Бюлетень "Права Людини", 2015, #13

За весь час проведення антитерористичної операції із зони бойових дій було евакуйовано лише одну пенітенціарну установу - жіночу колонію в Луганській області. Про це розповів представник Уповноваженого з прав людини, керівник департаменту з питань реалізації національного превентивного механізму Юрій Бєлоусов.

Всього ж на території самопроголошених "ДНР / ЛНР" знаходиться 27 пенітенціарних установ, в яких, за підрахунками офісу омбудсмена, міститься близько 16 тисяч ув’язнених. Але представник уповноваженого з прав людини також звертає увагу на пенітенціарні установи, що знаходяться біля лінії зіткнення на підконтрольній Україні стороні. Це Дзержинська колонія, в якій міститься 589 ув’язнених, Селідовська колонія, в Маріуполі дві колонії (в обох установах знаходиться 275 ув’язнених) і слідчий ізолятор (475 затриманих), які можуть потрапити під обстріл артилерії. Але їх також не поспішають евакуювати, обурюється Білоусов.

Раніше через обстріли була зруйнована Чорнухінська колонія в Луганській області, з якої втекли всі ув’язнені - частина з них була розстріляна терористами. Крім того, бойовики проводять так звані "амністії", звільняючи ув’язнених для поповнення своїх рядів, як це було в Горлівці, коли терористи звільнили і озброїли 150 ув’язнених.

Також, за словами Бєлоусова, влада не звертає уваги на інші установи, такі як психіатричні лікарні, інтернати, в яких знаходяться пенсіонери, діти й лежачі хворі - таких на Донбасі залишилося близько 77.

"Ми зверталися до уряду з вимогою або евакуювати ці установи в безпечні регіони України, або забезпечити безперебійні поставки медикаментів та харчування. Нас дуже неприємно вразило повне неусвідомлення керівників міністерств і відомств їх відповідальності за життя тих людей, які залишилися на непідконтрольнії території", - нарікає Бєлоусов.

За його словами, основна проблема полягає в тому, що такі установи в переважній більшості підкоряються місцевим органам влади - міським або обладміністраціям, і питання евакуації міністерства перенаправляють безпосередньо на них. Крім того, у разі евакуації установи в безпечний регіон його фінансування не перенаправляється за ним, а осідає в бюджеті на території терористів. "Якщо установа переводять в інший регіон, то гроші повинні йти за ним", - вказав Бєлоусов.

Нагадаємо, раніше уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська звинуватила Мін’юст у невиконанні указу президента Петра Порошенка про переведення установ виконання покарань з окупованих областей на територію, підконтрольну українським властям.

7 листопада 2014 року Кабмін прийняв постанову №595, згідно з якою всі бюджетні організації Донецької та Луганської областей на територіях, контрольованих сепаратистами, повинні бути переведені на підконтрольні українським властям території до 1 грудня. При цьому, в населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи держвлади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов’язкового державного соцстрахування здійснюються тільки після повернення цих територій під контроль органів державної влади.

4 листопада РНБО прийняло рішення "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій і Луганській областях", яке передбачає необхідність проведення заходів з припинення на окремих територіях в районі проведення АТО діяльності державних підприємств, установ і організацій, евакуації працівників (за їх згодою ); вивіз по можливості майна та документації, а також переведення державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з окремих територій в зоні АТО на роботу в іншу місцевість.

Россия оккупировала и отобрала у Украины Крым. Мы, украинцы, и весь цивилизованный мир с нами вместе не признаем присоединения Крымского полуострова к России и уверены, что Крым был, есть и будет нашим. Но мы даже не представляем, каким преследованиям и давлению со стороны ФСБ подвергаются люди, которые считают Крым Украиной и продолжают жить на полуострове. Репрессивная машина запущена и безжалостно выполняет приказы.

В этом году на Крымском полуострове началась полномасштабная зачистка. Политика оккупационных властей, прежде всего, направлена на «латентную депортацию» крымских татар – на создание невозможных условий для существования крымскотатарского народа на полуострове, когда нарушаются все фундаментальные права, проводятся репрессии, попираются культурные и религиозные права, закрываются СМИ. Идет процесс отрыва крымскотатарского народа от своей элиты: лидеров выдворяют из Крыма, представителей Меджлиса и активистов жестоко преследуют. Музыканты, художники, журналисты вынуждены покинуть Крым из-за репрессий и невозможности реализоваться. Крымским татарам запретили проводить даже митинг памяти жертв депортации 18 мая. Нарушение всех прав, репрессии и разрыв элиты с народом и определяют «латентную депортацию».

ФСБ в Крыму действует абсолютно в стиле КГБ СССР пятидесятилетней давности, когда одних диссидентов, таких как генерал Петр Григоренко и литератор Лев Копелев, выдворяли из страны и запрещали въезд, а других не выпускали из страны. На сегодняшний день ФСБ одним крымчанам навязывает российское гражданство и не выпускает их из Крыма, а других, наоборот, не впускает.

Дела Рефата Чубарова и Исмета Юкселя ведет Украинский Хельсинкский союз по правам человека. Неделю назад Европейский Суд по правам человека принял к рассмотрению дело Рефата Чубарова. Двумя неделями ранее подобную процедуру прошло еще одно резонансное дело – Исмета Юкселя. Эти жалобы о насильственной депортации из Крыма лидеров Меджлиса крымскотатарского народа являются все же лишь малой частью большого массива политически мотивированных судебных разбирательств, касающихся преследований граждан Украины на оккупированной территории АР Крым и г. Севастополя. Для того чтобы оценить масштаб проблемы, наметить варианты ее решения и адекватно оценить достижения на этом пути, стоит остановиться на нескольких крымских делах, вокруг которых развернулась в этом году полноформатная юридическая война. Названия дел во многом условны, поскольку каждое из них включает в себя десятки уголовных и административных  преследований граждан Украины репрессивной машиной РФ.

Дело о депортации лидеров Меджлиса крымскотатарского народа

Одними из самых резонансных крымских дел на сегодняшний день, без сомнения, являются дела о депортации лидеров Меджлиса крымско-татарского народа Мустафы Джемилева и Рефата Чубарова. Фактическая депортация легендарного диссидента времен СССР Мустафы Джемилева состоялась 22 апреля 2014 года и была первым открытым актом юридического насилия оккупационных властей по отношению к гражданам Украины в Крыму после установления РФ своей юрисдикции на полуострове. В дальнейшем прием с запретом на въезд, впервые примененный именно к Мустафе Джемилеву, был поставлен оккупационными властями Крыма «на поток» и применен в отношении депутата Верховного совета АР Крым, Председателя Меджлиса крымскотатарского народа Рефата Чубарова.

3 мая 2014 года в отношении Чубарова «прокурором Республики Крым» Натальей Поклонской было вынесено предупреждение «о недопустимости занятия экстремистской деятельностью». Данное предупреждение было реакцией на его участие в митинге, имевшем место в тот же день примерно в 10 часов утра на территории города Армянска.

5 июля 2014 года Чубаров возвращался на автомобиле из материковой части Украины в Крым. При пересечении административной границы между Херсонской областью и Крымом к Рефату Чубарову в сопровождении группы сотрудников прибыла «прокурор Республики Крым» Поклонская и прочитала заявителю текст «повторного предупреждения о недопустимости осуществления экстремистской деятельности». После этого ему сообщили, что принято решение о запрете въезда на территорию РФ сроком на 5 лет до 4 июля 2019 года. Уведомление не содержало данных о дате решения о запрете, основаниях запрета и органе, вынесшем решение о запрете въезда ему на территорию РФ. Уведомление лишь содержало ссылку на Федеральный закон РФ «О порядке выезда из Российской Федерации и въезда в Российскую Федерацию» №114 от 18.07.1996 года без указания конкретных правовых оснований. При этом само решение о запрете въезда Чубарову до сегодняшнего дня вручено не было, а значит, он был лишен гарантий, предоставленных ст. 1 Протокола 7 Конвенции: ему не было предоставлено мотивированное решение о запрете въезда; ему не предоставили возможность высказать аргументы против его фактической депортации.

Еще одним пострадавшим по этому делу является Исмет Юксель, крымский татарин по национальности, предки которого были депортированы из Крыма, являющийся гражданином Турции. С 1996 года на протяжении более чем 20-ти лет он проживал в Крыму, имел свидетельство на постоянное проживание в Украине с регистрацией в Крыму, являлся генеральным координатором информационного «Агентства «Крымские новости» (QHA). Также он являлся советником главы Меджлиса крымско-татарского народа. 10 августа 2014 года, примерно в 6.30 утра, при въезде на территорию Крымского полуострова сотрудниками Пограничной службы Российской Федерации в устной форме Исмету Юкселю было сообщено, что ему запрещен въезд на территорию РФ сроком на 5 лет до 30 июня 2019 года. Он вынужден был уехать в Киев, где и проживает в отрыве от семьи, общественных связей, постоянного места жительства и своего бизнеса по сей день. Ему так же, как и Рефату Чубарову, не было вручено мотивированное письменное решение о запрете на въезд на территорию Крыма и РФ. А о самом запрете даже не сообщили на его родном крымско-татарском языке.

27 декабря 2014 г. адвокат Васильев И.Г., действующий от имени Исмета Юкселя на территории РФ, обратился в Мещанский районный суд города Москвы с заявлением о признании незаконным решения ФСБ России от 17 июля 2014 года о запрете Юкселю въезда на территорию Российской Федерации, и об отмене данного решения.

Спустя полгода, 26 января 2015 года, на судебном заседании Мещанского районного суда представитель ФСБ России заявил ходатайство о передаче гражданского дела на рассмотрение в качестве суда первой инстанции в Московский городской суд на основании того, что при рассмотрении данного дела будут предоставляться документы, составляющие государственную тайну. В том числе представление самого текста решения о запрете въезда Юкселю в РФ, утвержденное 30 июня 2014 года и имеющее гриф «секретно». В чем заключается «секретность» этого дела остается только догадываться, ведь и адвокат по делу, и сам Исмет Юксель в связи с этой «секретностью» лишены возможности увидеть текст и мотивацию решения о запрете на въезд.

Однако нет сомнений в том, что депортация Рефата Чубарова и Исмета Юкселя из Крыма явилась санкцией за их гражданскую позицию в связи с неприятием присоединения Крыма к России, публичной поддержкой проукраинских настроений на полуострове, а также в связи с активной журналистской и общественно-политической деятельностью указанных лиц.

Также нет сомнений и в том, что разработка новых дел по прямой депортации оккупационными властями проукраинских активистов в Крыму будет продолжаться. Об этом может свидетельствовать дело о выдворении Синавера Кадырова (активиста правозащитного движения «Комитет защиты крымских татар») и возможно других активистов, о которых еще просто не стало известно.

«Дело 3-го мая»

С осени 2014 года на территории Крыма идут задержания по так называемому «Делу о применении насилия к сотрудникам полиции 3 мая 2014 года». 3 мая прошлого года в разных районах Крыма местные жители начали блокировать трассы в связи с тем, что лидера крымских татар Мустафу Джемилева не пускали на территорию полуострова. Рядом с городом Армянском был прорван кордон российских военных, в результате чего произошла потасовка между сотрудниками так называемых «правоохранительных органов» и мирными протестантами. В октябре и ноябре прошлого года по этому делу были арестованы четверо местных жителей — Муса Апкеримов, Рустам Абдурахманов, Таир Смедляев и Эдем Эбулисов. Перед Новым годом все они были освобождены из заключения под поручительство советника полномочного представителя российского президента в Крыму Эскендера Билялова. Однако уже 21 января 2015 года появился новый арестованный по делу, Эдем Османов, который в феврале также был выпущен из-под стражи под поручительство.

Все, кроме Апкеримова, подозреваются в применении насилия, не опасного для жизни и здоровья (ч. 1 ст. 318 УК РФ), Апкеримов — опасного (ч. 2 ст. 318 УК РФ). Обвинение базируется на материалах оперативной видеосъемки. Следствие по «Делу 3-го мая» продолжается, было проведено очень много допросов. Под прикрытием «Дела 3-го мая» регулярно проводятся обыски и изъятия у многих представителей крымскотатарской общины по всему Крыму, а также у проукраинских активистов. В частности, среди пострадавших оказалась и блогер Елизавета Богуцкая, у которой во время обыска были изъяты компьютер, телефон и другая техника. Сотни участников этой демонстрации были привлечены к административной ответственности с наложением штрафов в 10 000 рублей (в среднем). Точное количество пострадавших от действий оккупационных властей на сегодняшний день неизвестно.

«Дело 26 февраля»

Возможно, это наиболее циничное и непредсказуемое из всех крымских дел. Оно касается событий, случившихся во время проведения ставшего уже легендарным митинга крымских татар и украинских активистов у здания Верховного Совета АР Крым в Симферополе 26 февраля 2014 года. В этот день Парламент Крыма должен был принимать решение о проведении референдума по присоединению полуострова к Российской Федерации. В этот же день представители крымскотатарской общины и украинских активистов проводили митинг, посвященный единству Крыма и Украины. Поскольку заявка подавалась официально и заранее, нет сомнений в том, что пророссийские силы узнали об этом и сознательно организовали собственную манифестацию в то же время. В результате в одном, достаточно небольшом месте по площади, собралось более двадцати тысяч протестантов противоположных политических взглядов. Атмосфера была накалена до предела. Несмотря на попытки лидеров противоборствующих сторон удержать ситуацию в мирном русле, перед входом в Парламент началась многотысячная давка, в которой погибли два человека. Какой из сторон принадлежали пострадавшие, выяснить так и не удалось. Заседание Парламента было перенесено, и решение о проведении референдума в тот день принято не было.

Далее произошла оккупация и аннексия полуострова Крым Российской Федерацией, и началась война на востоке Украины. Казалось, события февраля 2014 года уже стали достоянием архивной хроники. Однако, спустя 11 месяцев, в конце января 2015 года, начались аресты среди крымскотатарских активистов, и первым среди арестованных оказался последний проживавший на тот момент в Крыму представитель руководства Меджлиса Ахтем Чийгоз. Ему были предъявлены обвинения в организации массовых беспорядков, повлекших смерть людей. При этом видеокадры с митинга у здания Верховного совета Крыма свидетельствуют об обратном - Ахтем Чийгоз призывал участников митинга к спокойствию.

На сегодняшний день к уголовной ответственности привлекают всех участников этой акции с проукраинской стороны, тех, кого могут идентифицировать по видеозаписям, существующим в сети. По этим делам катастрофически мало информации – мы даже не можем предположить, на основании чего российскими властями предъявляются обвинения гражданам Украины. Все обвинения предъявлены по статьям Уголовного Кодекса РФ. 26 февраля 2014 года территория полуострова даже с точки зрения РФ находилась под юрисдикцией Украины. Само мирное собрание происходило на территории Украины, его участники не нарушали норм украинского законодательства, а РФ не имеет никаких оснований применять свое законодательство к событиям 26 февраля 2014 года.

Зато эти уголовные преследования четко вписываются в программу подавления любых проукраинских настроений и окончательного уничтожения Меджлиса крымско-татарского народа, являются прямым продолжением дел по депортации и «дела 3-го мая». Следствие и аресты по «делу 26 февраля» продолжаются по сегодня. В апреле 2015 года очередным задержанным по делу стал оператор крымско-татарского канала «ATR» Эскендер Небиев.

Особый цинизм ситуации состоит в том, что ни одному из участников противостояния 26 февраля со стороны пророссийских сепаратистов организованных лидером «Русского единства» Сергеем Аксеновым, обвинения не предъявлено.

Кроме вышеперечисленных дел, в которых главными фигурантами являются представители крымско-татарской общины, существует и множество дел, в которых пострадавшей стороной являются обычные проукраинские активисты, открыто выражающие свою гражданскую позицию и несогласные с оккупацией Крыма. Например, дело «24 августа 2014 года» и дело «9 марта 2015 года», когда активисты в Севастополе выходили с украинским флагом в День независимости Украины, и в Симферополе – в День рождения Тараса Шевченко. Во всех случаях, будь то одиночные пикеты или мирные митинги, от оккупационных властей незамедлительно следовала жесткая реакция, направленная на создание атмосферы страха.

Украинский Хельсинкский союз по правам человека в меру своих возможностей реагирует на эти факты беззакония. По указанным делам уже либо поданы, либо готовятся жалобы в ЕСПЧ по фактам грубых нарушений прав человека на полуострове. Но не подлежит сомнению и тот факт, что граждане Украины, проживающие в Крыму, достойны более мощной и системной защиты со стороны государства, и работы в этой сфере предстоит еще очень много.

Почему так важно подать заявку и выиграть эти дела в ЕСПЧ? Система Европейского Суда это, по сути, интервенция прецедентного права в систему европейского континентального права. Решения Европейского суда являются источником права, историческим прецедентом, они влекут за собой изменение законодательства и правоприменительной практики. Государство, которое не исполняет решения Европейского Суда, будет иметь проблемы на международной арене, в том числе, связанные с экономическими санкциями. Решения суда станут основой для международно-правовых актов, дипломатических переговоров и решений других международных судов. Выигрыш каждого такого дела – шаг к возвращению Крыма Украине. Поэтому нам крайне важно выиграть эти дела в ЕСПЧ.

P.s. По просьбе крымскотатарского народа слово «крымскотатрский» в статье употребляется без дефиса, таким образом подчеркивается неотделимость коренного народа от его родины.

Комментарий: Анастасия Мартыновская, юрист Фонда стратегических дел УГСПЛ

«На данный момент в Российской Федерации радикально ущемляется право на свободу выражения мнения. Так, в законодательстве РФ отсутствует возможность проведения спонтанного собрания. То есть, согласно российскому законодательству, участники любого спонтанного собрания будут являться правонарушителями, как это и произошло в ряде крымских дел. Например, 3 мая крымские татары на территории полуострова провели акции протеста. Данные акции были выражением недовольства действиями российских властей, которые запретили въезд на территорию Автономной Республики Крым Мустафе Джемилеву. Люди не могли заранее предвидеть поведение власти и заблаговременно подать заявления на проведение мирного собрания. Если бы они подали его 3 мая, акцию разрешили бы провести не раньше, чем через 10 дней, когда она уже не была бы актуальна. Хотя, вероятнее всего, акция была бы запрещена. Кроме того, «крымское законодательство» сегодня еще и жестко определяет время и перечень мест, где крымчанам можно проводить митинги и массовые собрания. Исследуя российское законодательство можно сделать вывод, что оно отняло любую возможность проведения митинга, неугодного властям.

Достаточно сильный удар по свободе выражения мнения был нанесен российским уголовным законодательством, направленным на борьбу с экстремизмом. С точки зрения Европейской Конвенции, он не соответствует требованиям о ясности, точности и предсказуемости: непонятно кого и за что ждет наказание. В законодательстве нет четкого перечня действий, которые бы подпадали под понятие «призывы к экстремистской деятельности», поэтому власти могут его использовать против любого лица, не согласного с «политикой партии». И если раньше российские власти в основном использовали данные нормы УК РФ для запугивания, то сейчас они все чаще стали применять их на практике, например, к неугодным активистам и журналистам в Крыму».

9 квітня 2015 року парламент ухвалив закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки[1]. Зараз закон передано на підпис Президенту.

Проект закону був внесений 6 квітня, й він був прийнятий за скороченою процедурою без можливості подати правки до проекту.

Ми спробуємо показати, наскільки новий закон відповідає міжнародним стандартам прав людини та міжнародній практиці демократичних країн.

Зміст нового закону

Прийнятий закон:

1)    Забороняє пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів;

2)    Забороняє символіку комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів відповідно до наданого переліку, серед чого, зокрема:

-        будь-яке зображення державних прапорів, гербів та інших символів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік у складі СРСР, держав так званої “народної демократії”;

-        гімни СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік або їх фрагменти;

-        прапори, символи, зображення або інша атрибутика, в яких відтворюється поєднання серпа та молота; серпа, молота та п’ятикутної зірки; плугу (рала), молота та п’ятикутної зірки;

-        зображення гасел комуністичної партії, цитат осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії;

-        символіка комуністичної партії або її елементи та інше.

3)    Забороняє створення та зобов’язує припинити в примусовому порядку будь-яку юридичну особу, що пропагує комуністичний та/або націонал-соціалістичний (нацистського) тоталітарні режими чи використовує їхню символіку.

Під пропагандою комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів закон визначає окремі три дії:

1) публічне заперечення, зокрема через засоби масової інформації, злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму;

2) поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, діяльності радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, боротьби проти учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті;

3) виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, яка містить символіку комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів.

Закон забороняє виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, у тому числі сувенірної, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних радянських республік або їх фрагментів.

Ця заборона не поширюється на використання символіки:

1)    в експозиціях музеїв;

2)    в тематичних виставках;

3)    у наукових, навчальних посібниках, підручниках та інших матеріалах освітнього і наукового характеру (за умови, що це не призводить до заперечення злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, злочинного характеру націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму), під час наукових досліджень та поширення їх результатів у не заборонений законодавством України спосіб;

4)    на надгробках, пам’ятниках та пам’ятних знаках, розташованих на території кладовищ (цвинтарів);

5)    під час викладення або реконструкції (зокрема історичної) історичних подій, а також на колекціонування такої символіки.

Також законом встановлено кримінальну відповідальність за виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, у тому числі сувенірної, публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних радянських республік або їх фрагментів, крім зазначених вище п’яти винятків, що карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої. Якщо ці дії вчинені особою, яка є представником влади, або вчинені повторно, або організованою групою, або з використанням ЗМІ, їх карають позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією майна або без такої.

Цей закон також забороняє телерадіомовникам розповсюджувати аудіовізуальні твори, у яких:

1)                   заперечується або виправдовується злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, злочинний характер націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму;

2)                   створюється позитивний образ осіб, які займали керівні посади у комуністичній партії починаючи з посад секретаря районного комітету і вище, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших радянських республік (крім випадків, пов’язаних з розвитком української науки та культури), працівників радянських органів державної безпеки;

3)                   виправдовується діяльність радянських органів державної безпеки;

4)                   виправдовується встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях;

5)                   виправдовується боротьба проти учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті.

Закон також обмежує виборчі права, зокрема, право бути кандидатом у депутати чи на посаду президента, якщо ця особа висувається від партії, котра пропагує вказані режими чи їхню символіку. Фактично цим заборонено використовувати комуністичну та нацистську символіку у виборчому процесі.

Окремо закон визначає процедуру перейменування географічних назв, а також знесення пам’ятників, що пропагують загадані режими чи їхню символіку.

Досвід інших країн

Деякі країни в минулому законодавчо забороняли комуністичні символи та пропаганду комунізму. Наприклад, подібне законодавство було прийнято в Чехії, Угорщині, Литві, Польщі та Молдові.

У Чехословаччині в 1991 році в кримінальному кодексі був визначений новий злочин, пов’язаний із пропагандою рухів, що спрямовані на придушення прав і свобод чи розпалювання расової чи національної ворожнечі. В якості прикладів в ньому згадувалися нацистський та комуністичні режими. Пізніше Конституційний суд визнав конституційним це положення, однак зазначив, що комуністична чи нацистська ідеологія не є чітко визначеним поняттям. Крім того, окремі дії, в разі їх скоєння, охоплюються складами інших злочинів. З огляду на це рішення, пізніше згадування фашизму та комунізму було вилучено з цього злочину.

У 2000 році в Угорщині була введена кримінальна відповідальність за поширення чи публічне використання чи демонстрування свастики, знаків СС, знаку схрещених стріл (знак національно-соціалістичної партії схрещених стріл, створеної в 1937 році), серпа та молота, червоної зірки чи будь-яких символів з їхнім використанням. За такі дії був встановлений штраф. Не було злочином, використання цих символів з метою освіти, науки, мистецтва чи з метою надати інформацію про історію, а також чинних символів держав. У 2000 році Конституційний суд Угорщини визнав відсутність порушення Конституції в цих положеннях.

У 2008 році в справі Вайнай проти Угорщини[2], Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) визнав порушення свободи вираження поглядів через покарання у вигляді штрафу учасника демонстрації за носіння червоної зірки. У 2011 році в справі Фратаноло проти Угорщини ЄСПЛ знову визнав аналогічне порушення. Зрештою, 19 лютого 2013 року Конституційний суд визнав цю заборону не конституційною.

У Литві з червня 2010 року діє заборона й кримінальна відповідальність за заперечення злочинів комуністичного та нацистського режимів. З червня 2008 року діє адміністративне покарання у вигляді штрафу за поширення та демонстрування комуністичних та нацистських символів. Відомі лише дві справи його застосування, котрі вже декілька років перебувають на розгляді в суді.

У Польщі в 1997 році було введено кримінальне покарання за пропаганду тоталітарної ідеології, в тому числі нацистської та комуністичної, а також вироблення, збут, купівлю чи використання продукції, пов’язаної з нею, в тому числі комуністичної та нацистської символіки. Покарання не застосовувалося, якщо ці дії були здійснені в наукових, освітніх, мистецьких чи колекційних цілях. 19 липня 2011 року Конституційний суд Польщі визнав ці положення не конституційними через порушення свободи вираження поглядів.

У Молдові в 2012 році була прийнята заборона на використання комуністичних символів, в тому числі в назвах юридичних осіб (політичних партій тощо). Однак Конституційний суд, серед іншого, посилаючись на дорадчу думку Венеціанської комісії Ради Європи[3], визнав ці положення законодавства не конституційними.

Ще низка країн прийняли законодавство щодо загальної заборони тоталітарної ідеології та її символів. При цьому окремо комуністична ідеологія чи символи не згадувалися. Наприклад, таке було прийнято в Албанії, Чехії, Німеччині, Італії та Словаччині.

У Німеччині є відповідальність за використання символіки заборонених партій. У 1956 році Конституційний суд ФРН заборонив Комуністичну партію Німеччини[4] й, відповідно, її символіку. Однак у 1969 році була утворена інша Німецька комуністична партія[5], що діє до сьогодні й використовує комуністичні символи, зокрема, поєднання серпа та молота з п’ятикутною червоною зіркою. Зазначимо, що у Німеччині кримінальна відповідальність не застосовується, якщо заборонені символи використовуються з метою дослідження, науки, чи освіти, а також з мистецькою метою чи метою викладання інформації про історичні події або з іншою схожою метою.

І є третя група країн, де є кримінальна відповідальність за використання лише нацистської символіки та здійснення виключно нацистської пропаганди: Австрія, Білорусь, Бразилія, Франція, РФ та деякі інші.

Відповідність міжнародним стандартам прав людини

Заборона використання комуністичних символів є безумовним втручанням в свободу вираження поглядів, свободу асоціацій (через обмеження створення політичних партій громадських об’єднань та інших організацій), свободу мирних зібрань (через заборону її використання під час зібрань) та виборчі права (через обмеження брати участь в виборах для партій та їхніх кандидатів).

Таке втручання в ці права та свободи можна визнати допустимим відповідно до Конституції та міжнародного права у випадку, коли воно здійснено відповідно до закону, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.

Обмеження прав людини мають бути «відповідно до закону». Серед інших вимог, це вимагає від закону певної чіткості та передбачуваності. З іншої сторони, закон повинен бути якісним, тобто, повинен відповідати міжнародним стандартам прав людини.

Обмеження прав людини може здійснюватися виключно з метою захисту прав і свобод інших, захисту громадського порядку, територіальної цілісності чи державного суверенітету. Очевидно, що закон спрямовано в основному для захисту цих цінностей.

Закон повинен бути необхідним в демократичному суспільстві, тобто, його прийняття та відповідні обмеження прав людини повинні бути зумовлені наявною соціальною необхідністю й в інший спосіб досягнути мети держава не може. Окремо варто зазначити, що необхідність у демократичному суспільстві вимагає пропорційних обмежень з боку держави для досягнення легітимних цілей.

Свобода вираження поглядів

Заборона транслювати аудіовізуальні твори (будь-які фільми, програми, передачі чи їхні частини, ролики, кліпи, реклама і т.п.), а також обмеження щодо виготовлення та використання комуністичної та нацистської символіки є безумовним втручанням у свободу вираження поглядів. Спробуємо визначати, наскільки таке втручання є правомірним з боку держави.

Дане втручання передбачене законом, однак цей закон містить суттєві недоліки.

Якщо проаналізувати висновок Венеціанської комісії Ради Європи щодо схожого молдовського закону та практику Європейського суду з прав людини, то стане зрозумілим, що перелік заборонених символів повинен бути вичерпний. Проект закону не надає вичерпного переліку символів, а деякі положення переліку явно потребують додаткового тлумачення. Зокрема, межі використання п’ятикутної червоної зірки виглядають досить суперечливим – не зрозуміло, чи вона підпадає під повну заборону, як «елемент символіки комуністичної партії», чи тільки у поєднанні з іншими комуністичними символами. В ідеальному варіанті необхідна наявність чіткого вичерпного переліку заборонених символів разом з їхнім зображеннями.

Конституційні суди Польщі, Молдови, Чехії у своїх рішення зазначали нечіткість понять «тоталітарні режими» чи «комуністичний режим» чи «комуністичний символ». Наприклад, чи забороняється під цим будь-яка комуністична ідеологія чи нацистська ідеологія чи лише окремі її елементи? Подібні надто загальні заборони, на думку цих судів, порушували принцип правової визначеності.

Також не можна вважати чітким положення, що забороняють аудіовізуальні твори на телебаченні й радіо. Зокрема, серед суттєвих ознак таких творів є такі твердження як «створюється позитивний образ», «виправдовується», «заперечення злочинного характеру», що стосуються виключно оціночних суджень. Щодо багатьох творів буде досить складно визначити, чи в ньому однозначно створюється позитивний образ, чи щось виправдовується.

Критерієм визначення пропаганди є «заперечення злочинного характеру» режиму, однак це поняття також є дуже нечітким. Не зрозуміло, що саме не можна заперечувати. Що саме повинно бути в творі, щоб він потрапив під заборону? Коли ми згадуємо нацистські злочини – це зрозуміло, оскільки вони чітко визначені Нюрнберзьким трибуналом. На жаль, такого трибуналу не було щодо злочинів комуністичного часу. Тому незрозуміло, про заперечення яких саме фактів йде мова.

Очевидно, що критерії заборони, побудовані в основному на оціночних судженнях, є суттєвою практичною проблемою. Мовник може не усвідомлювати, що порушує закон з-за подібних нечітких формулювань. Визначити ж, чи підлягає твір забороні, чи ні можливо фактично лише на основі експертизи, але хто її буде робити? І коли її робити? Чи повинен мовник при будь-якій підозрі робити таку експертизу? Закон не дає ніяких навіть натяків на вирішення цих практичних питань, без яких ця заборона або не буде працювати, або буде застосована абсолютно вибірково на розсуд регулятора. У будь-якому разі, закон є нечітким та непередбачуваним у цих положеннях, як того вимагають європейські стандарти прав людини.

Одним з найважливіших принципів обмеження свободи слова полягає в тому, що неможливо встановлювати відповідальність за оціночні судження чи забороняти їх. Обмеження, покарання чи заборони можуть стосуватися лише поширення неправдивих фактів чи в рідких випадках образ. З огляду на це, допустимим покаранням можна вважати відповідальність за заперечення Голокосту чи інших встановлених Нюрнберзьким трибуналом злочинів або, наприклад, заперечення Голодомору, фактів політичних репресій в радянські часи та багато подібних. Однак, «виправдання» якогось чітко не встановленого режиму чи «заперечення злочинного характеру» режиму знаходиться виключно в сфері оціночних суджень. Відповідальність за оціночні судження є порушення свободи слова, оскільки оціночні судження не можуть бути доведені, на відміну від фактів. Тому відповідальність за поширення фактів, які не можна довести, є допустимою. Прийнятий закон фактично нехтує цим фундаментальним принципом й забороняє оціночні судження. Більше того, ці судження забороняються навіть з науковою метою, чого не має в жодній європейській країні, оскільки виняток становлять лише наукові публікації, котрі не «заперечують злочинний характер режиму». Як уже було зазначено, це фактично зупиняє дискусію про історичні факти, оскільки будь-яке уточнення чи розслідування, особливо щодо не надто приємних сторінок історії, може потрапити під заборону.

Найскладнішим є питання, чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві. Європейські стандарти достатньо чітко визначають таку необхідність. Вона не може ґрунтуватися на доцільності, а повинна диктуватися нагальною суспільною необхідністю. Зокрема, має існувати пряма, а не опосередкована загроза територіальній цілісності, державному суверенітету, громадському порядку чи правам та свободам іншим. При цьому цю загрозу не можливо усунути іншим шляхом. Довести таку необхідність у кожному конкретному випадку може бути складно з огляду на те, що закон не пов’язує використання символіки з певними забороненими цілями, а сам факт використання вже є правопорушенням. За таких умов неможливо буде довести необхідність застосування покарання за використання символів, якщо особа не мала при цьому якихось чітко виражених злочинних цілей. З іншої сторони, на практиці засудження особи відбуватиметься за фактом використання символу, а цілі взагалі не будуть братися до уваги.

Окремо варто зазначити, що необхідність у демократичному суспільстві вимагає пропорційних обмежень з боку держави для досягнення легітимних цілей. З цієї точки зору таке жорстке покарання, як обмеження волі на 5 років, як найбільш м’яка санкція за використання комуністичних символів, є явно непропорційним покаранням і явно порушує права людини. Таких жорстких санкцій не має в жодній країні Європи, і вона явно може викликати численні політичні переслідування за вираження поглядів. Санкція навіть не передбачає штрафу, а обмеження чи позбавлення волі особи, що як покарання за свободу вираження поглядів є явно не пропорційним загрозі такого вираження. Окремо варто сказати, що мова йде виключно про вираження поглядів, а не власне дії, безпосередньо спрямовані на ліквідацію державного суверенітету, порушення територіальної цілісності тощо, оскільки такі дії є предметом уваги інших злочинів.

Оцінюючи законодавство Угорщини щодо покарання за використання комуністичних символів у справі Вайнай Європейський суд з прав людини наголосив, що потенційна пропаганда комуністичної тоталітарної ідеології, можливо навіть дуже поганої, не може бути єдиною підставою для заборони використання символів й застосування кримінального покарання, особливо коли вони можуть мати різне змістовне значення в різних місцевостях. Проста демонстрація чи використання символу особою, навіть члена політичної партії з тоталітарними амбіціями, не може бути прирівняна до небезпечної пропаганди. Венеціанська комісія Ради Європи, оцінюючи схожий закон Молдови, назвала таку заборону «неприйнятно широкою», замість того, щоби переслідувати тих, хто використовує ці символи для розпалювання насильства та ненависті, така заборона просто має на меті переслідування людей, що використовують певні символи для різноманітних цілей, в тому числі, тих, що не несуть жодної небезпеки суспільству.

Прийнятий закон окремо передбачає кримінальне покарання за використання комуністичних символів у ЗМІ. Міжнародне право завжди дуже ретельно підходить до можливості засудження до позбавлення волі за публікації в пресі. Можна назвати лічені рішення Європейського суду з прав людини, де це визнавалося допустимим і найчастіше мова йшла не про позбавлення волі, а про штраф. У випадку позбавлення волі, наприклад, за звичайне цитування лідерів КПРС – це однозначно буде визнано непропорційним покаранням.

З огляду на це, закон закладає можливості серйозних обмежень свободи вираження поглядів, що порушуватимуть Конституцію України та Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод.

Свобода об’єднань та мирних зібрань

Закон встановлює заборону на створення та діяльність будь-яких юридичних осіб, котрі:

1)    використовують у назвах комуністичні чи нацистські символи;

2)    у статутних документах присутня пропаганда комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки.

Відповідно до чіткої та однозначної практики Європейського суду з прав людини, розпуск політичної партії може відбуватися виключно через діяльність партії, а не через її назву, символи чи навіть зміст статуту. Саме конкретні дії, спрямовані на обмеження прав людини, порушення територіальної цілісності чи суверенітету, можуть бути підставою для ліквідації політичної партії. Формальна назва партії не несе ніякої реальної загрози ні державі, ні її інститутам. У багатьох країнах діють комуністичні партії, в багатьох вони мають свій історичний шлях розвитку. В Україні діє до сьогодні Комуністична партія України, однак крім неї діють ще сотні юридичних осіб, що використовують «комуністичну символіку». До цього часу вони використовували її цілком легально, і це не принесло саме по собі якоїсь суттєвої шкоди. Тому існування подібних організацій, в тому числі, Комуністичної партії України, повинно розглядатися в контексті їхньої діяльності.[6]

Європейський суд з прав людини у численних справах досить чітко визначив, що такий серйозний захід, як розпуск партії чи заборона її створення, повинен здійснюватися лише у крайньому випадку. При цьому завжди ретельно оцінюється масштаб загрози від існування такої партії у кожному конкретному випадку з урахуванням принципу пропорційності. ЄСПЛ також визначив, що при оцінці загрози партії недостатньо оцінювати лише статутні положення партії, не підкріплені жодними фактичними діями, що загрожують охоронюваним державою інтересам. Лише коли наміри, закріплені в статуті, збігаються з діями партії, лише тоді такі дії можна розглядати як підставу для примусового розпуску політичної партії.

Вище ми вже зазначили, що поняття пропаганди не є чітко визначеним в законі, що дозволяє його по-різному трактувати. Якщо щодо використання символіки у назві ще можна розібратися з певною визначеністю, то щодо статутних положень організації виникає достатньо багато складнощів, оскільки вони за своєю природою визначають лише цілі організації і не мають на меті «виправдати» режим чи заперечити якісь певні історичні факти. З тексту закону не зрозуміло, чи будь-яка комуністична партія, що має цілі, сумісні з демократичними цілями, повинна змінювати свою назву, чи обов’язок змінити назву партії стосується всіх видів комуністичних партій або тільки тих, що зазначають прихильність до «диктатури» пролетаріату.

Закон же взагалі робить не важливим те, яку діяльність здійснює юридична особа. Сам факт використання комуністичної чи нацистської символіки є достатнім для її розпуску. При чому, очевидно, що використання комуністичних символів саме по собі абсолютно не означає підтримку тоталітарних режимів. З огляду на це, заборона юридичної особи в судовому порядку через використання символів, на нашу думку, суперечить Конституції та Європейській конвенції про захист прав людини.

Наслідком цього закону стане заборона низки організацій за формальною ознакою наявності комуністичних символів. Однак, у близькому майбутньому ці організації зможуть відновитися, як це було на початку 90-х, після ухвалення рішення Конституційного суду щодо КПУ, чи рішення Європейського суду з прав людини. Очевидно, якби хтось ставив справжню мету заборонити комуністичну партію, то розглядав би більш ґрунтовно питання діяльності кожної окремої партії, особливо в минулому році. Ці формальні ознаки для заборони дозволять фактично уникнути цим партіям відповідальності за свою діяльність у 2014 році.

Тому в частині обмеження найменування юридичних осіб, в тому числі політичних партій та громадських об’єднань, закон явно не відповідає Європейській конвенції про захист прав людини, оскільки безумовно порушує свободу об’єднань. Також в частині заборони використання символів у символіці організацій закон також не відповідає міжнародним стандартам. Подібні заборони не можуть бути абсолютними, і такими, що не залежать від контексту ситуації та оцінки реальних дій юридичної особи. Заборона кожної юридичної особи повинна вирішуватися в залежності від того, на які цілі спрямована діяльність організації. Правомірність та потреба таких дій повинні оцінюватися індивідуально. Тому будь-які автоматичні заборони в таких випадках є явним порушенням прав людини. На жаль, закон позбавив можливості суд індивідуально підходити до ліквідації тих чи інших організацій, оскільки в судовому порядку буде розглядатися питання лише формального використання забороненої символіки.

Виборчі права

Правомірність обмеження виборчих прав, зокрема, права бути висунутим певною політичною партією, походить від ситуації, згаданої відповідно в питанні правомірності обмеження свободи об’єднань, зібрань і вираження поглядів. Тому всі розглянуті проблеми вище, також мають стосунок до обмеження права бути обраним.

Закон забороняє висування кандидатами у депутати будь-яких рівнів, а також на посаду Президента України, політичною партією, яка здійснює пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, їх символіки та щодо якої в установленому Кабінетом Міністрів України порядку прийнято рішення щодо невідповідності її діяльності, найменування та/або символіки вимогам Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні» та заборону пропаганди їх символіки.

Основною проблемою є те, що ця партія не вважається ліквідованою до моменту, коли її реєстрація буде припинена Мінюстом на підставі рішення суду, що набуло законної сили після апеляції. Однак закон забороняє фактично брати участь у виборах партіям, котрі залишається законними і не ліквідованими. За такої ситуації це очевидне порушення Конституції та європейських стандартів прав людини.

Очевидно, що будь-які обмеження на висування кандидатів можуть бути прийнятними лише щодо заборонених партій та інших об’єднань.

Загальна оцінка та пропозиції щодо необхідних змін

Декомунізація є необхідним елементом десовєтизації України. З огляду на це, ми вітаємо засудження комуністичного режиму за масові порушення прав людини, що сталися в радянський період.

Однак засудження актом парламенту є не достатнім. Злочинний характер режиму повинен означатися підтвердженими злочинами, а не політичними актами. Очевидно, що для цього потрібна судова, а не парламентська процедура. Саме підтверджені й встановлені судом конкретні злочини комуністичного режиму мали б стати в основу актів заборони щодо заперечення цих злочинів. Раніше ми відзначали, що заперечення нацистських злочинів є більш цілісним злочином, оскільки злочини нацизму є чітко визначеними в судовому порядку. З огляду на це, можна визнати правомірним покарання за заперечення Голокосту. Зі злочинами комунізму значно складніше, оскільки в судовому порядку вони не встановлені. З огляду на це, концепція встановлення заборон на основі «заперечення злочинного характеру» комуністичного режиму відсилає нас до оціночних суджень, а не до фактів. Це є великою різницею в підґрунті в ставленні до нацистських злочинів та злочинів комуністичного режиму СРСР. Раніше були спроби визначити такі злочини часів СРСР, однак більшою мірою вони були невдалі. Отже, потрібне більш чітке визначення та кваліфікація злочинів комуністичного режиму для встановлення відповідних заборон щодо їх заперечення.

Можна в цілому вітати кроки для відкриття державних архівів, що надають ще більше інформації про злочини, скоєні в часи СРСР, а також дає нам можливість відкрити правду про несправедливо засуджених та репресованих в радянські часи. Але зазначимо, що зміни до законів в частині архівів потребують окремого дослідження, оскільки вони також містять низку суперечливих положень, зокрема, в частині захисту права на приватне життя та практичних питань реалізації відповідних правових норм.

Позитивним кроком є зміна та вилучення радянських найменувань з географічних назв. Також важливим кроком є упорядкування політики щодо різноманітних пам’ятників, зокрема, створення реєстру пам’ятників, що охороняються державою, а також демонтування пам’ятників, присвячених СРСР чи людям, завдяки яким здійснювалися антилюдяна політика за радянських часів.

Однак прийнятий закон має низку недоліків, котрі загалом в майбутньому принесуть більше шкоди, ніж користі суспільству. Він необґрунтовано закладає соціальні конфлікти, котрих можна уникнути, не шкодячи загальній меті декомунізації.

Можна виділити три основні блоки проблем прийнятого закону.

1)    Пропаганда без сумніву використовує певні символи, котрі коротко доносять до людини зміст ідеології. Однак певні символи не означають автоматичної пропаганди певної ідеології. Багато символів, що використовуються, мають не усталене й достатньо широке застосування, особливо коли вийти за рамки виключно його національного сприйняття. З огляду на це, використання певних символів могло б заборонятися в прив’язці до мети таких дій, а не автономно чи самостійно. Саме за такою логікою розвивається законодавство європейських країн після того, як загальна заборона використання символіки була визнана неконституційною в низці країн. У більшості країн саме діє заборона пропаганди нацизму, а в деяких і комунізму, як небезпечної для демократії ідеології, а в деяких – будь-якої тоталітарної ідеології. Така пропаганда може здійснюватися за допомогою певної символіки, але це може бути лише одним з елементів складу правопорушення. З огляду на це, заборона самостійного використання певних символів може йти виключно у зв’язці з пропагандою заборонених ідеологій, що виступають проти прав людини та демократії.

2)    Практично в усіх не чисельних країнах, де прийнята заборона використовувати символи чи ідеологію, така заборона не поширюється на мистецтво та наукові дослідження. Прийнятий парламентом закон, на жаль, не поширює заборони тільки на виставки та музеї, що є лише незначною часткою мистецтва. Також закон містить обмеження для наукових досліджень, оскільки вони повинні «не заперечувати злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Вище ми говорили, що це питання є чітко не визначеним. Можна заперечувати певні факти, але не зрозуміло як визначити заперечення «злочинного характеру», що стосується виключно оціночних суджень. Очевидно, що таке формулювання потенційно обмежує наукові дослідження, оскільки під це обмеження може потрапити будь-яке дослідження щодо часів СРСР. Така заборона на використання символів у мистецтві та науці не відповідає не тільки європейським стандартам, але й практиці європейських країн, що здійснювали схожі кроки з декомунізації. У європейських країнах не має жодних обмежень щодо використання символів в наукових та мистецьких цілях. Фактично, під загрозою кримінального переслідування опиняться митці, мистецтвознавці чи науковці, а не політики, що реально загрожують державі чи суспільству. Цей закон фактично забороняє літературу, живопис та інші засоби мистецтва радянського часу, що є явним та очевидним порушенням прав людини.

3)    Третя важлива проблема прийнятого закону – це явно непропорційно суворі покарання за виготовлення чи використання символіки. Позбавлення волі від 5 років за будь-яку демонстрацію символів нацизму чи комунізму явно і беззаперечно порушує міжнародні стандарти прав людини, а також ніяк не відповідає практиці інших країн, де за подібні дії передбачено виключно адміністративний штраф. Необхідно негайно переглянути запропоновану систему покарань й відмовитися від кримінальних покарань у цій сфері.

Держава має право забороняти певні символи та пропаганду певних ідеологій. Однак така заборона повинна відповідати певним вимогам, щоби вона відповідала європейським стандартам прав людини:

1)    Закон має бути чітким та передбачуваним: перелік символів та елементів ідеології повинен бути чітко сформульованим (бажано із зображеннями таких символів), положення законодавства повинні бути максимально чіткими та однозначними в розумінні;

2)    Така заборона має переслідувати тільки цілі, що визначені для обмеження прав людини, а тому просте використання символів, не пов’язане і загрозою пропаганди забороненої ідеології не повинно каратися;

3)    Така заборона повинна бути необхідною у демократичному суспільстві, що означає, що така необхідність повинна бути доведена у кожному випадку покарання, а саме покарання повинно бути пропорційним загрозі охоронюваним державою інтересам.

З огляду на висловлене, ми пропонуємо Президенту повернути закон до парламенту для доопрацювання та усунення вище викладених трьох блоків проблем цього закону. При доопрацюванні закону для дотримання прав людини та основних свобод необхідно внести такі зміни до цього закону:

1)    Звузити перелік комуністичних символів та здійснити їх вичерпний перелік, бажано вказавши їх з кольоровим зображенням;

2)    Дозволити використання забороненої символіки в мистецтві, науці та інших «не політичних» цілях;

3)    Заборонити використання комуністичної та нацистської символіки з метою пропаганди комунізму та нацизму;

4)    Заборонити повне використання комуністичної та нацистської символіки органами влади та в комерційних цілях;

5)    Виключити обмеження щодо назв, найменування для юридичних осіб, а також щодо заборони комуністичної символіки;

6)    Виключити обмеження виборчого права, зокрема можливість висувати кандидатів у депутати від зареєстрованих партій та інших об’єднань.

7)    Виключити покарання у вигляді позбавлення волі, замінивши його більш м’якими санкціями, а в найкращому варіанті – встановити адміністративну відповідальність за відповідне правопорушення. У той же час, як зазначалося вище, необхідно звузити склад цього правопорушення.

Рівень ксенофобії в Україні минулого року не зріс, але певні загрози існують.

29 квітня 2015 р. у Центрі польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» відбулася презентація річної доповіді за результатами дослідження ситуації з ксенофобією в Україні, що здійснювалося Групою моніторингу прав національних меншин від Конгресу національних громад України.

У доповіді детально висвітлені наступні теми: насильство і вандалізм на ґрунті етнічної, расової і релігійної ненависті у 2014 р.; антисемітизм в Україні: проблема інтерпретації даних в контексті російської пропаганди; гомофобія в Україні; ксенофобія на території окупованої Росією Автономної Республіки Крим, репресії щодо кримськотатарського національного руху; ксенофобія на території контрольованих агресором частин Донецької та Луганської областей, релігійні переслідування і ксенофобська складова ідеології «Руського миру» на окупованих територіях.

Від часів Євромайдану рівень ксенофобії в Україні не зріс, водночас експерти відзначають здійснення показових актів вандалізму та інших провокаційних заходів задля використання в пропагандистських цілях російськими ЗМІ.

Щоправда, така тактика спрацьовує наразі хіба що по відношенню до свідомості самих росіян. На думку віце-президента Конгресу національних громад України Йосипа Зісельса, незважаючи на тотальну пропагандистську атаку з боку Росії, Україна витримує ці інформаційні штурми: «Я не погоджуся з тим, що Україна програє пропагандистську війну. Мало хто в світі вірить у те, що, мовляв, в Україні правлять фашисти і процвітає антисемітизм», – зазначив експерт.

Натомість, результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології засвідчують зменшення рівня соціальної дистанції між різними етнічними групами в Україні. Щоправда, у більшості українців, за даними КМІС, рівень соціальної дистанції збільшився стосовно росіян (що й не дивно в нинішніх реаліях). Тобто, як висловився Й. Зісельс, спрацював «закон збереження ксенофобії».

Керівник Групи моніторингу прав національних меншин В’ячеслав Ліхачов вважає, що принаймні деяка частка антисемітських інцидентів в Україні була здійснена з провокаційною метою задля використання в російській пропаганді: спочатку в контексті протистояння колишнього президента Януковича з протестувальниками на Євромайдані, а потім – задля виправдання російської агресії.

Хоча, за даними моніторингу, використання антисемітизму в публічній риториці найбільшого масштабу досягло саме на території Донецької та Луганської областей, окупованих Росією.

При цьому є проблеми й на решті території України. Із початком війни та російської інтервенції в Україні сталася суспільна легітимізація символічного насилля. Небезпечним є й те, що значна частина соціуму схвально до цього ставиться, наприклад, до неправового знесення пам’ятників радянської доби тощо.

А на переконання координатора проекту «Без кордонів» Центру «Соціальна Дія» та Ресурсного центру допомоги вимушеним переселенцям Максима Буткевича, відбулася загальна радикалізація суспільства. І серед найбільших побоювань експерт назвав «нормалізацію» насильства, а також прийнятність ідеології крайніх правих, оскільки нині багато хто з них зі зброєю в руках воює за територіальну цілісність України.

Крім того, існує соціальне напруження в громадах, які приймають вимушених переселенців, у той час, коли держава не спроможна розробити і втілити тривалу інтеграційну програму щодо них.

Довідка:

За даними моніторингу, в 2014 р. було зафіксовано 23 випадки антисемітського вандалізму (включаючи території, окуповані російськими агресорами і їх посібниками). Для порівняння, у 2013 р. було зафіксовано 9 таких випадків, у 2012 р. і 2011 р. – так само по 9 випадків, у 2010 р. – 16 випадків.

У 2010-2014 рр. в результаті насильницьких інцидентів на ґрунті антисемітизму постраждали: в 2010 р. – 1 особа, в 2011 р. не було зафіксовано насильства на ґрунті антисемітизму, в 2012 р. – 4 особи (в результаті 3-х інцидентів), в 2013 р. – 4 людини, в 2014 р. – 4 людини.

6-8 травня 2015 року правовий експерт ХПГ Наталія Охотнікова взяла участь у Тридцять шостій Зустрічі Європейського координаційного комітету з питань документування прав людини, який відбувся у місті Копенгаген (Данія), який було організовано організацією DIGNITY (Danish Institute Against Torture Documentation Centre and Library).

Протягом трьох днів учасники відвідали Датський Інститут прав людини, обговорили проблемні питання документування таких тяжких порушень прав людини як катування та жорстоке поводження. Представники неурядових організації основних європейських країн презентували свої проекти, зокрема, такі, як OpenEvsys, Taxonomy  project, The former Yugoslavia Archive, Huridocs, HUDOC database: CPT and HUDOC ESC , поділились основними здобутками та обговорили проблеми, які виникали при реалізації цих проектів.

На третій день зустрічі учасники працювали у робочих групах, які розглядали виклики концепції прав людини на даному етапі, роль та місце документування прав людини у їх захисті, а також особливі «хитрощі», які потрібно застосовувати при пошуці рішень Європейського Суду з прав людини у системі HUDOC.

74 експерти правозахисних організацій з усіх регіонів України взяли участь в складанні Доповіді «Права людини в Україні 2014», яка надає фахову оцінку дотримання державою прав людини в умовах збройного конфлікту, економічної кризи та масштабних реформаційних проце-сів. Інформацію, розміщену в доповіді, щороку використо-вують Європейський Суд, Уряд США, Єврокомісія та інші міжнародні інституції.

Негативні аспекти

Серед основних негативних аспектів експерти не-урядового сектору констатують:

- Органи влади виявилися неспроможними надати ефективну допомогу громадянам України, постраждалим в результаті незаконної анексії АР Крим та збройного конфлікту на Донбасі;

- Процес збору і фіксації необхідних доказів вчинен-ня злочинів проти людяності і воєнних злочинів відбува-ється правоохоронними органами вкрай повільно, що ста-вить під загрозу перспективу розгляду цих злочинів у Між-народному кримінальному суді;

- Практично усі реформи в сфері прав людини – кри-мінальної юстиції, МВС, освітня та медична – відбувають-ся без належної громадської експертизи та врахування міжнародного досвіду, що призводить до численних недо-ліків в реформаційних пакетах законопроектів;

- Держава демонструє неспроможність ефективно використовувати запропонований міжнародними та європейськими інституціями експертний потенціал для вирішення наявних проблем в галузі забезпечення прав людини.

Означені негативні тенденції стали причиною того, що лише фахівцями Української Гельсінської спілки з прав людини протягом 2014 року було спрямовано до Європей-ського суду з прав людини понад 90 звернень з одночас-ним веденням близько 110 стратегічних судових тяжб на національному рівні.

Позитивні аспекти

Одночасно правозахисники відзначають важливість ухвалення прогресивних змін до Кримінально-виконавчого кодексу, які сприяли відкритості установ виконання пока-рань, затвердження Стратегії розвитку органів внутрішніх справ, створення при міністерствах дорадчих експертних груп з питань реформування, підтримка на державному рівні волонтерської діяльності.

Рекомендації правозахисників

Експерти констатують, що переважна більшість по-рушень прав людини відбувалась, серед іншого, через відсутність серйозних стримуючих та контрольних механі-змів у владі та відсутність законодавчого забезпечення фундаментальних прав і свобод. Тому пропонують здійс-нити, зокрема такі кроки:

Розробити проект нової Конституції, забезпечити ко-нтроль громадськості за правоохоронними органами, здій-снити реформу кримінальної юстиції, розширити обсяг надання безоплатної правової допомоги. В цілому автори доповіді надали чиновникам понад 20 конкретних пропо-зицій щодо покращення ситуації з правами людини. Лиша-ється питання, чи помітять їх можновладці.

Захід відбувся за підтримки Шведської агенції міжна-родного розвитку (SIDA) та Фундації «Інститут Відкритого Суспільства» у співпраці з Ініціативою Прав Людини Фундацій «Відкритого Суспільства».

«Перейшли автостраду, побрели маками, зупинились на схилі долини край шляху. Яма була вже готова. Біля неї, покриті палатками, лежали вряд усі загиблі в цьому бою». Це рядки з роману Олеся Гончара «Прапороносці», з яким чимало поколінь українців знайомилися у курсі шкільної програми. Але, мабуть, тільки зараз ми починаємо по-справжньому розуміти трагічний символ макового поля, на якому у самому кінці війни обривається життя солдатів, котрі полягли за світ без фашистської чуми.З того часу минуло 70 літ. Очевидно, замкнувся якийсь кармічний круг, і доля знову поєднала українців з квіткою червоного маку. Адже відтепер саме вона стає символом пам’яті полеглим нашим землякам у Другій світовій війні. Дехто, правда, поспішив заявити, що символ цей, мовляв, запозичений у європейців, що потрібно було знайти щось своє…Однак полум’яний маків цвіт – це і є те своє, рідне, до чого ми повернулися від нав’язаних чужою ідеологією знаків і понять. Варто лише згадати, що, за народною традицією, квітку червоного маку вплітали у свій вінок дівчата, брати яких загинули на війні. Власне, сьогодні змінюється не тільки символ, пов’язаний з тією війною. Змінюється наше ставлення до подій, котрі відбувалися у буремні сорокові минулого століття. Відбувається переосмислення власної історії. Тривалий час нас, починаючи з дитячого віку, вчили, що наші діди, а для кого й вже прадіди, воювали і гинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Нині прийшло розуміння того, що для України та війна була таки Другою світовою і почалася не в 1941-му, а в 1939 році. Тому, що вже тоді лилася кров українців – в угорсько-українському військовому конфлікті, під час окупації Західної України радянськими військами та й в радянсько-фінській війні. Пам’ять про минулу війну завжди була оповита значним числом символів. Зокрема й вербальних. Ми говорили: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», «Згадаймо їх поіменно» тощо, але ці слова звучали більше як традиційні гасла. Сьогодні вони набувають іншого – реального значення. В Україні до пам’ятних днів, пов’язаних з закінченням Другої світової війни, з’явилося відразу кілька соціальних проектів, у яких люди розповідають про своїх рідних: про тих, котрі воювали на її фронтах, і зраненими повернулися додому, про тих, хто навічно залишився молодим, полігши на полі бою. Історична правда про минулу війну відновлюється і в тому, що згадуємо як тих, хто наближав День Перемоги у лавах радянської армії, так і тих, хто боровся з фашизмом в арміях інших країн, в русі опору різних народів. Це ті імена, котрі були забутими або замовчуваними, або взагалі не знаними. Мабуть, можна сказати, що їх повернення також наближає Україну до світу. Як і те, що відтепер 8 травня ми відзначатимемо День пам’яті і примирення на честь усіх жертв Другої світової війни 1939-1945 років. Тієї війни, у котрій загинув, за різними джерелами, кожен п’ятий українець, яка забрала, за різними даними до 7 мільйонів, а то й більше, життів українців, зруйнувала майже 700 населених пунктів. Таких даних, пов’язаних з трагедією Другої світової війни для України, можна наводити багато. Це великі числа, які обраховуються тисячами, десятками тисяч, мільйонами. Жертви Другої світової сьогодні для нас стають більш зримими і зрозумілими через трагедію вже нової війни, яка точиться на Сході України. А ще їх символічно у вигляді червоних маків зображено на віртуальному «Полі пам’яті», створеному в Україні. Тут кожен з нас може знайти рідне ім’я, полеглого воїна, також кожен може «посадити» й свою квітку, аби зберегти для вічності пам’ять про своїх предків. І це «Поле пам’яті» якось дуже по-особливому перегукується зі словами з того ж роману «Прапороносці»:«А ще пiзнiш в iсторiї полку пiд датою 9 травня 1945 року з’явиться лаконічний запис: «Бiй у долинi Червоних Макiв».Так, сини і доньки України гинули у долинах з червоними маками, на ромашкових луках, на проліскових галявинах… Ми зобов’язані їм своїм життям. А тому згадаймо їх, пом’якнімо хвилиною мовчання. Бо подвиг їх безсмертний, їх слава вічна - Слава Героїв. 

Ідея скульптурного зображення належить донецько-му митцеві Леоніду Бріню. Співавтор – Віктор Піскун, який перевів виготовлену Брінем гіпсову копію в повному роз-мірі в бронзу вже після смерти скульптора. Архітектор – Олександр Проценко. Відкривали таблицю тодішній голо-ва Донецької обласної державної адміністрації Віктор Яну-кович та заступник Донецького міського голови Олександр Лук’янченко. Присутні були родичі поета, громадськість. 2005 року таблицю доповнено написом, що Стусові при-своєно звання Героя України. У дні народження та заги-белі Стуса тут проводилися мітинги, а квіти лежали майже постійно. Останнє велелюдне вшанування поета відбуло-ся 28 листопада 2013 року. Тоді в університеті відбулася V Всеукраїнська науково-теоретична конференції «Художнє слово Василя Стуса в контексті української та світової літератури». У ті дні вже громили студентські демонстрації на Майдані Незалежности в Києві. Зрозуміло, що матеріяли цієї конференції не вийшли друком. Скоро був звільнений ректор ДонНУ академік НАНУ Володимир Шевченко, який з 1990 року підтримував стусівські заходи.

10 вересня 2014 року новий ректор Роман Гринюк заявив, що бойовики «ДНР» захопили навчальний заклад та «зняли» його з посади, «призначивши» замість нього відомого українофоба Сергія Баришнікова – екс-доцента кафедри політології історичного факультету, який до того був звільнений за хабарі.

17 вересня 2014 року ДонНУ захопили озброєні бан-дити «ДНР». Тоді міністерство освіти України вирішило евакуювати університет у Вінницю.

30 вересня 2014 року бойовики «ДНР» та викладачі-колаборанти організували мітинг проти переведення Дон-НУ у Вінницю. Там уперше прозвучала пропозиція зняти барельєф В. Стуса. Що днями й було по-злодійському звершено.

Зараз доля барельєфа невідома. Просити бандитів відновити його чи віддати родині, тим паче передати Дон-НУ у Вінницю, – марна справа. Ці засліплені українофобією людиноподібні істоти не розуміють людської мови – вони поза цивілізацією, поза культурою. Марно цитувати їм слова Євгена Сверстюка з листа Стусові 1979 року: «Поки там сперечалися, чи рукописи горять, Ти писав на тій землі, що під ногами горіла, і Бог беріг».

Земля вже горить під ногами шовіністичної московської банди. Господь збереже пам’ять про геніяльного Поета і великого Громадянина. Університет повернеться у рідні стіни і наречеться іменем свого випу-скника. Буде відновлений не лише барельєф – навпроти університету у сквері Василя Стуса стоятиме пам’ятник йому.

А поки що над хатою Стусів на вулиці Чуваській, 19, літають снаряди – вона за 5 км від розгромленого аеро-порту. Там вибиті вікна і двері. Біженці – Василева сестра Марія Стус-Чередниченко з онукою Еліною та правнуками Меланією (2,5 р.), онуком Андрійком (3 місяці) та їхнім батьком Євгеном Дьоміним – впроголодь перебиваються в Києві. Як і мільйон інших біженців.

Каждый год перед 9 мая, а особенно в годы юбилеев Победы, в разных регионах России на разных уровнях возобновляются попытки установить памятники Сталину или по крайней мере развесить плакаты с его изображением. Зачастую эти попытки закамуфлированы – Сталин возникает не один, а в составе какой-то группы: маршалов, кавалеров ордена Победы, лидеров антигитлеровской коалиции.

Однако появление рядом со Сталиным дополнительных исторических персонажей не меняет существа дела. Установка любого памятника с фигурой Сталина – кощунственна. Преступления Сталина не имеют аналогов в отечественной истории. Их масштабы таковы, что появление его изображений в публичном пространстве в каком бы то ни было позитивном контексте недопустимо и должно быть запрещено законодательно.

Речь ни в коей мере не идет о том, чтобы вычеркивать Сталина из истории и запрещать его упоминание, как это делал сам Сталин с уничтоженными им бывшими соратниками. Но место диктаторов – в музейных залах, учебниках, исторических монографиях – в контексте их деяний, а не на площадях городов.

Напомним: на памятнике 1000-летия России в Новгороде, установленном в 1862 году, среди выдающихся российских деятелей нет изображения Ивана Грозного. Его  решили не помещать из-за совершенных им злодеяний – хотя роль этого тирана в отечественной истории вполне заметна.

Существуют пределы, выйдя за которые, человек утрачивает право на общественное уважение. И отсутствие законодательного запрета на публичное прославление Сталина демонстрирует, что государство все еще не осознало существование таких пределов.

Международное общество «Мемориал»

5 мая 2015 г.