Свобода Висловлювань і Приватність, 2000, #03

Прийняття нового Кримінального кодексу (КК) України, який відповідав би нормам міжнародного права в галузі прав людини, було одним з зобов’язань України при вступі до Ради Європи у листопаді 1995 року. Робота над проектом триває вже сім років, він прийнятий в першому читанні і підготовлений до другого. Але, на жаль, мушу констатувати, що проект орієнтований на подальше посилення репресивного характеру кримінально-правової політики. Якщо порівняти санкції особливих частин чинного КК та проекту, то можна побачити, що загалом проект більш жорстокий. Чи можна зменшити рівень злочинності, застосовуючи жорсткіші покарання? Кримінальний закон все суворішає, а злочинність все росте. Посилання на те, що жорстокішає суспільство, і що необхідно враховувати громадську думку, можна зрозуміти. Але, як на мене, не можна вченим йти на поводі загальнообивательської думки, що нібито більша кара стримує злочинця („бандитам — тюрми!“).

Проте у цих нотатках зосередимося тільки на необгрунтованих, на мою думку, обмеженнях свободи вираження поглядів, які містяться в проекті КК.

Особлива частина починається з розділу „Злочини проти основ національної безпеки України“, який містить положення, що, як на мене, несумісні з уявленням про правову демократичну державу. Стаття 105 „Державна зрада“ майже дослівно повторює статтю 56 чинного КК (яка, в свою чергу, багато в чому повторює склад зради Батьківщини з КК радянських часів): „Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України“. Чи скоює державну зраду правозахисник, який збирає факти про порушення прав людини з метою ознайомлення з ними світової громадськості? Або, наприклад, Президент України, коли підпише міжнародну угоду, а потім Верховна Рада її не ратифікує з мотивів завдання шкоди обороноздатності? Звичайно, це ніяк не можна назвати державною зрадою, але де тому гарантії у 105 статті? „Допомога в проведенні підривної діяльності“ є не що інше, як необгрунтоване обмеження свободи слова і свободи інформації: в умовах відкритого суспільства громадяни мають природну можливість вільно спілкуватися із зарубіжними організаціями та приватними особами у будь-якій сфері. Криміналізувати такі дії можна тільки у випадку, коли йдеться про насильство або заклики до насильства. Ту ж саму ваду – порушення свободи слова і свободи інформації – має стаття 104 „Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України“: говорити можна тільки про насильницькі дії, вчинені з метою зміни території або державного кордону й публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій. Відсутність слова „насильницькі“ повинне одразу виводити такі дії з-під сфери застосування кримінального права. Тому в такому вигляді ст.104 стає безглуздою. З сепаратизмом не можна боротися кримінально-правовими заходами! Дивує і стаття 109, яка визначає шпигунство. Окрім передавання та збирання відомостей, що становлять державну чи військову таємницю шпигунством є ще й передавання або збирання за завданням іноземної розвідки „інших відомостей для використання їх на шкоду інтересам Україні“. З погляду міжнародно-правових стандартів про свободу слова збирання та поширення будь-якої інформації, котра не оголошена таємною, мають бути визнані правомірними незалежно від мотивів, якими керувалася особа, збираючи інформацію. І взагалі, хіба слідчі і судді мають визначати, в чому полягають інтереси України?

З цього погляду не витримує критики і стаття 304 „Передавання іноземним організаціям відомостей, що становлять службову таємницю“: „передавання або збирання з метою передавання іноземним організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних або інших відомостей, що становлять службову таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі — карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого“. Незрозуміло, про які відомості йдеться в цій статті, бо українське законодавство взагалі не визначає, що таке службова таємниця. Оскільки в Україні сьогодні будь-який керівник органу виконавчої влади може поставити гриф ДСК фактично на будь-який документ, збір будь-якої інформації, що знаходиться в розпорядженні органів державної влади і місцевого самоврядування може стати кримінальним.

Покарання за злочини, передбачені в статті 304, жорсткіше в порівнянні з чинним КК, де стаття 68-1 передбачає покарання у вигляді позбавлення на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом до п’яти з половиною офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Слід відзначити, що в порівнянні з чинним КК збільшені також санкції за розголошення державної таємниці („від 2 до 7 років позбавлення волі з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю або без такого“ замість „від 2 до 5 років позбавлення волі“) та за втрату документів, що містять державну таємницю („від двох до п’яти років позбавлення волі з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю або без такого“ замість „від 1 до 3 років позбавлення волі“).

З’явилася також нова стаття „Посягання на честь і гідність Президента України“: „образа Президента України під час виконання ним своїх повноважень або з приводу їх виконання, а також наклеп на Президента України – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до семи років“. На мою думку, ця стаття залишає багато можливостей для сваволі і може привести до серйозних порушень свободи вираження поглядів. Зазначимо, до речі, що міра покарання за наклеп на звичайних громадян в проекті пом’якшена в порівнянні з чинним КК, але за наклеп в поєднанні з обвинуваченням у вчиненні особливо тяжкого злочину вона, як і в чинному КК, може досягти п’яти років позбавлення волі. На мою думку, статті про наклеп криміналізують діяння, які цілком можуть охоронятись заходами цивільно-правової відповідальності.

Позиція Програми Правового Захисту та Освіти ЗМІ Інформаційного Прес-Центру IREX ПроМедіа

Програма Правового Захисту та Освіти ЗМІ (ППЗО) є благодійною програмою, яка спеціалізується на правовому захисті преси. В провадженні ППЗО є матеріали з понад 200 судових справ на захист честі та гідності, з якими звернулися до нас журналісти чи редакції ЗМІ, щоб отримати конкретні юридичні консультації.

В Україні нема іншої установи з подібним досвідом правового супроводу справ на захист честі та гідності.

Оскільки Верховна Рада розглядає проекти змін до законів власне стосовно таких справ, Програма вважає за доцільне оприлюднити деякі міркування з цього приводу.

· Судові позови до преси на захист честі та гідності стали звичним явищем. Але цифри, які вживаються ЗМІ для ілюстрації їх кількості — ніби-то понад 2200 таких позовів за один 1998 рік — за даними ППЗО, перебільшені в 4-5 разів.

· Вимоги деяких позивачів про відшкодування моральної шкоди насправді сягали/ють мільонів/мільярда гривень. Але окрім кількох гучних справ в 1997-1999 р. суди або відмовляють в таких позовах, або лише частково задовольняють позовні вимоги — якщо не в першій інстанції, то на етапі оскарження судових рішень — дуже рідко в сумах понад 5 000грн.

· Існуюча правова база в Україні дозволяє захистити пресу, якщо журналісти не зловживають своїми правами, а працюють професійно і сумлінно (навіть коли припускають помилку чи висловлюють гостру, але обгрунтовану критику).

Позови на захист честі та гідності („дифамація“) є звичними у всіх демократичних країнах, де існування свободи слова не викликає сумніву. Небезпека цій свободі загрожує, коли позивачами стають посадові особи, політики, які прагнуть покарати критиків або приховати суспільно важливу інформацію.

Багато хто вважає, що встановлення верхньої межі на суми моральної шкоди, стане способом усунення цієї небезпеки. Не входячи в дискусію про правомірність таких обмежень взагалі, ППЗО поділяє побоювання інших про те, що „верхня межа“ призведе до масових зловживань. Це обгрунтоване побоювання, оскільки більшістю законопроектів пропонується встановлення верхньої межі для всіх справ без огляду на рівень вини відповідача. Журналіст, який припустився сумлінної помилки, опиниться в однаковому правовому становищі з „газетним (теле-, радіо-) кілером“, який свідомо поширює неправду. Це дійсно сприятиме зловживанням.

Якщо більшість народних депутатів Верховної Ради вважить за потрібне встановити для ЗМІ верхню межу у відшкодуванні моральної шкоди за поширення недостовірної інформації, задля знаходження справедливого балансу між конституційно гарантованими правами позивачів та відповідачів по даній категорії справ, було б доцільно застосувати наступну схему(поняття термінів мають бути визначені в законі).

· Коли журналіст/ЗМІ проявляє професійну обережність, відшкодування моральної шкоди обмежуєтся публікацією спростування.

· Коли журналіст/ЗМІ був/були необережними, моральна шкода має верхню межу

· Коли журналіст/ЗМІ знав/знали, що поширюють неправду, чи був/були байдужими до достовірності інформації, сума компенсації має грунтуватися на доказах позивача про факт та обсяг отриманої ним/нею моральної шкоди.

Такий підхід законодавця плекатиме свободу слова, відповідальну журналістику і дозволить захищати права позивачів.

Для додаткової інформації просимо звертатися до ППЗО: тел: 461-9748/ 49

Право на приватність та Інтернет — два явища, які з’явилися у двадцятому столітті і зобов’язані йому своїм народженням. Перше з’явилося раніше, на початку століття. Друге — на півстоліття пізніше, і, як молодше, спробувало похитнути старше, звести приватність мешканців кібернетичного простору — користувачів Інтернет — нанівець.

Як відзначив один з авторів в журналі „Економіст“ за травень 1999 року, за назвою „Кінець приватності“[1]:

Обсяг даних, що записуються про людей буде продовжуватися розширюватися драматично. Диспути про приватність стають все більш різкими. Спроби стримати суспільство суцільного спостереження через нові закони будуть посилюватися.

Ось стрімкий прогноз: всі ці спроби стримати поширення хвилі електронного втручання в приватність будуть провалені … люди почнуть відчувати, що вони просто не мають приватності. Це буде знаменувати одну з найбільших соціальних змін сучасного часу…

Однак, напевно, автор цих песимістичних строк перебільшує. Ідея приватності, яка нерозривно пов’язана із категорією свободи особистості, здатна суттєво впливати на самий розвиток інформаційного суспільства. Здатна об’єднувати людей, які цінують власну інформаційну свободу. Є непоодинокі випадки, коли завдяки наполегливості користувачів у відстоюванні своїх інтересів, вдалося запобігти або припинити порушення приватності в Інтернет.

Так, у 1996 році, компанія Yahoo зазнала публічний протест через застосування систему пошуку людей. Можливості системи дозволяли відсортирувати 175 мільйонів людей, відібравши їх із списків прямої розсилки реклами. Після отримання претензій, Yahoo вирішила знищити 85 мільйонів даних з адресами користувачів, що не було включено до цих списків. У 1997 році, компанія American Online (АOL) оприлюднила плани стосовно розкриття даних про телефоні номери дописувачів своїм партнерам по телемаркетингу. Дописувачі виступили проти цього і зазначили, що це суттєво порушувало б умови угоди про надання послуги. У відповідь, компанія відмовилася від своїх планів[2].

Це дає сподівання, що проблема забезпечення приватності в Інтернет буде вирішуватися. Однак постійний розвиток існуючих і поява нових технологій вимагають прийняття адекватних заходів для забезпечення право на повагу до приватного життя користувачів глобальної інфраструктури Інтернет.

ПРАВО НА ПРИВАТНІСТЬ

Для визнання того факту, що приватне життя людини має правову цінність знадобився певний розвиток цивілізації. Своє світове визнання право на приватність (right to privacy) отримало саме у двадцятому столітті, що пов’язано із появою нових технологій, завдяки яким втручання у приватну сферу життя людину значно спростилося.

У своїй статті, в 1890 році, американські юристи Луїс Д. Брендіс та Самуел Д. Варрен писали: „сучасні винаходи і бізнес методи вимагають уваги до наступних кроків, що мають бути зроблені для захисту індивідів“[3]. Автори зробили першу спробу дати визначення праву на приватність. На їх думку, це право „бути залишеним на самоті“(let to be alone), яке несе в собі ідею захисту результатів інтелектуальної і емоційної активності особи в суспільстві.

З розвитком телекомунікаційних технологій, появою комп’ютерів і поширенням автоматизованої обробки персональних даних, концепція приватності набуває більше інформаційного змісту. У відомому рішенні Федерального Конституційного Суду Німеччині 1983 року воно сформульовано як право індивіда на інформаційне самовизначення.

Концепція (інформаційної) приватності, яка виросла з фундаментального права на повагу до приватного життя[4], на сучасному етапі перетворила цю категорію в окрему галузь права із своїми інститутами, суб’єктами і правовідносинами. В її основі система прав осіб, що є суб’єктами даних, яким кореспондують відповідні обов’язки інших суб’єктів стосовно дотримання правил роботи з персональними даними[5].

Права суб’єкта даних:

— знати про ціль збору і правомірні підстави для цього, майбутніх отримувачів, і свої права під час збору даних;

— отримати копію даних, що було зібрано, включаючи інформацію про їх використання; вносити корективи, знищувати або блокувати (забороняти використання) даних, що обробляються в порушення закону; а також вимагати повідомлення про це сторонам, яким ці дані було розкрито;

— заперечувати проти обробки на безсумнівних законних підставах, і використання даних з метою прямої реклами (шляхом відмови від участі в розсилці рекламних матеріалів тощо);

— право не бути предметом рішень, що суттєво зачіпають права особи, які базуються виключно на автоматизовано прийнятих рішеннях спрямованих на оцінку особистих якостей цієї особи (з виключеннями, якщо при цьому гарантується врахування правомірних інтересів особи); а також право знати логіку дії механізму прийняття рішень такою автоматизованою системою.

Правила обробки даних:

Якість даних

Принцип якості даних вимагає того, щоб персональна інформація:

(а) оброблялась на правомірних і законних підставах;

(б) збиралася для спеціальних, визначених і правомірних цілей, і використовувалася у спосіб сумісний з такими цілями;

(в) була точної і не була застарілою;

(г) не зберігалася у формі, що дозволяє ідентифікацію особи, триваліше, ніж це потрібно для таких цілей.

Правомірність обробки

Обробка персональних даних (збір, записування, використання і передача) для того, щоб бути правомірною, має відбуватися на одній із умов, що перелічені нижче:

(а) за прямою згодою суб’єкта даних (особи, якої стосуються дані). Згода є чинною лише тоді, коли суб’єкт даних отримує попереднє повідомлення про ціль збору і майбутніх її отримувачів, і може бути відкликана;

(б) коли це потрібно для виконання контракту з суб’єктом даних або для вчинення дій, що замовляє суб’єкт даних до контракту;

(в) коли це потрібно для дотримання контролером даних зобов’язань за законом;

(г) коли це потрібно для захисту життєвих інтересів суб’єкта даних;

(д) коли це потрібно для виконання завдань в суспільних інтересах або здійснюється під час виконання владних повноважень, що наділено контролера або третю особу, якій ці дані розкриваються;

(е) коли це потрібно для правомірних цілей, яким слідують контролер або третя особа, або сторони, яким дані розкриваються, за виключенням, коли ці інтереси переважуються інтересами або фундаментальними правами і свободами суб’єкта даних.

Обмеження обробки даних

Обмеження обробки даних передбачено двома принципами, — принципом „обмеження ціллю“, за яким використання і обробка персональної інформації обмежені попередньо визначеною ціллю збору даних (вищезазначені принципи правомірності обробки є законними виключенням з цього принципу), і принципом обмеження чутливих даних.

За другим принципом, обробка персональних даних, що розкривають расове або етнічне походження, політичні погляди або філософські переконання, членство у профспілках, сексуальне життя, стан здоров’я, — заборонена (з великою кількістю виключень). Дані про вчинення правопорушень або застосування секретних засобів можуть оброблятися лише під наглядом відповідної інстанції.

Безпека

Вимогою до систем, що обробляють будь-які дані є забезпечення безпеки (під цим розуміється комплекс організаційних і технічних засобів).

Вказані права суб’єктів даних і правила роботи з персональними даними вимагають здійснення контролю і вжиття заходів примушення за необхідністю. Такі функції на національному рівні виконують уповноважені державні органи. Однак глобальна і децентралізована інфраструктура Інтернет робить це проблематичним.

РИЗИКИ ПРИВАТНОСТІ
В ІНТЕРНЕТ

Теорія передачі інформації між комп’ютерами з’явилась у 1961 році. А вже у 1969 році перші вузли (host) академічних установ США з’єднались в одній мережі.

Починаючи з 80-х років двадцятого віку, Інтернет поступово стає тим, що зараз називають „мережа мереж“[6]. Він починає використовуватися на повсякденній основі і стрімко поширюватися у всьому світі, завдяки концепції відкритої архітектури побудови мережі (open architecture networking)[7].

У порівняні із вже ставшими звичайними засобами передачі інформації, такими як теле-, радіомовлення, Інтернет являє собою новий 3вид медіуму з унікальними характеристиками. Його унікальність полягає в тому, що він функціонує не тільки як звичайний транслятор, тобто поширювач інформації, але до того ж є комунікаційним засобом[8].

Інформація про людину є джерелом можливої небезпеки для його приватності. Через відкритість Інтернет і його особливість як системи, що може накопичувати і обробляти інформацію про людину, надзвичайно актуальним є питання забезпечення приватності при користуванні трансляційно-комунікативними можливостями цієї глобальної мережі.

Обмін повідомленнями за допомогою Інтернет принципово інший ніж при передачі інформації звичайними комунікаційними засобами. Більшість користувачів не мають прямого доступу до ресурсів глобальної мережі. Цей доступ вони отримують через його постачальників, які фактично є посередниками між користувачами і мережею. Електронне повідомлення, рухаючись у мережі, проходить крок за кроком, від одного оператора до іншого, вибираючи найоптимальнійший з шляхів[9].

Кожний з операторів виступає як проміжна ланка і має можливість втручання у цей процес. Оператори можуть не тільки узнати про зміст повідомлення, а і додаткову інформацію. Стандартне повідомлення електронною поштою містить заголовок з інформацією про відправника та отримувача, яка включає в себе ім’я, інтернет адресу, назву вузла, час листування. Це вимагає від користувачів вжиття відповідних заходів для забезпечення приватності процесу обміну електронними повідомленнями[10].

Інтернет несе в собі ризики не тільки для комунікаційної приватності. Із появою унікального адресного простору у вигляді веб-сторінок, право на повагу до приватного життя користувача доповнюється новим змістом. Йдеться про приватність інформаційної активності (інформаційного життя) користувача в мережі.

Кожна веб-публікація має свою унікальну адресу, за якою вона знаходиться. Щоб дістати потрібні Інтернет-публікації чи послуги „он-лайн“, користувач має вступити у контакт з постачальниками цих публікацій чи послуг.

Рухаючись рівень за рівнем в інформаційній „павутині“ Інтернет, користувач залишає за собою інформаційний слід у вигляді операційних даних (transactional data). Ці дані включають в себе Інтернет-адресу комп’ютера користувача, інформацію про програмне забезпечення, тип комп’ютера, відвідувані веб-сторінки, а також про попередні візити до цієї сторінки[11].

Такі дані є багатим джерелом інформації про поведінку користувача в мережі, що, в свою чергу, може бути використано і використовується для створення профілю користувача, — сукупності характеристик, якими охоплюються його смаки, звички, мотивації при користуванні Інтернет. А співставлення цієї інформації з іншими даними дозволяє ідентифікувати людину. При цьому, в більшості випадків, людина і гадки не має про те, яка персональна інформація, і з якою метою збирається і опрацьовується[12].

Ризик приватності людини існує і при користуванні людиною такою можливістю Інтернет як послуги „он-лайн“. За визначенням, послуги „он-лайн“ — це електроні комунікаційні системи, які пропонують за попередньою оплатою своїм підписчикам перелік послуг (електрона пошта, інформаційні послуги, ігри, участь у дискусійних групах за інтересами або спілкування в режимі реального часу), які є доступними через телефону мережу з використанням модему і комп’ютера[13].

Як для функціювання будь-якої з традиційних електронних систем, для послуг „он-лайн“ потрібна інформація про користувача. Ця інформація використовується в різних процесах, що відбуваються при роботі в електронних системах[14]. Постачальники послуг „он-лайн“ збирають і опрацьовують персональні дані про особу користувача, оскільки це потрібно для роботи таких систем.

Ризики приватності людини в мережі посилюються тим, що Інтернет дає можливість порушення її прав не тільки операторам, які безпосередньо збирають дані про користувача. Програмне забезпечення на сучасному етапі розвитку дозволяє здійснювати цілеспрямований пошук, співставлення і систематизацію всієї доступної в мережі інформації про визначеного користувача. Це включає в себе адресу і телефоні номери, місце народження, навчання, професію, місця роботи, його смаки і звички, погляди і переконання. Більше того, в США існують організації, які пропонують так звані „пошукові послуги“ („look-up services“) на комерційній основі.

ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ

Вирішити питання захисту приватності користувачів Інтернет можливо за умов вжиття комплексу заходів, організаційних і технічних.

Перш за все, на організаційному рівні пропонується створити міжнародний наглядовий механізм за дотриманням приватності користувачів Інтернет в рамках існуючої системи регулювання Інтернет. Така система зараз існує у формі стандартизації. „Стандарти це не тільки технічне питання. Вони обумовлюють технологію, яка буде застосовуватися в інформаційному суспільстві, і відповідно, шлях, яким промисловість, користувачі, споживачі і адміністратори будуть здобувати зиск від цього“[15]. Через це, організації, що займаються стандартизацією Інтернет, мають можливість визначати пріоритети і напрямки розвитку Інтернет.

Разом з тим, стандартизація це процес суб’єктивний. Він відображає динаміку ринку і сам є комерційною діяльністю. Внаслідок спрямованості процесу стандартизації на потреби ринку, публічні інтереси і права користувачів не завжди отримували належного нормативно-технічного втілення.

На сучасному етапі ситуація починає змінюватися. Так з’являються концепції і технічні розробки, які надають можливість користування телекомунікаційними послугами без ідентифікації особи користувача[16].

Анонімність користування Інтернет визнається як один із суттєвих принципів, що дозволяє гарантувати певний рівень приватності при користуванні Інтернет[17]. З іншої сторони, справедливо відзначається, що принцип анонімності, завдяки якому можна уникнути ідентифікації, не завжди відповідає іншим публічним інтересам. Таким, як боротьба з незаконним і згубним змістом в Інтернет, фінансовим шахрайством або порушенням авторських прав.

На думку автора, вірний підхід — це балансування, яке має відбуватися за принципом пропорційності задіяних інтересів, як особи так і всього суспільства. Цей принцип знайшов своє відображення в практиці Європейського Суду з прав людини по статті 8 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка проголошує право на повагу до приватного життя людини[18].

Слід звернути увагу і на такий механізм, як саморегуляція телекомунікаційного сектора через прийняття кодексів „чесної інформаційної практики“ (fair information practice). Хоча, так зване, „м’яке законодавство“ (soft law), під яким і розуміються ці кодекси, не є достатнім для гарантування прав користувачів. Вирішальну роль мають відігравати міжнародні інструменти в галузі захисту приватності. Оскільки цю глобальну, як сам Інтернет, проблему на національному рівні вирішити не можливо.

Закріплені в існуючих міжнародно-правових актах, таких як Конвенція Ради Європи 1981 року, Керівні Принципи Організації Економічної Співпраці і Розвитку 1980 року, Директива Європейського Союзу 1995 року, принципи приватності потребують їх адаптації для застосування у новому інформаційному середовищі.

Феномен Інтернет, якому ми зобов’язані появою такого поняття як інтерактивна приватність, вимагає вжиття адекватних заходів, аби „кінець приватності“ не наступив.
•   „The End of Privacy“, The Economist, 1 May 1999, 11.
•   Jerry Berman, Deirdre Mulligan. Privacy in the Digital Age: Work in Progress // Nova Law Review. — Vol. 23. — #2. — Winter 1999.
•   Louis D. Brandeis, Samuel D. Warren The Right To Privacy, 4 Harv.L.Rev. 193-220 (1890).
•   Це право проголошується в Ст. 12 Загальної Декларації з прав людини, Ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини та ін.
•   Далі наводяться принципи і правила, що встановлені в Директиві Європейського Союзу 1995 року. Стандарти цієї Директиви є найбільш жорсткими у порівнянні з відповідними вимогами Конвенції Ради Європи 1981 року та Керівними Принципами Організації Економічної Співпраці і Розвитку 1980 року.
•   A Brief History of the Internet. — Barry M. Leiner, Vinton G. Cerf, David D. Clark, Robert E. Kahn, Leonard Kleinrock, Daniel C. Lynch, Jon Postel, Larry G. Roberts, Stephen Wolff.
•   Концепція базується на технічній ідеї, завдяки якій до мережі можуть вільно приєднуватися вузли на федеративній основі.
•   За визначенням, даним Федеральною Радою з питань Побудови Мережі (Federal Networking Council), термін „Інтернет“ має застосовуватися до глобальної інформаційної системи, яка — (i) логічно зв’язана глобально унікальним адресним простором, який базується на Протоколі Интернету (Internet Protocol) або наступних розширеннях/модифікаціях; (ii) здатна підтримувати комунікаційний зв’язок через застосування програмного набору Протоколу Управління Передачею /Інтернет Протоколу (Transmission Control Protocol/ Internet Protocol) або наступних розширень/модифікацій та/або інші IP-сполучені протоколи; та (iii) забезпечує, використовує або робить доступними, публічно чи конфіденційно, послуги високого рівня, покладені на зв’язок та відповідну інфраструктуру, що описана вище. Цит. по: зноска 1.
•   В середньому електронне повідомлення проходить приблизно через 50 операторів доки не досягне адресата. Виходячи з інтересів національної безпеки, деякі розвинуті країни, серед яких Канада і Сполучене Королівство Великої Британії, вжили комплекс технічних і організаційних заходів для того, щоб електронні повідомлення, які мають відправника і отримувача на їх територіях, не виходили за національні кордони під час свого шляху.
•   Серед таких засобів найбільш ефективним є криптографічний захист інформації.
•   Така інформація автоматично записується на комп’ютері користувача завдяки використанню технології „cookies“.
•   Recommendation No. 1/99 On Invisible and Automatic Processing of Personal Data on the Internet Performed by Software and Hardware Adopted by the Working Party on 23 February 1999.
•   Таке визначення послуг он-лайн дано у документі Комісії ЕС від 16.10.96 р. Green Paper „On the Protection of Minors and Human Dignity in Audiovisual and Information Services“. — COM (96) 487.
•   При використані інформаційних систем відбуваються процеси авторизації, ідентифікації і посвідчення, контролю права доступу, ревізії і розрахунку. — Джерело: Доповідь „Privacy Enhancing Technologies: the Path to Anonimity“. — ed.: Ronald Hes, John Borking. — 1998. The Hague.
•   Standardization and the Global Information Society: The European Approach Communication from the Commission to the Council and the Parliament.- Brussels, 24 July 1996 COM (96) 359.
•   Серед них, концепція „Захисник Ідентичності“(Identity Protector). Див. Зноску 13.
•   Recommendation 3/97 EU. Anonymity on the Internet, adopted by Working Party on 3 December 1997.
•   Пазюк А. Захист приватного життя людини в діяльності Ради Європи.// Вісник Українського Центру прав людини, Число

Знання... Це слово наповнене неосяжним, як саме безмежжя, змістом. Його смисл, на перший погляд, може здатися простим і зрозумілим, якщо не вдумуватися в те, що історично пов’язано з ним. Розвиток людства споконвіків так чи інакше пов’язаний з розвитком знання. А, може, все якраз і навпаки — може, це знання пов’язане з розвитком його носіїв? Це кожен може розуміти по-своєму. Але хто б не був моїм співрозмовником: побожний християнин чи запеклий атеїст, віруючий у космічний абсолют чи переконаний у обмеженості власного інтелекту, сповідуючи тезу: „Я знаю тільки те, що я нічого не знаю“, він обов’язково погодиться з тим, що саме знання відіграють визначну роль у потенціях людства до історичного поступу. Може, саме знання спричинило виникнення людства. Історія знає багато, і незрівнянно більше їй не відомо, але все відоме та невідоме замикається на ключовому символі знань. Прагнення до пізнання макро- і мікрокосмічного робить чотириногого прямоходячого ссавця Людиною.

З давніх давен хтось завжди намагався обмежити людину у потугах до отримання інформації. Це було вигідно перш за все тим, хто прагнув тримати людей у рабській покорі. Очевидно, що намагання обмежити людину в знаннях є протиприродною спробою редукувати її до стану ссавця, іншими словами, вбити в ній все людське, тобто духовне. Цей злочин стоїть недалеко від фізичного вбивства, в чомусь навіть перевершуючи його своєю цинічною брутальністю. Перш за все, процес вбивства духовного є значно тривалішим, а, значить, і незрівнянно болючішим і стражденним. Навряд чи топлення у воді зрівняється з топленням в інформаційному болоті, коли попереду перспектива вічно ковтати смердючі продукти чийогось морального розкладу. Чи порівняно повільне задихання від недостатності кисню з агонією в знаннєвому вакуумі, коли довгими добами, місяцями та роками цієї тортури людина відчуває, як тануть її творчі та інтелектуальні здібності, і свідомість потроху обростає шерстю і починає гавкати на собі подібних?

За фізичного позбавлення людини життя відбувається принаймні дві прикрі речі: людина логічно не завершує свою життєву місію, і суспільство достроково втрачає активного носія і генератора знань. За морального вбивства картина набуває ще більш похмурих і кривавих тонів: людина вмирає, а прямоходячий тваринний елемент з деструктивними функціями залишається в суспільстві і сам стає кілером у безкінечному ланцюгу подібних вбивств.

Незліченних жертв цих злочинів ніхто не згадує — „духовно живим“ вони не потрібні: ті або не помічають їх, бо зайняті власним виживанням, або не вважають це за потрібне, мовляв, не воскрешати ж їм мертвих. Або й самі є свідомими вбивцями. І чим більше в суспільстві таких психічних зомбі, моральних ілотів, тим далі це суспільство стоїть від громадянського.

Віками мудрість народна у боротьбі з темнотою і хаосом невчення концентрується й накопичується, щоб в певний момент конкретизуватися, набути фізичного виразу та спрямовуючого змісту й стати черговою віхою на звивистому шляху, який торує земна цивілізація. Правова думка історично була поряд з іншими елементами культури показником розвинутості тієї спільності, яка її формує.

Епохальним було свого часу врегулювання питання приватної власності, розмежування громадянського обов’язку і особистого життя. Вибір між монархією і республікою, на користь останньої. Зрештою, тяжко переоцінити сміливе і чесне звернення найважливіших суспільних інститутів до дзеркала свободи слова без приховування своїх вад та недоліків. Це істинно колосальні досягнення.

Проте, історія не стоїть на місці — вона безперервно розкручується в оту висхідну спіраль, кожен оберт якої розмахом своїм перевищує попередній. Отже, масштаби майбутніх звершень не зрівняються з попередніми. Боляче розуміти, що наша держава залишається відкинутою на десятки років назад проти ходу подій у тій частині країн світу, яка за всіма показниками лідирує в історичному поступі. Чи можуть вони допомогти нам наздоганяти події? Відповідь — ні! Не можуть, якби могли — то не будуть, та й не повинні. Проте, вони можуть і роблять інше — запроваджують правила у давній, як сам світ, боротьбі за місце під сонцем. Це жорстко звучить, але краще виглядає — оскільки ці правила не є диктат, а легітимна воля інтелектуальної та економічної більшості з урахуванням інтересів меншості. Тобто той самий давній принцип демократії. А як хто не хоче — хай не бореться, це його право. Ця гра-боротьба у міжнародну політику за міжнародними нормами є природнім добором для найсильніших, хто приймає їх і робить все можливе і неможливе, щоб іти нарівні з іншими.

Одним з найсучасніших та найвпливовіших пунктів таких правил для Європи є Конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Мудро захистила вона право людини на життя, заборонила катування та примусову працю, дискримінацію та покарання без закону. Проте, закон, як говорять у народі, створюється для тих, хто його не виконує. Це далеко не законослухняне твердження антидержавницького змісту має у собі зерно істини. А саме: з правової точки зору санкція правової норми вступить у дію лише тоді, коли буде порушено диспозицію. Отже, має бути те, що запобігає порушенню диспозиції. Але відомо, що страх перед будь-яким покаранням, в тому числі й тим, яке передбачає санкція, не є найефективнішим засобом стримування. Тут має діяти внутрішня пересторога не чинити порушення тому, що воно є неприродним і невластивим нормальному стану речей. Така пересторога може виникнути лише за умови високого розвитку духу, здорової атмосфери стосунків між усіма членами соціуму. Отже, постає дилема: з одного боку, лише потужний духовний компонент індивіда може забезпечити його правомірну поведінку, а з іншого, розвиток високого рівня духовності неможливий в злочинній атмосфері. Здається, довіку не розплутати цей гордіїв вузол. Проте, варто пригадати, що людина прагне до вибору усього найкращого, найдосконалішого, аби було серед чого вибирати. Знання, інформаційні ресурси є „харчем“, яким живиться і на якому росте людський розум. Отже, фундаментом забезпечення прав та свобод людини є інтелектуальне засвоєння цих категорій на рівні окремих суб’єктів суспільства. Щоб забезпечити його, потрібно якомога повніше та всеохоплююче захистити процеси інформаційного обміну і суспільстві. Постійний біг хвиль інформації каталізує сплески піднесення духовного, які, в свою чергу, якісно вивіщують рівень „громадянізації“ суспільства.

Дивно, чому Конвенція майже не приділяє уваги проблемам свободи слова та поширення інформації. Можливо, для європейського суспільства такі речі стали вже глибоко інтегрованою частиною менталітету й моралі, знайшли відображення в національному законодавстві, і вже не розрізняються як такі, що потребують окремої та поглибленої регламентації на міжнародному рівні.

Ми ж доленосною посмішкою фортуни політично прилучені до Європи зовсім недавно і ще дуже помітно шкутильгаємо на усі кінцівки демократії та серйозно слабуємо на інформаційну недорозвиненість. І серйозним недоліком Конвенції є те, що вона не в силах зцілити ці вади.

Взагалі інформація та свобода слова є великими узагальненнями, які неосяжні у своїй повноті і безглузді навіть при частковому спрощенні. Чи можна говорити про свободу вираження поглядів, коли навіть на формальному рівні після ствердження цього перелічуються десятки і навіть сотні різних „при, але, за умови?“ Наскільки зіпсованими морально є ті люди, які на кожному кросі кричать про свободу слова, постійно закриваючи редакції засобів масової інформації, грубо втручаючись у роботу mass media. Не вживаючи конкретних власних назв, підкреслю, що це тяжкий гріх сучасних високопоставлених номенклатурних інквізиторів.

Ніякою мірою не звинувачуючи Конвенцію, кожен погодиться з реальністю: на основі статті 10.1 навіть у Європейському Суді неможливо захистити свободу поширення інформації.

Я не уповноважений давати поради, проте, маю право робити висновки. І висновок мій до заголовку Ви щойно прочитали.

ВСТУП

Дані принципи дають можливість встановити необхідну рівновагу між правом людини на свободу вираження поглядів — гарантованого правовими документами з питань прав людини ООН і регіонів, а також майже кожною державною конституцією — і необхідністю захисту репутації окремих осіб, яка знаходить підтримку у багатьох міжнародно-правових документах з питань прав людини і законодавствах держав усього світу. Ці принципи виходять з того, що у демократичному суспільстві повинна забезпечуватись гарантія права свободи вираження поглядів. Це право може бути піддано тільки вузькому колу обмежень, які необхідні для забезпечення законних інтересів, включаючи репутацію. Зокрема, цими принципами встановлюють норми додержання права на свободу вираження поглядів, яким повинні, як мінімум, відповідати [1] положення законодавства з питань захисту репутації.

Створені на основі системи міжнародно-правового регулювання і норм, ці принципи дають можливість розвивати як державну практику (це передбачено, між іншим, національними законодавствами і рішеннями національних судів), так і визнані міжнародною спільнотою загальні принципи права. Їх створенню передував тривалий період наукової роботи, аналізу і консультацій — за їх проведенням спостерігала кампанія „Стаття 19“- а також низки семінарів і науково-практичних конференцій [2] як на національному, так і на міжнародному рівнях. Останні кроки у цьому процеси були зроблені під час науково-практичної конференції з проблем законодавства з питань дифамації — яка проходила з 29 лютого по 1 березня 2000 року у Лондоні (Сполучене Королівство) — і широкого кола консультацій з питань створеного під час цієї конференції [3] проекту.

Ці принципи зводяться до питання про те, як знайти необхідну рівновагу між реалізацією права на свободу вираження поглядів і компенсацією шкоди, завданої репутації [4] . Під репутацією мається на увазі загальні рамки ставлення до певної особи у певному суспільстві. Ці принципи не повинні сприйматися як такі, якими наперед визначаються або затверджуються обмеження щодо захисту інших інтересів — включаючи такі, як ті, що стосуються захисту невтручання у приватне життя, захисту власної гідності або права вираження зневаги — які заслуговують на окреме ставлення.

„ARTICLE XIX“. Лондон, серпень 2000 року

ПРЕАМБУЛА [5]

Вважаючи, згідно з проголошеними у Хартії ООН принципами, про які йдеться у Загальній декларації з прав людини, що в основі свободи, справедливості і миру покладено визнання рівності і невід’ємності прав всіх людей,

підтверджуючи, що віру у те, що свобода вираження поглядів і свобода обміну інформацією, включаючи вільне і відкрите обговорення питань, які становлять суспільний інтерес, навіть якщо це передбачає критику окремих осіб, мають велике значення у демократичному суспільстві для особистого розвитку, гідності, самореалізації кожної особи, а також для забезпечення прогресу і добробуту суспільства та користування іншими правами людини і основними свободами,

беручи до уваги відповідні положення Загальної декларації з прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Африканської хартії з прав людини і народів, Американської конвенції з прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також положення національних конституцій,

зважуючи на фундаментальну необхідність у незалежній і неупередженій судовій системі, у забезпеченні дотримання верховенства права і захисті прав людини, включаючи права на свободу вираження поглядів, а також необхідності у постійному вдосконаленні рівня підготовки суддів у галузі прав людини і, зокрема, у галузі права на свободу вираження поглядів,

пам’ятаючи про важливість для людей їх репутації і необхідності забезпечення достатнього рівня її захисту,

знаючи також про поширеність законів про дифамацію, які безпідставно обмежують можливості суспільного обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, і про те, що такі закони підтримуються урядами на підставі необхідності у захисті репутації, а також про часте зловживання цими законами окремими державними посадовими особами,

усвідомлюючи важливість відкритого доступу до інформації, і особливо права на доступ до наявної у органах державної влади інформації, плекання акуратної журналістики та обмеження публікацій, які не відповідають дійсності або заяви з потенційно паплюжуючим змістом;

знаючи про роль засобів масової інформації у задоволенні права суспільства бути поінформованим, в забезпеченні атмосфери для суспільного обговорення питань, які становлять суспільний інтерес та у виконанні ролі „сторожового пса“, який є запорукою прозорості дій уряду,

визнаючи важливість створення засобами масової інформації механізмів самоврегулювання, які були б ефективними і доступними у забезпеченні захисту репутації і безпідставно не обмежували б право на свободу вираження поглядів,

бажаючи сприяти найкращому розумінню важливості пошуку необхідної рівноваги між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю у захисті репутації,

ми [7] рекомендуємо національним, регіональним і міжнародним органам вжити, у відповідних межах їх компетенції, достатніх заходів для забезпечення повсюдного поширення, прийняття і впровадження цих принципів.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

Принцип 1: Свобода вираження думки, поглядів і інформації

а) Кожен має право на безперешкодне висловлення своєї думки.

б) Кожен має право на свободу вираження поглядів, яке включає в себе свободу пошуку, отримання і надання будь-якої інформації і ідей, незалежно від кордонів, як у усній, так і у письмовій чи друкованій формі, у формі мистецтва або у будь-якій інший спосіб за його чи її вибором.

в) Здійснення передбаченого у пункті б) права може, якщо можна довести в цьому необхідність, бути підданим обмеженням за наявності конкретних підстав, передбачених системою міжнародно-правового регулювання, включаючи захист репутації інших.

г) Кожен, хто зазнав обмеження свободи вираження поглядів як у прямий, так і у непрямий спосіб, повинен мати можливість оспорити обгрунтованість такого обмеження як питання конституційного законодавства або законодавства з питань прав людини у незалежному суді чи органі правосуддя.

д) Будь-яке накладення обмеження на право на свободу вираження поглядів повинно бути забезпечено адекватним захистом — що включає право на доступ до незалежного суду чи судового органу, як одного з аспектів верховенства права.

Принцип 1.1 Передбачення законодавством

Будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або на інформацію мусить бути передбачено законодавством. Законодавство повинно бути доступним, однозначним, конкретним і чітким з тим, щоб особа могла, з достатньою впевненістю, завчасно передбачити законність або незаконність певної дії.

Принцип 1.2 Законність захисту репутації

Введення будь-якого обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, яке намагаються виправдати на підставі захисту репутації інших, мусить насправді мати цю мету і виконуватися так, щоб фактично досягти захисту лише легітимного інтересу задля збереження репутації [8] .

Принцип 1.3 Необхідність у демократичному суспільстві

Будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, включаючи захист репутації інших, не може бути виправдано, якщо не доведено переконливо його необхідності у демократичному суспільстві. Зокрема, обмеження є безпідставним якщо:

існують в певних обставинах менш обмежувальні і доступні засоби законного захисту репутації; або

зважаючи на всі обставини, обмеження виявиться невідповідним через те, що користь захисту репутації не набагато переважить шкоду, завдану свободі вираження поглядів.

Принцип 1 створено, спираючись на міжнародні і конституційні гарантії свободи вираження поглядів, які авторитетно і докладно визначені міжнародним і порівняльним правом, а також Сіракузькими принципами, в яких йдеться про положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [9] з питань обмеження і часткового скасування. У переважній більшості актів системи міжнародно-правового регулювання і багатьох національних законодавствах з питань свободи вираження поглядів часто йдеться про триступеневу перевірку законності введення обмеження права на свободу вираження поглядів, про що йдеться у Принципах 1.1 і 1.3, або їх відповідному варіанті.

Принцип 2: Легітимність мети у законодавстві з питань дифамації

а) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо їх справжня мета і результат застосування чітко не зводяться до захисту репутації окремих осіб — або окремих суб’єктів, які мають право подавати позов і відповідати в суді — а не до завдання їм шкоди, до якої входить зменшення поваги до них в їхньому оточенні, перетворення їх на об’єкт суспільного посміховища чи неприязні, або створення умов, за яких їх будуть остерігатись чи уникати.

б) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо вони мають за мету або за результат захист осіб від спричинення шкоди їхній репутації, якої вони не мають чи не заслуговують, або захист репутації інших суб’єктів, ніж ті, що мають право подавати позов і відповідати в суді. Зокрема, запровадження законодавства з питань дифамації є безпідставним, якщо воно переслідує мету або його результатом є:

1. захист посадових осіб від законної критики або викриття їх посадових правопорушень чи корупції;

2. захист „репутації“ таких об’єктів, як державна або релігійна символіка, прапори або національна символіка;

3. захист „репутації“ держави або народу (нації) як таких;

4. надання особам можливості подавати позов від імені померлих осіб; або

5. дозвіл особам подавати позов від імені групи, яка, за своїм статусом, не може цього робити.

в) Закони про дифамацію також не можуть бути справедливими на підставі того, що вони орієнтовані радше на захист інтересів, ніж репутації, де такі інтереси, навіть, якщо вони могли би виправдати обмеження свободи висловлювань, краще захищені спеціальними законами для таких цілей. Особливо закони про дифамацію не можуть бути справедливими на підставі того, що вони забезпечують громадський порядок, національну безпеку або дружні стосунки з іншими державами або урядами.

Єдиною законною метою законів з питань дифамації є захист репутації. Разом з тим, практика багатьох держав світу свідчить про зловживання законами з питань дифамації з метою запобігання відкритому суспільному обговоренню і законної критики правопорушень посадових осіб. У багатьох державах створені такі закони, які стоять на захисті певних об’єктів, включаючи національну або релігійну символіку. Оскільки об’єкт, як такий, не може мати репутацію, мета таких законодавств є незаконною.

Завдана репутації людини шкода в результаті безпідставної критики носить прямий і особистий характер. На відміну від власності, репутація не успадковується, будь-який інтерес в репутації покійної людини, який міг залишитися у родичів після смерті його володаря, фундаментально різниться від живої особи з її власною репутацією. Крім того, правом на судовий захист за дифамацію репутації померлої особи можна легко зловживати задля запобігання вільній та відкритій дискусії щодо історичних подій.

Групи без законного статусу не мають особистої репутації у будь-якому сенсі цього терміну. Закон з питань дифамації є безпідставним, якщо він ставить на меті підтримку репутації подібних груп. У Принципі 2 (б) (5) йдеться як про подання групового позову з питань дифамації від імені всіх членів групи, так і про подання окремих осіб, які стверджують, що їх було піддано дифамації, у непрямій формі, як окремих членів цієї групи. Окремі члени цієї групи можуть подати позов за дифамацію, якщо вони можуть довести, що це стосувалося саме їх і саме вони постраждали.

Деякі держави намагаються знайти підстави для виправдання законів з питань дифамації, особливо кримінального характеру, у тому, що вони, крім репутації, захищають такі державні інтереси, як підтримка громадського порядку чи національної безпеки або дружніх стосунків з іншими державами. Оскільки закон з питань дифамації спеціально не створюється для захисту цих інтересів, він не витримує перевірки на його необхідність, коли йдеться про можливість обмеження права на свободу вираження поглядів, про яке йдеться у Принципі 1.3. Подібні інтереси, якщо вони законні, повинні знайти захист у спеціально призначених для цього законах.

Принцип 3: Дифамація органів влади

Всім органам державної влади, включаючи законодавчим, виконавчим чи судовим, або тим, що пов’язані з виконанням державних функцій, треба повністю заборонити порушувати пов’язані з дифамацією справи.

У низці держав вищі державні суди обмежили можливість органів державної влади, включаючи обраних органів, державних підприємств і навіть політичних партій порушувати пов’язані з дифамацією справи. Цей крок було зроблено в знак визнання надзвичайної важливості для демократії відкритої критики уряду і органів державної влади, обмеженого і суспільного характеру репутації цих органів і широкого набору засобів, які мають у своєму розпорядженні органи державної влади для свого захисту від критики. Застосовуючи цей принцип, необхідно взяти до уваги світову тенденцію поширення такої заборони на все більше коло органів державної влади.

РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО НАКЛЕП (ДИФАМАЦІЮ)

Принцип 4: Кримінальне законодавство про наклеп (дифамацію)

а) Всі кримінальні закони з питань дифамації (наклеп, образа) необхідно скасувати і замінити, якщо необхідно, на відповідне цивільне законодавство з питань дифамації. Державам, у яких ще існує кримінальне законодавство з питань дифамації, необхідно вжити заходів для поступового впровадження цього принципу.

б) Визнаючи що, практично, кримінальне законодавство у багатьох державах є головним засобом вирішення справ, пов’язаних з безпідставними спробами завдати шкоду репутації, необхідно вжити негайних заходів для забезпечення повної відповідності будь-якого чинного, на даний момент, кримінального законодавства з питань дифамації таким умовам:

1. ніхто не може бути засудженим за дифамацію згідно з кримінальним законодавством, якщо сторона, яка стверджує, що вона була піддана дифамації, повністю не доведе наявність всього складу злочину, як вказано нижче;

2. вислови паплюжуючого характеру не визнаються правопорушенням згідно з кримінальним законодавством з питань дифамації доти, доки не буде доведено, що оскаржувані вислови не відповідають дійсності, їх було зроблено зі знанням того, що вони не відповідають дійсності, або їх було зроблено з нехтуванням того, чи вони відповідають дійсності, чи ні, і що їх було зроблено навмисно, аби завдати шкоди стороні, яка стверджує, що була піддана дифамації;

3. органи державної влади, включаючи поліцію і прокуратуру, не повинні брати участі у порушенні кримінальних справ про наклеп або розпочинати переслідування щодо них, незалежно від статусу сторони, яка стверджує, що її було піддано дифамації, навіть якщо він або вона займає вищу державну посаду;

4. засудження до позбавлення волі, умовне засудження до позбавлення волі, тимчасове позбавлення права на вираження думки через будь-який засіб або журналістику, або будь-яку іншу професію, накладення надмірних штрафів та інших жорстких видів кримінального покарання не можуть використовуватись як засоби покарання за порушення законодавства з питань дифамації, незалежно від того, якими б грубими або вульгарними не були ці вислови паплюжуючого характеру.

Криміналізація якоїсь діяльності передбачає наявність чіткого державного інтересу контролювати цей вид діяльності і накладає на неї певне соціальне тавро. Беручи це до уваги, міжнародні суди наголосили на необхідності обмеження застосування урядами правових засобів кримінального законодавства у випадках обмеження основних прав. У багатьох державах захист репутації вважається у першу чергу або виключно приватним інтересом. Досвід свідчить про те, що нема необхідності у криміналізації заяв паплюжуючого характеру як відповідного захисту репутації.

У багатьох державах органи державної влади зловживають кримінальним законодавством з питань дифамації з тим, щоб обмежити критику і поставити перешкоду можливості громадського обговорення. Загроза введення жорстких кримінальних санкцій, особливо, позбавлення волі, дуже стримує свободу вираження поглядів. Подібні санкції явно безпідставні, особливо у світлі відповідності введення некримінальних санкцій у випадку відшкодування шкоди, завданої репутації осіб. Можливість зловживання кримінальним законодавством з питань дифамації, навіть якщо у державах, де воно загалом помірно застосовується, існує завжди. Про незаконність застосування кримінального законодавства з питань дифамації для підтримки громадського порядку або для захисту державного інтересу вже йшлося. З огляду на це, існує необхідність у скасуванні кримінального законодавства з питань дифамації.

Разом з тим, у багатьох державах кримінальне законодавство з питань дифамації залишається головним засобом вирішення справ, пов’язаних з заподіянням невиправданої шкоди репутації. Для зведення практично до мінімуму можливості зловживань і безпідставних обмежень права на свободу вираження поглядів важливо вжити невідкладних заходів для забезпечення відповідності цих законів чотирьом умовам, викладеним у підпункті б). Основний принцип кримінального законодавства, а саме, презумпція невинуватості, вимагає від сторони, яка порушила кримінальну справу, довести весь склад правопорушення. У випадку дифамації складом злочину є невідповідність поширеної інформації дійсності і відповідна ступінь вини. В основу третьої умови покладено часте зловживання державними посадовими особами кримінальним законодавством про наклеп, включаючи можливості використання державних ресурсів у порушенні справ для захисту суто особистої репутації. Четверта умова виходить з того, що санкції повинні бути відповідними і не повинні стримувати свободу вираження поглядів у майбутньому.

РОЗДІЛ 3. ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ ДИФАМАЦІЇ

Принцип 5: Процедура

а) Строк подання позову з питань дифамації не повинен перевищувати одного року від дати публікації, за винятком особливих обставин.

б) Суди повинні забезпечити достатньо розумні строки виконання кожного етапу провадження з питань дифамації з тим, щоб обмежити негативний вплив затримки на свободу вираження поглядів. Разом з тим, ні за яких обставин швидкість провадження у справі не повинна позбавляти відповідача достатньої можливості для здійснення свого захисту.

Надання дозволу на порушення справи з великою затримкою після того, як були поширені вислови як основа для порушення справи, позбавляє можливості сторін у цій справі представити відповідний захист. У будь-якому разі, безпідставно порушені справи стримують свободу вираження поглядів відповідачів, а також знижують здатність позивачів вчасно отримати відповідну компенсацію. Разом з тим законодавством деяких правових систем передбачається безпідставно малий строк для сторін у справах з питань дифамації. Це означає, крім іншого, що відповідачі не мають змоги здійснити належний захист. Ця проблема стає ще більшою — особливо щодо доведення правди — коли відповідачі посилаються на конфіденційні джерела інформації, яку вони не хочуть розголошувати в суді.

Принцип 6: Захист джерел

а) Журналісти та всі інші, хто дістає інформацію від конфіденційних джерел з метою її поширення, переслідуючи суспільні інтереси, мають право не розголошувати конфіденційності своїх джерел. Ні за яких обставин це право не повинно скасовуватись або обмежуватись у контексті справи з питань дифамації.

б) Інтереси всіх, на кого поширюється цей принцип, не повинні зачіпатись тільки через відмову цих осіб розголосити конфіденційне джерело.

Таким чином, було чітко визначено, що гарантія свободи вираження поглядів дає право журналістам і іншим особам, які переслідують суспільні інтереси, відмовлятися розголошувати конфіденційне джерело. У цьому принципі йдеться просто про застосування цього права у контексті законодавства з питань дифамації. У разі відмови розголосити конфіденційне джерело, особа повинна надати в суді докази його існування. Вагомість і належність доказів вирішує суддя.

Принцип 7: Доведення правдивості висловів

а) У всіх випадках, правдивість оскаржуваних висловів звільняє відповідача від будь-якої відповідальності. [10]

б) У випадках, коли вислови зачіпають питання, що становлять суспільний інтерес, [11] позивач мусить довести невідповідність дійсності будь-якого вислову або факту, який вважає дифамаційним.

с) Необхідно переглянути практику безпідставного обмеження можливості відповідачів довести відповідність їх заяв дійсності.

Першу частину цього принципу вже впроваджено у законодавствах з питань дифамації багатьох держав. Основна його ідея полягає у тому, що поширення заяви, яка відповідає дійсності, не повинно переслідуватись в судовому порядку, оскільки не можна захищати репутацію, на яку людина не заслуговує. Як вже зазначалося, ці принципи не обов’язково виключають можливість подання позову з інших питань, таких, як захист приватного життя. У деяких правових системах, наприклад, у законах з питань приватного життя передбачені деякі обмеження на публікацію інформації про колишню судимість.

У частині б) цього принципу міститься відповідь на традиційне правило багатьох правових систем, згідно з яким вислови паплюжуючого характеру мають презумпцію, що вони не відповідають дійсності. При цьому відповідач повинен довести, що ці вислови відповідають дійсності. Проте багато конституційних справ свідчили про те, що це накладає на відповідача невиправданий тягар, принаймні щодо висловів, які становлять суспільний інтерес, оскільки це значно стримує свободу вираження поглядів.

У деяких правових системах безпідставно обмежується можливість відповідачів довести відповідність їх висловів дійсності. Від тих, кому це зробити не вдається, може вимагатись додаткове відшкодування шкоди тільки за те, що вони стверджували, що їх вислови відповідали дійсності, незважаючи на причини, які їм заважають врешті-решт це довести. Це може безпідставно стримувати відповідача надавати докази відповідності своїх заяв дійсності, навіть якщо ці заяви насправді відповідають дійсності, через побоювання про недостатність цих доказів. Так само, будь-які правила, якими забороняється надання у справах з питань дифамації зазвичай прийнятних доказів, безпідставно обмежують можливість відповідача довести, що їх заяви відповідають дійсності. Прикладами цьому можуть бути відмови у дозволі відповідачеві пред’явити докази колишньої судимості позивача або інших історичних фактів.



Принцип 8: Державні посадові особи

Закони з питань дифамації не мають, ні за яких обставин, передбачати особливий захист державних посадових осіб, незалежно від їх посади або статусу. У цьому принципі йдеться про спосіб подання і розгляду скарг, норми визначення щодо того, чи несе відповідальність відповідач, чи ні, та про можливі види покарання.

У багатьох правових системах законодавством з питань дифамації передбачено для державних посадових осіб більший захист, ніж для звичайних громадян. Серед прикладів таких пільг є сприяння з боку державних органів у порушенні справ з питань дифамації, вищі стандарти захисту репутації державних посадових осіб і вищі міри покарання для відповідачів, які вважаються такими, що піддали державних посадових осіб дифамації. У системі міжнародно-правового регулювання вже чітко визначено, що такі державні посадові особи повинні більш, а не менш, толерантно ставитись до критики. Зрозуміло, що особливий захист державних посадових осіб суперечить цьому правилу.

Принцип 9: Достатність підстав для публікації

Навіть якщо було доведено, що вислів про факт, який становить суспільний інтерес не відповідає дійсності, відповідачі повинні мати захист „достатніх підстав для публікації“. Такий захист передбачається, якщо відповідач мав достатні підстави, враховуючи всі обставини, поширювати матеріал у той спосіб і у тій формі, у яких він або вона це зробила.

Для визначення достатності підстав, з огляду на обставини даного випадку, для поширення матеріалу, Суд повинен зважити на важливість свободи вираження поглядів щодо питань, які становлять суспільний інтерес і щодо права населення вчасно отримати інформацію щодо цих питань.

Збільшується кількість правових систем, які визнають „обгрунтованість“ захисту або аналогічного захисту, в основі якого покладена ідея „достатньої ретельності“ або „сумлінності“ — з огляду на жорсткий характер традиційного правила у деякій правових системах, згідно з яким відповідачі несуть відповідальність, незалежно від того, чи вони поширюють вислови, які не відповідають дійсності або заяви, відповідність яких дійсності не можна довести. Таке традиційне правило особливо несправедливе до засобів масової інформації, обов’язок яких полягає у тому, щоб задовольнити право людей бути поінформованими і часто не можуть зволікати з публікацією або трансляцією матеріалу доти, доки їм не буде достеменно відомо, що кожен факт, про який йдеться у матеріалі, відповідає дійсності. Навіть найкращі журналісти роблять сумлінні помилки, і залишати їх незахищеними перед покаранням за кожну заяву, яка не відповідає дійсності, означало б відбивати суспільний інтерес до отримання вчасно інформації. Більш прийнятною рівновагою між правом на свободу вираження поглядів і репутацією є захист тих, чиї дії були обгрунтованими, дозволяючи, при цьому, позивачам подати в суд на тих, чиї дії були необгрунтованими. Для засобів масової інформації дії в межах загально прийнятих професійних норм за звичаєм повинні витримувати випробування на обгрунтованість.

Принцип 10: Вираження думки

а) Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, згідно з законом з питань дифамації, за вираження своєї думки.

б) Думка визначається як вислів, у якому або:

1. не міститься твердження фактів, що можна довести як такі, що не відповідають дійсності; або яку

2. ніяк не можна тлумачити як таку, в якій йдеться про реальні факти, зважуючи на всі обставини, включаючи використану мову (такі, як риторика, гіпербола, сатира або жарт).

Чітка норма, яку необхідно застосовувати у справах з питань дифамації, які стосуються свободи вираження думки — або оціночних суджень — ще знаходиться в стані розвитку. Разом з тим, судова практика доводить, що вираження думок заслуговує на високий рівень захисту. У деяких правових системах вираженню думок надається повний захист, виходячи з того, що абсолютне право полягає у тому, щоб мати свою точку зору. Висока ступінь суб’єктивності у визначенні „обгрунтованості“ думки також говорить на користь забезпечення повного захисту.

Деякі вислови можуть зовні бути схожі на те, що в них йдеться про реальні факти. Проте завдяки їх мові або контексту було б безпідставно розуміти їх як такі. Чіткими прикладами є такі засоби риторики, як гіпербола, сатира та жарт. Відтак, існує необхідність у визначенні думок для законів з питань дифамації у такий спосіб, щоб можна було чітко побачити, що діє справжнє, а не поверхове значення.

Принцип 11: Випадки звільнення від відповідальності

а) Законодавство з питань дифамації не повинно ніколи передбачати відповідальності за певні вислови. До них можна, як мінімум, віднести:

1. будь-який вислів, зроблений під час засідань органів законодавчої влади, включаючи заяви, зроблені обраними членами під час відкритого обговорення і засідання комітетів, та свідками, які повинні давати свідчення перед законодавчими комітетами;

2. будь-яку заяву, зроблену під час засідань місцевих органів влади, членами цих органів влади;

3. будь-яку заяву, зроблену під час судового провадження (включаючи проміжний і досудовий етапи) від будь-кого, хто безпосередньо бере участь у цьому провадженні (включаючи суддів, сторони, свідків, адвокатів і присяжних), якщо ця заява, будь-яким чином, стосується цього провадження;

4. будь-яку заяву, зроблену під час засідання органу, що має офіційне повноваження проводити розслідування або дізнання у питаннях, пов’язаних із порушенням прав людини, включаючи комісію, яка займається встановленням істини;

5. будь-який документ, розпорядження щодо опублікування якого було видано органом законодавчої влади;

6. неупереджений і точний виклад матеріалу, про який йдеться у згаданих вище пунктах (1-5);

7. неупереджений і точний виклад матеріалу, офіційний статус якого дає підстави для його поширення. Це такий матеріал, як офіційна документація державного органу дізнання, іноземного суду або законодавчого органу або міжнародної організації.

б) Певні заяви не повинні тягти за собою відповідальності, окрім тих, які були доведені як такі, що були зроблені зі злим умислом, через відчуття неприязні або в результаті недоброзичливого ставлення. Ці заяви можуть бути також зроблені під час здійснення юридичного, морального або соціального обов’язку або права.

Існує загальна думка про те, що у деяких випадках у суспільних інтересах люди повинні мати можливість вільно виражати свою думку, не побоюючись або не турбуючись за те, що за їх заяви їх може бути притягнуто до відповідальності. Зазвичай заяви, про які йдеться у пункті а) 1-5 цього принципу, не тягнуть за собою відповідальності у законах з питань дифамації. Дуже важливо також, щоб газети і інші засоби масової інформації мали можливість передавати населенню неупереджені і правдиві репотражі про такі вислови та документи, а також інший офіційний матеріал, навіть якщо оригінальні автори не забезпечені захистом.

В інших випадках, оголошення певних заяв — що є обов’язком їх авторів, або оголошуючи які автори переслідують певні інтереси — здійснюється під захистом, крім випадків, коли їх оголошують зі злим умислом.

У світі існує тенденція до розширеного тлумачення меж цього захисту, з огляду на надзвичайну важливість свободи вираження поглядів у цих випадках.

Принцип 12: Межі відповідальності

а) Ніхто не повинен нести відповідальності, відповідно до законів з питань дифамації, за вислови, автором, редактором або видавцем яких він або вона не був або, якщо він або вона не знали та не мали підстав думати, що те, що вони вчинили, сприяло поширенню дифамації.

б) Органи, єдина функція яких щодо певної заяви зводиться до забезпечення технічного доступу до Інтернету, до передачі даних через Інтернет або до зберігання всіх або частини веб-сторінки, не несуть ніякої відповідальності за подібні вислови, окрім, за певних обставин, випадків, коли відомо, що ці органи прийняли відповідний документ. Разом з тим ці органи повинні будуть вжити певних заходів проти подальшої публікації цієї заяви, згідно з накладеними тимчасовими або постійними заборонами, виконуючи при цьому умови Принципу 16 або 17.

У поширенні дифамації може брати участь велика кількість людей. Особи, які не брали участі у процесі створення або публікації цього вислову, і які не мають підстави думати, що він є дифамацією, такі, як розповсюджувачі та представники засобів масової інформації або їх продавці, не повинні нести за такий вислів ніякої відповідальності.

Органи, про які йдеться у частині б) цього принципу, зокрема ті, хто надають послуги Інтернет (ISP) відрізняються від тих, хто визначаються у певних законах з питань дифамації як видавці, цілою низкою аспектів. Це відсутність прямого відношення цих органів до таких висловів, поширенню яких вони сприяють, і тому не можна очікувати від них захисту або відстоювання відповідності дійсності цих висловів, у разі настання небезпеки несення ними за це відповідальності. Якщо вони несуть таку ж відповідальність, як і видавці, вони швидше за все виведуть цей вислів з Інтернету, як тільки хтось подаватиме щодо нього оскарження або загрожуватиме порушенням щодо нього судової справи, незалежно від законності підстав або характеру подібного оскарження. У деяких державах постачальників послуг Інтернету було звільнено від відповідальності за дифамацію з тим, щоб позбавити впливових фізичних та/або юридичних осіб можливості здійснювати справжню цензуру Інтернету за допомогою тільки згаданих вище засобів оскарження.

РОЗДІЛ 4. ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ

Нотатка щодо відновлення прав

Невідповідність правових засобів відновлення прав може значно обмежити вільний потік інформації та ідей. Через це вже сьогодні чітко визначено, що правові засоби відновлення прав або санкції, як норми, повинні пройти випробування на можливість їх обмеження свободи вираження поглядів.

Принцип 13: Роль захисту порушених прав

а) Щодо висловів, які, виходячи зі згаданих вище принципів, не вважаються дифамацією, не повинно вживатись ніяких зобов’язуючих або примусових правових засобів відновлення прав.

б) Основна мета відновлення прав від дифамації повинна полягати у забезпеченні компенсації за завдану репутації позивача шкоду, а не у покаранні тих, хто відповідає за поширення дифамації.

в) Застосовуючи відновлення прав, не треба забувати про інші механізми, включаючи добровільні системи або системи саморегулювання — які використовуються для зменшення ступеня шкоди, завданої дифамацією репутації позивача. Необхідно також звертати увагу на наявність спроб позивача скористатись цими механізмами для зменшення ступеня шкоди, завданої його або її репутації.

Ніхто не повинен бути зобов’язаний законом нести відповідальність, окрім випадків, коли дані особи визнані такими, що несуть відповідальність за публікацію дифамації, згідно з вказаними вище принципами. Разом з тим, це не означає, що газети або інші засоби масової інформації не повинні вживати заходів, наприклад на добровільній основі чи на основі системи самоврегулювання, на підставі твердження про те, що вислови даних осіб завдали шкоди репутації.

Свобода вираження поглядів вимагає, щоб правові засоби захисту від дифамації, в усіх, крім виняткових, випадках, були спрямовані тільки на компенсацію прямої шкоди, завданої репутації особи чи осіб, які були піддані дифамації. Застосування правових засобів захисту від дифамації в будь-яких інших цілях спричиняється до неприйнятного стримування свободи вираження поглядів, а це, у свою чергу, ніяк не може бути сумісним з необхідністю у цьому у демократичному суспільстві.

Згідно з загальним принципом права, позивачі у цивільних справах зобов’язані зменшити ступінь шкоди. Стосовно законів з питань дифамації це означає, що позивач повинен скористатись будь-яким іншим механізмом, про які йдеться у частині в) цього принципу, який може компенсувати або зменшити ступінь шкоди, завдану його чи її репутації.

Принцип 14: Нематеріальні правові засоби захисту

Суди повинні віддавати перевагу наявним нематеріальним правовим засобам компенсації будь-якої шкоди репутації, завданої дифамацією.

Випробування на можливість обмеження свободи вираження поглядів для з’ясування „необхідності“ у такому обмеженні заважає введенню певних обмежень з менш стримуючими, але все ж з ефективними альтернативними діями. Нематеріальні правові засоби захисту часто менше впливають на вільний потік інформації і ідей, ніж їх матеріальні аналоги і можуть, разом з тим, стати ефективним засобом компенсації за будь-яку шкоду, завдану репутації особи. Виходячи з цього, подібним правовим засобам захисту треба віддавати перевагу.

У різних правових системах впроваджуватимуться різні правові засоби захисту з менш стримуючою дією, ніж у матеріальних правових засобах. До цих правових засобів можуть бути включені оголошення пробачення, поправки та/або відповіді, або публікація судового рішення, яким визнаються дані заяви як дифамація.

Принцип 15: Присудження матеріальної компенсації

а) Матеріальна компенсація повинна присуджуватись тільки у випадках, коли нематеріальні правові засоби виявляються недостатніми для компенсації шкоди репутації, завданої дифамацією.

б) Оцінюючи кількісну сторону матеріальної компенсації, необхідно зважити, крім іншого, на потенційно стримуючу дію подібної компенсації на свободу вираження поглядів. Матеріальна компенсація завжди повинна відповідати завданій шкоді; вона повинна брати до уваги можливість застосування будь-якого іншого правового засобу нематеріальної компенсації і присудження певного рівня компенсації за інші правопорушення цивільного характеру.

в) Компенсація за реальні фінансові збитки, або матеріальну шкоду, спричинену дифамацією, повинна присуджуватись тільки у випадках точного встановлення обсягу цих збитків.

г) У випадках компенсації нематеріальної шкоди, завданої репутації, тобто, тієї шкоди, обсяг якої не можна визначити у грошовому відношенні, необхідно встановити найвищу межу рівня такої компенсації. Такий найвищий рівень компенсації повинен застосовуватись тільки у найбільш серйозних справах.

д) Присудження матеріальної компенсації, які не стосуються компенсації за завдану репутації шкоду, необхідно здійснювати тільки у дуже виняткових випадках, коли позивач довів, що відповідачеві було попередньо відомо про невідповідність його висловів дійсності і, що він навмисно намагався завдати позивачеві шкоду.

Принцип 16: Накладення тимчасової заборони

а) Під час здійснення провадження у справі з питань дифамації не можна ніколи накладати заборону, як запобіжний засіб, до опублікування вислову.

б) Не можна накладати тимчасової заборони до повного завершення судового розгляду по суті справи з метою заборони подальшого опублікування, за винятком, коли це відбулося згідно з судовою постановою і у дуже виняткових випадках, у разі задоволення таких умов:

1. позивач може довести, що він або вона зазнає непоправної шкоди, яку не можна компенсувати іншими правовими засобами, у разі подальшого опублікування вислову;

2. позивач може продемонструвати високу ймовірність виграти справу, а також довести, що:

вислів безсумнівно був дифамацією; та

будь-які інші потенційні правові засоби захисту проти його позову будуть явно необгрунтованими.

Накладення тимчасової заборони є крайнім засобом обмеження свободи вираження поглядів. Якщо заборона накладається до опублікування, то така заборона є запобіжним засобом стримування, який повністю забороняється певними міжнародно-правовими актами з питань прав людини. Накладення заборони навіть після першого опублікування повинно здійснюватись у дуже рідких випадках і тільки у тих випадках, коли цього повністю вимагають обставини. Зокрема, коли відповідач пред’являє будь-який доказ на користь захисту, то цього зазвичай буває достатньо для доведення того, що захист не є небезпідставний, і, відповідно, для скасовування клопотання про накладення заборони.

Принцип 17: Накладення постійної заборони.

Постійна заборона повинна накладатись тільки у формі судової постанови і після повного завершення справедливого судового розгляду по суті справи. Постійна заборона повинна накладатись тільки щодо конкретних висловів, які були визнані дифамацією і щодо конкретних людей, які визнані такими, що несуть відповідальність за опублікування цих заяв. Тільки відповідач вирішує, як запобігти подальшого опублікування, наприклад, шляхом вилучення цих заяв з книги.

Принцип 18: Витрати

Присуджуючи компенсацію витрат як позивачам, так і відповідачам, суди повинні приділити особливу увагу потенційному впливу цієї компенсації на свободу вираження поглядів.

У багатьох правових системах судові справи з питань дифамації все більш ускладнюються і дорожчають, з точки зору можливості їх захисту. У деяких випадках присуджена компенсація витрат відповідачам, які виграли справу, покриває тільки невелику частину реальних витрат для оплати правової допомоги захисника. Це може значно стримати майбутню публікацію інформації, яка становить суспільний інтерес.

Принцип 19: Зловживання позивачів

Відповідачі повинні бути забезпечені ефективними засобами захисту у випадках, коли позивач порушує явно необгрунтовану справу з метою стримування свободи вираження поглядів, а не з метою захисту своєї репутації.

У деяких випадках впливові, у політичному відношенні, фізичні і юридичні особи порушували справи з питань дифамації, навіть якщо у них не було ніяких перспектив їх виграти з тим, щоб запобігти критиці своїх дій з боку засобів масової інформації. Відповідачі повинні мати у своєму розпорядженні деякі правові засоби захисту від подібних заходів.

Для кожної судової системи існує свій вид правового захисту, але можливі варіанти включають право порушити справу з питань зловживань цивільним процесом та/або процедурним механізмом вилучення позовів на початковому етапі провадження, окрім випадку, коли позивач може довести ймовірність виграти справу.

ДОДАТОК А

Учасники міжнародної науково-практичної конференції з питань свободи вираження поглядів

Лондон, 29 лютого — 1 березня 2000 року

Дані експерти брали участь у науково-практичній конференції, на якій були прийняті ці принципи. Експерти брали участь відповідно до свого офіційного статусу, а організації і філії були представлені тільки з міркувань їх ідентифікації.

Весна Алабурич , член Хорватської колегії адвокатів з питань законодавства про засоби масової інформації, Загреб, Хорватія;

Кевін Бойл , член виконавчого комітету, кампанія „Стаття 19“, професор права, директор Центру прав людини, Ессекський університет, Колчестер, Сполучене Королівство;

Аурелі Брегу , член французької колегії адвокатів з питань законодавства про засоби масової інформації, Париж, Франція;

Парам Кумарамсвамі , член міжнародної ради кампанії „Стаття 19“, спеціальний доповідач у Комісії ООН з прав людини з питань незалежності суддів і адвокатів, Куала-Лумпур, Малайзія;

Хелен Дарбішир , менеджер програм „Законодавство про засоби масової інформації“, „Система конституційного права, політики і засобів масової інформації“, Інститут відкритого суспільства, Будапешт, Угорщина;

Тунде Багбханлу , баристер, директор відділу юридичних послуг, „Мідія райтс адженда“, Лагос, Нігерія;

Венді Харріс , адвокат з конституційних питань і питань дифамації, член Вікторіанської колегії адвокатів, Мельбурн, Австралія;

Фіона Харрісон , голова програми „Європа“ кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Пол Хоффман , член міжнародної ради кампанії „Стаття 19“, ад’юнкт- професор права з питань дифамації і свободи вираження поглядів, Лойольська школа права, Лос Анжелес, Сполучені Штати Америки;

Ульрих Карпен , професор конституційного і адміністративного права, Гамбургський університет, Німеччина;

Джильберт Маркус , адвокат Верховного суду Південної Африки, Йоханесбург, Південна Африка;

Марі МакГонагл , викладач права, юридичний факультет, Ірландський національний університет, Гелвей, Ірландія;

Тобі Мендель , голова програми „Право“ кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Ендрю Паддефатт , виконавчий директор кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Еван Рут , радник з юридичних питань кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Малкольм Смарт , член міжнародної ради кампанії „Стаття 19“, директор програми, „Хьюман райтс вотч“, Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки;

Віллем ван Манем , адвокат, Амстердам, Нідерланди;

Стайнгрім Волланд , адвокат і радник „Норвіджен Прес Органайзейшнз“, Осло, Норвегія.

 

Переклад ППЗО IREX ПроМедіа
•  „ARTICLE XIX“ висловлює вдячність ЮНЕСКО за надання фінансової підтримки розробці та опублікуванню цих принципів. Позиція, зайнята у цьому документі з питань дифамації не обов’язково може співпадати з точкою зору ЮНЕСКО.
•   Ніщо у даних принципах не свідчить про те, що держави не повинні забезпечувати більшого захисту свободи вираження поглядів, ніж ними визначено.
•   Сюди входять офіційні резолюції з проблем законодавства з питань дифамації і свободи вираження поглядів „Отської платформи дій з проблем реформування законодавства з питань засобів масової інформації“, прийняті учасниками науково-практичної конференції з проблем реформування законодавства з питань засобів масової інформації, яка проходила в Оті, Нігерія, з 16 по 19 березня 1999 року, та Декларація принципів свободи вираження поглядів і дифамації, прийнятих учасниками міжнародного колоквіуму з проблем законодавства з питань свободи вираження поглядів і дифамації, який проходив з 15 по 17 вересня 1999 року в Коломбо, Шрі-Ланка.
•   Список учасників цієї науково-практичної конференції подається у Додатку А.
•   Згідно з цілями даних Принципів, законодавства, у яких, принаймні, з першого погляду, робиться спроба знайти таку рівновагу визначатимуться як законодавства з питань дифамації, виходячи з того, що у різних державах ці законодавства називаються по-іншому, включаючи законодавства з питань зневаги, пасквілів, наклепів і образ (desacato) .
•  Тексти, набрані курсивом, є коментарями до принципів.
•   „Ми“ у даному випадку включає в себе учасників Лондонської науково-практичної конференції, про яку йдеться у виносці 3, загальний консенсус думок між набагато більш чисельними групами осіб, які брали участь у розробці цих принципів, а також зростаючий список осіб і організацій, які під ними поставили свій офіційний підпис.
•   Див. Принцип 2.
•   Цими принципами визнається надійність застосування Сіракузьких принципів, прийнятих у травні 1984 року під час засідання групи експертів, організованого Міжнародною комісією юристів, Міжнародною асоціацією кримінального права, Американською асоціацією при Міжнародній комісії юристів, Інститутом з прав людини ім. Ербана Моргана і Міжнародним інститутом вищих студій в галузі кримінології.
•   Див. також Принцип 9 про достатність підстав для публікації.
•   У даних принципах термін „питання, які становлять суспільний інтерес“ передбачає поняття з широким значенням, яке включає в себе всі питання, які стосуються законного суспільного інтересу. Цей термін включає в себе, але не обмежується, трьома гілками влади — і, зокрема, питаннями, які стосуються державних діячів і державних посадових осіб — політикою, станом громадського здоров’я, безпекою, правоохоронними органами, здійсненням правосуддя, споживчими і соціальними інтересами, навколишнім середовищем, економічними питаннями, здійсненням державних повноважень, мистецтвом і культурою. Проте цей термін не стосується питань суто приватного характеру, коли члени суспільства виявляють інтерес до непристойного або почуттів.

Комітету Міністрів країнам-членам стосовно європейської політики доступу до архівів

(прийнятий Комітетом Міністрів 13 липня 2000 року на 717 зустрічі членів Комітету
Міністрів Ради Європи)

Комітет Міністрів у відповідності до термінів статті 15.b Статуту Ради Європи,

Зважаючи на те, що метою Ради Європи є встановлення більш тісного союзу між її членами і що цей намір може бути досягнуто спільними діями в галузі культури;

Беручи до уваги Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, в особливості статті 8 і 10, і Конвенцію про захист осіб стосовно автоматичної обробки персональних даних. (ETS № 108);

Беручи до уваги Рекомендацію Комітету Міністрів країнам-членам (81) 19 стосовно доступу до інформації, що перебуває у володінні державної влади і Рекомендацію Комітету Міністрів країнам-членам (91) 10 стосовно передачі персональних даних, що перебувають у володінні державних органів, третім особам;

Зважаючи на те, що архіви визнаються невід’ємним і незамінним елементом культури;

Зважаючи на те, що вони гарантують тяглість людської пам’яті;

Враховуючи підвищення інтересу суспільства до історії, інституційні реформи, які нині проходять в нових демократіях і виключний рівень змін, які мають місце в створенні документів;

Зважаючи на те, що країни ще не стали повністю демократичними аж до того, щоб кожний з жителів мав можливість дізнатися об’єктивно про елементи своєї історії;

Враховуючи складність проблем, що пов’язані з доступом до архівів як на національному, так і на міжнаціональному рівні, зумовлених конституційними і юридичними рамками, конфліктуючими вимогами прозорості і секретності, захистом права на приватність і необхідністю доступу до історичної інформації, кожне з яких по-різному сприймається суспільною думкою в кожній країні;

Знаючи бажання істориків досліджувати і громадянського суспільства краще розуміти складність історичного процесу, взагалі, і двадцятого століття, зокрема;

Усвідомлюючи, що краще розуміння недавньої європейської історії може сприяти запобіганню конфліктів;

Зважаючи на те, що з огляду на складність публікацій, пов’язаних з відкритістю архівів, необхідне прийняття європейської політики стосовно доступу до архівів, яке повинно базуватися на спільних принципах, сумісних з демократичними цінностями,

Рекомендує всім урядам країн-членів вжити всі необхідні заходи і кроки для того, щоб:

i. Прийняти законодавство про доступ до архівів, натхненне принципами, окресленими в цій рекомендації чи привести чинне законодавство у відповідність з цими принципами;

ii. Поширити цю рекомендацію настільки широко, наскільки можливо, для всіх органи і для всіх осіб, яких це стосується.

ДОДАТОК ДО РЕКОМЕНДАЦІЇ
№ R (2000) 13

Визначення

1. В цілях цієї рекомендації:

a. Слово „архіви“ має наступне значення:

i. Коли воно написане через маленьку літеру „а“: сукупність документів незалежно від дати, форми чи носіїв, вироблені чи набуті будь-якою фізичною чи юридичною особою протягом часу їхньої діяльності і переданих до Архівів для постійного зберігання; якщо інше не вказано, ця рекомендація стосується „державних архівів“, тобто тих, які створені офіційними органами влади;

ii. Коли воно написане через велику літеру „А“: державні установи, на які покладено обов’язки по зберіганню архівів;

b. Слово „доступ“ має наступні значення:

i. Функція, приналежна Архівам, що полягає в наданні сховищ, які перебувають під їхньою опікою, в розпорядження користувачів;

ii. Виконання цієї функції;

c. „доступ до архівів“ значить можливість звертатися до архівних документів у відповідності до національного права. Ця точка зору на доступ не охоплює використання документів, що веде до створення вторинних матеріалів, які будуть суб’єктами особливих угод

d. „користувач“ означає особу, яка звертається до архівів, за виключенням персоналу, який працює з архівами;

e. „захищені персональні дані“ означає будь-яку інформацію, пов’язану з визначенням чи можливістю визначення особи (суб’єкта даних), яка у відповідності до законів, текстів підзаконних актів чи рішення суду не може бути суб’єктом повідомлення громадськості без ризику заподіяти шкоду інтересам цієї особи.

Тексти законодавчих і підзаконних актів

2. В європейських країнах відповідальність за викладення загальних принципів, які керують доступом до архівів, покладено на законодавство і саме тому повинно регулюватися законами парламенту. Практичне врегулювання буде розподілятися між законами і постановами, у відповідності до права кожної країни.

3. Закони і постанови, що стосуються доступу до державних архівів, повинні бути скоординованими і приведеними в гармонію з законами, що стосуються споріднених сфер, в особливості з тими, які стосуються доступу до інформації, що перебуває у володінні державних органів влади і тими, які стосуються захисту даних.

4. Критерії доступу до публічних архівів, визначені в законі, повинні застосовуватися до всіх архівів цілком на всій національній території, незалежно від Архівів, відповідальних за їхнє збереження.

Заходи, спрямовані на доступ до публічних архівів

5. Доступ до публічних архівів є правом. В політичній системі, яка поважає демократичні цінності, це право повинно надаватися всім користувачам, незалежно від їхньої національності, статусу чи функції.

6. Доступ до архівів є частиною функцій служб ’державних архівів, за яку, як таку, плата не повинна вноситися.

7. Законодавство повинно забезпечувати:

a. чи то відкриття державних архівів без особливих обмежень,

b. чи загальний період закриття.

7.1. Виключення з цього загального правила, необхідні в демократичному суспільстві, можуть, якщо настають вказані випадки, бути передбаченими для того, щоб гарантувати захист:

a. важливих суспільних інтересів, що вимагають захисту (таких, як національна оборона, зовнішня політика і громадський порядок);

b. приватних осіб від поширення інформації, що стосується їхнього особистого життя;

7.2. Всі виключення з загального періоду закриття, пов’язані зі зменшенням чи продовженням цього періоду, повинні мати юридичну основу. Відповідальність за будь-яке закриття чи розголошення лежить на агентстві, яке створило документи чи на адміністрації, яка здійснює нагляд за ним, якщо тільки національне законодавство не покладає цю відповідальність на окремий Архів. Будь-яке закриття понад звичайний термін повинно здійснюватися на наперед визначений період, в кінці якого дані повинні бути відкритими для запитів.

8. Допомога з пошуку повинна охоплювати весь об’єм архівів і робити посилання та повинна піднімати справи, ті, які могли бути прихованими від опису. Навіть коли допомога з пошуку виявляє існування закритих документів і поки вони самі не містять інформації, яку захищає сила законодавства, вони повинні бути легко доступними, так, щоб користувачі могли попросити спеціальний дозвіл для доступу.

9. Відповідні норми повинні дозволяти можливість звернення за спеціальним дозволом компетентних органів влади для доступу до документів, які відкрито не доступні. Спеціальний дозвіл для доступу повинен надаватися згідно однакових умов усім користувачам, які його попросять.

10. Якщо архіви, щодо яких надходить запит не є відкрито доступними з причин передбачених ст.7.1, може бути надано спеціальний дозвіл для доступу до витягів документів чи з частковими вилученнями. Користувач повинен бути повідомленим про те, що може бути надано лише частковий доступ.

11. Будь-яка відмова в доступі чи в спеціальному дозволі на доступ повинна повідомлятися в письмовій формі і особа, яка подавала запит повинна мати можливість подати апеляцію проти негативного рішення і в останню чергу звернутися до суду.

Доступ до приватних архівів

12. Там де це можливо, mutatis mutandis, варто робити спроби внести ті ж умови доступу до приватних архівів, що передбачені і для державних архівів.

Переклад Харківської правозахисної групи

Комітету Міністрів країнам-членам стосовно права журналістів не розголошувати їхні джерела інформації

(прийнятий Комітетом Міністрів 8 березня
2000 року на 701^й зустрічі міністрів-депутатів)

Комітет Міністрів у відповідності до термінів статті 15.b Статуту Ради Європи,

Зважаючи на те, що ціллю Ради Європи є досягнення міцнішого союзу між її членами з метою охорони і здійснення ідеалів і принципів, які є їхнім спільним спадком;

Нагадуючи зобов’язання-країн членів щодо фундаментального права на свободу вираження поглядів, як гарантується статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод;

Знову підтверджуючи, що право на свободу вираження поглядів і інформацію становить одну з невід’ємних основ демократичного суспільства і є однією з основних умов його поступу і розвитку кожної особи, як виражено в Декларації про свободу вираження поглядів і інформацію, прийняту в 1982 році;

Знову підтверджуючи потребу демократичних суспільств в забезпеченні відповідних засобів сприяння розвитку вільних, незалежних і плюралістичних засобів масової інформації;

Визнаючи, що вільний і безперешкодний прояв журналістики охороняється правом на свободу вираження поглядів і є фундаментальною передумовою права суспільства бути інформованим про справи, які мають суспільний інтерес;

Будучи переконаними, що захист журналістських джерел інформації складає основну умову журналістської праці і свободи, так само як і свободи ЗМІ;

Нагадуючи, що багато журналістів виразили в професійних кодексах поведінки свій обов’язок не розголошувати їхні джерела інформації у випадку, якщо вони отримали інформацію конфіденційно;

Нагадуючи, що захист журналістів і їхніх джерел було встановлено в правових системах деяких країн-членів;

Нагадуючи також, що здійснення журналістами свого права не розголошувати свої джерела інформації пов’язане з обов’язками і відповідальністю, як виражено в статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод;

Усвідомлюючи Резолюцію Європейського парламенту „Про конфіденційність журналістських джерел і право цивільних службовців розголошувати інформацію“, прийняту 1994 року;

Усвідомлюючи Резолюцію №.2 Про журналістські свободи і права людини 4 Європейської конференції міністрів „Про політику щодо засобів масової інформації“, що пройшла в Празі в грудні 1994 року, і нагадуючи Рекомендацію № R (96) 4 „Про захист журналістів в конфліктах і напружених ситуаціях“,

Рекомендує урядам країн-членів:

1. впровадити у своє внутрішнє право і практику принципи, що додаються до цієї рекомендації,

2. широко поширювати цю рекомендацію і принципи, що до неї додаються, супроводжуючи відповідним перекладом, і

3. донести їх особливо до державних органів влади, органів поліції і судочинства так само, як зробити їх доступними журналістам, ЗМІ і їхнім професійним організаціям.

ДОДАТОК ДО РЕКОМЕНДАЦІЇ
№ R (2000) 7

Принципи, що стосуються права журналістів не розголошувати джерела своєї інформації

Визначення

Для цілей цієї Рекомендації:

a. термін „журналіст“ означає будь-яку фізичну чи юридичну особу, яка регулярно чи професійно займається збиранням і поширенням інформації громадськості через будь-які засоби масової комунікації;

b. термін „інформація“ означає будь-яке повідомлення фактів, думка чи ідея в формі тексту, звуку і/чи зображення;

c. термін „джерело“ означає будь-яку особу, яка забезпечує інформацією журналістів;

d. термін „інформація, яка визначає джерело“ означає, наскільки це імовірно, привести до визначення джерела:

i. ім’я і персональні дані, такі як голос чи зображення джерела,

ii. фактичні обставини набуття інформації журналістом від джерела,

iii. неопублікований зміст інформації, наданий джерелом журналісту, і

iv. персональні дані журналістів і їхніх службовців, пов’язані з їхньою професійною діяльністю.

Принцип 1. Право журналістів на нерозголошення

Внутрішнє право і практика в країнах-членах повинні забезпечувати точний і ясний захист права журналістів не розкривати інформацію, що визначає джерело, у відповідності до статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (нижче — Конвенція) і принципи, встановлені тут, які розглядаються як мінімальні стандарти для поваги цього права.

Принцип 2. Право інших осіб на нерозголошення

Інші особи, які завдяки своїм професійним зв’язкам з журналістами набули знання інформації, що визначає джерело, завдяки збору, процесу видавництва чи поширенню цієї інформації, повинні бути однаково захищеними згідно принципів, встановлених тут.

Принцип 3. Обмеження права на нерозголошення

a. Право журналістів на нерозголошення інформації, що визначає джерело, не повинне підлягати іншим обмеженням, крім тих які згадуються в параграфі 2 статті 10 Конвенції. У визначенні того, чи наявний законний інтерес в розголошенні, що підпадає під коло випадків, передбачених параграфом 2 статті 10 Конвенції, переважає суспільний інтерес в нерозголошенні інформації, що визначає джерело, компетентні органи влади країн-членів повинні приділити особливу увагу важливості права на нерозголошення і значну перевагу, яка надається йому в прецедентному праві Європейського суду з прав людини і можуть тільки призначити розголошення, якщо, за умов параграфу b, вимога суспільного інтересу є первинною і якщо обставини досить суттєві і мають важливий характер.

b. Розголошення інформації, що визначає джерело, не повинно вважатися необхідним, якщо не може бути переконливо встановлено, що:

i. Розумні альтернативні заходи розголошенню не існують чи були вичерпані особами чи органами влади, які добиваються розголошення, і

ii. Законний інтерес в розголошенні ясно переважає суспільний інтерес в нерозголошенні, пам’ятаючи, що:

— переважання вимоги необхідності розголошення доведено,

— обставини досить суттєві і мають важливий характер,

— необхідність розголошення визначається тиском соціальної необхідності, і

— країни-члени задовольняють звичайну межу розуміння в цій потребі, але ця межа йде рука об руку з наглядом Європейського суду з прав людини.

c. Вищевикладені вимоги повинні застосовуватися на всіх стадіях будь-якої процесуальної дії, де право на нерозголошення може бути викликане.

Принцип 4. Альтернативні докази журналістських джерел

В судовому позові проти журналістів на підставі нібито посягання на честь чи репутацію особи, органи влади з метою встановлення істини чи, в інакшому випадку голослівності твердження, повинні приймати до уваги всі докази, які доступні для них згідно національного процесуального права і не можуть вимагати для цієї мети розголошення інформації, що визначає джерело інформації.

(Умови, що стосуються розголошення)

a. Клопотання чи вимога щодо ініціювання будь-яких дій компетентними органами влади, спрямованих на розголошення інформації, що визначає джерело, повинне бути внесене лише особами чи державними органами, які мають прямий законний інтерес в розголошенні.

b. Журналісти повинні бути поінформованими компетентними органами влади про їхнє право не розголошувати інформацію, що визначає джерело, так само як і про обмеження цього права, у випадку якщо розголошення вимагається.

c. Санкції проти журналістів за нерозголошення інформації, що визначає джерело, повинні накладатися тільки судовими органами влади під час судового розгляду, який дозволяє слухання журналістів, що мають до цього відношення, у відповідності із статтею 6 Конвенції.

d. Журналісти повинні мати право перегляду іншим судовим органом накладеної санкції за нерозголошення їхньої інформації, що визначає джерело.

e. Якщо журналісти відповідають на вимогу чи наказ про розголошення інформації, що визначає джерело, компетентні органи влади повинні передбачити проведення заходів, що обмежують ступінь розголошення, наприклад усунення громадськості від розголошення, у відповідності до статті 6 Конвенції, в тих випадках де це необхідно,

і самі поважати конфіденційність такого розголошення.

Принцип 5. Прослуховування комунікацій, спостереження, обшук і виїмка

a. Наступні заходи не повинні застосовуватися, якщо їхньою метою є обійти право журналістів, в термінах цих принципів, не розкривати інформацію, що визначає джерело:

i. Ордери на прослуховування чи дії стосовно зв’язку чи листування журналістів чи їхніх службовців,

ii. Ордери на спостереження чи дії стосовно журналістів, їхніх контактів чи їхніх службовців, чи

iii. Ордери на обшук чи виїмку чи дії стосовно приватних чи підприємницьких приміщень, майна чи листування журналістів чи їхніх службовців, чи персональних даних, що стосуються їхньої професійної діяльності.

b. В тих випадках коли, інформація, що визначає джерело, була отримана належним чином поліцією чи судовими органами влади будь-якою з вищевказаних дій, хоча це може і не бути метою цих дій, повинно бути вжито заходи, щоб запобігти подальшому використанню цієї інформації, як доказ перед судами, якщо це розкриття не буде обґрунтоване у відповідності до Принципу 3.

Принцип 6. Захист проти самозвинувачення

Принципи, встановлені тут, не повинні будь-яким шляхом обмежувати національні закони про захист від самозвинувачення в кримінальному судочинстві, і журналісти повинні, наскільки такі закони застосовуються, користуватися таким захистом стосовно розголошення інформації, що визначає джерело.

Зустріч Міністрів 41 країни Ради Європи на захист ЗМІ в м. Краків, Польща,
15-17 червня 2000 року

ПРЕС-РЕЛІЗ

З 41 держави, які брали участь в зустрічі міністрів Ради Європи на захист ЗМІ, три країни не поважають зобов’язання поважати свободу преси, які вони прийняли, коли підписали Європейську конвенцію з прав людини. Всупереч повторним рекомендаціям Ради Європи, Туреччина, Росія і Україна все ще серйозно порушують свободу преси. В кавказькій республіці Чечня (Росія) і регіоні південно-східної Анатолії (Туреччина), в якій проживає курдська меншина, закони про виключення значно зменшують свободу. В Україні ЗМІ, які критикували уряд, все ще залишаються суб’єктом фінансового і політичного тиску, в той час як президентська влада продовжує посилюватися. До того ж, з трьох держав чиї заявки на прийняття до Ради Європи все ще вивчаються — Азербайджану, Вірменії і Боснії-Герцеговини — Азербайджан все ще застосовує репресивні заходи до ЗМІ.

Незважаючи на вимогу Парламентської Асамблеї Ради Європи про призупинення членства Росії, Комітет Міністрів вирішив у травні 2000 року не застосовувати цю санкцію до країни. Жодну з вимог організації стосовно свободи преси не задоволено, і Чечня більше, ніж будь-коли, є областю, де верховенство права не застосовується, і війна може продовжуватися без свідків. В той час, як незалежні чеченські ЗМІ відсутні, доступ до відступницької республіки протягом кількох місяців залежав від надання акредитації армією — щось, що фактично неможливо було отримати. З початку війни в жовтні 1999 року близько 10 іноземних журналістів яких заарештували, були допитані російськими секретними службами і вислані з зони бойових дій. Журналіст Андрій Бабицький, російський кореспондент міжнародної радіостанції „Радіо Вільна Європа“, який був заарештований 25 січня 2000 року , а потім затриманий у „фільтраційному“ таборі, все ще знаходиться під домашнім арештом без суду. Все ще відсутні новини про журналістку Таїсію Ісаєву, заарештовану 1 червня федеральною армією під приводом того, що вона працювала на чеченське агентство новин. На північному Кавказі, який вважається однією з найбільш небезпечних областей для журналістів, щонайменше 14 журналістів було вбито з 1994 року. Близько 20 журналістів було викрадено з 1997 року. Французький фотограф Брас Фльото (Brice Fleutiaux), звільнений 12 червня 2000 року, утримувався більше, ніж вісім місяців.

В решті країн влада багаторазово загрожувала і залякувала дисидентів, щоб змусити їх мовчати. Після оголошення поза законом чеченських лідерів 15 березня в російських ЗМІ, у травні уряд загрожував призупинити діяльність ЗМІ, „ворожих до російських інтересів“, і скласти новий законопроект в цілях обмеження „зловживання свободою преси“. В той же час податкова поліція провела захоплюючий обшук головного офісу опозиційної прес групи „Медіа-Мост“ у Москві. Журналісти, до того ж, все ще часто зазнають нападів чи вбивства без будь-якого розслідування , яке проводиться в таких випадках. 15 травня 2000 року журналіст з „Нової газети“, незалежного видання, було серйозно поранено коли його вдарили молотком перед його будинком. Щонайменше вісім журналістів було вбито з 1 січня 1999 року.

В Туреччині з 1998 року було вбито 21 журналіста за використання їхнього права інформувати громадську думку. За ці вбивства покарали небагатьох. Четверо журналістів перебувають нині у в’язниці за зайняття своєю професією, однак близько до 24 інших знаходяться в місцях попереднього ув’язнення, причому неможливо вияснити, чи їх утримують за професійну діяльність, чи з політичних причин. Більше того, на додаток до кримінального кодексу, який передбачає покарання у формі тюремного ув’язнення за правопорушення в галузі преси, органи влади використовують антитерористичне законодавство для придушення всіх демократичних дискусій, особливо з курдського питання. Так, з початку цього року відбулося 30 арештів журналістів, і близько десяти зазнали нападу поліції. Хоча кількість випадків катування зменшилась, у 1999 четверо представників преси було побито при арешті. Закон про надзвичайний стан, введений в дію в південно-східній Анатолії, надав можливість владі закрити 13 прокурдських газет з 1 січня 2000 року без будь-яких пояснень. Протягом того ж періоду 16 телекомпаній і 19 приватних радіокомпаній були обмежені в правах Радою з радіо і телебачення, державним регулятивним органом, загалом на 2726 днів.

Незважаючи на загрозу призупинення членства України в 1999 році Радою Європи, влада в країні продовжувала ігнорувати свободу інформувати протягом президентських виборів у 1999 року. Опозиційні кандидати мали лише дуже обмежений доступ до державних ЗМІ і щонайменше 25 ЗМІ з приватною формою власності потрапили під тиск чи цензуру. З того часу референдум 16 квітня 2000 року призвів до подальшого посилення президентської влади. Фіскальні заходи, такі, як високі податки, якими обкладаються ЗМІ, плата за використання частот і штрафи за дифамацію все ще душать економічно незалежну пресу. У 1999 році загалом було висунуто 2257 звинувачень проти ЗМІ чи окремих журналістів, було намагання стягнути 90 мільйонів гривень (14,7 мільйонів євро) компенсації. Суди винесли вирок ЗМІ сплатити штрафи на суму більше, ніж 1,5 мільйони гривень (300,000 євро). В 1999 році близько на десять журналістів було вчинено напад і близько двадцяти скаржились на загрози, отримані внаслідок їхньої професійної діяльності. Жодне з розслідувань по цих справах не було завершено з будь-якими переконливими результатами.

З тих країн, чиє прийняття до Ради Європи повинно було обговорюватися організаціями Парламентської Асамблеї в червні 2000 року, Азербайджан все ще не поважає свободу преси. Не зважаючи на критику Радою Європи, нові статті Закону „Про ЗМІ“ були підписані Президентом цієї республіки в лютому 2000. Особливо три статті викликають занепокоєння: 26 і 27 передбачають заборону на друкування матеріалів, що вважаються „зрадою національної безпеки“, і стаття 50, яка передбачає анулювання акредитації будь-яких журналістів, що підозрюються у „поширенні неправдивих новин“. Крім того, в цих країнах безпека представників преси знаходиться під загрозою. Щонайменше на 14 журналістів було вчинено напад і не менше, ніж 40 інших стали жертвами фізичного і психологічного тиску. З початку 2000 року підвищились правопорушення серед поліції. Під час демонстрації 1 травня 2000 року близько 15 журналістів, які висвітлювали цю подію, отримали ушкодження. 27 травня поліція зайняла редакцію опозиційного щоденного видання „Бу ган“ і побила присутніх там журналістів. На кінець 1999 близько 15 ЗМІ сплатили великі штрафи за „наклеп“, на загальну суму близько 7 мільйонів манат (1,2 мільйони євро). Нещодавно „Щотижневий огляд“, видання, яке гостро критикувало уряд, газета „Бакинський бульвар“ і „ „Друкована преса Баку“, найбільші в країні приватні друковані видання і члени тієї ж групи, були всі закриті чи їхню діяльність призупинено.

В Боснії-Герцеговині, іншій державі-кандидаті на прийняття до Ради Європи, безпеку журналістів все ще не гарантовано, незважаючи на зусилля влади і міжнародної спільноти. Напад у жовтні минулого року, в якому було серйозно поранено головного редактора щоденного видання „Nezavisne novine“ — єдиної сербської газети в країні, яка займається розслідуванням воєнних злочинів — виглядав як застереження всім журналістам в цій країні.