Бюлетень "Права Людини", 2012, #07

Проект Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) відповідає в цілому нормам чинної Конституції України 1996 р. Йдеться, перш за все, про його відповідність положенням статті 3 Основного Закону, яка говорить, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,   недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Крім того, як зазначається в частині другій цієї ж статті, «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Логічно, що при цьому «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Не викликає сумніву, що ухвалений Верховною Радою України в першому читанні проект КПК України є значним внеском в реалізацію кращих ознак нормативної стратегії Конституції України, яка є спрямованою на перетворення України з типової посттоталітарної країни на сучасну ліберально-демократичну європейську державу. В цьому сенсі можна сказати, що проект КПК України відповідає як нормам-принципам розділу І Конституції щодо засад конституційного ладу, так і спеціальним конституційним положенням з розділу VII Основного Закону під назвою «Прокуратура», а також розділу VIII Конституції під назвою «Правосуддя». Що ж стосується менш суттєвих поточних зауважень і застережень, то вони зводяться до наступного:

1. Частина друга статті 12 проекту КПК України передбачає можливість «затримання особи через підозру або звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення» на термін до 72 годин. Проте чинна Конституція України говорить, що затримання особи на термін до 72 годин може мати місце… «у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити» (частина третя статті 29 Конституції України). Варто також підкреслити, що сам по собі термін затримання – 72 години в нинішніх умовах (стан розвиненості національних комунікацій, транспорту і зв’язку) виглядає надміру тривалим. Не випадково в проекті Конституції України від Президента України В.Ющенка 2009 р. даний термін було скорочено до 24 годин. Фахівці в ділянці кримінально-процесуального законодавства стверджують, що оптимальним за сучасних умов мав би бути термін у 48 годин.
2. Крім того, Конституція України не містить в собі й не передбачає юридичного поняття «кримінального правопорушення». Зокрема, стаття 62 Основного Закону визнає презумпцію невинуватості в якості норми, яка узгоджується лише з юридичним поняттям «злочину». Тому, строго кажучи, Конституція України не передбачає можливості застосування презумпції невинуватості до суб’єкта права, який вчинив не злочин, а «кримінальний проступок» (ще одна новела в проекті КПК). 

1. У статті 13 проекту КПК України стверджується, що «не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням». При цьому в частині четвертій статті 223 проекту КПК говориться, що «проведення слідчих (розшукових) дій у нічний час (з 22 до 6 години) не допускається». Враховуючи вищезазначене, в статті 13 проекту КПК варто було б застановити, що проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку здійснюється, як правило, в денний час. Слід підкреслити, що подібну редакцію норми передбачали окремі проекти Конституції України, розроблені в різний час структурами українського громадянського суспільства.
2. Стаття 16 проекту КПК України передбачає також можливість «обмеження права власності під час кримінального провадження». З приводу даного положення слід зазначити таке. Хоча частина перша статті 64 Конституції України говорить про принципову можливість «обмеження конституційних прав і свобод» людини і громадянина, проте дана лексична конструкція є неоптимальною з юридичної точки зору. Як витікає з частини другої статті 22 Конституції України, «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Це у свою чергу означає, що людину чи громадянина можна обмежити лише у здійсненні суб’єктивних прав і свобод, які належать їй/йому невід’ємно й в непорушному стані. Варто підкреслити, що саме такий юридичний підхід до можливості обмежень у здійсненні суб’єктивних прав і свобод людини втілено в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.
3. Звертає на себе увагу також те, що пункт 7 частини третьої статті 42 проекту КПК України передбачає «негайне повідомлення членів сім’ї, близьких родичів чи інших осіб про [факт] затримання і місце свого перебування». Однак частина шоста статті 29 Конституції України говорить лише про те, що «про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого». Очевидно, що розширення в поточному законодавстві кола осіб, яким має повідомлятися про арешт чи затримання будь-якої людини повністю відповідає гуманістичному спрямуванню не лише статті 3 чинного Основного Закону. Далеко не всі люди мають родичів, про яких йдеться у статті 29 Конституції України. Крім того, розширення кола осіб, яким можна (необхідно) повідомляти про факт арешту або затримання відповідає загальним тенденціям розвитку конституційного права. Зокрема, норма про те, що про факт арешту або затримання фізичної особи повинні бути повідомлені не лише родичі затриманого, але й просто близькі йому люди містяться в оновлених текстах сучасних конституцій. Наприклад, частина четверта статті 104 Основного Закону ФРН (1949) говорить в даному випадку про «довірених осіб», а стаття 5 Конституції Бразилії (1988) вимагає, щоб про арешт (затримання) людини негайно повідомлялися її родичі або інші, вказані арештованою особою, люди.
4. Необхідно зазначити, що положення частини восьмої статті 42 проекту КПК України про те, що «підозрюваному, обвинуваченому вручається пам’ятка про його процесуальні права та обов’язки» також відповідає загальній тенденції конституційного вдосконалення гарантій захисту прав і свобод людини в Україні. Подібні новели передбачалися проектами Конституції України, створеними в межах правозахисних ініціатив ще в 1994 та 2008 роках.
5. Як показує синтаксичний аналіз низки норм проекту КПК України, редакційного вдосконалення потребує частина перша статті 60 проекту («Заявник»), а також пункт 9 частини другої статті 65 проекту КПК. У першому випадку необхідним є суттєве редакційне поліпшення змісту норми, в другому – йдеться про необхідність вживання слова «особа» в кінці речення в однині, а не в множині.
6. Найбільш проблемним в проекті КПК України (з точки зору чинної Конституції України) є положення про те, що функція досудового слідства покладається віднині на органи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, а також на слідчих державних органів, які здійснюють контроль за додержанням українського податкового законодавства (стаття 216 проекту КПК). Суть проблеми полягає в тому, що пункт 9 «Перехідних положень» Основного Закону покладає на Українську державу обов’язок «сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування». При цьому для багатьох аналітиків залишається відкритим питання про те, чи Конституція України передбачає формування повністю автономних органів досудового слідства («слідчого комітету», «бюро розслідувань» тощо), чи вона має на увазі лише перерозподіл повноважень між вже існуючими в Україні досудовими слідчими структурами. Прихильники першої точки зору схильні думати, що чинна Конституція України передбачає формування окремого органу виконавчої влади, на який мало б покладатися досудове слідство. Менш радикально налаштовані фахівці схильні думати, що Конституція 1996 р. має на меті лише звільнення від функції слідства існуючих органів прокуратури України. Таким чином, дане питання можна вважати все ще відкритим. Знайти відповідь на нього міг би Конституційний Суд України шляхом офіційного тлумачення пункту 9 розділу XV чинної Конституції України.

4 березня 2012 року.

Причиною подання Служби безпеки України, як зазначив Конституційний Суд (далі – також Суд), було прагнення одержати офіційне тлумачення частини третьої статті 62 Конституції України 1996 року про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».

Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначеного положення суб’єкт права на конституційне подання обґрунтовував неоднозначною судовою практикою щодо оцінки допустимості доказів у кримінальних справах. На його думку, подані будь-якою особою відповідно до частини другої статті 66 Кримінально-процесуального кодексу докази не відповідають вимогам допустимості, якщо вони одержані з порушеннями, які є пов’язаними з незаконним обмеженням основоположних прав і свобод людини, а також з порушеннями, які настали внаслідок діяльності, що має формальні ознаки оперативно-розшукових дій, але здійснювалась особами, які не були на це офіційно уповноважені. На думку суб’єкту подання, органи дізнання, досудового слідства та суду, а також їх посадові особи не мають права визнавати фактичні дані доказами у кримінальній справі, якщо вони були одержані незаконним шляхом в розумінні положень частини третьої статті 62 Конституції України.

Розглянувши подання, Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що збирання, перевірка та оцінка доказів можливі лише в порядку, детально передбаченому законом. Відповідно до статті 65 Кримінально-процесуального кодексу доказами в кримінальній справі є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлює наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами. При цьому перелік суб’єктів, які можуть подавати докази, має визначатися у спеціальному законодавстві.

Крім того, як зазначив Суд, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки ті фактичні дані, які було одержано у відповідності до вимог кримінально-процесуального закону. Тому перевірку доказів на їх допустимість слід вважати гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі, а також засобом, що сприяє ухваленню законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дав підстави Судові для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: 1) з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) з порушенням встановлених законом норм щодо порядку, засобів та джерел отримання фактичних даних спеціально не уповноваженою на оперативно розшукові дії особою.

Суд наголосив на тому, що оперативно-розшукові заходи можуть проводитися виключно визначеними в законі державними органами та їх посадовими особами, які зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Основного Закону України). Тобто проведення оперативно-розшукових заходів або використання засобів для отримання фактичних даних повинно відбуватися виключно з дотриманням прав і свобод людини і громадянина, у прямо передбачених законом випадках, а також у відповідному процесуальному порядку й лише тими особами чи підрозділами, які спеціально уповноважені здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Порушення особами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, вимог законів України при одержанні фактичних даних, слід вважати підставою для визнання зібраних у такий спосіб доказів недопустимими. З останньою констатацією важко не погодитись.

З іншого боку, Конституційний Суд зазначив, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не лише в результаті оперативно-розшукової діяльності спеціально уповноважених на неї осіб, але й випадково чи цілеспрямовано зафіксовані фізичними особами, які здійснювали приватні фото-, кіно-, відео-, звукозаписи. При цьому, як підкреслив Суд, при оцінюванні в якості доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять в собі інформацію про скоєння злочину чи підготовку до нього, необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій приватних фізичних чи юридичних осіб, а також мету фіксування ними зазначених даних.

У результаті Суд дійшов принципового висновку про те, що подані будь-якою фізичною чи юридичною особою речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони були одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини і громадянина або якщо вони були одержані внаслідок цілеспрямованих оперативно-розшукових дій, на які дані особи не були офіційно уповноважені. Тобто Конституційний Суд висловив своє переконання в тому, що положення статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних: 1) в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених осіб, але з порушенням ними конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина; 2) з порушенням процесуального порядку їх збирання, встановленого законом); 3) шляхом вчинення цілеспрямованих оперативно-розшукових заходів приватними (не уповноваженими на подібні дії) особами.

В резолютивній частині Рішення Суд, керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 63, 65, 67, 69, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України» повторив, що одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності не може бути вчинене незаконним шляхом, а обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання нею конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом. Крім того, не можуть вважатися доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Останні слова в Рішенні Суду правозахисна спільнота розцінила як безпосередньо присвячені майорові держбезпеки М.Мельниченкові, оскільки саме його дії відповідають поняттю аматорських оперативно-розшукових заходів (таємна фіксація розмов на електронний записувач, несанкціоноване встановлення апаратури звукозапису в кабінеті Президента України тощо), вчинених технічно компетентною, але спеціально не уповноваженою на це законом особою.

У результаті, Конституційний Суд створив юридичний механізм боротьби з усіма – реальними й лише потенційно можливими «мельниченками». Він суттєво полегшив роботу адвокатів на процесах, де у ролі звинувачених могли б виступати високопосадові особи, яких і без того «голими руками не візьмеш». Думається, однак, що суворо обстоюючи законність, Суд став на захист більшою мірою абстрактного принципу, ніж реальних інтересів громадянського суспільства. Уявімо собі на мить ситуацію: порядна людина сидить у сквері й бачить, як жінка залишає біля входу в банк, установу чи офіс коляску з немовлям. Потім ця ж людина бачить, що до коляски підходить чоловік, який намагається витягнути з неї дитину, щоб перекласти її в багажник свого авто… Якщо при цьому наш спостерігач почне записувати побачене на відео (телефон тощо), то він (за визначенням Конституційного Суду) цілеспрямовано вчинятиме оперативно розшукові дії, на які не був уповноважений. Тому його запис не буде долучений в якості доказу по страві...

Тобто Суд виписав надто «ідеальну», доведену до «логічного абсурду», «клінічно чисту» й тому нереалістичну модель аматорської боротьби із злочинністю в Україні: щойно особа побачить чи почує, що якийсь VIP вчиняє злочин, вона повинна припинити слухати (дивитися в бік) злочинця, подзвонити до прокуратури, СБУ чи міліції, назвати себе і свою адресу, а потім викласти суть справи… В подальшому ситуативний (бо цілеспрямованість, на думку Суду, лише шкодить) борець-волонтер із злочинністю має мирно чекати повістки в райвідділ МВС, прокуратуру чи суд. Що ж, корисне Рішення для країни, в якій сотні тисяч громадян були винищені представниками державної влади взагалі без слідства і суду.

З процесуальної точки зору рішення Конституційного Суду є приблизно таким: переслідувати злочинність необхідно у настільки суворій відповідності до закону, що це робить дане правило «злочинним». Невипадково філософ Г.Спенсер вважав злочинним будь-який закон, що перевищує моральні вимоги до пересічного індивіда. З політичної точки зору Рішення Суду є компліментарним до Л.Кучми. В етичному сенсі воно є інфантильним, чорно-білим, утопічним і погано узгодженим з вимогами здорового глузду…

Шановний Голово Верховної Ради, шановні панове депутати!

Я займаюся правозахистом 40 років, останні 20 років – професійно. Ніколи не був членом жодної політичної партії, і є вільним від політичних впливів. Я вже давно навчився у своїх старших друзів – Лариси Богораз, Сергія Ковальова, Євгена Сверстюка – головним принципам правозахисту: незалежності, насамперед від влади і від політиків, недискримінації, що означає захист жертв порушень прав людини незалежно від їх переконань та партійної належності, раси, кольору шкіри, етнічної належності, мови, релігії тощо, і максимальної інформаційної чесності: говорити тільки те, що думаєш, та називати речі своїми іменами. І ось що я хочу Вам сказати.

Якщо в 2005-2009 роках ми зазначали, що політика держави в царині прав людини є безсистемною, хаотичною та неефективною, то щодо останніх двох років мусимо констатувати: права людини взагалі не є пріоритетом державної політики. Норма статті 3 Конституції – «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» – виглядає просто знущанням, а влада вочевидь демонструє зневагу до прав людини та брутально тисне на суспільство: порушує Конституцію і закони, принципи верховенства права, громадянські права і політичні свободи, знищує залишки незалежності судів, перетворивши суддів на слухняних виконавців чужої волі. Держава працює виключно на «покращення життя вже сьогодні» своєї верхівки, а до решти українців ставиться з принизливим презирством. Такого не було за всі 20 років незалежності! А сьогодні бідним вважає себе кожен четвертий українець, а за стандартами ООН для Європи бідних в крані – 80%. Влада не звертає жодної уваги на критику і в кращому випадку лише імітує співпрацю з громадськістю, а замість діалогу з суспільством як з рівноправним партнером, навпаки, вдається до політичних переслідувань своїх опонентів і протестних громадянських рухів, намагаючись залякати їх, використовуючи для цього правоохоронні органи і суди. Це все викликає подив – влада діє так, немовби кара Господня і не існує!

Скажу іншими словами: історичний досвід доводить, що політичний режим, який порушує права людини все більше і більше, приречений на поразку. В цих умовах влада швидко втрачає легітимність. Сьогоднішню ситуацію можна порівняти з пожежею в лісі, і тому боротьба з гусенями на окремому дереві великою мірою втрачає сенс. Безперечно, припинення порушень прав людини в конкретних випадках є важливим завданням омбудсмана, але сьогодні його першочерговим завданням є – постати на заваді існуючим системним і масовим порушенням прав людини, і говорити про потенційні загрози правам людини, які містяться в законах, що ухвалюються, рішеннях виконавчої влади та місцевого самоврядування. Для цього омбудсман мусить ставити правові питання про це перед Конституційним судом, активно використовуючи своє право конституційного подання.

Омбудсман має публічно визначати основні проблеми прав людини в країні. Певен, що сьогодні це знищення підвалин правосуддя. Сильна незалежна та справедлива судова влада – головна передумова захисту прав людини, без цього правозахист перетворюється на фікцію. Ще Блаженний Августин казав, що держава без незалежного суду – це не держава, а зграя розбійників.

Омбудсман має бути активним в інформаційному просторі і говорити про загрози правам людини. Він має активно співпрацювати з недержавними громадськими організаціями, створити регіональні представництва, інститут спеціалізованих омбудсманів з питань прав меншин, прав дитини, свободи інформації та захисту персональних даних, прав позбавлених волі із відповідними повноваженнями, щоб суттєво збільшити кількість людей, спрямованих на активний правозахист.

Сподіваюсь бути почутим. І ще показати вам останню доповідь, яку сьомий рік поспіль готують недержавні правозахисні організації разом, це доповідь за 2011 рік, і презентувати цю доповідь Голові Верховної Ради. Дякую за увагу.

12 березня відбулося чергове судове засідання у справі Якова Строгана  в Київському районному суді м. Харкова. Суддівська колегія у складі суддів - Бородіной Н.М., Зуба Г.А. та Садовського К.С. – вирішила змінити підсудному запобіжний захід на підписку про невиїзд.

Нагадаю суть справи. Яков Строган звернувся до ХПГ у листопаді 2010 року зі скаргою на катування у міліції в серпні, коли міліціянти вимагали у нього велику суму за закриття справи, порушеною за заявою сусіда Марченка про бійку. Строган домагався покарання тих, хто його катував. За це міліціянти схопили Строгана і знову по-звірячому катували його, та ще й звинуватили у замаху на вбивство Марченка.

Суддя Київського районного суду Муратова, вирішуючи питання про запобіжний захід, не звернула ніякої уваги на те, що Яків Строган був побитий у міліції, прийняла рішення тримання під вартою. З часу прийняття цього рішення минуло рік і три місяці, які Яків Строган провів у СІЗО без будь-яких підстав для цього.

Адвокат С.І. Медведев звернувся до суду з клопотанням про виклик судово-медичного експерта безпосередньо в судове засідання. Саме цей експерт написав дуже дивні висновки про важкі тілесні ушкодження, які нібито наніс Яків Строган потерпілому, вдаривши його ножем. Але ніж не був пред’явлений суду. П’яна бійка, яка була між Строганом і потерпілим закінчилася тим, що Строган штовхнув Марченка, а той впав на розбиту ним самим пляшку з під пива. Але експерт наполягав, що ушкодження спричинені ударом ножем.

І ось тут я хочу сказати про надзвичайну фаховість і логічність адвоката С.І. Медведева. Він вщент розкритикував висновки експертизи, і експерт не зміг  відповісти на більшість його запитань. Після чого навіть прокурор зажадав комісійної повторної експертизи, і адвокат підтримав це клопотання. 21 вересня суд прийняв рішення провести повторну комісійну експертизу. Пройшло близько півроку. Експертиза довго тягнулася і тільки місяць тому поступила до суду.

Результати повторної експертизи відрізнялися від попередньої як день від ночі.

По-перше, експертиза встановила легкі тілесні ушкодження. По-друге, визнала, що наявні ушкодження не могли викликати довготривалого розладу здоров’я. по-третє, експертам так і не надали речові докази – ніж і деякі важливі аналізи потерпілого.

Після оприлюднення результатів нової експертизи, один із суддів запитав прокурора – чи не збирається прокуратура змінити статтю обвинувачення. Прокурор зніяковів і сказав, що мало часу пройшло, і вони ще не вирішили.

Адвокат Медведев оголосив клопотання про зміну Строгану запобіжного заходу, враховуючи результати нової експертизи.

Після чого суд пішов до нарадчої кімнати на півгодини.

І через півгодини колегія суддів прийняла рішення про необхідність представлення експертам речових доказів, і, головне, несподівано задовольнила клопотання адвоката про зміну запобіжного заходу. Присутні зустріли це рішення оплесками.

І людина, яка 15 місяців перебувала у СІЗО, відразу опинилася на волі.

Яків Строган разом з дружиною пішли забрати сина із дитячого садочку. Щастя було розлито у повітрі. Щасливі були і вони, і ми.

Але постає те ж саме питання: чому наші судді так легко приймають жорстокі рішення – про тримання під вартою під час слідства і судового розгляду, карають людей позбавленням волі за ненасильницькі і неважкі злочини? Адже всі ми люди, І, здається, значно приємніше не вчиняти жорстокі вчинки.

І тут згадуєш, як в нас пов’язані і суди, і прокуратура, і міліція. І прокурори, як сказав адвокат Медведев, захищають корпоративні інтереси. Але і суди в більшості їх захищають.

Варто було б згадати суддю Муратову. Так і тягнеться мотузка – міліція – прокуратура – суд. І ми ніколи не подолаємо ані корупцію в правоохоронних органах і судах, ані катування в міліції, якщо не реформуємо судову систему.

Новий КПК передбачає суд присяжних з трьох осіб – це просто знущання!. Троє народних представників, як за радянських часів двоє народних засідателів (в народі їх точно прозвали «кивалами») – усе це легко піддати будь-яким корупційним схемам.

Присяжних буває, як мінімум шість, в розвинених країнах – дванадцять. А в Україні, якщо дійсно бажати подолати корупцію, присяжних повинно бути не менше дванадцяти.

Суди повинні бути незалежними – це вкрай необхідно для країни.

Останні політичні процеси над Юрієм Луценком, Юлією Тимошенко, Валерієм Іващенком, просто зганьбили Україну перед усім світом.

На тлі всіх цих жахів людяне рішення суддів про звільнення Строгана – як маленький промінь світла в темряві.

По заявлению Генерального прокурора Украины отменен приговор апелляционного суда Запорожской области в отношении незаконно осужденного жителя региона Максима Дмитренко. Об этом сегодня, 13 марта, как передает корреспондент РепортерUA, сообщили в пресс-службе Генпрокуратуры Украины. Восемь лет Максим отсидел в тюрьме за одно из преступлений, совершенных "пологовским маньяком": изнасилование и убийство 17-летней девушки.

Генеральной прокуратурой Украины проводится досудебное следствие по делу о преступной деятельности Ткача С.Ф., которым на протяжении 1981-2005 лет на территории Запорожской, Днепропетровской и Харьковской областей совершен ряд убийств и изнасилований женщин и несовершеннолетних девушек. Установлено, что за одно из таких преступлений, совершенных Ткачом С.Ф., в 2005 году Запорожским апелляционным судом был незаконно осужден Дмитренко М.В. к длительному сроку заключения.

Генеральной прокуратурой Украины по делу Дмитренко М.В. проведено тщательное расследование по вновь открывшимся обстоятельствам, по результатам которого 01.02.2012 в Высший специализированный суд Украины внесено заявление о пересмотре в отношении него приговора.

Указанное заявление Генерального прокурора Украины о пересмотре приговора апелляционного суда Запорожской области от 07.04.2005 года относительно Дмитренко М.В. по вновь открывшимся обстоятельствам удовлетворенно.

Определением Высшего специализированного суда по рассмотрению гражданских и уголовных дел от 13.03.2012 года указанный приговор отменен, а уголовное дело по факту убийства и изнасилования С. направлено в Генеральную прокуратуру Украины для проведения дополнительного расследования, - сообщили в Генпрокуратуре Украины.

Как отмечают в Генпрокуратуре, при поступлении дела в Генеральную прокуратуру Украины безотлагательно будет решен вопрос о закрытии относительно Дмитренко М.В. уголовного дела, а также дана правовая оценка действиям должностных лиц правоохранительных органов и суда, которые расследовали и рассматривали в отношении него дело.

"Пологовского маньяка" называют рекордсменом по численности совершенных им преступлений. Сам маньяк Сергей Ткач именует себя просто: "Я - зверь".

Одного из самых «масштабных» маньяков ХХ века приговорили к пожизненному заключению.

За тяжкие преступления, совершенные Сергеем Ткачом в разное время, были осуждены десять человек в разных областях Украины. Среди них были четверо жителей Запорожской области: Виталий Каира, Яков Попович, Николай Демчук и Дмитрий Дмитренко.

Семиклассник, 14-летний Яша Попович, стал самым младшим из всех тех, кто сел в тюрьму по обвинению в тяжком преступлении «пологовского маньяка». В 2002 году его обвинили в убийстве 9-летней племянницы Яны Попович. Милиционеры забрали мальчишку прямо с урока английского языка в школе. Как сообщали СМИ, за одну ночь парень собственноручно написал явку с повинной...

РепортерUA

13.03.2012

Коментар «ПЛ»: Це не перший випадок, коли за дії серійних маніяків, засуджували безневинних людей, вибиваючи в міліції з них зізнання.

Так у справі Чикатіло було розстріляно одну людину – і ще декілька осіб отримали різні терміни ув’язнення. У справі Онопрієнко теж було засуджено декількох осіб, які не мали відношення до скоєних злочинів. Одного з засуджених забили до смерті у Львівському слідчому ізоляторі.

І так буде продовжуватися поки буде існувати корпорація з трьох складових: міліція – прокуратура – суд.

Щоб розірвати цей ланцюг треба негайно вводити суд присяжних. І не з трьох осіб, як це пропонує новий КПК, а як у більшості країн світу – з 12 присяжних.

12 осіб дуже важко купити, і як показала практика російських кримінальних судів – 12 осіб мають один здоровий глузд.

Принаймні, в схожій справі в Самарській області, варто було обвинуваченому відмовитися в суді від своїх показань, які він підписав під час слідства, і заявити, що його катували, суд присяжних допитав слідчих і дійшов висновку, що підсудний невинуватий.

Щоб реформувати систему необхідно якомога скоріше ввести справжній суд присяжних в Україні

Бо хто відповість за вісім років, вкрадених з життя Дмитренко М.В.?

Інна Сухорукова

Днями у приміщенні Миргородської районної ради відбулася зустріч представників ромської громади краю з відповідальними працівниками міськрайвідділу міліції, Пенсійного фонду, управління праці та соціального захисту населення, служби зайнятості.

За даними соціологічних досліджень роми (цигани) в Україні є найдискримінованішою нацією. Вони найменше інтегровані в суспільство й досить часто зустрічаються з проявами ксенофобії. Це у повній мірі підтвердили факти, про які розповіли миргородські роми. Так, у січні ц. р. сім’я з дітьми (причому, чоловік – ром, а дружина – українка) зайшла у кафе. Замовили вареники, деруни. Але не встиг офіціант виконати замовлення, як до них підійшли міліціонери й в ультимативній формі зажадали негайно покинути заклад громадського харчування. Подружжя намагалося з’ясувати, чому вони повинні піти з кафе, адже нікому не заважають, громадського порядку не порушують. Однак правоохоронці, котрі не представилися, не стали нічого пояснювати й знову пригрозили: не підете звідси по-хорошому, матимете великі неприємності… Ще й дорікнули жінці, що такі, як вона, «портять» українську націю. І сім’я мало не зі сльозами на очах мусила забрати страви у судочках і піти додому.

Роми розповіли про непоодинокі випадки, коли міліціонери підходять до тих із них, хто торгує на базарі, або просто зупиняють на вулиці й ведуть у відділок, де знімають відбитки пальців. Або про так звану перевірку документів: роми, як законослухняні громадяни, на вимогу правоохоронців пред’явити посвідчення особи дають їм для огляду паспорт. Але міліціонери, порушуючи закон, забирають його й кажуть, щоб прийшли за документом у райвідділ міліції. Там же не віддають, доки тривіально не здеруть з циган гроші. Або, коли міліціонери побачать за кермом рома, розвертаються, наздоганяють, шмонають машину й не відпускають, доки не «здоять» гроші… Торік у Миргороді стався прикрий випадок, коли чотирьох ромів, що приїхали з Луганської області на похорон родича, затримали на вокзалі за кілька хвилин до відправки їхнього транзитного поїзда. Мало того, що пропали квитки, у відділку їх принижували, обзивали, дактилоскопіювали, забрали чималу суму грошей. А одному чоловіку міліціонер, чиркнувши запальничкою на струмінь з дезодоранту, обсмалив волосся на голові. Незважаючи на мої звернення, миргородська міліція не визнала фактів грабунку, тортур, морального й фізичного тиску на циган. Щоправда, кажуть, той правоохоронець-кат уже не працює в міліції.

Керівництво Миргородського МРРВС на цій зустрічі стверджувало, що чимало з наведених фактів вперше почуло. Цигани, як правило, бояться скаржитися на неправомірні дії міліціонерів.

Розповідали миргородські цигани й про кпини та упередженість, яких вони зазнають, коли приходять у різні державні установи вирішувати свої питання. То невже курортний Миргород, одне з місць компактного поживання ромів на Полтавщині, – ксенофобське місто?

Багато запитань було у представників ромської громади й до керівників державних установ. Зокрема, щодо новацій пенсійного законодавства. Чимало з них не знають, що з 2004 року до страхового стажу не зараховується навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, а з 1 жовтня 2011 року не зараховується й відпустка по догляду за дитиною до 3-річного віку. Не всі знають про те, що держава відмовляє у призначенні пенсії тим жінкам і чоловікам, які на момент досягнення пенсійного віку не мають 15 років стажу (такі випадки в області вже непоодинокі). Тож вельми корисною для присутніх була інформація про те, що громадяни, які з різних причин офіційно не працювали й не сплачували внесків до Пенсійного фонду у період з 1 січня 2004 року й по цей час, образно кажучи, можуть докупити роки стажу, уклавши відповідний договір і сплативши 33, 2% від мінімальної зарплати до Пенсійного фонду. Приміром, за 2004 рік ця сума становить 859, 20 грн., у 2008 році – 2121, 48 грн., а у 2011 році – 3836, 92 грн.

Запитання ромів до представника райуправління праці та соцзахисту населення стосувалися здебільшого соціальних виплат таким категоріям, як багатодітні матері, інваліди. У роботі служби зайнятості їх цікавило, чи бере вона на облік тих, хто не має повної середньої освіти.

Ще кілька годин тривав семінар з підвищення рівня правової освіченості циган, адже їм треба вчитися самим відстоювати свої права. Потім юрист, колишній помічник міністра внутрішніх справ з прав людини у Полтавській області Антоніна Стучилова, надала ромам групові та індивідуальні юридичні консультації.

Ромів консультує Антоніна Стучилова

Заходи відбулися в рамках проекту Полтавського обласного медіа-клубу «Посилення правових можливостей ромських громад Полтавщини», підтриманого Міжнародним Фондом «Відродження».

Відповідь на винесене в заголовок запитання, виявляється, не така вже й однозначно ствердна. У цьому переконують публічні висловлювання цілої низки найвищих посадових осіб нашої держави, зокрема на адресу жінок, які цілковито приголомшують сучасних європейців.

Пригадується, ще Президент Леонід Кучма, виступаючи на прес-конференції в Італії, принизив усе українське заробітчанське жіноцтво, заявивши, що «порядні жінки сидять вдома, а повії по закордонах роз’їжджають».

Згодом Президент Віктор Янукович у своїй передвиборчій кампанії стверджував, що «якщо вона жінка – то має йти на кухню і там показувати свої примхи». Утім, виступаючи у Давосі, він «виправився» і у звичній йому манері згадав про надходження весни, коли «у містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити цю красу – це чудово».

Не відстав від президентів і голова Українського Уряду Микола Азаров, переконуючи українське суспільство, що він серйозно дбає про ефективність уряду, а тому не допускає у нього жінок: «Не жіноча це справа – проводити реформи в Україні».

І ось цими днями естафета перейшла до рук Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, який у прямому ефірі на телеканалі «Рада» був багатослівніший: «Якщо суспільство не буде готове, якщо ми не позбудемося того, що в нас уже є традицією, і в принципі, воно вже входить в християнську ментальність, згідно з якою чоловік – це вища істота, оскільки жінка створена була із ребра Адама, відповідно вона вже стоїть одразу на нижчому щаблі, і цей принцип, очевидно, він дає про себе знати, і законами нічого не вирішити».

Як на мене, Європою тут і не пахне. Охарактеризувати ці висловлювання точним словом я не можу – до суду притягнуть. Якби Україна була європейською державою, усі ці посадові особи негайно пішли б у відставку – до цього змусили б їх бодай їхні партії, розуміючи, що без цього перемоги на виборах їм не бачити.

Але в нас – не Європа, а Совок. Дрімучий і прадавній. Такий собі пострадянський варіант царського Домострою. Причому кожен із перелічених посадовців апелював до своєї аудиторії, розраховуючи на цілковите розуміння. Тобто в їхніх головах не було навіть натяку на те, що їхні висловлювання не просто суперечать європейським цінностям – вони, висловлювання, викликають справжній скандал!

Утім, в останньому випадку Голова Верховної Ради «одним пострілом убив двох зайців», бо поцілив не лише в європейські цінності, а й у християнське вчення. Якщо таким мало б бути християнство, то я негайно записався б добровольцем у «Феміністичну офензиву»!

Але, на щастя, я знаю, що сучасне піднесення ролі жінки було б неможливим без визвольного потенціалу Ісусового свідчення та Євангелія. Саме вони витворили фундамент, на якому стало можливим відновити статус жінки як особи, створеної «на образ і подобу Божу» – поряд із чоловіком, а не під ним!

І пам’ятаю я, що ще Микола Бердяєв називав Домострой «найбільшим збоченням християнства».

Тому зі спокійним сумлінням я залишаюся християнином і як християнин, європеєць, український громадянин і чоловік висловлюю від імені спільноти Українського Католицького Університету рішучий протест проти образливих висловлювань керівників Української держави, які принижують честь і гідність жінки, ображають релігійні почуття християн і суперечать духовним цінностям європейської цивілізації.

Ми ще пам’ятаємо справу із закриттям в Харкові міського туберкульозного стаціонару, після чого ситуація з епідемією туберкульозу в місті стала фактично не контрольованою. До нас і досі звертаються хворі, які мають лікуватися, але не хочуть або не можуть їхати до тубдиспансерів в області – в м. Ізюм або Зміїв. Отже, збільшилася кількість людей в місті, які не лікуються і можуть в будь-який момент когось заразити.

А в наших міських чиновників вже з’явився новий план реформування медицини: створити в області 23 амбулаторії з сімейними лікарями, які б обслуговували відповідний район. В Харкові передбачається, як це повідомили чиновники міськвиконкому, скорочення лікарів в поліклініках. До чого це призведе – спрогнозувати неважко. А у поліклініках зараз обслуговується насамперед незаможна частина населення – пенсіонери, інваліди, безробітні, працівники бюджетних установ. Ті, хто не може платити за медичні послуги. Звісно, бувають виключення, але рідко. Отже, скорочення лікарського складу в поліклініках призведе до того, що у тих, хто залишиться, збільшиться обсяг робіт, а якість обслуговування, скоріш за все, знизиться. Навряд чи їм суттєво збільшать зарплатню. Інакше сенс скорочення - це тільки економія коштів – пропаде.

Можна прогнозувати, що за таких умов при нашому повному безладі в системі охорони здоров’я лікарі почнуть звільнятися. Це призведе, насамперед, до черг у поліклініках, обмежить якість і вчасність надання медичної допомоги. Особливо боляче це вдарить по пенсіонерах та інвалідах, які не в змозі ані заплатити за обстеження і лікування не в межах свого  району, ані часто дійти до поліклініки, і лікар приходить до них за викликом.

Безумовно, скорочення лікарів, на відміну від тубдиспансерів, не вигадка наших місцевих чиновників, а наслідок недолугого бюджету на медичне обслуговування. Бюджет на охорону здоров’я в цьому році мізерний. Це для простих громадян. На охорону ж здоров’я депутатів і чиновників всіх рангів виділяється з кожним роком все більше і більше.

Як повідомила голова комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва, в Україні в 2011 році витрати на медицину були в 10-15 разів нижчими за європейські і становили 920 гривень або трохи більше, ніж 115 доларів на одного громадянина на рік.

Про запровадження обов’язкового медичного страхування ми вже неодноразово писали. І в даному випадку це б вирішило багато проблем. Але за двадцять років незалежності жодний уряд, і жодний склад парламенту не спромоглися зробити такий подарунок власному народу.

Страхова медицина – тобто медичне страхування - існує в більшості цивілізований країн світу. Є воно і в Росії, і, хоча закон в Росії і, відповідно, система медичного страхування не є досконалим, все ж таки це значно краще нашого повного розвалу системи охорони здоров’я. Медицина є стратегічною галуззю, бо від її стану залежить життя і працездатність людини. Стаття 49 Конституції України, яка передбачає надання всім безоплатної медичної допомоги, – не працює. Хворі платять за все – і за обстеження (кардіограма, УЗД, МРТ, клінічні аналізи), так і за більшість ліків. Із загальним ростом цін в Україні, ціни на ліки зростають нестримано. Громадяни України просто змушені вибирати: або сплатити комунальні платежі чи придбати продукти, або лікуватися. І однією з причин зростання  смертності в Україні є бідність населення, неспроможність сплатити за обов’язкові дослідження, придбати необхідні ліки. Для пенсіонерів та інвалідів придбання ліків взагалі є майже недоступним.

Постає питання: чому держава так ставиться до стратегічної галузі? Тому що їй байдуже, що буде з населенням країни?

Не треба робити ніяких нових винаходів у вигляді паровоза – треба тільки озирнутися навколо. І тоді ми побачимо, що в усіх країнах Східної Європи (окрім Білорусі, де діє стара радянська система) було введено медичне страхування громадян. Обов’язкове страхування громадян дозволяє акумулювати окремо кошти на медичні послуги. А хто надає послуги – це повинно бути визначено законом. Це можуть бути і приватні лікарняні компанії і, як в Росії, змішана система приватних і державних лікарняних закладів. Але в законі має бути чітко прописано – хто за що відповідає.

Нам, наприклад, варто було б подивитися в бік Чехії та Ізраїлю. В цих країнах існують дуже добрі системи надання медичної допомоги. Там є системи обов’язкового медичного страхування. Причому діють страхові лікарські компанії – так звані лікарські каси – приватні, але контрольовані міністерствами охорони здоров’я цих країн. Декілька конкуруючих лікарських компаній дають можливість громадянам обирати той медичний заклад і тих лікарів, яким більше довіряють громадяни.

Внески в страхові компанії залежать від заробітної платні: чим більше зарплатня – тим більше внески. Пенсіонери та інваліди сплачують мізерні суми, а отримують лікування на тому ж рівні, що й ті, хто працює і платить великі внески. А контролює роботу страхових лікарняних кас мінздрав, який має представників в усіх територіальних одиницях. За пенсіонерів і інвалідів доплачує держава. Отже, обов’язкове медичне страхування є вигідним для всіх.

З 1998 року в парламентах різних скликань вкриваються пилом проекти законів про страхову медицину. Я читала три з них. Зараз є й нові проекти медичного реформування. Але я жодного разу не почула від наших чиновників від медицини про введення обов’язкового медичного страхування. Без того, щоб зробити цей крок – усі реформи будуть штучними і недієздатними.

Навіть за радянських часів медицина була гуманнішою і ефективнішою, бо працювала система, без якої така галузь не виживе. Система ця порушена, а замість неї немає нічого.

Система лікарняних медичних компаній, разом з обов’язковим медичним страхуванням, дуже чітко замінює систему охорони здоров’я радянського зразку, бо населення під медичним наглядом, і все робиться вчасно – і диспансеризація, і лікування.

Щодо нас, то окрім неконтрольованої епідемії туберкульозу, ми маємо ще епідемію гепатитів В і С, СНІДу. Громадяни, які працюють у приватних структурах і яким не потрібний лікарняний лист, можуть роками не відвідувати лікарів, що може призвести до важких наслідків.

Дуже часто пізно розпізнаються онкологічні захворювання, захворювання щитовидної  залози, ті ж самі гепатити. Тим більш, що існує чіткий перелік безкоштовних медичних послуг, до якого не входять ані маркери гепатитів, ані функціональні проби щитовидної залози. Якщо людина потрапляє до лікарні з гепатитом і не може заплатити за диференційний аналіз, то її лікують всліпу, а потім, якщо в неї гепатит С – хворий ще й небезпечний для оточення.

Реформа у вигляді створення медичних комплексів з денним стаціонаром у сільській місцевості була б доцільною при виділенні на це окремих коштів, і за умов того, що до цих стаціонарів зможуть добиратися хворі з віддалених сел. А це велике питання. Бо ми вже мали справу з тим, як реформували медичні заклади в Борках і Первомайську. Денний стаціонар і поліклініку там намагалися закрити, а хворим пропонували їздити в Зміїв, куди в день декілька раз ходить автобус. Добре, що знайшлися активісти, які почали боротьбу за свої медичні заклади. Але чим це вся реорганізація завершилася, досі невідомо. Якщо «реорганізація» здійсниться, більш ніж 2000 осіб можуть бути буквально позбавлені медичної допомоги.

Такі протести проти закриття лікарень зараз поширені в Україні. В деяких містах до них разом залучилися і пацієнти, і лікарі. Так було в Нікополі та інших населених пунктах Дніпропетровської області, в Алупці.

Громадяни простували проти закриття медичних установ з так званою «оптимізацією», як це представляла місцева влада, бо скорочення медичних закладів призводило до того, що люди не могли дістатися до об’єднаної лікарні менше ніж за шість годин.

Отже, при слові «реформи в медичній галузі»треба чітко розуміти, що тільки системний підхід до них може виправити жахливу ситуацію, коли Україна займає друге місце в Європі за смертністю населення  (на першому місце Росія).

А без цього самі слова «реформа медицини» змушують здригнутися. Бо на краще її ніхто ще не реформував.

Сьогодні стало відомо, що Європейський суд з прав людини виніс припис у відповідності з правилом 39 Регламенту суду про обов’язкове переведення Юлії Тимошенко в спеціалізований стаціонарний медичний заклад поза межами системи виконання покарань. За словами адвоката Сергія Власенко, рішення було ухвалене 16 березня.

На сайті Європейського суду ця інформація також з'явилася, а тому Юлія Тимошенко вже найближчими днями має бути переведена до лікарні. Можливостей у держави не виконати припис просто не існує. Показово, що займатися звільненням Тимошенко, за процедурою, має ніхто інший, як Валерія Лутковська, яка вчора ледь не стала уповноваженим Верховної Ради з прав людини.

Про всі технічні нюанси виконання 39 правила регламенту Європейського суду щодо Тимошенко «Главкому» розповів голова Української Гельсінської спілки та співголова Харківської правозахисної групи, що вчора також балотувався на посаду омбудсмена, Євген Захаров.

В.Ч.: Євгене Юхимовичу, Сергій Власенко повідомив, що Європейський суд з прав людини виніс припис в межах 39 правила регламенту, що Україна зобов’язана перевести Тимошенко в стаціонарний спеціалізований медичний заклад. Ви як ніхто інший знаєте практику виконання таких приписів, розкажіть, як технічно це має бути зроблено?

Є.З.:Такий пункт регламенту є й він вже дуже багато разів втілювався в життя щодо України й її громадян. Ми цим користувалися багато разів. Європейський суд невідкладно, в той же день надсилає факс під назвою «Рішення Європейського суду про термінові заходи». Цей документ надсилається до Міністерства юстиції України до департаменту супроводження справ в Євросуді. Посаду глави цього департаменту зараз займає Валерія Лутковська.

Валерія Лутковська, отримавши такий припис, зобов’язана забезпечити його виконання в найкоротший термін. З цим документом вона звертається до Державної служби виконати рішення. Як правило, ця процедура проводиться дуже швидко, й люди переводяться до лікарні за один-два дні.

В.Ч.: В історії Україні були прецеденти виконання цього припису?

Є.З.:Та в історії нашої організації таких випадків було більше двох десятків. Навпаки, жодного разу держава не наважувалася не виконати подібний припис Європейського суду. Насправді, це доволі часті речі, стосуються двох типів випадків – коли людей треба перевести в цивільну лікарню, оскільки людина не може отримати належне медичне лікування в умовах несвободи, та, коли забороняли процедуру екстрадиції в ті країни, де людину можуть катувати або вбити. Ось це дві стандартні ситуації, коли адвокати Харківської правозахисної групи застосовують правило 39. Мушу зазначити, що Мін’юст завжди виконував такі приписи чітко та швидко.

Тут можуть виникати проблеми іншого ґатунку. Швидкість переведення в лікарню залежить від стану хворого, від його транспортабельності, роду захворювання, а, відповідно, виду лікарні. Іноді виникають труднощі, що хворі і рідні вимагають один заклад, а їм пропонують інший. Проте все це дуже швидко агент держави віршує.

В.Ч.: Тобто, найпізніше за два дні треба чекати переведення Тимошенко в лікарню?

Є.З.:Так. Але, коли справа стосується Юлії Тимошенко, то весь час виникають якісь незрозумілі проблеми. Завжди з нею відбувається так, не як потрібно. Її не мали переводити до Качанівської колонії з СІЗО, проте перевели.

Але зазвичай людей після припису Європейського суду переводять до лікарні й за один день. Все залежить від роду захворювання і місця перевезення. Ось вона в Харкові, в яку лікарню її перевозити? Ми ж не знаємо точно її хворобу і транспортабельність. Буде це київська чи харківська лікарня? Скоріше за все – харківська. Зазвичай далеко не везуть. Проте бувають випадки, коли треба в Київ везти.

У нас був клієнт – професор Темченко в Кривому Розі. В нього були тяжкі проблеми з серцем. Європейський суд за правилом 39 постановив перевести його в спеціалізовану лікарню, де можуть зробити кардіохірургічну операцію. Це був інститут Стражевського в Києві. Виникла проблема, як його доставити в такому стані. Але і це питання вирішили, правда, це зайняло трохи часу. Сподіваюсь, що в Тимошенко немає настільки серйозного захворювання, що заважатиме швидко перевезти до лікарні.

В.Ч.: В нашій ситуації можна чекати будь-яких ситуацій. Можливо, що влада вважатиме за потрібне не переводити Тимошенко в лікарню?

Є.З.:Такого не може бути. Українська влада жодного разу не проігнорувала припис Європейського суду за правилом 39 регламенту. Це точно, хоча бували затримки.

В.Ч.: Теоретично можна припустити, що влада піде на прецедент, і таки не виконає рішення Європейського суду. Які будуть санкції?

Не хочу навіть припускати. Цього не може бути в принципі, це грубе порушення всіх можливих зобов’язань. Рішення Європейського суду щодо термінових заходів мають виконуватись терміново, оскільки йдеться про життя та здоров я людини.

В.Ч.: Настільки важко в суді довести необхідність застосування правила 39?

Є.З.:Треба надати всі можливі документи. Хочу підкреслити, що в цьому рішенні ролі не грає прізвище Тимошенко. Це не є питання, де є змагальність та спори сторін. Захист Тимошенко доводить, що стан в неї такий, що не може лікуватися в умовах тюремної системи. Наводять докази у вигляді аналізів, результатів обстежень і висновків фахівців. Експерти суду розглядають ці документи і ухвалюють об’єктивне рішення.

Хочу зазначити, що щодо Юрія Луценка рішення про застосування правила 39 не було прийнято, його не перевели.

В.Ч.: Але його адвокати теж зверталися?

Є.З.:Наскільки я знаю, так. Але об’єктивність суду не викликає питань. У нас був приклад дуже показовий. Людина мала онкологічне захворювання, сильний біль, злоякісну пухлину. Його в системі виконання покарань визнали інвалідом 2 групи. Рідко це буває. Він кричав від болю, проте знеболювальних необхідних не було. Працівники Харківського СІЗО казали, що він просто удає. За рішенням суду його перевели до Харківського обласного онкологічного диспансеру. Лікували більше року, прооперували, вирізали пухлину, провели терапію променеву. Потім повернули в СІЗО й засудили на 9 років.

Як складеться ситуація з Тимошенко – важко сказати. Рішення мають виконати. В Харкові найкраща лікарня – багатопрофільна обласна. Куди переведуть точно – побачимо, як домовляться.

16.03.2012

Отчет Европейского комитета Совета Европы по предотвращению пыток и жестокого обращения составлен по результатам посещения его представителями киевского и харьковского следственных изоляторов с 29 ноября по 6 декабря 2011 года. Авторы документа отмечают, что в СИЗО имеют место многочисленные нарушения прав заключенных: "Их избивают, в том числе и дубинками, во время содержания под стражей и проведения допросов. В некоторых случаях к ним применяется воздействие, которое можно считать пытками, — использование электрошокеров, удушение с помощью пластиковых пакетов или противогазов". В отчете отмечается, что подследственным угрожают оружием, а некоторые возвращаются с допросов с травмами. Наблюдатели раскритиковали и условия содержания. Они привели в пример одну из камер харьковского СИЗО, в которой содержатся 44 человека при наличии всего 28 коек. Из-за этого заключенные вынуждены спать по очереди. "Таким образом, можно сделать вывод о распространенности подобных примеров и о том, что человек, попав в места предварительного заключения, подвергается риску жестокого обращения", — подытожили авторы документа.

В отчете говорится и об условиях содержания под стражей экс-премьера Юлии Тимошенко, бывшего и. о. министра обороны Валерия Иващенко и экс-министра внутренних дел Юрия Луценко. По мнению членов комиссии, "они получили симптоматическое лечение". Отметим, что Валерий Иващенко и Юлия Тимошенко жалуются на боли в спине. Помимо этого, господин Иващенко отмечает у себя проблемы с сердцем, а у Юрия Луценко врачи подозревают сахарный диабет. "Если состояние их здоровья (Юлии Тимошенко, Юрия Луценко и Валерия Иващенко.—"Ъ") не улучшится в ближайшее время, то их желательно обследовать в специализированных медицинских учреждениях", — говорится в отчете.

Правозащитники уверены, что выводы комиссии соответствуют действительности. "Это типичные примеры обращения с лицами, содержащимися в СИЗО", — уверен глава Винницкой правозащитной группы Дмитрий Гройсман. По его мнению, для предотвращения пыток в местах заключения Украина должна создать специальный орган, сотрудники которого были бы наделены правом посещения СИЗО без предупреждения администрации. "Уже сделан первый шаг: создана комиссия при президенте по вопросам предотвращения пыток. Ее члены наделены такими правами. Вместе с тем соответствующие изменения в законы так и не были внесены, да и заседала комиссия всего два раза, поэтому похвастаться результатами ее работы нельзя", — заявил "Ъ" господин Гройсман.

Адвокат Валерия Иващенко Борис Нечипоренко полагает, что отчет не повлияет на условия содержания его подзащитного. "Судя по тому, как власть отнеслась к предыдущим рекомендациям Совета Европы (имеется в виду резолюция ПАСЕ, в которой выражалась обеспокоенность арестами лидеров оппозиции.—"Ъ"), сейчас они поступят так же: просто не заметят рекомендаций комитета. Это, конечно, недопустимо для европейской демократической страны", — уверен господин Нечипоренко.

В Государственной пенитенциарной службе (ГПС) вчера заявили "Ъ", что "сотрудники прокуратуры и уполномоченный Верховной рады по правам человека во время проверок СИЗО не выявляют фактов пыток". "Что касается нехватки мест, то мы являемся заложниками ситуации, поскольку обязаны выполнять решения об ограничении свободы", — заявил заместитель председателя ГПС Игорь Андрушко. Вместе с тем, по его словам, число заключенных в следственных изоляторах постоянно уменьшается. "Уверен, что вскоре количество людей, содержащихся в СИЗО, будет соответствовать числу мест", — заявил господин Андрушко.

Газета "Коммерсантъ Украина",

№40 (1530),

13.03.2012

13 березня 2012 року відбулась прес-конференція, присвячена представленню доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні 2011». Правозахисники відзначили три небезпечні тенденції, що виникли в минулому році: зростання бідності серед українців, політичні переслідування опозиції та громадських рухів й знищення незалежності суду.

Катастрофічною назвали учасники прес-конференції ситуацію з забезпеченням соціальних та економічних прав в державі. Адже за даними, які містяться в доповіді, бідними вважає себе одна четверта населення України , 85% українців, аби вижити, змушені були економити на своєму харчуванні, відпочинку, дозвіллі та одягу.

У цих умовах держава зайняла жорстку позицію щодо припинення або зменшення соціальних виплат чорнобильцям, афганцям, на дітей тощо, а у відповідь на протести громадян перейшла фактично до політичних переслідувань.

Автори доповіді стверджують, що замість того, щоб переглянути свою політику, не вдаватися до силових дій проти протестуючих і перейти до діалогу, держава намагається їх залякати, використовуючи правоохоронні органи — органи МВС, СБУ, прокуратури. За словами правозахисників тенденція використання державою правоохоронних органів як інструмента для політичних переслідувань своїх опонентів є дуже загрозливою для прав людини. Адже це може привести до розкручування маховика репресій, який потім буде дуже важко зупинити. І тоді політичні репресії проти уявних ворогів можуть перетворитися на репресії проти усіх.

Неповага до правосуддя є ще однією негативною  тенденцією в Україні. Це призводить до випадкового кримінального переслідування та потрапляння судів під контроль органів прокуратури, виконавчої влади і місцевого самоврядування. Так «наругою над правосуддям» назвали автори доповіді судові процеси проти колишніх урядовців.

Не покращилась ситуація і з катуваннями та нелюдським поводженням. Так, якщо в 2010 році постраждалих від незаконного насильства в міліції склала більше 790 тисяч, то в 2011 р. — 980 тисяч. Тортури найчастіше залишаються безкарними або, ще гірше, сприймаються як норма. Це призводить до збільшення свавілля і безкарності правоохоронних органів з одного боку і посиленню почуття незахищеності в усіх — з іншого.

Правозахисники нагадали, що політичний режим, який порушує права людини все більше і більше, приречений на поразку. Стан із правами людини та основоположними свободами зміниться на краще тільки за умови докорінної зміни ставлення керівництва держави до свого головного конституційного обов’язку — утвердження й захисту прав людини.

Доповідь «Права людини в Україні» є універсальним документом, що використовується національними та міжнародними організаціями для оцінки загального стану з правами людини в Україні. Вона випускається щорічно, починаючи з 2004 року. У складенні доповіді взяли участь понад 30 правозахисних організацій з усіх регіонів України. Документ містить в собі 26 розділів. 

12.03.2012   

Процес над екс-міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком є цілком дисидентським – такі були у 70-80-ті роки.

Я сподіваюсь, що світ визнає його в’язнем сумління. Ми вже неодноразово писали про те, що звинувачення проти Луценка просто абсурдні, що жодна його провина не доведена у ході судового слідства. Але суддя Вовк обійшовся в процесі і без доказів. Він переписав у вирок обвинувачувальний висновок прокуратури. І присудив чотири роки позбавлення волі. Абсолютно ні за що.

Отже, не виникає жодного сумніву, що Юрія Луценка засудили за відверту і чесну громадянську позицію. За те, що він говорив і писав правду про діючих можновладців. І його ув’язнення і вирок – це просто помста. Це жахи, які не дають спокою нашим можновладцям.

Чесна, гідна і обізнана людини ні до чого в тій системі стосунків, яку намагаються вибудувати в нашій країні нові-старі керманичі.

Я бачила схожий процес на власні очі у березні 1981 року. У Харкові судили Генріха Алтуняна за антирадянську агітацію та пропаганду з метою підриву радянської влади (ст.62 КК УРСР). До того, наприкінці 60-х років, він вже відсидів  три роки – за наклеп на радянський устрій.

Звісно, Алтунян був весь час під пильним оком КДБ. А думок своїх і поглядів ця смілива людина ніколи не приховувала. Отже, в якийсь момент і КДБ, і тодішня влада вирішила його за це покарати, а також позбавити суспільство наявного лідера. Алтунян був заарештований, і невдовзі відбувся суд. Як і зараз в процесі Луценка, суду нема чого було пред’явити, окрім його висловлювань і самвидаву, що знайшли в його оселі. Навіть у ті часи цього було замало для вироку за 62 статтею КК УРСР.

Але хтось нагорі вже вирішив долю Генріха. Тоді не квапилися, зазвичай, вигадувати кримінальні підстави для ув’язнення. Хоча були і такі випадки, коли дисидентам «шили» звичайний кримінал.

Але в справі Алтуняна все було набагато простіше. Суд допитав декілька свідків, частина з яких підтвердила, що Алтунян щось їм казав антирадянське, і на цьому заспокоївся.

Алтунян передбачав, що його засудять, але поводив себе відверто, чесно і гідно. І недарма тодішня влада, як і сьогодні в Україні – до нестями боїться таких людей.

Як і в процесі на Луценком, в справі Алтуняна судове слідство теж було примарним. Ніхто не міг зрозуміти – де підтвердження того, що Алтунян намагався підірвати радянський лад. Але суддя знав, що він робить: в кінці процесу він зачитав слово у слово ті звинувачення, які підготували КГБ і прокуратура і проголосив вирок: сім років ув’язнення і п’ять років заслання.

Справа Луценка до нестями нагадує той процес. Така ж мужня і відверта позиція підсудного. І таке ж підступне, брудне і абсурдне судилище.

Недарма до Юрія Луценка зараз, після вироку, звернувся колишній польський політв’язень – відомий всьому світові громадський діяч Адам Міхнік. Ось коротенька цитата з його листа: «Пересилаю тобі з Варшави слова солідарності і братерства.

Прийми слова шани, солідарності і приязні від колишнього політв’язня, польського друга вільної та неподільної України. Будь сильним. По всьому світу багато людей думає про тебе.» Адам Міхник відверто пише, що Юрій Луценко – в’язень сумління.

Цей лист, як ніщо інше, підтверджує мої слова: Юрій Луценко є справжнім дисидентом.

Відповідно запитаємо: в якій країні ми живемо? І відповідь на це питання сумна: за два роки ми впали нижче плінтусу. Нижче, ніж за часів Кучми. Авторитарна влада недалеко відійшла від тоталітарної. І ніхто не може в нашій державі вважати себе вільним і захищеним, поки Юрій Луценко за ґратами. Поки Юлія Тимошенко в колонії.

І хто, як не ми самі, в цьому винні?

В кожному номері бюлетеня я знаходжу для себе, для душі якусь ізюминку. В даному випадку я звертаю увагу моїх колег – читачів на статтю в четвертому номері бюлетеня «Метаморфози кредитно-модульної системи або Свята і будні «особливих «студентів». Автор статті Федір Веніславський, доцент юридичної академії ім. Я. Мудрого. Ця людина від науки, очевидно, є не тільки мужньою людиною, а і такою, що зуміла в якійсь мірі відгадати мої думки та дати відповідь стосовно моїх передбачень.

Хто був студентом, той мене зрозуміє. Я навчався в вузі, який знаходився від юридичної академії через паркан. Можливо тому мене ще в семи десятих роках «тягнуло» навчатися в цій академії на заочному відділенні. Та партійна система стала на заваді цих мрій. Сьогодні це вже історія, яку згадувати не завжди приємно.

Та все ж, доля моя склалася так, що останні майже 12 років я став частим «гостем» в міліції, прокуратурі і суді. Спочатку в зв’язку зі своєю карною справою, а потім в зв’язку зі своєю громадською діяльністю. Я очолював районну організацію «Партії правозахисту» та ін. Все це я розповідаю не заради себе особисто, а щоб переконати читача в тому, що мої контакти з вчорашніми випускниками Харківської юридичної академії це не є якийсь окремий епізод з життя, а це є, по суті, постійний моніторинг професійного рівня цих молодих спеціалістів.

Всі ці мною названі 12 років я проживав в одному місці – в селищі Зачепилівка на Харківщині. За цей час голова суду, нажаль, не змінювався. Лише він один після роботи в карнім розшуку чомусь став головою суду, та не став суддею. Я маю на увазі в здоровому, правовому сенсі цього слова. Його син також працює в Зачепилівському суді, та навчитися в батька чомусь путньому, доброму йому навряд чи вдасться та і в академії навчався так, що батько вимушений був перевести його на заочне навчання.

Про кадри в міліції я спробую помовчати. Це як про покійника. Або добре, або нічого. Достатньо одного маленького прикладу. Майор міліції Шевченко О.Г. говорить моїм односельцям, що Марголін В.Н. допишеться: поїде на огород і звідти не вернеться, я його застрелю. Стоїть чоловік у формі і отаке морозить. Заради об’єктивності слід зауважити, що в районному відділі міліції є високопрофесійні працівники. Очевидно, що ці люди отримали дипломи не «за сало».

Далі я буду говорити про кадри в рай прокуратурі, облпрокуратурі… Це майже однаково. Якщо бути чесним і відвертим, то слід сказати: ця розповідь може бути як занадто довгою, так і короткою. Про цих людей та для їх колективної характеристики можна затратити лише 2-3 слова і досить щоб читач зрозумів про що йде мова.

Та, перш ніж так поступити, я пропоную читачу звернути увагу на фінансову сторону даного питання. Коли ми зрозуміємо саме цю складову – багато питань відпадуть самі по собі. Я скажу правду про те, що мені достовірно не є відомим скільки коштує навчання в юридичній академії , але я точно знаю, що ця ціна є захмарною, не підйомною для простого смертного громадянина незалежної України. Навіть коли ви маєте роботу. Отже, як не крутіть, а студентом може стати лише мазунчик доволі не бідних батьків. Ця дитина, перш ніж стати студентом, купається у «молоці» і всі дома його чукикають як можуть. Батьки ж нахвалитися своєю дитиною не можуть і готові викласти любі гроші, аби тільки забезпечити майбутньому юристу пристойне майбутнє. Поряд з цим слід відмітити, що для освоєння учбової програми академії студенту необхідно трішки «попотіти». Та як не хочеться цього робити, та ще коли в карманах завжди є кошти на різні розваги. З досвіду моїх знайомих можу сказати, що діти приїздять додому і просять у батьків конкретну суму грошей для здачі конкретного екзамену. Думаю, що юридична академія не є виключенням і така практика здачі заліків чи екзаменів може мати місце.

Тато з мамою, відправляючи свого синочка на навчання, приказують: « Ти ж там старайся. В житті все пригодиться. Знання за плечима не носити». І дитина старається. На четвертому курсі не здані заліки за другий курс. Знають про це батьки чи ні – я не знаю. Та гроші «на диплом» пора збирати – це розуміють всі. До того часу, коли молодий випускник академії проб’є собі дорогу до Зачепилівки, у нього в розпорядженні, як правило, появляється авто, якого за весь свій вік не заробить чесною працею пересічний громадянин України.

Нарешті до молодого випускника приходить пора коли треба братися за розум. Та якби ж він був. Приведу один приклад. Під час судового розгляду питання в окружному адміністративному апеляційному суді судді запитували прокурора Зачепилівського району Гладкіх О.В. чи він взагалі є юристом. От до таких прокурорів «під руку» присилають молодих спеціалістів, які одержують вже право складати важливі процесуальні документи. Все це відбувається в атмосфері майже повної безвідповідальності. І пишуть же, тобто виконують вказівки.

Приведу ще один приклад. В селищі Зачепилівка продали і розібрали трьохповерхову недобудовану школу на 1296 уч. місць. Моє журналістське розслідування з допомогою документів та постанови Верховного Суду України доводить факт крадіжки цього об’єкту. Незважаючи на це пом. прокурора Явніков Р.Ю. виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Таке своє рішення він обґрунтував тим, що опитати того чоловіка, який продавав школу на біржі, не є можливим так як він виїхав і в селищі не проживає. Істотної шкоди, як вважає прокурор (2 млн. грн.) суспільству або державі не заподіяно і не могло бути заподіяно. Ось така логіка новоспеченого правника. Далі цей бред я цитувати не буду, так як вважаю, що по нинішнім мірках в народу украли не менше 35 млн. грн. Так і хочеться запитати викладачів прославленої юридичної академії: «Де народжуються такі убогі кадри – в стінах академії, чи їх такими робить сама система прокуратури?» Але ж нами керують перевертні- професіонали в галстуках. Скільки їх «проїхало» через Зачепилівку порахувати не берусь. І всі майже одинакові, як не браконьєр, то прокурор із системи «хто більше дасть», або скупляє нерухомість, або в голові у нього один футбол. Довго тут не затримуються. Інколи задумуюсь: кому потрібні ці неуки багато станочники?

Необхідно пам’ятати ще про одну немаловажну обставину. В районі посада прокурора району, чи його підлеглих після судді вважається однією з найбільш престижних і впливових. Отже, спокуса відмити затрачені на навчання кошти дуже велика. Без сумніву, знаходяться чиновники-правники, які цю можливість не упускають. Хто від цього потерпає? Громадяни України і держава в цілому. Наприклад, група мешканців Зачепилівки звернулися письмовою заявою до рай прокуратури 04.10.2010 р. стосовно безпорядків в системі районного споживчого товариства. Незважаючи на неодноразові нагадування прокурору це питання так і залишається без відповіді. Крім прокурора це питання «гуляло» і по райвідділу міліції. Думається, що тут без голови суду також не обійшлось. Хто кого кришує відповідь одна. Вихованці отієї академії. Отак ми боремося з корупцією. Якщо і далі ця робота так буде продовжуватись, то українському народу вистачить ще не на одне століття.

Повертаючись до колективу викладачів академії хотілось би ще запитати: а вам не соромно за таку роботу? До речі, в обласній прокуратурі кадри нічим не кращі, ніж в Зачепилівці. В них лише прав більше і можливостей значно більше для зловживань..

Щоб переконати читача я назву ряд прізвищ: Хачатрян, Кирилюк, Ковальова, Гладкіх, Шадура, Комар, Синчук, Анпілогов, Гончаренко, Іванов. Це є далеко не повний перелік прокурорських «вампірів», які намагаються «напитися крові» з громадян України взамін нічого не давши. Скільки брехні я отримав у листах з їх підписами. Я сподіваюся , що більшість цих людей чомусь навчалися в Харківській юридичній академії. Та коли послухаєш виступ такого правника в апеляційному суді, то за державу стає соромно.

Мораль цієї розповіді дуже проста. Ці кадри здатні любого, навіть безвинного, запроторити за грати, а там ти вже ніхто. Ми з кожним днем все більше і більше втрачаємо свою Батьківщину. Це якесь прокляття над всіма нами.

Зараз в ЗМІ ведуться розмови про пошук високоморальних людей серед мешканців України, які б могли взяти участь за «круглим столом» в обговоренні загальнодержавних проблем та ідей виходу з кризи. Та, нажаль, серед правлячої еліти країни таких людей не називають. А ми чекаємо від них добра. Плакали наші сподівання.

Шановний пане Веніславський. Своєю статтею я хочу вас підтримати бодай морально та подякувати за досить сміливий крок – оприлюднення «конфіденційної» інформації з життя юридичної академії – флагмана вітчизняної правничої науки. Немає сумніву в тому, що багатьох в академії така ситуація повністю задовольняє. Цю «пухлину» слід не тільки викривати, а і видаляти, і чим раніше, то краще для всього суспільства.

02.03.2012 р.

http://zachpravda.ucoz.ru/