Бюлетень "Права Людини", 2014, #28

Про початок конфлікту українські правоохоронці воліють говорити в неофіційних бесідах.

Про те, як починався Луганський сепаратизм, роль у цьому місцевих "еліт" та тактику Росії кореспонденту INSIDER розповів один із офіцерів СБУ, який у той час працював у Луганському обласному відділені СБУ. Редакція не називає його ім’я у цілях його особистої безпеки.

Мені заборонено спілкуватись з пресою. Після того, як інтерв’ю з’явиться у ЗМІ, воно буде прийнято до роботи спеціально навченими людьми. Мене буде деанонімізовано та викрито спеціалістами служби внутрішньої безпеки СБУ та спецслужбами сусідньої країни з усіма відповідними наслідками. Тож почнемо?
Назвімо мене, скажімо, "Георгієм".
Шостого квітня із захоплення у Луганську нашого обласного управління остаточно закрутилось усе на Сході. Потім був Слов’янськ, Донецьк. Ми подали поганий приклад, і з нас усе почалось.
Якраз тоді я був дві доби на чергуванні. Дві доби не спав, але все виявилось дарма. Ми підготували інформацію про те, як нас будуть захоплювати, і так все і сталось.

За деякий час до 6 квітня
Усе, що відбулось на Донбасі – це спроба місцевих еліт залишитись при владі, спираючись на підтримку зовнішніх сил. Останні, тобто Росія, при цьому вирішує свої питання.
Наш відділ займався діяльністю ФСБ на нашій території та інформаційною діяльністю Партії регіонів у Луганській області.
Свого часу ми доповіли "нагору", що якщо на Луганщині щось і буде відбуватись, то організовувати це буде місцевий осередок Партії регіонів на чолі з Олександром Єфремовим. Це людина, яка дуже міцно і впритул контролює усю область. Вся політична еліта і органи влади були "під ним".
Єдине, чого регіонали на Луганщині боялися – це СБУ, тому що ця спецслужба підкоряється безпосередньо Президенту.
Міліція ж, мало того, що підпорядковується Уряду, вона ще й зазвичай працює у тісній зв’язці з місцевою владою, на відміну від СБУ.
Тому, як я розумію, було розроблено план, у першу чергу, захоплювати нас, а потім уже всі інші органи влади.
Пішли ці всі "Антимайдани", потім "Луганська Гвардія". Ми знаємо цю схему, доволі непогано розбираємося у місцевому політичному бомонді, доповіли, що це все може дуже погано завершитись.
Ще у березні був штурм ОДА. Регіонали організували захоплення облдержадміністрації, яку самі ж і очолювали.
У принципі, регіонали вирішили відіграти Майдан на 180 градусів. На Заході майданівці захоплювали державні установи, на Луганщины теж саме робили люди з антимайдану.
Конкретніші рухи у області почалися з того, що "луганські партизани", вони ж "народне ополчення" а по факту – актори, заливали на Youtube відео, де у масках, з автоматами, погрожували "укропам", яких вони збираються "перемочити". У них ще Дмитро Стешин з російської "Комсомольської правди" брав інтерв’ю.
Взагалі, ми знаємо, що російські журналісти – це не просто журналісти. Журналістська діяльність – це відмінне агентурне прикриття. Список заслуг та біографія Стешина свідчила про це.
Заступник голови місцевої Партії регіонів, Родіон Мірошник, і люди, близькі до нього, організували візити російських журналістів, того ж Олександра Коца та Стешина. Останні нібито випадково знаходять ополченців, поїхавши за місто, беруть у них інтерв’ю. Можете собі таке уявити?
Звісно, "ополченці" були не звичайними людьми, один з них був прямим підручним Мірошника "для доручень".
Відео з ополченцями було фейком, але країна заплатила за нього високу ціну. Цей ролик – класика "гібридної війни", а прийом називається "Виринаюча війна".
Людей готують до того, що зараз буде війна, і коли люди в це вірять і ретранслюють, готові до її початку у реальності – вона починається. Для цього достатньо кільканадцять добре проплачених людей, і ще масовку побільше – з дрібнішою оплатою.

За добу до…
Вранці 5-го квітня увесь двір Луганської СБУ був забитий "Альфою". Перевдягались, знімали амуніцію. Їх було близько 150 бійців, вони приїхали з усієї України.
"Альфа" приїхала на обшуки і арешти потенційних сепаратистів у Алчевську, Стаханові, Луганську.
Причиною масових затримань та оперативних дій у тому числі стали ті самі відеоролики зрежисовані командою місцевих регіоналів, які зображали нібито озброєних "ополченців", які погрожують з екрану "перемочити укропів".
Більшість проведених у ніч на 5-те квітня обшуків були нерезультативними. Затримали людей, дуже дотично пов’язаних з сепаратистським рухом, а то й непричетних. Таке враження, що розрахунок був на те, аби підняти обурення, мовляв "От, карателі! Влаштовують репресії! Треба підійматись проти них!".
Я не знаю, навіщо деякі наші співробітники повелись на таку вказівку новопризначеного Олександра Петрулевича з цими обшуками, а це була його вказівка.

Чи він навмисно хотів пустити людей помилковим слідом, чи він ідіот – мені невідомо. Упринципі, якщо людина генерал, то це не заважає йому бути ідіотом.

Ми тільки допомогли такими своїми діями сепаратистам, розбурхали ситуацію.
Окрім того, в управління було завезено дуже багато зброї. З якою метою? Для Нацгвардії чи ще для когось? У нас був пристойний арсенал, але мало хто підозрював про нього, принаймні оперативні співробітники були не в курсі.
Отже, ми очікували якоїсь реакції на ці затримання та обшуки, було напруження. Ми думали, що вчергове буде якийсь "штурм", ну такий, несерйозний, коли гупають в двері управи, ми запрошуємо парламентарів тощо.
Але у цей момент відбулись події у Алчевську. Кілька годин після цього було затишшя, вони вочевидь не знали що робити далі, ймовірно очікували ескалації з нашого боку.
Тим часом ми уже доповідали нагору – ми дуже погано спрацювали на випередження, і зараз все почнеться. І тоді, буквально за 6-8 годин вони виклали ролик на Youtube, де "ополченець" знімає маску, і каже "я- Болотов, я закликаю усіх громадян…".
До цього Болотов ніде не світився. З того відео з "повстанцями", які погрожували "укопам" ми встановили одного лише з чотирьох.
Ниточка від Болотова тягнулась до Івана Шердеця, регіонала, голови обласної організації "афганців". Від Шердеця ж зв’язок тягнувся до Єфремова, що ще раз підтверджує, що він чудово знав, що там відбувалось, і більш за те, банально керував цим.
О 12 ночі ми доповіли інформацію про Болотова і його зв’язках, адресах, керівництву і очікували що "Альфа" його пов’яже. Але за ніч "Альфа" так нікуди і не виїхала.

6 квітня. Луганськ.
О 8 ранку 6 квітня у місто почали з’їжджатись автобуси з "протестуючими-сепаратистами". Звозили з області робітників, шахтарів.
Раніше ДАІ блокувала масове звезення людей в Луганськ, але чомусь не цього дня. Обласна Державтоінспекція, як і вся міліція, підкорювалась тоді Володимирові Гуславському, і я не уявляю, щоб хтось міг за його спиною керувати начальником ДАІ.

У місті ж вранці почали організовувати мітинги, "афганці" одразу прийняли на груди по 150 грам, пошикувались у колону, пішли нас штурмувати. Прорвались через кордон міліції.
Пізніше самі міліціонери звертали нашу увагу на те, що кордон був вибудуваний саме таким чином, аби його було найлегше прорвати.
Як виявиться пізніше, під час штурму, міліція не отримає команди захищати будівлю СБУ. В Інтернеті є відео, де міліціонер прямо каже "Немає ніг – нема шоколадки, не було команди захищати".
А якщо не було команди захищати – значить, була домовленість управління зливати.
Опівдні пролунала бойова тривога. На цей момент головний вхід був заблокований натовпом.
Здавалось би, час отримати зброю. Але її нам не видали, як і спецзасоби. Ні світлошумових гранат, ні газових, ні броніків, ні кийків, ні табельної зброї – нічого.
Наш безпосередній керівник – один з небагатьох - наказав підготувати секретні документи до знищення. Це було дуже правильне рішення, інакше усі оперативні справи, агентурні розробки потрапили б до рук північних сусідів.
Чи готовий був я відкривати вогонь по людях? Я – військовий, і повинен бути готовий до того, аби стріляти у поганих хлопців, інакше як можна працювати у спецслужбі? Принаймні, я був готовий, що доведеться відстрілюватись.
Незважаючи на те, що фасад трохи підсмалили та побили вікна, будівлю все одно можна було утримувати – були добрі броньовані двері, наварені захисні щити.
Колеги були налаштовані по-різному. Від повної байдужості до настроїв на кшталт "Треба щось з цим робити, відбиватись якось". Тим більше, будівлю було б не так просто захопити – це типова будівля КДБ, з високим парканом, з колючим дротом.
У той момент діяти була готова все ж більшість, якби надійшла бодай якась команда чи напрям дій. Однак керівництво вочевидь чекало, поки само "розсмокчеться".
Після першого штурму натовп почав вимагати, аби випустили затриманих. Приїхав головний міліціонер Гуславський, протестуючі разом з ним поїхали до СІЗО, і затриманих випустили "на вимогу народу".
А після цього розпочався другий штурм, яким нас і вибили з будівлі. Перший поверх відчайдушно боронило чоловік з 30 особового складу, але за відсутності не те що зброї, а й навіть спецзасобів, ця затія заздалегідь приречена.
Протестуючі вирвали грати, до начальника управління пішли парламентери, тим часом штурм тривав. Ледве відтіснили натовп з внутрішнього дворику – а штурмувальники вже вилізли і на другий поверх.
У цей момент голова обласного управління СБУ Олександр Петрулевич наказав роззброїти чергову службу, аби "не провокувати людей". Випадок просто безпрецедентний, у прапорщиків та чергового офіцера завжди є табельна зброя.
Співробітники на свій страх та ризик виносили документи на собі.
У згаданій зброярні була не лише звезена зброя, але й здані "Альфою" за наказом їх стволи.
Зброярня була замінована на випадок штурму – при підриві будівля би завалилась, але тоді би точно арсенал не дістався нікому, однак підриву так і не було здійснено.
Я не знаю, чи буде прапорщик давати свідчення проти генерала, але Петрулевич наказав одному з працівників, «взяти ключі і відімкнути для цих людей зброярню». А що з мінуванням? А ключ на підрив тільки у Петрулевича. Підриву не відбулось.
Керівництво ж було зайняте власною втечею– пакувались, виганяли машини. Петрулевич сидів у своєму кабінеті. Його заступник, бігав по управлінню і кричав всім, хто намагався знищити секретні документи, що «усі підуть під суд, трибунал, розстріл».
Команд про утримання будівлі чи оборону, чи взагалі будь-яких команд особовому складу не надходило.
У той же час накази мали бути прості, і великого розуму не потребували – вивезення або знищення зброї та документів. Інакше кому ми їх лишаємо, якщо покидаємо управління?
Чорт з нею, з будівлею – шифрувальні машинки та спецтехніку можна побити. Натомість вона дісталась ФСБ.
Після захоплення Луганського обласного управління СБУ бойовики у інтерв’ю повідомили, що бронежилети та зброю їм дозволив взяти особисто начальник СБУ, який «достойно тримався», і якого бойовики уже увечері після захоплення управління відпустили. Терористам дістався арсенал зброї, зібраний з усього району, та секретні документи.
Свої дії сепаратисти пояснювали так – захоплюють будівлю, аби була "народна влада", аби не було "фашистів та укропів".
Серед штурмуючих пізніше, після перегляду відео, виявили колишніх співробітників правоохоронних органів та російських військових, перевдягнутих у цивільне. Однак, не вони керували захопленням. Очевидно, їх завезли, бо вже тоді був подальший план про захоплення наступних установ, вивішуванню над ними російських прапорів.
Основною ж масою були місцеве населення, звезене з довколишніх шахт, воїни-афганці, а також певна частина маргіналізованих шарів населення.
Однак, варто додати, що штурму сприяла певним чином міліція. Один з керівників штурму проходить по агентурним спискам як міліцейський агент.

Нерішучість
У наступні дні Андрій Парубій намагався організувати штурм управи, аби відбити її назад. Його помилка була в тому, що він пропонував штурмувати взагалі без підготовки укріплену будівлю, в якій сиділи люди з кулеметами.
Мало того, що сепаратистами був захоплений значний арсенал зброї, за ніч вони ще стягнули в очеплення людей та журналістів. Аби, коли розпочнеться штурм, люди прикривали бойовиків тілами і це все знімалось для телебачення – мовляв, от, карателі з СБУ розстрілюють мирних людей.
"Альфа" штурмувати відмовилась – і правильно зробила. Інакше б тоді у нас не було зовсім ніякої "Альфи".
Парубій також пропонував сепаратистам гроші, аби вони покинули будівлю. Начебто пропонував 100 тисяч доларів. Але як це може бути цікаво людям, які тільки зброї захопили мільйони на три?
Найоптимальнішим варіантом було б блокувати будівлю: відімкнути воду, світло, газ, каналізацію, відвести людей, потім напевне можна було б і кришити будівлю – хоч авіацією. Інакше ніяк. Там товстезні цегляні стіни, укріплений район.
Однак, цей сценарій дуже жестяковий. А наше керівництво не полюбляє таких.

Попередження
За кілька тижнів до подій 6 квітня було зміщено з посади начальника відділу внутрішньої безпеки. Взагалі цей відділ був практично не працюючий на той момент.
За 4 дні до захоплення ми написали документ про активність у соцмережах – туди активно закидувались повідомлення про те, що управління потрібно захопити. Описувалось, як саме. Пізніше ми вирахували, що це були фейкові аккаунти, через які робило "вкидування" ФСБ.
У ньому розписувалось, що потрібно роззброїти "Альфу", попереду пустити жінок та дітей.
Пише якась, умовно, "Маша Іванова" буцім-то з Луганську у себе на стінці таке, а ми бачимо, що аккаунт з Москви чи Пітера публікує дописи свої.
Начальнику обласного управління доповідали про небезпеку захоплення двічі. На інформацію не відреагував.
Ми доповідали Петрулевичу регулярно, що у першу чергу потрібно відсторонити від посади Мірошника. Він був заступником голови обласної організації Партії Регіонів, з Єфремовим працював з 2005 року, - і одночасно був гендиректором Луганської обласної телерадіокомпанії. Звідти вся антиукраїнська пропаганда і запускалась. Плюс у них була мережа блогерів, журналістів, свої сайти, які це все підігрівали

Ми також писали шифровки Наливайченку з проханням прибрати цього Мірошника з посади за такі справи. Якщо неможливо, мовляв, на нього кримінальну справу завести – то хоча би через Нацраду з питань телебачення і радіомовлення зняти його з посади. Останні розводили руками – "неубиваєма", мовляв, людина, не можемо його зняти, ніяких можливостей для цього.

Хто винний?
Що ж до самого Петрулевича, то одразу після Майдану саме він був призначений новим начальником СБУ у Луганській області. Сказав, що будемо вичищати авгієві конюшні спецслужби, боротися з корупцією.
Він приїхав з своїми заступниками, вони тут імітували бурхливу діяльність. Аналітика їх не влаштовувала, "давайте шпіонів, треба виконувати план!". Деякі співробітники радо грали в цю гру, підсовуючи йому в якості "впійманих шпіонів" ледь не звичайних людей.
Наливайченку про ситуацію доповідали, він був у курсі, усіх все влаштовувало.
Окрім того, Петрулевич постійно влаштовував "чехарду" з кадрами. Звільняв і призначав людей постійно. До речі, на 7 квітня була запланована чергова масова ротація – з перепризначеннями усіх керівників аж до найнижчого рівня.
Подальша доля Патрулевича мені невідома. Одні кажуть, що після подій 6го квітня його призначили кудись у Львівську область заступником, інші кажуть, що він під судом в Одесі.
У нас досі у колективі не дійшли висновку, хто такий Петрулевич – Кім Філбі №2 чи просто ідіот. Кім Філбі - це відомий агент КДБ СРСР, який працював у Мі-6 у відділі по Радянському союзу. І коли британська розвідка зробила великі успіхи у роботі по Совку, Філбі отримав завдання нівелювати ці здобутки. Як це робиться? Як не просто очолити спецслужбу, а паралізувати її роботу? Потрібно завантажити людей дурною роботою. Це називається "перемкнути увагу на негодящій об’єкт”
По-хорошому, вичищати авгієві конюшні треба було починати з Мірошника, з депутатів облради, з того ж Єфремова. А в нас так заведено, що депутатів, а тим більше нардепів, не можна чіпати. І що ми бачимо?
Схема їх роботи була дуже проста –кожен взяв собі по округу. Дунаєв, колишній мер Лисичанська, постачав та надавав підтримку Лисичанським бойовикам, Сергій Горохов – постачав продукти, окрім того, людей з його заводів змушували після змін іти стояти оточенням довкола захоплених будівель.
Ми також маємо інформацію про те, як це все фінансується – і з території РФ, і місцевою політичною елітою, що значно цікавіше.
І з Києва теж є вказівки сепаратистам, від деяких нардепів - Єфремова, Віктора Тихонова, Горохова, до прикладу.
У Тихонова більш ідеологічна роль, він не сильно фінансує. Здебільшого зав’язано усе на Єфремові та його помічниках - Горохові, Олегу Гончарову. Частково, певно, Володимир Струк намагався створити своє «ополчення», яке б підкорялось особисто йому.
І якщо по Царьову бодай кримінальну справу, то Єфремов спокійно ходить по столиці, - як і Струк, Сергій Горохов, Тихонов, Сергій Дунаєв та інші. Сподіваюсь, лише поки що.

Инсайдер

З урахуванням тривожної тенденції викрадень і погроз щодо кримських татар в останні кілька місяців обставини цих епізодів повинні стати предметом ретельного розслідування. Починаючи з травня 2014 року по сьогоднішній день як мінімум сім осіб стали жертвами насильницьких зникнень або пропали безвісти в Криму. П’ятеро зниклих - кримські татари, двоє - проукраїнські активісти. Кримські татари в цілому відкрито налаштовані проти анексії Криму Росією. Двоє з числа кримських татар, котрі зниклі в останні дні, не мали ні найменшого відношення до політики. Один з них був знайдений повішеним 6 жовтня. Раніше лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв заявив, що за час окупації Криму Росією пропали без вісті 18 представників кримськотатарського народу.

За останні півроку влада послідовно посилювали тиск на деяких представників кримсько-татарської громади. Вони винесли меджлісу - органу, який представляє кримських татар у відносинах з владою та міжнародною спільнотою - кілька попереджень про так звану «екстремістської діяльності», в тому числі за фактом вивішування над офісом меджлісу українського прапора.

Незаконна російська влада неодноразово погрожувала ліквідувати меджліс. Колишньому та чинному лідерам меджлісу (Рефату Чубарову та Мустафі Джемільову) на п’ять років був заборонений в’їзд до Криму: одному - у квітні, іншому - в липні. У серпні та вересні представники незаконної російської влади провели десятки обшуків в мечетях, школах і приватних будинках кримських татар під приводом пошуку зброї, наркотиків і «забороненої літератури».

З часом представники кримських татар стали зникати без вісти. Протягом останнього тижня травня з інтервалом у кілька днів пропали троє активістів проукраїнської групи, один з яких був кримським татарином. За словами родичів двох із них, в березні у них були конфлікти з загонами «самооборони». 27 вересня зникли двоє молодих людей з числа кримських татар. Останній раз цих кримчан бачили, коли їх заштовхували в мікроавтобус двоє чоловіків у чорній формі.

«Ці зникнення сприяють нагнітанню в Криму атмосфери страху і ворожості щодо всіх, хто налаштований проукраїнськи, включаючи кримських татар, - говорить Юлія Горбунова, дослідник Х’юман Райтс Вотч по Європі та Центральній Азії. - Де-факто влада Криму повинна розслідувати всі версії цих зникнень, включаючи можливість причетності до них парамілітарних груп або російських спецслужб».

Раніше було задокументувано інші порушення з боку сил кримської «самооборони» і напіввійськових формувань в різних частинах півострова, включаючи напади і викрадання відносно проукраїнських активістів, та відзначено, що влада Криму повинна роззброїти і розпустити ці формування та притягнути до кримінальної відповідальності осіб, причетних до порушень. Задокументувано насильницьке зникнення в березні в Криму семи осіб: шістьох в підсумку відпустили, тіло сьомого - кримського татарина з сімферопольського району - було знайдено через 13 днів після викрадення зі слідами насильницької смерті.

27 вересня 18-річний Іслям Джеппаров і його 23-річний двоюрідний брат Джевдет Ислямов, обидва - кримські татари, пропали в селі Сари-Су поблизу Білогірська. За словами батька одного з хлопців, увечері 27 вересня молоді люди пішли провідати дядька Ісляма, який живе неподалік. Близько 19:00 знайомий повідомив сім’ї , що коли він їхав додому, то на дорозі бачив, як двоє в чорній формі обшукують двох молодих людей, заштовхували їх у блакитний мікроавтобус з тонованими стеклами. За словами очевидця, люди в чорному діяли «швидко і професійно».

Абдурешит Джеппаров, батько одного з хлопців, широко відомий в кримсько-татарської громаді, в минулому він був делегатом курултаю - виборного ради кримських татар, а також членом меджлісу. Він розповів, що після зникнення сина до нього додому з висловленням підтримки приходили сотні кримських татар з інших районів Криму. 1 жовтня в Сари-Су приїхав де-факто прем’єр Криму Сергій Аксьонов, який зустрівся з Джеппарова і ще кількома представниками кримсько-татарської громади. Аксьонов, в свою чергу, запевнив родичів, що влада робить все можливе для розслідування всіх зникнень, і заперечував будь-яку причетність так званих «сил самооборони».

За словами Абдурешита, однак, в серпні - вересні влада послідовно посилювала тиск на кримських татар в його районі та проводила допитливі обшуки на предмет виявлення «забороненої літератури», наркотиків і зброї в приватних будинках, мечетях і школах: "Приходять на світанку десятки людей в масках, з автоматами, іноді всю сім’ю кладуть обличчям на підлогу, перевертають весь будинок. З деякими знайомими моїми так було. Що у них за мотиви - не знаю. Знаю тільки, що сьогодні в Криму небезпечно бути кримським татарином".

Часом раніше за інформацією сімферопольської групи з моніторингу прав людини «Кримська польова місія», 22 травня колеги та родичі втратили зв’язок з 24-річним Леонідом Коржем - членом групи проукраїнських активістів «Український народний дім». 25 травня один з лідерів цієї групи Тимур Шаймарданов обговорював зникнення Коржа з пастором з «Армії порятунку» в Сімферополі.

На наступний день 34-річний підприємець Шаймарданов вранці пішов з дому на роботу, і з тих пір його не бачили. Його дружина повідомила, що чоловік збирався в банк, а потім за 8-річним сином до школи. За її словами, вже з 11:00, телефон чоловіка було вимкнено. З тих пір їй так і не вдалося зв’язатися з чоловіком. Всі спроби родичів встановити місцезнаходження Шаймарданова, в тому числі через поліцію, виявилися безрезультатними.

Сім’я Шаймарданова повідомила про його зникнення в поліцію 27 травня, однак кримінальну справу за фактом зникнення було порушено тільки 9 липня. За словами його сестри, слідчий наприкінці липня ставив ій запитання про релігійні погляди Шаймарданова, цікавився, чи читає він Коран і чи вміє стріляти, а також чи знайомі їй «будь-які екстремістські організації». На питання сестри про те, яке це має відношення до справи, слідчий висловив припущення, що Шаймарданов міг відправитися на схід України воювати з ополченцями.

30 травня зник 33-річний кримський татарин Сейран Зінедін з того ж «Українського народного дому». Його родичі і колеги-активісти розповіли, що він активно займався пошуками Шаймарданова.

Мати Сейрана Ельвіра Зінедінова розповіла, що 30 травня син з дружиною були у неї вдома в районі села Строганівка в Сімферопольському районі. Ввечері Сейран сказав, що йому потрібно вийти поговорити з дружиною Шаймарданова про зникнення її чоловіка. За словами Зінедіновой, син вийшов з дому в чому був, не взявши з собою ні гаманець, ні паспорт, ні водійські права. Через півгодини він подзвонив дружині, сказав, що повертається, і попросив підігріти вечерю. Однак в будинку матері він так і не з’явився, а коли дружина спробувала через деякий час подзвонити йому, то телефон не відповідав.

Згодом дружина Шаймарданова розповіла родичам Зінедінова, що вони недовго поговорили на дорозі при в’їзді в село. Він сказав Шаймардановій, що має підстави підозрювати причетність до зникнення її чоловіка кримських «сил самооборони». Розмова тривала 20 хвилин, після чого жінка сіла в машину і поїхала, а Зінедін пішов додому пішки.

Вранці 31 травня родичі Зінедінова повідомили про його зникнення в поліцію, проте кримінальна справа була порушена тільки через два місяці. До початку розслідування слідчий у справі 10 разів змінювався. За словами Зінедіновой, в самому початку жовтня слідчий по телефону інформував сім’ю про відсутність прогресу в розслідуванні: "Слідчі багато питань задавали, про те чи займався мій син як активіст, як він до Росії відноситься, але ні слова - як або чому він пропав. Чотири місяці минуло, а я так нічого і не знаю. У липні у нього народилася донька, він її навіть не бачив жодного разу".

Задокументовано ще два випадки безвісти зниклих молодих людей з числа кримських татар. Эдема Асанова та Ескендера Апселямова. Однак не зрозуміло, чи мають до їх зникнення якесь відношення напіввійськові формування, «самооборона» або інші групи. 25-річний Асанов пропав по дорозі на роботу 29 вересня. Його сестра Феріде каже, що він не займався політикою, хоча іноді обговорював на своїй сторінці в соціальній мережі «ВКонтакте» питання, пов’язані з положенням кримських татар. За словами сестри, Асанов вийшов зі свого будинку в Саках в 8:30, щоб сісти на автобус до Євпаторії - курортного міста приблизно в 22 км, де він працював рятувальником у санаторії.

Його родичі кажуть, що того ранку знайомий бачив Асанова на автовокзалі в Євпаторії. Однак на роботі заявили, що там він так і не з’явився, а коли родичі намагалися додзвонитися до нього протягом дня, то телефон був вимкнений. Спроби родичів встановити його місцезнаходження виявилися безрезультатними. Увечері 29 вересня родина повідомила про його зникнення в місцеву поліцію, яка почала розслідування. 6 жовтня Асанов був знайдений повішеним у покинутій будівлі в Євпаторії. Обставини його смерті залишаються неясними.

23-річний Ескендер Апселямов зник 3 жовтня. Родичі розповіли, що він вийшов з квартири на роботу, але до роботи так і не дістався. Останній раз його бачили близько коли він купував цигарки в магазині приблизно. Спроби родичів встановити його місцезнаходження залишилися безрезультатними. Поліція почала розслідування. Родичі обох зниклих кажуть, що ні вони самі, ні зниклі молоді люди не були активістами і не займалися політикою.

Лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв вважає, що вирішити проблему кримських татар, які залишаються під ярмом Росії, неможливо.
Як неодноразово зазначав Джемілєв, кримськотатарський народ звертався в міжнародні інстанції, посольства, проте все безрезультатно, оскільки російська держава не має ні моральних, ні етичних, ні правових норм. Лідер татар не раз підкреслив, що максимум, чого можна добитися - це послабити пресинг на татар, однак вирішити проблему без звільнення Криму від окупації з боку Росії, неможливо.

У 2008 році в опозиційному російському часописі «New Times» (№4 від 28.01.2008) було вміщено публікацію Валерії Новодворської «Не давайте генералам спички». http://newtimes.ru

Ще тоді російська правозахисниця, світла їй пам’ять, з прозорливістю мудрої, з великим життєвим досвідом людини передрікала, що, почате у Москві ляскання зброєю, ні до чого доброго не приведе.

І, справді, саме від «російського сірника» запалав вогонь війни в Україні. Разом з тим, ця пожежа, спричинена на нашій землі з чужої волі, висвітлила й чимало українських проблем.

Мало не щодня суспільство накриває хвилею то одного, то іншого корупційного скандалу. Тут і  неприваблива історія з продажем армійських сухих пайків США, й інформація про непрозорі тендерні закупівлі майна для армії, і про дорогий євроремонт в одному із штабів, і про продаж армійської техніки у приватні руки, і про генерала, який порадив бійцям здобувати бронежилети у бою…

Взагалі, треба сказати, що останнім часом в Україні слова «генерал» і «генерали» стали мало не лайливими, вживаються на означення військових, помічених у непорядності, у корупції, через кого гальмується прийняття потрібних рішень, здаються інтереси армії і самої України.

Врешті, невтішна ситуація з обороноздатністю країни виникла не сьогодні. Згадую, кілька років тому знайомий хлопчина, повернувшись з лав української армії, розповідав, якою хорошою була у нього служба: разом з іншими солдатами будував дачу для прапорщика. І «дачка» також виявилася «хорошою» - на трьох рівнях.

Інший колишній воїн теж хвалився, що «маршируванням не займався», - разом з хлопцями опоряджували приміщення під магазин для полковникової дружини.

На цьому фоні невинними казочками видаються спогади одного знайомого про службу у радянському війську: їхній прапорщик за бочку оселедців з армійської їдальні виміняв собі човна  для риболовлі.

Пам’ятаю ще й матір, яка бідкалася, що сину, котрий служить в українській армії, доводиться посилати найнеобхідніше – навіть шкарпетки і нижню білизну…

Такими армійські проблеми мирного часу бачили пересічні українці. Але є й офіційна точка зору.

Наприклад, дані аудиту за 2012-2013 роки, розглянуті на Колегії Рахункової Палати України (http://ac-rada.gov.ua), яким було виявлено, що:

«Боєздатна військова техніка і бойова зброя (бронетанкова техніка, бойові вертольоти Мі-24, зенітно-ракетні комплекси, стрілецька зброя і боєприпаси до неї) продавалась приватним суб'єктам підприємництва…»

«Міноборони подавало, а Кабмін затверджував переліки надлишкового майна, до яких включалося військове майно, яке було придатне до використання і перебувало на озброєнні Збройних Сил України, що в сьогоднішніх умовах проведення антитерористичної операції створює ризики його дефіциту і може негативно вплинути на ефективність виконання бойових завдань».

«Відчуження військового майна здійснювалося у Міноборони безвідповідально і безконтрольно, а посадові особи уникали належної відповідальності за невиконання посадових обов'язків, оскільки просто звільнялися з займаних посад.

Діяльність департаменту Міністерства, відповідального за реалізацію єдиної державної політики у сфері відчуження військового майна, у встановлених аудитом випадках містила ознаки корупції».

А ось Звіт Рахункової Палати за 2011 рік (http://ac-rada.gov.ua), у якому зазначено:

«…переважна більшість відомчих підприємств Міноборони здійснювали свою діяльність без урахування потреб української армії. За 2006–2010 роки кількість працюючих підприємств зменшилася на 43, а кількість збиткових збільшилася на 29 підприємств, або майже у два рази. Знищено або припинено роботу 68 суб’єктів господарювання, що становило понад третину від наявної кількості державних підприємств Міноборони. У той час як існуюче у Збройних Силах України озброєння та військова техніка перебували у критичному стані, виробничі потужності більшості ремонтних підприємств були завантажені менше ніж на 30–40 відсотків».

Ось в яких умовах «кувалася» обороноздатність України…

Є також недавно оприлюнений аналіз дотримання прав людини в Україні (Євген Захаров. «Права людини в Україні в березні-серпні 2014 р.: основні тенденції». http://khpg.org).  Крім матеріально-технічних військових проблем, маємо ще й чимало правових.   Скидається на те, що стара ще радянська теза: «Ти не людина – ти солдат»,   цілком успішно продовжує діяти і стосовно української армії.

Тож військові, не маючи відповідного законодавчого, правового забезпечення, не можуть довести свою участь у бойових діях на сході України, а сім’ї полеглих учасників АТО, навіть за підтримки юристів і волонтерів, отримати належні компенсації? Про це говорять правозахисники. Про це говорять волонтери. Але неповоротка бюрократична і достатньо корумпована державна машина не надто оперативно реагує на ці виклики часу.

Крім того, з радянського часу ми звикли до того, що все, що стосується оборони, закрите від суспільства, утаємничене. Можливо, у структурах, пов’язаних з обороноздатністю нашої країни, й виявилося так багато «брудної» корупційної «білизни» саме через непрозорість для суспільства? І це теж не кращим чином впливає на нашу спроможність загасити вогонь війни, запаленої в Україні «російськими сірниками»…

Отже, в Росії судитимуть Російське історико-просвітницьке благодійне і правозахисне товариство «Меморіал».

Як і Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, російська організація з'явилася на хвилі громадянського піднесення в кінці 80-х років минулого століття.

Для молодших поколінь поява організації з назвою «Меморіал» більше  сприймається вже як один з моментів історії. Однак для тих, хто вийшов з системи Радянського Союзу, чия зрілість і громадянське становлення припало на кінець 80-х, початок 90-х років минулого століття, саме слово «Меморіал» - дуже знакове.

Воно стало символом нового життя, дотичності до чогось великого і значимого, до відкриття імен тих, хто став провісником і навіть пророком змін, що почалися в радянській комуністичній імперії в кінці 80-х років.

Для нас, тих, кому з дитячого садка вбивали в голову поняття «про виключність комуністичного режиму в світовій історії», «про демократію, свободу і рівність, можливі тільки при соціалістичному ладі», поява організації, яка відверто заявляла про репресії в СРСР, про грубі порушення прав людини в «найгуманнішому суспільстві», стала подією екстраординарною.

Тим більше, що у витоків меморіального руху стояв видатний радянський дисидент академік Андрій Сахаров. Теж - провісник і пророк, і перший голова Всесоюзного товариства «Меморіал».

Поява у радянському громадському житті опального академіка Сахарова, його несподівана для застійного суспільства позиція для багатьох з нас відіграла вирішальну світоглядну роль.

Згадую свого доброго знайомого. Чоловік був відданим комуністом. У партію пробивався дуже довго, бо інтелігенцію там не надто бажали бачити. Все ж отримав партійний білет. До всього, що говорилося «з вуст КПРС», ставився як до істини у останній інстанції.

Перелом відбувся несподівано. Якось тоді ж, у 80-і, по радіо почали транслювати виступ Андрія Сахарова.

-Я хотів виключити приймач, але руки були зайняті брудною роботою. Поки помив їх, виключати радіо вже передумав, - згадував знайомий. – Я дослухав академіка до кінця. А потім пішов і здав партбілет. Не зважив навіть на вмовляння та погрози. Сказав, що у такій партії бути більше не хочу… 

Судовий позов щодо Російського історико-просвітницького, благодійного і правозахисного товариства «Меморіал», яке 25 років займалося правозахисною діяльністю і переслідування якого почалося з грудня 2012 року, можна, мабуть, назвати й тривожним симптомом для України.

Бо навряд кремлівське роздратування громадянськими, тим більше правозахисними, ініціативами обмежується лише своєю країною. Те, що відбувається в Україні, можливо, допікає московському керівництву навіть більше, ніж події у самій Росії, на які путінська влада може впливати тими методами, якими вважає за потрібне: аж до переслідувань і несправедливого суду.

Чи не треба нам очікувати, що будь-які суспільні ініціативи в Україні, які не вписуються в риторику Кремля, стануть  черговим «пріоритетним об’єктом» для московської пропаганди? За останній час вона «породила» чимало міфів щодо України і українців. 

Тим більше, що «посили» для нових вигадок також вже є. Недарма ж, певно, в недавньому інтерв’ю  сербській газеті «Політика» російський президент звинуватив Україну в проявах неоназицму. (http://tsn.ua)

Варто зазначити і те, що російські правозахисні організації, у тому числі й товариство «Меморіал», залишаються тим невеличким острівком правди про Україну, який можна знайти на теренах Росії. (http://hro.org)

І це особливо важливо сьогодні, коли провладні московські ЗМІ змальовують нашу країну чорними фарбами.

Яким буде вердикт, мабуть, не найгуманнішого у світі Верховного суду Росії? Адже поданий до нього позов  вимагає ліквідувати Російське історико-просвітницьке благодійне і правозахисне товариство «Меморіал». Навряд таким, яким його охоче бачити прогресивне російське громадянське суспільство.

Бо той тиск, що останнім часом чиниться на неурядові організації у цій країні, примушує згадати тезу про «агресивно-слухняну більшість», яка навіть тоді, коли радянська влада нібито пішла на поступки і дозволила з'явитися таким організаціям як «Меморіал», однаково продовжувала «затюкувати» будь-яку опозиційну думку.

Очевидно, сьогодні в Росії почався новий виток формування тієї самої агресивно-слухняної більшості, з допомогою якою можна знищувати все, що стоїть на захисті прав людини, і створювати суспільство, у якому пороки важать більше, ніж пророки.

Аміна Качмазова, 18 років. Сьогодні студентка Північно-Осетинського державного університету у Владикавказі
Коли у мене були зашиті очі, я чіпала іграшки. Намагалася навпомацки визначити, які вони. Мама казала, що у мене в руках тигр, і що він білий, а я не вірила. Це було єдине, чого я хотіла: побачити його.
Це було в лікарні. У мене було осколкове поранення в обличчя. Коли я нарешті відкрила очі і побачила тигра, я заплакала.
У всіх терактніков з головою проблеми, я знаю. Я дуже нервова. У мене руки тремтять. Я можу турбуватися через будь - які дрібниці! Мені так буває соромно іноді! Це дратує. І так все частіше і частіше. Мені здається, я зійду з розуму коли-небудь. Якийсь час я думала: вб’ю себе, візьму ножа ... У мене пару раз реально так було - я вже його брала, а потім думала, якщо я себе вб’ю, я точно не потраплю нікуди. Точно не потраплю в рай. А там - всі мої друзі. Мені потрібно в рай. Тому я залишаюся жити.
Я ненавиджу 31 серпня. Тому що розумію: сьогодні я була ще нормальною, звичайною дитиною, але вже завтра відбудеться те, що повністю змінить моє життя. Кожне 31 серпня я закриваюсь у ванній і починаю вити. Серйозно. Не плакати, не хникати, а вити.
Я лежала на підлозі в захопленій школі, а зовні йшов сильний дощ, і я думала: блін, вода просто пропадає даром ... а ми так хочемо пити. Відпустили б нас хоч на п’ять хвилин під дощем постояти, а потім назад. Я, напевно, обожнюю воду. І щоб викупатися, і щоб пити. Якщо тобі погано - попий води. Я не їм таблетки. Ніколи не мірила тиск. Тому, що знаю: поп’ю води і стане краще. Після теракту у нас часто відключали воду, і я завжди плакала. Відключали на дві години, а я набирала сім відер і три бідони. Я дуже боялася залишитися без води.
Влітку в нашій старій школі запалювали свічки за загиблими на Україні. Я не люблю ці речі. По мені так краще вислати їх сім’ям матеріальну допомогу. Я не можу співчувати людям, що потрапили в катастрофи. У мене немає цієї якості - співчуття чи співпереживання. Іноді я думаю, що я камінь. У мене не буває взагалі ніяких почуттів. Мені здається, що там, де я, там життя проходить, а там, де немає мене - йде.
Фаріза Мітдзіева, 18 років, майбутній психолог.
Я не вірю в рай, в цих святих людей, у яких німб на голові. І в янголят я не вірю. Я вірю в інопланетян. Вони реально існують. Якби Бог був, він би всім допоміг. Він би не допустив цього.
Терористи ходили по залу і розстрілювали тих, хто ворушився. Ми вдавали себе мертвими. Мама лежала поруч, я її чіпала, а вона не реагувала. Я тоді дуже злякалася. А якась дівчинка співала. Або мені здалося. Вибухи гриміли, а вона співала.
У нас вся сім’я була в теракті: я, мама, брат і бабуся. Крім тата. Мені здається, йому було навіть гірше, ніж нам. У нього там дружина, мама, діти. І ось як він себе відчував? Я б не хотіла бути на його місці.
На фото я бачу, як у школі згоряли люди, і мені не по собі стає. А тоді я спокійно могла на це дивитися. Я повзла, там лежали частини тіл, люди вмирали. Дівчинка вмирала у мене на очах, а я проповзла повз. Мені соромно зараз. Я розумію, що я була дитиною і нічого не могла зробити. Але я могла хоча б закричати «допоможіть!». Якщо б я зараз потрапила в теракт, я б розумніші була. Я б постаралася кому-небудь допомогти. Чесно.
Мені соромно від того, що я заручниця. Напевно, люди думають, що ми цим користуємося. В інтернеті писали: «Відібрати пільги! Зажрались!» А мені соромно. Я нікому не буду говорити, що я заручниця. Я своїм дітям не буду про це розповідати. Я не хочу, щоб вони знали, що їх мама там була. Навіщо їм це знати? Раптом вони будуть мене жаліти? Виявляється, заручникам можна без черги проходити в поліклініці. Я тільки недавно дізналася. Якісь бабусі заходили, штовхали мене, кричали на мене - я боялася взяти результати. Мені треба було тільки запитати! Але мені ніхто не повірив.
Я завжди буду пам’ятати своїх однокласників, які там залишилися. Але я не хочу, щоб Беслан асоціювався з тим, що тут померли діти. Сюди ж тільки через це приїжджають? А я хочу, щоб що-небудь веселе було! Щоб у нас музей який-небудь побудували ... Лувр, Ейфелеву вежу!
Недавно приїжджала журналістка з New York Times і змушувала нас малювати терористів. Навіть шахідку. Аміна Качмазова всього терориста блакитним намалювала. Вона любить блакитний колір. Але малюнок викинули. Він вийшов занадто веселим.
Амага Цібірова, 22 роки. Студентка Горно-металургійного інституту у Владикавказі
У моїй голові все дуже чітко. І не розмивається. І не розмиється, я думаю, не пройде. І я не хочу, щоб проходило.
Я не збиралася вже виходити звідти. Я намагалася і не могла встати: на мені лежали. Готувалася до смерті, думала, швидше б вже пройшло. А потім почула, хтось осетинською неначе говорить: "Вставайте! Піднімайтеся! "Я намагалася встати, бачила, що хтось встає, а потім - автоматна черга.
У моєї сестри були осколкові поранення в серце і живіт. Несумісні з життям. Потім виявилося, судмедексперти всім ставили одне і те ж. «Поранення, несумісні з життям». Напевно, батькам було б важко чути, що вона могла бути ще живою, коли горіла.
Кого, Путіна чи що звинувачувати? Я ось чекала Дзасохова чомусь, думала, зараз він прийде і всіх врятує. На другий день глючить вже все. Бойовики занесли в кімнату фізкультурників якісь пакети, жовті великі пакети. Нам здалося, що там їжа. І хтось сказав, що це президент Осетії Дзасохов передав пироги і салат, а бойовики не роздають і там будуть самі хомячить.
У мене були галюцинації там, такі реалістичні. Мій мозок намагався, напевно, пояснити весь цей гуркіт навколо, а я як раз все літо дивилася серіал «Зачаровані», мені здавалося, що якщо хтось стріляє або падає - то це щось підривають відьми. Потім мені привиділися якісь русалки ... А потім мені здалося, що мама поїхала з новим чоловіком, залишила нас ... Коли прокинулася, я запитала: «Ма, а ти чому до Австралії полетіла?»
У того, хто мене врятував, нікого в Беслані взагалі не було. Він приїхав із села і всі три дні був біля школи. І всередину школи одним з перших пройшов. Він мене витягнув звідти і в роздягальню заніс. А мені здавалося, що це мій хлопець, він мені показує свій новий будинок, який хоче купити, і тут десь басейн є.
Всі папери з пільг я намагалася приховати. І медичні довідки я приховувала. Я не вступала до інституту з основною масою дітей Беслана. Я не хотіла, щоб до мене випробовували жалість. Мене навпаки злість бере! Я нічим не відрізняюся від інших - я така ж!
Коли в перший раз до мене прийшов психолог, до кінця розмови вийшло так, що я її заспокоювала. Вона плакала, медсестри прибігли, відпоювали її корвалолом. Що ти їй розповіла, питають. Вона попросила розповісти, що було в школі, і я розповіла.
Я робила і говорила те, що вони хотіли почути, щоб вони від мене відчепилися. «Розкажи, як ти себе почуваєш? Ти можеш кольором описати свій внутрішній стан?» А у мене тоді був тільки сірий колір. Я зрозуміла, що через це нарвуся на ідіотські розмови і говорила: «Блакитне небо бачу. Хмари. Сонце ». Потім вони виходили і говорили мамі: «Вона дуже легко це перенесла».
Вони насправді хотіли допомогти, але вони не стикалися з такими випадками. Розгублені були. Взагалі в Росії вся ця система погано розвинена: психологи, психоаналітики ...
Я думала, якщо ти вийшов з тієї м’ясорубки, то все, у тебе зелене світло на все життя. Виявилося, це не так.
Заур Абоев, 26 років. бізнесмен у Владикавказі
На Кавказі завжди знаходили виправдання кровної помсти. Але тероризм - це не кровна помста. Зрозуміло, що серед цих бойовиків, може бути, були люди, у яких теж померли діти. Тоді йди і вбивай того, хто вбив твою дитину! Але не вбивай чужу дитину.
Забути ці три дні - значить забути всіх цих людей, яких більше немає. Не дай Бог. Я хочу пам’ятати їх останні слова. Я не бачу в цьому ніяких мінусів. Як можна взяти і забути мрії дівчинки, яка померла?
У перший день хотілося їсти. У другий день - хотілося пити. В третій день вже не хотілося ні їсти, ні пити. Просто хотілося жити. Але були моменти, коли думав: слухай, ну коли вже все скінчиться.
Одна справа - коли ти просто сидиш з усіма. Інше - коли терорист говорить: я вб’ю тебе. Коли тебе б’є терорист, тому що ти випив води. Коли підривають шахидок, і цією хвилею тебе викидає в зал.
Багато соромляться того, що було в спортзалі. Сходили по нужді при комусь чи ще щось ... Але це нерозумно. Це взагалі така дрібниця! Як можна цього соромитися? Це не від доброго життя! Такі були умови. Я ніколи нікого не засудив, я не посмію навіть комусь, не дай Бог, сказати: "А ти там пила мочу!"
Посидівши на перехресті двох світів, розумієш, що найголовніше в житті - це життя.
Ось Оксана Кокова. Вона ж не може померти? А вона бере і вмирає. Інна Туаєва не може померти? Вмирає! Хасан Рубан не може померти? Ну як же так? Вони ж люди ... Вони ж діти! І тут ти розумієш, що померти можуть всі. І дитина, і мати, і вагітна, і п’яний, і тверезий. Хто завгодно. В будь-який момент. І від тебе це не залежить.
Хочеться прожити кілька життів ще й за тих, які загинули. Хочеться випити два кухлі води. Одну за себе, іншу за того, хто так і не зміг її випити.
Все життя, крім цих трьох днів, зі мною трапляються хороші речі. Ці три дні не можуть, не повинні чинити на мене тиск, перекреслити все позитивне і прекрасне. Це неможливо. Нам зараз усім по 20-25 років. Мені 26. Дай Бог, щоб все до ста дожили. Як же це так - ще сімдесят п’ять років думати про те, що було? А жити коли?
Віка Каллагова, 22 роки, закінчила медичний, вступає до аспірантури
Оля скритна. Мама померла, коли мені було 12 років. І з 12 років я з нею не як сестра з сестрою, а як мама з донькою. Я не проявляю свою любов до неї. У нас немає цих «мусі-пусі». Ми ніколи в житті ось так не сиділи, чи не обнялися при зустрічі. Тому що різко дитинство скінчилося. І я не звикла проявляти свою любов. Я навпаки, можу вдарити, але сказати: «Я тебе люблю». У мене якось все по-іншому. Я люблю, але не показую. Я не вмію. Не звикла.
Коли я тікала, я не думала. Просто бігла, як по інерції. Інстинкт самозбереження. Рятувала своє життя. Можливо, ті, хто втік зі мною, потім пожаліли, що втекли. А я просто рада, що у мене вчасно включилася голова, і я зрозуміла, що Оля там залишилася.
Я не вважаю себе ні героєм, ні особливою людиною. Герой робить щось для країни, для народу. Все, що я робила, я робила для себе, для своєї родини. Я чітко розуміла: якщо не повернуся - Оля звідти не вийде. Вона худенька, така сором’язлива ... Її навіть якби вбивали, вона б нічого не сказала.
Коли я її знайшла, вона сиділа в колготках і туфлях. Від спеки люди роздягалися, а ця так і сиділа, і казала: «Все, нам зараз треба йти додому. У мене завтра день народження».
У лікарні я вперше побачила тата. Він підбігає, і я йому кажу: «Па, не плач». А він і не плакав. Не знаю з чим порівняти навіть. Не страх, чи не переляк. Просто в очах була така порожнеча, ніби все вже завалилося, але раптом з’явилася якась іскра. Він на мене такий погляд кинув! Немов він заново жити почав.
Я не була готова до того, що хтось взагалі загине. Хоча, коли був вибух, я ж сама бачила, що вмирали люди. Але не була готова. Приїхала додому, і тут йде наш сусід. Природно, всі, хто бачили мене, плакати починали, обіймати. Я питаю: «А як Білка? Де Білка?» І він починає просто плакати. І я розумію, що моєї подруги Білки немає.
Торік я втратила батька. Я була в інституті. Четверта пара, телефон на беззвучному в сумці, ще треба в деканат ... І тут я дістаю свій телефон, і у мене купа пропущених дзвінків. Під сто. І різні номери. Я відразу зрозуміла, що сталося. Набрала татів номер, Оля підняла. Вона плаче: «Батькові погано. Приїжджай ». Тобто - все. У цю секунду я зрозуміла, що реально все ... Навіть коли теракт, навіть коли мама померла, я не так це відчула. Стан, що земля з-під ніг пішла. Його нема. Я думала про те, як далі жити, що нам далі робити.
Ми з Олею залишилися одні. У нашому житті було вже багато чого поганого. І більше я просто не зможу. У мене просто немає сил.
Лідія Цалієва, 83 роки, колишній директор школи №1
У Велику Вітчизняну я дівчинкою була. Це було страшно. Але тоді я, напевно, погано розуміла, що означає «страх».
Це був 25-й рік мого директорства. Я і вчилася у цій школі, і працювати мене сюди прислали. Почала з початкової школи: початкові класи, потім завучем. У мене всі нагороди є! У мене було таке красиве життя! Я б заново прожила кожен день. Але тільки не це перше вересня. Чи не 1 вересня четвертого року.
Я відмовилася від директорства. Я сказала, що не зможу. У мене такий був стан ... Вам не зрозуміти, і не хочу, щоб ви розуміли. І не дай Бог, щоб ви мене зрозуміли. Це, це ... Десять років вже ... Ще жодної години, жодної миті немає, щоб я про це не думала, щоб я не бачила перед собою дітей, вмираючих з голоду і без води. Падають діти, на мене дивляться! Я ж старший за всіх, я ж найголовніша всіх! А я нічого не можу зробити. Нічого не можу.
Я принижувалася перед цими ... Терористами. Я навіть слово це ненавиджу! Я стояла перед ними на колінах, коли зайшов Аушев - це були переговори. Він мене, правда, підняв, я йому вдячна, він мене за руку взяв і посадив на диван. Вони у вчительській розташувалися. У нас така вчительська була - просто будинок відпочинку! Я принесла накидки, на дивани накинути. Це було диво! І що вони зробили з моєю школою !? Я не хочу бачити її в такому вигляді! Я милувалася раніше своєю школою, хоч вона і була стара ... Я нею милувалася! Я була від неї без розуму! А тепер я просто відвертаюся, коли проїжджаю мимо.
Якби мене запитали, я б на зло всім ворогам з неї зробила ляльку! Замінила б вікна, дах, змінила фасад, і зробила б на цьому місці нову школу! Я б дуже цього хотіла.
Поруч сидів мій Рубан Хасан. Я його ніколи не забуду. Він мені допомагав. Він залишився на другий рік в шостому класі. Він до мене підсів і каже: «Лідія Олександрівна, ви мене залишите на другий рік?» Я кажу: «Хаса-ан, та ти що? Ти ж у мене герой! Ніколи!» Ви б бачили ці очі, ці щасливі очі ... Вибухи величенні, найсильніші, а він від радості перескочив через весь зал до моєї внучці:« Заліна! Мене Лідія Олександрівна не залишить на другий рік!»
Він загинув. Дуже багато дітей загинуло.
Касполат Рамон, 65 років, доглядач міського кладовища.
У перший рік тут по газонах росли колючки. Йде мати, хрест підіпре і йде. Щоб територію відчистити, я ставав на коліна, брав кухонний широкий ніж, встромляв його в землю біля колючки, розхитував і з коренем видирав. Так на колінах я проповз всю територію.
А зараз роблять музей: «Ми - заручники. Ми - герої». Вийшли зі школи, і зараз кайфують в житті. А діти їхні - тут.
Серед заручників люди були різні. Деяких готовий зараз поставити до стінки і розстріляти. Ось так вони себе показали.
Мужик один, красавчик, побачиш його, скажеш: "Справжній осетин!" І по вчинкам він буде красавчик, за всіма статтями ... Син у нього тут. Потрапив в заручники, біг, сина залишив. Потім його хлопці питають: «Як же ти так? Сина свого кинув, Давидика?» «Херня, - каже, - я таких дітей ще багато наштампую».
Люди дуже різні. Деякі тут квіти покладають для ритуалу. А інші ... Міністр один. Чи не республіканського - російського масштабу. Зайшов, встав на коліна і плакав. Міністр! А один генерал з почтом пройшов через арку, перед газончик на коліна встав, кашкет зняв, ткнувся лобом в землю і ревів. Я півгодини його заспокоював, він не міг в себе прийти. Генерал. Який війни пройшов.
За межею кладовища - я його називаю «Місто ангелів» - мені важче. Я як в іншому житті. Може, я відвик від людей? Може життя стало іншим? Або я його уявляю ось таким ідеальним? Але тут я вдома.
Приїжджаю в обід, на стежці стоїть кілька жінок і якось голосно вони розмовляють. Підбігаю: «Що таке? Дайте подивитися, що там цікавого».
Посередині баба з двома пакетами. Років тридцять. Чашки, світильники, вазочки, все, що є на могилках, в два великих пакети ходила, збирала. Так, - кажу, - залиште її в спокої, не чіпайте. Я її в полі за меморіал відвіз, лопату дав, говорю: «Копай». З півметра вона вже викопала, і тут ззаду голоси якісь. Повертаюся - наші баби стоять. «Будь ласка, не роби цього». Якщо б не вони, її живу я там би й закопав.
Ми в дитинстві один одного лякали: хто зможе на кладовищі прийти вночі? Хто посміє? А сюди вночі маленькі діти приходять. Їм не страшно. Сюди тягне людей. Тут спокійно, тепло. Але багато хто з хлопців-охоронців працювати тут не змогли - ночами на цвинтарі їм чулися дитячі голоси.
Під «Древом скорботи» є квітник. Там могила. Маленькі непізнані фрагменти, які залишилися в лабораторіях Ростова, поклали в одну велику труну і поховали. Бувають такі дні: взагалі не хмарно, листочки на деревах не ворушаться, вітру немає. І ось звідти починається смерч. Який по телевізору показують. Все, що є по дорозі: відра, вінки, іграшки - все піднімається в повітря. Доходить до кордону старого кладовища і падає.
У залі знаходилися мої дружина, дочка і син. Третього вересня дочка, Маріанна, загинула. Я не пам’ятаю, що було потім: кажуть, я спав у могильного хреста дочки кілька тижнів, а всі навколо вважали мене божевільним. Я не пам’ятаю.

https://youtube.com/watch?v=lPmraS5uQac&feature=youtu.be

Проте в мене нема найменшого сумніву, що дати собі в цьому волю – це завести себе в неволю. Згадаймо: нашу революцію ми назвали Революцією гідності. Ми були принижені владою, викинуті нею на смітник історії, але врешті-решт, згадавши, що кожна людина наділена Богом даною гідністю, стрепенулися і разюче поламали всі плани ворога роду людського. Ми законно гордимося цією перемогою – але чи справді ми усвідомили, щó таке люд-ська гідність і чого вона від нас вимагає?

Якщо подивитися на нову моду – кидати депутатів-корупціонерів у брудні смітники – висновки будуть невтіш-ні. Бо активісти цього руху для себе зарезервували право на гідність, а для своїх ворогів і кривдників – ні. Бо вони провинилися перед народом, а тому їхню людську гідність вже можна топтати. Та ще й виставити їхні фото у соціальні мережі, щоб і інші позловтішалися.

Проте чим тоді наші «борці за справедливість» відрі-зняються, скажімо, від тих терористів, які провели наших полонених по центральному проспекту Донецька і зняли це на відео? Чим відрізняються від беркутівців, які виставили на глум козака Михайла Гаврилюка? Або ж від тих знавіснілих донечанок, які плювали у привʼязану до стовпа Ірину Довгань? Адже всі вони знущалися над своїми не-любими суперниками – і все це ми назвали порушенням людської гідності.

Здається, логіка «месників» безвідмовна: тим негід-никам депутатам-корупціонерам треба дати зрозуміти, що вони – злочинці. Бо ж надії на справедливий закон і суд немає ніякої, а тут – просте і привабливе рішення. Не треба годувати цілу армію суддів і правоохоронців, не треʼ мудрувати над прийняттям належних законів. Досить кіль-кох дужих рук – і кривдника покарано, а душа наша відчу-ває таку солодку сатисфакцію.

Але чи усвідомлюють наші «захисники», що своїми дужими руками вони надійно переводять нас у типове се-редньовіччя? У час, коли кривдників і грішників возили у заґратованій клітці чи обваляними у пірʼї? Чи цим має за-кінчитися наше стремління до верховенства права і євро-пейських цінностей?

І чи усвідомлюємо ми, що своїм схваленням таких дій і зловтішанням над «покараними» ми торуємо дорогу до парламенту тим політичним крутеликам, які тупо грають на примітивних інстинктах натовпу? Бо ж ось дивіться, які ми круті та рішучі. І ніким не підкуплені, бо навіть самих депутатів запросто кидаємо у смітник. Проте насправді деградація правового чуття й ціннісної основи у тих горе-месників настільки велика, що їх і близько до політичного життя підпускати не можна.

Хоч як часом виправданим виглядає самосуд, він завжди суперечить верховенству права. Блискавичність самосуду приносить задоволення нетерплячим, але не встановлює справедливість. У нашому грішному світі остання дається тільки через належну процедуру розслі-дування та визначеного законом покарання. А як не влаш-товує закон – переконуйте суспільство, що його треба змі-нити. Це довго і мозольно важко, але на цьому й трима-ється людська цивілізація.

Тому немає кращої самодискредитації українського протестного суспільства, ніж оця дитяча забава у «відва-жних довбушів». Бо до клубу цивілізованих держав нас ніколи тоді не приймуть. Немає кращої дискредитації шля-хетного героїзму Небесної сотні, ніж ота примітивна «геро-їка народної відплати».

Втім, існує версія, що це самі «постраждалі» влаш-товують такі шоу, щоб підняти собі рейтинг в очах своїх симпатиків. Що ж, можливо. Має право на існування і вер-сія, що все це – проплачені Москвою акції, які покликані дискредитувати новітнє піднесення українського духу. Са-ме ця версія видалася б мені найбільш реалістичною. Але тоді ми мали б побачити в суспільстві здорову реакцію відторгнення таких методів і миттєві запобіжні кроки з боку їхніх свідків.

Майдан виграв своє відчайдушне протистояння зі злом не тому, що зібрав команду крутих мачо, а тому, що стояв на стороні добра. Тому що гідно повстав проти негі-дної влади. Тому що піднявся на захист цінностей, що їх потоптав цинічний режим. Саме тому ми й мали на собі благословення Господнє.

Звідси висновки. Якщо описані факти – це ініціатива наших «відважних месників», то хай усвідомлять, що слі-дом за покараними у смітник летить і Боже благословення. Якщо ці факти – путінські провокації чи прояви передвибор-чих політтехнологій, то зробімо все, щоб їх не допустити.

Наберімося терпіння й мудрості: ту гірську річку, яку нам треба перейти, не переплигнути за один раз. Більш реалістичним є перестрибувати з каменя на камінь, ризи-куючи послизнутися і замочити ноги, але крок за кроком простувати до мети.

Домагаймося нормального функціонування держав-них інституцій, але передусім дбаймо про духовне оду-жання нашого суспільного організму. Бо ж звідки беруться знахабнілі корумповані чиновники, як не з нас самих – «білих та пухнастих»?

І за будь-яких обставин залишаймося «воїнами доб-ра». Бо «мусить твій табір бути святий, щоб Господь не бачив нічого негожого в тебе та не відвернувся від тебе» (Втор 23:15).

6 жовтня 2014

http://lb.ua/news/2014/10/06/281684_chi_peretvoritsya_revolyutsiya_gidnosti.html

Старейшая российская правозащитница, руководитель Московской Хельсинкской группы Людмила Алексеева надеется, что Верховный суд не поддержит иск министерства юстиции о ликвидации историко-просветительского и правозащитного общества «Мемориал», сообщает Интерфакс.

«Если закроют «Мемориал», то это будет позор международного масштаба»,  – считает Людмила Алексеева.

Она отметила, что её удивляет тот факт, что «Мемориалу» не предлагают исправить какие-то недостатки, а хотят сразу закрыть.

«Я не пойму, к чему такая спешка», – сказала правозащитница агентству.

Об обращении Минюста России в Верховный суд по поводу ликвидации общества «Мемориал» стало известно в пятницу. Слушания по иску состоятся 13 ноября. Один из руководителей правозащитной организации Ян Рачинский заявил, что у Минюста есть формальные претензии к структуре «Мемориала». По словам правозащитника, эти претензии «Мемориал» пытался обжаловать в судебном порядке, но безуспешно. Рачинский сказал, что теперь «Мемориал» готовит жалобу в Конституционный суд.

Об готовящейся жалобе сообщается и в заявлении, опубликованном в субботу на сайте Правозащитного центра «Мемориал». В тексте подчёркивается, что претензии к историко-просветительскому, благотворительному и правозащитному обществу «Мемориал» «совершенно беспочвенны».   

От центра «Мемориал» власти требуют зарегистрироваться в реестре некоммерческих организаций – иностранных агентов.

11.10.2014

Radio Free Europe/Radio Liberty

http://ru.krymr.com/content/article/26632464.html

10 октября в передаче НТВ «Чрезвычайное происшествие» прошел сюжет, содержавший ложь злонамеренную и ложь безграмотную.

Злонамеренная ложь относилась к описанию деятельности Правозащитного центра «Мемориал», который якобы уличили в поддержке экстремистов и террористов. Безграмотная же ложь заключалась в утверждении, будто в связи с этим Министерство юстиции подало иск о ликвидации ПЦ «Мемориал».

В действительности, Министерство юстиции подало в Верховный суд РФ иск о ликвидации не Правозащитного центра «Мемориал», а другой организации - Российского историко-просветительского, благотворительного и правозащитного общества «Мемориал».

Российское общество «Мемориал» было зарегистрировано Минюстом еще в 1992 году, и до сих пор объединяет различные «мемориальские» организации, действующие в разных регионах России и занимающиеся правозащитной, благотворительной и историко-просветительской работой.

В 2012 году, спустя 20 лет после первой регистрации, у Минюста вдруг появились сомнения в общероссийском статусе «Мемориала» – при том, что в общество по-прежнему входят практически те же самые региональные организации, а законодательство в этом вопросе нисколько не изменилось.

Изменилась позиция Минюста, который решил вновь насаждать «демократический централизм», вроде бы утративший актуальность после отмены руководящей роли КПСС. Сегодня Минюст заявляет, что структурными подразделениями «Российского Мемориала» могут считаться только те общественные объединения, у которых в названии есть слова «отделение Российского историко-просветительского, благотворительного и правозащитного общества «Мемориал».

Мало того, требование закона о том, что общероссийский статус организации предполагает наличие ее структурных подразделений более чем в половине субъектов Федерации, Минюст теперь трактует, как требование, чтобы эти подразделения непременно имели формальный статус региональных. С сегодняшней точки зрения чиновников, наличие в каком-либо регионе городских и районных отделений организации не является подтверждением ее деятельности на территории региона.

Претензии Минюста совершенно беспочвенны – не случайно в ответ на наше недоумение мы так и не смогли получить никаких ссылок на нормы закона. Нам представляется недопустимой сама ситуация, когда Минюст противозаконно пытается ограничивать конституционное право граждан на объединение. Именно поэтому Российское общество «Мемориал» еще в 2012 году решило обратиться в суд.

Но ссылок на закон мы не получили и при обжаловании требований Минюста в Замоскворецком районном и Московском городском судах в ходе судебных разбирательств в 2013 году, которые – вполне предсказуемо – встали на сторону Минюста.

Поэтому в ближайшее время «Российский Мемориал» направит жалобу в Конституционный суд. Что касается иска Минюста, то мы надеемся, что при его рассмотрении Верховный суд проявит большее уважение к закону и Конституции, чем нижестоящие судебные инстанции.

11 октября 2014 г.

http://memo.ru/d/212424.html