Бюлетень "Права Людини", 2011, #23

«Усе змішалося вже назавжди…»
(1987–1994)

До так званої перебудови про права людини в СРСР ніхто, крім дисидентів, серйозно не говорив. Хоча СРСР був формально учасником пактів ООН 1966 року і підписав Гельсінкські угоди 1975 року, виконувати свої зобов’язання він не мав наміру. Радянські юристи аж до початку 90-х називали права людини «буржуазною вигадкою», а до середини 80-х Загальна декларація прав людини була нікому не відома, вилучалася під час обшуків у дисидентів як антирадянський документ, яким вона по суті і була. Правозахисники зазнавали жорстоких покарань за публічні прояви своїх поглядів. Проте саме вони були моральною й інтелектуальною опорою інтелігенції.

Усе почало змінюватися навесні 1987 року після масового звільнення в’язнів сумління. Громадський демократичний рух, що почався в Києві і Львові, до кінця 1989 року охопив практично всі міста України. У західних областях він був набагато масовішим і мав виражене національно-демократичне забарвлення, з наближенням до сходу та півдня кількість прихильників національної ідеї ставала все меншою. На сході громадський рух обстоював загальнодемократичні цінності, обмежувався великими містами і був набагато слабшим. Усі політичні партії, що виникли на межі 90-х, були національно-демократичними, очолювалися колишніми політв’язнями і мали у своїх програмах тези про ненасильницькі методи політичної боротьби та дотримання прав людини. У цілому демократичний рух тієї доби був стихійно і несвідомо правозахисним, оскільки сприяв розширенню кола свободи українського суспільства.

Серпневий путч і розпад СРСР, що йшов услід за ним, кардинально змінили ситуацію. Україна стала незалежною державою, при тому що українське суспільство ще не було готовим до цього. Здобуття незалежності відразу виявило розбіжності у світогляді громадських активістів, які раніше були об’єднані однією метою – демократизацією громадського життя і єдиним ворогом – комуністичним режимом. Внутрішні суперечності розкололи єдиний колись рух, чвари та погіршення соціально-економічного стану розмили ряди і позбавили його масової підтримки. Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтація, «розруха в головах» у критичної маси населення обумовили відсутність політичних та економічних реформ і неможливість швидкого старту демократичних перетворень у вже незалежній країні.

Основною причиною цього була, на мій погляд, слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був переможений. Українське суспільство, ослаблене масовими політичними репресіями 30–80-х років, розколоте на «східняків» та «западенців» і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. Збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми протиріччями. Колишня номенклатура практично повністю зберегла керівні позиції на всіх рівнях влади.

Про права людини в ті роки згадували нечасто, – цим у великій країні були стурбовані буквально одиниці. Переважна більшість українських правозахисників тепер розбудовували державу. Восени 1991 року раптом виявилося, що в країні немає правозахисних організацій, тобто громадських груп, які б ставили за мету не досягнення та використання влади, а спостереження за подіями, збір, обробку і поширення інформації про стан прав людини, різноманітну допомогу громадянам у захисті від організованого насильства, здійснюваного державою, – консультативну, юридичну, матеріальну, моральну тощо, аналіз дій різних гілок влади, організацію контролю за ними і протидію системним порушенням прав людини. Такі інституції потрібно було будувати з нуля.

Почекавши трохи й роздивившись, українська номенклатура побачила, що ніхто на її владу всерйоз не зазіхає, і почала облаштовувати державу відповідно до своїх цілей та інтересів – насамперед власного збагачення. Не наштовхуючись практично на жоден опір із боку суспільства, експансія номенклатури, що тісно спаяна з бізнесом та державними органами, ставала дедалі сильнішою, наочно підтверджуючи старе правило: держава робить із людьми все, що вони дозволяють із собою робити. Молода, спочатку цілком лабільна держава стала поступово застигати в дедалі більш неприємному для основної маси людей варіанті: вона дедалі більше віддавалася обслуговуванню можновладців, супроводжуючи його зростанням байдужості до долі решти і посиленням агресії стосовно тих, хто висловлює невдоволення системою відносин, що складалася…

Утім, з погляду сьогодення, той період ще здається доволі благополучним, недарма ті роки охрестили «рожевою» демократією. Завдяки інерції перебудови приймалися прогресивні і багато в чому романтичні закони – про свободу совісті та релігійних організацій, національні меншини, друковані ЗМІ, про інформацію, про державну таємницю, про звернення громадян тощо. Йшов процес реабілітації жертв політичних репресій. УТ-1 ще можна було дивитися, а державну пресу – читати. Важливі проблеми справді намагалися обговорювати. Наприклад, було організовано широке обговорення проекту Конституції України в 1993 році, і в результаті його відхилили як незадовільний. Незалежні видання ще насмілювалися проводити журналістські розслідування, напади на журналістів ще не стали буденним і звичайним явищем.

«Бували гірші часи…»
(1994–2004)

З обранням Леоніда Кучми президентом України процес збагачення номенклатури, створення фінансово-олігархічних кланів та зубожіння широких верств населення прискорився і став жорсткішим. Надії багатьох на реформаторську політику сильного президента-технократа, яким здавався «вовкодав Кучма», виявилися суцільними ілюзіями. Ставка на сильну виконавчу (президентську) владу себе не справдила, урядові структури виявилися малорухомими, не встигали за швидким розвитком подій. Патерналізм доповнився інформаційною кризою, прямим диктатом виконавчих структур над суспільством, фінансовим та економічним здирництвом бюрократії, що внутрішньо не переорієнтувалася на підпорядкування громадянам. В економічному плані наша держава, на жаль, стала банкрутом, а в культурному – виглядала як провінціал. Цінності апарату бюрократії у цілій низці політичних ситуацій виявилися занадто сильними, а суспільна активність, відповідно, – підірваною.

Усе це повною мірою проявилося в Конституції, яку в нас вважають однією з найкращих у Європі. З цим важко погодитися. Наприклад, соціальні та економічні права не можуть бути забезпечені державою і не можуть бути нормами прямої дії. Конституція грішить також великою кількістю обмежень цивільних та політичних прав. Крім того, вона не передбачає звернення до Конституційного суду (КС) звичайних судів, не кажучи вже про громадян. З десятків тисяч заяв громадян про тлумачення норм Конституції КС розглянув лише кілька. Інакше кажучи, конституційна система захисту прав людини фактично не працює.

Відповідно до статті 3 Конституції України, утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави. Проте Українська держава виявилася не в змозі виконати цей обов’язок, насамперед тому, що вона сама є джерелом порушень прав людини, які ставали дедалі масовішими та масштабнішими. Поступово посилювалися дуже небезпечні для прав людини взаємозалежні тенденції.

1. Посилювався адміністративний тиск держави, бажання детально регламентувати життя в будь-якій сфері (особливо економічній). Люди, як і раніше, були беззахисні і залежні від державної машини, а ті, хто, займаючись бізнесом, прагнув бути економічно незалежним, потрапляли під прес численних фіскальних органів, чиї адміністративні процедури та методи покарання ставали дедалі витонченішими. Наслідки ж для розвитку бізнесу були згубними. У країні наче навмисно створено таку податкову систему, при якій легальний бізнес неможливий, і тому всі змушені порушувати законодавство, а отже – усі вразливі. Проте каральні органи працювали вибірково: репресували тих, хто фінансово підтримував опозицію або порушував негласні правила поведінки у сформованій системі міжкланових відносин. Постійно і брутально порушувалося право власності, порушення права власності на землю набули масового характеру. Влада робила все для того, аби був можливим тільки тісно пов’язаний із нею бізнес, і це ще більше розбещувало державний апарат та посилювало корупцію.

2. Зростали бідність і соціальна нерівність. За офіційними даними, на кінець 1999 року (цей рік був найтяжчим для українців) не менше 30% населення мали прибуток, нижчий за межу бідності, яка втричі менша, ніж прожитковий мінімум, а різниця у доходах між ними та 5% найзаможніших людей невпинно зростала і вже вп’ятеро-вшестеро перевищувала відповідну різницю у країнах Західної Європи та США. Права на житло, достатній рівень життя, працю, соціальну захищеність, охорону здоров’я, освіту виглядали справжнім знущанням. Порушення цих прав були найсерйознішими. Держава так і не визначила «достатній рівень харчування, одягу і житла» і тому ще легше не виконувала взятих на себе зобов’язань стосовно літніх людей, інвалідів, багатодітних сімей.

3. Політична боротьба поступово перетворилася на придушення опонентів із використанням будь-яких засобів, зокрема з допомогою державних органів, у тому числі силових. Це добре продемонстрували виборчі кампанії 1998, 1999, 2002, 2004 рр. і референдум 16 квітня 2000 року. Безпардонно і вперто нав’язуючи виборцям «правильний вибір», майже не залишаючи шансів нікому з кандидатів опозиції на контакти з виборцями через електронні ЗМІ, не гребуючи ніякими засобами адміністративного тиску для забезпечення потрібного результату, органи виконавчої влади перетворили вибори і референдум у виставу, яка не викликає жодних інших почуттів, окрім приниження, сорому та протесту.

Вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, дії Комітету «Україна без Кучми» прискорили процес протистояння влади і народу й оформлення його в політичній сфері на інституційному рівні. Це протистояння ставало дедалі жорсткішим і вилилося у відкриту боротьбу у виборчій кампанії 2004 р.

4. Дедалі жорстокішою ставала кримінально-правова політика. Катування і жорстоке поводження під час дізнання та попереднього слідства з метою одержання зізнань стали повсякденним явищем, вони найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Кількість виправдувальних вироків усі роки не перевищувала 0, 35%. Україна – один зі світових рекордсменів за кількістю ув’язнених на душу населення. Дедалі гострішою ставала проблема переповненості слідчих ізоляторів, умови утримання в яких були вкрай тяжкими.

Завдяки зусиллям правозахисних організацій ці проблеми стали привертати до себе значно більше уваги ЗМІ. У грудні 2000 року смертну кару було визнано Конституційним судом такою, що суперечить Конституції, натомість впроваджено довічне ув’язнення. Катування визначене як окремий склад злочину в новому Кримінальному кодексі України. Стало менше випадків «дідівщини» в армії.

5. Дедалі більше посилювалася неповага до судової влади і до верховенства права в цілому. Про це свідчили постійне порушення принципів верховенства права на догоду політичній доцільності, нехтування незалежністю суду, тиск на суди з боку адміністрації президента і виконавчої влади, вкрай погане фінансування судової системи, намагання нав’язати суспільству думку, що судова влада – один із найкорумпованіших інститутів країни. Команда президента блокувала розвиток конституційного законодавства, яке було покликане розвинути конституційні норми і встановити чіткі повноваження виконавчої та законодавчої гілок влади. Так і не було прийнято закони про президента, про Кабінет міністрів, про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради, про її регламент, про органи досудового слідства тощо. Закон «Про Кабінет міністрів України» президент Кучма ветував вісім разів, Закон «Про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради» – п’ять разів.

Велике значення мало прийняття Кодексу про адміністративне судочинство, що став могутньою зброєю в боротьбі за права людини в адміністративних судах.

6. Дедалі тотальнішим ставало стеження силових служб держави за громадянами, що найбільше виявлялося в масових порушеннях права на приватність комунікацій. Прослуховування телефонів, мобільних телефонів, контроль електронної пошти та інших комунікацій набули колосальних масштабів. Як публічно заявив один із суддів Верховного суду, у 2002 році апеляційними судами було дано 40 тис. санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. А, приміром, у Європі більше 1000 санкцій за рік тільки у Франції та Голландії.

Активно впроваджувалася система моніторингу мережі Інтернет. Інтернет-провайдерів примушували встановити її за власні кошти і передавати трафік в СБУ. Моніторинг цей незаконний, оскільки правових підстав для нього немає.

7. Дедалі більше обмежувалася свобода слова. Контроль над мас-медіа, особливо над електронними ЗМІ, ставав дедалі більш жорстким та безпардонним. Виконавча влада виробила великий арсенал засобів, які примушували журналістів замовкнути: закриття ЗМІ, ускладнення правил реєстрації, безліч перевірок різними контрольними органами – КРУ, податкової адміністрації, пожежних тощо, блокування рахунків у банку, відмови друкарень друкувати тиражі і навіть вилучення готових тиражів, відмови у поширенні видань, залякування і навіть побиття журналістів, судові позови урядових чиновників про захист честі та гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральної шкоди, заяви про наклеп та образу.

У 2000 –2001 рр. коло свободи слова трохи розширилося завдяки Інтернету. Зусиллями правозахисних організацій були декриміналізовані наклеп і образа, а також ухвалена 25 травня 2001 року пленумом Верховного суду України прогресивна постанова «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», в якій Верховний суд наполегливо рекомендує судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини та основоположних свобод. Проте незалежної журналістики в країні, як і раніше, практично не було.

У середині 2002 року розпочався новий наступ на свободу ЗМІ, насамперед електронних, у яких використання «темників» зробило всі новинні програми схожими та одноманітними.

8. Дедалі більшого поширення набували засекречування і обмеження доступу до офіційної інформації, що мотивувалося захистом інформаційної безпеки держави (а це поняття жодним законом не визначене). Прогресивні закони, які регулювали доступ до інформації, було фактично зведено нанівець підзаконними актами і незаконною практикою, що характеризується широким використанням незаконних грифів обмеження доступу до інформації «Опублікуванню не підлягає», «Для службового користування» та «Не для друку». Що ж стосується відкритої інформації, то відомства надають її вкрай неохоче. З 2000 р. доступ до інформації став трохи кращим: у всіх органів виконавчої влади з’явилися власні сайти, з’явився також доступ до законопроектів.

У 2004 році всі вищеперелічені тенденції загострилися ще більше і повною мірою проявилися під час виборчої кампанії. Вона проходила під знаком протистояння сили влади і сили народу, який знайшов мужність протистояти агресивному тискові, фальсифікаціям результатів виборів і переміг владу. Причини цієї перемоги – вихід на арену активних дій двох небитих поколінь, позбавлених комплексу меншовартості і наділених модерним світосприйняттям, посилення малого та середнього бізнесу, відкритість країни, масові поїздки українців за кордон, дедалі вища зрілість масової свідомості і готовність до змін, посилення громадянського суспільства, і, зокрема, правозахисту. Молодіжні рухи 2004 року були підсвідомо (а для певної частини молоді – усвідомлено) правозахисними, це був, так би мовити, правозахист у нападі, що виявилося навіть на семантичному рівні – у гаслі «Свободу не спинити!».

Помаранчева революція ще раз підтвердила, що свобода є надцінністю для частини українців, яка важить більше, ніж життя, і що українська національна ідея є ідеєю свободи. Левова частка учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського, Воркутинського та Норильського – були українцями. «Вірус непокори», жага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею виявилися такими сильними саме в українців, саме вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть. Таку саму жагу я вбачаю у шістдесятників, які пішли в табори за право називати речі своїми іменами. І саме свобода була рушійною силою, яка штовхнула людей на Майдан 21–22 листопада. Коли вони вийшли, вони не знали, що їх чекає, а в церквах молилися за їхні життя.

Як сказав Вацлав Гавел, президентські вибори в Україні означали похорон решток українського посткомунізму. Подзвін, що лунав на столичному Майдані Незалежності, – саме по ньому. Розвиток подій в епоху Кучми ще раз підтвердив, що політичний режим, який порушує права людини, рано чи пізно приречений на поразку.

Але, як засвідчив подальший розвиток подій, похорон виявився суто символічним.

«Усе будет завтра…»
(2005–2011)

У 2005–2009 рр. загальна атмосфера в країні стала гуманнішою. Результатом послаблення тиску держави на людину стало покращення ситуації з тими правами і свободами, в реалізацію яких держава не повинна самовільно втручатися, – свободою слова та інформації, свободою асоціацій, правом на вільні вибори, свободою підприємництва і т.п.

Однак, як з’ясувалося, цей процес був великою мірою пов’язаний із ослабленням самої влади, яка швидше зробила умовний крок назад у відносинах із громадянами, ніж збільшила обсяг наявної свободи. Там, де держава була зобов’язана щось робити для поліпшення ситуації (виконувати так звані позитивні зобов’язання, наприклад, забезпечувати доступ до правосуддя, виконання судових рішень, належне розслідування випадків катувань, створення нових робочих місць тощо), поліпшення не було, оскільки держава в цілому залишалася бездіяльною. Невдала конституційна реформа, проведена 8 грудня 2004 року, мала вкрай негативні наслідки, зокрема спричинила боротьбу за повноваження між двома центрами прийняття рішень у рамках виконавчої влади – урядом і президентом, що призвело до великих загроз правам людини.

Посилення політичної боротьби у 2006–2007 рр. перейшло в гостру політичну кризу і викликало загальне зниження рівня політичної свободи. Право бути обраним перетворилося на фантом. Фактично цим правом можуть скористатися тільки члени політичних партій, які становлять менше 4% виборців. Усі політичні сили порушували принципи верховенства права, зокрема грішили тиском на суди. Криза не давала змоги проводити необхідні реформи – конституційну, судову, кримінальної юстиції, адміністративну і т.д.

У другій половині 2008 року до політичної кризи додалася повномасштабна економічна. Вона боляче вдарила насамперед по бідних верствах населення і середньому класу. Бідним стало важче виживати через зростання цін та інфляції, збільшення тарифів на комунальні послуги і відсутність адекватного державного соціального захисту, вони стали більше залежати від своїх роботодавців, стосунки з якими інколи скидаються на феодальні. Зросло безробіття, зокрема приховане, воно торкнулося як кваліфікованих працівників, так і службовців. Падіння ВВП було рекордним у Європі. І так величезна різниця у рівнях життя багатих і бідних стала ще більшою.

З таких умов становище з економічними та соціальними правами людини в цілому могло тільки погіршитися. У 2007–2011 рр. уряд припиняв реалізацію економічних і соціальних прав у бюджеті всупереч забороні Конституційного суду.

Залишається тяжкою проблемою виконання судових рішень: щорічно понад 70% судових рішень у цивільних справах не виконується. І держава не робить нічого, щоб змінити процедуру виплати боргів та виплатити людям зароблені ними гроші.

Стабільно поганою залишається ситуація в кримінально-виконавчій системі. Це єдиний інститут в Україні, який майже не змінився за роки незалежності. Інші правоохоронні органи також гостро потребують реформування, особливо органи прокуратури. Існує прогресивна Концепція з реформування кримінальної юстиції. Однак держава не поспішає. Навіть внесення в парламент багатостраждального проекту Кримінально-процесуального кодексу, прийняття якого істотно сприяло б змінам у правоохоронних органах, відкладається і відкладається.

Постійно спостерігалися грубі порушення права власності, зокрема незаконні захоплення земель чи іншої власності всупереч закону, бажанню та рішенням місцевих територіальних громад чи власників.

Після президентських виборів у 2010 р. ми неначе повернулися на початок 2000 року. Всі зазначені вище вісім тенденцій знову запрацювали на повну силу. Політична свобода зменшується, як шагренева шкіра. Спостерігається різкий наступ держави на громадянські права та політичні свободи. Маємо грубі порушення свободи мирних зібрань, свободи вираження поглядів, права на приватність, права на справедливий суд. Правоохоронні органи використовуються як інструмент для переслідувань, на повну силу працює вибіркове правосуддя під виглядом боротьби зі зловживаннями та корупцією. З’явилися політичні в’язні: на сьогодні до 20 справ мають політичні мотиви.

Ця експансія влади наштовхнулася на опір суспільства і була в окремих справах припинена, проте в цілому вона зберігається і становить найбільшу загрозу правам людини.

Свого часу B.Шамберлайн написав в своїй праці «Україна – поневолена нація», що українська політична еліта постійно зраджувала свій народ. Але він писав це про часи політичної несвободи, а тепер ми спостерігаємо моральну зраду елітою українського народу вже в умовах державного суверенітету.

Правозахисні організації поступово міцніли, тепер їх, за моїми підрахунками, близько 200. Проте результати роботи навіть такої малої кількості правозахисників вражають. На їхньому рахунку десятки тисяч випадків захисту прав, тисячі виграних справ у національних судах, близько сотні – в Європейському суді, підготовка незалежних звітів про виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, підготовка низки законопроектів, публікація та розповсюдження літератури з громадянської освіти і прав людини, розширення числа факультативних курсів із прав людини в школах та вузах, проведення просвітницьких семінарів для різних професійних і соціальних груп та багато інших успішних акцій. Проте ці позитивні приклади успішної правозахисної активності просто губляться у величезному масиві порушень прав людини.

Підсумовуючи, змушений констатувати, що в країні не проводиться послідовна політика, спрямована на поліпшення становища з правами людини і основними свободами. Дії держави в галузі прав людини – безсистемні, хаотичні й неефективні. Порушення політичних та громадянських прав у 2010–2011 рр. були найбільш серйозними за всі роки незалежності. Деякі порушення із зазначених вище, а саме політичні переслідування, поєднані з насильством та/або обвинуваченням у кримінальному злочині, використання правоохоронних органів у політичних цілях, насильницькі зникнення, бідність людей, які працюють, були предметом особливої уваги правозахисних організацій. Вони серйозні й небезпечні, означають наступ влади на свободу народу і загрожують реставрацією тоталітаризму. Усунення цих порушень має стати першочерговим завданням для держави.

Днями украинские правозащитники объявили о создании Общественного комитета защиты от политических преследований, который будет действовать под эгидой Харьковской правозащитной группы и Украинского Хельсинского союза по правам человека.

Членами Комитета стали видные общественные деятели Зиновий Антонюк, Аркадий Бущенко, Евгений Захаров, Иосиф Зисельс, Людмила Клочко, Николай Козырев, Игорь Колиушко, Екатерина Левченко, Мирослав Маринович, Василий Овсиенко, Александр Павличенко, Ирина Рапп, Евгений Сверстюк, Владимир Яворский.

Своей целью они поставили мониторинг политических уголовных дел, информирование украинской и международной общественности о политических преследованиях в Украине, правовую и материальную помощь их жертвам и, в случае необходимости, проведение акций протеста против политических преследований.

Создатели Комитета настаивают на том, что политические преследования в Украине при новой власти становятся системными, и если их не пресечь сейчас, это явление станет масштабным и в видимой перспективе необратимым.

С исполнительным директором Украинского Хельсинского союза Владимиром Яворским «ОстроВ» беседовал о целях и смысле деятельности Комитета, о политико-правовой обстановке в стране и о праве народа на революцию. 

- Владимир, насколько обосновано создание в Украине Комитета защиты от политических преследований? Можно подумать, что такое явление, как политические преследования, становится тут масштабным.

- В нашем поле зрения как минимум двадцать политических дел, которые сейчас очень активно развиваются. Я считаю, что двадцать дел для демократии – слишком много. Это уже приобретает характер системы, особенно когда под этими делами идут видные общественные активисты и политики.

Нам нужно противостоять этому именно сейчас, когда идет  первая волна посадок людей в тюрьмы, потому что вторая волна уже не будет вызывать должного резонанса. Опыт других стран показывает, что нужно остановить первую волну, иначе будет поздно.

- Вы упоминали недавно, что с июня у нас снова, после временной передышки, вызванной критикой украинской и зарубежной общественности, возросла активность СБУ. В чем она проявляется?

- В постоянных встречах с активистами. Иногда это достаточно безобидно: они просто расспрашивают, что вы собираетесь делать, как и почему. Но иногда это имеет другие формы: «Может, Вам отказаться это делать? Вы достаточно молоды, зачем Вам это нужно? Вы ведь хотите учиться в своем университете?» Либо встречаются с родителями и расспрашивают их: «А вы знаете, чем занимается ваш сын?». Представьте, что будут делать люди, имеющие советское воспитание, когда с ними встречается Служба безопасности, и расспрашивает их об их детях.

То есть, это еще не очень жесткие формы давления, но это прессинг, можно сказать, тестирование.

Милиция с начала этого года начала вести себя гораздо лучше. Если в 2010 году только за первые четыре месяца у нас было около трехсот сообщений о незаконных действиях милиции во время мирных собраний, то теперь такие обращения уже относительно редки.

Сейчас у нас больше проблем с судами.

- Какие проблемы?

- Суды массово запрещают все мирные собрания подряд, без какой-либо аргументации, используя недействительное советское законодательство, например, постановление президиума Союза Советских Социалистических Республик, которое, по регламенту президиума СССР, действует три месяца, то есть, де-юре не действует уже давно. Почему его исполняет вся судебная власть, для меня загадка. Там, где работают наши юристы, удается доказать, что это постановление не имеет силы.

У нас есть статья Конституции, которая регулирует вопросы проведения мирных собраний. Для проведения мирного собрания достаточно соответствующего уведомления, и запретить такое собрание можно, только если есть веские причины и четкие обоснования. И есть практика Европейского суда, которая является источником права в нашей стране.

- Вы также упоминали, что на рассмотрении Европейского суда находятся четыре дела, касающихся политических преследований в Украине, и в том числе, касающихся мирных собраний. Если решение суда будет в пользу тех, кого вы называете жертвами политических преследований, что это принесет нашему государству?

- Решением суда будет признано, что в Украине есть проблема с мирными собраниями, что в Украине очень проблемное законодательство, а тем более – проблемная практика законодательства, и что тут ведется административное преследование активистов, то есть, их задерживают без каких-либо оснований.

Это станет фактом, и наше правительство уже не сможет выйти на международную арену и сказать: «Это все неправда, это все выдумки нашей оппозиции и общественных организаций, которые финансируются западными фондами».

- Кроме всего прочего, вы сопровождаете в Европейском суде дела Луценко и Корнейчука.

- Мы консультируем адвокатов, которые работают по делу Корнейчука и Луценко.

- И вы настаиваете, что эти дела – политические.

- По крайней мере, задержание и Корнейчука, и Луценко было совершенно неоправданным. Именно об этом, а не об уголовном деле, будет идти речь в Европейском суде, потому что это главная проблема на сегодня.

- Как насчет дела Тимошенко? Вы тоже называли его политическим.

- Это дело сложнее считать политическим, потому что оно имеет несколько составляющих. Но здесь есть политический компонент. Масса процессуальных нарушений говорит о том, что существует определенный заказ, и судья ведет себя явно ангажировано.

К тому же, выдвинуто очень странное обвинение, суть которого сводится к тому, что премьер-министр дал указание купить газ не по той цене, по которой новому премьер-министру хотелось бы его купить. Но за это нельзя наказывать – в этом нет состава уголовного преступления! Злоупотребление властью должно нести какой-то корыстный мотив, только тогда это уголовное преступление. А если что-то совершено из глупости, из незнания, по недальновидности, либо под давлением обстоятельств, это нельзя преследовать в уголовном порядке.

Может быть, совершенно другая картина в деле относительно закупки «Скорых помощей», но в деле относительно газа вопрос состава преступления поставлен очень странно. Пока что он даже четко не прозвучал.

- В документах о создании Комитета защиты от политических преследований в Украине дан перечень авторитетных  международных организаций, поддерживающих деятельность этого Комитета. Надо понимать, что их позиция в квалификации тех или иных политических преследований совпадает с позицией Комитета?

- Мы не можем так утверждать – они сами будут делать заявления. Цель Комитета в том, чтобы они направляли сюда своих представителей, на месте исследовали эти дела и потом занимали собственную позицию по ним. Рано или поздно, осенью или зимой, когда дойдет дело до приговоров, они так или иначе будут высказываться по этому поводу.

- В чем тогда выражается их поддержка на данном этапе?

- Главная проблема в этих делах – квалифицировать, насколько в них присутствует политическая составляющая. Наши партнеры работали по всему миру, и они имеют огромный опыт в определении, кто является политическим узником или политически преследуемым, а кто – нет. Мы рассчитываем на их опыт.

- Вы сказали, что есть двадцать дел, которые можно квалифицировать, как политические. Что это за дела?

- Это все дела политической оппозиции - на сегодня это восемнадцать дел. Это дела правозащитника Гройсмана в Виннице и правозащитника Дементия Белого в Херсоне, дело по избиению правозащитника в Луганске, дело Веренцова во Львове, дело в отношении активистов ВО «Тризуб», касающееся памятника Сталину, дело по жарке яичницы на «Вечном огне», еще несколько дел.

- В некоторых из этих дел присутствует еще и своеобразный морально-этический компонент. Я видела видео с Дементием Белым – он вел себя неадекватно…

- Но его били, у него было сотрясение мозга. Я не знаю, вел ли он себя адекватно или неадекватно, но власть вела себя в этом случае точно неадекватно. Так или иначе, его поведение – не повод для физического воздействия. Двое людей держали его за руки, а третий бил, и теперь его обвиняют в избиении человека. Уголовное дело было закрыто, сейчас его снова открывают.

- …или жарка яичницы на «Вечном огне»…

- Это на самом деле совершенно дикая, маразматическая идея. Но максимальное наказание для девушек, совершивших это,  – административный арест на пару суток. Их нельзя год держать в тюрьме – они не преступники, это не уголовщина. Поэтому речь и идет о преследовании за взгляды.  

- Чего вы хотите добиться деятельностью Комитета?   

- Его деятельность – это давление на власть, с использованием внутренних и международных механизмов, чтобы она вернулась в правовое поле. Политиков нужно побеждать на выборах, а не с помощью правоохранительных органов.

- Какой давности те двадцать политических дел, о которых Вы говорили?

- Все это началось с мая прошлого года.

- То есть, можно однозначно связать их с приходом новой власти.

- Да.

- И до 2010 года никаких политических преследований в Украине не было?

- Они были, но это были единичные дела, и они велись только против активистов – не против политиков. Например, было дело Гладчука – киевского активиста, которого три дня продержали в СИЗО без какой-либо санкции. Мы сейчас ведем это дело. Было дело профсоюзного активиста Бондаренко. Поскольку он слишком часто жаловался на нарушения прав человека, прокуратура решила, что он психически нездоров и, значит, ему нужно принудительное лечение – тридцать дней в психиатрической больнице. Добивалась этого несколько лет, и в прошлом году суд удовлетворил ее прошение.

Были дела 2005 года, но они были достаточно быстро закрыты. Мы в свое время, кстати, выступали против задержания Колесникова.

Сейчас эти дела становятся массовыми.

Мы целый год выдерживали паузу, не создавая этот Комитет, в надежде, что у власти хватит здравого смысла сделать шаг назад.

- Если сравнить нынешний период с периодом президентства Леонида Кучмы, в чью пользу будет сравнение?

- Период Кучмы был тяжелее, например, цензура на телеканалах была жестче, некоторые люди просто не появлялись в эфире. Тогда преследовали бизнес, налоговая прессовала средства массовой информации, общественные организации. Все были под проверками, за всеми следили, и это было гораздо массовее, чем сейчас. 

- Теперь бизнесу не приходится жаловаться в Украинский Хельсинский союз на какое-то давление?

- Бизнес жалуется, но сегодня давление на него оказывается не по политическим мотивам. Сейчас в различных сферах экономики идет монополизация, соответственно, совершаются атаки на чужой бизнес.

Но партия власти собирает информацию о бизнесменах. Например, в прошлом году у них появилось такое понятие, как «паспорт региона». Они собирают данные обо всех более или менее известных в регионе людях, в том числе информацию о том, как тот или иной человек голосовал в 2004, 2006, 2007 годах, кого он финансирует, какой у него бизнес, какие СМИ, к кому они лояльны и нелояльны… Причем это собирается через Администрацию Президента. Таким образом, у них есть все данные – кто, где, кого поддерживает.

- Польская Gazeta Wyborcza не так давно описывала аналогичный случай у них, когда одна из крупнейших политических сил собирала информацию о СМИ, редакторах и журналистах – кто к ней лоялен, а кто нет. То есть, понятно, что это не совсем законно, но получается, что это обычная партийная практика.

- На самом деле это может быть обычной практикой политической силы, но в данном случае это делалось через государственную администрацию. У нас есть документы, которые прямо свидетельствуют, что такого рода указания рассылала Администрация Президента, потом ОГА распространяли их по своим каналам. То есть, использовался властный ресурс, чего не может быть в демократическом государстве.

- Вам часто жалуются бизнесмены?

- Достаточно редко. Бизнесмены, как правило, не верят в правовые способы защиты. К нам часто обращаются политики разного уровня, мы защищаем мэров, глав местных советов.

- От чего?

- Против них фабрикуют дела. Например, они не хотят раздавать земли. Пример – известное дело Маруняка, появившееся еще при прошлой власти. В Херсонской области хотели присвоить около трехсот гектаров земли у моря, и Маруняк был одним из глав сельсоветов, которые не давали этого сделать.

Против него сфабриковали дело, причем очень комичное. К нему был подослан человек, как бы дать взятку, а тот сказал: «Сделай благотворительный взнос сельсовету». Человек сделал благотворительный взнос, а потом прокуратура настаивала, что это взятка. Причем это были деньги, которые глава сельсовета хотел использовать на ремонт крыши одного из сельских зданий. То есть, на самом деле никаких корыстных мотивов не было.

Но самое смешное, что эти десять тысяч гривен были взяты из Госказначейства, и потом их нужно было как-то вернуть. А вернуть их было невозможно. Они должны были проходить как вещественное доказательство по делу, их отдали на хранение человеку, который как будто давал взятку, то есть, частному лицу, и, конечно же, эти десять тысяч пропали.

Мы потратили два года, чтобы защитить главу сельсовета. Его коллеге из близлежащего села мы, к сожалению, помочь не смогли, потому что на него сильно надавили. Ему дали пять лет, он отсидел год.

- Вы не пробовали наладить диалог с властью, чтобы давать ей сигналы не через публичные каналы, а на уровне какого-то личного общения?

- Мы это постоянно делали, более того, мы пытаемся вести этот диалог даже сейчас. Например, я являюсь членом Национальной комиссии по утверждению демократии при Президенте. Мы разрабатываем проекты законов, в частности, мы являемся одними из авторов нового проекта Уголовно-процессуального кодекса, который разрабатывался много лет.

Мы на самом деле готовы общаться с властью. Вопрос в том, насколько власть готова нас слушать. Например, МВД вообще не готово на диалог – все наши попытки его наладить провалились. Поэтому мы вынуждены применить другие механизмы воздействия. Почему мы обращаемся к международному сообществу? Потому что в Украине мы не можем решить проблемы.

- Вы удовлетворены новым проектом Уголовно-процессуального кодекса?

- На 80-90 процентов. Он был очень хорошим два года назад, потом его немного испортили. Испортили, например, положения о суде присяжных. Но концептуально он остается хорошим. Это на самом деле реформа, которой мы давно ждем, которая действительно внесет в Украину европейскую систему уголовного правосудия.

- Принятие этого Кодекса не затягивается?

- Оно затягивается правоохранительными органами, которые боятся этой реформы, потому что у них нет внутренней силы к ней адаптироваться. Потому что с принятием нового Уголовно-процессуального кодекса нужно будет доказывать вину человека. Здесь нужно совершенно по-другому строить систему расследования. Совершенно отпадет смысл прессования, потому что если человек не подтвердит свои признания в суде, они не будут иметь силы. В таких условиях наша милиция просто не способна работать – сегодня вся ее работа построена на том, чтобы добиться от человека признания, а суд выполняет формальную роль.

- Какая проблема с судом присяжных в Кодексе?

- Его роль минимизирована. Мы предлагали, чтобы суд присяжных действовал в окружных судах при рассмотрении уголовных дел, по которым человек может получить больше десяти лет лишения свободы. По этому Уголовно-процессуальному кодексу он будет действовать только при рассмотрении отдельных дел и фактически ничего не будет решать.

- Вы сказали, что милиция не способна будет работать при новом УПК. А суды способны будут справиться с теми задачами, которые он перед ними поставит?

- Не вполне, потому что суды на сегодня совершенно зависимы от прокуратуры, и им будет очень сложно принимать решения не в ее пользу. Сегодня если судьи и принимают решения в пользу другой стороны, прокуратура обращается в Высший совет юстиции с тем, чтобы уволить этих судей.

Судьям нужно будет учиться работать, тем более, что за последний год много старых судей ушло из системы – по нашим данным, около 20 процентов. Пришли новые, молодые, у которых мало опыта.

- Это последствие так называемой «судебной реформы»?

- Да. Большая часть ушедших судей поспешила на пенсию, чтобы сохранить за собой прежний уровень выплат, еще часть оказалась под таким давлением, что просто не могла оставаться. Я знаю многих судей, которые ушли из-за собственной позиции.

- Еще какие-то существенные перемены «судебная реформа» принесла?

- Законодатель сделал все, чтобы человек не смог судиться с государством. Например, был ограничен срок исковой давности, срок подачи апелляционной жалобы. В административном процессе теперь нельзя потребовать отвода суда, если процесс уже начался. В Высшем административном суде создана так называемая «Пятая палата», которая в безапелляционном порядке рассматривает все дела против Президента, Высшего совета юстиции, других высших органов власти. То есть, это какой-то специальный суд для рассмотрение дел, касающихся высших органов власти, и это вообще-то странно. Его решения нельзя обжаловать, потому что это палата Высшего суда, – разве что сам Высший админсуд суд примет решение отдать дело на рассмотрение Верховному суду, что невероятно.

- Одним из завоеваний «судебной реформы» подавалась предоставляемая каждому гражданину возможность пожаловаться на судью в Высшую квалификационную комиссию или в Высший совет юстиции. Вы использовали эту возможность?

- Мы пробовали, но это не дает никакого результата. По всем нашим жалобам приходят ответы, что мы должны обжаловать действия того или иного судьи в судебном порядке. Ни одна наша жалоба не была эффективной. Это при том, что ВСЮ, как судейское Гестапо, рассматривает сейчас дела против судей – за год более трехсот прошений об отставке в связи с нарушением присяги, и это очень много на самом деле, это больше, чем за все годы Независимости.

Идет целенаправленная чистка. В этой работе очень заметна роль прокуратуры, потому что три ее представителя являются членами Высшего совета юстиции. Они очень активны в отношении конкретных судей.

- В ВСЮ говорят, что вы можете обжаловать действия судьи. Но решать проблему с бездействием нужно же все-таки через ВСЮ? Как иначе?

- В ВСЮ отвечают, что со стороны судей нет нарушений, которые требовали бы санкций ВСЮ.

- В итоге ведь получается так, что общество абсолютно не верит в объективность судебных решений, и суд – это не средство решения споров, а способ наказания или мести сильного слабому.

- Суды почти не выносят оправдательных приговоров: их общее количество – меньше одного процента. В нашей практике было только одно дело с оправдательным приговором. Максимум, что позволяют себе суды, это направление дела на дополнительное расследование.

К слову, есть одно очень резонансное дело сына депутата от Партии регионов, который обвиняется в убийстве видного бизнесмена. По нему был приговор, потом его отменили, и направили на новое рассмотрение. Постепенно на этой стадии оно разваливается. Его переквалифицировали – теперь это уже убийство чуть ли не по неосторожности.

- Утопить человека, привязав его к батарее, – это по неосторожности?

- Да, это по неосторожности. Говорят, что на тот момент он уже был мертвым. Квалификация была построена на том, что если топить человека, привязанного к батарее, – то это убийство с особой жестокостью. А теперь доказывается, что к батарее его привязали мертвым, чтобы спрятать труп.

- Почему не выносятся оправдательные приговоры?

- Судьи не умеют этого делать, потому что их никто этому не учит, ведь для этого нужно владеть определенными методами аргументации. И в большинстве случаев они боятся, потому что они очень зависимы от правоохранительных органов.

К тому же на местном уровне очень распространено кумовство. Если прокурор с судьей по выходным ходят на охоту или на рыбалку, а в рабочие дни встречаются в суде, то разве может судья вынести приговор в противовес прокурору? По нашей системе, если выносится оправдательный приговор, то нужно наказать прокурора, следователя, потому что это значит, что они неправильно привлекали человека к ответственности. Это в корне неправильный подход, но поскольку система работает таким образом, судья понимает последствия – прежде всего, для себя.

- Год назад общественность протестовала против проекта закона о мирных собраниях, с тех пор его отложили, ничего нового никто до сих пор не предложил. Вы не знаете, чего ожидать в развитие этой истории?

- Национальная комиссия по утверждению демократии при Президенте разработала новый, очень качественный, законопроект, и направила его в Венецианскую комиссию для экспертного заключения. Заключение Венецианской комиссии ожидается в октябре, соответственно, предполагается, что в октябре-декабре Президент внесет в парламент новый законопроект. Скоро мы увидим, есть ли у власти политическая воля его продвигать.

- В одном из интервью Вы замечали, что в законодательстве западных стран прописано право народа на восстание и революцию. Я, кстати, понимаю, в чем проблема для власти в мирных собраниях: она панически боится второго «Майдана». Но где та грань, когда мы можем говорить не о незаконных массовых беспорядках, а о справедливом восстании, как это понимают на Западе?

- Теоретически существует демократическое управление, и народ в его условиях может действовать только мирными способами. Когда власть захватывает тиран, народ имеет право его свергнуть, чтобы провести честные выборы. Чтобы определить грань между тиранией и демократией, нужно отталкиваться от конкретных ситуаций. Например, в Беларуси очевидная тирания. «Оранжевую революцию» тоже можно было бы назвать правомерным движением.

Беседовала Юлия Абибок, "ОстроВ"

2011.08.11