Бюлетень "Права Людини", 2013, #35

Напередодні Нового року Юрія Луценка в Харкові чекав вже традиційний місцевий «гостинний» прийом для опозиціонерів – 28 грудня при підході до місцевого Євромайдану його облили зеленкою.

Як повідомляє «АТН», на трьох молодиків і жінку, яка була з ними, міліціонери звернули увагу ще до інциденту. Очевидці розповідають, що правоохоронці відзначили, що ця компанія не схожа на прихильників Євромайдану.

Однак, затримали нападників тільки після того, як зеленка була пущена в справу – цього разу її виплеснули зі звичайних целофанових пакетів.

Як інформує прес-служба «Третьої республіки», першу спробу зробила невідома жінка, другу – чоловік. Одразу після «атаки» зловмисники перебігли вулицю Сумську і сховалися в підвальному приміщенні будівлі навпроти пам’ятника Кобзарю.

«Вхід у це приміщення оперативно взяла під охорону міліція, щоб не допустити самосуду над негідниками з боку обурених учасників Євромайдану», – зазначили у «Третій республіці» з посиланням на присутніх журналістів – очевидців подій.

ГУМВС України незабаром повідомило, що 28.12.2013 року близько 13-00 під час проведення мітингу, що проходив біля пам’ятника Т.Г. Шевченка в м. Харкові, працівники міліції здійснювали охорону громадського порядку, адже «в цей час перед присутніми громадянами здійснював виступ колишній міністр внутрішніх справ України Ю.Луценко» (звісно, опозиціонером та громадським лідером міліція його назвати не наважилася).

«Під час його промови невідомий чоловік плеснув у бік Ю.Луценка рідиною зеленого кольору. Ще двоє чоловіків та жінка також намагалися облити виступаючого. Завдяки оперативним діям правоохоронців, які знаходились біля мітингуючих, порушники правопорядку були затримані на місці події та доставлені для з’ясування обставин до Дзержинського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області», – звітують у Харківській міліції.

Як стало відомо, цього ж дня суд Дзержинського району міста Харкова визнав затриманих винними у скоєнні правопорушення, передбаченого ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (дрібне хуліганство).

«Двом з порушників громадського порядку за хуліганські дії суд присудив штраф у розмірі 119 грн., жінка отримала таке ж покарання. Ще один з порушників попереджений про неприпустимість вчинення таких протиправних вчинків у майбутньому», – поінформував ВЗГ ГУМВС України в Харківській області.

«Це такий бізнес для покидьків», – прокоментували на одному з харківських форумів: «Отримали по 500 грн., сплатили штраф по 100».

«Юрій та Ірина Луценки сьогодні у Харкові. Зустріч пройшла у теплій кольоровій атмосфері… Обмеженість доппо-геппінського мислення видно відразу. Зеленка їхнє все. Харків має звільнитися від карликів при владі, а зеленка, думаю, знадобиться їм вавки в головах своїх замазувати», – зазначила на своїй сторінці у Facebook прес-секретар Луценка Лариса Сарган.

Першим про жорстоке побиття сьогодні вночі активістки Євромайдану й журналістки Тетяни Чорновіл повідомив, посилаючись при цьому на активіста Олекся Гриценка, її колега за фахом Мустафа Найем. За його даними, це трапилося в Борисполі.

«У травмпункт її доставила міліція, підібрали Тетяну на вулиці. У неї струс мозку. За словами родичів, зараз їй зашивають обличчя», – написав вночі Мустафа у своєму Tvitter. У Тетяни також численні гематоми, зламаний ніс.

«За словами Тетяни Чорновол, вона повертала до себе в село Гора, коли помітила за собою стеження. Вона різко повернула назад до Борисполя. Але машина почала її притискати. Після чого її машину кілька разів ударили кузовом. Вона зупинилася. З машини вибігли двоє, розбили скло. Вона вискочила з машини і спробувала втекти. Її наздогнали і били. Били двоє чоловіків», – написав Мустафа.

Тетяну повезли на рентген, бо сама ходити вона не може, а о 4-й годині ранку перевезли до лікарні в Києві.

В автомобілі Тетяни був знайдений відеореєстратор. Його забрали активісти для того, щоб вивчити інформацію, яка там збережена.

Як повідомив Громадському ТБ активіст Олексій Гриценко, котрий отримав дзвінок від Чорновол в цю ніч, 24-го грудня Тетяна їздила знімати будинки міністра внутрішніх справ Захарченка та генпрокурора Віктора Пшонки. Під час останньої зйомки за нею слідкували «беркутівці». Інформацію про будинок Захарченка Тетяна встигла поставити в блог на УП.

За останній тиждень сталося кілька пригод, в результаті яких постраждали активісти Євромайдану. У неділю стріляли в активіста Дорожнього контролю Володимира Маралова. Увечері у вівторок у Харкові один з організаторів місцевого Євромайдану Дмитро Пилипець отримав кілька ножових поранень.

У вівторок також стало відомо про те, що помер від травм побитий правоохоронцями 18 грудня Павло Мазуренко. В кількох містах з’явилися повідомлення про підпал автівок активістів майдану.

Від «Української правди»: Тетяна Чорновол є автором та блогером «Української правди». Останній її пост описував «хатинку» головного міліціонера держави пана Захарченка. До того Тетяна критикувала у своїх блогах та статтях Медведчука, Клюєва, Азарова, Льовочкіна та сім'ю Януковичей.  Всіх цих людей, поки не буде встановлено нападників, ми вважатимемо замовниками нападу на Тетяну. Про це повідомляє сьогодні, 25 грудня, «Українська правда».

Активісти Євромайдану вже пікетують у середу Міністерство внутрішніх справ, вимагаючи відставки Віталія Захарченка з посади голови МВС. «Вимагаємо від Захарченка піти у відставку! Воля або смерть. Пікет під МВС вже почався», – повідомляє у Твіттері ЄвроМайдан.

«Вимагаємо негайно написати і подати заяву про відставку», – йдеться також у зверненні активістів до Захарченка, опублікованому Ігорем Луценком у своєму блозі на «Українській правді».

«Події останнього місяця показали, що Ви не здатні виконувати свої прямі обов'язки: найголовніше завдання і взагалі мета існування міліції в Україні – захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян – повністю Вами провалено», – наголошується у зверненні.

«Замість виконання своїх обов'язків Ваше міністерство з Вашого відома вчинило і продовжує вчиняти злочини проти людей, яких має захищати», – обурюються активісти.

«Кривавий розгін мирних демонстрантів в ніч на 30-те листопада на Майдані Незалежності, явне перевищення владних повноважень, садистське жорстоке побиття і/або затримання випадкових мирних учасників протесту, зокрема, журналістів перед Адміністрацією Президента 1-го грудня, продовження злочинних дій – спроба розгону і побиття мирних протестантів в ніч на 11-те грудня», – нагадують вони.

Активістів обурює, що жодний працівник МВС «протягом майже місяця з моменту вчинення першого злочину не звільнений з лав МВС, нікого з працівників МВС не повідомлено про підозру у вчиненні даних злочинів».

«Все організоване та за всіма ознаками злочинне угруповання МВС продовжує злочинну діяльність проти своїх громадян», – заявляють євромайданівці.

«При цьому розслідування численних злочинів, вчинених по відношенню до активістів та організаторів мирних акцій протесту у період з 22 листопада 2013 року Вашим міністерством фактично ігнорується», – переконані вони. Про це повідомляє сьогодні, 25 грудня, також.

Констатації

Євромайдан стоїть, і стоїть по-запорізьки. Це – великий український «перетин», в якому, ніби в тиглі, формується національний характер новітнього українця.

То тут, то там приємно дивують реґіони України: взяти хоча б, як фантастично прокидається гідність Одеси, Луганська, Херсона, Запоріжжя, Донецька…

Набирає сили (принаймні в Галичині) ентузіастичний бойкот товарів тих фірм, які належать реґіоналам: партійний квиток тут починає припікати.

Добре, якщо трійці попередніх Президентів вдасться напоумити свого колеґу. Добре, якщо олігархи знайдуть мудріший розв’язок, ніж «мы на поводу у улицы не пойдем».

І взагалі, було б чудово, якби хтось приніс у Верховну Раду ящик шампанського і українська культура стихійного порозуміння таки перемогла. Як перемогла вона в день св. Миколая в душах простих людей на обох київських Майданах.

Проте нинішню ситуацію можна «прочитати» й у інший бік. Євромайдан неначе завис у момент свого найвищого злету: витримавши загрози силового розгону, він тепер стоїть перед загрозою повного іґнорування. Жодна серйозна його вимога виконана владою не буде, тобто почесного приводу розійтися йому, найпевніше, не дадуть.

А навіть якщо якусь вимогу позірно виконають, то це буде радше профанація, яка нас більше згіршить, ніж заспокоїть.

Що ж, не ті тепер правителі. Лицарська епоха, коли гетьман, виходячи на віче, знімав перед людьми шапку, хрестився й ставав на коліно, минула. Нинішня правляча еліта спроможна лише на снобістське презирство до народного віча – чи тоді, коли до крові його шмагає, чи тоді, коли впритул його не помічає.

Вибори на п’яти «проблемних» округах стали лакмусовим папірцем, який продемонстрував міру «кислотності» українського політичного середовища. Вони засвідчили, що режим Януковича зберігає владу тому, що все ще зберігає мотиваційну психологічну силу. Почет все ще «грає в короля».

Сила режиму Януковича – в інерції страху перед владою та зневіри в тому, що добро може перемогти. Нема віри в опозицію, нема віри у свою спроможність щось змінити. Ці почуття загніздилися у серцях багатьох із численного королівського почту – як беркутівців, так і суддів; як виборців, так і членів дільничних комісій; як депутатів різних рівнів, так і партійців-реґіоналів – навіть якщо вони й усвідомили, у який капкан потрапили.

Зрештою, й посполитий народ не без гріха. Бо ж звідкись беруться «тітушки».

Тут усе, як у відомій казці: відібрати силу в Кощія можна, але – непросто. Тут потрібен не меч, а розум, бо смерть Кощія – у голці, схованій у потаємній скрині.

Євромайдан, що повстав, обстоюючи європейські цінності, сьогодні переключився на буцімто серйозні й реалістичні речі: домагання виборів та здобуття влади. Проте нині це є поле, де діють правила режиму і зґвалтоване виборче законодавство – цей досконало відрегульований механізм, яким виборців «розводять, як кошенят».

Вимагати відставки Уряду правильно – але в демократичній державі. В нинішній узурпованій Україні Майдан не здобуде бажаної перемоги, коли замість одних голів багатоголового урядового Змія з волі нашого Кощія з’являться інші, не менш ненаситні. Така «перемога» може тимчасово полоскотати наші повстанські гонори, але не принесе українській землі сподіваного визволення.

Дуже сподіватися на те, що в разі успішних парламентських чи президентських виборів нове керівництво держави змінить систему її управління, також не треба. Адже скільки разів уже було, коли нова влада відразу спокушалася можливостями, що їх дає ця система, – ясна річ, задля «праведної» боротьби з суперниками й ворогами.

Тому, в якомусь сенсі, зараз для Євромайдану немає нічого страшнішого, ніж діяти за звичними правилами старої політичної та адміністративної системи.

Можливі долі Євромайдану

Сьогодні влада хоче, щоб мітинґувальники розчарувалися, зневірились у своїй спроможності досягти результату й розбрелись по домівках, махнувши на все рукою. У відповідь Євромайдан висунув гасло: «Разом – до перемоги!», що, в принципі, правильно. Проблема лише в тому, що варіантів цієї перемоги – кілька.

Найлогічнішим і найпочеснішим начебто є варіант остаточної перемоги народу, який відчув свою власну силу та відповідальність: «Будемо стояти до кінця». Що ж, дай Боже – надто ж якщо в єдиному пориві піднімуться всі реґіони України. Проте в мене, колишнього політв’язня, такий максималізм автоматично включає сиґнал перестороги: не один наш табірний страйк закінчувався безславно, коли ми отак спалювали за собою мости.

Політично зорієнтовані люди найчастіше тлумачать цю очікувану перемогу у варіанті: «Будемо стояти доти, доки влада не виконає наших бодай мінімальних вимог». Це правильне гасло, якщо за непоступливість влади на неї чекає ескалація протестів аж до загальнонаціональних страйків, які й поставлять її на коліна.

Проте, що буде, коли влада наших вимог не виконає, а ескалації протестів не буде – чи то через втому, чи через недовіру до проводу опозиції? Чи усвідомлюємо ми, що цим «доти, доки…» ми також позбавляємо Євромайдан свободи маневру?

Інший масово поширений спосіб думання: «Я повірив і піднявся на боротьбу ще раз. Але якщо й цього разу…». Применшувати вплив такої розчарованості не слід – досить поглянути, у яку смугу пасивності увійшов був Харків після невдачі натхненного захисту парку Горького.  Але все-таки: ото б здивувало нас дитя, якби, впавши вдруге, сказало собі: «Ні, не буду більше спинатися на ноги!».

Варіант переведення Євромайдану в інші режими роботи чи навіть його згортання – найменш популярний і часом сприймається як зрада. Зі сцени Майдану його не запропонуєш – проте, на щастя, майданні стратеги таки не цураються обдумувати цей варіант під час своїх мозкових штурмів.

Передусім, це правда, що зі згортанням Євромайдану, ймовірно, різко зросла б зачистка його активістів. Проте, вона повним ходом йде і сьогодні, причому її не дуже спиняють заклинання типу: «Ми не дозволимо…», що звучать з євромайданної сцени. Так, влада когось усе-таки випустила – проте в той самий час іншою рукою, для прикладу, відібрала ліцензію в незалежного одеського телеканалу «АТВ». А додаткові вибори були сфальсифіковані у самому Києві за кількасот метрів від Майдану. Тому, в якомусь сенсі, Євромайдан є сьогодні зеленою оазою, за межами якої віють жорсткі суховії.

Згортання Євромайдану було б фатальним для опозиційних партій, яким інакше не підняти народ на багатотисячні мітинги. Чи є в цьому однозначна трагедія? Далебі. Усі наші опозиційні партії потребують такого ж перезавантаження, як і вся країна. Що швидше вони його проведуть, то краще – масовість Євромайдану може їм у цьому інколи навіть завадити.

Проте,   найбільшою перемогою Євромайдану, очевидною вже тепер, є поява нового студентського покоління, що ініціювало новий «листопадовий зрив», і консолідація безстрашних польових активістів, які взяли Євромайдан на свої плечі. Ці люди можуть стати євангельською «розчиною», на якій зійде «тісто» нової країни.

Втратити цю «розчину» – чи то в фізичному, чи в психологічному сенсі – ми не маємо права. Якщо заради цього треба втримати Майдан – втримуймо. Але якщо треба буде згорнути його – не вагаймося. Йдеться не про наші гонори – йдеться про ціннісну битву за всю Україну.

Поразкою є лише той відступ, коли тікають безладно, кидаючи прапори. Мудрий полководець знає, однак, що є відступ заради передислокації сил та організації нового наступу. Питання лише в тому, на які позиції ми відійдемо і де проляже демаркаційна лінія між двома «арміями».

Пропонована альтернатива

Я не можу позбутися відчуття, що якась невидима сила заганяє нас у широко прочинені ворота, за якими чекає на нас небезпека. І в цьому разі в нас має спрацювати настояна на Євангелії обачність: треба діяти від супротивного і шукати ворота вузькі. Тому мої пропозиції не так з прагматичної чи політичної площини, як з площини духовної.

Щоб усунути режим Януковича, нам слід позбавити його не влади, а сили – влада тоді випаде з його рук сама.

Як не дивно, для цього потрібен не гострий меч, а світлий розум і чисте сумління. Ми позбавимо режим сили хіба тоді, коли житимемо за правилами й цінностями, над якими він не владний. Кожна душа, що перестала жити за цінностями Януковича, стане територією, на якій він не матиме юрисдикції.

Щоб утвердити ці нові правила й цінності, потрібен суспільно-моральний рух – Рух Євромайдану. Лише він спроможний започаткувати в Україні нову реальність, від якої затріщать зледенілі структури зла.

Свого часу Едмунд Берк мудро зауважив: «Єдине, що потрібне для тріумфу зла, це щоб добрі люди були бездіяльні». Отже, нам слід чинити від супротивного: діяти.

Нашим гаслом має бути: «Жити за європейськими цінностями – вже сьогодні!». Свого часу дисиденти, за словами Андрія Амальріка, – це були «люди, які в невільній державі почали поводити себе так, наче вони – вільні». У такий спосіб вони привносили в суспільство нові правила гри.

Сьогодні нам потрібен такий самий ефект: «Живи в державі Януковича так, ніби ти вже в Європі!». Досі це було неможливо, бо не було критичної маси людей, які готові були почати цей рух. Сьогодні вона є. Це – молодь, яка стала першим поколінням, що не є поколінням homo sovieticus. Це – самоорганізований «кістяк» Євромайдану, який пізнав силу солідарності й особливий смак свідомої жертви.   

Якщо ж Євромайдан у Києві дасть плід у вигляді започаткування структурованого морально-суспільного руху (про що вже говорять там віддавна), то йому не страшно буде згорнути свої намети, бо він житиме у розгалужених мережах якісно іншого ціннісного «Майдану-в-людських-душах». Сказано ж бо: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йо 12:24).

Отож, «коли гора не йде до Магомета – Магомет іде до гори». Євромайдан має запліднити всю Україну, стаючи «зерновим банком» нового врожаю. Або, якщо хочете, кожна «бджола», що побувала на квітці Євромайдану, має донести здобутий там «пилок» до свого місцевого «вулика». Тому й гасло наше може бути відповідне: «Пилок Євромайдану – у кожен реґіональний вулик!».

Усі, хто пройшов через київський Майдан Незалежності, мають скласти Братство Євромайдану – розгалужену мережу носіїв нових цінностей, які готові будуть блискавично прийти одне одному на поміч і творитимуть епіцентри гуртування відродженого народу.

Нам потрібен рух громадянської – але передусім духовної – непокори. Це означає утвердження громадянської і духовної альтернативи всьому, що руйнує нашу країну:

– нас схиляють до силового протистояння – ми обстоюватимемо принцип мирного спротиву;

– нас схиляють зраджувати правду – ми будемо їй вірними;

– нас змушують продаватися – ми станемо непідкупними;

– нас привчають брехати й халтурити – ми будемо відповідальними;

– нас штовхають до ворожнечі – ми шукатимемо порозуміння;

– нас переконують, що жити чесно означає приректи себе на програш, – ми ж будемо певні, що від цинічної аморальності програють, навпаки, безчесні.

Утім, якщо когось разить неґативність слова «непокора», скажу інакше:нам потрібен масовий Рух громадянського і духовного оновлення – Рух українського аджорнаменто[1].

Студентство, яке так яскраво розгорнуло цей рух на початку Євромайдану, має стати його креативним осердям. Бо тут у слові «креативність» закладено і молодечий оптимізм, і веселу іронію, і нестандартність підходів до стандартних завдань. Без такої креативності ми знову, як ті коні в млині, підемо по звичному нудному і програшному колу.

Натомість польові командири Євромайдану мають створити становий хребет того Руху, чи Братства. У своїх стосунках вони мають найголовніше, чого бракує українському суспільству: взаємну довіру й готовість солідарно стати на захист добра. Це – той алмаз, що його спроможні породити тільки надвисокі температури людської жертви.

Ці дві групи мають співпрацювати – в жодному разі не гратись у любу українському серцю отаманщину. Щоб не збочити в цьому напрямку, хай обидві відчують на своєму плечі «дивну руку Господню», про присутність якого вони мають повсякчас пам’ятати. Це відчуття зробить їх побратимами у творенні нової України – отого Великого вуличного університету, на якому суспільство вивчатиме нові правила гри. Це буде важлива Школа суспільної етики та громадянського активізму – навіть якщо вона, не дай Боже, вестиметься в умовах репресій.

Поряд з усім маразматичним, що все ще буде чіплятися за владу, буде створено територію – невидиму географічно, але відчутну політично та духовно, – на якій не діятимуть старі правила, а діятимуть нові. Новизна цих правил буде увиразнена в чіткій концепції того, яку саме державу ми хочемо будувати й на які закони вона має опиратися.

Лише тоді можна буде братися за те, з чого ми дещо нереалістично хочемо починати сьогодні: за повну заміну керівництва шляхом виборів на демократичній основі. Позитивний результат таких виборів може забезпечити лише зрілий і відповідальний виборець.

Так у драглистій клітковині лялечки почергово формується нове тіло, що невдовзі вилітає з неї барвистим метеликом.

Перезавантаження країни, як і архімедівське завдання «перевернути світ», мусить мати точку опори. Щоб змінилася Україна – мусять спершу змінитися українець та українка!

[1] Аджорнаменто (італ. aggiornamento – оновлення) –  термін, що означає пристосовування до актуальних умов;

Виступ на Харківському Євромайдані 15 грудня 2013 року.

Доброго дня!

Мені вчора розповіли анекдот. Адвокатський. Дзвонить до адвоката людина і каже: «Мене побила на Майдані міліція. Як мені себе убезпечити від покарання?»

Так от, щоб не було таких анекдотів, це сміх скрізь сльози насправді. Щоб такого не було, треба домогтися покарання тих, хто віддав злочинний наказ бити людей і тих, хто цей злочинний наказ виконав. Це є абсолютно необхідно!

Позиція Майдану є дуже сильною і моральному сенсі, і в правовому. І треба, насамперед, наполягати саме на цьому. А також на відставці Захарченка, Коряка, відсторонення від роботи Клюєва. Відомо, що саме він віддавав ці накази. Ті, кого «призначили бути винуватими, вже дають покази і стверджують, що саме Андрій Клюєв, секретар РНБО, віддавав ті накази.

Ганьба!

Але є й позитивні новини. Всі, хто був заарештований опісля жахливого побиття 1 грудня вже звільнені, вони всі знаходяться на свободі. Тобто, влада, фактично, визнала, що був здійснений злочин. Було багато заяв в яких засуджувались дії міліції, від олігархів, від ректорів університетів. Зокрема ректор Харківського університету Віль Бакіров звернувся до Президента із заявою, що правда він там виступав не як ректор, а як голова Асоціації соціологів України, але це не має значення, насправді.

Опозиції у Парламенті треба домогтися тих відставок. Це є вкрай необхідно!

Також я хочу сказати, що вкрай необхідною є ідентифікація всіх тих офіцерів та солдат «Беркуту», хто виконував злочинні накази, і їхнє покарання. Відсторонення їх від роботи та притягнення до відповідальності.

Правозахисні організації України створили незалежну комісію для громадського розслідування цих злочинів. Зараз іде активна робота не тільки в Києві, але й в інших містах, йде збір інформації, запис відео, свідчень про насильство щодо людей, які підтримали Євромайдан. На підставі цих матеріалів ми складемо детальний опис того, що відбулося, і це буде підставою для притягнення до відповідальності тих, хто був задіяний у всіх цих ганебних подіях. Кожен, хто постраждав, має отримати компенсацію. Кожен, хто скоїв злочин має бути покараним. Ми мусимо цього домогтися. Це стане запобіжником і запорукою того, що подібне більше не повториться. Якщо цього не зробити, то варто очікувати подібних випадків і надалі. Адже злочинці залишаться непокараними. Покарання злочинців є абсолютно необхідним.

Іще кілька думок. В нашому гімні, я вважаю, ключовими словами є «душу й тіло ми положим за нашу свободу». Багато говорилось про те, якою є українська національна ідея, і таке казали, й таке. Хоча абсолютно ясно, що українська національна ідея,- це ідея свободи! Хочу нагадати, що знамениті повстання в сталінському ГУЛАзі, у Норильську 1953 року, у Кінгірі організували та ними керували саме українці. Саме вони повстали, незважаючи на те, що їх чекала вірна смерть. І вони перемогли у Норильську, там змінилася ситуація.

Оцей вірус непокори, який підняв людей на повстання в ГУЛАзі, який надихав українських правозахисників у 60-ті – 80-ті роки, коли вони за своє право називати речі своїми іменами пішли в табори. Саме цей вірус непокори вивів людей на Майдан 2004-го року і зараз також. І наш Майдан,- це захист, насамперед, нашої свободи. І ми мусимо її захищати! І бути пильними, оскільки, щодня проти Євромайдану вчиняються різні провокації. І зрозуміло, звідки вони йдуть. Тому ми маємо бути пильними, розуміти де нас провокують і не вестись на провокації. Аби потім вони не казали, що нас  «развєлі, как котят».

Я абсолютно впевнений, що ми виграємо цю війну. Слава Україні! Слава всім вам!

Близько 21.00 24 грудня 2013 р. у самісінькому центрі Харкова – на вулиці Іванова – на одного з організаторів місцевого Євромайдану Дмитра Пилипця напали двоє людей.

За словами Пилипця, його побили і кілька разів ударили ножем.

Про напад Дмитро Пилипець (заступник голови обласного осередку організації «Просвіта») розповів, зателефонувавши до редакції інформаційного агентства «МедіаПорт».

«На мене напали на вулиці Іванова. Двоє нападників побили мене, було близько чотирьох ударів ножем. Нападники потрапили ножем у стегно. Люди, які їхали повз і побачили, що мені потрібна допомога, зупинилися, відвезли мене до лікарні швидкої невідкладної допомоги», – розповів Пилипець.

Пізніше Інтернет-видання «Главное» повідомило, що лікарі нарахували на тілі Дмитра 12 ножових поранень від 0,5 до 2,5 см. глибиною.

За словами Пилипця, якого цитує «Главное», нападників було двоє. Вони нічого не говорили та нічого не вимагали – розпорошили в обличчя сльозогінний газ, завдали ударів у тулуб і обличчя, а також нанесли удари ножем.

Д. Пилипець зазначив, що «швидка допомога» не приїжджала на місце виклику більше 20 хвилин, тому випадкові очевидці надзвичайної події відправили потерпілого до лікарні на приватному транспорті.

Нагадаємо, що 24 грудня ввечері, незадовго до інциденту, протестувальники, вимагаючи розслідування низки злочинів, пов’язаних з місцевим Євромайданом – грабежу електрогенератора, нападу на будівлю штабу майданівців, підпалів мікроавтобуса і легкового автомобіля активістів, – пройшли ходою до Головного управління міліції. Після цього активісти перейшли до міської ради, під стінами якої вимагали відновлення мовлення незалежних телеканалів у Харкові.

Добіг кінця судовий процес над трьома чоловіками, яких звинувачують в «тероризмі», що, за версією СБУ, полягав у підготовці до підриву пам’ятника Леніну. Труднощі в розумінні, де в підриві пам’ятника ховається теракт, спрямований на залякування населення чи органів влади, посилюються ще однією перешкодою: жодного пам’ятника не було. Він був демонтований за рішенням місцевої влади, про що підсудні добре знали. Так, у матеріалах справи є телефонний дзвінок, перехоплений СБУ, який засвідчує, що підсудним відомо про демонтаж пам’ятника, і спецслужби, відповідно, знали про це.

На жаль, українське слідство та суд рідко лякають такі тривіальні обставини, і чоловіки перебувають під вартою вже понад два роки.
 
Ігор Мосійчук, Сергій Бевз та Володимир Шпара є активістами праворадикальної організації «Патріот України». Перші двоє є також депутатами Васильківської міської ради. 22 серпня 2011 року співробітники СБУ увірвались до офісу комунального підприємства, де працювали двоє з них, і влаштували обшук. Нібито знайдено саморобний вибуховий пристрій і листівки, що стосуються пам’ятника. В них йдеться про те, що пам’ятник демонтований, але є наміри встановити його в іншому місці. Автори листівок висловлюють рішучий намір знести всі пам’ятники тоталітарного минулого. Ця листівка, яку, за словами підсудних, їм підкинули, завершується дещо несподіваною погрозою звернути свій «праведний гнів» проти президента Віктора Януковича, якщо той не погодиться на їхні вимоги й не знищить усі пам’ятники тоталітарного минулого. Є й заклик до «патріотів» приєднуватись до акцій непокори, вивчати військову справу та підривні матеріали.
 
Цікаво, що навіть експерт-мовознавець з СБУ не змогла визнати, що листівки містять які-небудь заклики до вчинення теракту. Запрошені захистом експерти з кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Шевченка не знайшли у листівках ні закликів до теракту, ні закликів до повалення конституційного ладу.
 
Ключовим доказом, втім, мала бути так звана «бомба». Так звана, бо, незважаючи на заяви, що це небезпечний вибуховий пристрій, на оперативному відео видно, як працівник СБУ саперів не викликає й сам виносить її з офісу без будь-яких заходів безпеки.
 
Захист вважає, що цей вибуховий пристрій був лише муляжем. Пізніше він був знищений під час вибухотехнічної експертизи, що унеможливило подальшу перевірку, чи дійсно цей предмет містив вибухівку. Насторожує те, що цю експертизу було проведено таємно від підсудних та адвокатів, які були повідомлені про призначення експертизи вже після її проведення та фактичного знищення пристрою.
 
На самому муляжі не було виявлено ані відбитків пальців, ані слідів ДНК жодного з підсудних. Були виявлені відбитки пальців невідомих осіб, однак слідство не намагалось встановити, кому вони належать, стверджуючи, що це не має значення.

Можна законно спитати, що для них має значення, якщо справа так нахабно абсурдна у своїй суті і слабка в деталях. Головний доказ був знищений, і єдиний реальний свідок – особа, на якій висить відкрита кримінальна справа, що робить його вразливим до тиску з боку СБУ. Що найважливіше, його свідчення не піддаються логіці. Він заявив, що підсудні тричі просили його грошей на вибухівку і він тричі відмовив їм надати кошти. До справи приєднана довідка з магазинів зброї. Ту кількість бездимного пороху, який нібито виявили у пристрої, можна купити приблизно за 200 гривень, що робить прохання підсудних дати гроші на вибухівку абсолютно нелогічними.

Попри абсурд, зі сміхом проблематично
 
Кожному з чоловіків окремо інкримінується додаткове звинувачення. Їхні захисники вважають, що це зроблено на той випадок, якщо прокуророві не вдасться протягнути версію про теракт і суд все-таки здасться перед абсурдністю звинувачення в тероризмі.
 
Якщо патрони, в зберіганні яких звинувачують Мосійчука, чи тротилова шашка і пістолет (знайдений у дитячій кімнаті!) – у Шпари, ще мають якийсь невеликий сенс, то зберігання психотропної речовини у випадку Шпари повністю суперечить принципам «патріотів», які пропагують здоровий спосіб життя та спорт. Крім того, дактилоскопічна експертиза встановила, що на жодному з цих вилучених «речових доказів» відбитків пальців нікого з підсудних немає.
 
Обвинувачення проти Бевза, одного з депутатів Васильківської міськради, пов’язані з листівками, в яких суперечлива експертиза виявила «заклики до повалення конституційного ладу». Проблем тут море. Підсудні не заперечують зв’язок листівок із організацією, але вони були виявленні в кімнаті гуртожитку, де Бевз, маючи дружину та сина, був лише офіційно зареєстрованим, але не проживав. Хлопець, що жив там фактично, відразу заявив, що листівки належать йому.
 
Якщо листівка, яку виготовила ГО «Патріот України», дійсно містить небезпечні заклики до повалення конституційного ладу, то СБУ повинна намагатись довести це і вживати відповідних заходів стосовно організації. Замість цього звинувачення було вибірково пред’явлено одній людині, яка не має стосунку до цих конкретних листівок і не проживала за адресою, де їх було виявлено.
 
Головним каменем спотикання у всій цій убогій справі залишається, звісно, Ленін. По-перше, правдою є те, що бажання демонтувати такі пам’ятники з площ незалежної України поділяє дуже багато українців, які вважають ідеологію «Патріоту України» повністю неприйнятною. По-друге, спробу демонтажу пам’ятника можна максимум назвати вандалізмом, ніяк не терактом.
 
Третю проблему не можна подолати. Не було пам’ятника Леніну, що робить усю історію про теракт просто абсурдною.
 
Зі сміхом, щоправда, проблематично, бо троє обвинувачених провели 2 роки і чотири місяці під вартою й їм загрожує до 9 років ув’язнення, якщо їх засудять за тероризм у зв’язку з уявною підготовкою до підриву демонтованого пам’ятника. Нам можуть не подобатись їхні погляди, однак готовність так нахабно зневажати як право на справедливий суд, так й просто здоровий глузд заради кимось замовленої «терористичної» справи є загрозою для кожного з нас.
 

Заявление правления Харьковской областной организации Национального союза журналистов Украины.

В ночь среды 25 декабря была зверски избита журналист и общественный деятель, автор и блогер «Украинской правды» Татьяна Черновол.

В своих материалах Татьяна разоблачала коррупцию высших государственных чиновников. Нападение на нее и жестокое избиение мы связываем исключительно с профессиональной деятельностью нашего коллеги.

По нашему мнению, это еще одно звено в цепочке, начавшейся с убийства Георгия Гонгадзе, продолжением которой были нападения на журналистов, препятствие в выполнении ими своего профессионального долга и долга перед обществом. Напоминаем, что остались безнаказанными и те негодяи-беркутовцы, которые избили почти полсотни журналистов во время событий в Киеве.

Мы считаем, что зверское избиение Татьяны Черновол – не просто уголовное преступление. Это попытка запугать украинских журналистов, вселить в них страх, отбить охоту заниматься расследованиями нарушений, вскрытием коррупционных схем, выведением на чистую воду нечистоплотных политиков и чиновников. Цинизм этого преступления наносит удар по и без того призрачной свободе слова в Украине.

Такие действия иначе как бандитскими нельзя назвать. Безнаказанность и молчаливое одобрение антижурналистских инцидентов, которому попустительствовала власть последние несколько лет, приводит ко все более жестоким и кровавым последствиям.

Силовые структуры, высшее руководство не в силах или не хотят положить этому конец.

Мы в очередной раз требуем прекратить беспредел в отношении журналистов.

Мы в очередной раз обращаемся к Генпрокуратуре, МВД, президенту – найдите и накажите негодяев, они должны предстать перед законом.

Мы в очередной раз обращаемся к международному сообществу, международным правозащитным и журналистским организациям, европейским коллегам – ваша поддержка нам сейчас очень необходима.

И дай Бог Татьяне сил, мужества и скорейшего выздоровления!

Члены правления Харьковского областного отделения Национального союза журналистов Украины

«Сытое брюхо к ученью глухо» – цю крилату фразу з популярного радянського мультфільму часто люблять повторювати, навіть не усвідомлюючи, наскільки ж вона не відповідає дійсності. Адже насправді все навпаки: ніхто не думатиме про навчання та освіту на порожній шлунок.

Звинувачуючи ромське населення в небажанні вчитися й розвиватися, більшість із нас сильно не задумується над тим, а чому, власне, так відбувається? Простіше традиційно кинути стандартну фразу про ледачих злодіїв і далі зайнятися своїми справами. Звісно ж, насправді все не настільки просто. В даній статті ми спробуємо розібратися, чому роми хронічно, з покоління в покоління проживають в поганих умовах, ведуть напівголодне існування та не бачать виходу з цього замкненого кола.

Біда не в ледачості

Ми століттями проживаємо поряд з ромами, однак до сих пір більшість з нас сприймає їх через товстенний щит стереотипів і долати його ніхто навіть не намагається. Це стосується, зокрема, й умов проживання ромів – вважається, що всі причини від небажання змінюватися через ледачість. Як приклад цього наводяться історії окремих успішних ромів, які зуміли вирватися зі свого кола. Хоча в даному випадку це винятки, що підтверджують правило.

Одним з найважливіших завдань в інтеграції ромського населення справедливо вважається освіта. Безумовно, це так. Однак, про навчання ніхто не думатиме, поки не задовольнить свої базові потреби. Природне бажання всіх людей насамперед – подбати про фізіологічні потреби. Іншими словами спочатку ви думаєте про те, щоб забезпечити себе харчуванням, житлом, медичним обслуговуванням, після цього дбаєте про власну безпеку. Лише у випадку, коли ці потреби задоволені, виникає бажання здобути освіту й розвиватися.

Якщо ж левову частку всього часу забирає пошук їжі та задоволення базових потреб, людина просто не матиме можливості на розвиток так як абсолютна більшість закарпатських ромів нині проживають в умовах, які всі назвуть нестерпними.

Про це переконливо свідчить, зокрема, й моніторинг Благодійного фонду «Розвиток», який проводився спільно з Мукачівською міськрадою в липні цього року у місці компактного проживання ромів в Мукачеві.

Його результати виявилися очікувано невтішними – більшість ромів проживають в будинках з погано обладнаними комунікаціями – без каналізації, тепла й центрального водопостачання. Воду для пиття та приготування їжі люди змушені брати з відкритих водойм, через що зростає ризик захворювань на кишкові інфекції. А погана екологія сприяє поширенню таких хвороб як туберкульоз, дизентерія, педикульоз, захворювання органів дихання тощо.

Коли їсти хочеш вже

За таких умов існування розмови підвищення освітнього рівня ромів залишаються балачками без шансів на втілення в життя.

Незважаючи на всі здобутки цивілізації, більшість людей у своїй поведінці керуються інстинктами. Для ромів, історично кочового народу, це тим більше притаманно. А інстинкти вимагають насамперед подбати про збереження життя – знайти їжу та забезпечити безпеку собі й близьким.

На запитання, що потрібно для достойного життя, більшість з нас вибудує логічний ланцюжок: потрібно добре вчитися, щоб здобути хорошу професійну освіту, це в свою чергу дасть можливість отримати високооплачувану роботу, яка дозволить жити на високому рівні.

Така схема абсолютно не діє за умов, коли про пошук їжі треба дбати уже зараз. Спробуйте уявити себе в ситуації, коли доводиться не їсти два тижні та усвідомлювати, що й через півмісяця ситуація не зміниться. Навряд чи ви думатимете про перспективи, які через 5-10 років дасть навчання. Базовий інстинкт примусить шукати вихід відразу – зокрема й збирати їжу в смітниках, жебракувати чи красти.

Наслідком хронічної бідності стає соціальна дезінтеграція. Люди, які довгий період часу неспроможні знайти роботу, врешті решт маргіналізуються, випадають із суспільства та деградують. Чимала кількість подібного контингенту серед українського населення переконливо свідчить, що це соціальна проблема, а не національна.

Тим не менше, більшість із нас зі співчуттям поставиться до білого жебрака біля церкви, вважаючи, що виною його стану є важка доля, та водночас з ненавистю до такого ж жебрака ромської національності. Стереотипи кричать, що ром жебракує не тому, що не бачить інших шляхів виживання, а виключно через власне небажання працювати. Ті ж пояснення люди знаходять, коли бачать рома біля смітника чи читають про чергову крадіжку, вчинену представником цієї національності. На запитання, а як же ромам виживати, традиційно відкажуть: «Хай ідуть працювати!» або ж «Треба було вчитися – право на освіту у нас гарантовано Конституцією!».

Психологічна проблема

З одного боку, таке право дійсно гарантоване, але пригадайте власний досвід, якщо доводилося вчитися в одному класі з ромськими дітьми. Найболючіше свою ізольованість вони відчувають саме в шкільному класі, бо бачать байдужість до себе вчителів та презирливе ставлення однокласників. Чи варто дивуватися, що через дуже короткий час діти просто припиняють відвідувати уроки?

Те ж саме стосується й роботи для ромів. На більшість професій їх просто не приймуть. І не лише через брак освіти, але й тому, що українці не бажають працювати поряд з ромами. «Я пропрацював 35 років, з яких 10 на заводі слюсарем. Але потім зустрів свою дружину і ми переїхали до Закарпаття. Тут я вже не зміг знайти таку роботу. При Союзі всі працювали, всі боялися не вийти на роботу, а зараз на тебе всім наплювати, – розповідає 58-річний ром Ондраш Ковач з Мукачева. – Раніше ти знав, якщо закінчиш хоча б училище, то точно матимеш роботу. Мене зразу направили працювати на завод. Мій син теж вивчився на слюсаря, але він не має роботи. При отриманні диплому йому сказали — тепер синку ти кваліфікований слюсар, йди шукай собі роботу. А хто рома візьме на роботу? От він зараз залізо і збирає, з того що не здасть робить якісь речі для дому. Я йому допомагаю як можу, я вже старий та дуже хворий. Пенсію не маю, бо я загубив документи, та й офіційно я не маю навіть мінімальних 15 років».

Тобто, їм можна розраховувати максимум на найменш оплачувану роботу на кшталт підмітальника вулиць. Звісно, такої зарплати бракуватиме, щоб утримувати родину на належному рівні. І коло хронічної бідності знову замикається.

Нині на ромів багато нарікають через «заробляння на дітях». Мова, звісно ж, про дитячі виплати. Багатодітні ромські родини, мовляв, отримують десятки тисяч на виховання дітей і живуть «як у Бога за пазухою». Це, м’яко кажучи, неправда. Достатньо провідати будь-який табір, щоб на власні очі переконатися – в основному вони проживають в таких самих умовах, як і до вказаних виплат.

Справа в тому, що хронічна бідність – це, окрім всього іншого, ще й психологічна проблема. Наприклад, більшість людей, які вигравали в лотерею великі гроші, дуже швидко їх витрачали – вони просто не вміли поводитися з такими сумами, які б ніколи не заробили просто так. Схожу ситуацію бачимо і з ромами.

Боротьба з бідністю

У світі державні та міждержавні структури борються зі злиднями вже давно. У 2000 році ООН прийняла програму по боротьбі з бідністю та загальному підвищенню рівня життя. Її ухвалили представники 189 країн, зокрема й Україна. Програма, розрахована до 2015 року, передбачає ліквідацію злиднів та голоду та обов’язкову загальну початкову освіту.

Також було ратифіковано Міжнародний Пакт про економічні, соціальні й культурні права, в якому, зокрема, в статті 11, враховано право кожного на достатній життєвий рівень, який включає достатнє харчування, одяг та житло. Країни-учасниці зобов’язалися вжити відповідних заходів для втілення права в життя.

В Європі питанням бідності на законодавчому рівні перейнялися ще раніше. Так, у 1996 році у переглянутій Європейській соціальній хартії, яка замінювала хартію 1961 року, стаття №31 гарантує право людини на житло. Стаття містить положення про достойне та доступне житло, зменшення кількості бездомних, політику по наданні житла найбільш вразливим соціальним групам та процедурі зі зменшення насильницьких виселень.

Зрозуміло, що на нормативному рівні боротьба з бідністю ведеться і в Україні. Зокрема, в ст.48 Конституції України передбачено, що кожен громадянин України має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло. На жаль, реально робиться зовсім мало. За різними оцінками, в Україні за межею бідності перебуває до 15% населення. І найбільш незахищеними соціальними групами, окрім пенсіонерів, є роми.

Ця проблема також характерна для всіх ромів Європи. За даними ООН, оприлюдненими в 2012 році за межею бідності проживає понад 90% ромів материка, а початкову освіту здобули всього 15% представників цієї національної меншини. Проживає в Європі близько 10 мільйонів ромів, тобто 9 мільйонів – живуть та вирощують дітей у злиднях! ООН звернувся до керівництва європейських країн звернути увагу на цю проблему й докласти зусиль, щоб її вирішувати.

В статті «Десятиліття ромської інтеграції в Європі 2005-2015 та план дій України щодо приєднання до нього» президент Всеукраїнської спілки громадських організацій «Конгрес ромів України» Петро Григоріченко пише: «Рома – це не лише специфічна національна меншина. Рома, в першу чергу – громадяни України, а отже мають рівні права з іншими народами на отримання соціальної допомоги, соціальний захист тощо.

Завдання полягає в тому, щоб створити умови для відновлення соціальної справедливості по відношенню до них». На думку автора держава повинна сприяти у отриманні всіма ромами, які потребують, матеріальної допомоги, сприяти багатодітним ромським сім’ям у отриманні державної соціальної допомоги, безперешкодному і своєчасному отриманню рома всіх видів матеріальної допомоги, покращенню системи соціальної допомоги представникам ромської національності різних вікових груп, подоланню проявів бродяжництва, безпритульності, жебрацтва в ромському середовищі тощо».

Підсумовуючи все вищесказане, доходимо висновку: хоча освіта й залишається головним «помічником» на шляху до інтеграції ромів в суспільство, роми не будуть вчитися, поки не вирішать свої базові потреби: харчування, нормальне житло та доступ до повноцінної медичної допомоги. Лише при їхньому вирішенні може звільнитися вільний час і виникнуть нові «фізіологічні» потреби: бажання вчитися та розвиватися.

Зрештою, роми самі усвідомлюють своє становище й сподіваються колись з нього вибратися, але… «Бідність для мене це… я не знаю, я завжди була бідною, я не маю з чим порівнювати. Вся моя сім’я завжди була бідною, – пояснює 24-річна ромка Еріка Ласло зі Сваляви. – Я вийшла заміж у 16 років, одразу ж народила дитину. Мій чоловік також із бідної сім’ї. В школу я ходила лише до 5-го класу, а потім перестала та й все. Чому перестала? Не знаю, якось не пішла раз, потім два, а потім взагалі перестала ходити. Ніхто мене не примушував. Я хоча б 5 класів маю, мій чоловік лише 3 (сміється). Роботи ми не маємо. Інколи мій чоловік їздить на заробітки в інше місто, але я завжди тут із дітьми. В мене їх троє. Думаю, що причина нашої бідності – тому що ми в школу не ходили, але я дуже хочу, щоб мої діти закінчили школу та мали інше життя і не були бідними».

Отже, змінити ситуацію в ромському суспільстві можна тільки рухаючись паралельно. Вирішити матеріальні питання, розвинути соціальну інфраструктуру в таборі, підтримати рівень життя, допомогти отримати освіту й зрештою піти назустріч людям, які прагнуть вирватися із замкненого кола ізоляції.

Олег Григор’єв, юрист Мукачівського правозахисного центру

Фото - БФ «Розвиток»

До вашої уваги інтерв’ю з Миколою Козирєвим, головою правління Української Гельсінської спілки з прав людини, який розповів про плани Спілки, роль Майдану для України, своє ставлення до антимайдану та бачення виходу з політичної кризи.

Які Ви бачите пріоритети в діяльності організації на 2014 рік?

Ми щойно спільними зусиллями членів УГСПЛ завершили роботу з вироблення стратегічного плану нашої організації. І визначили наступну сферу діяльності:

• Захист прав людини і основних свобод у судах, органах влади та органах місцевого самоврядування;

• Надання правової допомоги людям у захисті їх прав;

• Моніторинг ситуації з правами людини в Україні та інформування громадськості про порушення прав людини;

• Дослідження в області прав людини, в тому числі регулярний моніторинг проектів законів і нормативних актів, а також підготовка і просування власних законодавчих ініціатив;

• Запобігання прийняттю нормативних актів , які можуть завдати шкоду гарантіям прав людини;

• Організація громадського обговорення проектів нормативних актів і підготовка власних пропозицій;

• Організація і проведення кампаній та просвітницьких заходів з підвищення обізнаності про права людини, в тому числі семінари , тренінги та конференції;

Серед перерахованих напрямків роботи всі важливі, всі затребувані суспільством. Але пріоритети в нашій роботі на наступний рік, я думаю, визначаються порядком денним, який сьогодні формулює Майдан. Дозвольте на цій позиції зупинитися докладніше , оскільки нам усім важливо усвідомити історичне значення того, що відбувається в ці дні.

Про Майдан

У якомусь сенсі ми можемо розглядати Майдан як загальноукраїнський правозахисний форум. Адже люди, по суті, вийшли на захист свободи і своєї громадянської гідності, свого конституційного права на участь в управлінні державними справами; вийшли з протестом проти кланово-олігархічної форми державного устрою.

Майдан – це симптом і знак того, що такий політико-економічний режим  вичерпав модернізаційний потенціал і заважає розвитку країни. Сьогодні цей режим існує у вигляді неофеодальної ієрархічної системи, тому він і перетворив всю правоохоронну і судову систему в свою сервісну службу і захищає не права громадян, а привілеї можновладців. Фактично правові інститути держави лише імітують демократичну систему і деградують, а органи влади і народ опинилися в ситуації соціального та політичного конфлікту.

Про право держави на насильство

Суспільство в умовах цього конфлікту зіштовхнулося з питанням фундаментального масштабу – про право держави на насильство, про умови і межі цього насильства. Суспільство вимагає порядку, заснованого на праві, якому властивий імператив справедливості та гуманізму. Влада ж, якщо розглядати її узагальнено як суб’єкт управління, ментально застрягла в першій половині ХХ століття і розуміє право як волю пануючого класу, використовуючи його в якості інструменту насильства.

Кров, пролита на Майдані 30 листопада, стала історичною червоною рискою, що позначила межу між минулим і майбутнім українського суспільства. Майдан відмовляє в легітимності владі, яка на словах піклується про соціальне благополуччя громадян, а на ділі їх зневажає, обманює, експлуатує і б’є міліцейськими кийками.

Майдан говорить «ні» такій державі, в якій для захисту свого права треба купувати не тільки послуги адвоката, а й судді. Державі, в якій більша половина молоді не бачить можливості для творчої самореалізації і мріє назавжди виїхати з країни. Державі, в якій трудові відносини – сучасна система рабства, адже наймані працівники не мають доступу до продуктивної власності промислових та аграрних підприємств і виключені з системи розподілу багатства.

Але Майдан говорить «ні» і такій моделі соціальної поведінки «масової людини», коли її політичний інфантилізм і легковірні делегування особистої відповідальності партійним вождям обертається моральним спустошенням і культурним занепадом суспільства.

Вважаю, що в контексті сказаного вище пріоритети в нашій правозахисної роботі повинні визначатися, насамперед, розумінням нашого обов'язку перед українським суспільством. Цей моральний імператив я б визначив так: необхідно сприяти українському суспільству в його історичному переході від «природної держави» з порядком обмеженого доступу до основних активів та інститутів в інтересах правлячої коаліції – до сучасної держави відкритого доступу в інтересах широких мас населення країни. До держави, в якій замість привілеїв і рент для еліт діє верховенство права, захищені права власності та вільний ринковий обмін в рівній мірі для кожного.

Важливо, щоб будь-яка з перерахованих на початку позицій в роботі членів УГСПЛ могла бути реалізована в рамках такого концептуального бачення історичної ситуації в країні.

Яким Ви бачите оптимальний вихід з нинішньої ситуації з Майданом?

Я не прихильник постановки ремейка «Штурм Зимового палацу». Майдан також не Площа Тахрір. У нас інша політична ситуація і інша культура суспільства. Важливо, мені здається, що намітилася тенденція до інституалізації Майдану. Люди втомлюються від довгого протистояння, і заява на Майдані 22 грудня про створення народної громадської організації «Майдан» дає можливість перевести фізичне протистояння на площі в режим позитивного протистояння організованих інститутів громадянського суспільства персоналістській системі влади, яка склалася та яку уособлює президент Янукович.

Як Ви оцінюєте позицію громадськості у подіях на Майдані, чи можна її підсилити?

Саме громадськість зіграла вирішальну роль в організації життя Майдану. Можна тільки захоплюватися такою громадянською безкорисливою ​​мобілізацією . «Посилення» необхідне, думаю, у творчому розвитку інститутів громадянського суспільства, в його консолідації, щоб домагатися виконання заявлених на Майдані вимог.

Але не можна забувати і про інші Майдани, організовані на підтримку «курсу президента Януковича». Там якраз ті наші громадяни, кого хоч і не влаштовує цей наскрізь корумпований режим, але вони згодні закрити на це очі, оскільки їм комфортно в ситуації колективної безвідповідальності. Це ментальність «радянської людини», яка звикла до такого способу життя, коли «начальству видніше». На жаль, таких багато.

Яка зараз основне завдання правозахисних організацій? На чому слід зробити акцент?

Мені здається, що акценти я розставив, відповідаючи на попередні запитання. Підкреслю: потрібен новий рівень організованості всього спектру громадських організацій, і УГСПЛ може і повинна бути в авангарді цієї справи.

УГСПЛ провела загальні збори, під час яких було обрано новий склад правління.

Керівний орган очолив Микола Козирєв, відомий український правозахисник, голова Громадянського комітету захисту прав та свобод, м. Луганськ.

До складу правління увійшли:

Алла Тютюнник (Херсонська міська асоціація журналістів «Південь» м. Херсон );

Лідія Тополевська (голова центру правових та політичних досліджень «Сім», м. Львів);

Володимир Яворський , (Білорусь, м. Мінськ);

Дементій Бєлий (голова херсонської обласної організації Комітету виборців України, м. Херсон);

Інга Дудник (голова громадської організації «Територія успіху», м. Кіровоград);

Володимир Пономаренко (голова Конотопського Товариства споживачів і платників податків «Гідність», м. Конотоп);

Анатолій Бойко (голова одеської обласної організації Всеукраїнської громадської організації «Комітет виборців України», м. Одеса);

Ольга Калашник (представник Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», м. Київ).

Ситуація в Україні застигла на найвищому рівні суспільного загострення. Але, що робити далі, схоже, не знає ніхто. ані мільйони протестуючих, ані їх опоненти – чинна влада, яка продовжує свої антиукраїнські дії, спрямовані на максимальне налагодження стосунків з Росією. Все це дуже небезпечно. В Україні домовленості з Путіним можуть викликати ще більше загострення протистояння, можлива спроба і силового вирішення конфлікту з боку влади, але це приречено на провал, бо тільки радикалізує ситуацію.

Після появи статті професора Аслунда «Час розплати для «Сім'ї Януковича» про розкрадання бюджетних коштів президентом Януковичем та його найближчим оточенням в нечуваних розмірах – 30 мільярдів доларів США – годі говорити про легітимність діючої влади.

Але як домогтися дострокових виборів, схоже, не знає ніхто. Опозиція, не маючи ніякого плану дій, виголошує гасла, які потім не втілюються в реальності.

Чутки про призначення прем’єр-міністром Андрія Клюєва, який, за загальною думкою,  особисто винний у застосуванні сили на Євромайдані, нічого, окрім огиди у людей не викликають і теж стимулюють зростання напруги в країні.

На сьогодні ніхто не може дати бодай найближчих прогнозів на майбутнє.

Якщо влада не буде взагалі робити нічого – не просувати Клюєва в прем’єр-міністри, не застосовувати силу і т.і., то Майдан може поступово зійти нанівець, хоча вірогідність цього дуже невелика: і влада, і громадяни прагнуть в своєму просторі домогтися якихось конкретних рішень. А будь-які дії влади, яка вже занурилася в системні порушення Конституції і законів України, пішла на прямі дії, спрямовані проти суверенітету та незалежності країни, все більше роблять її нелегітимною.

Який вихід мав би бути знайдений? Реальним виходом була б відставка А. Клюєва і В. Захарченка із забороною займати певний час державні посади, призначення міжнародного аудиту для перевірки відомостей про розкрадання бюджетних коштів. І за результатами перевірки, якщо провина Януковича та його оточення буде доведена, – то це привід для порушення питання про імпічмент. Хоча процедура імпічменту в Конституції дуже ускладнена, але навіть сам по собі початок цієї процедури може якось заспокоїти протестні настрої і перевести ситуацію в рамки закону. Хоча, якщо сама процедура імпічменту може бути своєрідною валеріаною для суспільства, в разі не вирішення цього питання, чи в разі його затягування, знов може бути спалах суспільного протесту. Найстрашніше те, що на сьогодні ніхто не може сказати, чим закінчиться таке протистояння. Ба, більше, важко передбачити навіть варіанти розвитку подій.

 В Києві студенти пройшли ходою проти угод України з Росією, які підписав Янукович з Путіним у Москві. Молодь не сприймає дій влади, вона виросла вільною, і загроза втрати свободи чи не найбільший, найзначущий поклик на Майдан, і це дивовижний стимул для єднання всіх, хто розуміє цінність свободи.

Після підписання угод в Москві і Янукович, і Путін спілкувалися з пресою. Те, що вони говорили про досягнуті домовленості є малозрозумілим й неконкретним. Документів в повному обсязі суспільству не показали.

Здається, що всі поступки Росії Янукович зробив для збереження своєї влади, і саме це потрібно так втаємничувати. Тим більш небезпечними є ці домовленості. Якщо немає інформації, немає висвітлення, немає відповідного аналізу незалежних експертів – там можуть в темряві ховатися невідомі жахи.

Отже, все, що відбувалося в Москві під час переговорів двох президентів, наводить на думку, що результати переговорів прямо суперечать національним інтересам України – і всі це чудово розуміють.

Як припинити процес продажі України Росії – це те питання, яке повинен собі поставити кожен небайдужий українець. Майданівці налаштовані стояти до перемоги – до відставки уряду, до призначення перевиборів президента і парламенту.

А от як конкретно зробити так, щоб це відбулося? І опозиція, і всі, хто керує суспільними протестами, мають розробити чіткий план дій і оприлюднити його. Тільки так можна організувати суспільство і виграти змагання.

Революція, про яку так довго і гучно говорили на Євромайдані, досі не відбулася і навряд чи відбудеться у найближчі тижні й місяці. Чи значить це, що всі розмови про революцію були марними? Аж ніяк.

Україні справді потрібні системні зміни – байдуже, чи ми назвемо їх революцією, радикальними реформами чи перезавантаженням країни. Інакше наше цивілізаційне відставання від розвинутої частини світу може стати незворотним.

Поняття «революція» зазвичай асоціюється з барикадами, штурмами королівських і президентських палаців, а у випадку новітніх «оксамитових» і «кольорових» революцій – із народом на майданах і ненасильницькими акціями протесту, які зрештою приводять до відставки осоружної влади. Але все це лише необхідний вступ до радикальних змін у політичному устрої, економічній системі, соціальній структурі, які, власне, й відрізняють справжню революцію від «революції» в лапках.

Die Revolutionen sind die Lokomotiven der Geschichte.

Karl Marx, Die Klassenkämpfe in Frankreich 1848 bis 1850 (1850)

На жаль, повторюючи на різні лади слово «революція», лідери опозиції так і не змогли запропонувати народові чітку програму справді революційних перетворень. Навіть найрадикальніший із них – Олег Тягнибок, який одним із перших проголосив Національну революцію (вона ж – Революція Гідності), не йде далі вимог перезавантаження влади і підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

The more revolutions occur, the less things change.

Georgie Anne Geyer, The New Latins (1970)

А що далі? Чіткої відповіді досі немає. Надто різними є бачення того, що саме треба змінювати і в якому напрямі. Опозицію сьогодні більше об’єднує негативна програма («Банду геть!»), аніж позитивна. Навіть заклик «Вперед до Європи!» для багатьох означає лише «Геть від Москви!».

Серед новітніх українських революціонерів побутують принаймні три концепції революції: ліберальна, соціалістична і націоналістична.

З погляду Тараса Возняка

(http://3republic.org.ua/ua/analytics/12172) Майдан – це революція середнього класу. Її мета – «імплементація в Україні тих суспільних відносин, які за останнє десятиріччя було реалізовано у наших безпосередніх сусідів – у Польщі, Чехії, Угорщині» та перехід до широкої демократії. І середній клас, і частина олігархів, і навіть частина людей, які розраховують на соціальну підтримку, єдину привабливу модель пореволюційного устрою бачать у ЄС. Революції такого штибу марксисти колись називали «буржуазно-демократичними».

На думку «нових» лівих, майбутня українська революція має бути антикапіталістичною, а її результатом – самоврядний соціалізм. Утім, вони розуміють, що таку радикальну програму суспільство (наразі) не сприйме, тому пропонують програму-мінімум, яка цілком укладається в рамки тієї ж таки «буржуазно-демократичної» революції, хоч і радикальнішої, ніж її ліберальна версія.

Як донедавна бачила революцію значна частина членів ВО «Свобода», довідуємось зі статей одного з її провідників, нині народного депутата Андрія Іллєнка, вміщених, зокрема, й на офіційному сайті партії. Зміст майбутньої революції  автор підсумував так:

«Це буде не просто «наздоганяюча» революція з метою наблизитися до «омріяного ліберального Заходу», це буде перша новітня націоналістична революція, яка вступить у пряму конфронтацію зі світовим антинаціональним глобалізмом та імперіалізмом.

Вона створить новий тип національної суспільної організації – заснованої на повному суверенітеті та соціальній справедливості, відкине облудливу толерантність та мультикультуралізм, укаже іншим націям шлях до звільнення від диктату та визиску глобалізму».

Радикально-націоналістична концепція революції має три засадничі вади: перша – це орієнтація на нібито «новітні», а насправді безнадійно застарілі й спростовані історією суспільні моделі на зразок «націократії», друга – надто вузьке, кровно-етнічне розуміння нації, що прирекло б націонал-революціонерів на відсутність достатньої соціальної бази, якби вони всерйоз узялися за втілення своїх ідей, третя – недовіра до сучасних європейських цінностей, нібито небезпечних для української самобутності.

Утім, на Майдані ніхто з лідерів «Свободи» не повторював закидів проти «облудливих» толерантності, мультикультуралізму та інших європейських вартостей. Навпаки, і Олег Тягнибок, і той-таки Іллєнко закликають будувати «справжню європейську Україну». Тішить те, що, попри «використання старих замшілих гасел у сучасній боротьбі за євроінтеграцію», про що писав Павло Човчинський, більшість учорашніх націонал-радикалів все ж утримується від ультранаціоналістичної риторики, наголошуючи натомість соціальний радикалізм. Час покаже, чи це лише тактичний відступ, чи ознака поступового одужання від «дитячої хвороби» правого радикалізму.

Чи є платформа для порозуміння між різними полюсами революційного Майдану? Завдання її пошуку не таке безнадійне, як декому видається. Іллєнко та його однодумці багато в чому мають рацію, а саме в тому, що:

1) правляча олігархія у своїй більшості є антинародною і антиукраїнською, поєднуючи українофобію та соціальний визиск;

2) «боротися з ворогом треба двома руками, …атакуючи як антиукраїнські основи режиму, так і його антинародну соціально-економічну сутність»;

3) антиолігархічна революція має об’єднати українців Сходу й Заходу, яким однаково ворожий режим олігархії;

4) пореволюційна соціально-економічна і політична система має бути спрямована на досягнення соціальної справедливості, забезпечення інтересів усієї нації, а не якоїсь окремої групи, забезпечення громадянських прав та реальної рівності перед законом, радикальне знищення корупції.

Під цими тезами охоче підпишуться й не надто приязні «свободівцям» ліберали та «нові ліві». Цього цілком достатньо для збереження єдності, принаймні на першому етапі суспільної трансформації, рушієм якого мало б стати народне об’єднання «Майдан». А далі буде видно – або націоналісти й ліві соціалісти позбудуться своїх право/ліворадикальних крайнощів на користь поміркованіших версій націоналізму й соціалізму, а ліберали, навпаки, стануть радикальнішими, або наступним етапом (але тільки після усунення нинішнього режиму) стане боротьба між учорашніми союзниками за вибір шляху дальших перетворень.

Хоч би чим скінчилося нинішнє стояння на Майдані, радикальні суспільні перетворення залишаться актуальними. Зміни в Україні не мають обмежитись заміною табличок на кабінетах високопосадовців. Потрібно змінити політичну систему, заблокувавши механізми відтворення авторитаризму, усунути економічні основи панування напівкримінальних кланів. А в підсумку необхідно розчистити шлях для переходу від «євразійської» кланово-олігархічної моделі капіталізму до постіндустріального суспільства європейського зразка.

Та чи потрібна Україні революція? Чому не можна обмежитися еволюційними «покращеннями вже сьогодні»? Відповідаючи на це запитання, дозволю собі повторити дещо з того, про що писав під час попередньої спроби – «Помаранчевої революції», яка революцією так і не стала.

Згадаймо недавню історію. Єдина справжня, хоч і незавершена революція, яку пережила більшість сучасних українців – це українська революція 1990-1991 рр. – складова революційного процесу, що на межі 80-90-х років ХХ століття охопив СРСР і країни радянського блоку. Його результатом був крах комуністичної системи і виникнення низки нових незалежних держав, які стали на шлях ринкових реформ та демократичного розвитку. Однак, на відміну від країн Центральної Європи – Польщі, Чехословаччини та інших, а також республік Балтії, в Україні не відбулося рішучого зламу старої системи і повного усунення від влади старої комуністичної верхівки. А згодом на більшій частині пострадянського простору, включаючи й Україну, розпочався процес, до якого добре пасує назва документального фільму Станіслава Говорухіна – «Велика кримінальна революція». Відбулося зрощення влади з новим кримінальним і напівкримінальним бізнесом. Країну, фактично, поділили між собою кілька угруповань фінансової олігархії, в чиїх руках зосередилися не тільки промислові підприємства, енергетика, банки, а й ЗМІ, політичні партії, парламентські фракції, а також цілі регіони, які стали новітніми феодальними вотчинами. Тоді як західні сусіди України та країни Балтії зробили цивілізаційний прорив і сьогодні є повноправними членами Європейського Союзу, на більшій частині пострадянського простору утвердилася кланово-олігархічна модель капіталізму і так звані «шантажистські держави», для яких характерні, з одного боку, плекання і заохочення корупції, а з другого – тотальне стеження з метою накопичення «компромату» і вибіркове застосування правосуддя: поблажливе щодо «своїх» і максимально жорстке щодо «чужих» (опозиціонерів, відступників та просто підозрюваних у недостатній лояльності).

Зламати цю систему, повернути країну на європейський шлях розвитку, надолужити час, згаяний за роки «реформ» за кланово-олігархічною моделлю – головна мета нової української революції, якщо вона справді стане такою. Це має бути:

– демократична революція проти авторитарно-олігархічного режиму, за демократію європейського зразка;

– соціальна революція проти просякнутого корупцією олігархічного капіталізму, за соціально-орієнтовану ринкову систему;

– економічна революція незалежного й соціально відповідального бізнесу проти монополізму «Сім’ї» та наближених до неї олігархів;

– національна революція проти економічної та політичної залежності від імперіалізму Кремля, проти антиукраїнських сил у владі;

– духовна революція проти залишків «совкової» ментальності в нас самих, за утвердження європейської системи цінностей.

Революція полягає не в радикалізмі вуличних акцій, а в глибині системних змін у суспільстві, які вона викликає. Мирна революція може стати для України цивілізаційним «локомотивом історії», та якщо масовий рух знову приведе лише до зміни персоналій при владі чи просто зійде нанівець, Україна остаточно уподібниться тим латиноамериканським країнам, що колись надихнули відому журналістку на афоризм: «Що більше революцій, то менше щось змінюється».