Бюлетень "Права Людини", 2012, #19

10.07.2012 Голосування у Верховній Раді законопроекту «Про засади державної мовної політики», на наше переконання, порушило громадський консенсус щодо мовного питання, призвело до суспільного протистояння і обумовлено передовсім намаганням залучити додаткові голоси виборців.

Ваад України вважає за потрібне заявити, що на наш погляд, законопроект не вирішує проблем з мовами національних меншин, натомість суперечить Конституції України та положенням Європейській хартії реґіональних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно національних меншин.

В Україні дійсно є мови, які потребують державної підтримки, але це не російська, а кримськотатарська гагаузька, ромська, караїмська та кримчацька, урумська та румейська, а також ідиш. І саме їх як міноритарні захищає Європейська хартія реґіональних і міноритарних мов. Європейське законодавство захищає мовну різноманітність і спрямоване на захист зникаючих мов.

Проголосований проект розв’яже руки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у реґіонах, де є більше 10% іномовного населення. І це, на наше переконання, є злочином проти української мови.

Автори законопроекту борються за те, щоб громадяни не розмовляли українською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість дають значні преференції російській мові. У такій спосіб не можна вирішити мовні проблеми національних меншин.

Слід також зауважити, що проект закону «Про основи державної мовної політики» не дістав однозначно схвальної оцінки ані в середовищі національних меншин, ані в українському суспільстві. До того ж жодного разу національні меншини України спільно не обговорювали зазначений законопроект у відкритому режимі, не заслуховували арґументів його авторів та не висловлювали власних позицій і зауважень.

Запропонований документ становить загрозу українському суспільству, оскільки нехтує державним статусом української мови, не захищає загрожені (міноритарні) мови і вносить розбрат і напругу в українське суспільство.

Національні громади України прагнуть інтеґрації у громадянське суспільство України, вони хочуть будувати спільний дім, який не руйнуватимуть заради кон’юнктурних інтересів.

Йосиф Зісельс Голова Ваад України

Голові Верховної Ради України
В. Литвину

Президентові України
В. Януковичу

3 липня 2012 р. на сайті Верховної Ради України з’явилося повідомлення про ухвалення закону «Про засади державної мовної політики». Підписання відповідного законопроекту і введення його в дію як закону є недопустимим з огляду на такі причини.

По-перше, голосування за закон «Про засади державної мовної політики» за юридичними наслідками у невідомій редакції є нікчемним, оскільки відсутність предмету голосування – тексту, підготовленого до другого читання, із пропозиціями суб’єктів права законодавчої ініціативи – унеможливлює здійснення волевиявлення народних депутатів, які взяли участь у цьому голосуванні. Також неможливо встановити кількість депутатів, які взяли участь у голосуванні особисто (навіть на сайті парламенту ця кількість постійно змінюється).

По-друге, законопроект, який ухвалено у першому читанні і може бути поданий на підпис як ухвалений закон, порушує Конституцію і підриває конституційний лад в Україні. Він містить положення, які дають можливість на певних територіях України не застосовувати державну мову як обов’язковий засіб спілкування у публічних сферах суспільного життя, зокрема у судочинстві, діловодстві державних органів, органів місцевого самоврядування та відносинах між органами влади усіх рівнів. Звуження законом «Про засади державної мовної політики» конституційного статусу державної мови буде узурпацією парламентом виключного права народу змінювати конституційний лад в Україні.

По-третє, законопроект суперечить Європейській хартії регіональних або міноритарних мов, яка спрямована передусім на захист та розвиток мов, які є під загрозою зникнення. Усупереч Хартії проект не диференціює ступінь захисту різних мов залежно від реального стану тієї чи іншої мови на певній території. Як зазначається у звіті Комітету експертів Європейської хартії регіональних або міноритарних мов щодо застосування Хартії в Україні, на практиці російська мова має інше становище, ніж інші регіональні або міноритарні мови, тому те, що російській мові надається такий самий рівень захисту як і іншим мовам, «суперечить філософії Хартії».

По-четверте, законопроект не пов’язує вживання мов із питанням задоволення культурних, національних, мовних потреб національних меншин. Якщо не розглядати його як інструмент захисту та збереження носіїв мов, культур, окремих етносів, а як інструмент регулювання мовного режиму безвідносно до національних ознак, тоді в інтересах модернізації країни треба думати про розширення вживання іноземних мов, зокрема англійської. Туристична інфраструктура України не повинна розвиватися лише під заходи на зразок Євро–2012. Законопроект не пропонує розширення застосування іноземних мов, що зменшує інвестиційну привабливість України і знижує її конкурентоздатність у різних сферах.

По-п’яте, законопроект втручається у діяльність громадських організацій та інших об’єднань громадян. Він, чомусь у статті, яка стосується органів державної влади та органів місцевого самоврядування, містить вимоги до використання громадськими організаціями тієї чи тієї мови під час конференцій, зібрань тощо. Також він покладає на об’єднання громадян обов’язок здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту «регіональної мови або мови меншини», хоча це може не відповідати статутним цілям організації.

По-шосте, законопроект є спробою створити умови, за яких знання державної мови не буде потрібним. Більшість положень передбачають умови, за яких особа цілком зможе обходитися регіональною мовою або мовою меншини, що виключає необхідність знати державну мову. Встановленими умовами застосування державної мови в Україні законопроект фактично приведе до того, що Україна як держава втратить одну зі своїх ознак – державну мову як мову міжнаціонального спілкування. Це аж ніяк не може сприяти посиленню державності, а тому стає загрозою національній безпеці України.

По-сьоме, законопроект є суто популістським, оскільки його неможливо виконати щодо переважної більшості «регіональних мов і мов меншин». Реалізація положень проекту вимагає, з одного боку, величезних видатків з державного бюджету, що є непосильними для економіки України і платників податків та неспівмірними з цілями закону (йдеться про мільярди чи десятки мільярдів гривень), з іншого боку, величезної кількості кадрів, що володіють відповідними мовами, у державних органах, навчальних закладах, ЗМІ тощо – їх в Україні просто немає у такій кількості.

По-восьме, законопроект неминуче призведе до суттєвого збільшення видатків територіальних громад, що можливо лише за умови зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування. Проект не передбачає відповідних механізмів, а тому реалізація положень закону здатна позбавити місцеве самоврядування спроможності виконувати свої основні функції та надавати послуги населенню.

По-дев’яте, законопроект є неякісним, що породжуватиме невизначеність і створюватиме зайве навантаження на суди і правову систему загалом. Більшість визначень не відповідає правилам юридичної техніки, велика кількість положень допускає неоднакове тлумачення, що зумовить велику кількість правових спорів. Проект містить багато суперечностей із законодавством, передбачає зміни до нечинних законів, не узгоджується із законом про ратифікацію Європейської хартії регіональних та міноритарних мов.

Як і більшість людей у суспільстві, ми переконані, що законопроект є передвиборним кроком виключно з метою підвищення популярності перед виборами. Це – політична спроба розколоти українське суспільство, відволікти людей від більш актуальних проблем з дотриманням прав і свобод людини, економічних та соціальних проблем.

Закон «Про засади державної мовної політики» прийнято у нелегітимний спосіб з ознаками узурпації влади народу парламентською більшістю, й у разі набрання ним чинності він завдасть непоправної шкоди конституційному ладу і правовій системі України.

У зв’язку з цим вимагаємо:

– у Голови Верховної Ради України – не підписувати його, оскільки немає можливості встановити редакцію цього закону, за яку відбулося голосування, та кількість голосів народних депутатів, які голосували особисто, та зважаючи на інші суттєві порушення Конституції та регламенту;

– у Президента України – застосувати до нього право вето і повернути до парламенту із пропозицією скасувати закон у разі, якщо закон буде скеровано йому на підпис.

Центр політико-правових реформ,
Українська Гельсінська спілка з прав людини,
Лабораторія законодавчих ініціатив

06.07.2012

Це звернення є відкритим для приєднання ТУТ.

5-го липня 2012 року у приміщенні книгарні «Є» відбулася презентація нового звіту щодо Україні відомої правозахисної організації Freedom House (Дім свободи): «Перспективи демократизації на тлі авторитарного тренду на євразійському просторі”. Доповідь презентував Девід Кремер – президент Freedom House з жовтня 2010 року. У березні 2008-го – січні 2009-го обіймав посаду помічника державного секретаря США з питань демократії, прав людини та праці. Був також заступником помічника держсекретаря з європейських та євразійських питань, відповідальним за відносини з Росією, Україною, Молдовою та Білоруссю. До того працював старшим радником заступника державного секретаря з глобальних питань. Здобув ступінь магістра совєтології Гарвардського університету і ступінь бакалавра совєтології та політології Тафтського університету.

Девід Кремер розповів, що Freedom House була заснована в 1949-му році і з цього часу системно і цілеспрямовано у вигляді річних звітів вимірює стан демократії і дотримання прав людини, як в США, так і в інших країнах світу. Як пояснив пан Кремер, рівень демократії і дотримання прав людини в щорічних доповідях Freedom House вимірюється за 23-ма критеріями. «Ми разом з колегою Деймоном Велсом були у Харкові, Львові, Донецьку, спілкуючись з державними службовцями, опозиційними політиками, журналістами і простими людьми та підготували другий звіт за підтримкою Фонду «Відродження». «У своїх звітах минулого року ми били на сполох і висловлювали занепокоєння, але за рік ситуація погіршилася. А саме: відчувається тиск на ЗМІ, якого не бачили до того, вибіркове правосуддя, це стосується справи Тимошенко, тиск на громадянське суспільство, стурбованість діяльністю Верховної Ради, зростанням корупції, як багаторічної проблеми, яка зростає. Але є й позитивні покращення – це більш мобілізоване громадське суспільство». Як приклад, Девід Кремер навів миколаївський випадок, коли була покалічена і зґвалтована дівчина, і громадська активність змусила владу змінити міру запобіжного заходу щодо звільнених злочинців. Також як позитив він зазначив, що в суспільстві відчувається «більше зосередженості і уваги до виборів, покращення активності в неурядових організаціях, що займаються правозахисною діяльністю». З боку уряду помічене намагання «протистояти російському тиску».

Проте в доповіді зазначено в якості негативних тенденцій обмеження права на мирні зібрання. Мало того, Девід Кремер зазначив, що в Україні «право на мирні збори під загрозою».

Також на 15–16 сторінці звіту акцентується увага, що в середовищі можновладців відслідковується збагачення за рахунок владних повноважень, як приклад: «люди в сім’ї президента отримують переваги від родинних зв’язків». Як наслідок, були образливі для українського уряду заклики «не приїжджати на Євро-2012 як протест проти вибіркового правосуддя».

Кремер зазначив, що «ми сподіваємося на тому, що не має потреби застосовувати санкції до уряду України, проте про санкції згадується в доповіді внаслідок розчарування». Разом з тим «не можна порівнювати Україну з Білоруссю і Росією».

«Україна є головним болем, а не питанням вирішення проблем для європейських країн і заходу. Якщо Україна хоче вирішити проблеми, вона сама повинна це зробити».

На запитання щодо конкретизації українських проблем Кремер зазначив: «існує регрес за п’ятьма показниками, а саме: контроль над ЗМІ, розкол опозиції, Верховна Рада стала печаткою, що візує закони, прокуратура виконує замовлення і політичне кривосуддя».

Деймон Велс додав, що «у нас не має можливості вплинути на Україну. Більшість ЗМІ належать власникам і дуже мало незалежні».

Питання: «Яка ситуація зі свободою слова в Україні?»

Девід Кремер: «Є занепокоєння щодо тиску на окремих журналістів, відбувається цензура, в звіті є розділ «ЗМІ», є тиск не тільки від уряду, але і з боку бізнес-джерел. Треба писати репортажі так, як відчуваєш. Але в порівнянні з іншими країнами в Україні журналістська спільнота більш жива».

Питання: «Як Ви вважаєте чи варто зараз підіймати питання про мову в Україні?»

Девід Кремер: «Стосовно мови питання дуже чутливе. Є дуже багато важливих питань пов’язаних з судом, прокуратурою. Питання про мову напередодні виборів підіймати не варто».

3 липня Європейський суд з прав людини виніс рішення за заявою про законність арешту та взяття під варту колишнього міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка. Нагадаємо: 26 грудня 2010 року він був затриманий Службою безпеки за нібито незаконне продовження оперативно-розшукової справи водія екс-заступника голови СБУ Володимира Сацюка у зв’язку із розслідуванням справи про отруєння Віктора Ющенка. Однак наступного дня Печерський суд змінив запобіжний захід — підписку про невиїзд — на тримання під вартою в рамках уже розслідуваної кримінальної справи про зловживання службовим становищем.

Заява Луценка до Європейського суду стосувалася тільки обставин його затримання та позбавлення волі. Проте Європейський суд не міг не відреагувати на кричущі порушення прав людини, допущені прокуратурою і повторені Печерським та Апеляційним судами, які назвали причинами позбавлення Ю.Луценка волі невизнання ним своєї провини, відмову свідчити проти себе, публічне обстоювання своєї позиції в інтерв’ю «Дзеркалу тижня», УНІАН та інших ЗМІ і продовжили тримання його під вартою без будь-яких законних на те підстав. 

Європейський суд визнав щонайменше сім порушень Європейської конвенції, з них — шість різних порушень права на свободу та особисту недоторканність (двічі п. 1 статті 5 та п. 3 статті 5, а також п.2 і п. 4 статті 5) та застосування норм КПК про позбавлення волі з іншими, не передбаченими КПК, цілями при ухваленні рішення про взяття під варту та при подальшому триманні під вартою (стаття 18). Держава повинна виплатити Юрієві Луценку компенсацію в розмірі 15 тис. євро.

Порушення статті 5 є системними для України і вже багато разів фіксувалися рішеннями Європейського суду. Порушення Україною статті 18 Конвенції Суд визнав уперше, що означає не що інше, як визнання політичних цілей взяття Юрія Луценка під варту. Обґрунтовуючи це рішення, Суд зазначив: оскільки заявник є одним з лідерів опозиції, було очевидно, що його справа викличе велику увагу. Будучи звинуваченим у перевищенні службових повноважень, він мав право відповісти через засоби масової інформації. Європейський суд дійшов висновку, що арешт і взяття під варту було неправомірним покаранням за те, що Луценко публічно спростовував висунуті йому звинувачення і наполягав на своїй невинуватості. У практиці Європейського суду рішення про вину держави у зловживанні законодавством для досягнення неправомірних цілей виносяться дуже рідко. Такі порушення прав людини неприпустимі в країнах — членах Ради Європи. Нагадаємо, що в справі Михайла Ходорковського проти Росії заявленого порушення статті 18 Суд не визнав.

Захист Юрія Луценка отримав додаткові аргументи для касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду у кримінальних та цивільних справах. ВССКЦС міг би виконати рішення Європейського суду, звільнивши Луценка з-під варти, якби скасував рішення судів перших двох інстанцій.

Рішення Європейського суду набере чинності через три місяці, якщо держава не звернеться з клопотанням про розгляд справи Великою палатою Європейського суду. Міністерство юстиції вже заявило, що таке клопотання готується. Якщо воно буде подане та прийняте до розгляду, Велика палата поставить у цьому правовому спорі крапку

Представництво Європейського Союзу в Україні оприлюднює наступну заяву за погодженням з головами місій ЄС в Києві:

"Вчорашнє рішення Європейського суду з прав людини у справі Луценко проти України підтверджує стурбованість, яку ЄС неодноразово висловлював стосовно необхідності систематично застосовувати верховенство права та з приводу політично мотивованих судових процесів в Україні.
Представництво ЄС закликає українську владу вжити термінових заходів для виправлення системних процедурних недоліків, визначених цим рішенням. Представництво ЄС знову настійно закликає українську владу в повній мірі поважати верховенство права, включаючи незалежність судової влади".

Джерело: Delegation of the European Union to Ukraine

Ночью 12 июля в Луганской области случилась еще одна трагедия с работниками нелегального угледобывающего предприятия: ожоги 90% кожи тела 2–3-й степени и ожоги дыхательных путей получили двое жителей города Красный Луч. Сторожа «копанки», располагавшейся в 300 м от шахты «Миусинская», переливали топливо из одной бочки в другую, при этом произошло возгорание.

В ЛОО КИУ обращают внимание на факты, которые, по нашей оценке, свидетельствуют, что в трагедии, которая случилась, виновно, прежде всего, МВД.

Пострадавшие в тяжелейшем состоянии уже находились в больнице, когда в СМИ появилось сообщение отдела связей с общественностью ГУМВД Украины в Луганской области о том, что (цитируем) «Сотрудники Краснолучского горотдела милиции в ходе проведения оперативных мероприятий на расстоянии 300 м от шахты „Миусинская“ задокументировали факт незаконной добычи полезных ископаемых. Изъяты 3 тонны горной массы, трактор, ресивер, компрессор».

Надо понимать, что «копанка», на которой ночью 12 июля произошла трагедия, и якобы «обнаруженная» милицией – одна и та же. А трактор, который сгорел во время пожара, и остов которого виден на фотографиях с места трагедии, вероятно, тот самый, изъятый милицией.

И еще один факт: 7 июля народный депутат Владимир Ландик направил начальнику ГУМВД в Луганской области Польскому Е. Н. обращение, в котором сообщал, что жители поселка шахты «Миусинская» показали ему в 200–300 метрах от поселка оборудованное крепежными лесами отверстие в земле, через которое, по словам жителей, по ночам производится выемка угля. К обращению прилагались фотографии с отверстием, крепежным лесом, трактором, времянкой для проживания сторожей и пр.

По мнению ЛОО КИУ, после получения депутатского обращения «крышевавшие» объект предупредили хозяина, и при выполнении работ по «сворачиванию производства» произошел трагический случай.

Обращает внимание, что пострадавшие, которые в тяжелейшем состоянии (и с отрицательной динамикой) находятся в Краснолучской городской больнице «Известия», не получают адекватной медицинской помощи. Главный врач больницы объясняет это тем, что у них нет родственников, которые могли бы приобрести необходимые дорогостоящие лекарства. Что, похоже, вполне устраивает региональные власти. По крайней мере, никакой помощи из Луганска несчастные люди пока не получили.

В январе этого года пресс-служба ЛОО КИУ уже сообщала о фактах гибели людей, работающих в другом нелегальном и также «крышуемом» милицией виде бизнеса – организации игровых заведений.

P. S. 16 июля два шахтера, работавших на нелегальной копанке в Красной Луче и получивших там 12 июля ожоги 90% кожи, скончались в Краснолучской больнице им. «Известий». Эфективной медпомощи им так и не оказали – не оказалось родственников, которые могли бы купить дорогостоящие лекарства.

5 июля 2012 года в помещении Харьковской правозащитной группы состоялась пресс-конференция, посвящённая нарушениям прав человека, связанным с судебными приказами по заявлениям коммунальных служб.

В пресс-конференции принимали участие руководитель Общественной приёмной ХПГ Людмила Клочко, эксперт ХПГ по вопросам ЖКХ Михаил Гаевский, а также харьковчане, чьи права были нарушены.

Людмила Клочко. «Недовольство работой коммунальных служб – это старая больная тема. Своевольное повышение тарифов и работа, которая не удовлетворяет граждан, способы „выбивания“ долгов – всё это давно стало как бы общим местом и даже не вызывает возмущения, а только состояние депрессии у граждан: люди думают, что ничего с этим не сделаешь. Никого не удивляют также нарушения в наших судах – по результатам работы приёмной в течение многих лет главным нарушителем с точки зрения наших заявителей являются суды. Около трети людей, которые обращаются в приёмные неправительственных организаций, недовольны нарушениями в ходе судебных процессов. Но в последнее время мы наблюдаем новые, довольно тревожные тенденции – нарушения прав человека, которые гарантированы Европейской конвенцией, которую наше государство обязалось выполнять. Появятся новые жалобы в Европейский суд, и мы с вами, из своих денег, которые переведены в бюджет в качестве налогов, будем оплачивать эту плохую работу уполномоченных нами людей – наших судей, наших чиновников. Хотелось бы сказать, что когда вводились судебные приказы по коммунальным долгам, мы предполагали, что будут нарушения. И в течение довольно длительного времени все судебные приказы, которые могли быть оспорены (например, где не были пропущены сроки обжалования), в установленном законом порядке отменялись довольно успешно, и либо об этом вообще больше речь не шла, либо дело переводилось в исковое производство, где человек мог высказать свои соображения по поводу этих самых долгов. Но в последнее время появились заявители, которые судебный приказ не видели и вдруг с удивлением узнавали, что в отношении них есть судебное решение, что уже в принудительном порядке оно исполняется, что из пенсии человека высчитывают деньги. Это те люди, которые постоянно проживают по месту своей регистрации, которая известна суду (а если неизвестна, то судебный приказ не может быть вынесен), не находятся в командировке (судебный приказ считается врученным, даже если человека нет дома) – они просто не получали его, его им и не направляли. Но даже в этом случае есть возможность его обжаловать: ты узнаёшь, какой суд в отношении тебя вынес это решение, идёшь в суд, получаешь это решение на руки и у тебя есть 10 дней для обжалования. Но даже после обращения в суд эти граждане не могут получить судебные решения, которые в отношении этих людей уже выполняются – они уже платят, ещё ни разу не видев судебного решения. Таким образом, получается, что эти люди не имеют доступа к суду, а доступ к суду – это одно из основополагающих прав человека, закреплено 6 статьёй Европейской конвенции (каждый имеет право на справедливый суд). Поэтому мне эти тенденции кажутся очень настораживающими и очень хотелось бы сегодня о них поговорить с тем, чтобы сделать невозможными такие нарушения в будущем».

Людмила Клочко

Михаил Гаевский. «В течение последнего полугода ко мне начали приходить жители города Харькова (это стопроцентно пенсионеры, 90% – это одинокие пенсионеры либо это семьи пенсионеров, состоящие из двух человек, которым хорошо за 60, а некоторым хорошо и за 70) со следующими заявлениями: либо у них начались вычеты из пенсий, непонятно по каким причинам, либо к ним начали поступать постановы об открытии исполнительного производства. Нет печати, не на бланке Министерства юстиции, просто напечатан какой-то текст на листике А4 – либо просто людям вбрасывают в ящики, либо втыкают в дверь. В таких повідомленнях написано, что человек должен придти с определённой суммой денег (а сумма эта исчисляется несколькими тысячами гривен, иногда доходит до 10 тысяч) в определённый отдел районной Государственной исполнительной службы (ГИС). Как правило, это, почему-то, касается Дзержинского района – подписи часто отсутствуют, печатей нет, они не оформлены, то есть нет ни номера, ни даты и т. д. и т. п. Начальник этого Дзержинского отдела ГИС – некий Намёткин, и сколько к нему ни обращались, никаких действий для того, чтобы пресечь подобную деятельность, он не предпринимал. Далее события разворачивались по нескольким сценариям. Сценарий первый. Написали соответствующие заявления в исполнительную службу, соответствующее заявление в суд первой инстанции, то есть в районный суд, с просьбой остановить, отозвать и прислать в адрес так называемое судебное решение – то ли это судебный приказ, то ли это заочное решение, потому что были варианты как судебного приказа, так и заочного решения. Потом мы оспаривали этот судебный приказ или заочное решение, они их отменяли, соответственно останавливалось и исполнительное производство. Но если у людей уже успели вычесть один или два раза из пенсии деньги, то эти деньги им никто не возвращал. Сценарий второй, который касается и меня. Я узнал, что надо мной состоялся какой-то там суд, когда мне пришла такая постанова. Когда я обратился за разъяснениями в исполнительную службу, и в районный Дзержинский суд, начальник исполнительной службы не нашёл ничего лучшего, как ответить, что всё нормально, всё в порядке, а председатель Дзержинского райсуда и весь Дзержинский районный суд молчит. То есть с 5 июня сего года по сегодняшний день я не имею никаких известий из Дзержинского райсуда, не смотря на то, что я туда направил 5 заявлений. Я теперь ожидаю, что очередная моя пенсия (за июль месяц) уже придёт меньше, потому что никаких ответов, никаких результатов я не получил, то есть меня держат вот в таком напряжении. Мной было написано несколько заявлений в Генеральную прокуратуру и Министерство юстиции. Из Генеральной прокуратуры я уже ответ получил, что они якобы переслали это в Министерство внутренних дел. В своём заявлении на имя председателя суда и на имя Генеральной прокуратуры я указал, что здесь, на мой взгляд, существует следующая цепочка – это сговор группы лиц, далее – фальсификация судебного решения и затем вымогательство денег у потребителей (я являюсь обычным потребителем, как и все остальные). В эту группу лиц, на мой взгляд, входят судьи судов первой инстанции города Харькова, которых покрывают председатели судов, сотрудники исполнительной службы, которых покрывают начальники этих районных отделов, это юристы „Тепловых сетей“ (в 99% случаев это, как правило, „Тепловые сети“), и, далее, все ниточки сходятся к нашему горисполкому. Почему? Потому что никакой судья не будет делать вот такие фокусы самостоятельно, понимая, что его никто не прикроет, председатели суда тоже не пойдут на такие нарушения, исполнительная служба тоже самостоятельно такие действия не начнёт, юристы коммунального предприятия (в данном случае „Тепловых сетей“) самостоятельно, без ведома руководства, а именно, директора, тоже не пойдут на это. Значит, получается, над ними существует некая более сильная структура, которая покрывает эти, – назовём их „криминальные“, – действия. Куда сходится всё? Сходится в наш горисполком. Кто такие распоряжения может отдавать? Ну, не официально, конечно. У меня подозрение, что это наш мэр. То есть получается вот такая пирамида, где на вершине стоит мэр. Я написал практически дословно то, что вам сейчас сказал, в Генеральную прокуратуру, указал соответствующие фамилии, которые касались моего постановления: указал фамилию председателя Дзержинского суда, указал фамилии исполнителей, указал фамилии юристов „Тепловых сетей“ и указал фамилию нашего мэра. Фамилию судьи по своему случаю я не знаю до сих пор, потому что его данные содержатся в тайне – я до сих пор не знаю, какой это судья, когда и зачем он выдал такой судебный приказ. С 1 января и заканчивая сегодняшним днём таких случаев 15».

Михаил Гаевский

«Мы пригласили сюда людей, которые явились жертвами таких действий. В одном случае нам удалось остановить и отменить, в других случаях, как со мной, допустим, мы пока „подвисли“ – не понятно, что дальше будет. По крайней мере, заниматься этим вопросом я намерен и дальше, для того, чтобы, в конце концов, получить какую-то ясную картину. Я высказываю своё мнение: квалифицировать это можно как действия организованной преступной группы (ОПГ) и нужно заводить уголовное дело для того, чтобы соответствующим образом «каждой сестре раздать по серьге», выявить нарушителей нашего законодательства. Среди нас сидит ещё товарищ – это председатель ОСМД, который буквально несколько дней назад в своём доме обнаружил, с позволения сказать, „документы“, и те безобразия, назовём это так, которые вытворяют уже сотрудники „Облэнерго“. Предваряя его рассказ, могу сказать следующее: вчера (4.07.2012) ко мне днём явился мальчик спортивного типа, хорошо „накачанный“, предъявил, на мой взгляд, „липовое“ удостоверение сотрудника „Облэнерго“, потому что когда я его начал рассматривать – печать поставлена нечётко, Ф.И.О. указаны славянской вязью – прочесть практически невозможно без специального изучения или почерковедческой экспертизы – и в ультимативной форме потребовал от меня поменять счётчик. Когда я ему сказал, что позвольте, а где соответствующие документы, наряд-задание и всё остальное, он тут же перешёл к прямым угрозам в мой адрес. После чего я сказал, что сейчас вызову милицию, уложу его мордой в пол, после чего он покинул мою квартиру, при этом продолжая угрожать, что мне отрежут свет, со мной произойдут всякие неприятности. И ещё. После того, как я начал с 5 июня направлять всевозможные заявления в разные инстанции и появились публикации в «Комсомольской правде», на сайте „Харьков Криминальный“, на нашем сайте (веб-сайт ХПГ „Права людини в Україні“), мне стали поступать телефонные звонки с угрозами, каждый день. Причём очень интересно построены эти угрозы. Начало идёт стандартное: „Уважаемый квартиросъёмщик“, дальше эта бредятина, которая касается „Жилкомсервиса“, а заканчивается так: „Ваша деятельность мешает работе харьковских городских властей, и вы ответите за это“, после чего кладётся трубка. Каждый день. Первый звонок может раздаться где-то в 7:30, последний звонок иногда раздаётся где-то в 21 с копейками. И так в течение суток».

Также М. Гаевский рассказал, что в течение полугода неизвестные по телефону склоняли его к сотрудничеству с городскими властями, а 29 мая к нему даже пришла представительница одного из народных депутатов также с предложением о сотрудничестве. Он отказался, а уже 1 июня получил по почте постанову, датированную 30 мая – после этого начались телефонные угрозы.

Игорь Олексенко (председатель одного из ОСМД г. Харькова). «Это было в понедельник (2.07.2012). Я вышел из дому и увидел на лавочке возле подъезда, скажем так, молодых людей спортивного вида в чёрных футболках, чёрных джинсах, с короткой стрижкой, которые сидели и выписывали какие-то бумаги. Они посторонние люди были и мне неудобно было подходить смотреть – то, что краем глаза видел, это были повідомлення про відключення від енергопостачання. Я увидел, что они отрывают корешки – вот эти корешки, которые они оторвали (показывает), это те корешки, которые они должны были вручить людям. Рядом с лавочкой, где они расположились, стояла мусорная корзина, куда они их бросили, и, возвращаясь домой, я просто оттуда их забрал. Меня заинтересовало всё-таки, кому и что они раздавали. И в повідомленнях расписано, какие действия предпримет „Харьковоблэнерго“ в отношении тех людей, которые, по их мнению, являются должниками. Опять таки, повідомлення, которые они выбросили, которые они должны были вручить – не указан ни номер счётчика, как здесь написано, ни кто там был электромонтёр, который проводил эти действия. Фактически, сфальсифицировали, скажем так, уведомления людей о том, что им отключают электроэнергию. Фактически, поставили перед фактом, что их просто лишили права пользования. Это не единственное, что делают коммунальные службы на нашей территории. Там есть очень много интересного в отношении того, как помогают в кавычках наши коммунальные службы, городские власти становлению ОСМД».

Игорь Олексенко

Также Михаил Гаевский рассказал о том, как «отметился» «Харьковгоргаз». Харьковчанам разносятся счета от «Мегабанка» (банк, в отделениях которого можно оплачивать коммунальные услуги; главный офис находится в г. Харькове – В. Б.) . Часто их даже не опускают в почтовый ящик, а просто кладут стопкой в подъезде. И бывает так – за прошлый год по газу долгов не было, а в этих «простынях» от «Мегабанка» уже фигурирует сумма задолженности в несколько сотен гривен. М. Гаевский отметил, что обращаться в «Мегабанк», если такое приходит, не имеет смысла – это не официальный документ. «Официальным документом является Акт сверки начислений и платежей. Если у коммунального предприятия возникли ко мне какие-то вопросы, они обязаны (по нашему законодательству) пригласить меня на определённый день, определённый час и провести так называемую сверку начислений и платежей под акт. Акт этот либо подписывается либо не подписывается». М. Гаевский рассказал о происхождении этих так называемых долгов. Человек не получают услугу, например, отсутствует горячая вода или отопление. «Человек составляет и направляет акт-претензию[1], составляет соответствующее обращение, приходят комиссии, которые тоже составляют акты о том, что отсутствует, последующее действие – перерасчёт. Перерасчёт они не делают – они выставляют счета по полной программе. Тогда человек имеет право самостоятельно уменьшить оплату[2]. Выдуманные долги получают в отместку люди, которые, как заметил М. Гаевский, «активно себя ведут», которые «не доплачивают по закону».

Эксперт заметил, что около 95% всех судебных дел по таким обращениям граждан – выигрываются. Проигрыши бывают, в основном, только в тех случаях, когда человек не придерживается его рекомендаций.

Подготовил В. Бацунов

[1] «Акт-претензія про неналежне надання або ненадання послуг» – Додаток 2 до «Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення», які затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630.

[2] «Вимоги щодо кількісних і якісних показників послуг та зменшення плати у разі їх відхилення від нормативних» – Додаток до «Порядку проведення перерахунків розміру плати за надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення в разі ненадання їх або надання не в повному обсязі, зниження якості», який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2010 р. № 151.

В Україні — 151 психоневрологічний інтернат для людей із тяжкими психічними розладами, які здебільшого не можуть жити самостійно. Ці люди — забуті й безпорадні. Суспільство «відгородилося» від «них» відстанями, парканами, означеннями «спец-» та «психо-». А може, це ми хворі, а не вони?

Відвідуючи протягом року різні психоневрологічні інтернати, помітили один цікавий факт: переважна більшість з них розташована на значній відстані від обласного центру. Так, середня віддаленість психоневрологічних інтернатів від м. Харкова становить 98, 2 км, а найвищий показник по Україні в Полтавській області — 152, 1 км, найнижчий у Рівненській — 42, 5 км. Середня відстань від обласних центрів до інтернатів по Україні становить 83 км. Впадає в око і той факт, що лише 43 інтернати (28%) розташовані в містах, а решта 108 (72%) — у відділених хуторах, селищах та селищах міського типу. 

Чи є цей факт простим збігом, чи це породжена радянською ідеологією державна політика?

Історія питання 

Після Другої світової війни міста, особливо великі, були переповнені інвалідами-жебраками. Їх презирливо називали «самовари». Така кількість інвалідів на вулицях пояснювалася дуже просто: хтось жебракував задля підтримки сімейного бюджету, від багатьох відмовилися родичі, хтось просто не схотів повернутися в сім’ю, щоб не стати для неї тягарем. 

Серед інвалідів були люди не тільки з фізичними вадами, а й психічно хворі. У розбитій війною країні, в умовах повної відсутності системи надання соціальних та медичних послуг, вони залишалися сам-на-сам зі своїми хворобами. Тодішній Народний комісаріат соціального забезпечення був неспроможний упоратися з такою кількістю осіб, які потребували соціальної та медичної допомоги. Згідно з даними статистичного збірника «Росія та СРСР у війнах XX століття. Втрати збройних сил», під час Великої Вітчизняної війни було демобілізовано 2 млн. 576 тис. інвалідів. І це тільки офіційні цифри статистики. З огляду на методи та підходи до формування статистичної звітності в СРСР, можемо стверджувати, що таких людей було значно більше. Адже питаннями психічного здоров’я громадян уряд СРСР не надто опікувався, головне було — продемонструвати світу, що держава-переможець є кращою за всіма показниками і що психічно хворих у ній немає.

Розв’язання проблеми було простим, швидким, дешевим і відповідало «законам повоєнного часу»… Один із сучасників писав наприкінці 1940-х — початку 1950-х: «...Якось, як і зазвичай, прийшов на Бессарабку і, ще не доходячи до входу, почув тривожну тишу... Спершу не зрозумів, у чому річ, і тільки потім збагнув — на Бессарабці не було жодного інваліда! Пошепки мені сказали, що вночі «органи» вчинили облаву, зібрали всіх київських інвалідів і ешелонами відправили подалі від міста, аби вони своїм виглядом не «бентежили» городян...».

Це була одна з акцій, яку проводили «органи» на виконання указу Президії ВР СРСР від 23 липня 1951 р. «Про заходи боротьби з антисоціальними, паразитуючими елементами». Саме на цей час, на 1950-ті роки, припадає заснування в Україні більшості інтернатних закладів для догляду за дорослими інвалідами. Відомо, що у повоєнний час найтяжче жилося мешканцям села, які не мали паспортів і мусили багато працювати, щоб просто вижити. В таких умовах інвалідів поселяли у старих будівлях, часто не пристосованих для проживання людей з особливими потребами, за сотні кілометрів від Києва та за десятки кілометрів від обласних центрів. Про надання якихось соціальних послуг узагалі не йшлося, головним завданням новостворених закладів було просто забезпечити місце, де інваліди могли б дожити до смерті. 

Але вищому партійному керівництву країни й цього виявилося замало. В одній з доповідних міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов так окреслював стан справ у боротьбі із «жебраками»: «Боротьба із жебрацтвом ускладнюється... тим, що багато хто з жебраків відмовляється від направлення їх до будинків інвалідів... самовільно залишають їх і продовжують жебракувати... У зв’язку із цим було б доцільно вжити додаткових заходів із запобігання та ліквідації жебрацтва… Для запобігання самовільним залишенням будинків інвалідів і літніх людей, які не бажають проживати там, та позбавлення їх можливості займатися жебрацтвом, частину існуючих будинків інвалідів і літніх людей перетворити на будинки закритого типу з особливим режимом...». 

Фактично це було початком створення системи тримання людей з особливими потребами подалі від трудящих — щоб не заважали «мирно працювати на будовах соціалізму». 

Чого очі не бачать, того серцю не жаль?!

Від часу заснування перших психоневрологічних інтернатів та будинків інвалідів минуло вже понад 60 років, але система надання медико-соціальної допомоги для осіб зі стійкими психічними розладами змінилася дуже мало. Звичайно, поступова гуманізація всієї сфери соціальних послуг не оминула й психоневрологічні інтернати: в окремих закладах запроваджено посади лікарів-реабілітологів, терапевтів, психотерапевтів; клієнти забезпечені мінімальним комплексом медичних препаратів та процедур. Деякі керівники «вибивають» у держави та благодійників складне медико-реабілітаційне обладнання, намагаються хоч якось урізноманітнити сірі будні своїх підопічних. 

Проте більшість притулків — 108 зі 151 — так і залишаються у глибоко віддалених селах та хуторах і, крім даху над головою та мінімального раціону харчування, нічого запропонувати не можуть. Родичам дуже складно відвідувати своїх близьких (з багатьма селами, де розташовані інтернати, немає навіть системного автобусного чи залізничного сполучення), а громадським активістам і волонтерам (яких поки що небагато, але вони хочуть допомагати) робити свою добру справу.  

Віддаленість — найкраще прикриття для численних порушень прав людини: про це ніхто не повідомить, не напише в газету, а отже, не з’явиться сюжет на телебаченні. Так багато років відбувалося у Новосавицькому психоневрологічному інтернаті Одеської області, Зяньковецькому психоневрологічному інтернаті Хмельницької області і, можливо, і далі відбувається в десятках інших. 

Жорстоке поводження

Жорстоке поводження для багатьох клієнтів інтернатів — це вже їхнє повсякдення. І причина часто не в тому, що там працюють жорстокі люди, а в тому, що вони не мають елементарних навичок поводження з людьми з особливими потребами, не знають, як їх кваліфіковано обслуговувати, особливо в періоди загострення їхніх захворювань. Тому так широко практикуються в інтернатах заспокійливі ін’єкції, прив’язування до ліжок, ізоляція в окремих кімнатах. 

Більшість персоналу інтернатів не має навіть мінімальної підготовки для роботи в соціальній сфері та сфері надання медичних послуг. Це люди, які все життя пропрацювали на землі, а коли розвалилися колгоспи, були змушені шукати роботу деінде. Інтернат у якомусь віддаленому селі став найбільшим роботодавцем хай і з низькою, але стабільною платнею. До молодшого медичного персоналу вимоги дуже прості: виконувати всю складну, брудну, нервову роботу з обслуговування хворих. 

Медичні послуги 

Низький рівень надання медичних послуг у психоневрологічних інтернатах зумовлений їхньою відомчою підпорядкованістю Міністерству соціальної політики України. Майже всі вони є медико-соціальними закладами, які призначені, зокрема, надавати цілодобове медичне обслуговування, у тому числі й невідкладну медичну допомогу до госпіталізації клієнта, консультативну допомогу та стаціонарне лікування на базі закріплених лікувально-профілактичних закладів охорони здоров’я. Крім того, клієнти мають бути забезпечені слуховими апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами, зубним протезуванням, спеціальними засобами пересування (крім моторизованих), медикаментами та життєво необхідними ліками відповідно до медичного висновку.

Фактично ж в інтернатах надається лише частина зазначених послуг. Клієнти можуть розраховувати на повне медичне обстеження один-два рази на рік, щоденну перевірку стану здоров’я, невідкладну медичну допомогу, а також мінімальний перелік ліків у разі необхідності (знеболювальне, ліки проти кашлю тощо). Однак про адаптаційно-підтримувальну терапію психотропними чи наркотичними препаратами та про медикаментозне лікування хвороби, на жаль, узагалі не йдеться. 

Причина — незадовільне фінансування. Так, згідно з постановою Ради міністрів Української РСР від 11 січня 1989 р. №14 «Про норми витрат на харчування і медикаменти в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів», «розрахункові грошові норми витрат на придбання медикаментів у будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів (дорослих), у профтехучилищах-інтернатах для інвалідів і технікумах-інтернатах для інвалідів становлять
26 копійок на особу на день». Ці норми діють і нині! За словами директорів інтернатів, у разі різкого загострення стану клієнта його на кілька тижнів відправляють до психіатричної лікарні (у підпорядкуванні МОЗ). Таке ставлення до хворих призводить до того, що вони просто доживають свій вік, а їхні хвороби набувають хронічної форми.

Забезпечення клієнтів медичними засобами та апаратурою також незадовільне. Обладнання часто не вистачає, а наявне — здебільшого застаріле. Допоміжні засоби пересування (прогулянкові ходунки, тростини з квадратними опорами тощо) — взагалі рідкість. Крім того, в умовах закладу не завжди ними й скористаєшся (часто немає заасфальтованих доріжок, пандусів, поручнів, можливості спуститися з верхніх поверхів тощо). 

Окрема проблема — брак медичного персоналу. Не кожен заклад має відповідні нормативам посади лікарів (зазвичай відсутні психологи, геріатри, фахівці з фізичної реабілітації, стоматологи), не вистачає молодших медичних сестер. Турбує й їхня кваліфікація, насамперед відсутність знань та навичок із догляду за інвалідами. На жаль, відповідним навчанням свого медичного персоналу переймаються лише деякі директори закладів. При цьому самі лікарі й медсестри зазначають, що гостро потребують бодай консультацій з утримання підопічних з особливими потребами та підвищення своєї кваліфікації.

Зв’язок із зовнішнім світом

Більшість інтернатних закладів розташована далеко від обласного центру (переважно в невеликих містах і селах), що істотно ускладнює доступ до них представників як державних, так і громадських організацій, волонтерів, котрі могли б допомогти їм у розв’язанні проблем. Притулки повністю випадають з інформаційного простору (досі не створено веб-сайта інтернатних закладів): суспільство не знає ані про їхні проблеми, ані про те, чим їм можна допомогти (відсутній список потреб), ані про здобутки та позитивний досвід окремих закладів. 

Психоневрологічні інтернати здебільшого обирають позицію цілковитої ізоляції від зовнішнього світу і навіть не намагаються залучити сторонніх осіб до розв’язання своїх «внутрішніх» проблем. Відкритість до співпраці з інституціями громадянського суспільства повністю залежить від зацікавленості в цьому адміністрації закладу. Одні шукають підтримки і допомоги де тільки можливо — в місцевої громади, владних структур, неурядових організацій; розміщують інформацію про свої потреби в Інтернеті, запрошують до співпраці всіх, кому небайдужа доля їхніх підопічних (громадські організації, волонтерів, школярів сусідніх шкіл та ін.). Інші ж навіть не намагаються щось робити.

Ще одна проблема інтернатних закладів — відсутність у них умов для тривалих побачень клієнтів з їхніми родичами. Для цього батьки або опікуни мусять забирати своїх рідних із собою на декілька днів, написавши відповідну заяву. 

Майже в усіх закладах зустрічі проводяться у спеціально відведеній кімнаті для побачень. Проте в жодному не створено умов для того, щоб рідні підопічних могли залишитися з ними довше, ніж на кілька годин, переночувати. Це могло б розв’язати багато проблем. По-перше, через територіальну віддаленість інтернатів родичі мають витратити чимало часу й грошей на дорогу, щоб приїхати лише на кілька годин. По-друге, частина клієнтів, які там проживають, походять з малозабезпечених сімей, для яких матеріально складно забирати родича на декілька днів.

Нормативно-правовими документами для клієнтів інтернатних закладів передбачено відпустку — не більше ніж на два місяці поспіль. Але з огляду на психічні особливості підопічних притулків, їхню потребу в соціалізації та реабілітації, було б дуже доречно створити умови для тривалого побачення з рідними. 

Перелік проблем можна продовжувати, але й так зрозуміло: що віддаленіший заклад, то менше в нього шансів дочекатися підтримки від нас із вами. Віддаленість межує із забуттям. Нам у нашому житті, з купою власних проблем, стає просто не до якогось там «психа», котрий перебуває під опікою держави. Ми «відгородилися» від «них» відстанями, парканами, означеннями «спец-» та «психо-». Ми розділили світ на «ми» і «вони». Але ж вони — такі самі, як і ми, тільки з особливостями розвитку. Вони дають нам можливість по-іншому подивитися на наше життя, замислитися над тим, які ми, допомогти порозумітися. 

Одним із можливих варіантів вирішення окреслених вище проблем могла б стати оптимізація системи психоневрологічних інтернатів, яких в Україні 151. Можна було б скоротити малокомплектні (16 психоневрологічних інтернатів обслуговують 100 і менше клієнтів), віддалені, мало пристосовані для проживання притулки з недоукомплектованим персоналом, перевівши їхніх підопічних до більш пристосованих для надання соціальних послуг інтернатів, які розташовані ближче до обласних центрів чи великих міст. Це дало б змогу «включити» ці заклади в соціальне життя громади, полегшило б людям, охочим допомогти тамтешнім мешканцям, реалізувати своє бажання, а отже, допомогло б гуманізувати наше суспільство. 

Газета «Дзеркало тижня», №24

Медичне право в Україні не є досконалим, але все ж таки існує низка законів, які захищають право громадян і регулюють правові відносини між лікарем і пацієнтом в окремих медичних галузях. Але, чи діють ці закони? Або як все у нас: закон існує на папері, а лікарі діють, як хочуть? Не всі лікарі, звісно. Більшість лікарів сумлінно виконують свої обов’язки за мізерну зарплатню. Але є і виключення. З таким виключенням зіткнулася громадянка М., яка звернулась до нас по допомогу. Син цієї громадянки страждає на психічне захворювання. Про це їй казали всі психіатри, до яких вона зверталась. З дитинства він поводив себе дивно, стояв на обліку в дитячому психоневрологічному диспансері, лікувався у підлітковому відділенні Харківської обласної психіатричної лікарні № 3, був визнаний непридатним армії за ст. 17-Б (психопатія). Всього цього більш ніж достатньо, щоб примусити сумлінного чи просто фахового і законослухняного психіатра замислитись. Але в нашому випадку він потрапив зовсім до іншої людини і це мало фатальні наслідки.

Син жінки, яка до нас звернулась, якого назвемо В., раптом забажав змінити стать. Ані в дитинстві, ані у зрілому віці він не проявляв жодної риси транссексуалізму. В дитинстві грав тільки з машинками і вперто не одягав речі, які здавались йому дівочими. Дружив з хлопцями, був тричі одруженим. Перелік цих рис миттєво викликав у психіатрів, з якими консультувалась його мати, громадянка М., стурбованість і пересторогу. Вони починали розпитувати, чи не було у її сина нападів агресії, чи не було нав’язливих станів. І все це було. Після чого діагноз усіх психіатрів, з якими мати спілкувалась, був одностайним: у сина шизофренія! Чути таке матері дуже гірко. Вона намагалась з’ясувати, що з її сином, але він повністю розірвав контакти з батьками тому, що вони не визнавали його дівчиною і не бажали називати дівочим ім’ям. До психіатрів звертатися категорично відмовлявся. І тут мати через свого старшого сина знайшла психіатра, який порадив їй звернутися до медичного НДІ, де в нього працювала знайома – теж психіатр.

В. з радістю, яка здивувала батьків, погодився на госпіталізацію до цієї лікарні. З’ясувалося, що В. бажає зробити собі операцію зі зміни статі і хоче отримати дозвіл на таку операцію. Тому він і погодився лікуватися у денному стаціонарі у лікарки – О.І.С. І лікарка поклала його до цього відділення.

Коли мати приходила до неї, С. казала їй у присутності колег матері, що у її сина важка форма шизофренії, що він знаходиться на лікування у денному стаціонарі, а краще було б лікувати його у закритому відділенні не менше ніж 3-4 місяці. Що йому потрібно призначити спеціальне лікування, але вона не хоче робити різких кроків, щоб не втратити довіру пацієнта. Вона, навіть, призначила сину респолепт та соліан – ліки, що застосовуються при шизофренії. Але давати ці ліки мав старший син М., бо хворий з’являвся у відділення, коли сам вважав за потрібне. Отже, лікувати шизофреника, всупереч усім протоколам, повинні були самі родичі. В цей період хворий, який працював разом з братом, перестав з’являтись на роботі. Отже, з його лікуванням нічого не вийшло. Ще лікар казала матері у присутності двох свідків, що її син вживає наркотики, які посилюють маячню і викликають загострення шизофренії. Також, вона казала, що викличе санітарів і покладе хворого до реанімації. Все це і мати, і її колеги - свідки слухали з надією. Але час минав, а нічого не відбувалося.

І ось при черговому дзвінку лікареві мати дізналась, що хворий не з’явився на комісію. Одночасно, він показав брату довідку, яку дала йому психіатр, де був виставлений діагноз – транссексуалізм – F-64.

Лікарка пояснила матері, що дала йому таку довідку, щоб хворого не затримувала міліція, бо він водить автомобіль.

Мати, зрозумівши, що психіатр С. не є лікарем, який допоможе в скрутній ситуації, викликала швидку психіатричну допомогу, щоб обстежувати сина в психіатричній лікарні № 3 м.Харкова. Але, коли «швидка» привезла його у прийомне відділення, лікарі прийомного відділення зажадали поспілкуватись з психіатром, яка «лікувала» хворого. Але та, чомусь, відмовилась прийти до них, після чого ні про який прийом сина до лікарні не було і мови. Що сказала лікарям лікарні № 3 психіатр С. – нам невідомо. Але сказала вона щось таке, що класти хворого у лікарню ніхто не наважився

Мати дізналась, що її син потрапив на обстеження за підробленим направленням з районної лікарні. Це підтвердила і лікарня № 6, звідки нібито було направлення. І діагноз у сина, встановлений лікаркою С. – такий, як у довідці – F-64 – транссексуалізм. Причому, висновок F-64, а точніше – вирок, підписали три лікаря, а С. казала матері, що хворий на комісію не з’явився.

А тепер звернемося до законодавства. Хворий В. погодився на денний стаціонар, де працює лікарка С. з наміром отримати дозвіл на хірургічну зміну статі. Але чому він постійно вживав жіночі гормони, що, як сказала лікарка С. його матері, є небезпечним для його життя.

А чи мала право лікарка залишати хворого у небезпеці?

 Ч.1 ст. 139 Кримінального Кодексу передбачає: 1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, -  карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років.

 Ч. 1 ст. 140 Кримінального кодексу України. Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником

 1. Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, -  карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Але ж, існує і частина друга вищезазначених статей, де мова йдеться про важкі наслідки, спричинені діями медичного працівника. Невідомо, який зараз стан здоров’я В., які наслідки прийому гормонів, які він сам собі призначив, а лікарка С. не завадила цьому самогубству. Тому, якщо провести повне медичне обстеження В. , можливо, виникне потреба у застосуванні частини 2 ст.ст. 135-136, 139-140 КК України.

Окрім того, лікарка С. порушила Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 03.02.2011 № 60, яке має назву «Порядок обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності», зокрема статті:

2.2. Стаціонарне психіатричне обстеження в умовах психіатричної лікарні протягом не менше 30 днів, але не більше 45 днів, з повним психологічним та патопсихологічним обстеженням для підтвердження або виключення діагнозу "Транссексуалізм". Обстеження пацієнта в умовах денних психіатричних, психосоматичних та кризових стаціонарів або амбулаторно не допускається.

2.3. Ендокринологічне та соматичне обстеження, необхідні для з'ясування протипоказань для ендокринної та/або хірургічної зміни (корекції) статі.

Отже, лікарка С. не мала ніякого права виставляти діагноз F-64 без консультацій і обстеження сексопатологом, ендокринологом, генетиком. Але ж виставила. Чим порушила ще одну статтю Кримінального Кодексу, а саме статтю 365 КК України. Але прокуратура Московського району м. Харкова чомусь вперто не бачить порушень. Так людину залишають у вкрай небезпечному стані без будь-якої медичної допомоги, і ніхто цьому не протидіє.

Лікарка С. – несе пряму відповідальність за все, що відбувається зараз з хворим В. Мати сподівається, що суд належним чином відреагує на всі ці злочини лікарки. Будемо сподіватись і ми.

Деятельность Думы начиная с мая приобрела истерический характер.

В экстренном порядке рассматриваются законопроекты, единственная цель которых – сохранить монополию на власть.

После принятия юридически безграмотных и крайне опасных политически изменений в законодательстве о митингах Госдума в пожарном порядке вносит изменения в закон об НКО. Поразительна скорость, с которой это делается, – можно подумать, что враг уже у ворот столицы и только изменения в этом законе могут спасти Отечество.

Поразительна и лживость ссылок – разумеется, устных, – на якобы существующий зарубежный опыт.

Но самое поразительное (и самое красноречивое) – полное игнорирование мнения гражданского общества. Против законопроекта высказались практически все крупные российские общественные организации, а кроме того Совет по развитию гражданского общества и правам человека при Президенте РФ, Уполномоченный по правам человека РФ и даже учрежденная Кремлем Общественная палата.

Эти возражения Дума даже не обсуждает.

Причины очевидны: законопроект, с содержательной точки зрения полностью бессмысленный, имеет только одну цель – получить формальное основание объявлять оппонентов вражескими наймитами.

Такой способ «решения» насущных проблем мы уже неоднократно проходили во времена СССР. Нынешние власти, похоже, ничего в отечественной истории не поняли и ничему не научились.

13.07.2012

Правление Общества «Мемориал»

Глава московской Хельсинской группы Людмила Алексеева пообещала способствовать внесению в «список Магнитского» депутатов Госдумы, разработавших законопроект об НКО, по которому все организации, спонсируемые из-за границы, должны будут получить статус «иностранных агентов»

«Мы обратимся к властям иностранных государств, чтобы фамилии шести депутатов были прибавлены к «списку Магнитского» (авторы закона – группа депутатов от Единой России – The New Times), а фамилии остальных депутатов, которые проголосуют за него – опубликуем, и очень скоро, когда ситуация в стране изменится, им придется за это расплачиваться. Как писал поэт Александр Галич: „Мы поименно вспомним всех, кто поднял руку“», – сказала Алексеева.

Ее поддержали глава российского общества «Мемориал» Сергей Ковалев и руководитель правозащитной организации «Гражданское содействие» Светлана Ганнушкина.

По словам Алексеевой, московская Хельсинская группа откажется от иностранных грантов, если закон будет принят: «Мы ни при каких обстоятельствах не зарегистрируемся в качестве „иностранных агентов“. Юристы говорят, что единственный способ в случае принятия законопроекта – отказаться от зарубежных грантов. Откажемся, останемся нищими, но будем работать. Придут волонтеры, помогут», – сказала она.

Законопроект об НКО как «иностранных агентах» был внесен в Госдуму группой депутатов-единороссов во главе с Александром Сидякиным 29 июня. Согласно законопроекту, российские НКО, спонсируемые из-за границы и занимающиеся политической деятельностью, должны быть внесены в специальный реестр и получить статус «иностранных агентов». За нарушения закона предполагается административное и уголовное наказание.

Законопроект будет рассмотрен нижней палатой парламента в первом чтении 6 июля. Эксперты полагают, что он будет принят до окончания парламентской сессии 13 июля.

«Список Магнитского», которым пригрозила Людмила Алексеева депутатам, – это перечень российских чиновников, причастных к смерти юриста фонда Hermitage-Capital Сергея Магнитского, которым ограничен въезд в США. Возможность принятия таких списков рассматривает и ряд стран Евросоюза. Резонанс, который получила смерть юриста Магнитского в российском СИЗО, не утихает на протяжении последних трех лет и лишь набирает обороты. 5 июля в рамках специального мероприятия, организованного депутатами Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе, прошла европейская премьера 18-минутного фильма «Досье Магнитского», рассказывающего о совместных зарубежных поездках российских чиновников и лиц, изобличенных Сергеем Магнитским в систематических хищениях из российского бюджета. В последней редакции законопроекта, в основе которого лежит список «Магнитского», прописана возможность его расширения – теперь он фактически направлен против чиновников всех стран, где нарушаются права человека. Поэтому угроза Людмилы Алексеевы не безосновательна.

Post scriptum

Результат голосования в Думе (о законе по НКО):

За: 323 (71, 8%)
против: 4 (0, 9%)
воздержалось: 1 (0, 2%)
Голосовало: 328 (72, 9%)

Против законопроекта высказались Геннадий Гудков и Илья Пономарев (СР), все остальные – за, проект поддерживают все фракции кроме СР.

У доповіді правозахисних організацій «Права людини в галузі охорони здоров’я — 2011» надається аналіз ситуації щодо прав людини у царині медичної допомоги у 2011 році. У «загальній» частині доповіді аналізуються перші кроки реформування галузі охорони здоров’я, що були розпочаті Урядом
України в пілотних регіонах. Також у «загальній» частині доповіді на підставі огляду судових справ за 2011 рік надається огляд перешкод, які трапляються
при судовому захисті порушеного права на медичну допомогу у судах України. В окремому розділі наведені шляхи міжнародного захисту прав пацієнтів.

Скачати файл можна тут