Бюлетень "Права Людини", 2014, #31

З 4 по 6 листопада 2014 року в Женеві проходила 53-тя сесія Комітету ООН проти катувань, а також відбувалися події, пов’язані із проведенням цієї сесії.

4 листопада проведено зустріч Комітету з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини В. Лутковською, а також із представниками неурядових організацій, серед яких були представлені Харківська правозахисна група (Геннадій Токарев) та Українська гельсінська спілка з прав людини (Олександр Букалов).

Представники ХПГ та УГСПЛ зробили стислі доповіді щодо своїх коментарів до шостої періодичної доповіді Уряду України про виконання положень Конвенції ООН проти катувань та жорстокого поводження.

Валерія Лутковська зробила презентацію своєї альтернативної доповіді щодо імплементації статей 1–16 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

Голова Комітету та члени Комітету поставили запитання учасникам зустрічі, які надали відповіді на основні з цих запитань. Голова Комітету п. Клаудио Гроссман організував дискусію стосовно проблемних питань дотримання Конвенції в окремих сферах, зокрема під час затримання за підозрою у вчиненні злочину і тримання в органах досудового розслідування, в установах пенітенціарної служби, дискримінації та вчинення злочинів на ґрунті ненависті.

Пан Гроссман подякував представникам неурядових організацій за свої коментарі, які вони надали Комітету.

5 листопада уряд України презентував свою шосту періодичну доповідь щодо дотримання Конвенції, в який Урядовий уповноважений України в ЄСПЛ Наталія Севастьянова зробила акцент на прийняття Україною у звітний період низки законодавчих актів для забезпечення прав, гарантованих Конвенцію. Члени комітету виклали свої запитання по презентованій доповіді, після чого урядові була надана можливість підготувати відповіді на них.

У другій половині дня В. Лутковська, Р. Чубаров та Г. Токарев зробили доповіді про ситуацію з правами людини в Україні – загальної, в Криму та у східній Україні – перед представниками постійних місій в ООН та представниками інших міжнародних організацій. Після доповідей доповідачі відповіли на запитання присутніх представників міжнародних організацій.

6 листопада Уряд України надавав відповіді на запитання членів Комітету. Більшість цих відповідей була присвячена посиланням на норми чинного законодавства України, які, на думку представників Уряду, забезпечують дотримання положень Конвенції, в першу чергу, КПК України 2012 року. Відповіді представників Уряду, зокрема, МВС України, були аргументовані численними статистичними даними, які мали надати позитивні тенденції в Україні щодо дотримання заборони катування та інших форм жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. Також презентовані справи України проти Росії, пов’язані з подіями в Криму та на сході України.

Тепер від Комітету очікують на висновки та рекомендації, які він зробить за результатами розгляду шостої періодичної доповіді Уряду України.

Опыт состоит в том, что всегда полезно относиться к словам с подозрением и быть с ними предельно внимательным, что никакая осторожность тут не может быть излишней и чрезмерной.

Вацлав Гавел. «Слово о Слове».

Повідомлення українських ЗМІ про те, що Росія вкотре спрямувала до України так званий «гуманітарний конвой», кожного разу чомусь нагадує одну давню історію.

Це трапилося в роки колективізації, коли більшовицький режим нищив українське селянство. Чужа зла воля у одних відбирала життя. Інших гнали по етапу куди подалі від рідної землі – на край світу.

Саме так у далекі простори Сибіру загнали й молоду жінку з двома малими дітьми. По дорозі, коли з набитого людьми товарного вагона на зупинках раз-по-раз викидали померлих, вона молилася, аби Господь теж позбавив її і дітей цієї муки і невідомості, яка чекала десь у кінці довгої дороги.

Але їх таки довезли до чужого краю. На кінцевій зупинці вивантажуватися з вагонів людям довелося прямо у глибокий сніг.

Такий глибокий, що у ньому можна було, здавалося, втопитися. Жінка однією рукою притулила до себе менше дитя, а  іншою з останніх сил підтримувала старшого хлопчика. Боялася, аби дитина не вислизнула у сніг. Але ще більше, щоб малий син випадково не сіпнувся, не оступився. Вже не раз їм кричали: крок вправо, крок вліво – вважається втеча.

І хоч бігти у засніженій пустелі було нікуди. Та, аби «запобігти» тим міфічним втечам, навпроти арештантів – переважно виснажених жінок, дітей, стариків - стояв конвой з рушницями. Ситі і добре одягнені конвойні  чекали, поки місцеві жителі з цих приречених виберуть собі робітників.

Цю історію розповів онук жінки і син того хлопчика, якого заклякла у снігу мати з останніх сил рятувала від можливого пострілу кого- небудь з конвойних. Випивши повною чашею гіркоту вигнання, родині все-таки вдалося з часом повернутися в Україну.

І ось тепер, коли у новинах показують російські білі фури, які називають «гуманітарним конвоєм», у пам'яті виникає ця, почута колись розповідь.

Але не тільки вона. Є ще один епізод. Якось довелося почути й  спогади того, хто був, так би мовити,   по інший бік тюремного муру, - колишнього конвойного. Чоловік службу в лавах радянської армії проходив у внутрішніх військах. І якось йому довелося супроводжувати засуджених.

До визначеного місця в’язні і їх конвой добиралися у загратованих вагонах. Їхали дуже довго. А кінцевою зупинкою, куди привіз їх поїзд, виявилася  рівнина, оточена лісом.

Арештантів виштовхали з вагонів. Побачивши, що у супроводі зовсім небагато конвойних, дехто з в’язнів почав втікати до недалекого лісу. Мабуть, вирішивши, що коли є бодай найменша надія на волю, її треба використати.

Тоді солдату, який вперше потрапив на «виконання такого завдання», здалося, що ці люди втечуть, бо старші офіцери чомусь не давали команди стріляти.

І раптом назустріч втікачам з лісу вилетіла згаря вовків.

Один з офіцерів якось задоволено промовив: «Прикормленные!» Значення цього вислову, як зізнавався колишній конвойний, зрозумів тільки тоді, коли побачив, що почалося коїтися далі.

Люди, які зважилися на втечу, повернули назад, а хижаки їх наздоганяли. Але і тепер команди стріляти не було – ні щоб відігнати вовків, ні щоб зменшити муки тих, кого звалили на землю звірі…

Так, слово «конвой» на просторі колишнього СРСР, за десятиліття репресій, розстрілів, «рад-соц-таборів», знищення без суду і слідства людського життя втратило те головне первісне значення, яке стосується «охорони на шляху торговельних суден» (Толковый словарь Владимира Даля).

Покоління українців звикли до зовсім іншого його сприйняття. До такого, яке означає життя людини «…за гратами, за вартами», як писав Василь Стус.

Власне, мабуть, тільки в українському літературному процесі можна знайти так багато творів про тюрми, тюремщиків, про тюремний комуністичний режим, який будь-якими методами нищив людські життя і нівечив людські душі.

І навряд в якій-небудь іншій літературі світу ми знайдемо такий твір, який написав  Борис Антоненко-Давидович, під назвою «СІЗО». 

А у письменника Івана Багряного в романі «Тигролови», що вперше побачив світ 70 років тому, є нищівне визначення: «ешелон смерти».

Тоді, в 30-40 роках минулого століття етапні «ешелони смерті» з волі кремлівської влади, за висловом письменника, мчали у безвість, везли у небуття тисячі українців.

Сьогодні, з волі новітньої кремлівської влади вже інші ешелони, спрямовані проти нашого народу, везуть в Україну смерть.

Тож чи маємо право у такому разі слідом за московською пропагандою називати їх «гуманітарними конвоями»? 

Думається, слова одного з визначних спікерів у галузі захисту прав людини і палкого патріота своєї країни Вацлава Гавела, винесені у епіграф цієї публікації, дають відповідь на це запитання.

26 січня 2014 року в період часу з 14:00 годин до 16:30 години, на площі, розташованій біля Дніпропетровської обласної державної адміністрації за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Кірова, 1, відбувалася мирна акція протесту, учасники якої мали на меті продемонструвати свою незгоду з незгодою підписання договору про асоціацію, та іншими подіями, які відбулися в Україні останнім часом, а саме: побиття мирних протестувальників на Майдані та вбивства на Майдані мирного протестувальника, мешканця Дніпропетровської області Сергія Нігояна, похорон якого відбувся в той же день.

У той час, коли люди намагались провести мирну акцію, представники МВС продемонстрували, що очікує тих, хто вирішив, що має право на вільне волевиявлення своїх думок.

Напередодні на площу перед ОДА завезено зібраний з вулиць сніг та зроблені свого роду барикади. ОДА оціплено озброєними шитками та дубинками робітниками міліції, а в самому приміщенні знаходилися озброєні держаками лопат «тітушки», які й почали провокувати мирних протестувальників. Найбільш цинічним було те, що «тітушки» знаходилися в будівлі держаної установи за спинами посадових осіб МВС. Потім було поливання митингувальників з пожежного шлангу в п’ятнадцятиградусний мороз, побиття «тітушками» мирних громадян та журналістів, а також використання вогнепальної зброї. Людей хапали просто на вулиці без усякого приводу.

Протягом ночі з 26 на 27 січня 2014 року слідчі судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Бібік М. М. та Решетнік М. О. виносять ухвали про застосування до затриманих запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, тобто до 27 березня 2014 року. Свої ухвали, які написані під копірку, судді обґрунтовують, зокрема, «наявними вагомими доказами, а саме: показами свідків та іншими матеріалами кримінального провадження; й відповідно існують ризики, що підозрюваний буде переховуватися від органів досудового розслідування та суду, а також незаконно впливати на свідків чи вчинить інше кримінальне правопорушення чи продовжить кримінальне правопорушення у якому підозрюється, а також перешкоджатиме кримінальному провадженню іншим чином».

Стандартні формулювання, переписані з норм статті 177 КПК України. Те що деякі свідки на момент розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу не були допитані, що всі свідки без виключення є робітниками міліції, які безпосередньо затримували осіб, що навіть між показами цих так званих свідків і обставинами, покладеними в обґрунтування підозри, є суттєві протиріччя, не вплинуло на рішення суддів. Практично всіх затриманих 26 січня 2014 року кинули під варту.

Через деякий час, зусиллями адвокатів АО «Погосян, Томчук і партнери», які захищали 14 осіб, затриманих біля ОДА, запобіжний захід змінено на альтернативний, не пов’язаний із триманням під вартою.

19 та 20 лютого 2014 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська виніс ухвалу про звільнення затриманих від кримінальної відповідальності на підставі ст. 1 Закону України № 737-VІІ від 29.01.2014 «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань.

Не погодившись з закриттям провадження по нереабілітуючим обставинам, адвокати підготували та направили до апеляційного суду Дніпропетровської області скарги. Суд апеляційної інстанції відмінив ухвали про застосування так званого Закону про амністію, та направив провадження до суду першої інстанції.

Отже, остаточно ця «епопея» була закрита в області претензій від МВС до затриманих «майданівців» аж в період з 16 по 20 травня 2014 року, коли, нарешті, прокуратурою винесено постанову про закриття кримінальних проваджень на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю події кримінального правопорушення.

Але це був лише перший етап, а другим стала наша робота з відшкодування наслідків незаконного утримання людей, бо за той жах, що був пережитий затриманими та членами їх родин, повинно бути сплачено так, як це вимагає Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», згідно з яким, громадянинові відшкодовується, крім іншого, моральна шкода – страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

На підставі вищевказаного Закону, до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська подано позови про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання та досудового слідства. По кожному із затриманих було визначено розмір моральної шкоди в розмірі 100 000 грн.

Визначаючи розмір шкоди, ми, перш за все, виходили з практики Європейського Суду з прав людини та суспільної небезпеки бездумного виконання слідчими та прокурорами замовлень свого керівництва, при якому повністю нехтуються вимоги КПК України.

18 вересня 2014 року ЄСПЛ ухвалене рішення у справі Рахімбердиєв проти Росії, згідно з яким за 24 години затримання, не відображеного в протоколі, з держави-відповідача стягнуто 5 000 євро.

Під час розгляду позову в суді Бабушкінського району представники прокуратури та Дніпропетровського міського управління МВС (відповідачі) повністю заперечували проти задоволення позовних заяв, обґрунтовуючи це тим, що слідчі та прокурори лише виконували свою роботу в рамках діючого КПК. Також вони не бачили ніяких порушень з боку сторони обвинувачення щодо затримання та поміщення осіб під варту!!!

Складалося враження, що затримані 26.01.2014 року скоювали протиправні дії, за що й були заарештовані, а на травень 2014 року ці дії вже не були протиправними – прокуратура дійшла цього висновку та звільнила всіх від відповідальності. Як завжди – білі та пухнасті.

Щодо факту, що невинуваті особи з їх «доброго почину» знаходилися під вартою, всіх їх призначили злочинцями, протягом всієї ночі з 26 на 27 січня 2014 року їм обирали запобіжний захід без будь яких законних підстав – це що, дефекти виробництва?

З приводу суддів, що виносили незаконні рішення, питання зрушено трохи раніше, ми про це вже писали; на сьогодні відносно суддів Бібіка М. М. та Решетніка М. О. тимчасовою спеціальною комісією з перевірки суддів загальної юрисдикції вже винесено рішення про порушення ними присяги судді. Чекаємо на рішення ВРЮ, тому що таким суддям немає місця в судовій системі України, яка йде Європейським шляхом.

А ось питання про відшкодування моральних збитків трьом затриманим майданівцям, дякуючи наполегливій роботі адвоката Погосян В. Е., закрили вчора – по 50 000 грн. відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду – рішення ухвалено.

Крім того, відносно 14 осіб, яких незаконно затримано 26.01.2014 року, направлені заяви до Європейського Суду, які вже прийняті та їм надано номер.

Отже, якщо все ж таки національні суди не визнають моральну шкоду відносно майданівців, будемо доказувати свою правоту в Європейському Суді.

Боремося та поборемо!

В рамках реалізації плана реформування МВС громадськими організаціями „Харківський інститут соціальних досліджень”, за підтримки Координатора Проектів ОБСЄ в Україні, сумісно з Експертною радою при МВС України та Харківською правозахисною групою були розроблені та виготовлені брошури „Правила поведінки осіб, утримуваних в ІТТ”, наліпки (стікери) з правилами поведінки в ІТТ (ізолятор тимчасового утримання) та сейф-пакети для зберігання особистих речей затриманих осіб.
Наразі представниками вищезазначених організацій комплекти брошур, наліпок та сейф-пакетів було передано в усі обласні управління МВС для подальшої передачі в кожний міський та районний підрозділ.
Департаментом внутрішньої безпеки МВС України видано розпорядження, яким усі рай- та міськвідділи МВС зобовязуються розмістити брошури та наліпки у кожній камері ІТТ, де перебувають особи, затримані за підозрою в учиненні злочину, узяті під варту та піддані адміністративному арешту, а наліпок – в інших приміщеннях установ, у яких можуть перебувати утримувані особи.
Також усіх працівників МВС зобовязали використовувати в діяльності ІТТ номерні сейф-пакети для зберігання особистих речей затриманих осіб з обовязковим зазначенням номеру сейф-пакетів у протоколах особистого обшуку та огляду речей.

Таким чином, зроблено перші кроки у напрямку реалізації  Стратегії розвитку органів внутрішніх справ.  Ці кроки спрямовані на пряме підвищення рівня поінформованості громадян, які затримані за підозрою в учиненні злочину, узяті під варту та підлягають адміністративному арешту, щодо вичерпного переліку своіх прав. Також запропоновані до практичної реалізації інструменти  (вилучення особистих речей затриманих у номерний сейф-пакет) повинні значно скоротити нарікання щодо невдосконалості умов зберігання особистих речей затриманих та розмитості відповідальності працівників мілиції, які проводять вилучення речей у громадян. 

Мережа правових приймалень Криму та Ініціатива «Восток-SOS» підготували звернення до Міністерства соціальної політики, щодо проблемних питань, які виникли у зв’язку із прийняттям постанов Кабміну № 505 та № 509.

Міністерство соціальної політики України

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ

На «гарячу лінію» громадської ініціативі Восток-SOS – лінії юристів Мережі правових приймалень Криму, яка надає безкоштовні правові консультації вимушеним переселенцям із Криму, Донецької та Луганської областей, – останнім часом надходять численні звернення від переселенців стосовно відвертих порушень у застосуванні державними органами влади – структурними підрозділами з питань соціального захисту населення різних районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад – у реалізації постанови КМУ від 01.10.2014 №505 «Про надання щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» та Постанови КМУ від 01.10.2014 №509 «Про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції».

1. Питання визначення районів проведення Антитерористичної операції (АТО).

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про боротьбу із тероризмом», район проведення антитерористичної операції – визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція. Такий наказ стосовно визначення районів проведення АТО був виданий – останній і чинний на поточний день є Наказ керівника Антитерористичного центру при СБУ від 07.10.2014 № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення», відповідно до якого районами проведення АТО визначені Донецька та Луганська області (без виключень). Це означає, що ВСІ населенні пункти Донецької та Луганської областей є районами проведення АТО. Проте УПСЗН у багатьох регіонах України відмовляють у взятті на облік осіб, що переміщуються із так званих «підконтрольних українській владі населених пунктів» (Дебальцево, Попасна, Авдіївка, Курахово тощо). При цьому у визначенні районів проведення АТО працівники УПСЗН керуються картами СНБО або переліком міст у районах АТО, які, за їхніми словами, їм передали у обласних управліннях. Наприклад, у Орджонікідзевському районі м. Харкова начальник УПСЗН посилається на карту СНБО як на джерело інформації стосовно районів проведення АТО. При цьому вона наполягає, що їй довели до відома у міському управлінні соціального захисту населення, що працівники УИСЗН повинні керуватися картою СНБО при вирішенні питання про взяття на облік чи відмову у взятті на облік особи, що переміщується. У Дніпропетровських районних УПСЗН висить перелік міст Донецької та Луганської областей, які є районами проведення АТО. При цьому, на думку керівників УПСЗН, наприклад, в райони проведення АТО входять навіть не всі райони м. Донецька (наприклад, Калінінський, Ворошилівський райони м. Донецьк не входять в зону АТО).

30 жовтня 2014 року Кабінетом Міністрів України було видане розпорядження № 1053-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», яким був затверджений перелік населених пунктів, в яких проводилася АТО. Тим не менш, на «гарячу лінію» надходять численні звернення стосовно того, що УПЗСНи в регіонах продовжують користуватися картами РНБО або готовими переліками населених пунктів, які їм надіслані обласними управліннями (наприклад, у Рубіжному, Дніпропетровську, Харкові тощо).

5 листопада Кабмін відміняє своє Розпорядження №1053  новим Розпорядженням № 1079-р, проте, зона АТО залишається незмінною та визначена Наказом СБУ – Антитерористичним центром №33/6/а від 7 жовтня 2014 року «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та терміни її проведення», де чітко зазначено, що це є вся без винятку Луганська та Донецька області.

2. Відмова у взяття на облік вимушених переселенців осіб, які не мають у паспорті громадянина України позначку, що на даний час їхнім зареєстрованим місцем проживання є населений пункт у районах проведення АТО.

При цьому, УПЗСНи відмовляють і тоді, коли є документальні докази того, що особа дійсно проживала в районі проведення АТО (записи у трудовій книжці, договори оренди житла, довідки про взяття на облік переселенця, яка була видана регіональним Штабом допомоги переселенцям тощо). Окремим питанням є відсутність зареєстрованого місця проживання студентів, які закінчили навчання у вишах на території АТО, та їхня тимчасова реєстрація у гуртожитку закінчилася, або у зв’язку із АТО їм довелося перевестися до інших вишів у якості вільних слухачів та поселитися у гуртожитку. Також відмовляють у постанові на облік особам, які покинули райони АТО влітку та зареєстрували своє тимчасове місце проживання у інших регіонах України. Окремим питанням є відмова у реєстрації кримчанам, які вимушені були покинути тимчасово окуповану територію Криму ще навесні, та, через необхідність перереєстрації бізнесу чи ФЛП, або з інших причин отримали тимчасову реєстрацію місця проживання на території материкової України.

При цьому, варто зазначити, що згідно ст. 2 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

3. Вимоги надання додаткових, не передбачених постановами КМУ № 505 та № 509, документів.

Такими документами найчастіше стають довідки із ЖЕУ, що підтверджують факт проживання, або договір оренди житла, або Акт, що підтверджує факт проживання, засвідчений двома сусідами, або довідку із територіального центру про взяття на облік. Також у Чернівецькій області УПСЗНи вимагають довідку, отримання якої є платною, про те, що заявник не є підприємцем, а також довідку, що переселенець не є пенсіонером, а також заявляють переселенцям, що адресна допомога може бути їм призначена тільки, якщо вони зареєструють місце проживання у Чернівецькій області через підрозділи ДМС.

4. Додаткові перепони у отримання адресної допомоги.

Наприклад, у м. Пологи Запорізьської області, у заявників вимагають після оформлення допомоги «відмічатися» у УПЗСНах з 1 по 5 числа кожного місяця. Якщо переселенець пропустить цей строй, він, за інформацією УПСЗН буде позбавлений права на отримання адресної допомоги. У Києво-Святошинському районному УПСЗН ведеться журнал, у який працівники вносять записи про осіб, які бажають встати на облік як переселенці (найближче місце у «черзі» – на грудень). Така сама ситуація із журналом у Орджонікідзевському УПЗСН Харкова, де, хоча в УПЗСН немає черги, відмовляються приймати документи у переселенців на отримання адресної допомоги без попереднього запису (найближчий – на 25 грудня). У деяких УПЗСН працівники вимагають, щоб переселенці відкривали нові «місцеві» банківські рахунки. В деяких УПЗСНах вимагають відкривати нові карткові рахунки для нарахування адресної допомоги у певних банківських установах (наприклад, просто в приміщенні Шевченківського УПЗСН розташоване відділення Дельта-банку, до якого для відкриття нового рахунку, який ніби то необхідний для нарахування адресної допомоги, відсилають працівники УПЗСН).

5. Спекулювання необхідністю оформлення адресної допомоги на сім’ю.

У деяких УПЗСНах особам, які формально знаходяться у шлюбі, але переселился тільки один із подружжя, відмовляють у постанові на облік доки другий із подружжя не переїде. Працівники деяких УПЗСНів взагалі не розуміють, хто включений до поняття «член сім’ї», а тому якщо переміщуються брати чи сестри, один/одна з яких є повнолітнім, їм відмовляють у взятті на облік доки батьки не приїдуть, хоча у п. 2 Постанови КМУ № 509 чітко зазначено, що неповнолітні можуть переміщуватися, у тому числі, із членами сім’ї. Також УПЗСНи вимагають надання на підтвердження факту знаходження осіб у шлюбних стосунках свідоцтво про шлюб, ігноруючи факт наявності у паспортах громадян України відмітки про шлюб. При тому, що фактично це ніяким чином не впливає на реєстрацію переселенця та розмір призначеної адресної допомоги, за відсутності свідоцтва про шлюб УПЗСНи відмовляють у взятті на облік осіб, що переміщуються.

6. Проблема із визначенням відповідного управління праці та соціального захисту населення, які уповноважені вести облік переміщених осіб та оформлювати адресну допомогу переселенцям.

Зокрема, така проблема виникає в місті Світлодарську Донецької області, якій підпорядкований Дебальцевській міській раді м. Дебальцево, яке зараз знаходиться під контролем бойовиків. У Світлодарську переселенцям із Дебальцево відмовляють у реєстрації та наданні адресної допомоги, тому що вони ніби то продовжують знаходитися у зоні обслуговування Дебальцевської міськради. Така сама ситуація склалася і у місті Курахово Донецької області, яке знаходиться у Мар’їнському районі, і куди переїхало багато мешканців Мар’їнки.

7. Графіки роботи УПЗСН не уніфіковані, заздалегідь дізнатися, як працюють ці установи соціального захисту населення, майже неможливо, бо ця інформація переважно не розташована на сайтах місцевих адміністрацій.

Це викликає масу незручностей для переселенців, особливо, в сільській місцевості, коли задля інформації про порядок отримання адресної допомоги, та графіку роботи УПЗСН доводиться їхати за десятки кілометрів до районного центру.

Абсолютна більшість цих порушень більш-менш однаковою по всій території України, а тому складається враження, що вони є наслідком цілеспрямованої політики Міністерства соціальної політики України. Варто наголосити, що кожна незаконна відмова у реєстрації вимушених переселенців з тимчасово окупованої території України або із районів проведення АТО є проявом ігнорування вимог нормативних документів, а крім того має своїм наслідком розчарування людей у діях нової влади.

На підставі вищенаведеного, керуючись постановами КМУ № 505 та № 509 від 01.10.2014, розпорядженням №1053-р від 30.10.2014, Положенням про Міністерство соціальної політики України, затвердженим Указом Президента України від 06.04.2011 № 389/2011,

ми просимо Міністерство соціальної політики України:

1. Довести до відома структурних підрозділів Міністерства соціальної політики України (департаментів соціальної політики обласних державних адміністрацій та м. Києва) текст Наказу СБУ – Антитерористичного центру №33/6/а від 7 жовтня 2014 року «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та терміни її проведення», де чітко зазначено, що це є вся без винятку Луганська та Донецька області та звернути увагу працівників органів соціального захисту населення на необхідність неухильного дотримання норм діючого законодавства України.
2. Роз’яснити структурним підрозділам, що відсутність у паспорті громадянина України чи дозволі на тимчасове/постійне проживання іноземців, відмітки про реєстрацію місця проживання на тимчасово окупованій території України чи у районах проведення АТО, при наявності документів, що свідчать про факт проживання на цих територіях, не є підставою для відмови у взятті на облік вимушених переселенців чи членів їхніх родин.
3. Роз’яснити структурним підрозділам необхідність суворого дотримання вимог постанов КМУ № 505 та 509 від 01.10.2014 в частині переліку документів, які необхідні для взяття на облік осіб, що переміщуються, на надання їм адресної фінансової допомоги.
4. Заборонити органам соціального захисту населення створювати додаткові перепони для осіб, що переміщуються, у постанові на облік осіб, що переміщуються, на надання їм адресної фінансової допомоги.
5. Роз’яснити органам соціального захисту населення, хто включений до поняття «члени сім’ї» та те, що при наявності документів, підтверджуючих факт родинних стосунків, в інтересах дитини може звернутися член сім’ї дитини, а не тільки батьки або законні представники.
6. Роз’яснити органам соціального захисту населення в регіонах, що переміщення всередині району також є підставою застосування до переміщених осіб постанов КМУ № 505 та № 509.
7. Уніфікувати графіки роботи УПСЗН в регіонах та розмістити інформацію про їхню роботу на сайтах відповідних обласних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Олена Луньова, Мережа правових приймалень Криму

Наталія Треніна, Ініціатива «Восток-SOS»

Олександра Дворецька, Кримський правозахисний центр «Дія»

Костянтин Рєуцький, Правозахисний центр «Поступ»

Україною котиться «ленінопад». За повідомленням першого заступника директора Українського інституту національної пам’яті Аліни Шпак з березня 2014 знесені близько 300 пам’ятників «вождю пролетаріату». Але залишилося ще близько 2000 монументів. А є ще барельєфи, горельєфи, бюсти – і це дуже велика кількість.

У Харкові прибирати пам’ятники Леніну почали більш ніж п’ятнадцять років тому. Тихенько – без скандалів і телевізійних шоу – керівники різних установ прибирали пам’ятники. Так зник пам’ятник перед входом до 1-ї гімназії, перед дитячим садком по вулиці Чернишевській, прибрали напис «Володимир Ленін» з пам’ятника у Технологічному саду Харківського політехнічного університету, і тепер більшість студентів впевнена, що це пам’ятник Невідомому Студенту. І нічого страшного у місті не сталося: і комуністи мовчать, і пенсіонери навіть не помітили цих зникнень.

Але коли молодь добралася до найбільшого в Україні пам’ятника Леніну, що стояв на площі Свободи, от тут з’явилися захисники пам’ятника. І не тільки комуністи та певна кількість людей старшого віку розлютилися, але навіть мер Харкова, разом з більшістю депутатів міської ради так розхвилювалися, що навіть звернулися до суду.

Як на мою думку, дійсно краще було б якби міська влада, відповідно до указів Президента України про знищення символів тоталітарного режиму звернулася до Міністерства культури України (тому що відповідно до закону всі пам’ятники монументального мистецтва належать державі, а не територіальній громаді, як стверджує мер Геннадій Кернес) і отримала дозвіл або на знос цього пам’ятника або на перенос його в інше місце. Але бездіяльність влади, її боягузтво привели до того, що сталося те, що сталося.

Зовсім недавно Харківська міська влада сама подала приклад того, як можна варварськи знищити пам’ятний знак – меморіальну дошку видатному лінгвісту із світовою славою Юрію Шевельову. Спочатку міська рада приймає рішення встановити меморіальну дошку Юрію Шевельову на будинку, де він мешкав у Харкові, потім, коли за кошти харків’ян дошку встановили, міська рада з абсолютно надуманих обставин приймає рішення її знести. І через двадцять хвилин після голосування за це рішення з’являються працівники комунальної установи і варварським чином розбивають цю дошку, не чекаючи рішення суду. Якби комунальні працівники так швидко з’являлися, коли трапляється аварія на водогоні або теплотрасі...

Так що харківській молоді є з кого брати приклад. Влада дозволяє собі варварськи розбити меморіальну дошку, і молодь вирішила знести пам’ятник Леніну.

Та частина молоді, яка вже вивчала історію України, як держави, що постраждала від двох тоталітарних режимів: фашизму та комунізму, не хоче бачити на головній площі міста пам’ятник вождю, засновнику комунізму, організатору червоного терору, політики, яка призвела до трагічних для України Голодоморів 1922-23 років і 1932-33 років, політичних репресій, які відбувалися в тих чи інших масштабах протягом всього існування СРСР. Зараз під час війни, яку Росія розпочала проти України, молодь сприймає пам’ятник Леніну як символ Росії, вважаючи Росію підступним і безжальним агресором, який вбиває українців та знищує Україну.

На мою думку, звісно було б краще, якби міська рада прийняла рішення про переміщення цього пам’ятника до майбутнього парку пам’яток радянського періоду, і звернулася до Міністерства культури за дозволом на такі дії. Тим більш, що такий позитивний досвід у міської ради є: перенесли ж сумнозвісний пам’ятник борцям революції з площі Конституції, не зважаючи на протести комуністів.

Сам факт зносу пам’ятників громадянами не є чимось новим в історії. Добре відомий факт, коли Ленін особисто брав участь в руйнування пам’ятника Великому князю Сергію Олександровичу, що був поставлений в 1905 році на місці теракту, внаслідок якого і загинув Великий князь.

Комендант Смольного Петр Мальков був свідком того, як Ленін особисто організував і брав участь в знищенні пам’ятника Великому князю Сергію Олександровичу[1].

«Вышел Владимир Ильич. Он был весел, шутил, смеялся. Когда я подошел, Ильич приветливо поздоровался со мной, поздравил с праздником, а потом внезапно шутливо погрозил пальцем:

 – Хорошо, батенька, все хорошо, а вот это безобразие так и не убрали. Это уж нехорошо.  – Он указал на памятник, воздвигнутый на месте убийства великого князя Сергея Александровича.

Я сокрушенно вздохнул.

 – Правильно,   – говорю,   – Владимир Ильич, не убрал. Не успел, рабочих рук не хватило.

 – Ишь ты, нашел причину! Так, говорите, рабочих рук не хватает? Ну, для этого дела рабочие руки найдутся хоть сейчас. Как товарищи?  – обратился Владимир Ильич к окружающим.

Со всех сторон его поддержали дружные голоса.

 – Видите? А вы говорите, рабочих рук нет. Ну-ка, пока есть время до демонстрации, тащите веревки.

Я мигом сбегал в комендатуру и принес веревки. Владимир Ильич ловко сделал петлю и накинул на памятник. Взялись за дело все, и вскоре памятник был опутан веревками со всех сторон.

 – А ну, дружно  – задорно командовал Владимир Ильич.

Ленин, Свердлов, Аванесов, Смидович, другие члены ВЦИК и Совнаркома и сотрудники немногочисленного правительственного аппарата впряглись в веревки, налегли, дернули, и памятник рухнул на булыжник.

 – Долой его с глаз, на свалку!  – продолжал командовать Владимир Ильич.

Десятки рук подхватили веревки, и памятник загремел по булыжнику к Тайницкому саду.

Владимир Ильич вообще терпеть не мог памятников царям, великим князьям, всяким прославленным при царе генералам. Он не раз говорил, что победивший народ должен снести всю эту мерзость, напоминающую о самодержавии, оставив в виде исключения лишь подлинные произведения искусства, вроде памятника Петру в Петрограде. По предложению Владимира Ильича в 1918 году в Москве были снесены памятники Александру II в Кремле, Александру III возле храма Христа-спасителя, генералу Скобелеву.» От і харківська молодь вирішила знести цю «мерзость», яка нагадує про СРСР.

Дивними здаються аргументи тих, хто не згоден зі зносом пам’ятника Леніну, стосовно того, що не можна руйнувати пам’ятники, бо це наша історія. Абсурдний аргумент: хіба наша історія та й історія імперської Росії почалася з Леніна або інших більшовиків? Безумовно їх дії залишаться в історії, бо встановлена ними деспотія принесла багато страждань мільйонам людей. За масштабами та людськими стражданнями й втратами Ленін перевершив багатьох тиранів, і відновлення пам’ятника Леніну в Харкові або в іншому місті України є аморальним і таким, що не відповідає не тільки європейським цінностям, про що постійно говорить наша влада, а й взагалі цінностям загальнолюдської цивілізації.

Зрозуміло, коли на захист пам’ятника Леніну виступають комуністи, які вважають себе ленінською партією – за віком членам цієї партії вже важко зрозуміти реальність.

Але абсолютно незрозуміло, навіщо меру міста Харкова, депутатам міської ради захищати інтереси партії, яка скомпрометувала себе в очах всього світу, яка сходить з політичної сцени. І підтвердженням цього факту є повний провал комуністичної партії на виборах до парламенту України 2014 року.

Мер Харкова Геннадій Кернес пообіцяв замовити в Італії новий пам’ятник Леніну, бо харківські скульптори не виявили великого бажання відновлювати це одоробло, а за які гроші це буде зроблено!? Якщо за бюджетні, то це просто злочин, бо затверджений бюджет не передбачав ці кошти. Якщо за гроші бізнесменів, то може краще відремонтувати Харківський онкологічний диспансер або закупити ліки для гемодіалізу? Дірок в закладах охорони здоров’я дуже багато. А депутати хочуть відновлювати пам’ятник тирану…

Чому мер і міська рада не займаються тим, чим повинні займатися відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування»?

Чому їх не хвилює, що в місті кожного дня відключають воду у різних районах, і в будь-яку мить в Харкові взагалі можуть відключити подачу холодної води, тому що комунальне підприємство Харківводоканал чотири роки не сплачує за електроенергію. Якщо півторамільйонне місто залишиться без води і каналізації, то це екологічна катастрофа. І ми це проходили, коли була аварія на Діканьовських очисних спорудах.

І це відповідальність саме міської влади за створення нормальних умов життя городян, тим більш, що мешканці Харкова у більшості своїй сплачують за воду, навіть за ту кількість, яка днями і тижнями тече по вулицях Харкова.

Як можна ставити питання про децентралізацію влади, коли на містах існує влада, яка не розуміє, які проблеми дійсно важливі, а які є другорядними і, можливо, взагалі не потрібними. Місцева влада в Харкові дозволяє собі не виконувати Укази Президента, порушувати закони України, Конституцію України. Концепція децентралізації передбачає, що всім регіонам України нададуть можливість самостійно розвиватися та приймати рішення на місцевому рівні, керувати охороною здоров’я, комунальним господарством, освітою та гуманітарною сферою. На сьогодні харків’яни переконані, що охорона здоров’я в занедбаному стані і ніхто з місцевих депутатів цим не переймається, середня освіта на дуже низькому рівні і існує тільки на гроші батьків, хоча відповідно до Конституції України освіта у нас безкоштовна.

Комунальне господарство терпляче чекає, поки все, що багатьма поколіннями харків’ян побудоване, зовсім розвалиться – пояснень від керівників комунальних організацій багато, але толку мало: дахи протікають, в установах і квартирах холодно, а тепер ще давайте і воду відключимо і залишимося без каналізації. Що добре вміють робити наші місцеві керівники – так це підвищувати тарифи, не пояснюючи, які витрати входять до складу цих тарифів.

Можливо, це пояснюється зовсім просто: добиватися, щоб умови життя харків’ян поліпшувалися, забезпечувати якісну роботу комунальних підприємств – це робота, а давати обіцянки відновити пам’ятник Леніну або бігати по судах з безпідставними вимогами відновити пам’ятник Леніну – це пустопорожнє базікання, доступне кожному депутату?

Суспільству слід задуматися, чи не отримаємо ми внаслідок «децентралізації» удільні князівства, де депутатські місця та чиновницькі посади купуються за гроші, суди і прокуратура повністю підконтрольні місцевій владі і виконують вказівки та замовлення місцевої влади, а права громадян будуть ще більше порушуватися.

[1] http://militera.lib.ru/memo/russian/malkov_pd/06.html

Недавно під час перегляду телевізійної реклами прийшла одна несподівана думка. У рекламі йшлося, що в котрійсь з торговельних мереж нібито здешевіла гречка. Оскільки саме ця крупа в Україні асоціюється з підкупом виборців, то раптом подумалося, що навіть такий побутово-політичний момент не що інше, як важка спадщина комуністичного часу.

Гречана крупа в Радянському Союзу була великим дефіцитом. Коли «викидали» у продаж гречку, то за нею вишиковувалися значні черги. ЇЇ «діставали по-блату». Переплачували за неї. І навіть використовували у вигляді подарунка. Тож, мабуть, саме тому політична технологія з використанням гречки як елементу підкупу електорату виявилася такою живучою.

Нинішні позачергові парламентські вибори, незважаючи на всю непросту обстановку, у яких відбувалися, стали, очевидно, найчеснішими за останні років п'ятнадцять. Найперше у плані підкупу виборців.

Можливо, це навіть символічно? І слідом за очищенням українського парламенту від комуністичної ідеології у минуле відійде і передвиборча «гречка» як рудимент старої історії.

Однак те, що носії комуністичної ідеології опинилася сьогодні поза парламентськими стінами, навряд чи дає привід для самозаспокоєння. Досвід недалекого минулого свідчить, як непросто позбавлятися отих самих радянських рудиментів.

Скажімо, важко відповісти на питання, чому, наприклад,   7 листопада – дата, якою засвідчено момент «жовтневого перевороту», приходу до влади  більшовицької системи,   дуже довго залишалася «червоним днем» календаря в незалежній Україні?

Адже вже в останній період існування Радянського Союзу ми самі з великою долею скептицизму ставилися до «радянських надбань», попри всю «політичну штукатурку» комуністичної пропаганди. І на жовтневі демонстрації виходили найчастіше з примусу, а не за власним бажанням, і намагалися якомога скоріше добігти до її закінчення, щоб «скинути портрети «вождів» у фургончик, який стояв для цієї мети десь за рогом вулиці.

«Портрети комуністичних вождів» в Україні скидаються у фургон історії ще й досі. Недарма минулі вибори ознаменувалися «ленінопадом», який прокотився по всій країні.

Але чи «скинули» ми остаточно саму більшовицьку ідеологію, котра за десятиліття свого існування принесла стільки біди нашому народу? Чи не замайорять і нинішнього року до дати «жовтневого перевороту» де-небудь в українських містах радянські знамена, у червоному кольорі яких чимало української безневинної крові?

Хотілося б відповісти на це питання ствердно. Та поки у найвіддаленішому селі стоїть пам’ятник Леніну, поки у своїх великих містах ми ходимо по вулицях, які носять імена посібників більшовицької системи, залишається небезпека комуністичного реваншу. І, очевидно, ми це повинні розуміти.

Так, на волевиявленні 26 жовтня 2014 року народ України засвідчив свій європейський вибір. Але якщо подивитися у вимірі історії, то вибір на користь європейських цінностей, ми робили вже не раз. Це було і 1 грудня 1991 року, коли на Всеукраїнському референдумі із  90-відсотковим результатом підтримали Акт проголошення незалежності. І під час президентських виборів 2004 року.

Кожен раз ми отримували шанс жити по-новому. Та реалізувати наміри виявилося непросто. Бо ми все оглядалися у минуле, боячись сміливо подивитися у очі майбутньому. Ці «оглядки» не минулися даремно. Вони значною мірою стали живильним грунтом для російської агресії, початої спочатку в Криму, а потім на сході України.

26 жовтня 2014 року ми знову отримали цей шанс. Хоча, мабуть, сказати отримали не зовсім правильно. Вибір українського народу скоріше вписується у тезу, виголошену колись президентом США Джоном Кеннеді: «Не запитуй, що твоя країна зробила для тебе, запитуй, що ти зробив для своєї країни».

Образно кажучи, мільйони українців взяли свою молоду країну, як дитину, за руку і вивели до світлої дороги з глухого кута, в якому вона опинилася. Дуже хочеться сподіватися, що нам вдасться не тільки постояти на краю цього шляху, а піти ним далі.

А проте:

ми ще повернемось бодай –

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

В. Стус

Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів та родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українка 1913 року (її привезли з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, ми й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя. Цей похорон став значним щаблем, що наблизив здобуття Незалежности. Якщо ми що-небудь доброго зробили у своєму житті – то це оцю справу. Це була тяжка фізично і психологічно робота.

За 25 років я не раз писав і сотням різних аудиторій розповідав про цю подію, але ж наростають нові люди, яким теж потрібно про це знати. Тепер легше: є прекрасний фільм Станіслава Чернілевського про Василя Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989-1992 року на кіностудії «Галфільм». Він стає дедалі ціннішим, бо деякі люди, які в ньому свідчать, уже відлетіли у вирій услід за Василем, Олексою та Юрієм. (Знайти цей фільм в інтернеті просто: наберіть назву українською мовою – і відкриється. Фільм триває 2 години 32 хвилини. Не пошкодуйте того часу. Особливо вражаючі картини перепоховання – у частині третій). Фільм неодноразово показувало телебачення. Сподіваємося, що в ці дні його знову покаже декілька телеканалів.

Отож 1989 року родини загиблих затіяли тривалі перетрактації зі владою, щоб процедура відбулася згідно з законом. Громадськість збирала гроші. Під кінець літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: привезти під 3 – 4 вересня. Це дні смерти Василя  Стуса (1985) і Юрія Литвина (1984; Олекса Тихий помер 5 чи 6 травня 1984 року). До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене як колишнього їхнього співв’язня. То була незабутня поїздка... Через декілька днів після повернення з Уралу, 9 вересня, я попросив свого недавнього співкамерника Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з'їзді Народного Руху України за перебудову, щоб поза чергою випустив мене на трибуну, і я виступив із таким повідомлення (звичайно, сказав я коротше, але текст був написаний):

«Оце, добрі люди, у руках у мене ключі від тюремних камер, із яких політв'язнів, у тому числі й мене, вивезено було менше двох років тому. Це ключі від камер так званого «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області – колонії особливого режиму для «особливо небезпечних державних злочинців», «особливо небезпечних рецидивістів», таких, як присутні тут, на з’їзді, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Іван Кандиба і я...

Це ключі від камер тієї самої «установи», де були доведені до смертельного стану відомі правозахисники, члени Української громадської групи сприяння виконання гельсінкських угод Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко, які померли по в'язничних лікарнях у 1984 році. Оцей ключ номер три, можливо, від карцеру № 3, в якому помер унаслідок голодівки та від холоду видатний поет сучасної України Василь Стус.

Я не викрав ці ключі. Я підібрав їх щойно 1 вересня в одній із камер покинутої та напівзруйнованої, до болю рідної тюрми. Будемо сподіватися, що ніколи ці ключі вже не будуть подзвонювати в руках наглядачів. Їхнє місце в музеї.

Згідно з «найгуманнішими в світі» радянськими законами, останки померлого в'язня не віддають родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться трив (термін) ув'язнення. Отже, хто зі в'язнів вижив – той уже вдома, а хто помер, той понині під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі «Северное» в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, коло Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Тільки тіло Валерія Марченка великій подвижниці, матері Ніні Михайлівні, вдалося вирвати з неволі та поховати у рідному селі Барахти під Києвом.

Родини Стуса, Литвина і Тихого, за підтримкою товариства «Меморіал», Всеукраїнського Товариства репресованих, УГС та НРУ, домоглися, нарешті, дозволу перевезти тлінні рештки до Києва та перепоховати на Лісовому кладовищі. Похорон мав бути 3 вересня, за день до роковини смерті Литвина і Стуса.

Ми закупили квитки на літак, замовили цинкові домовини, зафрахтували транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеграма від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що перепоховання заборонено «у зв'язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі».

Усе ж таки на Урал виїхала знімальна група новостворюваної кіностудії «Галфільм» на чолі з режисером Станіславом Чернілевським, яка працює над повнометражним фільмом про Василя Стуса. Із нею поїхав і я. Проведено унікальні зйомки на могилах Стуса і Литвина, у приміщенні колишньої нашої в'язниці, в тому числі в карцері, де помер Стус. Ми вчасно приїхали, бо «тюрма народів», за чутками, ближчим часом має бути переобладнана на корівник.

Ми встановили, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі нема. Ми питали лікарів, працівників ринку, продавців, людей на вулиці – ніхто такого не чув, якогось особливого стану в районі не оголошували. Із розмов із головним лікарем санепідемслужби району Дивдіним та заступником заввіділом комунгоспу райвиконкому Мусіхіним стало ясно, що рішення про заборону перепоховання було прийняте після дзвінків із Києва, з Кучино та з Пермі. Неважко здогадатися, що ті дзвінки – від зацікавлених людей, від винуватців смерті Тихого, Литвина, Стуса.

У 1985 році Стуса поховали за декілька годин до приїзду дружини та сина і не дозволили перевезти тіло на Україну. Тоді теж покликалися на несприятливу санепідемобстановку. Отже, епідемія є. Це – чума. Це – антиукраїнська чума, вірусоносії якої сидять у КГБ та в ЦК КПУ!

У зв'язку з цим пропоную записати до резолюції з'їзду таке:

«Вимагаємо повернути українській землі тлінні рештки українських патріотів, що ними засіяні простори Росії, у тому числі Тихого, Литвина і Стуса;

вимагаємо цілковитої реабілітації всіх в'язнів сумління 60-х – 80-х років, що не може обійтися без публічного осуду винуватців репресій (саме осуду, а не засудження);

вимагаємо відкрити сейфи КГБ і видобути звідти твори наших митців, зокрема Юрія Литвина, Олекси Тихого та Василя Стуса, з метою їх опублікування.»

У залі здійнялася буря оплесків. Мене обступили журналісти, фотоґрафували ті ключі…

Був у залі й секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук. (Він сидів недалеко від мене, трохи позаду, в першому біля проходу кріслі. Я бачив, як до нього підійшла одна жіночка і пришпилила до піджака значок – тоді нам у Литві зробили найпершу партію таких простеньких синьо-жовтих прапорців, що просто застромлювалися голочкою в одяг. Вони легко губилися. Хитрий лис подивився на значок згори вниз, скинув піджака і повісив його на крісло).

Не все, що було зазняте на кладовищі в селах Борисово та Кучино, увійшло до фільму Станіслава

Чернілевського, не все й потрапило в кадр. Ось, наприклад, таке. Незадовго до нашої поїздки я одержав від колишнього співкамерника Марта Ніклуса з Естонії його нарис «Экскурсия в прошлое» – про одвідини Кучино у вересні 1988 року (він там бував зі знімальної групою естонського телебачення і в травні 1989). Март, зокрема, пише, що брат нашого начальника особливого відділку майора Долматова, Степан Олександрович, похований у сусідньому селі Борисово за декілька кроків від могили Стуса та інших політв'язнів, а сам Долматов захворів на рак і поїхав до Москви лікуватися. Його попередник, майор Журавков, помер за днів десять після Стуса і похований у Пермі.

У кутку кладовища в Борисово ми знайшли під стовпчиком № 7 поховання Юрія Литвина, під № 8 – Ішхана Мкртчяна, під № 9 – Василя Стуса. Я знайшов могилу не тільки брата, а й самого нашого начальника Долматова. Вона через одну від братової, четверта від Стусової, в тому ж ряду. Я став шукати її тому, що побачив під тином порівняно свіжі вінки з написами: «Дорогому Александру Григорьевичу от сотрудников учреждения ВС-389/37», «...от семьи Максиных». 37-ма політзона була в селі Половинка, тепер там, мабуть, сидять кримінальники, бо політичні залишилися тільки в 35-й, у посьолку Центральному. Але ж Максін – наш останній начальник режиму! Може, його перевели туди ж. Схоже, «Александр Григорьевич» – хтось із «наших». Я не знав імені та по-батькові Долматова, але здогадався, що то він, і став шукати могилу. Вмурована в пам'ятник фотокартка не залишала сумніву. І напис:

«Долматов Александр Григорьевич   24. ІІ  1946 – 4. ІV 1989».

Царство йому Небесне. Бог йому суддя. І Журавкову. Багато вони забрали з собою таємниць. Хай би жили та розказали про свої злочини. Але, мабуть, неспроста вони повмирали зовсім не старими.

Під тиском громадськості перевезення нарешті було дозволене.

Повернувшись із Уралу, я 22 листопада написав таку замітку для преси:

«Увечері 15 листопада 1989 року з Києва до Пермі вилетіла літаком експедиція, щоб перевезти на батьківщину тлінні рештки українських патріотів Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса, закатованих у «таборі смерти» ВС-389/36, що в селі Кучино Чусовського району. До групи входили син Стуса – Дмитро, син Тихого – Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих, член Української Гельсінкської спілки Василь Ґурдзан, який представляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії «Галфільм» Станіслав Чернілевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук та колишній в'язень Кучино, голова Житомирської філії УГС Василь Овсієнко. Із Москви приїхав другий син Тихого – Микола. Директор фільму «Василь Стус. Тернова дорога» (така була первісна назва) поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від Спілки письменників України та СП СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України, від її голови, народного депутата СРСР Михайла Бєлікова.

На час приїзду основної ґрупи домовини та дерев'яні ящики для їх транспортування не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції «порадили» не поспішати...

Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обходити безліч установ, у тому числі райвідділ КҐБ, очолюваний нині Ченцовим Володимиром Івановичем, який «працював» каґебістом у нашому таборі з кінця 1981 до кінця 1984 року і є одним з винуватців загибелі наших політв'язнів. Ченцов сказав, що його відомство не тільки не перешкоджає, але й сприяє нашій справі. Насправді нам допомагала тільки громадськість, влада лише шкодила. Робилося все, щоб ґрупа не встигла на зворотній рейс і не повернулася в суботу, бо ж на неділю 19 листопада в Києві мали зібратися люди. Допомагали нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґазети «Чусовской рабочий» Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Міхайлов, журналісти Микола Ґусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли взяти лише декілька заступів і лопат. Водій ваговозу з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло...

Основна ґрупа, передрімавши в пермському готелі на матрацах, кинутих на підлогу (бо місць не було), приїхала за чотири години електричкою в Чусовой, обійшла всі потрібні установи. Усю громіздку апаратуру доводилося переносити на собі та возити місцевим транспортом. Дошкуляв холод. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса – тому нам не віддають домовини. Довелося послати Овсієнка назад до Пермі. 17-го вранці ґрупа вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, на околиці якого притулилося кладовище. Дорогою ґрупа зустрілася з дільничним міліціонером Матякубовим, заїхала в сільраду в Копально, але голови сільради там не виявилося, хоча з ним домовлялися про зустріч по телефону. Стали видзвонювати його та районне начальство. Нікого нема. Чернілевському, Дмитрові Стусу та Ґурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусовой, де після довгих зволікань їм дозволили викопувати домовини, але не піднімати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі само перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося про «наругу над могилами»...

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10.

Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 – 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Середня з трьох дощок віка трохи проломлена. Литвинова – на глибині 150 – 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями. Домовина оббита тканиною, яка була колись червоною. Ще доволі міцна.

Коло 14-ї повернувся з Пермі Овсієнко, одразу взявся за роботу, розповідаючи, що їхав із Чусового в одному автобусі з колишнім наглядачем Сергієм Останіним, який не захотів зійти з автобуса, щоб провідати могили своїх жертв, навіть могилу свого начальника, Долматова, що похований через кілька могил від Стусової. Він зараз разом із колишнім наглядачем Навозновим працює санітаром у психіатричці, яка діє в приміщення колишньої колонії суворого режиму. А решта роз'їхалась хто куди. Кукушкін дав лейтенантові Любецькому молотком по голові – зараз сам сидить. Отакі новини.

Разом з нами копали Юрій Бєліков, Ніколай Ґусєв та ще один журналіст із Чусового. Представники влади лише спостерігали. Сутеніло. Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі платні не взяли. (Це панство Жеребцови – Ніна Василівна, Сергій Тимофійович та їхній син Олександр). Ще до темряви затягли ми під домовини вірьовки, зрушили їх із місця. А цинкових домовин усе нема. Мідники нудяться в автобусі, доводиться набавляти їм платню, «підігрівати». Чернілевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вістку, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли.

Нарешті коло 19-ї години приїздить машина з домовинами. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована (міліціонер, оперативник, представник санепідемстанції Дивдін, комунгоспу – Казанцев). Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів у Пермі, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев'яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріял. Із Пермі ваговоз вирушив уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція, стала перевіряти справність. Певна річ, люфт керма виявися завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони… збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров і Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на праві колеса. (Згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку). Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті  – до заднього моста в середину, а цілі – з боків. (Про це детально оповідає Володимир Шовкошитний у книжчині «Герої народжуються на могилах героїв», вид-во «Український пріоритет», 2012;

http://archive.khpg.org/index.php?id=1384594828&w).

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись. (Згодом з'ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком під тиском громадськості виніс рішення про перепоховання на Байковому, а не на Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було «відбій» затримуванню). Машина не могла їхати швидше 40 км на годину, а то якихось 200 км...

Отже, є надія впоратися. Усе тепер залежить від нас.

Першою близько 19-ї години підняли Стусову домовину. Зняли віко. Тіло не накрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло нетлінне, всохле, лише носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус. Треба зауважити, що ми допускали такі сумніви. Дмитро глянув і сказав: «Це тато». Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся). Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова повернута трохи вліво. Як перекласти тіло в цинкову домовину? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що тіло розламається. Тоді накриваємо його міцною тканиною (Шовкошитний подбав), щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно багатьма руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже в цинкову домовину горілиць. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов'язках. Якогось особливого запаху не чути, тільки ніби цвіль. (Памיятаючи версію про можливе вбивство В. Стуса нарами по голові, я придивився, але не запримітив на голові ніяких пошкоджень. Шовкошитний же каже, що бачив таке пошкодження). Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду. Я не схильний до містифікацій, але учасник ексґумації поет Юрій Бєліков показував знімок Стуса екстрасенсу. Той сказав: «Цей чоловік убитий ударом по голові».

Поклали під голову «пропускну» від церкви, хрестик, накрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком.

Литвинова могила глибша. Коли підняли домовину – з неї полилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко – тіло покрите саваном. Мама, Надія Антонівна Парубченко, була на похороні 8 вересня 1984 року, то казала, що їй навіть дозволили переодягнути сина в цивільний одяг. Вона справила мінімальний обряд, тому ми не стали знімати покривало, тим паче, що все було мокре… Переклали тіло в цинкову домовину так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і закрили домовину віком.

Виносили до дороги метрів двісті поміж могил із великою обережністю спочатку Василя, потім Юрія.

Довершивши це, з якоюсь полегкістю взялися за порожні домовини. Склали їх, опустили в ями. Звичай велить укинути туди й вірьовки. Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Відірвали зі стовпців бляшані номери 7 і 9, сокирою відкололи собі від стовпців скалок. До речі, таблички на Литвиновому стовпчику № 7, яку привезла мати і яку ми ще бачили 31 серпня, вже не було. Поставили свічки на всі одинадцять могил в'язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли. (У жовтні 2000 року на конференції в Кучино я дізнався від Давида Алавердяна, що вірмени на чолі з його тестем, колишнім кучинським вיязнем Ашотом Навасардяном, забрали тлінні рештки Ішхана Мкртчяна ще в лютому 1989 року, нікого не питаючи! І привезли через усю Імперію Зла в рідну Вірменію. Давид показав відеофільм про це: хурделиця, а вони копають...).

Вантажна машина з домовинами і дерев'яними ящиками від'їхала одразу, десь коло 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний – до гаража друкарні, де мідники залютували (запаяли) домовини, поклали в ящики, а директор друкарні Міхайлов уночі оббив ящики дротом по канту, щоб їх прийняли в літак як багаж.

Ми вибралися з кладовища коло 23-ї, до готелю дісталися опівночі. Удалося зв'язатися з Києвом, сповістити про перебіг подій. Нам сказали, що похорон буде не на Лісовому, а на Байковому кладовищі – виконком Київради прийняв таке рішення.

Чернілевський з оператором їздили ще знімати запаювання в гаражі друкарні. Там водій Сидоров познімав колеса, позаклеював камери, а вранці разом із Шовкошитним вони повезли домовини до Пермі в аеропорт.

18 листопада ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають.

Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробку. Слава Богу...

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексґумацію тіла батька, який був похований на кладовищі «Северное» в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, який мав їх робити, не з'явися. Хтось сказав їм, що його побито. Вранці 18-го брати прийшли до майстерні, де був матеріял та інструмент, сказали комусь там, що в них є майстер. Але нема ключа від майстерні. Тоді вони підважили двері, влізли в майстерню і взялися за роботу самі, хоча звичай забороняє рідним це робити. Добре, що Микола мав якісь елементарні уявлення про цю справу. Тільки під кінець роботи прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай – разом із гробарем розбили надгробок, викопали і переклали рештки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, – і оце сюди. Ми сповістили в Київ, що все гаразд, вилітаємо.

Вилетіли з Пермі о 20 годині (за московським о 18-й), прибули в Бориспіль о 20.30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину – його чекало близько тисячі душ...

...Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла вдова Валентина і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд. Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б'ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість. А ми, забуті, ніби вже й непотрібні нікому, шукаємо машину, щоб завезти свою апаратуру до Києва, вантажимо її – тим часом ескорт від'їхав.

До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка. Як сплітаються наші дороги... Винесли з церкви домовини, поклонилися тричі Божому Храмові. (Ірина Калинець пригадувала: священик, заглядаючи їй у вічі, сказав: «Треба обнести довкола церкви. А може вони будуть канонізовані…»). Я протиснувся до Литвинового автобуса-катафалка, щоб утішати його маму Надію та сина Ростислава. Братися нести гріб уже не було сили.

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко – не можна зволікати з похороном до заходу сонця – нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох «особливо небезпечних державних злочинців – особливо небезпечних рецидивістів». Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово істини...

Прощайте, дорогі співкамерники – Олексо, Юрію, Василю...

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.

Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь

завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.

Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,

ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.

Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей від українського свічаддя.

То не одне уже світання, тисячоліття не одне,

як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне...

Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,

коли завзяття безталанне не винести, не донести.

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,

аби вже не простерти крил – у горі.

Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.

…Отут спинюся на самотині – там, де копита кóня вороного

розбризкують геть ярі іскри יдного днів.

...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Харківська правозахисна група (ХПГ) проводить 16-20 грудня 2014 року в м. Харків П’ятнадцяту школу з прав людини для активістів українських правозахисних неурядових організацій за підтримки Шведської Агенції з міжнародного розвитку. Приблизна програма Школи та форма заявки додається.

Організатори оплачують проживання учасників Школи у двомісних номерах готелю, харчування, відшкодовують вартість проїзду в купейному вагоні поїзду, у 2 класі поїзду ІнтерСіті або автобусі. Вартість проїзду відшкодовується тільки за наявності прямих та зворотних квитків. Відбір учасників проводиться на конкурсній основі. Проектом передбачено навчання 25 учасників.

Заявки на участь у Школі приймаються до 25 листопада 2014 р.
електронною поштою за адресою  [email protected]

або факсом (057) 7006771, (057) 7006772
або звичайною поштою за адресою а/с 10430, м. Харків-2, 61002.

Запрошення для участі будуть надіслані не пізніше 1 грудня 2014 р.

Відбір буде проводитись за такими критеріями:

а) Учасник Школи має бути членом діючої недержавної правозахисної організації;
б) від однієї організації ми будемо запрошувати тільки одного представника;
в) бажано, щоб кандидат мав певний досвід правозахисної діяльності і бажав цю роботу виконувати й далі;
г) учасники минулих Шкіл ХПГ вдруге не запрошуються.

Контактні особи:
Володимир Каплун –           057 700 6771, 068 961 3562
Наталія Картопольцева –     057 700 6772, 050 401 1488

Приблизна програма школи (лектори та модератори можуть бути змінені)

Концепція прав людини. Що таке правозахист? (Євген Захаров, ХПГ);

Обговорення в секціях: 1. Правозахист і політика; 2. Правозахисні неурядові організації (НУО) і влада. Чи можлива взаємодія? 3. Співпраця правозахисних організацій.

Українська конституція в сучасному контексті (Всеволод Речицький, ХПГ)

Відкритість інформації як універсальна вимога (Всеволод Речицький, ХПГ)

Захист прав людини в суді (Геннадій Токарєв, адвокат, ХПГ)

Застосування міжнародних механізмів захисту прав людини неурядовими правозахисними організаціями (Євген Захаров, ХПГ)

Захист прав людини в Європейському суді (Геннадій Токарєв, адвокат, ХПГ);

Захист прав людини НУО. Громадські приймальні (Людмила Клочко, ХПГ);

Обговорення в секціях: 1. Інформаційний обмін. 2. Організація спільних акцій і кампаній. 3. Правозахист і масс-медіа. Чи потрібний правозахисникам піар?

Проведення правозахисних акцій та кампаній (Євген Захаров, ХПГ)

Фінансування правозахисних організацій. Основи фандрейзингу (Євген Захаров, ХПГ)

Як готувати проект? ЛСП-технологія підготовки проектів (Євген Захаров, ХПГ)

Тренінг: підготовка проектів (робота в секціях, наявність заявок для обговорення якості їх підготовки вітається)

Обговорення результатів тренінгу. Консультації щодо проектів

Основи менеджменту НУО. (Євген Захаров, ХПГ).