те, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Найвищою!

Відповідно права людини ставляться як наріжний камінь взагалі існування свободи і демократії в Україні. Конституція так і говорить, що права і свободи людини (це частина 2 статті 3) та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Немає в державі нічого вищого, ніж права людини.

Якщо ми прочитаємо проект документу, то побачимо, що автор навіть концептуально змінює ті підходи, які закладені в Конституції. Він говорить про те, що є щось, що вище, ніж права людини. Це з одного боку.

– «Це цінності духовного світу».

Сергій Власенко: Там є багато речей. Припустімо, четвертий пункт: права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближнього. Взагалі дещо абсурдні речі.

– Тут є ще й таке. «Не може людина ставити інтереси сім’ї і близьких вище інтересів…»

Сергій Власенко: Там є дуже багато «цікавих» речей.

Я думаю, що цей документ є конгломератом мудрих речей, бо там є непогані речі загального декларативного характеру, але здебільшого це набір таких гасел, які взагалі не мають нічого спільного, по-перше, з чинним законодавством, до речі, ні з декларацією, на яку автор посилається, - Декларацією прав людини.

Декларація прав людини говорить про дві речі. По-перше, що права людини – це є найбільша цінність, а по-друге, що немає відмінності у правах людини – вони всюди однакові на всіх територіях. А пан Колесніченко пише про якісь українські етичні підвалини прав людини, якісь українські традиції, взагалі про українські права людини. Якщо під «українськими правами людини» у нас розуміють кидання людей за грати без слідства, то я не хочу таких прав людини.

– У третьому абзаці проекту декларації йдеться про те, що насправді Конституція, низка законів України, як вважають розробники проекту, побудовані на тих самих засадах, що і законодавство Європи і Західного світу.

«Сучасна система так званих універсальних прав людини відображена у більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України, сформована переважно на основі ліберально-протестантської Західної традиції з притаманним їм антропоцентризмом та крайнім індивідуалізмом. Вона не працює належним чином на українському ґрунті і не стала інтегруючим фактором для українського суспільства».

Тому треба витворити інші цінності, як пояснив Радіо Свобода Вадим Колесніченко, які потім будуть втілені в законах.

Вадим Колесніченко: Заява пана Януковича і документ, який я пропоную, жодним чином один одному не суперечать, тому що коли кажемо про західноєвропейські цінності, ми маємо на увазі не права людини, права людини – це основа цього документа, і це є наріжний камінь нашої філософії. Але не всі європейські цінності підходять для нас. І це зрозуміло, тому що кожна держава має свої історичні, релігійні та культурні корені.

Я вважаю, що гомосексуальні шлюби не прийнятні для нашої культури, для нашої держави і завжди буду виступати проти цього, хоча деякі європейські країни підтримали це рішення. І я вважаю, що переважна більшість громадян України будуть проти цього.

Те ж саме стосується і ювенальної юстиції, яка для нашої держави і для нашого суспільства у тому вигляді, яка вона є на Заході, неприйнятна.

Це й питання евтаназії, це й питання вільного кохання, через яке вже Європа пройшла і від цього вже відмовилася. Хіба ми повинні все це наслідувати і ці помилки для себе на своє суспільство, на свій ґрунт перетягати? Ні.

– Пане Сверстюк, Ви –людина, яка досліджує тему духовних цінностей. Який тут конфлікт? Оскільки якщо читати лише назву пунктів декларації, то для людини, яка є не дуже обізнаною з політикою, з тонкощами, вони виглядають, можливо, для людини з християнською ідеологією абсолютно прийнятними.

Євген Сверстюк: Якби це була курсова робота студента, то я поставив би позитивну оцінку за те, що автор вивчив матеріал. Я б поставив негативну оцінку за невміння користуватися поняттями і за логічні суперечності, тут є речі, які протиставляються. Права і цінності - це ж не один ряд. Взагалі якщо так вживати поняття, можна говорити і балакати безкінечно ні про що. Отже, тут дуже багато є таких несумісних, нелогічних речей.

Нарешті я поставив би питання: звідки цей матеріал списано?

Що стосується деяких акцентів релігійних, то, звичайно, мені імпонує ідея вивчення історії, релігійної традиції і вивчення християнської етики в школі. Але я не думаю, що потрібна декларація для цього. Просто треба розумних вчителів зібрати, розумний круглий стіл і відповідно вирішити це питання.

– У нас так само живуть люди, які мають інше віросповідання.

Євген Сверстюк: Так. І відповідно треба винести рішення, щоб вони не були змушені вивчати те, чого не хочуть. Але для традиційного це мало б вивчатися.

– Чи має це законодавство регулювати?

Євген Свестюк: Ні. Але чому я це обстоюю? Тому що це лежить в основі нашої культури. Я вже багато разів наводив той приклад, коли ще при совєтах у Ленінграді, а не в іншому місті, знайшлася екскурсовод в Ермітажі, яка сказала школярам: діти, хто з вас читав Біблію? Ну, знайшлося чоловік декілька. Добре, я з вами проведу екскурсію, а ви, решта, можете тут у залі сучасного мистецтва залишатися – ви все рівно нічого не зрозумієте.

Ви нічого не зрозумієте в мистецтві на наступних поверхах! Правильно? Люди, які не знають основ духовних, релігійних, вони не зрозуміють епіграфів ні з Шевченка, ні з Толстого, ні з Достоєвського, ні з Франка – вони не мають ключа до цього. Це є питання культури, а не вибору конфесії.

– Пане Власенко, у нас у законодавстві є десь визначення, що таке духовні цінності або що таке псевдорелігійна група?

Сергій Власенко:

Я не хотів би давати глибоку юридичну оцінку цьому документу, тому що насправді тут є дуже багато абсурдних речей. Я хотів би поговорити дещо про інше.

По-перше, пан Колесніченко є достатньо непоганим маніпулятором, він користується цим, і даючи інтерв’ю і пишучи документи, тобто підміняючи поняття, ставлячи різні акценти. До речі, в тому фрагменті, який було зацитовано, європейські цінності, європейські надбання прав людини, то він називав ті майже всі контраверсійні питання, які викликають у розвиненому суспільстві найбільші дискусії. Наприклад, одностатеві шлюби. Це дуже дискусійні річ. Питання евтаназії, тощо.

Але я хотів би поговорити про одне-єдине, що мене дуже і дуже хвилює в цьому законопроекті. Робиться спроба взагалі змінити ідеологію держави. Тобто, ми говоримо про те, що є щось вище, ніж права людини, що б це не було: любов до Батьківщини, щось ще, але я за те, щоб залишалася та ідеологія і та конструкція, яка закладена в чинній Конституції, що права людини є найвищою цінністю і не може бути нічого. І відповідно, що права людини повинні відображатися, захищатися відповідно до закону.

Звичайно, що людина, користуючись своїми правами, не повинна ними зловживати, звичайно, що людина, користуючись своїми правами, не повинна завдавати шкоди правам іншої людини. Це все звичайно і очевидно. Але права людини – це є найвища цінність і не може бути нічого більше.

У цьому законопроекті робиться спроба вибудувати іншу ієрархію і поставити щось над правами людини. Тут є юридична загроза така, що в подальшому дії держави по приборканню прав людини будуть прикриватися отим вищим, що буде поставлено над правами людини. Якщо це буде щось на кшталт цінностей духовного світу, то утиски прав людини будуть прикриватися боротьбою за цінності духовного світу чи любов’ю до Вітчизни, як тут у пункті четвертому написано.

Ми повинні для себе раз і назавжди поставити крапку в дискусії, що немає нічого більшого за права людини. А вже механізм реалізації, механізм їх захисту, то це вже питання друге, третє і, можливо, частина з тих питань, як дійсно справедливо було сказано, взагалі не повинна законами регулюватися, оскільки вони більше стосуються морально-етичних якихось питань, які не повинні регулюватися законом. Мораль не регулюється законом.

Євген Сверстюк:

Це різні джерела.

Я підтримую ту думку, що якщо щось ставити над правами людини, то в цьому є лазівка дуже хитра. Ми вже це знаємо. У нас при обшуках вилучали права людини. І невипадково. Вони нам не підходять, незважаючи на те, що совєцькі лідери їх підписували, їх вилучали. Декларація прав людини – це був єретичний документ для КГБістів, тому що ми посилалися на певні пункти і на своє право висловлювати свою думку. Вони ж нас саджали за це. Посилалися на право вибору місця життя - вони за саму думку переслідували.

Отже, права людини були посяганням на совєцьке поняття про незалежність. От права людини – то хай собі у них, а у нас є свої пункти, хай вони не втручаються у наші внутрішні справи. Була така формула. І формула втручання в наші внутрішні справи залишається в думках донецьких посткомуністів і досі як домінуюча.

Права людини є проголошенням універсальних, загальних принципів. І вони проголошуються для цивілізованого культурного суспільства, де панує мораль, де панують правила порядності, де певні є правила, за якими живуть люди. Але ці загальні принципи регулюють загальні форми стосунків у суспільстві, вони не дають ніяких приписів, тому вони й є універсальними і не можна їх зачіпати.

– Тому й Конституція України писалася, базуючись на універсальних правах людини.

Є одна річ, яка стосується однієї тези, де написано, що «суспільство має право вільно визначати зміст і обсяг взаємодії держави з різними релігійними громадами залежно від їх чисельності, традиційності для країни або регіону, внеску в історію і культуру і від громадянської позиції».

Радіо Свобода запитувало у пана Колесніченка, чи не означає це, що буде вибудувана певна ієрархія тих конфесій, які у нас є? Він сказав: так, так і має бути.

Сергій Власенко:

Ми з Вами навіть практично повідмічали однакові речі. Я можу сказати, що це є абсолютно чистою преференцією на користь однієї або двох конфесій, яку вибере та влада, яка буде на той момент у державі, якби цей документ був прийнятий. Це абсолютно є неприпустимим. Це по-перше.

А по-друге, я вважаю, що держава повинна вибудовувати рівні стосунки з усіма конфесіями, які в цій державі представлені, і жодна з цих церков не повинна мати жодних преференцій і при тому громадяни не повинні бути примушені спілкуватися з тією конфесією, яку вони не сповідують. Це повинно бути абсолютно чітко зазначено.

І держава на сьогоднішній день має можливість і конституційний обов’язок забезпечити людям, по-перше, вільне віросповідання (це передбачено Конституцією), з другого боку, церква не має можливості втручатися в державні справи.

До речі, тут є декілька моментів, в проекті цієї декларації, коли церква напряму може втручатися в світські справи. Це просто неприпустимо.

– Ми маємо запитання від радіослухача.

Слухач: Чи не здається вам, що прокомуністичний кримінал, прийшовши до влади на чолі з Януковичем, хоче встановити свої права людини, які, скажемо так, встановлені по комуністичних «понятіях»?

– Ми, власне, про це говорили.

Пане Сверстюк, чи небезпечно, на Вашу думку, створювати ієрархію конфесій?

Євген Сверстюк:

Якщо говорити про це чи по «понятіях», чи по закону, то наш слухач має рацію, що фактично йде мова про «внєдрєніє понятій» замість законопослушності.

– Але от ця ієрархія конфесій?

Євген Сверстюк:

Звичайно, якщо говорити про якісь напівкримінальні конфесії, а вони теж є, то в цьому повинні розбиратися юристи, які реєструють або не реєструють.

Якщо говорити про пріоритет православ’я, а, звичайно, це мається на увазі, то ми мали цю модель уже при совєтах. Фактично ми мали цілком легалізовану модель державного православ’я, і вона в якійсь формі зараз повторюється.

03.09.2010

Це просто перелік – аж ніяк не повний – того, що кидається в око і вухо, що видно і чути в Україні сьогодні – ситуація не стає кращою, навпаки, є стійке враження, що все сиплеться й валиться, що далі, то більше.

Майже одразу з приходом нової влади почалися зміни, і аж ніяк не на краще: наступ по всіх фронтах на права й свободи громадян, і хіба не першим кроком нового міністра внутрішніх справ А. Могильова було скорочення апарату міністра, яке стосувалося виключно Управління моніторинґу дотримання прав людини в органах внутрішніх справ (УМДПЛ) – скоротили реґіональних помічників міністра з прав людини.

Мало не щодня надходять повідомлення про порушення прав людини, яке чинять співробітники МВС, про нелюдське й жорстоке поводження з людьми з боку міліції у райвідділках та за їх межами. А смертельні випадки? Скажімо, причиною смерті київського студента І. Індила в Шевченківському РУВС м. Києва у травні, за версією міліції, було падіння на підлогу з положення стоячи, що викликало закриту черепно-мозкову травму з переломом кісток зводу й основи черепа, крововилив під оболонку головного мозку. Зараз правоохоронці намагаються пояснити смерть студента травмами, які той отримав у дитинстві. В червні в Святошинському райвідділку помер двадцятичотирьохлітній Д. Ящук – за версією міліції вкоротив собі віку. Якщо це і так, чому він це зробив? Були повідомлення про людей, що кінчали життя самогубством після спілкування з правоохоронцями. А тиждень тому, 23 серпня, знов інформація, цього разу з Фастова, де в ІТТ міськвідділу міліції помер 45-річний обвинувачуваний. Повідомлення про смерть у міліції завжди викликає підозру, що людині вмерти допомогли.

За два роки свого існування УМДПЛ провело величезну роботу з покращання ситуації з забезпечення прав людини в міліції, зробило її більш прозорою й відкритою, багато людей, які скаржилися на порушення своїх прав з боку міліціонерів, отримали допомогу від працівників Управління. Функціонували мобільні групи з моніторинґу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, підпорядкованих МВС, що стало прообразом національного превентивного механізму попередження катувань, Управління стало ініціатором розробки та затвердження плану дій проти расизму та ксенофобії. «Абсолютно не правильно, когда одни и те же люди получают заработную плату в системе МВД и следят за законностью действий работников»,– зазначив міністр в інтерв’ю інтернет-порталу «Тема». Не зрозуміло, чому це не подобається міністру, адже МВС – не приватна крамничка, а держструктура. До того ж, якщо взяти, скажімо, Службу внутрішньої безпеки – хіба її співробітники отримують платню не в МВС? І Президент В. Янукович покартав міністра А. Могильова: «Я не радив би вам економити державні кошти на правах людини». Але міністр рішив таки заощадити – двадцять дев’ять реґіональних представників УМДПЛ скоротили. Натомість охорона Президента В. Януковича збільшилася від ста до ста сімдесяти в порівнянні з його попередником В. Ющенком. Яка існує необхідність збільшувати президентську охорону? З’явилася нова загроза? Виявляється, така загроза теоретично може походити від кожного громадянина України: «У нас багатомільйонна країна, і для всіх президент не може бути гарним. Приміром, існує категорія нездорових психічно осіб. І що вони виношують у себе в голові, незрозуміло»,– заявив начальник Управління державної охорони І. Калінін.

Отже, загроза може походити від будь-кого. Наприклад, від журналістів, які виконують свої професійні обов’язки – згадати побиття кореспондента телеканалу СТБ С. Андрушка президентською охороною під час відвідин В. Януковичем виставки «Агро–2010» в червні цього року. Акредитований на заході журналіст має право вільно збирати інформацію під час цього заходу, а Андрушко перебував на відстані кількох сотень метрів від В. Януковича і жодним чином не загрожував його життю та здоров’ю. Службове розслідування Управління державної охорони (УДО) не виявило порушень в діях своїх співробітників, а потім Голосіївська прокуратура міста Києва відмовила В. Андрушку в порушенні кримінальної справи за фактом перешкоджання його професійній діяльності. А ще загроза президентові походить від терориста-смертника, який нібито сидить за кермом «торпеди» – начиненої вибухівкою автівки, від снайпера, який нібито засів десь на даху й пильнує, або навіть від блоґера – людини, що сидить перед монітором комп’ютера і пише різні дописи у власний вебщоденник. Блоґер – це не фах і не професія, блоґер – не обов’язково хакер і частіше за все – звичайна людина, яка висловлюється в мережі на цікаві для неї теми. І блоґерів доволі багато: скажімо, кількість українських користувачів однієї з найпопулярніших блоґерських платформ livejournal.com (живий журнал або просто ЖЖ) складає на сьогодні приблизно 291898 чоловік. Блоґери обмінюються повідомленнями й репліками – часто-густо це є віртуальним аналогом кухонних посиденьок або розмов на лаві про все на світі – про політику, літературу, кулінарію, секс, бокс, джаз – про все, про що люди розмовляють у реальному житті, і навіть претензія на красне письменство залишає блоґ тим, чим він є – відкритим особистим щоденником у світовім електроннім просторі. Блоґер О. Шинкаренко мав необережність зробити у власному щоденнику записи, які «оставили неприятный след в душе». У чиїй душі? Достеменно невідомо, мабуть, у душі СБУ, а записи стосувалися президента України В. Януковича. О. Шинкаренко був викликаний для пояснень до слідчого, а «записи, які були найбільш образливими (з вінком та перепост російського Луркмора про Януковича) з мого ЖЖ зникли. Я їх звідти не прибирав. Висновок: СБУ зламала мій ЖЖ та видалила їх звідти самостійно»,– написав О. Шинкаренко в своєму блозі. Після цього українські користувачі «живого журналу» провели акцію «Хочу на допит в СБУ», а В. Янукович у відповідь звернувся до блоґерів через сайт УНІАН, бо їхні приколи викликали в нього гірку усмішку. Отже, СБУ провела профілактичну бесіду, блоґери влаштували акцію протесту, президент гірко посміхнувся. Інцидент вичерпано.

«Що стосується свободи слова. Для нас це фундаментальна цінність. Я думаю, що керівництво ЄС у цьому впевнено,– заявив 15 червня прем’єр-міністр М. Азаров на спільній прес-конференції з високим представником ЄС з питань закордонних справ та безпекової політики К. Ештон.– І президент, і український уряд будуть виконувати всі ті норми Конституції, які гарантують нашим громадянам у тому числі й свободу слова». Арешт податковою міліцією за рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя банківських рахунків і майна головного медійного ресурсу кримської опозиції – телерадіокомпанії «Чорноморська», спроба відібрати частоти у каналу ТВі і 5-го каналу – це також те, «що стосується свободи слова».

У квітні МВС повідомило про намір знову впровадити в Україні іменні залізничні квитки, пояснюючи це тим, що «зі скасуванням у 2007 році вимоги щодо обов’язкового внесення паспортних даних пасажирів залізниці у проїзні документи, значно ускладнилася робота транспортної міліції. Особливо в сенсі розшуку підозрюваних у скоєнні злочинів і протидії спекуляціям залізничними квитками». Звернення до прем’єр-міністра і міністра внутрішніх справ правозахисників, кампанія, ними розгорнута, а також підтримка Міністерства транспорту та зв’язку зупинили цей намір, але хто знає, чи остаточно? Між іншим, квитки, придбані із використанням студентської пільги і зараз є іменним, бо в кожнім такім квитку вказано прізвище й ініціали студента, а також унікальний номер студентського квитка. Тобто, влада теоретично може контролювати пересування наймобільнішої і – нема де правди діти – найнебезпечнішої для неї частки населення. А ще Міністерство транспорту та зв’язку зобов’язало автобусних перевізників складати списки пасажирів на маршрутах між містами України і погоджувати його з ДАІ та місцевою владою. Не пускають у двері – лізуть у вікно! Бо не можуть інакше за старою радянською звичкою – потрібен повний контроль за громадянами, що притаманне державі аж ніяк не демократичній, державі поліцейській.

У квітні на сесії Парламентській асамблеї Ради Європи Президент України В. Янукович сказав буквально наступне: «Признавать Голодомор как факт геноцида по отношению к тому или иному народу мы считаем, это будет неправильно, это будет несправедливо. Это была трагедия, общая трагедия народов, когда-то входящих в единое государство – Советский Союз». Вони вважають, що це буде неправильно. Прекрасно – така їхня особиста думка: не вважати голодомор початку 30-х геноцидом, але ж навіщо прибирати з сайту Президента України розділ, Голодомору присвячений? – так було одразу по обранню В. Януковича президентом. Хіба сайт Президента зараз є особистим сайтом В. Януковича, його homepage? Був Голодомор і нема: як корова язиком злизала.

А ще – введення конкурсу атестатів на додаток до незалежного тестування при вступі у вищі навчальні заклади, ініційоване міністром освіти і науки Д. Табачником, що потягло за собою збільшення продажу класних журналів у березні–травні на 23–30 відсотків порівняно з аналогічним періодом минулого року. Переписати журнал, щоб видати потрібний атестат – звісно, не за так, і до бабки не ходить. А ще – скасовані Кабміном обов’язкові іспити з української мови при вступі до аспірантури та для отримання вченого ступеня кандидата наук – мовляв, непотрібно, хай науковці концентруються на фахових дисциплінах, а мова, виходить – штука для науковця необов’язкова.

А ще – подовження строку перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 2042 року пактом Януковича–Медведєва. А ще – лідер Московської патріархії Кирил Гундяєв зачастив в Україну, та й взагалі подумує тут залишитися, сівши ще й на стілець голови української частки МП, потіснивши митрополита Володимира Сабодана. «Ужасно креативный» Кирил вигадав дуже креативну ідею «руского міра» і, очевидно, мріє її реалізувати, починаючи тут, де немало є прихильників його організації.

Перелічене стосується України в цілому. І на місцях, сказати б – в реґіонах, теж помітне «запаморочення від успіхів». Скажімо, набули всесвітнього розголосу харківські події навколо будування автодороги крізь парк ім. Горького, коли захисників дерев на очах міліції збивала так звана «муніципальна охорона», а потім, та сама міліція відвозила людей до райвідділку за опір, який вони начебто їй чинили. І низка судових слухань у справах захисників парку, коли за однаковими обвинуваченнями рішення суду були абсолютно різні: від повного виправдання, бо суддя не знаходив ознак правопорушення, усного зауваження, різної суми штрафів і аж до адмінарешту: від трьох до п’ятнадцяти діб! Двох захисників парку Горького – Д. Чернегу та А. Єварницького, які отримали по п’ятнадцять діб, «Міжнародна амністія» визнала в’язнями сумління, що аж ніяк не свідчить про покращення стану з правами і свободами людей в Україні. Незважаючи на акції протесту харків’ян, звернення до представників української влади всіх рівнів, до європейських інституцій, президента УЄФА М. Платіні, бо автодорогу міська влада на чолі з в. о. міського голови Г. Кернесом презентує як об’єкт, необхідний для нормального проведення футбольного чемпіонату Європи 2012 року, незважаючи на те, що під час будування дороги знайдені останки солдат Вермахту часів другої світової війни – «дорогу на кістках» або «дорогу смерті» не сьогодні-завтра введуть в експлуатацію.

Досить прикладів – щодня відбувається щось нове. Ситуація в Україні стає гіршою, але дивно, що оте погіршення бачать не всі, дехто навпаки, жодних погіршень не бачить, а бачить покращання: засиллю «бандерівців» відповімо «русскім міром», Чорноморський флот РФ не пустить Україну в НАТО, «скільки можна з отим голодомором носитися, як з писаною торбою»? Яка ще приватність? Про що взагалі мова?

Їхав якось в маршрутці до Запоріжжя, сусідкою виявилася балакуча пенсіонерка, яку цікавили різні питання – від політики до аномальних природних явищ, НЛО та екстрасенсів і яка в усьому вірить Св. Телевізору. «Всіх отих ворюг треба розстріляти» – «Яких ворюг?» – не зрозумів я. «Ну, тих, що у владі, я щитаю» – пояснила сусідка. «І хто це буде робити? Ви особисто готові?» – «Ні, чому я? Єсть жиж оті, спеціальні воєнні». Я розізлився і спитав: «Пам’ятник Сталіну у вас в місті поставили. Як Ви до цього ставитесь?» – «Нормально. Ну, а що? Історія єсть історія. То хай стоїть, я щитаю» – «А хтось з Ваших родичів постраждав від політичних репресій?» – «Ні, в моїй родині ніхто не постраждав» – «Шкода!» – не стримався я, а зараз думаю: що має статися, щоб люди звернули увагу на навколишні події і які потрібні умови, щоби вони відчули, що загальне погіршання загрожує всім і кожному? Невже треба, щоби щось погане сталося особисто з ними чи з їхніми близькими? Щоб незаконно відібрали бізнес у чоловіка або сина побили в міліції? Щоб «завалили», попри знання, на вступних іспитах до вищого навчального закладу доньку, або затягували з можливістю отримати знеболювальне хворій матері? Щоб діти тих, хто ратує за «русскій мір», стали «гарматним м’ясом» в якій-небудь Ічкерії?

Крок за кроком Україна йде назустріч тотальному обмеженню свободи, до суспільства, в якому – духота, щоб не сказати – сморід. І прикро, що частину населення це влаштовує, а частині просто байдуже. І, мабуть, це і є відповідь на одвічне питання «Хто винний?». І так – ще існує питання «Що робити?».

Цікаво, який рік на дворі зараз? 2010? Хіба?