З 21 по 23 березня 2016 року юристи Харківської правозахисної групи разом з представниками офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини відвідали Ізюмський район Харківщини з метою перевірки дотримання прав внутрішньо переміщених осіб. Даний візит дозволив виявити деякі проблемні моменти та масштаби ситуації з порушеннями прав ВПО.

Так, зокрема, до Харківської правозахисної групи на початку березня 2016 року масово почали звертатися внутрішньо переміщені особи, (далі – ВПО), які скаржилися на те, що їм було припинено соціальні виплати та пенсії, а деяких осіб - взагалі знято з обліку як ВПО.

Ізюмський район виявився одним з найбільш проблемних, тому що на початок 2016 року в м. Ізюм перебувало на обліку більше 25 тисяч осіб, які мали статус ВПО. Після подання списків Службою безпеки України та Департаментом соціального захисту населення до місцевих Управлінь праці та соціального захисту населення (далі - УПСЗН) з вимогою з’ясувати наявність реальних підстав для надання згаданим вище особам статусу ВПО, близько 22 тисяч були позбавлені цього статусу без проведення будь-яких реальних перевірок.

Даним особам було «призупинено» виплати адресної допомоги та пенсії. Люди скаржились, що про призупинення виплат їм повідомлено не було, вони дізнавались про це лише після фактичного ненадходження грошей на банківські рахунки або на поштове відділення, де вони отримують пенсію або соціальні виплати.

Переселенці, яких було позбавлено виплат, повинні самі приходити до УПСЗНів, відстоювати величезну чергу та повідомляти свою фактичну адресу проживання. Після цього упродовж 10 днів за вказаною адресою має приїхати робоча група УПСЗНу, яка фіксує факт проживання ВПО (за цим фактом складаються акти, які потім затверджують протоколами засідань робочої групи). Після цього дія довідки поновлюється або припиняється.

До складу згаданої робочої групи мають входити наступні особи: соціальний інспектор, представник Пенсійного фонду, представник Центру зайнятості, представник Державної міграційної служби, представник Фонду соціального страхування, інші особи за погодженням.

Юристи Харківської правозахисної групи закликають переселенців, які стикнулися с будь-яким порушенням їх прав, повідомляти більш детальну інформацію на нашу електронну скриньку [email protected].

 

– Евгений, вы следите за делом Анастасии Леоновой, задержанной СБУ россиянки?

– Не настолько пристально, чтобы знать все процессуальные документы, но в целом я в курсе происходящего – видел в интернете сообщение Евгения Левковича, прочитал письмо Насти из СИЗО и множество комментариев по делу. В целом, мой знакомый киевлянин Максим Козуб сделал то, что должен был бы сделать я как директор Харьковской правозащитной группы: он поговорил с адвокатом Леоновой, выяснил, в чем особенности дела и т. д. Выводы, к которым пришел Козуб, совпали с моими предварительными заключениями: в деле имеются нарушения процедуры, но не только они.

В первую очередь речь идет о нарушении статьи 5 Европейской конвенции прав человека, которая защищает право на свободу и личную неприкосновенность, и есть все основания писать заявление в Европейский суд по правам человека. Я считаю, что, скорее всего, Леонова непричастна к тому, что предъявлялось Леснику, который был застрелен накануне ее ареста при попытке задержания. Но она была с ним знакома, активно лайкала его тексты, по-видимому, она является радикально настроенным человеком, – и ее задержали «под сурдинку», за компанию, вменив ей участие в террористической организации, ч. 3 ст. 258 УК Украины. Я думаю, маловероятно, что это обвинение имеет под собой основание. Хотя быть уверенным в том, что она совершенно не виновна, я не могу – всякое бывает.

К сожалению, уже не первый раз СБУ, да и другие правоохранительные органы, МВД даже чаще, – к уже известному фигуранту какого-то дела добавляют какое-то число людей из его близкого окружения, чтобы создать видимость группы. Тогда можно говорить о совершении преступления по предварительному сговору – и требовать более тяжелого наказания. Так поступают наши правоохранители, не имея абсолютно никаких оснований для того, чтобы обвинять других людей, которые виновны только потому, что оказались рядом.

– Как, по вашему мнению, как будет развиваться дело Леоновой дальше?

– Трудно сказать. Мне кажется, что у многих сложилось впечатление об Украине как о демократической стране. По сравнению с Россией Украина действительно более демократическая, но у нас очень много проблем, типичных для посттоталитарных государств. И в частности, действия СБУ, которые, мягко говоря, оставляют желать лучшего. В таких случаях дело тянется, тянется, и тем или иным способом в конце концов его «разруливают».

– ХПГ предложила помощь Насте? Может быть, вы будете представлять ее интересы в ЕСПЧ?

– Немного иначе. Я встречался с ее адвокатом, Виктором Губским, и обсудил с ним ее дело, а также предложил написать заявление в ЕСПЧ. Кстати, Насте с адвокатом очень повезло, он из офиса бесплатной правовой помощи, но очень добросовестный и хорошо отстаивает ее интересы. Это тот случай адвоката, о котором можно сказать, что он же и правозащитник – он даже самостоятельно написал обращение в Европейский суд, хотя это совершенно не входит в его обязанности. Поскольку у него нет опыта в подобных делах, а мы писали и выиграли в суде более сотни дел, мы немного поправили это заявление, и он отправил его с нашими правками.

– Настя в двух данных ею интервью через адвоката заявила о пытках. Вы в разговоре с адвокатом касались темы пыток, которые применялись к Насте?

– Нет, мне об этом ничего неизвестно, и Губский со мной об этом не говорил. Я думаю, в первую очередь речь идет об условиях содержания – ей было очень холодно, она попала в камеру, которая очень плохо отапливается, где температура держится около +3 или +5 в лучшем случае. А одежды для того, чтобы находиться в подобных условиях, попросту нет. Но о других методах не-дозволенного физического воздействия на нее адвокат мне не говорил.

– Насколько типична история Насти? Например, сколько сейчас ХПГ ведет дел о нарушении прав заключенных?

– У нас много таких дел. И практически в каждом можно найти нарушение ст. 5 о праве на свободу Европейской конвенции – поскольку наши правоохранители не действуют в соответствии с практикой Европейского суда, они просто этому не научены. К тому же у нас изменили УПК, и по некоторым статьям просто невозможна иная мера пресечения, кроме как заключение под стражу. Все люди, которых по этим статьям обвиняют, могут попасть только в следственный изолятор – ни залог, ни домашний арест, ни поручительство, ничто другое работать не может, что автоматически нарушает статью о праве на свободу.

Это издержки того, что у нас военный конфликт, и это сделано для того, чтобы те, кого подозревают в пособничестве нашим врагам или обвиняют в терроризме, не сбежали. По экономическим статьям тоже было предложение снять залог, предложение исходило от первых лиц государства, кстати – но это, опять-таки, нарушение 5-й статьи. И я на коллегии МВД, в присутствии Турчинова, Авакова и Яценюка, выступил против этой идеи, сказал, что делать этого нельзя. Это приведет к тому, что Украина будет выплачивать огромные суммы компенсации. Я не хочу, чтобы из моих налогов платили компенсацию, например, Александру Ефремову.

– О какой сумме компенсации может идти речь, если ЕСПЧ признает задержание Леоновой противозаконным?

– Это будет очень нескоро, и сейчас об этом говорить неактуально. Все будет зависеть от развития событий, от того, как долго она будет содержаться в СИЗО, – 8 февраля состоится следующее заседание суда, и ее должны будут либо выпустить, либо продлить содержание под стражей. Судя по предъявленным ей обвинениям, у следствия ничего на нее нет, а значит – могут переквалифицировать статью и выпустить ее, например, под залог или под домашний арест. Пока что, как сказал ее адвокат, за месяц ее допросили всего один раз. Зачем же было ее сажать на месяц, если с ней не проводят никаких следственных действий?

И это, к сожалению, распространенная практика у наших правоохранителей – посадят и ничего не делают.

– Некоторые российские правозащитники после того, как стала известна история Леоновой, задались рядом вопросов, в том числе: существует ли гражданское общество в Украине.

– Я читал статью Зои Световой, и в ней много вопросов, которые действительно важны. Поддержит ли Леонову украинское общество? Не знаю. Украинское общество состоит из очень разных людей, не только из правозащитников, и у них очень разные точки зрения. К тому же у нас, например, некоторые бывшие правозащитники сейчас стали националистами – определение условное, конечно. Но меня раздражает, что люди, которые раньше идентифицировали себя как тех, кто защищает права человека, теперь больше говорят о защите государства – и радуются, когда убивают врагов, тех же боевиков т. н. ЛНР и ДНР и т. д.

Так что у разных людей будут разные реакции. Откровенно говоря, Настя дала поводы думать, что она как-то причастна к тем, кто готовился заниматься здесь террористической деятельностью. Поскольку мало кто сомневается в правоте обвинений в адрес застреленного Лесника.

– Мало ли кто с кем знаком.

– Это правда. Насколько Леонова близко знакома с Лесником, делала ли она с ним что-то вместе – мы же ничего этого не знаем. Сейчас у украинцев много маний, подозрений, во всех видят агентов ФСБ – мы ведем себя как люди, обжегшиеся на молоке. Но дело в том, что эти мании основаны на реальных фактах. Напомню, что в Харькове, где я живу, были проведены десятки терактов, и люди погибли! СБУ постоянно сообщает о задержании групп или отдельных людей, которые готовили теракты.

– Насколько эти сообщения, по-вашему, соответствуют действительности?

– Зная, как работает СБУ, я отношусь к этим заявлениям критически. Я знаю как минимум несколько дел, к сожалению, возникших уже после Революции достоинства, в которых обвиняют совершенно непричастных людей. Их с большим трудом приходится выцарапывать из изоляторов, из этих уголовных дел.

– Какие организации в Украине занимаются правами заключенных?

– Их много, но мы, то есть Харьковская правозащитная группа, по-видимому, занимаемся ими больше всех. Из одиннадцати законопроектов по правам заключенных и гуманизации пенитенциарной системы, которые сейчас рассматриваются в парламенте, восемь написаны нашими экспертами. При этом мы постоянно оказываем помощь по конкретным делам, наши адвокаты постоянно ездят в колонии.

– То есть если человека задержали, проще всего обратиться в ХПГ?

– Как показал случай Леоновой, проще и лучше прежде всего обратиться в офисы бесплатной правовой помощи. В них довольно много добросовестных адвокатов, которые профессионально отстаивают интересы задержанных. Офисы есть в каждой области, и в течение двух часов адвокат должен прибыть. ХПГ находится в Харькове, и пусть даже у нас есть адвокаты по всей стране, мы не можем оказать помощь всем задержанным – все-таки речь идет о сотнях тысяч человек. Мы занимаемся делами стратегическими, теми, в которых есть грубые нарушения и выиграв которые, мы сможем повлиять на практику. Только мы, наверное, занимались делами по статье 391 УК – статье, где за злостное нарушение режима заключенному добавляют до трех лет лишения свободы к основному приговору. Такой статьи не должно быть в УК, это совершенно неправильно. Правового понятия «злостное нарушение режима» фактически нет, а на практике эту статью навешивают тем заключенным, которые пытаются бороться с администрацией за свои права и интересы, которые постоянно нарушаются. Администрация просто использует ее против «непокорных зеков». «Одет не по форме», «лег на чужую кровать», «дерзко приветствовал работников колонии» – я цитирую реальные формулировки. Мне на днях позвонил заключенный, у которого было 134 таких взыскания. Наши адвокаты вели дела против администрации колоний, защищая заключенных, которым должны были увеличить срок из-за таких взысканий. Сейчас в парламенте лежит законопроект об отмене этой статьи УК.

Кроме того, в апреле 2014 года в УИК внесли изменения, согласно которым депутаты, их помощники, журналисты и врачи могут выезжать группой до пяти человек в колонию и их обязаны впустить к любому осужденному, по любому делу, и разрешается фотографировать и делать видео. Как только это важное дополнение в УИК появилось, мы стали им активно пользоваться. Наши сотрудники стали помощниками депутатами, и мы уже объехали много учреждений. Мы выезжаем, когда есть жалобы на незаконные действия администрации, стараемся зафиксировать избиения. Несколько раз было так, что от нас прячут заключенных, перевозят их в другие места, мы потом за ними гоняемся по всей стране – вместе с Уполномоченным по правам человека. Это у нас совместная деятельность. Но в колонию мы можем зайти, а в СИЗО – нет, у нас нет таких полномочий.

– А у кого есть?

– У обмудсмена. Его офис сейчас активно этим занимается, существует целый департамент, который инспектирует закрытые учреждения, – и в соответствии с факультативным протоколом к конвенции против пыток, и ad hoc в случаях, когда нужно немедленно зафиксировать какие-то ситуативные нарушения. Благодаря этим инспекциям мы сумели зафиксировать пытки осужденных в ко-лониях.

– Чем заканчиваются ваши визиты и фиксации?

– Пока заканчиваются не очень хорошо. И мы, и Лутковская со своими людьми пишем обращения в прокуратуру, но прокуратура ничего не делает. Проблема эффективного расследования жалоб на незаконные действия работников пенитенциарной системы – это системная проблема всей страны. Получены десятки решений Европейского суда, которые на это указывают, но, к сожалению, прокуратура в этой части работает из рук вон плохо. И все наши усилия по возбуждению уголовных дел против тех, кто пытал или бил заключенных в колонии, пока не приносят результата. Но все равно наши поездки и доклады являются сдерживающим фактором для тех, кто собирается нарушить закон: теперь они десять раз подумают, нужно ли бить заключенного, если в администрации знают, что факты могут быть обнародованы.

– О чем думать, если прокуратура их все равно не сажает?

– А вдруг посадит? Кроме того, речь ведь идет не только о пытках – а об условиях работы, например. Заключенные работают в совершенно жутких условиях, мы нашли тайные производства, в колониях процветает незаконный бизнес – мы очень много нашли, потому что сейчас система гораздо более открыта.

– Но не изменилась при этом?

– Некоторые изменения все-таки есть.

– Насколько украинские СМИ освещают положение дел заключенных? И меняется ли что-то от внимания СМИ к делу?

– В общем-то, конечно, меняется. Конечно, прокуратура и пенитенциарная служба изо всех сил пытаются отстоять свои интересы. Но были случаи и увольнения зарвавшихся сотрудников, и привлечения к уголовной ответственности. Большая открытость, большее привлечение внимания СМИ – всегда хорошо. Иногда, правда, и заключенные это понимают, и стараются использовать и нас, правозащитников, и СМИ в своих интересах, и бывает, что правозащитники должны защищать руководство колонии от несправедливых обвинений: главное – разобраться в ситуации, хотя это очень нелегко.

– А как обстоят дела в участках, при задержании? В России было много громких дел о пытках задержанных. У нас такая же ситуация?

– Нет. У нас гораздо лучше. У нас тоже есть пытки в милиции, теперь уже полиции – от изменения названия системных изменений в структуре не произошло. Но все же в Украине пытают в меньших масштабах – я могу вам это с уверенностью сказать, потому что Харьковский институт социальных исследований в проектах нашей организации пять раз, в 2004, 2009, 2010, 2011 и 2015 годах, на национальном уровне проводил исследование о распространенности пыток в милиции.

За эти годы наблюдается довольно любопытная динамика: в 2004 году оценочное количество пострадавших от незаконного насилия милиции составляло 1 миллион 4 тысячи за год(речь идет только о задержанных, без учета тех, кто уже содержится в колониях и тюрьмах. – Ред.). Затем, в период с 2005 по 2009 год, когда МВД возглавляли цивильные министры, – Луценко, Цушко, снова Луценко, которые пытались с этими явлениями бороться, – система стала немножко гуманнее. И за пять лет вместе было зафиксировано 1 миллион 420 тысяч нарушений. Затем, когда при Януковиче МВД возглавил Могилев, снова начался рост: в 2010 было 780 тысяч пострадавших, в 2011 году – 980 тысяч. Причем из этих 980 тысяч 604 тысячи – это незаконное насилие в момент задержания. И вот сейчас, в 2015 году, мы провели точно такое же исследование, но только в областях, не охваченных военным конфликтом – это принципиально, там совсем другая ситуация. А в «мирных» областях оценочное количество пострадавших оказалось 409 тысяч, из них в момент задержания – 157 тысяч человек. То есть общее количество нарушений уменьшилось по сравнению с 2011 годом более чем в два раза. Что касается пыток: если в 2011 году оценочное число пострадавших составляло 113 тысяч человек, то в 2015-м – 62 тысячи.

Несмотря на уменьшение, все равно это очень большие цифры. Это доказывает, что наши правоохранительные органы без того, чтобы применять незаконное воз-действие, в частности физическое насилие, вообще работать не умеют.

– Если они продолжают работать «по старинке», почему количество насилия уменьшается?

– Это не заслуга МВД. Снижение – прежде всего результат действия нового УПК, это институциональное изменение. По новому УПК для того, чтобы задержать кого-то, нужна санкция следственного судьи – а получить ее не так просто. Так что милиция просто стала меньше задерживать людей. Существенно меньше задержаний – меньше и незаконных действий. Во-вторых, оказывает влияние норма нового УПК о недопустимых доказательствах, – теперь суд не принимает доказательства, добытые незаконным путем. Таким образом, потеряло смысл «выбивать» признания, например.

– То есть вы хотите сказать, что суды у нас больше изменились, чем МВД – и считаете, что суды действительно не будут принимать во внимание доказательства, «выбитые» из подследственных?

– Нет. Я хочу сказать, что институциональные изменения системы, в данном случае законодательные, влияют на всех. На самом деле, от системы отношений ведомство зависит больше, чем от качеств людей, которые в ней работают. Поэтому идея о том, что нужно всех правоохранителей заменить другими, по-моему, очень сомнительна.

Еще один важный фактор, который повлиял на уменьшение насилия милиции – развитие института бесплатной правовой помощи. И, конечно, послемайданные ожидания перемен, повышенное внимание со стороны СМИ к работе милиции, а также боязнь самих сотрудников напороться на человека с боевым опытом и оружием – вот те факторы, которые сейчас уменьшают статистику нарушений. А изменение криминального блока милиции еще даже не начиналось. Но оно будет.

– Как в Украине обстоят дела с политическими заключенными?

– Знаете, у нас в Украине стали называть политзаключенными – в частности, Николай Кохановский и его Комитет освобождения политзаключенных, КВП, – всех тех, кто борется с властью. И этого для них достаточно. У КВП есть список политзаключенных (на сегодняшний день в списке 60 человек. – Ред.). Но на самом деле считать человека, расстрелявшего милиционеров на посту, полит-заключенным – это безобразие и нонсенс. У нас есть дела, обвинения по которым априори политические, но и этого мало, чтобы считать человека политзаключенным: в таком случае, всех, кто арестован по 110-й статье за сепаратизм, тоже нужно считать политзаключенными.

– А они не являются политзаключенными?

– Безусловно, это не так. Можно говорить о том, что человек – политзаключенный, если он лишен свободы по политическим мотивам – во-первых, и во-вторых, в отношении него нарушены права и свободы, гарантированные Европейской конвенцией. Это определение политзаключенного, которое дается Советом Европы. И надо учитывать, что в самом определении есть оценочное суждение – «политические мотивы власти», которому нет правового определения, и нужно в каждом отдельном случае разбираться, кто является политзаключенным, а кто – нет. Например, не входящий в список Кохановского Руслан Коцаба – типичный политзаключенный.

Я думаю, политические мотивы в деле Коцабы очевидны. Где доказательства его «измены»? Почему следствие до сих пор не закончено и его содержание под стражей все продлевают и продлевают? Я лично не занимаюсь делом Коцабы, но ХПГ занимается проблемой политических преследований в целом. Сейчас мы будем изучать приговоры по политическим статьям – а сепаратизм, например, это политическая статья – с тем, чтобы попытаться понять, насколько пропорциональна реакция государства на действия людей, обвиненных по этой статье. К сожалению, у нас немало дел, когда людей привлекали к ответственности за статью в интернете, например. Сейчас уже вынесено более ста приговоров по этой статье, и нужно изучить эту проблему. Я понимаю, то, что я говорю, не очень популярно – особенно у наших патриотов, – но я могу сказать на это, что когда их самих привлекут к ответственности за высказывание своей точки зрения в статье, они придут к выводу, что были не правы.Я думаю, что квалификация дела Коцабы некорректна – его наказывают непропорционально тому, что он сделал. Его действия не вызывают у меня симпатии или одобрения, но он сидит без доказательств вины, как мне кажется.

Савченко – не обвинувачена.

Обвинувачений – це не просто слово. Це – правовий статус. Юридичний термін.

Для того, щоб людина могла стати обвинуваченою, необхідні деякі умови. Як максимум – наявність сукупності суспільних інститутів з керування даною територією, які регульовані суспільним договором і підкоряються закону та Конституції. Тобто того, що ми називаємо «правовою державою». Як мінімум – наявність хоча б реальної, а не примарної кримінальної справи. Тому що суд – поняття не психіатричне, а правове.

Яке відношення до права має якесь дійство, на якому якісь люди, котрі узурпували владу, кажуть офіцерові армії сусідньої країни, котрий боровся проти озброєних загонів загарбників, які захопили в його країні міста, що він убив громадян іншої, сусідньої країни, які потрапили в його країну незрозуміло як, а за це ми його викрали, незаконно вивезли і висуваємо тепер звинувачення – я геть не розумію.

Найближчою, хоча і неповною, аналогією, був би суд над офіцером Червоної армії в гестапо за участь у парти-занському загоні. Неповною, тому що навіть у цьому випа-дку він був би військовополоненим.

Савченко ж навіть не військовополонена. Офіційно ця держава боїться навіть назвати речі своїми іменами. Боїться назвати війну, яку вона підготувала, розв’язала, і веде – війною.

Так що Савченко – викрадена. Заручниця.

Ст. 126 КК РФ, частина друга пункти а, в, г, і частина третя пункт а. До п’ятнадцяти років, особливо тяжка.

Загалом, з юридичної точки зору ми маємо абсолютно казуїстичну картину: злочинці – причому ті, які вчинили тяжкі злочини – судять офіцера, за те, що вона відстоюва-ла право і законність своєї країни, намагаючись при цьому вдавати з себе якраз ту саму законність, за відстоювання якої вони вкрали і катують офіцера.

Безглуздя, фейковость цієї справи виражається в усьому. В будь-якій дрібниці, в будь-якому факті, в будь-якому слові. Це існування в якомусь своєму, абсолютно паралельному світі з снайперками-бандерівками, котрі коригують вогонь навмисно по журналістах, і котрі перети-нають потім кордон країни, з якою вони воюють, після того, як їх добровільно відпускають з полону – мабуть, тому що вони – снайперки-бандерівки, які коригують вогонь по мирних журналістах...

Картина того, що сталося, більш-менш зрозуміла. Група бійців «Айдару» висунулася на кількох «коробочках» в бік Металіста. Висунулась, як на параді – малими силами, по центру дороги, без розвідки. Природно, потра-пила в засідку. Українська сторона тоді воювати не вміла. Відправка особового складу в засідку взагалі була тоді тактикою ведення бойових дій: Карлівка, Іловайськ, Шах-тарськ, Волноваха. Природно, перша група була розбита. Природно, друга група, що висунулася їм на підмогу, також була розбита. Надія Савченко, котра не розібралася в ситуації, і прибула на легковому автомобілі, приїхала в полон з двома своїми товаришами по службі практично сама. У всякому разі, приблизно така картина вимальову-ється з тієї інформації, яка на даний момент є у відкритому доступі.

Після чого двоє співробітників ВГТРК, наскільки мо-жна припустити, чуючи канонаду бою, виїхали на блок-пост «познімати війну», потрапили під обстріл і загинули. Влас-не, все.

Як з цього абсолютно рядового бою, з полону абсо-лютно рядового бійця добровольчого батальйону, приму-дрилися розкрутити такий світовий скандал, що вже і Барак Обама, і ЄС, і Держдеп ставлять Росії відкриті ульти-матуми щодо негайного звільнення Надії Савченко і готу-ються формувати новий санкційний список?

Ні, я розумію, зловили б Кривавого Пастора. Або Дмитра Яроша з візиткою в кишені. Ну або, у крайньому разі, Тягнибока. Тоді так, гра, може, і була б варта свічок.

Але рядовий боєць партизанського загону, основне озброєння якого становить дідівська берданка, а засіб пересування – давня «Нива»...

Тут треба розуміти, що таке Росія. Що з себе являє психологія та її світогляд «русского мира».

Сучасна Росія існує в якомусь своєму, паралельному вимірі.

Ну, по-перше, звісно ж, бандерівці. Майдан. Почуйте Донбас. Мене ніхто не скидав, я легітимний. Хунта. Захоп-лення влади. Розп’яття російськомовного хлопчика. Путін, введи війська. Крим наш. Далі хоч каміння з неба. Працює на всю котушку пропаганда. Зомбоящик. Виявився напро-чуд ефективним засобом з прочищення мізків населенню. Втім, і лягло на добрий грунт.

Буржуазно-демократична революція, Революція Гідності, в державі з такою рабсько-гопницькою ментальністю – вже сама по собі злочин. Всяка влада від Бога. Царя скидати не можна. А якщо ти скидаєш царя, значить, у тебе немає духовних сил. Значить, ти прийшов на нашу землю вбивати росіян. Чо, падла, Родину не лю-бишь?

Третього шляху в цій простій психології не існує.

Нелюди – усі, хто не відноситься до твого прайду.

Далі, звичайно ж, «Айдар». Не думаю, що до того моменту хто-небудь розумів, у чому взагалі відмінність між «Айдаром», «Правим сектором», ЗСУ, Нацгвардією і «Донбасом», але – фашисти. Це зрозуміло. Те, що чотири п’ятих особового складу української армії тоді розмовляли російською, те, що російська взагалі була тоді робочою мовою української армії, неважливо. Те, що в ДНР і ЛНР стягнулися всі найвідвертіші фашисти зі всієї Росії теж. Фашисти, фашисти, фашисти. А у нас – діди воювали.

Ну і, звичайно ж, «баба-снайперша». О, це перекри-ває все.

Російський світ – носій середньовічної патріархальної гендерної психології. Жінка-військовослужбовець – вже сама по собі достатня для підвалу обставина. А якщо жінка ще й на передовій, то вона обов’язково снайпер. Обов’язково. Інакше бути просто не може.

У сприйнятті російського солдата, будь-яка зустрінута ним на війні жінка, крім своїх, звичайно ж, ці святі, – снайпер. Незалежно ні від чого. Якщо тебе затри-мали – все, снайпер. Без варіантів. Навіть якщо просто на базар за картоплею йшла. Сам факт затримання вже є доказом. А ще в сумці – червоне плаття, помада і люстер-ко. Навіщо жінці плаття, помада і дзеркальце? Ну, зрозуміло – сукня, щоб у цивільне переодягнутися, помада, щоб у схованці перед цим вночі нафарбуватися. А дзеркальце – подавати сигнали. Навіщо ж іще? І нічим цей набір доказів з голови не виб’єш.

Ці «докази» викликають до затриманої дику нена-висть. Все, давай її в мішок і до комбата. А вже там особі-сти знають, як розв’язати язик.

Причому я зовсім не розумію, що їм ці снайпери да-лися. Чому саме снайпери? Чому не навідники-радіотелефоністи, наприклад? Навіть якби Савченко і була снайпером – і що? У чому принципова відмінність снайпера від оператора СПГ?

Всі ці байки про білі колготки і корегувальниць за двадцять років мого дотику з війною вже до такої міри об-ридли, що особисто я їх чути вже більше не можу. Але в Росії час не рухається вперед. І нічого ніколи не змінюєть-ся. Все те ж саме. Всі ті ж самі міфи. Жінки-снайпери за кожним роком. Дивовижно живуча легенда.

В принципі, ці люди вважають, що вони зробили найбільший акт гуманізму, не розірвавши Савченко там же, в лісосмузі, двома бетеерами.

Зрештою, вина бандерівки-снайперки доведена ап-ріорі. Це нелюдь. Це не людина. Вона в наших стріляла! Питання – а в кого вона на війні мала стріляти – ігноруєть-ся. Ну або в кращому разі звучить відповідь: поясніть це матері загиблої в Слов’янську (Горлівці, Макіївці, Дебаль-цевому) дівчинки (хлопчика, бабусі, дідуся). Питання, хто притягнув у Слов’янськ, Дебальцеве, Макіївку, війну – іг-норується також.

Зрештою снайперка-бандерівка як показовий трофей доставляється Плотницькому, той, бажаючи показати свою потрібність, і потрібність економічних у нього вливань і постачання йому військової техніки, передає інформацію далі, там, бажаючи показати потрібність своєї боротьби з українським фашизмом, заводять справу, пропагандисти, бажаючи показати свою потрібність у висвітленні боротьби з фашизмом, знов верзуть нісенітницю про розіп’ятих хлопчиків, владу, яка бажає влаштувати свій персо-нальний маленький Нюрнберг, все це влаштовує – і віз закрутився-поїхав.

Ви запитаєте: а до чого, власне кажучи, тут взагалі працівники ВГТРК? Ну... Духовності вам не вистачає. Не розумієте ви.

Снайперки-бандерівки, в принципі, було б достатньо для телебачення (їм би на цьому і зупинитися і після пер-шого інтерв’ю по-тихому обміняти Савченко на своїх, ди-вись, і не сіли б маком), але для суду, хай навіть такого, як російський, все-таки треба хоч щось, що хоч опосередко-вано стикається з юриспруденцією. Все ж за червоне плаття і дзеркальце у в’язницю не посадиш. Потрібно щось більш вагоме.

Зрештою вони хапають найбільш невідповідну жінку по всій Україні, викрадають її, вивозять у Росію, тут вига-дують якусь абсолютно маячну легенду про те, як Надія сама нелегально перетнула кордон, збоку пришивають сюди загибель двох працівників ВГТРК на блок-посту че-рез годину після її затримання – щоб хоч за щось судити – і виносять всю цю справу в суд, щиро вважаючи, що комар носа не підточить і це буде такий показовий процес, після якого і всі внутрішні проблеми будуть розв’язані здійнятим до небес рейтингом царя, який рятує нас від бандерівок, і зовнішні будуть зняті за нашої очевидної правоти.

Для телевізора, повторюся, це ще могло б прокотити. П’ятнадцять років зомбування не минули марно. Насе-лення готове тепер їсти всяку маячню про будь-якого роз-п’ятого хлопчика, не ставлячи собі ніяких, навіть елемен-тарних запитань. Критичне сприйняття інформації втрачено геть.

Але для суду, де існують справжні, не фейкові, адво-кати – вже ні.

Хто ж із них міг припустити, що Ілля Новіков буде так рити носом землю, доводячи за допомогою експертів-метеорологів, що, зважаючи на розташування тіней, час на момент взяття в полон не відповідає часу інкримінованого злочину?

Куховарки!

Як наслідок будь-хто, хоч поверхнево ознайомився зі справою, хапається за голову.

Вона снайпер. І корегувальник. Блін... І що? Штатні військові посади.

Вона кордон незаконно перетнула? Угу. Ці казки Ра-звожжаєву розкажіть.

Вона звинувачується за статтею 105 – вбивство двох і більше осіб у зв’язку із здійсненням службової діяльності, загальнонебезпечним способом, з мотивів політичної не-нависті, вчинене групою осіб.

Хлоп’ята, ви про що? Таке діяння, як вбивство, пе-редбачає умисел. А вбивство з мотивів політичної нена-висті в принципі не може бути без умислу. Це означає, що Савченко хотіла вбити саме російських журналістів. Нехай не конкретно цих двох, але в цілому саме російських жур-налістів. Не артилеристів, не піхоту, не танкістів, а праців-ників ВГТРК. Відстежуючи їхнє переміщення, зрозумівши, що на блокпосту перебувають саме журналісти, відрізни-вши їх від інших цілей тощо. Навіть залишивши осторонь той аспект, що Савченко вже як мінімум годину до цього моменту була в полоні – хлоп’ята, а суто технічно ви собі це уявляєте? «Шляхом передачі координат», як написано в тій маячні, яку ви, й не моргнувши оком, видаєте за зви-нувачення?

Ну так в країні оголошено антитерористичну опера-цію. ЛНР визнано терористичною організацією. Блокпост – законна воєнна ціль. Савченко – офіцер ЗСУ. Добровольчі батальйони перебувають у процесі легалізації. Зброя не-вибіркового ураження не застосовувалася. Закони і звичаї ведення війни не порушені.

Резюме: по законній воєнній цілі було завдано за-конного артилерійського удару.

Те, що там у цей момент перебували працівники ВГТРК, які опинилися там свідомо і добровільно – про-блеми тільки і виключно працівників ВГТРК.

Куховарки, як і було сказано.

Якби ця божевільна машина могла давати зворотний хід, вона б, звичайно, дала зворотний хід. Але вона не вміє. Тому що у них так все. Це – Країна-фейк. Фейкова держава. Фейкова прокуратура. Фейкове обвинувачення. Фейковое судилище. Фейковий полонений. Фейкова, створена вик-лючно телевізором, війна.

Смерті тільки у них завжди справжні.

О, так. Це вони вміють.

Як наслідок, країна, лише два роки тому – два роки потому! – яка була восьмою економікою світу і входила у всі елітні клуби світової політичної арени, чимдуж мчить у бік світової ізоляції, присудження почесного звання «країна-ізгой» та альтернативно-обдарованого клубу друзів в особі Північної Кореї, Конго і Вануату.

Що далі? Так, загалом, зрозуміло, що. Ясно, що вирок міг бути тільки обвинувальним. Це обов’язково. Все тільки заради цього і затівалося. Ясно, що термін повинен бути великим. Прокуратура просила двадцять три роки. Я думав, буде щось в районі вісімнадцяти. Дали – двадцять два. Але, власне, це вже неважливо.

Тому що справжній торг почнеться тільки тепер. Піс-ля закінчення вистави. Тепер вони будуть намагатися продати Савченко в обмін на якісь преференції. Можливо, на Александрова з Єрофєєвим. Можливо, на Башара Аса-да. Можливо, на якісь договорняки в Сирії. Можливо, на якісь преференції в санкціях. Можливо, вона буде екстра-дована. Можливо, це буде красивий жест царя про поми-лування. Можливо, через кілька місяців. Можливо, через кілька років.

Але, хай там як, Надія Савченко опиниться на волі.

А країна-фейк... Країна-фейк так і буде існувати в своєму перевернутому світі. Придумувати собі нових во-рогів, нові війни, нових розіп’ятих хлопчиків, нові судилища і воювати, воювати, воювати з ними з усіма. З усім світом.

Поки не розвалиться.

В рамках проекту «Журналістика без посередників»

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал на сайті http://spektr.press/pohischennaya-konec-sudebnogo-predstavleniya-i-nachalo-torgovli/

17 березня 2016 року Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виніс чергове рішення «Закшевський проти України», яке в котрий раз підняло типові для українського правового простору проблеми: умови утримання (зокрема, у Харківському та Дніпропетровському СІЗО), застосування наручників до затриманих осіб, відсутність ефективної процедури оскарження законності досудового ув’язнення, а також порушення права на захист. Інтереси заявника представляв Михайло Тарахкало, справа була підтримана Фондом стратегічних справ Харківської правозахисної групи.

Нажаль, у цьому випадку правосуддя не було оперативним, скарга до ЄСПЛ була подана паном Закшевським аж у 2004 році. Він скаржився на те, що він у 2000 році був затриманий у м. Харків за підозрою у скоєнні розбою. Пана Закшевського було допитано в рамках кримінального провадження без участі адвоката, він дав свідчення проти себе та взяв участь у всіх необхідних слідчих діях, протягом яких слідством було зібрано основні докази, які лягли до основи обвинувачення. Лише через декілька місяців, коли родина Закшевських найняла адвоката, якому заявник довіряв, останній одразу ж відмовився від свідчень, даних ним на досудовому слідстві, посилаючись на те, що вони були отримані під тиском.

Також показовими були твердження заявника про умови утримання у Харківському СІЗО – за його словами, у камері площею 16 квадратних метрів перебувало 10 осіб, на яких приходилося 8 ліжок. Пан Закшевський стверджував, що частина його співкамерників хворіла на туберкульоз, і це підтверджувалося заявами його співкамерників K., Г., K.I., П. та O.

Уряд, натомість, надав звіт про те, що умови утримання відповідали мінімальним критеріям допустимості, та зазначив, що не може надати будь-яку інформацію про співкамерників заявника та їх стан здоров’я, оскільки термін для зберігання відповідних документів закінчився, і записи були знищені. У Дніпропетровському СІЗО заявника кожного разу заковували у наручники під час щоденних прогулянок і зустрічей зі своїми родичами.

Європейський Суд, дослідивши доводи сторін, ухвалив, що умови утримання заявника у Харківському СІЗО становили порушення статті 3 Європейської Конвенції. Суд також прийшов до висновку, що ані на стадії досудового розгляду, ані в ході судового розгляду заявник не мав у своєму розпорядженні ефективної процедури для того, щоб добитися судового перегляду законності його тримання під вартою, тому й знайшов у даній справі порушення §4 статті 5 Конвенції щодо обох таких періодів.

Європейський Суд зазначив, що при встановленні вини заявника за звинуваченням у вбивстві, національний суд ґрунтувався на свідченнях, які заявник зробив на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були й інші докази, що свідчили проти заявника, його первинні зізнання суттєво вплинули на подальший розвиток кримінальної справи проти нього, тому Суд прийшов до висновку, що мало місце порушення статті 6 § 3 (с), в поєднанні зі статтею 6 § 1 Конвенції.

За часів, коли країна перебуває «де факто» у стані війни й долі наших співвітчизників калічаться щодня, важливо не втратити тонке відчуття межі між необхідністю покарання для особи, яка вчинила злочин, та не забути про відчуття гуманності до неї.

На жаль, в реаліях нашого суспільства ситуація є такою, що людина, потрапивши у в’язницю за вчинений злочин, одразу зіштовхується з багаторівневою системною бюрократією та байдужістю до своїх проблем і потреб з боку цієї системи.

Інколи засуджені потребують спеціальних умов у зв’язку з їх фізичним вадами та проблемами зі здоров’ям. Йдеться про інвалідів, засуджених до позбавлення волі, які потребують лікування та догляду сторонніх осіб. У такому разі пенітенціарна система та її органи повинні не тільки обмежувати засудженого згідно із призначеним покарання, але й взяти на себе обов’язок та забезпечити мінімальні потреби та умовами в’язню під час відбування такого покарання. Проте, постійний дефіцит бюджетних коштів зводить відбування покарання до банальних тортур та знущань над такими людьми.

Під час одного із моніторингових візитів у Софіївську виправну колонію № 45 (установа для чоловіків, засуджених до позбавлення волі, які визнані інвалідами та потребують постійного медичного догляду та реабілітації) до представників Харківської правозахисної групи звернувся засуджений К. із проханням про допомогу в захисті його прав та інтересів.

К. – інвалід першої групи, в нього хвороба, що прогресує, пов’язана із запаленням артерій кінцівок (хвороба Бюргера). Він перебуває в місцях позбавлення волі з 2007 року, куди він поступив вже без ніг і однієї руки. Хвороба прогресувала і на сьогодні в нього високі ампутації обох ніг, висока ампутація правої руки та ампутація лівої руки на рівні передпліччя. К. не здатен самотужки ані пересуватися, ані створювати для себе необхідні побутові умови.

На звернення засудженого К. відгукнулися адвокати та правозахисники Харківської правозахисної групи Анна Литвин, Василь Семків та Василь Мельничук.

З огляду на те, що існує законодавчо закріплений механізм звільнення засудженого від відбування покарання на підставі статті 84 КК України, до суду подано клопотання в інтересах К. щодо звільнення його через хворобу.

Перелік захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, визначений у порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі. В цьому переліку зазначено, що висока ампутація верхніх або нижніх кінцівок, а також поєднання високих ампутацій однієї верхньої та однієї нижньої кінцівок є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання.

Наявність чи відсутність хвороб у засудженого, що є підставою для звільнення від відбування покарання, встановлюється у висновку спеціальної лікарської комісії, який передається до суду.

Попри наочне існування хвороби та її наслідків у вигляді ампутацій кінцівок у К., двічі призначені за рішенням суду спеціальні лікарські комісії та експертиза у висновках вперто стверджували про задовільний стан здоров’я К. та відсутність у нього захворювання, яке є підставою для звільнення від відбування покарання через хворобу. Інакше кажучи, дві комісії лікарів зробили «науковий» висновок, що для К., який не має рук і ніг, не існує протипоказань для відбування покарання в умовах колонії!

За наявності таких думок «фахівців», що дали можливість прокурору обґрунтувати позицію щодо відмови у звільненні К., досягти рішення про звільнення особи, яке начебто було самоочевидним, виявилось доволі складним завданням. У судовому процесі, що тривав вісім місяців, адвокатам Харківської правозахисної групи все ж таки вдалося відстояти права та інтереси засудженого – адвокат Василь Семків, який завершував справу своїх колег, знайшов аргументи переконати суд у необхідності застосування загального принципу гуманізму і здорового глузду. Суд взяв до уваги доводи адвоката і звільнив К. від відбування покарання через хворобу.

Сподіваємося, що гуманність існуватиме в нашому суспільстві, а ми продовжуватимемо стояти на її захисті.

Вітаємо наших адвокатів, а особливо Василя Семківа, який на початку своєї адвокатської діяльності вже не вперше демонструє вміння обирати правильну позицію у справі і відстоювати її в суді!!!

Станом на 10 березня в Луганській області зареєстровано 256 тисяч 756 внутрішньо- переміщених осіб (які складають 222 тисячі 604 сім’ї), серед яких - 188 тисяч 637 пенсіонерів, 20 тисяч 389 - дітей до 18 років і 30 тисяч 428 працездатних. При цьому на отримання адресної допомоги ВПЛ для компенсації оплати на проживання в області зареєструвалися 49 тисяч 236 сімей.

В "списки для перевірок" по області потрапили 125 тисяч 252 громадянина - за словами керівництва обласного соцзахисту, це одержувачі різних видів виплат, а не тільки виплат, які призначені виключно для переселенців (адресна допомога відповідно до Постанови 505).

Луганська область майже єдина, яка публічно заявила про цифри і механізмі своєї роботи зі списками, - 29 лютого і 15 березня були проведені брифінги голови обласного Департаменту обласної соцзахисту і представниці Пенсійного фонду.

На першому брифінгу директор Департаменту соцзахисту Луганської ОДА Елеонора Поліщук зазначила, що 99 тисяч осіб в списках ідентифікувати було практично неможливо, так як вказувалися тільки ПІБ і дата народження.

При цьому глава обласного департаменту соцзахисту вказала, що від самого Міністерства соцполітики вони отримали наступні роз’яснення про те, як можна відновити виплати:

- переселенцям треба особисто прийти з паспортом громадянина України в управління соціального захисту за місцем проживання і звіритися з базою даних (людини повинні автоматично викреслити зі «списків»);

- міграційна служба надасть в управління соціального захисту населення заяву або документи, що підтверджують особу переселенця.

Станом на 14 березня після обробки трохи більше 109 тисяч прізвищ за списками «вручну» (очистивши список також від повторів, двійників), виплати були припинені 3 тисячам 67 громадянам (сюди не входять пенсіонери). При цьому за останні тижні, після звернень громадян, виплати були відновлені 67 громадянам.

Зовсім інші масштаби по пенсіях - обласний Пенсійний фонд припинив виплати 86 тисячам 26 громадянам. При цьому станом на 14 березня, 554 пенсіонерам виплати були відновлені. Начальник головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області Ольга Шарунова вказала, що пенсіонери можуть дізнатися, припинена чи ні їм виплата пенсій, коли в березні не отримають гроші в традиційний день їх отримання. Після цього потрібно буде з’явитися до Пенсійного фонду, маючи при собі паспорт громадянина України та довідку внутрішньо -переміщеного особи. Пенсійні виплати будуть відновлені в березні додаткової відомістю, якщо людина звернеться до 25 березня, або отримає березневу пенсію традиційним числом виплат в квітні разом з квітневої.

При цьому Луганська область розробила свій механізм роботи з переселенцями, які потрапили в «списки для перевірок», розділивши обов’язки між різними службами: відновленням всіх виплат пенсіонерам займається виключно Пенсійний фонд, який передає списки на відновлення УПСЗН; інвалідами I-II груп та одержувачами дитячих соціальних допомог займаються органи соціального захисту населення (до першої категорії повинні прийти співробітники територіальних центрів обслуговування одиноких престарілих громадян та інвалідів); працюючими громадянами займаються органи соціального захисту спільно з відділами кадрової служби організацій і підприємств (останні передають списки своїх працівників-переселенців в управління соцзахисту і на цій підставі виплати для таких ВПЛ будуть відновлені); непрацюючими займаються органи соціального захисту спільно з територіальними центрами зайнятості - їх запрошують з’явитися особисто в УПСЗН і написати заяви про правомірність отримання виплат. Допомагати інформувати таких громадян будуть центри зайнятості.

Починаючи з минулого тижня, в Луганській області почали діяти комісії, що складаються з соціальних працівників, місцевих чиновників і міліціонерів, які ходять з перевірками за адресами, вказаними переселенцями при реєстрації.

На жаль, як і в інших областях, не відомі факти по Луганській області, коли хтось із начальників місцевого УПСЗН публічно заявив би про неправомірність доручень з центру про припинення всіх соціальних виплат, в тому числі і пенсій, громадянам по «спискам». Як і в інших областях в Луганських УПСЗН просто пропонують заповнити заяву на відновлення виплат.

Якщо говорити про Харківську області, то за останніми не офіційними даними в області зареєстровано трохи більше 180 тисяч переселенців.

В пенсійному фонді Червонозаводського району Харкова назвали цифру 24 тисячі зареєстрованих як ВПО жителів Донбасу, які отримують українську пенсію. Призупинили всі пенсійні виплати та адресну допомогу призначену для ВПО трохи більше, ніж 8 тисячам громадян. З цих 8-ми тисяч звернулися в пенсійний фонд з вимогою відновити виплати лише 70 осіб станом на 12 березня.

В управлінні праці та соціального захисту населення того ж Червонозаводського району міста Харкова назвали цифру 11 тисяч зареєстрованих ВПО. З них відповідно спискам СБУ виплати зупинені приблизно 5-ти тисячам громадян. Стає незрозумілим, чому в структурних підрозділах одного і того ж району міста цифри абсолютно різні.

Начальник пенсійного фонду Червонозаводського району міста Харкова від себе заявляє: "Ви ж розумієте, що призупинення виплати, в тому числі пенсії, перша мета - відкинути шахраїв, які отримують подвійну пенсію. Крім того, безліч випадків, коли пенсіонер переоформив свої виплати на Україні, знову повернувся в ЛНР / ДНР, а потім там же помер. Родичі в такому випадку краще за все приховують юридичний факт смерті свого родича і продовжують отримувати чималі гроші, просто знімаючи гроші з карти. Бюджет України не може собі на даному етапі розвитку держави дозволити такі моменти. Однак, скоро ситуація вирішеться. Ми не відмовимо у відновленні виплат нікому із громадян, хто підтвердить фактичне перебування у місті".

Для того, щоб поновити виплати, в тому числі пенсії, людина повинна звернутися у відповідне УПЗН за місцем проживання, принести документи, які підтверджують особу (паспорт), довідку реєстрації ВПО, а також ті документи, які підтверджують місце фактичного проживання людини за вказаною у довідці адресою, це договір оренди житла, або письмове підтвердження факту проживання господарем нерухомості, в якій проживає переселенець.

Далі комісія, до складу якої входять чиновники та міліція розглядає пакет документів, виїжджають на місце проживання ВПО, і далі роблять висновки про відновлення або припинення виплат.

Однак варто відзначити той факт, що з усіх громадян, які звернулися в УПСЗН або пенсійний фонд, фактично свої призначені раніше виплати не отримала ще жодна людина в місті Харкові.

При цьому варто все ж сказати, що думка чиновника не має нічого спільного з розумінням того, в якій воістину жахливый ситуації опинилися люди, для яких копіїчна пенсія була единим способом вижити у воєнний час.

Спілкуючись з переселенцями, яких наша держава позбавила пенсій та допомог цілком свідомо прийняли рішення повернутися в свої будинки на непідконтрольну Україні територію (якщо дома фізично залишилися неушкоджені звичайно). Пояснюють люди це просто: "Там не потрібно за житло платити ..., а поїсти ... скоро літо. Земля врятує".

Ми хочемо нагадати вам про алгоритм дій у зв’язку з призупиненням виплат. Якщо вам припинені соціальні виплати і співробітники УПСЗН вимагають від вас надання документів з підтвердження місця проживання, напишіть про це Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та місцеву прокуратуру. Для додаткових консультацій звертайтеся у Харківську правозахисну групу. Юристи нададуть компетентні відповіді на питання та допоможуть скласти алгоритм дій в ситуації, яка склалася.

Як відомо, рідко який птах долетить до середини Дніпра. Не становить секрету й те, що рідко яка коаліція в українському парламенті добирається до середини своєї каденції.

То з’являться у парламентських стінах «тушки», котрі, бігаючи з фракції у фракцію, розвалять ту коаліцію. То якась інша притика трапиться.

Як от нині. Про що й сказано у матеріалі «Коаліціада 2016: у гонитві за власним хвостом» (Євген Захаров http://khpg.org). Справді-бо, народні обранці, почавши дискусії навколо існування коаліції,  ганяються «…за власним хвостом» замість того, щоб зайнятися «…своїм прямим обов’язком – законотворчістю».

Думку цю, вочевидь, поділяє значна кількість українців. Це підтверджує і статистика.

Так, за даними недавнього дослідження на тему «Оцінка громадянами ситуації в країні», проведеного з 19 до 24 лютого 2016 року соціологічною службою Центру Разумкова, майже третина українців (29, 3%) підтримали б повне «перезавантаження» влади заради подолання нинішньої політичної кризи. http://razumkov.org.ua

Фактично за достатньо короткий термін усі «гілки влади», у тому числі й парламентська, зуміли суттєво розчарувати власний народ.

І не останню роль у цьому відіграють ті політичні «забавки», які знаходять для себе парламентарі.

Ось, наприклад, у згаданому вже соціологічному дослідженні Центру Разумкова зазначається, що 52, 4% респондентів підтримують ініціативу розпуску Верховної Ради і проведення позачергових виборів.

Та насправді ідея з виборами народилася, так би мовити, «зверху». У якийсь момент її почали активно просувати і обґрунтовувати тим, що парламент «не справляється», що потрібне його «перезавантаження». Вдавалися до цих тез як самі «слуги народу», так і різноманітні експерти.

Ситуація навколо цього питання відчутно нагніталася. На екранах телевізорів зарясніло й рейтингами політичних сил, які могли б перемогти у випадку, «якби вибори завтра». В штабах місцевих осередків політичних сил заворушилися люди в очікуванні «активізації» виборчого процесу, безсонних ночей і кращого заробітку.

Однак політична хвиля під назвою «готуємося до виборів» як раптово з’явилася, так і зненацька зникла. Про необхідність дочасного розпуску парламенту вже мало хто й згадує. Ніби, як ото в «Кайдашевій сім’ї», якась «груша всохла», і українська парламентська сім’я помирилася.

Чи таки не помирилася? Бо дуже скоро почалися «ігри» навколо створення нової коаліції чи переформатування старої. Хоча Конституція України, як аргументовано зазначено про це у згаданій вже публікації «Коаліціада 2016: у гонитві за власним хвостом», якраз таких радикальних змін не вимагає.

Та голосу розуму правових експертів, які ледь не щодня говорять, що сценарій з коаліціадою надуманий, мало хто на полі парламентських битв дослухається. І гонитва за цим «хвостом» продовжується, то набираючи обертів, то сповільнюючись.

Та, мабуть, тільки цією гонитвою  справа не обмежуватиметься.

Бо, здається, починає виростати вже й новий «хвіст». Цього разу йдеться про саму Конституцію України. Принаймні, останнім часом почали лунати заяви, що Основний Закон України доконче потрібно чи то перекроювати, чи то переписувати. Одним словом комусь щось потрібно кардинально змінювати.

Хоча самою ж Конституцією і визначено порядок змін до основного документа країни.

Та відкритим залишається питання, чи потрібно взагалі щось змінювати?

Мабуть, перш, ніж перекроювати Основний Закон, варто згадати, що не так давно зміни до української Конституції вже вносилися. І хоч тоді теж багато просторікувалося, що від них буде лише користь. А насправді ні до чого доброго вони не привели. Лише відкотили країну на пряму дорогу до тоталітаризму. То чи не варто враховувати минулі помилки, щоб не накоїти нових?

Бо врешті-врешті, справа зовсім не у Конституції, чи в коаліції, чи у дочасних виборах. А у тому, чи є у людей, найнятих українським народом у владу, бажання працювати на користь того самого народу, чи немає.

По всьому виходить, що відповідь поки що негативна.   

До цього можна лише додати: якщо широкому й могутньому Дніпру однаково, які птахи над ним літають, то для українського суспільства зовсім небайдуже, які  політичні течії впливають на життя і стабільність у країні.  

Новый сайт общества «Мемориал» посвящен истории советских гонений на духовенство и мирян Католической Церкви в 1918-1980 годы.

Сайт посвящен материалам о таких арестованных и осужденных католиках, например, как:

 – «участник контрреволюционной организации церковников для борьбы с советской властью»;

 – «участник повстанческой организации «ПОВ», подозреваемой в шпионаже и в попытках свержения Советской власти»;

 – «участник контрреволюционной католической организации»;

 – «патриот в проведении националистической и шпионской деятельности по заданию польского консульства».

Материалы документов следственных дел духовенства и мирян, арестованных и осужденных за принадлежность к Католической Церкви, ставшие доступными для историков в 1990-е годы, открыли неизвестные страницы трагического пути Католической Церкви, долгое время замалчиваемые официальной советской цензурой.

Работа по созданию сайта велась в рамках программы научно-информационного и просветительского центра «Мемориал».

Адрес сайта в интернете: http://cathol.memo.ru

 24.03.2016

Березень 2016 року видався непростим для правозахисного співтовариства, яке працює у Чечні. Так, 9 березня 2016 року, на кордоні між Інгушетією та Чеченською Республікою було здійснено напад на моніторингову групу, яка прямувала до Інгушетії після відвідання суду над політичними в’язнями режиму Путіна – Миколою Карпюком та Станіславом Клихом.

Ввечері, коли місія, що складалася з журналістів з Швеції та Норвегії та російських юристів-міжнародників, поверталася після робочого дня до готелю, на автомобіль напали озброєні молодики, за різними оцінками, від 15 до 20 осіб. З гаслами: «Виходьте, терористи», невідомі наказали усім пасажирам та водієві негайно покинути автомобіль. Чоловіків було жорстоко побито, зокрема, у водія діагностовано перелами ребер та струс мозку. Жінок лише залякували можливою фізичною розправою. Техніку журналістів було пошкоджено, у двох осіб відібрали мобільні телефони. Наостанок нападники ще й підпалили мікроавтобус.

Особи, що здійснили напад, перемовлялися між собою на чеченській мові, поводили себе зухвало, але жодних вимог матеріального плану не висунули. Тобто із упевненістю можна сказати, що метою цієї провокації було лише залякування. Тим більше, що за декілька годин невідомі вдерлися до квартири-офісу громадської організації «Комітет проти катувань» у Інгушетії, а за декілька днів – і до офісу у м. Грозний, Чеченська республіка. До речі, грозненська квартира належала не будь-кому, а вбитій у 2009 році Наталії Естеміровій – відомій російській правозахисниці, яка займала активну громадянську позицію, відстоюючи права чеченського населення на свободу від імперських амбіцій Рамзана Кадирова, за що, власне, і заплатила життям. Нагадаємо, пані Естемірову було викрадено біля власного будинку у 2009 році, того ж дня її розстріляли.

Серію акцій було продовжено 14 березня – на виході з готелю у місті Грозний знову здійснили напад на Ігора Каляпіна – голову «Комітету проти катувань». Спочатку його виселили з готелю «Грозний-Сіті» за те, що він дозволив собі критику голови республіки – Рамзана Кадирова, а на виході пана Каляпіна вже чекала юрба людей, які закидали його яйцями, мукою та зеленкою. Поліція, що знаходилася неподалік, лише спокійно спостерігала за дійством, навіть не зробивши спроби захистити чоловіка. Тому правозахисникові довелося якнайшвидше виїхати у той же день за межі «гостинної» Чеченської Республіки.

Цікаво, що всі ці події відбувалися паралельно з тим, як Комісар Ради Європи з прав людини Нілс Мужнієкс презентував підготовлену ним відповідь на зауваження Уряду у справі Європейського Суду з прав людини «Естемірова проти Росії», де виступив третьою стороною по справі. Пан Мужнієкс на 11 сторінках меморандуму виклав свою позицію та дійшов висновку, що як у 2009 році, коли було викрадено та вбито пані Естемірову, так і зараз у Чечні винні у порушеннях прав людини залишаються безкарними через бездіяльність федеральної і регіональної влади, які не вживають термінових та необхідних заходів.

Пан Комісар нагадав, що саме держава має нести відповідальність за дії або бездіяльність, які призводять до атак на правозахисників або їх залякування. Зобов’язання держави також включають захист правозахисників, які перебувають під загрозою, надаючи їм ефективні засоби правового захисту і відшкодування шкоди в разі порушення їх прав, розслідування кожного випадку нападу на особу. Пан Мужнієкс згадує у своїх зауваженнях ще три випадки викрадення правозахисників, окрім справи пані Естемірової, а саме: викрадення у 10 серпня 2009 року голови НГО «Врятуємо Покоління» Зареми Садулаєвої та її чоловіка Аліка Джабраілова. Наступного дня трупи подружжя з множинними вогнепальними пораненнями були виявлені у їх власному автомобілі. 31 жовтня 2009 року ще один активіст в області прав людини, Зарема Гайсанова - штатний співробітник Датської ради у справах біженців - була викрадена у Грозному, імовірно, під час проведення спецоперації місцевими правоохоронними органами. З того часу родичі не мають жодних відомостей про її долю. На превеликий жаль, цей перелік не є вичерпним, за останнє десятиліття на території Північного Кавказу були вбиті або померли за підозрілих обставин такі правозахисники, громадські діячі та журналісти: Макшаріп Аушев (2009 р., Інгушетія) Гаджимурад Камалов і Ахмеднабі Ахмеднабієв (у 2011 і 2013 роках, відповідно, Дагестан), Тимур Куашев (2014 р., Кабардино-Балкарія).

Наприкінці свого меморандуму Комісар вказав на те, що вбивство Наталії Естемірової слід розглядати не ізольовано, а межах широкої картини вбивств і залякувань правозахисників на Північному Кавказі і, зокрема, в Чеченській Республіці. Пан Мужнієкс зазначив, що російська влада не спромоглася запобігти і належним чином відреагувати на найсерйозніші порушення прав людини щодо правозахисників у Північно-Кавказському регіоні. Комісар також зазначив, що російській владі потрібно буде впровадити ряд законодавчих змін, які будуть спрямовані на створення більш безпечного середовища для правозахисників.

Однак поки що «маємо те, що маємо» - найбільш поширеним засобом впливу на роботу правозахисників у Чеченській Республіці залишаються не круглі столи, конференції, обговорення, а напади, підпал автомобілів та побиття людей. Хотілося б сподіватися, що ситуація незабаром зміниться, але будьмо реалістами – над Чечнею згущуються хмари безкарності, імпульс до якої дає сам голова республіки. Подивимося, хто ж сильніший – слон чи кіт – помірні світові санкції та «глибоке занепокоєння» європейських дипломатів чи невігластво та «традиційні чеченські цінності».

Моніторинг незаконного насильства в органах внутрішніх справ україни (2004–2015 рр.) / К. К. Замніус, А. М. Черноусов, М. О. Колоколова, С. В. Щербань, В. К. Батчаєв, О. Р. Гатіятуллін, К. В. Коренєва, Н. М. Едієва, Т. А. Едієв

Формат 60 х 84 1/16, 280 стор.

http://library.khpg.org/index.php?id=1451541160

Видання пропонує читачеві ознайомитись із результатами п’ятого етапу моніторингового соціологічного дослідження, спрямованого на вивчення проблем незаконного насильства в органах внутрішніх справ України. Воно розширює знання про причини, форми та наслідки незаконного насильства у діяльності міліції, відображає динаміку п’яти хвиль дослідження незаконного насильства, а також формулює напрямки протидії цьому явищу.

Видання буде корисним керівництву та працівникам органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, державним службовцям, адвокатам, правозахисникам, викладачам навчальних закладів системи МВС України і всім, хто зацікавлений у вирішенні проблем, пов’язаних з незаконним насильством у правоохоронній діяльності.

Вічна пам’ять і слава великому подвижникові духа.

Автобіоґрафічна довідка, написана в червні 1998 року для Міжнародного словника дисидентів.

ТАНЮК ЛЕСЬ (ЛЕОНІД) СТЕПАНОВИЧ народився 8 липня 1938 року, м. Київ – помер 18 березня 2016 р. в Києві.

Режисер, організатор Клубу творчої молоді, мистецтвознавець, перекладач, громадський і політичний діяч

Народився в родині вчителів. Дитинство провів з батьками в концтаборі в Німеччині. Після повернення родині не дозволили жити в Києві, і Танюки переїжджають на батьківщину батька, у м. Луцьк Волинської обл. Тут Танюк закінчує школу, працює ливарником-формувальником на заводі, потім він студент культпросвіттехнікуму й актор обласного театру драми. Вищу освіту одержав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого за фахом «режисер театру і кіно» (курс Мар’яна Крушельницького).

Портрет роботи Алли Горської початку 60-х рр.

У 1959–1960 Танюк став одним із засновників Клубу Творчої Молоді (КТМ) у Києві – основного об’єднання українських шістдесятників, обраний першим президентом Клубу. У КТМ діяли секції: літературна, театральна, кіно, образотворчого мистецтва, архітектурна, музична, джаз-група й ін. У КТМ було біля 900 осіб, разом з реґіональними відділеннями – до 2 тисяч, у тому числі Іван Світличний, Алла Горська, Іван Драч, Віктор Зарецький, Володимир Загоруйко, В’ячеслав Чорновіл, Людмила Семикіна, Ірина Жиленко, Борис Нечерда, Сергій Параджанов, Леонід Череватенко, Леонід Грабовський, Сергій Білокінь, Неллі Корнієнко, Євген Сверстюк, Юрій Бадзьо, Василь Стус, Василь Симоненко та ін. Крім художньої інтеліґенції, у роботі КТМ активно брали участь учені, молодь НДІ, інженери, учителі (серед найвідоміших – кібернетик Олександр Клушин, математик Леонід Плющ, доктор наук Генріх Дворко). Великий інтерес і резонанс викликали вечори пам’яті Тараса Шевченко, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса, Миколи Куліша, сучасної поезії – від Василя Симоненка до Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. У КТМ реґулярно влаштовували читання рефератів про творчість репресованих авторів – М. Хвильового, Гр. Косинки, М. Куліша, художників А. Петрицкого, В. Меллера, М. Бойчука, діячів епохи «Розстріляного відродження».

Дуже скоро з’ясувалося, що діяльність КТМ виходить за офіційні межі, що виставки, обговорення, туристичні поїздки з метою вивчення і фіксації архітектурних та історичних пам’ятників України, поетичні вечори, театральні спектаклі (Бертольд Брехт і Микола Куліш у постановці Танюка), кінофільми (наприклад, «Тіні забутих предків» С. Параджанова – Ю. Іллєнка і «Криниця для спраглих» І. Драча), опубліковані статті і книги мають відверто протестний антитоталітарний характер. Діяльність КТМ підтримали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, М. Стельмах, Гр. Кочур, провідні українські художники й композитори. Таке єднання поколінь посилило напругу навколо КТМ.

У 1962 КТМ подав владі список церков та інших історичних пам’ятників, яким загрожує знищення, – з вимогою вжити відповідних заходів. У тому ж році група членів Клубу під керівництвом Танюка їздила на Соловки і зібрала там матеріали про репресії української інтеліґенції. Восени 1962 в КТМ була створена комісія, до якої увійшли Л. Танюк, А. Горська та В. Симоненко, – для перевірки даних про масові поховання жертв сталінських репресій у районі Броварів (тепер – Биківня під Києвом). Перше, що вони побачили, приїхавши на місце, – дітей, які грали у футбол дитячим черепом, у потилиці якого був отвір від кулі. За результатами опитування місцевих жителів був складений Меморандум, спрямований владі, – з вимогою розслідувати події 30-х років, пов’язані з розстрілами в Биківні, з похованнями жертв репресій на схилах біля Жовтневого Палацу культури, на Лук’янівському цвинтарі.

Може, цим КТМ остаточно переступив межу дозволеного. Почався тиск на Клуб. Танюка зняли з керівництва КТМ, але, хоча офіційно президентом був обраний Віктор Зарецький, Танюк продовжував фактично керувати Клубом до його остаточного закриття наприкінці 1964.

У ці роки Танюк багато їздив по Україні. Ставив спектаклі в Одесі, Львові, Києві, Харкові (пізніше заборонені і зняті з репертуару). У багатьох містах з ініціативи Танюка виникли клуби, схожі на київський.

1965 р. через переслідування з боку влади Танюк змушений був виїхати у Москву, де працював до 1986 у ЦДТ і МХАТі, Театрі ім. Станіславського, Театрі ім. Маяковського – в Охлопкова, Завадського, Єфремова. У його творчому доробку – понад 50 спектаклів, кілька телекінофільмів, книги про Крушельницького, Курбаса, збірка віршів «Сповідь», десятки перекладів – із Шекспіра, Аполлінера, Гейне, Тагора, Піранделло, Брехта, моноґрафія Гордона Крега, романи Джойса Кері і Ж. Кесселя, п’єси драматургів народів СРСР, Польщі, Болгарії, НДР.

У 1986, через місяць після Чорнобильської катастрофи, повертається в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру, звідкіля його після вдалих спектаклів і серії протестних театральних вечорів з ініціативи Київського міськкому КПУ звільняють «за невідповідність посаді» без права працювати в театрах.

Член трьох творчих спілок – Театральної, Кінематоґрафічної та Спілки Театральних Діячів України. З 1992 – Голова останнього.

У березні 1990 обраний депутатом Верховної Ради України, член Президії Верховної Ради, Голова Комітету з питань культури. Один з ініціаторів заборони КПУ в 1991. Голова Народної Ради (демократичної опозиції у Верховній Раді) після І. Юхновского (1992–1993). У 1988–1989 – член Робочої Колеґії Всесоюзного «Меморіалу» в Москві від України, один з організаторів Всеукраїнського «Меморіалу» імені В. Стуса, 1993–2014 – його голова. У 1995 очолив Всеукраїнський Комітет з підготовки суду над КПУ «Нюрнберґ–2», а в 1996 став координатором однойменного депутатського об’єднання у Верховній Раді України.

Танюк – народний депутат України п’ятьох скликань, голова Комітету з питань культури і духовності (2002–2006), член Президії Центрального Проводу НРУ, заступник Голови НРУ, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, заслужений діяч мистецтв України, почесний професор Харківського Інституту культури, керівник акторського і режисерського курсів у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992).

Автор понад 600 публікацій на теми мистецтва, театру, літератури, соціології й політики. Сценарист фільму «Голод–33», автор 12 телефільмів про репресованих діячів культури «Розстріляне відродження».

Видав 38 томів із задуманих 60, що включають, зокрема, щоденники, які охоплюють від 1956 р. донині. Це історія радянського і пострадянського життя без гриму і ретуші, цінне джерело інформації про становлення і розвиток шістдесятництва.

Нагороджений орденом Ярослава Мудрого (1998).

Бібліоґрафія:

I.

Сповідь: Поезії. – К.: Молодь, 1968. – 46 с.

Марьян Крушельницкий: Монография. – М.: Сов. Искусство, 1974. – 226 с.

Хроніка опору: Документи про ГКЧП / Упор. Л. Танюк. – К.: Вік, Дніпро, 1991. – 455 с.

Монологи (театр, культура, політика). – Харків: Фоліо, 1994. – 383 с.

Хто з’їв моє м’ясо?: Кримінальна хроніка...: Документи, статті, виступи – Дрогобич: Відродження, 1994. – 432 с.

Парастас: Художньо-публіцистичний твір (Іван Світличний, Алла Горська, Володимир Глухий, Мар’ян Крушельницький). – К.: Сфера, 1998. – 146 с.

«Вітру не буде – треба гребти руками». Бібліографічний нарис. – К.: Альтерпрес. – 2003. – 152 с.

Слово. Театр. Життя. Вибране в 3-х томах. Т. 1. – Слово. – К.: Альтерпрес, 2003. – 832 с.; Т. 2. – Театр. – 2003. – 820 с.; Т. 3. – Життя. – 2003. – 828 с.

Лінія життя (З щоденників). У 2 т.: Т. 1: 1964–1970 / Харків: Фоліо, – 2004. – 557 с.; Т. 2: 1971–1980. – 2004. – 558 с.

II.

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 19–21, 196.

Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О. Теліги. – 1998. – С. 142, 171, 186, 266.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини». – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с. Частина 3. – 2011. – 1020–1380 с. (Танюк: с. 767–770).

Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 640–642; 2-ге вид., 2012. – С. 724–726.

Харківська правозахисна група