Бюлетень "Права Людини", 2011, #19

Про цю подію ми повідомляли в нашій публікації від 06.07.2011 «Бійці спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби знову масово калічать в’язнів?», також ми отримали таку інформацію:

«Избиение заключенных на ДИК-89

5 июля, во вторник, в Днепропетровской исправительной колонии 89 на участке максимального режима содержания Т. З. совершенно безосновательно произошло массовое избиение заключенных специально для этого введенной на территорию учреждения ротой спецназа.

У многих сломаны ребра, повреждены конечности, отбиты внутренние органы, почки и т. д., и что особенно характерно для данного случая, у некоторых сломаны челюсти. Это говорит об особенной жестокости, даже в „повседневной“ практике отработок спецназа. Обычно, в целях недопущения наглядных последствий, синяков и т. д., удары по лицу не наносятся. В данном случае „работали“ по полной программе. Есть надежное прикрытие сверху, можно ни на что не оглядываться.

Особенно пострадали следующие заключенные: Погорелов А. И., Костецкий А. И., Тимошенко С. А., Урсол Г. Г., Мушинский В. И., Рыжих А. В., Кутлеев В. И. и другие.

В связи с этим 06. 07. 2011 осужденные участка Т. З. объявили официальную голодовку и требуют встречи с прокурором по надзору из Генеральной прокуратуры, требуют улучшения условий содержания, гарантий того, что подобное не повториться.

Огромная просьба ко всем, кто считает это своим долгом, отозваться на данную информацию.

Мне в свое время довелось лично познакомиться с этой самой ДИК 89, Т. З. Конечно, она заслужила мое особенное внимание. Это несмотря на то, что я тогда уже успел лично познакомиться с целым рядом колоний и тюрем по всей территории Украине. С риском для себя, для иных заключенных я тогда, в 2005-м, сумел переправить статью обо всем в редакции определенных газет (см. Белый лебедь или Бухенвальд? Днепропетровская исправительная колония № 89).

Как видим, все по-прежнему и необходимо повторять все снова и снова.

07.07.2011. Гаркавенко Игорь Олегович»

Отримано з колонії:

Разом з тим, вчора, 07.07.11, о другій половині дня, на мій мобільний зателефонував чоловік і представився начальником Управління Державної пенітенціарної служби в Дніпропетровській області Бабець Анатолій Михайлович.

Бабець Анатолій Михайлович
(фото з сайту Управління Державної пенітенціарної служби України в Дніпропетровській області)

Він повідомив, що ніякі бійці спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби в колонію № 89 міста Дніпропетровськ не заводились, а події, які відбувались в цій установі – «типичная отработка» (передаю дослівно – А. Д.), а покалічених засуджених зовсім не має.

В той же час до нас доходять все нові й нові повідомлення про жахливі подробиці того жорстокого побиття в’язнів 5 липня 2011 року.

Я спитав у Анатолія Михайловича, чи можу я особисто переконатися в тому, що його слова про те, що в колонії немає побитих засуджених, зустрівшись із в’язнями, прізвища яких згадані в чисельних повідомленнях, і що спецвійська Державної пенітенціарної служби не були задіяні в масовому побитті людей? Я пропонував це зробити негайно, для чого я особисто готовий виїхати до Дніпропетровська. Бабець відповів, що зараз подібне відвідування неможливе, оскільки триває прокурорська перевірка, а от у вівторок 12 липня він готовий надати дозвіл представникам громадськості перевірити зазначену інформацію.

Я розумію, що час спливає, тілесні ушкодження, які за нашими даними мають засуджені загоюються.

В той же час хотіли б звернутися до керівництва центрального апарату Державної пенітенціарної служби за сприянням виконанню обіцянок начальником Управління Державної пенітенціарної служби Бабцем Анатолієм Михайловичем, тобто надання дозволу на відвідання установи саме 12 липня і забезпечення зустрічі представників громадськості з засудженими 89-ї колонії, прізвища яких будуть названі.

Андрій Діденко, координатор програм Харківської правозахисної групи

Як стало відомо з неперевірених, але різних джерел, вчора, 5 липня 2011 року в пообідню годину, бійці спеціального підрозділу Державної пенітенціарної служби вчинили чергове масове побиття засуджених, цього разу 89-колонії міста Дніпропетровська.

Тільки нещодавно ми повідомляли про застосування бійців спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби в матеріалах: «Масове побиття в Сімферопольскому СІЗО», а також «Озброєнні автоматами люди в масках в Сімферопольському СІЗО», де розповідали про застосування бійців спецпризначення Державної пенітенціарної служби під час проведення обшуків ув’язнених Сімферопольського СІЗО, а саме залякування людей і масове побиття.

Про незаконність існування цього підрозділу, що застосовується для жорстокої нелюдської розправи над в’язнями ми зазначали в своїх річних звітах громадських організацій, останній за 2009–2010 роки в розділі «Права в’язнів».

Про незаконність існування даного підрозділу висловлювалися науковці, наприклад, у своїй публікації «Існування та дія спецпідрозділів та груп швидкого реагування розкриття злочинів» к. ю. н. Ірина Яковець розповідає про функціонування спецпідрозділу, який був сформований для антитерористичних цілей, але напрям діяльності даної структури направлений на виконання інших засад, що не мають стосунку до тероризму і масовиї заворушень. «А запобігання таке здійснює спеціальний антитерористичний підрозділ, положення про який було затверджено наказом Департаменту від 10.10.2005 р. № 167 (зареєстровано у Мін’юсті України 16.02.2006 за № 138/12012). Все ніби добре, але пункт 3.5 цього наказу серед функцій антитерористичного підрозділу передбачав проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, оглядів інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ кримінально-виконавчої системи, підприємств установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, а також вилучення заборонених речей і документів. Саме це і стало на практиці основною роботою даного антитерористичного підрозділу.

У теперішній час рішення про державну реєстрацію зазначеного наказу було скасовано на підставі Висновку Міністерства юстиції № 15/88 від 24.12.2007 р., його виключено з Державного реєстру нормативно-правових актів 14.01.2008 р. Натомість, практика свідчить, що скасування державної реєстрації акту про підрозділи спеціального призначення аж ніяк не свідчить про розформування останніх, принаймні, саме це вбачається з офіційних заяв керівництва Департаменту».

Разом з тим нагадаємо про рішення Європейського суду з прав людини по справі «Давидов та інші проти України», в якому Суд визнав порушення Україною статті 3 Європейської Конвенції щодо масового побиття засуджених в Із’яслівській виправній колонії № 58 у 2001–2002 роках.

Подібного ґатунку справа «Карабета проти України» знаходиться на комунікації Суду з Урядом України.

Але не зважаючи на рішучі висновки Європейського Суду, щодо неприпустимості застосування військових формувань для залякування й побиття в’язнів, ми спостерігаємо практику поширення залучення зазначеного військового підрозділу для обшуків в установах виконання покарань і СІЗО з метою залякування засуджених і незаконного насильства.

Справа в тому, що в зв’язку з латентним характером даного складу злочину, тобто масового побиття людей, про що свідчить закритість системи і неможливість отримати підтвердження або спростування інформації про залякування засуджених, випадки незаконного насильства, окрім офіційної версії Державної пенітенціарної служби, відсутності ефективного розслідування з боку прокуратури подібних справ, про що також неодноразово констатовано в рішеннях Європейського суду, викликає занепокоєння повідомлення про все частіші випадки застосування спецпідрозділів в установах, підпорядкованих Державній пенітенціарній службі.

Як нам стало відомо, 05.07.11 р. бійці спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби були застосовані під час масового побиття і залякування засуджених 89-ї колонії міста Дніпропетровська.

Побиттю сприяв, а можливо й брав ньому активну участь, також персонал установи, а саме:

1. майор Державної пенітенціарної служби (ДПС) Легкобик Валентин Валентинович, відповідальний за дільницю, в якій розташовані камери довічно ув’язнених, дільниця посиленого контролю, приміщення камерного типу і дисциплінарний ізолятор.

2. лейтенант ДПС Хоменко Андрій Леонідович, співробітник внутрішньої безпеки установи;

3. Насевич Олександр Миколайович начальник відділення;

4. Підполковник ДПС Мартинов Ігор Генадієвич, тимчасово виконуючий обов’язки начальника установи.

Були жорстоко побиті засуджені:

1. Калугін Юрій Іванович, що відбуває довічне ув’язнення;

2. Дзесів Олександр Вікторович;

3. Урцов Григорій Григорієвич;

4. Тимошенко Сергій Олександрович;

5. Погорелов Анатолій Іванович;

6. Дуднік Михайло Едуардович;

7. Бондаренко Роман Володимирович;

8. Ісаков Олександр Євгенієвич;

9. Костецький Андрій Михайлович;

10. Кутляєв Вадим Іванович;

11. Рижих Олександр Володимирович;

12. Мушинський В’ячеслав Іванович;

13. Гераськін Олександр Валерієвич;

14. Стоян Володимир Євгенієвич;

15. Романенко Дмитро Олегович.

Ми спробували дізнатись про цю подію в керівному апараті Державної пенітенціарної служби. За телефоном (044) 461-86-00, вдалося додзвонитися до приймальні ДПС. Представившись Андрієм Миколайовичем Великим, людина з приймальні повідомила, що особисто йому нічого не відомо про побиття в’язнів і порадив подзвонити за телефоном (044) 207-03-75. Дзвонимо за вказаним телефоном, на дроті чоловік представився юрисконсультом Миргородським Миколою Миколайовичем, який зазначив, що в центральному апараті Державної пенітенціарної служби нічого не відомо про події в 89-й колонії міста Дніпропетровська. Всі телефони Державної пенітенціарної служби в Дніпропетровській області чомусь не відповідали, або звучали короткі гудки.

В прокуратуру Дніпропетровської області також додзвонитися не вдалося з тієї ж причини (жоден телефон не відповідав).

Зателефонували до приймальні Генеральної прокуратури України – людина, представившись Надією Микитівною Зариленко, повідомила, що з цього питання варто дзвонити за телефоном (044) 280-08-84, який, до речі, також залишився не досяжним. В прокуратуру Дніпропетровської області додзвонитися, на жаль, не вдалося.

Аби підтвердити, або спростувати зазначену інформацію про чергове масове побиття засуджених 89-ї виправної колонії міста Дніпропетровська, особисто я готовий разом з прокурорською перевіркою виїхати на місце події.

Координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко

Президенту Украины

Виктору ЯНУКОВИЧУ

Председателю Совета Министров Украины

Николаю АЗАРОВУ

Председателю Совета министров

Автономной Республики Крым

Василию ДЖАРТЫ

Мы, представители экспертного сообщества Украины, обращаемся к вам в связи с драматической ситуацией, сложившейся вокруг одной из двух ныне существующих газет на крымскотатарском языке – газете «Къырым» (Крым).

22 года назад, 7 июля 1989 года, впервые после преступной депортации 1944 года, в Крыму вышла газета на крымскотатарском языке. С конца 1991 г. финансирование газеты стало осуществляться из средств республиканского бюджета, отпущенных на программу возвращения и обустройства крымских репатриантов, и носило нерегулярный, непрогнозируемый характер. Рост в начале года типографских долгов и долгов по заработной плате стал хроническим явлением.

Ситуация радикально не изменилась и после того, как в 2004 году газету удалось перевести на госбюджетное и значительно более расширенное финансирование: оно обычно начиналось в конце марта – начале апреля. Правда, за счет увеличения суммы финансирования «Къырым» с того же года стал выходить дважды в неделю.

С января 2011 года финансирование газеты фактически прекратилось, чего не бывало даже в самые кризисные периоды 90-г годов. Из запланированных 375 тысяч гривен бюджетных средств (что обеспечивает сотрудникам минимальную заработную плату) за минувшие семь месяцев газете не выплачено ни копейки.

Газета «Къырым» способствует поддержанию и укреплению языковой среды примерно в четырех тысячах крымских семей. Это тем более важно, если учесть факт попадания крымскотатарского языка в список языков, признанных ЮНЕСКО исчезающими.

Этническая пресса, тем более немногочисленного народа, не может жить без дотации, не может функционировать как бизнес-проект. Поддержка этнической прессы – мировая и европейская практика. Украинское государство также в ряде законов гарантирует поддержку периодическим изданиям, выходящим на национальных языках.

Просим вашего содействия в скорейшем положительном решении вопроса о дальнейшем существовании газеты «Къырым». Убеждены, что такое решение – дело чести и репутации Украинского государства.

Наталя Белицер, эксперт Института демократии им. Пилипа Орлика (Киев)       

Гульнара Бекирова, преподаватель кафедры истории Крымского инженерно-педагогического университета (Симферополь)

Евгений Захаров, Харьковская правозащитная группа

Чтобы присоединиться к письму, пошлите сообщение Наталье Белицер [email protected]

Фрагмент Постанови:

"При вирішенні спору, суд вважає за необхідне врахувати положення ст. 39 Конституції України, якою передбачено, що громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Вказане положення Основного Закону України повністю кореспондується з нормою міжнародного права - ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, де зазначено, що кожен має право на свободу мирних, зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право, створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб.

Разом з тим, аналізуючи положення наведених норм права, суд не знаходить підстав для залишення поза увагою і приписів ч. 2 ст. 39 Конституції України, згідно з якою обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей...

У місті Харкові проживають громадяни з відмінними поглядами, а отже під час проведення вказаного заходу може виникнути конфліктні ситуації із громадянами які не приймають участь у акції.

Враховуючи викладене, при проведенні вказаного заходу існує реальна загроза порушення громадського порядку, а також порушення прав та свобод інших громадян, які не приймають участь в пікетуванні"

Повний текст Постанови див. на сайті Стратегическая судебная защита

Ср. также:

32. Любая демонстрация может раздражать или оскорблять тех, кто выступает против идей или требований, в поддержку которых она проводится. Однако у участников демонстрации должна быть тем не менее  возможность  проводить  ее без опасений подвергнуться физическому насилию со стороны своих противников; такие опасения могли бы воспрепятствовать ассоциациям и иным группам, разделяющим общие идеи или интересы, открыто выражать свое мнение по самым актуальным вопросам, затрагивающим общество. В демократическом обществе право на проведение контрдемонстрации не может выливаться в ограничение осуществления права на демонстрацию. Исходя из этого, обеспечение истинной, эффективной свободы проведения мирных собраний  не может сводиться лишь к обязанности государства воздерживаться от вмешательства: чисто негативная концепция роли государства противоречит предмету и цели статьи 11.

Европейский суд по правам человека, Организация "Платформа "Врачи за жизнь" (Plattform "(Artze Fur) *) Das Leben") против Австрии (21.06.1988)

Журнал "Forbes" опублікував рейтинг 10 найгірших економік світу, де Україна посіла четверте місце, пропустивши вперед Мадагаскар, Вірменію і Гвінею, повідомляє BBC.

Україну "Forbes" називає країною з "перспективним фермерством і значними запасами мінеральних ресурсів" і відзначає, що вона здатна стати провідною європейською економікою.

Зате, пише видання, за показниками ВВП на душу населення Україна поступається "навіть таким країнам, як Сербія і Болгарія". Державний департамент США пояснює це складною системою регулювання, слабким управлінням, невиконанням рішень суду і корупцією.

Про незадовільну економічну ситуацію в країні говорять й інші міжнародні організації. Так, за підрахунками ООН, за межею бідності зараз живуть четверо з 5 українців. При цьому за останній рік українці збідніли на 10%. Україна посідає 83-е місце у рейтингу розвитку суспільства ООН, втративши 7 позицій лише за рік.

У рейтингу ж економічної свободи, який складає Світовий банк, Україна посідає 163-ю позицію - між Казахстаном і Гондурасом. Тоді як середня зарплата в Україні становить від 2 до 2, 5 тисяч гривень, українські мільярдери все частіше фігурують не лише в українських, а й у солідних світових рейтингах багатіїв. Деякі експерти припускають, що погіршення економічної ситуації і подальше розшарування населення можуть призвести до зростання в Україні протестних настроїв.

Після України п’яте місце у рейтингу посідає Ямайка, за нею услід - Венесуела, Киргизстан, Свазіленд, Нікарагуа та Іран.

06.07.2011

Щоб покращити життя простих українців – треба прийняти зміни до цьогорічного бюджету, в один голос переконують нас переконували нас Президент і Уряд. І зміни були прийняті. Ось тільки до простих українців чомусь не були віднесені чорнобильці, діти війни та пенсіонери-військовослужбовці. Тишком-нишком їх практично позбавили багатьох соціальних гарантій.

І де ж таке написано, запитаєте ви. Нічого ми не скасовували!, - може заперечити нам влада. Але давайте подивимось на п. 4 закону, що вносить зміни у закон про бюджет. Там чітко вказано те, що у 2011 році положення щодо чорнобильців, дітей-війни, пенсіонерів військовослужбовців застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом міністрів України виходячи з фінансового ресурсу бюджету на 2011 рік.

А це означає, що тепер не Закон, а Кабінет міністрів України буде на власний розсуд, виходячи із фінансових можливостей держави, визначати хто і в якому розмірі достойний соціальних  гарантій.

На сьогодні фінансові можливості держави такі, що навіть люди, яким конкретний розмір пільг встановлений законом, не можуть їх отримати і змушені йти до суду. Очевидно, що тепер, влада знайшла спосіб уникати відповідальності за невиконання соціально-економічних прав громадян. Мова йде про фактичне скасування цих прав та гарантій через неможливість їхнього ефективного захисту в судовому порядку.

Крім того, сумнівною виглядає передача до Кабінету міністрів України повноважень встановлювати конкретні обсяги соціальних гарантій. Конституція України чітко говорить про те,   що виключно законами України визначаються: «права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, …». Тобто, це означає, що ці повноваження належать Верховній Раді України.

Але що значать для держави всі ці порушення закону перед можливістю отримати значну бюджетну економію. Судячи з того що ці зміни набули чинності – нічого.

Надія залишається на те, що національні суди, будуть мати сміливість визнавати протиправними рішення Уряду щодо зменшення соціальних гарантій, оскільки у спеціальних законах поки, що залишились положення які визначають розмір цих гарантій. Але, якщо відверто, чи великою є ця надія…. думаю навряд чи.

Коментар «ПЛ»: На додаток до цього на розгляд Верховної Ради поданий законопроект народного депутата Ярослава Сухого № 8524 від 17.05.2011 про внесення змін до Закону України "Про соціальний захист дітей війни" (щодо виплат підвищення до пенсії), в якому пропонується виплачувати пенсіонерам, які мають статус «дитина війни» надбавку до пенсії прирівняну до учасників війни. Це чергова «гра у наперстки», бо ця доплата становить 50 гривень, але учасники війни мають пільгу у 50% сплати за комунальні послуги, мають право лікуватися в шпиталях для учасників бойових дій та інвалідів війни. Тобто, як не крутять провладні депутати, а обсяг пільг для «дітей війни» зменшується, а це порушення статті 22 Конституції України.

Цитувати вислови Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильов завжди приємно, і не тільки через вишукане поєднання армійської лаконічності фраз з їх філософським змістом. Просто правильні речі каже людина. «Виконуючи свій обов’язок щодо захисту конституційних прав громадян, працівники міліції повинні пам’ятати: від законності та виваженості прийнятих ними рішень залежить не тільки віра людей у справедливість, але і стабільність у державі та суспільстві» – нещодавно заявив Міністр у своєму зверненні до співробітників органів внутрішніх справ з нагоди святкування річниці Конституції України.

Все вірно, проте міліцейська справедливість не проллється на наші голови рясним теплим дощиком – право на неї суспільству необхідно наполегливо виборювати та постійно відстоювати. А робити це бажано законними методами, грамотно і організовано, без зайвої партизанщини та радикалізму. І такий метод є – активний і цілеспрямований громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів. Погодьтесь, це логічно, адже сутністю діяльності міліції є захист інтересів суспільства, і саме тому вона не може бути вільною від контролю з боку цього суспільства. У протилежному випадку міліція обов’язково перетворюється в інструмент узурпації влади правлячою елітою та нав’язування нею своєї політичної й економічної волі всім нам.

На жаль, це правило підтверджує саме українська міліція в її сучасному варіанті. Наразі, МВС України – це закрита структура, орієнтована на охорону та забезпечення недоторканості свої власних відомчих інтересів, структура, яка не сприймає та категорично відторгає навіть саму ідею використання громадського контролю за своєю діяльністю. Керівники міліцейського відомства, публічно проголошуючи Над міліцією має бути громадський контроль, зазвичай прагнуть обмежувати подібні ініціативи суспільства і саме тому у даний час ми не можемо говорити навіть про незначні успіхи Міністерства внутрішніх справ у вирішенні проблеми забезпечення законності у своїх лавах. Зрозуміло, що подібна політика очільників міліцейського відомства не була би життєздатною без підтримки влади, яка вперта і послідовна у своєму неприхованому бажанні одноосібно контролювати діяльність такого важливого інструменту впливу на суспільство, як правоохоронні органи.

Проте, громадськість завжди мала намір і, по можливості, вишукувала будь-яку можливість контролювати роботу міліції. І це зрозуміло, оскільки такий контроль є ні чим іншим, як спробою громадян захистити себе від беззаконня з боку правоохоронців.

Саме тому, в травні – червні поточного року ВГО «Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів» (Асоціація УМДПЛ), за участі активістів партнерських громадських організацій, провела акцію громадського контролю за діяльністю міліції у 6 областях України (Донецька, Житомирська, Запорізька, Івано-Франківська, Сумська, Черкаська) та у місті Севастополь.

Підводячи її підсумки, можливо зробити невтішний висновок – вже тривалий час владі і суспільству не вдається прищепити українській міліції повагу як до пересічних громадян, так і до вимог законодавства, в тому числі і до положень відомчих нормативних документів МВС.

Цікаві результати отримані, наприклад, при вивченні діяльності служби дільничних інспекторів міліції.

Громадські активісти відмічають, що дільничні інспектори міліції з неприхованим подивом ставились до їх намірів з’ясувати ситуацію щодо дотримання працівниками міліції прав і свобод громадян, проте, на відміну від співробітників патрульної служби, активної протидії таким намірам не чинили.

Хронометражем робочого часу дільничних встановлено, що більшість інспекторів здійснюють прийом громадян у визначений наказом МВС час, перебувають на службі у форменому одязі та спілкуються з громадянами доволі коректно. Проте в окремих випадках дільничними інспекторами грубо порушувався встановлений режим роботи і прийом громадян у передбачені для цього часи взагалі не здійснювався.

У сільській місцевості мешканці деяких населених пунктів, що знаходяться на значній відстані від райвідділу міліції, повідомляли, що прийом громадян дільничні інспектори не здійснювали протягом тижня.

В окремих випадках дільничні інспектори міліції записували до журналу обліку особистого прийому не всі звернення відвідувачів, а після отримання від громадян заяв про події з ознаками вчинення злочину, не видавали заявникам талони-повідомлення, що створює передумови для приховування від обліку таких заяв і їх подальший розгляд у спрощеному, напівофіційному порядку.

Відверто незадовільно здійснюється інформування громадян про місце розташування дільничних пунктів міліції – світлові табло «Дільничний пункт міліції» дуже часто взагалі відсутні або знаходяться у неробочому стані, підходи до приміщень пунктів не освітлені, вивіски про дні і години прийому громадян розташовані у незручних для читання місцях.

Мабуть саме це стало причиною того, що у багатьох випадках громадяни не змогли відповісти на питання, де знаходяться дільничні пункти міліції, які обслуговують район їх проживання, а іноді вказували застарілу адресу, де опорний пункт міліції находився ще за часів СРСР.

Виникали труднощі навіть з тим, як потрапити до дільничного пункту міліції, оскільки на дверях був встановлений кодовий замок, а кнопка виклику перебувала у неробочому стані.

На думку громадських активістів, дільничними інспекторами міліції приділяється недостатня увага безпосередньому спілкуванню з населенням та підвищенню рівня правової обізнаності громадян щодо своїх прав. Інформаційні стенди у приміщеннях дільничних пунктів міліції, якими могли би користуватись відвідувачі, оформлені поверхово і часто знаходяться у занедбаному стані.

Поквартирні обходи здійснюються дільничними нерегулярно і переважна більшість опитаних громадян не знає свого дільничного інспектора міліції, а про передбачену інструкцією МВС практику поширення дільничним своєї візитної карточки та пам’яток з правової тематики серед мешканців зони обслуговування громадянам взагалі нічого невідомо. Інформація щодо осіб дільничних часто відсутня, як на дверях службових кабінетів, так і на стендах з інформацією.

Суперечливі враження залишилися і від обладнання й зовнішнього вигляду дільничних пунктів міліції та рівня матеріально-технічного забезпечення дільничних інспекторів. На думку громадських активістів, це залежить від багатьох факторів, в тому числі і від місця розташування дільничного пункту міліції – пункти, які розташовані в обласних центрах, а також поблизу ринків і супермаркетів, обладнані набагато краще, ніж інші.

У житлових масивах та селах приміщення пунктів не завжди обладнані комп’ютерною технікою, ксерокопіювальний пристрій був лише на одному з відвіданих пунктів, кількість стільців не відповідає існуючим потребам, санвузли знаходяться у занедбаному стані або доступ для них громадянам взагалі закритий.

Самі співробітники міліції пояснюють такий стан справ тим, що питання належного утримання приміщень дільничного пункту міліції, придбання меблів, оргтехніки тощо, є виключно проблемою самого дільничного інспектора, який вимушений вдаватись до корупції і вимагати від громадян кошти на проведення облаштування свого робочого місця.

Під час проведення моніторингу дільничних пунктів міліції проводились співбесіди з їх відвідувачами, які повідомляли про сумнівні з точки зору законності дії міліціонерів.

Так, громадянин, стосовно якого встановлений адміністративний нагляд, повідомив, що дільничний інспектор міліції, вимагає від нього проходити реєстрацію двічі на тиждень і заборонив покидати квартиру з 21.00 до 06.00, що є грубим порушенням прав піднаглядного, визначених відповідними нормативними документами МВС.

Окремі відвідувачі висловлювали своє невдоволення поверховим, на їх думку, ставленням дільничних інспекторів міліції до розгляду їх заяв (скарги на дії сусідів, побутове насильство, майнові конфлікти). Міліціонери, як вважали відвідувачі, необґрунтовано відмовляли у порушенні кримінальних справ, а іноді діяли неприховано упереджено.

Під час співбесіди 18-річна дівчина розповіла, що вона завітала до дільничного пункту міліції із заявою про зникнення її мобільного телефону, вірогідно, унаслідок крадіжки. Дільничний інспектор спочатку намагався направити її із заявою до райвідділу міліції, а потім, користуючись недосвідченістю дівчини, написав у поясненні, що телефон вона загубила. Під час приймання заяви дільничний не тільки не видав заявниці талон-повідомлення, але навіть не погоджувався проставити свій підпис на другому примірнику заяви і дату її прийняття.

В іншому випадку, чоловік похилого віку (74 роки, онкохворий) повідомив, що йому зателефонував дільничний та зажадав від нього невідкладного прибуття на дільничний пункт міліції, погрожуючи затриманням при невиконанні цієї вимоги. Після того, як літній чоловік прийшов до інспектора, останній у грубій формі звинуватив його у протиправному наданні квартири для проживання іноземцям (термін дозволу на перебування в Україні прострочений на 2 тижні) і почав вимагати підписати протокол про адміністративне правопорушення, заявивши, що у випадку відмови зачинить громадянина у своєму кабінеті на тривалий термін. Чоловік повідомив, що він не мав сумнівів у можливості чинення дільничним інспектором подібних дій і підписав протокол навіть не читаючи його, оскільки через хвилювання не зміг це зробити. Копії протоколу йому не видали.

Пізніше дільничний по телефону повідомив чоловіка про дату і час розгляду його адміністративної справи у суді, проте коли громадянин прибув до суду у призначений дільничним час, він спочатку протягом 3 годин чекав співробітника міліції біля будівлі суду, а потім йому пояснили, що судове засідання перенесене.

В результаті стан здоров’я літнього чоловіка погіршився і він потрапив у лікарню, а адміністративний протокол на нього був скасований судовим рішенням. Писати скаргу на дії дільничного інспектора міліції громадянин відмовився, оскільки був задоволений тим, що платити значний штраф йому не доведеться, а конфліктувати з міліцією завжди небезпечно.

Інша особа похилого віку – громадянка Л. (65 років) повідомила, що приходить до свого дільничного інспектора міліції втретє з приводу крадіжки з її приватного домогосподарства кроля ще 9 травня. Перший раз вона прийшла на другий день після пропажі кроля і розповіла дільничному про крадіжку. Останній її вислухав, обіцяв надати допомогу, але про необхідність написати відповідну заяву не повідомив, письмового пояснення не відбирав, талон-повідомлення не видав. Протягом двох тижнів громадянка чекала обіцяної допомоги, але ніхто з працівників міліції до неї не прийшов, жодної письмової відповіді вона не отримала. Коли жінка вдруге звернулась до дільничного інспектора за поясненнями, останній її повідомив, що крадіжкою він займається особисто і у теперішній час ретельно перевіряє місцевих пияк , які, вірогідно, скоїли крадіжку. В останній, третій раз, жінка прийшла до дільничного 15.06.11, і він проінформував, що версія про причетність до крадіжки п’яниць не підтвердилася, пошук злочинця продовжується, але не виключено, що кріль міг сам втекти з клітки.

Опитування громадян показало, що більшість з них впевнені – дільничні інспектори міліції схильні до отримання хабарів і передача їм відповідних коштів, як винагороди, може значно прискорити вирішення питання по суті на користь заявника.

Громадськими активістами спостерігались випадки нетактовної поведінки дільничних інспекторів міліції, які поводили себе з громадянами зверхньо і, з незрозумілих причин, ставились зневажливо до елементарних потреб відвідувачів. Так, на прохання чоловіка надати йому можливість скористатись телефоном у дільничному пункті міліції для повідомлення рідних про те, що він затримується, інспектор відповів відмовою, зазначивши, що телефон використовується виключно зі службовою метою. Проте, перед цим сам дільничний інспектор протягом 15 хвилин при всіх розмовляв по цьому телефону на приватні теми.

У подальшому, Асоціація УМДПЛ планує розгорнути роботу по створенню в Україні мережі кваліфікованих громадських експертів з питань дотримання законності у діяльності правоохоронних органів, залученню до здійснення контролю за міліцією значної кількості неурядових організацій, проведення тренінгів з їх активістами тощо.

Сподіваємося, що системний, об’єктивний та кваліфікований громадський моніторинг не тільки надасть можливість суспільству реально оцінювати діяльність міліції, а і допоможе керівникам МВС нарешті здійснити обіцяне нам реформування органів внутрішніх справ, перетворивши їх з карально-жандармських підрозділів на органи захисту прав і інтересів кожного українця.

На протяжении всех 20 лет независимости Украины правозащитники постоянно поднимают проблему содержания заключенных и осужденных. Эта проблема уже лет 10 тому назад начала составлять опасность в общенациональном масштабе: кривая эпидемий туберкулеза и ВИЧ/СПИД угрожающе ползет и ползет вверх в Украине. И основное пополнение рядов больных этими заболеваниями составляют лица, вышедшие из мест заключения.

Положение условий содержания осужденных не раз были предметом рассмотрения и в правозащитных кругах Европы, и соответствующих институтов ЕС, и правительству Украины не раз предлагалось начать реформу в сфере пенитенциарной системы Украины. Усилиями правозащитников и группы народных депутатов в 2006 году была принята Государственная целевая программа улучшения условий содержания осужденных и лиц, заключенных под стражу.

Государственная программа улучшения условий содержания осужденных и лиц, заключенных под стражу, на 2006 - 2010 годы в нашей стране была создана и введена с благородной гуманной целью, с учетом стремлений Украины к демократической жизни в европейском сообществе.

Однако проведенный Счетной палатой аудит эффективности использования бюджетных средств, выделенных на выполнение программы, показал, что направленные на программные мероприятия 130 млн. грн. последние пять лет были использованы неэффективно, а сама программа провалена. Ни одного из ее мероприятий не реализовано, а частичное выполнение Государственной пенитенциарной службой Украины (бывшие руководители Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний Кощинец В.В., Галинский А.И.) отдельных из них не способствовало улучшению условий в учреждениях уголовно-исполнительной системы. Вместе с тем, уровень коррупции в учреждениях исполнения наказаний поднялся на заоблачную высоту.

Ситуация с соблюдением прав заключенных к лучшему не только не изменилась, но и значительно ухудшилась. Количество осужденных и задержанных лиц ежегодно растет – на конец декабря 2010 года в тюрьмах и следственных изоляторах находилось 154 тыс. человек. Растет и смертность среди заключенных, что никак не соответствует задекларированным руководством Государственной пенитенциарной службы принципам улучшения условий их содержания.

В 2010 году в следственных изоляторах и учреждениях исполнения наказаний умерло 808 человек, что на 44 человека больше, чем в 2009 году.

В 80 из 151 учреждения пенитенциарной системы нормы жилой площади не соответствуют требованиям Уголовно-исполнительного кодекса Украины. Недопустимо низкой остается такая норма и для следственных изоляторов. Взятые под стражу граждане вынуждены спать по очереди(!), и находиться в ненадлежащих условиях, унижающих человеческое достоинство.

Скученность в камерах, антисанитария, отсутствие надлежащего медицинского осмотра, свежего воздуха, качественной питьевой воды, плохое питание - все это приводит к частым заболеваниям осужденных и лиц, взятых под стражу. Как следствие, в течение 2010 года среди таких граждан зарегистрировано более 86 тыс. заболеваний, т.е. болеет каждый второй. А между тем, участились факты хищений продовольствия в отдельных учреждениях по исполнению наказаний. Как пример, резонансное «мясное дело», когда мясо, предназначенное заключенным и осужденным в учреждениях по исполнению наказаний, в одном из них в Одесской области его руководители похищали и перепродавали, а вырученная прибыль ложилась в их карманы.

Коллегия Счетной палаты отметила, что нарушаются и права осужденных на труд. Принятие на региональном уровне программ создания новых рабочих мест для осужденных не дало положительных результатов. На сегодня лишь около 40 процентов трудоспособных осужденных заняты полезным трудом. Абсолютное большинство людей, лишенных свободы, не имеет ни копейки на личных счетах, тогда как почти 40 тыс. из них получают исполнительные листы на общую сумму около 0, 5 млрд. гривен.

В целом положение дел в пенитенциарной системе Украины остается сложным и проблемным, а ее деятельность не отвечает современным требованиям соблюдения прав и свобод человека. Создание человеческих условий пребывания заключенных в местах лишения свободы должно стать неотложной государственной задачей для нового руководства Государственной пенитенциарной службы Украины.

По выводам аудиторов, пенитенциарная система Украины нуждается в срочной модернизации и развитии. Давно назрела насущная необходимость использовать в нашей стране опыт европейских государств путем внедрения национальной модели системы пробации (установление ограничений свободы передвижения осужденных, и контроля за их поведением), а также внесении соответствующих изменений в законодательство для дальнейшей гуманизации отбывания наказаний в местах лишения свободы.

Только изменение самой сути исправительного законодательства приведет к кардинальным изменениям в деятельности Государственной пенитенциарной службы, переориентирует ее с проблемного поиска средств для строительства новых тюрем, на реконструкцию, техническое переоснащение существующих. Это позволило бы не только «разгрузить» учреждения отбывания наказаний, но и привести условия содержания осужденных и лиц, заключенных под стражу, в соответствие с европейскими стандартами, уменьшить финансовую нагрузку на государственный бюджет и повысить эффективность использования средств на содержание учреждений лишения свободы и следственных изоляторов.

«Шестиразовые попытки реформирования пенитенциарной системы ничего не дали, - отметил на Коллегии Председатель Счетной палаты В.К. Симоненко. - Причина кроется в несовершенстве подходов к решению проблемы и организации выполнения ряда государственных программ. Все 5 лет и МВД, и Минфин и Госдепартамент по исполнению наказаний участвовали в процессе, названном «хаос». Поэтому позорные проблемы выплескиваются через колючие ограждения на все общество, подрывая не только здоровье тысяч заключенных, экономику конкретной сферы, но и имидж государства во всем мире по соблюдению и обеспечению прав человека».

Процесуальний коловорот навколо справ екс-посадовців дійшов до тієї межі, коли ззовні сприймається як спектакль. У процесі Тимошенко, молодий суддя, якому наочно потрібна якщо не термінова, то досить швидка допомога фахового невролога, раз за разом кричить: «тиша в залі» і «підсудна, встаньте», але безрезультатно. Тимошенко не встає, з суддею не спілкується, говорить на камеру.

В результаті, всупереч твердої обіцянки, наданої Президентом Януковичем про прямі і повністю прозорі для суспільства судові засідання, ми маємо чергові спроби надурити всіх, бо суддя заборонив трансляцію при допитах свідків. Так лякаються однієї тендітної жінки? І знову «тиша в залі». Комедія чи фарс – хай розбираються театрознавці.

А от справа Луценка на такі оцінки не тягне. Людина – хвора людина, яка вочевидь не скоїла жодного злочину, продовжує перебувати під вартою, і головуючий – суддя Вовк з кам’яним обличчям вкотре відхиляє прохання захисту про зміну запобіжного заходу, навіть не даючи собі ради роз’яснити, чому він це робить. Адже утримувати Луценка під вартою немає жодних підстав, про що ми вже раніше писали. Лунає жорстка критика Луценком сучасної влади під час процесу, фахова критика – людини, яка багато чого про цю владу знає. І це наочно видно. Тобто ні в кого, хто має хоч одну закрутку, не виникає й сумнівів щодо мотиву його утримання під вартою – помста, просто помста!

Хтось скаже, що в Росії та Білорусі ще гірше. Так. Але в Україні це робиться на тлі повного неприйняття більшістю українців сучасної влади. Відповідно, тих, кого вона пресує – суспільство в більшості підтримує. Владі б тихенько провести соціологічні дослідження і також тихенько позакривати справи, не кажучи вже про  звільнення з-під варти Луценка . Мені здається, що серед теперішньої влади немає нікого, чиї рішення на щось впливають, у кого б залишилися здоровий глузд і воля повернути все в інший бік.

Влада настільки відверто боїться своїх супротивників, що навіть цього не приховує і приховувати не хоче.

Скажіть, будь ласка, це додає поваги до неї? Запитання зайве.

Втім, дурдом «Сонечко», на який перетворилась наша країна, робить так і з пересічними громадянами, аби були хист й натхнення.

В Харкові Дзержинський райсуд забороняє пікет всупереч Конституції України, бо в нас немає дозвільної системи проведення мирних заходів. В результаті абсолютно мирний пікет абсолютно агресивно розганяє  міліція. То хто порушує громадський порядок?  Влада!

Але повернемося до фігурантів справи Тимошенко і Луценка. Суддю Кірєєва іноді навіть шкода. Бо він знервовано тіпається, і кричить, як хлопчик, коли бачить загрозу, не уявляючи, що основна загроза для нього – це він сам. Бо не можна бути настільки несамостійним, настільки залежним. Не можна, щоб весь світ бачив, як тебе смикають за мотузки співробітники прокуратури.

А суддя Вовк виправдовує своє прізвище – він тертий Вовк – і все йому по-фігу.

А народу України?

Невже влада не розуміє, що вона черговий раз розколює народ, наражається на небезпеку втратити контроль над країною? Отже, ці справи дуже небезпечні для громадського спокою і ладу.

Скажете, перебільшую? Все починається з конкретики, з конкретної брехні і дій проти конкретних людей.

У даному випадку справи Тимошенко і Луценка – справжній чорний піар влади.

 Спостерігаючи пряму трансляцію по 5-му каналу судових процесів в Печерському суді справ Тимошенко та Луценка, і одночасно бігаючи в якості журналіста бюлетеня «Права людини» до судів, де розглядаються справи пересічних громадян України, які потрапили під трактор нашої вітчизняної Феміди, приходиш до думки, що хтось з нас божевільний. Або судді, або я.

Звісно, до ХПГ потрапляють не звичайні судові справи, а випадки, коли вже людина звертається до нас, як до останньої можливості захисту. Але скільки таких людей, які й не чули про правозахисні організації?

Якщо справи проти наших політиків, які мають розголос у всьому світі і паплюжать репутацію України так, як ні що інше – то що можна казати про справи проти пересічних громадян. як і хто їх захищає в наших судах? Вже багато сказано про показову статистику виправдувальних вироків – 0, 2%, та й ті апеляційна інстанція часто скасовує. А в Європі, куди начебто так мріють потрапити наші можновладці, ці цифри становлять від 30 до 50%. Що це означає?

А те, що суди в Україні просто тупо підтверджують і підтримують обвинувачення, що вони просто роблять те, що їм замовляє прокуратура і міліція.

Я вже багато писала про справу Юрія Луценка, бо її недолугість і замовність не викликають питань навіть у сліпоглухонімих.

Але, коли її почали спочатку уривками, а потім постійно показувати наживо, мене настільки здивувала поведінка суддів, які не звертають жодної уваги ані на аргументовані клопотання захисту, ані на емоційний і дуже сильний виступ обвинуваченого Луценка. Їх ніщо не бентежить. У них були кам’яні обличчя

У кожної людини її емоційний стан відбивається у її очах.

Я не змогла не згадати суд над Яковом Строганом, якого піддали нелюдським тортурам в міліції, а потім за те, що він поскаржився до правозахисної організації, звинуватили на самому дурному і бездоказовому рівні – у замаху на вбивство.

І в одному процесі, і в другому судді, за яких, як я розумію, все вирішили замовники кримінальних справ, поводять себе однаково не по-людські.

І навіть їхні обличчя мають схожий вигляд, хоча вони зовсім не схожі один на одного. Жодного людського погляду, жодного людського запитання. Немовби ляльки, яких хтось смикає за мотузки. Моторошно стає....

Після трьох засідань в мене самі по собі написалися два вірші:

* * *

Ваша честь, неужели Вы смотрите в небо,

где снуют облака и сороки устроили свару?

Ваша честь, неужели Вы видите этот первый весенний стебель,

что не вовремя вылез на свет и не найдет себе пару?

Ваша честь, Вы бываете грустным, растерянным и несчастным?

Неужели и на Вашем диване кот мурлычет и трется о Ваши ноги?

В железной клетке мечется человек, а Вы так бесстрастны,

так равнодушны, словно злой волшебник из черной лесной берлоги.

* * *

Черные мыши – летучие мыши-вампиры

замерли в комнате белой в воздухе неподвижном.

Они не из нашего, они из чужого мира.

Там, где они появились, дух растоптан и выжжен.

В клетке железной им приготовлен кто-нибудь на съеденье.

Алчные клювы их загнуты и раскрыты.

Слышат они человечьего сердца растерянное биенье,

и хорошо им от этого. Так хорошо и сыто!

Я думаю, з цих віршів зрозуміло, що я бачу в цих особах, в цій системі щось потойбічне, надприродне.

І пам’ять занурює мене у далекі 80-ті, десь на початок 80-х. Я тоді в перший раз стикнулася з радянським судочинством. Судили друга наших з чоловіком батьків, а відповідно, і нашого друга – Генріха Ованесовича Алтуняна – світла йому пам’ять! Судили за ст. 62 КК УРСР за «антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву радянської влади». Звичайно, жодних конкретних дій йому пред’явити не змогли: десь, щось сказав, читав або давав читати самвидав. Отже, складу злочину ст. 62 КК там і близько не було. Але суддю це не обходило. Він сидів і дивився як кожан, нависаючи над столом і задавав свідкам одні і ті ж питання. Зал був переповнений студентами юридичного інституту, яких зігнали до залу, щоб до нього не потрапили друзі Генріха Ованесовича, втім, жінок вони пустили. І ми зайшли і сіли поруч зі студентами, які впродовж процесу неодноразово питали один одного: а за що судять цю людину, і вочевидь співчували нам. І не дивно: на лаві підсудних (звірячих кліток тоді ще не було, а сама їх наявність, між іншим, вже є порушенням презумпції невинуватості) сиділа інтелігентна, спокійна і смілива людина, яка, не приховуючи своїх поглядів, доводила, що має право їх висловлювати.

І суддя тоді вразив мене таким самим нелюдським обличчям, без тіні будь-яких емоцій. Так саме він зачитав вирок: сім років позбавлення волі і п'ять років заслання – просто за слова. Друзі тоді виявили свої емоції – вони аплодували Алтуняну, вони закидали його квітами. Але суддя нікого з залу не видалив, навіть зауваження не зробив. Встав собі й вийшов.

Нам, трьом присутнім, вдалося записати процес повністю, буквально чи не дословно, бо все було настільки дивно, що вкарбовувалося в пам’ять, як олівцем записали. І от пройшло тридцять років. Двадцять з них ми живемо в рідній Україні, бо Радянський Союз працював проти себе, навіть такими справами (записана нами справа Алтуняна потрапила на Захід і там вона визвала гучний резонанс, бо до цього, наприклад, у 70-ті роки, за слова та самвидав з такими строками – 7+5 – не саджали!

Двадцять років наша судова система залишається копією радянської. Двадцять років люди не мають ані надії на захист своїх прав, ані на дотримування законів. Чому Президент-демократ В. Ющенко не настоював на судовій реформі, чому не провів її? Чому на цьому не наполягали демократичні сили? Таких «чому» можна задавати безліч.

Ми їх постійно задавали тодішній діючий владі. Отримували відписки. Замість реформ вони чубилися. На законодавчому рівні нічого (або майже нічого) не зробили.

І, як наслідок, до влади прийшли їх опоненти, які, на відміну від Ющенка, з опозицією панькатися не збиралися. Громадяни та їх життя їм теж по фігу. І ми нібито повернулися на початок 80-х, з їх абсолютно залежною від влади судовою системою, яка відрізняється тільки тим, що вона ще більш корумпована. Бо показник виправдувальних вироків був тоді все ж таки трохи більшим. І знов в нашій країні з’являються політв’язні і в’язні сумління, яким я вважаю і Юрія Луценка. І ми знову починаємо відмотувати загублений в історії час.

Тепер проти себе працює наша рідна країна. Судам в Україні довіряють лише 6% громадян. Це означає, що, як тільки людина потрапляє під суд, абсолютна більшість суспільства стає на її бік. Питання: для чого влада переслідує Луценка, який – вже всім ясно – ні в чому не винний? Щоб зайвий раз показати, що в нас немає судів? Люди добрі (і не дуже) – схаменіться! Де зараз Радянський Союз? Не можна так руйнувати навколо себе життєвий простір.

Тим більше, що після зміни керівництва міліції і прокуратури обвально виросли катування і смерті в міліції, і зазвичай відсутня на них реакція з боку прокуратури і судів.

То як почувають себе українці? І як вони можуть бути налаштовані сприймати державну політику?

Про суд присяжних говорять і пишуть вже багато років, а віз і досі там. Невигідно випускати з рук меч правосуддя і віддавати його отим рабам чи кріпакам, які мають служити владі і не гавкати?

Але недавні події в Африці і Азії невже нікого не примусили замислитися? 

– Смотрите! Памятник Ленину!» – все метнулись к левым окнам автобуса так, что я удивилась, как он не перевернулся.

– Пожалуйста, остановите! Это обязательно нужно сфотографировать!

 – Там подъезд неудобный, – буркнул водитель. – Через пару километров будет еще один, точно такой же; там остановлю.

– Еще один?! Через пару километров?!

На некоторое время в автобусе воцарилась изумленная тишина, но скоро вновь раздался крик:

– Что это???

– Танк.

– Вижу, что танк. Но почему он на постаменте?

– Потому что он – памятник

– Кому?

– Самому себе. Этот танк – памятник танку.

Объяснить непосвященным (например, молодым иностранцам), зачем нам столько памятников, оставленных в наследство несуществующим вот уже 20 лет СССР, невозможно. Прежде всего потому, что мы сами этого не понимаем. «А не снести ли этого истукана, или хотя бы перенести куда-нибудь с глаз долой?», – время от времени задает вопрос одна из газет. «Не трогайте. Это – история, а для ветеранов – святыня», – отвечает другая. Далее следует вялотекущий обмен мнениями и, в конце концов, побеждает лень, занимающая в наших широтах вакантное место мудрости: «Да оставьте его в покое. Стоял он тут десятки лет, никого не трогал в прямом и в переносном смысле, пусть и дальше стоит».

Да, но вот зачем он все-таки стоял и зачем стоит теперь?

* * *

Пусть простят меня гипсовые колхозницы, строители, шахтеры и космонавты. Я отношусь к ним вполне серьезно и признаю силу их воздействия на подсознание сограждан. Но сегодня речь пойдет только о тех монументах и стелах, которые призваны воплощать нашу память о второй мировой войне, да и то не обо всех.

Военные памятники, независимо от того, как они выглядят, резко делятся на две неравных группы. Первые действительно хранят память – живую, человеческую – об односельчанах, не вернувшихся с войны, но не забытых родными и близкими; о реально происходивших событиях. Они, как правило, скромны видом и рядом с ними светло и тихо.

Но есть и другие. Те, которые начали устанавливать в огромном количестве в конце 60-х годов прошлого столетия, – вечные огни, холмы, обелиски, монументы славы, величественные скульптуры солдат без имени. То есть солдат вообще, солдат как таковых, которые именно в силу своей безымянности, по замыслу создателей памятников, должны хранить память обо всех.

Идея не революционная; да и во всей советской пропаганде вы вряд ли найдете что-то совершенно оригинальное.

Как известно, первыми захоронить с великими почестями солдат, тела которых не удалось идентифицировать, решили французы после первой мировой войны – в ужасе перед многочисленными случаями «двойной» смерти, когда человек лишался не только жизни, но и имени, то есть исчезал бесследно.. 28 января 1920 г. состоялось торжественное захоронение неизвестных солдат под Триумфальной аркой в Париже. Через два года здесь зажгли мемориальный огонь, возродив очень древнюю дохристианскую традицию, которую в 394 г. прервал император Феодосий, погасив огонь богини Весты. Только позднее вечным огням на могилах Неизвестных солдат попытались придать некое сходство с христианскими поминальными свечами.

Сегодня могилы Неизвестных солдат есть во многих странах. В Варшаве, например, такая могила появилась в 1925 г. и существует по сей день. Это место ратной славы народа, где на 18 мемориальных плитах выбиты места сражений, в которых польские воины одерживали победы с 972 по 1945 г. (всего 181).

Неизвестный солдат на пьедестале в СССР – это исключительно солдат Великой отечественной. Мало того, могилы и памятники Неизвестным солдатам явно рангом выше памятников солдатам известным, если судить по пышности торжеств, происходящих у их подножия, не говоря уж о том, что их количественно несоизмеримо больше. Вряд ли это – бессильное покаяние живых перед мертвыми, чьи имена канули в Лету. Вспомните, сколько советских солдат, погибших на своей земле, так и остались непогребенными, а уж говорить о попытках идентификации было бы верхом демагогии. Похоже, что безымянность солдат лежит в основе какой-то совершенно иной идеи. Попытаемся ее понять, проследив для начала этапы ее формирования.

* * *

В первом же своем выступлении по радио, 3 июля 1941 года, Сталин заявил, что цель всенародной Отечественной, освободительной войны – «не только ликвидация опасности, нависшей над нашей страной, но и помощь всем народам Европы, стонущим под гнетом германского фашизма». Понятно, что советская пропаганда всегда, даже в самые тяжкие моменты войны, об этих словах помнила. И все-таки это были лишь подготовка, вступительные аккорды к созданию стройной концепции оценок второй мировой войны.

В начале 1948 года Советское информационное бюро при Совете Министров СССР огромным тиражом – 5 млн. экземпляров! – опубликовало брошюру «Фальсификаторы истории. Историческая справка». Это был наш ответ на публикацию сборника документов из архивов МИД Германии «Нацистско-советские отношения 1939-1940гг.», который был составлен государственным департаментом США совместно с английским и французским министерствами иностранных дел. Но гневная отповедь злопыхателям и фальсификаторам была не единственной задачей «Справки». Она должна была стать (и стала!) каноном ответов на все трудные вопросы, которые неизбежно должны были возникать у тех, кто помнил военные годы.

Итак, Советский Союз настойчиво проводил линию борьбы за мир, последовательно и стойко защищал интересы всех больших и малых народов. Заключение пакта о ненападении с Германией было шагом вынужденным, но он «в огромной степени предопределил благоприятный для Советского Союза и для свободолюбивых народов исход второй мировой войны». Почему, а главное, зачем СССР 17 сентября 1939 года напал на Польшу? Зачем ввел войска в Эстонию, Латвию и Литву и создал там военные аэродромы и военно-морские базы? Зачем, наконец, нужна была финская война? Все это, утверждала «Справка», во имя спасения человечества. Все это были шаги к созданию восточного фронта. А он нужен был не только для безопасности СССР, но и для освобождения всех миролюбивых государств от гитлеровской тирании, во-первых, а во-вторых, – для победы в них подлинной демократии. И она, как известно, победила.

Разгромив немецкую и японскую тиранию, СССР избавил народы Европы и Азии от угрозы фашистского рабства и способствовал утверждению нового строя в обширном пространстве от Китая и Кореи до Чехословакии и Венгрии. Эта победа – демонстрация превосходства советского социализма над всеми политическими и общественными системами, существовавшими в мире

Чуть позже мудрый вождь создаст теорию, согласно которой отступления 1941–1942 гг. следовало считать гениальным стратегическим решением. И она завершит создание нетленной, как показали последующие десятилетия, концепции взглядов на участие СССР во второй мировой войне как на Великую Освободительную Миссию, в ходе которой не было и не могло быть никаких ошибок. На Солнце бывают пятна, но здесь – никогда!

ХХ съезд КПСС (февраль 1956 г.) внес не столь заметные коррективы, как принято думать. Да, значительная часть закрытого доклада Хрущева «О культе личности и его последствиях» была посвящена истории Отечественной войны и «порочным методам руководства страной и партией со стороны самого Сталина». Но в сущности всё свелось к тому, что там, где раньше писали «Сталин», стали писать «коммунистическая партия». Прочее осталось на своих местах. Одним из серьезных достижений «оттепели» принято считать публикацию трудов зарубежных историков, но эти труды многократно редактировались и переписывались; из них изымали все, что могло хоть как-то противоречить официальной концепции. Задача этих публикаций состояла не в том, чтобы открыть не известное ранее, а в том, чтобы доказать, что здравомыслящие люди всей планеты с СССР не спорят.

По-настоящему новая страница была открыта в брежневскую эпоху. 9 мая 1965 года, впервые после 1945 г., на Красной площади состоялся военный парад. День Победы стал государственным праздником (до этого он не был даже освобожденным днем). По всем городам и весям огромной страны возводятся упомянутые выше памятники Неизвестному солдату, мемориалы, холмы Славы. Ну а главным действующим лицом становится даже не коммунистическая партия, а советский народ.

Это не вызывало бы никаких возражений, если бы речь шла о периоде с конца 1941 по 1943 год, когда действительно решающим стало то, что Лев Толстой называл «духом войска». Народ, находясь на своих исконных территориях, дрался не за государство и самый справедливый в мире строй, а за родину, очень хорошо в тот момент понимая разницу; и обеспечил перелом войны, что, по мнению многих исследователей, в известной степени было неожиданностью и для самого Кремля. Но советский народ венчался лаврами за ВСЮ войну – с 1939 по 1945 год.

Никто, конечно, прямо не утверждал, что народ сам подписывал секретные протоколы и диктовал товарищу Сталину тексты указов. Но официальный образ войны ничего такого в себя уже и не включал. Да и «народ», создаваемый брежневской пропагандой, не был сообществом людей, связанных друг с другом тысячами видимых и невидимых нитей, но при этом неповторимо разных, каким является любой без исключения реальный народ. Это был гигантский монолит, в котором отдельные люди превращались в безликие и безымянные молекулы; огромный, так что не охватить ни взглядом, ни мыслью, доступный только мифологическому сознанию. И война, в которой победил этот титан, представлялась неким единым сакральным актом освобождения человечества, не расчленяемым на отдельные эпизоды и недоступным рациональному анализу. В этом контексте чудовищные, сегодня кажущиеся невероятными человеческие потери уже нельзя было рассматривать как следствие преступной бездарности командования и уж тем более, – как результат порочности всей советской системы. Нет! Это был сакральный акт жертвоприношения. Народ сам собою жертвовал. Любые разговоры о целесообразности потерь, о том, нельзя ли было сделать так, чтобы их было все-таки поменьше, казались кощунственными, ведь чем больше потери, тем величественнее жертва. И страшную цифру – 25 миллионов смертей, – которую раньше предпочитали не произносить вслух, стала повторяться с гордостью.

Это была гениальная находка! Причем на все времена. Мифологизация сознания делала невозможной мысль об ответственности – ведь ответственность всегда предельно конкретна. Зато на вязкой, былинно-сказочной почве буйно цвела и укоренялась мысль о личной причастности каждого к Великой Победе, ощущение своего непосредственного участия в трансцендентной борьбе добра и зла. А сакрализация потерь и лишений снимала очень неудобный вопрос: почему победа над абсолютным злом не увенчалась торжеством пусть не абсолютного, но хотя бы какого-никакого добра? Победители, почувствовавшие свою силу и способность к подвигу, возвращались к тому же неуважению к человеческому достоинству, к тому же страху перед спасенным ими государством, к тем же лишениям и унизительному полунищенскому существованию. После войны 1812 года, как известно, подобная ситуация закончилась восстанием декабристов. Но тут удалось направить энергию народной обиды в безопасное русло.

Все оказалось на удивление легко и просто. Не надо было строить дороги, школы и больницы, платить достойную зарплату. Достаточно было забить эфир песнями о героизме советского народа – военном и трудовом и чтить пострадавших как героев. Строителей БАМа начинали чествовать уже по дороге к предполагаемому месту подвига. А затем бросали на мерзлой земле, забывая построить для них более или менее благоустроенные поселки. Украинских шахтеров иначе как героями Донбасса не называли; газеты писали о их ежедневных подвигах, совершаемых в неимоверно сложных условиях. Но при этом никто не спрашивал, по чьей вине созданы эти условия, в чьем кармане лежат деньги, на которые должно было модернизировать шахты. Что горше всего, не спрашивали и сами герои.

Способность жить в условиях, приближенных к военно-полевым, стала гражданской и человеческой добродетелью, обязательной для каждого. Но не единственной.

«Война – самое гадкое дело в жизни, (…) противное человеческому разуму и всей человеческой природе. – писал Лев Толстой, – Миллионы людей совершали друг против друга такое бесчисленное количество злодеяний, обманов, измен, воровства, подделок и выпуска фальшивых ассигнаций, грабежей, поджогов и убийств, которого в целые века не соберет летопись всех судов мира и на которые, в этот период времени, люди, совершавшие их не смотрели как на преступления».

Не знаю, как с такими мыслями Льва Толстого не вычеркнули из списка дозволенных классиков. В СССР о войне слагали совсем другие песни – о войне священной, осеняющей немеркнущей славой, источнике силы и величия народа. И пели эти песни так, как если бы на завтра была объявлена всеобщая мобилизация. Тем самым в нескольких поколениях советских граждан культивировались те качества, которые, помогают воевать, но которые оказываются губительными в мирной жизни, – отсутствие свободы как аналог военной дисциплины, плакатная двухмерность суждений, умение побеждать и принуждать, но полная неспособность договариваться, идти на уступки (последнее воспринимается как позор поражения) и, увы, многое, многое другое. Это сидит в каждом из нас, не зависимо от нынешнего гражданства. Но процесс излечения от общей наследственной болезни у адептов брежневского культа Победы и тех, кто так и не вошел в их число, протекал все-таки по-разному.

* * *

23 августа 1989 года, в 50-ю годовщину подписания пакта Молотова-Риббентропа, литовцы, латыши и эстонцы выстроились в живую цепочку между Таллинном и Вильнюсом протяженностью более 600 километров. Многие пришли с цветами. Никаких «долой», «руки прочь», и тому подобных боевых лозунгов не было. Люди просто стояли, держась за руки, иногда пели. Это была самая мирная протестная акция, которую я когда-либо видела. И самая впечатляющая.

24 декабря 1989 года, в самый Сочельник по григорианскому календарю, Съезд народных депутатов СССР достал шило из мешка и принял постановление «О политической и правовой оценке советско‑германского договора о ненападении от 1939 года», в котором официально осуждались секретные протоколы (сам факт их существования к тому моменту уже ни для кого секретом не был). В постановлении подчеркивалось, что «переговоры с Германией по секретным протоколам велись Сталиным и Молотовым втайне от советского народа, ЦК ВКП(б) и всей партии, Верховного Совета и Правительства СССР», что это был «акт личной власти», никак не отражавший «волю советского народа, который не несет ответственности за этот сговор».

Пожалуй, только рождественско-предновогодним настроением уважаемых народных депутатов можно объяснить как пассаж о святой простоте ЦК ВКП(б) и всей партии, Верховного Совета и Правительства СССР, так и предположение, что кто-то может обвинить народ за подписание секретного дипломатического документа. Да, зрелый гражданин чувствует свою моральную ответственность за всё, что происходит в его стране, и что делается от имени его страны. Именно это позволило немцам так быстро избавиться от наследия прошлого. Но ответственность народа (всего, целиком!), которую устанавливает (или отменяет) высший законодательный орган страны!..

Однако этот абсурд стал звучать во всех разговорах и о сталинских репрессиях, и о «трудных» страницах военной истории с назойливостью, я бы сказала, до боли знакомой. Вне сомнения, под ником «весь российский народ» опять выступал герой брежневской сказки. Тот самый, который вобрал в себя, переплавив в единую серую массу, тех, кто шел по минному полю в шеренге штрафных батальонов, и тех, кто стрелял им в спины; тех, кто сражался за Сталинград, и тех, кто, отступая из Львова, уничтожал узников тюрем; тех, кто погибал в авангарде, и тех, кто шел потом по их следам и трупам устанавливать на новых территориях «самый справедливый в мире строй». Все в одном! А значит, если осуждаешь мародеров и насильников, то глумишься над памятью ленинградцев-блокадников. Считаешь благом избавление народов Европы и Азии от угрозы фашистского рабства? Возликуй и по поводу утверждения нового строя в обширном пространстве от Китая и Кореи до Чехословакии и Венгрии. А если не ликуется, значит – поклонник Гитлера и желал его победы.

Не буду сейчас пытаться определять, какой процент бывших граждан СССР искренне так думает. Бывает ложь, в которую совершенно не обязательно верить, достаточно позволить ей влиять на ход событий. Каковы бы ни были истинные мотивы уличных столкновений минувшим маем во Львове и печально известных событий в апреле 2007 г. в Таллинне, знаменательно, что и там и тут организовать беспорядки было поручено военным памятникам. И надо отдать им должное, с этой задачей они справились блестяще, а если что – не подкачают и впредь.

Вечной угрозой внутренней нестабильности в бывших советских республиках они перестанут быть только тогда, когда мы заменим туманно-лживую «память обо всех» предельно конкретной правдой о каждом.

Вопреки всему, что нам десятилетиями вбивали в голову, это вполне реально – выяснить обстоятельства гибели и место погребения каждого погибшего; реабилитировать каждого незаконно репрессированного без вести пропавшего «врага народа», вытащить из тени каждого забытого героя, каждое проявление подлинной человечности. Не верю, что у разных народов разная правда о войне, и им никогда не срастись. Правда бывает только одна, но у каждого из нас разные ее части, которые мы порой принимаем за целое. Чтобы эти разрозненные части соединились в одно целое, недостаточно открыть архивы и публиковать научные и публицистические статьи, хотя это, конечно, очень важно. Необходимо дать правовую оценку каждому эпизоду войны, основанную на международном законодательстве и общем для всех нас представлении о добре и зле.

Не говорю, что это легко и просто. Великая армия бронзовых, гранитных, мраморных и гипсовых безымянных солдат окажет яростное сопротивление и будет сражаться до последней песчинки на пьедестале. Но ведь и нам отступать дальше некуда.

Министерство культуры Эстонии в сотрудничестве с союзом архитекторов республики объявило открытый конкурс на идею мемориала жертвам коммунизма. Как сообщили «Интерфаксу» в министерстве культуры Эстонии, срок предоставления работ - до 1 ноября 2011 года. «Увековечение память жертв коммунизма является долгом государства, и мы надеемся найти хорошие и реализуемые идеи», - отметил министр культуры страны Рейн Ланг.

Первая премия конкурса составит 5000 евро, вторая - 3000 евро и третья - 2000 евро.

Жюри (в состав которого войдут представители Министерства культуры страны, союза архитекторов, союза скульпторов, союза ландшафтных архитекторов страны и Эстонского объединения искусствоведов) обещает объявить результаты 15 ноября.

Эстафету у Эстонии приняло министерство культуры Латвии, которое также выступило с предложением создать мемориал, посвященный жертвам коммунизма. Предложение будет рассмотрено правительством страны во вторник.

В России идеи прибалтийских стран традиционно встретили возражения. «Этот конкурс – продолжение старой политики оправдания нынешней недемократической системы путем максимальной дискредитации предыдущей системы, - сказал «Газете.Ru» член комитета Госдумы по международным делам, единоросс Сергей Марков. – Нынешняя система утратила легитимность, для возврата которой предпринимаются попытки развалить российскую общину».

На данный момент в мире существует несколько мемориалов, посвящённых жертвам коммунизма – наиболее известные находятся в Праге (открыт в 2002 г.) и в США (2007 г.).

Памятник в Праге «посвящен всем жертвам, не только тем, которые были заключены в тюрьму или казнены, но также тем, чья жизнь была разрушена тоталитарным деспотизмом», - написано на его бронзовой табличке. Он представляет собой семь бронзовых фигур, спускающихся вниз по лестнице. Становясь все более разрушенными от ступеньки к ступеньке, фигуры символизируют степень страдания заключенных от коммунистического режима

Мемориал в США - трёхметровая бронзовая копия статуи «Богини демократии», построенной из папье-маше китайскими студентами во время демонстраций на площади Тяньаньмэнь 1989 года, которая, в свою очередь, представляла собой грубую копию Статуи Свободы.

5.07.11