Бюлетень "Права Людини", 2011, #28

Два дня назад в Интернете был опубликован приговор, вынесенный Юлии Тимошенко, бывшему премьер-министру Украины, Печерским районным судом города Киева 11 октября 2011 года.

Не имея возможности дать обстоятельную юридическую оценку этому приговору, мы, тем не менее, считаем необходимым заявить следующее.

Уголовное преследование государственных политических деятелей, не находящихся у власти, за те или иные решения в сфере управления, принятые ими в период нахождения у власти, требует со стороны суда особой осторожности в определении умысла, состава преступления, ущерба и т.д., а также в определении меры наказания. Особое внимание при этом должно быть уделено соблюдению права на справедливый суд.

Доступные общественности сведения о характере инкриминируемого Ю.Тимошенко преступления, жестокость и необоснованность меры пресечения и вынесенного приговора, многочисленные нарушения стандартов справедливого судопроизводства в ходе процесса приводят нас к выводу о политической мотивации уголовного преследования и квалификации его как политической расправы. Опубликованный приговор даже не содержит полного описания состава преступления, вменяемого Ю.Тимошенко.

«Мемориал» выражает протест против использования судебных механизмов в политических целях, требует отмены приговора и освобождения Юлии Тимошенко.

Правление Международного общества «Мемориал»

17 октября 2011 г.

Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання закликає створити систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Для цілей Протоколу позбавлення волі означає будь-яку форму утримання під вартою чи тюремного ув’язнення або поміщення особи в державне чи приватне місце утримання під вартою, яке ця особа не має права залишити за власним бажанням, за наказом будь-якого судового, адміністративного чи іншого органу.

У сучасній юридичній практиці широко вживається термін «місця позбавлення волі», який можна визначити за допомогою ст. 63 Кримінального кодексу України, де йдеться про те, що позбавлення волі є одним з видів покарання, який полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Відповідно місцями позбавлення волі ми можемо називати такі установи, де відбувають саме цей вид покарання. Як ми бачимо, ці два терміни не співпадають за об’ємом, бо позбавлення волі є лише одним з видів ізоляції чи примусового поміщення особи і згідно із українським кримінальним законом є видом покарання. Але у розумінні Протоколу позбавлення волі може розглядатися не тільки як покарання. Тому необхідно звернутися до процесуального права – Кримінально-процесуального кодексу України. Так у ст. 155 КПК України розкриваються особливості застосування такого запобіжного заходу як взяття під варту. Взяття під варту (арешт) є виключним і найбільш суворим запобіжним заходом, який застосовується лише тоді, коли є всі підстави вважати що інші, менш суворі, запобіжні заходи можуть не забезпечити виконання обвинуваченим у скоєнні злочину процесуальних обов’язків і належної поведінки[1].

Все перелічене попередньо стосується лише тих осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину та/або вже були засуджені за скоєні злочини та відбувають покарання у місцях позбавлення волі.Факультативний протокол вимагає від держав-учасниць більш широкого розуміння місць позбавлення волі. І тут можна використовувати термін «місця несвободи», який є не зовсім звичним для сучасної практики кримінальної юстиції, але є дуже зручним для швидкого виокремлення предмету обговорення, а саме коли йдеться про моніторинг таких місць на предмет попередження поганого поводження та покарання. Крім того, цей термін дозволяє охопити моніторингом місця, які не відносяться до системи кримінальної юстиції: лікарні, інтернати, притулки, спеціальні школи та училища.

Для формулювання власного визначення терміну «місця несвободи» ми маємо звернутися до автентичного тексту Факультативного протоколу, який викладено англійською мовою. Так, у ст. 4 Протоколу, де йде мова про визначення таких місць є наступне формулювання “public or private custodial setting”, яке наш законодавець при ратифікації переклав як «місце утримання під вартою», що на нашу думку є занадто вузьким і таким, що не передає загального духу Протоколу.

Насправді, якщо звернутися до перекладу терміну “custody”, який є родовим для визначення, яке міститься у ст. 4 Протоколу “custodial setting”, то ми побачимо, що переклад цього терміну означає[2]:

• опіку, опікунство, турботу, опікування, нагляд, захист, охорону;

• тюремне ув’язнення, поміщення до тюрми, позбавлення волі;

• турбота про зберігання інформації.

Останнє значення можна не враховувати як таке, що не має стосунку до описуваної проблеми. Решта два є повністю релевантними і законодавець обрав лише друге значення проігнорувавши перше, яке є, на нашу думку, більш містким і родовим до всіх описуваних понять. Саме опікою, контролем, наглядом, охороною займаються інтернатні заклади Міністерства соціальної політики та Міністерства освіти та науки, молоді і спорту. Дійсно їх не можна класифікувати як такі, де люди позбавлені волі, але в силу свого віку, психічного, фізичного стану не можуть самовільно, на власний розсуд вийти за межі державної установи.

В роботі державних органів, якими є всі місця несвободи в Україні, необхідністю є інтерес, який охороняється правом, державою. У місцях позбавлення волі: виправних колоніях та СІЗО – це забезпечення відбування покарання особам, яким суд законно виніс покарання за скоєні ними злочини. У місцях тимчасового обмеження волі: ізолятор тимчасового тримання, спеціальний приймальник, приймальник-розподільник для дітей у системі МВС України, а також пункт тимчасового тримання у Державний прикордонній службі – це є тимчасовий захід для забезпечення інтересу, який охороняється правом. Таким інтересом може бути: забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення, поміщення дитини до приймальника-розподільника до подальшого вирішення його долі тощо. Із місцями позбавлення волі (СІЗО, колонії) та місцями тимчасового обмеження волі (ІТТ, ПТТ) все зрозуміло – вони покликані забезпечувати роботу адміністративних органів та органів кримінального судочинства.

Складніша ситуація з місцями несвободи у соціальній сфері: медичними закладами, інтернатними закладами з надання соціальних послуг різним вразливим верствам населення, виховним закладам для дітей. З першого погляду, важкувато відносити їх до місць несвободи, але якщо розглядати їх в контексті гегелівського розуміння свободи і на додаток врахувати свободу в сфері особистого та культурного розвитку – стає очевидним, що свобода людини в таких місцях обмежена і вони можуть бути класифіковані як місця несвободи.

Крім суто філософського розуміння цієї класифікації – обмеження особистої свободи, свободи вибору, розвитку є також цілком прагматичні правові категорії. В такі заклади людину поміщають за рішенням судового чи адміністративного органу, що є у повній відповідності Протоколу щодо вимог до місць, які підлягають моніторингу у розумінні ст. 4 Факультативного протоколу. Більше того, власний моніторинговий досвід відвідувань, наприклад, психоневрологічних будинків-інтернатів для дітей та психоневрологічних інтернатів, вказує на те, що умови утримання та поводження із клієнтами в таких місцях свідчать про те, що такі місця у повній мірі можна класифікувати як місця несвободи.

Одним з головних факторів, який, на нашу думку, дає змогу зрозуміти сутність обмежень у соціальних закладах є термін утримання у них клієнтів. Дитина, яка має розумові та/або психічні вади може залишатися під опікою держави усе своє життя (!). Поміщена з 3 років до психоневрологічного будинку-інтернату дитина може дожити в ньому до 18 років, а після досягнення повноліття може або перейти до психоневрологічного інтернату для дорослих, або залишитися в у тому ж закладі у молодіжній групи до досягнення 35 років. Підрахувати не важко – 32 роки під опікою держави, на нашу думку, достатній аргумент до віднесення такої категорії установ до місць несвободи. Для порівняння максимальний термін покарання у вигляді позбавлення волі 15 років. Говорячи про віднесення таких місць до переліку несвободних ми в жодному разі не стверджуємо, що в таких місцях із людьми обов’язково поводяться жорстоко, але довгий термін знаходження під юрисдикцією держави може стати «спокусою» для персоналу, що додатково підвищує ризик такого поводження. Крім того, клієнти таких установ не в змозі ефективно поскаржитися на погане поводження із ними (частина з них взагалі визнано судом недієздатними), їх контакти із зовнішнім світом обмежені в силу їх психічного стану та фізичної віддаленості від людей.

Таким чином, ми пропонуємо таке визначення місця несвободи – це місце, де особа утримується у будь-якій формі під вартою чи у тюремному ув’язненні або поміщена в державне чи приватне місце утримання під вартою та/або опікою, яке ця особа не має права залишити за власним бажанням, за наказом будь-якого судового, адміністративного чи іншого органу.

[1] Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка – Вид. шосте, перероблене та доповнене – К.: «Юрисконсульт», «Юстініан» – 2010 р. – 896 с.

[2] http://translate.google.com.ua

Arch Puddington and Christopher Walker. «Saying the Unsayable: Revisiting International Censorship». З англійської переклав Павло Грицак за рукописом.

Тепер уже ні для кого не таємниця, що серед численних досягнень Китаю є і те, що ця країна посідає першість у розвитку інноваційних і винахідливих методів контролю над доступом своїх громадян до інформації. Трохи менше знаною, але не менш небезпечною є аґресивна кампанія Китаю на поширення своєї системи цензури поза свої кордони.

Звернімося до випадку Мельбурнського кінофестивалю восени 2009 року. За декілька днів до запланованого відкриття фестивалю до його виконавчого директора, Ричарда Мура, зателефонували з місцевого китайського консульства. Китайський посадовець закликав фестиваль зняти з програми документальний фільм про життя Ребії Кадир, вигнанниці й захисниці уйгурської меншини в Китаї. Напрочуд нахабно чиновник консульства заявив Мурові, що представники фестивалю мусять «довести» потребу показувати фільм про Кадир. Слідом за цією вимогою в дію пішли електронні листи з погрозами, нахабні телефонні дзвінки і злива факсів. У рамках операції гакери зламали сторінку продажу квитків фестивалю і підтасували інформацію на ній так, щоби здалося, нібито квитки на сеанс про Кадир розпродано. Сам Мур отримав низку повідомлень, які погрожували його родині. Хоча фільм про Кадир, зрештою, таки показали, Мур визнав, що у майбутньому організатори фестивалю ретельно думатимуть про те, як саме представляти контроверсійні твори.

Китайський наступ на кінофестиваль у Мельбурні, на жаль, не є окремим випадком. Різноманітні групи та особи по всьому світі – від закордонних урядів і бізнесових гігантів до місцевих активістів, які часом керуються щонайкращими намірами, – проводять кампанії, покликані перешкодити журналістам, науковцям, неурядовим організаціям тощо звертатися до політично дражливих тем.

Ця повзуча цензура виявляє себе навіть у таких неочікуваних місцях, як ООН, судових системах здорових демократичних країн і навіть комітетах із прав людини у тих державах, де свободу висловлювання давно ставлять над усе. Часто метою є встановити обмеження на те, що людям вільно сказати чи опублікувати щодо ісламу. Але підхоплюють цей наступ також і російські олігархи, китайські дипломати й сини африканських лідерів. І хоча у минулому битви за свободу висловлювання точилися переважно навколо автократичних режимів, нинішні колізії нерідко стаються через спроби обмежити поширення інформації та суджень в Европі, Північній Америці й інших бастіонах громадянської свободи.

Деякі спостерігачі пов’язують зростання кількости конфліктів навколо свободи висловлювання з публікацією 2005 року в данській газеті «Jyllands-Posten» карикатур із зображеннями пророка Магомета. Насправді ці карикатури лише хлюпнули пального до вогню, що вже жеврів. Організація Ісламської Конференції (ОІК), призвідець нещодавніх оонівських резолюцій проти блюзнірства, підтримувала такі заходи від 1999 року. Та навіть за цих умов здатність прибічників кампанії змобілізувати глобальну підтримку, зважаючи на діяльність часопису в невеликій европейській країні, – а ця діяльність у раніші часи залишилася б непоміченою, – виявляє непередбачувані й не завжди побажані наслідки глобалізації.

В березні 2009 року Рада ООН із прав людини закликала у щорічній резолюції до всесвітнього ухвалення антиблюзнірських законів, що передбачають покарання для тих, хто критикує певні віросповідання. Такі закони існують у низці країн, серед яких є й европейські демократичні держави; однак вони поширеніші (і ймовірність їх дотримання значно вища) у мусульманських суспільствах. Резолюція, яку підтримував передовсім Пакистан від імені ОІК, є найновішим втіленням документу, що з незначними змінами циркулює в ООН уже понад десять років. Хоча стосується він усіх віровизнань, одиноким віровизнанням, що вказане як жертва дискримінації та ненависти, є іслам. Текст переповнено лексикою прав людини і міжкультурної гармонії. Водночас він указує на «дедалі сильнішу в останні роки тенденцію до заяв, що атакують віровизнання, зокрема іслам та мусульман, особливо на форумах із прав людини». Документ критикує використання медій задля «закликів до насильницьких актів, ксенофобії чи іншої пов’язаної з ними нетерпимости чи дискримінації щодо ісламу або будь-якого віровизнання». Він закликає уряди вжити заходів, що запобігли би поширенню мовлення, яке, за стандартами документу, збуджує ненависть проти ісламу чи мусульман.

Ані резолюція Ради, ані подібний документ Генеральної Асамблеї не мають сили міжнародного закону; підтримка таких незобов’язувальних резолюцій неухильно спадає унаслідок пропаґандистських старань неприхильних до них держав і неурядових організацій, що визнають їхню небезпечну природу. Але той факт, що ОІК і далі просуває свої антиблюзнірські інтереси в ООН, виявляє намір придушувати критичні коментарі щодо пов’язаних з ісламом тем. У цій же царині ОІК добилася положення, що дає вказівку спеціяльному доповідачеві ООН із питань свободи висловлювань подавати у звітах «зловживання правом свободи висловлювань» – інакше кажучи, критику мусульман чи ісламу. Ба більше, ОІК та її союзниці з певним шансом на успіх домагаються того, щоби прописати антиблюзнірське мовлення у протоколі, доданому до міжнародної конвенції щодо расизму та ксенофобії – угоди, яка має силу міжнародного закону.

Серед соратників Пакистану в питанні «дифамації віровизнань» були Білорусь та Венесуела – дві країни, чиї уряди зажили репутації рішучих противників вільного мовлення і свободи преси. Інші часті противники вільного висловлювання в таких організаціях – Китай, який утискає етнічних уйгурів саме на підставі їхнього мусульманського віровизнання (зокрема через дотримання Рамадану та участи у хаджі), і Куба, країна з найбільшою щодо загального населення часткою в’язнів сумління, звинувачених у злочинах, що випливають із їхніх ідейних переконань чи висловлювань.

Що ж до самих країн-членів ОІК, то деяких з них згадувано у зв’язку з переслідуванням релігійних меншин – зокрема й особливо сект та відгалужень ісламу – на підставі блюзнірства. Уряд Пакистану вважає блюзнірство за злочин, караний смертю, і виконує закони вибірково: переважно проти християн і членів секти Ахмадія. Тим часом в Ірані послідовників віри Багаї ув’язнювали й страчували за їхні переконання, а проти мусульман, незгодних із офіційною шиїтською ортодоксією, чинили утиски. У Саудівській Аравії та інших сунітських мусульманських країнах жертвами репресій, натомість, ставали шиїти. Недавня історія повниться випадками дисидентів, яких було ув’язнено, вигнано, побито чи страчено в низці мусульманських країн за те, що вони ставили під сумнів догмати панівної віри або ж вимагали підставових прав для власної віри меншости.

Як полем битви для прибічників і противників свободи висловлення стала Рада з прав людини, так подібні суперечки точилися в комісіях із прав людини у Канаді.

У двох найвідоміших випадках місцеві активісти-мусульмани подали позови проти часописів за публікування матеріялів, вирішивши, що ті образливі для ісламської спільноти країни. Перший стався з новинним часописом «Western Standard», який нині працює лише в інтернеті. Його видавцем є відвертий консерватор Езра Левант. У лютому 2006 року, десь у розпал всесвітнього скандалу довкола данських карикатур, часопис опублікував ці карикатури. Крім того, Левант передрукував із арабських медій вибірку антисемітських карикатур, на яких гачконосі євреї чинили безправ’я проти беззахисних жертв-арабів. Мусульманські діячі Канади не забарилися з реакцією, а президент Ісламської верховної ради Канади, Сієд Согарварді, подав скаргу в комісію з прав людини в Альберті, де аж 2008 року справа дійшла до розгляду.

У другому випадку фігурував часопис «Maclean’s» – шановане мейнстримне видання, яке часто називають канадською версією часопису «Time». У жовтні 2006 року «Maclean’s» надрукував статтю відомого консервативного автора Марка Стейна, що підсумовувала його книгу «Самотня Америка». У дописі йшлося про те, що, з огляду на низькі рівні народжуваности, Европу невдовзі захоплять імміґранти з мусульманського світу, які поставлять під загрозу її ліберальні цінності. Стаття спровокувала гнівну реакцію декого з читачів; «Maclean’s», зрештою, надрукував двадцять сім листів, чимало з яких були вельми критичні щодо Стейнових поглядів. Однак редактор часопису відхилив вимогу Ісламського Конґресу Канади надрукувати статтю-заперечення. Це спричинило судові позови, що їх, зрештою, розглядали комісії з прав людини в Онтаріо та Британській Колумбії, а також федеральна комісія з прав людини.

Врешті від цих канадських справ або відмовилися позивачі, або ж їх вирішено на користь відповідачів. Але такий результат не цілком заспокоює. У Канаді комісії з прав людини не функціонують подібно до правових трибуналів; звичні правила надання доказів тут не мають сили, а очільники процесу не конче мають юридичний вишкіл. У певному сенсі сам процес є покаранням, оскільки відповідачі можуть витратити десятки тисяч доларів на судові видатки, і їх виставляють на зганьблення ті, хто вважає їх за фанатиків, расистів чи екстремістів. Позивачі можуть висувати звинувачення, яких не допустив би жоден поважний суд; скажімо, Леванта звинувачено в опублікуванні матеріялу, через який «особа чи особи могли би зазнати ненависти чи зневаги». Таке загальне формулювання фактично зводиться ні до чого іншого, як до «злочину мислення». Комісії часто доволі аґресивно тиснуть своїми позовами, викликаючи свідків, котрих уважають за авторитетів із питань психології расових упереджень та інших близьких тем. Вони можуть стягувати штрафи, забороняти відповідачам публічно виступати чи писати на певні теми, а також зобов’язувати їх публікувати покаянні заяви.

Законодавство США, що містить важливі захисні положення Першої поправки, ускладнює позивання до авторів за наклепництво. Аби обійти ці захисні положення, позивачі позивалися до американських авторів у Британії, чиї стандарти щодо дифамації фактично припускають, що будь-яке образливе мовлення є неправдивим, а щоб спростувати позов, автор мусить довести протилежне.

Внаслідок цієї ситуації Британія зажила сумнівної слави «світової столиці наклепів», улюбленої мети подорожей російських олігархів, саудівських шейхів та інших осіб, зацікавлених притлумити свободу висловлення. Вже сьогодні автори і видавці, що торкаються контроверсійних тем, відмовляються публікувати свої праці в Британії. Це дуже тривожний розвиток подій, з огляду на репутацію країни як чільного центру наукових досліджень історії та актуальних подій.

«Розплідником» наклепницьких туристів стали колишні совєтські країни, що належать до найнетерпиміших у світі щодо свободи висловлення. Алішер Усманов, що народився в Узбекистані, металурґійний маґнат і приятель Кремля, скористався з англійського законодавства, аби заткнути рота колишньому британському послові в Узбекистані, Крейґові Мерею, який у спогадах писав про вірогідну корупційну діяльність Усманова. Усманов, чиї статки обраховують мільярдами, найняв бюро «Schillings» – одну з фірм, що займаються дифамаційними позовами і котрої найбільше бояться. Ця фірма переконала інтернет-провайдера, на якому було розміщено блоґ Мерея, закрити його.

Подібні позови надходять із Середнього Сходу та Північної Африки. Серед найактивніших позивачів був Шейх Халід бін Мафуз, саудівський мільярдер. Цей колишній директор найбільшого банку Саудівської Аравії, що помер у серпні 2009 року, подав у Лондоні понад тридцять позовів проти авторів і видавців зі Сполучених Штатів та Европи і погрожував безлічі інших судовими розглядами. В одній вельми сумнозвісній справі бін Мафуз позивався до Рейчел Еренфелд, авторки книги «Гроші на зло: як фінансують тероризм і як покласти цьому край». Британські суди прийняли справу до розгляду, попри те, що у Британії через інтернет куплено лише двадцять три примірники книжки, і зобов’язали Еренфелд сплатити бін Мафузові немалі відшкодування та судові витрати. Еренфелд вирішила не захищати справу, що фактично автоматично довело рацію бін Мафуза.

Крім того, бін Мафуз, самою тільки погрозою подати позов, переконав видавництво Кембридзького університету знищити примірники випущеної в ньому книжки Дж. Міларда Бара та Роберта О. Колінза «Благодійність для джихаду: Доброчинність і тероризм в ісламському світі».

Лондонський адвокат Марк Стивенс, що представляє в суді Еренфелд та інших помітних відповідачів у справах наклепницького туризму, зауважує, що «юридичні позови – і погрози таких позовів – притлумлюють важливі голоси та захищають можновладців від громадського ока». Він також стверджує, що його здатність захищати своїх клієнтів дуже обмежують перешкоди, з якими він стикається в авторитарних країнах, із яких походять численні наклепники-туристи. Важко говорити про рівні правила гри там, де адвокатам не видають віз для подорожей або ж блокують чи іґнорують їхні запити про підставові докази.

Як і в усіх випадках самоцензури, жахливі наслідки наклепницького туризму важко обчислити. Так стається тому, що однією з його жертв може стати журналістська діяльність саме того штибу, від якої можна було би чекати висвітлення проблеми.

Журналісти і видавці книжок є не одинокими потенційними жертвами наклепницького туризму. Впродовж минулих років було подано низку позовів проти неурядових організацій, які повідомляли про темну діяльність диктаторів чи великих корпорацій, яку ті здійснювали в авторитарних умовах. Жертвами погроз ставали такі добре відомі організації, як «Human Rights Watch», «Global Witness» та «Index on Censorship».

Погляньмо на випадок британської неурядової організації «Index on Censorship», що видає високо шанований часопис із питань свободи висловлювання. 2007 року цей часопис відхилив замовлену раніше статтю про наклепницький туризм. Один із героїв репортажу, з яким автор поділився зібраною інформацією, пригрозив позовом, і організація вирішила відкласти статтю, передбачаючи, що судові витрати виявляться непосильними.

Навіть для великих неурядових організацій із глибшими кишенями, ніж «Index on Censorship», можливість наклепницьких позовів у Британії становить поважну проблему. Заможні аристократи чи олігархи збагнули, що у законодавчих системах деяких демократичних країн самий акт позову є важливішим, ніж будь-яка перемога. Диктатор чи маґнат, який має доступ до мільярдів, може розгромити супротивника у безпідставних із правового огляду позовах, змусивши відповідачів витрачати тисячі на судові видатки, спричиняючи так званий ефект шантажу. Для позивача-мільярдера вкладені суми – це мізер, просто частина витрат на провадження бізнесу. А для неурядової організації це загроза самому її існуванню.

Роками китайські дипломати вперто відмовлялися брати участь в обговореннях політики внутрішніх утисків і контролю, провадженої в їхній країні. Нещодавно китайська влада зробила ще чималий крок, намагаючись і поза її кордонами придушити обговорення того, як вона поводиться з меншинними групами, цензурує медії та мистецьку творчість, інші питання, пов’язані з правами людини.

У вересні 2009 року німецькі організатори Франкфуртського книжкового ярмарку відкликали запрошення на цей захід для двох китайських письменників після того, як китайські посадовці поскаржилися і погрозили, що Китай бойкотуватиме захід, на якому мав бути «почесним гостем». Хоча двоє письменників, зрештою, таки взяли участь у книжковому ярмарку (завдяки втручанню німецького ПЕН-клубу незалежних письменників), інцидент яскраво проілюстрував готовність Китаю здійснювати вплив за кордоном, аби закрити рота критикам режиму.

Також у вересні 2009 року Китай тиснув на організаторів кінофестивалю у Тайвані, намагаючись змусити їх викинути з програми документальний фільм про Ребію Кадир, про що вже йшлося на початку цієї статті. Як і у випадку Мельбурнського фестивалю, спроба транскордонної цензури зазнала невдачі. Натомість Південна Корея заборонила уйгурській діячці з німецьким громадянством брати участь у конференції з питань демократії.

У січні 2010 року кінофестиваль у Палм Спринґс долучився до лав заходів, що зазнали тиску китайської влади, коли пекінський уряд вилучив із програми фестивалю два фільми на знак протесту проти показу фільму «Сонце за хмарами: боротьба Тибету за волю». Фестиваль у Лос-Анджелесі відмовився скасувати покази. У відповідь Китай повідомив організаторам фестивалю, що два китайських фільми: «Місто життя і смерти» і «Швидко, швидко помалу», – вилучено з програми.

Та головним тактичним знаряддям Китаю у придушенні дражливих питань за кордоном став економічний примус, а не культурний тиск. Представники уряду, як правило, чекають, заки подію вже сплановано або навіть розпочато, а тоді беруться тиснути на організаторів або місцеву владу відвертими чи імпліцитними погрозами бойкотів, торговельних санкцій чи припинення урядового фінансування, щоб придушити діяльність, яку Комуністична партія Китаю вважає за небажану. Ґамбіт Франкфуртського книжкового ярмарку пасує до цього зразка, з огляду на інвестицію у захід п’ятнадцяти мільйонів американських доларів від китайського уряду.

У підступніший спосіб Китай вдавався до непрямої форми економічного залякування, за якої публікації, організатори подій чи уряди бралися до самоцензурування щодо тем, які вважалися дражливими для материка. Таку динаміку називали «попереджувальним раболіпництвом». З огляду на свої невеликі розміри і близькість до материка, а також стосунки з ним, особливо вразливими до цього феномену є Гонконґ і Тайвань.

2009 року в червні гонконзьке видання часопису «Esquire», що його публікує група «South China Media», не допустило до публікації центральний сюжет журналістки Дейзі Чу про різанину на площі Тяньаньмень, написаний до двадцятої її річниці. 2008 року значне правове видання з Гонконґу останньої миті вирішило не друкувати статтю про самовизначення Тибету. Вважається, що низка гонконзьких і тайванських видань, чиї власники мають тісні зв’язки з Пекіном або важливі бізнесові інтереси на материку, практикують заборону на незалежне висвітлення Фалуньгуна.

Суперечка між тими, хто вважає свободу висловлювання засадничою демократичною цінністю, і тими, що з різних причин або вороже налаштовані до вільного обміну ідеями, або ж амбівалентно ставляться до його ваги, точилася завжди. Та суперечка щодо свободи мовлення традиційно зосереджувалася на суспільствах, у яких свободи бракувало: представники демократичної опозиції в авторитарних державах протестували проти обмежень на погляди та мовлення, а також ішли на ризик задля публікації розбіжних поглядів; їхні ж союзники у демократичному світі привертали увагу до їхнього скрутного становища. У певному сенсі дисиденти і їхні демократичні прибічники за кордоном діяли з позицій слабкости, оскільки винні уряди часто могли придушити або проіґнорувати протести й осуд міжнародної спільноти.

На противагу цьому, самі демократичні країни таки мають повноваження, потрібні для того, аби не дозволяти власним комітетам із прав людини відправляти журналістів на лаву підсудних або ж прискіпливо вичитувати їхнє письмо у пошуках доказів нечутливости. Демократичні держави можуть адаптувати своє законодавство щодо наклепництва так, аби не дозволити багатим позивачам використовувати суди як знаряддя транснаціональної цензури. Звісно, над певними позитивними змінами вже, можливо, триває робота. У Британії про потребу змінити стандарти країни щодо наклепництва говорили діячі всього політичного спектру, а нещодавні судові рішення у Канаді, цілком можливо, обмежили цензурні повноваження комісій із прав людини. Навіть у Раді ООН з прав людини демократичні держави виявили незвичну єдність у відсічі проти ініціятив Організації Ісламської Конференції, спрямованих на підваження свободи мовлення.

Посутньо, боротьба точиться не довкола «ексцесів» вільного мовлення, а довкола природи модерного авторитаризму, який знайшов способи поновити традиційні форми утисків і застосувати їх у низці закордонних і міжнародних театрів. Справді успішний захист від супротивників вільного мовлення вимагатиме від демократів визнати, що всі політичні фракції зацікавлені у його результаті. Історично – від часу ув’язнення очільника Американської соціялістичної партії Юджина Дебза за висловлювання проти Першої світової війни та кампанії за визнання професійних спілок, до маккартистських переслідувань у 1950-х роках – на фронтових лініях кампаній за свободу мовлення були ліберали та демократична лівиця. У ближчий до нас час перед у бою за свободу висловлення вели консерватори, тоді як ліберали і навіть низка організацій, зосереджених на громадянських свободах, спостерігають за подіями збоку – як це було в суперечці щодо данських карикатур.

Та хоч якими значними у кампанії за обмеження свободи висловлення були ставки для усталених демократичних систем, вони бліднуть перед ризиками для тих людей, які вже живуть під каблуком прибічників цієї кампанії. Хоча вони лають демократичні країни за друкування «літератури ненависти», ці режими займаються систематичним придушенням незалежних голосів на власній території. У той час як вони вдаються до органів із прав людини, аби вимагати міжнародної цензури, вони безжально зловживають цими правами у себе вдома, затикаючи роти редакторам, блоґерам, захисникам прав жінок і поборникам релігійної свободи. Дуже важливо, щоби вільний світ переміг ворогів вільного висловлення у власному домі, якщо він хоче мати шанс стримати поширення утисків на теренах, охоплених авторитаризмом.

Часопис "Критика", Число 3–4 (161–162), 2011

В связи с кадровой перестановкой в правительстве и местных органах власти пострадали и крымские татары. Уволены Энвер Джемалетдинов, заместитель главы комитета по земельным ресурсам, Таир Мусаев, заместитель министра здравоохранения. Однако не всегда кадровые перестановки связаны с назначением "своих". По словам недавно уволенного главного специалиста республиканского комитета по транспорту и связи АРК Нури Бейтуллаева, причиной освобождения его с должности стал национальный признак и занятие общественной деятельностью. Напомним, Н.Бейтулаев является председателем общественной организации "Ватан къанатлары", которая не первый год борется за присвоение имени Амет-Хана Султана Симферопольскому аэропорту. Эта инициатива получила уже международную известность и поддержку.

Н.Бейтулаев согласился ответить на вопросы "Авдета" и подробнее рассказать о случившемся.

– Нури-бей, нам стало известно о Вашем недавнем увольнении из Республиканского комитета Автономной Республики Крым по транспорту и связи. Что послужило причиной принятия такого решения?

– Хотел бы уточнить. Решение уйти из Рескомитета АРК по транспорту и связи, было принято не мной, а людьми, приехавшими из Донецка в Крым делать из нашего полуострова "жемчужину". Меня с этими людьми объединила любовь к Крыму, а разъединили причины возникновения этой самой любви: мне она досталась с молоком моей матери, а у них эта любовь вспыхнула в аккурат с победой В. Януковича на президентских выборах. Для новоявленных патриотов Крыма с донецкой пропиской видеть в качестве руководителя авиационного сектора Министерства транспорта и связи АРК крымского татарина, критиковавшего своего же министра за дилетантские публичные высказывания по поводу присвоения Симферопольскому аэропорту имени Амет-Хана Султана, бывшего к тому же делегатом второго курултая крымскотатарского народа, депутатом двух созывов, членом трех общественных организаций, председателем инициативной группы с 20-ти летним стажем и т.п. было нелегко.Первым не выдержал такого испытания И.Ванханен, который сразу же после своего назначения на должность первого заместителя министра транспорта и связи АРК, предложил мне написать заявление об увольнении с работы. Естественно, я категорически отказался. Далее, в ход пошла "тяжелая артиллерия": следом за Ванханеном такое же предложение сделал мне другой новоназначенный донецкий патриот Крыма, являвшийся тогда одним из вице-премьеров крымского правительства. И опять от меня последовал отказ! Это было уже слишком… Ведь практически всех крымских татар, занимавших высокие посты заместителей министров, председателей рескомитетов и начальников управлений уже успешно вынудили написать заявления об увольнении "по собственному желанию"!

– А как повел себя министр Н.Черевков в создавшейся ситуации?

– Николай Викторович ранее не упускал случая, чтобы не упомянуть о своих связях с бывшим в то время спикером крымского парламента А. Гриценко. После смещения Гриценко с поста и ареста, в кабинете министра сразу же появился портрет В.Г. Джарты, и министр при каждом случае стал подчеркивать теперь уже значимость пришедшей в Крым команды и лично ее лидера Джарты. Когда я к нему обратился по поводу незаконности действий его донецкого зама, министр мне заявил, что он будет всегда поддерживать его, так как они вместе приехали в Крым работать. "Не то, что Вы, крымские татары, захватчики земель", – прочел я в глазах министра и больше за помощью к нему не обращался.

– Каковы Ваши дальнейшие планы?

– Не сдаваться. И. Ванханен причиной моего увольнения в своем приказе указал прогул, которого я не совершал. Я уже более тридцати лет в авиации, где разгильдяи (к каковым я отношу и прогульщиков) так долго работать не смогли бы. За всю мою трудовую деятельность у меня не было ни одного взыскания. Меня уволили из Рескомитета по транспорту и связи по национальному признаку и за общественную деятельность. Но я убежден: имя Амет-Хана Симферопольскому аэропорту носить суждено. И репрессии в отношении меня этому не помеха.

Пользуясь случаем, мы поинтересовались у Нури-бея о новостях в деятельности общественной организации "Ватан къанатлары".

– Нури-бей, расскажите подробнее, чем сейчас занимается Ваша группа?

– В данный момент мы продолжаем сбор средств на изготовление памятника дважды Герою Советского Союза, заслуженному летчику-испытателю СССР Амет-Хану Султану. По просьбе ректората Государственной летной академии Украины (которая находится в Кировограде) мы планируем установить этот памятник на ее территории. Замечу, в канун Дня Победы в академии за счет членов нашей группы, некоторых наших коллег и ее курсантов уже были установлены и торжественно открыты биг-борд и стела, посвященные авиатору! Но ректорат академии посчитал, что для такого человека как Амет-Хан Султан этого крайне мало и обратился к нам с предложением поставить в Кировограде еще и памятник нашему герою. С их мнением не согласиться было невозможно и соответствующее Соглашение между академией и нашей группой было подписано. Вот такая инициатива исходит от людей, действительно чтущих память героя, в отличие от чиновников Крыма.

– А как обстоят дела с присвоением имени Амет-Хана Султана Симферопольскому аэропорту?

– Никак! Наше открытое обращение по этому вопросу в адрес ныне уже покойного Председателя Совета министров В. Джарты, которое было опубликовано и в "Авдете", было направлено для дачи предложений в Министерство транспорта и связи Крыма. Все глупости, которые можно было придумать для нерешения этого вопроса, этим Министерством были заявлены раньше, до новых (слава Аллаху!) оно пока не додумалось, а потому, плюнув на общественное мнение и законы Украины "Об обращениях граждан", "О средствах массовой информации" и на другие нормы, решили просто промолчать. Этот страус не знает, что когда его голова в песке, хвост и все, что ниже хвоста остается на поверхности. Но люди ведь не страусы! Всевышний наградил их, в отличие от больших, но бестолковых птиц и другой живности разумом! Правда, в разной мере, но все же…

Пользуясь, случаем, хотел бы еще раз обратиться к депутатам Верховной Рады Автономной Республики Крым нынешнего созыва: Господа! Не оставляйте о себе память такую же, какую оставила часть Ваших коллег предыдущего созыва, для которых Амет-Хан Султан был прежде всего крымским татарином, а потом уже дважды Героем Советского Союза, Заслуженным летчиком-испытателем СССР, лауреатом Государственной премии СССР. Человеком, благодаря которому, возможно, остались живыми именно ваши отец или мать, ваши дедушка или бабушка, то есть те, без которых не было бы вас!

Господа! Рассмотрите же, наконец внесенный еще этой зимой Вашими коллегами, депутатами Р.Чубаровым и Р.Ильясовым, проект постановления Верховной Рады Крыма о присвоении имени героя аэропорту и примите, пожалуйста, по нему долгожданное положительное решение!

От редакции:

Мы поддерживаем инициативу группы "Ватан къанатлары" присвоить имя Амет-Хана Султана Симферопольскому аэропорту, и присоединяемся к очередному обращению ее председателя к депутатам крымского парламента.

Мы надеемся, что руководство Верховной Рады и Совета Министров АРК дадут свою оценку ситуации, созданной вокруг Н.Бейтулаева, и сделают соответствующие выводы.

10/10/2011

Із фактичним початком виборчої кампанії в сусідній Росії в Криму почастішали випади проти кримськотатарського населення. В автономії з’явилися й інші прояви публічної ксенофобії.

За останні півтора-два місяці півостровом прокотилися акти вандалізму проти культових споруд кримських татар. Найбільш резонансними стали факти руйнування невідомими зловмисниками Азізів (мусульманських святих місць) у Бахчисарайському районі та під Алуштою.

Водночас, у селах Сімферопольського району з’явилися образливі для кримських татар написи. Один із них виявили 3 жовтня в селищі Молодіжне – на паркані біля будинку кримськотатарської родини хтось написав «Татарив на ножі!» Експерти звертають увагу, що напис зроблений українською мовою з помилками.

Крім того, в Сімферополі масово поширювалися листівки напівфашистського угруповання «Русскоє национальноє єдінство», що заборонене в Росії. Деякі з листівок були відверто антиісламськими. Зокрема, на одній із них зображена карта Криму в кольорах імперського прапору Росії і на його тлі намальовані силуети мінаретів із написом: «Зупинимо ісламізацію Росії!»

Антиісламські листівки РНЄ

Російські вибори б’ють по Криму?

Кримський експерт Микола Семена припускає, що фактор Криму знову намагаються використовувати під час виборів у Росії, де у грудні обиратимуть парламент, а в березні – президента.

«Все це пов’язано з перебігом виборчої кампанії в Росії. Деякі сили намагатимуться дестабілізувати ситуацію в Криму, використовуючи антиісламські гасла і міжетнічні суперечки, інші політичні чинники. Знайшовши чергового зовнішнього ворога, наприклад, в Україні, зокрема, в Криму, – це дасть змогу мобілізувати свій електорат», – вважає Микола Семена.

До ланцюжка фактів, що можуть дестабілізувати Крим, експерт відніс і приїзд минулого тижня до Севастополя депутата Державної думи Росії Костянтина Затуліна, а також внесення ним же до російського парламенту законопроекту, який спрощував би отримання громадянства Росії мешканцями Криму без відмови від українських паспортів.

Поки що увагу влади і громадськості на всі ці факти звертає лише Меджліс кримськотатарського народу. Керівник його відділу зовнішніх зв’язків Алі Хамзін каже, що українські спецслужби «займають незрозумілу позицію». Саме на Службу безпеки України він покладає відповідальність за можливу дестабілізацію в регіоні.

«Це не просто недопрацювання. Це щось із тієї сфери, що може посприяти вибуху ситуації в Криму», – вважає Алі Хамзін.

Тим часом у прес-групі кримського главку СБУ відмовилися коментувати ситуацію, що склалася, але сказали, що «ретельно відстежують усі повідомлення про інциденти, які можна розцінити як провокації з метою дестабілізації етнополітичної ситуації в Криму».

Вы что-то слышали о хасидах? Вопрос, безусловно, риторический, поскольку приезд паломников в провинциальную Умань в последние годы становится событием государственного масштаба и вызывает в Украине информационную бурю. Впрочем, это вполне естественно – прибытие 30 тысяч гостей из 24 стран мира для любого государства дело неординарное и широко обсуждаемое, тем более, когда приезжие настолько колоритны внешне и интригующе-своеобразны в поведении.

В этом году о них говорили много и по-всякому – равнодушно, иронично, с желанием понять и особо не горя таким желанием. А ещё с раздражением, осуждением и злобою, распаляясь до истерики «Хасиды идут!», призывая обрушить на иноверцев дубину народного гнева и мощь государственного репрессивного аппарата. Всё-таки назвать нас гостеприимными хозяевами можно с очень большой натяжкой.

Поддерживая национальную идею в целом, я, всё же, не являюсь сторонником теории, что во имя радостной жизни отдельных украинцев, следует изгнать из страны всех остальных, не спящих в вышиванках и не впадающих в благовейный экстаз от звуков кобзы (к слову, если уже и гнать кого, то точно не по этническому признаку). И это не отсутствие корней и чувства своего родства с Украиной, просто я отчётливо вижу в истоках подобной агрессивности неумение, а возможно, и нежелание разобраться в истинных причинах существующих проблем. Сначала объективно разобраться, а уже потом бороться, и бороться именно с причинами, а не их последствиями. На чужих, в том числе и на паломников-хасидов, всегда легче оптом свалить все, в том числе и свои грехи – языка они не знают, наших газет не читают, да и, по всей вероятности, не особо взволнованы тем, что пишет о них пресса. Не за тем паломники в Украину приехали и поднятый вокруг них ажиотаж, собственно, интересен больше нам.

Как бы там ни было и что бы не говорили, но очередного прибытия хасидов в Умань с нетерпением ждали все: власть и бизнесмены, потирая руки в ожидании барышей, местные жители с надеждой на такой нужный приработок, политики – с расчётом на дополнительную возможность напомнить о себе накануне выборов. Ну что же, паломники не обманули ожиданий и в проигрыше никто не остался. Вот только все – политики, власть и мы, обычные граждане, ещё раз засвидетельствовали своё неумение осознать себя единым сообществом и ладить как с приезжими, так и друг с другом. И, наверное, именно эта наша внутренняя взаимная нетерпимость, искусно и искусственно навязываемая нам в последнее время, подпитывает нетерпимость к приезжим, постепенно разрушая международное мнение об Украине, как о стране корректной и гостеприимной.

В 2009 году в Черкасской области было проведено исследование уровня межэтнической толерантности персонала местной милиции и его результаты меня несколько удивили. Анкетирование сотрудников спецподразделения «Грифон» показало, что наибольшую дистанцированность, а проще говоря, неприязнь, они испытывают к чеченцам и евреям. С чеченцами объяснимо – стереотип «каждый чеченец – террорист» распространён довольно широко, особенно среди представителей правоохранительных и силовых структур. «Но почему евреи?»,  – собственно такой вопрос в доверительной беседе я и задал милиционерам. И получил честный ответ – «хасиды». Но, как оказалось, дело совсем не в национальности, вероисповедании или в непривычной внешности, просто каждый год «грифоновцев» из Черкасс на две недели отправляют в город Умань для обеспечения охраны общественного порядка во время паломничества. И всё это время они несут службу ежедневно по 12 часов (с 20:00 до 8:00), до изнурения патрулируя прилегающие к культовым местам улицы, невзирая на погодные условия, под строгим контролем своих и киевских начальников, проживая вдали от семей в общежитии по 6 человек в комнате. Вот и все причины неприязни – не идеология, религия или политика, а отсутствие привычных бытовых условий в сочетании с чрезмерно жёсткими требованиями к режиму работы.

Вероятно, на подобном бытовом дискомфорте базируется и негативное отношение жителей Умани к хасидам, ведь основными претензиями к ним являются: оставленный ими мусор, попытки установить в зоне проведения религиозных обрядов киоски и бигборды на непонятном для украинцев иврите, временные ограничения возможности проехать и пройти по улицам возле объекта поклонения – могилы цадика Нахмана. В основном, именно это служит поводом для обвинений паломников в игнорировании украинских законов и неуважении к украинцам. Обвинений, категоричных по форме высказывания, но очень часто несерьёзных по содержанию.

И уже звучат на пресс-конференциях не только традиционные упрёки к приезжим в провокациях стычек с местными жителями и нарушении правил общепринятого поведения, а и обвинения в ухудшении санитарно-эпидемиологической ситуации в стране. «Последнее время хасиды преступают межу… Я уже не говорю о том, что прибывают паломники из стран, где есть бубонная чума, холера. Вся страна под дамокловым мечом. Если что случится – на всю страну будет наложен карантин»,  – утверждают противники хасидов, подталкивая граждан к активным действиям. Мягко говоря, несколько некорректное утверждение, учитывая, что большинство верующих прибывают к нам из Израиля и США – стран, давно забывших о существовании подобных болезней, в отличие от Украины, где вспышки заболевания холерой периодически фиксируются. Впрочем, обвиняя иностранцев, у нас не принято озабочиваться соответствующей аргументацией, это лишнее – в условиях падения уровня жизни подобные обвинения в любой стране попадают в благоприятную почву, прорастая позже агрессией и насилием.

«Черкасская областная организация ВО „Свобода“ сообщает о начале бессрочной кампании „Умань без хасидов“, которая будет объединять в себе информационные методы, публичные мероприятия, акции прямого действия и будет направлена на решение хасидского вопроса в Умани»,  – таким образом политическая сила заявила о своих намерениях по «налаживанию цивилизованного посещения Умани хасидами». И режет слух противоестественное сочетание понятия «цивилизованное посещение» и формулировки «решение хасидского вопроса», поскольку похожее выражение «окончательное решение еврейского вопроса» в понимании третьего рейха означало массовое уничтожение еврейского населения Европы.

Вот уже депутаты от ВО «Свобода» (почему-то не из Умани, а из города Смела) требуют от губернатора Черкасской области с целью предотвращения захвата хасидами украинских земель передать паломникам прах их духовного лидера цадика Нахмана для вывоза за границу, не обращая внимание на то, что ещё в 1994 году указом Президента Украины на месте захоронения создан Историко-культурный центр и могила цадика включена в перечень памятников истории и культуры, которые находятся под охраной государства.

А инициативная группа граждан предлагает Уманскому горсовету принять решение о замене на восьмиугольные шестиугольных звёзд на флаге Умани, считая последние звёздами Давида и поясняя: «Негоже стягу украинского города иметь слишком много иудейской символики». Что сказать – сомнительная с позиции истории логика, поскольку даже на флаге Богдана Хмельницкого были именно шестиугольные звёзды.

Приезд в Умань паломников уже называется нашествием религиозной секты, и граждан призывают к отпору чужестранной агрессии, расклеивая плакаты «А ты идёшь на марш? „Умань против хасидов“», на которых паломников изображают в виде инопланетян.

И пусть не марш, но немногочисленный и показательно радикальный митинг под таким лозунгом состоялся.

В результате все остались при своём. ВО «Свобода» в очередной раз подтвердила свои твёрдые намерения активными действиями защищать своё понимание национальных интересов Украины, возможно приобретая, а возможно и теряя часть такого нужного для выборов электората. А милиция продемонстрировала всем, и, прежде всего, хасидам свою боеспособность, оправдывая своё многочисленное присутствие в Умани.

Впрочем, вряд ли сами паломники видели данную акцию, а если бы и видели, то всё равно не смогли бы понять, против чего конкретно протестуют обиженные на приезжих жители Умани. Да и насчёт местных жителей замечу: на митинге их было откровенно мало, а иначе чем объяснить, что из 60 задержанных протестующих, только 21 проживал в Черкасской области, а остальные оказались жителями других регионов, имеющих весьма отдалённое представление о проблемах уманчан.

Ясно одно – снова пострадал только имидж Украины, так как традиционное неумение наших правоохранителей обеспечивать общественный порядок без нанесения увечий гражданам, как и изъятые у мирных демонстрантов дымовые шашки и баллончики с газом, авторитета нашей стране не добавили.

Хасидов часто называют загадочным народом, но они более предсказуемы, чем наши отечественные чиновники, не желающие сочетать собственные интересы с потребностями других, хотя именно в таком умении и проявляется мудрость власти. Увы, но проявляемая этой самой властью нерасторопность и безответственность по отношению к паломникам и жителям Умани, неумение увязать традиции одних с бытовыми привычками других и является фундаментом для откровенной ксенофобии по отношению к хасидам. Здесь – как в случае с сотрудниками «Грифона»: изыщи милицейское руководство возможность организовать несение службы не в две смены по 12 часов, а в трёхсменном режиме по 8 часов, уровень неприязни к паломникам, без сомнения, резко бы снизился.

Но украинские чиновники всегда предпочитают бороться с трудностями по-своему, подгоняя чужие потребности под собственные стандарты и впоследствии искренне удивляясь недовольству окружающих.

Вот, например, хасиды, стремясь улучшить условия пребывания единоверцев во время посещения Умани, заасфальтировали и отгородили бетонными плитами территорию для пункта питания паломников, чем создали определённые неудобства для жителей соседнего дома, так как объезжать отгороженный участок по соседней улице неудобно из-за ее ужасного дорожного покрытия. Горожане обратились по этому поводу к своему мэру, и тот нашёл мудрый компромисс, пообещав решить проблему и заасфальтировать улицу. Но так как мэр особо не спешил выполнить своё обещание (как и отремонтировать эту дорогу не в авральном порядке, до паломничества), жители самостоятельно разрушили построенное ограждение.

Аналогичным образом уманчане расправились с установленными хасидами указателями и бигбордами – их просто срезали под прицелами многочисленных фото и видеокамер. Причина проста – на щитах размещались объявления на иврите, без перевода их содержания на украинский язык. «Я просто не понимаю, зачем это делать. Это не реклама, а объявление о том, где собираться людям, уезжающим в аэропорт»,  – вздыхает хасид и добавляет: «В Украине, чтобы дышать, нужны документы, но тут же совсем другое дело…» Вполне допускаю, что наличие вокруг вывесок на незнакомом языке раздражает местных жителей, но, всё же, именно местная власть должна бы была озаботиться их переводом на родной украинский.

Наши чиновники зачастую исповедуют непонятную и не совсем логичную позицию: с одной стороны торжественно заявляют, что обеспечение надлежащих условий для прибывших в нашу страну паломников – это имидж Украины и способ развития туристической отрасли, с другой – озабоченно кряхтят, мол, хлопотное это дело и затратное.

Кстати, о таком деликатном вопросе, как деньги. О суммах затрат государства на приём хасидов-паломников говорить отчего-то не принято. Правда, мелькнуло сообщение о том, что в этом году, в связи с паломничеством, на ремонт коммунальной техники и дорог в Умани государством выделено больше 30 миллионов гривен. Достойное дело, хотя, давайте быть честными, непосредственно к хасидам такой дар имеет косвенное отношение – паломники уедут, а дороги и техника в Умани останутся на радость горожанам.

Бытующее мнение о том, что на Украину ложится груз финансового и материального обеспечения хасидов, не что иное, как ещё один миф, связанный с ними. Всё с точностью до наоборот – платят паломники, но у чиновников почему-то считается моветоном сообщать жителям Умани о суммах, полученных от хасидов или вложенных ими в местную инфраструктуру.

Пример: ситуация с водой в Умани неблагополучная, и город получает воду регламентировано по часам. С учётом этого хасиды потратили 700 тысяч гривен со счёта Международного благотворительного фонда имени Раби Нахмана и проложили почти 2 км водопровода к своей синагоге, обеспечив водой попутно и прилегающие к ней жилые дома. Но, когда во время паломничества потребление воды увеличивается, а напор в водопроводе, естественно, слабеет, местные жители считают, что хасиды «воруют» у них воду, полагая, что водопровод провели власти города.

Или, скажем, в этом году данный фонд заранее оплатил проезд хасидов в маршрутках Умани, но с них всё равно дополнительно брали по 10 долларов за 3 км дороги.

Паломники платят за своё пребывание в Украине много и платят всем. Платят, обычно, безропотно, но неуёмная жадность наших чиновников возмущает и их. В 2009 году хасиды даже обратились в прокуратуру, считая, что выставленные им счета несоизмеримы с предоставляемыми услугами. За две недели пребывания паломников в городе «Уманьводоканал» потребовал уплаты 182 тысячи гривен за поставку воды, и это без учёта оплат по показаниям счетчиков на синагоге – основном объекте потребления воды. Санэпидемстанция в 15 тысяч оценила свои услуги за обследование объектов, КП «Коммунальщик» запросил за уборку мусора – 70 тысяч, «Уманьгаз» – 27 тысяч (тоже без учёта показаний счётчиков), налоговая – 14 тысяч. Сколько затребовала МЧС за обследование противопожарного состояния мест проживания и культового поклонения хасидов, неизвестно, но говорят, что МВД выставило хасидам счёт на 650 тысяч гривен за охрану общественного порядка во время паломничества, хотя по Закону «О милиции» она обязана обеспечивать правопорядок совершенно бесплатно.

В 2010 году, как сообщают хасиды, милиции было переведено 205 тысяч гривен, водоканалу 70 тысяч, МЧС и местным газовщикам – по 60 тысяч, коммунальным службам – 40 тысяч и ещё 60 тысяч за вывоз мусора. Помощник председателя Международного благотворительного фонда имени Раби Нахмана Шимон Баскила прокомментировал эти расходы так: «Мы понимаем, что наш приезд требует дополнительных ресурсов от города и мы платим. Но хотелось бы за такие деньги получать хоть какие-нибудь услуги. Горячей воды вообще не было, с холодной перебои. Мусор вывозили плохо. За что мы платим? Мы хотели заключить договор на вывоз мусора с частной фирмой, но чиновники начали ставить нам палки в колёса и дали понять, что деньги должны идти только им».

Вот и задумаешься, на кого должна обрушиваться волна неприязни жителей Умани, вызванная бытовыми неудобствами, связанными с приездом паломников? И почему власть, ежегодно получая от них деньги на обеспечение комфортного сосуществования с местными жителями, не может устранить раздражители, которые приводят к росту ксенофобии в отношении хасидов? И, может быть, логичней проводить в Умани марш «Умань без жадной власти», а не «Умань без хасидов»?

Кстати, представители Уманских общественных организаций, допускают, что в их городе умышленно нагнетается ситуация вокруг паломников: «Местная власть получает от хасидов достаточно большие деньги. Ей просто выгодно провоцировать конфликты, а потом требовать от паломников – давайте деньги, а мы будем вас защищать от местных антисемитов, которых тут великое множество. И хасиды верят подобным мифам про местных злобных «гайдамаков». Учитывая это, будет логичным признать, что протестные акции национальных сил в Умани, на первый взгляд направленные против инертности и бесхозяйственности власти, этой самой власти весьма выгодны.

Следует упомянуть и ещё об одной проблеме, в существовании которой традиционно обвиняют приезжих – создание милицией вокруг объектов паломничества зоны контролируемого допуска, куда граждане Украины могут попасть только по пропускам. Пожалуй, тоже обвинения не по адресу – самим хасидам подобная инициатива милиции категорически не нравится, и их представители в своё время обращались с просьбой к милиции не превращать место их проживания в резервацию, подчёркивая, что пребывание паломников в Умани ни в коей степени не должно нарушать права украинцев. Да и вообще, неразумно перекладывать на хасидов ответственность за существование проблем, возникающих при взаимоотношениях милиции и населения. Нет вины паломников в том, что милиционеры оцепления порою некорректны с гражданами Украины, а сотрудники ГАИ, воспользовавшись ситуацией с перекрытием улиц, мздоимствуют и терроризируют местных водителей.

Ещё одно распространённое обвинение, суть которого, так образно сформулировал, говоря о хасидах, лидер ВО «Свобода» Олег Тягнибок : «Ко мне приходит гость, он мне ломает всю мебель в доме, гадит на кухне, создает полный бардак…»

«Второй год мы имеем подобное несчастье. Во время проведения мероприятия в наших подъездах устраивается общественный туалет. Несмотря на то, что там поставили несколько биотуалетов, при таком скоплении народа они все идут сюда. Ходят десятками, если не сотнями, стыда – ни капли. Их не смущает присутствие посторонних, среди которых много детей, которые становятся свидетелями подобного позора. Мы стоим у подъездов и держим оборону, но взывать к их совести бесполезно. Идёт столько людей, что мы не можем с ними справиться – мусор, бутылки, бумаги, спиртное. Идут табуном. Мы вспоминаем это с отвращением, смрад стоял на весь двор, а в подъездах, что служили туалетами, лужи стекали с третьего этажа аж на первый. Такая ситуация будет повторяться из года в год» – жалуются наши граждане.

Только это уже жители Житомира, и жалуются они не на хасидов, а на своих соотечественников. Именно к таким последствиям приводит празднование своих юбилеев местным ТРЦ «Глобали», на которых, заметьте, присутствуют не десятки тысяч, а всего несколько сотен человек. И причина здесь та же – отсутствие внимания власти к потребностям как участников праздника, так и проживающих с ним по соседству.

Ну, и культура поведения, конечно. Только судя по сюжету, это не исключительно проблема хасидов, которые, кстати, соглашаются, что определённая часть паломников, в основном из молодёжи, относится к поездке в Умань как к увеселительной прогулке, совмещённой с празднованием иудейского Нового года.

И вот представил я: а если бы в какой-то небольшой городок приехали со всей Украины 30 тысяч наших земляков (исключительно мужчин). Поселились все вместе и начали отмечать Новый Год в украинских национальных традициях и с присущим для этого праздника размахом. Как положено – с салатом оливье, горилкой, салютами и петардами, песнями и танцами, походами к ёлке и братанием на улице. Ну, вы сами знаете… И так – две недели. Осмелюсь предположить, что картина не особо бы отличалась от празднования в Умани. Лично мне на Новый год с головой хватает образчиков активного веселья от своих соседей по дому, и это совсем не значит, что они плохие люди.

Подводя итоги, скажу: неоднократно замечал, что у хасидов-паломников очень популярны три слова «доллар, мафия, бардак», которые они старательно выговаривают на русском языке. Это вам подтвердит любой, кто имел возможность пообщаться с ними. Вот и в этом году, немолодой паломник, перед посадкой в автобус для отправки в Борисполь, бросил пакет с одноразовой посудой в скопившуюся на дороге кучу мусора. Увидев мою неодобрительную гримасу, он смущённо пожал плечами, а затем, кивнув головою на стоящий поблизости переполненный контейнер для отходов, удручённо произнес: «Бардак».

Наверное, настоящим хозяином в доме следует считать того, кто умеет принять гостя, а не выгнать его. И нужно крепко призадуматься – только ли хасиды должны быть в ответе за всё, что происходит во время их паломничества в Умани? Задуматься и сделать мишенью для нашего недовольства истинных виновников – «доллар, мафию, бардак».

Скоріше за все, 7 років ув’язнення для Ю. Тимошенко – це не остання рокова помилка нашої влади, але найбільш значуща. Після цього, я думаю, вже ні в кого не залишилось ані надії на те, що влада якось зміниться на краще, ані на її адекватність.

Звичайно, можна мужньо ображати і пана Путіна, і дати ляпасу і Європі, і США просто із хлоп’ячого бажання помститися вередливій опозиціонерці Юлі. Ну, як можна не помститися? Хай злякається і знає, що справу має з «конкретними пацанами», а не з якимись  гуманоїдами.

А що про те саме дізнається Європа, те, що геть усі провідні політики в шоці – то їх справа. Хай тепер думають, з якої планети впала нам на голову ця негуманоїдна  влада.

Мене не здивував цей вирок. Я буваю в наших найгуманніших у світі судах і бачу, як зовсім нікого не цікавить ані думка адвокатів, ані здоровий глузд. Цікавить тільки бажання замовника. Під час таких судів я відчуваю себе в потойбічному світі, де все викривлено – і час, і простір, і прості людські відчуття, і цінності.

Те ж саме ми спостерігали під час суду над Тимошенко, Луценко й іншими екс-посадовцями.

Проти Луценка взагалі немає жодного реального обвинувачення, але наші негуманоїди-прибульці навіть лікувати його не хочуть, хоча він дуже хворий і потребує обстеження і лікування в спеціалізованому гастроентерологічному відділенні., а не в лікарні СІЗО. Але тепер я розумію, що влада просто бавиться з Юрієм Віталійовичем, як і з Тимошенко, як кішка з мишею. Їм це просто приємно. Такий собі садистський кайф. Я не вірю, що апеляція вирішить щось інше, що в КК внесуть зміни.

Мені дуже дивно, що наш Президент промовляє дуже правильні і гідні речі. Тільки його ніхто не слухає. От і в цьому випадку може бути саме так. Чи то прибульці-негуманоїди нашим Президентом керують на відстані, а все зло роблять самі? Чи то вони мозками усіх чиновників заволоділи, і ті доброго Президента не чують? Але щось дивне в нас точно відбувається.

Я уявляю собі здивованість і розчарування Європи та США, коли їм постійно говорять одне, роблять протилежно, а потім шукають винного, коли нелюдська справа вже зроблена. Як тут домовлятися не тільки про євроінтеграцію, а взагалі будь про що.

А в Україні, на відміну від Білорусі і навіть Росії, є потужний відносно самостійний бізнес, який тримає активи в Європі і США. І оця маячня на фіг йому не потрібна. Я розумію, що їм не цікаві ані Луценко, ані Тимошенко, але їм цікаві Європа і США, тому вони навряд чи зрадіють, побачивши наш світ європейськими очима.

Оця дурна каша, дурна, жорстока, та ще і без краплі сенсу і здорового глузду – кому ми, такі гарні, потрібні? Хіба що Росії, що через її імперський комплекс буде рада загнати Україну в глухий кут, а потім підібрати її, як кинуте кошеня, і володіти нею. Але при тому, що від Полтави до Галичини ми маємо свідому Україну – це прямий шлях до громадянської війни і втрати єдності країни. Влада цього не розуміє. Що вона тоді взагалі розуміє?

Вирок Тимошенко – це вирок усім: і владі, і суспільству. Владі – тому, що вона не керує країною, а тільки задовольняє свої найгірші інстинкти. А суспільству – тому, що воно цьому потурає.

Тимошенко, з моєї точки зору, такий самий політик, як уся наша пострадянська політична еліта. До речі, на відміну від Луценка, людини щирої і безкомпромісної у своїх поглядах і діях.

Навіщо владі боротися з Тимошенко і кидати її за грати, так собі при цьому шкодячи?

Але питання можна ставити тим, хто має вуха, і, особливо, мозок.

Вирок Тимошенко доводить одне: прибульці-негуманоїди не мають ані людського мозку, ані вух. А головне – безсердечні вони, бо там, де їх створили – на планеті Радянська імперія – серце завжди було зайвим. На жаль, надії на те, що випустять Луценка та інших екс-посадовців у мене немає. І дуже боюсь, що сценарій, який я намалювала – дрібними, але дружними кроками до громадянської війни і розвалу країни – не буде реалізований, тільки якщо Україні Бог допоможе. Але і для цього потрібні надзусилля суспільства.