Бюлетень "Права Людини", 2015, #31

Стосовно права на вільне володіння зброєю є цікава статистика. У Прибалтиці після запровадження дозволу на вільне придбання зброї злочинність (тяжкі злочини) впала майже вдвічі. У США на руках є приблизно 220 млн. одиниць нарізної зброї на більш як 300 млн. населення, а кількість смертей від насильства (на душу населення) менша ніж у Росії, де право на зброю не передбачено. Не кажу вже про Швейцарію чи Ізраїль. За даними міністерства юстиції США, із загальної кількості злочинців в тюрмах та колоніях приблизно 34% були поранені або затримані не поліцією, а озброєними співгромадянами. При цьому майже 40% опитаних визнали, що свого часу відмовились від вчинення злочину, оскільки запідозрили, що потенційна жертва має при собі зброю. Навпаки, в окрузі Колумбія через 17 років після того, як громадянам було заборонено мати при собі вогнепальну зброю для самозахисту, рівень тяжких злочинів зріс на 97%. Рівень убивств піднявся до відмітки 81 випадок на 100 тис. жителів, що втричі більше, ніж до заборони. У Канаді особи з доходом від 20.000 до 60.000 доларів на сім’ю складають 82% всіх власників зброї. Простіше кажучи, в суспільстві бідних людей зброя може й не має сенсу, але в суспільстві власників вона просто необхідна.[1] Українці сьогодні на 80% (за статистикою, згідно з нормами ООН) - бідняки. Але не хотілося б, щоб це було нашим прокляттям навіки. Якщо запровадити вільний продаж-купівлю землі (як на мене, це єдиний шанс створити в Україні середній клас), то земельних власників не захистить жодна поліція. Доведеться автоматично запроваджувати право на придбання і володіння зброєю. Звісно, можна тримати населення як кроликів у зоопарку, але чи таким має бути український народ? Без поважної власності (замість цього безконечні пільги-подачки від держави), без можливості ефективно захистити себе і свою сім’ю (серійний убивця Онопрієнко з обрізом заходив у першу-ліпшу хату на краю села й починав стріляти), абсолютно в усьому підконтрольного державі - таким ми хочемо бачити пересічного українця?

Загалом, коли ми говоримо про такі речі, емоції можна тимчасово відправити десь у тінь, хоча й вони мають значення. Я покладаюся на свідчення професіоналів-кримінологів. Як мені розповіла свого часу професор кафедри кримінології НЮУУ Олена Шостко, відповідно до чисельності населення в Україні (це десь років три-чотири назад) від насильницьких смертей гинуло втричі більше людей, ніж в США, в Росії - ще більше. З огляду на розповсюдження зброї внаслідок АТО, озброєними в Україні будуть (вже є) всі більш-менш «поважні» злочинці. А порядні люди, а «батьки сімейств», як писала в Парижі Марія Башкірцева з огляду на революційний розбій наприкінці 19-го – початку 20 століття? Очевидно, що продавати зброю треба після відповідної заяви та проходження певної законної процедури. У США вона триває в окремих штатах майже місяць. Поки що в Україні травматичну зброю можуть придбати лише правоохоронці за фахом та журналісти. Але з журналістів не всі, а лише ті, що працюються в ЗМІ, що належать державі або органам місцевого самоврядування. Чи це не анекдот! Держава вкотре озброює лише «своїх». Між тим, в США право на зброю було запроваджене як політичне право, тобто для того, щоб федеральна влада і війська з Вашингтону не могли нав’язати свою протиправну волю вільному населенню штатів. Нарешті про емоції: уявіть собі, що має відчувати десь на пікніку поза містом молодий батько з дружиною й дітьми перед агресивними й неврівноваженими місцевими молодиками? А що має відчувати фермер з родиною, який живе на віддаленому хуторі? А літній колекціонер чогось коштовного (картини, ордени, марки) у своїй квартирі?

Думаю, що якби населення України мало право на зброю, не потрібні були б і жертви Небесної сотні. Що могли б вдіяти з нашим населенням приблизно 300.000 вірних у всій країні диктатору поліцейських, коли б зброю мали 15-20 мільйонів відданих свободі і захисту власної гідності українців. У нас тепер хочуть вкотре піднести в Конституції ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ. Я - очевидно за, але давайте робити це реальними кроками, а не лише на конституційному папері. Гідна людина завжди у першу чергу прагне спиратися на свої власні сили, а не кричати «караул» чи бігти до поліцейського.

При цьому я зовсім не намагаюся заперечити протилежні позиції. Просто важливо брати до уваги якомога більше аргументів «за» і «проти». Переконаний, що народні депутати будуть проти таких як я. Наш Генеральний прокурор Віктор Шокін нібито підтримав озброєння народу, але думаю, що це більше від фіскальних міркувань. На цьому ділі держава має шанс заробити більше ніж на горілці і то без великих ризиків для себе. Бо вже й так приблизно три млн. одиниць зброї (так кажуть приватно) десь гуляє в країні. Я сам виріс в родині, де зброя була завжди присутня. І це жодним чином негативно не вплинуло на мою поведінку. Якось один волоцюга вистрілив нам у вікно, мені тоді було 10 років, я був удома лише із п’ятирічною сестрою. Коли того волоцюгу судили, суддя запитав у мене: ти ж із сім’ї мисливця, чому не взяв рушницю і не вистрелив у відповідь? От я і досі не знаю, може таки варто було б?

Так або інакше, з позиції опонентів вільного володіння зброєю випливає, що збереження життя у конфліктному протистоянні є завжди більш вигідним і раціональним фіналом, ніж загибель при відчайдушній спробі відстояти свою свободу (в широкому сенсі цього поняття). Але приблизно те саме казав про філософію життя «не зовсім історичних народів» Гегель. Щоб вижити фізично, вони жертвують своєю свободою. Західні ж люди краще помруть у битві за волю, але жити в рабстві не погодяться за жодних обставин. Простіше кажучи, свобода людини є вищою соціальною цінністю, ніж життя. Дещо спрощуючи, можна сказати, що на цьому розрізненні в оцінці значущості свободи Заходом, і життя - Сходом, Гегель вибудовує свою ієрархію історичних і неісторичних народів. Словом, норма статті 3 чинної Конституції Україні точно про нас у гегелівській інтерпретації: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Це чомусь не заважає нашому уряду посилати молодих людей в АТО, де вони ризикують і жертвують життям заради суверенітету, незалежності і територіальної цілісності країни (усього того, що наш Основний Закон поціновує нижче від життя). На щастя, реальна поведінка українців спростовує національну Конституцію. Моя ж ідея полягає в тому, щоб зробити наш Основний Закон адекватним до наших реальних людських реакцій. Суть останніх - мета збереження свободи народу є вищою за мету збереження окремого життя. Власне, Друга світова війна саме це, як на мене, й довела.

Звичайно, прикрі випадки використання зброї неврівноваженими чи надто молодими людьми, які описують зазвичай опоненти, можуть мати місце у будь-якій країні. Я свого часу весь академічний рік жив у Вашингтоні (найнебезпечніше місце у США, якщо вірити статистиці й не рахувати Harlem у Нью-Йорку). Котрогось із поліцейських (іноді поліцейських у цивільному) убивали мало не щотижня. Якось було чотири випадки (чотири тижні) підряд - місцеві газети писали. Але одні народи і країни при цьому все-таки наважуються озброюватися, а інші - ні. Очевидно, що я розмірковую як конституціоналіст, який є за професією пов’язаним із загальними нормами, загальними правами і свободами. Як обиватель, я мабуть керувався б не раціональними міркуваннями, а інстинктом самозбереження. Загалом я дійшов висновку про те, що етос індивідуальної поведінки у випадку наявності чи відсутності зброї зовсім не співпадає з етосом поведінки соціальної (колективної). Колективи, нації, народи - жертвують життям заради свободи, індивіди - переважно ні, бо вони не можуть діяти інакше, як інстинктивно (у випадку загрози їхньому життю). Інстинкт же завжди говорить одне - рятуй життя будь-якою ціною. І, все-таки, ми ж визнаємо в Україні право людей бути мисливцями й купувати смертоносну (не травматичну) зброю. Крім того, Ви знаєте не гірше за мене, що «все начальство» в Україні, користуючись своїм впливом, можливостями у спілкуванні з дозвільною системою є фактично непогано озброєним. Номенклатурні люди іноді володіють цілими арсеналами. Відтак, постає питання про конституційно задекларовану рівність. Магнати, високопосадовці мають власну охорону, просто впливові люди навіть на районному рівні - зброю, а пересічна порядна людина залишається віч-на-віч з проблемою злочинності сама. Очевидно, що зброю треба продавати не як кухоль пива, але все-таки її треба буде продавати...

Мої опоненти сприймають державу (а тому й поліцію) як партнера і захисника людини. А я більше вірю в те, що держава - це необхідне, але все-таки вкрай небезпечне зло. Всі нині знають, що не злочинці, а саме пролетарська (щиро налаштована на народне - простих людей - благо) держава винищила мільйони громадян у 20 столітті в Україні. Тобто громадянське (приватновласницьке) суспільство і держава для конституціоналістів - це не партнери, а «органічні» антагоністи. Я вважаю, що різниця між приватною людиною і поліцейським в правовій державі полягає не в тому, що приватна людина має бути неозброєною, а поліцейський - озброєним і навченим відповідно. Різниця полягає в тому, що вільна людина має право на зброю, а поліцейський - обов’язок її мати і використовувати за певних обставин. Тобто людина сама повинна вирішувати, озброюватися їй за процедурою, визначеною конституційним законом, чи ні. Інакше людина рано чи пізно перетвориться на звичайнісінького раба поліцейської держави. Власне, наведені опонентами приклади саме й демонструють те, що системно відбувається з посттоталітарним у своїх поведінкових звичках і навичках «рабом», коли силою обставин йому до рук раптом потрапляє зброя. Я ж кажу не про озброєних і зведених до примітиву світобачення плеебеїв, а про свідомих (очевидно, що свідомих не відразу, але поступово, паралельно з поверненням індивідуалізму, навичок підприємливості й загальної поваги до людини-власника) громадян держави.

Чому сьогодні наші молоді й навіть середнього віку люди є такими, що їм ніби й не випадає довірити землю чи зброю? Справді, пересічний молодий українець - це часто такий собі сяючий соняшник, романтичний, сентиментальний і безвідповідальний веселун. Допоки подібна людина не бачить іншого світу, вона поводиться «як годиться». Але щойно їй випадає перетнути на півроку-рік зі знанням мови кордон з вільним світом, як переміна в психологічних налаштуваннях, самооцінці,  »філософії життя» вражає. Індивідуальність розмивається й ніби щезає. На заміну приходить снобізм, ревнощі до «вихованого й легкого» світу, а потому й фрустрація. Якщо це наука, то перебільшено старанна у копіюванні західних зразків, якщо мистецтво - то відразу надуті гелієм скульптури в небі (бо Захід... «епатажний»), якщо право - то обов’язково міжнародне, пов’язане із структурами ОБСЄ чи ООН (бо лише там - обнадійливі зустрічі, коктейлі й транзит світом). Не раз бачив, як наші мавки й козаки-характерники плачуть в Борисполі, бо мусять вертатися в  szary swiat рідного дому. Де там гідність, споглядальність чи  самоіронія? Натомість розпач, один розпач.

І от думаєш, а де ж корені цього скандального самознищення, самозаперечення, відмови від себе? Куди поділася ідентичність? Її ж бо справді немає, бо людину змалечку виростили «на помочах» колективізму й примарними манівцями вели по життю й світу. Власність: землю, худобу, статки відібрали у 20-х, освіту замінили вульгарним марксизмом. Так індивідуалізм «братів-хліборобів» (В.Липинський) трагічно переплавили у колгоспний солідаризм.  Очевидно, що перетворення Яреми Галайди на малоросійську «людину з рушницею» не може не викликати відрази. Але й сьогодні «загублена українська людина» Миколи Шлемкевича не стане на ноги, якщо їй нічого серйозного не довірять. Серйозне - це земля гектарами, «зіркові» гонорари за геній і  талант, нарешті, зброя. Я хлопцем служив у війську в неспокійній Польщі, у мене було 50 цілодобово озброєних підлеглих (іноді спали з автоматами й набоями не ремені). Але солдати швидко адаптувалися до відповідальності. Якось один поляк був шокований, зрозумівши, що патруль на вулицях його Торуня є реально екіпірованим для ведення бою. Утім, за два роки нічого прикрого не сталося. Ми вчасно подорослішали й на нас можна було покластися. Тому зброя в моїх очах - це ще й засіб дорослішання української людини. Якщо не можемо наважитися віддати людям землю, то давайте почнемо зі зброї. Треба ж бо зробити щось серйозне, тоді люди відчують довіру до себе. Бо без такої довіри «Проект Україна» (Данило Яневський) мені особисто здається приреченим на фіаско.

Наостанок пропонує таку редакція конституційного вирішення питання про вільне володіння зброєю:

«Право на життя.

1. Кожна людина має право на життя.
2. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений.
3. Обов’язок держави – захищати життя людини.
4. У випадку смертельної небезпеки право на збройний захист життя належить кожному. Порядок придбання, зберігання та використання зброї в Україні регулюється законом».

12 листопада 2015 року у харківському прес-центрі Інституту Горшеніна відбулася прес-конференція «Загальні підсумки виборчої кампанії. Ймовірні конфігурації місцевих рад у Харківській області» за участі керівника місцевого відділення «Комітету виборців України» Михайла Камчатного.

Інформуємо читачів про відомості, зібрані та проаналізовані КВУ:

Діяльність виборчих комісій

До Харківської обласної виборчої комісії 4 листопада 2015 року надійшли усі протоколи районних та міських (міст обласного значення) територіальних виборчих комісій Харківської області про підсумки голосування в територіальних виборчих округах в межах багатомандатного виборчого округу з виборів депутатів Харківської обласної ради 25 жовтня 2015 року. На підставі отриманих протоколів, обласна ТВК постановила визнати обраними депутатів Харківської обласної ради згідно із затвердженим списком.

Загалом, процес прийому виборчої документації та встановлення результатів виборів територіальними виборчими комісіями відбувався відповідно до визначених законом процедур і термінів. Однак, наявність окремих технічних помилок, які допускали члени дільничних виборчих комісій на етапі складання і транспортування виборчої документації, суттєво сповільнили та ускладнили процес встановлення підсумків голосування у виборчих округах.

Основними проблемами, які виникали на етапі визначення результатів виборів, були помилки в протоколах дільничних виборчих комісій, зокрема розходження в цифрах, незаповнені розділи протоколу, недопустимі виправлення, некоректне визначення відсоткових даних. Через неналежне оформлення або пакування виборчої документації дільничними виборчими комісіями ТВК неодноразово відправляла протоколи на уточнення.

Зокрема, на уточнення протоколів відправили Красноградську РВК Харківської області, Первомайську РВК Харківської області, Чугуївську МВК Харківської області, Ізюмську РВК Харківської області, Шевченківську РВК Харківської області та деякі інші.

У зв’язку із дефіцитом бюджету на проведення місцевих виборів, Харківська міська виборча комісія забезпечила кожний район міста Харкова всього двома автобусами для здійснення членами комісії виборів за місцем перебування виборців. Тому більшість дільничних виборчих комісій вимушена була направляти своїх визначених членів для здійснення голосування виборців за їх місцем перебування пішки. Для цього до членів комісії був приставлений працівник правоохоронних органів, який із ними ходив по домівкам. Хоча статтею 78 Закону України «Про місцеві вибори» працівників міліції не уповноважено супроводжувати членів ДВК, які пішки забезпечували можливість проголосувати виборцям за їх місцем перебування.

Робота комісій – як районних і міських ТВК, так і ДВК, на жаль, вирізнялась масою грубих технічних помилок, нерозумінням Закону, непрофесійністю, а іноді просто ігноруванням елементарних норм законодавства. Лише окремі комісії, де були старі досвідчені керівники, нормально і вчасно здали протоколи і виборчу документацію.

Типовим порушенням, яке, вочевидь, було повсякчасним на території України, є те, що територіальні комісії фактично організовували перерви у своїй роботі зі встановлення результатів виборів, оскільки здійснювати цей процес безперервно протягом кількох діб фізично неможливо. Тим не менш, формально це може підпадати під порушення ч. 2 ст. 83 та ч. 2 ст. 84 Закону України «Про місцеві вибори». Проте офіційно перерви в засіданнях ТВК не оголошувалася.

Напруженість у роботі Харківської міської виборчої комісії відчувалася протягом тижня після дня голосування. Черги дільничних комісій, які звозили свої підсумкові протоколи про результати виборів депутатів в Харківську обласну раду, нервозність, з якою члени ДВК чекали своєї черги, стали навіть причиною конфлікту, коли ледве не побилися кілька чоловіків. Незважаючи на фізичну втомленість членів комісії, хтось розповсюдив чутки, що з приміщення Харківської міської виборчої комісії винесено мішок із бюлетенями. Аби припинити спекулювання стосовно цієї теми, головою Харківської міської виборчої комісії було прийнято рішення про перерахунок всіх 601 мішків (!) із бюлетенями.

Відсутність програмного забезпечення не дозволяє автоматично опрацьовувати результати голосування, тобто визначати кількість мандатів та прізвища кандидатів у депутати, які виявилися обраними. Це здійснювалося ТВК у ручному режимі.

Спроби фальсифікації результатів виборів

Було офіційно встановлено спробу сфальсифікувати вибори на виборчій дільниці № 631626. За вимогою Харківської міської організації партії «Відродження», Харківська міська виборча комісія призначила перерахунок бюлетенів на вказаній ДВК. Причина полягала в тому, що невідомі особи намагалися сфальсифікували результат виборів і приписали Харківській міській організації партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність» зайві 200 голосів. Після перерахунку голосів «Блок Петра Порошенко «Солідарність» отримав 42 голоси, «Відродження» – 442 голоси. Таким чином, Навроцький Олексій Олексійович, доцент кафедри міжнародного права ХНУ ім. В.Н. Каразіна був законно визнаним Харківською міською виборчою комісією депутатом Харківської міської ради, висунутим партією «Відродження»…

З 26 жовтня 2015 року слідчим відділом ХМУ ГУМВС України в Харківській області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні №12015220010000463 за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 158 КК України. Відомості про кримінальне правопорушення внесені до ЄРДР за рапортом начальника сектору ВКР ХМУ ГУМВС України в Харківській області Хлебнікова С.А., щодо отримання інформації про факти підробки групою осіб протоколів дільничних виборчих комісій №№ 631376, 631377, 631378, 631383, 631392 Ленінського району міста Харкова про підрахунок голосів виборців, складених під час проведення виборів 25 жовтня 2015 року.

За даними голови Харківської міської виборчої комісії Биндич А.В., на всіх дільничних виборчих комісіях міста Харкова голосування було визнано дійсним. Таким чином, враховувалися всі голоси виборців, які віддали їх за партію чи кандидата. Однак, залишається питання, як діяти Харківській міській виборчій комісії, якщо слідчі правоохоронної системи встановлять факт підробки протоколів на п’яти дільничних виборчих комісіях?

ХОВ ВГО «Комітет виборців України»

Проблематика реформирования судебной системы Украины в последнее время является чуть ли не главной темой обсуждения в обществе. Однако опытные адвокаты понимают – ждать «отмашки» от законодателя можно долго, «тренировать» судебные инстанции на «новое мышление» нужно уже сейчас… Примерно с таких позиций решил подойти к защите своего подопечного адвокат Олег Несинов, из Днепропетровска, кстати, давно сотрудничающий с Харьковской правозащитной группой. История борьбы за его подзащитного длится уже почти 2 года.

В декабре 2013 года подзащитному адвоката Несинова Ивану *** решением Самарского районного суда Днепропетровской области была определена мера пресечения в виде содержания под стражей. Адвокат Олег Несинов, после детального изучения материалов дела, категорически не согласился с доводами суда первой инстанции. Ситуация была осложнена еще и тем обстоятельством, что сторона обвинения всячески способствовала затягиванию судебного разбирательства и, соответственно, продолжения содержания под стражей обвиняемого Ивана***. При этом ни суд, ни обвинение не брали во внимание наличие малолетнего ребенка и престарелых родителей, которые находятся на иждивении обвиняемого, ходатайства адвоката о применении альтернативной меры пресечения не были взяты во внимание.

В ходе длительной борьбы за справедливость во всех инстанциях национальных судов, адвокат Олег Несинов дошел до Высшего Специализированного Суда Украины по рассмотрению уголовных и гражданских дел. Правильно выбранная правовая позиция дала свои положительные результаты. Из ходатайства Несинова: «…суд першої інстанції під час ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у його мотивувальній частині не дав оцінки, з точки зору їх належності, допустимості та достовірності, доказам, на які вказували під час судового розгляду обвинувачені та їх захисники.

Не навів суд у своєму рішенні й доказів, які б беззаперечно підтверджували винуватість ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованого злочину, а з тих, які наведені, залишилось незрозумілим, що вони підтверджують чи спростовують. Крім того, суд першої інстанції належним чином не перевірив скарги обвинувачених на застосування до них під час досудового розслідування недозволених методів слідства та провокативний характер дій працівників міліції під час проведення оперативних закупівель. Останню обставину вони зокрема обґрунтовували тим, що слідча ОСОБА_11, яка розслідувала дане кримінальне провадження, перебуває в родинних стосунках із оперуповноваженим ОСОБА_12, який контролював проведення оперативні закупівлі, що могло вплинути на упередженість проведення досудового розслідування…»

В результате грамотной расстановки правовых акцентов и применения тактики «реформы в действии», адвокату Олегу Несинову удалось добиться более мягкой меры пресечения для своего подзащитного в Апелляционном суде Днепропетровской области. 22 октября 2015 года Ивана *** выпустили из-под стражи в зале суда, сменив содержание под стражей на круглосуточный домашний арест, а дело направили на повторное рассмотрение в суд первой инстанции.

Остается надеяться, что размытые очертания трансформаций судебной системы приобретут вполне осязаемые контуры, а выполнения плана реформ ощутят на себе все граждане Украины в ближайшем будущем.

З початку 2015 року в Україні 17 людей стали жертвами расистських злочинів, – правозахисники.

В Україні не відбувається ефективне розслідування та судовий розгляд випадків етнічно- та расово-мотивованого насильства, а майже половина потерпілих не звертається до правоохоронних органів.

Про це заявили представники правозахисних організацій 9 листопада 2015 року під час прес-конференції «Чи існує проблема расизму та антисемітизму в Україні?», що була приурочена до Міжнародного дня проти фашизму, расизму та антисемітизму.

Організатори прес-конференції – Центр інформації про права людини та Проект «Без кордонів» Центру «Соціальна дія» у співпраці з Коаліцією з протидії дискримінації в Україні й за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження».

Як повідомила експертка із питань протидії расизму та ксенофобії Міжнародної організації з міграції в Україні Яна Салахова, за перші 10 місяців 2015 року мережа «Ініціатива розмаїття» зафіксовувала 10 випадків насильницьких дій з підозрою расової мотивації, в результаті яких постраждали 17 осіб.

Серед них – 13 іноземців (що становить 76% від усіх потерпілих) з таких країн як Нігерія, Йорданія, Афганістан, Сирія, Гана, Демократична Республіка Конго, а також громадяни України таджицького та єврейського етнічного походження, мусульманського віросповідання та зі змішаним походженням.

Прояви насилля були зафіксовані у 4 містах України: Дніпропетровськ (2), Київ (4), Одеса (1), Харків (4).

9 потерпілих звернулися до міліції, одна справа була закрита. 7 потерпілих взагалі відмовилися звертатися до правоохоронних органів. Інформація щодо звернення за одним з випадків відсутня.

При цьому лише один із задокументованих випадків містить у кваліфікації справи мотив ненависті (ст. 161 Кримінального кодексу України).

Причини: проблема кваліфікації злочинів на ґрунті расової нетерпимості, низька якість слідства та невміння міліції працювати з такими справами, а також те, що постраждалі часто відмовляються від доведення справи до кінця або не звертаються зовсім.

Що стосується антисемітизму та антисемістького вандалізму в Україні, то ситуація є відносно стабільною. За попередніми даними Групи моніторингу прав національних меншин в Україні у 2015 році було зафіксовано 1 випадок фізичного насилля з мотиву ненависті, під час якого було вживано антисемітську риторику (м. Харків, 22 березня). У порівнянні з попередніми роками ця цифра є значно меншою.

Також зафіксовано 13 випадків анисемітського вандалізму у Києві, Одесі, Івано-Франківську, Миколаєві, Полтавській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. Так, у Києві від січня до вересня 2015 року було скоєно 6 актів вандалізму у відношенні меморіалу «Менора» в Бабиному Яру, присвяченому пам’яті вбитих євреїв під час Голокосту. Останній випадок, зафіксований 13 вересня, викликав велику хвилю занепокоєння з боку єврейської громади. За ним було відкрито кримінальне впровадження за ознаками правопорушення ч. 1 ст. 296 Кримінального кодексу України (хуліганство).

У той же час, на окупованих територіях Донецької та Луганської областей антисемітизм став одним із ключових пропагандистських меседжів. Голови самопроголошених невизнаних «республік» регулярно керуються антисемітською риторикою при коментуванні діяльності перших осіб української влади.

Щорічно 9 листопада відзначається Міжнародний день боротьби проти фашизму, расизму та антисемітизму. В ніч з 9 на 10 листопада 1938 року почався масовий єврейський погром у Німеччині, що отримав назву «Кришталевої ночі», або «Ночі розбитих вітрин». 9 листопада 1938 нацисти вбили понад 90 осіб, 30 тисяч євреїв були схоплені і відправлені до концтаборів. Сотні синагог було спалено дотла, а тисячі вітрин магазинів, якими володіли євреї, розбиті – звідси й виникла історична назва погрому. Згідно з оцінками істориків, практично повна відсутність реакції на погром як всередині самої Німеччини, так і в інших країнах Європи розв’язала нацистам руки та послужила стимулом до початку масового знищення європейських євреїв і призвела, в кінцевому рахунку, до загибелі близько 6 млн. євреїв.

Днями у Харкові, в офісі «UN House» відбулася зустріч регіональної робочої групи із забезпечення права на житло для внутрішньо переміщених осіб.

У ній прийняли участь представники міжнародних організацій та волонтерських НГО Харкова й області.

У першу чергу приділялося багато уваги прийнятому напередодні законопроекту №2166 «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантії дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який значно розширює можливості громадян нашої країни, які вимушені були переїхати з непідконтрольної Україною території Луганської та Донецької областей, а також з окупованого Криму.

Цей важливий закон зараз на підписі у Президента України, втім, переоцінити вагу прийнятого нормативно-правового акту складно. Якщо стисло, то переселенцям більше не потрібно буде продовжувати довідку про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи, відтепер ця довідка є безстроковою; немає необхідності надання паспорта, в якому буде проставлено штамп реєстрації, тепер для отримання довідки про взяття на облік особи як ВПО можна пред’являти й інші документи, крім паспорта, які підтверджують, що особа справді проживала на непідконтрольній Україні території; особі, що подала документи для отримання заповітної довідки, останню повинні або видати, або обов’язково надати письмову відмову, що полегшить оскарження відмовлень відповідного органу в суді.

Вдаватися в подробиці не стану, скажу лише, що багато хто з ВПО тепер зможуть зітхнути з полегшенням, залишається лише трохи почекати, щоб всі позитиви з вищезазначеного законопроекту можна було застосувати на практиці.

Предметом розгляду учасників зустрічі стало питання забезпечення ВПО соціальним житлом. За офіційними статистичними даними, в Україні зареєстровано близько 1,5 мільйона людей, що покинули свої домівки у зв’язку з війною на Сході країни та анексією АР Крим. Безумовно, Україна не була готова до того, і потрібно в терміновому порядку шукати хоч якесь житло для значної кількості людей. Трохи рятують ситуацію надані гуртожитки, раніше занедбані пансіонати, модульні городки, дехто орендує собі квартиру/будинок тощо, проте всі розуміють, що наразі ще є переселенці, яким фактично ніде жити. Особливо ситуація стає напруженою напередодні зими, враховуючи вступ в опалювальний сезон і непомірно високу вартість комунальних послуг.

Також хочеться відзначити питання з працевлаштування внутрішньо переміщених осіб. На жаль, ще до анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі, рівень безробіття на Харківщині був досить значним, і після вищезазначених подій ситуація аж ніяк не поліпшилася. Проблема в тому, що навіть коли знаходяться робочі місця, деякі переселенці просто не хочуть, з ряду причин, влаштовуватися на вакантну посаду. А подекуди потенційні роботодавці їх не беруть на роботу, вважаючи, що вимушені переселенці навряд чи будуть жити та працювати тут тривалий час.

Відбулося активне обговорення необхідності вливання в регіон нової фінансової допомоги, адже ні для кого не секрет, що найбільша кількість людей, постраждалих від конфлікту, зосереджена саме в Харківській області. Тому й фінансування має бути відповідним. Гроші – один з найбільш важливих факторів, що потрібні для допомоги ВПО, оскільки тільки за належного фінансування можна побудувати або реконструювати будівлі, в яких поселяться люди; закупити медикаменти, теплі речі, обігрівачі, дрова та інше; допомогти соціально незахищеним верствам населення. Отже, без зайвих слів, інвестиції до Харківського регіону є вкрай важливими.

Я намагався торкнутися найбільш значущих питань, що стояли на порядку денному, бо всього охопити неможливо (інакше б це була вже не стаття, а просто допитливий переказ вищезазначеної зустрічі). Насправді добре, що такі заходи проходять, і різні громадські організації намагаються шляхом обговорень і дискусій знайти шляхи вирішення проблем ВПО.

Чугуївською правозахисною групою з липня 2015 року за підтримки Програми розвитку ООН в Україні реалізовувався проект «Підвищення правових знань та надання правової допомоги ВПО, які живуть з ВІЛ на території Харківської області, на системному рівні». В його рамках було здійснено:

1. Консультування та правова допомога:

- на базі офісу ЧПГ було надано 50 правових консультацій для вимушених переселенців, що живуть з ВІЛ;

- виїзні консультації на базі Харківського обласного центру профілактики і боротьби зі СНІДом, Благодійного фонду «Парус», «Станції Харків» та інших організацій – надано 102 консультації для ВПО з ВІЛ;

- виїзні консультації до Харкова, Куп’янська, Лозової, Первомайського, Ізюму, Балаклії, Зміїву, Вовчанську, Барвінкового, Печеніг, Шевченково, Двурічної – надано 67 консультацій для ВПО, які живуть з ВІЛ;

- телефонні консультації – надано 206 консультацій для ВПО, які живуть з ВІЛ.

- консультації у кримінальних провадженнях – було проконсультовано 5 ВПО, які живуть з ВІЛ.

Загалом надано 430 безоплатних правових консультацій. І консультування проводитимуться надалі.

2. Заходи з судового та позасудового супроводу, спрямовані на запобігання та відновлення порушених прав ВПО, які живуть з ВІЛ.

Юристом проекту надається правова допомога та представляються інтереси ВПО в суді в цивільних справах. Зокрема, в справі вимушеної переселенки, яка під розписку надала значну суму коштів за будинок як аванс, однак продавець вирішила все одно продати будинок іншій особі.

Отримані відповіді на скарги по ВПО, якій неправильно встановили діагноз, будуть вжиті відповідні заходи реагування.

Також надавались консультації головою ЧПГ адвокатом Романом Лихачовим у кримінальних провадженнях – загалом таких було 5. Серед осіб, що зверталися, були як потерпілі від вчинення кримінального правопорушення (наприклад переселенець, який скаржився на те, що слідчі без законних на те підстав закрили кримінальне провадження), так і обвинувачені, що вважали дії правоохоронців неправомірними.

3. Проведення школи правових знань для ВПО, що живуть з ВІЛ шляхом проведення п’яти практичних тренінгів правозахисної направленості.

Було проведено тренінги для ВПО, які живуть з ВІЛ, та громадських активістів, що працюють над вирішенням юридичних проблем даної категорії осіб, за 4 темами:

- «Право для «Чайника» – я громадянин».

- «Захист власних інтересів в суді. Захист прав ВПО в медичній сфері».

- «Права громадян при оформленні та отриманні соціальних пільг».

- «Права та обов’язки осіб в кримінальному процесі, яким чином спілкуватись з правоохоронними органами».

Ще 1 тренінг – за темою «Цивільно-правові відносини (спадкове право, житлові відносини, майнові питання, трудові відносини», – буде проведено найближчим часом.

4. Розробка тематичної інформаційної літератури, спрямованої на підвищення рівня правової обізнаності ВПО, які живуть з ВІЛ.

Підготовлений довідник «Свідомий громадянин», спрямований на підвищення рівня правової обізнаності ВПО, які живуть з ВІЛ та інших груп високого ризику. Найближчим часом його буде надруковано (за підтримки Харківської правозахисної групи) та поширено серед організацій-партнерів, у медичних закладах та державних установах.

Постійно підтримувалась робота інформаційного ресурсу – сайту «Медичні права вимушених переселенців» http://pereselenci-med.kh.ua/.

5. Моніторинг дотримання прав ВПО, які живуть з ВІЛ на території Харківської області.

Виявлені такі типові порушення, з якими стикаються ВПО, які живуть з ВІЛ:

У сфері надання медичних послуг:

- відмова у наданні медичних послуг (особа звернулась не за зареєстрованим місцем проживання);

- при наявності офіційних даних про приналежність особи до групи ВІЛ-інфікованих, випадки відмови в наданні медичними працівниками професійної допомоги з посиланням на різноманітні причини, такі як, наприклад, відсутність необхідного обладнання, медичних препаратів, постановки на чергу та інші безпідставні мотиви;

- вимагання грошей за надання медичних послуг;

У сфері соціального забезпечення:

- відмова у видачі довідки внутрішньо переміщеної особи;

- розголошення статусу ВІЛ-інфікованої особи (даний статус був ще непідтвердженим);

- відмова у продовженні довідки ВПО;

У сфері трудових відносин:

- звільнення з роботи при одержанні даних (офіційних або неофіційних) про ВІЛ-інфекцію.

- відмова в прийомі на роботу осіб зі статусом ВІЛ-інфікований;

- дискримінація за місцем роботи за фактом приналежності до категорій ЛЖВ.

Слід зауважити, що вимушені переселенці, які живуть з ВІЛ, звертались за юридичною допомогою не лише у разі порушення їх прав державним органом чи посадовою особою, а й задля отриманням правової інформації (як і будь-який громадянин, який не має статусу «ВПО», однак бажає вирішити певну проблемну ситуацію), зокрема, щодо вирішення сімейних питань (розірвання шлюбу, отримання аліментів, оформлення спадщини), трудових спорів (звільнення з місця роботи, отримання невиплаченої заробітної плати) тощо.

Важливою проблемою є те, що при зверненні зі скаргами щодо відновлення своїх прав до органів влади та місцевого самоврядування або з позовами до суду, ВІЛ-інфікованим нерідко доводиться розкривати свій статус, коли це стосується суті розгляду справи. Однак вони остерігаються, що надання інформації про діагноз може загрожувати її неконтрольованому поширенню, що спричинить нові порушення їх прав і законних інтересів, тому нерідко воліють взагалі не скаржитися та не позиватися. Чугуївська правозахисна група розробила з цього приводу відповідні рекомендації, які будуть передані до парламентарів.

За період реалізації проекту постійно здійснювався захист прав внутрішньо переміщених осіб, які живуть з ВІЛ, через надання правової допомоги на території Харківської області та підвищення їх правових знань шляхом проведення відповідних тренінгів. Що, в свою чергу, призведе до настання позитивних довготривалих наслідків, а саме – зменшення рівня дискримінації, розширення обізнаності ВПО, які живуть з ВІЛ/СНІД, щодо можливостей юридичного самозахисту та відстоювання своїх прав у подальшому.

Зазначимо, шо за даними Харківського обласного відділення «Всеукраїнської мережі ЛЖВ», в Харківській області зареєстровано понад 220 переселенців зі СНІДом (у тому числі близько 20 дітей). При цьому з Донбасу за останній час виїхали близько 800 хворих на ВІЛ/СНІД, при цьому значна їх частина, скоріше за все, живе в Харківській області, намагаючись не афішувати свою недугу з різних причин.

Приближается третья годовщина с момента вступления в силу последней редакции Уголовного процессуального кодекса. Однако некоторые эксперты утверждают, что специалисты-криминалисты до сих пор не подстроились к требованиями документа, а в рамках его действия допускаются многочисленные нарушения прав участников процесса. Соответствует ли это утверждение действительности?

Почему, оценивая результативность УПК, не стоит пользоваться фактами незаконного насилия со стороны представителей правоохранительных органов?

О какой категории лиц «забыли» разработчики кодекса и как этим лицам защитить свои права?

Почему правозащитные группы не могут предоставить качественную помощь осужденным?

«Говорячи про утиски, яких може зазнавати особа від правоохоронних органів, ми розуміємо, що йдеться про посягання на права людини»

— Євгене Юхимовичу, чи відомо вам, яке місце сьогодні займає Україна за кількістю порушень прав людини серед європейських держав?

— Зважаючи на те, як вимірювати. Якщо за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини, що ви, швидше за все, і мали на увазі, то одне з перших. Однак такий показник не може слугувати надійним індикатором, оскільки серед подібних звернень є неприйнятні заяви, є заяви, що не відображають реальних порушень тощо. Очевидно, в цьому питанні доцільніше було б орієнтуватися за кількістю прийнятих рішень або заяв, визнаних прийнятними.

Втім, і в таких зверненнях ідеться про порушення, які мали місце кілька років тому, а не сьогодні. До того ж левова частка скарг стосується невиконання рішень національних судів відповідно п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Безперечно, це створює негативний імідж держави, адже до відома світової спільноти доводиться той факт, що десятки, сотні тисяч українських громадян не можуть домогтися захисту своїх прав.

Ця проблема є системною. Вона не розв’язується роками, оскільки виникла через недоліки законодавчої практики. Проте це лише один сегмент, який не характеризує всієї картини в цілому. Тож, визначаючи відповідний показник, не можна прив’язуватись до практики ЄСПЛ.

На мою думку, сьогодні набагато більше уваги варто приділяти фактам порушення прав людини, що мають місце у зв’язку з воєнним конфліктом, який відбувається на сході країни.

— Однак негаразди з дотриманням прав людини мали місце ще до початку конфлікту. Традиційно фахівці розглядали їх у рамках кримінального процесу, який за своєю природою накладає певні обмеження на осіб, які з тих чи інших причин втягуються в його орбіту...

— Порушення в рамках кримінального судочинства також є лише однією з багатьох складових загальної проблеми. Наприклад, фактів порушень прав людини, спричинених прийняттям тих чи інших рішень посадовцями, в адміністративній царині не менше, а то й більше, ніж у кримінальній. Проте, говорячи про утиски, яких може зазнавати особа під час взаємодії із правоохоронними органами, ми розуміємо, що йдеться про посягання на основоположні невід’ємні права людини, і наслідки можуть бути невідворотні.

Унаслідок дії КПК кількість затримань суттєво зменшилась. Відповідно, скоротилась і кількість фактів незаконного насильства»

— Чи покращився стан дотримання прав людини в Україні із прийняттям Кримінального процесуального кодексу в редакції 2012 року?

— Унаслідок дії КПК, згідно з приписами якого затримання особи стало можливим, як правило, лише з дозволу слідчого судді, кількість затримань

значно зменшилась. Відповідно, скоротилась і кількість фактів незаконного насильства з боку працівників правоохоронних органів, що мали місце під час затримань.

Крім того, оскільки КПК чітко визначив підстави обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою — підозра в скоєнні тяжких та особливо тяжких злочинів, а також злочинів, скоєних рецидивістами, то чисельність таких осіб суттєво зменшилась. Так, до набрання кодексом чинності у слідчих ізоляторах тримали близько 40000 громадян. Сьогодні ж їх не більш ніж 16500.

— А як щодо інших проблем? Наприклад, один із фахівців розповідав «ЗіБ» про недавнє дослідження, проведене Міжнародним фондом «Відродження» у 5 регіонах України. За його результатами встановлено, що при затриманні особі не роз’яснюють її права на мовчання, затягують із викликом адвоката, не можуть забезпечити перекладачем або медичною допомогою. Чому так відбувається, адже зазначені аспекти чітко прописані в законодавстві?

— Дійсно, такі порушення мають місце. І коли говорять про те, що сьогодні їх чисельність скоротилася, слід зважати, що причиною цього, повторюся, є зменшення кількості затримань. В іншому ситуація практично залишається незмінною.

— Вказані проблеми намагаються розв’язати окремі професійні спільноти. Наприклад, адвокатське товариство

прийняло Декларацію щодо захисту прав людини у кримінальному провадженні. Чи ознайомилися ви із цим документом та наскільки він може бути дієвим щодо захисту прав людини?

— Навряд чи цей документ можна визнати дієвим, оскільки він не має жодної юридичної сили. Це задекларовані заклики адвокатської спільноти, не забезпечені жодними зобов’язаннями. Отже, ні суд, ні інші учасники процесу, які згадуються в документі, не мають прислухатися до проголошеного.

«Наявність безоплатного адвоката є фактором зменшення чисельності випадків застосування правоохоронцями незаконного насильства»

— А як щодо інституту безоплатної правової допомоги? Чи змінило психологію правоохоронців усвідомлення того, що кожна особа, втягнута в орбіту кримінального судочинства, може розраховувати на захисника?

— Українські правозахисні організації разом із громадською організацією «Харківський інститут соціальних досліджень» вивчали це питання в 5 регіонах України, не зачеплених військовим конфліктом. На жаль, провести подібний моніторинг у Криму чи на південному сході країни наразі неможливо. Хоча, на мою думку, саме там можна спостерігати найбільшу кількість випадків порушення прав людини.

Втім, результати, отримані на мирній території, засвідчили, що наявність безоплатного адвоката є другим за значущістю фактором (після скорочення кількості затримань) зменшення чисельності випадків застосування незаконного насильства правоохоронцями. Так, на момент завершення проекту ми констатували, що кількість подібних порушень порівняно з 2011 роком, коли востаннє проводилось аналогічне дослідження, зменшилася вдвічі. Так само скоротилась і чисельність потерпілих від катувань осіб — зі 120000 до 57000. Однак все одно ця цифра є надзвичайно великою.

— До речі, який узагалі алгоритм дій особи, права якої порушуються у місцях ув’язнення? До кого вона може звернутись, якщо її захисник з тих чи інших причин не виконує своїх функцій належним чином?

— Коли засуджений опиняється у місцях ув’язнення, йому годі й розраховувати на правову допомогу. Більшість адвокатів уважають свою роботу закінченою з моменту набрання вироком законної сили. У кращому випадку все, на що ладен захисник, — написати касаційну скаргу.

Однак, якщо вищий суд приймає рішення не на користь засудженого, вважається, що правова допомога йому вже не потрібна. Проте це зовсім не відповідає дійсності.

Сьогодні, на жаль, інститут безоплатної правової допомоги не охоплює осіб, які позбавлені волі. Ті засуджені, котрі мають кошти, можуть через родичів або знайомих звертатись до оплатних адвокатів по захист своїх прав у місцях ув’язнення. Однак, зважаючи на природу кримінального

процесу, можемо говорити про те, що більшість засуджених належать до незаможних верств населення та не мають можливості залучати захисників на платній основі.

Звісно, такі особи можуть звернутись до правозахисних організацій, що, власне, вони й роблять. Однак не варто сприймати подібні організації як панацею. Адже все, що можуть зробити правозахисники в такій ситуації, — апелювати до керівництва пенітенціарної установи або до прокуратури. Що, проте, можуть зробити й самі засуджені.

На превеликий жаль, ці апелювання практично не приносять результатів. «Пенітенціарники» досить пасивно реагують на такі звернення. А прокуратура вкрай погано виконує свої функції з нагляду за дотриманням законності в місцях виконання покарань. Про це можуть розповісти як особи, котрих там тримають, так і правозахисники.

Таким чином, ми можемо констатувати, що правова допомога у місцях ув’язнення не забезпечується, і це є однією з найсерйозніших проблем пенітенціарної служби.

«Одна чи кілька правозахисних груп не в змозі відвідати всіх осіб, які потребують правової допомоги»

— Як довести факт порушення прав? Наскільки намагання особи відстояти свої права можуть бути ефективними?

— Я вважаю, що ситуація могла б значно покращитись, якби система БПД охопила і

засуджених також. Їм необхідно дати можливість залучати безоплатних адвокатів для захисту своїх прав і законних інтересів у місцях позбавлення волі.

Крім того, потрібно працювати над прозорістю пенітенціарної інституції, перші кроки до чого вже були зроблені із прийняттям змін до Кримінально-виконавчого кодексу у квітні минулого року. Відповідно до них можливість відвідувати пенітенціарні установи отримали депутати, їхні помічники, журналісти та лікарі. За власною ініціативою група, до якої можуть увійти депутат або помічник, не більш як 2 журналісти та не більш ніж 3 лікарі, має змогу відвідати засудженого. Переважно це робиться за наявності заяви про факти порушення прав людини, які потребують негайної перевірки.

Користуючись цими новаціями, наша організація взяла участь у багатьох подібних виїздах. На жаль, фізично одна чи кілька правозахисних груп не в змозі охопити всі пенітенціарні установи на території України та відвідати всіх осіб, які потребують правової допомоги. Мобільних моніторингових спільнот повинно бути набагато більше.

— А як щодо інших категорій осіб, права яких були порушені не в рамках кримінального процесу? Скажімо, відомо, що в дитбудинках, школах-інтернатах, психіатричних закладах для осіб похилого віку, місцях тримання нелегальних мігрантів тощо особи позбавлені можливості самостійно приймати рішення про своє переміщення. Чи переймається хтось цією проблемою? Чи здійснюється відповідний контроль?

— На жаль, можна констатувати, що вказані категорії осіб так само є незахищеними, як і засуджені. Зважаючи на обставини, якими визначається перебування цих осіб у названих закладах, в разі порушення їхніх прав чи законних інтересів вони не мають змоги звернутися до безоплатного (чи оплатного) фахівця для отримання юридичних послуг. Ситуація докорінно змінилася б, якби ці категорії отримали доступ до безоплатної правової допомоги.

Крім того, необхідно забезпечити максимальну відкритість систем, які опікуються подібними закладами. Нині на шляху громадських організацій, які здійснюють контроль у цій сфері, стоїть надзвичайно велика кількість перепон у доступі до осіб, які потребують захисту. Зважаючи на незначну кількість та обмежені можливості зазначених організацій, більшість перешкод залишаються непереборними.

«Правозахисні організації неодноразово наголошували, що не можна ухвалювати закони, які суперечать Конституції»

— А як стосовно осіб, у захищеності яких раніше ніколи не виникало сумнівів? Чи міг би подумати хто-небудь, що суддям чи правоохоронцям погрожуватимуть масовими звільненнями? На протизаконність такої позиції вказували і Європейський суд з прав людини, і Венеціанська комісія. Якою є ваша думка із цього приводу?

— Правозахисні організації неодноразово заявляли про те, що не можна ухвалювати закони, які суперечать Конституції та порушують принцип верховенства права. Як можна розібратись у ситуації, коли суддя оскаржує своє звільнення до Вищого адміністративного суду і той виносить рішення на користь скаржника, а Верховний Суд, переглядаючи справу, приймає протилежний вердикт? Безперечно, ця неоднозначність стане підставою для звернення до ЄСПЛ, і наслідки цієї справи будуть набагато серйозніші, ніж справа «Олександр Волков проти України». Таких випадків може бути багато.

Як правозахисник і громадянин не можу сприймати ідеї масового звільнення суддів, кількість яких сьогодні становить близько 9000. Ким ми будемо їх замінювати? Хто буде розглядати мільйони справ тоді, коли одна судова каденція складе свої повноваження, а інша їх ще не отримає? Як буде забезпечена безперервність судового розгляду? На ці запитання ініціатори вказаної ідеї не дали жодної відповіді. Отже, подібна пропозиція виглядає вельми сумнівною.

Я цілковито погоджуюсь із тим, що є судді, яких потрібно звільняти. Це ті, хто виносив неправосудні рішення, розглядав «замовні» справи, порушував суддівську присягу тощо. Однак ці факти мають бути доведені в порядку, встановленому законом. Так само мають прийматись і рішення щодо їх звільнення. В іншому випадку наслідки реалізації подібних ідей будуть дуже негативними.

Заявление председателя Совета ПЦ «Мемориал» Александра Владимировича Черкасова

9 ноября Правозащитный центр «Мемориал» получил по почте итоговый «Акт плановой проверки» нашей организации (выдержки см. ниже). Проверку с 5 октября проводило Главное управлением Министерства юстиции РФ по г. Москве. В этом «Акте» Минюст, в числе прочего, выдвигает в адрес нашей организации политическое обвинение: «Своими действиями члены МОО ПЦ «Мемориал» подрывали основы Конституционного строя Российской Федерации, призывая к свержению действующей власти, смене политического режима в стране».
Что же это за «действия»? Что нужно сделать, чтобы заработать столь тяжкие обвинения? 
Оказывается, Мемориал «подрывает основы» тем, что формирует негативное общественное мнение «по проводимой государственной политике высшими органами Государственной власти, высказывает несогласие с решениями и действиями указанных Институтов власти, результатами предварительного следствия и состоявшимися судебными приговорами по резонансным уголовным делам». 
Мы работаем. В ходе нашей правозащитной работы собираем факты. На их основе, в ходе обсуждений внутри организации и в более широком кругу, вырабатываем мнения, оценки. Публикуем эти материалы – оценки, мнения, фактические материалы и так далее. 
То есть осуществляем свободу мысли и слова, свободу ассоциаций, гарантированные нам статьями 28 и 30 Конституции России. И не считаем уместным молчать, если видим, что представители власти, – в том числе и высшей российской власти, – нарушают права человека и нормы международного права.
Это, с точки зрения Минюста, и есть «формирование негативного мнения» и «подрыв основ».
Ведь в качестве примеров «подрывной деятельности» в «Акте» приведена, во-первых, наша оценка действий России по отношению к Украине. Мы, действительно, считаем, что эти действия подпадают под определение агрессии, – в полном соответствии с ООНовским определением.
Во-вторых, нам вменяют опубликованное «мнение руководителей организации» о том, что российские военнослужащие участвовали в боевых действиях на Востоке Украины. Но и это «мнение» основано на многочисленных и неопровержимых фактах.
В-третьих, Минюст возмутило наше несогласие с неправосудным приговором, вынесенным по «Болотному делу». Действительно, и в наших материалах, и в материалах других правозащитных организаций, в сообщениях средств массовой информации приведено множество доказательств того, что обвинение по этому делу было сфабриковано и сфальсифицировано.
Все так. Но где тут призывы к «свержению действующей власти», которые составители «Акта» нам тут же вменяют? Очевидно, Минюст приравнивает критику власти к попыткам ее свержения.
Минюстовский «Акт проверки», вменивший нам «подрывные» сообщения о политзеках, датирован 30 октября, Днем политзаключенного в СССР. 
А прокурорское «представление», изобличившее ПЦ «Мемориал» в ведении списка политзаключенных и учете задержанных на митингах, на основании которого нас внесли в «реестр иностранных агентов», нам вручили 30 апреля 2013 года. В 45-й день рождения диссидентской «Хроники текущих событий», писавшей о судебных и внесудебных политических репрессиях. 
Символичные совпадения.
Ведь и сам минюстовский «Акт» прямо-таки возвращает нас во времена борьбы советской власти с инакомыслящими.
Наверное, следует вспомнить Конституцию России, раздел «Основы конституционного строя», статью 2: «Человек, его права и свободы являются высшей ценностью. Признание, соблюдение и защита прав и свобод человека и гражданина - обязанность государства». И тогда все встает на свои места. Становится очевидно: не мы, не «Мемориал», а именно Министерство юстиции своими действиями подрывает основы Конституционного строя Российской Федерации. 

Мы — «Мемориал»

Министерство юстиции в акте проверки выдвинуло в адрес Правозащитного центра «Мемориал» следующие политические обвинения: «Своими действиями члены МОО ПЦ «Мемориал» подрывали основы Конституционного строя Российской Федерации, призывая к свержению действующей власти, смене политического режима в стране».

В этом акте описано, какими именно действиями ПЦ «Мемориал» подрывает основы Конституционного строя РФ. А именно, «высказывает несогласие с решениями и действиями указанных Институтов власти, результатами предварительного следствия и состоявшимися судебными приговорами по резонансным уголовным делам». 

В акте приведены три примера «подрывной деятельности» ПЦ «Мемориал»: оценка агрессивных действий России по отношению к Украине, мнение руководства организации об участии российских военнослужащих в боевых действиях на Востоке Украины, несогласие с неправосудным приговором по «Болотному делу».

Эти обвинения в адрес ПЦ «Мемориал» являются беспрецедентными.

Мы, члены «Правозащитного совета», российские правозащитники заявляем:

1. Мы разделяем мнение ПЦ «Мемориал» по всем приведенным в акте проверки Минюста поводам — политика России по отношению к Украине носит агрессивный характер и противоречит международным нормам, российские военнослужащие участвовали в боевых действиях на Востоке Украины, «Болотное дело» сфабриковано, приговор, вынесенный по нему, неправосудный.

2. Мы считаем долгом правозащитников указывать на нарушение национального и международного права государственными органами любого уровня и бороться за соблюдение норм права.

3. Мы считаем долгом правозащитников, в случае антигуманного характера принимаемых национальных законов, указывать на это и бороться против принятия таких законов.

4. Правозащитная деятельность защищена российским законодательством и международными договорами, ратифицированными РФ.

Мы призываем государственные правозащитные институты — Уполномоченного по правам человека в РФ, Совета по правам человека при Президенте РФ — срочно отреагировать на данные обвинения в адрес ПЦ «Мемориал».

Мы требуем от Министерств юстиции немедленного отказа от данных обвинений и принесения извинений в адрес ПЦ «Мемориал».

10.11.2015

Члены Правозащитного совета:

Л.М. Алексеева

В.В. Борщёв

Ю.И. Вдовин

И.А. Каляпин

Г.А. Мельконьянц

Л.А. Пономарёв

Н.Е. Таубина

Л.В. Шибанова

Акт проверки (выдержки)

Главное управление Министерства юстиции Российской Федерации по Москве
Ул. Кржижановского, д.13, кор. 1, Москва 30 октября 2015 г.

На основании: распоряжения Главного управления Министерства юстиции Российской Федерации по Москве от 25 сентября 2015 № 7993 проведена плановая документальная проверка в отношении: Межрегиональной общественной организация «Правозащитный центр «Мемориал» (далее – МОО ПЦ «Мемориал»).

<…>

Стр. 10

 <…> Вместе с тем, из мониторинга официального сайта МОО ПЦ «Мемориал» можно сделать вывод, что данная организация активно занимается политической деятельностью в целях формирования негативного общественного мнения по проводимой государственной политике высшими органами Государственной власти, высказывает несогласие с решениями и действиями указанных Институтов власти, результатами предварительного следствия и состоявшимся судебным приговорам по резонансным уголовным делам, о чем могут свидетельствовать отдельные примеры, сведения о которых приводятся ниже.
Так, согласно Федеральному Конституционному Закону от 21.03.2014 № 6 ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города Федерального значения Севастополя» – Республика Крым и город Федерального значения Севастополь вошли территориально в состав Российской Федерации. 
На вновь образованных территориях Российской Федерации сформированы органы государственной власти, введена Российская денежная система, сформирована судебная и правоохранительная система, в том числе организована финансовая поддержка вновь образованного субъекта Российской Федерации.

Стр. 11

Вместе с тем, на официальном сайте организации от 29.08.2014 имеется информация о том, что действия России против Украины подпадают под определение агрессии, по мнению руководителей данной организации, дело дошло уже до прямого участия Российских военнослужащих в боевых действиях на территории чужой страны – против законной власти соседней страны. 
Также на ленте новостей сайта Организации от 24.02.2014 высказывается мнение о несогласии с неправосудным приговором, вынесенным Замоскворецким районным судом города Москвы, по так называемому «Болотному делу». По мнению членов МОО ПЦ «Мемориал» следователи и судьи, сфабриковали данное дело, совершив преступление против правосудия. Вместе с тем, согласно сведениям, имеющимся в сети «Интернет» Следственным Комитетом Российской Федерации в период 2012 расследовалось уголовное дело по ст. 212 УК РФ по факту организации массовых беспорядков, имевших место во время акции протеста — «Марша миллионов» 6 мая 2012 года — на подходе колонн протестующих, двигавшихся по Большой Якиманке, к месту заключительного митинга на Болотной площади. Указанные массовые беспорядки сопровождались насилием, поджогами, уничтожением имущества, применением взрывчатых устройств, оказанием вооруженного сопротивления представителям власти. 
За совершение указанных преступлений более 25 активных участников массовых беспорядков, включая Степана Зимина, Непомнящих И.А., Акименко В., Кривова С, Марголина А. Лузянина М., Луцкевича Д., Гущина Д, Белоусова Я, и других лиц осуждены к различным срокам наказания. Приговоры в отношении вышеназванных лиц вступили в законную силу. 
Таким образом, сотрудники МОО ПЦ «Мемориал» высказывают несогласие с приговором Замоскворецкого районного суда г. Москвы, вынесенного от имени Российской Федерации, в отношении вышеназванных лиц, которые организовали Массовые беспорядки, участвовали в них, призывали к массовым беспорядкам, насилию над гражданами, к активному участию в массовых беспорядках.
Своими действиями члены МОО ПЦ «Мемориал» подрывали основы Конституционного строя Российской Федерации, призывая к свержению действующей власти, смене политического режима в стране. 

<…> 

Председатель комиссии 
Главный специалист-эксперт
отдела по делам некоммерческих организаций Г.А. Алоян

Член комиссии
Специалист-эксперт
отдела по делам некоммерческих организаций П.В. Черемнов