MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2013, #20

Право на життя
Суди позбавили людину шансів вижити Катування та жорстоке поводження
Чому "Грифон" суддю від прокурора захищав. Або жахлива історія зі щасливим кінцем. Побитий майором міліції свідок міг померти – лікарі Доступ к программе ЗПТ – 5 украинцев обратились в ООН Право на свободу та особисту недоторканність
Жорстоке побиття журналіста у Луганську. Міліція каже: "сам віноват!" Свобода вираження поглядів
«Twitter» у Білорусі став громадським місцем! Захист від дискримінації
Що таке ромофобія? Кримінально-виконавча система
Тюрми України розвантажуються Погляд
Рассказ адвоката: история об освобождении из колонии с печальным концом Жертви політичних репресій
Коли оприлюднять прізвища причетних до злочинів НКВС Дисиденти і час
В΄язень власного сумління Вісті з пострадянських країн
Юрій Чайка знайшов "ворогів народу"...

Право на життя

Суди позбавили людину шансів вижити

У Херсонській виправній колонії помер важко хворий Ігор Парфенюк. Адміністрація колонії просила суд про його дострокове звільнення. Але ВІЛ, гепатит С, та туберкульоз обох легень і кішківника не стали підставою для суддів звільнити людину за станом здоров’я, дозволити їй отримати належну медичну допомогу. У задоволенні подання про звільнення було відмовлено.

Зі слів матері, на момент затримання Ігор хворів лише на туберкульоз. ВІЛ-інфекція та гепатит С з’явилися у нього вже у колонії. Ці хвороби були виявлені під час обстеження наприкінці 2012 року, коли стан здоров’я Ігоря погіршился. Можливостей для його лікування в колонії не було, тому у квітні 2013 р. адміністрація колонії звернулась до Суворовського районного суду м. Херсону з поданням про дострокове звільнення Ігора Парфенюка за хворобою. Районний суд своєю постановою відмовив у задоволенні подання, апеляційний суд залишив постанову без змін. Для оскарження вказаних рішень Ігор звернувся до юристів Харківської правозахисної групи (ХПГ), але не встиг обговорити зміст скарги. Вранці 14 липня він упав з інсультом, ввечері вже нікого не впізнавав та не міг говорити. Ввечері 16 липня Ігор помер.

Мама померлого, Ганна Федорівна, каже: «Нам говорили, що у колонії Ігоря лікують. Ми також купували та привозили йому ліки. Але Ігорю не ставало краще, навпаки. Майже рік у Ігоря постійно трималась висока температура, він скаржився, що його всередині пече. Два тижні до інсульту він страждав від головного болю, слабкості, хитався під час ходьби. У цьому стані, при такому діагнозі та ще й в умовах колонії у нього було мало шансів одужати».

Юристи ХПГ вказують на те, що законодавство передбачає дострокове звільнення важкохворих засуджених, які не можуть отримувати належне лікування у колонії. Але найчастіше суди відмовляють у такому звільненні. Адвокат мережі правової допомоги людям, які живуть з ВІЛ та наркозалежним, Володимир Куценко каже: «Підстави у відмові найчастіше формальні, без вивчення всіх обставин та стану здоров’я засудженого, динаміки розвитку хвороби. В обґрунтуванні відмови суди вказують на наявність судимостей та можливість скоїти новий злочин, коли засуджений взагалі вже не може рухатися, та фізично не має можливості робити якісь протиправні дії. Не беруться до уваги такі речі як наявність родичів, постійного місця проживання, можливість лікуватися після звільнення».

Регіональний представник Уповноваженого ВРУ з прав людини у Херсоні Наталя Козаренко зауважила: «Це не єдиний випадок, коли суд відмовляє у звільненні за формальними обставинами. Процедура дострокового звільнення передбачена для того, щоби дати людині з невиліковною хворобою провести останні часи вдома у належних умовах. Це не повинно залежати від того, чи вживав засуджений наркотичні речовини багато років тому та чи був ввічливим з працівниками колнії, на що посилався суд у рішенні стосовно Ігоря. Європейські стандарти, за якими держава повинна забезпечити людині гідні умови в останні часи життя, не беруться до увагі».

Юристи мережі планують ініціювати процедуру розслідування зараження Ігоря ВІЛ у колонії. Також вони піднімають питання про те, що не працює процедура дострокового звільнення важкохворих засуджених.

З цією справою працюють юристи всеукраїнської мережі «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами Всеукраїнської мережі правової допомоги» ХПГ, що захищає порушені права людей, які живуть з ВІЛ та страждають від наркозалежності. Проект реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Зв’язатися з юристами проекту можна за адресою: Харків, а/с 10397, 61002, тел. 057 7006772.

За додатковою інформацію для ЗМІ звертатися до Айгуль Мукановой, [email protected], тел.: 057 700 62 81

 




Катування та жорстоке поводження

Чому "Грифон" суддю від прокурора захищав. Або жахлива історія зі щасливим кінцем.

2,5 роки пробув за ґратами донетчанин Сергій Тольський. За вбивство людини, якої він і не знав...

26 липня 2013 року набрав чинності виправдовувальний вирок 25-річному донетчанину Сергію Тольському. Суддя Ірина Гладка під охороню 20 співробітників спецпідрозділу МВС "Грифон" оголосила, що вина Сергія Тольського не доведена.

Присутність співробітників спецпідрозділу МВС "Грифон", як пояснила адвокат Тетяна Матяш, викликана тиском на суддю І. Гладку з боку прокурора Калінінського району Ріфата Такташова, який був державним обвинувачувачем у процесі над Сергієм Тольським і наполягав на визнанні останнього винним та призначені йому покарання у вигляді 9 років колонії.

Як розповіла адвокат Тетяна Матяш, судді неодноразово погрожували, а також побили машину.

Що ж сталося?

10 жовтня 2008 року громадянин Григорій Полушков опісля відвідин кафе та бійки з незнайомцями був знайдений мертвим. В нього було перерізане горло, а на тілі було 22 ножових поранення. В принципі, справа буденна. Однак, в той час до Калінінського райвідділу міліції завітала перевірка з Києва. Властиво, що керівництво райвідділу прагнуло показати високі показники в роботі...

За справу взявся молодий слідчий, який талановито і швидко розкрив справу. Він звинуватив Сергія Тольського у вбивстві Григорія Полушкова, а прокурор Олег Поляков не гаючи часу на формальності спрямував справу до суду.

"Талановитий" слідчий зараз обіймає посаду старшого слідчого міського відділу міліції Донецька. Прокурор Поляков зараз працює прокурором м. Макіївка. А бувший начальник Калініського райвідділу Руслан Бугринець отримав посаду головного міліціонера Кіровоградщини. Ті, хто 2008 року не на жарт були налякані перевіркою і страшенно боялись за цілісність своїх погонів, отримали "по заслугам". І Сергій Тольський також, отримав "по заслугам",-- за те, чого не робив.

Як розповідає, пригадуючи події п’ятирічної давнини, вдова Григорія Полушкова, її доньку Тетяну опісля обшуку у квартирі загиблого, що відбувався без її присутності та присутності понятих, під час якого можна було "підкинути що завгодно", "запросили на 5-ть хвилин" до райвідділу. Свою доньку пані Галина ледь знайшла за добу в одному з міліцейських кабінетів,-- знесилену, бо їй не давали навіть води і не дозволяли сходити до вбиральні. Тетяну били, тягали за волосся і заохочували пити власну сечу, аби втамувати спрагу. В такий спосіб "талановитий" слідчий вирахував "винного", яким і став Сергій Тольський, наречений Тетяни Полушкової. На думку слідчого студент Сергій Тольський навмисно вбив Григорія Полушкова з мотивів помсти за сексуальні домагання доньки.

Пані Галина поскаржилась на дії підлеглих Русланові Бугринцю за що він брутально виштовхав її з райвідділу, а своїм підлеглим наказав: "Щоб цієї тварюки тут не було!". Приблизно таку ж "гостинність" виявили до пані Галини у Калінінській прокуратурі: "Будете скаржитись,-- посадимо доньку".

Сергія Тольського "переконали" підписати зізнання теж доволі просто: спочатку його та свідка його алібі "от всєй міліцейськой широкой души" побили, потім йому показали побиту та знесилену наречену і пообіцяли її зґвалтувати, як що він не візьме на себе провину за смерть Григорія Полушкова. Якого Сергій не знав, адже Тетяна навмисне не знайомила нареченого з батьком, бо той аж занадто полюбляв перехилити чарчину.

Ще від 18 березня 2011 року, за рішенням суду, Сергій Тольським мав бути звільнений. Одначе, він провів за ґратами 2,5 роки і тепер, згідно практики ЄСПЛ може вимагати від держави Україна компенсації у розмірі до 60000 євро.

Сергію Тольському поталанило. Він потрапив до того щасливого 1-го відсотка обвинувачених, щодо яких українські суди ухвалюють виправдальні вироки за статтею "Навмисне вбивство". Тепер він має можливість завершити вищу освіту та разом з дружиною радіти виховувати доньку, якій виповнився 1-н рік.

Кривдники Сергія, Тетяни та Галини теж почуваються добре. Своєчасно знищивши докази по справі, які вказували на справжніх вбивць Григорія Полушкова, миттєво "розкривши" справу, вони не тільки зберегли погони, але й отримали "підвищення по службі" і мають блискучі кар’єрні перспективи.

Хеппі енд від якого гидко!




Побитий майором міліції свідок міг померти – лікарі

Заарештували начальника карного розшуку Джанкойської районної міліції Кримської автономії, якого підозрюють у жорстокому побитті свідка – жителя одного з приміських сіл. У результаті допиту останній потрапив до лікарні з низкою внутрішніх пошкоджень і великою втратою крові. Правоохоронці заявляють, що не покриватимуть майора міліції, але ніяких кадрових змін у Джанкойському відділі внутрішніх справ поки не відбулося. 

 

47-літній Володимир Ткаченко досі перебуває у Джанкойській лікарні. Після операції він ще дуже слабкий. Лікарі кажуть, що він втратив багато крові і надійшов до медзакладу у стані, що загрожував життю. Медикам довелося видалити йому розбиту селезінку, вони також побоюються за відбиту нирку.

 

Ці важкі травми, як стверджує постраждалий, він отримав кілька днів тому у приміщенні Джанкойського районного відділення міліції, куди був викликаний як свідок. Володимир Ткаченко розповів, що міліціонери вимагали від нього, щоб він обмовив свого родича. Спершу були погрози і лайка, потім, один із міліціонерів почав бити. «І чотири удари... Я сидів на стільці і він вдарив мене в голову, сюди у скроню. Потім – три удари в груди і в печінку», – розповів Володимир Ткаченко.

 

 

 
Він кричав не своїм голосом. Взагалі це якийсь жах був. Це так до останнього пульсу його били.

Його дружина Рада Муртазаєва каже, що чоловік повернувся додому з допиту весь побитий. «Він упав як епілептик, його всього трясло. Він кричав не своїм голосом. Взагалі це якийсь жах був. Це так до останнього пульсу його били», – розповіла Рада Муртазаєва.

 

 

За словами керівника прес-служби кримської прокуратури Наталії Бояркіної, прокурор автономії витребував справу до Сімферополя і зараз кримінальним провадженням займається слідчий відділ Прокуратури Криму.

 

 

 
Міліціонер отримав статус підозрюваного та заарештований.

«Джанкойською міжрайонною прокуратурою почато кримінальне провадження за фактом перевищення повноважень, що супроводжувалось насильством. Працівнику джанкойського райвідділу міліції повідомили про підозру у вчиненні цього злочину. На сьогодні міліціонер, який обґрунтовано підозрюється у вчиненні цього злочину, отримав статус підозрюваного і заарештований», – повідомила Наталія Бояркіна.

 

 

Від служби, крім заарештованого, нікого не усунули

 

У кримській міліції вже заявили, що не покриватимуть колегу. За словами керівника сектору зв’язків з громадськістю кримського управління міліції підполковника Ольги Кондрашової, саме офіційний сайт кримської міліції першим повідомив про цей злочин.

 

Вона розповіла, що 24 липня начальник Головного управління МВС України в Криму генерал Михайло Слепаньов спеціально виїжджав до Джанкоя.

 

 

 
Незалежно від посад, та людина, яка вчинила злочин, має бути притягнута до відповідальності.

«Керівник кримської міліції відзначив, що факт, допущений у Джанкойському райвідділі, серйозно б’є по іміджу міліції. Незалежно від посад, та людина, яка вчинила злочин, має бути притягнута до відповідальності. Вживаються усі заходи для того, щоб в органах внутрішніх справ не служили люди, які переступили через закон», – заявила Ольга Кондрашова.

 

 

Разом з тим стало відомо, що попри очікування, генерал Слепаньов не ухвалив ніякого рішення щодо кадрових питань. Продовжують працювати на своїх посадах  не тільки керівники Джанкойського райвідділу міліції, але й ті два міліціонери, які, за словами, потерпілого, були присутні під час допиту і побиття.

 

У кримській прокуратурі повідомили, що підозрюваний відмовляється свідчити і співпрацювати зі слідством. Водночас потерпілий стверджує, що родичі заарештованого міліціонера і сам майор до арешту пропонували йому за винагороду відмовитися від свідчень.




Доступ к программе ЗПТ – 5 украинцев обратились в ООН

17 июля в помещении Харьковской правозащитной группы состоялась пресс-конференция «Мы хотим вернуться к жизни без наркотиков – 5 человек обратились в ООН за помощью», посвященная проблемам доступа к заместительной поддерживающей терапии (ЗПТ) на Украине.

Справка. Заместительная поддерживающая терапия (ЗПТ) – это такой вид лечения, при котором используются натуральные и синтетические препараты, которые имеют действие, сходное с действием морфина и героина. Если эти препараты правильно дозировать, они не вызывают эйфории, расслабляющего и обезболивающего эффекта. Данные исследований свидетельствуют, что заместительная терапия уменьшает количество инфицирования ВИЧ/СПИД, уровень преступности и смертность, связанную с наркотиками, улучшает общее состояние пациента: социальное, физическое и психическое. ЗПТ позволяет человеку, который принимает стабилизирующий медпрепарат (например, метадон) вместо опасного запрещённого наркотика, вести здоровый образ жизни. По желанию пациента под наблюдением врача возможно постепенное уменьшение дозы препарата вплоть до полной его отмены.

Андрей Роханский, председатель общественной организации «Институт правовых исследований и стратегий» рассказал, что есть люди, которые хотят попасть на программу ЗПТ, но по разным причинам не могут этого сделать и им необходима помощь. Эта программа вводится на Украине уже нескольких лет, есть определённые успехи, но не по всем параметрам она достигает изначально поставленных целей. «Это снижение вреда среди потребителей инъекционных наркотиков-опиатов, которые хотят покончить со своим пагубным пристрастием, социализироваться, начать нормальную жизнь, которая возможна для них при использовании препаратов заместительной терапии. Они использовали много различных других путей реабилитации, но для этих людей оказался доступным и приемлемым только такой путь», – сказал А. Роханский.

Андрей Роханский

Заместительная терапия рекомендована ВОЗ, различными международными медицинскими и правозащитными организациями, спорить о её необходимости или действенности нет необходимости. Однако нужно убеждать чиновников, ответственных за внедрение этих программ – всякий раз, когда происходит смена руководства различного уровня в области охраны здоровья или Кабмина, приходится снова объяснять, для чего же нужны программы ЗПТ, что это не имеет никакого отношения к распространению наркомании – наоборот, «только снижает риски как для потребителей наркотических препаратов, так и для их окружения, потому что эти люди перестают вести криминальный образ жизни, социализируются, начинают работать, заводят семьи и т. п. Поэтому анализ нашей организации пришёл к выводу, что необходим значимый диалог между общественными организациями и госструктурами Украины, которые отвечают за развитие этого направления», – пояснил А. Роханский и добавил: «Все способы адвокации мы уже использовали и решили привлечь международного эксперта по праву на наивысший достижимый уровень физического и психического здоровья, спецдокладчика ООН Ананда Гровера. Для наркозависимых жизнь с приёмом метадона – это именно тот возможный достижимый уровень физического и психического здоровья, когда они могут находиться в нашем обществе».

А. Роханский рассказал, что при содействии общественных организаций, в частности благотворительного фонда «Парус», «Институт правовых исследований и стратегий» нашёл пятерых человек, которые обратились непосредственно к спецдокладчику ООН А. Гроверу, а также дали право общественным организациям обращаться от их имени. Далее – коллективная жалоба от общественной организации. Она в большей степени описывает именно системность этой проблемы в Украине. Цель – приезд сюда спецдокладчика. Он «проведёт ряд встреч с правительством Украины, в частности, с МОЗ, с омбудсменом, с представителями общественных организаций и уже на месте установит, какие же права нарушаются и выработает рекомендации к изменению ситуации с заместительной терапией в Украине, которые будут опубликованы в документах ООН и направлены правительству Украины как рекомендация к воплощению».

Сейчас на Украине приблизительно 7 тыс. участников программы ЗПТ. В будущем общая квота на страну должна достигнуть 20 тыс. человек.

Константин Ключарёв, директор благотворительного фонда «Парус». БФ «Парус» ведёт медико-социальное сопровождение людей, которые находятся на программе ЗПТ. В настоящее время в Харьковской обл. действуют 3 сайта (так называются пункты выдачи препарата) – в областном центре профилактики и борьбы со СПИДом, в противотуберкулёзном диспансере № 1, в Балаклее, а 1 августа открываются сайты в Купянске и Лозовой. «Когда мы начали работать, квота на Харьковскую обл. была всего 35 человек – на 2-миллионный город, не считая области. По оценочным данным наркозависимых людей в Харьковской обл.– это около 15 тыс. По всем данным, по всем рекомендациям ВОЗ, чтобы эта программа была эффективна, должны принимать её хотя бы 20% наркозависимых – по оценочным данным хотя бы человек 400. Мы начали адвокационную кампанию при поддержке Международного фонда Альянс по ВИЧ-СПИДу в Украине, обращались к омбудсмену, и сейчас квота увеличилась до 135 человек. Это всё равно очень мало – очень много людей нуждаются, но не могут стать на эту программу», – сказал К. Ключарёв. «Вышел приказ на национальном уровне, 829-й приказ о беспрерывности заместительной поддерживающей терапии в пенитенциарной службе. Де-юре он есть, де-факто он не работает, потому что программа ЗПТ руководствуется 200-м приказом – если человек пропускает 10 дней, его исключают автоматически из этой программы. … Есть приказ о непрерывности ЗПТ в местах лишения свободы (в пенитенциарной службе), он не действует, потому что когда человек попадает в СИЗО, его должны из СИЗО возить на сайт, где выдают препарат. Его не возят туда. Это нарушает все права человека, а у человека, который попадает в места лишения свободы, у него должны быть такие же права, как и у людей на свободе. Поэтому один такой из критериев, чтобы мы шли к европейскому обществу, будем говорить, чтобы люди не боялись становиться на ЗПТ – лоббировать этот приказ на местном уровне о беспрерывности ЗПТ в пенитенциарной службе».

Константин Ключарёв

Айгуль Муканова, координатор проекта ХПГ рассказала, что проект распространяется на всю Украину, в нём работают 10 юристов. Приказ лоббировался очень долго, не менее 5 лет. Ситуация была совершенно ненормальная – человек, попав за решётку, лишался доступа к ЗПТ. Если человек не получает это ежедневное лечение, у него начинается абстинентный синдром. «К сожалению, этот приказ не охватывает колонии – только следственные изоляторы и изоляторы временного содержания, на колонии он не распространяется. И второй момент. Этот приказ он очень детально, очень хорошо всё расписывает, но последний раз, когда мы встречались с департаментом, они сказали, что самая лучшая ситуация с исполнением приказа в Николаевской обл., а там 10 человек получают. Мы сделали предположение, что в других областях ситуация намного хуже с исполнением приказа. Ситуация такая – приказ есть, но полностью он не работает». А. Муканова напомнила о случае в Киевском СИЗО – 25-летний клиент ЗПТ Сергей Демко 14 дней находился в изоляторе и умер – сердце не выдержало. «Состояние, в котором человек находится без ЗПТ, это действительно уровень пыток и жестокого обращения, потому что психологически и физически это очень тяжело», – добавила она, – «Не всегда бывает виноват департамент, не всегда бывает виноват следственный изолятор – иногда и врачи скорой помощи, как, например, случай в Киевским СИЗО – приехали врачи, констатировали, что да, у него абстинентный синдром, но ничего не сделали – они его не вывезли, дали какие-то общие препараты, которые временно какое-то очень лёгкое действие оказали, и уехали». Препараты, используемые в ЗПТ, не дают вредных побочных действий, таких, например, как повышенная нервозность, рассеянное внимание, и человек может совершенно спокойно водить машину, сказала А. Муканова. Есть даже выигранные дела – врачи подтвердили, что человек может управлять автомобилем после приёма препарата ЗПТ.

Айгуль Муканова

Появилась ещё одна проблема в связи с ЗПТ – люди неохотно регистрируются, поскольку становятся очень уязвимыми. «Те люди, которые раньше не имели никаких дел с милицией, в результате их очень легко вычислить. Даже в тех пунктах, где они принимают эти таблетки, раньше была, не знаю, насколько она сильно изменилась, ситуация – милиционеры стояли просто возле пункта и „в тёплые объятья“ принимали людей после приёма таблетки. Поскольку они понимали, что этот человек уже наркозависим… у них очень часто криминальное прошлое, их очень легко поймать, легко подбросить наркотики и суд скажет: „Да, действительно, если он раньше принимал наркотики, то почему мы не можем верить, что он сейчас принимал наркотики“. Очень легко спровоцировать преступление, они в этом плане – самая уязвимая группа и очень нехорошие ситуации получаются, когда человек хочет „завязать“ с наркотиками, он хочет прекратить их принимать, он хочет жить спокойно, так, как все – ему просто не дают такой возможности, к сожалению».

Андрей Роханский рассказал об обращении из Тернополя, когда всех 40 человек, которые на сайте принимают метадон, после принятия таблеток посадили в автобус, отвезли в райотдел, где у них взяли отпечатки пальцев, пытались опрашивать, что является нарушением законодательства Украины. Главная уязвимость клиента ЗПТ перед милицией заключается в том, что если его задержать на длительный срок, у него начинается то, что у наркоманов называется «ломка», и он подпишет любое заявление. Смерть в Киевском СИЗО подтверждает, насколько серьёзна ситуация искусственной отмены заместительной терапии.

К. Ключарёв рассказал, что 4 человека уже вышли из программы – полностью отказались от наркотиков. «Всё отлично, они не употребляют наркотики, работают, женились, то есть пошли в социум. Даже метадон не употребляют. … Их выводят „лесенкой“ или за 4 или за 2 месяца из этой программы. Они подходят к врачу, им регулируют дозы, их уменьшают- уменьшают- уменьшают… Когда уже самая минимальная доза (5 мг), их кладут на детоксикацию, они проходят „детокс“ и всё – выходят. В благотворительном фонде „Парус“ с ними работает психолог, социальный работник (прорабатываются все барьеры, страхи). Но – если человек не хочет выходить, он может принимать её (ЗПТ) всю жизнь».

Подготовил В. Бацунов




Право на свободу та особисту недоторканність

Жорстоке побиття журналіста у Луганську. Міліція каже: "сам віноват!"

На Сергія Остапенка, журналіста телекомпанії «Ірта» напали біля під’їзду його будинку в Луганську. У нього зламана щелепа та інші травми. Напад стався 29 липня 2013 року, о 4 годині ранку. За словами журналіста, він вийшов з дому, щоб купити води. Як заявляє Остапенко, нападники не взяли телефон і гаманець, які він мав при собі. Журналіст каже, що не має особистих ворогів, загроз з професійною діяльністю також не було, тому про мотиви нападників йому невідомо. За версією луганські міліції журналіст був у стані алкогольного сп’яніння і виходив із дому за пивом. «29 липня 2013 року о 4 годині ранку він вийшов із дому, щоб купити пиво, і біля під’їзду будинку, де він проживає, двоє невідомих під час раптово виниклої сварки заподіяли йому тілесні ушкодження», – йдеться в повідомленні на сайті міліції Луганської області. Позаяк, кримінальне провадження відкрито, тривають слідчі. Сергій Остапенко знаний своїми викривальними матеріалами про "художества" місцевої міліції. За тиждень до побиття Сергія, 21 липня в Донецьку невідомі побили Олега Богданова, журналіста «Дорожнього контролю». Йому зламали ніс і щелепу. Дуже схожий почерк. Чи не так?



Свобода вираження поглядів

«Twitter» у Білорусі став громадським місцем!

У Білорусі вперше дали штраф за нецензурні висловлювання в соціальних мережах. Десятикласник Дмитро описав у мікроблозі «Twitter» конфлікт з класною керівницею. Вчителька прочитала запис, в якій були нецензурні вирази, і написала заяву в міліцію. Інспекція у справах неповнолітніх Московського району столиці оштрафувала батьків 16-річного хлопця на 200 тис. білоруських рублів. Працівники інспекції використовували стаття 17.1 Кодексу про адміністративні правопорушення, яка передбачає покарання за нецензурну лайку в громадському місці. Про інтернет та соціальні мережі мовлення в ньому не ведеться.



Захист від дискримінації

Що таке ромофобія?

За час роботи нашого Благодійного фонду «Розвиток» разом з Мукачівською міською радою у спільному проекті «Посилення правових можливостей бідних верств населення та ромського населення в м. Мукачево», який імплементується в нашому місті за фінансової підтримки МФ «Відродження», ми неодноразово стикалися з проявами дискримінації та упередженого ставлення жителів міста до ромського населення. Таке нехтування було не завжди обґрунтовано і, як правило, було викликано стереотипним ставленням до ромів. Ми вирішили зрозуміти і глибше вивчити природу такого ставлення до ромів і почали проводити дослідження у вигляді інтерв’ю, моніторингів та звичайного спілкування з жителями міста Мукачево. Результатом дослідження стала констатація такого явища, як «ромофобія». Ми вперше почали більш детально описувати це явище. Отже, що таке ромофобія? Ромофобія – гостра форма соціальної антипатії щодо представників ромської народності. Прояви неприйняття, страху, агресії, засудження щодо ромів. Засудження їхнього способу життя, соціальної поведінки. Спроби уникнення зустрічей, спілкування, фізичного і соціального контакту з ромами, незалежно від їхнього віку, статі, соціального статусу, зовнішнього вигляду, освіти і роду занять. Ромофобія, як дискримінаційне явище Ромофобія є специфічним і особливим проявом ксенофобії. Характеризується і виражається в суспільстві більшістю ознак, властивих ксенофобії тільки (або особливо) щодо людей ромської народності. Явище «ромофобія» виникло в соціумі в останні кілька десятиліть. Особливо розвинулося і зазнало явних проявів на практиці в роки незалежності України. Виникнення ромофобії характерно для мікросоціумів, які, в силу історичних, громадських та інших причин, контактують з ромами в місцях їх компактного проживання. Такими є міста і села України, де роми проживають, переважно, таборами. Зазвичай – на околицях міст чи сіл. Особливо яскраво виражено явище «ромофобія» на Закарпатті. За офіційним переписом, в Закарпатті проживає 14000 ромів. За твердженням соціологів, їх понад 45 тисяч. Це третина всіх ромів України. І проживають вони на території однієї з найменших областей в Україні. 124 селища – така кількість населених пунктів у Закарпатській області, в яких компактними групами проживають етнічні роми. Переважно, це стаціонарні табори, розташовані в передмістях і селищах. Чим більше ромський табір, тим легше його мешканцям вести свій побут і виживати, як, наприклад, у повністю ромському селі Собатино Іршавського району. Ромські табори розташовані поблизу або у місті Ужгород, Мукачево, Берегово, а також у селищах більшості закарпатських сіл низинних районів: Ужгородського, Виноградівського, Берегівського, Мукачівського, Іршавського. Через стереотипи чимало громадян України різних національностей схильні вважати, що роми вміють тільки красти, ворожити, жебрати, співати і танцювати. Але ці стереотипи є тільки вершиною айсберга під назвою «ромофобія». Проблема набагато глибша, її основи були закладені ще в процесі виховання дітей неромскіх національностей. Саме тут закладаються цеглини фундаменту, на якому базується неприйняття ромів у різних його формах. У той же час, ось вже більше тисячі років представники цієї народності не забувають свою мову, культуру і традиції. А вчені досі не можуть зрозуміти, як, незважаючи на кочовий спосіб життя, ромському народові вдалося зберегти національну самобутність. Музичне мистецтво ромів, особливо виконання народних пісень, широко відоме в усьому світі. Саме ця сторона народної творчості принесла ромам всесвітню славу. Зображення циган у фольклорі Роми фігурують ще в стародавніх казках, піснях і формах народного усної творчості в якості негативного персонажа. Про це свідчать і назви казок. - Як циган учив хазяйського пса сливи їсти; - Про цигани і біса. Як бачимо, ром тут ототожнюється з нечистою силою, виглядає її компаньйоном. В інших назвах ром протиставляється персонажу неромської національності, навіть людині: «Циган і людина» (Українська народна казка). Якщо зазирнути в сюжети цих казок, то побачимо, що ром тут виглядає як вкрай негативний, або, принаймні, комічний персонаж. В інших казках роми наділяються надзвичайною силою приручати диких тварин, або розбиратися з нечистою силою. - Як ведмідь відганяв мух від цигана. Часто їм приписують знання магії, ворожіння або володіння надприродними здібностями. Варто згадати також народні приказки: «Брудний, як циган», «Хитрий, як циган». Дітям, спійманим на вживанні лайок чи іншої табуйованої лексики, часто дорікають: «говориш, як циган». Або, наприклад, неохайній дівчині часто кажуть: «ти така, як циганка». Подібних прикладів у фольклорі, побуті, щоденній лексиці сотні й тисячі та немає можливості їх всі привести тут. Наведених же прикладів достатньо, щоб переконатися – причини неприйняття ромів мають глибокі історичні корені. Саме з цього коріння виросла велика соціальна проблема, яка принесла свої негативні плоди в сьогоденні. Народність або каста недоторканних? Їх коріння йдуть в Індію, і сьогодні представники цієї народності проживають в багатьох країнах світу – у Європі, Близькому і Далекому Сході, Північній Африці та в країнах обох Америк. В Україні про них вперше згадали на початку 15 століття, а їх перші поселення були в Ужгороді, в Бессарабії та в Криму. У ті часи їм був заборонений навіть вхід до міста. Роми таборувались на околицях міст. Тільки окремі люди наважувалися з ними мати справи: як правило, давали якусь невдячну роботу, або вели нехитру торгівлю... І весь час стежили, щоб циган чи циганка не «залишили» їх у дурнях або не обікрали. Це клеймо залишилось на ромах до сьогоднішнього дня. Наче на людей з касти недоторканних, на них дивляться скрізь на Закарпатті, та в Україні в цілому. Циганами нерідко лякають неслухняних дітей «порядні» мами, не розуміючи, що цим вони тільки підкидають дров у багаторічну ворожнечу і неприйняття ромів. Враховуючи вищесказане, доцільно стверджувати, що «ромофобія» є видом агресивного неприйняття, неприязні і ненависті до ромського населення як до об’єкта свого страху. Це саме те, що відчувають люди по відношенню до ромів, які живуть серед нас. Як результат свого ірраціонального страху, вихованого багатьма чинниками – від фольклору, і до випусків новин, де участь осіб ромської народності підкреслюється особливим чином, люди починають ненавидіти ромів і намагаючись позбутися свого страху, вони воліють позбуватися від самих циган. Уникати їх, боятися, віддалятися, намагатися не контактувати, а при вимушеному контакті поводитися агресивно. Як і в будь-який інший неприємної ситуації, всі борються з наслідками, а не шукають причини. Як відзначають працівники Благодійного фонду «Розвиток», «статус ромського населення в Україні, як меншини, нічим не відрізняється від статусу представників інших національних меншин, що проживають на території України і, зокрема, на Закарпатті. Жоден законодавчий або нормативний акт не містить обмежень для ромів або їх фундаментальних прав: на життя, фізичне і психічне здоров’я, вільне переміщення, сімейне та приватне життя, освіту, працю та соціальний захист, а також – право обирати і бути обраними. Роми володіють такими ж правами і свободами, якими володіють всі національні меншини, і це гарантується законодавством України». Наслідки «ромофобії» Соціальна та правова ізоляція ромського населення викликана незнанням, нерозумінням і, як наслідок, обмеженістю у використанні своїх правових можливостей. Відсутність доступу до інформації про свої права в нормальній функціонуючій системі правосуддя, а також належної правової допомоги, призвело до неможливості для ромського населення поліпшити свої життєві умови. Крім того, ромське населення не має реальної власності, не знає, як правильно узаконити цю власність і як розпоряджатися своїм майном. На сьогоднішній день проблема соціально-правового захисту ромського населення є найбільш важливою. Через критично низький рівень освіти та інформованості, ромське населення повністю дезінтегрували від нормального життя. Переважна більшість ромів є неписьменним або мають початковий рівень освіти. Згідно зі статистикою, сьогодні початкову освіту отримують лише 20-30% дітей-ромів, а більша частина взагалі не закінчує школу. Що стосується вищої освіти – її отримують одиниці. Без елементарних документів діти не можуть йти в дитячі сади і школи, а без паспортів дорослі люди не можуть влаштуватися на роботу. Більшість ромів не розуміються на тому, як і де оновити свої життєво-необхідні документи, тому залишаються повністю в замкнутому колі. Як показують дослідження соціологів, проведені в рамках проекту «Регіональна толерантність, ксенофобія і права людини в 2012 році», проведеного «Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС)» на замовлення «Інституту прав людини, протидії екстремізму і ксенофобії (IHRPEX), латентна ксенофобська установка в українському суспільстві присутня щодо багатьох народів. Втім, як показали дані соцопитування, велика соціальна дистанція спостерігається щодо представників ромської національності, чорношкірих, азіатів і арабів. Саме до цих груп існує латентна ксенофобська установка. При цьому, більшість українців категорично засуджує расову, етнічну та національну дискримінацію як інструмент в руках політиків. 65% опитаних вважають, що політики повинні нести відповідальність за дискримінаційні висловлювання. 24, 9% вважають, що дискримінаційні висловлювання неприпустимі, але не повинні каратися. 4, 3% вважають, що пересічні громадяни мають право на подібні висловлювання, а політики не мають. 5, 8% респондентів вважають дискримінаційні висловлювання одним із проявів свободи слова. Соціологи ж характеризують міжетнічні, міжрасові та міжнаціональні відносини в українському суспільстві як помірно відчуженими. Дослідження Київського міжнародного інституту соціології за 1994-2010 роки включно свідчить також про негативну динаміку відчуженого ставлення українців до ромів в останні кілька років. Соціологи повідомляють, що рівень ксенофобії в Україні постійно зростав з 1994 до 2008 року, але в 2009 і 2010 року намітилися ознаки деякої стабілізації ситуації (рівень ксенофобії навіть дещо знизився). Одночасно в КМІС зазначив, що є такі національні групи, до яких ставлення українців змінювалося більш різко. Наприклад, дуже нестабільне та поступово погіршується ставлення до ромів і афроамериканців...



Кримінально-виконавча система

Тюрми України розвантажуються

За даними Державної пенітенціарної служби України, в місцях позбавлення волі в країні станом на 1 липня 2013 містилося 136 223 чол. Це рекордно низький рівень за останні 2 десятиліття.

Отже, тепер в Україні за ґратами перебуває 301 ув’язнений на 100 тис. населення.

Досягнуте зниження відбулося в основному завдяки значному скороченню «мешканців» СІЗО. Їх на 1 липня містилося в 26 діючих СІЗО 24 193 чол. Це при тому, що на початку 2013 року ув’язнених було 30 854 чол., а ще роком раніше – 37 632 чол.

Кількість засуджених при цьому змінюється не суттєво і ще не досягла мінімуму, зафіксованого станом на 01.01.2010 року. За останні 3 роки кількість засуджених змінювалося так:

01.01.2010 – 108 187

01.01.2011 – 113 917

01.01.2012 – 115 068

01.01.2013 – 114 994

01.07.2013 – 110 895

Слід також зазначити триваюче зниження числа засуджених у 8 виховних колоніях: їх на середину 2013 року було 1 135 чол. (з них неповнолітніх – менше тисячі), хоча ще на початку року нараховувалось 1 264 вихованця.

Кількість засуджених в 13 жіночих колоніях останнім часом майже не змінюється і становить на 1 липня 6 043 чол.

Довічно ув’язнених в країні вже 1 844 чол., з них 23 жінки.

За матеріалами «Тюремного порталу»




Погляд

Рассказ адвоката: история об освобождении из колонии с печальным концом

Я адвокат, работаю в  проекте правозащитной организции, предоставляю бесплатную юридическую помощь людям, которые живут с ВИЧ  и наркотической зависимостью. Город небольшой, но заявлений очень много, в основном заключенные. По каждому кропотливая  работа в несколько этапов, подготовка документов, поездки в больницы, колонии. Редко случается, когда достаточно  одной консультации.

Звонок телефона. Звонит мама осужденного, Анна Владимировна. «Его зовут Сергей. У него ВИЧ, четвертая стадия, последняя. И еще туберкулез легких, устойчивый к препаратам. Ему всего 34 года. И он в колонии, а тем нет лекарств, нет врачей. Вы  разве не знаете, как там, в колонии? Но, сотрудники колонии подали материалы в суд, чтобы освободили, сами ведь лечить не могут. Уже в третий раз отправили. Суд опять отказал. Нужно написать апелляцию на определение суда, а  сами мы не знаем как писать. Суд уже по третьему представлению отказывает, а мы не можем обжаловать».

Сначала нужно объяснить, что такие представления об освобождении из колоний суды удовлетворяют редко. Такова  устоявшаяся практика и менять ее сложно.

Я готов написать апелляционную жалобу, но выясняется, что после определения суда прошло уже пять месяцев.Срок обжалования давно прошел.

Думаю, что же еще можно для них сделать. Остается еще  один вариант.  Прошу специальную врачебную комиссию обследовать  Сергея, чтобы колония направила вновь представление в суд, с новым заключением. Нам очень повезло с тем, что врачи идут навстречу, да и администрация колонии тоже. Они понимают, что состояние Сергея тяжелое, в колонии он просто не выживет.

Все прошло хорошо, материалы поступили в суд, судья объяснил,   что дополнительно нужна медицинская карта и справки Сергея. Эти документы есть у Анны Владимировны. Она живет в другом городе. Звоню ей,   прошу прислать документы, как можно быстрее. Диктую текст заявления, в котором она обязуется помочь сыну в лечении и проживании после освобождения. Это заявление (обязательство) тоже нужно представить в суд.

После этого каждый день начинается со звонка Анны Владимировны, вопросы одни те же, отвечаю по 20, 30, 40 минут. Посчитал, сколько раз надиктовывал текст обязательства,   получилось двадцать раз. Один и тот же текст. Стараюсь быть терпеливым. Понимаю, переживает за сына, ситуация тяжелая, нервы на пределе. Но, документов нет, обещает выслать в суд.

Жду. Каждодневная работа не дает отвлечься на размышления. Новые  заявления, старые дела, которые тянутся годами,   встречи, судебные заседания. За каждым случаем трагедия, за каждым вторым, - тяжело больной человек, с неизличимым диагнозом,   поломанная судьба, часто изувеченная  психика. И очень больно за каждого. И нужно сделать все возможное, а иногда и невозможное. Как и в случае с Сергеем.

Заседание назначено на 28 мая на 9 утра. 27 мая звоню Анне Владимировне. Она говорит, что все документы передала в суд. Более того, я слышу от нее, что как адвокат, я ничего не делал,   а она в это время все «решила», встретилась с прокурором, и  он не будет возражать против ходатайства колонии.

Хорошо. Пусть будет  так. Самое главное – результат. 28 мая приезжаю в суд, встречаю Анну Владимировну. Медицинских документов с собой у нее нет, в суд она их не передавала. Считает, что он и  не нужны, но она привезла другие, - ей уж лучше знать, какие документы будут нужны в суде. Обязательство не написала. Что делать? Прошу судью отложить судебное заседание, нужно посмотреть  хотя бы те документы, что она посчитала нужными привезти.  Увы, не оказалось ничего, что могло бы пригодиться в заседании.

Спустя  два часа началось  судебное заседание, поскольку медицинских документов, подтверждающих, что состояния Сергея в динамике ухудшается, нет, - суд отказывается опрашивать мать, а прокурор высказался против освобождения. В результате  суд в представлении колонии в очередной раз отказывает.

Следующий шаг -  апелляционная жалоба.

Анна Владимировна продолжает звонить каждый день по несколько раз, дает мне указания, что я должен делать, куда бежать и что «ловить». Но, документов от нее по-прежнему никаких нет.

Созваниваюсь с главным врачом колонии. Она  сейчас на курсах повышения квалификации в другой области. Упросил ее участвовать в апелляционном суде и дать показания, подтверждающие представление. Она согласилась и даже согласилась написать от своего имени для суда что-то вроде объяснения о состоянии здоровья  Сергея (на тот случай, если суд не захочет ее слушать).

Дело назначено на 3 июля на 10 часов.

Позвонил Анне Владимировне  и попросил, чтобы на судебное заседание приехала также жена Сергея. Анна Вламировна приехала на заседание, снова без документов. Жена Сергея тоже приехала, я продиктовал ей текст обязательства, она написала.

После этого встретился с судьей, упросил удовлетворить мое ходатайство о допросе главного врача тюрьмы и допросе матери и жены клиента.

Во время заседания суда главный врач колони дала подробные   пояснения о болезни Сергея, как она протекает. После заседания судья вышел из совещательной комнаты через полтора часа, с решением об освобождении Сергея. Эта была настояшая победа, такое решение суда случается довольно редко. Без медицинских документов, после  четвертого представления колонии, после отказа суда первой инстанции.  Мы смогли.  Теперь Сергей может лечиться в больнице.

Выходим, из суда. Час дня. Договариваюсь с главным врачом колонии, что мы сегодня же забираем Сергея. Я остаюсь ждать письменное определение суда, Анна Владимировна идет в областную больницу за машиной скорой помощи. Они живут в Ялте, на обычной машине его везти нельзя, очень плох.

В 3 часа дня в колонии подготовлены документы, там готовы выводить Сергея. Звоним Анне Владимировне, она обедает в кафе. Отвечает  мне, что решила отказаться от скорой помощи, повезет Сергея на такси, ведь так будет дешевле.

Таксисты, соответственно, узнавая откуда и куда везти человека, наотрез отказываются ехать.

В 4 часа дня Анна Владимировна заканчивает обед, выходит из кафе и говорит, что не будет сегодня забирать Сергея, а, пожалуй, сделает это на следующий день, - утром.

Администрация колонии в растерянности,   также как и жена Сергея. Я в состоянии шока. На  мои вопросы – «зачем и почему»,   Анна Владимировна отвечает: "А Вы вообще молчите. Из-за Вас мы чуть дело не проиграли".

На следующий день, утром позвонила мне глав. врач колонии и сказала, что Сергей  умер, не дождавшись матери с машиной "скорой помощи" чтобы уехать домой...

Вот так. Странная история. Обычно мы виним представителей колонии, суды, врачей. А тут, согласились,   они  действительно помогли. И суд первой инстанции, имея медицинские  документы и заявление матери, мог принять положительное решение и тогда Сергея освободили бы раньше. А вот мама Сергея не стала торопиться, ею было сделано много бесполезных вещей, а то, что было действительно необходимо,   увы, - нет. Кого в этом винить? Только ли государство? Может, иногда следует  делать самим  то, что действительно необходимо: вовремя подавать документы, писать нужные заявления, а иногда просто не мешать работать юристу. И спасти этим жизнь родного, близкого тебе человека. Казалось бы, так просто...   Увы, жизнь Сергея  уже не спасти.




Жертви політичних репресій

Коли оприлюднять прізвища причетних до злочинів НКВС

Від українського суспільства і надалі приховують прізвища осіб, причетних до розстрілів і репресій у тюрмах НКВС. Архівні документи з такою інформацією десятиліттями залишаються недоступними для досліджень.

Хто віддавав накази розстрілювати в’язнів переповнених тюрем на західній Україні, коли німецькі війська підступали до кордонів? Хто чинив суд без суду, ув’язнював і депортував десятки тисяч українців, поляків, росіян та євреїв за так звану «контрреволюційну» діяльність? На ці запитання українці досі чекають відповідей.

Нині держава, на жаль, більше дбає не про ті родини, які пережили репресії, а «стереже спокій» і захищає виконавців злочинів, каже у розмові з DW історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху Воло-димир В’ятрович.

Сподівання на суди

Доступ до документів державних та відомчих архівів служби безпеки, або ж внутрішніх справ і надалі всіляко обмежується. «За останні два роки ситуація із доступом істориків до документів лише погіршилась», – констатує В’ятрович. За його словами, всі відмови архівної служби переважно ґрунтуються на двох поясненнях: конфіденційна інформація, або ж потрібне погодження родичів осіб, які згадуються в документах.

За останні два роки ситуація із доступом істориків до документів погіршилась, констатує В’ятрович

Незважаючи на всі перешкоди дослідникам Центру таки вдалося систематизувати і оприлюднити електронну версію списків в’язнів, що були убиті енкаведистами в червні-липні 1941 року в тюрмах на Львівщині. Йдеться про десяток тисяч втрачених життів. Але цей список жертв далеко не повний, уточнює історик.

Аби отримати доступ до справ в архівах СБУ українським історикам доводиться «вибивати» дозволи через суд. Оскільки факти злочину вже відомі, українці мають право знати повну інформацію про події, включаючи прізвища виконавців, зауважив у розмові з DW відомий поет і філософ Євген Сверстюк. «Я далекий від думки, що це може зачіпати почуття їх родичів, бо родичі теж мусять навести лад у своєму сумлінні», – каже Сверстюк.

Помилки не припустимі

Покоління, яке б справді дуже боляче відреагувало на оприлюднення списків виконавців репресій вже відійшло в минуле, а для наступного покоління – це просто інформація, пояснює він. І наводить приклад з власного досвіду, коли сини батьків, що писали рецензії в КДБ на його твори і твори Василя Стуса, дуже ображалися, але потім все усвідомили. Разом з тим, Сверстюк вважає, що такі прізвища – це не тема для перших шпальт газет.

У тому, що списки причетних до злочинів треба оприлюднювати не сумніваються і правозахисники. «Це треба робити, і це принципово», – каже правозахисник Євген Захаров. Утім робити це слід за певною процедурою, яку належить заздалегідь прописати, пояснює експерт. Помилки у таких справах можуть мати тяжкі наслідки: знищення репутації та кар’єри людей, пояснює Захаров. Відомо чимало прикладів у Чехії, Угорщині та Польщі, коли впливові політики змушені були «відбілювати» своє ім’я.

Закон «очищення» не на часі?

Не слід боятися якихось суспільних збурень, чи то помсти, каже правозахисник: «Гадаю, громадськість готова перетравити правду». Як приклад Євген Захаров наводить Німеччину, де архіви спецслужби Штазі відкриті для віль-ного доступу вже десятки років, і сім мільйонів осіб змогли передивитися досьє, які на них були зібрані.

Оприлюднення прізвищ причетних до злочинів НКВС – це потрібно робити, і це принципово, наголошує Захаров

Правозахисник вважає, що спочатку слід прийняти закон про люстрацію, де власне і має бути прописана вся процедура оприлюднення, відповідальність і можливість захисту для нащадків та осіб, які опиняться в цьому спис-ку.

Утім, на думку правозахисника Дмитра Гройсмана, українцям ще зарано законодавчо закріпляти процес «очищення», або люстрації. «Закон про люстрацію – це риска під певним періодом, коли вже суспільство готове до цього. Я боюся, що ми ще не готові, не настільки відійшли від тоталітарного режиму», – аргументує Гройсман. Він вважає, що для цього потрібен перелом ментальності, а ще – подія, яка б його спровокувала.

Правозахисник не сумнівається, що суспільство таки має побачити прізвища тих осіб, які приймали та підписували рішення про страту тисяч людей. А от прізвища технічних виконавців – не є настільки важливими і значимими.

10.07.2013

Редактор Владимир Медяний

Німецька хвиля




Дисиденти і час

В΄язень власного сумління

 

Не думав я, що так скоро доведеться писати спогад про Василя Лісового – мого вчителя і, відважуся сказати, старшого товариша. Від полишив нас 20 липня 2012 року, не дотягнувши трохи до 75-річчя. Народився 29 серпня на хуторі Тарасівка Обухівського району, сільрада – Старі Безрадичі) горезвісного 37-го, а записаний чомусь 17 травня. Мати Пріська (Єфросинія) доношувала його, коли вже за постановою Політбюро ВКП(б) почався 5 серпня Великий Терор. Під час того Терору народилися й Вячеслав Чорновіл та Василь Стус. Одесит Олекса Різників, який теж «родом із тридцять сьомого», каже: «Я іноді так собі марикую, що успадкував чиюсь душу». Якщо розвинути те «марикування», то можна уявити, що сотні тисяч, мільйони тих розстріляних, закатованих, заморених голодом душ товпилися коло тих новонароджених, щоб не пропав назовсім дух нашого народу. І коли ті діти підросли, Господь поклав на них «Свій перст нищівний» – вищу відповідальність за долю свого стражденного народу («…наросли з малих, худеньких матерів в саду порубанім…» – М. Вінграновський).

Розповіді,

переказані рядком сусідів,

що всілися на довгій лаві

в зимові вечори

поговорити про се, про те.

Вступають по черзі промовці,

в’яжуть у нескінчену повість –

колективізації, голодівки і знову

розмови про яви страшні –

домовиків, мерців тощо.

Замовклі ж сидять самітні

у цій всесвітній пороші.

Василева мати так підсумувала досвід 20–30-х революційних років: «Отож ходили з портретом Шевченка та співали українських пісень, за те нас і покарано».

Василевого батька Семена і брата Петра червоні визволителі мобілізували восени 1943 року. Батька разом з односельчанами кинули беззбройним та не обмундированим під німецькі кулемети за кільканадцять кілометрів від дому, у селі Круті Горби. Щоправда, чоловік із сусіднього села переказав, що батько загинув таки «смертю хоробрих» – замінив пораненого кулеметника.

А вся решта сім΄ї зазнала майже того, що й сто років перед тим Шевченкова: «Брати на панщину ходили, поки лоби їм поголили»:

– брата Петра німецькі окупанти вивезли на примусові роботи в Німеччину, а потім за це червоні окупанти – на шахти в Караганду;

– брат Павло, відвоювавши, служив ще два роки, а потім якось облаштувався в Києві. Сам бідуючи, допомагав Василеві в його студентські роки;

– брат Федір, щоб уникнути колгоспного кріпацтва, пішов у ФЗУ, потім завербувався аж на Урал.

«А сестри, сестри, горе вам…»:

– сестричка Галя померла малою;

– Любу під час голоду взяли до Києва родичі;

– двоюрідні сестри Наталка і Марія – «остарбайтери».

Додам, що сестри Василевої дружини Віри Гриценко (з Кагарлика), Анюта й Наталя, голодного 1947 року показовим судом засуджені були «за колоски» (взяли з колгоспного поля по снопу).

Одне слово – руїна. Так і назвав Василь Лісовий один із розділів своїх «Спогадів» – «Руїна побуту».

З якої нужди вибивався до всього здібний хлопець із матір΄ю-сердечницею і формувався як особистість – треба прочитати в журналі «Сучасність» 2003 – 2007 рр. або на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org/index.php?id=1281364212&w. Таких глибоко осмислених спогадів не залишив ніхто з відомих мені колишніх політв΄язнів.

1956 року Василь закінчив школу у Великих Дмитровичах і того ж року вступив на історико-філософський факультет Київського університету, який закінчив 1962 року (через хворобу мав академвідпустку на рік). Викладав філософію в Тернопільському медінституті, з 1966-го навчався в аспірантурі Київського університету за спеціальністю логіка, викладав ту логіку й мені на другому курсі філологічного факультету в 1968-69 навчальному році. Мало що ми, філологи, розуміли в тій логіці, але манера викладання, доброзичливе ставлення до нас молодого інтелектуала вабила нас, спокушала до позалекційного спілкування. Після кількох таких бесід сам-на-сам зі мною «логік» обережно вивідав, що я вже знайомий із дечим із самвидаву і вже маю виразні суспільні орієнтації. Принаймні фотокопія праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в мене вже була. Лісовий почав регулярно давати мені інші машинописи й фотокопії самвидаву. Моя участь у цій справі справедливо виміряна одним рядочком на с. 94 дуже сумлінної книжки доктора Георгія Касьянова «Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995: «...самвидавчі статті серед студентів розповсюджував В. Овсієнко». Тільки я знаю, скільки тривог стоїть за цим одним рядком. Але оскільки гордість, гординя, згідно з Катехізисом, є гріх, то я дозволяю собі хіба тихенько тішитися цією згадкою. Бо майже всі свої студентські роки я носив у портфелі самвидав, давав його читати своїм друзям і знайомим, добре знаючи, що платня за це чітко визначена Карним Кодексом: до 7 років ув’язнення і 5 років заслання.

Серед тих машинописів була одна річ, підписана псевдонімом «Антін Коваль» – «Лист виборця». Це про так звану соціалістичну демократію на виборах. Аж за незалежності Василь Лісовий зізнався, що він був її автором. Була в моїх руках стаття «З приводу процесу над Погружальським» (без автора, але тепер відомо, що її написав Є. Сверстюк). Читав я завдяки Лісовому «Що і як відстоює Б. Стенчук, або 66 відповідей інтернаціоналістові» Вячеслава Чорновола. Була в моїх руках ціла машинописна книжка В. Чорновола з наклеєними фотоґрафіями «Лихо з розуму, або ж Портрети двадцяти «злочинців». А потім усі п΄ять випусків «Українського вісника», блискучі публіцистичні статті Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія», «Мойсей і Датан», «Серед снігів», «Замість останнього слова», роман Михайла Осадчого «Більмо». Були й видані за кордоном книжки: «Собор у риштованні» Євгена Сверстюка, «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця, «Вивід прав України» – статті Костомарова, Грушевського, Франка та інших.

Як правило, Лісовий давав мені статтю на кілька днів, а я вже старався ознайомити з нею щонайширше коло своїх колег. Так тривало аж до 1972 року. Мабуть, я мав чуття на людей: ніхто не доніс на мене. Керувався я простим правилом: якщо людина в малому непорядна, то не можна їй довіряти щось значне. А я вважав самвидав найважливішою справою. Може, тому, що вже тоді Василь Лісовий сказав мені приблизно так: «Доки нація не розв’язала своє національне питання – воно відтягуватиме найкращі його сили».

У «Спогадах» Лісовий пише, що найперші його доторки до самвидаву – на початку 60-х. Але то була здебільшого поезія, яку діставав переважно від однокурсника Євгена Пронюка. І до Тернополя 1962 р. він поїхав лише з віршами Симоненка, Ліни Костенко. Навідуючись до Києва, діставав уже й машинописну публіцистику. Коли ж повернувся 1966 року до Києва, то дуже швидко втягнувся в цю небезпечну справу. Мав «підпільну», не зареєстровану в «Протиповітряній обороні» (насправді в КГБ) друкарську машинку, яку тримав не в помешканні, а в родичів. Сам друкував у ґумових рукавичках, розбираючи «контейнери» з текстами, що надходили з таборів і тюрем.

Я здогадувався, що Василь Лісовий є одним з організаторів самвидаву, але ніколи про це не розпитував. Було, що Лісовий просив мене передати щось не відомим мені людям. Упізнавав я їх за обумовленими ознаками. Справжнє підпілля, яке в доповідній записці КГБ УРСР до КГБ СРСР від 13 липня 1972 року охарактеризоване так:

«Проводя враждебную деятельность, Пронюк и Лисовой проявляли большую изощренность и изобретательность, были весьма осторожны и конспиративны, хорошо осведомлены о методах работы органов КГБ, стремились избегать ситуаций, позволяющих документировать их преступную деятельность. Связь с единомышленниками они осуществляли через посредников... Встречи, как правило, проводились в открытых малолюдных местах. В помещениях обменивались записками, которые сразу же сжигались.»

Очевидним було, що Василь Лісовий – це кабінетний учений, людина, створена Богом для науки, але нерозв΄язані суспільні проблеми не дають йому цілком віддатися науці. От він і читає нам лекції «на грані» дозволеного, бере на себе цей клопіт із самвидавом, щоб піднести рівень свідомості студентів до громадянського. Десь тоді я вичитав у статті Михайла Драгоманова «Відповідь» (1895 рік) таке:

«Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбовався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається – і таким лишень звичайно і помагають».

Я захотів пристати до тих, що одбиваються. У мій час це були шістдесятники. І конкретно – Василь Лісовий, який каже, що за умов колоніялізму будь-яка наша діяльність може бути використана проти нас же. Ось, каже, ти будеш філологом, досконало опишеш фонему, а фахівець із радіотехніки скористається твоїм дослідженням і зробить досконалий апарат для підслуховування. Таким чином ти працюватимеш проти самого себе. Чи от, скажімо, Сергій Корольов, українець родом, зробив ракету. Проти кого вона використовується? Проти нас – на користь імперії».

Василь Лісовий був для мене живим прикладом добропорядної, діяльної, сміливої і національно свідомої людини, на кого хотілося бути схожим. Молоді люди потребують, щоб попереду йшов хтось бездоганний і відважний.

Коли після арешту студента з Бельгії Ярослава Добоша за ґратами 12 січня 1972 року опинилася верхівка шістдесятництва, Лісовий, пам΄ятаю, ходив спорожнілим Києвом аж почорнілий. Казав мені: «Звичайно, ми могли б удвох із тобою влаштувати демонстрацію протесту проти арештів. Демонстрація триватиме одну чи дві хвилини. Чи буде це ефективно? Хто побачить? Хто підтримає? Он 5 листопада 1968 року на Хрещатику спалився Василь Мáкух – про це майже ніхто не знає. Очевидно, що треба розповсюджувати якісь тексти, котрі мали б певний вплив на громадську думку».

Щоб відвести від заарештованих підозру у виданні «Українського вісника» (тепер відомо, що його видавав В. Чорновіл) Євген Пронюк та Василь Лісовий підготували черговий його випуск. Це був „київський» шостий номер. Бо був ще й львівський шостий, що його підготував Чорновіл, а видали вже після його арешту Атена Пашко, Михайло Косів і Ярослав Кендзьор). Я виконував технічні операції. Пам΄ятаю: коли одержав біля пам΄ятника Т. Шевченку з рук студента-журналіста Івана Гайдука увесь наклад – одну машинописну закладку – то відчув: оце найважливіше, що є зараз в Україні…

Лісовий сказав мені, що готує лист протесту проти арештів української інтелігенції. Один із перших варіянтів «Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України» він дав мені на зберігання. Але ж не в студентському гуртожитку! Я дав його приятелеві Петрові Ромку, який жив у с. Скибин Жашківського р-ну. Петро порушив заборону, самовільно переписав «Листа» – про це я довідався, приїхавши до нього в середині серпня, коли Лісовий і Пронюк уже були під арештом. Я переписав «Листа», щоб принаймні зберегти його. Закінчувався він так:

«Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити». (Опублікований у журналі «Зона» № 8 (1994 р., також див.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1201206776&w).

Це був відважний громадянський чин: «Не можна допустити, щоб усі промовчали. Хай не думають, що всіх залякали». Лист фактично призначався для розповсюдження в самвидаві. Потрібна була моя допомога. 26 червня я відвіз друкарці Раї в Немішаєве, що неподалік Києва, машинопис праці І. Дзюби, тонкий папір і копірку, а 30 червня привіз «Листа» і саморобні конверти, на яких треба було надрукувати адреси. Я мав забрати готовий наклад 6 липня. Але я вже закінчив університет і мусив вибратися зі студентського гуртожитку. Сказав Лісовому, що приїду 6 числа, заберу відбитки до свого села на Житомирщину, розкладу їх, приїду до Києва і розішлю. Але Лісовий сказав: «Ти своє зробив. Ми самі впораємося». 5 липня під вечір поїхав у Немішаєве Євген Пронюк з Ларисою Масенко (тепер доктор філології). Лариса пішла до хати друкарки Раї, а Пронюк спостерігав здалеку. Рая не віддала «Листа»: «Хай приїде сам Пронюк». 6 липня приїхав Пронюк – і його взяли попід руки, коли виходив з електрички у Святошині з усією кипою – 75 нерозібраних примірників.

Лісовий устиг 5 липня відіслати один власноручно надрукований екземпляр на ім’я Л. Брежнєва, один – віднести у відділ листів ЦК КПУ на ім’я В. Щербицького, один – вручити секретареві парткому Інституту філософії Петрові Йолону. 6 липня його викликаний в Інститут і затримали…

Лісовий і Пронюк, а потім і я під арештом, тривалий час не називали імені друкарки. Аж ось я в березні 2010 року вичитав у нашій «справі», яка зберігається в архіві СБУ, що «друкарка Рая» (у документі: «агент Валя»!) того ж 26 червня 1972 року доповіла по телефону в КГБ, що от приїхав від Пронюка хлопець Василь, привіз те й те. Що робити? Їй наказали друкувати, щоби взяти замовників «з речовим доказом»…

Мене «взяли» аж 5 березня 1973 року і прилучили до справи Пронюка і Лісового. Отоді набрався я гріхів, як овечка реп΄яхів. Бо слідчий Микола Іванович Цімох десь через місяця півтора сказав сакраментальну фразу: «Людині властиво захищатися. Ви не захищаєтесь. Це викликає сумніви у вашій психічній повновартості. Доведеться посилати на психіатричну експертизу». Це було страшніше смерти… До речі, Лісового теж посилали на експертизу: хтось показав, що він ходив на могилу матері і довго там сидів…

Зустрілися ми на суді в кінці року. Пронюк і Лісовий трималися гідно і дістали по 7 років ув΄язнення та 5 і 3 роки заслання. Я ж лукавив. Та спасибі кагебістам, що не повірили мені і послали на 4 роки в Мордовію. У серпні 1974 я занедужав і опинився в зеківській лікарні, що в Барашево. І яка радість: там якраз був і Василь Лісовий! Ми провели разом три тижні. Це Господь нас звів, щоб я зізнався у своїх гріхах перед Учителем. Я ще двічі стояв перед судом, провів у неволі 13, 5 року, але не знаю, чи спокутував свої гріхи сповна. Проте більший гріх на тих, хто ставив нас перед таким страшним вибором.

Лісовий частину терміну провів у Мордовії, решту на Уралі, відтак відбував заслання в Бурятії. Коли кремлівська верхівка в кінці 1979 року окупувала Афганістан, Лісовий знову запротестував. На роботі йому створили нестерпні умови, він переслав працювати – і його на рік спровадили до криміналу як «дармоїда». Причому заарештували його вночі, а вранці приїхала до нього дружина Віра з дітьми Мирославою та Оксеном, щоб жити там… До речі, сина Оксена Віра Павлівна народила через два тижні після арешту його батька…

І слухайте, що цей син (він тепер директор Малої Академії Наук) сказав 25 червня на відкритті в «Музеї шістдесятників» меморіальної виставки «Дорога Василя Лісового»:

«Василь Лісовий був високоморальною людиною і високопрофесійним ученим, який зробив усі кроки, які, на його думку, повинна була зробити людина з високою мораллю і як учений, який присвятив себе філософії. Бо він присвятив себе насамперед тій науці, яка покликана говорити правду і докопуватися до суті.

Я безмежно вдячний батькам моїм. Бо й мати моя брала участь у рішенні батька. Я думаю, що якби Віра Лісова сказала однозначно «ні», що цього не слід робити ні в якому разі, то він не мав би сили для такого кроку. Але тим не менше я вдячний йому, бо вважаю, що те, що він зробив особисто для мене, набагато більше, ніж якби він зробив блискучу кар΄єру вченого, був сьогодні академіком НАНУ і мав усі регалії і весь набір матеріяльних благ, які мають академіки. Він зробив один крок для утвердження демократії і свободи в цій країні, для її появи як держави, і це набагато цінніше для мене і для моїх дітей, ніж будь-які інші матеріяльні блага, які міг би залишити батько.»

Після звільнення 1983 року В. Лісовий працював науковим співробітником Музею історії Києва (1983-1987), вчителем Великодмитрівської школи Обухівського р-ну (1987-1989). У 1989 ВАК СРСР відновив науковий ступінь кандидата філософських наук, він реабілітований, у 1990 поновлений на роботі в Інституті філософії НАН України, від 1997 р. – завідувач відділу Історії філософії України. Викладав філософію в київських університетах, брав участь у виробленні програм та ідеології багатьох політичних і громадських організацій, готував навчальну літературу, уклав (у співавторстві з Олегом Проценком) антології «Консерватизм», «Націоналізм», «Лібералізм», перекладав філософську літературу з англійської та німецької мов. Автор книжок «Культура – ідеологія – політика» (1997), «У багатоголоссі політичних дискусій» (2007). Одне слово, Василь Лісовий не був людиною одного героїчного вчинку. Усе його життя було бездоганним громадянським служінням своєму народові.

 

 

 




Вісті з пострадянських країн

Юрій Чайка знайшов "ворогів народу"...

Цікавий матеріал оприлюднив у РБК daily директор Інституту прав людини Валентин Ґефтер. З огляду на патологічну звичку української влади мавпувати російський досвід можна собі уявити, яких форм боротьба з "ворогами народу" може набути в Україні.

 

Як відомо, 9 та 10 липня Юрій Чайка висловив президенту і депутатам свою позицію з приводу позапланових та масових перевірок некомерційних організацій (НКО), що відбулись в останні місяці.

Швидкість і масштаби проведеної спецоперації зі «скорочення простору свободи» вражають готовністю правоохоронців до послідовного пошуку ворогів народу не тільки серед НКО, а й за їх межами. Спочатку йшлося про радикальні елементах вуличної опозиції, потім про експертів, що діють в інтересах і з подачі засуджених за економічними статтями, тепер спадкоємці сталінського генпрокурора Вишинського впритул наблизились до виявлення та викриття п'ятої колони серед вищих державних чиновників і їхніх радників.

За словами генпрокурора, «встановлено окремі факти залучення до діяльності НКО ... високопоставлених державних службовців, представників політичних партій, а також державних установ». При цьому Ю. Чайка затаврував керівників ряду НКО у складі Ради при президенті Росії з розвитку громадянського суспільства і прав людини, «через яку прагнуть впливати на органи влади, проводять експертизу проектів нормативно-правових актів, вносять свої пропозиції щодо змін у законодавстві».

Що ж відбувається? На думку генпрокурора, громадські активісти не просто лізуть не в свою справу і до того ж їх діяльність оплачується з чужої кишені, але вони ще й залучають до цієї (читай,-- шкідливої, ред.) діяльності слуг народу, які і не відають, куди йдуть народні грошики у вигляді зарплат таких чиновників. Ні, не про те мова, що знайшлися сліди іноземних фірм, що будують нові будівлі для Верховного суду, які ремонтують кремлівські будівлі (як це було в 90-ті), або вкладають кошти в розвиток державних корпорацій, зайнятих самими вразливими з точки зору держбезпеки сферами життєдіяльності.

Тут гірше: справа дійшла до того, що чиновники обговорюють із закордоном модернізацію нашого законодавства допомогою іноземної агентури в особі експертів, які «змушують» депутатів ухвалювати «небезпечні» закони в інтересах інших осіб.

Що ж буде вислідом за цими інвектив? Чи буде чергова «велика чистка», або ж справа обмежиться окремими системними лібералами - щоб чиновникам не кортіло приятелювати з членами президентської ради, яка посміла запросити до себе генпрокурора з підсумками проведених його відомством перевірок НКО? Ради, яка посміла контролювати роботу "силовиків" і суддів, рекомендуючи зміни до норм кримінального права.

Влада сьогодні не просто приватизувала право і його застосування і навіть боязкі спроби вплинути на їх зміст вважає ворожими, від кого б вони не виходили. Під ударом не тільки участь «своїх» у експертної діяльності та наукових дискусіях і не одне лише зведення особистих рахунків у верхах. Це вже ознаки повноцінного реваншу за настільки образливі для "силовиків "ситуації, коли їх сварять за їхні помилки та гріхи з точки зору права.
Невже ми стали забувати досвід кінця 20-х - 30-х років, коли спочатку приходили за інженерами-шкідниками, потім за "отвєтработнікамі" і самими чекістами? Що ж, прийшла пора нагадати про це! І саме генпрокурору.

Чи є у нас шанс на неповторення? Скажуть: нові люди, нові часи. Відповім словами поета Наума Коржавін: «Самое страшное — это инерция стиля». Справжні поети помиляються рідко.

Переклав Степан Терновий.




Бюлетень "Права Людини", 2013, #20