MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

СВіП в Україні

ЗАУВАЖЕННЯ ТА КОМЕНТАРІ ДО ПРОЕКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО РЕЄСТРАЦІЮ ФІЗИЧНИХ ОСІБ В УКРАЇНІ» ВІД 12.11.2003 р., №4368

Загалом цей Законопроект передбачає обробку спеціально уповноваженими органами державної влади персональної інформації, яка зосереджується в Єдиному Реєстрі, збір цієї інформації від самої особи та від інших юридичних осіб незалежно від форми власності. Разом з тим в законопроекті наявна низка положень, які стосуються оброблення інформації персонального характеру іншими суб’єктами, що загалом мало б врегульовуватися Законом «Про персональні дані».

Вивчаючи цей законопроект можна побачити, що він пропонує врегулювати наступні сфери:

1) збір та обробка персональної інформації;

2) створення та функціонування Єдиного реєстру персональної інформації;

3) забезпечення реєстрації особи за місцем проживання чи перебування;

4) врегулювання видачі документів, що посвідчують фізичну особу, особу громадян України та іноземців в Україні (до яких віднесено і осіб без громадянства).

5) надання особі єдиного ідентифікаційного коду і врегулювання розміщення його на всіх документах особи, що пов’язані з єдиним реєстром (фактично на переважній більшості документів, якими користується громадянин).

Мета створення Реєстру

Зазначимо, що перелік цілей з якими створюється Реєстр (стаття 3) є надмірно і невиправдано широким і дозволяє використовувати інформацію персонального характеру, зібрану в Реєстрі, з будь-якою ціллю, яку визначить розпорядник Реєстру. Ч.2 ст.32 Конституції України передбачає, що «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини». Навряд чи можна сказати, що всі цілі, з якими створюється Реєстр, становлять інтереси національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. У цьому разі виникає необхідність згоди особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу (ч 2 ст.32 Конституції), тоді як ст. 1 Законопроекту передбачає лише згоду особи на її оброблення. (Визначення терміну «оброблення» не відповідає терміну «автоматизоване оброблення», дане в ст.1, крім того з подальшого тексту законопроекту складається враження, що термін «оброблення» не включає в себе збір і реєстрацію і розглядається як однопорядковий з ними). На жаль, автори законопроекту намагалися поєднати і добровільність реєстрації, і обов’яз­ко­вість її, що, в свою чергу, спричинило певну дисгармонію Законопроекту.

Надання єдиного реєстраційного номеру

Законопроект передбачає впровадження єдиного незмінного реєстраційного номеру особи.

Заперечення проти впровадження такого номеру базуються на декількох підставах.

По-перше, заперечення морального характеру. Призначення особі незмінного реєстраційного номеру, який проставлятиметься на всіх документах, на нашу думку, принижує гідність особи, ототожнює особу з набором цифр, який отримується за допомогою невідомого алгоритму. Більше того, така практика призначення державою номера замість імені характерна для тоталітарних держав, перш за все в концтаборах. Нагадаємо, що під час Нюрнберзького процесу Міжнародний воєнний трибунал визнав практику присвоєння особам знеособлюючих номерів і клейміння осіб ними злочином проти людяності. Можна сказати, що ототожнення особи з певним кодом не лише посягає на право особи на ім’я, але й нав’язує особі відчуття власної незначущості. На жаль, 12-річне існування Української держави свідчить про те, що цій державі громадянин майже ніколи не може беззастережно довіряти, тож невідомо з якою метою буде насправді використано зібрану інформацію.

По-друге, як показало впровадження податкового ідентифікаційного коду, для низки громадян поставлення коду у відповідність імені є неприйнятним з релігійних міркувань.

По-третє, запровадження єдиного реєстраційного номеру особи становить фундаментальну загрозу праву особи на приватне життя (на приватність). Це значною мірою пов’язане з відсутністю в Україні ефективної системи захисту персональних даних, а гарантії захисту персональних даних, передбачені цим законопроектом, не можна вважати адекватними, тим більше з огляду на практику контролю приватного життя в СРСР і історичну пам’ять про це державних чиновників.

Неприйнятною видається і вимога розміщення реєстраційного номеру на всіх документах Реєстру, до яких віднесено низку галузевих документів: права водія, учнівський квиток тощо. Таке положення створить умови для тотального контролю за особою і, відповідно, до порушення права особи на приватність. Крім того, вважаємо за доцільне звузити кількість документів реєстру власне до ідентифікаційних документів.

Органи Реєстру

Даний законопроект пропонує трирівневу систему органів Реєстру:

– розпорядник Реєстру – орган виконавчої влади, що здійснює керівництво відповідними органами реєстрації і уповноважений вирішувати та визначати цілі і засоби оброблення інформації персонального характеру, питання про призначення занесеної до Реєстру інформації персонального характеру, її зберігання та про здійснювані з нею операції;

– реєстратор – юридична особа, що відповідає за ведення Реєстру та здійснює супроводження його програмно-інформаційного забезпечення;

– орган реєстрації – юридична особа, уповноважена проводити реєстрацію фізичних осіб.

Розпорядником Реєстру пропонується зробити МВС, що саме собою є доволі неоднозначним. Хоча з одного боку саме МВС в сучасних умовах є органом, в якому персональні дані могли б бути певною мірою захищені (наявні відповідні спеціалісти, інфраструктура, досвід роботи), з іншого – концентрація персональної інформації про кожну особу надасть можливість впровадження контролю за особою з боку держави саме за посередництва МВС. Органи реєстрації створюються в системі МВС, очевидно, на місці паспортних столів. Найбільш незрозумілим залишається статус реєстратора. За законопроектом це юридична особа, яка уповноважується Розпорядником Реєстру (тобто МВС). Однак, на нашу думку, повноваження, які надаються цій юридичній особі, створюють реальну загрозу для втручання в приватне життя особи, саме тому слід більш чітко прописати як порядок визначення Реєстратора, так і його правовий статус (і, зокрема, обов’язки).

Неприйнятним слід вважати і надання Розпоряднику Реєстру повноваження самостійно визначати цілі обробки інформації (ст.1). Адже одним з принципів обробки персональної інформації є недопущення її обробки в цілях, відмінних від тих, для яких вона збиралася. Саме тому слід в законопроекті передбачити чіткий вичерпний виклад цілей, для яких може застосовуватися інформація Реєстру.

Зауважимо, що з тексту законопроекту незрозуміло, як співвідноситься структура Реєстру з органами Реєстру.

Контроль

В Законопроекті, на нашу думку, слід більш чітко виписати систему контролю за обробкою інформації персонального характеру. Як свідчить практика сучасних демократичних держав, для захисту права на приватність в сфері захисту персональних даних необхідним є заснування окремої інституції, як правило, незалежної від виконавчої влади (рада, омбудсман тощо), основною функцією якої має бути нагляд за обробкою персональних даних. В Україні такі повноваження можна було б надати окремому відділу в рамках Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини або незалежній раді експертів.

Нормотворчість

Слід зауважити, що даний законопроект віддає низку питань на врегулювання за допомогою підзаконних нормативних актів. Так, ч.2 ст.26 Законопроекту визначає, що «Порядок зберігання інформації персонального характеру у Реєстрі встановлюється розпорядником Реєстру»; стаття 29 встановлює, що «Нормативні акти з питань порядку реєстрації інформації про фізичну особу у Реєстрі видаються розпорядником Реєстру». А стаття 28 передбачає, що порядок надання відомостей про інформацію персонального характеру щодо себе, яка міститься у Реєстрі, визначається розпорядником Реєстру.

Таким чином, передбачається, що порядок зберігання, реєстрації та надання інформації персонального характеру визначається Міністерством внутрішніх справ, а отже, створюються можливості для корекції положень цього законопроекту за допомогою підзаконних актів, прийнятих Міністерством внутрішніх справ, тоді як п.1 ст. 92 Конституції передбачає, що виключно законами України визначаються «права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина».

Одержання інформації з Реєстру

Особливу увагу слід звернути на врегулювання законопроектом порядку одержання інформації з Реєстру. Так, стаття 28 Законопроекту передбачає, що «Фізична особа має право за плату на підставі документів, що посвідчують особу, одержувати відомості про інформацію персонального характеру щодо себе, яка міститься у Реєстрі». Тоді як стаття 17 Законопроекту (п.3 ч.1) передбачає право фізичної особи «за письмовим запитом без оплати одержувати з Реєстру інформацію про інформацію персонального характеру про себе». Очевидно, що органи Реєстру посилатимуться на ст.28, тоді як фізичні особи – на ст.17.

Слід відзначити, що законопроект не передбачає права законних представників безоплатно отримувати інформацію персонального характеру про тих, кого вони представляють.

Законопроект залишає неврегульованим питання про те, хто може бути користувачем реєстру. Так, з усіх можливих користувачів Реєстру законопроект згадує лише органи прокуратури та суду, яким інформація надається за запитами в рамках провадження судочинства по кримінальних справах (ст.28), тоді як очевидно, що коло потенційних користувачів такого Реєстру значно ширше.

Персональні дані Реєстру

На нашу думку, перелік персональних даних, передбачених Реєстром, невиправдано широкий. З метою більшого забезпечення в умовах сучасної України права особи на приватність доцільніше не збирати таку низку персональних даних про особу в єдиному реєстрі, а мати декілька реєстрів, причому з забороною об’єднувати інформацію з різних реєстрів без згоди особи.

Законопроект не розрізняє загальні і вразливі дані. Виглядає доцільним зібрати в такому Реєстрі інформацію загального характеру: прізвище, ім’я, по-батькові – як визначає Цивільний кодекс України – ім’я особи; адреса, дата і місце народження, громадянство, дату приїзду в Україну, постійне і переважне місце проживання, сімейний статус, наявність дітей, адресу законних представників. Тоді як інформація, яка носить галузевий характер, повинна фіксуватися в галузевих реєстрах. Зокрема відомості про військовий обов’язок, відомості про перебування на військовому обліку та відомості, необхідні для ведення цього обліку – реєстр, який має вести Міністерство оборони, відомості про належність до категорій з певними захворюваннями – реєстр Міністерства охорони здоров’я, Міністерства внутрішніх справ; відомості щодо обмеження на управління транспортними засобами та відомості щодо обмеження на придбання зброї – реєстр Міністерства внутрішніх справ; відомості щодо обмеження дієздатності; відомості про визнання безвісно відсутнім або померлим; відомості про розшук, судові рішення, у тому числі щодо відбуття покарання, безвісну відсутність, оголошення померлим – реєстри судових та правоохоронних органів; відомості про пенсію – реєстр системи соціального забезпечення. Інше питання, що потрібен закон, який би врегульовував створення та ведення таких реєстрів та доступ до них. Особливий подив викликає намагання занести до Єдиного Реєстру відомості про посаду, місце роботи, освіту, науковий ступінь і вчене звання.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що в разі прийняття в такому вигляді Законопроект створить реальні умови для побудови в Україні системи тотального стеження за особою завдяки єдиному реєстраційному номеру, який проставлятиметься на всіх життєво необхідних документах особи, широкого переліку видів інформації персонального характеру, яка збирається державою (в особі МВС) і концентрується в одному місці, а внаслідок цього можливістю вибірки низки осіб за встановленими ознаками та відсутністю ефективного і незалежного контролю за обробкою такої інформації. Слід зауважити, що законопроект суперечить як Кон­ституції України (ч.2 ст.32), передбачаючи обов’язок особи надавати про себе інформацію персонального характеру в цілях, відмінних від інтересів національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, так і Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ч.2 ст.8), оскільки створення Реєстру в такому вигляді не є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки і громадського порядку, економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моральності або захисту прав і свобод інших осіб.

Нижче наведемо зауваження до окремих статей законопроекту.


Проект

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про реєстрацію фізичних осіб в Україні

від 12.11.2003 р., №4368

Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Стаття 1. Визначення термінів

 

У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:

 

автоматизоване оброблення інформації персонального характеру – операції, що здійснюються повністю або частково за допомогою засобів: зберігання цієї інфор­мації, виконання з нею логічних та/або арифметичних операцій, зміни, знищення, пошук або поширення цієї інформації;

 

(...)

 

згода фізичної особи – вільно виражене у письмовій формі зазначення її бажань, за допомогою якого ця фізична особа дає свою згоду на оброблення інформації персонального характеру, що її стосується;

 

 

 

 

ідентифікаційний документ фізичної особи – документ у вигляді картки встановленого зразка, що є мате­рі­альним носієм інформації персонального характеру, яка міститься у Реєстрі;

 

ідентифікація – встановлення достовірності окремих відомостей про користування інформацією Реєстру – ознайомлення, копіювання та використання інформації Реєстру у межах та в порядку, встановлених зако­но­давством;

 

(...)

 

користувач Реєстру – фізична чи юридична особа, якій надається інформація, що міститься у Реєстрі; особи, що можуть одержувати інформацію в рамках окремого запиту, не розглядаються як користувачі Реєстру;

оброблення інформації персонального характеру – будь-яка операція чи сукупність операцій, здійснюваних з цією інформацією (за допомогою чи без допо­моги автоматизованих засобів), таких як збір, реєстрація, організація, зберігання, адаптація чи зміна, пошук, консультація, використання, розкриття за допомогою передачі, поширення чи інше надання, упорядкування чи комбінування, блокування, стирання чи знищення;

 

(...)

 

особа, яку можна встановити – особа, яка може бути встановлена прямо чи непрямо, зокрема, за допомогою реєстраційного, ідентифікаційного номера або одного чи більше факторів, притаманних фізичним, фізіологічним, розумовим, економічним, культурним чи соціальним аспектам її особистості;

 

(...)

розпорядник Реєстру – орган виконавчої влади, що здійснює керівництво відповідними органами реєстрації і уповноважений вирішувати та визначати цілі і засоби оброблення інформації персонального характеру, питання про призначення занесеної до Реєстру інформації персонального характеру, її зберігання та про здійснювані з нею операції;

 

(...)

 

 

 

 

 

 

 

Виходячи з мети законопроекту щодо міжнародних зобов’язань вважаємо за доцільне перенести визначення терміну «автоматизоване оброблення інформації» з міжнародних договорів.

 

 

 

 

 

Ч.2 ст.32 Конституції України передбачає, що «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добро­буту та прав людини», тоді як цей законопроект говорить лише про згоду на її оброблення.

 

Таким чином вся інформація про особу буде знаходитися на окремій картці, яка може бути загублена або викрадена.

 

 

Не зовсім зрозуміла потреба такого визначення ідентифікації.

 

 

 

 

 

 

Закон не передбачає хто саме може стати користувачем Реєстру.

Незрозуміло, які особи «можуть одержувати інформацію в рамках окремого запиту».

 

Якщо в цьому визначенні в поняття «оброблення інформації» включається і поняття «збір» і «реєстрація», то в інших місцях законопроекту терміни «збір», «реєстрація» та «оброблення» розглядаються як одно­порядкові.

 

 

 

 

 

Визначення цього терміну, очевидно, повинно йти після визначення інформації персонального характеру.

 

 

 

 

 

 

 

 

Важливою умовою збору персональної інформації є попереднє визначення цілей, з якими вони збираються, і, відповідно, отримання від особи, якій належить ця персональна інформація або її законного пред­ставника згоди на оброблення персональної ін форма­ції з цією ціллю. Наділення розпорядника Реєстру повно­важенням визначати цілі оброблення персональної інформації значно послаблює право особи на приватність, оскільки особа не знає з якими цілями обро­бляються її персональні дані.

 

Стаття 2. Сфера застосування Закону

 

(...)

 

Цей Закон застосовується до:

 

оброблення інформації персонального характеру, що стосується громадян України і фізичних осіб, які перебувають під юрисдикцією України;

 

 

 

 

 

 

 

 

 

оброблення інформації персонального характеру, що здійснюється для фізичних осіб, які перебувають під юрисдикцією України;

 

оброблення інформації персонального характеру, що здійснюється особами чи для них, які не перебувають під юрисдикцією України, коли технічні засоби, які використовуються у автоматизованих чи неавтоматизованих процесах застосованих до оброблення, розташовані на території України, однак лише тоді, коли ці технічні засоби використовуються не тільки для передачі інформації персонального характеру. Таким особам забороняється оброблення персональних даних, якщо тільки вони не доручать особі, яка перебуває під юрисдикцією України, діяти від їх імені відповідно до законодавства України.

 

(...)

 

 

 

 

 

 

 

Це положення є занадто широким і було б прийнятним для закону про персональну інформацію, тоді як цей законопроект передбачає обробку лише певної сфери персональних даних. Крім того поняття «громадяни України» за визначенням, даним в ст.1 охоплюється поняттям «фізична особа».

Пропонуємо: оброблення інформації персонального характеру, сфера якої визначається цим Законом (варіант – яка міститься в Реєстрі), що стосується фізичних осіб, які перебувають під юрисдикцією України.

 

Незрозуміло, яким чином і з якою метою здійснюватиметься оброблення інформації персонального характеру для фізичних осіб.

 

Виходячи з положення про оброблення інформації

персонального характеру, що міститься в Реєстрі, таке оброблення здійснюється органами реєстрації, реєстратором чи розпорядником реєстру, тому незрозуміло, яким чином цю інформацію оброблятимуть особи, які не перебувають під юрисдикцією України. Що ж стосується наявності в Реєстрі інформації про осіб, які не перебувають під юрисдикцією України, то повинен існувати певний порядок ознайомлення таких осіб з такою інформацією безпосередньо.

 

Розділ II. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ВЕДЕННЯ РЕЄСТРУ

 

Стаття 3. Мета створення Реєстру

 

Метою створення Реєстру є:

 

реєстрація та ведення автоматизованого персоніфікованого обліку фізичних осіб, які на законних підставах перебувають на території України;

захист прав фізичних осіб на свободу пересування, вільне обрання місця проживання в межах території України;

 

створення умов для постійного зв’язку між фізичною особою, яка постійно проживає на території України, та державою для здійснення взаємних прав та виконання взаємних обов’язків;

 

врегулювання відносин, пов’язаних з накопиченням інформації персонального характеру і забезпеченням її використання за призначенням в інтересах захисту прав людини та національної безпеки держави;

 

забезпечення повної та оперативної ідентифікації фізичної особи за безпаперовою технологією;

 

забезпечення населення України єдиними документами, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, а також дають їм право на в’їзд в Україну та перебування на її території;

 

забезпечення захисту документів, що посвідчують фізичну особу та підтверджують громадянство України, від підробки та незаконного використання;

 

спрощення порядку звернення фізичної особи до державних органів та отримання відповідної інформації про себе;

 

формування державних інформаційних ресурсів про населення країни;

 

 

сприяння проведенню демографічних досліджень, а також масових заходів – перепису населення, референдумів, виборів, опитувань.

 

 

 

Мета з якою створюється реєстр є невиправдано широкою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На нашу думку, в даному законопроекті в балансі між правами людини і національною безпекою «центр ваги» зміщено в бік останньої.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На нашу думку, це положення має занадто загальний характер, а не несе якогось конкретного змісту, тому його слід виключити.

 

Слід зазначити, що однією з умов застосування даних персонального характеру для проведення демографічних досліджень є знеособлення інформації, тоді як для проведення референдумів, виборів, опитувань достатньо персональних даних загального характеру: прізвище, ім’я по-батькові, місце проживання і дата народження.

 

Стаття 4. Умови створення та функціонування Реєстру

Реєстрація фізичної особи у Реєстрі здійснюється при дотриманні наступних умов:

неповторність реєстрації кожної фізичної особи та незмінність її реєстраційного номеру;

(...)

суворе дотримання конфіденційності та таємності щодо інформації персонального характеру, наданої фізичною особою;

(...)

Очевидно, слід говорити про реєстраційний номер інформаційного запису про особу, а не про реєстраційний номер фізичної особи. Як видається, присвоєння особі номера принижує її гідність і викликає в пам’яті певні історичні паралелі. Загалом, ми ризикуємо отримати значний відсоток громадян, які відмовлятимуться від такого реєстраційного номеру з тих же причин, що і у випадку з ідентифікаційним податковим кодом, і через низку інших причин.

Законопроект не передбачає дотримання конфіденційності і таємності інформації персонального характеру, переданої про особу іншими Джерелами формування Реєстру.

Стаття 5. Принципи організації Реєстру

 

(...)

 

Основними принципами побудови Реєстру є:

 

обов’язковість обліку у Реєстрі всіх фізичних осіб, що підлягають реєстрації;

 

(...)

 

використання у всіх документах, що видаються фізичній особі з використанням інформації Реєстру, єдиного реєстраційного номеру;

 

(...)

 

визначення прав та обмежень щодо користування та доступу до інформації Реєстру.

 

 

 

 

 

 

 

Цей принцип свідчить про добровільно-примусовий характер реєстрації особи: особа зобов’язана зареєструватися у Реєстрі і разом з тим вона дає добровільну згоду на оброблення персональної інформації про неї.

 

Ми вважаємо, що застосування єдиного реєстраційного номеру на всіх документах Реєстру створюватиме підстави для порушення права особи на приватність і здійснення контролю за особою.

 

 

На жаль, в законопроекті відсутнє цілісне уявлення про права та обмеження на користування інформацією Реєстру.

 

Стаття 9. Розпорядник та система органів Реєстру

 

(...)

 

До системи органів Реєстру входять:

 

реєстратор – юридична особа, уповноважена Міністерством внутрішніх справ України, що здійснює супроводження програмно-інформаційного забезпечення Реєстру;

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

органи реєстрації, що утворюються в системі органів внутрішніх справ в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах та в системі Міністерства закордонних справ України.

 

 

 

 

 

 

 

Слід уточнити правовий статус реєстратора. Незрозуміло, чи є належить реєстратор до органів державної влади, хоча з функцій, які покладаються на нього в ст.11, можна зробити такий висновок. Зазначимо, що дане формулювання є неоднозначним і пе­редбачає можливість того, що супроводження програмно-інформаційного забезпечення реєстру може покла­датися як на реєстратора, так і на МВС. Крім того, визначення реєстратора в цій статті відрізняється від визначення реєстратора в ст.1: «реєстратор – юридична особа, що відповідає за ведення Реєстру та здійснює супроводження його програмно-інформаційного забезпечення». В свою чергу ведення реєстру передбачає «здійснення ідентифікації, реєстрації, автоматизованого оброблення інформації персонального харак­теру та підтримання функціонування Реєстру». Тоді як передбачається, що реєстрацією осіб займаються органи реєстрації .

 

На нашу думку, недостатньо прописані повноваження органів реєстрації. Так, лише після аналізу законопроекту в цілому можна зробити висновок, що вони крім реєстрації ще й видають документи Реєстру.

Стаття 10. Реєстраційний номер

 

Реєстраційний номер є основною, неповторною та незмінною ідентифікуючою ознакою фізичної особи, що згідно з цим Законом підлягає реєстрації у Реєстрі.

 

 

Реєстраційний номер присвоюється органами реєстрації згідно з визначеною системою кодування інформації та залишається незмінним протягом усього життя фізичної особи.

 

 

 

 

Усі документи, що посвідчують фізичну особу, повинні містити зазначений реєстраційний номер.

 

 

 

Ми вважаємо впровадження реєстраційного номера як основної, неповторної та незмінної ідентифікуючої ознаки фізичної особи таким, що ображає людську гідність і порушує право особи на ім’я.

 

Якщо протягом свого життя особа може змінити ім’я, то реєстраційний номер, що призначається особі, поза її волею у відповідності до невідомої системи ко­дування стає «тавром» на все життя. Закон не встановлює, хто і яким чином створюватиме систему кодування і обов’язковість відкритості способу його формування.

 

Вимога проставляти реєстраційний номер на всіх документах, що посвідчують фізичну особу, посилює ризик неналежного застосування персональних даних, тим більше, що в Реєстрі максимально спрощено обмін інформацією, що стосується різних сфер життя особи. Це в свою чергу створює підстави для створення так званих «профілів особистості».

 

Стаття 11. Функції Реєстратора

 

Основними функціями Реєстратора є:

 

ведення та підтримка функціонування Реєстру;

 

присвоєння фізичним особам реєстраційних номерів;

 

(...)

 

користування інформацією Реєстру у межах повноважень, визначених чинним законодавством;

 

(...)

 

 

 

 

 

В термінах цього закону в поняття «ведення» входить і реєстрація фізичних осіб – повноваження надані органам реєстрації.

 

 

 

Повноваження реєстратора передбачаються лише цією статтею. Видається недоцільним надання реєстратору права користування інформацією реєстру, оскільки доступ реєстратора до Єдиного Реєстру охоплюється іншими функціями.

 

Стаття 12. Працівники Реєстратора та органів реєстрації

 

На вимоги до працівників Реєстратора та органів реєстрації поширюються положення Закону України «Про державну службу».

 

 

 

З тексту законопроекту не видно, чи поширюються на працівників Реєстратора та органів реєстрації інші положення Закону України «Про державну службу», наприклад, про соціальний захист .

 

Стаття 13. Структура Реєстру

 

Відповідно до адміністративно-територіального поділу України, Реєстр формується на таких територіальних рівнях:

 

центральний, що розташовується в місті Києві;

 

регіональні, що розташовуються в містах Києві, Сева­стополі, обласних центрах та Автономній республіці Крим;

 

локальні, що розташовуються в консульських відділах посольств України в іноземних країнах Міністерства закордонних справ України, в містах, районах у містах, районних центрах.

 

Кожний з рівнів представляє собою один чи сукупність територіально відокремлених інформаційних центрів, що пов’язані між собою каналами зв’язку.

 

 

 

Незрозуміло, як співвідноситься структура Реєстру з органами Реєстру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вважаємо за доцільне вказати неприпустимість застосування в цьому випадку загальних каналів зв’язку.

Стаття 14. Інформація персонального характеру, що заноситься до Реєстру

 

До Реєстру заноситься інформація персонального характеру з посиланням на документи, що підтверджують її достовірність:

 

1. Текстова інформація:

 

прізвище, ім’я та по батькові (із зазначенням попередніх прізвищ, імен, по батькові);

 

дата народження;

 

місце народження;

 

стать (у тому числі відомості щодо зміни статі);

 

громадянство (у тому числі відомості щодо перебування в іноземному громадянстві – дата набуття та дата припинення);

 

місце проживання із зазначенням дати реєстрації;

 

відомості про сімейний стан (дата та місце реєстрації або розірвання шлюбу (-бів);

 

відомості про дітей – прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, стать, реєстраційний номер; громадянство; відомості про визнання безвісно відсутнім або померлим; для померлих – відомості про смерть;

 

відомості про батьків – прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, стать, реєстраційний номер; громадянство; відомості про визнання безвісно від­сутнім або померлим; для померлих – відомості про смерть;

 

відомості про чоловіка (-ків) або дружину (-ин) – прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, стать, реєстраційний номер; громадянство; відомості про визнання безвісно відсутнім або померлим; для померлих – відомості про смерть;

 

відомості про смерть – дата і місце;

 

відомості про військовий обов’язок;

 

відомості про видані документи, що посвідчують особу (найменування; номер; дата видачі; інформація про орган реєстрації, що видав документ), факти відмови у видачі, вилучення документів або їх несправжності;

 

відомості про належність до категорій осіб з певними захворюваннями;

 

відомості щодо обмеження на управління транспортними засобами;

 

відомості щодо обмеження на придбання зброї;

 

відомості щодо обмеження дієздатності;

 

відомості про пенсію;

 

відомості про визнання безвісно відсутнім або померлим;

 

відомості про розшук, судові рішення, у тому числі щодо відбуття покарання, безвісну відсутність, оголошення померлим;

відомості про посаду, місце роботи, освіту, науковий ступінь і вчене звання;

відомості про перебування на військовому обліку та відомості, необхідні для ведення цього обліку;

відомості про національність, групу крові, резус-фак­тор;

відомості про віросповідання, псевдонім, політичну належність вносяться до Реєстру лише за особистою письмовою вимогою фізичної особи або її законного представника.

2. Графічна інформація

відцифроване зображення обличчя власника документа;

зразок особистого підпису фізичної особи;

зріст;

колір очей і волосся.

(...)

 

 

 

 

На нашу думку, такий широкий набір персональних даних, який збирається в Єдиному Реєстрі про кожну фізичну особу, що перебуває під юрисдикцією України, а потім розміщується на її ідентифікаційній картці, не стільки сприятиме захисту прав особи, скільки створить передумови для контролю і втручання в життя особи з боку держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вважаємо сумнівною потребу вказувати реєстраційний номер дітей, батьків, чоловіка або дружини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розміщення в Реєстрі такої службової інформації з подальшим перенесенням її на ідентифікаційну картку є не лише недоцільним, а й може бути шкідливим.

Законопроект передбачає занесення до Реєстру інформації, яка носить галузевий характер і повинна фіксуватися в галузевих реєстрах. Зокрема, відомості про військовий обов’язок, відомості про перебування на військовому обліку та відомості, необхідні для ведення цього обліку; – інформація, яку потребує Міністерство оборони, відомості про належність до категорій з певними захворюваннями – потребує Міністерство охорони здоров’я, Міністерство внутрішніх справ; відомості щодо обмеження на управління транспортними

засобами та відомості щодо обмеження на придбан­ня зброї – Міністерство внутрішніх справ; відомості щодо обмеження дієздатності; відомості про визнання безвісно відсутнім або померлим; відомості про розшук, судові рішення, у тому числі щодо відбуття покарання, безвісну відсутність, оголошення померлим – потребують судові та правоохоронні органи; відомості про пенсію – потребує система соціального забезпечення.

Викликає подив спроба занести до Єдиного Реєстру відомості про посаду, місце роботи, освіту, науковий ступінь і вчене звання.

Обов’язкове занесення інформації про національність, групу крові, резус-фактор до Реєстру також вважаємо недоцільним.

Вважаємо за недоцільне занесення інформації про зріст, колір очей та волосся.

 

Стаття 15. Порядок формування Реєстру

(...)

Перелік відомостей, що включаються до інформації, яка передається Реєстратору органами реєстрації, визначається розпорядником Реєстру.

Занесення до Реєстру відомостей про інформацію персонального характеру щодо фізичних осіб здій­снюється на підставі документів, що її підтверджують.

 

(...)

 

Вважаємо за доцільне прописати цей перелік в Законі.

Яким чином представлятиметься інформація про інших осіб, зокрема чи потрібно пред’являти документи для підтвердження реєстраційного номера батьків, дітей, дружини чи чоловіка.

 

Стаття 16. Джерела формування Реєстру

Реєстр формується шляхом подання до органів реє­стр­ації інформації персонального характеру, зазначеної в статті 14 цього Закону, що надходить з таких джерел (надалі – Джерела формування Реєстру):

 

1) фізичними особами або їх законними представниками. Відомості до органів реєстрації подаються фізичними особами за місцем їх проживання. Якщо особа не досягла шістнадцятирічного віку або є обмежено дієздатною чи недієздатною, відомості до органів реєстрації подаються її законними представниками;

2) юридичними особами:

органами реєстрації;

органами реєстрації актів громадянського стану;

 

підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності, що провадять діяльність, пов’язану з працевлаштуванням населення або мають ліцензію на провадження страхової діяльності;

 

державною службою зайнятості;

 

спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади і підпорядкованими йому органами з питань громадянства;

 

органами міграційної служби;

 

органами оформлення і видачі документів, що посвідчують фізичну особу;

 

органами управління освітою, навчальними закладами;

 

органами соціального забезпечення та Пенсійного фонду;

 

органами Міністерства оборони України та інших військових формувань, органами військового управління та військовими комісаріатами, що здійснюють облік військовозобов’язаних і призовників;

 

органами, закладами та установами охорони здоров’я;

 

правоохоронними органами та судами;

 

Міністерством закордонних справ України;

 

центральним органом виконавчої влади з охорони державного кордону;

 

іншими органами та/або установами, яким підпорядковані реєстри та/або автоматизовані системи обліку фізичних осіб.

 

За наявності декількох джерел надходження до Реєстру інформації персонального характеру, використовуються ті з них, що не зобов’язують фізичну особу додатково звертатися до органів реєстрації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дане положення робить непотрібним перерахування всіх попередніх юридичних осіб, оскільки охоплює їх

 

 

Слід додати в кінці «і на передачу яких особа дала згоду»

 

Стаття 17. Права фізичних осіб щодо доступу до Реєстру

 

Кожна фізична особа має право:

знати про внесення інформації персонального характеру щодо неї до Реєстру і місцезнаходження органу реєстрації;

 

знати про місцезнаходження органу реєстрації;

 

за письмовим запитом без оплати одержувати з Реєстру інформацію про інформацію персонального характеру про себе;

 

 

спростовувати недостовірну інформацію персонального характеру про себе та членів своєї сім’ї;

(...)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дублюється частина першого пункту.

 

Слід зауважити, що в цьому разі законні представники для отримання інформації про особу, яку вони представляють, будуть змушені оплачувати надання інфор­мації.

 

Таке право не передбачається для законних представників

 

Стаття 18. Гарантії захисту та безпеки інформації персонального характеру, що занесена до Реєстру

 

Занесена до Реєстру інформація персонального характеру та результати її оброблення є конфіденційною інформацією.

 

Інформація щодо окремих груп фізичних осіб, визначених законами України, становить державну таємницю. Державну таємницю становить також окремо визначена законами України інформація стосовно ре­зуль­татів автоматизованого оброблення інформації персо­нального характеру.

 

Юридичні й фізичні особи, державні органи у межах повноважень, визначених законодавством, мають право одержувати інформацію з Реєстру шляхом звернення до органів реєстрації, Реєстратора або безпосередньо шляхом санкціонованого доступу до Реєстру.

 

Реєстратор відповідно до законодавства України забезпечує захист та безпеку інформації персонального характеру при формуванні та веденні Реєстру, а також при користуванні ним. Для забезпечення доступу до інформації Реєстру кожному користувачеві Реєстру видається унікальний ідентифікатор.

 

(...)

 

Захист та безпека інформації Реєстру забезпечуються шляхом:

 

(...)

 

забезпечення таємниці реєстрації фізичної особи у Реєстрі;

 

 

 

 

Таким чином, інформація, подана громадянином в органи реєстрації, але ще не занесена до Реєстру, не є конфіденційною!

 

Очевидно, доцільно передбачити закріплення режиму таємності такої інформації в законі «Про державну таємницю»

 

 

 

 

Незрозуміло, яке саме законодавство передбачає, які юридичні і фізичні особи і в яких випадках мають право одержувати інформацію з Реєстру. Вважаємо за доцільне вказати їх перелік у цьому законі.

 

 

Доцільною є заміна слова «видається» на «надається».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Більш точним є «забезпечення конфіденційності реєстрації фізичної особи у Реєстрі», оскільки особа сама не матиме змоги отримати інформацію про факт реєстрації, який стане таємною інформацією.

 

Стаття 19. Надання інформації до Реєстру

 

Інформація персонального характеру, що згідно з цим Законом міститься у Реєстрі, надається органам реєстрації Джерелами формування Реєстру, а також фізичними особами, що підлягають реєстрації або їх законними представниками.

 

(...)

 

Джерела формування Реєстру зобов’язані надавати органам реєстрації на їх письмовий запит інформацію персонального характеру, що згідно з цим Законом повинна міститися у Реєстрі в порядку, передбаченому чинним законодавством.

 

 

 

До джерел формування належать також фізичні особи, що підлягають реєстрації та їхні законні представники.

 

 

 

 

 

Оскільки фізичні особи відносяться до Джерел формування Реєстру, отже, вони згідно цього положення будуть зобов’язані надавати органам реєстрації на їх письмовий запит інформацію персонального характеру про себе. Крім того, ч. 10 ст.15 Законопроекту передбачає письмову згоду особи на передачу такої інформації. Таким чином, питання згоди особи на об­роб­лення її персональної інформації вступає в супе­реч­ність з обов’язком надавати таку інформацію

 

 

Стаття 23. Реєстрація постійного місця проживання фізичної особи

 

Реєстрація інформації про постійне місце проживання фізичної особи здійснюється органами реєстрації за новим постійним місцем проживання фізичної особи виключно на підставі її письмової заяви (заяви її законного представника) та документа, що посвідчує цю фізичну особу. Витребування документів, що підтверджують цю інформацію, забороняється.

 

Фізичні особи (або їх законні представники) протягом тридцяти календарних днів із дня виникнення події, що спричинила зміну постійного місця проживання, мають надати органам реєстрації відомості про зазначені зміни.

 

 

 

 

Слід внести зміни у відповідності до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання».

 

Стаття 28. Одержання інформації з Реєстру

 

Фізична особа має право за плату на підставі документів, що посвідчують особу, одержувати відомості про інформацію персонального характеру щодо себе, яка міститься у Реєстрі. Порядок надання цієї інформації визначається розпорядником Реєстру.

 

(...)

 

 

 

Вимога отримання плати з особи за надання відомостей про інформацію персонального характеру щодо себе суперечить п.3 ч.1 ст.17 цього Законопроекту

Розділ III. ДОКУМЕНТИ РЕЄСТРУ

 

Стаття 30. Паспорт громадянина України

 

Паспорт громадянина України є основним документом, що підтверджує громадянство України і є обов’язковим для використання на всій території України та за її межами. Він видається всім громадянам України при народженні, а також фізичним особам, які отримали громадянство України. Цей документ використовується його власником в усіх правовідносинах, стороною яких він виступає та з яких виникають будь-які цивільно-правові наслідки.

 

 

 

 

 

Порівняння ст.30 і 31 цього законопроекту дає змогу визначити відмінність між паспортом громадянина України і ідентифікаційним документом фізичної особи. Так, паспорт громадянина України не ідентифікує особу, тоді як ідентифікаційний документ не підтверджує громадянство України. Однак виникає питання, чи потрібне існування двох документів з фактично ідентичним призначенням. Крім цього, з тексту законопроекту незрозуміла доля закордон­ного паспорту громадянина України.

 

Стаття 31. Ідентифікаційний документ фізичної особи

 

Ідентифікаційний документ фізичної особи є основним документом, який ідентифікує фізичну особу, що є громадянином України або має законні права на проживання на території України. Цей документ видається громадянам України при:

 

народженні;

 

отриманні громадянства України;

 

отриманні дозволу на постійне проживання на території України. Ідентифікаційний документ фізичної особи є обов’язковим для використання на всій території України.

Ідентифікаційний документ фізичної особи використовується його власником в усіх правовідносинах, стороною яких він виступає, та з яких виникають будь-які цивільно-правові наслідки.

 

Стаття 33. Інші документи Реєстру

Документами Реєстру, що посвідчують особу, є також:

посвідчення водія;

пенсійна картка;

страхова картка;

медична картка;

військова картка;

студентська картка;

учнівська картка;

картка тимчасово непрацюючої особи;

картка пільговика;

картка інваліда.

Вважаємо помилковим віднесення до документів Реєстру, що посвідчують особу, документів, згаданих в ст.33, оскільки вони базуються на інформації, яку можна вести в галузевих реєстрах.

Стаття 34. Порядок видачі документів Реєстру

(...)

За видачу документів Реєстру, що підтверджують гро­ма­дянство та посвідчують особу, справляється державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.

 

 

 

 

Тобто за видачу документів, передбачених ст.33, також буде справлятися державне мито.

Стаття 35. Форма документів Реєстру та склад інформації персонального характеру, що туди заноситься.

 

(...)

За видачу документів Реєстру, що посвідчують особу, справляється державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.

Дублюється положення ст.34.

Стаття 39. Порядок обміну документів Реєстру

Обмін документів Реєстру провадиться у разі:

зміни (переміни) прізвища, імені або по батькові;

зміни місця проживання;

встановлення розбіжностей у записах;

закінчення терміну дії;

непридатності для користування.

Законопроект не передбачає можливості утрати документів реєстру особою, наслідків і порядку отримання особою нових документів.

 

(...)

3. Внести такі зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення (Відомості Верховної Ради України, 1984 р., додаток №51, ст.1122):

 

Доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею 165 такого змісту:

 

Порушення умов правомірності і вимог до обробки інформації персонального характеру, –

 

карається штрафом від дев’яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян..

 

(...)

 

Статтю 199 викласти у такій редакції:

 

Стаття 199. Допущення проживання без паспорту громадянина України або ідентифікаційного документа фізичної особи

 

Допущення особами, відповідальними за додержання правил паспортної системи, проживання громадян без паспортів громадянина України або ідентифікаційних документів фізичної особи або за недійсними паспортами громадянина України або ідентифікаційними документами фізичної особи чи без реєстрації, а так само допущення громадянами проживання у займаних ними жилих приміщеннях осіб без паспортів громадянина України або ідентифікаційних документів фізичної особи, без реєстрації –

 

тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.»

 

(...)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вживається термін «обробки», а не «оброблення».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На нашу думку, ця стаття неправомірно покладає на осіб обов’язок забезпечувати наявність паспортів у інших осіб, тоді як це повноваження органів держави

 





ЗАУВАЖЕННЯ ТА КОМЕНТАРІ ДО ЗАКОНОПРОЕКТУ № 4267 ВІД 15.10.2003 р.

Закон УКРАЇНИ

Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України

Верховна Рада України постановляє:

I. Внести зміни до таких законодавчих актів України:

1. Доповнити Кримінальний кодекс України стат­тею 3441 такого змісту:

Стаття 344 1. Підрив репутації державного діяча

Умисне приниження честі та гідності Президен­та України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-Міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови або члена Рахункової палати, Голови Вищої ради юстиції, Голови або члена Центральної виборчої комісії, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду дер­жавного майна України, Голови або члена Національної ради України з питань телебачення і радіо­мовлення, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, виражене у непристойній формі, вчинене у зв’язку з їх державною діяльністю, а так само розповсюдження відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво,

карається виправними роботами на строк від шести місяців до двох років або обмеженням волі на строк до одного року.

2. У Кримінально-процесуальному кодексі України:

частину першу статті 112 після цифри «344» доповнити цифрою «3441».

II. Цей Закон набуває чинності з моменту його опублікування.

Назва статті

Назва статті не відповідає змісту відносин, які нею пропонується захищати. Так, в назві йдеться про захист репутації державного діяча, тоді як в тексті статті – про честь та гідність особи, а також розповсюдження недійсних або неправдивих відомостей, явища, які безперечно відрізняються одне від одного.

Історичний аспект

В сучасних демократичних державах кримінальна відповідальність за наклеп та образу там, де збереглися відповідні правові норми, фактично не застосовується. Ці країни обмежуються у таких випадках цивільною відповідальністю. Подібним чином пішла Україна, відмовившись в Кримінальному кодексі (2001 р.) від кримінального переслідування за такі діяння. Даний законопроект, очевидно, ставить за мету відновити в цьому відношенні попередній стан, захищаючи таким чином на цей раз, однак, не всіх громадян, а лише вищих посадових осіб. Частина даної статті практично дослівно відтворює диспозицію статті 126 Кримінального кодексу України (1961 р.)

Образа: образа, тобто умисне приниження честі і гідності особи, виражене в непристойній формі.

Зауважимо, що санкція за образу була значно м’як­ше, ніж в пропонованому законопроекті: виправні роботи до одного року, штраф у розмірі до двохсот карбованців або громадська догана. Така відмінність, відповідно, має означати, на думку авторів законопроекту, більшу суспільну небезпеку згаданого діяння, що, очевидно, викликане особливим суб’єктом.

Суб’єкт

Розглядаючи законопроект №4267, не можна не відзначити, що особи, які займають перераховані в ньому посади – Президент України, Голова Верховної Ради України, народний депутат України, Прем’єр-Міністр України, члени Кабінету Міністрів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова та члени Рахункової палати, Голова Вищої ради юстиції, Голова та члени Центральної виборчої комісії, Голова Національного банку України, Голова Антимонопольного комітету України, Голова Фонду державного майна України, Голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України – мають можливості значною мірою впливати на життя держави і суспільства. Саме тому в демократичному суспільстві їхня діяльність повинна підлягати особливому контролю з боку громадськості.

Загалом, в демократичній державі персональний простір, який захищається правом на приватність вищих державних службовців і політиків, значно менше, ніж у інших осіб, як на цьому неодноразово наголошував Європейський Суд з прав людини, причому чим вище посада особи, тим менш сфера приватності особи захищається В силу їхньої діяльності вони самі повинні підлягати критиці з боку інших. Право виборців оцінювати, наскільки та чи інша посадова особа відповідає займаній посаді, тісно пов’язане з поінформованістю громадян щодо відомостей про відповідну особу, яка повинна захищати публічний інтерес. Однак побоювання бути притягнутим до кримінальної відповідальності неодмінно призведе до ще більшої самоцензури з боку журналістів, на що, очевидно, і спрямовано цей законопроект. Внаслідок цього право громадян на доступ до інформації буде значно звужене наявними можливостями. Як видається, запровадження такого положення покликане зменшити або запобігти майбутній критиці згаданих осіб, відштовхнути журналістів від участі в політичних дискусіях за участі цих осіб. Незрозуміло тільки, чому перелік обмежується лише цими особами і в ньому не згадано інших високих посадових осіб, наприклад, Генерального прокурора.

Дискримінація

Даний законопроект фактично порушує статтю 24 Конституції України, надаючи необґрунтовані привілеї низці осіб за такою ознакою як посада, що виявляється в посиленому захисті честі і гідності цих осіб, а так само посиленій відповідальності за поширення про них відомостей, що є неправдивими або не відповідають дійсності.

Цивільно-правовий порядок захисту честі і гідності

Не можна оминути і питання захисту честі і гідності, на який частково спрямований цей законопроект.

Безперечно, вищі посадові особи повинні мати можливість захищати свою честь і гідність. Зауважимо, що захист честі і гідності фізичної особи передбачено ст.297 Цивільного кодексу України. В той же час, ст. 277 ЦК передбачає порядок спростування недостовірної інформації, а ст.280 ЦК – право особи на відшкодування майнової та (або) моральної шкоди. Крім цього ст. 23 ЦК передбачає умови відшкодування моральної шкоди. Таким чином, можна констатувати, що в правовій системі України існує досить ефективний цивільно-правовий порядок захисту честі і гідності особи та спростування поширеної недостовірної інформації, чим якраз і може скористатися згадана посадова особа.

Слід зауважити, що цивільний процес значно прозоріший від процедури розслідування кримінальної справи, тоді як суспільний інтерес в правовій державі полягає в тому, щоб забезпечити максимальну прозорість діяльності державних посадових осіб.

Непристойна форма

Одним з «вузьких місць» цього законопроекту є вживання виразу «у непристойній формі». Очевидно, що цей вираз є оціночним і передбачає визначення непристойності форми вираження під час конкретного судового процесу. Слід нагадати, що практика Суду свідчить, що Європейською конвенцією з прав людини захищаються не лише висловлені ідеї, але й форма, в якій вони виражені. Адже захист свободи виявлення поглядів стосується «не тільки «інформації» та «ідей», що сприймаються доброзичливо або оцінюються як агресивні або нейтральні, але й тих, що ображають, шокують або викликають занепокоєння у суспільстві чи серед будь-якої частини його населення» (справа Хендісайд v. Сполученого Королівства.) У цьому контексті оціночні твердження про конкретних посадових осіб неможливо довести або встановити їхню дійсність. Застосування санкцій проти будь-якого журналіста за цією статтею буде «своєрідною цензурою, яка спрямована на те, щоб позбавити його бажання критикувати когось... у майбутньому. В контексті політичних обговорень такий вирок, схоже, відштовхне журналістів від участі в полі­тич­них дискусіях з питань, що зачіпають життя суспільства. Тому подібні санкції по своїй суті перешкоджають пресі виконувати своє завдання – бути джерелом інформації та контролю» (справа Лінгенс v. Австрії.) З огляду на вимогу прозорості державних і суспільних справ та забезпечення права на свободу висловлювань, якщо посадова особа не бажає прийняти публічність, яка супроводжує її пост та обмеження її права на приватність в зв’язку з цим, вона може уникнути цієї проблеми, залишивши свій пост.

Крім того слід зауважити, що стаття сформульована так, що умисне приниження честі та гідності достойників може відбуватися не лише прилюдно, але й віч-на-віч або заочно.

Умисел

Як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини межі права на приватність публічної особи вужчі, ніж межі права на приватність звичайного громадянина. Право на приватність в цьому випадку обмежується правом на інформацією – правом отри­мувати різноманітну інформацію, в тому числі про вищих посадових осіб держави. Така інформація поширюватиметься, перш за все, «у зв’язку з їх державною діяльністю».

Зауважимо, що якщо перша частина статті, що стосується честі і гідності особи, згадує умисність цього діяння, то друга частина статті, де йдеться про розповсюдження відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, про умисність цього діяння взагалі не згадує. Наголосимо, що загальна судова практика демократичних країн передбачає можливість для посадової особи виграти таку справу лише у випадку, якщо вона доведе: відповідач знав, що розповсюджені дані є неправдивими, або мав серйозні сумніви щодо правдивості цих даних.

Висновки

Таким чином, прийняття даної статті:

– посилить самоцензуру серед журналістів при висвітленні діяльності достойників, згаданих в статті законопроекту;
– звузить право громадян на доступ до інформації;
– утруднить критику вищих посадових осіб, що є неприйнятним в демократичному суспільстві;
– надасть ще один механізм для переслідування журналістів;
– не є необхідним в демократичному суспільстві, яке формується в Україні відповідно до ст. 1 Конституції;
– свідчитиме про відхід від європейських стандартів захисту свободи висловлювань.

Отже, цей законопроект слід відхилити.



ДЕЯКІ ВИСНОВКИ З МОНІТОРИНГУ ЛЬВІВСЬКОЇ ТА ВОЛИНСЬКОЇ ПРЕСИ

Свобода слова – це лише теоретичний принцип, втілення якого на практиці розділяє медіа-діяль­ність на багато елементів. Це дає можливість розглянути та зрозуміти особливий аспект свободи слова в кожній з цих частин, що разом дають нам більш-менш повне уявлення про свободу слова в західному регіоні. Такими елементами є: власник, його цілі, виконавець – безпосередні виробники продукту ЗМІ (журналісти, редактори), фінанси, читач – споживач продукту ЗМІ та найпоширеніші способи подачі матеріалу.

Власником можуть виступати органи державної влади чи місцевого самоврядування, організації чи приватні особи. Кожен з них переслідує різні цілі, але найфундаментальнішими є три: збагачення (кожна газета – це підприємство, що виготовляє специфічний вид продукції), висвітлення власної позиції та пропаганда певних ідей. На сьогодні в Україні у більшості випадків власник визначає редакційну політику, політичну спрямованість газети, що і призводить до необ’єктивності подачі інформації.

Наприклад, засновниками волинських газет «Волинські Губернські Відомості» і «Сім’я і дім», а також львівської газети «Експрес» є приватні підприємства. Це означає, що, як і для всіх приватних підприємців, для них головним є отримання прибутку, а значить, збільшення тиражу, відповідно, вони відмовляються від трактування та коментування дійсності, подій, їх аналізу, адже це може зачіпати чиїсь політичні інтереси. Не дуже прихильно приватні власники ставляться до чітко окресленої політичної позиції або пропаганди будь-яких ідей. Але це, на нашу думку, робить газету нецікавою.

Якщо ж видання належить органам державної влади чи місцевого самоврядування, то про комерційний бік справи переважно не йдеться. Зазвичай такі «власники» не мусять турбуватися питанням збуту продукції чи передплати, їм не треба здійснювати PR-акції, застосовувати іміджеві методи, адже у них завжди є змога використати адмінресурс. Показовим є скандал у волинських ЗМІ щодо примусової передплати на газети органів державної влади. При цьому комерційні видання зазнавали збитків, адже за умов неплатоспроможності споживачів змусити читача купити ще одну газету досить важко (цей скандал мав і позитивні наслідки – власники газет об’­єдналися, щоб протистояти владі). Головною метою державних газет є донести певні ідеї, позиції, трактування подій у потрібному руслі або не надати небажану інформацію взагалі. Тут можна згадати і львівську газету «Ратуша», і волинську «Волинь». Від­верто маніпулятивні стат­ті викликають неприйняття і одночасно побоювання, що в це хтось таки може вірити.

Звичайно, можливі й інші комбінації вищезгаданих цілей, але це не може забезпечити свободу слова повною мірою. Журналіст, що працює у газеті визначеного типу власності, повинен дотримуватися правил, що їх формує власник, а це нерідко обмежує свободу слова. В ідеалі, як це часто змальовують в Україні, свобода слова мала б полягати в тому, що власник не втручається у редакційну політику, а лише здійснює контроль за фінансовим станом підприємства, або доручає це незалежному працівнику-фінансисту. Але як цього досягнути? Передусім, необхідно, щоб власник сам був зацікавлений у такому розвитку подій. Це можливо тільки тоді, коли його метою є і збагачення, і донесення власної позиції, і навіть пропаганда ідей. Адже тоді виникає потреба у мобільності та сенсаційності, об’єк­тивності та аналітичності власного видання, у професійності журналістів та їх громадської активності, суспільній увазі до газети.

Отже, відповідно до цілей власників усі львівські та волинські газети можна поділити на дві групи: перша, у якої головним завданням є формування ши­рокого кола читачів, що купують газету, але не як інформаційно-політичне видання, а як політично нейтральний «папір» (часто це так звана «жовта преса»); друга група, метою якої є виконання ідеологічного замовлення. Збільшення тиражу, без сумніву, прагне кожна газета, але для більшості це лише засіб досягнення цілей пропаганди. У Львівській області до газет першого типу можна віднести «Високий Замок» та «Експрес», а у Волинській області – «Волинські Губернські Відомості», «Віче», «Вісник». Їх тиражі, звичайно, вражають – 200000-400000 (за даними самих газет), але матеріали переважно надзвичайно прості та непретензійні. До другого типу можна віднести газети політичних партій, чи контрольовані ними видання. Це звичайно малотиражні, політично заангажовані «бойові листки», що розповсюджуються безкоштовно. Особливе місце посідають «Львівська Газета» та «Поступ», що роблять спроби поєднати риси газет першого і другого типу – вони прагнуть збільшення тиражів (їх середній тираж 20000), росту популярності газети, і водночас намагаються надавати якісні аналітичні матеріали. З газет Волинської області цю нішу претендує зайняти газета «Волинь».

Свобода слова, як загальний принцип, має відображатися у формі взаємодії обраних цілей, коли кожна газета матиме за мету не просто насадити читачу власну позицію або відгородитися від будь-яких проблем, а прагнутиме різнобічно представити суспільно-політичні події, надати читачеві можливість самостійно аналізувати ситуацію. Та, на жаль, складається враження, що в Україні газета, яка хоче і може зайняти таку позицію, завжди стикається з проблемою: ні читачам, ні власникам це не цікаво. Основними цілями для газет, зазвичай, є захист своїх інтересів і маніпулювання читачами. Отже, свобода слова, як принцип, у виборі цілей газет не реалізується, а тільки декларується.

У цьому контексті проблема свободи слова цікавить газети тою мірою, якою це сприяє захисту власних інтересів та дозволяє тримати руку на пульсі подій. Відповідно газети застосовують такі технології: більшість з них демонструє зацікавленість проблемами свободи слова, досить багато уваги приділяють їх обговоренню (близько 200 повідомлень, статей, коментарів у проаналізованій пресі), декларують свободу слова у власному виданні, але, на жаль, вся свобода зводиться до передруку повідомлень інформаційних агентств про події, що відбуваються далеко від регіону поширення газети (десь там, у Києві...), і, в ліпшому випадку, це супроводжується невеликим власним коментарем. Показником цього був факт практично повної відсутності реакції газет Львова на тиск ДПА на «Львівську Газету» (липень 2003 – лютий 2004). Жодна газета не розцінила цю подію як порушення свободи слова чи права на інформацію, хоча, на нашу думку, матеріали про це мали б потрапити на першу шпальту та закликати громадськість до дискусії.

Львівська область більш відкрита щодо висвітлення проблем свободи слова, ніж Волинська. Про це свідчать приблизно 150 повідомлень про свободу преси і права журналістів у Львівській області. Для порівняння: у Волинській їх лише 60. Велику частку цих матеріалів надрукованого у газетах, що прагнуть статусу аналітичної преси – «Поступ», «Львівська газета», «Волинь». Більшість всіх газетних матеріалів щодо свободи слова представлено у виді «гарячих» повідомлень – вбивства, арешти, утиски, скандали. Усі ці матеріали мінімально відображають реальну ситуацію в області і, зазвичай, закінчуються дуже узагальненими висновками, що «погано живеться узагалі» і «законодавство не дуже досконале, і закони не приймаються, і формування відбувається не зовсім так, а демократизації взагалі не має» тощо.

Істотно впливають на рівень свободи слова професійність та особисті моральні засади керівників видань та журналістів, які є найбільшими її заручниками. Українська преса, що заледве вирвалася з лабет радянської цензури, досить швидко загнала себе у глухий кут власної, внутрішньої цензури. Її поширенню треба завдячувати власній журналістській невизначеності, невпевненості, непрофесійності, що створили поле для маніпулятивного впливу і, як наслідок, забезпечили передумови для несвідомого (чи усвідомленого) виконання волі іншого.

Свобода слова для виконавців завжди має складатися з двох факторів – наявність власної думки та вміння її професійно подати. Напевно, деякі причини процвітання внутрішньої цензури треба шукати саме тут. За голосними звинуваченнями у цензуруванні часто ховається невміння подавати інформацію, чи прагнення подати її у відверто викривленому вигляді, хоча наявність такого тиску з боку сторонніх осіб, безсумнівно, існує. Ми зумисне не вживаємо термін «державна цензура», бо з аналізу повідомлень можна зрозуміти, що тиск здійснює не держава, а конкретні особи, які займають ті чи інші державні пости і зловживають службовим становищем.

У цьому сенсі найбільш дієвою для реалізації права на свободу слова мала б стати професійність працівників газет. У газетному бізнесі, на нашу думку, бракує професійних менеджерів, що могли б вдало уникати конфліктів із власниками, замовниками, знаходити компромісне рішення між комерційним успіхом і позицією редакції. В Україні рівень професійності та вимоги до свободи слова змінюється залежно від масштабу діяльності видання: чим ближче до периферії, тим менш вибагливі журналісти до дотримання своїх прав, причому потреба свободи слова далеко не на першому місті.

Як і будь-яке підприємство, газета, журнал чи радіо повинні приносити фінансові прибутки своїм засновникам, що і, як не дивно, надає певну свободу журналістському колективу. Комерційний успіх видання звільняє творчий колектив від коректив і впливу власника, який при отриманні позитивного результату збільшує поле свободи своїх працівників.

Моніторинг показав, що у наших ЗМІ рівень професійності досить низький. На жаль, усі статті, що представлені у моніторингу як аналітичні, часто є примітивною, тенденційною подачею матеріалу без глибокого аналізу причин та наслідків.

У свідомості кожного постсовєтського громадянина ще лишилася закорінена думка, що газети завжди були політичними та продажними, з ідеологічними назвами, змістом та оформленням. Усвідом­лення ЗМІ як звичайного підприємства, що діє на ринку інформації, ще не прийшло. Але це ідеал. Наразі читачі хочуть читати те, що їм подобається, і байдуже, якщо вони видають бажане з дійсне. Найцікавішу у цьому плані інформацію надала на громадських слуханнях журналу «Ї» з проблем свободи слова, що пройшли у Львові 23 січня 2004 р., заступник головного редактора газети «Високий Замок» Наталя Балюк. Вона стверджує, що «після публікації критичного перегляду передвиборчого списку блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка вже на наступний день тираж газети різко впав». Читачі не хотіли сприймати негативної інформації про те, що вважали позитивним. Отже, в Україні маємо ще одне обмеження свободи слова – це зацікавлення читача, бо публікація інформація, що цікавить людей, незважаючи на її якість, призводить до збільшення тиражу, а отже, і до прибутку.

Фінансова спроможність газет Львівщини є значно вищою, що робить їх більш цікавими. Це відображається і на якості матеріалів. Хоч, слід зазначити, що рівень матеріалів деколи тримається на відносно низькому, популістському рівні (газети «Високий Замок» та «Експрес») задля утримання ширшого кола читачів. Якщо підійти з цієї точки зору (за основу взяти тираж), то дві найбільш популярні львівські газети – «Високий Замок» і «Експрес» – нічим не відрізняються за своїм рівнем та інформативною активністю від волинських аналогів «Вісник» та «Сім’я і дім». Для України найпопулярнішим аргументом є теза: «хто дає гроші, той і замовляє музику», що демонструє всю трагічність свободи слова по-українськи: не читач замовляє музику, і, як наслідок, він повинен вислуховувати тихенькі наспіви або голосні викрики, залежно від вміння виконавців, і цілей, поставлених перед ними власниками видань.

Для кожного професійного журналіста однією з найважливіших проблем є пошук інформації і представлення її у найцікавішому вигляді з максимальною об’єктивністю. У нас сьогодні журналісти не навчені шукати інформацію, маємо постійне коливання між використанням офіційно наданої інформації (практика органів державної влади) або поширення неперевірених чи навіть самостійно вигаданих чуток для дискредитації певних осіб. А в результаті недовіра, до інформації або її ігнорування. Єдиною об’єктивною інформацією залишаються некрологи та спорт. Хіба не ці сторінки є найпопулярніші в українській пресі?

Повна недовіра до ЗМІ, як до друкованої, так і до електронної преси, створила парадоксальну ситуацію: недовіра породжує незнання, а воно породжує можливості для ефективного маніпулювання. Створюється медіа-проект, що входить у довіру через ряд скандалів з найбільшими «ворогами» народу, зазвичай створеними самими ж авторами проекту, а далі через цей засіб масової інформації видається «на гора» потрібна інформація, що несе в собі певну соціальну чи політичну функцію, проект виконує своє завдання, після чого успішно вмирає. Своєрідне МММ у медіа. Це знов ж таки породжує недовіру. Коло замикається.

Є інші варіанти. Постійно існуюча жовта преса, що займає нейтральну позицію і не прагне нести політичну пропаганду. Відділ політики і суспільного життя у таких виданнях займає одну сторінку, що її заповнює один журналіст, усі інші відділи – 7 сторінок та 10 журналістів. І це виправдано. Цього і прагне читач, тому що боїться знати забагато, та й вже звик, що напишуть явно неправду.

ЗМІ хоч і виступають методами пропаганди, самі теж перебувають під її впливом. Активне обговорення проблем свободи слова, як і будь-яка дія, має завжди кілька наслідків. Наслідок перший – люди починають свідомо шукати інформації, прагнуть зро­зуміти події, прагнуть не бути маніпульованими. Напевно, дуже райдужна перспектива. Але чи ідеал втілюється у життя? Чи читач реагує по-іншому? Коли зненацька люди втратили джерела інформації, якому вірили (маємо на увазі радянські газети, зокрема, «Правду»), це спочатку призвело до розгублених пошуків нових джерел, а згодом цей намір змінився прагненням не знати, не шукати, не вірити нікому, а не знаходити середнє арифметичне матеріалів ЗМІ. Пропаганда свободи слова відштовхує, залякує, породжує недовіру. Цьому також посприяли конфлікти між самими ЗМІ, взаємне ігнорування, відсутність солідарності у середовищі журналісті.

І от маємо сумарний результат, якщо всі ці елементи об’єднаються: власник не зацікавлений в економічному зростанні газети, а отже, його не цікавить об’єктивність викладу матеріалу, а отже, він і не зацікавлений у професійному зростанні журналістів.

Але найгіршим є те, що не існує соціального замовлення на об’єктивну пресу, люди не хочуть знати правду, краще та простіше жити у міфах: ображеного і гнобителя, правдивого і брехливого, істинного Бога і посланців з пекла. Добро обов’язково переможе, але треба «трохи почекати» чи то 40 років, чи то наступних виборів, «пережити це», а тоді все буде добре. Чи то всі мали б померти, чи то Бог народитися, але щось станеться, і вся преса враз стане найвільнішою у світі та буде нарешті досягнуто ідеалів «західних демократій».

З іншого боку, українські ЗМІ, що за останні десять років зуміли себе дискредитувати, відродити явище цензури, своїми конфліктами, некомпетентністю і простою продажністю загнали себе у п’ятий кут і втратили право називатися четвертою владою. Вихід може бути лише у критичному переосмислення свого місця та функцій у цьому суспільстві.




Судова практика

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ УХВАЛА від 5 листопада 2003 року

(Витяг)

У травні 2002 року Б. звернулась до суду зі скаргою, в якій просила визнати бездіяльність посадових осіб державної податкової інспекції у м. Ялта неправомірною, оскільки ними порушуються її права, передбачені частиною 2 статті 1 Закону України від 22 грудня 1994 року, із змінами, внесеними 16 липня 1999 року, «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» (далі – Закон), на відмову через релігійні переконання від примусово присвоєного їй ідентифікаційного номера, виключення із Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів та внесення у паспорт спеціальної відмітки про наявність у неї права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера. Заявниця зазначала, що посадові особи державної податкової інспекції відмовляють їй у внесенні спеціальної від­мітки у паспорт, оскільки конкретний механізм реалізації цієї статті відсутній.

Рішенням Ялтинського міського суду від 3 грудня 2002 року, залишеним без зміни ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 17 лютого 2003 року, у задоволенні скарги відмовлено.

У касаційній скарзі Б. просила скасувати постановлені судові рішення та задовольнити її вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суди першої та апеляційної інстанції встановили, що частиною 2 статті 1 Закону передбачено право осіб через свої релігійні переконання відмовитися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомити про це відповідні державні органи та сплачувати обов’язкові платежі за раніше встановленою формою обліку, про що отримати спеціальну відмітку у паспорті. Оскільки на сьогодні чіткий механізм реалізації вказаного Закону в частині внесення відповідних відміток у паспорти громадян відсутній, тому відмова посадових осіб державної податкової інспекції зробити це є правомірною.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки й збори у порядку та розмірах, установлених законом.

Функції по контролю за дотриманням податкового законодавства, а також обліку платників податків – фізичних осіб покладено на державні податкові органи.

Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України від 22 грудня 1994 року, із змінами, внесеними 16 липня 1999 року, «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів», для осіб, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомляють про це відповідні державні податкові органи, зберігаються раніше встановлені форми обліку платників податків та інших обов’язкових платежів.

Таким чином, названим Законом передбачено, що вказаний платник податків вправі виконати конституційний обов’язок сплати податків і інших обов’язкових платежів, обравши альтернативну форму обліку, тобто без присвоєння ідентифікаційного номера. Тому відмова посадових осіб державної податкової інспекції прийняти Б. на альтернативну форму обліку фізичних осіб – платників податків є неправомірною.

Цим же Законом встановлено, що у паспортах зазначених осіб робиться спеціальна відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

Доводи суб’єкта оскарження про відсутність конкретного механізму внесення таких відміток не можуть бути підставою для невиконання посадовими особами державної податкової інспекції вимог Закону.

Оскільки обставини справи встановлені судом пов­но й правильно, але неправильно застосовано матеріальний закон, то, керуючись ст. 340 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Б. задовольнила, рішення Ялтинського міського суду від 3 грудня 2002 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 17 лютого 2003 року скасувала, постановила нове рішення, яким бездіяльність посадових осіб державної податкової інспекції у м. Ялті Автономної Республіки Крим визнала неправомірною та зобов’язала їх внести у її паспорт спеціальну відмітку про наявність у неї права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

«Юридичний вісник України», № 48,
29 листопада – 5 грудня 2003 р.





СВіП у світі

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УГОРЩИНИ У СПРАВАХ СТОСОВНО СВОБОДИ ІНФОРМАЦІЇ

«Комунікаційні права»

У 1992 р. Конституційний Суд Угорщини виніс важливе рішення щодо «мови ненависті», яка окрім визначення меж свободи висловлювання надала систематичний огляд всієї цілісності індивідуальних прав, що стосуються суспільної комунікації.

Свобода вираження поглядів має особливу роль серед основних конституційних прав: насправді є «джерелом» кількох видів прав – так званих основних комунікаційних прав. Ось перелік прав, що походять з неї, названі поодинці: свобода слова і свобода друку, останнє з яких включає свободу всіх ЗМІ, а окрім того, право бути поінформованим, і свобода набувати інформацію. Свобода вираження поглядів у широкому значенні включає в себе свободу мистецького літературного вираження і свободу поширювати мистецькі твори, свободу наукової творчості і свободу викладання наукових знань. Свобода вираження поглядів також включає в себе свободу совісті, свободу релігії і право на мирні збори. [30/1992 (V.26.) ABH – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Доступність для громадськості засідань
і документів місцевої виконавчої влади

Через три дні після оприлюднення рішення стосовно свободи вираження Конституційний Суд виніс своє перше рішення щодо свободи інформації. До Суду було подано клопотання в якому оспорювався закон про місцеве врядування. Заявник стверджував, що закон неналежним чином обмежував публічність засідань і доступність протоколів муніципальних зборів. Суд виніс наступне рішення.

Доступність даних, що представляють громадський інтерес, і можливість громадськості ознай­омитись з ними, є основним правом, що безпосередньо походить з Конституції. Вільний доступ до інформації в громадських інтересах робить можливим нагляд за ефективністю і законністю дій вибраних муніципальних зборів, виконавчої влади і адміністративних органів, а також сприяє їхній демократичній діяльності. Через складність публічних справ громадський нагляд за процесом прийняття рішення і розпорядження справами може бути ефективним, лише якщо органи, пов’язані з цим, розкриватимуть необхідну інформацію. (...)

Для місцевих органів влади (...) необхідним є поінформованість громадян щодо їхньої діяльності і рішень. Обов’язок місцевої влади – зробити доступ до процесу прийняття рішень і хорошу обізнаність з рішеннями своїх органів, особливо зборів депутатів, можливими. Положення Закону про місцеве врядування щодо публічних слухань і підтримування здатності сприяти процесу прийняття рішень місцевою радою слугує цьому результату. (...)

Ці норми є неконституційними, оскільки вони наділяють представницький орган повноваженням розсуду на проведення ним дебатів про те, проводити відкрите чи закрите засідання. Цей захід передбачає для місцевої ради можливість не повідомляти дані, що представляють суспільний інтерес, чи оприлюднювати персональні дані способом, який порушує права особистості. Відсутність конституційних гарантій так само порушує конституційні права. Надання права розсуду визначати відкритість чи закритість засідань не є необхідним і непропорційно обмежує право на свободу інформації, так само як основні права стосовно захисту персональних даних. Регулювання щодо цього повноваження матиме конституційний характер, тільки якщо закон з високою точністю визначатиме підстави для обмеження публічності і засоби захисту персональних даних. (...)

Таке регулювання, яке робить можливим, щоб закриті документи зібрань і їхні протоколи були недосяжними для громадян, незалежно від їхнього змісту, є неконституційним, оскільки невиправданим чином обмежує фундаментальне право на свободу інформації. Нерозкриття інформації (обмеження її доступності) не може загалом засто­со­вуватися до документів і доповідей (подань, про­токолів). При визначенні сфери публічного доступу слід розпочинати зі змісту документу. Норма, яка визначає документ як таємний не відповідно до його змісту, а на основі якихось інших критеріїв, є неконституційною. Публічний доступ до даних, що містяться в документах, може бути обмеженим на тій підставі, що вони містять державну або комерційну таємницю чи інформацію, вирішальну для забезпечення права на захист персональних даних. Інформація може не представляти суспільний інтерес тільки в разі, якщо нею є персональні дані. Заборона опублікування інформації в суспільних інтересах може зобов’язуватися нормами дотримання конфіденційності у відповідності з вимогами закону. Згадане положення передбачає не обов’язок захисту даних, збереження яких є конституційно виправдане, а категоричну заборону можливості отримання доступу до подань і протоколів, і всіх даних, що містяться в них. (...)

Ці дані, які обробляються державними чи місцевими органами виконавчої влади, які не є персональними і які не можуть бути оголошені конфіденційними на основі законодавчих інстру­ментів, повинні бути доступні кожному. Тільки цей шлях може зробити реальною вимогу, щоб громадянам було надано доступ до всіх даних в суспільних інтересах. Не громадянин повинен доводити своє право на отримання інформації, а орган, створений для обслуговування суспільства, повинен обґрунтувати – посилаючись на законодавчі джерела своїх повноважень – свою відмову повідомити запитану інформацію. На противагу цьому, персональні дані можуть бути оприлюднені лише зі згоди зацікавленої особи чи згідно з законодавчим регулюванням, що встановлює точний тип даних, що вимагаються. [32/1992 (V.29) ABH – H – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Свобода архівних досліджень

У 1994 р. Суд виніс важливе рішення стосовно доступності архівних документів для наукових досліджень. У рішенні стверджується, що питання, які відносяться до свободи наукових досліджень, повинні регулюватися тільки законом. У той же час у ньому відзначено, що тільки самі науковці уповноважені вирішувати питання про те, кого вони будуть вважати членом науково-дослідницького співтовариства. Однак Конституційний Суд не визнав неконституційним наявність повноваження у Міністра культури і освіти вирішувати питання про те, чи повинні бути доступними для дослідження документи колишньої Комуністичної партії. У той же час юридичні приписи щодо державних таємниць були визнані неконституційними, оскільки вони базувалися на простому переліку прикладів і тому, що уможливлювали оголошення документів приватних організацій державною таємницею.

Обґрунтування розпочинається коротким викладом конституційних принципів стосовно свободи наукових досліджень.

Свобода наукового життя включає право на наукові дослідження і поширення наукових істин і інформації, яке в ширшому сенсі пов’язане із свободою вираження поглядів і, в той же час, містить зобов’язання держави поважати і гарантувати цілковиту незалежність наукового життя, прозорість, незаангажованість і безсторонність науки. Хоча кожному надається право на свободу наукового життя, однак насправді тими, кому надається це право, є науковці. При визначенні наукової якості – через автономність науки – знов-таки лише науковці є тими, кому надається право приймати рішення.

Метою всієї науки є дослідження істини, пізнання і побудова науки. Держава повинна залишатися нейтральною у питанні наукових істин, однак на рівні конституційної вимоги для науковців повинно бути цілковито гарантовано можливість практикувати – в конституційних рамках – право на наукові дослідження і поширення наукової інформації. (...)

Наскільки часто в історії держава обмежувала свободу науки з політичних, ідеологічних, релігійних чи інших міркувань, настільки часто це ставало перепоною для розвитку цілого суспільства. Ця істина базується на історичному досвіді, що свобода науки є основною гарантією розвитку і так само тісно пов’язана з автономією індивіда. Вона є однією з основних умов вільного пошуку наукових тез, тверджень і істин, а окрім того, вільного потоку наукових ідей та поглядів – і, таким чином, розвитку всього суспільства – та гарантією вільної еволюції індивіда.

Наступним кроком Суд досліджував зв’язки між свободою досліджень і захистом персональних даних.

Фундаментальні права звичайно пов’язуються з юридичним правом, таким чином, юридичні права, звичайно, також можуть забезпечувати конституційний захист фундаментальних прав. Згідно з роз’ясненням положення п. b. ч. 2 ст. 3 Конвенції Ради Європи №108 «Про захист особи в зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних» від 1981 р., яка набула чинності у 1985 р., ця угода повинна застосовуватися до груп осіб, компаній, фондів, об’єднань громадян і органів, а також до всіх інших організацій, що безпосередньо чи опосередковано складаються з осіб.

З огляду на ці положення і практику Конституційного Суду відповідно до позиції Конституційного Суду, демократичні партії, які не можуть здійснювати державну владу безпосередньо [§(3) Статті 3 Конституції Угорщини], подібно до інших юридичних осіб, в конституційних і юридичних межах, можуть посилатися на захист персональних даних у їхніх партійних документах. З огляду, однак, на роль, яку відігравали колишні MDP (Робітнича Народна партія Угорщини) і MS ZMP (Соціалістична Робітнича партія Угорщини) в державній владі, і відбулася передача партійних документів в державну власність після зміни статутних документів, і досягнута їхня відкритість для дослідницьких цілей, у відповідності з різними рішеннями Конституційного Суду, оскільки згадані партії здійснювали державну владу. Їхні записи і документи, окрім персональних даних, містять численні дані, що мають суспільний інтерес, які належать до необхідних джерел сучасних історичних досліджень (...)

Хоча фундаментальне конституційне право, гарантуючи захист персональних даних, може обмежити свободу інформації і, у зв’язку з цим, свободу наукових досліджень – як стосовно пізнання даних, так і в питанні оприлюднення даних – це обмеження, однак, повинно відповідати загальним конституційним обмеженням стосовно обмеження фундаментальних прав. [Закон про захист даних] обмежує свободу досліджень, якщо дослідження виходять за межі сфери науки, і в якому персональні дані, які стали відомими у фазі досліджень, не стануть доступними нікому, не будуть оприлюднені – за винятком згоди зацікавлених осіб і в межах абсолютної необхідності для представлення історичного процесу.

Виходячи з цього, рішення звертається до зв’язків між свободою досліджень і свободою інформації.

Існує тісний зв’язок між свободою інформації і науковим пізнанням, науковим дослідженням і викладанням. Можливості для набуття і пізнання інформації часто, особливо у справі архівних матеріалів і документів, мають місце у контексті досліджень, переважно наукових, таким чином, Конституція, гарантуючи право на вільний доступ до інформації, вже непрямо забезпечує і захищає свободу наукового пізнання, що належить до нього.

Закони, що обмежують свободу інформації, повинні тлумачитися обмежувально, оскільки свобода інформації, публічний характер застосування державної влади, прозорість і можливість контролювати таку діяльність держави і виконавчої влади є умовою права на критику, свободу критичного розгляду і свободу вираження поглядів. Таким чином, це фундаментальне право – у зв’язку з визначенням конституційних обмежень – задовольнятиме, щонайменше, такий самий конституційний захист, як і його «джерело» – свободу вираження поглядів. Відкрите, прозоре і контрольоване застосування державної влади, загалом діяльність державних органів і виконавчої влади перед громадськістю, є одним з наріжних каменів демократії, гарантія діяльності, законної діяльності в державі. Без суду громад­ськості держава стає «механізмом, відчуженим від громадян», її діяльність стає непередбачуваною, несподіваною, небезпечною за визначенням, оскільки непрозорість діяльності держави означає підвищення небезпеки громадянським свободам.

Після встановлення цих загальних принципів Суд звернувся, по черзі, до правових положень питання для того, щоб оцінити їхню конституційність. Його рішення стверджує:

Свобода наукового життя, право на захист персональних даних і право на свободу інформації є фундаментальними правами, які взаємно передбачають одне одного, і взаємно обмежують одне одного. Свобода наукового життя покладає обов’язок на державу гарантувати свободу наукових досліджень, наукового пізнання і навчання, і недискримінацію поміж «тими» дослідниками і «цими» дослідниками і, крім того, бути нейтральною в питанні наукових тверджень і істин. Виняток становлять конституційно виправдані обмеження (особливо щодо забезпечення персональних даних, захисту таємних даних, які належать до сфери життєвих інтересів і базової безпеки держави) що визначені законом, визнаються як необхідні обмеження в демократичному суспільстві і належать до кола таємниць, відповідно до європейських норм.

Держава зобов’язана зробити можливим і гарантувати наукове пізнання партійних документів – в конституційних межах. В ході дослідження в архівах і громадських збірках [документів] вимога дозвільної процедури і винесення рішення на основі кваліфікування особи як науковця-дослідника є неконституційною. Однак тільки науковці мають право висловлювати точку зору щодо питання наукової кваліфікації дослідників і досліджень.

Свобода інформації і свобода наукового життя не повинні регулюватися міністерськими директивами, які не визнаються як юридичні інструменти не тільки стосовно деталей, але навіть якщо регулювання не знаходиться в прямому і інтенсивному зв’язку з фундаментальними правами. Навіть регулювання одиниць виміру, з непрямим і далеким відношенням до фундаментальних прав, потребує, щонайменше, визначення на рівні указу в якості правового документу.

Кваліфікація даних чи груп даних як частини кола державних таємниць завжди прямо і суттєво впливає на фундаментальне право пізнання даних публічного характеру, таким чином, регулювання конституційного захисту таємності повинно виключно бути предметом законодавства. Як такий, закон, який, за визначенням, передбачатиме пряме і суттєве обмеження фундаментальних прав, є дотриманням консти­туційної вимоги, щоб обмеження мало місце через встановлення меж, і це обмеження було пропорційним цілі, яку мають за мету досягнути завдяки йому.

Конституційно не розтлумачене, невизначене, невстановлене регулювання таємної служби є неконституційним. Завдання законодавства під час створення норм права щодо конституційного захисту таємниці, – встановити зміст обмежуючих норм, концептуально прояснити різні типи категорій таємності і створити конституційно зрозумілий порядок серед категорій державної і службової таємниць, виробничої, корпоративної, комерційної і приватної таємниць. В ході цього законодавець повинен взяти до уваги колізії у фундаментальному праві, які обов’язково постають в такому регулюванні. Ось перелік цих конкуруючих фундаментальних прав: свобода інформації, свобода наукового життя, право на захист персональних даних; в той же час, засоби обмеження, що визнаються необхідними в демократичному суспільстві відповідно до п.2 ст. 10 Конвенції [про захист прав людини та основних свобод], також відіграють важливу роль в обмеженні фундаментальних прав. [34/1994. (VI.24) ABH – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Закон про люстрацію

У 1994 р. Парламент Угорщини прийняв Закон «Про контроль за особами, що виконують певні важливі функції». Відповідно до цього Закону минуле певних публічних і непублічних осіб повинно було вивчатися комісією. Якщо виявиться, що така особа за попереднього режиму була агентом державної безпеки або як особа, що приймає рішення, отримувала таємні доповіді з органів державної безпеки, чи служила у 1956-57 рр. (після придушення революції) як член комуністичної воєнізованої організації чи належала до 1945 р. до партії «Схрещені стріли» (угорська нацистська партія), тоді ця інформація оприлюднюється, якщо тільки він/вона не залишить свій пост. Суд піддав цей Закон надзвичайно детальному дослідженню в контексті Конституції. Його рішення містить численні аспекти, які стосуються свободи інформації і захисту персональних даних державних службовців.

Ось три найважливіші твердження з рішення у цій справі.

Конституційний Суд проголошує, що дані і записи щодо осіб на посадах державних органів влади, і тих, які беруть участь у політичному житті, включаючи осіб, відповідальних за розвиток громадської думки, вважаються, згідно із Статтею 61 Конституції, інформацією суспільного інтересу, якщо виявилось, що ці особи в минулому здійснювали діяльність, спрямовану проти принципів правової держави, чи належали до державних органів, які в минулому здійснювали таку ж діяльність. (...)

Конституційний Суд проголошує, що Закон не спромігся встановити послідовні критерії для розрізнення між публічними і персональними даними, а це веде до неконституційного розрізнення між тими, хто підлягає перевірці біографічних даних, і тими, хто їй не підлягає, але які, з інших причин, підпадають під ті ж критерії. Що стосується групи осіб, про яких він безсумнівно згадує, Закон встановлює також відмінність між перевіркою, що проводиться щодо осіб в друкованих засобах масової інформації і щодо протиставлених їм осіб в електронних засобах масової інформації.

Конституційний Суд проголошує, що Парламент створив неконституційну ситуацію завдяки ігноруванню гарантій реалізації права на інформаційне самовизначення, особливо права осіб в питанні перегляду своїх власних записів і видалення цих записів, що стосуються осіб, відносно яких організації чи особи, визначені в Законі, збирали інформацію, чи які згадувалися в складених цими особами звітах. (...)

Обґрунтування рішення, перш за все, наводить порівняльний аналіз «законів про люстрацію»:

«Закони про люстрацію», на кшталт цього Закону, який розглядається в цьому рішенні, є типовим продуктом зміни системи, що наразі має місце в колишніх соціалістичних країнах Цен­тральної та Східної Європи. Люстрація чи перевірки біографічних даних, загалом, слугують двом різним цілям, і, відповідно, ці закони належать до двох різних категорій:

(а) Більшість законів про люстрацію викладають норми щодо конфлікту інтересів. Внаслідок процесу зміни системи, особи, які займали певні державні чи партійні пости в колишній соціалістичній системі і, крім того, ті, які належали до чинів політичної поліції чи були виявлені серед їхніх таємних інформаторів, не можуть займати певні посади. Окремі закони поширюються на працівників закладів культури, (вищої) освіти і вищої школи/науки, служб державних радіо і телебачення, а також правників (дивися чехословацький закон про люстрацію або очищення 1991 року, а також Угоду про об’єднання між Федеративною Республікою Німеччина і Німецькою Демократичною Республікою від 31 серпня 1990 року. На кінець 1992 року три таких закони було прийнято в Болгарії, а в Албанії у 1993 році). По кожному з цих актів у відповідній країні було винесене рішення її Конституційного Суду. Згідно з природою цих законів, конституційні скарги стосувалися порушення права на вільний вибір професії і заняття, а також міжнародних угод, які гарантують право на соціальне забезпечення.

(b) Визначним прикладом іншого типу закону про люстрацію є німецький закон «Про Штазі». У цьому випадку первинна ціль була не інакшою, ніж витягнути повністю на «денне світло» діяльність колишніх органів державної безпеки і таємних агентів. Заклик до публічного називання колишніх агентів був також почутий в інших країнах, але не скрізь був сприйнятий.

(c) Угорські двійники вищезгаданих законів про люстрацію були подані як законопроекти до Парламенту у 1990 р. (№482) і у 1991 р. (№2294), але врешті-решт, так ніколи і не були включені в його порядок денний законодавчої діяльності. Ці законопроекти вимагали, щоб особи, які займають посади, визначені законом, були примушені піти у відставку, якщо тільки буде доведено, що вони були колишніми агентами. Якщо вони відмовлялися, їхня минула історія як агентів державної служби безпеки могла бути оприлюднена. Повна процедура від вимоги подати у від­ставку до розгляду можливих заперечень даними особами, до можливого рішення залишити публічне життя могла б, як це пропонували Президент Республіки, прем’єр-міністр і парламентський комітет з національної безпеки, зна­хо­дитися в руках Президента Республіки, спікера Парламенту, президента Конституційного Суду і прем’єр-міністра, не враховуючи судів. Законопроекти визначали інформацію, що залишилася нерозкритою, як державну таємницю.

«Люстрація» чи перевірка біографічних даних, таким чином, відбувається в двох видах, залежно від їхніх цілей. Один – спрямований на гарантування заміни персоналу на певних ключових посадах і в той же час зберегти процес трансформації нації, як це визначено в Конституції, від загрози з боку тих, хто в минулому в рамках своїх повноважень і в своїй професійній діяльності виступав проти принципів правової держави. Інший – спрямований на справжнє публічне розкриття природи попереднього режиму для того, щоб гарантувати засоби виправлення і одночасно символізувати незворотність змін – шляхом розкриття діяльності таємних служб.

З положень цього Закону витікає, що незважаючи на те, що немає безпосереднього спадкоємця попередніх пропозицій, він запроваджується з тією ж метою.

a) Протягом цього періоду в Угорщині, яка побачила, як вищезгадані пропозиції були перепрацьовані і консолідовані в законі, мала місце не тільки зміна системи, але в багатьох відношеннях вона відбулася без змін персоналу, який охоплюється законами про люстрацію чи подібних змін, які фактично сталися. Таким чином, щодо досліджуваного Закону не можна сказати, що він первинно націлений на запобігання зупинці чи ризику зміни системи. Жодне ім’я колишнього агента не було оприлюднене; насправді, законодавчий процес постсоціалістичної ери тільки збільшив вуаль таємності. Таким чином, Закон не може навіть послужити цілям, викладеним раніше подібними законами.

b) Навіть зміст цього Закону відрізняється від таких же законів в інших країнах; він ані не проголошує конфлікт інтересів між колишньою і теперішньою владою, ані не пропонує повністю розкрити попередню систему політичного інформування, насправді, щонайменше з поваги до тих, хто знаходився під спостереженням.

Закон, фактично, спрямовує у напрямку прозорості щодо тих осіб, які відіграють визначні політичні та інші публічні ролі, і відповідно [прозорості] життя нації загалом. У цьому проявляється перетин морального обов’язку (який залишився після зміни системи) розкриття обману, більшою мірою через публічність, ніж через покарання, а також оцінка системи, нормальна для правової держави.

c) Саме тому Закон повинен бути досліджений з точки зору сучасного дня, нормальних юридичних умов, що характеризують правової державу. Внаслідок спливу часу юридичні перешкоди перехідного періоду навряд чи можуть бути чинними сьогодні, в рамках обов’язків, які передбачаються правовою державою. Слід також взяти до уваги, однак, що зміна системи, з політичної перспективи, фактично позначила революційні зміни, які передували Конституції, адже Угорщина, за визначенням, не була правовою державою. Конституційний Суд також прояснив, що унікальна історична ситуація виявила, що законодавчий орган, як засіб конституційної маневреності, не є, разом з тим, необхідним, з огляду на його обов’язки, згідно досліджуваних положень Конституції; незважаючи на те, що відсутня така можливість щодо знаходження гарантій в кримінальному праві, певні фундаментальні права, передбачені Конституцією, зокрема, загальні оціночні положення, дозволяють на ширше тлумачення.

d) На відміну від більш ранніх законів інших країн, в Угорщині порядок результату і засобів були змінені. Тим не менше, результатом була відставка внаслідок конфлікту інтересів; засобом примусу до цього результату було оприлюднення інформації. У випадку цього положення Закону пріоритетом є швидше загальна прозорість держави і публічних справ; і якщо особа не бажає прийняти паблісіті, яке супроводжує її пост, вона, цілком логічно, може уникнути цієї проблеми, залишивши цей пост.

Саме тому, Закон повинен бути дослідженим з огляду на той факт, що в правовій державі фундаментальне право на свободу інформації передбачає, що функціонування держави є прозорим для її громадян. З цієї причини, коло осіб, яким дозволяється займати посади в органах державної влади, повинно обмежуватися, в точності як це визначено документами щодо їхньої діяльності в суспільному житті. Повністю незалежна від первинних цілей законів про люстрацію, публічна інформація щодо осіб на певних посадах органів державної влади, на сьогодні, обов’язково передбачає розкриття колишньої діяльності, що виразно суперечить принципам правової держави (чи членство в організації, яка здійснювала таку діяльність). У визначенні переліку такої діяльності Конституційний Суд повинен врахувати зміну системи як історичний факт. Суть справи щодо цього конституційного положення полягає в порушенні рівноваги між обмеженням переліку кола осіб, що підпадають під цей пункт і інформацією, що становить суспільний інтерес.

Ніхто не може не помічати, що сама згадувана система записів, підтримувана на сьогодні, є неконституційною, і що ці записи, як тих агентів, які надавали інформацію, так і осіб – суб’єктів досьє, саме тому повинні бути приведені у відповідність з Конституцією. Збереження таємності, конституційно кажучи, є необґрунтованим рішенням.

Наступним кроком Суд розглянув питання стосовно публічної доступності документів попередніх таємних служб:

Записи, описані вище, суперечать Конституції не тільки з огляду на їхнє походження, але й через їхні цілі, (колишнє) використання і продовжуване збереження. Те, що вони містять інформацію щодо осіб, що знаходилися під спостереженням, порушує викладене в статті 59 Конституції право на захист приватних таємниць і персональних даних, яке інакше називається правом на інформаційне самовизначення.

У той же час підтримка абсолютної таємниці щодо агентів суперечить праву на доступ до інформації, що становить суспільний інтерес, передбаченому Статтею 61(1) Конституції.

У той час, як порушення права на (інформаційне) самовизначення вимагає з’ясування саме тих, хто може отримати доступ до досьє таємних служб, які стосуються їх самих, таким чином, що вони зможуть зрозуміти правдиву міру, до якої попередній режим впливав на їхню особисту долю, і таким чином, принаймні, полегшити посягання на їхню людську гідність, гризота минулого, в широкому сенсі, що стосувалася нації як цілісності, може бути вирішена тільки в тому разі, якщо таємність записів колишньої таємної служби не буде більше підтримуватися.

Внаслідок тісного зв’язку обох згаданих вище прав, коли свобода інформації вступає в суперечність з захистом персональних записів, неможливо просто сказати, що останнє повинно завжди тлумачитися обмежувально і повинно мати пріоритет. У світлі проблеми, яку піднімає Закон, що розглядається, Конституційний Суд встановив ієрархію цих двох основних прав. Схожа практика, яка мала місце до цих пір, надала, однак, видимі віхи для визначення того, коли свобода інформації повинна тлумачитися широко, а захист персональних записів – обмежувально.

Конституційний Суд також послідовно визнавав, що в інтересах демократичного функціонування держави і, більше того, демократичного формулювання громадської думки, конституційно захищений персональний простір державних посадових осіб і ключових політичних гравців менше, ніж у інших індивідів; для цього вони самі повинні особисто підлягати критиці з боку інших [див. наприклад Рішення Конституційного Суду Угорщини 36/1994. (VI.24)]. Для досягнення цього результату може бути необхідним розкрити ті з їхніх персональних записів, які стосуються їхньої теперішньої посади чи політичної ролі. Право осіб, особливо виборців, на доступ до інформації суспільного інтересу, користується пріоритетом над захистом персональних записів осіб, що грають ключові політичні ролі чи посідають інші публічні посади, тоді як вираз «суспільний інтерес» передбачає інформацію, яка може бути ключовим фактором в оцінці відповідності особи, з останньої категорії, своїй посаді.

Право на доступ до таких персональних записів є необхідним не лише для гарантування атмосфери поінформованості під час проведення дебатів в державній і політичній сферах, але також для того, щоб вдихнути довіру в природу і функціонування державних органів.

Тип політичної поліції і мережі інформаторів, згадані в Законі, що розглядається, не можуть функціонувати в правовій державі. Попередня політична система користувалася організаціями державної безпеки і їхніми мережами, і, таким чином, знаряддями ремесла держбезпеки, з політичними цілями, і, діючи у такий спосіб, вони пішли далеко в бік від того, що виправдано в правовій державі в інтересах кримінального слідства і державної безпеки. Звіт № 3236 Національного Парламентського комітету з безпеки, виданий 9 жовтня 1991 року, який мав на увазі розкритикувати більш ранні законодавчі пропозиції, спрямовані на пряме люстраційне детальне дослідження минулого, проголошував: «Всі оперативні підрозділи колишньої держбезпеки слугували для підтримання і посилення тоталітарної держави.» (с. 11) Насправді, як згадується в звіті більше одного разу, такі таємні служби мали схильність до завдань, які тягли за собою внутрішній тиск. Свідченням неконституційної природи системи цієї ери, є те, що певні посадовці регулярно отримували інформацію, зібрану за допомогою таких засобів для допомоги їм в прийнятті рішень. Немає потреби доводити, що діяльність партії «Схрещені стріли» суперечить, наприклад, не тільки основам правової держави Угорщина сьогодні, але також і загальновизнаним нормам міжнародного права. На закінчення, Конституційний Суд розглядає як такі, що представляють суспільний інтерес, записи, які відкривають, що особа на посаді державного органу, включаючи політичну роль, служила у 1956-57 р.р. у воєнізованих силах режиму, який був при владі. Це достатньо виправдано тим фактом, що саме такі воєнізовані сили були інструментом придушення Революції Жовтня 1956 р, події, яка відіграла вирішальну роль в процесі, що остаточно призвів до політичного переходу, який настав більше ніж через 30 років по тому. (...)

Будь-який закон відповідає Статті 61 Конституції, якщо він дозволяє громадськості вивчати, чи відігравала ключову політичну роль особа, яка займає посаду в державному органі, чи проводила колись діяльність проти правової держави, чи належала до такої організації. Розкриття такої інформації є також необхідним, оскільки значна частина подібної діяльності залишається таємною. З іншого боку, не існує конституційного обґрунтування для збереження такої таємності [див. пункт вище]. Крім того, громадськість вже знає, що, принаймні, деякі особи, що сьогодні займають вищезгадані посади, здійснювали діяльність проти ідеалів правової держави тільки через те, що їхні колишні посади публічно відомі, або через те, що їхня діяльність проходила на очах у громадськості. Збереження розрізнення, породжене збереженням записів окремих осіб в цій категорії таємниць, не слугує єдиному конституційному інтересу. Якщо політична сфера і державні справи, в їхньому найширшому сенсі, повинні бути повністю прозорими, дозволивши бути поінформованим, таким чином, щоб судження були складені у відповідності з їхньою природою, тоді, у випадку з інформацією, визначеною цим Законом, повинен бути чинним конституційний принцип доступу до інформації суспільного інтересу.

З вищевикладеного напрошується висновок, що може бути неконституційним зберігати продовження повної таємності записів чи, як контраст, негайно знищити їх. Подібним чином, існують конституційні перешкоди до повного розкриття записів; однією з таких перешкод, наприклад, є право на інформаційне самовизначення тих осіб, на яких зберігаються досьє. При проведенні межі між інформацією суспільного інтересу і тією, яка повинна знаходитися «під замком», «ключ», враховуючи конституційні критерії, належатиме до того роду «політичних питань», які надають законодавчому органу досить широкі можливості для маневру.

В обґрунтуванні рішення детально проаналізовано, які посадовці повинні належати до кола осіб, що підпадають під перевірку:

Що стосується визначення Законом посадових осіб університетів та коледжів (президенти університетів, генеральні директори, декани та керівники підрозділів) і адміністрації економічних підприємств у повній чи переважній державній власності, які відтоді ніколи не здійснювали державну владу, ані не брали участь в (публічних) політичних справах, неможливо визнати критерії Статті 61 (1) Конституції, за якою їхні записи могли б кваліфікуватися як інформація суспільного інтересу, і таким чином вимагати обов’­язкової перевірки на підставі займаної посади.

Керівний персонал Угорського Радіо, Угорського Телебачення, Угорської Агенції Новин (MTI), а також щоденні і щотижневі газети, чий наклад перевищував певне число, включені до Закону серед тих, хто підлягає перевіркам біографічних даних.

Визнається інформацією суспільного інтересу, попередня політична діяльність тільки цих осіб, чия поточна діяльність також впливає на суспільну політичну думку; чи інакше, тих, хто здійснює державну владу, бере на себе обов’язки публічних політичних ролей, чи бере участь в діяльності засобів масової інформації, через які формується громадська думка, і, таким чином, вони можуть безпосередньо формувати її. Цей критерій, однак, застосовується тільки до тих, хто формує політичну думку, фактично, через посаду, яку він займає.

Закон передбачає перевірку біографії осіб, які займають посади редакторів, або вищі, на Угорському Радіо, Угорському Телебаченні, Угорській Агенції Новин, незалежно від застосовності наведених вище критеріїв, розширюючи сферу слідства поза межі тих, чиї записи можуть бути конституційно визнані такими, що представляють суспільний інтерес. Не всі редактори і програми мали справу з політикою і, таким чином, безпосередньо не формували громадську політичну думку (музичні редактори, наприклад, не можуть включатися до тих, хто перевіряється). Пункт 22 подібним чином передбачає неналежне розрізнення, коли передбачає ту ж саму норму щодо щоденних і щотижневих газет з накладом більше, ніж 30 000 примірників, без врахування того, чи вони насправді є політичними, чи навпаки – професійними, розважальними або іншими не відверто політичними виданнями. Вплив влади на національні державні медіа, і вплив них самих, і, в цьому відношенні, їхній вплив на громадську думку, що оцінюється на підставі накладу, не достатньо виправдовує, як таку, кваліфікацію персональних записів всіх службовців високого рівня як інформацію суспільного інтересу.

Принцип однакового поводження щодо тих груп осіб, які визначені в Законі на конституційній основі, вимагає, щоб підстави перевірки застосовувалися також до редакторів і службовців вищого рівня комерційних і некомерційних місцевих радіо- і телевізійних станцій з аудиторією, що може бути співставною з тими газетами, наклад яких перевищує 30000 примірників, а також до редакторів і службовців вищого рівня некомерційних національних чи регіональних радіо- і телевізійних станцій, якщо вони залучені в діяльність, що безпосередньо формує громадську думку (наприклад, редагування програм політичних новин).

(...) Законодавство може усунути дискримінацію або через розширення підстав перевірки, або через запровадження більш вузького визначення осіб, яких перевіряють, базованого на узгоджених критеріях.

Згідно з Законом, «діючи на підставі заяви уповноважених церковних органів і посадових осіб, Міністр внутрішніх справ чи Міністр оборони проводить перевірку біографічних даних, передбачену Статтею 1 щодо осіб, які посідають церковні пости, вказані заявниками. Міністр інформує заявника щодо знайденої інформації.»

Таким чином, Закон включає церкви в сферу можливих, але не обов’язкових перевірок біографічних даних. (...) Закон в цьому відношенні не визначає цілі, з якими може бути подано запит щодо інформації з записів, так само і те, для яких цілей така інформація може бути використана. Не забезпечено прав осіб, яких перевіряють, або можливості для захисту. Ця процедура, що повинна відбуватися в руслі перевірок біографічних даних, практично неврегульована.

Закон дозволяє можливість того, що факти, базовані на інформації, отриманій через таємну письмову процедуру, які пов’язані з церковною діяльністю особи, встановлюються без відома і участі цієї особи, і ці факти особа не може оспорювати ні під час процедури, ні згодом. Насправді, детально досліджувана особа стає не суб’єктом, а просто об’єктом цієї процедури. Це неконституційне обмеження права на людську гідність, а також права на захист репутації, як це передбачено Статтями 54 (1) і 59 (1) Конституції відповідно.

Суд також вирішив, що ті особи, які підлягали спостереженню з боку таємних служб попереднього режиму, мають специфічні права щодо досьє, зібраних на них, на основі їхнього конституційного права на інформаційне самовизначення.

Право на інформаційне самовизначення, встановлене Статтею 59 Конституції, означає, в дійсності, що всі особи, які мають захист відповідно до Конституції, контролюють розкриття і використання своїх персональних записів. Всі особи, щодо яких зберігаються записи або про яких взагалі згадано в цих звітах, мають конституційне право на доступ до цієї інформації і контроль за їхнім використанням. Цей Закон передбачає тільки продовження таємності інформації щодо осіб, які підлягають перевірці біографічних даних, в той же час не згадуючи про права тих, хто був під спостереженням, а саме – жертв. Законодавчий орган в ході цього недогляду покликав до життя неконституційну ситуацію. (...)

Згадані особи, крім того, мають конституційне право знищити записи, які з тих пір, як активне збереження записів припинилося, стають незаконними. Законодавчий орган, таким чином, зобов’язаний повторно вирішити питання про те, як гарантувати право на доступ до (певних) персональних даних, все ще захистити безпеку записів інших, а також врегулювати процедуру знищення записів. [60/1994.(XII.24)ABH. – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Декларування майнових активів членів Парламенту

На початку 1997 року Парламент прийняв нові положення стосовно несумісності зайняття поста Представника* з зайняттям певними видами підприємницької діяльності, причому ці положення були більш жорсткими, ніж попередні. Закон вимагав, щоб член Парламенту повідомляв Спікера Палати про свої економічні інтереси. Окрім цього, всі члени Парламенту зобов’язувалися задекларувати свої майнові активи, частина їхніх декларацій підлягала оприлюдненню Спікером Палати. Якщо Представник не виконував цього зобов’язання, він/вона втрачав/ла право на платню члена Парламенту і право на участь в законодавчій діяльності. Група Представників подала скаргу до Конституційного Суду для того, щоб він вивчив цей закон щодо суперечності з Конституцією, яка нібито має місце. Їхнє звернення було відхилене Суддями. Обґрунтування включало цікаві твердження щодо свободи інформації:

Обов’язок членів Парламенту надавати дані щодо їхніх майнових відносин покликаний гарантувати прозорість майнових і прибуткових відносин Представників. Декларація щодо майна, подана на початку і в кінці дії мандату, і обов’язок надання цієї інформації робить можливим дотримання положень щодо конфлікту інтересів і гарантування того, що Представник не використає свого становища для отримання недозволених фінансових прибутків чи для допомоги своїй родині в отриманні таких доходів.

Скорочений варіант [декларації про майно] містить таку обмежену інформацію щодо розмірів власності члена Парламенту і його економічні інтереси, на основі яких може бути встановлено майновий стан Представника і зміни в його майновому стані.

Ці майнові дані членів Парламенту кваліфікуються як такі персональні дані, які мають важливість з точки зору оцінювання публічної діяльності парламентаря. Розкриття короткого викладу декларації про майно робить майнові відносини і інтереси члена Парламенту прозорими і можливими для ознайомлення виборців, і, таким чином, є засобом для посилення довіри до діяльності членів Парламенту – а, через них, самого Парламенту. [30/1997. (IV.29.) ABH. – Рішення Конституційного Суду Угорщини].

Переклад з англійської Харківської правозахисної групи





ЗАКОН ФЕДЕРАЦІЇ БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА «ПРО СВОБОДУ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ» (СТАНОМ НА ЛИПЕНЬ 2001 Р.)

Неофіційний переклад

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1

Мета

Цей Закон регулює доступ до інформації, що знаходиться у органів державної влади, з метою:

а. визнання, що інформація, яка знаходиться під контролем органів державної влади, є цінним суспільним ресурсом, і що доступ громадськості до такої інформації сприяє більшій прозорості і відповідальності органів державної влади, і є суттєвим для демократичного процесу;

b. встановити, що кожна фізична і юридична особа має право на доступ до цієї інформації, до максимально можливого ступеня, сумісного із суспільним інтересом, а також, що органи державної влади мають відповідний обов’язок розкрити цю інфор­мацію;

c. надання можливості кожній фізичній особі просити внести виправлення, а також коментувати його/її персональну інформацію, що знаходиться під контролем органів державної влади.

Стаття 2

Тлумачення

Цей Закон буде тлумачитися таким чином, щоб полегшувати і заохочувати максимальне і невідкладне розкриття інформації, що знаходиться під контролем органів державної влади, за мінімальну розумну ціну.

Стаття 3

Визначення

Для забезпечення мети цього Закону:

1. «інформація» – означає будь-який матеріал, що повідомляє факти, погляди, дані чи будь-який інший зміст, включаючи будь-яку його копію чи частину, незалежно від форми, характеристик, часу створення чи режиму обмеження доступу;

2. «орган державної влади» (public authority) – означає будь-який з наступних органів влади чи юридичну особу в Федерації Боснія і Герцеговина (далі «Федерація»):

– законодавчий орган;

– виконавчий орган;

– судовий орган;

– адміністративний орган;

– юридична особа, призначена чи створена відповідно до закону для здійснення функцій держави;

– юридична особа, що або контролюється Федерацією чи кантоном, муніципалітетом чи містом у межах Федерації, або належить до їхньої власності, або її робота керується органом державної влади;

3. «контроль» – означає або володіння інформацією, або доступ до інформації;

4. «персональна інформація» – означає будь-яку інформацію, що стосується фізичної особи, яку може бути безпосередньо чи опосередковано ідентифіковано завдяки таким факторам, як ідентифікаційний номер або фізична, розумова, економічна, етнічна, релігійна, культурна чи соціальна приналежність особи, але не обмежуючись ними.

5. «компетентний орган влади» – означає орган державної влади, що контролює необхідну інформацію, а також орган влади, завдяки якому, чи для

якого ця інформація постала. Якщо останнього неможливо визначити, компетентним органом влади вважа­тиметься орган державної влади, чия компетенція найбільш близько стосується необхідної інформації.

РОЗДІЛ II. ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 4

Право на доступ

Кожна фізична і юридична особа має право на доступ до інформації, що знаходиться під контролем органу державної влади, а кожний орган державної влади має кореспондуючий обов’язок розкрити таку інформацію. Право на доступ може підлягати тільки тим процедурам і обмеженням, які передбачено цим Законом.

Стаття 5

Визначення винятків

Необхідна інформація буде визначена, як така, що захищена від розголошення в конкретній справі, тільки в тому разі, якщо компетентний орган влади:

a. вимагає такого захисту, згідно статей 6, 7 і 8 цього Закону щодо всього обсягу чи частини інформації;

b. визначає, після застосування тесту на суспільний інтерес, передбаченого статтею 9 цього Закону, що розкриття інформації не виправдовується суспільним інтересом.

Стаття 6

Винятки для функцій органів державної влади

Компетентний орган влади може вимагати захисту інформації від розголошення, коли можна обґрунтовано очікувати, що розкриття завдасть істотної шкоди наступним законним цілям Федерації:

a. інтересам оборони і безпеки, а також захисту громадської безпеки;

b. запобіганню злочинам і виявленню злочинів;

c. захисту дорадчого процесу в органі державної влади, настільки, наскільки це зачіпає вираження погляду, поради чи рекомендації з боку службовця органу державної влади чи будь-якої іншої особи, що діє для чи від імені органу державної влади, і не включає в себе фактичну, статистичну, наукову чи технічну інформацію.

Стаття 7

Виняток для конфіденційної комерційної інформації

1. В разі, коли компетентний орган влади визначає, що запит на доступ до інформації зачіпає конфіденційні комерційні інтереси третьої особи, компетентний орган влади повинен в письмовій формі негайно повідомити третю особу щодо особливостей запиту, і повідомити третю особу, що розкриття інформації є неминучим, якщо тільки третя особа, протягом 15 днів після одержання повідомлення, не відповість письмово, що вона вважає, що ця інформація повинна бути конфіденційною, і надасть причини щодо того, чому розкриття спричинить шкоду.

2. Після одержання такої відповіді, як це передбачено в частині (1) цієї статті, компетентний орган влади повинен вимагати захисту від розголошення.

Стаття 8

Виняток для захисту приватності особи

Компетентний орган влади повинен вимагати захисту від розголошення, коли можна обґрунтовано визначити, що інформація зачіпає інтереси приватності третьої особи.

Стаття 9

Тест на суспільний інтерес

1. Компетентний орган влади повинен розкрити необхідну інформацію, незважаючи на те, що вимагався захист від розголошення згідно статей 6, 7 чи 8, в тому разі, коли це виправдано в суспільних інтересах. У цьому випадку, необхідно зважати як на будь-яку вигоду, так і на будь-яку шкоду, що може настати від розкриття інформації.

2. При визначенні того, чи розкриття виправдане в суспільних інтересах, компетентний орган влади повинен зважати на такі підстави, як невиконання юридичного зобов’язання, існування будь-якого правопорушення, несправедливості, зловживання владою чи недотримання посадового обов’язку, неправомочне використання суспільних коштів, або небезпека для здоров’я чи безпеки особи, суспільства чи довкілля.

3. Якщо розкриття необхідної інформації, для якої компетентний орган влади зажадав захисту від розголошення згідно статей 7 чи 8, визначається як таке, що має суспільний інтерес, компетентний орган влади повинен письмово повідомити третю особу про те, що інформація повинна бути розкрита після закінчення 15 днів після одержання пові­дом­лення. Повідомлення повинно поінформувати третю особу щодо можливості оскарження рішення, повинно бути надано адресу спеціального органу, до якого слід оскаржувати рішення, включаючи його контактну інформацію, крайній термін оскарження і вартість оскарження, а також право звернутися до Омбудсмана Федерації Боснії і Герцеговини (далі Омбудсман), включаючи його необхідну контактну інформацію.

Стаття 10

Поділ [інформації]

Якщо частина необхідної інформації визначається як захищена від розголошення, компетентний орган влади повинен відділити цю частину і розкрити решту інформації, якщо тільки цей поділ не зробив її незрозумілою.

РОЗДІЛ III. ПРОЦЕДУРА ДОСТУПУ

Стаття 11

Подання запиту

1. Прохання про доступ до інформації повинно бути подане до того органу державної влади, який заявник вважає компетентним органом влади.

2. Прохання про доступ до інформації повинно:

a. бути викладене письмово однією з офіційних мов Федерації;

b. надавати достатньо деталей, як щодо характеру чи змісту розшукуваної інформації, так і для того, щоб дозволити органу державної влади здійснити розумні зусилля для виявлення точного місця знаходження необхідної інформації;

c. містити ім’я і адресу заявника.

3. Якщо запит стосується власної персональної інформації заявника, запит повинен, на додаток до задоволення вимог, передбачених у підрозділі (2), подаватися тільки фізичною особою, якої вона стосується або юридичним представником заявника, або будь-якою особою, письмово уповноваженою заявником на доступ до інформації. Якщо запит зроблений особою, якої вона [інформація] стосується, ця особа повинна підписати запит і провести юридичну фото-ідентифікацію[1]. Якщо запит зроблено юридичним представником заявника чи ще будь-ким [уповноваженим] для доступу до інформації, ця особа повинна підписати запит, провести його/її законну фото-ідентифікацію, подати доказ юридичного представництва чи дозволу, а також копію юридичної ідентифікації заявника.

4. Орган державної влади не повинен ні вимагати, ні просити про будь-яку причину чи обґрунтування запиту.

Стаття 12

Неможливість виконати запит

1. Якщо орган державної влади нездатен виконати запит внаслідок відсутності формальних вимог, передбачених пунктами (2) чи (3) статті 11 цього Закону, необхідно якомога швидше, і не пізніше ніж через 8 днів після отримання запиту, в тому разі, коли таке повідомлення можливе, повідомити заявника письмово про те, що запит не може бути оброблений з цієї причини. Це повідомлення повинно інформувати заявника щодо права оскарження, адреси відповідного органу, до якого можливе таке оскарження, включаючи його контактну інформацію, кінцевого терміну і вартості подання скарги, а також щодо права звернутися до Омбудсмана, включаючи його необхідну контактну інформацію.

2. Для запитів, які неможливо виконати через невідповідність п. (b) частини (2) статті 11, повідомлення, передбачене в частині (1) повинно також містити будь-яке особливе роз’яснення і копію путівника, передбачених статтею 20 (a).

3. В повідомленнях, передбачених згідно частин (1) і (2) цієї статті, заявник повинен повідомлятися про те, що повторно сформульований запит буде розглядатися як новий.

Стаття 13

Визначення компетентного органу влади

1. Якщо орган влади, до якого надійшов запит, не є компетентним органом, необхідно якомога швидше, але не пізніше ніж через 8 днів після одержання запиту, передати запит до компетентного органа влади і письмово повідомити заявника про це. Здійснювати таку передачу непотрібно, якщо у межах того ж періоду часу виявиться, що необхідна інформація знаходиться під контролем органу влади, до якого надійшов запит, і компетентний орган влади, після повідомлення щодо специфічних особливостей запиту, не має жодних заперечень щодо того, що орган влади, до якого надійшов запит, оброблятиме його. Якщо компетентний орган влади не має жодних заперечень, орган влади, до якого надійшов запит, таким чином, вважатиметься компетентним органом влади і повинен обробити запит відповідно до статті 14.

2. Якщо не вдається визначити компетентний орган влади, а орган влади, до якого надійшов запит, здійснює контроль щодо необхідної інформації, орган влади, до якого надійшов запит, буде вважатися компетентним органом влади. Якщо не вдається визначити компетентний орган влади, а орган влади, до якого надійшов запит, не здійснює контролю щодо необхідної інформації, орган влади, до якого надійшов запит, у межах періоду часу, передбаченого в частині (1) цієї статті, повинен надати заявнику письмове повідомлення про те, що запит не може бути оброблений з цієї причини.

Стаття 14

Процедури після одержання запиту компетентним органом влади

1. Після одержання запиту про доступ до інформації компетентний орган влади повинен вжити всіх розумних заходів, щоб зібрати необхідну інформацію і повинен розглянути усі факти й обставини, що стосуються обробки запиту.

2. Коли компетентний орган влади надає доступ до інформації повністю або частково, він повинен письмово повідомити про це заявника. Це повідомлення повинно:

a. повідомляти заявника, що ця інформація доступна для особи в приміщенні компетентного органу влади;

b. повідомляти заявника, про те, чи можливе копіювання, вартість копіювання, і, що копіювання повинно надаватися заявнику за оплату. В разі, якщо копіювання інформації є незвичайно складним чи забирає багато часу, копіювання повинно забезпечуватися заявнику в час, прийнятний одночасно як для заявника, так і для компетентного органу влади; і/чи

с. включати копіювання необхідної інформації, там, де це може бути забезпечено безоплатно, як це передбачено відповідно до статті 16.

3. Якщо компетентний орган влади заперечує в доступі до інформації, повністю чи частково, він повинен про це письмово повідомити заявника. Це повідомлення повинно включати:

a. юридичні підстави для захищеного від розголошення статусу інформації відповідно до Закону, включаючи всі суттєві пункти спору, що стосуються рішення і зважаючи на суспільний інтерес;

b. вказівку на право оскарження цього рішення, відповідний орган, до якого можна звернутися з оскарженням цього рішення, включаючи його адресу, а також крайній термін і вартість оскарження, так само, як і вказівку на право звернутися до Омбудсмана, включаючи необхідну інформацію для встановлення контакту з Омбудсманом.

4. Повідомлення, згадані в частинах (2) і (3), повинні бути надіслані якомога швидше і не пізніше ніж через 15 днів після одержання запиту. Для запитів, що вимагають обробки за статтею 7 і/чи статтею 9 (3), цей 15-денний період часу повинен бути відповідно розширений на термін, передбачений цими статтями. Компетентний орган влади повинен негайно повідомити заявника письмово щодо всіх випадків продовження терміну, включаючи причини такого продовження.

Стаття 15

Мова доступу

1. Доступ до інформації повинен забезпечуватися однією з офіційних мов Федерації і там, де це можливо і обґрунтовано, щоб так чинити, мовою оригіналу, якщо вона відмінна від однієї з офіційних мов.

2. Компетентний орган влади не зобов’язаний перекладати необхідну інформацію з однієї з офіційних мов на іншу.

Стаття 16

Вартість копіювання

1. Орган державної влади не повинен накладати плату чи збори за подання запитів за винесення рішень чи повідомлення, передбачені цим Законом. Плата може вимагатися тільки за витрати на копіювання, які можуть бути визначені у відповідності до Інструкції Міністра Юстиції Федерації, виданої відповідно до цього Закону.

2. Для фотокопій стандартного розміру, перші десять сторінок повинні бути безкоштовними.

РОЗДІЛ IV. ПЕРСОНАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ

Стаття 17

Право виправляти і коментувати персональну інформацію

1. Кожна особа має право гарантувати, що його/її персональна інформація, яка знаходиться під контролем органу державної влади, є правильною, а також стосується цілі, з якою ця інформація була зібрана чи використовується, що вона сучасна, повна і стосується мети, з якою вона зберігається, або іншим чином не заводить на манівці.

2. Після одержання доступу до його/її персональної інформації, заявник може застосувати частину (1), шляхом подання:

a. заяви про виправлення, яку може бути відхилено, якщо компетентний орган влади обґрунтовано визначає, що ця інформація, якої стосується запит, задовольняє умови частини (1). Якщо компетентний орган влади відмовляє в проханні, він повинен надіслати заявнику письмове повідомлення про це, яке відповідає вимогам, передбаченим статтею 14 (3) (b);

b. коментарю, який компетентний орган влади повинен додати до персональної інформації. Коментар повинен бути підписаний заявником і стосуватися інформації, до якої він додається. Компетентний орган влади повинен якомога швидше, і не пізніше ніж через 15 днів від одержання коментарю, письмово повідомити заявника про те, що коментар було додано до інформації.

РОЗДІЛ V. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Стаття 18

Обов’язок надавати допомогу

Орган державної влади зобов’язаний, у межах своїх можливостей, вжити всіх необхідних кроків для допомоги будь-якій юридичній чи фізичній особі, що прагне реалізувати будь-яке право відповідно до цього Закону.

Стаття 19

Інформаційний інспектор

Орган державної влади зобов’язаний призначити інформаційного інспектора, який повинен обробляти запити, зроблені відповідно до цього Закону. Після призначення інформаційного інспектора його/її ім’я і контактна інформація повинні бути подані Омбудсману.

Стаття 20

Вимоги до опублікування і поширення

Орган державної влади повинен опублікувати:

a. путівник, достатній для того, щоб уможливити будь-якій особі доступ до інформації, що знаходиться під контролем цього органу державної влади, включаючи але не обмежуючись, контактну інформацію органу державної влади і її інформаційного інспектора, суттєві елементи процедури запиту разом із зразком запиту, інформацію щодо категорій, захищених від розголошення, процедури доступу, вартості копіювання, способи відновлення/вип.­рав­лення, і будь-які відповідні часові обмеження. Путівник повинен також посилатися на алфавітний реєстр, передбачений частиною (b), так само на те, яким чином можна звернутися до цього реєстру. Путівник повинен бути наданий Омбудсману, кожній муніципальній і юридичній бібліотеці Федерації, розміщений в Інтернет в разі, якщо можливо зробити так, і повинен бути доступний за запитом. Цей путівник повинен бути безкоштовним;

b. алфавітний реєстр типів інформації, що знаходиться під контролем органу державної влади, форма, у якій ця інформація доступна, а так само те, куди за цією інформацією можна звертатися. Цей алфавітний реєстр повинен бути доступний відповідно до вимог поширення, передбачених пунктом (a);

c. щоквартальні статистичні дані, включаючи, але не обмежуючись, кількість отриманих запитів, типи необхідної інформації, визначені випадки захисту від розголошення, а також прийняті процедурні і остаточні рішення. Ці статистичні дані повинні бути представлені Парламенту Федерації і Омбудсману, і повинні бути доступні на запит;

d. щорічний звіт, що деталізує функції, політику, діяльність, організаційну структуру і фінансові справи органу державної влади, включаючи, але не обмежуючись, їхній проект бюджету і річний фінансовий звіт, який деталізує фактичні доходи і витрати попереднього року. Звіт повинен бути представлений Парламенту Федерації і повинен бути доступний на запит.

РОЗДІЛ VI. ОМБУДСМАН

Стаття 21

Омбудсман

Омбудсман повинен виконувати свої функції, що випливають з цього Закону, відповідно до його мандату і обов’язків, встановлених відповідно до Конституції Федерації і Закону про Омбудсмана Федерації Боснії і Герцеговини («Офіційна Газета Федерації БіГ», №32/2000).

Стаття 22

Діяльність Омбудсмана

Виконуючи свої функції, що витікають з цього закону, Омбудсман може, зокрема, розглядати:

a. створення і поширення інформації на кшталт керівних принципів і загальних рекомендацій щодо виконання і застосування цього Закону;

b. включення в свою щорічну доповідь спеціального розділу щодо своєї діяльності відносно цього Закону;

c. пропонування інструкцій щодо застосування цього Закону для всіх компетентних органів влади в межах Федерації у співробітництві з установами омбудсманів Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської.

РОЗДІЛ VII ПЕРЕХІДНІ І ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 23

Взаємовигідна співпраця

Кожний орган державної влади Федерації має обов’язок забезпечити допомогу органам державної влади в Боснії і Герцеговині та Республіці Сербській кожен раз, коли застосування ними відповідного законодавства про свободу доступу до інформації вимагає їхньої співпраці.

Стаття 24

Відповідальність за застосування Закону

1. Міністр Юстиції Федерації повинен вжити усіх відповідних заходів, включаючи, але не обмежуючись, видання інструкцій для гарантування ефективного виконання цього Закону. Міністр Юстиції Федерації повинен протягом трьох місяців від набуття чинності цим Законом, визначити вартість копіювання, передбачену статтею 16.

2. Протягом трьох місяців з моменту набуття чинності цим Законом уряд Федерації повинен підписати угоду з Радою Міністрів Боснії і Герцеговини та Урядом Республіки Сербської з тим, щоб почала діяти стаття 23.

Стаття 25

Зв’язок цього Закону з іншими Законами

1. З метою виконання цього Закону до всіх органів державної влади відповідно до цього закону застосовуватиметься Закон про Адміністрацію у Федерації Боснія і Герцеговина («Офіційна Газета Федерації БіГ», № 28/97), Закон про Адміністративну процедуру («Офіційна Газета Федерації БіГ», № 2/98), і Закон про Адміністративні спори («Офіційна Газета Федерації БіГ», № 2/98), якщо тільки тут не врегульовано інакше.

2. Цей Закон не повинен зменшувати права фізичної чи юридичної особи і зобов’язання, пов’язані з доступом до інформації, як це врегульовано відповідно до законів щодо судочинства, включаючи правила доказів, законів щодо професійного правового імунітету, чи відповідно до законів про адміністративні платежі, включаючи платежі за одержання оригіналів документів, але за винятком платежів щодо подання запиту чи отримання рішення.

3. Законодавство, прийняте після цього Закону, яке спеціально не спрямоване на внесення змін до цього закону, жодним чином не повинне обмежувати права і обов’язки, встановлені тут.

4. Будь-яке порушення цього Закону повинно підлягати санкціям відповідно до Кримінального кодексу, Закону про незначні правопорушення, адміністративним законам та іншим законам, чинним у Федерації Боснія і Герцеговина.

Стаття 26

Набуття чинності

Цей Закон повинен набути чинності на восьмий день від дня опублікування в «Офіційній Газеті Федерації БіГ» і повинен застосовуватися через шість місяців після цієї дати.  

Переклад Харківської правозахисної групи


[1] Очевидно, нотаріально завірити підпис – прим. перекл.




Свобода Висловлювань і Приватність, 2003, #04