Бюлетень "Права Людини", 2014, #26

«Первый раз они пришли десятого сентября. Страшные люди – с автоматами, ножами какими-то. Оцепили здание. Плевали на пол, прямо в коридоре. Зачем приходили? Так, а мы должны были им присягнуть… Не знаю, как это. Но они и ректора нового выкликнули. Заявили, что будет Лысенко. Лысенко, академик НАН Украины,  вроде отказался. Ну и улеглось. А вчера, семнадцатого, снова. Вооруженные, молодые и старые. Кричит один: «я три месяца в окопах гнил! Имею право на образование или нет?!», а другой: «Я и сам приду, и детей приведу. И жену посажу! Пусть дипломы выдадут. Переводчика какого-то или юриста». «Нового ректора» привели с собой. Барышников. Год назад его выгнали. Полюбовно, без скандала, но и без статьи. Взятки брал по-черному. Теперь пришел отомстить.

На 18 назначил сборы трудовых коллективов. Кто не присягнет, того уволят. Надо забирать трудовую. С другой стороны, если шлепнут туда печать «уволен ДНР», буду носить ее как орден».

Это – рассказ очевидца из Донецкого национального. Это – еще одна комната ада, которая была любезно открыта в городах, любезно оставленных вместе с людьми для тотального уничтожения. Точнее так: сначала для унижения. А потом – для уничтожения.

В Луганске – тот же сценарий. Даже хуже. Одного из проректоров арестовали. Сейчас он в подвале местного СБУ. Значится ли он в списках на обмен пленными, неизвестно. Передачи для проректора принимают, но самого его никто живым или мертвым не видел.

Луганские захватчики, в отличие от донецких, даже толком не знали название вуза. В своих посланиях горожанам они называли его то пединститутом, а то и просто – высшим учебным заведением.

Между тем, Донецкий национальный твердо заявил свою патриотическую позицию и перешел на дистанционную форму обучения. Луганский перенес свой главный офис в украинский Старобельск.

Университет – это не стены. Это люди. И, простите за пафос, Дух. В том числе, и дух свободы, творчества и науки, которая не развивается под дулом автоматов.

Парижская Сорбонна под натиском нацистов «очистилась» от евреев, но предоставила трибуну Сартру.

Луганский и Сталинский во время Второй Мировой из городов бежали. Теперь – бегут снова.

«Мы вернемся. Мы это уже переживали!» - говорит ректор Луганского университета В. Курило.

Мы вернемся…

А пока у ЛНР и ДНР – свои планы на людей, оставшихся в городе, и на стены, которые раньше были безопасным и  радостным пристанищем студентов.

17 сентября «министры образования ДНР» заявили, что учебный год для студентов не начнется, пока вокруг городов не будет 40-50-километровой демилитаризованный зоны. Иначе, говорят, пускать студентов в аудитории не безопасно, а потому – безответственно. 40-50 км – это украинская  Марьинка, Волноваха, Константиновка. Если верить ДНР, то впереди у них война, а не учеба.

Что с дипломами – тоже неясно. Министры обещают, что процесс признания (нострификации) будет долгим и кропотливым. Дипломы и их признание пока в тумане.  В будущем также предполагается, что дипломы будут двойные – от ДНР/ЛНР и от российского вуза. Какого именно вуза, не уточняется. «Министры» надеются, что местные университеты заключат договоры и сами решат эту деликатную задачу. Когда-нибудь потом. После.

Есть еще вопросы: кто за все это будет платить? Коммунальные платежи, зарплаты, оборудование для лабораторий? Ответ тоже в тумане. Говорят, что зарплату будут платить меценаты…

Есть и другие вопросы, но очевидцы  говорят, что задавать вопросы – страшно.

Здоровое любопытство захватчиков злит. Они срываются и кричат: «Бесплатно, суки, будете работать! Бесплатно! Ишь, зажрались…»

Зачем этим людям наши вузы? Зачем, если они не знают, что с ними делать сейчас и в будущем? Зачем, если сами вузы уже определились со своей национальной  позицией и форматом обучения?

Это жажда. Это жажда унижать и разрушать. Описанная многократно психическая патология. Не новая, но в аккумуляционном эффекте дающая страшные плоды.

Кроме жажды есть еще прагматика: из Луганского университета выносят оборудование, мебель  и столы. В Донецком – раздают должности, под которые вовсю печатают визитки. Все, как в первом большевистском гимне: «Кто был ничем, тот станет всем». Если Луганский разносят из задач простого человеческого воровства, то Донецкий , скорее, из мести. Изгнанные, недополучившие ставок или регалий пришли, чтобы взять свое. Но отнять у университета жизнь.

Есть и еще одна задача – подлая, как все, что делают оккупанты. Они хотят поставить клеймо позора. Они хотят, чтобы у Украины была еще одна возможность сказать то, что сказала недавно Ирина Геращенко: они сами виноваты. Они – предатели. Они – рабы. От предателей и рабов легче откреститься. Их легче проклясть и забыть.

Сентябрь в Луганском и Донецком университетах определен как время практик. С 29 – начинаются дистанционные занятия. Зарплат от Министерства образования пока нет.

Зато есть еще не преданные Украиной, еще надеющиеся коллективы. Но если сегодня-завтра ДНР и ЛНР дадут «картинку», в которой какие-то люди будут наперегонки присягать «республиканцам», то Украина может с чистой совестью отвернуться. «Пусть вас кормят те, кому вы присягнули».

Так или примерно так решит для себя украинский обыватель. А десятки тысяч студентов и тысячи преподавателей окажутся заложниками подлой игры, в которой хорошо будет всем: и оккупантам, и украинскому бюджету.

А проданные и преданные люди … Ну что ж, они не первые и не последние.

Но пока – на сегодня – университеты сражаются. Истово, в одиночку, в полном смысле – под страхом смерти. Пока университеты живы.  Только никто в коллективах не знает, путь ли это вперед или таймер обратного отсчета.

Говорить о соблюдении прав человека в этом регионе глупо, поскольку правового поля нет. Правоприменения нет, и можно сказать, что нарушаются все права. Царит полный произвол, вооруженные люди могут делать все, что им угодно, и ситуация поэтому непредсказуема. Остановлюсь на нескольких моментах.

Право на жизнь

Люди гибнут в результате военных действий, и нельзя сказать, от чьих обстрелов. Стороны обвиняют друг друга. Есть много свидетельств, что специальные группы боевиков обстреливают жилые кварталы. Эта версия правдоподобна, цель этих действий – создание паники и впечатления во внешнем мире, что здесь гуманитарная катастрофа, и поэтому можно вводить российские войска как миротворцев. Есть список погибших в Луганске гражданских лиц, в нем 348 имен, но он неполон.

Люди гибнут и от рук боевиков, их расстреливают на блокпостах. Такие факты были еще в мае, когда АТО еще не начиналась. Речь идет о десятках погибших. Государственные органы не ведут статистику, не документируют и не расследуют факты похищений и бессудных казней. Боевик также расстреливают похищенных людей, как проукраинских активистов, так и тех, за которых не дали выкуп. У «Поступа» в производстве 8 дел о расстрелах, в целом мы зафиксировали около 100 случаев, но точных цифр нет.

В нашем производстве также около 200 случаев похищений. Часто похищенные используются как бесплатная рабочая сила для строительства укреплений. В целом в плену более 2000 людей, считая военных, более 500 числится пропавшими без вести.  

В Луганске просят выкуп в размере в среднем 60 тысяч долларов за человека, за некоторых пленников требовали 2 млн. долларов. Людей похищают также с целью обмена на военнопленных.

Пленников пытают и содержат в очень плохих условиях. Чаще всего бывшие пленники отказываются от контактов и правовой помощи.

Государственной статистике об убитых и пленных нельзя верить, цифры намеренно занижаются. Например, 5 сентября пресс-секретарь АТО заявил, что потери составили 5 человек, а только под Счастьем в этот день погибло 52 человека.

О нарушениях со стороны украинских силовиков

Информация о нарушениях со стороны украинских силовиков намеренно искажается. Я общался с украинскими артиллеристами и могу сказать, что они не стреляли по целям в Попасной и Первомайске.

Я был в местах лишения свободы батальона «Айдар», и условия содержания там гораздо лучше, чем у боевиков. Жалоб пленников на пытки не было.

Относительно введения комендантского часа в Мариуполе – это вздор. Он там не был объявлен. Мариуполь сейчас очень проукраински настроен, тех, кто высказывает пророссийские настроения, могут и побить.

Свобода выражения взглядов

Ее нет, как нет и свободы мирных собраний и объединений. Противоречить ДНР и ЛНР нет никакой возможности, даже за высказывание своего мнения в социальных сетях людей похищают.

О причинах того, что происходит

Мы говорили о проблемах, но не говорили об их причинах. А причина – политика Российской федерации. Если бы она ушла, если бы прекратились поставки вооружения, войск, наемников и т.д., все закончилось бы очень быстро. Никакие проблемы невозможно решить, пока действует такая политика. Конфликт будет продолжаться так долго, как это выгодно России. Без развития санкций против России, без укрепления гражданского общества в России, выступающего против военной агрессии конфликт не прекратится. 

Ситуация на освобожденных территориях

На территориях, которые освобождены украинскими силовиками ситуация близка к критической. В некоторых городах очень пострадал жилой фонд, например, в Первомайске разрушено около 80% зданий, и восстановление их не имеет смысла. Всего пострадало более 2000 жилищ, повреждения разной степени тяжести. Государство не помогает людям, не отселяет их. Помогают преимущественно волонтеры. 

После освобождения разрушена инфраструктура, люди живут без воды, даже иногда без технической, без электричества, газа, не получают  пенсий и зарплат, т.к. были заблокированы счета Госказначейства, и их никак не разблокируют. Гуманитарные грузы приходят нечасто.

Початок кампанії з позачергових виборів до парламенту України, ознаменувався, серед іншого, й тим, що представники ініціативи «Реанімаційний пакет реформ» і рух «Чесно» провели акцію біля будівлі комітетів Верховної Ради з вимогою схвалення профільним комітетом законопроекту про забезпечення прозорості фінансування політичних партій в Україні та передвиборної агітації.

Учасники пікету тримали плакати: «За чий рахунок передвиборний банкет?», «4846 - виведіть партійні фінанси з тіні», «Прозоре фінансування - чесні вибори - нова країна», «Геть брудні гроші з політики». http://ua.interfax.com.ua

Повідомлення дане широкого розповсюдження в українських медіа не набуло. Однак цю, хоч і не надто численну, громадянську акцію можна назвати своєрідним лакмусовим папірцем – суспільні очікування щодо нинішніх виборів, як найбільш чесних і демократичних, поки що не справдилися. І ось чому.

Знову кіт в мішку?

Так, нам знову доведеться вибирати до законодавчого органу країни таких собі «котів у мішку». Адже не відбулося зміни законодавства на користь більш демократичного процесу як, скажімо, вибори за відкритими списками.

 «Неушкодженою» залишилася і мажоритарна система. Тож знову зберігається можливість, що до парламенту, вже вкотре, прийдуть люди,   які свою спроможність вирішувати державні справи доводять, даруючи нужденним списану у власних бізнес-структурах оргтехніку, горезвісні продуктові набори чи ще щось.

Не пройшла Україна і процесу очищення через люстрацію. Про це так багато говорили у зв’язку з позачерговими виборами. Однак проекти законів щодо  люстрації в Україні, спрямовані на захист демократії, верховенство права і основоположних свобод,   у розробці яких, зокрема, брали участь й представники правозахисних організації, було успішно заведено у трясовину критики і різних розмірковувань про їх своєчасність та доцільність.

А відтак, виникає і чимало питань.

Чи не поглине ця ж трясовина і очікування суспільства щодо повного перезавантаження влади?

Кого, наприклад, приведуть в парламент деякі політичні сили, що за останні кілька місяців успішно «перелицювалися», змінивши назви і бренди?

Чи не виявляться у лавах «недоторканних» ті, хто ще вчора втікав з України, як злочинець? І чи не стануть знову місця у парламенті предметом торгу, як було вже не раз?

Після всього, що ми пережили за останній час, дуже вже не хочеться, щоб ці питання залишилися риторичними.

Кандидатські примхи за наші гроші

Старт нинішньої виборчої кампанії ознаменувався не тільки активізацією діяльності громадських рухів. «Повідомили» нам про це й агітаційні білборди партій та окремих політиків, а також заповзання, так званої, «джинси» в українські ЗМІ.

Правду кажучи, з огляду на мало не щоденні заклики до народу України про необхідність щільніше затягнути паски, здавалося, що передвиборна агітація нинішніх позачергових виборів до парламенту буде скромнішою. Та без традиційного параду політичних портретів і на цей раз не обійшлося.

Тож слідом за громадськими активістами дуже хочеться запитати: «За чий рахунок передвиборний банкет?». І скільки тисяч гривень, в тому числі й з сум державного бюджету, передбачених на передвиборну агітацію, вкладено у портрети кандидатів?

І чи етично вдаватися до таких засобів агітації в той час, коли дехто з українців віддає свої останні, часом зібрані «на смерть» гроші, щоб зберегти життя військових, які на сході України відстоюють нашу спільну незалежність? 

«Препарування» виборців

Здавалося б термін препарування, що за словником означає «обробляння, переробляння чого-небудь певним чином, надавання якомусь матеріалу, зразку певної форми, відповідного вигляду, необхідного, наприклад, для його дослідження», немає до виборів жодного стосунку.

Виявляється, має. Ще й як.

Так, недавно до рук потрапили рекомендації для задіяної на виборах партійної команди. Їх надто не афішують.

І йдеться в цих матеріалах саме про те, як слід «обробляти» виборців. Наприклад, під час  проведення опитування,   яке «…маскується під соціологічне дослідження».  Чи з залученням до роботи вашого балакучого сусіда, як волонтера партії… Чи за якою-небудь іншою легендою, аби лише інформація про те, що «наш кандидат найкращий» доводилася до респондента через «агітаційний, по суті, захід, що має неявний агітаційний характер».

Фактично, це  - розробка для мережевого бізнесу, де враховано побудову системи управління, логістику, планування агітаційних хвиль. І навіть вивчення освітнього рівня виборців та їх психологічного стану: схильності до агресії чи доброзичливості.

Отже, майте на увазі, цілком може статися така ситуація. У ваші двері подзвонять двоє молодих людей, скоріше за все, чоловік і жінка. Вони повідомлять, буцім проводять соціологічне опитування. Один з них запропонує поговорити про ціни на ліки, наприклад, чи про медичне обслуговування, чи про вивіз сміття або відсутність гарячої води, чи щось інше...

Але це тільки перший крок для того, щоб втягнути вас у потрібну розмову. І, можливо, насправді у них на меті лише «препарування» вас – як виборця.

Судебная власть в Украине как эффективный механизм отсутствует. У нас просто не существует справедливой и дееспособной системы судопроизводства, и, на мой взгляд, общество должно рассматривать эту проблему как приоритетную. Потому что без нормально функционирующих судов, без реформирования всей судебной системы никакая демократия невозможна.

Сейчас наши суды тотально коррумпированы. Вследствие чего судьи зависимы от правоохранительных органов, от местной власти. Наша система присяжных заседателей – просто карикатура на этот институт, предполагающий абсолютную независимость присяжных от судей. Даже их количество – три или самое большее шесть – абсолютно недостаточно для того, чтобы присяжные работали как коллектив, независимо от судей, и вообще, независимо ни от кого. Кроме того, присяжные не должны быть юристами, судьями, как это часто у нас бывает. Они должны быть обычными гражданами Украины, и их должно быть не меньше двенадцати.

А то, что мы видим сегодня, мало отличается от нашего советского прошлого. Судьи, как правило, полностью довлеют над присяжными и могут навязать им свое видение ситуации.

Несостоятельность судебной системы сказывается на возможности защищать свои гражданские права в суде. Эта несостоятельность особенно опасна для граждан, и для общества в целом, в уголовном процессе.

Даже в России, которая очень далека от демократии, в уголовных процессах, особенно связанных с тяжкими и особо тяжкими преступлениями, действует настоящий суд присяжных.

Видимо, вследствие этого, Украина обошла Россию по количеству осужденных пожизненно. На сегодняшний день в Украине число пожизненно осужденных 1845, а в России 1841. Это притом, что всего осужденных у нас около 140 тысяч, а в России более 800 тысяч. Это свидетельствует о том, что большое количество приговоров выносится бездоказательно, они не обоснованы или просто заказные.

Часто это бывает в тех случаях, когда правоохранительные органы крайне заинтересованы в вынесении обвинительного приговора. Эту закономерность можно проследить в делах двух пожизненно осужденных – Мераба Суслова и Владимира Панасенко, которые вот уже несколько лет отбывают наказание за преступления, которых, возможно, и не совершали. Эти два дела – яркий пример несостоятельности нашей судебной системы. Их объединяет много похожих деталей. В обоих случаях против подсудимых не было серьезных улик, их вина не была неопровержимо доказана в суде, и, тем не менее, они отбывают наказание в виде пожизненного лишения свободы.

Тут, прежде всего, встает вопрос о том, заслуживают ли те, кто заказал убийство, но его не совершал, пожизненного заключения. Ведь, назначая такое наказание, суд должен исходить из того насколько преступник опасен для общества, для окружающих. И каким бы отвратительным не был такой поступок, все же нужно признать, что опасность для общества такие люди представляет меньшую, чем те, кто реально кого-то убил.

Поэтому назначение максимально сурового наказания в обоих случаях вызывает удивление.

И Мераб Суслов и Владимир Панасенко – образованные, социально адаптированные люди. Они никогда не имели дела с криминалитетом. Поэтому назначать им максимально суровое наказание не имеет смысла даже в том случае, если бы их вина была доказана. А в обоих случаях таких доказательств просто не существует.

В каждом из этих дел сомнений в вине приговоренных гораздо больше, чем доказательств вины.

Оба осужденных категорически отрицают свою вину, утверждают, что во время следствия на них оказывалось м физическое, и психологическое давление.

В деле Панасенко вообще нет на сегодняшний день никаких доказательств его вины, т.к. единственный свидетель Александр Рудый, который во время следствия дал показания, что именно Панасенко является заказчиком убийства, от своих показаний отказался и в судебном заседании заявил, что оговорил Панасенко под давлением следователя Шарко.

А происходило все следующим образом: предприниматель Роман Федишин, который владел вместе с женой Панасенко рынком Шувар во Львовской области, однажды утром, около 11 часов утра, подошел с охранником к своему автомобилю, который находился недалеко от рынка Шувар. Охраннику показалось, что под колесами автомобиля лежит какой-то подозрительный пакет. Он сказал об этом Федишину, и они отошли от автомобиля. В этот момент прозвучал взрыв. Федишин был легко ранен, но из-за взрыва погибла проходящая мимо 14-летняя школьница. Она была тяжело ранена и скончалась от потери крови. Вскоре следствие задержало того, кто был посредником между заказчиком и исполнителем – Александра Рудого. Он и дал показания во время следствия, что заказчиком убийства является Панасенко, который якобы хотел завладеть той частью бизнеса, которая принадлежала Федишину. Впоследствии Рудый, отказавшийся от своих показаний, мотивировал свои действия тем, что хотел заставить Федишина уволить одну из сотрудниц и поэтому хотел его запугать.

Суд не проверил показания Рудого, касающиеся того, что во время следствия к нему применялись меры физического и психологического давления, и вынес обвинительный приговор Панасенко. Апелляционный суд и Высший специализированный суд по гражданским и уголовным делам оставили приговор в силе. Адвокат Наталья Крисман, представлявшая в суде интересы Панасенко, утверждает, что в деле нет ни одного, заслуживающего доверия доказательства вины ее подзащитного.

Исчерпав все возможности обжалования приговора в отечественных судах, Панасенко обратился в Европейский суд, Однако пройдут годы, прежде чем его дело будет рассмотрено. А пока Панасенко отбывает наказание в колонии максимального уровня безопасности. Т.е. он находится в камере, прогулки ограничены одним часом в день, достаточно редко разрешаются свидания с родственниками.

У него отобрали бизнес, дети почти не видят отца. Жестокость нашей пенитенциарной системы становится особенно очевидной, когда вина осужденного под большим сомнением. Почему должен мучиться невиновный человек? Потому что следователю Шарко так захотелось? Или потому, что кто-то был заинтересован отобрать у Панасенко его часть бизнеса?

Вопросов здесь много. И особенно странно то, что это дело – не исключение.

Об этом свидетельствует второй известный нам случай – дела Мераба Суслова.

Мераб – совладелец большого торгового центра. Его партнер по бизнесу Алоян был убит киллером вместе с двумя охранниками. Исполнителем-киллером был Батинян, который на следствии, как и Рудый в деле Панасенко, признался, что заказчиком убийства был Суслов. Против Суслова дала показания и жена Батиняна. Однако, точно так же, как в деле Панасенко, на суде они от своих показаний отказались.

В деле Суслова, однако, больше свидетелей обвинения. Его называют заказчиком убийства еще и родственники убитого бизнесмена Алояна.

Но интересно, что судьей в этом деле в Киево-Святошинском суде был Юрий Бурбела, который печально прославился в деле «Васильковских «террористов». Из-за одной этой истории он не должен был бы занимать свою должность, но, по нашим сведениям, он продолжает спокойно работать. Так вот этот судья грубо нарушал в процессе судебного следствия и права Суслова, и Уголовно-процессуальный кодекс Украины: не давал ему знакомиться с делом, и во время суда удалил его из зала заседания вместе с адвокатом. Приговор Суслову зачитали без него. Высшие судебные инстанции оставили приговор в силе, так и не обратив внимания на то, что никаких доказательств вины Суслова в общем-то и нет, одни голословные утверждения. Не обратил суд внимания и на нарушения прав подследственного, и на выбитые на следствии, а потом опровергнутые им же на суде показания Батиняна. Приговор – пожизненное заключение.

Суслов уверен, что его оговорили с целью забрать у него часть бизнеса. и что в этом непосредственно замешаны правоохранительные органы.

Это на сегодняшний день нельзя ни подтвердить, ни опровергнуть.

Но дело Суслова, как и дело Панасенко нуждаются в эффективном независимом расследовании. Известное на всю страну дело Рафальского, который тоже приговорен к пожизненному заключению без серьезных доказательств его вины, взялась сейчас расследовать Генеральная прокуратура.

Необходимо начать такое расследование и по делам Суслова и Панасенко.

А пока мы видим, что без быстрой и кардинальной реформы наши суды ни на что не способны. Но они продолжают свое черное дело. Каждый день кому-то выносят приговор. Но кто верит в его справедливость?

Як от це відбулося 10 серпня після артобстрілу Донецької виправної колонії №124, звідки ввечері вирвалися 100 в’язнів. Повернулися назад лише 34 особи. Більшість знаходиться зараз серед мирного населення. Не виключено, що вони поповнюють ряди бойовиків. Разом з тим, із потраплянням п’яти снарядів на територію цієї колонії один засуджений загинув, п’ятеро отримали поранення середньої тяжкості. Також постраждали двоє співробітників пенітенціарної установи.

І це далеко непоодинокий випадок обстрілу пенітенціарних закладів. Наприкінці серпня від попадання снаряду постраждала Макіївська виправна колонія №32. У результаті, загинули двоє ув’язнених, а ще 8 були поранені. Двох з них врятувати у лікарні не вдалося. Вранці вони померли від отриманих травм. У підсумку, кількість жертв обстрілу збільшилася до чотирьох осіб.

Такий же випадок трапився і в липні з Мічурінською виправною колонію, розташованою в Горлівці Донецької області. На її територію потрапило 12 бойових снарядів. Черговий помічник начальника установи був травмований. Постраждали також двоє засуджених, які отримали множинні осколкові поранення несумісні з життям.

Обстріли захоплених бойовиками територій, незважаючи на оголошення перемир’я, проводяться й сьогодні. Тому можливі нові випадки втечі та загибелі засуджених, за що українська влада може понести відповідальність. А у випадку подання позовів родичами загиблих до Європейського суду з прав людини, Україні доведеться виплачувати серйозні суми компенсацій.

Втрата контакту

Уникнути багатьох смертей в’язнів можна було б, якби представники Державної пенітенціарної служби після появи на території Донецької і Луганської областей бойовиків своєчасно адекватно оцінили загрози та зайнялися евакуацією засуджених. Адже, на відміну від вільних людей, вони не можуть самостійно пересуватися, ховаючись у безпечних від обстрілів місцях.

Разом з небезпекою загинути від потрапляння в тюремну камеру снаряду до донецьких в’язнів прийшов і голод. «Тому що фінансування пенітенціарних установ відбувається через держказначейство, робота якого у зв’язку з бойовими діями на певній території Донецької та Луганської області заблокована. Тому адміністрація цих закладів не може отримати гроші для покупки продуктів харчування та нагодувати засуджених, -- зазначає керівник правозахисної організації «Донецький Меморіал» Олександр Букалов. – Вал цих проблем щодня наростає, і уже в деяких колоніях ситуація з харчуванням наблизилася до критичної межі».

Особливо гостро проблема із нестачею їжі стояла в Єнакіївській виправній колонії. Однак її, за словами Представника Уповноваженого – керівника Департаменту з питань реалізації національного превентивного механізму Юрія Бєлоусова, днями вдалося вирішити шляхом завезення продуктів харчування із Артемівського СІЗО. «Загалом, ситуація із пенітенціарними закладами на Донбасі, де ведуться обстріли житлових районів, є надзвичайно складною. Адже Державна пенітенціарна служба в тих районах втрачає контакт з адміністрацією колоній. Там уже не сприймають українську владу», -- додає представник Омбудсмана.

Днями бойовики самопроголошеної «Донецької народної республіки» заявили про перепідпорядкування собі 7 колоній Донецької області та Донецького СІЗО. «На сьогодні, в підпорядкуванні «Головного управління департаменту» знаходяться 7 виправних установ (Донецька, Торезька, Макіївська, Західна, Волноваська і Сніжнянська виправні колонії), а також Донецький слідчий ізолятор», -- йдеться в повідомленні. Також зазначається, що у так званій республіці почав свою роботу «Департамент виконання покарань Міністерства внутрішніх справ ДНР» під керівництвом Олексія Рязанова. При цьому бойовики розраховують, що в майбутньому контролюватимуть всі 15 виправних колоній, 2 виправних центри, 3 слідчих ізолятора, 56 кримінально-виконавчих інспекцій області. У ЗМІ тим часом з’являється інформація, що донецьких в’язнів вони використовують в якості рабсили та живого щита.

Зволікання влади

А все через те, що українська влада вчасно не потурбувалася про осіб, які утримуються в пенітенціарних установах, що опинилися в зоні АТО.

- Ми ще три місяці тому, коли на Сході України було більш менш спокійно, надіслали з офісу Уповноваженого Верховної Ради з справ людини до Державної пенітенціа-рної служби декілька запитів, у тому числі з приводу пере-везення в’язнів у більш безпечні регіони. Однак, це суттєво не вплинуло на ситуацію, -- зазначає представник Ом-будсмана Юрій Бєлоусов. – Адже у нас держава завжди починає задумуватися над проблемою лише тоді, коли уже «півень клюне». Як це було у випадку з вивезенням дітей-сиріт з оточених на Донеччині бойовиками дитбудинків.

Сьогодні ж евакуювати в’язнів з охопленого боями регіону стало практично неможливо, оскільки для цього потрібен не лише спеціальний транспорт та збройний конвой, а й відповідні домовленості з бойовиками про надання спеціального коридору. Проте, навряд чи хтось на це піде, наражаючи тюремників на ще більшу небезпеку. Єдиним прийнятним варіантом, на думку правозахисника Олександра Букалова, могли би бути домовленості про передачу в’язнів українській владі в рамках ведення переговорів про обмін заручників на затриманих бойовиків. Але про це треба окремо домовлятися. Що навряд чи робитиме Державна пенітенціарна служба, на сайті якої немає й натяку на існуючі проблеми з виправними колоніями та СІЗО в зоні конфлікту.

На жаль, і по телефону нам не вдалося отримати від її працівників необхідну інформацію. Тож, сподіваємося на офіційну відповідь відомства з цього приводу на надісланий інформаційний запит.

Водночас, закликаємо українську владу звернути увагу на існуючі в донецьких пенітенціарних закладах проблеми і почати вживати необхідні заходи для їх вирішення, особливо там, де це ще можливо зробити. Йдеться про Дзержинську виправну колонію №2, яка поки що знаходиться на підконтрольній українській армії території. Однак, зовсім поруч – Горлівка, яка кишить бойовиками... Також ще можна евакуювати людей із СІЗО Артемівська та жіночої колонії Маріуполя, яка знаходиться на окраїні міста і може будь-якої миті потрапити під артобстріл бойовиків.

До того ж, у цих пенітенціарних закладах утримується небагаточисельний контингент -- 300 – 400 осіб, на перевезення яких не доведеться витрачати велику кількість державних коштів. Та й не повинно виникати серйозних проблем з їх розміщенням у колоніях та слідчих ізоляторах інших регіонів України. Оскільки після виконання закону про амністію зменшилася кількість тих, хто відбуває там покарання.

Однак, прийняття важливого для порятунку сотень життів українських в’язнів рішення залишається за Державною пенітенціарною службою, яка поки що не квапиться їх евакуювати.

На тлі відкритої військової агресії проти України з боку Російської Федерації, після окупації Криму без військового протистояння з боку української влади йдуть активні бойові дії в Луганській і Донецькій областях. В інформаційному просторі повідомлення про загиблих військових і мирних жителів в зоні АТО перестають різати вухо, а сприймаються, як буденна реальність. Як і часті повідомлення про катування, знущання і жорстоке поводження з полоненими та цивільними, позасудові страти.

На території Донецької і Луганських областей, крім гарматних атак, терористичних акцій, катувань і вбивств існує ще одна реальна проблема. Крім зруйнованої і навмисно знищеної інфраструктури регіону на підступах зими для того, щоб створити реальну гуманітарну катастрофу в цих областях, постає ще одне важливе питання. Це захист з боку держави десятків тисяч осіб, що опинилися в заручниках, бо перебувають під вартою в закладах, підпорядкованих Державній пенітенціарній службі України (далі ДПтСУ) за рішеннями українських судів. Відповідно до закону, саме держава має забезпечити як захист життя та здоров’я цих осіб, так і створення належних умов утримання відповідно до міжнародних стандартів.

Так історично склалося, що в цих двох областях розташована найбільша кількість закладів, підпорядкованих ДПтСУ. Із 36 установ системи виконання покарань (а це майже 20% всіх закладів на території України) в цих областях – 27 установ знаходяться на території, що не підконтрольна владі.
Колишній голова ДПтС України Сергій Старенький публічно заявив кореспонденту Укрінформ: «Наскільки мені відомо, останнім часом втрачено контроль над більшістю колоній та слідчих ізоляторів у Донецькій та Луганській областях». Він зазначив, що, зокрема, наразі немає зв’язку з 14 установами з 20-ти, які знаходяться на території Донеччини.
«Загалом, якщо брати до уваги ще й Луганську область, то, за моїми оцінками, в установах виконання покарань на підконтрольних терористам територіях перебуває до 15 тисяч засуджених та ув’язнених», – наголосив Старенький. Він також назвав критичною ситуацію із забезпеченням продуктами колоній та слідчих ізоляторів у зазначеному регіоні. «Стан забезпечення продуктами харчування критичний. Крім того, персоналу там залишилося відсотків 30-35 (та й то до багатьох є питання), заробітна плата співробітникам не виплачується», – заявив екс-голова пенітенціарного відомства. Раніше Старенький пропонував знайти правове рішення для застосування акту амністії з іспитовим терміном для тих, хто відбуває покарання в установах, розташованих в непідконтрольних Україні районах у Донецькій та Луганській областях.
Проблема евакуації ув’язнених, які відбувають покарання у місцях на територіях, що вже підконтрольні терористам, або де існує загроза вторгнення бойовиків, наразі вирішується, однак це зробити непросто. Про це на брифінгу заявив міністр юстиції Павло Петренко.

«Ми над цим (евакуацією ув’язнених) працюємо. Це непросто, бо терористи використовують їх як заручників», – сказав керівник Мін’юсту. Зокрема, за його словами, частину ув’язнених уже вдалося евакуювати з Луганської жіночої колонії. Водночас він наголосив, що у тюрмах, які розташовані безпосередньо у зоні бойових дій, наразі вже є жертви як серед ув’язнених, так і серед співробітників ДПтС. Та ситуація складніша навіть не в колоніях, а в Донецькому і Луганському СІЗО, де люди не мають можливості ані переміщуватися по території, ані заховатися від обстрілів у підвалах.

Повідомлення з однієї з колоній від засудженого до довічного терміну ув’язнення, що перебуває в виправній колонії максимального рівня безпеки. З метою безпеки прізвище і номер закладу не називаємо.

Пряма мова: «Уже почти два месяца, как нас практически перестали кормить, "пайку" хлеба уменьшили почти в пять раз. Жахала Нацгвардия с танка и сбила вышку, что стояла возле санчасти. Персонал прячется в подвале. За медчастью здание первого барака полопалось от взрывов. На 57-й вообще не кормили две недели. Зашли в шевронах российского спецназа. У нас вокруг стоят их позиции. Еда не завозится. Нас бросили и никто не эвакуирует. Знаете, как жутко сидеть в камере на первом или на втором этаже, когда снаряды рвутся, осколки щебнем на плацу. Терористы заехали, постреляли, двоих осужденных к пожизненному сроку вывели и забрали. Администрация после этого шевроны посрывала и под зеков косят. Как нам быть и что нам делать? Еще немного, и мы будем умирать с голоду, кушать очень хочется. Нам сказали, что по бумагам нас эвакуировали и личных дел нет, их увезли в Мариуполь, а потом на Киев. Почта не работает. Лекарств в санчасти нет уже два месяца. В колонии уже больше месяца не проходят утренние и вечерние проверки, не работает промзона. На вышках кто сидел из охраны, окопались под вышками. Нацгвардия стреляет из танков, но стреляют прицельно и аккуратно, хоть это радует, а эти так называемые «ополченцы» спецом понаставили пушек вокруг и прячутся за нами. И что делать нам? Кто начальник колонии я не знаю, в зоне всего со всех смен осталось около 15 человек администрации. Они окупировались в штабе, питаются со свинарника, а нас не кормят. В колонии пребывает около 600 осужденных, из них 138 в камерах осуждены к пожизненому наказанию, а остальные на открытой зоне».

Інша інформація з колонії №27, Донецької області. Пряма мова: «Хотели посмотреть футбол по телевизору. По какой-то причине выключился свет. Осужденные вышли из барака и без особого рвения начали кричать «включите свет», «дайте посмотреть футбол». Зашли представители «ДНР», кого-то побили, издевались, порезали ножом ягодицы, а двоих убили.»

97 колонія Донецької області пряма мова: «Все руководство колонии приняло присягу на верность «ДНР», начали подвозить продукты и налаживать инфраструктуру, два дня как перестали бомбить. У них свой кодекс, свой департамент, который подчинен милиции (полиции). В Макеевке ситуация сложная, украинцы практически все выехали.»

Олександр Букалов «Донецький Меморіал» прокоментував ситуацію в сфері закладів системи виконання покарання в зазначеному регіоні: «Ситуація складна, але хотів би зауважити, що як ми зі скепсісом часто ставимось до тверджень адміністрації, що все гаразд, то й до слів засуджених не зайвим буде підходити обережно. Наскільки я знаю, персонал установ що на території, не підконтрольній владі, поки не став масово переходити на бік бойовиків. Більше того, варто поважати поведінку персоналу, який, на відміну від засуджених, може пересуватись волею, але ходить на роботу. За моїми даними, більшу тривогу викликає не брак продуктів – їх можна підвезти, а масове звільнення персоналу. Від влади треба вимагати реакції. Але якої? Отже, що має зробити влада? Забезпечити безпеку засудженим та персоналу. За моїми оцінками загалом там 8-10 тис ув’язнених (може, 12 тис.) Їх треба вивезти в установи, де їх приймуть – ймовірно Запорізька та Дніпропетровська області. Пенітенціарна служба готова до цього? Де знаходяться особові справи засуджених? Точніше – яка частина особових справ не вивезена? І ще зо два десятки питань. Потрібен точний діагноз ситуації. І треба, аби влада не вживала заходи самостійно, а суспільство інформувала, також щоб нефальшиві представники суспільства могли контролювати її дії. Є ж громадські ради при Донецькому та Луганському управліннях? Є центральна Громадська рада. Чого мовчать їх члени? Тому що пенітенціарна служба свого часу підібрала туди потрібний їй контингент?».

Керівник Національного превентивного механізму при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Юрій Білоусов прокоментував дану ситуацію: «Ми направили офіційні запити на ДПтСУ щодо стану забезпечення життєдіяльності цих установ. Крім того, окремий запит був щодо переведення працівників з цього регіону до інших регіонів. В нас є різна інформація, в тому числі й щодо того, що зв’язок з керівництвом ДПтСУ в цих регіонах втрачено. Ми також тримаємо постійний контакт з представниками Червоного хреста, які намагаються потрапити до установ, а також збираємо її з усіх можливих джерел – ситуація дійсно надзвичайно складна».

Самопроголошена «Донецька народна республіка» заявила про перепідпорядкування собі 7 колоній і Донецького СІЗО. Про це в четвер, 18 вересня, повідомляє прес-центр «ДНР». «На сьогодні в підпорядкуванні «Головного управління департамента» знаходяться 7 виправних установ (Донецька, Торезька, Макеевська, Западна, Волновахська і Сніжнянська виправні колонії), а також Донецький слідчий ізолятор. В «республіці» почав свою роботу «Департамент виконання покарань Міністерства внутрішніх справ ДНР» під керівництвом Олексія Рязанова. При цьому «ДНР» розраховує в подальшому контролювати всі 15 виправних колоній, 2 виправних центра, 3 слідчих ізолятора, 56 кримінально-виконавчих інспекцій регіона», – йдеться у повідомленні.

При тому, що якщо порівняти з ситуацією на території АРК Крим, де знаходяться всього чотири заклади ДПтСУ, то на території Донецької та Луганської областей, що не контролюється українською владоюҐ знаходяться:

Донецький слідчий ізолятор,
Артемівський слідчий ізолятор,
Калінінська виправна колонія №27,
Єнакієвська виправна колонія № 52,
Торезька виправна колонія №28,
Макіївська виправна колонія №32,
Мічурінська виправна колонія №57,
Селидовська виправна колонія № 82,
Західна виправна колонія №97,
Донецька виправна колонія №124,
Микитинська виправна колонія № 87,
Сніжнянська виправна колонія №127,
Жданівська виправна колонія №3,
Киселівський виправний центр №125,
Волноваська виправна колонія №120,
Брянківська виправна колонія №11,
Алчевська виправна колонія №13,
Перевальська виправна колонія №15,
Краснолуцька виправна колонія №19,
Комісарівська виправна колонія №22,
Петровська виправна колонія №24,
Суходільська виправна колонія №36,
Свердловська виправна колонія №38,
Селезнівська виправна колонія №143,
Червонопартизанська виправна колонія №68,
Шетерівський виправний центр №137,
Луганський слідчий ізолятор.

Яка подальша доля 10-15 тисяч людей, українських громадян, що опинилися заручниками збройного конфлікту, розв’язаного Російськой Федерацією? Чи будуть їх примусово приймати до лав «ДНР, ЛНР»? Чи будуть видавати зброю і вимагати воювати з власним народом? Чи будуть їх змушувати рити окопи, виконувати чорнову роботу і розстрілювати за непокору?

Під час презентації моніторингового дослідження, підготовленого Кримською польовою місією з прав людини на основі матеріалів, зібраних місією у липні-серпні 2014 року «Шість місяців потому: згортання прав та свобод людини в Криму» Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зазначила, що через штучні ускладнення при подачі заяв про бажання залишити громадянство України, за законодавством Росії українські громадяни автоматично набули громадянства РФ, що є відвертою дискримінаційною практикою. Серед цієї категорії громадян України особливими є порушення прав осіб, які перебувають на півострові у місцях позбавлення волі, адже, засуджені українськими судами, вони мають відтепер відбувати покарання за російськими законами. За словами Валерії Лутковської, на адресу Уповноваженого вже надійшло від таких осіб понад 400 скарг з проханням сприяти у переведенні їх для відбування покарання на територію материкової України. Під час проведення презентації Валерія Лутковська звернулася до впливових міжнародних організацій з пропозицією створити спеціальну міжнародну місію для здійснення постійного моніторингу за дотриманням прав і свобод людини в АР Крим, насамперед, представників національних меншин.

Володимир Ажиппо, колишній працівник ДПтСУ, експерт в галузі прав людини поділився своїми враженнями: «Я не знаю, що робити в цій ситуації. Тільки чекати, що «нова влада» вирішить робити з колоніями і СІЗО. При цьому, на мій погляд, в Криму ситуація була набагато благополучніше. Там тільки прапор помінявся, а влада, і кримська, і місцева залишилася та сама. Звичайно ж, з’явилася проблема фінансування колоній, але її якось вирішили. В усякому разі, голоду не було. В Криму проблема не в колоніях, а в їх мешканцях, які, образно кажучи, не бажають завтра опинитися на Колимі. А на Донбасі все по-іншому. І проблема навіть не у відсутності центрального фінансування колоній. Зараз в Україні, де окупацією і не пахне, цього фінансування немає. Немає, і все. Колонії якось виживають за рахунок власних виробничих потужностей, а СІЗО увійшли в роль жебраків, просять кошти у місцевої влади і якихось сумнівних спонсорів. Із Києва гроші надходять тільки на зарплатню співробітників, без будь яких, звичайно, «залишків» у вигляді надбавок, доплат і премій. Є в цьому і чорний гумор: бюджетні кошти не розкрадаються. У зв’язку з відсутністю предмету розкрадання. Біда донбаських колоній в тому, що у зв’язку з воєнною розрухою виробництво стоїть, продажу і бартеру не має. Придбавати продукти немає за що і ніде. А що стосується дотримання присяги деякими начальниками на Донбасі, то, думаю, їм це не складно зробити. Їх основна задача – забезпечення ізоляції злочинців – не має відношення до політики, в тому рахунку і політики ДНР/ЛНР. Тюрми потрібні будь-якій владі. Ось тільки зарплатню їм ніхто не сплачує. Ні Україна, ні самопроголошенці. Персоналу системи, звичайно, не позаздриш. Але, кому на Донбасі зараз можна заздрити? А запровадження місії, це хоч і дуже повільний процес, але єдиний шанс хоч якось вплинути на тупикову ситуацію. Я готовий прийняти участь в ній як експерт і переговорник. Вважаю, мені буде легше розмовляти із чиновниками, і з засудженими, ніж комусь іншому».

З цього приводу, звертаємося до української влади, насамперед до Міністра юстиції, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини виступити з ініціативою і звернутися до впливових міжнародних організацій з пропозицією створити спеціальну міжнародну місію для здійснення постійного моніторингу за дотриманням прав людини та основоположних свобод в Донецькій і Луганській областях. У результаті цієї місії, крім іншого, має бути вирішене питання захисту прав людини, як персоналу, так і осіб, що перебувають під вартою в закладах ДПтСУ відповідно до рішень національних українських судів.

Контроль над більшою частиною промислових підприємств Донбасу, без мільярдних вугільних дотацій та інтеграції в виробничі ланцюжки, не дає регіону шансів на самостійність і тим більше процвітання. Це факт.
Перемир’я, прийдешні дострокові місцеві вибори в районах, контрольованих бойовиками самопроголошених ДНР і ЛНР, і в цілому реалізація закону про особливий статуc окремих районів Донбасу роблять актуальним розмови про існування і виживання даних територій у разі, якщо, як багато хто вважає, вона стане невизнаною республікою.
З Кремля нас намагаються переконати в тому, що території контрольовані сьогодні сепаратистами вже незабаром влада РФ має намір перетворити на процвітаючий самостійний регіон, який, на тлі економічного занепаду «великої України», буде демонструвати перевагу проросійського шляху розвитку. Але ніхто не говорить про те, чи є до подібного перебігу подій хоч найменші передумови.
Контрольовані сепаратистами райони, безумовно, величезний промисловий центр країни. На відносно невеликій території країни видобувається майже половина всього українського вугілля. Найбільші шахти розташовані в Ровеньках, Свердловську та Краснодоні.
Але нинішня утопічність всіх вугільних підприємств регіону полягає в тому, що стабільний розвиток шахт можливий тільки за однієї умови - наявність ресурсів для дотування шахт в тих обсягах, в яких фінансувала їх Україна до перевороту. Без виконання цих умов вугілля буде просто неконкурентоспроможним. Звідси випливає мільйон відповідних економічних і соціальних питань, які, перш за все, будуть актуальні для територій «особливого статусу».
В цілому самопроголошені республіки володіють солідним економічним потенціалом на одиницю площі. Але використовувати його буде дуже непросто. А за умови безперервних запеклих боїв на територіях, де знаходяться стратегічно важливі підприємства необхідні для теоретичного подальшого розвитку територій «особливого статусу», розвиток ЛНР і ДНР неможливий апріорі. Хоча б, тому що багато підприємств зруйновані або законсервовані (причому виведення їх з консервації пов’язано з величезними витратами). Хто буде за все це платити - незрозуміло. Якщо ДНР - ЛНР підуть у самостійне плавання, то єдина, хто це може зробити, - Росія. Але чи захоче?
Одна з основних проблем в ДНР, ЛНР - відсутність до сих пір навіть подоби якогось державного управління. Не кажучи вже про управління економікою і фінансовою системою. Все господарське життя там налаштоване на українських законах і поки не видно навіть близько, хто саме в керівництві сепаратистів міг би зайнятися організацією самостійнним управлінням.
Про те, як живуть прості люди на окупованих територіях в, так званії молодії республіці ЛНР, нам розповіли самі жителі невеликих містечок підконтрольних бойовикам. Місто Краснодон Луганської області сьогодні перебуває в самому тилу сепаратистів - всього в семи кілометрах від кордону з Росією і в 50 від Луганська. Саме це місто для терористів є стратегічним - саме через цей прикордонний населений пункт перекидається більша частина військової техніки в луганському напрямку ось вже більше півроку.
«У нас не стріляють вже давно. У місті відносно спокійно, навіть не дивлячись на те, що часто можна побачити проїжджаючу військову техніку і озброєних людей, явно не слов’янської зовнішності», - розповідає житель Краснодона Сергій. - «Але до підписання перемир’я був справжній кошмар - щоночі через місто йшла техніка в бік обласного центру. Її було стільки, що навіть не злічити. Звуки від проїжджаючих бронемашин, танків, вантажівок не давали спати всю ніч. Колони рухалися переважно в бік Луганська. Центр міста під час бойових дій практично не постраждав. Тут про війну нагадує лише один зруйнований снарядом будинок. Найбільше, кажуть місцеві жителі, постраждали окраїни Краснодона. Деякі селища, зокрема, Молодогвардійськ, сильно зруйновані», - додає він.
На тему бойових дій в цілому в Краснодоні говорять мало. Зараз тут інша проблема, яка більше за всіх інших турбує місцеве населення - безгрошів’я.
Люди з травня місяця не отримують пенсії, заробітну платню, багато хто втратив роботу. Роботи немає, рятує тільки город (тих в кого він є) і то, якщо вдається продати з нього на ринку хоч щось. Полиці в магазинах Краснодона спорожніли давно. Єдине місце, де можна купити в достатній кількості продукти - це ринок. Але для походу туди немає грошей. Приміром, десяток яєць коштує 20 гривень, хліб від 5 до 9 гривень (обмежено - одна буханка в руки), м’ясо - 120-130 гривень за кілограм. За деякими даними в цьому маленькому провінційному містечку від голоду померло вже п’ятеро людей!
Однак, виходячи з дій бойовиків, що розташувалися на території Краснодона, можна зробити висновок, що скоро закриється і ринок. Бойовики випустили указ, що всі торгівельні точки повинні платити в їх казну на соціальні потреби, начебто як населення, по тисячі гривень податку. Підприємцям, які відмовляються, погрожують конфіскацією товару, штрафом від 30 тисяч гривень, а в деяких випадках навіть розстрілом.
На розпитування про гуманітарну допомогу краснодонці тільки посміхаються. «Кажуть, їхала до нас гуманітарна допомога, та тільки щось так і не доїхала. Бачили ми колону білих КамАЗів з Росії, але, вони мимо проїхали - шиш нам, а не макарони. Про нас забули як українська влада, так і інша сторона, яка обіцяла манну небесну, відразу як прийде ЛНР »- каже пенсіонерка Ганна Єлісеєвна.
Про безчинства місцевих бойовиків краснодонці можуть розповідати нескінченно. Найшкідливіше - постійне пияцтво представників ЛНР і всі витікаючі з цього наслідки, такі як мародерство, бійки на вулицях, погрожування зброєю і т.п. Серйозні перебої в Краснодоні з водою і електроенергією. Але якщо від першої проблеми людей рятують колодязі, то до другої доводиться просто звикати. Тотальний дефіцит медикаментів. Їх у місті просто немає де купити. За ліками краснодонці їздять в Росію - благо до кордону всього сім кілометрів. В аптеках не знайти навіть примітивних анальгетиків, не кажучи вже про антибіотики. Але це самі мінімальні проблеми, з якими зіткнулися в місті.
Повальна так звана «націоналізація» підприємств. Таким діям незаконної влади ЛНР вже піддався Краснодонський міський пологовий будинок. Представники ЛНР одним днем звільнили всіх співробітників, націоналізували підприємство і тим же днем всіх співробітників, які схвалюють подібні дії, прийняли на роботу, всіх інших звільнили. На яких підставах, згідно якого законодавства, чому і як воно буде далі - всі ці питання залишилися без відповідей. За підсумком всіх цих дійств працівникам вже «Краснодонського міського пологового будинку республіки ЛНР», повідомили, що підприємство молоде, в новій республіці ще занадто складна ситуація, тому ні про які виплати заробітної плати в найближчі місяці мова йти не буде.....
Ось і виходить, людей залишили напризволяще, на самовиживання. Такий собі природний відбір. Українські закони на цій території не діють, а закони ЛНР швидше нагадують беззаконня 90 - х..... Як вижити пенсіонеру чи працюючому, але не отримуючому заробітну плату, середньостатистичному городянину - невідомо .... 

У спресованому інформаційному потоці останнього часу малопоміченою в Україні просковзнула новина про комуно-церковний обмін нагородами у Москві.

За повідомленням  телеканалу «Дождь» (http://tvrain.ru), там найвище церковне начальство вручило головному російському комуністу орден РПЦ, отримавши натомість пам’ятну медаль від комуністичної партії Росії.

Здавалося б, до нас ця подія особливого стосунку не має. Та комуністична ідеологія, на жаль, досі присутня і в політичному житті України.

А російський комуністично-церковний обмін люб’язностями ніби затушовує ті злочини, котрі чинив тоталітарний комуністичний режим проти православної церкви, її віруючих, як, до речі, і решти церковних конфесій.

Отже, виходить, що такі московські новини й цього разу «б’ють» по Україні - по нашому сьогоденню, по нашому минулому…

Повалений хрест

Той хрест, який повалила комуністична система, стояв у моєму рідному селі на Вінниччині, якраз на в’їзді до нього, на перетині доріг.

Саме його історія чомусь згадалася, коли побачила оту інформацію про нагородження керівника російської комуністичної партії церковним орденом.

То сталося у період «атеїзму» в 30-х роках. Більшовицьке керівництво активно взялося до руйнування всього, пов’язаного з вірою і церквою. Зносили й ті хрести, що стояли на перехрестях доріг.

Коли дійшла черга до нашого сільського, витесаного з каменю, хреста на його захист стала громада. Беззбройні сільські дядьки оточили хрест і не давали зруйнувати.

Кров тоді, на щастя, не пролилася. Більшовицьких запопадників вдалося якось переконати. Хоч хрест таки прибрали. Самі селяни обережно викопали і перенесли на сільське кладовище.

Тільки в незалежній Україні на в’їзді до села було знову встановлено вже новий хрест, як і на перехресті вулиць у самому населеному пункті.

Але це тільки одна історія. За різними даними, зокрема http://reabit.org.ua, до кінця 1930-х років в Україні закрито майже вісім тисяч церков, або близько 80 відсотків усіх діючих храмів. Постраждали  й десятки православних монастирів. Деякі за роки радянської влади взагалі були практично стерті з лиця землі.  В Україні не залишилося діючих єпископів православної церкви.

Розгул войовничого атеїзму продовжувався й у 1960-1970-х роках. Тоді в Україні щорічно закривали до п’ятдесяти православних храмів.

Та церковна нагорода, якою в Росії нагородили головного комуніста, має назву ордена «Слави і честі». Можливо, у сусідній державі у комуністів й, справді, хороша слава. Можливо, там не знищувалися церкви, а священики не засилася на Соловки. Можливо…

В Україні ж – ось така: гірка, руйнівна, безчесна. Погана слава…

Відмовити у праві на життя

Комуністична система нищила церковні стіни. «Червоні жорна» безжально перемелювали людей. Тяжкі поневіряння випадали на долю багатьох вірних своєму духовному призначенню священиків – їх виганяли з церков, позбавляли будь-яких засобів до існування. Навіть до життя.

Згадується колись прочитана історія про священика однієї з церков Харківської єпархії отця Сергія (Ніколаєвського). Вигнаний зі своєї парафії, немічний і  важко хворий він звернувся по медичну допомогу до однієї з харківських лікарень. Та лікувати його відмовилися. Так і помер звичайний священик отець Сергій, якому комуністична система відмовила у праві на життя.

Коли в Україні почали відкривати архіви ВЧК-НКВД-КДБ, виявилося чимало документів, не побоюся цього слова, страшних документів, пов’язаних з ліквідацією православної церкви.

Адже віра в українському суспільстві завжди відігравалу значну і поважну роль. А тому  й українське православ’я зазнало значних гонінь та розколу.

Все робилося за наукою вищого більшовицького керівництва.

Наука була такою (далі мовою оригіналу):

«Мое мнение – церковь разваливается, этому нам надо помочь, но никоим образом не возрождать ее в обновленной форме. Потому церковную политику развала должна вести ВЧК, а не кто-либо другой. Официальные или полуофициальные отношения партии с попами недопустимы. Наша ставка на коммунизм, а не на религию. Лавировать может только ВЧК для единственной цели – разложения попов. Связь какая бы то ни было с попами других органов бросит на партию тень – это опаснейшая вещь».

А вчитель – «залізний Фелікс». Адже це  текст записки голови ВЧК Фелікса Дзержинського іншому відомому «чекісту» Мартину Лацису. http://reabit.org.ua

Очевидно, у комуністичному розумінні «чорні воронки», котрі навічно забирали священників і віруючих, тортури в тюремних застінках тіні на партію не кидали.

Відтак до сьогоднішнього дня не відбулося ні каяття за ці злочини прибічників комуністичної ідеології, ні суду історії, хай і заочного, над тими, хто їх скоював.

І наостанок…

Християнська віра, православна у тому числі, вчить терпінню, любові, прощенню.

Можна простити…

Та важко забути, як запопадлива вчителька-комуністка тицяє указкою у помальовані рожевим дитячі долоньки і вичитує нотацію за принесену в школу крашанку.

Бо, за комуністичною ідеологією, диктованою з Москви, Україна не мала права на свій Великдень.

Тож чи треба дивуватися тому, що сьогодні знову безчесними московськими політиками твориться безчинство щодо України, проти всього її народу.

Може, нас знову хочуть позбавити того світлого, що виборювало не одне покоління українців, незалежно від віри і конфесійної приналежності, впродовж століть?

Одна відома всім жінка була дуже залежною від розмов зі своїм дзеркальцем. Час від часу вона тероризувала його питаннями про те, хто на світі всіх миліший.  І якщо б це дзеркало було брехливим та казало тільки приємну неправду, не було б жодного сюжету із вбивствами, зрадами та поцілунками й щасливим одруженням

Донбас як те саме дзеркало. У ньому, хочемо ми цього чи ні,  відображається обличчя України. Таке, яким воно є на момент побачення.

Динаміка образів – красномовна. І печальна.

У серпні в дзеркалі Донбасу Україна була стійкою, амбітною країною. Єдиною, соборною. Красивою була. Вона не кидала своїх. Вона  через труднощі та втрати йшла до перемоги. Вона була впевнена у майбутньому.  Вона щиро обіцяла і навіть щось виконувала.

На початку вересня, коли Донбас було вирішено технічно геттоізувати до кращих часів,  він сам був названий Ольстером, а Україна побачила себе чи то Ірландією, чи то Британською імперією. Образ був непоганий. З давніми асоціаціями, заслуженими зморшками, тривалою традицією  нелегких та до сьогодні вибухових історичних проблем. Щось нордичне було у новому портреті України.

Але корону Україна приміряла недовго. Політичний вітер помінявся. Заклик: «Усі на вибори!» затьмарив розум самим досвідченим політикам й експертам,  і Донбас був проголошений … Сербською Крайною.

Україна в цьому дзеркалі знову виглядала непогано. В ролі Хорватії вона нібито готувалась до масштабного, але відкладеного у часі воєнного стрибка.  Не просто зараз, як це було у серпні, однак вона все одно планувала перемогу, дивилась на свої нові, не дуже ще розкачані м’язи, планувала для себе тренування та дієти і вся просто палала від передчуття відкладеного спасіння свого підступно відрізаного тіла.

Зараз концепція помінялась знову. Тепер кинутий та проклятий, засміяний та таврований у якості зрадника Донбас проголошено … Північною Кореєю. Тою самою країною, яка впевнена, що виграла чемпіонат світу з футболу, бо так сказали по телевізору.

Відповідно, Україна тепер бачить себе як Корею Південну. Квітуча, заможна і немилосердно прекрасна. Кордон, колючий дріт й економічна прірва. Там – гетто та результат нелюдського соціального експерименту. Тут, у новому дзеркалі – реформи та стабільний європейський поступ.

Однак дзеркало не бреше. Не виходить відобразитися Південною Кореєю. Ані реформ, ані люстрації, в Раду йдуть ті самі, що роками продавали країну, зрада та хабарництво у владі прийшли в норму й набули тих самих, домайданних розмірів та форм.

Можна розбити дзеркало. Бо замість Південної  по той бік скла корчить рожі Друга Північна. Така сама, як на Донбасі. Тільки в більш цивілізованих формах.

Мерзенне, брехливе, сите. Вона сміється та поступово знищує все живе та чесне. І зморшки – все ті ж. І вік не сховаєш. Ясна річ, можна услід за злою мачухою вигукнути: «Ах ти, капоснеє скло! Брешеш ти мені на зло! Як рівнятись їх зі мною? Я пиху їй заспокою!»

Однак дзеркало не бреше. Тому  на наших очах закручується новий сюжет про вбивства, отруєння, підлість. Чи будуть поцілунки та щасливий кінець? Чи прокинеться від напівсмерті таврований Донбас? Час покаже…

Мої думки зараз калейдоскопічні. Але мені можна, бо я – донбасобандерівка. Істота, яку не визнають ані в ДНР, ані в Україні. Живу під гаслом: «Ви бачите супліка? Ні? А він – є!» І думки у нього, тобто у мене, є…

От Марш – ідуть люди. В Москві та й Пітері ідуть. В Пермі, Новосибірську – стоять. Десятки тисяч людей. Жовто-блакитні прапори. Слова, що вигукують ці люди, гріють душу. Місцями сильно. «Путін, не воюй з Україною!», «Україні – мир, Росії – свободу!», «Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла», «Владу – геть!» (з твердим таким «г»).

Однак місцями їх кричалки мене засмучують. Оце, прикладом, «Путін – вор!». Ну, і для кого новина? У нас був свій крадій, але хто про це згадував? Ніхто. Бо ми одразу виписували громадянину президенту рецепт: «Янукович – підарешт!».

Впевнена, що «Путін – подарест!» звучало б так само: трохи нахабно, трохи по-вуличному, але цілком конструктивно. Звісно, що поганяло, яке приклеїли Путіну харківські фанати, не переплюнеш. Однак для ліберальної російської інтелігенції мало би бути слово, які вони б не стидались вигукувати в сімейному колі. «Подарест» – дуже хороше слово. Тим більше, що воно не констатує реальність, а програмує майбутнє.

А от гасло «Хунта – в Кремлі, в Україні – брати!» мене засмутило. Мій чоловік, теж донбасобандерівець, каже, що одружуватись треба на сироті. Дивлячись на цих «братів» я з ним цілком погоджуюсь. Ну, які до біса брати? Брати були би вже в Україні – у батальйонах «Донбас», «Дніпро», чи «Азов». Брати виходили б маршем не раз на п’ятирічку, а стояли б на Красній площі кожного дня. Брати за півроку зґвалтування родичів вже б навчилися створювати коктейлі Молотова, колупати бруківку та запалювати шини навколо Кремля.

Я кажу це зі знанням справи. Бо Донбас під час Майдану був міні-копією РФ. Така собі вічно чорна сторона світу, такий самий Мордор з проклятими ментами та зрадниками. Але кожного дня десять-двадцять-трицять людей виходили на донецький Майдан. Кожного дня. Серед тітушок, ригів, товаришів з органів безпеки та безкінечних погроз. Бо – брати.

А ці люди – ні. Росіяни як громадяни РФ не були і не є нашими братами. Окремі люди із окремими прізвищами – так. А назагал – ні. Дякую, але не треба

От ще цікавенна річ. «Акцію завершено, проходьте до метро», – лунає голос одного з «адміністраторів» маршу. «Акцію завершено», а війну? Обожнюю такі ввічливі протести, де і рук не забруднено, й мети не досягнуто…

Так і чую: «Агов, Майдан, акцію завершено, проходьте до метро…». Пам’ятаю, як один з сьогоднішніх керманичів держави намагався щось таке чинити. А після реакції «народних мас» відразу зголосився на «кулювлоб». Іноді думаю: і де та куля? І де той арешт Януковича? І де ми всі…

З іншого боку Москва вигукувала й правильні слова. «Слава Україні!» – починав хтось з натовпу. І люди дружно кричали у відповідь: «Героям Слава!»

Свого часу мої донецькі та луганські друзі казали, що «не зовсім готові сприймати той бандерівський лозунг як свій».

Час та події 2013-2014 років це виправили. Коли пролилась перша кров невинних, коли в людей полетіли перші кулі, коли холодною водою заливали протестувальників на свято Водохреща, коли падали й вмирали брати й сестри – в Києві, а потім і на Донбасі, старий «бандерівський» пароль набув абсолютно сучасного звучання.

Бо «Героям – Слава!» – це слава нам. Тим, хто не злякався. Тим, хто не зневірився. Тим, хто не побіг. Не зрадив. Тим, хто помер. Тим, хто вижив. Тим, хто зі зброєю в руках попри все – захищає Україну. Мене. Й інших.

Один польський письменник, відповідаючи на ці мої роздуми, сказав, що для вуха поляка «Слава Україні! – Героям Слава!» – нестерпний біль, який ґрунтується на тривалій історичній пам’яті протистоянь. Але зараз він, поляк, так само, як і я – донбасобандерівка, чує в словах інший, новий зміст, який дорівнює подвигу.

«Слава Україні! – Героям Слава!» – вигукує тепер  Польща.

І от зараз – Москва.

Слава Україні, бо Україна дала можливість їм, тим, хто не втратив мозок та сумління, побачити в собі героїв. І, може, стати ними. Героями.

Однак ще не сьогодні. Бо Марш скінчився, а війна йде. Війна Росії проти України.

І я не знаю, чи то дякувати тим, хто «на марші» чи сказати їм ввічливо: «Спасибі, не треба… Бо трохи запізно… Запізно та безрезультатно».