Свобода Висловлювань і Приватність, 2002, #04

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
ЛИСТ
№ 4376/6/19-0116 від 11.07.2002
О.Радченку
м. Приморськ
Запорізької обл.

Згідно зі статтею 67 Конституції України (254к/96-вр) „кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом“.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Функції по контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків та інших обов’язкових платежів покладено на державні податкові органи, а за рахунок податків держава виплачує мільйонам громадян пенсії, житлові субсидії, фінансує заклади охорони здоров’я та освіти, утримує армію, міліцію тощо.

Прийняття змін до Закону України „Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“ (320/94-вр ) (далі – Закон), згідно з якими для осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від присвоєння ідентифікаційних номерів, вносяться спеціальні відмітки про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

На даний час конкретний механізм реалізації ст. 1 Закону України „Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“ (320/94-вр) з урахуванням внесених змін ще не визначений на законодавчому рівні.

Аналіз конституційних норм показує, що існування розподілу на тих, хто виконує Закон (320/94-вр ) і реєструється в Державному реєстрі і тих, хто відмовляється від цього, означає надання певних привілеїв окремим категоріям громадян в залежності від їх ставлення до релігії, а це суперечить ст. 24 та 35 Конституції України (254к/96-вр), де зазначено, що громадяни не можуть мати жодних привілеїв за ознакою релігійних переконань та ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

Внесення відміток в паспорти фактично суперечить статті 4 Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації“ (987-12), де сказано, що в офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Всі записи, які вносяться в паспорт громадянина України, регламентуються положенням „Про паспорт громадянина України“, затвердженим постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XXII ( 2503-12 ) (в редакції постанови Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року № 3423-XII ( 3423-12 ) (далі – Положення), на основі якого Міністерство внутрішніх справ України розробило інструкцію щодо правил та порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затверджену наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 серпня 1994 року № 316 та зареєстровану в Міністерстві юстиції України 5 вересня 1994 року за № 211/421 (далі – Інструкція).

Оскільки відмітка про наявність у громадянина, який через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера, права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера, не передбачена цим положенням (3423-12) та інструкцією № 316, потребується внесення змін в ці документи.

Враховуючи таку суперечність, Державна податкова адміністрація України на виконання доручення Кабінету Міністрів України розробила, узгодила з міністерствами і відомствами та подала на розгляд до Верховної Ради України альтернативний чинному закону проект Закону України „Про внесення змін та доповнень до Закону України „Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“ (320/94-вр) (реєстр № 4306 від 19.01.2000), стосовно якого до цього часу не було прийнято ніякого рішення.

Також Державна податкова адміністрація України порушила питання щодо внесення змін до положення та розробки порядку внесення відміток у паспорти фізичних осіб, зауважуючи при цьому, що глава Української православної церкви Московського патріархату блаженнійший Володимир заперечував у 1999 році проти внесення відміток в паспорти віруючих громадян.

Державна податкова адміністрація України наполегливо проводить політику щодо обов’язкового виконання чинного законодавства, особливо у частині використання ідентифікаційних номерів.

Заступник голови ДПА України О.Шитря

„Урядовий кур’єр“, № 142, 6 серпня 2002 року

КОМЕНТАР

Лист, підписаний заступником голови Державної податкової адміністрації України паном Шитрею дуже яскраво ілюструє намагання посадових осіб ДПА відмовитися від виконання вимог чинного законодавства.

Законом України „Про внесення змін до Закону України „Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“ від 16 липня 1999 року передбачено, що фізична особа має право на відмову від присвоєння ідентифікаційного номера. Так, Ст.1 Закону України „Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“ доповнено ч.2 такого змісту: „Для осіб, які через свої релігійні або інші переконаннявідмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні органи, зберігаються раніше встановлені форми обліку платників податків та інших обов’язкових платежів. У паспортах зазначених осіб робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера“.

Можна погодитись з тим, що внесення відміток до паспортів громадян „про наявність права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера“ не можна вважати найкращим механізмом реалізації встановленого законом права. Взагалі, зміст першого речення ч.2 Ст.1 Закону дещо суперечить другому. Якщо в першому передбачається, що відмова від отримання ідентифікаційного номера здійснюється шляхом офіційного повідомлення (тобто не встановлюється дозвільний порядок такої відмови), то внесення спеціальних відміток в паспорт громадянина передбачає, що певна службова особа ДПА має повноваження вносити такі відмітки. Не зовсім зрозуміло, в який момент виникає у фізичної особи право на здійснення платежів без присвоєння ідентифікаційного номеру – чи то після офіційного повідомлення ДПА, чи то після внесення відповідної відмітки до паспорту громадянина.

Як випливає із змісту листа заступника голови ДПА, посадові особи податкової адміністрації вважають, що право виникає лише після внесення відмітки. Проте, Закон не встановлює повноважень службових осіб ДПА відмовляти громадянам у випадку офіційного повідомлення про відмову від прийняття ідентифікаційного номеру через свої релігійні або інші переконання. В разі, якби ДПА мала такі повноваження, це би означало право цієї установи на контроль за переконаннями людей, що, здається, божевільною ідеєю. Переконання людей не можна контролювати і не можна перевіряти.

Лист взагалі виходить з презумпції недовіри до громадян, з того, що намагання уникнути отримання номеру є намаганням уникнути оподаткування власних прибутків. Так само, як військові комісаріати вважають, що альтернативна невійськова служба є намаганням ухилитися від призову на військову службу.

Контроль за сплатою податків не є тим же самим, що сплата податків. Сплата податків є конституційним обов’язком кожного, контроль за дотриманням законодавства щодо сплати податків є завданням державних органів. Він має бути побудований таким чином, аби не порушувати права людини. Саме в цьому є ключ до розуміння проблеми.

Органи державної влади України за рахунок податків, що сплачуються громадянами України, мають створити таку систему контролю, в тому числі за сплатою податків, яка з одного боку буде ефективною, з іншого, буде достатньо гнучкою, аби не порушувати права людини. Запровадження в Україні ідентифікаційного номеру з надзвичайно широкою сферою застосування, за умов відсутності адекватних механізмів захисту персональних даних створює реальну загрозу тотального контролю над громадянами з боку держави.

При цьому органи державної влади України відмовляються робити виключення по відношенню до тих людей, що вважають таку систему контролю занадто сильним втручанням в їхнє приватне життя, розцінюють її як загрозу своїй свободі, в тому числі свободі релігійних переконань. Отож, нездатність побудувати ефективну систему контролю, що не порушувала б права та інтереси значної частини суспільства, органи державної влади намагаються обґрунтувати за допомогою вельми сумнівних з правової точки зору аргументів. До того ж, свої сумніви щодо можливого порушення Конституції України ДПА могла розвіяти, звернувшись до Конституційного суду України, однак, про такі дії заступник голови ДПА в своєму листі не повідомляє. Замість цього ДПА розробила власний проект Закону, чекає на його ухвалення Верховною Радою України, а до того часу фактично відмовляється виконувати норми чинного законодавства. Очевидним є намагання ДПА звузити коло осіб, що можуть скористатися своїм правом на відмову від отримання ідентифікаційного номеру лише до віруючих. Проте, Закон передбачає, що таким правом може скористатися особа, незалежно від того, якого характеру переконання заважають особі отримати ідентифікаційний номер (релігійні та інші). Вичерпного переліку таких переконань не встановлено. Отож, посилання заступника голови ДПА на положення Ст.24 та 35 Конституції України щодо надання привілеїв в залежності від ставлення до релігії викликає подив. Так само, як твердження про те, що внесення відмітки в паспорт суперечить Ст.4 Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації“, адже Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“ не передбачає, що ДПА має вносити в паспорти відмітки про ставлення громадян до релігії.

Тим часом, виникають все нові сфери застосування ідентифікаційних номерів. Так, в деяких готелях Києва (зокрема, готель „Козацький“) в нових бланках реєстраційних форм з’явилася графа – ідентифікаційний номер. Поки що при поселенні заповнення цієї графи не вимагається. Міністерство внутрішніх справ України завершує роботи з запровадження Єдиної державної автоматизованої паспортної системи України (ЄДАПСУ), в основі якої все той же ідентифікаційний номер. Пропозиції Міністерства юстиції щодо заміни позаконституційної системи прописки реєстрацією за місцем проживання також включають в себе збільшення кількості інформації, що фізичні особи надають органам, які здійснюють реєстрацію, включаючи ідентифікаційний код. Таким чином, ідентифікаційний код платника податків стає ключовим елементом державного контролю над громадянами в Україні, далеко виходячи за межі декларованої мети – контролю за сплатою податків.

Роман Романов, Севастопольська правозахисна група

ВИСНОВОК

щодо листа Державної податкової адміністрації України

№ 4376/6/19-0116 від 11.07.2002 року

Згідно з частиною 2 статті 147 та пунктом 2 статті 150 Конституції України тільки Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законівта інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Як вбачається з вищезгаданого листа, у даному випадку податкова адміністрація в особі заступника голови ДПА України вдалася до питань тлумачення терміна „привілеї“ („пільги“) у співвідношенні з терміном „право“ та терміном „обов’язки“, посилаючись на статті 24, 35 Конституції України і на Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“, тобто, фактично вона привласнила собі повноваження Конституційного Суду України.

Згідно зі статтею 19 частиною 2 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22, частина 2 Конституції України).

Невиконання службовими особами вимог Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів“ може тягнути юридичну відповідальність згідно з чинним законодавством України.

Про дефіцит свободи бути почутим

Немає ніяких проблем зі свободою слова в мережі інтернет: кожний може публікувати практично що завгодно у своєму персональному веб-виданні, якщо це не суперечить правам інших. Є проблема зі свободою бути почутим: пробитися до хоч якось значимої аудиторії можуть тільки добре організовані і розрекламовані медіа-проекти. Подібно до того, як це відбувається в традиційних медіа-середовищах, у мережі інтернет свободою говорити і бути почутим володіють тільки держава і корпорації. Голос громадськості ж міг розраховувати до останнього часу на сугубо символічний трафік.

Однак тренди популярних видань, що з недавніх пір спостерігаються, убік пошуку нових більш інтерактивних форм і жанрів мережевої комунікації дають деяку надію на те, що становище зі свободою слова може бути виправлено. Надія ця пов’язана зі становленням і розвитком громадських інтернет-видань. Але спершу торкнемося болючої проблеми цифрової демократії.

Цифрова демократія: у пошуках виходу зтупика

Сьогодні усе більш очевидним стає те, що райдужні очікування теоретиків інформаційного суспільства відносно перспектив руху до більш інтерактивних форм політичного устрою виявилися помилковими. Ідеї цифрової демократії ніхто не намагається реалізувати навіть у найрозвинутіших країнах світу. Інформаційне суспільство несе із собою не тільки нове соціальне розшарування з фактичним вимиванням середнього класу, але і диверсифікацію освітніх програм, а виходить, і наростання контрасту між різними верствами суспільства за рівнем інформованості і компетенції. Пряма „демократія щовечірнього референдуму“ у таких умовах швидко призвела б до катастрофічних наслідків.

Занепад традиційної демократії через
„бунт еліт“

Проте й інститути традиційної представницької демократії перетерплюють явну кризу у всіх куточках світу через „бунт еліт“. Як пише відомий американський філософ і соціолог Кристофер Леш (1932-1994) у своїй посмертно виданій книзі „Повстання еліт і зрада демократії“ (1995), у сучасній двохкласовій структурі суспільства еліти стурбовані не стільки керівною і направляючою роллю, скільки вислизанням від загальної долі, у чому і полягає суть меритократичного успіху. Відчуття того, що безвідповідальність еліт буде наростати, згодом тільки підсилюється: „Не дуже й багато обов’язків визнають вони як перед своїми попередниками, так і перед тими співтовариствами, у яких вони привселюдно проголошують свою керівну роль“ (с.40).

Думка суспільства, у якому зникає громадськість як така, неминуче виявляється відданою на відкуп політтехнологічним маніпуляціям великих корпорацій та їхніх партійних репрезентантів.

Виникає питання: як можна буде вийти з цього тупика демократії в майбутньому, і чи може допомогти в цьому інтернет?

Деліберативна демократія лідерів думок яквихід

Вихід бачиться досить простим і не новим. Ще Ю. Хабермас у своїй книзі „Розум, демократія, моральність“ указав стратегічний напрямок дрейфу демократичних інституцій від масового виборчого права до форм деліберативної, розважливої демократії. Ні, ніхто не заміряється на суверенітет народу, просто вводиться принцип з’єднання громадських прав на волевиявлення з громадськими обов’язками по підтримці рівня своєї освіти і компетенції (за умови збереження рівного доступу для всіх громадян до можливості підтримувати власну освіченість і компетенцію). Простіше кажучи, громадянин, щоб одержати право голосувати, буде зобов’язаний регулярно складати місцевій громаді громадсько-освітній тест-мінімум. Якщо при цьому вести мову про форми прямої цифрової демократії, то це означає, що тому, хто бажає впливати на долю суспільства, прийдеться регулярно брати участь у житті місцевої громади (громадського клуба), де будуть активно висвітлюватися й обговорюватися всі питання, що виносяться, скажімо, на голосування в законодавчих органах. Принцип суверенітету народу буде дотриманий: адже потенційно всі члени суспільства при бажанні можуть стати членами освіченої громадськості, що наділена правом голосувати. Але якщо в громадян інтерес і бажання займатися соціальними питаннями відсутній, ніхто не стане вичавлювати з них їхню неіснуючу у природі думку. Звичайно, тут залишається маса питань, але в цілому описане рішення здається єдиним можливим.

Ми не станемо тут докладно розглядати тему цифрової демократії, вона була потрібна нам для того, щоб вийти на питання про роль інтернету в процесах самоорганізації громадськості. Якщо зрозуміло, навіщо й у якому напрямку громадськості треба організовуватися, то тоді можна й обговорити конкретні механізми такої самоорганізації.

Що мається на увазі під цифровою громадськістю?

Під цифровою громадськістю будемо розуміти не мережеву тусовку IT-фахівців та інтернет-менеджерів, як це прийнято, а систему спілкування між інтелектуалами в Мережі, здатну в перспективі стати основою для інститутів цифрової демократії.

Так зрозумілої цифрової громадськості в Укрнеті поки немає, також як, мабуть, узагалі немає громадськості в Україні як політичного явища: і перша, і друга ніде не представлені. Є ресурси різних партій, пропрезидентські й опозиційні інтерент-видання, сайти оффлайнових ЗМІ й аналітичних контор, є навіть Віртуальна партія і Громадський портал Фонду Сороса (останній, на жаль, – практично мертвий), але громадськість у Мережі сама по собі – це поки фантом, чи в кращому випадку – метафора.

Її немає, але вона може з’явитися. Для цього є нереалізовані потенції, є місце.

Говорячи про цифрову громадськість, ми виділяємо загальну рису для її членів: співпричетність думки. Це думаючий Укрнет.

Іншими словами, це частина користувачів, що виказує за тими чи іншими мотивами активний інтерес до суспільства та його інститутів, що намагається формувати, прояснювати і відстоювати власну думку і має до того ж необхідну освіту (або самоосвіту).

Здогадно, основний відсоток цих користувачів приходиться на службовців офісів, підключених до інтернету, на вчених і викладачів вузів, почасти на студентів. Однак позначити цей континуум як національний інтелектуалітет не можна, оскільки останній складається з інтелектуалів на службі, тобто людей свідомо залежних і підневільних у наших умовах. Тому будемо брати ширше, включаючи в цю групу і непрофесіоналів.

Щодо чисельного складу групи можна помітити, що якщо по весняних підрахунках необмежений чи практично необмежений доступ до інтернету в Україні мають близько 200 тисяч користувачів, то 1 відсоток з їхнього числа міг би збігтися з нашою вибіркою. Разом 1000-1500 чоловік. Це і мало як для європейської країни, і багато, з огляду на рівень політичної культури й активності тут.

1000 активно думаючих і небайдужих до долі батьківщини „приконекчених“ користувачів – це величезна в потенції сила, котра при відповідній організації вже завтра-післязавтра могла б дуже суттєво впливати на публічні настрої.

Але це все в потенції, реально ж українську громадськість ані в інтернет, ані в „реалі“ не знайти. Чому?

Не існує механізмів формування і репрезентації немасової громадської думки: думки верств, здатних на самостійний аналіз і оцінку, і, в той же час, не обтяжених тягарем великої власності або влади.

Ці механізми відсутні й об’єктивно, і суб’єктивно.

Об’єктивні чинники:в Україні практично немає незалежних вільних журналістів, аналітиків, соціологів, критиків тощо. Саме тому таке важке становище у цьому суспільстві зі свободою слова: усі впливові медіа презентують і обслуговують приватні або спеціальні інтереси. Незалежність же „сенсовиробників“ може бути забезпечена тільки за допомогою становлення громадських ЗМІ, незалежних ані від влади, ані від великого бізнесу (який практично весь на сьогодні висить у цієї влади на гачку). І допомогти в цьому міг би в першу чергу інтернет за умови наявності в достатньої кількості людей бажання й уміння цим засобом скористатися. Мережа дає можливість організовувати і підтримувати альтернативні і досить масові ЗГК (засоби групової комунікації) практично без якихось істотних фінансових уливань.

Суб’єктивні чинники: вінтелектуальних колах дуже низка культура дискурсу. Важка спадщина радянських часів – нетерпимість і нездатність до свідомої конвергенції протилежних точок зору, замішане на нальоті постмодерністської неохайності і вседозволеності, ведуть до того, що лідери вітчизняної інтелектуальної еліти, розбігшись по партійних і аналітичних крамницях і конторах, замість того, щоб виробляти загальнонаціональні програми прориву і модернізації воліють спочатку вигадувати чергового ворога (корінь усіх лих), а потім витрачати сили на розробку методології боротьби з цією примарою. Урешті решт, не стільки корумпованість влади, скільки нездатність інтелектуальних кіл шукати спільну мову і парадигми, їхнє плебейсько-філістерське боягузтво і лакейство повинні в першу чергу в тім, що ці 11 років незалежності пройшли практично непомітно для процесів демократизації і гуманізації суспільства.

В Україні немає ЗМІ в яких могли б публікуватися незалежні інтелектуали („Українська Правда“ – залежна від західних спонсорів), а культура думок і дискурсу самих інтелектуалів не дозволяє їм виробити принципи цехової солідарності й організувати альтернативні громадські ЗМІ. Такий жалюгідний стан речей.

Але часи змінюються, і зростає нове інтелектуальне покоління, з більш відкритим розумом і серцем. Власне, на нього тільки і можна орієнтуватися, якщо говорити про перспективи цифрової громадськості. Це покоління, треба сподіватися, буде більш здатним відчути потребу моменту і віднайти плоть, кров і голос, тобто виробити механізми самоорганізації. У нас є зміст, але немає форм, є будматеріали, але немає проекту.

Чому постає питання про самоорганізацію?

Дуже важко вести розмову про організацію в середовищі інтелектуалів. Оскільки кожний з них самодостатній і являє собою макрокосмос-усесвіт, то йти під чиєсь керівництво ніхто не хоче. Усяка ж організація передбачає залишок суб’єктивізму, який не можна скасувати: з боку ініціатора, редактора, координатора. Якщо мляві об’єднання по подібності поглядів і методологічних переваг ще якось можливі, то про „кросплатформні“ союзи вести мову практично безнадійно.

Проте, дещо змінюється, якщо ми переносимо питання у площину кіберпростору: загальна зацікавленість у доступі до масового читача, у збиранні аудиторії, у виживанні в неосяжному потоці інформації, а також шанс піти при цьому з-під контролю з боку влади і знайти бажану свободу слова, надає розмові про метапартійні інститути цифрової громадськості відтінок осмисленості.

Але треба порушувати питання не про організацію навколо загального центру, а про самоорганізацію відповідно до колективно вироблених правил взаємодії. Без цього не можна співтовариства перетворити на інститути: конфлікти між лідерами неодмінно будуть вести до розколу співтовариств на дрібні ворогуючі субгрупи. Цифрове комюніті в принципах своєї побудови із самого початку повинно орієнтуватися на цифрову республіку.

Поняття суспільних інтернет-ЗМІ (ЗГК)

Інструментом самоорганізації цифрової громадськості є насамперед колективні ЗГК.

Громадські ЗГК розвиваються і підтримуються на добровільних засадах (оплачуватися за наявності коштів можуть тільки розробка веб-додатків і послуги фахівців з підтримки). Громадським інтернет-ЗМІ будемо називати націлене на зовнішню масову аудиторію ЗГК мережевого співтовариства, при застереженні, що члени співтовариства не тільки складають кореспондентську мережу ЗГК, але і вирішальним чином впливають на його редакційну політику. Громадські ЗГК розвиваються і підтримуються на волонтерських засадах, що забезпечує незалежність від рекламодавців і PR-спонсорів.

Останнім часом у Мережі знайшли популярність такі жанрові різновиди форм комунікації, які, при невеликій їх доробці, цілком можуть служити формою самоорганізації цифрової громадськості.

Зупинимося трохи на цьому.

Від культури флейму до культури дискурсу

Еволюції інтернет-спілкування убік росту інтерактивності за останні роки. З чим пов’язані епідемії ЖЖ і блогов

Мода на блоги (веблоги), яка нещодавно прийшла й у Рунет, цікава зсувом центру читацької інтенції з матеріалу, що публікується, на деяку серединну крапку в осі „предмет – реакція аудиторії“. Активна співучасть аудиторії в комунікації і редагуванні медіапотоку – відкриття блогів як мережевого жанру.

Причин, за якими хвиля блогів просто захлиснула Рунет, називають декілька. Насамперед – це фінансовий занепад і закриття низки традиційних популярних інтернет-ЗМІ у зв’язку з кризою „нової економіки“ і падінням рекламного ринку. Блог виявився саме тим форматом мережевого видання, якому сьогодні пророкують велике майбутнє, – саме він повинен прийти на зміну „громіздким“ інтернет-газетам.

Веблог – це збірка відкритих для суспільного коментування посилань на який-небудь контент, що обговорюється, – збірка якимось чином упорядкована, що постійно поповнюється. Як пише Юрій Давидюк, веблог – це щось, що стирає межі між творцем сайту і його відвідувачами, дозволяє останнім брати безпосередню участь у створенні веб-сторінки. Віктор Захарченко відзначає, що блог ставить своїм завданням не стільки привернути увагу публіки до чогось цікавого, а якраз породити максимальне обговорення предмету. Саме остання складова – „флейм“ – є головною.

Блоги спочатку набули поширеності на Заході в якості форми закритої ділової комунікації груп розробників що співпрацюють на відстані, але незабаром вони виявилися зручним інструментом для будь-якого колективного спілкування.

Посилання, що породжують флейми, виявляються гарним інструментом самопізнання співтовариства блогу. Предметне інтерактивне спілкування дозволяє не тільки порівняти перцептивно-інтерпретаційні процеси у власній голові з такими ж процесами в голові партнера по комунікації, але і влаштувати своєрідний фестиваль імпровізаційної творчості, брайн-штурмінг проблеми. Якщо говорити про мережеві співтовариства, нічим, крім загальних інтересів і блогу, не пов’язаних, то вдало сформоване співробітництво „постерів“ і тих, що коментують, здатне перерости згодом у громадську редакцію реального часу.

Унікальні особливості веблогів: зачаткисамоорганізації

Чому блоги можуть розглядаються не тільки як перспективна альтернатива ЗМІ, але і як зародковий інститут самоорганізації мережевих співтовариств?

– Насамперед веблоги транспартійні і транскультурні (кросплатформні). Вони дають можливість для дискусій між представниками протилежних ідейних таборів і течій.

– Вони динамічні і лаконічні. Денне відновлення популярного блогу можна переглянути за 5 хвилин.

– Вони технологічні й дешеві в обслуговуванні і розробці.

– Вони залишають місце для анонімності, але в той же час дають можливість фіксувати віртуальну ідентичність через механізм реєстрації.

– Блог важко притягти до судової відповідальності за крамолу, наклеп чи порушення авторських прав, оскільки на сторінках блогу сам матеріал не публікується, а дається тільки посилання на нього. Свобода публікацій, що відкривається за цим, врівноважується відповідальністю перед реакцією аудиторії блогу.

– Блоги дають можливість миттєвої „розкрутки“ для тільки-но опублікованих, але дуже актуальних матеріалів.

– Флейм-орієнтоване спілкування дозволяє постійно працювати над культурою дискусій, переводячи флейм по мірі накопичення досвіду з розряду стихійного неупорядкованого обговорення в організований структурований дискурс, в колективне мислення, що набуло предметності.

– Блог розкриває себе як провокатор творчості у спілкуванні: це чудовий жанр для колективного експромту, брайн-штурмінгу, генерування ідей.

– Блог – генератор лідерів думок, а отже, й організатор громадськості. Йому притаманні усі риси суспільної редакції режиму реального часу.

– Продуманий блог може служити провокатором виробництва нового контенту. Можна спеціально писати контент для блогу, якщо його аудиторія заявила себе як референтне середовище.

Недоліки веблогів як організаторів цифрової громадськості

У блозі безсумнівно є елементи громадського організатора, але вони поки в зародковому стані. Для всякого ЗГК необхідний не тільки потік актуальної кореспонденції, але й її упорядкування, відсівання, добір найбільш якісного і достовірного матеріалу.

Як цілком правильно пише в нині покійному „Нетоскопі“ Данило Дугаєв у своїй статті про закони російського блогу, останній неможливий без контенту, без армії тих, хто ставить посилання, без армії тих, хто коментує посади (вона може перетинатися з першою армією) і, найголовніше, без редактора з головою на плечах, який би невпинно відсівав зерна від плевели.

Оця потреба в редакторі-господарі, що залишає місце для суб’єктивізму і свавілля, і заважає розглядати веблоги в тому стані, у якому вони є на сьогодні, як інститути самоорганізації цифрової громадськості. Поки що це авторські проекти, і не більше.

Умови ефективного організаторагромадськості

Для доростання блогів до інституціонального рівня потрібна система рейтингів, що самопідтримується, яка заміняла б редактора, чи зводила б його суб’єктивізм до нуля шляхом твердої регламентації через правила.

Ефективний у цьому відношенні веблог повинен відповідати наступним концептуальним умовам.

1) Об’єктивний для даної аудиторії топ-рейтинг флеймів, що регулярно оновлюється, щоб пасивний читач міг швидко знайти найбільш резонансні публікації. Гра повинна бути відкритою для приєднання нових активних учасників і відповідати принципу рівності шансів на успіх.

2) Внутрішню систему саморедагування флейму:

– Структурування дискусії за поставленими питаннями щодо посилання, яке обговорюється (дерево флейму). Відсівання порожніх неадекватных і тих, що повторюються, точок зору усередині кожного обговорення. А також структурування обговорення за типами коментарів (що додають, прояснюють, розвивають, асоціативно відводять убік, інтерпретують, оцінюють, що недоречні).

– Агональна динаміка кожного аспекту обговорення з виділенням у ній партій і лідерів суперечки. Рейтинг лідерів флейму.

3) Виборність (з числа рейтингових лідерів співтовариства) і підконтрольність (можна подивитися, що він кидає в кошик) головного редактора (чистильника) блогу.

Блог якЗМІ

Крім того, є ще декілька сугубо жанрових умов, дотримання яких дозволить залучати й утримувати у полі впливу блогу зовнішню аудиторію.

– Спілкування не повинне перетворюватися на рутину: це або фестиваль-хепенінг, або драматичне агон-змагання. Завдання флейму полягає не тільки в тому щоб вичерпати дискусію, розгорнувши діапазон можливих і доречних точок зору, але й у тому, щоб зробити її максимально драматичною і змістовною.

– Система рейтингів не повинна бути складною і заплутаною, незрозумілою для пасивного спостерігача. Потрібна одна універсальна одиниця виміру комунікаційної ефективності:

– Треба щоб флейми породжували лідерів думок і зірок експромту, (червонобаїв-риторів, адвокатів і прокурорів).

– Чітка тематична зфокусованість самого блогу і його розділів.

– Репрезентативність і ареал-охоплення. Блог-організатор це лобове місце визначеної ділянки Мережі. Всі ідеї, усі неофіційні новини, всі образи, усі таланти цієї ділянки – тут. Необхідно уникати дублювання блогів, а також їх розколів.

Резюме

Трохи підправивши механізм веблогу, ми можемо одержати не просто огляд новинок і відкриттів у Мережі, що колективно підтримується, але й засіб мобілізувати, згуртувати і структурувати (лідери) активну і критичну аудиторію, здатну в перспективі стати центром кристалізації мережевої громадськості. Питання системи самоорганізації подібного інституту, правил гри вимагає окремого докладного розгляду й аналізу, у даному випадку недоречного.

Українське поле експериментів

Питання про доречність і своєчасність цієїтеми

Україна, звичайно, не краще місце на землі для експериментів з цифровою демократією. Слабко розвинута інфраструктура інтернету і контент-наповнення, обмеженість і специфічність національної мережевої аудиторії, залежність, підневільність і, що там говорити, часто проституйованість національної інтелігенції, а також недовіра народу до будь-яких публічних ініціатив, що ввійшла в кров, – складається враження, що все це перетворює подібні починання на звичайне знущання.

Проте, як раз жалюгідне становище з рівнем розвитку Укрнета може послужити аргументом на користь активізації зусиль громадськості з освоєння Мережі: ще не пізно захопити ініціативу. Аргументом „за“ можуть послужити також і деякі особливості історичного моменту, пов’язані з тим, що влада і фінансово-політичні групи із головою втягнуті в рішення проблеми спадкоємності і політичної кризи, і їм неначебто не до громадськості і її дурних експериментів з самоорганізації. Тема ж переходу до парламентсько-президентського укладу правління, є, навпаки, дуже доречною: для підвищення культури партійної боротьби необхідно опановувати нові форми політичної участі.

Що можна робити у плані спроб реалізації проекту цифрової громадськості?Проблемапочатку

У подібних спробах що-небудь „заварити“ в інтелектуальному високоснобістському середовищі завжди існує порочне коло неможливості почати: щоб система запрацювала, потрібна деяка критична маса відомих і авторитетних учасників. А щоб залучити останніх, необхідна достатня репрезентативність і референтність організації, тобто треба, щоб система вже працювала. Без достатніх грошових уливань це коло, здавалося б, не розірвати.

Динаміка самоорганізації дозволяє розімкнути порочне коло без грошей. Треба щоб правила відбору працювали в компанії з 5-10 чоловік (клубний стиль спілкування дозволяє починати практично навіть з 2 чоловік): це той мінімум, який можна зібрати на старті по каналах особистих зв’язків. У той же час потрібно, щоб ніяких бар’єрів для підключення як завгодно великої кількості нових учасників не існувало.

І от, уявимо собі, невелика група ентузіастів зібрана. Чим вони будуть займатися? Всю активність вихідного осередку можна розбити на два типи: інтроактивність і екстраактивність.

Під інтроактивністю мається на увазі насамперед практичне тестування, доведення і відпрацьовування правил ведення дискурсивних самоорганізаційних ігор, а також націленість на самопізнання, саморозкриття потенцій групової аудиторії (у всьому цьому треба буде активно використовувати специфіку інтернету, нові жанри, наприклад, показові чат-спаринги між партіями флейму).

Естраактивність – це деякий груповий перформенс з освоєння, обживання цифрового простору і групової експансії в ньому. Договір про колективне вивчення й освоєння Мережі задає сюжетну інтригу для робочого „ріелті-шоу“. Зовнішню активність можна підрозділити на умовні блоки під назвами „Моніторинг Укрнета“ і „Практика залучення“.

Моніторинг Укрнета

Загальна установка – розповідати національній Мережі про національну Мережу. Група проглядає національний веб-простір у пошуках резонансних, флеймопровокуючих матеріалів, особистостей, рухів.

У випадку, якщо за якимось тематичним напрямком існує дефіцит контенту (а в Укрнеті цей дефіцит існує практично в усіх напрямках, якщо не вважати комерцію і PR) – група провокує заповнення цих прогалин шляхом популяризації аркушів незадоволеного користувальницького попиту (Яндекс мовчить) і організації чогось на кшталт школи мережевої журналістики. Результати цього моніторингу оформляються у виді дайджесту „Укр_нет_огляд“.

Залучення

Паралельним планом розвитку проекту буде залучення в комунікаційний обмін осіб і груп, що являють собою інтерес для співтовариства. Співтовариство ніколи не вийде на репрезентативну чисельність активних учасників, якщо не навчиться або втягувати у свої ряди яскравих особистостей, або ж виробляти їх самостійно в тому випадку, якщо у визначених місцях існує в цьому плані дефіцит.

Треба буде навчитися робити „зірок“: відбирати кандидатів з потенціями, вводити їх з їхньої згоди чи без у контексти новин і флеймів, привертати до них увагу громадськості. Така дещо експансивна лінія поведінки цілком припустима у цифровому середовищі, якщо норми пристойности при цьому не зневажаються.

Скажімо, досить нескладно провести опитування знайомих на предмет того, хто в конкретному цеховому середовищі має авторитет неформального лідера, у кого є до цього задатки. Визначивши коло кандидатів, можна перейти до вивчення й обговорення їхньої творчості. Якщо в Мережі ця творчість ніяк не представлена, можна за згодою автора спеціально щось відсканувати і загнати в мережу для обговорення. Якщо згоди на публікацію немає, можна переказувати друковані статті, і в цьому вигляді виставляти їх на суд критики.

Оскільки будь-який автор зацікавлений в аудиторії, треба очікувати, що ця тактика буде досить ефективною.

Групи, гуртки, і різноманітні тусовки, здатні за родом своєї активності зацікавити цифрове співтовариство, залучаються шляхом формування загальнонаціонального новинного поля, а також за допомогою застосування різних перформаційних сценаріїв: наприклад, ігрових ідейних воєн, групових предметних спарингів (стінка на стінку) різноманітних цифрових акцій і маніфестацій, конкурсів і фестивалів.

Резюме. Орієнтація на нове покоління

Громадськість, або її залишки на сьогодні, не просто мігрують у Мережу, як у простір здешевленої інфраструктури зв’язків, але й, хочеться вірити, вони знаходять тут другий інтерактивний подих і друге життя.

Зростаюче „нет-покоління“, освоївши Мережу як джерело заробітку, безмежний університет і мультікультурний простір, дуже швидко відчує потребу в заснуванні й опануванні також і сугубо цифрових форм громадської і політичної активності. Інтермедія несамовитого індивідуалізму з його культом вільного бізнесу і презирством до будь-яких соціально-політичних інститутів разом із кризою і занепадом „нової економіки“ закінчується. Нам дуже швидко знадобляться принципово нові інституціональні рішення проблем свободи слова, стандартизації, безпеки, захисту інформаційної власності і приватності. Старі підходи, засновані на речовій онтології – тріщать по всіх швах. І особистість, і власність, і праця, і групова взаємодія в кіберпросторі давно перестали бути речовими, субстанціональними, чітко визначеними. Уся тканина соціального життя дематеріалізується невтримними темпами.

Тому тема цифрової демократії і пошуку практичних кроків у цьому напрямку видається дуже актуальною і перспективною. Потрібно вивести ці розмови з полону блідо-рожевого утопічного дискурсу в горно експериментальної практики.

Докладніше з розробками в цьому напрямку можна познайомитися за адресою на сайті ФППР – http:fppr.org.ua.

Переднє слово

Видавцем обласного тижневика „Новий день“, що почав виходити з квітня 2001 року, був Полтавський обласний медіа-клуб (громадська журналістська організація), члени якого проводили журналістські розслідування за численними скаргами громадян, чиї конституційні права порушували чиновники різних рангів. Часто точка зору авторів „Нового дня“ на події на Полтавщині і в Україні діаметрально різнилася від їх оцінки лояльними до влади місцевими ЗМІ. Звісно, це не подобалося владцям, які спочатку заборонили приватним підприємцям реалізовувати газету, а коли це не зашкодило їй доходити до читача, бо більшість тиражу розповсюджувалася безкоштовно, тоді тижневик вирішили задушити перевіреним на Полтавщині способом – відлучити від друкарні. І хоч „Новий день“ мав з видавництвом „Полтава“ безстроковий договір і сумлінно виконував свої зобов‘язання, в липні минулого року воно безпідставно відмовило газеті в друкові.

Після того, як „Новий день“ витурили з Полтави, нам довелося друкуватися у видавництві „Кобеляки“ за 70 кілометрів від обласного центру, що вкрай утруднило роботу нашого маленького редакційного колективу, адже у нас не було ні автомобіля, ні додаткових людських та фінансових ресурсів, щоб відвозити у Кобеляки плівки і забирати наклад.

Втім, не минуло й трьох тижнів після укладення договору між редакцією та кобеляцьким видавництвом, як звідти надійшла факсограма, писана дивною як для офіційного документа „езоповою“ мовою: „Звертаємося до вас з проханням розглянути нашу пропозицію, увійти в становище та погодитись на дострокове припинення договору на виконання друкарських послуг. На жаль, ситуація склалася таким чином, що подальше співробітництво неможливе.“ Це ж який гнівний окрик з Полтави треба почути в телефонній слухавці, щоб так насмерть перелякатися і просити газету самій підписати собі „вирок“ – відмовитися від друку!

Чому так сталося? На нашу думку, справжньою причиною відмови в друкові у видавництві „Кобеляки“ стала критична публікація у попередньому числі „Нового дня“ про заступника голови Полтавської облдержадміністрації П.Шемета. Ну, а з такими виданнями, які не співають оди першим особам і не друкують по декілька їхніх фото у кожному номері, розмова на Полтавщині коротка: знищення! На словах ці пани розбудовують демократичну державу, а на ділі – душать свободу слова як першооснову демократії, грубо порушуючи право громадян на інформацію.

Дехто з наших колег скептично оцінював шанси виграти позови до видавництв „Полтава“ та „Кобеляки“ про спонукання до виконання умов договорів, адже всі розуміли, що відмова не була ініціативою друкарів, вони були лише боягузливими виконавцями чужої волі.

Тож зовсім не дивно, що господарський суд Полтавської області відмовив у задоволення наших позовних вимог: відмовив у розгляді позову до видавництва „Полтава“ і вирішив спір з видавництвом „Кобеляки“ на його користь, мовляв, поліграфісти відмовилися друкувати „Новий день“ цілком законно.

А от судді Харківського апеляційного господарського суду одразу встановили, що їхні полтавські колеги, м‘яко кажучи, не були об‘єктивними і керувалися не буквою й духом закону, а чимось зовсім іншим. Тому скасували рішення господарського суду Полтавської області і зобов‘язали видавництво „Кобеляки“ друкувати газету „Новий день“. Також скасували ухвалу про залишення без розгляду нашого позову до видавництва „Полтава“. І вже інша суддя господарського суду Полтавської області за півгодини вирішила спір з видавництвом „Полтава“ на користь медіа-клубу, зобов‘язавши його виконувати укладений з медіа-клубом договір.

Наша перемога стала можливою тому, що ми мали угоди з видавництвами, які, до речі, витурювали нашу газету, паралельно шукаючи інших клієнтів, що розміщували б у них замовлення на друк... газет, про що свідчить їхня активна рекламна кампанія.

Інші жертви політичної цензури на Полтавщині – кременчуцький „Інформбюлетень“ та „Миргородська правда“ – кілька років не можуть добитися легального друку в області попри те, що місцеві друкарні раді будь-якому, бодай невеликому замовленню. Не відповідає, або надсилає відписки редактору „Інформбюлетеня“ Тамарі Просяник директор видавництва „Кременчук“ Л.Паренков. А директор видавництва „Миргород“ В.Глобін відписав редактору „Миргородської правди“ так, що, як кажуть, шило вилізло з мішка: „...друкування газети не входить у сферу комерційних інтересів видавництва (?!), а крім того в газеті з‘являються публікації які стають, або потенційно можуть стати підставою для судових позовів...“ Причому друкарні до судових позовів газет?!

Історія людства підтверджує, що усі звичні в цивілізованому світі цінності демократії треба виборювати. Як процитував Шевченка Біл Клінтон у Києві: „Борітеся – поборете!“

Людмила Кучеренко,
президент Полтавського обласного медіа-клубу,
шеф-редактор газети „Новий день“ 

   

ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДУ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Позивач:Полтавський обласний медіа-клуб

(36013 м. Полтава, вул. Демократична, 34, тел.: 7-38-65, 185-184)

Відповідач:Видавництво „Полтава“

(36000 м. Полтава, вул. Котляревського, 38/40, тел.: 7-34-08)

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Про спонукання до виконання умов договору

23 січня 2001 року між Полтавським обласним медіа-клубом та видавництвом „Полтава“ було укладено договір №16, текст якого запропонувало видавництво, згідно з яким останнє взяло на себе зобов’язання друкувати газету „Новий день“, видавцем якої є медіа-клуб. Одночасно були узгоджені тарифи на друк. З квітня 2001 року по 6 липня видавництвом було віддруковано 10-ть номерів газети.

6 липня медіа-клуб отримав лист-факсограму від видавництва „Полтава“ №203, датований 6.07.2001 р., яким видавництво поставило нас до відома, що відмовляє нам у друкові. І незважаючи на пред’явлені нами видавництву претензії щодо надуманості підстав для відмови виконувати добровільно взяті на себе договірні зобов’язання, відповідач до цього часу не приступив до їх виконання.

Видання газети є важливою складовою частиною діяльності Полтавського обласного медіа-клубу, статутними завданнями якого є утвердження в Україні засадничих принципів „відкритого суспільства“ і свободи слова, прав людини, доступу громадян до достовірної інформації, захист професійних інтересів журналістів та їхніх прав.

Безпідставна відмова в друкові газети завдала значної шкоди діловій репутації медіа-клубу.

Це виявилося в тому, що громадська організація упродовж тривалого часу не могла виконувати свої статутні завдання, реалізовувати намічені плани, друкувати підготовлені членами медіа-клубу матеріали, інформувати журналістів Полтавщини про ті, що готуються, та проведені медіа-клубом заходи. Наприклад, через невихід газети „Новий день“ ми не змогли повідомити громадськість про приїзд у Полтаву правозахисної громадської організації „Хартія-4“ на чолі з відомим журналістом Миколою Вереснем, а потім поінформувати про хід і результати „круглого столу“ представників полтавських мас-медіа і „Хартії-4“ та семінар „Стан свободи слова на Полтавщині“, не змогли подати інформацію про підсумки обласного конкурсу на краще висвітлення у друкованих ЗМІ правозахисної тематики, про семінар для журналістів „Економічна журналістика“, про „круглі столи“ на тему „Створення у Полтаві притулку для осіб, що звільняються з місць позбавлення волі“ та „Особливості судової реформи“ і т.д. і т.п.

Надходило чимало телефонних дзвінків і усних звернень громадян, які стали постійними читачами „Нового дня“, з приводу невиходу періодичного видання в очікуваний день, адже газета мала, як кажуть, своє обличчя і знаходила свою аудиторію.

На підставі викладеного, керуючись ст.161, 162, 167 ЦКУ та ст.82 ГПК України

прошу:

– зобов’язати видавництво „Полтава“ (чи його правонаступника) виконувати поліграфічні послуги відповідно до умов договору №16 від 23.01.2001 р.;

– зобов’язати видавництво відшкодувати медіа-клубу витрати по сплаті державного мита, за інформаційні послуги та витрати за послуги адвоката.

Додаток:

1. Копія угоди від 23.01.2001 р.

2. Квитанція про надсилання позову видавництву „Полтава“.

3. Копія листа видавництва „Полтава“ від 6.07.2001 р.

4. Копії листів медіа-клубу на адресу видавництва.

5. Копії рахунків та накладних видавництва.

6. Копії платіжних доручень про сплату за поліграфічні послуги медіа-клубом.

7. Копія претензії медіа-клубу до видавництва.

8. Копія відповіді на претензію.

9. Копія свідоцтва про реєстрацію медіа-клубу.

10. Копія довідки статуправління.

11. Платіжне доручення про сплату держмита.

12. Платіжне доручення про сплату за інформаційні послуги.

Президент Полтавського обласного медіа-клубу

Людмила Калашник (Кучеренко)

 

 

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.07.2002р.

Справа №12/25-8/387

По позову Полтавський обласний медіа-клуб м. Полтава

До Видавництва „Полтава“ м. Полтава

Про спонукання до виконання умов договору

Суддя

БУНЯКІНА Ганна Іванівна.

Представники:  

від позивача

Калачник Л.Д., Моторний Ю.С.
( див. протокол)

від відповідача

Ільєнко М.Г. (див. протокол).

Суть спору: Розглядається позовна заява Полтавського обласного медіа-клубу про спонукання Видавництво „Полтава“ виконувати умови договору №16, укладеного між сторонами 23 січня 2001 року.

Відповідач вимоги відхилив з мотивів, викладених в відзиві на позов.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представників сторін, встановив, що вимоги позивача є обґрунтованими і підлягають задоволенню, виходячи з наступного:

23 січня 2001 року між Видавництвом „Полтава“ та Полтавським обласним медіа-клубом був укладений договір №16, за умовами якого відповідач взяв на себе зобов’язання друкувати газету позивача, а позивач оплачувати поліграфічні послуги. При цьому п. 5 цієї угоди визначено, що розрахунки за поліграфічні роботи проводяться шляхом 100% передоплати, а п. 8.1 – що цей договір діє до прийняття нової угоди. Одночасно були узгоджені тарифи на друк.

Підписання зазначеної угоди стало не тільки намірами сторін до взаємовідносин по друкуванню газети „Новий день“, але й включенням в його фактичне виконання. З квітня 2001 року по 6 липня 2001 року видавництвом було віддруковано 10 номерів газети. При цьому замовником-позивачем зобов’язання по оплаті за надані за спірним договором поліграфічні послуги виконувалися.

Однак, 6 липня 2001 року видавництво-відповідач надіслало замовнику-позивачу листа, в якому повідомляло про розірвання угоди з 10 липня 2001 року, мотивуючи це тим, що подальше виконання договірних зобов’язань є неефективним і нерентабельним.

Таким чином, відповідач в порушення вимог ст. 162 Цивільного кодексу України в односторонньому порядку відмовився від виконання своїх зобов’язань.

Претензія медіа-клуба за №99, направлена 9.10.2001 р. з вимогами про виконання видавництвом своїх зобов’язань, залишена відповідачем без задоволення.

З урахуванням викладеного, на підставі матеріалів справи та керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, суд –

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Зобов’язати Відкрите акціонерне товариство „Видавництво „Полтава“ м. Полтава виконувати умови договору №16 від 23.01.2001 р., укладеного між видавництвом „Полтава“ та Полтавським медіа-клуб.

3. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства „Видавництво „Полтава“ (м. Полтава, вул. Котляревського, 38/40) р/р 26009980333 в обласній дирекції Укрсоцбанку м. Полтави, МФО 331014, ЗКПО № 05905711 на користь Полтавського обласного медіа-клуб (м. Полтава, вул. Демократична, 34) р/р 26002980653 в УСБ м. Полтави, МФО 331014 ЗКПО 25663948 127 грн. 50 коп. витрат по державному миту та 69 грн. судових витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Видати наказ.

 

 

ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДУ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Позивач: Полтавський обласний медіа-клуб

(36013 м. Полтава, вул. Демократична, 34,

тел.: 7-38-65, 185-184)

Відповідач: Видавництво „Кобеляки“

(39200 м. Кобеляки, вул.Шевченка,40,

тел.: 3-24-64)

ПОЗОВНА ЗАЯВА

Про спонукання до виконання умов договору

23 липня 2001 року між Полтавським обласним медіа-клубом та видавництвом „Кобеляки“ було укладено договір, текст якого запропонувало видавництво, згідно з яким Виконавець (видавництво) взяв на себе зобов’язання друкувати газету Замовника (медіа-клубу) „Новий день“.

Однак 13 серпня 2001 року медіа-клуб отримав лист-факсограму про розірвання видавництвом в односторонньому порядку договору, з якого неможливо було зрозуміти справжніх мотивів Виконавця. Черговий наш платіж-передоплату видавництво „Кобеляки“ повернуло медіа-клубу.

Незважаючи на звернення медіа-клубу до видавництва, друкування газети „Новий день“ не було поновлено, через що читачі газети не змогли отримати 20 номерів тижневика.

На претензію медіа-клубу видавництво „Кобеляки“ відповіді не надіслало.

Видання газети є важливою складовою частиною діяльності Полтавського обласного медіа-клубу, статутними завданнями якого є утвердження в Україні засадничих принципів „відкритого суспільства“ і свободи слова, прав людини, доступу громадян до достовірної інформації, захист професійних інтересів журналістів та їхніх прав.

Безпідставна відмова в друкові газети завдала значної шкоди діловій репутації нашій громадській організації. Ми отримали чимало телефонних дзвінків та звернень громадян, які стали постійними читачами газети „Новий день“, з приводу невиходу газети в очікуваний час. Наша громадська організація упродовж тривалого часу не могла виконувати свої статутні завдання, реалізовувати намічені плани, друкувати підготовлені членами медіа-клубу матеріали, інформувати журналістів Полтавщини про ті, що готуються, та проведені медіа-клубом заходи. Наприклад, через невихід газети „Новий день“ ми не змогли повідомити громадськість про приїзд у Полтаву правозахисної громадської організації „Хартія-4“ на чолі з відомим журналістом Миколою Вереснем, а потім поінформувати про хід і результати „круглого столу“ представників полтавських мас-медіа і „Хартії-4“ та семінар „Стан свободи слова на Полтавщині“, не змогли подати інформацію про підсумки обласного конкурсу на краще висвітлення у друкованих ЗМІ правозахисної тематики, про семінар для журналістів „Економічна журналістика“, про „круглі столи“ на тему „Створення у Полтаві притулку для осіб, що звільняються з місць позбавлення волі“ та „Особливості судової реформи“ і т.д. і т.п.

Надходило чимало телефонних дзвінків і усних звернень громадян, які стали постійними читачами „Нового дня“, з приводу невиходу періодичного видання в очікуваний день, адже газета мала, як кажуть, своє обличчя і знаходила свою аудиторію.

На підставі викладеного, керуючись ст.161, 162, 167 ЦК та ст.82 ГПК України

ПРОШУ:

– зобов’язати видавництво „Кобеляки“ виконати зобов’язання перед медіа-клубом відповідно до умов договору від 23.07.2001 р. і надрукувати 20 номерів тижневика;

– зобов’язати видавництво відшкодувати медіа-клубу витрати по сплаті державного мита, за інформаційні послуги та витрат за послуги адвоката.

Додаток:

1. Копія угоди від 23.07.2001 р.

2. Квитанція про надсилання позову видавництву „Кобеляки“.

3. Копія листа видавництва „Кобеляки“ від 13.08.2001 р.

4. Копія листа медіа-клубу на адресу видавництва від 13.08.2001 р.

5. Копії рахунків та накладних видавництва.

6. Копії платіжних доручень про сплату за поліграфічні послуги медіа-клубом.

7. Копія претензії медіа-клубу до видавництва.

8. Копія повідомлення про вручення претензії видавництву.

9. Копія свідоцтва про реєстрацію медіа-клубу.

10. Копія довідки статуправління.

11. Платіжне доручення про сплату держмита.

12. Платіжне доручення про сплату за інформаційні послуги.

Президент

Полтавського обласного медіа-клубу Людмила Калашник (Кучеренко)

 

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.03.2002 р.

Справа № 12/26

по позову Полтавського обласного медіа-клубу, м. Полтава

до Видавництва „Кобеляки“, м. Кобеляки

про спонукання до виконання умов договору

Суддя

Сергєєва Лілія Аркадіївна.

Представники:  

від позивача

адв. Моторний Ю.С.,
дов. в мат.справи

від відповідача

Чепець М.А.,
дов. від 03.01.2002 р.

Рішення приймається в умовах перерви, об’явленої в судовому засіданні 12.03.2002 р., в порядку статті 77 ГПК України.

Суть справи : Ставиться питання про спонукання відповідача до виконання умов договору від 23.07.2001 р. на виконання друкарських робіт по випуску газети „Новий день“.

Відповідач у відзиві на позовну заяву та його представник в судових засіданнях проти позовних вимог заперечує з мотивів, викладених у відзиві на позов.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представників сторін,

встановив:

23.07.2001 року між видавництвом „Кобеляки“ та Полтавським обласним медіа-клубом укладено договір на виконання друкарських робіт по випуску газети під назвою „Новий день“.

13.08.2001 р. позивач отримав лист № 20, в якому відповідач пропонував дострокове припинення договору.

Суд, вивчивши і оцінивши всі матеріали справи, дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Відповідно до п.2 договору від 23.07.2001 р. редакція (позивач) зобов’язується напередодні кожного місяця подавати графік випуску газет, вказуючи тираж. Пункт З вимагає від редакції передати оригінал-макет виведений на плівку.

Згідно із статтею 33 Господарського процесуального Кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Позивач документальних доказів передачі відповідачу графіка випуску газети з визначенням тиражу, а також доказів передачі відповідачу оригіналу-макету номеру газети виведеного на плівку не надав, пояснюючи, що ці документи були передані автобусом, як і попередні три номери. Але суд не може прийняти це пояснення як належний доказ , т. нічим не підтверджені.

Таким чином, суд вважає, що в даному випадку присутня вина кредитора (позика передбачена статтею 210 Цивільного Кодексу України, а саме, якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язань обумовлено умислом або необережністю кредитора боржник звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань, якщо інше не встановлено законом. Тобто, позивач, вимагаючи від відповідача виконання зобов’язань за договором від 23.07.2001 р., не довів, що сам повністю виконав вимоги зазначеного договору. А, виходячи із специфіки договору між сторонами, виконання відповідачем своїх зобов’язань неможливе без попереднього виконання позивачем зобов’язань за угодою.

Отже, позовні вимоги не обгрунтовані, доказами не доведенні і задоволенню не підлягають.

На підставі матеріалів справи, та керуючись ст.ст. 43, 82-85 ГПК України, суддя , –

Вирішив:

В задоволенні позовних вимог відмовити,

Суддя
підпіс печать    Л.А.Сергєєва

 

 

Харківський апеляційний господарський суд

Постанова

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2002 року

справа №12/26/1048П

Судова колегія у складі:  

головуючого судді

Ю.О.Могилєвкіна,

суддів

А.І.Бухана
та В.І.Пушая,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні апеляційного господарського суду у місті Харкові за участю представників:

позивача– Калашник, Моторний

відповідача– Чепець (без належним чином оформлених повноважень)

апеляційну скаргу (вх.№1048П) Полтавського обласного медіа-клубу на рішення господарського суду Полтавської області від 20 березня 2002 року по справі №12/26

за позовом Полтавського обласного медіа-клубу

до Видавництва „Кобеляки“

про спонукання до виконання умов договору

встановила:

Рішенням господарського суду Полтавської області від 20 березня 2002 року (суддя Л.А.Сергеєва) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач у своїй апеляційній скарзі з даним рішенням не погоджується, вважає його необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню.

Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не подав.

Перевірка матеріалів справи, висловлених у апеляційній скарзі та відзиві на неї тверджень сторін, пояснення у судових засіданнях їх уповноважених представників свідчать про те, що господарський суд Полтавської області під час розгляду справи не забезпечив дотримання вимог 38 та 43 Господарського процесуального кодексу України щодо повного, всебічного та об’єктивного дослідження усіх фактичних обставин спору, і насамперед встановлення.

Дійсно, між позивачем та відповідачем 23 липня 2001 року був укладений договір, відповідно до умов якого відповідач взяв на себе зобов’язання друкувати газету позивача, а позивач оплачувати поліграфічні послуги. Згідно з пунктом 6 даного договору він повинен був діяти до 31 грудня 2001 року. Однак, 13 серпня 2001 року позивач отримав листа від відповідача, в якому останній повідомив про неможливість подальшого співробітництва та дострокове розірвання договору. Таким чином, відповідач на порушення вимог статті 162 Цивільного Кодексу України в односторонньому порядку відмовився від виконання своїх зобов’язань.

Позивачем відповідно до чинного законодавства була направлена претензія №98 від 9 жовтня 2001 року з вимогами про виконання своїх зобов’язань, яка відповідачем була залишена без задоволення.

Господарським судом були зроблені висновки, що позивач, вимагаючи від відповідача виконання своїх зобов’язань за договором не довів, що сам повністю виконав вимоги зазначеного договору. А саме він не довів, що ним були передані відповідачу графік випуску газети з визначенням тиражу та оригінал-макет номеру газети виведеного на плівку. За такими обставинами позовні вимоги судом були визнані необґрунтованими доказами не доведені.

Однак, господарським судом не був врахований та належним чином оцінений той факт, що відповідач мав змогу надрукувати чотири номери газети тільки після того, як позивач надав йому оригінал-макет виведений на плівку, та графік випуску наступного номеру газети. Надруковані чотири номери газети свідчать про те, що позивачем були виконані свої зобов’язання за договором. Крім того, відповідач у своєму листі від 13 серпня 2001 року чітко вказав причину розірвання договору, це – неможливість подальшого співробітництва.

Судова колегія не може погодитися з висновками господарського суду про необґрунтованість позовних вимог, і вважає, що відповідачем були порушені норми статті 162 Цивільного кодексу України про неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов’язання.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.91, ст.101, ст-103, п.З, ч.1 ст.104 Господарського процесуального кодексу України,

постановила:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення господарського суду Полтавської області від 20 березня 2002 року по даній справі скасувати.

Позовні вимоги позивача задовольнити. Зобов’язати відповідача виконувати умови договору від 23 липня 2001 року. 

Судді
Ю.О.Могилєвкін  
А.І.Бухан  
В.І.Пушай

Американська Федеральна торгова комісія в середу заявила про подачу позову до суду на шістьох жителів США, що обвинувачуються в розсиланні спаму. Обвинувачені, за твердженням FTC, займалися масовими розсиланнями електронних повідомлень із пропозицією взяти участь у незаконних онлайнових фінансових „пірамідах“. Спамери також займалися шахрайством із кредитами і поширювали програми для фільтрації спаму, які, насправді, ще більше заповнювали поштові скриньки користувачів непрошеними повідомленнями.

Судові позови проти спамерів стали частиною програми Федеральної торгової комісії з боротьби проти незаконних поштових розсилань. У рамках цієї програми FTC вже ініціювала кілька судових розглядів у різних регіонах США. У цій країні поки немає федеральних законів, що забороняють масове розсилання електронних повідомлень без дозволу одержувачів, і Федеральна Комісія використовує для боротьби зі спамерами існуючі нормативні акти, що забороняють нечесні методи ведення бізнесу.

Відповідно до вимог FTC, спамери повинні припинити незаконну діяльність, інакше їм загрожує великий штраф. Комісія відправила попередження 100 громадянам країни, що також займаються розсиланням спаму або організацією нелегальних фінансових пірамід. Незважаючи на те, що в США немає федерального закону про боротьбу зі спамом, аналогічні законодавчі акти прийняті вже у 26 штатах. Закон, що діє на всій території США, поки не вдається прийняти через активний опір легальних маркетингових компаній, що займаються розсиланням комерційних повідомлень.

Джерело: compulenta.ru

За словами конгресмена Кристофера Кокса (Респ. – штат Каліфорнія), його закон про свободу глобальної мережі Інтернет допоможе народам Китаю, Куби, Казахстану, Лаосу, Північної Кореї і багатьох інших країн із деспотичними і репресивними режимами обійти урядову цензуру й одержати доступ до заборонених ресурсів мережі, включаючи сайти видань „Нью-Йорк Таймс“, „Вашингтон Пост“, правозахисної організації „Хьюман Райтс Вотч“ та опозиційні сайти цих країн.

Двохпартійний законопроект Кокса (Резолюція Палати представників № 5524), написаний у співробітництві з іншим впливовим каліфорнійським конгресменом Томом Лантосом (Дем. – штат Каліфорнія), припускає виділення 100 мнл. доларів США протягом 2-х років на створення Офісу глобальної свободи мережі Інтернет, що буде діяти в рамках Бюро з міжнародного мовлення. Його метою стане боротьба з закордонною цензурою.

Нещодавно „Голосом Америки“ був здійснений пілотний проект з надання необмеженого доступу до мережі Інтернет громадянам Китаю з використанням програмного забезпечення під назвою „Triangle Boy“, розробленого каліфорнійською компанією SafeWeb (www.safeweb.com). Компанія SafeWeb – розташований у Емеривілі (Каліфорнія) розроблювач мережного апаратного забезпечення, що частково фінансується Центральним розвідувальним управлінням, – нещодавно запропонувала нове програмне забезпечення під назвою „Triangle Boy“, що захищає особистість своїх користувачів, шляхом маршрутизації через сервер SafeWeb. Голова компанії Стів Хсю сказав у своєму недавньому інтерв’ю журналу CQ Weekly, що протягом іспитового періоду до заборонених сайтів щодня відбувалося близько 100000 звернень з Китаю. Резолюція Палати представників № 5524 вказує конкретно, яку технологію використовувати. Програмне забезпечення, подібне до Peekabooty, Six/Four і Triangle Boy, поєднує в собі однорангову архітектуру файлового обслуговування на кшталт Napster із шифруванням та іншими аналогічними технологіями. Метою „хактивістів“, які пишуть такі програми, є надання необмеженого доступу до мережі Інтернет користувачам у диктаторських країнах, чиї уряди використовують програмне забезпечення для фільтрації і цензури, для того щоб контролювати інформацію, що одержують громадяни через мережу Інтернет.

У випадку всіх трьох програм, користувачі, що мають відкритий доступ до мережі Інтернет, повинні встановити на свої комп’ютери безкоштовне програмне забезпечення, здатне направляти дані – у зашифрованому вигляді, щоб уникнути підглядання – кінцевим користувачам закордоном. Можна розглядати це, як еквівалент написанню листів протесту за програмою „Міжнародна амністія“ 21 століття.

Конгресмени Кокс і Лантос запропонували цей законопроект тільки недавно, після проведення консультацій з технічними експертами (обидва конгресмени є депутатами від округів Силіконової долини) і політичними активістами країн, де існує заборона доступу до мережі Інтернет. Резолюція № 5524 буде вноситися повторно у 2003 році і одержить фінансування, необхідне для просування свободи слова. Формулювання резолюції з цього приводу не могли б бути яснішими.

КОНГРЕС 107-го скликання

Сесія 2
Резолюція Палати представників № 5524

Про розробку і застосування технологій, що не дозволяють глушити і здійснювати цензуру інформації в мережі Інтернет

ПАЛАТА ПРЕДСТАВНИКІВ

2 жовтня 2002 р.

п. Кокс (від свого імені і від імені п. Лантоса) презентував нижченаведений законопроект, що був переданий у Комітет з міжнародних відносин

ЗАКОНОПРОЕКТ

Про розробку і застосування технологій, що не дозволяють глушити і здійснювати цензуру інформації в мережі Інтернет

Прийнятий Сенатом і Палатою представників Конгресу Сполучених Штатів Америки

Розділ 1. Коротка назва

Пропонується робоча назва документа „Закон про глобальну свободу мережі Інтернет“

Розділ 2. Висновки

Конгрес приходить до наступних висновків:

(1) Свобода слова, свобода преси і свобода зібрань є базовими характеристиками свободного суспільства. Поправка 1 до Конституції Сполучених Штатів гарантує, що „Конгрес не повинен видавати жодного закону, що обмежує свободу слова чи друку, або право народу мирно збиратися:“ Ці положення Конституції гарантують американцям право вільно збиратися і спілкуватися один з одним без обмежень, у тому числі вільно спілкуватися через Інтернет. Стаття 19 Загальної декларації прав людини ООН прямо гарантує свободу „одержувати і поширювати інформацію і ідеї у будь-який спосіб і незалежно від державних кордонів“.

(2) Усі люди мають право вільного спілкування один з одним і необмеженого доступу до новин та інформації через Інтернет.

(3) Близько 10% населення земної кулі мають зараз доступ до мережі Інтернет. Кількість чоловік що отримує доступ до Інтернету збільшується з кожним днем, завдяки чому Інтернет здатний стати наймогутнішим із засобів демократизації і обміну ідеями, що коли-небудь, були винайдені.

(4) Необмежений доступ до новин та інформації в мережі Інтернет є перешкодою для репресивного правління авторитарних режимів в усьому світі.

(5) Уряди Бірми, Куби, Лаосу, Північної Кореї, Китайської Народної Республіки, Саудівської Аравії, Сирії і В’єтнаму, уряди інших країн уживають рішучих заходів для недопущення вільного доступу своїх громадян до міжнародних політичних, релігійних та економічних новин й інформації через Інтернет.

(6) Міжурядові та неурядові організації і засоби масової інформації неодноразово повідомляли про широку практику авторитарних урядів з блокування, створення перешкод і контролювання доступу до мережі Інтернет і її змісту. Для цього застосовуються такі технології, як firewall, фільтри і „чорні скрині“. Для блокування і спостереження за роботою користувачів у мережі Інтернет використовуються нагляд за листуванням електронною поштою, за електронними „дошками повідомлень“ і застосуванням певних слів; „таємне блокування“ доступу до веб-сайтів; створення „чорних списків“ користувачів, що намагаються зайти на ці веб-сайти; відмовлення у наданні Інтернет доступу.

(7) „Голос Америки“ і „Радіо Вільна Азія“, як і сотні інших джерел інформації, що представлені у мережі Інтернет, постійно глушаться репресивними урядами.

(8) З 1940-х років Сполучені Штати використовують технології, що заважають глушити, щоб зробити радіомовні програми „Голосу Америки“ та інших урядових радіостанцій Сполучених Штатів доступними у країнах, в яких уряди блокують доступ до новин та інформації.

(9) Дотепер уряд Сполучених Штатів робив лише скромні кроки у фінансуванні і розвитку технологій захисту від цензури в Інтернеті. На сьогоднішній день „Голос Америки“ і „Радіо Вільна Азія“ витратили в цілому 1 мільйон доларів на розвиток технології, що перешкоджає блокуванню Інтернету в Китайській Народній Республіці. На цю технологію, що довела свою здатність забезпечити 100000 звернень у день з Китайської Народний Республіки, покладають свої надії „Голос Америки“ і „Радіо Вільна Азія“, які сподіваються забезпечити в такий спосіб доступ громадян Китайської Народний Республіки до їх програм. Проте фінансування розвитку цієї технології урядом Сполучених Штатів завершилося. Більшості інших країн Сполучені Штати не надавали якоїсь серйозної підтримки у справі забезпечення свободи у мережі Інтернет.

(10) Успіх політики Сполучених Штатів у справі підтримки свободи слова, друку і зібрань вимагає нових ініціатив, спрямованих на захист новин та інформації в мережі Інтернет, від контролю з боку тоталітарних і авторитарних режимів.

Розділ 3. Цілі

Цілями дійсного закону є:

(1) прийняття ефективної і сильної політики, що забезпечує глобальну свободу мережі Інтернет;

(2) заснування, у рамках Бюро міжнародного мовлення, служби, єдиною місією якої буде протистояння спробам репресивних режимів перешкоджати поширенню й одержанню інформації через мережу Інтернет і блокувати її;

(3) прискорення розвитку і поширення технології, що забезпечує свободу мережі Інтернет в усьому світі;

(4) дозволити виділення значної частини ресурсів Сполучених Штатів у сфері міжнародного мовлення на забезпечення подальшого розвитку і впровадження технологій, що дозволяють протистояти перешкоджанню поширення й одержання інформації через Інтернет;

(5) проведення експертизи в приватному секторі розвитку і впровадження таких технологій для того, щоб сучасні комерційні технології, що використовуються для забезпечення безпеки угод і створення віртуального простору для їх здійснення, могли б бути використані і з метою розвитку демократії і свободи і застосування тиску з боку свободного світу на репресивні уряди, винні у здійсненні цензури інформації в мережі Інтернет, залякуванні і переслідуванні громадян своїх країн – користувачів Інтернет.

Розділ 4. Розвиток і поширення технологій, що не дозволяють блокувати інтернет і піддавати інтернет цензурі

(а) СТВОРЕННЯ ОФІСУ ГЛОБАЛЬНОЇ СВОБОДИ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ – У рамках Бюро міжнародного віщання цим засновується Офіс глобальної свободи мережі Інтернет (надалі іменований у даному законі як „Офіс“). Очолювати Офіс буде Директор, обов’язком якого буде розвиток і впровадження універсальної глобальної стратегії боротьби зі спробами блокувати Інтернет, що підтримуються і здійснюються державами, а також переслідуваннями громадян за використання ними Інтернету.

(b) САНКЦІЯ НА АСИГНУВАННЯ – Цим на потреби Офісу в 2003 і 2004 фінансових роках асигнується по 50000 доларів щорічно.

(с) СПІВРОБІТНИЦТВО З ІНШИМИ ФЕДЕРАЛЬНИМИ ДЕПАРТАМЕНТАМИ Й ОРГАНАМИ – Усі департаменти і державні органи Сполучених Штатів зобов’язані повністю сприяти і допомагати у здійсненні стратегії, розробленої Офісом, а також надавати Офісу всі ресурси й інформацію, що необхідні для досягнення цілей відповідно до даного Закону.

(d) ЗВІТ ПЕРЕД КОНГРЕСОМ – 1 березня року після набуття чинності даним Законом і потім щорічно Директор Офісу зобов’язаний надавати Конгресу звіт про втручання держав у користування мережею Інтернет і про заходи, вжиті Сполученими Штатами, для протидії такому втручанню. У кожному звіті повинен наводитися список країн, що здійснюють політику цензури мережі Інтернет, її блокування, а також тих, що робили інші порушення; надавати інформацію про державні органи або квазіурядові організації, що здійснюють цензуру Інтернет; надзвичайно докладно описувати технологічні методи, застосовувані для блокування Інтернет та інші порушення. На розсуд Директора звіт може бути представлений як у вигляді секретного документа, так і у вигляді відкритої інформації.

(e) ОБМЕЖЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ – Ніякі положення даного Закону не можуть бути витлумачені на користь втручання Сполучених Штатів у здійснювану іноземними державами цензуру, що застосовується з метою захисту неповнолітніх від заподіяння їм шкоди, захисту суспільної моралі, а також сприяння завданням правоохоронних органів.

Розділ 5. Думка конгресу

КОНГРЕС упевнений, що Сполучені Штати зобов’язані:

(1) публічно, недвозначно і послідовно засудити уряди, що обмежують, забороняють та здійснюють цензуру і блокують доступ до мережі Інтернет;

(2) уповноважити Представника США в ООН представити на черговому щорічному засіданні Комісії з прав людини ООН резолюцію, у якій були би осуджені всі уряди, що практикують цензуру Інтернет і відкидають свободу доступу і надання інформації;

(3) впровадити в найкоротші реальні терміни технології, націлені на недопущення здійснення державної цензури і переслідування користувачів Інтернет.

Джерело: www.eurasia.org.ru

За матеріалами Центру екстремальної журналістики (Росія)

На розгляді конгресу США знаходиться законопроект, у якому пропонуються заходи протидії спробам репресивних режимів, у тому числі на Кавказі та у Центральній Азії, обмежити доступ населення до інформації. Пропоновані заходи стосуються насамперед електронних ЗМІ: відзначається, що „необмежений доступ до новин та інформації в Інтернеті є чинником, що стримує репресивні режими в усьому світі“. Спостерігачі характеризують законопроект як „корисний“, підкреслюючи при цьому, що для проведення в життя принципу свободи слова на Кавказі, у Середній Азії та інших регіонах світу ці закони повинні супроводжуватися реальними заходами, спрямованими на підтримку журналістів.

2 жовтня конгресмени Кристофер Кокс (республіканець від Каліфорнії) і Том Лантос (демократ від Каліфорнії) внесли на розгляд палати представників Акт про свободу в глобальній мережі Інтернет. Мета цього законопроекту полягає у протидії урядам ряду іноземних держав увести цензуру в мережі Інтернет. Вісім днів по тому Джон Кіл, сенатор-республіканець від Арізони, і Рон Уайден, демократ від Орегона, внесли аналогічний законопроект у сенат. Поки члени конгресу беруть участь у передвиборній кампанії напередодні листопадових виборів, обидва законопроекти знаходяться на розгляді відповідних комітетів.

У законопроекті в якості порушників принципу свободи слова називається цілий ряд країн, у тому числі Китай. Проте експерти з прав людини й американські законодавці неодноразово відзначали факти порушення свободи слова урядами країн Середньої Азії. [Історію питання див. Архів рубрики Human Rights]. „Республіки Середньої Азії, зрозуміло, відносяться до числа країн, що підпадають під дію цього закону, – заявив співробітник апарату конгресу, який просив не називати його імені. – У Середній Азії до повної свободи ще далеко“.

Метою обох законопроектів є протидія спробам блокування телефонних ліній і створення перешкод для інтернет-трафіку. Передбачається створення спеціального керування в рамках Бюро міжнародного телерадіомовлення, „єдиним завданням якого, стане протидія заходам для блокування Інтернету репресивними режимами“ і яке одержить у найближчі два роки від 60 до 100 млн. доларів на розробку технології антиблокування. Бюро міжнародного телерадіомовлення повинне буде залучити програмістів і юристів, що спеціалізуються на проблемах Інтернету, щоб допомогти громадянам країн з репресивними режимами отримувати вільний доступ у Мережу. Співробітник апарату конгресу пояснив, що „якщо людина не може ввійти на [популярний сайт], йому чи їй можна надати інформацію про спосіб приєднання, що дасть їм доступ до будь-яких заблокованих сайтів через мережу іншої країни“.

Цей закон у випадку його прийняття і рішучого проведення в життя змусить американський уряд виступити з осудом політики, що проводиться урядами країн регіону. Наприклад, у Казахстані інтернет-провайдери, які пов’язані з державою, блокують деякі сайти, а узбецькі власті періодично блокують сайт Ferghana.ru, який працює з Москви – стверджує експерт по регіону.

У програмній заяві, що випереджає законопроекти, державні монополісти на ринку інтернет-послуг обвинувачуються в регулярному порушенні принципу свободи слова. У Середній Азії і на Кавказі так і не була проведена економічна лібералізація телефонних комунікацій, тому середньоазійські телекомунікаційні компанії стягують плату за користування Інтернетом або обмежують доступ до мережних інформаційних ресурсів. Узбецькі і казахські провайдери почали підключатися до китайських серверів, давши тим самим зрозуміти, що користувачі Інтернету в Узбекистані і Казахстані повинні задовольнятися таким же урізаним Інтернетом, який нав’язує своїм громадянам китайський уряд. У той час коли програма держдепартаменту „Навчання і доступ до Інтернету“ продовжує здійснювати свою діяльність на Кавказі та у Середній Азії, засоби контролю над ЗМІ в цих країнах навряд чи будуть сприяти терпимому ставленню до Інтернету як засобу вільної самоосвіти чи вираження незгоди з урядовою політикою.

„Цей закон, зрозуміло, буде корисний з точки зору захисту свободи поширення інформації“, – говорить Алекс Лупис, координатор програм Комітету захисту журналістів у Європі і Середній Азії. „Проте він не повинний замінити собою чи послабити підтримку Сполученими Штатами незалежних журналістів. Поки журналісти не будуть почуватися у безпеці, вони не стануть публікувати критичних матеріалів у Мережі“.

В Акті про свободу Інтернету не згадуються більш традиційні види цензури. Це в решті решт може послабити його вплив на процеси, пов’язані зі здійсненням принципів свободи слова і доступу до інформації в країнах Кавказу і Середньої Азії. Спостерігачі відзначають, що залякування незалежних журналістів часто призводило до того, що вони боялися публікувати статті з критикою уряду чи матеріали, що викривають його злочини. Багато журналістів на Кавказі й у Середній Азії потрапляли у в’язниці або були побиті за статті, у яких вони виступали з критикою уряду.

Уряди держав Середньої Азії постійно намагаються обмежити свободу слова. Через нерозвиненість інфраструктури багато обмежень, що вводяться, стосуються технологій учорашнього дня. Наприклад, за повідомленням газети „Аргументы и факты – Кыргызстан“ від 6 жовтня, власті збираються „узяти під контроль усі копіювальні апарати в республіці“, щоб зупинити поширення листівок радикальної ісламістської партії Хизб-ут-Тахрир. Російськомовна узбецька газета „Правда Востока“ повідомила в липні, що узбецькі власті взяли під контроль радіочастоти, щоб „відслідковувати незаконне використання ефіру“ і, можливо, для спостереження за тим, що саме віщають 53 зареєстровані радіостанції. У Казахстані готується закон про ЗМІ, що, на думку захисників свободи преси, занадто деталізований і залишає журналістів беззахисними перед свавіллям влади. Проте казахські власті більшою мірою стурбовані ЗМІ старого типу. 15 серпня було оголошено про необхідність реєстрації іноземних інформаційних агенцій у міністерстві культури, інформації і громадської згоди Казахстану, мережні ж ресурси були звільнені від цього обов’язку.

Крім пункту про додаткове фінансування технологічних розробок, внесені до конгресу законопроекти містять вимогу, що зобов’язує Управління із свободи в глобальній мережі Інтернет доповідати держдепартаменту про випадки „цензури в Інтернеті, блокуванні та інших зловживаннях“. Щорічні звіти повинні будуть „містити інформацію про урядові установи або квазіурядові організації, що здійснюють цензуру в Інтернеті, і найдетальніший опис“ технологій, що при цьому використовуються.

Від редакції. Алек Аппельбаум – редактор і автор статей у EurasiaNet.

Джерело: http://eurasianet.org/russian/departments/rights/articles/eav102402ru.shtml

За матеріалами Центру екстремальної журналістики (Росія)

10 жовтня цього року у В’єтнамі був прийнятий закон, згідно з яким ті, хто бажає розмістити інформацію в інтернеті повинні спочатку одержати ліцензію в Міністерстві культури.

Цей і подібні йому випадки обговорювалися 15-16 листопада в паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО (Організації ООН з питань освіти, науки і культури) на симпозіумі „Свобода висловлювань в інформаційному суспільстві“. Організатори форуму стурбовані тим, що за останні півтора року почастішали випадки зазіхань влади різних країн на свободу слова у „всесвітній павутині“.

У прес-релізі, опублікованому з нагоди симпозіуму, наводяться й інші приклади обмеження свободи висловлювань в інтернеті. У „чорному“ списку поряд з Бурунді, Бахрейном та іншими країнами фігурує Білорусь, у якій діє єдиний провайдер – державна компанія „Белпак“.

Після прийняття у жовтні минулого року в США так званого Патріотичного Акту багато американських провайдерів установили в себе обладнання типу Carnivore з електронного моніторингу. Можливості уряду „підслуховувати“ електронні контакти значно збільшилися.

Канадські законодавці схвалили у грудні минулого року так званий антитерористичний закон С-36, що посилює контроль над засобами електронного зв’язку.

У Китайській народній республіці, інтернет-асоціація Китаю (національний орган, що курує користування інтернетом) у березні цього року змусила веб-майстрів підписати зобов’язання не розміщувати у „всесвітній павутині“ інформацію, „що завдає шкоди національній безпеці і стабільності“.

30 травня цього року Європарламент прийняв Конвенцію з кіберзлочинів, яка, серед іншого, зобов’язує країни-члени Європейського союзу прийняти закони, що вимагають від провайдерів і телефонних операторів зберігати повні записи всіх комунікацій.

Джерело: Інформаційне агентство ПРИМА
http://prima-news.ru/news/news/2002/11/15/21602.html

За матеріалами Центру екстремальної журналістики (Росія)

Інформаційна революція вже призвела до революції у військовому мистецтві. Неминуче, що революційним змінам піддасться і сфера дипломатії.

Американський дослідник Джозеф Най (Joseph Nye) вважає, що „Знання – більш, ніж коли-небудь раніше, стає силою. Країна, що досягне більших успіхів за інші в інформаційній революції, стане більш могутньою, чим інші“.

Зовнішньополітичне відомство США вже почало реформи своєї інформаційної служби. У 2002 році на дані цілі буде витрачено $210 млн. Мета програми – забезпечення кожного співробітника доступом до Інтернет і відомчої інформаційної мережі. Утім, багато експертів вважають, що ці витрати відносно невеликі, оскільки лише бюджет американського посольства в Парижі складає $35 млн. на рік.

Роль інформаційних технологій і, особливо, Інтернету у світі сучасної дипломатії складно переоцінити. Газета The Washington Diplomat опитала дипломатів, акредитованих у Вашингтоні, членів Сенату і Конгресу США, і на основі цього дослідження опублікувала ㎚ порад з правильної роботи з Конгресом США для співробітників посольств“. Одна з рекомендацій полягала у максимально активному використанні Інтернету. 535 членів Конгресу мають свої сайти. Кілька десятків комісій Конгресу також створили свої інтернет-представництва. На цих сайтах міститься значна кількість унікальної інформації. Інтернет – чудовий засіб одержати тексти виступів, законодавчих актів, планів роботи тощо.

За прогнозом Шерил Браун (Sheryl Brown) і Маргарити Стадмейстер (Margarita Studemeister), співробітників Американського інституту миру (United States Institute of Peace), що вивчають вплив інформаційних технологій на дипломатію, вже до 2015 року в арсеналі дипломатів з’являться особисті засоби зв’язку і комунікації, зокрема оснащені портативними криптографічними пристроями, системами машинного перекладу, глобального позиціонування тощо. Формальні особисті зустрічі і дорогі відрядження поступово будуть замінені он-лайн конференціями. Документообіг буде переведений на безпаперову основу. Більшість переговорів між дипломатичними працівниками різних країн буде проходити за допомогою інтернет-конференцій, тому число візитів дипломатів до інших країн світу буде зменшуватися. Консульська робота – тобто процес перевірки даних людей, що бажають в’їхати у країну і видача віз – буде практично цілком автоматизована. Технічні інновації неминуче призведуть до того, що посольствам і консульствам буде потрібно менше персоналу. Дипломатам неминуче будуть потрібні нові знання, що вони зможуть одержувати, у тому числі, шляхом дистанційного навчання.

Деякі дослідники пророкують, що інформаційні технології і процес глобалізації змінять світ, а відповідно, дипломатію кардинальним чином. Наприклад, французький дослідник Жан-Марі Гуенно (Jean-Marie Guehenno) вважає, що у світі майбутнього зникнуть центральні уряди, оскільки інформаційна революція рано чи пізно покінчить з національними державами і розмиє державні кордони. Джеймс Розенау (James Rosenau) з Університету імені Джорджа Вашингтона дотримується іншої точки зору, що традиційні державні кордони будуть замінені деякими „рубежами“, які будуть засновані не на територіальних, а на інших, можливо невідомих нині, принципах, що Розенау називає „сферами влади“.

Цікаво, що дипломати завжди були вкрай консервативними у сфері застосування високих технологій. Приміром, Міністерство Закордонних справ Британської Імперії одержало першу телеграму в 1840 році. Довідавшись про це, міністр закордонних справ лорд Пальмерстон викликнув: „Боже! Це кінець дипломатії!“. Зовнішньополітичне відомство США ставилося до телеграфу приблизно в такий же спосіб. Штатний телеграфіст у Держдепартаменті з’явився лише через 12 років, після того як телеграфом були оснащені офіси більшості великих фірм світу. Однак цей телеграфіст не займався прийомом і відправленням телеграм – він виконував обов’язки кур’єра, приносячи і відносячи телеграми на пошту.

Утім, технічні досягнення не зможуть кардинально вплинути на роботу дипломатів. Базові принципи дипломатичного мистецтва, на думку Уілсона Дізарда (Wilson Dizard) старшого наукового співробітника Центру стратегічних і міжнародних досліджень (Center for Strategic and International Studies), мало змінилися з ХV століття, коли, як пише Дізард, „роль посла зводилася до того, щоб представляти Його величність при іноземному дворі, прибігаючи для цього до дотепності, хоробрості і красномовству. Ці ж завдання треба буде вирішувати дипломатам і в майбутньому, використовуючи замість гусячого пера – комп’ютер, а замість поштового голуба – електронну пошту“.

Washington ProFile
http://washprofile.org/SUBJECTS/Research.html

Розроблена німецькими розвідслужбами операція зі збору інформації про осіб, підозрюваних у терористичній та іншій злочинній діяльності, із тріском провалилася після того, як рахунки за послуги з прослуховування телефонів були спрямовані тим, чиї розмови прослухувалися.

Близько 50 чоловік, що знаходилися під підозрою у правоохоронних органів і спецслужб, одержали рахунки на оплату переговорів по мобільним телефонам за вересень, у яких містилися подібні вимоги.

Багато хто з них знайшли, що їхні телефони прослуховуються, оскільки в рахунках значилися телефонні дзвоники на номер, що виявився записуючим пристроєм, який використовувався розвідслужбою для прослуховування розмов.

На минулому тижні німецька федеральна поліція направила своїм регіональним підрозділам термінову вказівку перевірити, хто саме одержав такі рахунки і чи здогадалися вони про те, що їхні розмови прослуховують. В даний час у Німеччині прослуховується близько 20 000 телефонів.

Daily Telegraph, 1 листопада.
www.inopressa.ru

Фільтрація інтернет-контенту почалася на всьому інтернет-просторі. Популярна пошукова машина Google виключила з деяких регіональних баз даних інформацію про більш ніж 100 „сумнівних“ сайтів, що маються в основній базі даних.

Близько 45 сайтів присутні в німецькій і міжнародній версіях, але відсутні у французькій версії розшукувача, а ще 65 сайтів відсутні й у німецькій і у французькій версіях. В обох цих країнах існують суворі закони, що припиняють поширення нацистської ідеології і такої, що закликає до національної ворожнечі.

Повідомляється, що інформація була вилучена під серйозним тиском урядових і правоохоронних органів обох країн. Усі виключені сайти містять інформацію, що має нацистську спрямованість або сповідають ідеологію „вищої раси“.

Джерело: „Подробности“, Київ, 26 жовтня

За матеріалами Центру екстремальної журналістики (Росія)

У Сполучених Штатах у рамках нового антитерористичного закону реєструють покупців книг і газет. Новий антитерористичний закон, USA Patriot Act, дозволяє здійснювати контроль за відвідувачами бібліотек, передплатниками преси і вивчати рахунки книгарень. ОБСЄ виступає з гострою критикою на адресу американського ФБР і відомства з імміграції США.

„Такого в історії ще не було, щоб контролювали читачів, а не авторів“. Фраймут Дуве, представник із засобів масової інформації Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), виступив у четвер на засіданні Постійної ради ОБСЄ у Відні з гострою критикою на адресу американського ФБР і відомства з імміграції США.

Дуве побоюється, що нові заходи стануть для інших урядів зразком для наслідування. Держави, що уже використовують такі сумнівні заходи, зможуть тепер послатися на приклад Сполучених Штатів.

„Громадян обмежують у їхньому праві на свободу слова“, – застерігає Дуве. Його увагу до проблеми привернули скарги з боку книгопродавців. Їх зобов’язали передавати дані про своїх клієнтів, не інформуючи тих про це. Люди, які читають видання і нелояльні щодо уряду, можуть потрапити в чорні списки, що складаються чиновниками.

Як стверджує Дуве, побоювання ОБСЄ, що були висловлені на Постійній раді, розділили ЄС і Росія. ОБСЄ планує з’ясувати, чи діють аналогічні заходи в західноєвропейських країнах, пише сьогодні Die Presse.

Верховний суд штату Каліфорнія повинен прийняти рішення, чи коштує доменне ім’я Sex.com 65 мільйонів доларів. Якщо буде доведено, що доменне ім’я, вкрадене у власника Стівена Коена, є його власністю, він може одержати значну компенсацію.

У 1994 році Коен зареєстрував на своє ім’я Sex.com – для чого звернувся до тодішнього монопольному реєстратору, компанії Network Solutions.

Рік по тому, дехто Гері Кремен відправив у Network Solutions листа, у якому назвав себе офіційним представником Коена і повідомив, що той попросив його перереєструвати Sex.com на Кремена. Network Solutions, не підозрюючи обману, переписала ім’я власника.

З тих пір Стівен Коен намагається одержати від компанії компенсацію за незаконну передачу доменного імені. Точніше – за те, що в нього вкрали його власність.

Суди виносили суперечливі рішення, сторони неодноразово подавали на апеляцію – врешті справа про Sex.com дійшла до Верховного суду. Йому і треба бути вирішити, чи є доменне ім’я власністю, чи має цінність подібно до цінних паперів. А в результаті – чи можна це ім’я вкрасти і, відповідно, чи можна одержати за крадіжку компенсацію.

Утім, відкрите питання і про те, хто заплатить Коену, якщо його права на Sex.com будуть визнані, відзначає Newsru.com. Сам Кремен порівнює реєстрацію домену з паркуванням автомобіля. А Network Solutions – з парковником, що віддає ключі абикому. Він думає, що платити 65 мільйонів доларів якщо і повинна, то тільки Network Solutions „що проморгала“.

Кампанія Network Solutions наполягає на тому, що доменне ім’я є лише „продуктом угоди сторін“, „записом у базі даних“ і власністю бути не може, тому що не відповідає визначенню категорії власності з юридичних позицій.

Корреспондент.net 05 Січня 2003, 16:23

Комітету міністрів державам-членам
про доступ до офіційних документів

(ухвалена Комітетом міністрів 21 лютого 2002 року на 784-ому засіданні заступників міністрів)

Комітет міністрів, у відповідності до пункту b статті 15 Статуту Ради Європи,

Вважаючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами задля забезпечення та реалізації ідеалів та принципів, що є їхнім спільним надбанням;

Пам’ятаючи, зокрема, про статтю 19 Загальної Декларації прав людини, статті 6, 8 та 10 Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, Конвенції ООН про доступ до інформації, участь громадськості в процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя в питаннях, коли йдеться про захист довкілля (ухвалена в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 року) та Конвенцію про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року (ETS № 108); Декларацію про свободу вираження поглядів та інформації, ухвалену 28 січня 1982 року, а також Рекомендацію № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади, Рекомендацію № R (91) 10 про повідомлення третім сторонам даних персонального характеру, які зберігаються в державних органах, Рекомендацію № R (97) 18 щодо захисту даних персонального характеру, які збираються та записуються для статистичних цілей, а також Рекомендацію № R (2000) 13 стосовно європейської політики в питанні доступу до архівів;

Зважаючи на важливість у плюралістичному та демократичному суспільстві відкритості органів державної влади та готовності їх надавати інформацію щодо питань, які становлять суспільний інтерес;

Зазначаючи те, що широкий доступ до офіційних документів на основі рівноправності та у відповідності до чітких правил:

– дозволяє громадянам виробити адекватне бачення та сформувати критичні погляди щодо стану суспільства, в якому вони живуть, та щодо органів влади, які ними керують, тим самим заохочуючи громадян до поінформованої участі в питаннях, що становлять спільний інтерес;

– сприяє більшій дієвості та ефективності адміністративних органів і допомагає підтримувати їхню цілісність, запобігає ризику корупції;

– є чинником, що підтверджує легітимність органів управління в якості державних служб і посилює довіру громадськості до органів державної влади;

Стверджуючи, відповідно, що держави-члени повинні докласти максимум зусиль з тим, щоб забезпечити громадянам доступ до інформації, яка міститься в офіційних документах, за умови охорони інших прав та законних інтересів;

Підкреслюючи, що викладені нижче принципи є мінімальним стандартом, і вони мають бути запроваджені без упередження до тих національних законодавств та підзаконних актів, в яких вже зараз визнається більш широке право доступу до офіційних документів;

Вважаючи, що, оскільки в центрі уваги цього документу є індивідуальні запити щодо доступу до офіційних документів, органи державної влади повинні взяти на себе зобов’язання проводити активну політику в питаннях спілкування з громадянами з тим, щоб надати в розпорядження громадян всю інформацію, яка може вважатись необхідною у відкритому демократичному суспільстві,

Рекомендує урядам держав-членів керуватись в їхньому національному законодавстві та практичній діяльності принципами, що викладені в цій рекомендації.

І. Дефініції

Для цілей цієї рекомендації:

„органи державної влади“ означають

і. уряд та адміністрацію на національному, регіональному або місцевому рівні;

іі. фізичну або юридичну особу, яка виконує функції урядовця або наділена адміністративними повноваженнями відповідно до національного законодавства.

„офіційні документи“ означають будь-яку інформацію, яка є записаною в будь-якому вигляді, вироблена або отримана органами державної влади і пов’язана з будь-якою державною або адміністративною функцією, за винятком документів, які перебувають на стадії підготовки.

ІІ. Поле застосування

1. Ця рекомендація застосовується лише до офіційних документів, які знаходяться в розпорядженні органів державної влади. Однак держави-члени мають розглянути в світлі національного законодавства та практики те, наскільки викладені в цій рекомендації принципи можуть бути застосовані до інформації, що знаходиться в розпорядженні органів законодавчої та судової влади.

2. Ця рекомендація не впливає на право доступу або обмеження у доступі, які передбачені в Конвенції про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру.

ІІІ. Загальні принципи доступу до офіційних документів

Держави-члени повинні гарантувати кожній особі – після здійснення цією особою запиту – право на доступ до офіційних документів, які є в розпорядженні органів державної влади. Цей принцип має застосовуватись без жодної дискримінації, в тому числі і за ознакою державної належності.

IV. Можливі обмеження у доступі до офіційних документів

1. Держави-члени можуть обмежити право доступу до офіційних документів. Обмеження повинні бути чітко визначені в законодавстві, бути необхідними в демократичному суспільстві і відповідати меті захисту:

i. національної безпеки, оборони та міжнародних зв’язків;

ii. охорони громадського порядку;

iii. інформації про запобігання, розшук та розслідування кримінальної діяльності;

iv. приватного життя та інших законних приватних інтересів;

v. комерційних та інших економічних інтересів, як приватних, так і державних;

vi. рівноправної участі сторін у судовому процесі;

vii. природи;

viii. інспекцій, контролю та нагляду з боку органів державної влади;

ix. державної економічної, монетарної та обмінної політики;

x. конфіденційності обговорень всередині органу державної влади або між декількома органами державної влади під час внутрішнього процесу вироблення документу.

У доступі до документу може бути відмовлено, якщо оприлюднення вміщеної в офіційному документі інформації призводить або може призвести до порушення одного з інтересів, що викладені в пункті 1, незважаючи на переважаючий інтерес громадськості в такому оприлюдненні.

Держави-члени повинні розглянути можливість встановлення часових строків, по закінченню яких припиняється застосування викладених в пункті 1 обмежень.

V. Запити про доступ до офіційних документів

Особа, яка звертається із запитом про офіційний документ, не повинна пояснювати причини, через які вона бажає отримати доступ до офіційного документу.

Формальності під час здійснення запиту мають бути зведені до мінімуму.

VI. Процедура розгляду заяв про доступ до офіційних документів

1. Запит про доступ до офіційного документу має бути розглянутий органом державної влади, в розпорядженні якого перебуває цей документ.

2. Запити про доступ до офіційних документів повинні розглядатись на засадах рівноправності.

3. Кожен запит про доступ до офіційного документу має бути розглянутий в короткий термін. Рішення має бути ухвалене, повідомлене та виконане впродовж визначеного строку, який може бути встановлений заздалегідь.

4. Якщо орган державної влади не має в своєму розпорядженні офіційного документу, про який зроблено запит, він повинен, наскільки це видається можливим, вказати особі, що робить запит, на компетентний орган державної влади.

5. Орган державної влади повинен, наскільки це видається можливим, допомогти особі, що робить запит, визначити документ, про який робиться запит, однак такий орган не зобов’язаний виконувати запит в разі, коли йдеться про документ, який не може бути визначений (ідентифікований).

6. У запиті про доступ до офіційного документу може бути відмовлено, коли такий запит є вочевидь позбавлений сенсу.

7. Орган державної влади, який відмовляє у доступі до цілого офіційного документу або до його частини, повинен навести причини відмови.

VIІ. Форми доступу до офіційних документів

1. В разі, коли надається доступ до офіційного документу, орган державної влади повинен дозволити ознайомитись з оригіналом документу або ж надати його копію, враховуючи, наскільки це є можливим, преференції, що висловлені особою, яка звертається із запитом.

2. Якщо до якоїсь частини вміщеної в офіційному документі інформації застосовується обмеження, то орган державної влади повинен, тим не менш, надати всю іншу інформацію, що міститься в документі. Кожен випадок невідкриття інформації повинен бути чітко визначеним. Однак, в разі, коли версія документу з вирізаними фрагментами тексту є хибною за змістом або взагалі позбавлена змісту, то в доступі до документу може бути відмовлено.

3. Орган державної влади може надати доступ до офіційного документу, спрямовуючи особу, яка звертається із запитом, до альтернативних джерел, якими легко можна скористатись.

VIІІ. Оплата за доступ до офіційних документів

1. Ознайомлення на місці з офіційним документом повинне бути, в принципі, безкоштовним.

2. Видача копії офіційного документу може бути платною для особи, яка звернулась із запитом, однак ціна має бути розумною і не перевищувати дійсних витрат з боку органів державної влади.

IX. Процедура перегляду

1. Заявник, якому було відмовлено в його запиті про офіційний документ – про окремі його частини або про документ в цілому, запит якого був відхилений або залишився без відповіді впродовж терміну, про який йшлось в пункті 3 Принципу VI, повинен мати доступ до процедури перегляду в судовому порядку або ж в іншій незалежній та неупередженій встановленій законом інстанції.

2. Заявник повинен завжди мати доступ до швидкої та недорогої процедури перегляду з боку органу державної влади або до перегляду у відповідності до викладеного вище пункту 1.

X. Додаткові заходи

1. Держави-члени повинні вжити необхідних заходів з тим, щоб:

i. інформувати громадян про їхнє право на доступ до офіційних документів та про те, в який спосіб вони можуть ним скористатись;

ii. забезпечити, щоб офіційні посадові особи проходили необхідну підготовку з питань їхніх зобов’язань та обов’язків з огляду на запровадження цього права;

iii. забезпечити, щоб заявники могли користуватись цим правом.

З цією метою органи державної влади повинні, зокрема:

iv. ефективно вести документацію в такий спосіб, щоб доступ до документів був легким;

v. застосовувати чіткі і визначені процедури для зберігання та знищення власних документів;

vi. наскільки це видається можливим, оприлюднювати інформацію щодо проблематики або діяльності, які належать до їхньої компетенції, наприклад, шляхом підготовки переліку або реєстру документів, що знаходяться в їхньому розпорядженні.

XI. Інформація, яка оприлюднюється з ініціативи органів державної влади

Органи державної влади повинні за своєю власною ініціативою і тоді, коли це є доречним, вживати необхідних засобів задля оприлюднення інформації, яка є в їхньому розпорядженні в разі, якщо оприлюднення такої інформації здійснюється в інтересах підтримки відкритості адміністративних органів та ефективності взаємодії між різними адміністративними органами або ж заохочує широкі кола громадськості до участі в питаннях, що становлять громадський інтерес.

 

 

Пояснювальний меморандум

До Рекомендації Rec (2002) 2

Комітету міністрів державам-членам
про доступ до офіційних документів

Історія питання

1. В документах Ради Європи принцип доступу громадськості до офіційних документів вперше отримав розвиток в Рекомендації № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади. Серед недавніх прикладів європейського співробітництва в цій галузі є Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя в питаннях, коли йдеться про захист довкілля, яку було ухвалено в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 року. Ще одним нещодавнім прикладом в рамках ЄС стало ухвалення Регулятивного документу (EC) № 1049/2001 Європейського парламенту та Європейської Ради від 30 травня 2001 року стосовно публічного доступу до документів Європейського парламенту, Європейської Ради та Європейської комісії. Впродовж останніх років серед держав-членів спостерігався все більший інтерес до запровадження до внутрішнього законодавства інструментів, які б забезпечували відкритий доступ для урядів та громадськості до офіційної інформації. У Раді Європи, відповідно, розпочалась робота з тим, щоб в подальшому розробити основні принципи стосовно права на доступ до офіційної інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади.

2. Виконання цієї роботи було доручене на першому етапі Керівному комітетові з питань ЗМІ (CDMM). Потім, в 1997 році[ На 613-ому засіданні (18, 19 та 23 грудня 1997 року) заступників міністрів], заступники міністрів затвердили визначене коло завдань, які були поставлені Керівним комітетом з прав людини (CDDH) групі спеціалістів з питань доступу до офіційної інформації (DH-S-AC).

3. Відповідно до цього кола завдань група спеціалістів з питань доступу до офіційної інформації (DH-S-AC) розглянула умови для підготовки обов’язкового для сторін правового інструменту або інших засобів, які б вміщували основні принципи стосовно права на доступ до офіційної інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади. Під час здійснення цієї роботи група DH-S-AC повинна була обов’язково зважати на вже згадану вище Рекомендацію № R (81) 19 та на зміни в законодавстві в питаннях доступу до інформації, що відбувались як в державах-членах, так і на європейському рівні, а також на відповідну роботу, яку було проведено в Раді Європи та в інших інституціях.

4. Слід відзначити, що стаття 19 Загальної декларації прав людини та стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські та цивільні права надають в більшому обсязі право доступу до офіційної інформації у порівнянні з Європейською конвенцією з прав людини, оскільки ці положення містять також право на пошук інформації.

І. Дефініції

Органи державної влади

5. Слід зазначити, що в інших правових документах Ради Європи [Слід відзначити, що в опублікованому за сприяння Ради Європи у 1996 році підручнику вказується, що „адміністративний орган влади“ означає „будь-яку структуру або особу, які отримують повноваження ухвалювати рішення або вживати заходів, які є адміністративною дією“. (Див. „Адміністрація і ти – підручник“, Рада Європи, 1997, стор. 11).] немає визначення терміну „органи державної влади“. В цілях цієї рекомендації вислів „органи державної влади“ означає урядові та всі адміністративні структури на національному, регіональному і місцевому рівнях, а термін „уряд“ означає як політичні, так і адміністративні структури.

6. Термін „органи державної влади“ означає також фізичних або юридичних осіб у випадках, коли таким особам властиві функції державних органів або вони наділені адміністративною владою, що передбачається національним законодавством. В окремих державах-членах цей термін означає також і фізичних або юридичних осіб, які служать інтересам суспільства, або ж приватні підприємства, що фінансуються з державного бюджету.

Офіційні документи

7. Термін „офіційні документи“ означає в цій рекомендації будь-яку інформацію, яка є зафіксованою на будь-яких матеріальних носіях у придатному для відтворення вигляді (написані тексти, аудіо або відеозаписи, фотографії, електронна пошта, інформація, яка зібрана в електронних базах данних і т. ін.). Цей термін означає як документи, що були вироблені органами державної влади, так і документи, авторами яких є третя сторона і які були отримані органами державної влади.

8. Визначення поняття стосовно паперових документів є, в основному, простим. Набагато складніше дати таке визначення, коли інформація зберігається в електронному вигляді в базі данних. Держави-члени повинні бути наділені полем розсуду для вирішення того, які означення може набувати це поняття. В окремих державах-членах доступ до окремої інформації, на яку вказує особа-заявник, буде наданий в разі, коли ця інформація легко відтворюється за допомогою існуючих засобів.

9. В державах-членах існують різні традиції і практика стосовно критеріїв, які допомагають визначити документ як „офіційний документ“. В принципі, незавершені документи не підпадають під це поняття. Окрім цього, в деяких державах-членах документи, які використовуються в процесі підготовки рішення (наприклад, висновки, зауваження, меморандуми і т. ін.) не розглядаються в якості офіційних до того часу, поки не буде ухвалене рішення, до якого вони мають відношення. Однак в інших державах-членах документ може стати відкритим для громадськості ще до часу ухвали рішення, для якого готувався цей документ; це робиться, зокрема, з метою дозволити брати участь громадянам в процесі вироблення рішень.

10. Окрім цього, важливо чітко розрізняти документи, які були отримані представниками органів державної влади в рамках виконання ними своїх повноважень і тими, що були отримані ними як приватними особами, що жодним чином не пов’язане з їхніми службовими функціями, наприклад коли йдеться про листи, що отримані посадовцями, які виступають в якості політичних фігур, або ж у разі, коли ці особи обіймають якісь інші посади поза межами адміністрації. Ця остання категорія документів не належить до визначення, яке прийняте в цілях цієї рекомендації.

ІІ. Поле застосування

11. Поле застосування цієї рекомендації тісно пов’язане з наведеними вище визначеннями і стосується офіційних документів, які знаходяться в розпорядженні органів державної влади. В той же час держави-члени повинні також розглянути питання про те, в якій мірі ці принципи можуть бути застосовані до інформації, яка знаходиться в розпорядженні законодавчих та судових органів влади.

12. Інформація також „знаходиться в розпорядженні“ органу державної влади, коли реально нею розпоряджається юридична або фізична особа, яку орган державної влади в результаті укладеної між ними угоди уповноважив бути таким розпорядником.

13. Ця рекомендація стосується також і офіційних документів, які знаходяться в архівах, що не шкодить застосуванню більш специфічних правил, які вміщені в Рекомендації 2000 (13) Комітету Міністрів державам-членам щодо європейської політики в питаннях доступу до архівів.

14. Документи, в яких містяться дані персонального характеру також належать до поля застосування рекомендації. У зв’язку з цим слід відзначити, що Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року (ETS № 108)[ ETS: European Treaty Series (Серія європейських угод)] не заважає надавати доступ третій стороні до офіційних документів, що містять дані персонального характеру. Однак, коли надається доступ до таких документів, це має бути здійснене у відповідності до правил, що представлені в Конвенції № 108.

ІІІ. Загальний принцип доступу до офіційних документів

15. Право на доступ до офіційних документів, яке гарантується цим документом, обмежується документами, що існують. Орган державної влади не зобов’язаний виробляти новий документ з тим, щоб дати відповідь на запит.

16. Це право повинне застосовуватись до будь-якої особи, як до фізичної, так і до юридичної, без жодного розрізнення, в тому числі і за ознакою національної належності. У зв’язку з цим в Рекомендації № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади, не міститься жодних обмежень.

17. Ця рекомендація стосується загального права на доступ до офіційних документів, яким може скористатись кожна особа. Особа може також бути наділена якимсь спеціальним правом на доступ до офіційних документів, що буде визначатись іншими правовими документами. Наприклад, особа має право на доступ до даних персонального характеру, що мають відношення до цієї особи, відповідно до названої вище конвенції № 108. Подібним чином окремі держави-члени надають більш широкий доступ до офіційних документів особам, що залучені до адміністративних процедур. У зв’язку з цим слід вказати, що стаття 8 Європейської конвенції з прав людини гарантує право доступу до інформації, яка в певній мірі стосується особистого або приватного життя особи (див., зокрема, рішення Європейського суду з прав людини від 7 липня 1989 року у справі Гаскін проти Сполученого Королівства, від 26 березня 1987 року у справі Леандера проти Швеціїта від 19 лютого 1998 року у справі Гуера та інші проти Італії).

18. Ця рекомендація хоч і дозволяє повідомляти вміщену в офіційних документах інформацію будь-якій особі, не впливає на право інтелектуальної власності, що може бути пов’язане з інформацією, яка повідомляється.

IV. Можливі обмеження у доступі до офіційних документів

19. Правилом має бути доступ до документів, а конфіденційний характер – винятком, в разі, коли переважають інші легітимні інтереси. Такі обмеження мають бути чітко визначені в законодавстві, бути необхідними в демократичному суспільстві та відповідати меті захисту іншого законного інтересу або інших законних інтересів.

20. Із загального правила наведеного вище принципу ІІІ витікає, що необхідно вказувати особам на те, чи знаходиться у конкретного органу влади відповідний документ, чи ні. Коли захист інших законних інтересів переважає над необхідністю розкрити інформацію, може виникнути необхідність засекретити сам факт існування інформації. Це стосується випадків, коли позитивна або негативна відповідь про існування інформації означає розкриття інформації.

21. Обмеження на право доступу до офіційних документів можуть бути зроблені виключно на підставі перерахованих причин, які викладені в пункті 1 принципу IV. Якесь окреме обмеження, що передбачене національним законодавством, може мотивуватись декількома обмеженнями, що визначені в цьому принципі. Критерії для застосування обмежень були вироблені з огляду на статті 6, 8 та 10 Європейської конвенції з прав людини, відповідні положення представлені також і в інших міжнародних документах, пов’язаних із захистом даних, зокрема, в уже згаданій вище Конвенції про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 року (ETS № 108), а також в Рекомендації № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади.

22. Підпункт і. пункту 1 передбачає, що держави-члени можуть обмежити доступ до офіційних документів з метою захисту національної безпеки, оборони та міжнародних зв’язків. В окремих державах-членах обмеження, що пов’язані з цими областями, закріплені на конституційному рівні. Наприклад, окремі держави, що мають області, які наділені досить значною автономією, можуть бути зацікавлені у захисті обміну інформацією між такими регіональними органами влади або – у випадку держав з федеративним устроєм – між центральними федеральними органами влади та регіональними властями. Окремі держави передбачають також обмежений доступ до документів, що мають відношення до осіб, які очолюють державу, зокрема, в окремих країнах з конституційно-монархічним устроєм.

23. Підпункт іv. пункту 1 передбачає, що держави-члени можуть встановити обмеження з тим, щоб захистити приватне життя та інші законні приватні інтереси. Інформація, що має відношення до таких інтересів, може охоплюватись положеннями вже згаданої вище Конвенції № 108, однак обмеження, що передбачені в підпункті і. пункту 1 можуть бути застосовані і до інформації, яка не належить до поля дії цієї Конвенції.

24. Поняття „комерційні та інші економічні інтереси“, яке наведене в підпункті v. пункту 1, може охоплювати, наприклад, ділові питання, які слід тримати в секреті з мотивів конкуренції, таким є, зокрема, конфіденційність ділових переговорів. Дія цього пункту може також поширюватись на документи, які органи державної влади використовують для того, щоб підготувати колективні переговори, в яких вони братимуть участь.

25. Для того, щоб розвивати якісну базу статистичних даних, більшість з держав має положення щодо конфіденційності, які захищають інформацію, отриману від фізичних або юридичних осіб задля статистичних цілей. Такими даними є, в основному, відомості приватного характеру або ж відомості, які стосуються економічних чи комерційних інтересів. Тому доступ до документів, що містять таку інформацію, може бути обмеженим відповідно до підпунктів iv. та v. пункту 1. Аналогічний підхід може бути застосований і до відомостей, які збираються в процесі сплати податків окремими фізичними особами та приватними підприємцями.

26. Окремі держави захищають інформацію, яку було надано в конфіденційний спосіб. Рекомендація не заперечує проти цього, якщо така інформація підпадає під якесь із обмежень, наведених в принципі IV, наприклад, в підпункті iv. чи v. пункту 1.

27. Обмеження щодо захисту „рівноправної участі сторін у судовому процесі“, яке викладене в підпункті vі. пункту 1, походить від статті 6 Європейської конвенції з прав людини щодо права на справедливий судовий розгляд. Воно має на меті, зокрема, дозволити органу державної влади відмовити у доступі до документів цього органу з тим, щоб не ослабити позицію цього органу в процесі розгляду справи в суді, де цей орган виступає стороною у справі.

28. Обмеження стосовно захисту „природи“, про які йде мова в підпункті vіі. пункту 1, передбачені, наприклад, для того, щоб з метою захисту тварин чи рослин, яким загрожує знищення, по можливості запобігти розголошенню інформації про їхнє місцезнаходження. Таке обмеження узгоджується з підпунктом h пункту 4 статті 4 Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя в питаннях, коли йдеться про захист довкілля[ Ухвалена в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 року. Пункт 4 статті 4 проголошує: „На запит про інформацію щодо довкілля може бути надана відмова, якщо повідомлення такої інформації може спричинити негативні наслідки на ... (h) „місця, пов’язані з цією інформацією, такі, як ареали відтворення рідкісних видів“.].

29. Підпункт vіii. пункту 1 може, наприклад, забезпечувати можливість для органу державної влади ефективно здійснювати контроль, розслідування чи аудит, – можливо, шляхом формальних процедур – як за іншими організаціями або фізичними особами, так і за власними внутрішніми правилами або процедурами. В якості прикладу можуть бути наведені незавершені фінансові розслідування або здійснення фінансового контролю.

30. Підпункт х пункту 1 визначає можливість обмеження доступу з тим, щоб забезпечити конфіденційність обговорень всередині органу державної влади або ж між декількома органами державної влади під час внутрішнього процесу підготовки питання. Таке обмеження може, зокрема, стосуватись конфіденційного характеру документів, вироблених урядом. Термін „питання“ є досить широким, і він охоплює всі види справ, що розглядаються органами державної влади, тобто, йдеться як про окремі індивідуальні випадки, так і про процес вироблення політичних рішень.

31. В пункті 2 висловлені два важливі принципи – принцип оцінювання ризику шкоди („harm test“) та принцип встановлення балансу між інтересом громадськості у доступі до офіційних документів та інтересу, що захищається обмеженнями. Якщо доступ громадськості до офіційного документу жодним чином не загрожує інтересам, які перераховані в пункті 1, доступ до цього документу не повинен бути обмеженим. Якщо доступ громадськості до документу може загрожувати якомусь із цих інтересів, документ все ж повинен бути відкритим, якщо інтерес громадськості отримати доступ до цього документу переважає над інтересом, що захищається.

32. Оцінювання ризику шкоди та „зважування інтересів“ може здійснюватись окремо в кожному окремому випадку або ж може бути визначене законодавцем у такий самий спосіб, як це було зроблено з визначеними обмеженнями. У законодавстві, наприклад, можуть бути передбачені різні умови оцінювання ризику шкоди. Ці умови можуть бути сформульовані у вигляді пропозицій на користь або проти збереження таємниці або невідповідності таємниці у випадках, коли йдеться про надзвичайно „делікатну“ інформацію. Коли такі умови передбачені в законодавстві, органи державної влади повинні забезпечити, щоб умови, що містяться в положеннях про конфіденційність, були дотримані у випадках, коли ці органи отримують запит про доступ до таких офіційних документів.

33. В окремих державах–членах документи набувають публічного характеру, навіть коли інтерес, що захищається, не переважає над громадським інтересом, який пов’язаний з нерозголошенням інформації. Такий підхід є несумісним з цією рекомендацією.

34. Пункт 3 містить нагадування про обов’язок держав-членів встановити граничні часові строки, протягом яких діє обмеження на доступ. Відповідно, документи мають бути доступними по спливу такого визначеного проміжку часу. Строк обмеження повинен також бути пропорційним меті, якої намагаються досягнути, наприклад, захисту інших прав та законних інтересів.

35. Стосовно документів, які визначаються як конфіденційні, секретні або надзвичайно секретні, органи державної влади повинні забезпечити, щоб вони стали доступними, як тільки обставини дозволять це зробити, або ж, якщо законом встановлено часовий строк їхньої конфіденційності, відразу ж по спливу такого строку. В окремих країнах закон вимагає регулярного перегляду конфіденційного характеру інформації. В інших країнах такий перегляд відбувається у випадках, коли робиться запит про доступ до інформації.

V. Запити про доступ до офіційних документів

36. Особа, яка звертається із запитом про офіційний документ, не зобов’язана пояснювати причини, через які вона бажає отримати доступ до офіційного документу. Ця ідея вже була вміщена в Рекомендації № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади.

37. В пункті 2 державам-членам рекомендується звести формальності до мінімуму. В окремих державах-членах запити повинні бути в письмовому вигляді, в інших вони можуть бути зроблені усно. В окремих державах-членах заявник має право подавати анонімний запит. Однак ця рекомендація не зобов’язує держави-члени надавати заявникам таке право.

VI. Процедура розгляду заяв про доступ до офіційних документів

38. В пункті 1 рекомендується, щоб будь-який орган державної влади, в розпорядженні якого перебуває офіційний документ, по можливості в найкоротший термін розглянув запит про доступ до цього документу. Допоки рішення ще не є ухвалене, орган державної влади може контактувати з джерелом документу, про який робиться запит. Орган державної влади, в розпорядженні якого перебуває офіційний документ, не повинен примушувати заявника звертатись з новою заявою до органу державної влади, що є джерелом документу, про який робиться запит.

39. Недискримінаційне надання послуг та ефективність у випадку звернення кожного заявника, на що очікують від усіх органів державної влади, відображаються, зокрема, в швидкості обробки запиту та в бажанні співпрацювати з заявником у випадках, коли відповідь на запит є складною. З цієї точки зору текст даної рекомендації є більш далекосяжним, ніж Рекомендація № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади, яка обмежується визначенням того, що кожен запит має бути розглянутий протягом розумного строку.

40. В пункті 2 йдеться про недискримінаційний підхід до запитів, як це вже було відзначено і в Рекомендації № R (81) 19. Слід уникати дискримінаційного підходу або ж суб’єктивного відбору заяв. Заяви слід розглядати, застосовуючи об’єктивні критерії і на засадах рівноправності. Органи державної влади, в розпорядженні яких знаходяться документи, повинні пам’ятати про вимоги додаткового протоколу № 12 до Європейської конвенції з прав людини (заборона дискримінації), який було відкрито для підписання державами-членами 4 листопада 2000 року. Цей протокол, в цілому, розширює межі застосування статті 14 (недискримінаційний підхід) Конвенції. Як правило, запити повинні розглядатись в порядку їх надходження.

41. Всі запити повинні бути розглянуті по-можливості якнайшвидше. Органи державної влади повинні завжди повідомляти заявника про свою згоду чи незгоду надати документ. Окрім цього, в разі позитивної відповіді, держави-члени повинні забезпечити, щоб надання документу здійснювалось без затримок. Після виконання мінімальних за обсягом формальних вимог та швидкого розгляду заяви рішення має бути виконане без затримки. Коли ж затримки уникнути неможливо, органи державної влади повинні поінформувати про це заявника.

42. В пунктах 4 та 5 рекомендується співробітничати із заявником, і ці пункти набувають особливого значення у випадках, коли заявник є інвалідом, неграмотним, безпритульним і т.п.. Межі добровільного співробітництва залежать від ситуації в кожному окремому випадку. У зв’язку з цим органам державної влади надається певне поле розсуду, однак вони повинні бути максимально ефективними. Окрім цього, в окремих випадках, коли заявник (інвалід, неграмотна людина, літня або маргіналізована особа, іноземець, який слабо володіє мовою або ж зовсім не володіє нею і т. п.) не в змозі самостійно зрозуміти основний зміст документу, який йому надається, органи державної влади можуть передбачити можливість, де це є можливим і раціональним, надавати допомогу з тим, щоб досягти такого розуміння. Окрім того, в окремих ситуаціях така допомога відповідатиме побажанням, що висловлені Комітетом міністрів в Рекомендації № R (93) 1 стосовно ефективного доступу до правової системи та до правосуддя осіб, які перебувають в стані крайнього зубожіння. Така допомога у досягненні розуміння змісту документу не накладає зобов’язання перекладати документи. Вона так само не передбачає надання детальної технічної (наприклад, юридичної) консультації.

43. В пункті 6 рекомендується, щоб держави-члени задовольняли кожен запит щодо доступу, якщо тільки такий запит не є вочевидь безпідставним (наприклад, якщо запит є дуже неконкретним або ж вимагає значних зусиль в процесі розшуку, коли він стосується дуже широкої області або дуже великої кількості документів). Коли запит є вочевидь некоректним (систематичні та у великій кількості запити, що робляться з метою завадити нормальній роботі адміністрації, надокучливе повторювання одним і тим же заявником запиту про один і той же документ), в такому запиті може бути відмовлено.

44. Пункт 7 базується на Рекомендації № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади, і в ньому рекомендується, щоб органи державної влади мотивували відмову у доступі до інформації, за винятком окремих виняткових випадків, коли таке мотивування зробить відкритою інформацію, доступ до якої обмежується відповідно до принципу IV.

VII. Форми доступу до офіційних документів

45. Існують різні форми доступу до документів: ознайомлення з оригіналом або отримання копії документу, або ж поєднання обох цих форм. Заявник має сам визначити, якій формі доступу він віддає перевагу. Орган державної влади, наскільки це видається можливим, повинен враховувати таке побажання. Однак в окремих випадках це не може бути реалізованим або буде взагалі неможливим. Наприклад, може бути виправданою відмова у наданні копії документу в разі, коли відсутнє технічне обладнання (наприклад, для аудіо-, відео- чи електронних копій), якщо така форма доступу вимагає нераціонального збільшення витрат, якщо вона може становити загрозу порушення права на інтелектуальну власність або ж давати можливість незаконного використання документу. Відмова у безпосередньому доступі до документу може бути виправдана, коли оригінал документу є в поганому фізичному стані (такий, що руйнується). Окрім цього, обставини можуть бути пов’язані з такими умовами ознайомлення з документом на місці, як години, коли документ може бути відкритий, або велика кількість осіб, які можуть звернутись одночасно із запитом про один і той же документ. Знову ж таки у зв’язку із цим важливим є, щоб органи державної влади засвідчували свій дух відкритості, відкриваючи населенню доступ до своїх офісів.

46. Якщо обмеження стосується лише частини інформації, що міститься в документі, то інша частина документу, як правило, повинна бути надана для ознайомлення з нею. Має бути чітко вказано, в якому місці і в якому обсязі інформація була вилучена. Якщо документ знаходиться на паперовому носієві, вилучення фрагментів інформації може бути здійснене в результаті закриття частин тексту, до яких застосовується обмеження. Якщо документ знаходиться на електронних носіях, то в копії цього документу мають бути чіткі пояснення з тим, щоб було зрозуміло, які ж саме частини тексту були вилучені, це може бути, зроблено, наприклад, шляхом залишення порожніх місць в документі. Окрім цього, часткове оприлюднення документу не повинно бути зроблено таким чином, щоб це могло розкрити інформацію, яка захищається обмеженнями.

47. В пункті 3 вказується, що доступ може бути наданий і через направлення особи, яка звертається із запитом, до альтернативних джерел, якими можна легко скористатись. Наприклад, якщо документ опублікований в Інтернет, органи державної влади можуть вказати заявникові на такий варіант в разі, коли заявникові нескладно скористатись з послуг Інтернет. Питання про те, чи „легко можна скористатись“ документом, має визначатись окремо в кожному конкретному випадку. Те, що одна особа може легко отримати, для іншої особи не обов’язково є таким же легким. Важливим фактором може бути індивідуальна ситуація заявника (наприклад, коли заявник є інвалідом, неосвіченим, бездомним або ж географічно віддалений від органу державної влади, в розпорядженні якого перебуває офіційний документ, про який зроблено запит). Ситуація в країні з доступом до інформації (наприклад, через мережу Інтернет) може також бути фактором, який слід враховувати.

48. Якщо в доступі до документу відмовлено, то органи державної влади можуть надати стислий зміст (резюме) документу.

49. В окремих випадках особа просто зацікавлена в певній інформації і хоче отримати її в усному вигляді або ж в стислому вигляді в письмовій формі. Державам рекомендується надавати послуги такого типу, однак це не належить до поля дії цієї рекомендації.

VIІІ. Оплата за доступ до офіційних документів

50. Для того, щоб спростити доступ до відкритої для громадськості інформації, ознайомлення на місці з офіційним документом повинне бути, в принципі, безкоштовним. Однак, органи державної влади можуть вимагати від заявника оплатити вартість розшуку документів, зокрема, у випадках, коли запит є значним за обсягом або ж тягне за собою значну кількість роботи, що її має виконати орган державної влади. Розмір оплати не повинен перевищувати реальної вартості затрат, які були зроблені органом державної влади.

51. Коли йдеться про копії документів, відповідно до пункту 2, то вартість їх виготовлення може бути перекладена на заявника, однак органи державної влади не повинні отримувати від цього ніякого прибутку; ціна повинна бути розумною, зведеною до мінімуму і не повинна перевищувати дійсних витрат з боку органів державної влади. Встановлення обмеження на ціну, яку органам державної влади дозволяється встановлювати відповідно до законодавства про доступ до офіційних документів, не перешкоджає органам державної влади виготовляти документи для комерційних цілей та продавати їх за ринковими цінами.

IX. Процедура перегляду

52. В цій статті вміщено два принципи. Передовсім, заявник повинен мати право на процедуру перегляду в судовому порядку або ж в іншій незалежній та неупередженій встановленій законом інстанції. Окрім цього, заявник повинен мати доступ до швидкої та недорогої процедури перегляду. Мова може йти про перегляд якимсь органом державної влади або ж незалежним органом. У зв’язку з цим важливо відзначити, що в деяких національних системах процедура внутрішнього перегляду розглядається переважно як звертання до судових інстанцій або ж до інших незалежних процедур розгляду скарг. В окремих державах-членах відмову або порушення процедур з цих питань можна також оскаржити до омбудсмана чи до органу або структури, які покликані виступати посередниками у розв’язанні суперечок („медіатори“).

X. Додаткові заходи

53. У згаданій вище Рекомендації № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади, визначається, що для забезпечення доступу до такої інформації мають бути запроваджені ефективні та відповідні засоби. Принцип Х даної рекомендації відображає ідею, що висловлена в пункті vi. преамбули, згідно з яким органи державної влади повинні взяти на себе зобов’язання проводити активну комунікативну політику та, відповідно, встановити систему підтримки.

54. Для того, щоб мати змогу скористатись своїми правами на доступ до інформації, необхідно, щоб заявники знали про такі права. Тому в пункті 1 принципу Х висловлена рекомендація державам-членам вжити необхідних кроків з тим, щоб інформувати громадськість про її права. Подібна інформація може надаватись громадськості у вигляді друкованих матеріалів, бути вміщена на електронних носіях або ж вміститись у встановлених з цією метою інформаційних центрах.

55. Окрім того, з метою забезпечити легкий доступ до офіційних документів органи державної влади повинні створити необхідні матеріальні умови (відповідне технічне обладнання, включно з використанням нових інформаційних та комунікаційних технологій; належним чином обладнані приміщення). В кожному випадку органи державної влади повинні забезпечити збереження та безпеку оригіналів документів. Вони можуть також створити підрозділ для зовнішніх контактів в структурі відповідної служби в адміністративній системі та надавати координати цього підрозділу, який сприятиме полегшенню доступу до документів такої служби.

56. В підпункті іі пункту 2 зроблене посилання на питання, які пов’язані зі збереженням та знищенням офіційних документів. Збереження, як правило, вимагає передачу офіційних документів до архівів. У зв’язку із цим існує нагальна потреба в чіткому врегулюванню цих питань.

57. Для того, щоб громадськість знала, які документи знаходяться в розпорядженні органів державної влади, в підпункті ііі пункту 2 вказується, що органи державної влади повинні надавати інформацію щодо проблематики або діяльності, які належать до їхньої компетенції. Одним із способів для досягнення цього є вироблення переліку або реєстру документів, що знаходяться в їхньому розпорядженні, та їх оприлюднення. Це також полегшить розшук документів, про які робиться запит. Органи державної влади під час ухвалення рішення про те, який вид інформації включати до цих списків або реєстрів, повинні також враховувати потребу захисту законних інтересів.

XI. Інформація, яка оприлюднюється з ініціативи органів державної влади

58. Цей останній принцип різниться від інших в тому сенсі, що в ньому йдеться про ініціативу (в оприлюдненні інформації), автором якої є органи державної влади, тоді як в інших принципах йдеться про ініціативу, що виходить від окремих осіб (які звертаються із запитами про інформацію). Метою цього принципу є не вимога до органів державної влади оприлюднити весь повний обсяг інформації, який знаходиться в їхньому розпорядженні, а заохочення їх до оприлюднення тієї інформації (наприклад, стосовно адміністративних справ, в яких йдеться про суспільні роботи), що може сприяти більш „свідомій“ участі громадян в обговоренні питань, які мають важливе суспільне значення. Така участь є важливим елементом демократії та ефективності адміністративних органів. Окрім цього, факт оприлюднення інформації ще до того, як окремі заявники звертаються із запитами про неї, як виявляється, є вигідним для органів державної влади ще й тому, що їм вже не потрібно буде мати справу із такими запитами, оскільки ця інформація вже буде відкритою.

59. Органи державної влади в кожному окремому випадку є вільними у виборі найбільш відповідних засобів оприлюднення інформації (дошка оголошень, офіційні публікації, веб-сайти або інші способи, що дозволяють громадськості легко познайомитись з інформацією).

Переклад Інформаційного офісу
Ради Європи в Україні