Бюлетень "Права Людини", 2014, #08

Проект закону
Харківської правозахисної групи
від 3.04.2014 року

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЛЮСТРАЦІЮ В УКРАЇНІ»

Цей закон визначає підстави та процедуру проведення люстрації в Україні з метою захисту демократії, верховенства права, прав людини та основоположних свобод.

Розділ I. Загальні положення

Стаття 1. Люстрація

1. Люстрація – тимчасове обмеження права обіймати визначені цим законом посади в органах державної влади та місцевого самоврядування відповідно до встановлених критеріїв та процедури.

Стаття 2. Дія закону

1. Цей Закон поширюється на осіб, що займають чи претендують обіймати наступні посади:

1) Народного депутата України, сільського, міського Голови та депутатів місцевих рад;

2) Прем’єр-міністра України та членів Кабінету Міністрів України;

3) Першу, другу та третю категорію посад державних службовців та прирівняних до них посад, включно з посадами старшого та вищого начальницького складу;

4) Судді;

5) Члена виборчої комісії;

6) Члена Вищої ради юстиції;

7) Члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Стаття 3. Критерії люстрації

1. Відповідно до цього закону люстрація застосовується за наявності таких обставин:

1) Обрання до вищих та центральних органів Комуністичної партії радянського союзу (КПРС), Комуністичної партії України (КПУ) та інших союзних республік СРСР до 19 серпня 1991 року;

2) Обрання до обласного комітету Комуністичної партії радянського союзу (КПРС), Комуністичної партії України (КПУ) та інших союзних республік СРСР до 19 серпня 1991 року;

3) Обрання до складу Центрального Комітету Всесоюзного Ленінського Комуністичного Союзу молоді (ВЛКСМ), Центрального Комітету Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ЛКСМУ) та інших союзних республік СРСР, обласних комітетів ВЛКСМ, ЛКСМУ та інших союзних республік СРСР до 19 серпня 1991 року;

4) Служба в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік СРСР у якості штатного працівника чи негласного агента;

5) Служба чи співпраця зі спецслужбами інших країн у формі негласного агента або таємного штатного працівника;

6) Співпраця зі Службою безпеки України у формі негласного агента або таємного штатного працівника за винятком випадків розслідування злочинів відповідно до законодавства;

7) Зайняття в період з 15 грудня 2000 року до 23 січня 2005 року та з 1 квітня 2010 року до 1 квітня 2014 року наступних посад:

а) Президента України, прем’єр-міністра України, члена Кабінету міністрів України;

б) Генерального прокурора Україна, заступника Генерального прокурора України, прокурора Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;

в) Голови Служби безпеки України, заступника Голови служби безпеки України, Начальника підрозділів Центрального управління Служби безпеки України, начальника регіональних органів – обласних управлінь Служби безпеки України;

г) Заступника Міністра МВС, начальника головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті, командира та заступника командира військових частин спеціального призначення внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ, командира полку та його заступників, командира батальйону та його заступників підрозділу особливого призначення "Беркут", начальника Голосіївського, Дарницького, Деснянського, Дніпровського, Оболонського, Подільського, Печерського, Святошинського, Солом’янського, Шевченківського районного ГУМВС України в м. Києві;

ґ) Члена Центральної виборчої комісії;

д) Члена Вищої ради юстиції України;

е) Члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

є) Голови Конституційного суду України, Голови Верховного суду України, Голів Вищих спеціалізованих судів та їхніх заступників, Голови апеляційного суду міста Києва та його заступників, Голови Печерського районного суду та його заступників, Голови Київського апеляційного адміністративного суду України та його заступників, Голови Окружного адміністративного суду міста Києва;

ж) Члена Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України;

з) Перших заступників міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Уряду України, їхніх перших заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, заступників керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, радників та помічників Президента України.

8) Перебування на посаді Президента України, прем’єр-міністра України, члена Кабінету міністрів України, першої, другої та третьої категорії посад державних службовців та прирівняних до них посад, посад старшого та вищого начальницького складу, судді, народного депутата, сільського, міського Голови, депутатів місцевих рад та вчинення під час перебування на посаді наступних дій:

а) Організація чи участь у фальсифікації виборів Президента України 2004 року;

б) Організація чи участь у фальсифікації результатів виборів народних депутатів у 2012 році на виборчих дільницях № 94, 132, 194, 197 та 223;

в) Організація чи участь у забороні чи перешкоджанню мирним зібранням у період з 1 квітня 2010 року до 22 лютого 2014 року;

г) Організація та участь у переслідуванні осіб за їхню політичну та громадську діяльність у період з 15 грудня 2000 року до 23 січня 2005 року та з 1 квітня 2010 року до 1 квітня 2014 року шляхом свавільних затримань і арештів, порушенні кримінальних проваджень, проведенні слідчих та оперативних дій, примушування до відчуження майна;

ґ) Організація та вчинення дій, що призвели до втрат державного та місцевого бюджетів у сумі понад 1 млн. грн.;

д) Порушення прав людини та основоположних свобод, визнаних рішенням Європейського суду з прав людини, Комітетом ООН з прав людини та іншими міжнародними органами.

2. Обставини, визначені в пункті 6 частини першої цієї статті, підтверджуються виключно рішенням суду, що встановлює відповідний факт, або іншими документами.

3. Відсутність обставин, визначених у частині першій цієї статті, є необхідною вимогою для зайняття посад, визначених у статті другій цього закону.

Стаття 4. Особливості люстрації суддів

1. Обов’язкова перевірка наявності обставин для люстрації суддів здійснюється на етапі призначення судді вперше під час добору кандидатів на посаду судді або перед обранням судді безстроково. Обов’язкова перевірка обставин для люстрації суддів Конституційного суду здійснюється перед їх призначенням.

2. Суддям, що не подали декларацію про відсутність обставин для люстрації або щодо яких встановлено недостовірність такої декларації, забороняється обіймати адміністративні посади в судах.

3. Суддям, що не подали декларацію про відсутність обставин для люстрації або щодо яких встановлено недостовірність такої декларації, забороняється бути суддею Верховного суду України, вищих спеціалізованих судів та апеляційних судів.

Стаття 5. Строк люстрації

1. У випадку встановлення недостовірності декларації про люстрацію особі забороняється обіймати посади, визначені в статті другій цього закону, строком від трьох до десяти років.

2. Конкретний строк заборони встановлюється рішенням Люстраційного комітету індивідуально в залежності від тяжкості дій особи.

3. Встановлений строк люстрації не може бути зменшений чи переглянутий, окрім випадків встановлення судом неправдивості фактів, на яких ґрунтувалося рішення про визначення цього строку.

4. Строк люстрації діє з дня набрання чинності рішенням Люстраційного комітету.

Розділ ІІ. Люстраційний комітет

Стаття 6. Правовий статус Люстраційного комітету

1. Державна політика у сфері люстрації здійснюється Люстраційним комітетом.

2. Люстраційний комітет – незалежний позавідомчий державний орган, що здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб.

3. Люстраційний комітет складається з одинадцяти осіб.

4. Люстраційний комітет має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням.

5. Місцезнаходженням Люстраційного комітету є столиця України – місто Київ.

6. Завдання Люстраційного комітету:

1) Здійснювати перевірку декларацій щодо відсутності обставин для люстрації;

2) Здійснювати попередню перевірку осіб щодо наявності обставин для люстрації перед зайняттям посад, визначених у статті другій цього закону;

3) Здійснювати збір, зберігання та обробку документів і інших матеріалів для підтвердження обставин для люстрації;

4) Ведення реєстру осіб, щодо яких застосована люстрація;

5) Консультаційна допомога та сприяння органам державної влади та місцевого самоврядування у відборі кадрів для зайняття відповідних посад.

Стаття 7. Вимоги до кандидатури члена Люстраційного комітету

1. На посаду члена Люстраційного комітету може бути висунутий громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років, що має високі моральні якості та авторитет у суспільстві, володіє державною мовою.

2. Стосовно осіб, які претендують на зайняття посади члена Люстраційного комітету, за їхньою письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".

3. Не можуть бути рекомендовані на посаду члена Люстраційного комітету громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків;

3) які мають не зняту чи не погашену судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення;

4) мають громадянство інших країн;

5) які були членами політичних партій протягом останніх п’яти років або висувалися кандидатами у Президенти України, народні депутати України, депутати місцевих рад, на посаду сільського чи міського голови протягом останніх п’яти років;

6) щодо яких наявні обставини для люстрації, визначених статтею третьою цього закону.

4. Член Люстраційного комітету не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, громадських об’єднаннях, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії.

Стаття 8. Голова Люстраційного комітету

1. Керівництво Люстраційним комітетом здійснює Голова Люстраційного комітету.

2. Голова Люстраційного комітету призначається Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п’ять років.

Стаття 9. Процедура обрання членів Люстраційного комітету

1. Президент України та Верховна Рада України призначають по п’ять членів Люстраційного комітету за попередньою консультацією з Головою Люстраційного комітету. Три з п’яти призначених Президентом України та Верховною Радою України членів Люстраційного комітету повинні мати вищу юридичну освіту та досвід роботи у галузі права не менше п’яти років.

2. Член Люстраційного комітету призначається на п’ять років.

Стаття 10. Присяга члена Люстраційного комітету

1. При вступі на посаду член Люстраційного комітету на пленарному засіданні Верховної Ради України складає присягу такого змісту: «Я, (ім’я та прізвище), заступаючи на посаду члена Люстраційного комітету урочисто присягаю чесно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати люстрацію з метою захисту демократії, прав людини та основоположних свобод відповідно до принципу верховенства права, Конституції та законів України. Зобов’язуюся діяти незалежно, неупереджено та в інтересах людини і суспільства».

2. Повноваження члена Люстраційного комітету починаються з моменту складення присяги.

Стаття 11. Припинення повноважень члена Люстраційного комітету

1. Повноваження члена Люстраційного комітету припиняються у випадку:

1) його письмової відмови від подальшого виконання обов’язків;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання його безвісно відсутнім або про оголошення його померлим;

4) завершення строку, на який його було призначено;

5) його смерті.

2. Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади члена Люстраційного комітету до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

1) порушення присяги;

2) порушення вимог, визначених у статті сьомій цього закону;

3) припинення громадянства України чи набуття громадянства іншої країни;

4) неспроможності протягом більше трьох місяців поспіль виконувати обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.

Стаття 12. Гарантії забезпечення діяльності Люстраційного комітету

1. Втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність Люстраційного комітету забороняється.

2. Люстраційний комітет не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають у його провадженні, за винятком випадків, визначених законом.

3. Член Люстраційного комітету користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може бути здійснено члену Люстраційного комітету лише Генеральним прокурором України.

4. Життя та здоров’я членів Люстраційного комітету підлягають обов’язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання ними службових обов’язків. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

5. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Люстраційний комітет, зобов’язані співпрацювати з ним і надавати йому необхідну допомогу, зокрема:

1) забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі відповідно до законодавства про охорону державної та службової таємниць;

2) надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень.

Стаття 13. Організація діяльності Люстраційного комітету

1. Для забезпечення діяльності Люстраційного комітету утворюється секретаріат. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Люстраційного комітету, що затверджується на засіданні Люстраційного комітету.

Стаття 14. Порядок фінансування діяльності Люстраційного комітету

1. Фінансування діяльності Люстраційного комітету провадиться за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком.

2. Люстраційний комітет розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат.

3. Фінансова звітність подається Люстраційним комітетом у порядку, встановленому законодавством України.

4. Верховна Рада України і відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування створюють необхідні умови для діяльності Люстраційного комітету та його секретаріату.

Стаття 15. Повноваження Люстраційного комітету

1. Члени Люстраційного комітету для виконання своїх функцій мають право:

1) Доступу до документів, у тому числі тих, що містять інформацію з обмеженим доступом, вилучати документи або отримувати їхні копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, громадських об’єднаннях, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться чи розглядаються в судах;

2) Отримувати від посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства усні та письмові пояснення щодо обставин, які перевіряються в люстраційному провадженні;

3) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях.

Стаття 16. Регламент Люстраційного комітету

1. Порядок організації та внутрішньої роботи Люстраційного комітету, що не врегульований цим Законом, визначається Регламентом Люстраційного комітету, який за поданням голови або не менш як трьох членів Люстраційного комітету затверджується Люстраційним комітетом більшістю від його повного складу. Регламент Люстраційного комітету не може суперечити вимогам Конституції України, цього та інших законів України.

Стаття 17. Засідання Люстраційного комітету

1. Засідання Люстраційного комітету скликаються головою Люстраційного комітету або не менш як трьома його членами відповідно до Регламенту Люстраційного комітету.

2. Виключно на засіданнях Люстраційного комітету приймаються рішення:

1) про відкриття люстраційного провадження;

2) про визнання поданої декларації недостовірною та заборону обіймати посади, визначені у статті другій цього закону, протягом визначеного строку;

3) про закриття люстраційного провадження у випадку відсутності обставин для люстрації.

3. Засідання Люстраційного комітету є відкритими.

4. Розгляд люстраційних проваджень та винесення рішеннями за ними є закритими, якщо іншого письмово не вимагає особа, щодо якої відкрито люстраційне провадження.

5. Засідання Люстраційного комітету є правомочним, якщо на його засіданні є присутніми не менш ніж шість його членів.

6. Рішення Люстраційного комітету вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше шести членів Люстраційного комітету.

7. Рішення Люстраційного комітету підписується Головою Люстраційного комітету протягом двох днів з дня його винесення й негайно видається особі, котрої воно стосується.

8. На засіданні Люстраційного комітету ведеться протокол, який протягом трьох днів після засідання підписує Голова Люстраційного комітету.

9. Особа, щодо якої здійснюється люстраційне провадження, має право:

1) брати участь у засіданні Люстраційного комітету особисто або через свого представника;

2) бути повідомленою про засідання, де буде розглядатися питання щодо неї, за п’ять днів до засідання;

3) користуватися правовою допомогою;

4) надавати пояснення та докази, ознайомлюватися з доказами щодо неї;

5) інші права, передбачені цим та іншими законами України.

Стаття 18. Рішення Люстраційного комітету

1. За результатами розгляду та обговорення на засіданні Люстраційного комітету питання порядку денного Комітет ухвалює рішення.

2. Рішення Люстраційного комітету повинно містити:

1) найменування Люстраційного комітету;

2) найменування рішення Люстраційного комітету;

3) дату та місце ухвалення рішення Люстраційного комітету, порядковий номер;

4) встановлені факти та підстави для ухвалення рішення Люстраційного комітету, а також акти законодавства України, за наявності – рішення судових органів, якими керувався Люстраційний комітет при прийнятті рішення;

5) висновок Люстраційного комітету про достовірність чи недовідність поданої декларації про відсутність обставин для люстрації.

6) У разі встановлення недостовірності поданої декларації про відсутність обставин для люстрації, визначення строку заборони обіймати посади, визначені статтею другою цього закону.

3. Рішення Люстраційного комітету приймається на засіданні Комітету відкритим голосуванням більшістю голосів від складу Комітету.

4. Рішення Люстраційного комітету підписуються Головою Комітету, а у випадках його відсутності,  – головуючим на засіданні Люстраційного Комітету.

5. Рішення Люстраційного комітету, прийняте в межах його повноважень, є обов’язковим для виконання.

Стаття 19. Архів Люстраційного комітету

1. Матеріали діяльності, матеріали люстраційних проваджень, оригінали рішень Люстраційного комітету зберігаються в архіві Люстраційного комітету безстроково.

2. Положення про архів Люстраційного комітету затверджується Люстраційний комітетом.

Розділ ІІI. Процедура люстрації

Стаття 20. Декларація про відсутність обставин для люстрації

1. Кожна особа, що претендує на зайняття посади чи займає посаду, визначену статтею другою цього закону, зобов’язана подати декларацію щодо відсутності щодо неї обставин для люстрації.

2. Особа не може бути призначена чи обрана на посади, визначені в статті другій цього закону, без подання декларації про відсутність обставин для люстрації.

3. Зразок декларації про відсутність обставин для люстрації затверджує Люстраційний комітет.

Стаття 21. Добровільне визнання обставин для люстрації

1. У разі наявності обставин для люстрації замість декларації про відсутність обставин для люстрації, особа може подати заяву про добровільне визнання обставин для люстрації. Заява про добровільне визнання обставин для люстрації не підлягає розголошенню й залишається таємною.

2. Заява про добровільне визнання обставин для люстрації подається одночасно із заявою про відставку чи звільнення із займаної посади за власним бажанням. На підставі цієї заяви особа повинна бути звільнена протягом п’яти днів.

3. У випадку подання заяви про добровільне визнання обставин для люстрації особі забороняється обіймати посади, визначені статтею другою цього закону, протягом п’яти років з дати подання такої заяви.

Стаття 22. Люстраційне провадження

1. За заявою осіб чи за власною ініціативою, Люстраційний комітет може відкрити люстраційне провадження для перевірки декларації про відсутність обставин для люстрації.

2. Заява особи повинна містити її ім’я, поштова адресу, номер засобу зв’язку, адресу електронної пошти, якщо такі є, перелік наявних обставин для люстрації, визначених статтею третьою цього закону, а також докази таких обставин. Анонімні заяви не розглядаються.

3. З моменту відкриття люстраційного провадження Люстраційний комітет може здійснювати збір інформації про особу щодо наявності обставин для люстрації.

4. На підставі зібраних доказів Люстраційний комітет виносить рішення:

1) Про визнання поданої декларації недостовірною та заборону обіймати посади, визначені у статті другій цього закону, протягом визначеного строку;

2) Про закриття люстраційного провадження у випадку відсутності обставин для люстрації.

5. Рішення Люстраційного комітету має містити встановлені та підтверджені доказами обставини для люстрації.

6. На підставі рішення Люстраційного комітету про встановлення обставин для люстрації особа повинна бути звільнена з посади протягом п’яти днів.

7. Рішення Люстраційного комітету набуває чинності з дня спливу строку для його судового оскарження, а в разі оскарження – з моменту набрання чинності судовим рішенням.

Стаття 23. Оскарження рішення Люстраційного комітету

1. Рішення Люстраційного комітету може бути оскаржено особою, щодо якої воно прийнято, до Київського апеляційного адміністративного суду в десятиденний строк з моменту отримання особою рішення. Такий адміністративний позов розглядається в порядку адміністративного судочинства з урахуванням особливостей, визначених цим законом.

2. Оскарження рішення Люстраційного комітету в судовому порядку призупиняє його дію.

Стаття 24. Особливості розгляду адміністративних справ про люстрацію

1. Позовна заява, яка надійшла після закінчення строку, визначеного частиною першою статті 23 цього закону, має бути повернена позивачу без розгляду. Цей строк не може бути поновлено.

2. Про відкриття провадження у справі, дату, час та місце розгляду справи суд негайно повідомляє позивача та Люстраційний комітет. Судові виклики і повідомлення осіб здійснюється виключно рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур’єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами або зазначених у процесуальних документах поданих до суду.

3. Суд вирішує адміністративну справу про люстрацію протягом тридцяти днів після відкриття провадження.

4. У випадку доведення достовірності декларації про відсутність обставин для люстрації суд скасовує рішення Люстраційного комітету.

5. Апеляційна скарга на рішення Київського апеляційного адміністративного суду може бути подана до Вищого адміністративного суду України протягом десяти днів після його проголошення або вручення копії.

6. Вищий адміністративний суд України розглядає апеляційну скаргу протягом тридцяти днів.

7. Рішення Вищого адміністративного суду України є остаточним й оскарженню не підлягає.

8. Розгляд справи в Київському апеляційному адміністративному суді та Вищому адміністративному суді України відбувається в закритому судовому засіданні, якщо про інше не подано клопотання зі сторони особи, щодо якої воно стосується.

Стаття 25. Порядок виконання рішення Люстраційного комітету

1. У випадку прийняття рішення Люстраційного комітету про визнання недостовірною декларації про відсутність обставин для люстрації, особа має бути звільнена із займаної посади протягом п’яти днів з дня набрання чинності цим рішенням.

2. У випадку, коли особа займає виборну посаду, особа має бути звільнена протягом тридцяти днів з оголошенням нових виборів.

3. При набутті статусу кандидата на посаду або перед призначенням особи на посади, визначені в статті другій цього закону, здійснюється перевірка особи в Реєстрі осіб, щодо яких здійснено люстрацію. У випадку заборони на зайняття цих посад, особі відмовляється у статусі кандидата на посаду чи відмовляється у призначенні на посаду у зв’язку з порушенням вимог до відповідної посади.

Стаття 26. Реєстр осіб, щодо яких здійснено люстрацію

1. Люстраційний комітет веде реєстр осіб, щодо яких встановлено обставини для люстрації й застосовано обмеження права обіймати посади в органах влади, визначені статтею другою цього закону.

2. Порядок ведення Реєстру осіб, щодо яких здійснено люстрацію, визначається Положенням, що затверджується Люстраційним комітетом.

Стаття 27. Захист персональних даних та права на приватне й особисте життя

1. Люстраційний комітет має право збирати, запитувати та отримувати будь-яку інформацію про особу для перевірки обставин для люстрації.

2. Зібрана Люстраційним комітетом інформація про особу є таємною. Матеріали люстраційного провадження не розголошуються, за винятком матеріалів, що були передані до суду в рамках розгляду відповідної судової справи.

3. Рішення Люстраційного комітету оприлюднюється після спливу строку на його оскарження або після набрання чинності судовим рішенням про відмову в задоволенні позову. Рішення комітету містить вказівку на обставини для люстрації та мотивацію щодо його прийняття.

4. Інформація про особу, зібрана під час добровільного визнання обставин для люстрації, а також рішення щодо неї залишається таємною.

Стаття 28. Відповідальність за порушення вимог цього закону

1. Неподання декларації про відсутність обставин для люстрації протягом чотирнадцяти днів є підставою для звільнення з займаних посад, визначених статтею другого цього закону.

2. Неподання декларації про відсутність обставин для люстрації кандидата на посади, визначені статтею другою цього закону, є підставою для зняття такої кандидатури на посаду.

3. За відмову у наданні інформації чи видачі документів та інших матеріалів, що підтверджують обставини для люстрації, перешкоджання законній діяльності члена Люстраційного комітету, навмисне подання неправдивої інформації до Люстраційного комітету винні особи несуть адміністративну та кримінальну відповідальність.

Розділ ІV. Прикінцеві положення

Стаття 29. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування й втрачає чинність 1 травня 2024 року.

2. Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом:

1) підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;

2) забезпечити приведення у відповідність із цим Законом нормативно-правових актів органів виконавчої влади.

3. До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

4. Протягом місяця з дня набрання цим законом чинності усі особи, на котрих поширюється дія цього закону, зобов’язані подати декларацію про відсутність обставин для люстрації. У випадку не подання такої декларації або заяви про добровільне визнання обставин для люстрації, ця особа підлягає звільненню в 10-денний строк після спливу місячного строку відповідно до вимог пункту 2) частини першої статті 30 закону про державну службу або вимог щодо займаної посади відповідно до законодавства.

5. Народні депутати України, обрані на момент набрання цим законом чинності, продовжують виконувати свої обов’язки до закінчення їхніх повноважень. Вони зобов’язані подати декларації про відсутність обставин для люстрації протягом десяти днів з дня набрання чинності цим законом. У разі встановлення недостовірності декларацій про відсутність обставин для люстрації або подання заяви про добровільне визнання обставин для люстрації, цим особам заборонено обіймати посади голови комітету, заступника голови комітету, секретаря комітету та бути членом тимчасових спеціальних чи слідчих комісій до завершення своїх повноважень. У разі неподання декларації про відсутність обставин для люстрації повноваження народного депутата України припиняються достроково через порушення вимог щодо несумісності депутатського мандату в порядку, визначеному законодавством.

5. Судді, що не подали декларації про відсутність обставин для люстрації, подали заяву про добровільне визнання обставин для люстрації або щодо яких встановлено недостовірність такої декларації відповідно до вимог цього закону, звільняються з адміністративних посад в судах протягом десяти днів з дня встановлення таких обставин.

6. Судді, що не подали декларації про відсутність обставин для люстрації, подали заяву про добровільне визнання обставин для люстрації або щодо яких встановлено недостовірність такої декларації відповідно до вимог цього закону, переводяться протягом тридцяти днів з моменту встановлення таких обставин до місцевих судів відповідно до наявних вакансій.

7. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1) У Законі України «Про державну службу в Україні» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 52, ст.490) додати частину четверту статті 16 в такій редакції:

«Не можуть перебувати на посаді першої-третьої категорії посад державних службовців особи, щодо яких існують обставини для люстрації відповідно до закону про люстрацію.»

2) У Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010, №41-42, № 43, № 44-45, ст.529):

– додати частини сьому статті 20 в такій редакції:

«7. Не може обіймати адміністративну посаду суддя, що не подав декларацію про відсутність обставин для люстрації, подав заяву про добровільне визнання обставин для люстрації або щодо якого встановлено недостовірність такої декларації відповідно до закону про люстрацію.»

– додати останнє речення до частини четвертої статті 26 в такій редакції:

«Не може обіймати посаду судді апеляційного суду судді, що не подали декларацію про відсутність обставин для люстрації, подав заяву про добровільне визнання обставин для люстрації або щодо яких встановлено недостовірність такої декларації відповідно до закону про люстрацію.»

– додати останнє речення до частини третьої статті 31 в такій редакції:

«Не може обіймати посаду судді Вищого спеціалізованого суду судді, що не подали декларацію про відсутність обставин для люстрації, подав заяву про добровільне визнання обставин для люстрації або щодо яких встановлено недостовірність такої декларації відповідно до закону про люстрацію.»

– додати останнє речення до частини другої статті 39 в такій редакції:

«Не може обіймати посаду судді Верховного суду України судді, що не подали декларацію про відсутність обставин для люстрації, подав заяву про добровільне визнання обставин для люстрації або щодо яких встановлено недостовірність такої декларації відповідно до закону про люстрацію.»

– викласти частину другу статті 52 в такій редакції:

«2. Суддю не може бути переведено до іншого суду без його згоди за винятком випадків встановлення обставин для люстрації відповідно до закону про люстрацію.»

– додати частину п’яту статті 53 в такій редакції:

«5. Перебування на посаді судді несумісне із обставинами, що є підставою для люстрації відповідно до закону про люстрацію.»

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

до проекту Закону України
«Про люстрацію в Україні»

1. Oбгрунтування необхідності прийняття проекту Закону

Відповідно до статті 1 Конституції Україна є демократичною та правовою державою. Органи влади повинні діяти для захисту прав людини та забезпечення цих конституційних цінностей. Цей проект закону встановлює процедуру тимчасового захисту конституційних цінностей, що становлять фундамент конституційного ладу держави.

Люстрація є інструментом правосуддя перехідного періоду (англ. “transitional justice”), що застосовується після переходу від диктатури до демократії з метою захисту демократії від можливого повернення назад.

Люстрація полягає в обмеженні права займати певні вищі посади на державній публічній службі, в тому числі обмеженні права бути обраним на певну посаду особам, котрі скомпрометували себе в минулому. Політика усунення певних категорій осіб від влади на певний період необхідна для стабільного становлення демократичних інститутів, захисту демократії та верховенства права. Лише після люстрації, діючі демократичні інститути зможуть ефективно й належно виконувати свої функції.

Позитивом цього закону є підвищення довіри суспільства до відповідних органів влади.

Люстрація не є покаранням. Люстрація не застосовується щодо різного роду дій, котрі класифікуються, як правопорушення, і за що особа може бути притягнута до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Люстрація не замінює необхідність розслідування правопорушень та покарання винних осіб відповідно до законодавства.

Люстрація не є помстою чи політичною розправою над опонентами. Вона має на меті підвищити ефективність дій влади, очистивши владу від залишків тоталітарного минулого.

Люстрація в Україні ніколи не проводилася. Хоча у багатьох пострадянських країнах вона вже практично завершена. Зокрема, люстрація була проведена в Німеччині, Чехії, Словаччині, Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Албанії, Чорногорії, Румунії, Угорщині, Македонії, Болгарії. У цих країнах вона зіграла швидше позитивну роль в оновленні політики на поступі цих країн до утвердження європейських цінностей.

Даний проект закону заснований на позитивному досвіді цих країн та урахуванні правових позицій Європейського суду з прав людини та Венеціанської Комісії Ради Європи щодо люстрації.

2. Мета і завдання прийняття проекту Закону

Метою цього закону є захист демократії, верховенства права, прав людини та основоположних свобод.

Мета досягається через механізм люстрації, передбачений проектом цього закону.

Законопроектом пропонується ввести процедуру люстрації шляхом подання люстраційної декларації щодо відсутності обставин для люстрації. Відповідний незалежний орган влади перевіряє подану декларацію. У разі встановлення неправдивості декларації, він виносить рішення щодо звільнення особи з посади та заборону їй займати відповідні посади, визначені проектом. Люстраційній перевірці підлягають як особи, що вже займають посади у державних органах влади, так і ті, що претендують на призначення на такі посади.

Люстраціє є тимчасовим заходом. Процедура люстрації припиняється з 1 травня 2024 року.

3. Загальна характеристика та основні положення проекту Закону

Цей закон визначає підстави та процедуру проведення люстрації в Україні.

Проект закону передбачає перелік посад, щодо яких здійснюється люстрація, а також перелік обставин, що є підставою для люстрації. За наявності вказаних обставин особа позбавляється права займати відповідні посади, визначені цим проектом на строк від 3 до 10 років. Конкретний строк визначається Люстраційним комітетом індивідуально.

Проект закону також визначає порядок подання декларації про відсутність обставин для люстрації або заяви про добровільне визнання обставин для люстрації.

Проект закону регламентує правовий статус спеціального тимчасового незалежного органу влади – Люстраційного комітету, що реалізує державну політику в сфері люстрації й здійснює перевірку декларацій. Відповідно до міжнародних стандартів люстрацію може здійснювати виключно орган, що володіє відповідними гарантіями незалежності.

Також проект визначає процедуру люстраційного провадження та його наслідки для особи.

Окремо проект закону визначає особливості судового оскарження рішень Люстраційного комітету.

4. Стан нормативно-правової бази у даній сфері правового регулювання

Раніше люстрація в Україні не проводилася, а тому відсутнє правове регулювання в цій сфері.

Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.»

Проект закону розроблено з урахуванням Конституції України, норм міжнародного права та позитивного досвіду інших країн, зокрема:

– Європейської Конвенції про захист прав людини в контексті ст. 6 (право на справедливий суд) та ст. 8 (право на приватне життя): Європейський суд з прав людини розглянув низку справ щодо люстрації в Польщі, Словаччині, Латвії та інших країнах, сформулювавши певні стандарти;

– Резолюції ПАРЄ № 1481 (2006) «Про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів»;

– Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) «Про заходи, спрямовані на ліквідацію спадку колишніх комуністичних тоталітарних режимів»;

– Рішень Конституційних судів різних країн.

5. Фінансово-економічне обґрунтування

Прийняття законопроекту потребуватиме внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України у 2014 році», а його реалізація потребуватиме збільшення видатків державного бюджету для створення та діяльності Люстраційного комітету.

6. Прогноз соціально-економічних та інших наслідків прийняття проекту Закону

Проект закону пришвидшить оновлення влади, усуне від влади осіб, що заплямували себе діями по придушенню демократії та корупційними вчинками, сприятиме розвитку демократичних інститутів і сприятиме проведенню реформ відповідно до європейських стандартів, підвищить довіру суспільства до органів влади та стане запобіжником для майбутніх масових порушень прав людини в країні.

Народний депутат України

Санкціонування затримання особи за підозрою у вчиненні злочину прокурором, ще й на такий тривалий термін як 30 діб, за відсутності судового дозволу, окрім того, що було б незрозумілим поверненням до радянської системи затримання осіб без судового контролю, буде очевидним порушенням §1 та §3 статті 5 Конвенції з прав людини та основоположних свобод, метою якої є захист осіб від свавільного позбавлення свободи.

Необхідність в прийнятті цього закону обґрунтовується наявністю часових обмежень на затримання особи без ухвали слідчого судді моментом вчинення кримінального правопорушення або замаху на його вчинення, а також безпосередньо після його вчинення або безперервного переслідування особи. Разом з тим, в проекті пропонується надати відповідним прокурорам повноваження давати санкцію на затримання особи. Ст.188 КПК України передбачена можливість отримання дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу до слідчого судді, і таке затримання за дозволом слідчого судді не має обмежень щодо моменту затримання, які передбачені ст.208 КПК України. Оскільки відповідно до ч.2 ст. 189 КПК України клопотання про надання такого дозволу має розглядатись слідчим суддею негайно, немає необхідності у запровадженні механізму санкціонування затримання особи прокурором замість видачі дозволу на це слідчим суддею з метою збільшення оперативності отримання дозволу на затримання.

Особливістю всіх складів злочинів, на попередження яких, виходячи із тексту преамбули проекту, спрямований цей закон, а саме:

- дії, спрямовані на насильницьку зміну або повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК),

- посягання на територіальну цілісність та недоторканність України (ст.110),

- створення терористичної групи або терористичної організації (ст.258-3),

- створення не передбаченого законом воєнізованого або озброєного формування (ст.260, - організація масових заворушень (ст.294), - є те, що вчинення будь-яких окремих дій, що складають об’єктивну сторону цих злочинів, складає закінчений злочин. До того ж, кожен із цих злочинів (за винятком ч.2 та ч.3 статті 109 КК України) складається із сукупності дій, які вчиняються протягом певного часу, що надає можливість уповноваженим службовим особам  протягом всього часу «продовження протиправної діяльності на шкоду національній безпеці» (термінологія із п.1 розділу «Обґрунтування необхідності видання акту» Пояснювальної записки до проекту цього Закону України) затримувати осіб, які вчиняють такі дії, за підозрою у вчиненні злочину  на підставі ст.208 КПК України. В разі добровільної відмови особи від доведення злочину до кінця немає невідкладної потреби у затриманні такої особи без ухвали слідчого судді.  Отже, проблеми із затриманням осіб, які вчинили будь-який із таких злочинів, без ухвали слідчого судді , не існує. Проте замість неї пропонується рішення керівника відповідного правоохоронного органу і санкції прокурора.

Тривалий термін (до 30 діб) тримання підозрюваної особи без судового дозволу, запропонований у проекті, не може бути виправданий жодними об’єктивними причинами, натомість може бути лише інструментом для довільного безпідставного затримання осіб поза межами судового контролю.

«Есть многое на свете…», - сказав колись класик. Є, наприклад, на одному із Інтернет-ресурсів «пасторальна» розповідь про те, як змінюється життя на Кримському півострові після його окупації. Автор репортажу представляє цей факт з тієї ідеологічної точки зору, яка подає окупацію як давно очікуване возз’єднання кримської землі з російськими територіями.

Серед іншого, покликаного ілюструвати прагнення кримчан до Росії, йдеться про те, що в одній із кримських шкіл  ніколи не припинялися уроки російської мови.

Очевидно, на думку автора цей факт має сприйматися як «інформаційна бомба» і особливий героїзм освітян. Насправді він лише свідчить, що ніяких утисків для російськомовного населення Криму ніколи не було. 

Російську мову вчать у школах чи не усієї України, як і англійську, німецьку, французьку. Подекуди вивчають ще й польську, угорську…

Ще в українських шкільних програмах із зарубіжної літератури достатньо багато часу відведено на вивчення російських письменників і поетів.

Чого, на жаль, ми не вивчаємо детально, то це тих «російських уроків», які залишили у нашій історії не те що «білі плями», а «чорні діри». З огляду на події останнього часу вони нам би дуже не завадили і як щодо минувшини всієї України загалом, так і окупованого нині півострова Крим зокрема.

«Солом’яна дорога» для більшовизму

У навчальному підручнику  «Історія СРСР» для 10 класу середньої школи, виданого в 1953 році Державним учбово-педагогічним видавництвом «Радянська школа», розповідається, як Червона Армія звільняла Крим від врангелівських військ.

У посібнику описано той момент, коли 8 листопада 1920 року 51 дивізія Червоної армії почала лобову атаку на Перекоп, рушивши на штурм Турецького валу, який відразу взяти не вдалося. До того ж Сиваш почало заливати водою, відрізуючи частини, що билися на Литовському півострові. «Червоне військо» фактично врятували місцеві селяни, які відгукнулися на прохання про допомогу. Впродовж кількох годин цілі родини кримських жителів возили візками солому, копали рови і збудували греблю, котра зупинила натиск води. 

Можливо, вони підставили свої мозолясті руки для більшовиків тому, що вірили у обіцяне ними краще майбутнє, найперше у сподівання отримати завжди омріяну для селянина землю?

Про те, куди насправді привела дорога для більшовизму, вимощена руками кримських селян, розповідають чимало історичних свідчень.

Вже в серпні 1921 року на півострові почався страшний голод, який тривав до літа 1923 року. Російський християнський філософ Сергій Булгаков, котрий мешкав в той час на півострові, в своєму щоденнику 11 березня 1922 року записав:

«Иногда зябнет сердце и цепенеет мысль… теперь просто оставаться живым, т. е. ежедневно пить и есть, среди этих умирающих от голода людей есть грех и преступление… То, что ежедневно происходит вокруг, непоправимо и непростимо… И как больно, как обидно за человека!»

(http://d-v-sokolov.livejournal.com/ ,  http://www-ki-old.rada.crimea.ua/)

А ось лист до Йосипа Сталіна від 75-річного грека Антоніоса Леонардоса, датований  1 січня 1928 року. Після жовтневого перевороту в Росії селянин, котрого доля добре поводила по світу, не виїхав до Греції, як йому радили земляки, а «решил остаться и умереть здесь». Лист був наведений у одній з передач «Радіо Свобода» (його електронна версія на http://revkom.com/).

Далі – рядки з листа мовою оригіналу:

 «Мои земляки вынуждены сократить посадку табака на 50, 100 и даже 200% против посадки 1926 года, чтобы не потерять прав голоса и не стать "антисоветским элементом" - и это те, которые всю жизнь работали.

Многие, имеющие мало-мальски налаженное хозяйство, плод долгого и упорного собственного труда, вынуждены уничтожать постепенно почти все, чтобы не потерять права голоса и не быть "кулаком"»….

 «Мой сосед, имеющий две коровы и одну лошадь для перевозки молока в город (живем в 5 верстах от города), состояние которого специальная комиссия оценила в 250 рублей, был обложен налогом в 130 рублей, который взимался с него принудительным порядком»…

«…Надо искренно признаться, Иосиф Виссарионович, что большая нищета окутывает пока нашу деревню»...

 «Я приведу один простой пример: в Ялте, например, воды было достаточно и она была доступна по цене; все домовладельцы могли свободно поливать свои роскошные сады. Советская власть еще прибавила один порядочный источник воды, и все-таки - воды не хватает и не по причинам засухи или метеорологическим явлениям, а по причине полной бесхозяйственности в израсходовании ее»...

 «Кроме этого, нужно иметь в виду, что наши совхозы тоже хромают и вполне естественно - потому, что русский крестьянин никогда не имел своей собственности, чтобы научиться дорожить и беречь хозяйство. Это явление с одной стороны в высшей степени помогло успеху революции, но, с другой стороны, научило русского человека бесхозяйственности. И это тоже мы должны принять во внимание. Ведь мы не можем сравнять аккуратиста (как хозяйственника) немца с русским, или же датчанина, грека и даже турка. Все эти нации умеют беречь лучше народное добро и устроить хозяйство, чем русский человек. Речь идет о русских потому, что они являются авангардом и примером для других национальностей России. У русских тоже, конечно, есть свои прелести, неистощимое терпение, широкая натура, хладнокровность и отважность во всех тяжелых обстоятельствах и т.д. Вот почему у нас во всех отношениях замечается страшная бесхозяйственность»...

Однак це ще далеко не всі «російські уроки» нашої минувшини.

Севастополь. Концентраційний табір…

На уроках історії нам, справді, розповідали про Севастополь як про місто-герой, місто військової і морської слави. Славою гордитися, звичайно, вигідно.

Але історична правда така, що крім сторінок звитяги є ще й томи ганьби.

23 лютого 1918 року російські матроси зайняли вулиці Севастополя і оточили саме місто. Почалися арешти нібито тих, хто не виплатив контрибуції. Насправді матроси хапали, кого заманеться, - жінок, чоловіків, старих, хворих, немічних…

За різними історичними джерелами, зокрема й свіченнями очевидців, матросів, котрі «чинили революційну розправу» були тисячі. Вони вбивали жертви практично без суду і слідства. Тіла вбитих збирали по всьому місту, вивозили вантажівками на Графську пристань, перевантажували на баржі, які виходили у відкрите море. Трупи викидали за борт, прив’язавши до ніг баласт. Рідним тіла вбитих не видавали. Потім море ще довго викидало на берег останки.

За різними оцінками, за три ночі тієї севастопольської різні було вбито від 600 до 700 чоловік.

 15 листопада 1920 року в Севастополь ввійшла частини Червоної армії. «Червоний» бронепоїзд з написом на броні - «Антихрист» - цілком відповідав суті «нових господарів» міста. Масові арешти і страти почалися наступного дня.

Вже 16 листопада на бульварах і вулицях міста з'явилися трупи. Людей вішали на ліхтарях, деревах, пам’ятниках…

Масові вбивства у Севастополі тривали з кінця 1920 до весни 1921 року. Радянська історія, все таки визнаючи їх факт, наводила дані про 12 тисяч вбитих. Сьогодні дехто з істориків наводить дані, що тільки за перший тиждень каральних акцій в Севастополі і Балаклаві полягло 29 тисяч чоловік.

1 січня 1921 року в Херсонеському і Георгієвському монастирях утворено концентраційний трудово-виправний табір. (Инна ОСТРОВСКАЯ*Под грифом «секретно»… К истории Севастопольского концентрационного исправительно-трудового лагеря для «контрреволюционных элементов» в 1921 г.)  http://dspace.nbuv.gov.ua/ )

Всього у Севастополі було створено кілька концентраційних таборів. Ці сторінки кримської історії і сьогодні малодосліджені. Найбільшою «білою плямою» залишається все, що пов’язано з діяльністю концентраційного табору в Георгієвському монастирі поблизу Балаклави, братія якого підтримувала барона Врангеля. З документів відомо, що один із севастопольських концтаборів існував ще в 1930 році. Долю людей в цих установах, породжених більшовицькою ідеологією, вирішували дуже швидко. І, як правило, не на користь життя.

У Севастополі є достатньо багато меморіалів і пам’ятників, які свідчать про славу міста. Та немає меморіальної згадки про загублені жертви.

«Русскоязычная» ідеологія

Колись знайома вчителька зі Слобідської України розповідала, як її рідне село за один день стало російським. У 1934 році у виморений голодомором край на вантажівках з червоними стягами і з піснями в’їжджали росіяни-переселенці. Коли поодинокі українці, яким вдалося пережити голод, намагалися розповісти  своїм новим сусідам,   що вони селяться у хати, в яких вимерли цілі родини, ті не вірили. Казали, що все це брехня – ці люди просто поїхали на заробітки. Що ж, спокійніше вірити солодкому обману, ніж гіркій правді.

Чимало її спливло й тоді, коли після здобуття незалежності в Україні почали відкривати архіви ВЧК-НКВД-КДБ, зокрема й про головну трагедію кримськотатарської історії, яка сталася 70 років тому, - депортацію корінного народу із півострова. Далі – дані за http://reabit.org.ua/, які достатньо конкретно свідчать, як Крим став «русскоязычным».   

У доповідній записці оперативного сектору НКДБ-НКВС СРСР в Криму, спрямованій до органів держбезпеки СРСР від 25 квітня 1944 року, наведено дані про національний склад Алуштинського і Ялтинського районів.

У таблиці зазначено  чисельність росіян – 5311 чоловік, татар – 12475 чоловік, греків – 893, українців – 1456 чоловік.  Власне, навіть ця суха статистика красномовна, бо теж свідчить про декларовану «рівність націй» у Радянському Союзі. Адже, за довідкою, - татар за чисельністю більш як вдвічі більше, ніж росіян, українців – більше, ніж греків. Однак позначено саме так – росіяни,   татари, греки, українці. Та, врешті, зараз не про те.

У повідомленні Феодосійського оперсектора НКВС-НКДБ СРСР в Криму по національному складу Судакського, Старокримського, Кіровського, Ічкінського районів та міста Феодосії від 2 травня 1944 року  з більше 64 тисяч населення різних національностей 17850 складали татари. Ще, як зазначено, до 6 тисяч татарського населення не враховано,   бо облік по деяких населених пунктах не завершений.

Не треба великих підрахунків, щоб зрозуміти, що кримські татари складали значний етнос півострова. Крим був татарським. Крім того, і караїмським, і німецьким, і українським, і грецьким, і вірменським… Тут мешкало чимало різних національностей, для яких російська мова рідною не була. І саме вони найбільшою мірою стали вигнанцями із цієї землі після підписаної Сталіним директиви про депортацію.

Ось ще один документ з архівів НКВС – Доповідна записка від 15 травня 1944 року начальника Сімферопольського оперсектора НКВС- НКДБ СРСР в Криму заступнику наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєрову та заступнику наркома держбезпеки СРСР Б. Кобулову про кількість кримських татар, німців, угорців, румун, що підлягають переселенню.

Із чотирьох районів під депортацію підвели 23072 чоловік, з них 22929 кримських татар.

Чи ж треба дивуватися після такої «національної політики», що у відомостях про наявність кримських татар, котрі проживають на території Кримської області, підготовлених Управлінням МДБ Кримської області, від 15 березня 1952 р.

число татар, котрі проживали на території Криму на той період, склало аж…  781 чоловік, причому з них 639 – це татарські жінки, що перебували у змішаних шлюбах з росіянами.

Ось такий «московський урок» арифметики для кримськотатарського народу.

Власне, й повернення кримських татар на історичну батьківщину відбувалося болісно. Нові гоніння на них почалися, коли у період «хрущовської відлиги» вони спробували порушити питання про автономію для Криму. Радянське КДБ усіма методами виштовхувало їх з півострова аж до того часу, поки Крим не став частиною незалежної України.

* * *

У вже згаданій «Історії СРСР» від 1953 року є рядки про «великоруську націю», яка «…показала всьому світові великі приклади боротьби за свободу, висунула зі свого середовища найреволюційніший в світі робітничий клас, героїчну більшовицьку партію».

Які страшні ці приклади і цей «героїзм»… Ціна їм людські життя…

Я специально пишу эту статью на русском языке в надежде, что ее прочтут те, кто хочет объединиться с Россией, считая, что их жизнь от этого улучшится.

Никогда империя не будет думать о своих подданных. Империя и свобода, империя и демократия – вещи несовместимые.

Мы воспитаны на русской культуре. Тексты Пушкина, Лермонтова, Блока, Льва Толстого и других знаменитых русских писателей – основа нашего мироощущения. Но давайте вспомним об их трагических судьбах. Творчество – это свобода, а империя и свобода, я повторяю это еще и еще раз – несовместимы.

Именно от империи пришло в Украину крепостное право, которое превратило свободных людей в рабов. Советская империя – наследница российской – принесла Украину массовые репрессии, уничтожение украинской интеллигенции и цекрви. Она же устроила в Украине Голодомор – геноцид украинского народа. Добавлю, что от Геноцида больше всего пострадали восточные и южные регионы страны. Миллионы жертв Голодомора и сталинского террора – вот чем заплатила Украина империи.

Путин – носитель имперской бациллы. Он отравлен ею, и нельзя надеяться на то, что в его действиях будет какой-то здравый смысл. Имперская болезнь – это желание захватить весь мир. Или хотя бы то, что в пределах досягаемости. Российская империя действовала так всегда. Вспомним захват польских земель, Литвы, а в советское время балтийских стран, Западной Украины и Западной Белоруссии. Путин, вероятно, мечтает возродить империю в прежних границах, или, хотя бы захватить то, что поближе. Мировое сообщество не отдает себе отчета в том, какую угрозу представляет российский империализм. Имперский синдром не лечится. Он не позволяет его носителям мыслить категориями, принятыми в 21-му веке.

Имперский синдром неизменен и неизлечим со времен Древнего Рима, Древнего Вавилона и т.д. Надеяться на то, что его носители очнутся, посмотрят вокруг и поймут, что они живут в современном мире, где действуют другие законы и другие ценности – не приходится. Всему миру нужно осознать, что он имеет дело с основной геополитической болезнью. И не только осознать, но и выработать систему противодействия этой действительно реальной угрозе существующему миропорядку.

Что касается того, что несет этот синдром для людей, для каждого человека – то тут нужно посмотреть, какие жертвы уже принесены на алтарь имперским амбициям: Вторая мировая война, развязанная империалистом Гитлером и поддержанная империалистом Сталиным (вспомним пакт Молотова – Риббентропа), Афганистан, Абхазия, Чечня, Осетия – это только то, что случилось во второй половине 20-го века.

И вот, наконец, Крым и вожделение овладеть другими украинскими территориями. Люди при этом не учитываются. Их жизнь, их свобода – все это мелочи для носителей имперского синдрома.

Очень скоро жители Крыма, которые голосовали за присоединение к России, поймут, что они стали заложниками в неправедной геополитической игре. Их повседневная жизнь, их желания и интересы никем не будут учитываться, а протестовать они больше не смогут, потому что принадлежность к империи исключает возможность выбора своей гражданской позиции. Возможность протестовать или высказывать свое мнение, возможность получать независимую от империи информацию - все это будет задавлено на корню.

Жителям империи будет разрешено только одно – любить тирана, одобрять его действия и молчать.

И это должны понимать все те, кто надеется на лучшую жизнь в России. Свобода нужна не всем. Многие, кто имеет ее сейчас, не понимает, что это такое. Но, если ему объяснить, что сегодня он может протестовать против того, что ему в его жизни не нравится, а завтра он будет покорно молчать, как бы плохо ему не жилось, может быть, человек задумается, нужна ли ему такая «счастливая жизнь». Выбор лежит именно в этой плоскости – или ты житель империи: винтик, муравей, букашка. Или ты человек, который может бороться за свое право оставаться свободным человеком.

Не все в России, Слава Богу, больны имперским синдромом. Мы это видели по антивоенным демонстрациям в России. Но, к сожалению, эти люди в меньшинстве.

Империи всегда плохо кончают. Мы это видим из истории. Нет ни одной империи, которая в результате не распалась бы. Но это в истории, а мы живем сейчас.

И каждый из нас должен сделать свой

Когда смотрю фото и видеорепортажи из Крыма, не могу отделаться от ощущения, что я это уже где-то видел. Мне кажется, что я снова переживаю распад Югославии и начало войны в Боснии и Герцеговине.

Когда я слышу заявления российской пропагандистской машины о том, что военнослужащие без опознавательных знаков в Крыму – это, на самом деле, спонтанно организованные силы самообороны, состоящие из небезразличных граждан, вспоминаю подобным образом «самоорганизованные» вооружённые группы, возводившие баррикады в Сараеве в марте 1992 года.

Точно так же, как и в Крыму, этим военнослужащим не хватало распознавательных знаков на униформе, однако у них были новёхонькие автоматы Калашникова, безупречно организованная коммуникация и воинская дисциплина. Сходство жуткое, вызывающее дурные предчувствия у тех, кто был тогда в Сараеве.

Есть ли вообще разница между двумя лидерами, организовавшими тогдашние и теперешние события? Что составляет разницу между Владимиром Путиным и Слободаном Милошевичем?

Только двадцать два года.

Они суть один человек с двумя тенями – тот же modus operandi, разделённый немногим более двух десятилетий. В самом деле, будь Милошевич сегодня жив, вероятно, обвинил бы Путина в плагиате.

Российский президент называет вооружённые формирования в Крыму «добровольцами», которые защищают права этнических русских. Милошевич в 1990-х этим же словом называл подобные группы в Боснии и Герцеговигне, заявляя, что они защищают граждан сербской национальности.

Путин заявляет, что суверенитет Украины нужно уважать, хотя делает всё, что в его силах, для его подрыва. Точно также и Милошевич говорил о территориальной целостности Боснии и Герцеговины, в то время как формирования под его началом усердно трудились над её раздроблением и уничтожением её только что возникшей государственности.

Оба государственных деятеля использовали религию для поощрения конфликта и оправдания интервенции. Российские СМИ недавно передали ложную информацию об осквернении Киево-Печерской Лавры. Сербские СМИ в 1992 году также подавали дезинформацию об осквернении православных храмов и монастырей.

Путин смотрит на реакцию Запада в расчёте на то, что разногласия между Европой и Соединёнными Штатами подорвут всякую последовательность и согласованность действий, на что и Милошевич рассчитывал двадцать два года тому назад.

Жуткое сходство не ограничивается путиновской и милошевичевской риторикой.

Когда по протестующим в Киеве стреляли снайперы, многие боснийцы вспоминали 6 апреля 1992 года – день, когда снайперы открыли огонь по сараевским демонстрантам, когда началась осада города, а также страшные преступления на Маркале[1]. Российские СМИ свои сообщения об атаках снайперов списали с сообщений сербских коллег двухдесятилетней давности: жители Киева, подобно жителям Сараева, стреляли друг в друга.

Российские СМИ также сообщали о мнимой «проблеме беженцев», заявляя, что около 650 тысяч человек наводнили пограничные с Россией области. Когда началась война в Боснии и Герцеговине, сербские СМИ забили тревогу: беженцы якобы скопились у границ.

ООН в обоих случаях эту информацию опровергла. Однако для пропаганды это не было существенно. И сербские, и российские СМИ, чтобы проиллюстрировать и подкрепить свои заявления, опирались на фальшивые фото. Российские СМИ подделали фотографию весьма оживлённого пропускного пункта на границе Украины и Польши. Сербские СМИ в 1992 году использовали подлинные снимки беженцев, которые в действительности спасались от вооружённых сил Милошевича.

Использование политически и эмоционально окрашенного языка, которым российские СМИ описывают новую киевскую власти, называя её «фашистами» и «антисемитами», также напоминает то, как сербские СМИ характеризовали своих противников. Хорватов называли «усташами», а боснийских мусульман «моджахедами» неслучайно – Милошевич обращался к памяти о Второй міровой войне.

Сегодня жилища граждан нерусских национальностей в Крыму, в особенности татар, помечают, идёт подготовка к этническим чисткам – то же и Милошевич делал в Боснии и Герцеговине.

Так начинают войны. Так людей призывают к ненависти. Рядовые граждане подвержены страху, а пропаганда разъедает доверие между этническими и национальными группами. Доверие превращается в недоверие, недоверие – в нетерпимость, нетерпимость – в ненависть, ненависть – в войну. Сербы в 1992 году верили, что Милошевич защищает их государство, на которое напали, «завоёвывая территории и беря города». Точно также недавние опросы показали, что большинство россиян верит, что их войска спасут русских в Крыму, присоединив его к России. Ни на сербов тогда, ни на русских сегодня никто не нападал.

Легче верить во всё это, чем задавать вопросы.

Существует и жуткое подобие между политическим восхождением Путина и Милошевича.

Оба изначально не были избраны, но назначены. Российский президент Борис Ельцин в сентябре 1999 года назначил Путина премьером, чтобы позднее назвать его своим приемником. Когда Ельцин, спустя несколько месяцев, подал в отставку, Путин стал исполняющим обязанности президента. Подобным образом и Милошевич начал политическое восхождение в 1986 году, когда был назначен руководителем Коммунистической партии Сербии, выбранный своим предшественником – Иваном Стамболичем.

Начало мандата обоих лидеров отмечено эксплуатацией межнациональных конфликтов, в случае Милошевича – в Косове, в случае Путина – в Чечне. Оба установили псевдодемократию с жёстко контролируемыми государственными СМИ и фальшивыми оппозиционными партиями. Оба укрепили свою легитимность массовыми «спонтанными» провластными митингами. Оба использовали «патриотические» молодёжные организации вроде «Молодых социалистов» в случае Милошевича и «Наших» в случае Путина, преследовавших своих противников.

И Путин, и Милошевич правили в обществах, в которых демократические институты слабы, коррупция широко распространена, нет верховенства права и чьи службы безопасности выполняли грязную работу в политических целях.

Тем не менее, хотя параллели между Путиным и Милошевичем неоспоримы, это не означает, что конец их будет одинаков.

Милошевич имел возможность осуществлять свои военные предприятия «всего лишь» на протяжении восьми лет – прежде чем НАТО не выступил против него в Косове в 1999 году, и затем, год спустя, он не был свергнут собственным народом.

Однако у Путина есть преимущество перед Милошевичем. Россия, в отличие от Сербии,– большой геополитический игрок, постоянный член Совета Безопасности ООН. Россия – ядерная держава и ключевой поставщик энергоносителей в Европу.

Если, не имея таких преимуществ, Милошевич мог в течение восьми лет быть угрозой для соседей и мира в Европе, то как долго будет угрожать Путин соседям и миру во всём міре?

Довідка «ПЛ»: Ненад Пеич (Nenad Pejić) – главный редактор Радио Свободная Европа, сопредседатель компании RFE/RL. Во время военных событий в Боснии и Герцеговине 1991–1995 гг. был главным редактором ТВ Сараево.

Перевод: В. Бацунов

[1] Массовые убийства на сараевском рынке Маркале 5 феврале 1994 года и 28 августа 1995 года.

Ян Рачинський, історик: Пропагандистська кампанія, що супроводжувала аншлюс Криму, була настільки безсоромною та безглуздою, що вже, здавалось, не залишилося сил дивуватися новинам. Але деякі все ж приголомшують.
 
Виявляється, громадяни України, що не побажали стати росіянами, зможуть жити в Криму, але їм буде потрібно оформити дозвіл на проживання. Про це повідомив у понеділок заступник глави ФМС Сєрґєй Калюжний.

Можна тільки здогадуватися, які почуття будуть відчувати до Росії ті, хто народився і все життя прожив в Криму, а тепер буде змушений отримувати від окупаційної влади вид на проживання - на своїй батьківщині.

Втім, російська влада не винаходять нічого нового. Вони використовують старий досвід.

Можна втішатися, що поки не в повному обсязі.

Рішення Політбюро ЦК ВКП (б ) від 15 січня 1943 не обмежувалося лише дорученням НКВД СРСР у тримісячний термін видати радянські паспорти особам, які перебували в польському громадянстві до 1-2 листопада 1939 року. Воно також наказувало «осіб, що демонстративно відмовляються отримати радянські паспорти, а також всіх підбурювачів до відмови, залучати до кримінальної відповідальності».

На жаль , щось підказує мені , що і ця частина не залишиться незатребуваною.

1940 Працівниця кишинівської тютюнової фабрики отримує радянський паспорт після приєднання Бессарабії до СРСР

Переклав Степан Терновий.

На це питання відповідає Генеральний секретар Amnesty International Саліл Шеті.

Пропонуємо читачам «ПЛ» матеріал С. Шеті, перекладеній ТСН.

Шеті підкреслює, що не варто сподіватися, що етнічним українцям і кримським татарам, які проживають на території риму, дадуть можливість висловити свою думку з приводу анексії півострова Росією.

«Більшість людей у Криму буде сприймати все це як повернення додому. Але якщо хтось думає, що підняття російського прапора над державними будівлями допоможе поліпшити управління, викорінити корупцію або зміцнити демократичність підходу в управлінні півостровом, дуже скоро їх спіткає розчарування – але для проявів несхвалення можливості вже не залишиться», – зазначає Шеті.

На його думку, 18 березня 2014 р. Путін санкціонував те, що по суті є військовою окупацією, тим самим поклавши початок застосування на території півострова російського законодавства.

Тепер кримчани повинні дотримуватися зовсім інших правил, що , в свою чергу, буде мати руйнівний вплив на здійснення ними прав людини.

Шеті нагадує, що в Росії останнім часом було введено ряд нових законодавчих і адміністративних заходів, які суперечать не лише міжнародно-правовим зобов’язанням, але і власній російській Конституції. Ось деякі з них:

- Законодавство згортає проведення мирних протестів через накладення великих штрафів для організаторів демонстрацій, що не дотримуються обмежувального списку правил і норм. У 2013 році більше 600 людей були затримані під час 81 заходів тільки в Москві і поблизу столиці; ще кілька сотень людей були затримані лише минулого місяця.

- Закон про «іноземних агентів», прийнятий у 2012 році, поклав початок наступу на неприбуткові громадські організації на території всієї Росії. Кілька організацій та їх лідерів були оштрафовані на великі суми за відмову реєструватися як «іноземних агентів». Деякі з організацій були змушені закритися, а багато інших побоюються подальших переслідувань.

- Гомофобне законодавство, запроваджене торік, сьогодні використовується для обмеження прав на свободу вираження думок і зборів для лесбіянок, геїв , бісексуалів і трансгендерних людей, і вже викликало хвилю гомофобного насильства у всій Росії. За порушення цих законів накладається штраф у розмірі до 3000 доларів США.

- Богохульство було криміналізоване після короткого, мирного, однак провокаційного і політичного виступу панк-групи Pussy Riot в головному соборі Російської православної церкви в Москві в 2011 році.

- Наклеп знову став у Росії злочином, і відтепер дамоклевим мечем нависає над свободою слова.

«Не чекайте, що кримчани будуть брати участь у інформованій суспільній дискусії з приводу цих «зроблених у Росії» репресій, які, до речі, вже почали поширюватися і на півострові. Вони не будуть мати можливості для цього», – підкреслює Шеті.

У Росії державний контроль закріплений за найбільшим інформаційним агентством, критичні новинарні сайти і блоги блокуються і опиняються перед загрозою судового переслідування, редакторів та директорів впливових незалежних ЗМІ звільняють, а популярні новинні кабельні канали відключають від ефіру відразу кілька супутникових провайдерів.

«У Криму планується «закручування гайок». Однак по телебаченню репресії показувати не будуть», – підсумовує правозахисник.

Володимир Путін, аннексуючи Крим, повівся як «хрещений батько». Він оголосив Росії і світу: на цьому папері буде або ваша підпис, або ваші мізки. Ця політика виявилася ефективною, хоча невідомо, чи надовго.

У своєму зверненні Путін сказав те, що думає: що його режим абсолютно безкарний і він буде робити те, що забажає. Крим — це тільки перший крок у його мріях про могутність. Але, тим не менш, він не сказав усього.

Було багато брехні і маніпуляцій в кожному моменті його виступу, але брехня і маніпуляції — це складова розуміння світу для Путіна.

Поглиблений аналіз звернення — марна трата часу. Просто президент такої могутньої, а сьогодні ще й такої самотньої Росії, вступив у конфронтацію з рештою світу.

Він запрошує партнерів до переговорів, і в той же час заявляє, що вони діють «брутально, безвідповідально і непрофесійно». Є в ньому щось від «Бісів» Достоєвського, — він створює світ, якого не існує і ніколи не існувало.

Що спільного між Косово, де переслідували албанців, з жителями Криму, яких ніхто ніколи не переслідував? Що має значити презирливе визначення української влади як «фашистів і антисемітів»? Кримські татари не повірять у ці казки про фашистів, що правлять в Україні, бо пам'ятають масову, жорстоку і вбивчу депортацію сталінським НКВС.

Путін апелює до історії Росії, яка була дискримінована світом протягом останніх трьох сторіч Дійсно, важко собі уявити собі більш хворобливу дискримінацію, ніж ця, з часів Катерини II, царя Миколи «Палкіна» або Йосипа Сталіна, визволителя народів, великого мовознавця.

Путін також лякає росіян і українців, що «ми і ви, росіяни та українці, можемо в найближчому майбутньому повністю втратити Крим». Не уточнює, проте, хто — можливо знову поляки і литовці — точить зуби на завоювання Севастополя.

Путін заявив, що «ми не могли залишити в біді» жителів Криму. Його слова викликають сумну посмішку — це цитата Леоніда Брежнєва, коли він у серпні 1968 року аргументував інтервенцію в Чехословаччину.

«Ми хочемо, — говорив Путін, — щоб Україна була сильною, суверенною, самостійною державою». Це слова Сталіна про Польщу в 1945 році. Не буду цитувати слова Гітлера часів аншлюсу Чехословаччини, тим більше, що це вже зробили мої друзі, російські демократи.

Історія зробила повне коло.

Це справжній кінець історії — історії мрій про світ, яким би правили демократичні цінності та ринкова економіка. Якщо демократичний світ не зрозуміє, що зараз вже немає місця для традиційної віри в дипломатичні компроміси, що потрібно знайти достатньо жорстку відповідь, аби утримати імперську і бандитську політику Росії, події розвиватимуться за сценарієм, про який сьогодні страшно подумати. Бандитизм можна зупинити тільки силою.

Я з гордістю думаю про державну політику Польщі і позиції польського суспільства. Розсудливість і рішучість польської політики робить нам велику честь. Але ми повинні розуміти, що зараз є свідками заходу кращого 25-річчя в польській історії останніх чотирьохсот років. Почався час тектонічних потрясінь. Потрібно цінувати те, чого ми досягли, і навчитися оберігати це.

Як би там не було, ми знаємо, що «хрещений батько» погано закінчив. Нічого доброго не передбачається і для його російського плагіатора.

Gazeta Wyborcza.

MediaPort™

22 марта 2014

http://mediaport.ua/bezkarnist-putina