Бюлетень "Права Людини", 2015, #28

Ведущий экономист стран СНГ и основатель Киевской школы экономики Андрес Аслунд презентовал сегодня в Киеве книгу "Украина: что пошло не так и как исправить". Во время своего выступления шведский эксперт на пальцах объяснил, как сделать украинские реформы успешными.

Главная проблема украинской экономики в том, что вы так и не сломали советскую систему. Со дня независимости Леонид Кравчук и Леонид Кучма сохранили старую систему, просто добавив к ней олигархов и проведя частичную приватизацию. С 2007 года никаких изменений вообще не происходило.

За последний год в Украине начали больше реформ, чем за всю историю независимости. Парламент принял более 400 реформаторских законов, а экономическая политика в корне изменилась. Это при том, что на начало года у вас было 36 квот и разрешений в сельском хозяйстве, менее 5 млрд. долларов в золотовалютных запасах, 53% расходов бюджета шло на содержание госаппарата.

Когда меня в тот момент спрашивали – заслужила ли Украина реструктуризации внешнего долга, я говорил: "Конечно". Почему? Потому что, с одной стороны страна стояла на грани дефолта, пережила коллапс гривны и иногда казалось, что будущего нет. С другой – я видел и знал многих людей, лучшие умы, которые пришли во власть. Начинать реформы нужно с высшего политического уровня и вам удалось сформировать новую яркую команду, которая начала это делать. Вам удалось привлечь в правительство молодых, либеральных и новых для системы людей. Это действительно впечатляет.

В Украине 19 тысяч прокуроров и 10 тысяч судей, практически все они коррумпированы. Просто выкиньте их всех! Нет смысла люстрировать 10-20% из них! Это сделали в Восточной Германии после объединения, в Эстонии и Латвии после освобождения. Они выгнали всех, кто там работал и набрали людей "снаружи". В Украине тысячи юристов, тысячи специалистов, которые сейчас работают за рубежом и достаточно иностранцев, которые готовы помочь в строительстве новой страны. Только тогда у вас будет новая политика. К сожалению, именно это направление – самое неуспешное в украинских реформах на данный момент.

В шведском пенсионном фонде работает одна тысяча человек. Знаете, сколько в украинском? Почти сорок тысяч! Никакой причины для их существования нет. В Центробанке Украины работало в начале прошлого года 11 тысяч человек, в Швеции – 400. Зачем вам "азаровская" налоговая система? Из 19 тысяч прокуроров достаточно оставить четыре, из 10 тысяч судей – две-две с половиной.

Хотите побороть коррупцию в газовой сфере? Перестаньте покупать газ у России. Это элемент экономической войны, которая направлена на коррумпирование и развал Украины. Все эти газовые махинации осуществляют криминальные синдикаты. Украинские олигархи заработали деньги на перепродаже и мутных схемах по продаже газа. Они выстроили коррумпированную империю с Москвой и купили власть в Киеве.

Простые украинцы видят инфляцию и падения курса гривны и считают, что в этом виновато правительство.
Вы забываете, что 7% украинской экономики исчезли на оккупированном Донбассе, 6% - из-за санкций со стороны России и 3% - из-за не поступивших в страну инвестициях. И люди очевидно чувствуют снижение уровня жизни.

Обычные граждане всегда ненавидят реформы, им тяжелее всего. Практика показывает, что реформы дают результат только через два года после радикальных реформ. Скажем, в Польше в октябре 1991-го года на парламентских выборах проголосовали против всей команды "Солидарность" и привели к власти социалистов, которые взяли это название после "коммунистов".

Поляки в начале реформ тоже считали, что они "ничего не умеют" и у них "никогда ничего не получится". Точно также сейчас многие считают в Украине! Но два года реформ Бальцеровича в Польше оказалось достаточно для 25 лет экономического роста.

Эстонцы уволили буквально всех советских чиновников. Сейчас у них уровень коррупции меньше, чем во многих странах Евросоюза. Но они просто построили новую систему! Аналоги СБУ тоже уволили во всех балтийских странах в полном составе!

Свобода творчості – поняття, яке використовується в конституційному праві для позначення одного із суб’єктивних прав. У найбільш загальному вигляді свобода творчості являє собою людську здатність налаштовувати по-новому елементи поля своєї свідомості (А. Моль). Творчістю прийнято вважати будь-який людський акт, ідею або продукт, який суттєво змінив існуючий культурний домен або створив новий (M.Csikszentmihalyi). Прийнято вважати, що художня, наукова та інша творчість є ефективним засобом звільнення людини від стану пригнічення, результатом сублімації психічної енергії, перенесення її на інші сфери. У цьому сенсі творчість являє собою вихід за рамки замкненого середовища, руйнування його кордонів. Здатність до творчості філософ Е.Гуссерль вважав важливим проявом людської екзистенції.

Наукова теорія творчості почала розвиватися у 50-ті роки ХХ ст. При цьому в академічному слововжитку використовувались два терміни: творчість (creativity) – для позначення власне творчості та творча активність, творча робота (creative activity, creative work) – для позначення більш широкої за своїм змістом інноваційної діяльності. Нині ці поняття вважаються суттєво різними, оскільки розуміння творчості нині протиставляється будь-якій рутинній діяльності. У 60-ті рр. ХХ ст. творчість сприймалась також як спосіб подолання феномену відчуження в індустріальному світі. Метою і виправданням творчості традиційно вважається створення символічного продукту – результату роботи не на замовлення, предметного втілення вищих духовних устремлінь і цінностей людини.

На думку А.Етціоні (A.Etzioni), епоха модерну дозволила сформуватися двом паралельним тенденціям: перша з них проявилась в розділенні людської активності на операції з предметними і символічними об’єктами, а друга – в тому, що людська активність стала більш багатоманітною, варіативною. Водночас творчість стали сприймати в якості одного з наслідків зростання людської свободи. Сьогодні свободу творчості вважають умовою належної взаємодії трьох елементів: а) культури, яка містить в собі основні символічні правила; б) індивіда, який винаходить і постачає новизну; в) експертизи творчої діяльності ринком. У цьому підході свобода творчості є умовою належної взаємодії індивідуальної свідомості з щільним соціальним (культурним) контекстом.

Принципова відмінність творчості від рутинної праці полягає в її мотивації. На відміну від повсякденної праці, творчість відображає в собі специфічне прагнення людини до неутилітарної діяльності. Постання і розвиток індустріального світу дозволили чітко розділити два види людської активності: творчо-інноваційну та репродуктивну. Однак творчість не слід вважати просто синонімом винахідливості. У постіндустріальному світі творчу здатність прийнято вважати прерогативою таланту, наслідком природної обдарованості. На думку філософа А.Уайтхеда, творчість – це особлива сутність, яка характеризує кінцеву природу факту. Щось нове виникає там, де його раніше не існувало – у цьому полягає суть творчої спроможності. У такому підході свобода творчості виступає нормативною вимогою щодо належної організації діяльності, яку неможливо передбачити або спланувати.

У постмодерні творчість вбачають не лише у постановці проблеми, але й у винайдені термінів та понять, за допомогою яких дану проблему можна розв’язати (Ж.Дельоз). Саме по собі стремління до творчості нерідко означає людську занепокоєність існуючим станом речей. На думку філософа О.Богданова, спочатку люди одержували стимули творчості від їх спілкування з природним середовищем, але пізніше були винайдені синтетичні каталізатори творчості, що частково пояснює високий рівень оплати творчої праці.

У філософії Спінози творець – це індивід, чиї особисті якості проявляються в його творах. Як стверджує сучасна наука, в мозку людини можуть існувати особливі групи нейронів, які відповідають за її неповторність. І якщо це так, то саме вони визначають унікальну спроможність творця. У будь-якому випадку свобода творчості сприяє самовираженню особистості, яка відкидає більшість існуючих зразків і трафаретів.

Органічний конституціоналізм охороняє свободу творчості, оскільки лідируючі країни схильні покладатися на новизну. До того ж, передовими суспільствами неможливо маніпулювати. Оскільки гарантією прогресу закономірно вважається підтримання інновацій, сучасний захист творчості вимагає правової охорони інтелектуальної власності у поєднанні з юридичними гарантіями інтелектуальної свободи. У свою чергу, творче самовираження таланту передбачає вільний доступ громадськості до ринку його унікальних здобутків.

Забезпечення свободи творчості вимагає регулятивних можливостей як міжнародного, так і національного конституційного права. Захист творчості можна також вважати імперативом глобального інформаційного права, оскільки творець є постачальником новизни, яка поширюється незалежно від кордонів. Таким чином, свобода творчості є специфічною вимогою сучасного правового регулювання.

У рамках творчого процесу обдарована людина знаходиться в стані комунікації з ринком існуючих мистецьких, наукових та технологічних винаходів, а також з іншими творцями – її сучасниками і попередниками. Загалом, як прийнято вважати, творча спроможність вимагає конкуренції, критики ринку і адекватної винагороди таланту. Строката, багатоманітна за своїм змістом творчість не лише естетично надихає публіку, але й допомагає людям знайти своє місце в світі.

Закономірно, що гарантій свободи творчості вимагають не лише мистецтво і наука, але й логіка сучасного промислового виробництва. Як відомо, кількість винаходів у світі в період між 1700 та 1750 рр. дорівнювала 170, в період між 1750 та 1800 – 861, між 1850 та 1900 – 1150 (Л.Мамфорд). При цьому стрімкий ріст винахідництва пояснювався не лише розвитком техніки, але й розширенням простору творчої уяви індивіда. Зокрема, у США, які є світовим лідером за кількістю наукових і мистецьких інновацій, конституційні та інші юридичні гарантії творчості оформилися як цілісне «право свободи» (Р.Дворкін).

З юридичної точки зору, свободі творчості притаманні риси органічної нормативності – несистематизовані, але реально існуючі параметри творчого процесу. І хоча маючи справу з творчістю, ми опиняємося «без захисту, без методу, повністю дезорієнтованими» (Ж.Полан), саме в таких умовах проявляє себе творча здатність. Невипадково Всесвітній філософський конгрес у Бостоні (США, 1999) закликав покласти в основу сучасної освіти творчість, яка не тиражується. Правило у даному випадку полягає в тому, що для творчої імпровізації не існує правил.

Суспільство є зацікавленим у свободі творчості, оскільки саме їй воно завдячує своїми успіхами й здобутками. Під впливом творчої уяви оточуючий людину фізичний світ стає більш піддатливим, навіть «пластичним». Називаючи загальну креативну здатність «життєвим поривом», філософ А.Бергсон вбачав джерело творчості у поєднання свободи з матерією. Матерія в його філософській системі є втіленням необхідності, в той час як творчість – проявом свободи. Творчість виникає внаслідок усвідомлення індивідом недосконалості і незадовільності світу, в якому має здійснитися його намір, істинно творчий процес провокує незгоду, нонконформізм.

Незгода із status quo є запорукою творчості, втіленням якої може бути як конструктивна, так і деструктивна активність. У будь-якому випадку свобода творчості спонукає людину перманентно змінювати існуючий стан речей. Завдяки свободі творчості природа бореться з власною ентропією, невипадково на початку ХХ ст. ускладнення організаційного контексту демонструє все авангардне мистецтво і вся наука.

Хоча творчість реалізується в межах певних тенденцій, концепцій і стилів, конкретні результати творчості передбачити неможливо. Природа вимагає від талановитих людей необмеженого шукання. При цьому творчість не можна вивірити методологічно, оскільки одним з її організаційних принципів є відхилення від норми. Підтримувати творчість правовими засобами – означає стимулювати свободу і непередбачуваність творчого процесу. Онтологія творчості ґрунтується на людських здібностях, вірі творця у власні сили і почутті смаку.

Кожен творчий результат (твір, продукт) являє собою інформаційне повідомлення, яким творець ділиться з іншими, хоча подібне послання може суттєво розходитися з кон’юнктурою ринку. Тому наявність меценатів з незалежними статками, здатних вчасно розпізнати й винагородити талант, прийнято вважати класичною передумовою творчості. За свідченням Е.Іонеско, капіталізм виявився сприйнятливим для творчих звершень. Що ж стосується соціалістичних централізованих економік, то вони виявили себе придатними для копіювання. Авторитарні політичні режими серйозно зацікавлені в результатах творчості, але переважно нездатні забезпечити творчу свободу.

Свобода творчості є пов’язаною з інтелектуальною свободою індивіда. Запорукою успішності творця є відсутність обмежень на мету і предмет його розумових зусиль і уяви. Тому ефективність творчості перевіряється не цензурою, а ринком. Творче самовираження забезпечується правовими інститутами свободи совісті, думки і слова. Ще у XVIII ст. англійська парламентська опозиція започаткувала традицію інформування громадськості про творчі здобутки через вільну літературу і пресу. З тих пір творче інакодумство захищає себе за допомогою громадської думки і суду.

Американський Білль про права (1791) закріпив свободу совісті, слова і преси в якості аксіом конституційного права, потужних гарантії інтелектуальної свободи. З часом ця свобода яскраво проявила себе в боротьбі за громадянські права, студентських заворушеннях 1968 р., «Празькій весні», горбачовській «перебудові», «оксамитових» та «кольорових» революціях країн Східної та Центральної Європи.

Сучасне правове забезпечення свободи творчості є досить багатоманітним. Зокрема, у ст. 27 Загальної декларації прав людини (1948) говориться про те, що «кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі й користуватися його благами». Крім того, «людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є». 

У ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966) міститься визнання права кожної людини на участь в культурному житті, можливості користуватися результатами наукового прогресу, а також «захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є». Пакт юридично зобов’язує «поважати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності» і визнає «користь, що її дають заохочення і розвиток міжнародних контактів та співробітництва в науковій і культурній сферах».

Свобода творчості захищається також ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950), де стверджується, що «кожен має право на свободу вираження поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів», а також ст. 13 Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000), яка визнає літературу, мистецтво та наукові дослідження вільними від обмежень. Окремо Хартія гарантує повагу до академічної свободи, а також свободу вираження поглядів та інформації (ст. 11).

Міжнародно-правові гарантії свободи творчості передбачаються також такими документами ООН як Декларація ЮНЕСКО про расу і расові забобони від 27 листопада 1978 р., яка закликає наукову спільноту до «проведення об’єктивних досліджень на широкій міждисциплінарній основі», а держави – до усілякого сприяння їм в цьому. Як зазначається в Декларації, вчені повинні наглядати за тим, щоб результати їх досліджень не стали предметом хибного тлумачення й допомагати громадськості робити з них правильні висновки.

У ст. 5 Декларації про соціальний прогрес і розвиток (Резолюція 2542 (XXIV) Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1969 р.) визнається, що «соціальний прогрес і розвиток» потребують використання всіх інтелектуальних можливостей сучасної людини. Декларація закликає цінувати творчу ініціативу й вчасно надавати громадянам інформацію про зміни у світі. Документ закликає країни до найширшого використання науки і техніки на благо прогресу і вимагає «встановлення гармонійного балансу між науковим, технічним та матеріальним прогресом, і інтелектуальним, духовним, культурним і моральним розвитком людства».

У свою чергу, в Декларації про право на розвиток (Резолюція Генеральної Асамблеї 41/128 від 4 грудня 1986 р.) міститься визнання людини суб’єктом, якому належить право користуватися всіма благами поступу. «Право на розвиток» визнається в Декларації «невід’ємним правом людини».

На національному рівні свобода творчості забезпечується здебільшого нормами конституційного та цивільного права. У США свобода творчості захищається першою поправкою до Конституції (1791), яка виводить творчу (інтелектуальну) свободу в захищений від зовнішнього владного втручання простір. Це означає, що Конгресу США забороняється ухвалювати закони, які обмежують свободу совісті, слова, преси та петицій. З часом під захист першої поправки Верховним Судом США було віднесено також свободу обміну інформацією та академічну свободу.

У Європі свобода творчості забезпечується на конституційному рівні гарантіями свободи в цілому. Зокрема, захист інтересів творця і його аудиторії здійснюється проголошенням свободи в якості державної мети або вищої соціальної цінності; закріпленням свободи як вищої правової категорії; гарантуванням низки суб’єктивних прав і свобод; скасуванням окремих патерналістських (позитивних) прав другого покоління; утвердженням свободи в якості засади конституційного ладу; закріпленням процесуальних механізмів захисту творчої ініціативи. Усі ці та подібні до них підходи можна вважати загальними конституційними гарантіями соціальної динаміки, що її потребує творчість.

У Конституції України (1996) свобода творчості передбачається ст. 54, відповідно до якої «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством». На жаль, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості визнається Конституцією (1996) лише по відношенню до українських громадян, хоча в демократичній правовій державі свобода творчості має належати кожному.

На відміну від США, де свобода творчості гарантується не лише на рівні захисту прав творців, але й на рівні забезпечення інтересів їх аудиторії, ринку в цілому, європейські стандарти захисту свободи творчості роблять більший акцент на захисті суб’єктивних авторських та суміжних прав.  

Літ.: Csikszentmihalyi M. Creativity. – N.Y.: Harper Perennial, 1997; Etzioni A. The Active Society. – N.Y.: The Free Press, 1968; Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. – М.: Юридический центр Пресс, 2004; Речицкий В. Символическая реальность и право. – Львов: ВНТЛ-Классика, 2007; Роменець В. Психологія творчості. – Київ: Либідь, 2001.

На переговорах лідерів «нормандської четвірки» було прийнято рішення, що перед проведенням виборів за українським законодавством бойовики повинні пройти процедуру амністії.

Повна амністія для людей, які вбивали і катували, просто неможлива, оскільки залишити без покарання певні тяжкі та особливо тяжкі злочини означає гарантувати, що ці люди будуть продовжувати займатися тією ж діяльністю і надалі.

Судячи з того, що говорив Президент Порошенко у своєму інтерв’ю після саміту четвірки, там приблизно таке ж розуміння. Тобто йдеться про те, щоб не піддавати кримінальному переслідуванню тих, хто не скоював злочинів, а просто брав участь у якихось сепаратистських акціях, стояв на блокпостах і так далі. Це дійсно можливо, а ось повна амністія - абсолютно ненормальний варіант.

Більше того, саме формулювання «амністія» в контексті даного договору звучить досить дивно, оскільки амністувати можна засуджених, вина яких доведена в судовому порядку; сам факт амністії говорить про пом’якшення покарання. Амністувати ж тих, чия вина судом ще не доведена, не можна. За презумпції невинуватості до вступу вироку в законну силу людина злочинцем не є. А амністія для людини, ще не визнаного злочинцем, - безглуздя.

Тому всі паризькі домовленості, строго кажучи, перебувають за межами права. Це виключно питання політичної доцільності, тому слово «амністія» тут в принципі некоректно застосовувати.

Шансу на реалізацію цих домовленостей в нинішніх умовах, на мій погляд, немає. І не тому, що Україна цього не хоче, а тому, що Росія не допустить їх реалізації.

Звичайно, результати паризького саміту - ще один крок до миру. Від лінії розмежування відводять танки і озброєння калібром понад 100 мм, і це дуже важливо. Але ж лишається ще й стрілецька зброя, залишаються міни, які закладають сепаратисти і на яких постійно підриваються наші військові. Крім того, уздовж кордону України з Росією є військові бази РФ, а, значить, все це може полихнути з новою силою в будь-який момент, як тільки Росія цього захоче, що ми вже неодноразово спостерігали.

До слова, досі всі домовленості супроводжувалися загостреннями на фронті. Мала місце ескалація після першого Мінська, а після других переговорів відбулося захоплення Дебальцеве. Тому в мене немає впевненості в міцності перемир’я, адже головна причина того, що відбувається - це небажання Російської Федерації та її керівництва відпустити Україну.

Головна мета всього цього - тримати нас в напрузі, не дати нам жити, зробити так, щоб ми щодня витрачали більше 100 млн гривень на військові потреби, а не на розвиток країни. І створені Росією вогнища напруженості в Донбасі, в яких людей пересварили один з одним так, що важко собі уявити їх подальше мирне співіснування. Як ті, хто їхав і повернеться, будуть жити разом з тими, хто залишалися?

Цей конфлікт затягнеться надовго: домогтися повного миру в регіоні - справа десятиліть. Але вся біда в тому, що не видно ніяких ознак того, що керівництво Російської Федерації планує свою нинішню політику змінити. Тому я, на жаль, скептично ставлюся до можливості реалізації цих домовленостей.

І все ж таки займатися цим потрібно; давно сказано, що поганий мир краще доброї сварки. Крім того, будь-які подібні кроки означають, що стріляти будуть менше, що не буде стільки вбитих і поранених, а саме це найголовніше.

6 жовтня 2015 року

События в Донецкой и Луганской областях, вызванные агрессией со стороны Российской Федерации, стали причиной отсутствия безопасности всех, кто пребывает на территории, неподконтрольной Украине. Там не действует никакое право, там нет законов, как и законных органов управления, фактический контроль за ситуацией осуществляется со стороны вооруженных группировок, которые руководствуются собственными соображениями и понятиями относительно соблюдения порядка и законности. De facto и de jure это зона «серого права», где сила права не действует, а действует исключительно право силы. Отсутствие права порождает безнаказанность и произвол со стороны тех, кто пытается силой контролировать захваченные украинские территории в Донецкой и Луганской областях. Собственно, это является причиной грубых нарушений, связанных с незаконным лишением свободы лиц на территории Луганской и Донецкой областей, что и стало объектом исследования данного доклада. Команда проекта ставит исследование фактов незаконного лишения свободы лиц на подконтрольной Украине территории следующей целью, вполне осознавая наличие таких рисков, как отсутствие доступной базы респондентов, отсутствие официальных источников информации и противоречивость правовых позиций при оценке действий представителей государства.

Полный текст доклада Коалиции общественных организаций и инициатив «Справедливость ради мира на Донбассе» можно скачать по ссылке ТУТ

Окупація Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим, а також збройний конфлікт на Сході України призвели до того, що більше двох мільйонів осіб вимушені були покинути свої домівки та стати переселенцями.

Благодійна організація «Благодійний фонд «Восток SOS» вже більше року, з самого початку окупації, надає правову та гуманітарну допомогу внутрішньо переміщеним особам, а також тим, хто безпосередньо постраждав в ході конфлікту на Сході країни.

Узагальнення масиву інформації, яка надходить в процесі роботи з переселенцями зі всіх регіонів України, а також з органами влади, дозволяє констатувати наявність певних негативних тенденцій, які суттєво впливають на становище ВПО та реалізацію їхніх прав:

1. Неузгодженість масиву нормативно-правових актів, які регламентують права і свободи ВПО. Профільний закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який повинен був стати визначальним при формуванні політики держави щодо ВПО, був прийнятий тільки 22 листопада 2014 року – фактично, через вісім місяців після початку антитерористичної операції. Проте, прийнятому Закону передував цілий блок Постанов Кабінету Міністрів України (Постанови КМУ № 505, № 509, № 531 від 01.10.2014, № 595 від 07.11.2014, №79 від 04.03.2015 тощо), які регламентують питання реєстрації ВПО, надання їм фінансової допомоги, поновлення соціальних виплат, пенсій тощо. На жаль, норми Закону та Постанов КМУ в значній мірі відрізняються одне від одного (навіть термінологічно), і наявні розбіжності призводять до суттєвих обмежень прав ВПО. Наприклад, відповідно до ст. 4 Закону, підставою для взяття на облік ВПО є наявність реєстрації місця проживання на території конфлікту, яку особа вимушена була покинути, на момент його виникнення; при цьому, Постанова КМУ № 509, відповідно до норм якої на практиці відбувається взяття на облік переселенців, не містить вимоги стосовно такої умови взяття на облік ВПЛ, як наявність реєстрації місця проживання АТО на тимчасово окупованій території України, у районах проведення АТО чи у населених пунктах, розташованих на лінії зіткнення. Але дуже часто органи соціального захисту населення відмовляють у таких випадках переселенцям у взятті їх на облік. Окремим питанням є взяття на облік студентів, які перемістилися із районів проведення АТО, та змінили місце реєстрації (тобто зареєструвалися у гуртожитках за новим місцем проживання). Навіть якщо на момент початку проведення АТО місце реєстрації їхнього проживання знаходилося у районі проведення АТО, то після зміни реєстрації у паспортному документі в управліннях праці та соціального захисту населення таким студентам відмовляють у взятті на облік.
Варто зауважити, що більшість розбіжностей, які впливають на реалізацію прав ВПО, повинні бути еліміновані законопроектом №2166, який був прийнятий за основу у першому читанні і зараз готується до другого читання.

2. Фактична неможливість реалізації базових прав ВПО, через неприйняття відповідних Законів та підзаконних нормативно-правових актів. Однією із найважливіших проблем переселенців залишається житло. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщена особа має право на забезпечення органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та суб’єктами приватного права можливості безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати особою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців з моменту взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Проте порядку отримання у користування такого житла немає. На практиці це виливається в те, що на місцях переселенцям відмовляють у наданні житла через начебто його відсутність. Іншою проблемою є компенсація (відшкодування) вартості зруйнованого житла. Відповідно до ст. 19 ЗУ «Про боротьбу із тероризмом» (відповідно до цього Закону 14 квітня 2014 розпочалася антитерористична операція на Сході країни), відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону. Проте такий закон досі не прийнятий.

3.Обмеження прав ВПО через застосування працівниками органів влади, окрім нормативно-правових актів, усних чи письмових розпоряджень керівників міністерств та відомств. На жаль, система органів виконавчої влади, попри декларування курсу на децентралізацію, залишається дуже централізованою. Це дозволяє центральним органам влади досить вільно «трактувати» нормативно-правові акти. При цьому, на місцях, працівники державних органів ці директиви застосовують на рівні з нормами Закону чи Постанов КМУ, а іноді – відверто віддають перевагу листам чи роз’ясненням центральних органів влади. Крім того, дуже часто ці рекомендації суперечать одне одному чи прямо суперечать положенням нормативно-правового акту. Наприклад, Постанова КМУ від 01.10.2014 №509 не містить жодної згадки про термін дії довідки про взяття на облік осіб, що перемістилися х тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО (надалі – довідка про взяття на облік). Проте, відповідно до надісланого до керівників структурних підрозділів соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій листа заступника Міністра соціальної політики від 16.04.2015 № 5632/0/14-15/081, строк дії довідки підлягає продовженню на наступні шість місяців шляхом проставляння на зворотньому боці довідки відмітки про продовження терміну її дії. Цей лист застосовується управліннями праці та соціального захисту населення попри те, що він містить не передбачену жодним нормативно-правовим документом процедуру продовження строку дії довідки. При цьому, без продовження строку дії довідки ВПО не може звернутися за продовженням виплат щомісячної адресної допомоги.

4. Запровадження процедури реєстрації місця проживання ВПО шляхом проставляння відмітки про реєстрацію до довідки про взяття на облік та перевірки місця проживання обмежують право переселенців на свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Відповідно до змін, що відбулися (прийняття Постанови КМУ від 04.03.2015 №79), держава запроваджує практику перевірок місць проживання переселенців. При цьому, відсутність переселенців по вказаній ними при взятті на облік адресою, є підставою для позбавлення статусу (зняття з обліку). Відповідно до вищезазначеної Постанови КМУ № 79, особи, які отримали довідки про взяття на облік до 18 березня 2015 року (набрання чинності Постанови КМУ №79) не повинні самостійно звертатися до підрозділів ДМС для проставлення такої відмітки до довідки про взяття на облік, оскільки Постановою передбачено, що факт проживання переселенця за вказаною ним адресою, повинен бути перевірений уповноваженим органом. І тільки після перевірки відбувається проставлення такої відмітки. В той же час, перевірки можливі лише після того, як підрозділи Міністерства соціальної політики України передадуть уповноваженим підрозділам ДМС персональні дані переселенців. На сьогоднішній день, така передача даних неможлива, оскільки не розроблений механізм передачі цих захищених даних. Таким чином, на сьогоднішній день перевірки місця проживання переселенців неможливі та не проводяться (не повинні проводитися) через об’єктивні причини відсутності нормативно-правової бази для таких перевірок, а отже, відсутня можливість проставлення відміток ДМС на довідках. Проте управління праці та соціального захисту населення, центри зайнятості, управління Пенсійного Фонду України тощо вимагають при зверненні до них переселенців, надання довідки із відміткою ДМС щодо реєстрації місця проживання.

5. Ціла низка проблем при оформленні, нарахуванні, отриманні та продовженні щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України, районів проведення АТО та населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, для покриття витрат на проживання, в тому числі, на оплату житлово-комунальних послуг (відповідно до Постанови КМУ № 505 від 01.10.2014). Ці проблемні питання пов’язані як з досить неякісно прописаними положеннями нормативно-правових актів, так і з практикою застосування, яка склалася у різних регіонах. Зокрема, це:
– незаконні відмови у призначенні (продовженні) виплати адресної допомоги особам, які не «продовжили» строк дії довідки при взяття на облік осіб, які переміщені з тимчасово окупованої території України, районів проведення АТО чи населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення;
– незаконні відмови у призначенні (продовженні) виплати адресної допомоги особам, які були взяті на облік до 18 березня 2015 року, якщо у їхніх довідках відсутня відмітка про реєстрацію місця проживання ДМС;
– процедура неправомірного зменшення суми щомісячної адресної допомоги сім’ям, які досягли максимальної суми отримання виплат (2400 гривень). Ця проблема найбільш актуальна для сімей, в яких три та більше дітей, людей з інвалідністю чи пенсіонерів. Відповідно до п. 3 Постанови КМУ №505, загальна сума допомоги на сім’ю розраховується як сума розмірів допомоги на кожного члена сім’ї та не може перевищувати 2400 гривень. При цьому, якщо в сім’ї є працездатні члени, які не працевлаштувалися протягом двох-чотирьох місяців, розмір адресної допомоги на сім’ю скорочується навіть тоді, коли, наприклад, в родині три дитини (хоча, якщо брати розрахунок 884 грн. х 3 дитини, у будь-якому випадку допомога на сім’ю повинна становити 2400 грн. на весь період отримання виплат);
– відмова у продовженні виплат щомісячної адресної допомоги сім’ям, в яких уповноважені представники сім’ї не працевлаштувалися та виплати адресної допомоги на минулий період їм були припинені. Відповідно до внесених до Постанови КМУ №505 змін (Постанова КМУ №212 від 31.03.2015), особам працездатного віку, яким грошова допомога була припинена як таким, які не працевлаштувалися, грошова допомога на наступний строк не призначається. При цьому Постанова КМУ № 505 не містить жодної згадки про те, що допомога не призначається всій сім’ї, а тільки не працевлаштованій особі. У скрутній ситуації опинилися сім’ї із дітьми, в яких батьки (або один з батьків, хто виховує дітей) не працевлаштувався.

6. Досить вузький перелік майже ідентичних для різних організацій, фондів, волонтерських ініціатив критеріїв вразливості переселенців (враховується при наданні продуктової та непродуктової гуманітарної, фінансової допомоги). Зазвичай до найбільш уразливих груп відносять пенсіонерів, людей з інвалідністю, одиноких матерів, багатодітні сім’ї. Проте конфлікт на Сході країни та величезна кількість ВПО наочно продемонстрували, що такі критерії уразливості не можуть бути універсальними та мають періодично переглядатися. Так, одинокі чоловіки, повні родини з однією-двома дітьми, подружжя без дітей є також уразливими групами (часом – найбільш незахищеними). І якщо, наприклад, пенсіонери мають можливість отримувати пенсію, адресну допомогу, розмір якої не скорочується и виплата якої не припиниться, та, зазвичай, різні види гуманітарної допомоги, то працездатні особи, які через ситуацію на ринку праці не влаштувалися на роботу, отримають скорочені виплати адресної допомоги, яка цілком припиняється через чотири місяці без можливості поновлення, взагалі не мають жодних шансів на отримання гуманітарної допомоги. Окрема проблема – особи, які з різних причин не були взяті на облік як переселенці (більшість благодійних організацій працюють тільки із зареєстрованими переселенцями).

7. Існуюча система обмеження права на пересування суттєво порушує права ВПО. По-перше, це стосується перевірок місця проживання переселенців, які, де-юре, були впроваджені з прийняттям Постанови КМУ від 04 березня 2015 №79. Відповідно до тексту Постанови, для перевірок місця проживання переселенців залучаються територіальні підрозділи Державної міграційної служби, працівники міліції, інших органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Відповідно, якщо в результаті перевірки буде встановлено, що переселенець не проживає за вказаною адресою, він буде знятий з обліку як особа, що перемістилася з тимчасово окупованої території України чи районів проведення АТО. Втрата статусу, у свою чергу, позбавляє переселенців можливості реалізувати права на соціальне забезпечення, безоплатне медичне обслуговування, доступу до освіти тощо. Такий підхід є відверто дискримінаційним. По-друге, питання перетинання лінії розмежування. Попри те, що у червні був оновлений Тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей, ситуація суттєво не змінилася, і навіть навпаки – погіршилася, оскільки відповідно до п. 1.6. Порядку, перетин лінії зіткнення громадським пасажирським транспортом забороняється, за винятком нерегулярних перевезень для окремих організованих груп людей (біженців, дітей для оздоровлення та відпочинку, тощо). Так само залишаються проблеми отримання перепустки (дозволу) для перетинання лінії розмежування, величезні черги на контрольних пунктах в’їзду-виїзду, нестача актуальної інформації (про шляхи подання документів, про дійсність попередньо отриманих документів тощо).

8. Існування так званої «сірої зони» – формально розташовані на підконтрольній Україні території, вони не зайняті незаконними збройними формуваннями, проте фактично, деякі з них знаходяться за межами крайніх блокпостів української армії, деякі з яких час від часу обстрілюються. Так, існує цілий ряд “прифронтових” населених пунктів у Станично-Луганському, Новоайдарському, Попаснянському районах Луганської області, Волноваському, Артемівському, Мар’їнському, Ясиноватському районах Донецької області, розташованих вздовж лінії зіткнення, тобто вздовж лінії умовного розмежування між підконтрольною та непідконтрольною Україні територією. Загальні проблеми на цій території: обмеження функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, відсутність регулярного та нерегулярного транспортного сполучення з цими селами (фактично, доступ до “сірої зони” обмежено), медичних, соціальних установ, проблеми із доставкою продуктів харчування тощо. Ігнорування з боку влади зазначених проблем неминуче призведе та вже призводить до переміщення мешканців підконтрольних Україні сіл, які знайдуть змогу виїхати. Також важко оцінити, яка кількість переселенців знаходиться на цих територіях, оскільки органи соціального захисту населення, відповідальні за ведення обліку переселенців, фактично не працюють у «сірій зоні».

Рекомендації:
1. Гармонізувати нормативно-правову базу та узгодити положення ЗУ “Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб” із нормами Постанов Кабінету Міністрів України, які регламентують реалізацію прав та свобод внутрішньо переміщених осіб.
2. Прийняти відповідні Закони та підзаконні нормативно-правові акти, які дозволять реалізувати права внутрішньо переміщених осіб, зокрема, на житло.
3. При складанні листів з рекомендаціями та роз’ясненнями суворо дотримуватися норм діючого законодавства та не допускати розширеного трактування положень нормативно-правових актів.
4. Скасувати Постанову КМУ від 04.03.2015 № 79, якою запровадженні перевірки місця проживання переселенців та проставлення відмітки про реєстрації проживання у довідках про взяття на облік.
5. Розробити Порядок нарахування та перерахунку призначеної щомісячної адресної допомоги, який би містив чіткі алгоритми, розрахунки (призначення, зменшення, збільшення) розміру щомісячної адресної допомоги
6. Періодично проводити оцінку та переглядати критерії уразливості груп переселенців, яким надається гуманітарна допомога
7. Забезпечення населених пунктів, що розташовані в безпосередній близькості до лінії зіткнення, транспортним сполученням, регулярними поставками товарів та гуманітарної допомоги, можливістю отримувати медичній послуги.

Довідка «ПЛ»:
Як зазначає «Восток SOS», починаючи з травня 2014 року працюють чотири телефони «гарячі лінії» ініціативи – з надання правових консультацій вимушеним переселенцям із Криму, Донецької та Луганської областей. Крім того, діє приймальня в м. Києві та онлайн консультація.
Юристами «Восток SOS» було надано більш ніж 7000 правових консультацій – в телефонному режимі через «гарячі лінії», на особистому прийомі, в онлайн консультаціях.

У конференції ОБСЄ щодо розгляду виконання зобов’язань у галузі людського виміру, котра проходила протягом двох минулих тижнів у Варшаві, я брала участь вперше. Одним з найбільших вражень, які на мене справив цей захід, була наявність очевидної та всюдисущої російської пропаганди. Одразу мені «пощастило» почути, як турбуються різні громадські діячі станом прав людини НА Україні. Перед величезною міжнародною аудиторією на робочому засіданні у секторі громадянського суспільства слово мали один за другим представники різних, як пізніше виявилося, російських неурядових організацій. Перші двоє розповідали, називаючи чіткі дати, про конкретні випадки нападу на інакодумців в Одесі та Харкові (хоча Google, до речі, про це не знає). Нападниками, зі слів спікерів, були добровольці батальону «Азов» та члени «неофашистських організацій», «яких, – додала виступаюча, – нібито на Україні не існує». Третій – висловлював щире невдоволення прийнятим законом про декомунізацію та масовим поваленням пам’ятників – «пам’яток історії». Цих спікерів я сприйняла спершу як представників українських псевдоорганізацій, але насправді вони виявилися російськими так званими ґонґо (GONGO – Government-Organized Non-Governmental Organization) настільки «добре обізнаними» у реаліях та подіях нашої країни.

Хоч вони і представилися як члени різних організацій, проте діють як єдина пропагандистська група. Один із них – Олексій Дюков – директор фонду «Історична пам’ять», який описує події сучасної історії так, як це вигідно Російській Федерації. Його дослідження стосуються не тільки України, але також і Литви та Латвії[1]. Офіційна Рига оцінила напрацювання історика, і ще в 2012 році заборонила в’їзд до країни. У 2014 році при спробі перетнути кордон Литви Дюкову було повідомлено, що він і тут персона нон-грата на невизначений термін. Крім того, латвійці внесли його у список небажаних осіб для Шенгенської зони, але, як бачимо, поки це не дало результатів. Інформації щодо заборони на в’їзд цієї особи в Україну я не знайшла, хоч така потреба, як на мене, очевидна. Ретельна багаторічна робота над створенням образу українських націоналістів як зграї фашистів, зафіксована у ряді книг[2] цього автора та його колег. Зараз увага псевдонауковця прикута до порушення прав людини «в ході громадянського протистояння на Україні». Першим виданням з цієї тематики була книга «Масові порушення прав людини під час громадянського протистояння на Україні у період 22 лютого – 22 травня 2014»[3], пізніше з’явилася більш розгорнута версія[4] «Масові порушення прав людини в ході конфлікту на Україні у період 2013–2014 рр.»[5]. Зі своїм останнім напрацюваннями він і приїхав на конфренцію у Варшаву. Ось декілька цитат з цього так званого звіту:

«У ніч на 30 листопада правоохоронні органи зробили спробу силового розгону мітингувальників на Майдані Незалежності в центрі Києва. У результаті дій міліції травми отримали 79 протестуючих, 10 з них були госпіталізовані. Травми також отримали 12 співробітників правоохоронних органів. З боку протестувальників у нічних сутичках з правоохоронцями брали участь активісти радикальних націоналістичних організацій» (що, як відомо, не відповідає дійсності, адже основна маса – це були студенти[6]).

Олексій Дюков

«29 серпня у Львові було скоєно напад на консульство Росії. Націонал-радикали зірвали з будівлі табличку, а також намагалися обкласти периметр консульства автомобільними шинами. Акція пройшла при бездіяльності правоохоронних органів» (що інтерпретовано з використанням «ярликів»[7]).

«Офіційний Київ здійснює тиск на незалежні ЗМІ, переслідує українських і російських журналістів, котрі поширюють „неправильну“ інформацію». Листівки до цієї теми, до речі, теж активно розповсюджувалися на конференції, як роздатковий матеріал.

«Проведення АТО в південно-східних регіонах України та створення добровольчих батальйонів привели до помітного зниження криминальної активності формувань, створених на основі „самооборони Майдану“. Однак злочини кримінального характеру цими формуваннями все ж відбуваються».

На розкладках це видання афішувалося як напрацювання Інформаційної групи про злочини проти особи (Information Group on Crimes against the Person (IGCP)[8] і як таке, що заборонене в Україні. Власне, цю «Інформаційну групу» представляли двоє інших спікерів – Олеся Орленко і Максим Вілков, які, крім того, також є членами[9] фонду «Історична пам’ять». Орленко – така собі «дівчина-відмінниця», котра закінчила Російський державний гуманітарний університет, навчалася в аспірантурі, на її сторінці в соціальній мережі жодного слова про політику, тільки класична музика, допомога тваринам, закордонні стажування. Проте, як в інтернет-мережі, так і в реальних заходах громадська пропагандистська діяльність розгортається у повній мірі: ведення блогів, участь у прес-конференціях, закордонні поїздки на різноманітні виступи і координаційна діяльність IGCP. Це тріо, очевидно, проводить багато часу як у спільних відрядженнях (до слова, на минулорічній конференції ОБСЄ вони теж запам’яталися українським учасникам своїми наклепницькими виступами на адресу України), так і в повсякденному житті, що видно з фото у соціальних мережах.

Максим Вілков

Очолював російську делегацію пропагандистів чоловік з чималим досвідом оббріхування – директор Фонду дослідження проблем демократії, член Громадської палати Російської Федерації Максим Григор’єв. Спершу я познайомилася з його активністю у Twitter, оскільки під час робочого засідання конференції ОБСЄ можна на великому екрані читати пости, які стосуються цього заходу. Чоловік доволі ґрунтовно підготувався, адже один і той самий бруд проти України лився з його сторони безкінечними інфографіками і твітами. Особиста зустріч теж не забарилася: оминути сайд-івент Коаліції громадських організацій та ініціатив «Справедливість заради миру на Донбасі» він просто не міг. Там ця особа влаштувала майже шоу – усім роздавав свою доповідь «Військові злочини українських силовиків: тортури і нелюдське ставлення»[10], замість запитань намагався озвучити російську версію війни на сході України, провокував присутніх, перекручуючи факти. Продукт його графоманії вражає своєю емоційною подачею, надмірною деталізацією описів, навішуванням ярликів. І тут, звісно, не обійшлося без націоналістів, бандерівців та «правосеків». Декілька показових уривків:

«Українськими силовиками широко практикується катування за допомогою утоплення, удушення із застосуванням „бандерівського“ зашморгу та інші форми позбавлення повітря».

Максим Григор’єв

«Постраждалий від тортур Юрій Новосельцев розповідав, як біля його приміщення військовослужбовці України з західно-українським акцентом били і ґвалтували захоплену жінку: „В одну з ночей я почув, як били жінку, вона кричала. Ці молоді військовослужбовці (від 18 до 25 років, не старші) розмовляли українською мовою із західним акцентом, тобто деякі слова були уперемішку з польськими“».

У будь-якому випадку наше дослідження його байдужим не залишило і свої вміння зміщення акцентів, або whataboutism за Міллером[11], він використав і в соціальній мережі, де у нього, на жаль, доволі багато читачів.

Пропаганда з уст іноземців зачіпає, але не ранить так, як брехня українців, чиї брати гинуть за незалежну державу. Ще гірше, коли це – не просто земляк, а ще й особа, яка позиціонує себе як правозахисник. Таким вовком в овечій шкурі виявився Олексій Тарасов – керівник Всеукраїнської комісії з прав людини[12], який цього року був у складі російської делегації і виконував роль московського рупора. Ось що пише учасниця конференції Ольга Скрипник: «Сьогодні на засіданні з гуманітарних питань (у тому числі, по біженцях і переміщених особах) виступав представник так званої „всеукраїнської комісії з прав людини“. Він, думаю, усвідомлено стосовно громадян України використовував термін біженці, не використав поняття ВПО. Заявив, що причина „біженців в Україні“ – це тільки дії України… Молодий чоловік не знав і начебто навіть не розумів української мови, після виступу відразу зник, був у компанії російської делегації. В роздаткових матеріалах ця організація залишила свою „публікацію“ під назвою „Неоголошена війна в центрі Європи“. Зазначено, що надруковано в Києві, правда, не в друкарні, а на „власному обладнанні“. За першими рядкам введення ясно, чиї інтереси представляє ця „комісія“».

Олексій Тарасов

Очевидно, що російська пропаганда працює якісно і методично, тому нам залишається тільки одне – дотримуючись етичних норм, говорити правду. А сказати нам є що.

Євгенія Бардяк,
Івано-Франківська обласна організація «Молода Просвіта»

Фото з соцмереж.

[1] http://rus.delfi.lv/news/daily/latvia/v-vilnyuse-zaderzhan-rossijskij-istorik-aleksandr-dyukov.d?id=44843216

[2] http://historyfoundation.ru/ru/publication.php

[3] http://stena.ee/blog/kniga-massovye-narusheniya-prav-cheloveka-v-hode-grazhdanskogo-protivostoyaniya-na-ukraine

[4] http://varjag-2007.livejournal.com/8438179.html

[5] http://igcp.eu/sites/default/files/monitoringi/igcpannualreportrus.pdf

[6] http://dt.ua/UKRAINE/yevromaydan-rik-potomu-foto-ostannih-mirnih-hvilin-pered-rozgonom-studentiv-157905_.html

[7] http://galinfo.com.ua/photo/z_generalnogo_konsulstva_rosii_u_lvovi_zirvaly_tablychku_a_partkan_rozmalyuvaly_v_kolory_ukrainskogo_praporu_foto_170504.html

[8] http://igcp.eu/

[9] http://historyfoundation.ru/ru/employees.php

[10] http://ruskline.ru/opp/2015/3/17/voennye_prestupleniya_ukrainskih_silovikov_pytki_i_beschelovechnoe_otnoshenie_vtoroj_doklad/

[11] https://slon.ru/posts/57165

[12] http://uhrc.org.ua/

Як відомо, міс Марпл, головна героїня багатьох творів незабутньої Агати Крісті, детективні головоломки, котрі відбувалися навколо неї, оцінювала через призму життя свого невеликого селища.

Якщо подивитися з цієї точки зору на сучасну ситуацію в Україні, то ми, на жаль, мешкаємо поряд з сусідом, який без будь-якої причини, просто так, знічев’я може взяти палицю і прийти побити нам вікна, підпалити двері, чи зробити ще щось страшніше.

Це зовсім не вигаданий спосіб дій і у реальному житті. Знаю людину, котра якраз мала такого сусіда. Він чинив їй всілякі неподобства, навіть відверто залякував. Не могли врозумити чоловіка ні бесіди по-доброму, ні звернення до правоохоронних органів. З усього цього він лише насміхався, зауважуючи, що може чинити будь-що, не боячись жодного покарання. Бо, мовляв, має відповідну довідку про власний неадекватний стан. Врешті-решт, жінці довелося продати помешкання і знайти інше - з більш мирними сусідами.

Наша північна сусідка Росія діє схожими методами. До того ж, вже не одне десятиліття сама собі й видає «довідки», прикриваючи власні безчинства на територіях інших країн. Але ми, на жаль, не можемо, зробити так, як у звичайному житті: продати комусь своє помешкання і знайти дім більш спокійний, без лихого сусіда.

Тож доводиться вчитися жити у тих умовах, які маємо. Як і розуміти, що російська агресивна політика щодо України не обмежується лише військовим втручанням. З не меншою запопадливістю у Кремлі стараються здійснювати на нас потужний інформаційний вплив.

Дестабілізуюча прокремлівська інформаційна атака, очевидно, буде посилюватися. І не тільки стосовно України. Адже, як повідомляють ЗМІ, зокрема http://news.liga.net , у Росії розробили нову доктрину інформаційної безпеки.

Досить навіть побіжного знайомства зі стислим викладом цього російського плану дій у інформаційній сфері, аби зробити висновок: пропонована доктрина цілком вписується у популярну кремлівську тезу, відповідно до якої всі навколо вороги і заздрісники.

Тому нова російська доктрина інформаційної безпеки насправді має дуже старі посили. Вона заточена на подальшу інформаційну війну. Думається, і стосовно України також.

У цьому документі немає тез про примирення, про співпрацю, про пошуки того, як інтегруватися у цивілізований світ.

Навпаки. Йдеться, наприклад, про звинувачення, у поданні тенденційної і необ’єктивної інформації про Росію в світовому інформаційному просторі з боку якихось «інших країн».

Що, ж це якраз той момент, коли найбільший негідник і кричить: «Рятуйте!».

Схожих звинувачень і щодо України з боку Росії вже звучало достатньо, хоча це зовсім не українські інформаційні джерела, а російська пропаганда «вражала» світ «розіп’ятими хлопчиками», «винищеними снігурами» і багатьма іншими вигадками.

Щодо самої Росії нічого й вигадувати не потрібно. Бо якщо взяти до уваги той факт, скільки лиха наробила московська влада в нашій країні, то достатньо цілком об’єктивних, а не якихось вигаданих, даних, аби інформація про цю країну сприймалася як цілком негативний месидж.

Також, судячи з запропонованої «доктрини», у Москві вважають, що якісь ворожі сторонні сили зайняті підривом «устоїв» російського суспільства, їх духовних цінностей, моральних засад тощо.

Та чи треба шукати винного на стороні, якщо сама країна, небезпідставно визнана агресорором, цинічно говорить власним громадянам: «Ідіть і вбивайте!». А політична верхівка без зайвих докорів сумління на державному рівні одноголосно приймає відповідні документи, аби свою ж агресію виправдати. Власне, «виписує» ті самі «довідки», які дозволяють ці вбивства.

І у цьому випадку чуються пояснення, що керуються знову ж таки нібито інтересами російської безпеки.

Щоправда, московська «безпека» обертається великою «небезпекою» для інших народів.

Бо це від рук російських найманців втрачено тисячі життів, через конфлікт, розв’язаний на Донбасі, на Луганщині, відбуваються теракти на мирній території України. З вини російських терористів українське поле стало могилою для пасажирів збитого малазійського літака. Та й сьогодні російські бомби вбивають когось - у далекій від нас Сирії.

Потала кремлівською владою найвищого права людини на життя давно вже стала нормою державної політики. А просторікування високопоставлених російських чиновників про духовні цінності чи моральні засади сприймається лише як міф, знущання над здоровим глуздом.

Різноманітними міфами сповнена й ця нова доктрина російської інформаційної безпеки. Про неї навіть не можна сказати, що це старі пісні на новий лад. Бо і «пісні» заяложені, і лад «затертий».

І все цілком вписується у фразу, сказану якось Робертом Орттунгом, професором школи Еліота Університету Джорджа Вашингтона, про те, що російська пропаганда служить для того, аби морочити людей.

Судячи з усього, «морочити» не тільки росіян, а й весь цивілізований світ вона налаштована чим далі тим більше агресивно і цинічно.

«30 сентября 2015 года Российская Федерация вступила в войну на Ближнем Востоке. По сообщениям Министерства обороны, российские самолеты нанесли «высокоточные удары» по позициям террористической организации «Исламское государство».

Практически сразу в СМИ и социальных сетях появились сообщения о том, что атакованы были силы сирийской оппозиции, не связанной с «Исламским государством», а, напротив, ему противостоящей. Сообщалось, что под удар попали жилые кварталы, что погибли десятки мирных жителей, в том числе дети.

Не располагая перепроверенной информацией, тем более, не имея собственных достоверных источников, мы не можем подтвердить или опровергнуть эти сообщения.

Однако наш собственный российский опыт, опыт двух чеченских войн заставляет принять всерьез самые худшие опасения.

Во-первых, заявленные «точечные удары» по «бандитам и террористам» в Чечне на поверку сплошь и рядом оказывались массированными и неизбирательными бомбардировками и обстрелами жилых кварталов.

Ракетный обстрел центра Грозного 21 октября 1999 года и удар с воздуха по колонне беженцев у села Шаами-Юрт 29 октября того же года, бомбардировка и обстрел села Катыр-Юрт 5 февраля 2000 года — это лишь самые известные случаи, список можно продолжать (желающие могут подробнее узнать об этом по ссылкам в приложении).

Во-вторых, хотя военная операция в Чечне и была названа «контртеррористической», с началом боевых действий едва ли не основным противником и «объектом атаки» стали сепаратисты, а отнюдь не террористы.

Эти опасения подтверждает само российское Министерство обороны, сообщая о поражении целей в окрестностях контролируемых сирийской антиасадовской оппозицией городов Хомс и Хама, где нет отрядов «Исламского государства».

Всё это заставляет всерьез задаться вопросом, а кого на самом деле бомбят российские самолеты в Сирии, и кто в итоге становится жертвами этих атак?

Приложение. Чечня: некоторые примеры неизбирательных ударов федеральных сил, в результате которых погибли мирные жители:

"Точечные удары" [1]: Неизбирательное применение силы федеральными войсками. Сентябрь — октябрь 1999 г.

"Точечные удары»: краткая хроника бомбардировок и обстрелов [2], 1 ноября — 14 декабря 1999 г.

Грозный, 21 октября 1999 года. «Точечное» злодеяние. [3]

Обстрел колонны беженцев в Горячеисточненской [4], 29.10.1999 г.

Обстрел колонны у Шаами-Юрт [5].

Справка ПЦ «Мемориал» о бомбардировке Катыр-Юрта [6] 4.02.2000 г. ЕСПЧ удовлетворил жалобу по Катыр-Юрту [7].

Ригахой, 9.04.2004 г. [8] (фото 18+). Решение ЕСПЧ по Ригахою [9].

Обстрел села Зумсой [10] 14.08.2008 г.

Обстрел села Старые Атаги Грозненского (сельского) района ЧР [11] 9.11.2005.

О ситуации в области соблюдения прав человека в Чеченской Республике июнь-июль 2000 г. [12] — несколько примеров обстрелов населенных пунктов.

Правозащитный Центр «Мемориал» (Москва)

 Ганна Михайленко - вчителька, перекладачка, правозахисниця, неоголошений член Української Гельсінкської Групи, громадська діячка. Сталося це пізно ввечері 29 вересня 2015 року в Одесі.

Ганна Василівна Михайленко народилася 30 квітня 1929 року в с. Михновець Турківського повіту Львівського воєводства.

Народилася у багатодітній сім'ї – у батьків було семеро дітей. Батько, Смолій Василь Григорович, в австрійській армії дослужився до чину фельдфебеля, воював на італійському та російському фронтах, був у російському полоні в Середній Азії, помер 1936 року. Мати, Ганна Федорівна, з роду Ламанців, померла 1979 року. Сім'я мала 12 га землі, тяжко її обробляла.

Родина була національно свідома. У селі вирувало політичне і громадсько-культурне життя, діяла «Просвіта». Лихоліття почалося з приходом більшовиків. В 1940 р. заарештували брата Йосипа. Брат Павло намагався перейти кордон і, щоб не потрапити в руки НКВД, підірвався гранатою. Сестра Катерина за участь у партизанському русі УПА каралася в концтаборах з 1944 до 1956 р. Десять осіб з родини Смоліїв сиділи в російських тюрмах.

В обійсті енкаведисти шукали зброю, якої назбирала Ганна. Вона втекла в інший район і вступила 1947 р. в Нижнєустрицьку середню школу. Школярі опиралися вступові до комсомолу. Ганну заарештували як заводія, під конвоєм відвезли до «Бриґідок» у Дрогобич. Через три дні випустили без документа. Знову була затримана, але втекла.

Живучи впроголодь, Ганна таки закінчила школу 1950 р., але атестата зрілості домоглася тільки восени. Тим часом рідне село Михновець, за договором з Польщею про обмін територіями, переселили в с. Агафіївку Любашівського району на Одещину. Ганна затрималася і в травні 1951 р. вступила до Львівського вчительського інституту іноземних мов, який закінчила 1955 р. Мусила перевестися на заочний відділ. Викладала німецьку мову в Агафіївці.

Усі переселенці були під пильним наглядом. Кагебісти вели бесіди з Ганною, 1958 р. такі бесіди в Одеському КГБ тривали тиждень. Працювала в Цибулівській школі Цебриківського р-ну, потім в Ізмаїлі. 1964 р. переїхала в Одесу, влаштувалася вихователькою в гуртожитку робітничої молоді Першого автобусного парку.

1968 р. Г. Михайленко виявилася в центрі заворушення водіїв, яких виселяли з сімейного гуртожитку. До страйку не дійшло, але гуртожиток водії відстояли. Коли Ганну звільнили «за скороченням штатів», вона подала до суду. Водії дружно стали на її захист, суддя Лебедєв поновив її на роботі.

У кінці 1968 р. Г. Михайленко влаштувалася перекладачем технічної літератури в інститут «Скломаш», де її 1972 р. теж намагалися звільнити «за скороченням штатів». Перейшла бібліотекарем до школи № 1, де працювала до 1977 р. Пропагувала українську книжку, була для школярів живим взірцем української культури, водила їх до пам'ятника Т. Шевченку 9 березня і 22 травня.

1971 р. Ганна познайомилася з Ніною Строкатою-Караванською. Допомагала їй, писала листи Святославові Караванському в неволю, потім Іванові Світличному, Стефанії Шабатурі та іншим політв'язням, збирали посилки й передачі. Коли Н. Строкату 6 грудня 1971 р. було заарештовано, то разом з Галиною Могильницькою, Марією Овдієнко, Леонідом Тимчуком, Оленою Даніелян, Анною Голумбієвською, Василем Барладяну, Зіною Донцовою, Василем Варґою, Тетяною Рибниковою, Розалією Баренбойм та іншими створила правозахисну групу на захист Ніни Строкатої, Олекси Різниківа (заарештований 11.10.1971) та Олекси Притики (заар. 9.08.1971). Подавали заяви на їх захист; 2 – 9.05.1972 р. демонстрували свою підтримку під приміщенням суду, куди їх не допустили.

Упродовж 1974-75 рр. одеські правозахисники захищали Леоніда Тимчука, проти якого за рік було порушено дві кримінальні справи. Група буквально охороняла його, всюди його хтось супроводжував. На суді група підтримки вже складала 30 осіб. Вдалося нечуване: взяти підсудного на поруки.

1973 р., стоячи на «струнко» (тоді Г. Михайленко. пересувалася на милицях, бо зламала ногу), вона в КГБ вислухала попередження за указом Президії Верховної Ради від 25.12. 1972 р. про «антирадянську діяльність».

Тривалий час група захищала Василя Барладяну (заар. 02.03. 1977). З його справи слідство виділило в окреме провадження справу Ганни Голумбієвської, Олени Даніелян та Ганни Михайленко. Їм влаштовували провокації, обшуки.

5 жовтня  1976 року 11 одеських дисидентів за прикладом московських, вийшли до пам'ятника Пушкіну на Приморському бульварі і влаштували мовчазну демонстрацію на знак протесту проти порушень прав людини в СРСР. Тут були, крім Михайленко, вчителька 130-ї школи Ганна Вікторовна Голумбієвська, публіцист, викладач Одеського університету Василь Барладяну, Василь Варґа, робітники Валентина Михайлівна і Леонід Михайлович Сірі, четверо учнів Г. Голумбієвської – Тетяна Рибнікова, Зіна Донцова і два хлопці. На них спрямували курсантів морехідної школи. Але демонстранти не далися на провокацію, вистояли півтори години.

1977 р. проти Михайленко була порушена кримінальна справа про «розтрату книг». Але діти здали книги і справу закрили. Тоді її звинуватили, що 5 р. тому вона била дітей. Прокуратура Одеської області була невдоволена тим, що КГБ явно фабрикує справу, п'ять разів відкликала її, зволікала і зрештою припинила справу за амністією у зв'язку 60-річчям радянської влади. Однак 26.06. 1977 р. Михайленко з робити мусила піти. Влаштувалася на залізничне підприємство «Укржелдортранс». Три вантажники подали її на суд за «образу». Адвокат Липкіна домоглася, що їй присудили лише рік примусових робіт за місцем праці.

Ганна Михайленко пише десятки листів і статей на захист репресованих. З 1976 р. співпрацює з Українською Гельсінкською групою. На пораду Оксани Мешко вона оскаржила свою кримінальну справу в ЦК, зверталася до І. Драча щодо переслідувань, обшуків, нападів, провокацій. В Одесу прибула комісія для перевірки скарг трудящих. Хоч Михайленко не викликали, та з посад були зняті прокурор Іллічівського району, другий секретар райкому партії, директор школи, де вона працювала.

«З Оксаною Яківною я познайомилася 1978 року, – згадувала Михайленко. – Вона старанно до мене придивлялася, вивчала, як я пишу, і яка я є. Дуже була паніматка прискіплива, але всім казала: «Пише – во!». І показувало великий палець. Запропонувала мені стати членом Групи. Я кажу: «Оксано Яківно, у мене ж кримінальна справа, мене відразу посадять». Вона подивилася на мене з докором: «Як ви всі боїтесь... А я?» Тоді я заплакала і сказала: «Я погоджуюсь. Тільки я буду допомагати вам неофіційно, буду неоголошеним членом Групи».

Г. Михайленко дістала право готувати і редагувати документи УГГ і підписувати їх іменами всіх на той час 16 членів Групи, які дали на це письмову згоду. Михайленко часто приїздила до Києва, Оксана Мешко познайомила її з правозахисниками. Її не відпускали з роботи, їй завантажували роботою вихідні, її знімали з поїзда, але вона таки ухитрялася приїздити до Києва. Хоча за О. Мешко і Г. Михайленко стежили, добірки документів УГГ таки виходили в «Хронике текущих событий» у Москві та за кордоном.

До рук КГБ потрапили рукописи Михайленко – вилучені під час обшуків її заяви і скарги, а також викрадена по дорозі до Москви добірка матеріалів УГГ і друга добірка – нібито знайдена у квітні 1978 р. в парку ім. Т. Шевченка, де теж були документи УГГ, між ними – написані рукою Михайленко.

Було два напади на її помешкання. Влаштовувалися провокації, щоб сфабрикувати кримінальну справу. Коли це не вдалося, то 20.02. 1980 р. в неї зробили черговий обшук, забрали документи УГГ і порушили справу за ч. 1 ст. 62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». Перший заступник прокурора області Гудзенко запропонував Михайленко зізнаватися і каятися. Вона сказала: «Покаянь не буде! За мене ви зірочок не одержите».

Було допитано 63 особи, лише 13 дали покази, в т.ч. директор школи і вчителька СШ № 1 Діна Могильницька. Михайленко відмовилася давати покази про інших осіб, говорила лише про себе, а то й узагалі відмовлялася відповідати на запитання. Не вдалося вимусити її відповідати хоч би «так» або «ні». Тоді їй дозволили писати покази власноручно. Зрозумівши, що вона пише не для самозвинувачення, а «для історії», і це заборонили. Михайленко двічі оголошувала голодівки. Кримінальна справа гучно провалилася, адже передбачалося посадити багатьох людей. Поспілкувавшись із Михайленко про голодомор, репресії, про конституційне право України на вихід з СРСР, слідчий Сергій Мережко після її справи покинув роботу в КГБ.

Під час слідства Михайленко подала заяву, що ця справа насправді розпочалася ще 1977 року, з намагання завербувати її в аґенти КГБ, і сказала, що розповість про це на суді. Тоді в КГБ вирішили не допустити її до суду. Відвезли на коротку психіатричну експертизу в обласну лікарню № 1 («на Слобідку»). Експерти зрозуміли, що ніяка вона не хвора, але залишили на стаціонарну експертизу. Оскільки одеські психіатри не захотіли взяти гріха на душу, Михайленко через два дні повернули в КГБ і спрямували на експертизу в Харків. За три місяці було дві комісії. Лікар Радзішевський сказав: «Ніхто мене не примусить поставити діагноз, що ви хвора». Але у вересні 1980 р. консиліум з 5 осіб, у їх числі завкафедрою психіатрії Харківського медичного інституту професор Бачеріков, таки поставив діагноз «шизофренія». Професор Інституту психіатрії і неврології Погибко відмовився підписати акт. Тоді його підписав заввідділенням Артамонов, який в експертизі участі не брав.

Два засідання Одеського обласного суду, 13.12. 1980 і 18.02. 1981, відбулися без участі Михайленко як «неосудної». Не допустили на суд і її сестру. Експерт Радзішевський уже погодився послати Михайленко у спецпсихлікарню. Суд, покликаючись на ст. 12 КК УРСР, виніс вирок про примусове лікування.

Через три доби Михайленко зустрів сам начальник Казанської спецпсихлікарні Костянтин Леонідович Свєшніков. Тут вона провела 7 жахливих років. Ув'язнені страждали від тісноти, нестачі води й повітря, від вошей, смороду і бруду. Їй призначили сильні нейролептики, тизерцин, аміназин, який викликає сильні болі. Вона непритомніла. Намагалися застосовувати електрошоки та інсулінові шоки, та змилосердилася медсестра Фаріда, почувши, що в Михайленко поліпи в носі та астма – вона б померла, знепритомнівши, а медсестрі довелося б відповідати. Г. Михайленко так закатували ліками, що вона оніміла, два роки не розмовляла, у неї опух язик, повипадали зуби, тремтіли руки й ноги. Ліки викликали непосидючість, а ходити не було де. Було, що задихалася в зачиненій наглухо камері. У лазні перекривали воду і мокрі люди мерзли. Михайленко дістала бронхіт, запалення легенів. Але й у цих умовах вона допомагала іншим жінкам, через сестру Параску Смолій передавала на волю інформацію про політв'язнів, яких там утримували.

СФУЖО (Світова федерація українських жіночих організацій) уже 1980 р. виступила на захист Ганни Михайленко. Українська діаспора і міжнародні правозахисні організації – «Група 24» з Кембріджа, асоціації вчителів і бібліотекарів багатьох країн, Інститут прав людини в Страсбурзі, AHRU – організація „Американці за людські права в Україні» (керівник Божена Ольшанівська), Папа Римський, «Міжнародна Амністія» клопоталися за Михайленко. Американський відділ «Міжнародної Амністії» вибрав Г. Михайленко символом праці цієї організації в цілому світі. 1987 р. Президент США Рональд Рейґан, приїхавши у Москву, пред'явив радянському керівництву список політв'язнів, у тому числі Михайленко. 42 сенатори США підписалися під листом на захист 5 жінок-політв'язнів, серед них Михайленко.

Після 8-річного ув'язнення, у жовтні 1987 року, комісія з Інституту імені Сербського дозволила перевести Г. Михайленко у вільну лікарню, приписавши діагноз «параноїдальна шизофренія зі змінами в емоційно-вольовій сфері». З переведенням зволікали 4 місяці: то печатки нема, то підпису. Тим часом її й далі тероризували, на прогулянку не пускали.

22.02. 1988 р. Михайленко літаком повезли з Казані в Одесу. Через несправність літак сідав у Донецьку. Після 5 годин тривог Михайленко «швидкою допомогою» привезли в Одеську психлікарню № 1, де їй виписали діагноз «постшизофренічний синдром, стан компенсації». Тобто, що одужала після шизофренії. Лікарі заборонили Михайленко писати, з сестрою мала побачення всього на 10 хв. Подала скаргу головному лікареві. «Такі заяви хворі не пишуть», – вирішив начальник експертної комісії Майєр і зняв обмеження. Її почали випускати на прогулянку.

11 травня 1988 року суд зняв з Михайленко примусове лікування, 19 травня її звільнили. Її зустрічали з квітами люди з правозахисних організацій. Однак щоб прописати в своїй квартирі сестру Параску, Михайленко ще в Казані погодилася на її опікунство, яке знімала вже в Одесі цілий рік.

У лютому 1990 р. на запрошення Бостонського відділу Міжнародної Амністії Г. Михайленко їздила до США, де її вітала українська діаспора, були опубліковані її численні інтерв'ю. Дві експертизи показали, що вона ніколи не була психічно хворою.

Хоча Михайленко було тяжко ходити, вона очолила Одеську організацію Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, брала активну участь у створенні «Просвіти», Комітету солдатських матерів, Української Гельсінкської Спілки, Української Республіканської партії, обласну організацію якої очолювала 1990-92 рр., потім до 1998 р. – Української Консервативної Республіканської партії. Влаштовувала пікети, у тому числі 19.08. 1991 р. – біля міської Ради проти ГКЧП. У числі 60 одеситів вона доставляла прапор до Верховної Ради України.

На початку 90-х рр. Г. Михайленко організувала відсіч спробі переселити на Одещину 250 тис. росіян, щоб змінити демографічну ситуацію і проголосити буферну „республіку». Також організувала масові протести одеситів проти спроби Одеської облради на чолі з Р. Боделаном не визнати Акт незалежності України і проголосити „Новоросію». Масовий пікет одеситів зірвав цю спробу й 11 лютого 1993 року.

Указом Президента України від 26 листопада 2005 року Ганна Михайленко нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня; указом № 937/2006 від 8 листопада 2006 року – орденом «За мужність» І ступеня.

Померла в Одесі 29 вересня р. Б. 2015 о 23:30. Має бути похована 3 жовтня в Трускавці на алеї політв’язнів.

Вічна пам’ять і слава Ганні Михайленко – великомучениці й патріотці України, героїчній поборниці прав людини.

Бібліоґрафія:

Тетяна Проценко. В ком совесть нечиста / газ. «Знамя коммунизма», 23.10. 1977.

Soviet Teacher Imprisoned in Mental Hospital / New York teacher’s newspaper – Vol. XXII, No. 42, June 28, 1981.

Вісник репресій в Україні. – 1980–1985 рр.: 1980: 3-11, 8-4, 9-2, 10-23, 11-1; 1981: 1, 2, 3, 9, 10; 1982: 2-29; 1984: 11-14; 1985: 6-15, 7/8-25.

Ганна Голумбієвська. Дума про людину / Укр. вісник, 1988. – С. 286-291.

Переживання однієї з багатьох / Свобода (США). – 23.02. 1990.

Alicia Szendiuch. Hanna Mykhailenko, ex-Soviet prisoner, arrives in Boston / The Ukrainian Weekly. – Janyary 7, 1990.

Матеріали з 1-ої зустрічі політв'язнів (С.-Петербург, 11-12 серпня 1990 року) / За Віру і Волю, № 14 (15) 1991 (Виступ Г.Михайленко).

Людмила Заглада. Вырвавшаяся из ада / Всеукраинские ведомости. – 1996. – 16 июня.

Свічка, що горить вночі. Ганні Михайленко 70. Одеса, 1999. – Буклет. Текст Олекси Різникова.

Олекса Різників. Незламна одеситка. Ганні Михайленко – 70 / Слово. – 1999. – 14 травня.

Архів ХПГ: Інтерв'ю з Г. Михайленко 10 і 12. 02. 2001 р. в м. Одесі: http://archive.khpg.org/index.php?id=1121199690&w .

Донька Одеси. Ніна Строката в документах і спогадах. Упор. О.С. Різників; Різників О.С. Бран: Поема-містерія. – Одеса: Друк, 2005. – С. 4, 8, 10, 16, 17, 27, 183, 200, 216, 253, 266, 330, 332, 406.

Одеська хвиля: Документи, твори, спогади в’язнів сумління / Упор. П. Отченашенко, О. Різників, Д. Шупта. – Одеса: Друк, 2006. – С. 101-111 (Вирок 1980 р.).

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини». – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с.; Частина ІІІ. – 2011 р. – 1021–1380 с. (Михайленко Г.: С. 478-484): http://archive.khpg.org/index.php?id=1120818672&w .

Діагноз КҐБ: шизофренія. Інтерв΄ю Юрія Зайцева з Ганною Михайленко. Документи / Вступна стаття, упоряд., і ред.. Ю. Д. Зайцева. – Львів: Інститут українознавства ім.. І. Крип΄якевича НАН України, 2008. – 240 с.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (Г. Михайленко – с. 435-436); 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. (Г. Михайленко – с. 490-491).