MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Свобода Висловлювань і Приватність, 2004, #04

СВіП в Україні
Human Rights Watch: Хитка свобода слова ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ, БЛАКИТНА РЕФОРМА... ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ УЧАСНИКАМ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ Прикро за те, що фальш та нещирість продовжуються... Правовий механізм та етапи виходу з політичної кризи Конституційно-правовий аналіз політичної ситуації в Україні Влада зробила все для фальсифікації виборів ЗАЯВА Харківської правозахисної групи з приводу результатів повторного голосування по виборам Президента України ЗАЯВА Харківської правозахисної групи з приводу політичних подій в Україні (за станом на 23 листопада 2004 року) ЗВЕРНЕННЯ Обращение к украинской общественности Коментар Харківської правозахисної групи до політичної реформи в Україні (за станом на 4 листопада 2004р.) Відкритий лист з приводу непрозорої, змовницької щодо народу практики діяльності влад Звернення щодо дотримання стандартів вільних та справедливих виборів в Україні ОЦІНКА СТАТТІ 19 На захист молоді Відкритий лист до батьків, дідів та онуків Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини КОМЕНТАР ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ ДО ПЕРЕБІГУ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ Чи справді верхи не можуть, а низи не хочуть? Харьков. Закон Украины «О выборах Президента Украины» в контексте деятельности СМИ и распространения агитационных материалов Порушення прав громадян та основних свобод під час виборчого процесу: узагальнення повідомлень правозахисних організацій ПРО ПЕРЕБІГ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ В ХАРКОВІ ТА ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ Конституційно-правовий аналіз

СВіП в Україні

Human Rights Watch: Хитка свобода слова

«Незважаючи на відношення, що змінилося востанній час, переслідування журналістів продовжуються, – говорить Рейчел Денбер, в.о. виконавчого директора Відділення Хьюман Райтс Вотч в Європі і Центральній Азії, – українська влада дійсно послабили свою залізну хватку – але ненабагато».

3 грудня Верховний суд в обстановці масовихакцій протесту і сепаратистських настроїв, пославшись на численні порушення, визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, у який увійшли діючий прем’єр Віктор Янукович і опозиційний кандидат Віктор Ющенко.

Переголосування другого туру призначено на 26грудня. Одним з наслідків нинішньої політичної кризи стало, незважаючи ні на що, деяке ослаблення твердого контролю нинішнього уряду за засобами масової інформації.

Особливо чітко це виявляється в характері теленовин, що змінився, і в зниженні політичного пресингу на газети, орієнтовані на західноукраїнську і столичну аудиторії.

«З’являється усе більше збалансованої інформаціїпро опозиційного кандидата, – відзначає Р.Денбер. – Однак це пов’язано не стільки з прихильністю свободи печаті і вираження думок, яку виявив уряд, скільки з переоцінкою багатьма ЗМІ політичної кон’юнктури».

Хьюман Райтс Вотч, що завершує 25 грудня свою 10-денну місію по оцінці свободи преси в регіонах, відзначає збереження в ряді областей країни контролю і переслідувань з боку влади. Роки гонінь на незалежних журналістів і неофіційної цензури привели до того, що сьогодні майже не приходиться говорити про культуру незалежності ЗМІ і про професіоналізм журналістів.

Хьюман Райтс Вотч звертає увагу на те, що зміни в подачі новин деякою мірою відображають різку зміну політичної ситуації останнім часом. Так, 28 жовтня 42 тележурналіста з декількох ведучих провладних київських каналів привселюдно заявили, що відмовляються виконувати «вказівки», і обіцяли максимально об’єктивно розповідати про обох кандидатів. У Києві, Львові, Донецьку і Луганську редактори і журналісти в один голос говорили про появу відчуття дійсно більшої збалансованості в подачі матеріалів загальнонаціональними віщальними ЗМІ.

У Львівській області – оплоту Віктора Ющенка взахідній частині України, Хьюман Райтс Вотч відзначено очевидне відмовлення від колишньої практики. Деякі зміни, однак, представляються опортуністичними – продиктованими стрімкою зміною політичної обстановки. Так, після масових протестів і офіційного рішення про переголосування щоденна газета «За вільну Україну», що раніше відповідала урядовій лінії, змінила колір логотипа на жовтогарячий, який став символом опозиції.

Хьюман Райтс Вотч також відзначають, щобільш незалежно стали діяти і регіональні телеканали і ЗМІ на сході країни. В другій половині грудня місцеві журналісти говорили нашій місії, що після другого туру 21 листопаду вони вперше спостерігають істотний ріст числа ЗМІ, які висвітлюють діяльність Віктора Ющенка.

Однак наші інтерв’ю з журналістами в Донецьку і Луганську, де традиційно найсильнішої є позиція Віктора Януковича, свідчать про збереження практики контролю за ЗМІ і переслідування журналістів. Опозиційні ЗМІ ледь помітні або взагалі задавлені владою, а більшість, що залишились – перетворені в рупор місцевої адміністрації. Та решта журналістів, що ще намагаються висловлювати альтернативні політичні погляди, зіштовхуються з ворожим відношенням з боку місцевої влади.

21 листопада заступник головного редактора «Острова» (єдиної великої опозиційної газети в Донецькій області) Сергій Форманюк піддався нападу під час спроби пройти на виборчу дільницю з відеокамерою. За його словами, на вході його зупинили троє невідомих і чоловік, що представився головою дільничної виборчої комісії. Останній вимагав від Форманюка пред’явити не тільки прес-посвідчення, але і додаткові документи. Коли журналіст дістав диктофон, щоб записати розмову, людина, яка назвалася головою вихопила його з рук Форманюка і наказала трьом невідомим «розібратися» з ним. Форманюка витягли з приміщення, кинули на землю і стали бити ногами. У нього також спробували відібрати відеокамеру. Співробітники міліції, що знаходилися неподалік, не могли не бачити, що відбувається, однак втручатися не стали. Незважаючи на всі спроби журналіста домогтися притягнути нападників до відповідальності, міліція відкривати справу відмовилась.

24 листопада луганська обласна рада на позачерговій сесії заборонила кабельним компаніям транслювати «Еру» та «5-й канал», які виступають переважно на стороні опозиції. Згодом рішення було скасовано, однак обласна влада звернулась до Комітету з телерадіомовлення з проханням позбавити обидва телеканали ліцензії.

Луганські журналісти також повідомили Хьюман Райтс Вотч про безпрецедентну позитивну подію: 21 грудня Луганське обласне ТВ (ЛОТ) – рупор місцевої адміністрації – вперше запросило в прямий ефір представника опозиції.

При всьому цьому наново здобутасвобода представляється, у кращому випадку, хиткою і неповною. Про справжню причетність уряду до свободи ЗМІ говорити все ще не приходиться.

«Новому президентові представляється унікальна можливість одним рухом позбавитись колишньої практики переслідування ЗМІ, – заявила Р.Денбер. – Вільна преса – це один із стовпів будь-якої демократичної держави і передумова розвитку політичного плюралізму».

РУПОР




ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ, БЛАКИТНА РЕФОРМА...

Ще не зникли повністю сліди наметового містечка в Києві, ще розглядають свої «посвідчення учасника помаранчевої революції» люди зі столичного майдану Незалежності, ще дебатуються на телеканалах можливі варіанти подальшого розвитку подій, а влада вже пішла, за образним виразом Л.Кравчука, «пити коньяк». І справді, вона його заслужила.

Адже те, що так довго не вдавалося здійснитиПрезиденту Л.Кучмі адміністративними стараннями й умовляннями, раптом звершилося на пікові громадянського протистояння. Два тижні помаранчевої революції В.Ющенка можна зарахувати за цілі роки еволюційного реформаторства Л.Кучми. Як би суперечливо не промовляли наші суто особисті симпатії або емоції ширшого – публічного плану, таким є підсумковий «krajobraz po bitwie».

Чи виграла щось в суто конституційному сенсіукраїнська спільнота – наразі сказати неможливо. І революції, і конституції спиняються повільно, так само, як і набирають свій хід. Відомо, що останні є органічно важкими інерційними механізмами. І хоча фінальна версія нашої конституційної (політичної) реформи стала найбільш поміркованою з усіх, що пропонувалися – від П.Лазаренка до О.Мороза включно – її повний ефект може здійснитися вочевидь не найближчим часом.

Загалом, нова конституційна схема є відноснопростою. Відтепер Президент частково керуватиме зовнішньою політикою країни, обороною, внутрішньою безпекою, а також головами місцевих державних адміністрацій. Решту справ політичного менеджменту вирішуватиме Кабінет Міністрів. Двовладдя у виконавчій вертикалі очевидне, але саме до цього реформатори, схоже, прагнули.

Народні депутати Українинабувають за реформою статусу «стійких олов’яних солдатиків» партій і парламентських фракцій, а їх лідери й ідейні провідники перетворюються на справжніх китайських мандаринів. Принаймні, питання персонального складу Кабінету Міністрів України й держбюджет вирішуватимуть саме вони.

Судова система залишилася практично неушкодженою, реанімаційно-авторитарні набутки прокуратури не варто переоцінювати чи надміру драматизувати. Ймовірно, що нагляд прокуратури глибше занурить наших безкорисливих служителів законності в дрібний місцевий та середній регіональний бізнес, але останньому до цього не звикати. З іншого боку, як кажуть фахівці, часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод пояснюється не так нашою правовою нерозвиненістю (думка офіційного Страсбургу), скільки елементарною злиденністю українського населення. Справді, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для багатьох людей поки що надто рафінованою й казуїстичною процедурою.

Загалом, якби Україна за рівнем свого громадсько-політичного й культурного розвитку стояла, скажімо, ближче до Чехії, з реформою можна було б примиритися. Проте Україна – дуже молода демократія, й навряд чи застосування суто парламентських процедур для розв’язання її головних і болючих проблем справді імпонуватиме нашій відносно малорозвиненій політичній системі.

Свого часу Г.Арендт, аналізуючи ознаки будь-якої органічної революції, зазначала, що справжні революції завжди розширюють рамки народного представництва. Тобто соціальна база державного управління з кожною черговою революцією робиться все більш широкою, демократичною.

Щось в очевидній протилежності до цього миспостерігаємо в якості правового результату помаранчевого протистояння. Адже, за реформою, безпосередній вплив демосу на українську політику зменшується. Хоча українці й надалі обиратимуть свого Президента, а ЗМІ працюватимуть без темників, все це більше не означатиме суттєвої переміни політичного курсу країни. Тому правові наслідки помаранчевого руху можна розглядати навіть під кутом зору реальної законодавчої революції.

Щиро кажучи, Президента з пореформеними повноваженнями можна було б дійсно обирати в парламенті, й тільки підпорядкованість йому місцевих державних адміністрацій поки що дозволяє розглядати його посаду в якості балансової противаги до законодавчої гілки влади в державі. Якщо в подальшому голови державних адміністрацій стануть виборними, всенародне обрання Президента остаточно втратить свій сенс.

Більш складною, однак, ситуація постає із зовнішньополітичної точки зору. Як всі знають, зі сходу й півночі Україна є дотичною до президентських республік цілком авторитарного типу. Для прикладу досить однієї Росії.

Слід також врахувати, що з обранням на посадуПрезидента В.Ющенка, Україна має шанс стати не тільки реально демократичною, але й позитивно «відчуженою» (на кшталт Прибалтики) від пострадянських республік країною. Й тому одної лише присутності російського геополітичного монстра на наших розтягнутих кордонах досить для доведення необхідності українського президентського республіканізму. Йдеться, перш за все, про його можливості швидкого реагування на зовнішні виклики. Вже тепер можна передбачати, що останніх нам не бракуватиме.

В західноєвропейському або євроатлантичномуполітичному світі не має практичного значення те, парламентською чи президентською республікою є чи буде в майбутньому Україна. І, навпаки, все виглядає прямо протилежним чином з позицій оптимізації наших політичних стосунків зі східними сусідами. Простіше кажучи, на рішення, яки вироблятимуться щодо нас їх «президентськими машинами» Україні було б зручніше реагувати за допомогою симетричних політико-правових механізмів.

Саме в цьому контексті варто ще раз звернутиувагу на організаційну невпорядкованість й оперетковий «плюралізм» українських політичних сил, фракційну егоїстичність їх інтересів, загальну демагогічність українських парламентських дебатувань. Крім того, міняти форму правління на помаранчевому революційному марші – майже те саме, що переставляти меблі в загальнонаціональній квартирі під час повені або пожежі. Чи має Україна для цього необхідний історичний час, реальну творчу здатність, кадровий ресурс? Чи зможе український парламентаризм стати адекватною відповіддю на структурно жорсткий, суто президентський тиск російської енергетично-промислової й військової піраміди?

Мало хто сьогодні сумнівається в тому, що конституційна реформа була й залишається для осіб калібру Л.Кучми або В.Медведчука синонімом рятувального кола проти вірогідних наслідків президентства В.Ющенка. Але, рятуючи в такий нешаблонний спосіб самих себе, провідники навряд чи думають про глибші, суто національні інтереси. Сумнів з цього приводу мені здається навіть риторичним.

Парадокс конституційної реформи полягає також і в тому, що «розмиваючи» в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа водночас демонструє різко зрослу політичну вимогливість до оперативно-тактичних парламентських маневрів і маніпуляцій.

З одного боку, за поточну внутрішню та стратегічну зовнішню (визначення засад) політику України майже на паритетних засадах відповідатимуть Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. З іншого – для забезпечення належного виконання даної ролі в парламенті запроваджується безпрецедентна фракційна дисципліна.

Так, якщо за статтею 81 Конституції України рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках складення повноважень за особистою заявою, а також припинення громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України прийматиметься, як і раніше, Верховною Радою України, то... «у разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення».

В цілому, новий порядок позбавлення депутатських повноважень свідчить не тільки про запровадження жорсткої партійно-фракційної дисципліни у Верховній Раді, але й про загальну нівеляцію ролі конкретної особистості в українському політичному процесі. Все це нагадує реліктову консолідацію політичних соратників довкола своїх провідників, відому ще з комуністичного часу.

Так або інакше, але фракційно-блокове обмеження депутатської свободи вибору в українському парламенті є свідченням того, що в Україні відроджується імперативний партійно-корпоративний мандат. Тобто народний депутат знову розглядається в якості партійного пішака, утримувача картки для електронного голосування, чиє призначення – працювати «коліщатком й гвинтиком» (В.Ленін), але тепер не загальнодержавної справи.

Отже виглядає так, що волевиявлення на виборах до Верховної Ради України в новій системі координат ризикує стати ланкою в механізмі запровадження не стільки загально-електоральних, скільки партійно-кулуарних пріоритетів. Особисті емоційно-психологічні якості парламентарія, його індивідуальний досвід та інтелект, органічна прив’язаність до певного регіону навряд чи будуть використовуватися. Можна навіть сказати, що в даному випадку йдеться про реставрацію «демократичного централізму» – універсального принципу більшості радянських конституцій.

Загалом, все виглядає так, ніби конституційнареформа перетворює парламент із місця публічних обговорень на арену поєдинків фракційних гладіаторів. Хоча це прикро, але в контексті конституційних змін поки що не доводиться говорити про актуальне в часі відродження стимулів політичної дії за В.Гавелом: морального інстинкту, почуття смаку, архетипічної мудрості, усвідомлення культурних імперативів і тонкості почуттів.

Навпаки, можна без жодного перебільшення стверджувати, що в частині визначення статусу народного депутата конституційна реформа вдалася до філософської редукції, правово-логічного спрощення, приниження тонко вібруючої конституційної матерії до вимог плаского моменту. Наразі маємо чергову деградацію правової стратегії для вигод законодавчої тактики.

Слід зазначити, що поєднання голосування законституційну реформу із внесенням змін до поточного виборчого законодавства було, з якої сторони не поглянь, неетичним. Адже коли «Наша Україна» вимагала відставки уряду та ЦВК, а також внесення змін до діючого закону про вибори Президента, то йшлося не стільки про політичні чи юридичні вигоди опозиції, скільки про відновлення органічного права народу голосувати для здійснення своєї суверенної волі. Остання ж стоїть не під, а над учасниками будь-якого переговорного процесу.

Загальновідомо, що політичне право обирати йбути обраним передує всім владам, їх гілкам і розгалуженням, а також всім державним органам та політичним інституціям – від парламенту й Президента до Кабінету Міністрів і ЦВК включно. Саме тому виборчі права, їх обсяг та режим здійснення не можуть бути предметом жодних кон’юнктурних домовленостей і спекуляцій. Інакше кажучи, виборчі процедури не можуть «не поліпшуватися» в залежності від партійних уподобань. В правовій державі вони завжди мають тільки один вектор – збільшення власної ефективності, гарантованості.

Це означає, що жодний суб’єкт політичної системи України не має права обіцяти поліпшення виборчого законодавства під гарантії парламентського голосування за конституційну реформу, як і будь-якого голосування взагалі. Воля народу в матеріальному й процесуальному розумінні не може бути об’єктом компромісу, тобто підлягати будь-яким примхам учасників переговорного процесу. Така воля є апріорі суверенною, органічно зверхньою щодо всіх дійсних і потенційних суб’єктів переговорів, політичної еліти країни взагалі.

Тому рішення відносно того, чи робити другийтур президентських виборів «більше» або «менше» чесним і прозорим не повинно було й не могло залежати від жодних приватних домовленостей. Адже цінності, які при цьому безпосередньо зачіпалися, є незрівнянно вищими від інтересів парламентських фракцій, кандидатів на посаду Президента, особисто Прем’єр-міністра чи членів ЦВК.

З іншого боку, саме по собі питання конституційної реформи є надто важливим і принциповим, щоб бути «протисненими» в життя в обставинах політичної кризи. Адже Конституція – це вищий регулятор внутрішнього й зовнішньополітичного життя України. І в даній якості вона не може бути заручником політичних тактик. Конституція є суттєво вищою за будь-яку політичну тактику, вищою за будь-який парламентський чи президентський маневр і на цій підставі не підлягає коригуванню «по ходу справи».

За проголосованою конституційною реформою реальна політика країни стала мало не прерогативою парламенту – політичної інституції, яку, на відміну від народу, все-таки можна корумпувати. Як відомо, демократія мас важлива ще й тому, що народ не можна корумпувати фізично. Ця добре відома теза Т.Джеферсона вже знаходила своє підтвердження за різних обставин. Тому залежність авторитету й дієвості посади Президента від прямого народного волевиявлення в умовах України є безсумнівною.

Сила посади Президента є важливою противагою й можливому зовнішньоекономічному тискові на Україну. Даний аргумент підсилюється ще й тим, що наша країна перебуває на рівні розвитку, коли її фінансово-економічна потуга й публічна політика є практично зрощеними. Саме тому особливу роль в українській політичній системі мав би відігравати всенародно обраний й добре оснащений правовим інструментарієм лідер. Очевидно, що в даному випадку йдеться про щось більш важливе, ніж тільки оптимізація стосунків виконавчої і законодавчої гілок державної влади.

Тому, з огляду на згадувані потреби, предметом актуальної конституційної реформи могло б бути не стільки послаблення, скільки посилення президентських виконавчих повноважень, безпосереднє підпорядкування Президентові Кабінету Міністрів України з паралельним покладенням на нього прямої політичної та юридичної відповідальності за дії та політику очолюваного ним уряду.

Запроваджена ж за реформою редукція статусуПрезидента до представницьких й зовнішньополітичних функцій виглядає не тільки мало вмотивованою, але й відверто загрозливою для забезпечення інтересів нашої державної незалежності. Як можна вже сьогодні передбачити, корпоративізм в політичній системі пореформеної України зросте, а вплив фінансово-економічних груп на парламент набуде системного характеру.

Зовсім інша річ – український поміркований федералізм, який дійсно можна було б в реформаторському сенсі на далеких підходах обговорювати. Адже ідея децентралізації є відомою в Україні ще з часів М.Драгоманова. Прибічниками широкої децентралізації, як всі знають, були українські народники, зокрема М.Грушевський, С.Шелухін та Р.Лащенко. Загалом, конституційні ідеї федералізації України, дарма що про них згадують ідейні супротивники помаранчевої революції, дійсно можуть стати темою антикризової реформи.

Хочеться наголосити також на тому, що головними лобістами конституційної реформи були політичні прихильники Л.Кучми, лідери СДПУ(о), представники парламентських фракцій, які на виборах здобули не більше 5-6 відсотків голосів українського електорату. Проте всупереч політичній логіці головні ідеї реформи припало запроваджувати саме тим, хто висловлював до неї найбільше застережень.

Виглядає невмотивованим, що конституційні ідеї політичного аутсайдера О.Мороза має запроваджувати його восьмикратний (за електоральною підтримкою) переможець В.Ющенко. З цього приводу можна думати й говорити різне, проте в намаганні здійснити реформу зусиллями її тактичних опозиціонерів важко не розпізнати ситуацію, коли «битий небитого везе».

Очевидно також, що запровадження конституційної реформи із радикальною трансформацією повноважень Президента між першим і другим туром президентських перегонів суперечить здоровому глуздові. Ні з точки зору канонів права, ні з точки зору чесної політики не повинно було статися так, що громадяни в першому турі виборів голосували за Президента з одним статусом, а в другому – за Президента із статусом зовсім іншим.

Важко не погодитись з тим, що сотні тисяч людей на майдані Незалежності в Києві стояли на грудневому морозі не для того, щоб обрати фігуру, яка «царює, але не править». Люди вочевидь виборювали собі сильного лідера. Свідомо й підсвідомо вони розраховували на конституційну силу президентської посади. Й навряд чи тверезим політикам варто про це забувати.

Загалом виглядає так, що сила духу, розум людей на майдані були незрівнянно вищими за ідейну тональність і моральний потенціал конституційної реформи. Перманентний кількатижневий мітинг обстоював не зміну формальних інститутів, а заміну патологічно корумпованої, очевидно «живої», а не абстрактної влади. Отже люди протестували не проти юридичних оболонок, а проти їх конкретного людського наповнення, проти особистостей, а не погано виписаних конституційних принципів і норм.

В.Гавел, коментуючи події української помаранчевої революції в широкому європейському контексті, був очевидно правий, оскільки все, що відбувалося на майдані в Києві, свідчило про похорон залишків українського посткомунізму. Подзвін, який півмісяця лунав на столичному майдані був саме по цьому. Так люди позбавлялися свого страху, а разом з тим – духу залежності й рабства.

І тому, підводячи підсумки, ми мусимо визнати наявність очевидного парадоксу. Помаранчева революція була політично й ідеологічно спрямованою проти більшості з тих, хто на компромісній основі запровадив нині українську конституційну реформу. Багато депутатів-реформаторів, як відомо, пов’язували свої електоральні надії саме з біло-блакитним В.Януковичем.

Відтак ситуація виглядає не зовсім традиційною. Як сказав колись Булгаковський персонаж Воланд: «Ми виступаємо і за техніку, і за її розвінчання». Ця метафора до реформи є вочевидь постмодерною, бо саме сучасні люди часто вчиняють вкрай суперечливо.

В Києві нині зима, й блакитний колір в природі виглядає наразі доречним. Проте навряд чи конституційна логіка аж так просто надається до узгодження із сезонними розмальовками.

15 грудня 2004 р.




ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ УЧАСНИКАМ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ

(з приводу політичної ситуації в Україні
за станом на 7.12.04)

З огляду на політичні події останніх днів в Україні Харківська правозахисна група вважає за необхідне звернутися до учасників переговорного процесу в Україні з цим листом. Даний документ можна вважати нашою заявою або зверненням з приводу ситуації, яка нині склалася.

Отже, ми переконані в необхідності сказати саме зараз таке:

1. Ми вважаємо морально, політично та юридично неприпустимими спроби поєднати в один «пакет» голосування змін до Закону «Про вибори Президента України», питання про відставку ЦВК та уряду України з питаннями конституційної реформи.

Перш за все, таке поєднання здається нам глибоко аморальним. Коли опозиція вимагає відставки уряду та ЦВК, а також внесення змін до поточного виборчого законодавства, то йдеться не про ті або інші політичні чи юридичні вигоди опозиції, а про відновлення фундаментального органічного права народу й кожного громадянина України голосувати чесно й рівноправно – отже ефективно, щоб домогтися здійснення своєї суверенної волі, яка, нагадуємо вам, стоїть не під, а над учасниками переговорного процесу.

З цього приводу ми ще раз підкреслюємо, що виборчі права громадян, право чесно обирати й бути обраним передує всім владам, їх гілкам і розгалуженням, а також всім державним органам та політичним інституціям – від парламенту й Президента до Кабінету Міністрів і ЦВК включно. Адже останні, за великим рахунком, – не більше ніж політичні менеджери, функціонери, слуги народу.

Саме тому виборчі права, їх обсяг та режим здійснення не можуть бути предметом кон’юнктурних домовленостей, торгів або інших політичних спекуляцій. Виборчі процедури не можуть штучно погіршуватися чи не поліпшуватися в залежності від владних уподобань. В правовій демократичній державі вони завжди мають (повинні мати) тільки один вектор – збільшення власної ефективності, гарантованості, відтак – політичної результативності.

Тому жодний суб’єкт політичної системи України не може (не має права) обіцяти будь-якого поліпшення (взагалі модифікації) виборчого законодавства під гарантії голосування або не голосування за конституційну реформу, як і будь-якого парламентського голосування взагалі.

Воля Українського народу як в матеріальному, так і в процесуальному сенсі не може підлягати (підкорятися, залежати від) волі будь-якого з учасників переговорного процесу. Така воля є апріорі суверенною, вищою, органічно зверхньою щодо будь-яких суб’єктів переговорів, політичної еліти країни взагалі. Ще раз нагадуємо вам, що рішення відносно того, чи робити другий тур президентських виборів «більше» або «менше» чесним і прозорим – не може і не повинно залежати від будь-яких корпоративних домовленостей. Адже цінності, які при цьому безпосередньо зачіпаються – є незрівнянно вищими від інтересів партійних лідерів, парламентських фракцій, кандидатів на посаду Президента, Прем’єр-міністра чи ЦВК. Тим більше вони є вищими від інтересів особисто Л.Кучми, В.Януковича, П.Симоненка, О.Мороза або В.Ющенка.

2. Крім того, питання конституційної реформи, відверто кажучи, є надто важливим і принциповим, щоб бути «протисненим» в життя в обставинах політичної кризи, яка нині склалася. Нагадуємо, що Конституція – це вищий стратегічний регулятор внутрішнього та зовнішньополітичного життя України. В цій якості вона не може бути заручником чи предметом оперативних політичних тактик. Конституція є суттєво вищою за будь-яку політичну тактику, вищою за будь-який оперативний парламентський чи президентський маневр, а, відтак, не може модифікуватися чи коригуватися в авральному режимі, так би мовити «по ходу справи».

Ми ще раз окремо наполягаємо на тому, що запропонований у законопроекті №4180 варіант модифікації Конституції є далеким від оптимального. Він не узгоджується з елементарною політичною та юридичною логікою, часто-густо протистоїть здоровому глуздові.

Відомо, що Конституція України 1996 р. буланаписана за існуючими на той час в Європі й світі зразками. Будучи концептуально запозиченим документом, вона за своїми політико-юридичними властивостями перевищувала існуючі на той час внутрішні творчі можливості української конституційної думки.

Принципово іншою виглядає ситуація тепер. Навідміну від цілісного, всім відомого тексту діючої Конституції, проект політичної реформи є результатом наших виключно «домашніх» розробок і заготовок, продуктом реально існуючої політичної культури. Однак, хоча проект цього разу є дійсно національним, його політико-правові якості залишаються більше ніж сумнівними. Зовсім невипадково даний проект був засуджений Венеціанською Комісією, яка в коректній, але цілком прозорій формі дала зрозуміти, що конструкцію нашого конституційного велосипеда поліпшити наразі не вдалося. Проте щира й відверта критика доброзичливих колег і друзів, на жаль, позитивно не позначилася на нашій зарозумілій наполегливості... Більше того, виглядає так, що наша наївна самодостатність в питаннях конституційної теорії тільки збільшилася.

Вже не раз ми зазначали, що мало не всі строкаті проекти конституційних змін, на яких в різний час з різною силою наполягала діюча влада, згубно діяли на демократичний процес, порушували недосконалу, але життєздатну виконавчу управлінську вертикаль, запроваджували дисциплінарний статут для народних обранців, підігравали політичному примітивізмові партійних босів та лідерів фракцій, взагалі нівелювали прояви людської особистості на головних рівнях і щаблях державного управління.

В цьому сенсі остання версія законопроекту щодо конституційних змін за №4180 є ще однією спробою некомпетентного конституційного коригування. Не маючи бажання піднімати рівень своєї політичної культури до вимог діючої Конституції, актуальна влада вперто намагається понизити рівень конституційного регулювання до своїх плутаних й короткозорих псевдодемократичних уявлень.

При цьому нікому у високих кабінетах не болить, що проект фактично розриває єдність зовнішньої та внутрішньої політики України, посягає на принцип колегіальної відповідальності Кабінету Міністрів, ігнорує принцип розділення влад. Проект запроваджує засади некритичного парламентського колективізму, вочевидь збільшує ризики парламентсько-президентського протистояння...

Проте найголовнішим, на нашу думку, є те, що проект №4180 реально звужує соціальну базу демократії в Україні. За проектом конституційної реформи політична стратегія і тактика країни стає прерогативою парламенту, який, у порівнянні з народом, все таки можна корумпувати. Як відомо, демократія широких народних мас важлива саме тому, що народ не можна корумпувати фізично. Ця класична, здавна відома в політології думка вже не раз знаходила своє підтвердження на самих різних теренах. Тому залежність реально впливової посади Президента від прямого народного волевиявлення в умовах України є абсолютно виправданою, нагальною, безсумнівною.

Така залежність є також стратегічною противагоюможливому зовнішньополітичному тискові на Україну. Крім того, Україна поки що перебуває на тому рівні політичного розвитку, коли її фінансово-економічна потуга й політика є надто зрощеними. Саме тому особливу роль в політичній системі України продовжує відігравати всенародно обраний Президент.

Як вже почасти зазначалося вище, Президент ізсильними повноваженнями є важливим для адекватного реагування країни на російські та інші подібні до них зовнішні виклики. Адже Росія, інші країни СНД – це суцільні президентські республіки, від зовнішньої політики яких ми є прямо залежними, причому не тільки в плані енергопостачання. Немає необхідності спеціально доводити, що на виклики такого роду Україна повинна мати саме президентські механізми швидкого реагування. Очевидно, що в даному випадку йдеться про щось більше, ніж тільки оптимізація стосунків на рівні виконавчої гілки влади.

Тому ми вважаємо, що предметом конституційноїреформи могло б бути навіть посилення виконавчих президентських повноважень, пряме підпорядкування Президентові Кабінету Міністрів України з паралельним покладенням на нього безпосередньої політичної та юридичної відповідальності за дії та політику уряду.

Так або інакше, але запропонована реформаторами редукція статусу Президента до суто представницьких зовнішньополітичних функцій є, на нашу думку, не тільки мало вмотивованою і невиправданою, але й загрозливою для забезпечення інтересів державної незалежності й народного суверенітету. Якщо реформа відбудеться, й без того значний корпоративізм в політичній системі України різко зросте. Вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-економічних груп на парламент посилиться й набуде системного характеру.

Зовсім інша річ – український поміркований федералізм, який можна було б в реформаторському сенсі («дві України») дійсно обговорювати. Адже ідея децентралізації визнається в Україні від часів М.Драгоманова. Ідейними федералістами були, як відомо, М.Грушевський, С.Шелухін та Р.Лащенко. Загалом, конституційна реформа такого роду могла б бути справді на часі. Проте, це мала б бути зовсім інша, справді антикризова реформа.

3. Окремо ми наголошуємо на тому, що лобістами стратегії конституційної (політичної) реформи не можуть виступати партії, чиї лідери у президентських перегонах здобули по 5-6% або навіть менше голосів виборців. Нам вочевидь не зрозуміло, чому ідеї реформи мають запроваджувати ті, хто висловлював щодо неї найбільше застережень і саме на цій підставі одержав значущу підтримку електорату.

Виглядає абсолютно нелогічним, що ідеї політичних аутсайдерів (просимо не тлумачити дану тезу особисто) на кшталт П.Симоненка чи О.Мороза повинен силою свого політичного авторитету запроваджувати В.Ющенко. З цього приводу можна говорити й писати різне, проте в прагненні й намаганні здійснити реформу коштом «Нашої України» ми вбачаємо ситуацію, коли «битий небитого везе».

Вкотре ми звертаємо увагу політичних лідерів на те, що запровадження конституційної реформи із радикальною трансформацією повноважень Президента між першим і другим туром президентських перегонів є абсурдною і неконституційною. Вочевидь не повинно бути так, щоб громадяни України в першому турі виборів голосували за Президента з одним статусом, а в другому – за Президента із статусом вочевидь другим.

Для нас є зрозумілим, що сотні тисяч людей намайдані Незалежності в Києві стоять на грудневому морозі зовсім не для того, щоб обрати людину, яка тільки «царює, але не править». Люди на майдані стоять за обрання милого їх серцю Президента правди і добра. Свідомо й підсвідомо вони розраховують саме на нього, саме на силу і авторитет його конституційної посади. Люди на майдані виборюють собі справедливого гетьмана, а не лукавого царедворця. Навряд чи варто будь-кому про це забувати.

Сила духу, живий розум, відвертість та моральна чистота людей на майдані є незрівнянно вищими за обскурантистський дух інтриганської конституційної реформи. Студенти, робітники й бізнесмени дійсно стоять за реформу, але не за реформу формальних інститутів, а за заміну патологічно корумпованої, нечесної влади. Всі вони протестують не проти недовершених юридичних оболонок. Вони протестують проти того людського матеріалу, яким, за даних обставин, ці оболонки наповнені. Отже, вони протестують проти лінивих і розбещених людей, а не проти конституційних приписів і норм. Тому сучасна спроба політичної реформи є, на нашу думку, спробою старої влади відвернути енергію людського пориву в хибне річище. Мертві чіпляються за живих, заздрять їх розкутості та свободі, із останніх сил тягнуть нас до старого, пліснявого й тьмяного політичного склепу.

Ми переконані в тому, що люди на київськомумайдані Незалежності протестують проти власного приниження, яке вчиняють не інститути, а цілком реальні особи. Проте підступні, злі або й просто не дуже розумні політики хочуть будь-якою ціною довести нам, що ворог цих людей – не злодійкуваті казнокради з претензіями провінційних снобів, а щось абстрактне, формально-юридичне.

В цьому сенсі «реформатори» не стільки зрівноважують наявну кризову ситуацію, скільки загострюють її. Адже насправді вимоги майдану є скромними: це лише чесні, не сфальсифіковані вибори. Навпаки, реформаторські вимоги влади є амбітними й цілком аморальними. Вона хоче скерувати народну силу на «реформу», яка зовсім не наснажує, а пригнічує й вбиває наші найкращі сподівання.

4. Зрештою, В.Гавел, коментуючи події українського помаранчевого руху, був правий: йдеться не тільки про вибори особи В.Ющенка, а про похорон залишків українського посткомунізму в цілому. Тому подзвін, що вже півмісяця лунає на столичному майдані – саме по ньому. На цьому місці люди позбавляються свого страху, а разом із тим – духу залежності й рабства. Їхній лідер – це антитеза аморальності й водночас авторитарному політичному стилю. Відтак, він є антитезою не формі, а старому політичному змісту. Справді, В.Ющенко – це український політичний «неформал», богема в кращому сенсі цього слова. Його стиль спілкування з народом невимушений і легкий. Його думки водночас рафіновані й добре зрозумілі. Це справді народний кандидат, уособлення української меритократії таланту.

Фактично, це розуміють всі учасники переговорного процесу. Проте раціональне розуміння у владних осіб поєднується з багатьма не зовсім вишуканими «субсидіарними» почуттями. Колись Т.Манн сказав про французького короля Генріха IV : «Він був душею простий, тільки розумом ні». Вочевидь має органічну харизму, душу й розум В.Ющенко.

Реальний масштаб постаті, глибина й значущість цієї фігури зростають буквально у нас на очах, розгортаються день у день. Проте так само швидко зростають й людські заздрощі до цього. Маємо наразі чудесний феномен органічного вивищення людини з усіма конотаціями, які подібні речі зазвичай супроводжують.

Вільний народ переважно не помиляється й любить того, хто цього справді заслуговує. Сталося так, що українські люди полюбили В.Ющенка. На тлі його шаленої, непідробної популярності суттєво меншими виглядають фігури ще зовсім недавнього, буквально вчорашнього першого плану. Проте сталося так, що саме вони є наразі суб’єктами переговорного процесу. Тому саме цим людям адресується, в першу чергу, наш відкритий лист.

Українці вочевидь не будуть стояти півмісяця на морозі за жодного з них. Але чи мають вони моральне право за це ображатись? І чи доречно в даній ситуації думати над тим, як то швидше й вправніше підрізати крила лідеру, що зумів показати людям вигоди достоїнства і свободи?

Чи дійсно вони вже так сильно прагнуть конституційної реформи? Чи дійсно хочуть справедливості, гарантій людських прав, демократії?

Не виключено, що наші можновладцітаки справді хочуть поглянути на ці дива. Проте напевно ми цього ніколи не знатимемо. І тому, маючи обґрунтований сумнів і смуток на серці за все ними вчинене, ми звертаємось до них з проханням не піклуватися вже аж так заповзято про наші інтереси.

Натомість хочеться сказати цим людям: залиште свої політичні заздрощі, викиньте з голови свої дрібні духом й мізерні думкою конституційно-сепаратистські інтриги, розступіться, дайте українським людям нарешті вийти на вільну дорогу.

7 грудня 2004 р.
Підготовлено конституційним експертом ХПГ В. Речицьким




Прикро за те, що фальш та нещирість продовжуються...

Прикро. Прикро тому, що знову потрібно доводити елементарні речі, юридичні аксіоми, які власне доведення й не потребують. Рішення Верховного Суду є остаточним і оскарженню не підлягає. Про це знають усі, про це знають студенти першого курсу. Ця теза означає, що будь-яка публічна оцінка цього рішення, коментарі, дискусії навколо нього, а особливо публічно висловлені сумніви в законності (чи конституційності) цього рішення неприпустимі й означають лише одне – неповагу до суду. До Верховного Суду. Це все одно що галасувати в залі засідань місцевого суду під час оголошення вироку, перебиваючи головуючого: «Свободу Юрію Дєточкіну!»

Прикро. Прикро через те, що парламент у такийскладний час торгується через оту досить дивну та занадто «сиру» політичну реформу, щодо щирості ініціаторів якої є великі сумніви, оскільки протягом тривалого часу глава держави усе бідкався про недостатні повноваження і весь час закликав до їх посилення, а коли ж вони вже стали йому непотрібні (бо час збігав до кінця терміну перебування на посаді), то вже вирішив «шляхетно» їх позбутися, передавши частково до парламенту та уряду.

Прикро. Прикро, бо знову деякі зважені, помірковані та навіть мудрі політики дозволяють собі ображатися на інших політиків за невиконання домовленостей і відмовляються від подальшої співпраці та пошуку компромісів. І це у той час, коли парламентарі мали б спільно вимагати виконання п. 7 власної постанови від 1 грудня 2004 року про відставку уряду, з вини якого передусім саме й виникла політична криза та прорахунків якого вистачило б, напевно, на десять відставок.

Прикро. Прикро за те, що такий торг ведетьсятоді, коли добре відомо про масові фальсифікації під час повторного голосування і усім пересічним громадянам та неупередженим експертам зрозуміло, що лише мікроскопічно мала частина величезного айсберга порушень під час виборів була оприлюднена у залі Верховного Суду. Отже, парламент мав би опікуватися передусім посиленням законодавчих гарантій, спрямованих на мінімізацію порушень під час повторного голосування, а не користуватися моментом для «протискування» політичної реформи. Та й взагалі, що то за політична реформа, яку роблять поспіхом, без всебічного аналізу та відвертої наукової дискусії. Адже навряд чи можна вважати повним, всебічним та глибоким аналіз змін до Конституції, який проводився в основному на штучно організованих обласних громадських форумах в умовах заздалегідь сформованої одностайності на підтримку реформи у дусі «одобрямс». А чи доцільна вона взагалі? Чи варто змінювати Конституцію, за якою ще й не жили? Що зробила Верховна Рада для того, щоб ця Конституція запрацювала на повну силу? Парламент так і не спромігся ухвалити кілька десятків законів, прийняття яких прямо випливає з приписів Конституції і є обов’язковим . До цього часу немає законів про Кабінет Міністрів, про центральні органи виконавчої влади, про порядок оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів та багатьох інших. Уже третій склад парламенту не може ухвалити закон про регламент Верховної Ради. Не зрозуміло, чому потрібно зводити роль глави держави до декорації (і який сенс тоді обирати його безпосередньо виборцями), а посаду прем’єра зміцнювати. Можливо слід піти іншим шляхом: визнати главу держави одночасно і главою уряду, і главою держави, тобто йому особисто очолити виконавчу гілку влади. Тоді у системі державної влади усе стане на свої місця і буде забезпечено баланс між владами. Чомусь така схема чітко працює в США, а для України буцімто не підходить.

Прикро. Прикро тому, що під час виборів значна частина членів виборчих комісій отримала у конвертах певну суму грошей, тобто фактично була куплена, оскільки вони добре знали про те, що це «подачка» від певного кандидата, і їм дали зрозуміти, що окремі «порушення» вони мають не помічати. Це означає, що їх фактично купили. Інших залякали, та так, що вони підписували порожні, незаповнені бланки протоколів про всяк випадок, якщо, наприклад, результат голосування виявиться не той, на який очікували в окремих кабінетах поважних посадовців. Тоді можна буде легко підкорегувати цифри. Так і зробили у багатьох випадках. Або інший приклад. Перед виборами члени дільничних виборчих комісій обходили виборців і запитували, чи будуть ті голосувати за кандидата від влади. І якщо отримували негативну відповідь, то частіше за все саме у прізвищах таких громадян виявилися неточності у списках виборців. Як це не дивно, але виборці проявили високу активність і масово зверталися до територіальних виборчих комісій та до місцевого суду щодо підтвердження свого права бути внесеним до списку виборців, а отримавши відповідне рішення, знову поверталися на дільницю і все ж голосували. А за їхнього «двійника» зі спотвореним прізвищем хтось голосував, інколи купами бюлетенів (таке собі «пакетне» голосування). Були й інші численні схеми маніпуляції голосами виборців. Виходить, що через торги та взаємні образи у парламенті часу для формування нового складу виборчих комісій може й не вистачити і тоді ті ж самі «досвідчені» члени комісій, які у такий спосіб уже «визначилися» зі своєю громадянською позицією і які ховали очі від порушень, навмисно не помічали їх або й сприяли їх вчиненню, знову будуть організовувати та проводити повторне голосування. Чи не станеться під час повторного грудневого голосування те ж саме, що й 21 листопада?

Прикро. Прикро за те, що деякі народні депутати, політики, високі посадовці у виступах та інтерв’ю повторюють багаторазово, що за одного кандидата проголосувало більше половини виборців, а за іншого – значно менше (називаючи при цьому точні цифри). Це є не що інше як цинізм і блюзнірство, оскільки у засіданні Верховного Суду було доведено, що масштаби порушень були настільки значними, що визначити результати голосування неможливо. Отже, посилання на вказані цифри не лише є некоректним, а й протиправним. Але знову лунають «дуті» цифри так само, як і в давні часи, коли приписки були невід’ємною складовою частиною звітності та статистичних даних. Наче й не було рішення Верховного Суду від 3 грудня 2004 року.

Прикро. Прикро тому, що фальсифікації та маніпуляції громадською свідомістю продовжуються й після повторного голосування, адже знову, так само як і під час передвиборчих перегонів, громадян примушують (інколи навіть під загрозою звільнення) до участі в масових заходах на підтримку провладного кандидата, звозять з різних районів області працівників бюджетних організацій (державним транспортом за рахунок коштів платників податків), навіть не запитаючи у них про їх ставлення до таких заходів. Наче то не люди (вчителі, лікарі, студенти тощо), а раби часів Давнього Риму.

Прикро. Прикро, бо у нових фальсифікаціях таприписках все ще зацікавлені ті посадовці, які залучали підлеглих до передвиборної агітації, примушували їх голосувати певним чином, організовували корегування результатів голосування, брали безпосередню участь у цьому процесі або просто свідомо не помічали порушень виборчого законодавства (хоча повинні були і могли стати на заваді таким порушенням), оскільки навіть віддалене наближення до результатів голосування 21 листопада буде працювати на їх користь, на виправдання їх дій чи бездіяльності. Адже тоді вони зможуть стверджувати, що ніякого адміністративного ресурсу саме в їхньому районі (місті, області) під час виборів начебто й не було. Такі посадовці, точніше певна частина з них, не лише плекають надію на повтор такого ж або близького до нього результату голосування, але й будуть робити для цього все можливе.

Прикро. Прикро, адже незважаючи на те, що на майдани вийшли (з урахуванням ротації) сотні тисяч, а може навіть і кілька мільйонів громадян, яким набридли лицемірство, фальш та подвійна мораль (що знову повернулися у велику політику та у наше повсякденне життя), цих виборців вперто не хочуть помічати (перш за все глава держави), переконуючи себе і оточуючих у тому, що то є «не весь народ» або, за версією ОРТ, купка «екстремістських молодчиків». А деякі наші співвітчизники, оповиті цими казочками та застарілими міфами й зручними стереотипами, байдуже споглядають на тих, хто відверто виступив проти фальсифікації не лише виборів, а й усього суспільного життя, глузують з них, знущаються над ними, поширюють про них різні чутки, плітки та нісенітниці, вбачаючи в них то «бандерівців», то «націоналістів», то «людей, які не сповна розуму» тощо. Ті, хто мав мужність вийти на майдани, дуже різні, але їх об’єднало одне – прагнення звільнити суспільство від фальші, бруду, брехні та умовностей, коли говорять одне, думають інше, а роблять зовсім по-іншому. Таке суспільство не має майбутнього. Цікаво, а чи замислювалися критики «помаранчевої революції» про те, якими були б наше суспільство та держава, коли б люди не вийшли на майдани, а спокійно продовжували терпіти несправедливість, відверту наругу над виборчим законодавством і мовчати (мовляв «моя хата з краю» та «мій голос нічого не вартий, бо все одно порахують так, як треба»)? Розвиток подій міг бути зовсім іншим. Тоді, скоріше за все, не відбулося б позачергових засідань парламенту, не було б жорстких постанов Верховної Ради України від 27 листопада 2004 року та 1 грудня 2004 року, не було б визнання парламентом недійсними результатів повторного голосування 21 листопада 2004 року, не було б висловлено недовіру ЦВК з боку Верховної Ради України. Тоді не було б висловлено й недовіру Кабінету Міністрів України з боку парламенту. Не відбулося б, напевно, і засідання Верховного Суду та його прямої трансляції, а також публічного оголошення рішення Верховного Суду від 3 грудня 2004 року. Тобто, коли б громадяни не підтримали всеукраїнську акцію громадянської непокори, то дуже можливо, що і законодавча влада не спромоглася б навіть спробувати виконати покладену на неї функцію парламентського контролю, і судова гілка влади не забезпечила б у всеукраїнському масштабі поновлення та захист виборчих прав громадян. Отже, механізм здійснення державної влади продемонстрував свою повну недієздатність, інертність та неефективність. І лише громадянська активність розбудила цей механізм та змусила його працювати, точніше окремі його складові елементи.

Прикро. Прикро через те, що суспільству зновунав’язується ідея «федералізації» з легкої руки окремих посадовців, уявлення яких про федералізм, автономізацію та засадничі принципи територіального устрою держави, судячи з їх виступів, оповиті туманом. Як шлях до федерації, так і шлях до створення автономії (федералізація й автономізація – це не одне й те ж) дуже й дуже складний. Не вдаючись у деталі фінансово-економічного обґрунтування можливості самодостатності, самозабезпечення та самоокупності майбутніх суб’єктів майбутньої федерації, зауважу, що за даними аналітиків Донбас отримував протягом останніх років величезні дотації з центру (див.: Дзеркало тижня, № 49 від 4 грудня 2004 року, с. 4 та с. 9), а фінансові перерахування до центру були не такими вже й істотними як про це стверджують окремі посадовці. Але зупинимося на конституційно-правових питаннях. По-перше, для перетворення України у федеративну республіку потрібно внести відповідні зміни як мінімум до ч. 2 ст. 2 та до ст. 133 Конституції України, а у разі, якщо виникне необхідність змінити назву держави – то й до ст. 1 Конституції України, а отже й до багатьох інших конституційних

положень, а також до інших її приписів, оскількиобов’язково виникне необхідність перерозподілу повноважень між центром та суб’єктами майбутньої федерації. Це дуже складна, тривала й кропітка робота. Вона потребує тривалих наукових дискусій задля розробки виваженого, добротного та органічного законопроекту про внесення змін до Конституції. А для його ухвалення необхідно буде набрати у парламенті 300 голосів народних депутатів та обов’язково провести всеукраїнський референдум. Саме таким є механізм внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції України. Не потрібно бути Павлом Глобою для того, щоб уже зараз стверджувати: навряд чи більшість громадян України сьогодні готова сприйняти та підтримати ідею перетворення нашої держави у федеративну республіку. Для цього потрібно кілька років (можливо навіть кілька десятків років) наполегливо популяризувати цю ідею та поступово переконати більшість громадян у її перевагах для України. По-друге, як свідчить зарубіжний досвід, суб’єкти федерації зазвичай крім усіх інших ознак мають свою конституцію, парламент та законодавство. Уже зараз в умовах унітаризму нам далеко не завжди вдається узгодити законодавчі акти між собою та з конституційними нормами, а Конституційний Суд не в змозі переглянути цей величезний масив нормативно-правових актів, визначити їх конституційність та дати тлумачення усім суперечливим та неточним положенням законодавства. Особливо складним є передусім узгодження змісту підзаконних актів з чинними законами. З виникненням нового рівня конституційного регулювання відразу виникне проблема узгодження приписів загальнодержавної конституції та конституцій суб’єктів федерації. Але ще більш складною може виявитися проблема узгодження загальнодержавного законодавства та законодавства суб’єктів

федерації. Це проблема, яка постійно дошкуляєбудь-якій федерації, а в українському варіанті може взагалі паралізувати усю правову систему та державний механізм. Українське суспільство ризикує поринути у безодню узгоджень, дискусій, форумів, конференцій тощо (як це вже було з приводу змісту нової Конституції у 1991-1996 роках, коли ми на відміну від наших сусідів згаяла занадто багато часу і саме тому безнадійно відстали у розробці та ухваленні найбільш важливих кодифікованих актів). Тому федералізм – це зовсім не шлях до процвітання регіонів, а перш за все шлях до нового клубка проблем, яких і так багато накопичилося в суспільстві та державному механізмі. Отже, обачний політик і тим паче правознавець завжди з великою пересторогою поставиться до закликів новоспечених федералістів. До того ж ідею федералізації ми вже проходили під час розробки та обговорення численних проектів української конституції у першій половині 90-х років і тоді переважна більшість фахівців погодилися з тезою про те, що найбільш прийнятним для України є саме унітарний устрій. Це не виключає можливості удосконалення територіального устрою держави шляхом її децентралізації та суттєвого розширення повноважень місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування передусім з метою забезпечення комплексного та збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів. У цьому має бути зацікавлена й держава, оскільки, звільнившись від дріб’язкової опіки регіонів, вона зможе більш ефективно здійснювати загальнодержавні функції (зовнішня політика, національна безпека, обороноздатність, загальнодержавні програми тощо). Але цього можна досягти й без кардинальної зміни форми державно-територіального устрою.

7 грудня 2004 року




Правовий механізм та етапи виходу з політичної кризи

В Україні виникла системна політична криза, яка спричинена цілою низкою чинників. Вона обумовлена масовими порушеннями виборчих прав громадян та виборчого законодавства України, є закономірним наслідком спроб штучно створити систему «ручної, керованої, маніпульованої, маріонеткової демократії», результатом «брудних» виборчих технологій, брехні, фальші, маніпуляцій громадською думкою та громадською свідомістю, численних міфів, які стали повсякденністю нашого життя. Головною причиною кризової ситуації стала повна бездіяльність та безпорадність глави держави, Кабінету Міністрів України, усієї системи державної виконавчої влади, правоохоронних органів та органів прокуратури.

У процесі підготовки та проведення виборів Президента України значна частина державних органів та їх посадових осіб дозволила втягти себе в проведення передвиборної агітації всупереч вимогам законодавства. Стаття 64 Закону України «Про вибори Президента України» прямо забороняє брати участь у передвиборній агітації «органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам» (п. 2 ч. 1). Однак досить часто посадові особи різних рівнів не лише самі брали участь у проведенні різноманітних агітаційних заходів, але й залучали до їх підготовки, організації та проведення своїх підлеглих, використовували для цього транспорт, обладнання, матеріали, що належать державним підприємствам, установам та організаціям (тим самим примушуючи своїх підлеглих до нецільового використання бюджетних коштів, а також коштів, що мали б використовуватися для їх розвитку). Крім того, посадовці проводили серед своїх підлеглих передвиборну агітацію (що також суперечить вимогам законодавства), яка досить часто набувала форми безпосереднього психологічного тиску або межувала з ним. З юридичної точки зору навіть висловлювання думки керівника установи чи окремого підрозділу серед робітників (співробітників тощо) щодо певного кандидата як найбільш прийнятного (гідного, зваженого, перспективного тощо) уже має розцінюватися як певний психологічний тиск. Адже в такому разі складається обстановка, яка не сприяє вільному обміну думками у колективі щодо кандидатів, адже виникають підстави для припущення про те, що інша точка зору може не сподобатися керівникові та негативно відбитися в майбутньому на рівні зарплати, умовах праці, кар’єрі, врешті-решт на збереженні робочого місця.

Відверте втручання багатьох посадовців різних рангів та рівнів у виборчий процес, демонстративне нехтування засадничими принципами виборчого законодавства з їхнього боку, неналежне виконання багатьма державними органами своїх функцій (й передусім органами прокуратури та органами внутрішніх справ) спаплюжило ідею вільних виборів. Показовим є те, що лише 75 народних депутатів України (з 433 присутніх в залі засідань) проголосували 27 листопада 2004 року за пропозицію щодо визнання виборів законними та демократичними. Це означає, що менше 17 відсотків парламентарів вважають ці вибори вільними і чесними, що волевиявлення громадян було встановлено повністю та достовірно. Напевно, що серед виборців відсоток таких «незрячих оптимістів» ще менший.

Центральна виборча комісія, територіальні та дільничні виборчі комісії не забезпечили дотримання виборчого законодавства усіма суб’єктами виборчого процесу. Центральна виборча комісія взагалі не виконала свого функціонального призначення і фактично самоусунулася від здійснення контролю за виборчим законодавством. Досить часто вона не помічала (чи не хотіла помічати) навіть тих порушень, за якими спостерігала вся країна. Підозріло довго Центральна виборча комісія проводила підрахунок голосів після голосування 31 жовтня і ще більш підозріло швидко підбила підсумки повторного голосування, занадто поспішаючи при цьому, знову зовсім не помічаючи ні порушень, ні подій, що відбуваються, демонструючи свою непослідовність, упередженість та необ’єктивність. Тим самим Центральна виборча комісія дискредитувала і принцип вільних виборів, і себе.

Кабінет Міністрів України, керівники багатьохцентральних органів виконавчої влади, голови обласних та районних державних адміністрацій, органи прокуратури та органи внутрішніх справ не стали на заваді численних порушень виборчого законодавства і також дискредитували себе в очах громадськості. В результаті такої бездіяльності та упередженості посадовців до суспільства повернувся страх, і тепер, так само як і в давно минулі часи, перед днем голосування склалася зовсім недемократична обстановка (яка не повинна передувати виборам), коли майже 45 відсотків наших співвітчизників не просто вагалися, а побоювалися висловлювати свою точку зору щодо того кандидата в Президенти України, за якого вони будуть голосувати. Залишився цей страх і після виборів 31 жовтня, і після повторного голосування. Багато хто ще й зараз змушений приховувати свої політичні уподобання. Це обумовлено, з одного боку, низькою політичною культурою пересічних громадян та тією атмосферою, яка склалася в багатьох колективах (мається на увазі ситуація, коли співробітники, колеги, одногрупники не лише не поважають інший вибір, але й засуджують тих, хто голосував не за «їхнього» кандидата або навіть ображають та принижують того, хто «йде проти волі колективу», «іде не в ногу»). З другого боку, інколи виборці змушені приховувати своє ставлення до кандидатів з огляду на те, що це може не сподобатися керівникові цеху, бригади, відділу, управління, директору підприємства тощо. Така недоброзичлива, нетолерантна, а отже, й недемократична політична атмосфера пригнічує виборців, принижує їх гідність та немає нічого спільного з демократією та вільними виборами в сучасному їх розумінні. Багато хто з виборців змушений був голосувати всупереч власним переконанням та уподобанням через побоювання, що результати їх вибору стануть відомими (цьому сприяли чутки про «приховані відеокамери», про можливість співставити бюлетені та контрольні талони й таким чином ідентифікувати виборця, тощо).

Повну безпорадність, інертність, бездіяльність та безпринципність виявила переважна більшість органів державної влади та посадовців, починаючи з глави держави та закінчуючи дільничними інспекторами МВС, які під час загострення політичної кризи «забули» про виконання своїх функцій та застосування владних повноважень.

Україна не вперше стикається з політичною кризою. Звернемося лише до кількох прикладів. Восени 1990 року масові акції протесту студентської молоді змусили піти у відставку уряд. 23 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР постановила «задовольнити заяву тов. Масола Віталія Андрійовича і увільнити його від обов’язків Голови Ради Міністрів Української РСР».

У 1992 році Верховна Рада України, розписавшись у власному безсиллі та власній безпорадності, надала Кабінету Міністрів України право видавати декрети, що мали силу закону. Протягом шести місяців Кабінет Міністрів України спішно «продукував» декрети, багато з яких залишаються чинними ще й зараз. Влітку 1993 року, одразу після завершення «декретного періоду», відбулися могутні та масові шахтарські страйки. Для виходу з глибокої політичної кризи «враховуючи соціально-політичну ситуацію, що склалася в Донбасі та інших регіонах України», 17 червня 1993 року Верховна Рада України навіть призначила на 26 вересня 1993 року проведення всеукраїнського референдуму «з питань довір’я (недовір’я) Президенту України та Верховній Раді України». Але згодом, після проведення політичних консультацій, Президент України і Верховна Рада України погодилися на проведення дострокових парламентських та президентських виборів і необхідність референдуму відпала сама собою. При цьому вдалося, по-перше, погасити страйкові емоції та пристрасті, по-друге, подовжити свої повноваження (Верховній Раді – на півроку, а Президенту України – майже на рік, адже новообраний Президент України вступив на посаду 19 липня 1994 року).

Сучасна політична криза в Україні має найбільш глибокий та масштабний характер за всі роки незалежності. Немає жодних сумнівів, що завдяки масовим акціям громадянської непокори, що розпочалися 22 листопада на майдані Незалежності й поширилися на значну територію України, наше суспільство кардинально змінилося. Ті зрушення, які вони потягли за собою у громадській свідомості, потребують окремого дослідження з боку соціологів, політологів, філософів та інших науковців.

Разом з тим зараз слід звернути увагу й на безпосередні негативні наслідки політичної кризи – передусім для бюджету. Достеменно відомо, що в процесі підготовки та проведення виборів 2004 року величезні бюджетні та позабюджетні кошти було витрачено безрезультатно, фактично «викинуто на вітер». За таких обставин у будь-якій сучасній цивілізованій країні уряд та вищі посадовці мали б подати у відставку, усвідомлюючи свою провину за доведення країни до стану некерованості та марнування коштів платників податків. Але якщо у них немає сумління та усвідомлення власної провини за події, що сталися, то такий крок має зробити глава держави та парламент. Про неспроможність керувати державою свідчить і те, що парламент відреагував на факти численних порушень виборчих прав громадян та спроби фальсифікувати результати виборів тільки під тиском акцій громадянської непокори, та й то лише на шостий день після їх початку, а Рада національної безпеки і оборони України – лише на сьомий день.

Але час для політичних маніпуляцій, політичної гри та спроб «переграти» політичних опонентів минув.

Тому для виходу України з глибокої політичної кризи Президент України має відправити у відставку весь склад уряду, Центральну виборчу комісію, Генерального прокурора, Міністра внутрішніх справ, голів окремих обласних та районних державних адміністрацій та призначити виконуючих обов’язки вказаних посадових осіб, перелік яких має бути погоджено в процесі політичних переговорів. До речі, чи не найбільш об’єктивно зацікавленим у таких кроках має бути саме Л. Д. Кучма, оскільки лише за такої умови він зможе відновити свій авторитет як глави держави і тоді йому пробачать його ж попередні прорахунки та помилки. Зокрема, про них (помилки та прорахунки) співвітчизники просто забудуть на певний час та будуть вдячні за розв’язання кризи. В очах міжнародної спільноти він теж виглядатиме як політик, який вгамував пристрасті мирним шляхом та вивів велику (перш за все за розміром) центральноєвропейську державу з кризи без кровопролиття.

Другим етапом виходу з кризи має стати формування нового складу територіальних та дільничних виборчих комісій, а також здійснення низки заходів, які унеможливлять масові, системні та грубі порушення виборчого законодавства та спотворення волі виборців під час нового повторного голосування.

Третім етапом має стати проведення нового повторного голосування 19 грудня 2004 року.

Михайло Буроменський, доктор юридичних наук

Федір Веніславський, кандидат юридичних наук

Віктор Кичун, кандидат юридичних наук

Віктор Колісник, доктор юридичних наук

Павел Любченко, кандидат юридичних наук

27 листопада 2004 р.




Конституційно-правовий аналіз політичної ситуації в Україні

(за станом на 25 листопада 2004 р.)

Ми, що нижче підписалися – дипломовані фахівці в галузі конституційного права України та інших галузей права, заявляємо, що здійснений нами конституційно-правовий аналіз політичної ситуації в Україні, яка склалася у результаті проведення та оголошення офіційних результатів чергових виборів Президента України у 2004 році, свідчить про наступне:

1. Більшість етапів виборчого процесу супроводжувалися грубими порушеннями та прямим нехтуванням засадничих конституційних принципів здійснення виборчого права, які закріплені статтею 71 Конституції України, та принципів виборчого права, закріплених статтями 1, 2, 3, 5, 6, 8, 11, 13 Закону України «Про вибори Президента України».

По-перше, етап формування списків виборців супроводжувався допущенням численних помилок у написанні прізвищ, імен, по-батькові, року народження виборців, відсутністю у списках виборців великої кількості прізвищ виборців, які на законних підставах проживають у межах відповідного територіального виборчого округу, та наявність у списках виборців громадян України, які померли чи вибули з території відповідного територіального виборчого округу. Внаслідок цього десятки тисяч громадян України, що мають право голосу, не змогли реалізувати своє конституційне право вільно обирати Президента України. Надзвичайно велика кількість таких помилок у порівнянні з попередніми черговими виборами Президента України та останніми черговими виборами народних депутатів України, на яких подібні випадки мали місце вкрай рідко, переконливо свідчить про грубе порушення засадничого принципу виборчого процесу – загального виборчого права.

По-друге, на етапі проведення передвиборної агітації мало місце відкрите нехтування конституційних принципів рівного виборчого права та вільних виборів, закріплених статтею 71 Конституції України та статтями 3 і 6 Закону України «Про вибори Президента України», а також принципів законності та заборони незаконного втручання будь-кого у виборчий процес; публічності та відкритості виборчого процесу; рівності всіх кандидатів на пост Президента України; свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу кандидатів на пост Президента України до засобів масової інформації; неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових осіб до кандидатів на пост Президента України, які закріплені статтею 11 Закону України «Про вибори Президента України».

Про це переконливо свідчать факти масового порушення усіма загальнодержавними аудіовізуальними засобами масової інформації основних принципів інформаційної діяльності: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації, які закріплені статтею 5 Закону України «Про інформацію».

Опозиційний до чинної влади кандидат на постПрезидента України практично перебував у державній інформаційній блокаді, оскільки не лише не мав можливості через загальнодержавні телевізійні канали донести до виборців основні положення своєї передвиборної програми, але й був позбавлений права відкрито спростовувати недостовірну інформацію, поширену про нього тим чи іншим загальнодержавним аудіовізуальним засобом масової інформації. Більше того, в ході виборчого процесу не виконувалися судові рішення, якими суди зобов’язували відповідні телевізійні канали надати кандидату на пост Президента України прямий ефір для спростування недостовірної та відверто образливої інформації, поширеної про нього. У той же час іншому кандидату на пост Президента України, який представляв чинну владу, був створений режим найбільшого сприяння в усіх загальнодержавних та регіональних засобах масової інформації. Внаслідок цього виборцям не було забезпечено умов для вільного формування майбутнього волевиявлення.

Окрім того, незважаючи на пряму законодавчузаборону, у передвиборній агітації на боці одного з кандидатів на пост Президента України відкрито брали участь переважна більшість керівників та інших посадових осіб центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, керівників підприємств та установ з державною часткою власності, чим відверто порушувався принцип неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових осіб до кандидатів на пост Президента України.

По-третє, на етапі голосування мали місце масові порушення принципів добровільної участі громадян у виборах, особистого голосування, таємного голосування. Насамперед про це свідчать факти масового голосування за відкріпними посвідченнями організованими групами осіб, чим фактично була спотворена відповідна норма закону України «Про вибори Президента України». Вважаємо, що голосування за відкріпними посвідченнями саме організованими групами виборців є прямим свідченням відвертого зловживання правом. Попередньо організоване переміщення великих мас виборців було викликане не об’єктивною потребою самих людей залишити у день голосування місце свого постійного проживання, а волею організаторів такого переміщення. Тому ми вважаємо, що дане право було використане не з метою забезпечити суб’єктивне виборче право, а як засіб впливу на вільне волевиявлення відповідних груп виборців, і, як наслідок, з метою спотворення реального волевиявлення громадян на виборах.

Окрім того, про масові порушення принципів вільних виборів, таємного прямого голосування, публічності та відкритості виборчого процесу свідчать факти свавільного та протизаконного позбавлення права бути присутніми на виборчій дільниці під час голосування та під час підрахунку голосів представників засобів масової інформації, офіційних спостерігачів одного з кандидатів на пост Президента України, офіційних спостерігачів від міжнародних організацій. Відповідні документальні докази є у розпорядженні офіційних спостерігачів у Харківському регіоні, Харківської правозахисної групи.

2. Законом України «Про вибори ПрезидентаУкраїни» встановлено пряму заборону на проведення передвиборчої агітації шляхом наданням виборцям грошей чи безоплатно або на пільгових умовах товарів, послуг, робіт тощо. При цьому один із кандидатів на пост Президента України, який займає посаду Прем’єр-міністра України, використав як одну з форм проведення своєї передвиборної агітації збільшення за рахунок держави соціальних грошових виплат – пенсій, стипендій, адресних соціальних допомог тощо. Саме на це, як на перевагу передвиборної програми кандидата на пост Президента України, зверталася основна увага усіх керівників виборчої кампанії чинного Прем’єр-міністра України.

Вважаємо, що хоча такі дії прямо не заборонені Конституцією України та Законом України «Про вибори Президента України», вони безумовно суперечать духу Закону та міжнародним стандартам вільних та демократичних виборів, оскільки грубо порушують принципи вільних виборів та рівного виборчого права. Більше того, виплачені грошові кошти не були передбачені законом України «Про державний бюджет України на 2004 рік», а тому відповідне рішення Кабінету Міністрів України вмотивоване політичною кон’юнктурою. Жоден з кандидатів на пост Президента України не може використовувати загальнодержані кошти для проведення своєї власної передвиборної агітації.

3. Відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів демократії її сутність полягає в абсолютному дотриманні вимог юридичної процедури. Демократія – це повна визначеність процедури при непередбачуваності результатів. Тому масові порушення демократичних принципів під час підготовки та проведення виборів Президента України 2004 року практично повністю позбавляє юридичного змісту її наслідки. Простіше кажучи, вибори із суттєвими порушеннями вимог юридичної процедури не можуть вважатися виборами як такими.

З огляду на все викладене, ми вважаємо, що масові порушення засадничих принципів виборчого процесу на виборах Президента України унеможливлюють встановлення результатів реального волевиявлення громадян України, чим порушується основоположна стаття 5 Конституції України, відповідно до якої «носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ», та стаття 3 Конституції України, відповідно до якої «права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави».

Тому ми вважаємо, що у Верховного Суду України є усі правові підстави для визнання рішення Центральної виборчої комісії України про встановлення результатів повторного голосування незаконним та відмінити його, зобов’язавши ЦВК при прийнятті нового рішення відповідно до Закону України «Про Центральну виборчу комісію» та Закону України «Про вибори Президента України» визнати недійсними результати голосування на тих виборчих дільницях по Україні, на яких зафіксовано масові порушення засадничих принципів виборчого права.

Юрій Баулін, доктор юридичних наук

Віктор Колісник, доктор юридичних наук

Володимир Богуцький, кандидат юридичних наук

Федір Веніславський, кандидат юридичних наук

Віктор Кичун, кандидат юридичних наук

Олександр Кушніренко, кандидат юридичних наук

Борис Ольховський, кандидат юридичних наук

Станіслав Погребняк, кандидат юридичних наук

Всеволод Речицький, кандидат юридичних наук

Михайло Сібільов, кандидат юридичних наук

Тетяна Слінько, кандидат юридичних наук

Юрій Ткаченко, кандидат юридичних наук

Роберт Хорольський, кандидат юридичних наук

Олена Шостко, кандидат юридичних наук




Влада зробила все для фальсифікації виборів

Заява Української Гельсінської спілки з прав людини

Українська Гельсінська Спілка з прав людини у співпраці із організаціями-партнерами здійснювала постійний моніторинг дотримання прав людини під час виборчої кампанії 2004 року. Нами зафіксовані брутальні порушення прав людини, а також виборчого законодавства як за масштабами, так і наслідками. Вибори відбувалися в атмосфері тиску на виборців з боку державної влади. В країні відновлено практику політичних переслідувань громадських активістів, вперше за роки незалежності міжнародними правозахисними організаціями визнано наявність в Україні в’язнів сумління.

За таких обставин вибори, що відбулися в Україні, не можуть вважатися ні вільними, ні чесними, ні прозорими.

В день повторного голосування по виборах Президента України 21 листопада 2004 року відбулися значні порушення виборчих прав громадян.

Масовим явищем під час другого туру виборівпрезидента України стало зловживання владою та перешкоджання волевиявленню громадян за допомогою відкріпних посвідчень. У західних регіонах України органи державної влади, керівники державних підприємств примушували своїх працівників брати у дільничних виборчих комісіях відкріпні посвідчення (що видаються в разі вибуття громадянина з місця постійного перебування у день виборів) і здавати своїм керівникам. Такі факти встановлені, в тому числі, у судовому порядку. Так, працівники Миколаївської міжрайонної Державної податкової адміністрації Львівської області звернулися із скаргою на такі дії свого керівника до місцевого суду. Дії начальника ДПА були визнані незаконними. Подібних скарг, направлених до виборчих комісій, правоохоронних органів, виборчих штабів кандидатів, засобів масової інформації були сотні. В своїй більшості вони не отримали належної правової оцінки, а винні не понесли визначеної законом юридичної відповідальності.

У багатьох регіонах України, зокрема, в Херсонській, Сумській областях, Автономній Республіці Крим виявлені факти голосування за відкріпними посвідченнями тими ж самими особами на території різних виборчих дільниць.

Наприклад, мешканець Криму Шайдур Анатолій Андрійович отримав у дільничній виборчій комісії №60 виборчого округу №10 декілька відкріпних посвідчень. Він скористався посвідченням №057417 при голосуванні на виборчій дільниці №66, посвідченням № 057402 при голосуванні на дільниці №67. Також, він був включений до списку виборців за місцем проживання і проголосував на дільниці №63.

В Сєверодонецьку була виявлена група студентів, що, проголосувавши по відкріпних посвідченнях на дільниці №33 ТВО 113, повторила те ж саме на дільниці №30 ТВО 113. Скарга, подана за цим фактом до ТВК, без мотивації залишена без розгляду – комісія голосуванням відмовилася включити її розгляд до порядку денного.

Таке голосування носило масовий характер у південних та східних регіонах України, за рахунок чого і була значно збільшена явка виборців.

Моніторингові правозахисні організації систематично отримували інформацію про те, що органами державної влади «доведений» дільничним комісіям «план» забезпечення участі у виборах не менш 90% виборців у Луганській і Донецькій областях, що «забезпечувалося» комісіями з грубим порушенням законодавства. Під час голосування зафіксовані факти, коли члени комісій, інші особи, яким в супереч закону передавалися списки виборців на дільницях в Автономній Республіці Крим, Донецькій та Луганській областях, телефонували виборцям, що не проголосували, переконуючи їх прийти на дільниці. Такі дії дільничних комісій були масовими, вони є перевищенням повноважень, покладених на ДВК статтею 27 Закону «Про вибори президента України» і прямо порушують вимоги статті 5 Закону, що забороняє примус виборців до голосування. Крім того, на дільницях (чи поблизу їх) знаходилися представники органів влади, підприємств та установ, які фіксували явку на вибори своїх працівників.

У Луганській, Миколаївській, Донецькій областях, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі до списків для голосування за місцем перебування включалися не тільки виборці, що не можуть прибути на виборчу дільницю за станом здоров’я, але й інші особи.

Дільничні виборчі комісії діяли таким чином через те, що їх зобов’язували представники органів державної влади з метою збільшення явки виборців.

Виборчими комісіями у Сумській, Луганській, Донецькійобластях встановлювалися перешкоди для роботи спостерігачів та представників засобів масової інформації. Особливо негативну реакцію зустрічали журналісти та спостерігачі, що проводили відео зйомку виборчого процесу у день голосування. Так, активіст місцевої правозахисної організації та журналіст газети «Третій сектор» у Луганській області Олексій Свєтіков був побитий невідомими на виході із виборчої дільниці №27 ТВО 113. У нього було відібрано відеокамеру та касету із відзнятим на виборчій дільниці відео матеріалом.

Наполягаємо на тому, що всі повідомлення про застосування насильства щодо осіб, що брали участь у виборчому процесі, мають бути негайно розглянуті правоохоронними органами і винні притягнуті до кримінальної відповідальності. Так само до відповідальності, визначеної законом, мають бути притягнуті особи, що перешкоджали вільному волевиявленню громадян.

Ми змушені констатувати, що органи державної влади України брали активну участь у виборчому процесі, в різних протизаконних формах створюючи перешкоди для ведення виборчої кампанії представникам політичної опозиції і всупереч закону надаючи підтримку кандидату від влади. Саме місцеві державні адміністрації виконували значний обсяг роботи на користь кандидата у Президенти України В.Януковича.

Весь процес виборів і всі його етапи, зокрема, формування виборчих комісій, зведення передвиборчої агітації, підрахунку голосів, встановлення підсумків голосування, в супереч закону, повністю контролювався органами державної виконавчої владою, як у центрі, так і на містах.

Результати нашого спостереження у багатьох регіонах України, зокрема Луганській області, Автономній Республіці Крим свідчать про надмірно велику кількість порушень виборчого законодавства, що істотно вплинули на підсумки голосування.

Правоохоронні органи України не змогли забезпечити безпеку виборців, що підтверджуєтьсяфактами насильницьких дій по відношенню до виборців, спостерігачів у Сумській, Черкаській, Луганській областях. Особливу стурбованість викликають масові повідомлення про переслідування осіб, що брали участь у ході виборів у діяльності на користь політичної опозиції в Луганській та Донецькій областях.

Вважаємо, що за таких обставин Центральна Виборча Комісія має не лише виконати функцію арифметичного підрахунку кількості голосів, поданих за кандидатів, згідно протоколів виборчих комісій, але також взяти до уваги обставини, за яких відбувався процес голосування та підрахунку голосів на виборчих дільницях.

Рішення ЦВК про підсумки виборів Президента України, оголошене 24 листопада 2004 року, свідчить про те, що замість об’єктивного та неупередженого ставлення до всіх учасників виборчого процесу, ретельного вивчення всіх обставин, що могли призвести до спотворення результатів волевиявлення виборців, цей орган не виконав своєї основної функції як організатор виборчого процесу в Україні, а здійснив функцію легітимації волі осіб, що уособлюють державну владу в Україні.

Проект відео спостереження за дотриманнямправ людини під час виборів Президента України здійснювався Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Учасники проекту:

1. Вінницька правозахисна група

2. Громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян (м. Луганськ)

3. Луганське обласне відділення Комітету виборців України

4. Інститут економіко-соціальних проблем «Республіка» (м. Київ)

5. Севастопольська правозахисна група

6. Інститут впровадження новацій (м. Житомир)

7. Інститут соціальних досліджень (м. Сімферополь)

8. Харківська правозахисна група

9. Херсонська міська асоціація журналістів«Південь»

10. Херсонська обласна організація Комітетувиборців України

11. Центр досліджень регіональної політики(м. Суми)

12. Чернігівський громадський комітет захисту прав людини

13. Сумський комітет захисту прав людини

14. Християнсько-народна спілка Закарпаття(м. Ужгород)




ЗАЯВА Харківської правозахисної групи з приводу результатів повторного голосування по виборам Президента України

Загальна оцінка

Попередні результати голосування 21 листопада, які оголошуються ЦВК, свідчать про великомасштабну фальсифікацію виборів в окремих регіонах України.

За даними ЦВК, 31 жовтня проголосувало 27897 559 виборців, у другому турі 21 листопада – 30 511 289 виборців, отже, взяло участь в голосуванні на 2 613 730 виборців більше. Ми стверджуємо, що одним з джерел збільшення голосів за кандидата в Президенти Віктора Януковича було використання цих додаткових 2,6 млн. голосів за рахунок грубих і цинічних порушень виборчого законодавства. Як це відбувалося?

По-перше, списки виборців для повторного голосування в деяких регіонах були складені з порушеннями чинного закону, кількість виборців в спискахрізко збільшилась, що відповідно до п.1 частини першої статті 80 Закону «Про вибори Президента в Україні» може бути підставою для визнання виборів недійсними. Так, за твердженням міжнародних спостерігачів від ENEMO (Європейська мережа громадських організацій, що здійснюють моніторинг виборів) з Росії, Бєларусі та Азербайджану, списки виборців в Донецькій області були невиправдано збільшені на 10% у порівнянні з першим туром. При цьому кількість проголосувавших за Януковича в Донецькій області збільшилась на 1 млн. голосів.

По-друге, в багатьох регіонах до дільничнихвиборчих комісій (ДВК) був доведений «план» забезпечення участі виборців в другому турі виборів. Він здійснювався різними шляхами. В період проміж першим і другим туром зафіксовані факти примушування до голосування за Януковича тих, хто не брав участь у першому турі. Для цього були здійснені такі незаконні дії, як масовий обхід житлового фонду невідоміми особами, які не належали до дільничних комісій, проте мали списки виборців по ділянці з відмітками, хто не голосував 31 жовтня. Ці особи намагалися в будь-який спосіб з’ясувати причину неучасті в голосуванні (відповідні факти зафіксовані на відео). Потім на таких людей чинився адміністративний тиск. Наприклад, викладачів Харківського політехнічного університету, які не прийшли голосувати на виборчу дільницю №12 територіального округу №172, викликав ректор для відповідного «промивання мізків». У день голосування члени ДВК вели облік тих, хто не проголосував, крім того, вони телефонували виборцям або передавали їх персональні дані третім особам, які в різний спосіб примушували виборців прийти на дільниці. Особливо це характерно для дільниць в школах, де вчителі йшли до батьків своїх учнів, лікарнях, де лікарі зверталися до своїх пацієнтів. Такі дії не належать до повноважень ДВК, визначених статтею 27 Закону, і прямо порушують статтю 5 Закону.

По-третє, масовий характер мало голосуванняодними і тими особами за декількома відкріпними посвідченнями, про яке повідомляють спостерігачі всіх регіонів Сходу, Центру та Півдня країни. Це додало сотні тисяч голосів до скарбнички фальсіфікації і стало прикладом неприхованого й цинічного зловживання правом. Отже, результати виборів на відповідних дільницях мають бути скасовані судом.

Примушення до голосування за Януковича здійснювалося також шляхом тиску на студентів окремих вузів та курсантів навчальних закладів МВС, яких примушували голосувати на території навчального закладу під наглядом адміністрації. Так, студентам Харківської сільгоспакадемії оголосили, що вони повинні взяти відкрипні талони та голосувати на території Академії, а 300 курсантів Національного університету внутрішніх справ просто вивезли для голосування у Валки Харківської області.

Багато порушень було виявлено в день голосування. Це і безпрецедентне високе голосування поза межами дільниць з численними порушеннями закону (на деяких дільницях в Донецьку голосування поза дільницями складало до 20-30%, і це при тому, що кількість поданих заяв на голосування вдома була значно меншою, саме в цих ситуаціях до бюлетенів проголосовавших вдома додавалися бюлетені за «мертвих душ»), і безпідставне видалення на багатьох дільницях офіційних спостерігачів від Віктора Ющенка, особливо під час підрахунок голосів, і так звані «каруселі», коли спеціально відібрані особи голосували за тих в списку, хто не міг голосувати, а в кінці й за тих, хто не прийшов, і вкинення бюлетенів в ящики, і порушення процедури підрахунку голосів, тощо. А коли стало ясно, що навіть таких фальсифікацій не вистачає, протоколи в Донбасі просто переписувалися для забезпечення «перемоги».

Фальсифікація на дільницях, де передбачаласяперемога Януковича, поєднувалася з відвертим насильством на дільницях, де «незаплановано» переміг в першому турі Ющенко. Так, здійснювалися численні напади іноді озброєних невідомих осіб в цивільному на комісії та спостерігачів з метою перервати процес голосування або підрахунку голосів. У Сумській області декілька людей, захищаючи бюлетені, отримали тілесні ушкодження. На цьому тлі заборона відеозйомки, масове недопущення представників преси до спостереження за підрахунком голосів виглядає вже як вочевидь несуттєве порушення.

Масовий, системний характер фальсифікацій свідчить, що вони були заздалегідь сплановані як складові стратегічного плану влади з метою отримання потрібного відсотку голосів за кандидата в Президенти Віктора Януковича, фактично, здійснення конституційного перевороту.

Підсумовуючи наведене, ми вважаємо, що надругому турі виборів були використані технології, які за своїм змістом та формою становлять склад злочину, отже безпосередньо підпадають під дію Кримінального кодексу України. Ці порушення жодним чином не узгоджуються з міжнародним законодавством, європейськими стандартами прав людини та демократії. Звичайно, такі дії влади викликали обурення мільйонів людей, які вийшли на вулиці Києва, Львова, Харкова, Сум, Вінниці та багатьох інших міст України. Єдиним легітимним шляхом виходу з кризи є перегляд результатів виборів на тих дільницях і округах, де зафіксовані суттєві або масові порушення закону, і юридичне визнання фактів фальсифікації.

Про результати повторного голосування в Харківській області

За даними паралельного підрахунку голосів по протоколах з «мокрими» печатками на 11.00 22 листопада за Віктора Ющенка віддали свої голоси 24,34% виборців Харкова і Харківської області (в Харкові – 28%), за Віктора Януковича – 69,89% виборців (в Харкові – 65%), не підтримали жодного з кандидатів 4,1% виборців. Кількість проголосувавших збільшилася в місті на 10,5%, в області – на 6,5%. На нашу думку, це наслідок брутального порушення Закону про вибори у вигляді примушення голосувати та масового голосування за відкріпними посвідченнями, як в місті, так і в області. Загалом було складено близько 2000 актів про порушення Закону.

Так, були зафіксовані автобуси ЛАЗ №6424 Р7 та №7551 Р1 з курсантами інституту військово-повітряних сил, які голосували в Краснокутському районі в селі Городнє (дільниця 101 ТОВ 183) та інших селах. Загалом тут курсувало чотири автобуси с курсантами цього інституту. На дільниці №№26 та 27 в селі Олексіївка приїздили голосувати по відкріпним талонам курсанти-пожежники (автобус «Ікарус» № 3431 ХА), побували вони і в селі Водяне. У Зачепилівському районі за відкріпними посвідченнями на кількох дільницях в селах Бердянка, Мажарове та інших голосували пасажири темно-синього «Фольксвагена» 25393 ХВ. За відкріпними посвідченнями голосували військові – в місті Лозова, в школі №1, та в Куп’янську (дільниці 80, 81). Біла «Газель» №4367 з 19 пасажирами у супроводі «Волги» №100-02-ХФ їздила по 184 округу, де вони голосували на різних дільницях. Працівники облдержадміністрації (обласних управлінь охорони здоров’я, освіти, житлово-комунального господарства та інших) п’ятьма автобусами з центральної площі міста виїхали голосувати, мабуть, в райони області. Цей виїзд зафіксували на відеоплівку представник Уповноваженого з прав людини Володимир Мухін та народний депутат України Костянтин Ситник.

Народний депутат Ярослав Джорджик виявив,що на дільниці №168 териториіального виборчого округу (ТВО) №179 в селі Мосьпаново Чугуївського району вранці проголосувало 439 осіб за відкріпними посвідченнями (загалом в списку на цій дільниці 1200 виборців). У тому ж селі здійснено відеозапис «каруселі». У двох авто з російськими номерами видавали бюлетені з відмітками за Януковича і платили за чисті бюлетені по 100 гривень. Голова дільниці відмовився пускати п.Джорджика на дільницю, мовляв, посвідчення депутата підроблене. Пізніше, коли Джорджик повернувся в це село, колонна машин без номерів перекрила шлях машині Джорджика, його примусили вийти з машини, відібрали мобільний телефон і повезли на 168 дільницю.

У Харкові також переїжджали з дільниці на дільницю автобуси і машини, пасажири яких голосували за відкріпними посвідченнями. Так, студенти автодорожної академії голосували в інституті медичної радіології (дільниця №74 172-го округу). На території 176-го округу (Комінтернівський та Червонозаводський райони) автобус ЛАЗ з харківськими номерами об’їхав 22, 24 та 26 дільниці. Зафіксували переїзд з дільниці на дільницю мікроавтобуса «Форд» №921 52 ХК та сірої «Волги» з червоними номерами 1523 ВК. «Волга» перевозила чотирьох жінок з однієї дільниці Дзержинського района на іншу, в руках у них бачили 10-20 відкріпних талонів. Їх бачили, зокрема, біля дільниць №№72 та 58. У Фрунзенському районі був помічений ПАЗ № 215-09 ХА. Його 10 пасажирів голосували як мінімум на трьох дільницях.

Зафіксовано багато фактів тиску на спостерігачів від Ющенка і навіть насильства. Так, в Ізюмському районі в окрузі №180 напали на Андрія Пропотилова, заступника керівника Ізюмського районного штабу «Нашої України». На шляху між селами Михайлівка та Капитолівка його машину зупинила біла «девятка», з якої вийшли двоє невідомих. Вони розбили лобове скло в машині Андрія, зіпсували відеокамеру.

Багато порушень пов’язані з голосуванням позамежами дільниць. У 183 окрузі (Валковський район) списки для голосування вдома ділили на декілька сторінок і надсилали для голосування одночасно декілька машин, при цьому для спостерігачів від Ющенка місця в машині не знаходилося: з членами комісії їде міліціонер, отже, спостерігач не потрібний. Масові виїзди з ящиками для голосування вдома без представників Ющенка спостерігалися і в Великобурлукському, і в інших районах області. У списки для голосування вдома вносилися люди, заяви від яких не поступали, заяви були написані вже після голосування однією рукою (дільниця №117 182-го округу). А на дільницях 73 та 85 цього округу члени комісії пропали з ящиками для голосування і не були знайдені. А на дільниці №3 183-го округу виборці не змогли проголосувати, оскільки хтось невідомий написав від їхнього імені заяви для голосування вдома.

На дільниці 12 181-го округу 100 виборців проголосували в полі, просто неба. Зафіксовано також багато фактів голосування виборців двічі на різних дільницях.

На деяких дільницях представники органів внутрішніх справ та місцевих адміністрацій втручалися в роботу ТВК. Було і декілька фактів агітації в день виборів, і заготовка чистих протоколів з підписами членів ДВК.

На більшості дільниць міста і області представникам преси (газети «Разом, «Схід-Захід», «Приватна справа», «Право знати», бюлетень «Права людини», тощо) не дозволили вести відеозйомку і бути присутніми під час підрахунку голосів. ТВК 171 округу (Дзержинський район) навіть прийняла 21 листопада з цього приводу окрему постанову, в якій вказувалося, що допускаються лише ті журналісти, які мають посвідчення з фотографією. Це необґрунтовано звужує положення Закону про те, що на засіданнях виборчої комісії та на виборчих дільницях мають право бути присутніми «представники засобів масової інформації (не більше двох від одного ЗМІ)».

25 листопада 2004 р.

Використані інформаційні матеріали Медіа-групи «ОБЪЕКТИВ», Агентста Телевидения Новости, Харківського відділення Комітету виборців України, Харківського регіонального штабу В.Ющенка, Харківської правозахисної групи




ЗАЯВА Харківської правозахисної групи з приводу політичних подій в Україні (за станом на 23 листопада 2004 року)

З огляду на розвиток політичної ситуації вУкраїні Харківська правозахисна група (ХПГ) вважає за потрібне заявити таке:

Ми володіємо достовірною інформацію пробезпрецедентно високу кількість порушень виборчого законодавства в Харківському регіоні та інших регіонах країни під час другого туру виборів Президента України. Детальний перелік та аналіз цих порушень будуть подані нами у відповідності до Закону пізніше. Проте вже тепер ми констатуємо, що в переважаючій більшості випадків вони були здійснені представниками кандидата від влади.

Порушення виборчого законодавства носили відверто цинічний і неприхований характер. Вони супроводжувались тиском на членів виборчих комісій, незалежних спостерігачів, представників преси та телебачення. На жаль, ці порушення ми не можемо вважати випадковими або частковими. Склалося враження, що всі вони були передбачені заздалегідь, як частина стратегічного плану влади на здійснення масової фальсифікації результатів виборів Президента України, фактичний конституційний переворот.

Ми вважаємо, що на другому турі виборів буливикористані технології, які за своїм змістом та формою становлять склад злочину, отже безпосередньо підпадають під дію Кримінального кодексу України. Ці порушення жодним чином не узгоджуються з міжнародним законодавством, європейськими стандартами прав людини та демократії, висловленими в таких документах як Європейська конвенція захисту прав людини та основних свобод 1950 р., Документ Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ 1990 р., Паризька хартія для нової Європи 1990 р. тощо.

Ми наголошуємо, що в Україні «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (стаття 3 Конституції України).

Нагадуємо, що у відповідності до КонституціїУкраїни «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», який «здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (стаття 5).

В цей визначний для долі України політичниймомент ми також стверджуємо, що захист основних громадянських прав може здійснюватися також шляхом демократичного повстання, яке є хоча й скрайнім, проте цілком легітимним елементом світової конституційної культури.

Як відомо, демократичне повстання прямо передбачено статтею 20 Конституції Німеччини 1949 р., яка закріплює право німецьких громадян здійснювати спротив будь-кому, хто насмілиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби не можуть бути використані.

В статті 23 Конституції Чехії 1992 р. говориться, що громадяни мають право на спротив посяганням на демократичні принципи прав людини та основних свобод, якщо діяльність конституційних органів або активне використання правових норм стане в країні неможливим.

Про легітимність демократичного повстання зметою захисту своїх прав і свобод говориться також у статті 120 Конституції Греції 1975 р., статті 32 Конституції Словакії 1991 р., статті 54 Конституції Естонії 1992 р., статті 3 Конституції Литви 1992 р. тощо.

Харківська правозахисна група вкотрепідкреслює, що найвищою цінністю конституціоналізму й правової держави є політична свобода народу. Саме свобода народного волевиявлення становить основний зміст Конституції України 1996 року.

Ми заявляємо про свою повну підтримку дійукраїнських громадян на майдані Незалежності в Києві.

Ми сподіваємося на мудрість лідерів опозиції й те, що народ відновить правду й свободу вже ближчим часом й без неприпустимих жертв з обох сторін.

Ми сподіваємося на розум українського парламенту – Верховної Ради України – й висловлюємо надію, що у цей доленосний для України час вона знайде адекватні правові заходи ad hoc й зуміє розв’язати конфлікт законодавчими засобами.

Ми сподіваємося також на адекватну гуманнуреакцію на події гаранта Конституції України – Президента України.

Ми підкреслюємо, що обмеження свободи пересування громадян України, яке має місце в ці дні й години навколо столиці України – Києва є протизаконним. Воно може застосовуватися виключно в умовах надзвичайного стану, який оголошується Указом Президента України, доводиться до відома ООН і є легітимним лише за умов його підтвердження Верховною Радою України.

Ми віримо, що політична свобода Українськогонароду вже ближчим часом буде відновлена правовими заходами й правда, відтак, переможе.

Заяву підготовлено В.Речицьким,
конституційним експертом ХПГ
23 листопада 2004 р.




ЗВЕРНЕННЯ

Голові Верховної Ради України

Литвину В.М.

 

Шановний Володимире Михайловичу!

Під час проведення останнього засідання Громадської Ради при Голові Верховної Ради України виконавчим директором Української Гельсінської Спілки з прав людини Володимиром Яворським було представлено огляд порушень прав людини під час виборчої кампанії 2004 року. Події, що відбулися з того часу, свідчать про значне погіршення ситуації із дотриманням прав людини та основних свобод.

В Україні відновлено практику переслідуванняінакомислячих, використання правоохоронних органів у якості інструмента політичної боротьби. Крайню стурбованість правозахисних організацій України викликають масові затримання і арешти активістів молодіжних організацій, що мирно поширюють інформаційні матеріали, висловлюють публічно свої політичні переконання, реалізують своє конституційне право на свободу мирних зібрань. Реалізація цих фундаментальних для демократичної держави конституційних свобод зустрічає системний спротив з боку правоохоронних органів. Щодня в Україні затримуються десятки людей, які не мають жодної причетності до здійснення правопорушень, а зазнають переслідувань лише за вираження поглядів критичного змісту по відношенню до виконавчої влади.

Таку оцінку ситуації в Україні поділяють впливові міжнародні правозахисні організації. Про це свідчать заяви наших партнерів із Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини. Найбільш авторитетна та відома у світі правозахисна організація «Міжнародна Амністія» у своїй офіційній заяві 16 липня наголосила на тому, що в Україні вперше за роки незалежності з’явилися в’язні сумління. Такими визнані шестеро осіб, засуджених районним судом у м. Суми до 10 діб адміністративного арешту, що вимагали оприлюднення офіційного протоколу про підсумки голосування на виборчій дільниці, як це передбачено нормою закону «Про вибори Президента України». Їх було засуджено у закритому судовому процесі, без допуску адвокатівродичів та журналістів.

Брутальне порушення конституційного права на свободу і особисту недоторканність відбувається в ці дні в багатьох регіонах України.

Вершиною цинізму і нехтування конституційнимиправами громадян України можна вважати масові затримання, що відбулися 16 листопада у різних містах України: Луганську, Херсоні, Миколаєві та інших. 6-8 годин у районних відділеннях міліції провели студенти, що самі приходили і дарували правоохоронцям помаранчеві троянди.

Буденною практикою діяльності правоохоронних органів стали масові затримання громадських активістів під час візитів у різні регіони України кандидата у Президенти України та Прем’єр-міністра Віктора Януковича. Перед першим туром голосування, 18 та 19 жовтня, під час відвідання В.Януковичем Чернігова та Полтави, було затримано 17 осіб, які брали участь у поширенні друкованих матеріалів критичного змісту по відношенню до Прем’єр-міністра України.

У більшості випадків під час затримання протоколи про затримання не складаються. Затриманим активістам радять триматися осторонь політики. У деяких випадках погрожують знайти підстави для притягнення до кримінальної відповідальності. Так, у Чернігові затриманому активісту «Пори» Олександрові Коваленку було висунуто обвинувачення у збуті фальшивих грошей. Іншим погрожували звинуваченнями у крадіжці мобільних телефонів, зґвалтуваннях, зберіганні наркотичних засобів з метою збуту, тощо.

У більшості випадків, завдяки активному реагуванню з боку громадських правозахисних організацій, своєчасному наданню правової допомоги, всі звинувачення, висунуті правоохоронними органами, не знаходили свого підтвердження у суді, затримані звільнялися з-під варти. Проте, Міністерство внутрішніх справ України не припиняє, а лише поширює практику масових арештів громадських активістів. Форми переслідувань носять все більш брутальні і протизаконні форми.

16, 17 листопада хвиля репресій проти активістів «ПОРИ» мала місце у Харкові. На вулиці Енгельса невідомі в штатському без пред’явлення документів силою затримали активістів кампанії «ПОРА!» Руслана Германа та Антона Власова, які роздавали агітаційні матеріали на підтримку кандидата в Президенти Віктора Ющенка. Затриманих змусили сісти в машини, кожного в окрему. По дорозі у хлопців забрали паспорти та вирвали у них 11-ту сторінку – з реєстрацією. Потім їх завезли у Ленінський райвідділ внутрішніх справ, де протримали близько шести годин, нічого не пояснюючи і не складаючи протоколу. При цьому у хлопців також забрали всі наявні інформаційні матеріали, посилаючись на те, що це агітаційні матеріали. Після втручання юристів Харківського штабу «Нашої України» хлопців відпустили. Вони оскаржили незаконні дії працівників Ленінського райвідділу до прокуратури.

У той же день приблизно о 19.00 невідомі в цивільному оточили квартиру 3 по вулиці Гіршмана 17Б, яку активіст «Пори» Віктор Харчевський зняв ще в вересні і де тимчасово проживають студенти, активісти «Пори» з Києва та Київської області. Шестеро молодиків міцної статури почали ломитися в квартиру з погрозами і вимагали, щоби їм відчинили двері. Трохи пізніше підійшли двоє офіцерів міліції, майор і старший лейтенант. Активісти «Пори» попросили під’їхати представника Харківської правозахисної групи та журналістів медіа-групи «Об’єктив». Після появи представника ХПГ особи у цивільному зникли. Майор Маркін, заступник начальника кримінального розшуку Київського райвідділу внутрішніх справ, пояснив, що він чергує по райвідділу, і йому доручено перевірити, хто і на яких підставах проживає в цій квартирі, оскільки працівники ЖЕКу стверджують, що вже півтора роки не оплачуються комунальні послуги за квартиру. Зауважимо, що досить таки дивна праця для кримінального розшуку. Віктора Харчевського умовили вийти з паспортом, майор під камерою журналістів переписав його паспортні дані активіста, після чого працівники міліції пішли.

Але пізніше, десь о 23.30, четверо в цивільному знову почали погрожувати, ломитися в двері і вимагали відкрити їм. Хлопці забарикадували двері. Молодики в цивільному чергували біля квартири всю ніч і ранок. Активісти «Пори» змогли вийти з квартири 17 листопада тільки о 12.00 під телекамерами, викликавши журналістів. Проте вже за одну-дві години Віктор Харчевський та п’ятеро інших активістів «ПОРИ» з Києва були затримані під час розповсюдження агітаційних матеріалів на центральній площі міста. Був складений протокол про адмінпорушення, хлопці провели вечір і ніч в Дзержинському райвідділі внутрішніх справ. Завдяки професійному захисту їх інтересів в суді адвокатами ХПГ, суд звільнив активістів «ПОРИ», а судовий розгляд справи перенесений на 25 листопада.

Весь вечір і півночі представники ХПГ намагалисявстановити місце знаходження двох хлопців з цієї групи: Олександра Короля та Олександра Недашковського, які пішли роздавати листівки «Пори» і не повернулися. У Київському райвідділі відповідали, що такі не затримувалися, черговий обласного управління внутрішніх справ також говорив, що ані Київський райвідділ, ані інші районні управління їх не затримували. Проте невідомий вночі, десь о 1.30, телефонним дзвінком повідомив, що обидва Олександри таки утримуються в Київському райвідділі. На вечір 18 листопада їхня доля все ще була невідома. І тільки вранці 18 листопада після багатократних звернень ХПГ правоохоронці повідомили, що Недашківській звільнений, а Король утримується під вартою, про підстави утримання нічого конкретного сказано не було.

16 листопада 2004 року сім студентів економічного факультету Львівського національного університету Пшеволодський Юрій; Паливода Іванна Мирославівна; Артемонова Тетяна Олександрівна; Околович Уляна Олегівна; Карась Андрій Анатолійович; Возний Роман Романович; Борійчук Олег Іванович були затриманы у Вінниці, де вони перебували у приватному помешканні по вулиці Івана Богуна.

Всі затримані – активісти громадянської кампанії «ПОРА!», які прибули у Вінницю з метою проведення агітаційної роботи щоби закликати громадян перевірити себе у списках виборців перед другим туром голосування. Трьох з них (Р.Возний, О.Борійчук, А.Карась) було затримано вночі, коли вони малювали графіті на стіні по вул. Київській у Вінниці, решту чотирьох було затримано оперативною групою Вінницького міськвідділу УМВС у Вінницькій області на дому. При затриманні групи громадян на дому було проведено огляд приміщення, під час якого з третьої спроби співробітник міліції показав невеличкий пакет с речовиною, зовнішньо схожою на траву, і людей було затримано за підозрою у «зберіганні наркотичних засобів». Їх було доставлено до Ленінського та Замостянського РВ УМВС України у Вінницькій області. Їм не було висунуто жодних звинувачень, їх не доставляли до суду, тим не менш наступного дня 17 листопада ввечері всіх осіб було розміщено за санкцією прокурора м.Вінниця в приймальник-розподільник УМВС Україні у Вінницькій області, де вони незаконно утримувалися кілька годин, незважаючи на те, що в кожного з них при затриманні були вилучені документи, що встановлюють їхню особу, а тримання в приймальниках-розподільниках документованих осіб категорично забороняється.

Лише завдяки зусиллям народного депутатаУкраїни Скомаровського В.В., адвоката Мультян В.В., та Вінницької правозахисної групи стало можливим звільнення усіх затриманих пізно ввечері 17 листопада.

Вважаємо, що практика масових і одночасних короткотермінових арештів представників опозиції, що тривають до 72 годин (до моменту пред’явлення обвинувачення), немає нічого спільного з проведенням вільних виборів, є несумісною з принципами демократії і має бути негайно припинена.

Вищенаведені факти, на наш погляд, переконливо свідчать про те, що діяльність правоохоронних органів України носить виразний характер політичних переслідувань громадських активістів, не ґрунтується на законі, суперечить положенням Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Звертаємося до Вас із проханням використати повноваження, що надані Вам законом, а також авторитетом вищого законодавчого органу державної влади, для припинення масових порушень конституційних прав людини на вільне вираження своїх поглядів, на свободу і особисту недоторканність, на вільне пересування.

Правозахисні організації України і надалі будуть вживати всі можливі заходи для протидії репресивним акціям виконавчої влади та захисту осіб, що стали жертвами свавільних затримань, арештів та інших форм політичних переслідувань з боку правоохоронних органів.

Євген Захаров,

Голова Правління




Обращение к украинской общественности

Друзья!

С самого начала «оранжевой революции» на Украине, а по сути дела – сразу после первого тура президентских выборов, многие влиятельные российские средства массовой информации не устают твердить, что в вашей стране идет борьба между сторонниками «пророссийской» и «антироссийской» ориентаций, и почти открыто поддерживает одну из сторон гражданского конфликта. Аналогичное толкование сути украинских событий, но с противоположными оценками и симпатиями, предлагает читателям и значительная часть западной прессы.

Мы хотим, чтобы вы знали: в России есть немало людей, которые в это не верят. Мы прекрасно понимаем, что украинские граждане, – украинцы, русские, крымские татары, русины, евреи, армяне, греки и прочие, независимо от их этнического происхождения, родного языка, культурного самоопределения, места жительства и даже политических симпатий, – вышли на улицы Киева, Харькова и других городов не для того, чтобы продемонстрировать «антирусские» настроения. Им просто надоело, что с ними обращаются, не как с гражданами, а как с быдлом. Они возмущены тем, что своекорыстные политики попытались ими манипулировать, а результаты их волеизъявления были грубо подтасованы. И дело не в борьбе за власть тех или иных партий, блоков и лиц. Многонациональный народ Украины поднялся, чтобы отстоять свои гражданские и политические права, отстоять свободу и народовластие. Именно в этом – глубинный смысл народного протеста.

Возможно, те, кто сегодня определяет официальную политику России, полагают, что Украина, раздираемая этнокультурными конфликтами, Украина, управляемая слабой, коррумпированной, полуавторитарной властью, вынужденной опираться на поддержку извне, будет наиболее удобным соседом для нашей страны. Мы хотим, чтобы вы знали: есть и другая Россия.

Россия, которая знает правду.

Россия, которая заинтересована в свободной, единой и стабильной Украине, стремящейся, как и она сама, к возвращению в Европу.

Россия, которая понимает: поражение демократии наУкраине было бы тяжким ударом по российской демократии.

Россия, которая верит: ценности свободы и права в наших странах, – где раньше, где позже, – победят.

Мы с вами.

Письмо инициировано Российским Обществом«Мемориал». Письмо подписали более 100 правозащитных организаций, общественных деятелей, деятелей культуры России

17 листопада 2004 року




Коментар Харківської правозахисної групи до політичної реформи в Україні (за станом на 4 листопада 2004р.)

Політична реформа за станом на 4 листопада2004 р. репрезентована, в юридичному сенсі, законопроектом № 4180 про внесення змін до Конституції України в остаточній редакції Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України від 21.06.2004.

Проект пройшов необхідну процедуру розгляду у Конституційному Суді України й одержав відповідну санкцію Суду стосовно можливості його внесення на голосування до Верховної Ради України.

Законопроект № 4180 є суттєво відмінним від законопроекту № 4105 в тому вигляді, який був свого часу проголосований у Верховній Раді України і не отримав необхідної кваліфікованої (300) більшості голосів. Водночас законопроект № 4180 є нині суттєво відмінним від законопроекту з тим самим номером, який був предметом розгляду у Венеціанській Комісії в грудні 2003 р. в якості «третього законопроекту».

Як відомо, у своємувисновку від 12-13 грудня 2003 р. Венеціанська Комісія зазначила, що «проект закону про внесення змін № 4180 є ідентичним проекту закону про внесення змін № 4105, крім перехідних положень стосовно визначення строків виборів та введення в силу конституційної реформи» (пункт 88). Тепер про ідентичність говорити не доводиться.

В теперішньому оновленому вигляді законопроект № 4180 є суттєво відмінним від своїх попередників (№ 4105, перша версія № 4180), оскільки в ньому передбачається обрання Президента України на всенародних виборах. Проект же, який розглядався Венеціанською Комісією в грудні 2003 р., передбачав обрання Президента України парламентом – Верховною Радою України.

Загалом, оновлений законопроект № 4180 є значно менш радикальним проектом змін по відношенню до існуючого тексту Конституції України, ніж його згадувані попередники. Проте, навіть в оновленому вигляді він, на нашу думку, не сприяє позитивним змінам в політичній та конституційній системі Української держави.

Як і його невдалі «предтечі», законопроект передбачає обрання народних депутатів України на суто пропорційній основі. В цьому відношенні він – тепер вже на вищому конституційному рівні – закріплює ту саму процедуру виборів, яка вже є передбаченою поточним законодавством. Проте, на наш погляд, вибори депутатів парламенту на суто пропорційній основі є вочевидь скороспілою і недостатньо виваженою теоретично й практично спробою поліпшення українського конституційного і, зокрема, виборчого, законодавства.

Як результат і елемент добре відомого політичного компромісу, пропорційна система виборів в український парламент поки що існує на рівні ординарного закону. Було б доцільно випробувати цю нову для України систему виборів до Верховної Ради спочатку на практиці, і вже потім, в залежності від результатів такого випробування, вирішувати питання про те, чи необхідно фіксувати пропорційну систему виборів вже й на конституційному рівні. Поки що виходить так, що розігріті політичною боротьбою й через це просякнуті реформаторськими ідеями депутати намагаються змінити конституційний текст на користь схеми, яка поки що жодним чином не зарекомендувала себе позитивно на практиці. В конституційному сенсі це виглядає, м’яко кажучи, неоптимальним. В політичному – свідчить про юридичну неврівноваженість та невиправданий поспіх.

Законопроект №4180 запроваджує також можливість (а фактично – необхідність) поєднання депутатського мандата із статусом членів Кабінету Міністрів України. В своїх попередніх коментарях стосовно інших реформаторських починань такого ж роду ми вже говорили про те, що даний порядок фактично і формально-юридично підриває положення чинної Конституції України: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (стаття 6 Конституції України).

Очевидно, що надаючи свій дозвіл на реформу,Конституційний Суд вкотре керувався не стільки юридичними й правовими, скільки ситуативно-політичними настановами й чинниками. Спеціальна норма про поділ влад в Конституції є (має бути!) не декларацією про наміри, а жорсткою юридичною конструкцією, захищеною проти змін особливим порядком внесення змін й поправок у перший розділ Конституції України.

Сучасний конституціоналізм може вимагати більшого або меншого наполягання на поділі влад. Але якщо поділ влад задекларовано в якості окремого принципу (наріжного каменю) діючої Конституції, то цим не можна нехтувати. Як ідея в українському конституціоналізмі поділ влад існує від часів Конституції Пилипа Орлика. Він був присутнім в Конституції УНР 1918 р. й становить суттєвий елемент української конституційної традиції. В законопроекті ж № 4180 конкретна норма-принцип про поділ влад вочевидь ігнорується. Якщо політичну реформу в її нинішньому вигляді буде запроваджено, це означатиме, що Конституція України стала ще більш демагогічною й формальною стосовно своїх найбільш важливих, ключових положень. До фіктивних, реально не захищених судовою процедурою соціально-економічних прав громадян відтепер додасться ще й ключовий принцип...

Законопроект № 4180 збільшує також строк повноважень Верховної Ради України до п’яти років. Ця норма не є принциповою, а тому вочевидь не може служити достатнім аргументом для порушення конституційної цілісності. Законопроект встановлює також радикальні вимоги щодо несумісності депутатського мандата парламентарія з іншими забороненими Конституцією видами діяльності. Відтак, невиконання вимог щодо несумісності робиться підставою для швидкого, на нашу думку, надміру радикального припинення депутатських повноважень.

Крім того, законопроект № 4180 запроваджує правило щодо позбавлення парламентаріядепутатського мандата у випадку «невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу (виключення) народного депутата України із складу такої фракції».

Оскільки законопроект не подає вичерпного переліку підстав, за якими народний депутат може бути виключений із складу фракції, це означає, що доля депутата опиняється в цілковитій залежності від позиції та волі керівної ланки фракції (фактично – партійної верхівки). Зрозуміло, що в реальних обставинах часу та місця це означатиме майже повну нівеляцію оригінальності, неповторності політичної позиції народних депутатів, впроваджує партійний контроль над їхніми думками, словами та вчинками, де-факто перетворює кожного з них на голосуючий автомат. На нашу думку, в цьому також проявляється якийсь цілком невиправданий, примітивний, в політичному та юридичному сенсі, обскурантистський «арифметизм» парламентських дій.

Люди (отже, й депутати) – складні політичністворіння, їм психологічно притаманно «не погоджуватися», в своїх висновках та рішеннях вони можуть керуватися не тільки простим політичним розрахунком, «плюсами» та «мінусами» на терезах очевидності, але й тонкою інтуїцією, певними прозріннями, політичною підсвідомістю тощо. Проте нічого такого не хоче знати й помічати пропонований модернізаторами законопроект. Можна навіть сказати, що в частині визначення засад партійно-депутатської дисципліни й фракційної організованості законопроект виходить із засад якоїсь вульгарної детермінованості, школярської слухняності, підпорядкованості ідеям найгіршого колективізму.

Мусимо, однак, нагадати реформаторам, що сучасний парламент європейського типу визнається цінним саме через своє ментальне розмаїття, ідейну поліфонію, а не політичний монотеїзм в шеренгах партійних пішаків.

Справді, який сенс в такому випадку мати в складі парламенту 450 живих думкою й розумом народних обранців? Адже якщо всі вони підлягають абсолютній фракційній (партійній) дисципліні, то немає жодної реальної потреби мати їх у залі пленарних засідань. Цілком успішно цю функцію могли б виконувати партійні боси (керівники фракцій), яким за наслідками пропорційних виборів необхідно було б видати необхідну кількість пластикових карток для голосування. Хтось із партійних лідерів мав би таких карток менше, хтось більше – у будь-якому разі живі й «плюралістичні» депутати тут повністю непотрібні.

Системним недоліком законопроекту № 4180 є,на нашу думку, також віднесення окремих міністрів Кабінету Міністрів України (в сенсі їх призначення на посаду та фактичного підпорядкування) до Президента України, а решти – до Верховної Ради та Прем’єр-міністра України. Як ми вже зазначали раніше, внаслідок нового порядку призначень і підпорядкувань зовнішня та внутрішня політика України реально опиниться в різних руках.

Оскільки посада Президента Україниза законопроектом № 4180 залишається не тільки суто представницькою, але й реально впливовою стосовно конкретних виконавчих функцій (зовнішня політика, внутрішня безпека й оборона), остільки на практиці це призведе до суттєвої деформації виконавчої вертикалі, а також непродуктивної конкуренції вищих державних посад Президента і Прем’єр-міністра України в рамках однієї з гілок державної влади.

Якщо згадати, що конкуренція посад спікера парламенту й Президента у нас вже існує, логіка конституційних реформаторів видається наразі малозрозумілою. Простіше кажучи, конкуренція вищих посад, які належать до різних гілок влади є конституційно вмотивованою, нормальною. Натомість логіку конкуренції вищих державних посад в межах однієї (в даному випадку – виконавчої) гілки влади теоретично й практично зрозуміти й підтримати неможливо.

Автори модернізованого законопроекту № 4180вочевидь шукали якогось стратегічного компромісу, але знайдений ними вихід виявився компромісом короткотривалих кон’юнктурних тактик. Так, вочевидь невдала, засуджена ще Венеціанською Комісією, тактична схема знову опинилася піднесеною до конституційного рівня. На наше глибоке переконання, саме таке рішення і саме така версія політичної реформи робить Україну не стільки парламентською республікою, скільки дивним конгломератом, вкрай непослідовним в конституційному сенсі європейським новоутворенням.

Та прикметна обставина, що за оновленим законопроектом № 4180 Президент України може розпустити парламент у трьох випадках (кожен з яких може бути результатом широкого кола причин) робить тезу про перетворення України з президентської республіки на парламентську нелогічною. Якщо повноваження Президента України стосовно розпуску парламенту зростають проти нині існуючого стану втричі, то про яку свідому «деградацію» президентського статусу стосовно парламенту йдеться?

Хоча Президент сьогодні є прямо причетним до формування Кабінету Міністрів й призначення голів місцевих державних адміністрацій, проте на практиці міністри й голови державних адміністрацій залежать не меншою мірою також від Прем’єр-міністра. Надавши «старт» міністрам Кабінету й головам державних адміністрацій, Президент фактично залишає їх під орудою глави Кабінету. Звісно, якби українські губернатори замість їх централізованого призначення обиралися на місцях, це могло б стати адекватною причиною для конституційної реформи. Проте про обрання не йдеться. Головний принцип прямої залежності губернаторів від центру залишається за реформою незмінним.

Що ж стосується відносин між Президентом іВерховною Радою України, то за законопроектом № 4180 вони не тільки не послаблюються на користь Верховної Ради, але й підсилюються до значно вищого рівня залежності долі парламенту від політичної позиції Президента.

Отже, якщо за реформою послаблюється впливПрезидента в межах виконавчої гілки влади, то це слід вважати зміною політичної тактики. Якщо ж при цьому в декілька разів підвищується президентський контроль за українським парламентом, то це слід вважати зміною політичної стратегії. Причому такою зміною, яка є спрямованою зовсім не в бік парламентської республіки. Отже, насправді реформа робить Україну не менш, а може й більш президентською.

Решта нововведень, на наш погляд, не є принциповими. Всі вони вочевидь не варті порушення цілісності конституційного тексту й в цьому сенсі не можуть бути оцінені позитивно.

Що ж стосується конкретних обставин, політичноїатмосфери запровадження конституційних нововведень в період між двома турами президентських виборів, то вони виглядають гранично невдалими якщо не абсурдними. По-перше, громадяни України 31 жовтня 2004 р. голосували саме за Президента з існуючим на цей день конституційними повноваженнями. По-друге, зміна конституційного статусу Президента між двома виборчими турами – це жонглювання конституційними принципами в дусі С.Гавриша. В метафоричному сенсі все це виглядає так, ніби люди купували на базарі кота, а вдома мусять витягнути з мішка собаку.

Врешті-решт, конституційна реформа в її модерному вигляді підтримується не провідними політичними силами (навіть якщо відкинути «масові, але незначні» (С.Гавриш) зловживання на виборах, лідером перегонів є тактичний противник реформи), а політичними аутсайдерами – комуністами й соціалістами. Останнє мало б нас насторожувати. Вочевидь моральне право змінювати Конституцію України не повинно належати тим, чиї дії вже не узгоджуються з логікою нашого поступу...

Висновок підготовлено В.Речицьким,
конституційним експертом
Харківської правозахисної групи




Відкритий лист з приводу непрозорої, змовницької щодо народу практики діяльності влад

Шановні фігуранти політично-конституційного процесу!

Зробіть над собою зусилля і прочитайте долученийнижче «Коментар Харківської правозахисної групи до політичної реформи в Україні(за станом на 4 листопада 2004р.)»

Надворі доленосна длядемократичної України, а тому – на нашу думку – доленосна і для демократії на всьому пострадянському просторі, осінь 2004 року. А ви продовжуєте витати у захмарних висотах ізольованої від народу, соціально, культурно-менталітетно та морально чужої та ворожої йому, зовсім звироднілої, скорумпованої, влади, кулуарно придумуючи все нові та нові варіанти проштовхування придуманої нею реформи.

З погляду громадянського суспільства усі ці спроби з послідовним ігноруванням фундаменту демократії – місцевого самоврядування є виявом очевидної та послідовної антинародної змови за спиною суспільства. Тепер ви хочете скористатися для цього проштовхування мобілізаційною активністю виборців.

За яким правом ви самочинно хочете торгувати голосами своїх виборців, які ще сподіваються на вашу порядність? Торгувати заради проштовхування вигідної для влади, але абсурдної з погляду інтересів громадянського суспільства конституційної реформи, яка завершить процес повного розколу влади і суспільства. Цей розкол між владою і суспільством вже давно видно неозброєним оком, а ви все уповаєте, як і колись, на якусь небачену мілітарну силу, на силу брехливих обіцянок («не бойтесь обещать!» – казав колись вождь) та облудної дезінформації, сподіваючись навічно закріпитися у ролі всесильних погоничів. Намагаючись кожну спробу суспільного та особистісного морального самоосмислення в середовищі підлеглого нинішній владі «великого німого» цинічно утопити у потоках бруду та деморалізації, всіляко відроджуючи колишню атмосферу страху та безнадії. Водночас залякуючи Україну та світ жахливим суспільним розколом на різні регіони і втратою української незалежності. Заради реалізації такого розколу суспільства як єдино можливого засобу збереження свого панування на привласненому нинішньою владою, як спадкоємницею старої, просторі «історичної» («традиційної», «православної») несвободи і мобілізовано усю могуть нинішньої державної машини. Проте моральнісну мобілізацію українського суспільства владі не вдалося зупинити ні пріснопам’ятними з минулого щоденними «п’ятимінутками ненависті», ні ретельно лукаво інформаційно забезпеченими «темниками» так званими «фактами» для розпалювання міжнаціональної, міжрелігійної, міжрегіональної та міжмовної нетерпимості, ненависті й аморальності, ні цинічною демонстративною підтримкою на всіх телеканалах фашизоїдних братчиків. Сьогодні українське суспільство знову, як у 1990-91 роках виявляє дуже обнадійливі ознаки морального одужання та оновлення. Чіткі та недвозначні вияви спасенної моральної єдності суспільства та його здоров’я.

І якщо у першому турі президентських виборів, скажімо на Луганщині, владі ще вдалося мобілізувати усю свою бойову рать, для повторення сценарію виборів у деяких районах Західної України у 1946 році, коли бюлетень було вже попередньо «правильно оформлено» і виборцю належало лише гордо вкинути його до виборчої урни, ще не означає, що це вдасться повторити і 21 листопада: адже виборець вже усвідомив жахливість того насильства влади над своєю совістю і буде готовий належно зустріти нову спробу. І цю моральнісну мобілізацію суспільства навіть на Луганщині вже не зупинити жодними совковими технологіями та ювілеями. Бо будь-яка брехня огидна. Брехня влади – стократ огидніша.




Звернення щодо дотримання стандартів вільних та справедливих виборів в Україні

Кількість порушень зростає напередодні виборівПрезидента 31 жовтня 2004 року

Масові порушення виборчого законодавства та стандартів ОБСЄ та Ради Європи на виборах:

Вільні та справедливі вибори становлять одну зфундаментальних свобод в кожному суспільстві. Тільки за допомогою вільних і справедливих виборів громадяни мають можливість виразити оцінку шляху розвитку країни з часу минулих виборів, а також зробити вибір майбутнього. З-за відсутності вільних виборів люди стають повністю пасивним суб’єктом дій Держави. Історія Європи яскраво доводить, що вільні та справедливі вибори призводять до процвітання країни.

Міжнародна Гельсінська Федерація з прав людини та Українська Гельсінська спілка з прав людини глибоко стурбовані порушеннями міжнародних стандартів вільних і справедливих виборів, кількість яких наполегливо збільшується, особливо напередодні президентських виборів 31 жовтня. Ми звертаємося до відповідних органів влади вжити усіх можливих заходів протягом часу, що залишився до кінця виборів, для захисту політичних свобод та прав громадян. Ми побоюємося, що з-за таких серйозних та масових порушень українського виборчого законодавства та міжнародних стандартів, легітимність цих виборів буде під серйозним сумнівом.

За повідомленнями українських неурядових організацій, останніми тенденціями є використання в сотнях випадків дій міліції проти осіб та організацій, що підтримують опозицію: обшуки приміщень без санкції суду, арешти та побиття, стеження. Іноді неурядові організації чи громадські рухи звинувачуються не менше як в тероризмі. Такі дії проводилися з порушенням встановленої процедури, що дає підстави підозрювати, що різноманітні правоохоронні органи були використані для тиску на осіб та організації, що підтримують опозицію. Озброєні підрозділи використовуються в суспільстві з метою створення атмосфери страху. Україна знаходиться знову на межі відновлення поліційної країни, що ігнорує права своїх громадян та свої міжнародні зобов’язання.

Іншою значною особливістю триваючої виборчої кампанії є використання переслідування за вираження політичних поглядів, наприклад, звільнення з роботи чи виключення з університетів.

Газети та підконтрольні державі телеканали, особливо УТ-1, послідовно дезінформують громадськість щодо кандидатів у президенти в своїх новинах та інших програмах, просуваючи позитивне враження щодо Прем’єр-міністра Віктора Януковича та поширюючи обмежену інформацію або інформацію, що показує головного опозиційного кандидата Віктора Ющенко у виключно негативному світлі.

Зафіксовані випадки масової дискримінації опозиції: в період з травня по серпень кандидат від влади отримав у вісім разів більше ефірного часу на національних телеканалах у порівнянні зі своїми головними опонентами. Останні були звинувачені у підтримці екстремістських поглядів, а також у тісних зв’язках з екстремістськими організаціями. Нещодавно, презентуючи представників опозиції, ЗМІ використовували такі слова як «терорист» та «злочинець», хоча жоден суд не мав навіть змоги визнати їх такими.

Єдиний незалежний телевізійний канал національного масштабу, «5 канал», зараз перебуває під тиском завдяки нещодавньому політично вмотивованому позову в справі про дифамацію, скасуванню ліцензії на мовлення в Києві та масових вилучень каналу з трансляції в кабельних мережах за вказівкою влади. Працівники телеканалу оголосили голодування на знак протесту проти цих дій.

Плакати та футболки з символікою проти Ющенко масово випускаються, що не може відбуватися без відома центральних органів влади. Викликає також серйозні запитання щодо того, як фінансується виготовлення таких агітаційних матеріалів.

Так само як і свободу об’єднань, органи владиобмежують і свободу пересування, наприклад забороняють проведення зустрічей виборців з кандидатами. Міліція блокувала людей у провінціях, не дозволяючи їм їхати до Києва на зустрічі з опозиційним кандидатом. У ці дні Київ фактично ставав майже закритим містом.

Навіть більше ніж у попередні виборчі кампанії, влада широко застосовує у своїй кампанії «адміністративний ресурс», що є величезним джерелом впливу Держави та тиску на виборців. Робітники різних підприємств і установ були примушені давати свій підпис на підтримку реєстрації у кандидати, а пізніше брати участь у масових заходах на підтримку Віктора Януковича.

Іншою серйозною підставою для стурбованості є сумнівна якість підготовки до роботи органів влади, наприклад, незадовільна ситуація зі списками виборців, формуванням виборчих комісій, підготовки прозорих урн для голосування і т.п. Центральна виборча комісія майже нічого не зробила щодо вирішення цих проблем і тим самим не виконала свою роль у забезпеченні прозорої та справедливої процедури.

Певна прозорість забезпечується присутністюпредставників від усіх кандидатів у виборчих комісіях, проте незалежні українські неурядові організації не мають змоги спостерігати за виборами. Це обмежує довіру до процесу та в подальшому зменшує легітимність результатів виборів.

Не зважаючи на численні заяви від іноземнихурядів, міжнародних організацій, українських і міжнародних правозахисних організацій, українська влада обрала шлях не реагування на порушення прав людини та міжнародних зобов’язань. Вибори мають ризик досягти такого результату, що не матиме обов’язкової легітимності і який в подальшому призведе до значної затримки розвитку України до справжньої демократії і суспільства, що ґрунтується на верховенстві права.

Подальшу інформацію можна отримати у:

Євгена Захарова, голови Правління УкраїнськоїГельсінської спілки з прав людини, тел.: (057) 7143558;

Анджея Жеплінського, професора права Варшавського університету, члена виконавчого комітету Міжнародної Гельсінської Федерації, тел.: + 48 22 5564441;

Аарона Роудса, виконавчого директора Міжнародної Гельсінської Федерації, тел.: +431 4088822

Володимира Яворського, виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини, тел.: (044) 4174118, (066) 2926536.

Відень, Київ, 28 жовтня 2004 року




ОЦІНКА СТАТТІ 19

Українського законодавства та його імплементації в ході президентських виборів 2004р.

 

І. ВСТУП

Закон України «про Вибори Президента України» (Закон) є таким, до якого було внесено поправки через Закон «Про внесення поправок до Закону України «Про вибори Президента України» № 1630-IV від 18 березня 2004. Виправлена версія Закону вперше застосовується для президентських виборів 31 жовтня 2004.

Головними кандидатами на посаду Президента є чинний Прем’єр-міністр і фаворит влади, Віктор Янукович, та лідер опозиції – Віктор Ющенко. Серед інших кандидатів є, наприклад: лідер соціалістів Олександр Мороз, лідер комуністів Петро Симоненко, а також «маргінальні» кандидати Роман Козак та Олександр Яковенко. Відповідно до місцевих опитувань, тільки Янукович та Ющенко мають реальні шанси виграти вибори. Схоже на те, що другий тур виборів, який вже призначено на 21 листопада, відбудеться після виборів 31 жовтня.

На сьогодні було скоєно низку порушень Закону в ході кампанії. Хоча забезпечення наданого державою доступу до засобів масової інформації було, в загальному, дотримано, на практиці доступ був нерівним. Янукович як Прем’єр-міністр отримав перевагу за рахунок значного та позитивного представлення. Його ж основного опонента, Ющенка, навпаки, в багатьох випадках змальовували негативно в провідних засобах масової інформації, що обмежило шанси відповісти на критику і донести свою позицію.

Цей документ аналізує забезпечення виконання та застосування Закону у зв’язку з президентською виборчою кампанією 2004. Він має на меті поінформувати і українську громадськість, і міжнародне співтовариство про недоліки в теперішньому виборчому процесі в Україні стосовно ЗМІ. Він також надає рекомендації українській владі для проведення наступних виборчих процесів більш чесно, відкрито та прозоро.

Якщо після голосування цього тижня необхідним буде проведення другого туру виборів, СТАТТЯ 19 закликає українську владу гарантувати як справу найбільшої невідкладності рівний доступ до ЗМІ обох кандидатів, з метою забезпечення того, щоб громадськість була здатна зробити поінформований та вільний вибір в день голосування.

ІІ. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ

Згідно з міжнародним правом, політичні партії та кандидати мають право висловлювати свої погляди вільно через ЗМІ, і громадськість має відповідне право почути ці погляди. Такі принципи ґрунтуються на праві на свободу висловлювань та недискримінації, як і на праві політичної участі. Гарантії цих прав можна знайти і в міжнародному праві, і в Конституції України.

Особливо доцільною в формулюванні міжнародних стандартів в цій сфері є Рекомендація № R(99)15 Комітету міністрів Ради Європи щодо Заходів, які стосуються висвітлення засобами масової інформації виборчих кампаній (Рекомендація R(99)15), яка вказує, що «...основоположний принцип редакційної незалежності засобів масової інформації набуває особливої важливості під час виборів».

Держави зобов’язані в усі часи, але, особливо, вході виборів, забезпечити плюралізм ЗМІ і заохочувати різноманіття джерел інформації. Як затверджено у Рекомендації R(99)15, «під час виборчих кампаній регулятивні рамки повинні підтримувати і сприяти плюралістичному висловленню думок через електронні засоби». Більш того, держави мають «забезпечити висвітлення виборчих кампаній справедливо, збалансовано та неупереджено у загальних програмах радіо і телебачення...».

На додаток до забезпечення справедливого тазбалансованого висвітлення, ЗМІ повинні мати змогу виконувати соціально виняткову функцію «громадського наглядача» шляхом викриття можливих порушень, корупції та непрофесійного управління з боку вибраних представників, а також забезпечувати звітування як кандидатів від влади, так і інших кандидатів протягом передвиборчого періоду. ЗМІ повинні також відігравати роль в гарантуванні прозорості виборчої системи; давати змогу різним кандидатам представляти свої політичні програми; поширювати інформацію щодо правил голосування; викривати будь-які порушення в день виборів та наступні періоди, що можуть включати створення нового уряду та нових політичних подій, змін.

Баланс між зобов’язанням держави забезпечити громадськість достатньою інформацією для поінформованого голосування і, в той самий час, утримуватись від невиправданого втручання в право ЗМІ на свободу висловлювань, є хитким. Заходи, що вживаються, не повинні переходити межу необхідного для досягнення цілі в забезпеченні адекватного поінформування громадськості та отримання нею інформації з різних джерел; ЗМІ повинні мати свободу надання коментарів та аналізу з будь-якого питання, що стосується виборів. Хоча політичні повідомлення та репортажі можуть бути предметом після публікаційних санкцій, будь-які такі заходи мають вживатись шляхом звичайних юридичних процесів, у відповідності до міжнародних стандартів з прав людини.

ІІІ. ЗАКОН ТА ЙОГО ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ

ІІІ.1 Право на свободу висловлювань
та прозорість

Загальне право на свободувисловлювань протягом періоду виборів забезпечене Статтею 58(2) Закону, яка встановлює, що:

Громадяни України мають право вільноі всебічно обговорювати передвиборні програми кандидатів на пост Президента України, політичні, ділові та особисті якості кандидатів...

На додаток, Стаття 13(1) про «публічність і відкритість виборчого процесу» стверджує, що «підготовка та проведення виборів... здійснюється публічно і відкрито».

Щодо доступу ЗМІ до інформації,Стаття 13(4) відзначає, що представникам засобів масової інформації «гарантується безперешкодний доступ на всі публічні заходи, пов’язані з виборами і на засідання виборчих комісій та на виборчі дільниці у день виборів...». Більше деталей встановлено в Статті 28(9), яка відзначає, що представники засобів масової інформації, поміж інших, «мають право бути присутнімина засіданнях виборчих комісій, у тому числі при підрахунку голосів..., як і бути присутніми на виборчих дільницях в день голосування...., в приміщеннях, де проводиться голосування». В свою чергу, виборчі комісії та інші органи державної влади «зобов’язані ... надавати представникам ЗМІ необхідні їм відомості щодо підготовки та проведення виборів» (Стаття 13(4)).

Статті 13(4) та 28(9) є позитивними щодо здатності ЗМІ повідомляти про події, пов’язані з виборами. Ми відзначаємо, що збори, які проводяться владними органами мають, взагалі, бути відкритими, якщо не існує адекватних підстав для закритості, і будь-яка закритість має бути у відповідності до встановлених процедур. Спостереження за зборами є також обов’язковим, якщо громадськість хоче мати реальну змогу брати участь в процесах. На додаток, влада, а в цьому конкретному випадку – Центральна виборча комісія (ЦВК) – мають активно надавати загальній громадськості настільки багато інформації стосовно її (ЦВК) діяльності і змін у виборчих процесах, наскільки можливо, враховуючи інтерес громадськості у цій сфері.

Рекомендації:

·Стаття 13(4) має бути доповнена для забезпечення того, щоб загальна громадськість, як, наприклад, ЗМІ, могла подавати запит та отримувати інформацію стосовно виборчих процесів від ЦВК.

·Збори ЦВК мають, зазвичай, бути відкритими для громадськості і можуть бути закритими лише у відповідності до встановлених процедур і за умов наявності відповідних підстав для закритості.

ІІІ.2 Незалежність ЦВК

Відповідно до Закону «Про Центральну Виборчу Комісію» № 1932-IV від 30 червня 2004, до компетенції ЦВК належить «забезпечення організації підготовки та проведення виборів і референдумів в Україні, забезпечення реалізації та захисту конституційних виборчих прав громадян України і прав на участь у референдумах, суверенного права Українського народу на виявлення своєї волі.»

Стаття 3(1) встановлює незалежність ЦВК,стверджуючи, що «Комісія є колегіальним державним органом, який виконує свої повноваження автономно, незалежно від інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх службовців та представників.» Стаття 4(1) також чітко встановлює факт, що ЦВК «діє у відкритий та публічний спосіб».

Відповідно до Статей 6(1) та (2) Закону і Статті85(21) Конституції, представники ЦВК призначаються парламентом за поданням Президента. Верховна Рада (Рада) голосує за єдиний список кандидатів.Це накладає суттєві обмеження, оскільки по суті скасовує свободу вибирати кандидатів Радою. Список, що був запропонований Президентом Кучмою, незважаючи на задекларовану ціль подати кандидатури у члени ЦВК, які би представляли широкий політичний спектр, включав передусім лояльних послідовників його політики. Крім того, згідно з інформацією, що отримала СТАТТЯ 19, ЦВК не діяла незалежно, і випадки підтримки (сприяння Януковичу та перешкоджання Ющенку) були зафіксовані.

Це є питанням, що викликає стурбованість. Центральна Виборча Комісія (чи, як загально визначено, орган, який влаштовує вибори ) виконує важливіфункції, включаючи регулювання процесу висвітлення виборів засобами масової інформації, через розподіл наданого доступу до програм та вирішенням скарг. Тому є надзвичайно важливим, щоб ЦВК діяла вільно від політичного чи іншого втручання, і щоб вона була абсолютно не заангажованою по відношенню до кандидатів для забезпечення справедливого доступу до ЗМІ. Її інституційна автономія та незалежність мають бути гарантовані і захищені законом через такі заходи:

·точне і однозначне визначення в законі, якийприсвячено цьому органу, і, якщо можливо, також в Конституції;

·чітке законодавче закріплення щодо політики інформаційного мовлення, а також повноважень і обов’язків регулятивного органу;

·через правила, що стосуються членства;

·офіційна звітність перед громадськістю через багатоскладовий орган; і

·фінансування заходів.

Особливо в зв’язку з правилами призначення,членів ЦВК слід призначати багатоскладовим органом, таким, як парламент, з поданням кандидатур з широкого кола осіб (а не однієї особи, як у випадку з Україною). Процес призначення членів має бути відкритим і демократичним, не повинен бути під домінуванням якоїсь конкретної політичної партії чи комерційного інтересу, і повинен дозволяти участь у дискусії громадськості.

Рекомендації:

·Мають бути здійснені кроки для гарантування того, що ЦВК є повністю захищеною від політичного чи іншого втручання, як на законодавчому рівні, так і на практиці.

·В ідеалі, до Статей 6(1) та (2) Закону і Статті 85(21) Конституції мають бути внесені поправки, щоб дозволити подання кандидатур на членство в ЦВК з широкого кола осіб.

ІІІ.3 Рівний доступ до ЗМІ

Загальне право на недискримінацію по відношенню до кандидатів протягом передвиборчих процесів гарантується Статтею 3(3) про «рівне виборче право», в якій стверджується, що «всі кандидати... мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі». Також має бути забезпечена «неупередженість органів виконавчої влади... до кандидатів...» (Стаття 11(2)(7)) і заборона кандидатам, що займають посади в органах державної влади, використовувати ресурси цих органів на свою користь (Стаття 64(15)).

Особливо в зв’язку зі ЗМІ, Стаття 11(2)(6) зазначає, що «виборчий процес здійснюється на засадах ... рівних можливостей доступу кандидатів ... до ЗМІ». Стаття 60(1) повторює, що «передвиборна агітація з використанням засобів масової інформації усіх форм власності проводиться з дотриманням принципу рівних умов та в порядку, передбаченому цим Законом». Це, на практиці, переходить в зобов’язання, в зв’язку з субсидіюванням програм доступу, наданого державою, забезпечити надання «однакових друкованих площ у друкованих засобах масової інформації та ефірного часу на радіо і телебаченні» кожному кандидату (Стаття 58(5)).

Щоб дозволити кандидатам ефективно використовувати доступ до громадськості, є також деякі зобов’язання, покладені на органи державної влади: надати приміщення для проведення заходів передвиборної кампанії (Стаття 58(6)): особливо, якщо приміщення було надано для проведення передвиборного заходу одного кандидата, власник не має права відмовити в його наданні іншому кандидату (Стаття 58(9)). ЦВК також забезпечує виготовлення інформаційних плакатів з передвиборчими програмами кандидатів; плакати «повинні бути однаковими за формою, розміром, поліграфічним виконанням» (Стаття 59(3)).

Твердження про рівні можливості для всіх кандидатів, що зазначені вище, вітаються і відповідають міжнародним стандартам свободи висловлювань і недискримінації. На додаток, широко визнаним є, що для забезпечення можливості для політичних кандидатів донести своє послання, необхідним є їхній доступ до ЗМІ. Існує обов’язок держав ліквідовувати будь-які легальні чи адміністративні бар’єри до доступу. Параграф 7.8 Копенгагенського Документу, підписаного державами-членами ОБСЄ говорить:

Для забезпечення того, що воля народу слугує основою влади уряду, держави-учасниці ... гарантують, що ані законодавчі, ані адміністративні перепони не стоятимуть на шляху безперешкодного доступу до ЗМІ на недискримінаційній підставі для всіх політичних угрупувань та індивідів, що бажають взяти участь у виборчому процесі.

Тим не менше, незважаючи на Статтю 64(15), що забороняє зловживання державними ресурсами посадовцями протягом кампанії, були звинувачення, що Янукович незаконно отримував користь від цього, включаючи використання фондів, майна та обладнання.

Рекомендація:

·Влада та громадськість не повинні дозволити партії при владі чи тим, хто знаходиться при владі, використовувати своє становище по відношенню до інших кандидатів для отримання додаткової уваги чи інших практичних переваг.

а) прямий доступ до ЗМІ

Відповідно до Статті60(4) Закону, ЦВК встановлює «порядок надання ефірного часу та друкованих площ» кандидатам. ЦВК чинить так само у випадку «повторного голосування» (Стаття 60(9)).

Прямий доступ надається протягом передвиборчої кампанії між 19.00 та 22.00 (Стаття 61(2)). Кожен кандидат отримує 30 хвилин на загальнонаціональному телеканалі (УТ-1) та 45 хвилин на загальнонаціональному радіоканалі (Стаття 61(4)). Наданий час поділяється на три рівні часові періоди (Стаття 61(4)) і для державних ЗМІ він розподіляється за результатами жеребкування, що проводить ЦВК. (Стаття 61(6)). Забороняється коментувати передвиборчі програми протягом 20 хвилин до і після їх трансляції (Стаття 61(5)).

Надання доступу до друкованих ЗМІ регулюється окремо в Статті 63, в якій стверджується, що кандидат має право опублікувати безкоштовно свою передвиборчу програму в офіційному державному виданні «Голос України» та «Урядовий Кур’єр» «в однаковому для всіх кандидатів поліграфічному виконанні» (Стаття 63(1)). Це також стосується місцевих газет, що перебувають у державній власності, для «забезпечення рівних умов для всіх кандидатів» (Стаття 63(2)).

Міжнародне право визнає, що законною є вимога до громадських ЗМІ забезпечити прямий доступ до ефіру політичним кандидатам. Як прописано в українському законодавстві, доступ має бути розподілений справедливо і без дискримінації та на основі чітких і об’єктивних критеріїв. Справді, як загальний принцип, Принципи свободи слова та регулювання мовленняСТАТТІ 19 стверджують:

До громадських засобів, що ведуть мовлення, висувається вимога забезпечити справедливий, рівний та недискримінаційний характер висвітлення виборів.

Хоча вимоги рівного доступу до ЗМІ відповідають українському законодавству та міжнародним стандартам, на практиці вони не є достатніми для забезпечення адекватного висвітлення всіх кандидатів. Це передусім через те, що один кандидат використовує безмежні можливості для додаткової уваги через новини та інші програми (див. нижче).

Надання доступу до приватних ЗМІ непередбачене українським законодавством, принаймні, для загальнонаціональних ЗМІ. Тим не менше, за останні роки досягнуто консенсусу, що, якщо одна політична партія отримує ефірний час, інші партії також повинні отримати цю перевагу; це правило слід застосовувати не лише по відношенню до громадських ЗМІ, а також по відношенню до приватних медіа-мовників. Останнє міжнародне твердження з цього питання можна знайти в Інструкціях Венеціанської комісії від 2002 р., які недвозначно закріплюють, що «має бути здійснене законодавче закріплення забезпечення мінімального доступу до приватних аудіо-візуальних медіа, з урахуванням передвиборчої кампанії та реклами для усіх учасників виборів.» Схоже відзначається і в Принципах мовлення СТАТТІ 19:

Громадські компанії-мовники зобов’язані надавати прямий доступ до ефіру політичним партіям і/або кандидатам для передач політичного характеру на основі справедливості, рівності та недискримінації. Такі зобов’язання можуть бути покладені також на комерційних та/або комунальних медіа-мовників … за умови, що ці зобов’язання не будуть занадто обтяжливими.

А також:

В комерційних/комунальних медіа-мовників можуть … вимагати надання технічної допомоги партіям і кандидатам для вироблення політичних трансляцій прямого доступу.

Провідним принципом в ході імплементації та у рішенні, чи вимагати у приватних теле-, радіомовників надання прямого доступу, має бути гарантування того, що громадськість достатньо поінформована збалансованим чином.

Враховуючи дискурс популярних приватнихзагальнодержавних телевізійних каналів щодо передвиборчої кампанії, таких, як 1+1, Інтер та ICTV, було би корисним впровадити законодавчі рамки для доступу на ці канали кандидатів. Справді, в Україні телебачення не тільки є найпопулярнішим засобом масової інформації, але, на практиці, частка аудиторії недержавних медіа вища, ніж у УТ-1. Інтер, наприклад, має частку 26,2% аудиторії в порівнянні з 4,7% УТ-1.

Рекомендація:

·Владі слід взяти до уваги вступ до інструкцій для забезпечення наданого доступу до програм на приватних радіостанціях та телебаченні.

б) Справедливе, збалансоване та неупередженеповідомлення

Принцип недискримінації по відношенню до кандидатів слід застосовувати для гарантування того, що кандидати отримають справедливе, збалансоване та неупереджене висвітлення в радіомовленні та телебаченні. Тоді як чітко встановлено, що приватні друковані ЗМІ мають значну свободу в повідомленнях про вибори, до медіа-мовників, як до приватних, так і до державних, слід ставити вимогу висвітлювати передвиборчі кампанії справедливо, збалансовано та неупереджено. Рекомендація Ради Європи чітко визначає:

З визнаною повагою до редакторської незалежності радіомовлення та телебачення, регулятивні рамки мають ... забезпечити виконання обов’язку висвітлювати передвиборчі кампанії справедливо, збалансовано та неупереджено в загальній службі мовників. Таке зобов’язання слід застосовувати і до громадських радіо-, телевізійних ЗМІ, і до приватних в їх відповідних районах передачі інформації.

Важливо відзначити умову «з визнаною повагою до редакторської незалежності радіомовлення та телебачення», маючи на увазі, що не має бути неналежного втручання в зміст програми. Слід також відзначити, що вимоги справедливості та балансу не передбачають, щоб медіа-мовники присвячували однаковий час ефіру всім партіям та кандидатам; це означає, що всім партіям та визначальним поглядам приділяється належна, чи рівна увага.

Зобов’язання повідомляти справедливо та збалансовано стосується служб новин і програм поточних справ, а також інших програм, «які можуть також мати вплив на ставлення виборців». На додаток, Рекомендація R(99)15 відзначає, у зв’язку з новинами та поточними справами:

Публічна влада не повинна користатися привілейованим ставленням радіомовлення та телебачення у таких програмах.

Зобов’язання справедливості та збалансованостіпоширюється на державні чи приватні друковані медіа, як і на всіх представників радіомовлення та телебачення. Рекомендація R(99)15 обумовлює:

Випуски друкованих медіа, якими володіє публічна влада, висвітлюючи передвиборчі кампанії, мають робити це справедливо, збалансовано та неупереджено, без дискримінації проти чи за певну політичну партію чи кандидата.

Це прямо стосується державних друкованих ЗМІ в Україні.

Цей принцип не розвинено в Законі і його широко ігнорують на практиці. Наприклад, між 1 і 15 вересня висвітлення прямих промов Януковича в новинахна УТ-1 перевищило близько в 10 разів висвітлення інших головних кандидатів, а його головного суперника – Ющенка – в 818 разів. Крім того, в серпні, протягом періоду збору голосів на підтримку кандидатів, загальнонаціональні канали постійно подавали нову інформацію про досягнення команди Януковича. Таке додаткове висвітлення привілейованих кандидатів спеціально виключається з регулювання ЗМІ під час виборів, відповідно до Статті 58(3), в якій зазначається, що «офіційні повідомлення в період виборчого процесу … про дії кандидатів на пост Президента України, пов’язані з виконанням ними посадових повноважень … не вважається частиною передвиборчої кампанії» (курсив додано). Хоча переваги посадовцям (чи їх привілейованим наступникам) є фактом виборів в усіх країнах, в деяких можуть прослідкуватися особливо очевидні та шкідливі форми зловживань.

Жеребкування використовується для часовогорозподілу програм наданого доступу. Як яскравийконтраст, питання новин, політичної реклами та інших програм, які показують, що певних кандидатів було зіставлено з образами, які можуть викликати негативну реакцію у глядачів, як-от: насилля, екстремістська поведінка чи злочин. Деякі повідомлення ЗМІ маніпулюють висвітленням національних чи етнічних питань для завдання явної шкоди Ющенку. Наприклад, загальнонаціональні канали телебачення і пропрезидентські газети із завзяттям поширювали інформацію про мітинги демонстрантів, які несли символи нацистської Німеччини, натякаючи, що вони були організовані опозицією. Головні канали також мали тенденцію представляти Януковича в позитивному, а Ющенка – в негативному світлі. Ці форми нерівного, несправедливого та незбалансованого висвітлення також можна було широко спостерігати в громадських ЗМІ.

Підтримка з боку громадських радіомовників тателебачення є особливо тривожною, оскільки вони на підставі засадних принципів зобов’язані гарантувати, щоб громадськість отримала адекватну інформацію протягом виборів щодо платформ політичних партій і кандидатів, питання кампанії та інші важливі аспекти стосовно виборів.

Рекомендації:

·Слід встановити особливі інструкції, які б вимагали від радіомовників та телебачення забезпечувати справедливе і збалансоване висвітлення різних партій і політичних кандидатів, з належною повагою до редакторської свободи ЗМІ.

·Слід здійснити спеціальні спроби для гарантування неупередженості в усі часи, але, особливо, в період виборів.

·Представники радіомовлення та телебачення не повинні надавати надмірного висвітлення в новинах та програмах поточних подій представникам влади.

ІІІ.4 Політична реклама

На додаток до можливості надання доступу, що вимагається Законом, кандидат може купити час для політичної реклами. Це прописано Статтею 60(5), в якій стверджується:

Передвиборча кампанія в ЗМІ ... за рахунок коштів кандидата ... здійснюється на умовах рівної оплати за одиницю часу і ... друкованої площі та обмежується лише граничним розміром витрат виборчого фонду.

Політичну рекламу можна купити в приватнихдрукованих ЗМІ (Стаття 63(5)).

Засоби масової інформації повинні не пізніше як за сто тридцять днів до дня виборів встановити розцінки вартості одиниці ефірного часу та друкованої площі. В свою чергу, Національна рада України з питань радіомовлення та телебачення і Державний комітет телебачення і радіомовлення України визначають середньозважений показник вартості одиниці (Стаття 60(6)). Ціни мають бути опубліковані та оголошені через ЗМІ не пізніше, ніж за 120 днів до дня виборів (Стаття 61(2)).

Закон також встановлює, що жодний засіб масовоїінформації не може сприяти певному кандидату шляхом наданням знижок (Стаття 60(6)). Більш того, «засіб масової інформації, який надав ефірний час або друковану площу кандидату ... не може відмовити у наданні ефірного часу чи друкованої площі на тих самих умовах іншому кандидату», за винятком ЗМІ, якими володіють партії (Стаття 60(8)).

СТАТТЯ 19 вітає пункти Статті 60(5), в якихвстановлюється, що політична реклама надається на недискримінаційній основі, що відповідає міжнародним стандартам в цій сфері. Наприклад, в Рекомендації R(99)15 зазначається, що, якщо друковані ЗМІ різних форм власності приймають політичну рекламу, вони мають діяти в цьому питанні, керуючись принципами справедливості і рівності. В ній також рекомендується:

Регулятивні рамки мають гарантувати, щоб ... можливість купівлі рекламної площі була доступною для всіх сторін, що змагаються, і на рівних умовах і ставках плати.

Правило недискримінації в Статті 60(8) малорезультатом покращення через парламентські вибори 2002, коли деяким кандидатам відмовили в можливості купівлі часу для політичної реклами на певних каналах. Тим не менше, хоча було менше таких відмов, велика кількість різних технологій була застосована, щоби зменшити позитивний вплив реклами опозиційного кандидата, включно з негативною агітацією, спрямованою на нього до чи одразу після його реклами. Хоча Янукович переважно утримувався від використання такої форми негативної агітації, її широко застосовували псевдо-кандидати Роман Козак та Олександр Яковенко. Останній, наприклад, протиставив свою рекламу проти реклами Ющенка, демонструючи, що, у випадку перемоги Ющенка, Україну буде поділено навпіл.

Більш того, політичні реклами певних кандидатів містили витяги з промов Ющенка, які було вирвано з контексту і представлено таким чином, щоб створити негативний імідж опозиційного кандидата. Реклама, виготовлена певними кандидатами, містилачи взагалі складалась з аспектів, що показують Ющенка в негативному світлі. Наприклад, в період з 1 по 15 вересня, одна третина політичної реклами на ICTV (22 з 60 рекламних роликів) і майже половина – на УТ-1 (46 з 98) були спрямовані проти Ющенка. Це явище зросло протягом другої половини вересня, коли про Ющенка повідомляли негативно в 36% всіх політичних рекламних роликів на Інтері, в 48% – на 1+1 і в 54% – на УТ-1. Приблизно одна чверть від матеріалів наданого доступу кандидатів на УТ-1 і Радіо 1 були також спрямовані проти нього. В деяких випадках автор «негативної» політичної агітації не був визначений.

Явище негативної політичноїагітації є особливо тривожним у тих випадках, коли автор невідомий. Це наводить на думку, що режим кампанії не є повністю відкритим та прозорим. В той час, як негативну агітацію практикують в багатьох країнах, і обміни думками між кандидатами не завжди відповідають етичним нормам, проблема постає, коли існує гострий дисбаланс, і атаки регулярно спрямовані на конкретного кандидата.

Рекомендація:

·Громадськість має бути свідома походження оплаченої політичної реклами

ІІІ.5 Право відповіді

Право відповіді забезпечується Статтею 64(5) Закону як реакція на «розповсюдження завідомо неправдивих відомостей про кандидата на пост Президента України» (Стаття 64(5)). В статті стверджується, що засіб масової інформації, «що оприлюднив інформацію, яку кандидат на пост ... вважає явно недостовірною, не пізніш як через три дні після дня оприлюднення таких матеріалів, але не пізніш як за два дні до дня виборів зобов’язаний надати кандидату ... на їх вимогу, можливість спростувати такі матеріали»

Це положення є позитивним, оскільки протягом короткого та інтенсивного передвиборчого періоду, неправдиві звинувачення можуть мати визначальний ефект на загальний результат. Тоді як за звичайних обставин кожен, кого дискредитували, може подати позов у суд за наклеп, в ході виборів шанси схиляються на те, що справа не буде вирішена до проведення голосування і, таким чином, не матиме великої цінності у виправленні будь-якої упередженості в ході виборчого процесу, що могла мати місце. Тому рекомендовано, щоб безперешкодні процедури були доступними. В Рекомендації R(99)15 стверджується:

Враховуючи коротку тривалість передвиборної кампанії, будь-який кандидат чи політична партія, яким надається право відповіді за національним законом, повинні мати можливість скористатися цим правом в період кампанії.

На практиці моніторинг ЗМІ показав, що, незважаючи на правила права на відповідь, деяких кандидатів«обливають брудом» в ЗМІ, і вони, схоже, не можуть адекватно відповісти на розповсюдження неправдивої чи такої, що завдає шкоди, інформації про них. Це особливо стосується справи з політичною агітацією, спрямованою проти Ющенка.

ІІІ.6 Громадська думка та екзіт-поли

В Статті 60(7) зазначається:

Засоби масової інформації у разі оприлюднення результатів опитування громадської думки, пов’язаного з виборами Президента України, зобов’язані зазначити організацію, що проводила опитування, час його проведення, кількість опитаних, метод збору інформації, точне формулювання питання, статистичну оцінку можливої помилки.

На додаток, Стаття 64(13) встановлює, що засобам масової інформації забороняється поширювати інформацію про результати опитувань громадської думки протягом останніх п’ятнадцяти днів передвиборчої кампанії чи дня «повторного голосування». Також забороняється оприлюднення результатів екзіт- полів під час голосування до його закінчення (Стаття 64(18)).

Стаття 60(7) також вітається, оскільки проопитування громадської думки слід завжди повідомляти з належною увагою, бо вони можуть бути використані як потужний інструмент підтримки, і можуть іноді спричинити надмірний вплив на наміри голосування. Якщо вони використовуються належним чином, опитування громадської думки можуть бути важливим шляхом визначення думок населення з приводу певних питань, партій, лідерів. Рекомендація R(99)15 радить, щоб певні правила регулювали їх публікації:

Регулятивні чи саморегулятивні обмеження мають гарантувати, що ЗМІ, які поширюють інформацію про результати опитувань громадської думки, надавали громадськості необхідну інформацію для суджень на основі цінності опитувань. Така інформація може включати:

– назву політичної партії чи іншої організації, чи особи, що доручила і фінансувала опитування;

– визначення організації, яка провела опитування і яку методологію застосовувала;

– вказівка похибки опитування;

– вказівка дати і/чи періоду, протягом якого було здійснено опитування.

Положення статей 64(13) і 64(18) є кориснимив обмеженні потенційно негативних ефектів опитувань громадської думки та екзит-полів, а саме, в їх надмірному впливі на громадськість; дані опитувань можуть бути відкритими для маніпуляцій з боку політиків та недобросовісних осіб, які проводять опитування. В той самий час, 15 днів є надто довгим часом для заборони таких опитувань. Порівняльна практика показує, що, якнайбільше, тиждень є достатнім. Крім того, головна проблема з опитуваннями громадської думки в Україні полягає в тому, що є дуже мало справді незалежних опитувань.

Рекомендація:

·Слід внести поправки до Статті 64(13), щоб зменшити період, протягом якого забороняється поширювати результати опитувань громадської думки, до одного тижня до виборів.

ІІІ.7 Інформування виборця

В статті 13(2) зазначається, що для забезпечення відкритості і публічності виборчого процесу, виборчі комісії забезпечують інформування виборця. Сюди включають:

(1) інформування громадськості про свій склад, місцезнаходження та режим роботи, про утворення територіальних виборчих округів і виборчих дільниць, про час і місце проведення голосування, про основні права виборця ...

(2) забезпечення можливостей ознайомлення громадян із списками виборців, відомостями про кандидатів ... передвиборчими програмами, з порядком заповнення підписних листів і виборчих бюлетенів.

Громадськість також має бути поінформована про результати виборів (Стаття 13(2)(3)). Рішення виборчих комісій доводяться до відома громадян через ЗМІ (Стаття 13 (3)).

Положення про інформування виборця вітаються, тому що на додаток до вимог, що стосуються нейтральності та справедливості, державні ЗМІ (включаючи приватні ЗМІ, що отримують додаткову фінансову підтримку з громадських джерел) також зобов’язані надати громадськості загальну інформацію про політичні партії, кандидатів, питання кампанії, процесів голосування та інших питань, що стосуються виборів. Це випливає з міжнародно-правового обов’язку держав «проводити вільні вибори в прийнятні проміжки шляхом таємного голосування, за умовами, які забезпечать вільне волевиявлення населення у виборі законодавчої влади.» Це передбачає, що громадяни мають володіти необхідною інформацією для реєстрації й голосування та для здійснення поінформованого вибору стосовно питань, що є предметом голосування.

ІІІ.8 Інші питання

а) Обмеження права свободи висловлювань в період кампанії

«Обмеження щодо ведення передвиборної агітації» наведені в Статті 64. В статті 64(3), зокрема, зазначається:

Поширення у будь-якійформі матеріалів, що містять заклики до ліквідації незалежності, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняється.

Крім того, державним і комунальним засобаммасової інформації заборонено агітувати за або проти певного кандидата. Діяльність цих ЗМІ може бути тимчасово припинена у разі порушення цієї вимоги (Стаття 64(4)).

Немає потреби включати Статтю 64(3) до законодавства, оскільки ці вимоги слід, до міри їх законності, включити до закону загального застосування, аніж до специфічно виборчого закону. Їх включення тут може інтерпретуватись як подвійне попередження кандидатам та/чи їх ЗМІ у застосуванні їхнього права на висловлення протягом передвиборної кампанії.

На додаток, будь-які обмеження права на свободу висловлювань в ході передвиборчого процесу, як і в усі інші часи, має відповідати суворому тесту, що складається з трьох частин. Цей тест вимагає, щоб будь-яке обмеження: а) було забезпечене законом; б) здійснювалось для охорони законного інтересу громадськості; в) було необхідним для охорони цього інтересу.

Бути «забезпеченим законом» передбачає нетільки те, що обмеження базується на законі, а ще й те, що такий закон відповідає певним стандартам чіткості і доступності. Третя частина тесту, вимога необхідності, означає, що навіть коли заходи спрямовані на захист законного інтересу, уряд має показати, що існує «серйозна соціальна потреба» для таких заходів. Більш того, обмеження має бути пропорційним до законної цілі, яка переслідується, а причини, якими мотивуються для виправдання власне обмеження, мають бути доцільними і достатніми.

З урахуванням проблеми відповідальності, Інструкції для висвітлення виборів у перехідних демократіях СТАТТІ 19 рекомендують, щоб засоби масової інформації, які просто передруковують послання, здійснені іншими, отримали захист:

Наполегливо рекомендується, щоб засоби масової інформації були звільнені від відповідальності за незаконні твердження, висловлені кандидатами чи представниками партії і показані в ході виборчої кампанії, на відміну від тих, хто чітко і прямо стимулює насилля. Тільки партії і представники мають відповідати за будь-які незаконні твердження, що вони висловлюють.

ЗМІ не повинні нести відповідальність занезаконні висловлювання політичних кандидатів, що прозвучали в повідомленнях чи трансляціях, якщо це не стосується тих випадків, коли засіб масової інформації, про який йде мова, спеціально вжив певних кроків для прийняття твердження, чи якщо висловлені думки є очевидно незаконними, а засіб масової інформації мав реальну змогу перешкодити поширенню цих слів. ЗМІ мають також нести меншу відповідальність за зміст програм наданого доступу. Якби ЗМІ були відповідальними за зміст трансляцій наданого державою доступу, це би поставило їх у становище потенційних цензорів. Цей відхід від нормальних правил правової відповідальності є виправданим коротким терміном перебігу кампанії і фундаментальною важливістю вільних і чесних виборів, вільних політичних дебатів. Таке обмеження відповідальності, тим не менше, не звільняє політичні партії та інших осіб від відповідальності за власні твердження.

Крім того, порушення Статті 64(4) може включати призупинення діяльності засобу масової інформації. Хоча, як наголошено вище, надзвичайно важливо, щоб ЗМІ забезпечували сувору неупередженість протягом виборчих процесів, санкції мають завжди бути пропорційними до завданої шкоди і мають застосовуватися диференційованим чином. Нормальним буде застосовувати до початкового порушення попередження, яке би окреслило природу порушення та закликало до неможливості його повторення. Штрафи можна накладати у більш серйозних випадках, але тільки після того, як інші засоби не спричинили вирішення проблеми, а призупинення і/чи анулювання ліцензії має застосовуватись лише у випадках, коли засіб масової інформації постійно чинив грубі порушення, а інші санкції виявились неспроможними вирішити проблему.

Рекомендації:

·Будь-які обмеження права на висловлення думки в передвиборчий період мають, як і в усі інші часи, повністю відповідати тесту з трьох складових для таких обмежень, зазначеному вище.

·ЗМІ не повинні нести відповідальність за незаконні висловлювання політичних кандидатів у повідомленнях чи репортажах, а тільки у випадках, коли ЗМІ, про який йде мова, здійснив спеціальні кроки, щоб прийняти такі висловлювання, або, якщо висловлювання були явно незаконними, а засіб масової інформації мав належну можливість запобігти поширенню цих висловлювань.

·Санкції завжди мають бути пропорційними до завданої шкоди, а призупинення діяльності не може мати місце, крім випадку, коли засіб масової інформації постійно чинив грубі порушення, а застосування інших санкцій виявилось неспроможними вирішити проблему.

б) Вимога об’єктивності

В Статті 13(4) зазначається, що «засоби масової інформації зобов’язані об’єктивно висвітлювати хід виборчого процесу».

Це положення не бере до уваги фундаментальну різницю між друкованими ЗМІ, з одного боку, та радіомовленням і телебаченням, з іншого. Тоді як радіомовлення і телебачення мають здійснювати повідомлення справедливо, збалансовано і неупереджено, загально визнаним є, що друковані та Інтернет-видання мають бути вільними для висловлення політичних вподобань щодо одного чи іншого кандидата. Звідси, Стаття 13(4) суперечить Принципу І.1 Рекомендації R(99)15, в якій зазначається:

Регулятивні рамки висвітлення виборів не мають втручатись ані в редакторську незалежність газет чи журналів, ані в їхнє право на висловлення будь-яких політичних вподобань.

Загалом, надається перевага забезпеченню справедливих, збалансованих та неупереджених повідомлень через саморегулятивні заходи. Наприклад, в Рекомендації R(99)15 робиться наголос в її преамбульному положенні на «важливій ролі саморегулятивних заходів самих спеціалістів засобів масової інформації, наприклад, у формі кодексу роботи, який встановлює принципи належної практики для відповідального, точного і справедливого висвітлення передвиборчих кампаній». Також додається, що державам-членам слід вжити заходів для справедливого, збалансованого і неупередженого повідомлення радіомовників та телевізійників «де це не забезпечується саморегулюванням» (курсив додано). Але, на жаль, в Україні не діє ефективна регулятивна система.

Важливо відзначити, що вимогу справедливого, збалансованого та неупередженого повідомлення не слід сприймати як таку, що застосовується до кожного окремого випадку індивідуально; вона, швидше, встановлює загальнообов’язкове зобов’язання приділяти належну увагу всім сторонам і визначальним позиціям в ході передвиборчої кампанії.

Рекомендація:

· Положення Статті 13(4) слід обмежити до радіомовлення та телебачення.

IV. ВИСНОВКИ

Закон містить деякі позитивні риси, такі, як загальна гарантія свободи висловлювань протягом передвиборчої кампанії, забезпечення недискримінації у зв’язку з кандидатами та їх доступом до ЗМІ, включаючи наданий доступ і купівлю політичної реклами, та правила щодо права швидкої відповіді. У той самий час СТАТТЯ 19 приходить до висновку, що положення Закону і, особливо, їх імплементацію, можна суттєво покращити.

В цілому, ефективна система для справедливого та збалансованого висвітлення виборів відсутня в Україні. Ефективна імплементація законодавства сильно ускладнюється фактом контролю основних засобів масової інформації кандидатами чи особами, що їх підтримують. Особливо, головна критика Ющенка лунає з каналів, близьких до Голови Адміністрації Президента, Віктора Медведчука (УТ-1, Інтер, 1+1), тоді як канали, якими володіє Віктор Пінчук (ICTV, Новий Канал), продемонстрували більшу збалансованість в повідомленнях про Ющенка і менше фаворитизму по відношенню до Януковича. Такий стан справ відображає поділ журналістської спільноти відповідно до політичної приналежності, а також високий рівень маніпуляцій засобами масової інформації. Викликають стурбованість докази зростання використання темників (інструкції для ЗМІ, підготовлені Адміністрацією Президента) протягом передвиборчого періоду – складові новин фактично ідентичні на всіх головних телевізійних каналах, звідки випливає висновок: ЗМІ слідують тим самим інструкціям. Як повідомляють, темник, виданий з приводу першого передвиборчого мітингу Ющенка, проведений 4 липня, давав такі інструкції: «При висвітленні події, не показуйте довгих кадрів з мітингу і знімки натовпу; показуйте лише групи п’яних людей з соціально неприйнятною, девіантною (такою, що не відповідає нормам) поведінкою».

Для покращення імплементації законодавства, в березні 2004 р. Рада ухвалила звернення до різних державних структур, закликаючи до справедливості в ході передвиборчої кампанії. Звернення закликає органи державної влади «використовувати всі засоби для забезпечення свідомого вибору громадян і безперешкодного висловлення їх громадянської позиції протягом голосування» і просить їх уникати «використання повноважень і ресурсів на користь будь-якого кандидата». Інше недавнє звернення Ради закликає ЗМІ та урядові структури забезпечити неупереджене висвітлення виборів для попередження «викривлення фактів і маніпуляції технологіями». На додаток, в зверненні наполягається на повній відповідності українському законодавству Центральної Виборчої Комісії і Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, додаючи, що політичне втручання в роботу ЗМІ є абсолютно неприйнятним. Також зазначається, що Рада має намір слідкувати за виборчим процесом для гарантування рівного доступу для всіх кандидатів.

Хоча вищезазначені звернення вітаються, українській владі слід, як питання найбільшої невідкладності, вжити твердіших заходів для створення ефективного режиму повідомлення про вибори та для рівного доступу кандидатів до ЗМІ. Такі заходи, як пріоритетні, спрямовані на гарантування того, щоб громадськість була адекватно поінформована про виборчі процеси, кандидатів і загальний політичний контекст для спроможності здійснення поінформованого і вільного вибору в день виборів. Це є чіткі передумови для вільних і справедливих виборів у відповідності з демократичними стандартами.

27 жовтня 2004

Цей документ був підготовлений за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є предметом відповідальності лише СТАТТІ 19 і за жодних обставин не може розглядатись як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

 




На захист молоді

Про батьків судять по тому, які у них діти і яке у них ставлення до дітей. Так само і про суспільство.

Що може сказати наша молодь про свою ріднудержаву і владу?

Одні кажуть – «вона ніяка». Другі кажуть – «вона чужа». Треті кажуть – «вона ворожа нам».

Судження молоді гострі і вимогливі. Але правдиві. Молодь хоче жити гідно і чесно заробляти на хліб. Коли навколо беззаконня, хабарництво і злодійство – то це світ, якого не можна поважати і не можна прийняти. Наша молодь окрадена.

Якщо влада не соромиться, якщо вона не вибачається перед молоддю, якій не створила умов для гідного життя, то це влада банкротів і злодюг.

Студентський хід яйцем в Прем’єра, котрий хоче продовжити брудні завоювання злої влади – це велика метафора. Дебелий чолов’яга упав. Чому? Може, він уявив собі, що на нього летять тисячі яєць і тисячі проклять за те, що він хоче продовжувати злочинний шлях насильства, залякування і брехні? Краще зразу впасти, ніж дочекатися, поки весь народ почне обкидати тебе лайкою, як Кучму!

Україна – край контрастів. З одного боку – роботящий і господарний народ, з другого боку – ледача, хамовита і продажна челядь, яку вербують до псевдосоціалістичної партії влади.

І ось ця влада і та челядь ненавидять нашу молодь за те, що вона прагне повернути життя на дорогу честі і закону. Хоче лідера, якого буде поважати народ і світ. Вона не хоче обридлих банкротів, які вже сам собі набридли.

Убивство Георгія Гонгадзе було натяком на державний терор. Багатозначні убивства активних громадян, бандитські вироки без суду, виключення студентів за гідну громадянську поведінку, використання кілерів, інформаційних кілерів і хамовитих «професорів» проти морального опору студентства, арешти, обшуки і побої з залученням молоді, яка служить в міліції, використання засобів масової дезінформації для фальшивих звинувачень, використання судів для розправи з непокірними – яке це розтління, яка це отрута і руйнування народного організму черв’яками, які завтра згинуть безслідно!

Сталін навчив їх обзивати академіків, професорів і поетів терористами. Але він для переконливості міг розстріляти сотні тисяч. А вони можуть тільки «мочить в сортире». Боягузи і негідники, вони збираються застосовувати хімічні засоби...

Якщо студенти проголосили «Пора», то таки справді пора. Вони хочуть скоротити агонію зогнилих від власної злості.

Ми, вчорашні в’язні сумління, радіємо за чесну і сміливу українську молодь. Хто не відстоював своєї честі і гідності, хто не боровся за своє право на порядне життя і не гартувався в нерівній боротьбі, той ніколи не був молодим!

Таких використовують і викидають.

Ми провели свою молодість в боротьбі проти нелюдського комуністичного режиму. Переслідування, тюрми, заслання – це школа, з якої ми вийшли покаліченими, але чесними і вірними Україні. І ми передаємо вам, молодим, естафету обов’язку і честі.

Не падайте духом! Вірте, ваші страждання будутькоротшими. Але єднаймося і будьмо непохитними у відстоюванні закону і принципів правопорядку. На нас наступають потвори вчорашнього кагебізму і сексотів, об’єднані з криміналом, якому мораль чужа. Але військо і міліція їх не підтримає, бо там переважають нормальні люди, які також прагнуть заміни тієї розтлінної влади, що не дає їм чесно жити і працювати.

Правда переможе.

Ви молоді, і вам творити модель нашого майбутнього.

Українські в’язні сумління

Євген Сверстюк, Надія Світлична, Василь Овсієнко, Микола Горбаль, Генріх Алтунян, Зиновій Антонюк, Йосип Зісельс, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Левко Горохівський, Зорян Попадюк, Петро Розумний, Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Ігор та Ірина Калинці

22 жовтня 2004 року




Відкритий лист до батьків, дідів та онуків

З приводу полювання на опозиційну молодь вУкраїні

«Зараз сам собі яму копати будеш!» – б’ючи, кричали, силою захопленому в машину активісту молодіжного опозиційного руху Павлові, що лише фотографував відомі події на Подолі із так званим «виявленням» там попередньо підкинутої міліцією вибухівки. Той офіс орендувала молодіжна організація «Пора». Саме проти молоді, використовуючи правоохоронні органи та штучні провокативні молодіжні структури (іноді з реальними студентами, а переважно – професіоналами, які є, або ж лише камуфлюються, своєрідною фашизоїдною публікою, готовою трощити, руйнувати усе, на що вкаже доволі високий адміністративний перст). Делікатно це називається використанням адмінресурсу, хоч для нормальної психіки, що не хворіє на підміну понять, це звичайнісінький криміналресурс у руках аморальних людей.

Поки що все обмежується переважно побиттями, із залученням чи без членів провокативних груп. Обшуки та хижі масові безпричинні тривалі допити проходять по всій Україні. З цинічним, безпардонно незаконним максимальним залякуванням опозиційно налаштованої молоді та їхніх батьків тяжкими наслідками через порушення прокуратурою справ про тероризм.

Коло ненависті замикається. Ненависники людини розпочали терором проти царя, а сьогодні прийшли до терору фактично проти своїх дітей. Боже, як мало змінилася наша влада: все ті ж залякування, все ті ж аморальні та фактично протизаконні провокативні групи. І все заради того, щоб не допустити реальної самоорганізації громадянського суспільства. Кажуть, що це контрольоване вищою владою порушення закону. Нехай і справді контрольоване і дозоване сьогодні. Але аморальне та незаконне. Тим самим влада саму себе робить незаконною, нелегітимною. Злочини влади проти особи та проти закону неминуче переростають у злочини проти людяності та людства. Це маємо всі добре затямити.

Та й чи не схожі сучасні слова про риття могил на ті, що їх люто викрикували гестапівці безневинним жертвам національно-релігійно-расової ненависті в Бабиному Яру? Такі ж слова викрикували і енкаведисти в Биківні чи ще десь, постійно послуговуючись своїм «переконливим аргументом маузера» при найменшому прояві критичних настроїв щодо насаджуваної ними класово-релігійно-національної ненависті. Принаймні один з нас їх чув у Новосибірській тюрмі ще наприкінці 1978 року від тамтешнього оперуповноваженого КГБ на заяву до прокуратури з приводу тривалого утримування не у камері, а у так званому стакані: «Вишь, захотел соблюдения закона... Сейчас выведу и расстреляю... Я тысячи таких, как ты, здесь расстрелял и ничего» – горланив тоді той відвертий українофоб. «Бей хохлов!» горланили його послідовники-правоохоронці у ніби незалежній вже Україні, розганяючи кийками мирну релігійну ходу українців на Софійському майдані. І нічого! Ненависть влади начебто нової держави щодо своїх громадян ніскільки не зменшилася, а навіть зросла. Бо встигло підрости нове покоління, яке не бажає більше жити в атмосфері брехні та ненависті, в атмосфері цинічного беззаконня, коли суспільству нав’язуються принципи скотоферми. Воно прагне сповідувати: «Ми ж таки люди, не собаки!»

Не будемо гадати, яке було забарвлення у ненависті влади щодо журналіста Гії Гонгадзе – антиукраїнське, антигрузинське чи антиамериканське, чи просто антижурналістське, якщо журналістське стає втіленням чесності та сміливості. І які слова він чув від катів перед тим, як йому відтяли голову за вироком чи просто на здогад ще не озвученого чітко прагнення замовників жахливого злочину. Вироком, винесеним абсолютно неправно, по-злодійськи боязливо та таємно. Вироком тих людей, які інших людей з висоти своїх посад та з ненависті називають просто «сранью». Які всю правоохоронну систему держави перетворили на систему захисту і збереження при владі себе всупереч волі тої зненавидженої владою «срані».

Ситуація з усіма ненависними людьми гранично проста – зовнішня ненависть проти інших є віддзеркаленням їхньої внутрішньої нікчемності. Якщо ця людина не при владі, то півбіди, але неминуче стає жахливим суспільним монстром вкрай небезпечним і для суміжних країн і для всього людства. Ненависть на будь-якому людському рівні, кожна ненависть, ненависть за будь-якою ознакою неминуче ставали і ставатимуть страшенною колодою на шляху до цивілізаційного розвитку людства.

Проте, що ненависникам якесь там людство? Усі вожді та пахани завжди зайняті лише собою, байдужі до реальних проблем держави, над якою панують, до проблем конкретної в ній людини, до цивілізаційного розвитку людства. Саме через нашу легковажність їм і вдається, одуривши найдовірливіших, згодом загнати й інших у своє стійло ненависті.

Сьогодні, наприклад, вони ще сподіваються дуритинам голову вигаданою ними непридатністю свободи та демократії для православних. Та простачків все меншатиме, якщо їх меншає навіть у мусульманському світі попри безпрецедентне нібито суто міжцивілізаційне зіткнення. І цього всесвітнього руху до демократії не зупинить жодна антиморальна, антицивілізаційна мобілізація фундаменталістів. Ні старих, ні нових, ні там, ні тут. Рушієм усяких суспільних новацій була, є і завжди буде молодь, зокрема студентська молодь.

Звичайно, сьогодні ми ще не можемо бути впевненими, що батьки нинішньої опозиційної молоді готові підтримати ініціативу «своїх кровинок» так само одностайно, як це вчинили батьки опозиційної молоді Праги, реалізувавши таким чином другий прихід, оксамитовий, «Празької Весни» в листопаді 1989-го. Проте, не можемо заперечити такої можливості завтра. Завтра, коли конвульсії аморальної влади сягнуть апогею, а провокації та безпідставні репресії проти студентської молоді не будуть припинені, і не буде суворо покарано усіх винуватців антистудентської ненависті та використання криміналресурсу. Покарано згідно з чинними сьогодні законами. Шовінізм влади сьогодні не пройде. Доста панування аморальних зверхників.

Усі прагнуть свободи. Старе гасло солідарності – «За Вашу і Нашу Свободу!» – однаково актуальним було в Празі і Варшаві, а нинішня влада в Україні все робить для того, щоб воно стало актуальним ще й у Києві. Результатом його перемоги неминуче буде кардинальне зменшення зони ненависті та несвободи у Європі. Зрештою, у світі.

Бо небачене ХХ «сторіччя смерті» вже зобов’язує демократичні країни світу, світову громадськість, всіх людей доброї волі нарешті не бути байдужими до спроб нащадків «імперії зла» та прихильників досі збережених жорстких, недемократичних, антинародних владних вертикалей знову повернути все «на круги своя» всупереч народному прагненню до свободи. Солідарності зла мусимо протиставити завжди ефективнішу, бо моральнішу, солідарність добра.

То ж за Вашу і Нашу Свободу, Онуки!

Зиновій Антонюк, Генріх Алтунян, МирославГорбачук, Євген Захаров, Софія Карасік, Михайлина Коцюбинська, Ірма Крейн, Мирослав Маринович, Владислав Недобора, Василь Овсієнко, Ірина Рапп, Надія Світлична, Олесь Шевченко

22 жовтня 2004 року




Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини

до робочої групи ООН щодо свавільних затримань,
Комітету ООН проти катувань (КПК),
Європейського Комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню (СРТ),
міжнародних правозахисних організацій

Президентська виборча кампанія, що проходитьв Україні, відбувається з грубими порушеннями фундаментальних прав людини та основних свобод. Події, що розгортаються останніми днями, свідчать про відновлення в Україні практики переслідування інакомислячих, використання правоохоронних органів у якості інструмента політичної боротьби.

Значні сили правоохоронних органів спрямовуються на залякування опозиційно налаштованих громадян, фальсифікацію кримінальних справ проти активістів опозиційних рухів.

16, 17 та 18 жовтня 2004 року працівниками міліції було проведено несанкціоновані обшуки в приміщеннях, що знаходяться у користуванні молодіжних громадських організацій «Пора», «Студентська хвиля», «Студентське Братство Львівщини», а також Національного Університету Києво-Могилянська Академія. Раніше обшуки проводилися у регіональних виборчих штабах опозиційних кандидатів у Президенти. Обшуки проводяться під надуманими підставами, наприклад, пошуку вибухових пристроїв чи анонімних повідомлень про те, що ці організації займаються терористичною діяльністю. Також відбулися затримання активістів цих організацій в різних регіонах України. Більшість затриманих було звільнено за кілька годин. Як вони повідомляють, на допитах їм ставилися запитання щодо змісту поширюваної друкованої продукції, яка містить критику діючої влади.

Під час обшуку у приміщенні київського офісувсеукраїнської організації інформаційної кампанії «Пора» начебто було знайдено вибуховий пристрій. Це стало приводом для арешту орендатора приміщення і члена опозиційної політичної партії «Українська народна партія» Ярослава Годунка. Наявність та належність організації начебто знайденого міліцією вибухового пристрою викликає великі сумніви, беручи до уваги, що його не вдалося знайти під час ретельного обшуку за допомогою службової собаки у присутності народних депутатів. Вибуховий пристрій був знайдений лише коли у кімнаті, де обшук щойно нічого не виявив, залишилися самі працівники міліції. Це свідчить про високу вірогідність свідомої фальсифікації з боку правоохоронних органів. У приміщенні також знаходилося 3 тони літератури опозиційного змісту, що залишилася опломбованою після проведення обшуку. Не зважаючи лише на наявність цього сумнівного факту, загальноукраїнську організацію публічно оголошено воєнізованим формуванням, що звинувачується в тероризмі. На підставі цього здійснюється переслідування значної кількості представників опозиції.

Наступного дня була проведена прес-конференція у Генеральній прокуратурі, де були оприлюднені висновки щодо можливої причетності політичної опозиції до терористичних актів. Така поведінка Генеральної прокуратури не лише порушує презумпцію невинуватості тих, на кого зводяться обвинувачення. Безоглядне розголошення «таємниці слідства», розголошення якої є предметом кримінального злочину, свідчить про те, що діяльність правоохоронців у даному випадку спрямована не на підтримання правопорядку, а на постачання компрометуючої інформації, з якої мають зиск певні політичні сили.

Більшість телевізійних каналів в Україні виробляють телевізійні новини за прес-релізами, що поширюються органами державної влади (так звані «темники»). Оприлюднені «темники» свідчать, що влада намагається створити у суспільстві уявлення про терористичний характер діяльності молодіжних опозиційних організацій «Пора» та «Чиста Україна».

З усіх регіонів України поступає інформація про виклики на допити до Служби Безпеки України активістів цих організацій, якими є переважно молоді люди, що ніколи раніше не були помічені у протизаконній діяльності.

Буденною практикою правоохоронних органівстали масові затримання громадських активістів під час візитів у різні регіони України кандидата у Президенти України та Прем’єр-міністра Віктора Януковича. Як нам стало відомо, лише за останні два дні, 18 та 19 жовтня, під час відвідання В.Януковичем Чернігова та Полтави, було затримано 17 осіб, які брали участь у поширенні друкованих матеріалів критичного змісту по відношенню до Прем’єр-міністра України.

У більшості випадків під час затримання протоколи про затримання не складаються. Затриманим активістам радять триматися осторонь політики. У деяких випадках погрожують знайти підстави для притягнення до кримінальної відповідальності. Так, у Чернігові затриманому активісту «Пори» Олександрові Коваленку висунуто обвинувачення у збуті фальшивих грошей. Іншим погрожували звинуваченнями у крадіжці мобільних телефонів, зґвалтуваннях.

19 жовтня відбулися чергові затримання активістів інформаційної кампанії «Пора» в Чернігові. Під час здійснення обшуку в приміщенні одного активістів знову був вилучений вибуховий пристрій та фальшиві гроші. При цьому, за свідченням адвоката, неодноразово грубо порушувалися вимоги Кримінально-процесуального кодексу України при проведенні таких слідчих дій. При цьому у всіх випадках не виявлено жодних інших доказів належності вибухівки затриманим особам.

Вважаємо, що такі одночасні, систематичні тамасові дії правоохоронних органів України були би неможливими, якщо би не були санкціонованими вищим керівництвом Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури та Служби Безпеки України.

Вважаємо, що практика масових і одночаснихкороткотермінових арештів представників опозиції, що тривають до 72 годин (до моменту пред’явлення обвинувачення), немає нічого спільного з проведенням вільних виборів, є несумісною з принципами демократії і має бути негайно припинена.

Вищенаведені факти, на наш погляд, переконливо свідчать про те, що діяльність правоохоронних органів України носить виразний характер політичних переслідувань громадських активістів, не ґрунтується на законі, суперечить положенням Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Звертаємося до міжнародних організацій із проханням офіційно попередити уряд України про неприпустимість порушення прав людини задля досягнення політичних цілей.

Звертаємося до міжнародних та закордоннихнеурядових організацій підтримати спільні заходи українських правозахисних організацій з захисту прав осіб, що стали жертвами свавільних затримань, арештів та інших форм політичних переслідувань з боку правоохоронних органів.

21 жовтня 2004 року




КОМЕНТАР ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ ДО ПЕРЕБІГУ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

Як вже зазначалося в українських ЗМІ, перебіг президентської виборчої кампанії 2004 року характеризується не тільки жорсткою та навіть жорстокою конфронтацією кандидатів від різних політичних угруповань, але й гранично низькими моральними стандартами поведінки діючої виконавчої влади.

Йдеться, однак, не тільки про сумнозвісний адміністративний ресурс, наглий примус, тиск або й залякування населення, які навряд чи можуть бути оцінені тільки як передвиборча агітація «за» та «проти.» Тиск та залякування для українського виборця – не новина. Примус за радянських часів був типовим. Примусово годували дисидентів у радянських психіатричних лікарнях, примусово годують українське населення передвиборними бігбордами В.Януковича. Як зовсім неважко передбачити, реакція на інформаційний примус буде така ж, як і реакція на примусово влитий до шлунку А.Сахарова чи П.Григоренка поживний розчин. «Насильно мил не будешь», – свідчить російська говірка, отже, владі можна навіть поспівчувати.

Більш важливим у нинішній передвиборчій кампанії є очевидне етичне протистояння влади і громадянського суспільства, причому протистояння вже не стільки політично-опозиційне, скільки морально-революційне. Знову в атмосфері країни чується вітерець «празької весни», дуже розтягнутої в часі оксамитової революції. Низи не хочуть жити по-старому, верхи – жити по-старому хочуть, але не дуже вміють.

З цього приводу згадується соціально-психологічна теорія щодо «логіки совісті» В.Лефевра. Як вважав відомий західний професор, для радянського істеблішменту типовим було гасло: мета виправдовує засоби, морально все, що служить перемозі комунізму. За тих часів відомий жарт І.Сталіна: «А скільки у Римського Папи дивізій?» виглядав, звісно, дуже дотепним.

Проте згодом, попри сотні дивізій й залізну дисципліну комуністичних лав жартівник був все-таки викинутий з комуністичної усипальниці. Емоції життя здолали раціональність порядку. Дивізії розвіялися на полях історії, як і прах Ф.Енгельса над морем, натомість справа Папи й досі процвітає. А сучасний «Greenpeace» є впливовим тільки тому, що в якості вибухівки використовує виключно етичну силу. Етичну силу використовує в нинішніх українських обставинах і В.Ющенко.

Отже, протистояння В.Ющенка та В.Януковича є не стільки протистоянням влади та опозиції, скільки протистоянням апаратної політики і здорового глузду; лицемірства й відвертості; «парадоксалізму» Джангірова-Корчинського-Піховшека й інтелектуальної чесності; бюрократичного етосу й народної свободи.

Свого часу знавці політичної науки В.Парето та Г.Моска на широкому історичному матеріалі довели невідворотність деградації всіх без винятку політичних еліт. Вражаючою в їх описах є логічна схема відмирання політичних класів. Морально виснажені еліти вдаються до всіх засобів самозбереження: рекрутують військо, наймають шпигунів, вчиняють підкуп та шантаж. Але внутрішній розклад нездоланний, з часом, висловлюючись метафорично, весь живопис у палацах верхівки перетворюється на портрет Доріана Грея...

Щось подібне відбувається сьогодні й з українською посткомуністичною владою. Попри всі офіційні, риторично-ідеологічні нашарування на тлі нашої незалежності, імідж діючої виконавчої влади все більше нагадує якусь фальшиву іконографію, «старе письмо» свіжими фарбами в брудному колориті. З огляду на мотиви та реальну типологію владної поведінки згадуються не стільки Л.Валенса з В.Гавелом, скільки В.Ярузельський з Н.Чаушеску. Паралелі на рівні жертв є також беззаперечними: наш Г. Гонгадзе, їх Я.Палах та Є.Попелюшко...

Отож не дивно, що здоровий тонус життя полишаєтаки нашу політичну верхівку. Низку тактичних інформаційних провалів наразі доповнює стратегічний провал «референдуму – 2000» та «конституційної реформи – 2004». Чи є насправді грядущим провал також і владного кандидата – передрікати не будемо. Чи стане сучасна Україна ще більш адекватним уособленням «Мордору» за Дж.Толкієном чи «ферми тварин» за Д.Орвелом, також залишається відкритим запитанням.

У цьому сенсі, однак, пригадується цілком однозначний і зовсім ще свіжий вираз В.Медведчука в одному з інтерв’ю: «Ющенко не буде президентом.» З огляду на всім відомий подальший розвиток подій цікаво знати, що це насправді було: палке бажання, тонка інтуїція, конкретні плани?

10 жовтня 2004 року




Чи справді верхи не можуть, а низи не хочуть?

Настав жовтень – місяць, ім’ям якого називаютьреволюції. Навіть у тому випадку, коли їхній фінальний акт розігрується у листопаді. Кажуть, в Україні помітили переміщення військ – тільки тепер, очевидно, пошту і телеграф будуть не брати, а оберігати. Заклинання власть імущих, що в Україні вони не допустять грузинського варіанту, є непрямим визнанням наявності передреволюційної ситуації. У кожнім разі, влада вочевидь чує, як горить земля у неї під ногами. Ті, кому випало в житті вивчати теорію революцій за Леніним, знають, що революційна ситуація складається тоді, коли «верхи не можуть жити по-старому, а низи – не хочуть». Чи можна верифікувати цю теорію на прикладі нинішньої України?

Схоже, ознаки агонії влади очевидні сьогодніусім, і щоденна ескалація владної істерики та кримінального насильства посилює відчуття не стільки страху, скільки наближення кінця. Звичайно, верхи ще «можуть», оскільки в суспільно-державних сегментах завжди існує інерція послуху й дисципліни. Однак, я певен, більшість людей у цих сегментах просто вичікує зручного моменту, щоб дременути з приреченого корабля. Для влади єдиний вихід – жорстокими каральними заходами не допустити ланцюгової реакції непокори. Проте в цьому якраз і виявляється ахіллесова п’ята зла. Бо ожорсточування влади, даючи тимчасовий ефект, лише підсилює враження кінця.

Політичні процеси в Україні перестали бути власне політичними, набувши типового кримінального характеру. І хоча свого часу радянська державна машина робила все, щоб пропустити через зону ледь не все населення велетенської держави, кримінальну логіку насадити все ж не вдалося. Відчайдушний самозахист влади заштовхує її у глухий кут: у жовтні-листопаді люди не стільки вибиратимуть кращого з-поміж багатьох кандидатів, скільки захищатимуться від криміналізації усієї країни. Влада забула прикре відкриття Мефістофеля, що він є силою, яка, вічно прагнучи зла, несподівано чинить благо. Передвиборча кампанія, яка почалася зі жвавої дискусії щодо якостей кандидатів, з волі влади перетворилася на боротьбу добра зі злом, змагання логіки політики з логікою кримінальної зони. Мені як давньому прихильникові Віктора Ющенка хочеться лише визнати заслугу провладних політтехнологів у такій дискредитації його головного суперника.

Влада, схоже, спалює за собою всі мости. Кілька місяців тому міркування преси про можливу домовленість між Ющенком і Кучмою щодо недоторканності останнього ще виглядали доволі реалістично: відомо ж було, як уперто уникав Ющенко загострення політичної ситуації. Сьогодні, після отруєння Віктора Андрійовича, такі версії втратили усілякий сенс. Влада сама, своїми власними руками, викувала в Ющенкові борця й тим сама дезавуювала свої ж власні пропагандистські кліше про його нерішучість і політичну кволість. Навіть колишні скептики з опозиційного табору змушені тепер поставити собі запитання, чи можна назвати «слабаком» людину, яка витримує такий шалений терор дискредитації, а тепер іще й загрозу для життя. Хай матері й жінки запитають себе, чи погодились би вони на продовження передвиборчої кампанії своїх рідних у таких брутальних умовах, як погоджується на це його мати і багато разів принижувана, але так і не принижена дружина Ющенка – Катерина. Перед героїзмом цієї родини можна лише схилити голову в беззастережній пошані.

Зрозуміло, що не всі кроки з боку влади є програшними. Так, залучення до кампанії на боці Януковича галицького пропагандистського «десанту» є безсумнівним успіхом провладних політтехнологів. І якщо зміна орієнтації Василя Базіва чи Ганни Стеців викликала в галичан більше кпинів, ніж справжнього відчаю, то переродження Тараса Чорновола вдарило дуже боляче. Його пристрасна промова (на 5-му каналі) на тлі невдало розіграного яєчного спектаклю виглядала особливо гнітюче. Шкода хлопця. Мріючи постати перед людьми незалежно мислячим державним мужем, гідним якнайвищих постів, він лише виявив, що й досі залишається політичною дитиною, яка ніяк не може гідно вийти з-під сяйва свого батька, хоч уже й почав був світити самостійною зорею. А Україна ніяк не вирветься з фатальної неминучості юрасів хмельниченків… (Що стосується спроб залучити на користь Віктора Януковича й моє ім’я, то ця стаття, сподіваюся, буде на це переконливою відповіддю). У згаданому параді галицького сервілізму є, проте, одна позитивна сторона: він добре лікує галичан від хронічної хвороби «п’ємонтизму».

Кажучи про передчуття кінця, я не хочу тим самим мінімізувати загрозу, що стоїть перед Україною. У 1991 році її незалежність ми значною мірою завдячували знаменитій адміністративній команді: «Голосувати за незалежність і Кравчука». Єльцинська Росія виглядала тоді надто революційною, щоб служити прихистком українській верхівці. Проте незалежність, здобута з благословення влади, може від її ж рук і загинути. Я давно вже мрію, щоб президент України, їдучи на зустріч із президентом Росії, таки одягав краватку. Бо оті «зустрічі без краваток», гляди, обернуться для України тим, що вона зостанеться «без останньої сорочки». Продаж інтересів України давно вже вийшов з-під контролю як парламенту, так і громадськості, а тому влада може-таки спробувати продовжити своє існування, спершись на «стабільну» Росію, яка успішно покінчила зі своєю ворохобною опозицією. Однак усе це неминуче веде українську владу до створення саме тієї революційної ситуації, якою вона так лякає сьогодні народ, – введення надзвичайного стану, громадянської війни тощо (наскільки мені відомо, це й було одним з варіантів розвитку передвиборчої боротьби в Україні, розроблених для влади російськими політтехнологами). У будь-якому разі, я не допускаю, що правляча еліта в якому-небудь варіанті подій розглядає можливість віддати владу й постати перед неминучим судом. Тому, прагнучи жити по-старому, влада власними руками унеможливлює це.

Проаналізуймо тепер другу частину ленінськоїформули революції, а саме: чи справді низи не хочуть жити по-старому? Виглядає, що про нас усіх можна говорити водночас співчутливо і докірливо. Сьогодні народ принишк, сподіваючись на спасенне втаємничення у виборчій кабінці та прозорість виборчих урн. Тому, доки зберігатиметься ця надія, революційної ситуації не буде. Що ж, дай, Боже, щоб Заходу таки вдалося змусити нашу владу не дуже маніпулювати голосуванням. Однак боюсь, що доля готує нам тут гірке розчарування. Своє ставлення до людей Янукович висловив на мітингу в Рівному гранично ясно: «Ну й повзайте далі!» Народові, у мовчанні якого бачать повзання, можливостей для нормального волевиявлення не дають. Тому можна з великою ймовірністю передбачити, що влада і в цьому випадку буде сама творити передреволюційну ситуацію.

Проте я все ж побоююся, що чимало людей вУкраїні, не бажаючи жити по-старому, таки не готові жити по-новому. Той факт, що влада знову протиставляє український Схід «бандерівському» Заходові, свідчить, що цей прийом все ще приносить плоди. Кажуть, навіть у Норільську українці (здебільшого галичани!) бояться перемоги Ющенка, оскільки це, на їхню думку, призведе до закриття кордонів з Росією. І ніяк не второпати моїм братам-українцям те, що недавно добре усвідомив один росіянин: сьогодні українська опозиція бореться за майбутнє не лише України – на кін поставлена і доля Росії. Бо лише Україна (країни Балтії до уваги вже не беремо) виявила в собі достатньо природної опорності, щоб не упокоритись цвинтарній «стабільності» путінського зразка. І саме Ющенко є реальним шансом на те, що стосунки з Росією колись набудуть цивілізованого характеру. Іншими словами, Великій Україні треба пережити певний психологічний струс, щоб любі серцю стереотипи виявили свою цілковиту неспроможність.

Не усвідомили наші люди й того очевидного факту, що їхньої власної вини у деградації влади є чимало. Влада відбирає в нас рівно стільки свободи, скільки ми їй віддаємо. Влада корумпується рівно тією мірою, якою ми самі підживлюємо корупцію. Влада грає на наших куценьких стереотипах лише доти, доки ми їх у своєму серці викохуємо. Це аксіоми свідомого громадянського життя, які українська нація ніяк не засвоїть. Не змінивши себе самих, ми не змінимо наш уряд. Добре було б, щоб ми це усвідомили саме зараз, коли ми з такою натугою прагнемо змінити уряд, якого почасти самі й розбестили.

Слідкуючи за агонією влади, більшість людейстурбована тим, як не потрапити їй під руку й не зірватись із нею у прірву. Народ дійсно не бажає жити по-старому – для виявлення цього бажання справді достатньо було б першого туру (звичайно, за умови справедливих виборів). Проте так само очевидно, що народ не бажає й жертвувати собою по-старому. Тому революційної ситуації не буде доти, доки люди зберігають ілюзію, що від криміналітету можна сховатися у своїй «хаті скраю». Більшість із нас сьогодні спроможна лише спостерігати, як жерці влади щораз сильніше підштовхують Ющенка до жертівника владного Молоха. Так само ми терпіли, коли з того жертовного каменя текла кров журналістів та інших «небезпечних». Проте, перефразовуючи відому приказку, скажемо: «До часу вкраїнець кривду зносить». Влада не зможе зупинитися – як ми вже говорили, вона змушена вдаватися до терору, бо інакше почнеться ланцюгова реакція непослуху. Однак ця реакція все одно почнеться, бо так само неминуче людський жах набуде «критичної маси», а народна кривда переллється через вінця. Тому знову ми маємо той самий фатум: влада своїми руками творить революційну ситуацію.

У мій студентський час викладачі істмату переконували нас: «Кожен суспільний лад сам готує собі свого могильника»…

3 жовтня 2004 року




Харьков. Закон Украины «О выборах Президента Украины» в контексте деятельности СМИ и распространения агитационных материалов

Группа мониторинга избирательной кампании ХПГ

Рассматривая выполнение закона «О выборахПрезидента Украины» на практике следует отметить наличие множественных нарушений норм закона, фактически, при отсутствии наказания за такие нарушения.

Закономерным в этой связи выглядит факт наличия угрозы внеправового наказания для тех, кто все-таки стремится выполнить требования этого закона.

Что касается СМИ, то они также подвержены такому давлению преимущественно со стороны органов государственной власти, а в Харькове и Харьковской области и со стороны органов местного самоуправления, что является нарушением п. 2 ч.4 статьи 3 (Равенство прав и возможностей участия в избирательном процессе обеспечивается: 2) запретом вмешательства органов государственной власти и местного самоуправления в избирательный процесс, за исключением случаев, предусмотренных этим Законом) и п.1 ч.2 статьи 11 Закона (избирательный процесс осуществляется на основах: 1) законности и запрета незаконного вмешательства кого-нибудь в этот процесс).

Хотя ч.1 ст. 60 предусматривает, что предвыборная агитация с использованием средств массовой информации всех форм собственности проводится с соблюдением принципа равных условий и в порядке, предусмотренном этим Законом, однако уже сегодня, еще до окончания предвыборной кампании можно утверждать, что принцип равных условий на этих выборах был нарушен, так же, как и ряд норм Закона.

Вместе с тем использование печатных изданий органов государственной власти и органов местного самоуправления для предвыборной агитации в пользу одного из кандидатов нарушает также и п. 2 ч. 4 статьи 3 и п. 6, 7 ч. 2 статьи 11 Закона (Избирательный процесс осуществляется на основах: … 6) свободы предвыборной агитации, равных возможностей доступа кандидатов на пост Президента Украины к средствам массовой информации; 7) беспристрастности органов исполнительной власти, органов местного самоуправления, предприятий, учреждений и организаций, их руководителей, других должностных и служебных лиц к кандидатам на пост Президента Украины.

Так, в изданиях выпускаемых органами местного самоуправления в Харькове и Харьковской области неоднократно публиковались обращения премьер-министра к гражданам, которые не подпадают под ч.3 ст. 58, поскольку не являются официальными сообщениями о действиях кандидатов на пост Президента Украины, связанных с выполнением ими должностных (служебных) полномочий, предусмотренных Конституцией Украины или законами Украины, а также содержат фотографии.

Вместе с тем, такая практика прямо нарушает ч.4 ст.64, которая предусматривает, что государственным и коммунальным средствам массовой информации, их должностным и служебным лицам и творческим работникам во время избирательного процесса в своих материалах и передачах, не обусловленных соглашениями, заключенными соответственно требованиям части девятой статьи 61 и части шестой статьи 63 этого Закона, запрещается агитировать за или против кандидатов на пост Президента Украины, оценивать их предвыборные программы или отдавать им преимущество в любой форме. В случае нарушения ими этого требования по представлению Центральной избирательной комиссии или соответствующей территориальной избирательной комиссии деятельность этих средств массовой информации по решению суда может быть временно прекращена.

Невзирая на то, что коммунальные СМИ г. Харькова и Харьковской области в своих материалах неоднократно отдавали предпочтение В. Януковичу, однако ЦИК не считает необходимым временное прекращение деятельности этих средств.

Более того, в качестве непрямой агитации со стороны органов государственной властиможно рассматривать также сообщение пенсионерам от Пенсионного фонда о надбавке к пенсиям, в котором, в частности, говорится: «Правительством В.Ф. Януковича (подчерк. наше) принято решение об установлении пенсионных выплат на уровне прожиточного минимума...».

Следует отметить, что статья 6 Закона, хотя и предусматривает проведение свободных выборов и обеспечение условий для свободного формирования своей воли, и запрещает обман как средство влияния на позицию избирателей (ч.2 ст.6), а ч.4 статьи 13 накладывает на СМИ обязанность освещать ход избирательного процесса объективно, однако во время текущих выборов эти нормы преимущественно остаются только благим пожеланием и их нарушители (будь-то кандидат в Президенты или СМИ) не несут фактически никакой ответственности за такие действия.

Ч.2 ст.6 запрещает также применение насилия,угроз, подкупа, других действий, препятствующих свободному формированию и свободному выявлению воли избирателя.

Вместе с тем имеют место факты угроз по отношениюк частным предпринимателям, разместившим в своих магазинах агитацию в пользу В. Ющенко.

Одним из наиболее ярких примеров действий органов государственной власти, направленных на препятствование свободному формированию воли избирателя является происшествие, которое произошло 11 сентября 2004 г. на въезде в г. Харьков со стороны г. Киева. Около 20.30 на посту ГАИ «Песочин» работниками ГАИ был остановлен автомобиль марки «МАЗ», перевозивший тираж еженедельника «Без цензуры». Фактической причиной задержания стала фотография в газете, на которой плакат В.Януковича был сфотографирован через решетку забора. После продолжительных разбирательств и обращений машину и тираж вернули только утром следующего дня.

Под угрозой увольнения с работы, которая применяется к работникам бюджетной сферы (врачам и учителям), их заставляют распространять агитационные материалы за В. Януковича, а также проводить так называемые опросы и беседы, цель которых – склонить собеседника проголосовать за упомянутого кандидата, а также дать ему «наказы избирателей». Имели место случаи, когда агитационные материалы за В. Януковича распространялись работниками почтовых отделений.

Один из аспектов использования СМИ во времявыборов связан с полномочием проведения Центральной избирательной комиссией разъяснительной работы, посвященной выборам Президента Украины (п.7 ч.2 статьи 25), однако данная работа фактически не проводится, в связи с чем, возможно, следует говорить о том, что ЦИК не заинтересован в том, чтобы граждане были проинформированы об основах и порядке проведения выборов, их роли в жизни общества и государства, процедуры голосования, прав и обязанностей избирателей, а также, как показал ход предвыборной кампании, что особенно важно – механизмов контроля за соблюдением законодательства о выборах Президента Украины. В свою очередь, неинформированость или слабая информированость граждан об особенностях законодательства о выборах Президента является предпосылкой для возможных фальсификаций.

Ч.1 ст.58 предусматривает, что предвыборная агитация может осуществляться в любой форме и любыми средствами, которые не противоречат Конституции Украины и законам Украины. Однако имеется информация, согласно которой работники милиции в Харькове неоднократно задерживали распространителей средств массовой информации и агитационных материалов в пользу кандидата в Президенты В. Ющенко, под предлогом проверки исходных данных распространяемых материалов, а через некоторое время отпускали.

Хотя ч. 8 ст. 59 Закона предусматривает, что местные органы исполнительной власти, органы местного самоуправления не позднее, чем за сто двадцать дней до дня выборов, отводят места и оборудуют стенды, доски объявлений в людных местах для размещения материалов предвыборной агитации, однако в Харькове фактически такие специально установленные для выборов стенды и доски объявлений, на которых, в соответствии с принципом равных возможностей, могли бы размещать свои агитационные материалы кандидаты в Президенты, отсутствуют.

Что касается предвыборных теледебатов (ст. 62Закона) между кандидатами на пост Президента Украины, то, очевидно, что слишком большое количество кандидатов (в т.ч. «технических», которые не имеют никаких шансов даже вернуть внесенный залог) делает проведение теледебатов на условиях, предусмотренных Законом (в частности, ограничение количества участников) неинтересным ни для телерадиоорганизаций, ни для телезрителей и радиослушателей.

Изготовление и распространение печатных материалов предвыборных агитационных материалов, которые не содержат сведений об учреждении, осуществившем печать, их тираж, информацию о лицах, ответственных за выпуск (ч.7 ст. 59 Закона: печатные материалы предвыборной агитации должны содержать сведения об учреждении, которое осуществило печать, или указание, что печать осуществлена с использованием имущества соответственно кандидата на пост Президента Украины или партии, их тираж, информацию о лицах, ответственных за выпуск, а ч.16 ст. 64 запрещает распространение материалов, в которых отсутствует указанная информация) осуществляется в чрезвычайно больших масштабах. Норма фактически остается декларативной и способствует только тому, что лица ответственные за выпуск, в лучшем случае, стараются скрыть сам факт печати. В Харькове и Харьковской области случаев распространения таких печатных материалов достаточно много. Часть из них содержит призывы к разжиганию межэтнической вражды от имени оппонента и пропаганде войны, что нарушает ч.3 ст. 64 Закона. Однако, даже в тех случаях, когда лица, изготовлявшие и распространявшие такие материалы, становились известными органам государственной власти, к ответственности эти лица не привлекались. Так, например, 18 августа 2004 г., в г. Харькове активисты регионального штаба В. Ющенко выявили расклеенные листовки национал-фашистского содержания, дискредитирующие В. Ющенко, и задержали, вместе с нарядом милиции, дежурившим неподалеку, исполнителей. Соответственно, данные о тираже, издателе и ответственном лице отсутствовали. Как впоследствии оказалось, эти лица были наняты активистом штаба В. Януковича (служебное удостоверение №505).

Таким образом, следует отметить, что уровеньвыполнения Закона Украины «О выборах Президента Украины», в частности относительно деятельности СМИ, изготовления и распространения агитационных материалов является крайне низким. По нашему мнению, это связано с несколькими моментами:

1) использование кандидатом от власти админресурса (органов власти и органов местного самоуправления), привлечение к распространению его агитационных материалов работников бюджетной сферы;

2) зависимость СМИ от собственников;

3) наличие большого количества декларативных норм и отсутствие адекватных механизмов ответственности за нарушение норм Закона;

4) прямое игнорирование органами власти (их должностными лицами) требований закона, избирательным применением закона к оппозиционным кандидатам.

25 вересня 2004 року




Порушення прав громадян та основних свобод під час виборчого процесу: узагальнення повідомлень правозахисних організацій

Під час виборчої президентської кампанії фіксуються численні порушення виборчих та інших прав громадян і основних свобод. У багатьох випадках в Україні відсутній ефективний правовий захист від таких порушень.

Під час виборчої кампанії масово застосовується тиск на виборців. Така практика призводить до зростання страху та несвободи в суспільстві й обмежує право людини на вільний вибір.

Зокрема, практика адміністративноготиску застосовується в державних та муніципальних установах та організаціях: начальники цехів і відділів вимагають дати підписи від своїх підлеглих, лікарі – від пацієнтів, які записалися до них на прийом, примушують вчителів ходити по батьках дітей зі школи, працівники житлово-експлуатаційних контор ходять по квартирах мешканців на належній їм території тощо.

Працівників змушують приходитина мітинги та зустрічі, присвячені підтримці кандидата у Президенти України В.Януковича. Наприклад, така ситуація виникла під час мітингу-концерту на підтримку В.Януковича 14 липня на центральній площі міста Харкова, де було, за різними оцінками, від 50 то 100 тисяч учасників, а люди навіть не приховували, що їх примусили прийти на мітинг безпосередні керівники. Такі ж мітинги були проведені в деяких районних центрах Харківської області.

Існують випадки звільнення з роботи осіб з-за їхніх політичних переконань. Наприклад, було звільнено у Харківській області вчительку, що відвідала форум освітян, організований «Нашою Україною».

Для багатьох осіб, що займають управлінськіпосади в органах державної влади та місцевого самоврядування, успіх виборчої кампанії поставлений у пряму залежність з їхнім перебуванням на займаній посаді, що зумовлює поширення практики використання адміністративного тиску на виборців.

У багатьох випадках реалізація тих чи інших прав,особливо соціально-економічних, ставиться в залежність від політичної активності та підтримки кандидата від влади.

Зафіксовані численні випадки поширення неправдивої чи образливої інформації про кандидатів у Президенти, при цьому правоохоронні органи не вживають заходів по розшуку осіб, що вчиняють такі дії, або щодо припинення таких протиправних дій. За період вже декількох виборчих кампаній не зафіксовано жодного судового вироку у справі про поширення неправдивої інформації, шляхом підробки газет, листівок чи випуску їх без зазначення інформації про випускників цих видань.

Також масово порушується свобода мирних зборів. Суди переважно необґрунтовано забороняють проведення мітингів, демонстрацій і пікетів, а у деяких випадках міліція зупиняє їхнє проведення без рішення суду, що суперечить статті 39 Конституції України. Наприклад, 30 серпня в Одеській області (Комінтернівський район) стався випадок розгону мітингу міліцією без судового рішення, що забороняв би його проведення.

З’явилися випадки адміністративного чи кримінального переслідування правоохоронними органами активістів штабів опозиційних кандидатів, що здійснюється без огляду на численні порушення процесуального законодавства. При цьому порушується право на свободу та особисту недоторканність.

Наприклад, міліція масово по Україні зупиняла рух автобусів і забирала необхідні документи у водіїв, що перевозили людей для участі в мітингу на підтримку В.Ющенко.

Агітаторам, особливо опозиційних кандидатів, постійно погрожують чи затримують під час розповсюдження агітаційних матеріалів. Деякі з них звернулися до прокуратури або суду зі скаргами на незаконні дії.

Інший випадок переслідувань за політичну діяльність зафіксований у Чернігівській області. 21 липня в Прилуцькому районному управлінні сільського господарства і продовольства, яке є державною установою, представником штабу «Наша Україна» М. Кірєєвим було виявлено агітаційний стенд на підтримку В.Януковича, що є порушенням статті 64 Закону України «Про вибори Президента України». Виник конфлікт, який привів до того, що М.Кірєєв, за його словами, був побитий представниками регіонального штабу В.Януковича. Як стало відомо правозахисникам, у продовження цих подій 27-го липня відбувся новий конфлікт між представниками штабів кандидатів у Президенти України В.Януковича та В.Ющенка. Того ж дня увечері всеукраїнські мас-медіа розповсюдили інформацію про те, що відбувся напад на регіональний штаб кандидата в Президенти України В.Януковича, а учасників конфлікту, які є представниками регіонального штабу кандидата в Президенти України В.Ющенко (В.Лабазова, В.Манько та М.Кірєєва), в результаті конфлікту було оголошено в розшук. Про це останні дізналися лише з випусків новин центральних телеканалів.

Наступного дня помічників народних депутатів України В.Лабазова, В.Манько та М.Кірєєва, що з’явилися за власною ініціативою у міське відділені міліції, було допитано. Після допиту В.Лабазова, який є керівником регіонального виборчого штабу, в приміщенні міліції його було взято під варту з пред’явленням обвинувачення за статтею 296 Кримінального кодексу України (хуліганство). У зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я, яке настало в момент затримання, В.Лабазов під охороною був доставлений в лікарню, де йому був поставлений діагноз мікроінсульт на фоні хронічного гіпертонічного захворювання та ішемічної хвороби серця. Але не дивлячись на істотне погіршення здоров’я, яке також було викликано сухим голодуванням, яке оголосив В.Лабазов з моменту затримання, його було переведено до ізолятору тимчасового тримання.

У порушення вимог Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та низки українських нормативних актів адвокат до звинуваченого був допущений лише 5 серпня. 6 серпня відбулося засідання Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області, на якому суд дав санкцію на арешт В.Лабазова і обрав запобіжним заходом утримання його в СІЗО. За даними, які нам надав М.Кірєєв та мати В.Лабазова, під час засідання відбулися кілька ексцесів, які можуть свідчити про наявність упередженого ставлення до підсудних та порушення права на справедливий судовий розгляд.

Правозахисники мають в своєму розпорядженніматеріали (як друковані, так і зафіксовані технічними засобами), які можуть стати свідченням того, що в діях В.Лабазова не було ознак злочину, що він як і Манько В.П. та Кірєєв М. намагалися лише зафіксувати факт порушення частини 15 статті 64 Закону України «Про вибори Президента України» і за власною ініціативою викликали співробітників міліції на місце конфлікту, сподіваючись на неупереджене ставлення до ситуації та протоколювання порушення. Наслідком таких законослухняних дій стало порушення проти них кримінальної справи по факту хуліганства, судове рішення про утримання В.Лабазова в СІЗО та підписку про невиїзд для Кірєєва М. та Манько В. У той же час правоохоронців та суд зовсім не зацікавили дії співробітника штабу Я. Ходюка, який завдав під час суперечки легких тілесних ушкоджень В.Лабазову, що зафіксовано судмедекспертом. Рішенням Чернігівського апеляційного суду В.Лабазова було звільнено з-під варти з вимогою дати підписку про невиїзд, проте кримінальна справа проти нього і надалі розслідується.

Ми вважаємо, що дії правоохоронних органів та суду по відношенню до В.Лабазова порушують вимоги Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод і Конституції України. Виходячи з цього, вважаємо що «справа Лабазова» носить політичний характер і є прикладом переслідування за політичну діяльність.

Зафіксовані випадки проведення незаконних обшуків. Наприклад, у Кіровограді під виглядом огляду приміщення після повідомлення про його замінування, міліція провела обшук та виїмку документів виборчого штабу одного з кандидатів у Президенти. У Кривому Розі 8 годин здійснювався обшук приміщення штабу кандидата у президента України О.Мороза.

Таким неправомірним діям сприяє, окрім іншого, й недосконале українське кримінально-процесуальне законодавство, що може значно погіршитися після прийняття проекту Кримінально-процесуального кодексу, яким суттєво зменшуються гарантії захисту прав і свобод під час досудового слідства навіть у порівнянні з чинним законодавством і який не відповідає європейським стандартам у сфері захисту прав людини та основних свобод.

При цьому реакція «Нашої України» та іншихучасників виборчого процесу на такі факти, як таємне стеження та інші брутальні порушення є недостатньою. 92 скарги до ЦВК – це дуже мало, тим більше, що чекати від ЦВК (станом на 14 серпня) швидкого ефективного та неупередженого розгляду важко. Вважаємо, що ці суб’єкти виборчого процесу нехтують таким засобом як звернення до суду зі скаргами на незаконні дії або бездіяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб, підстав для яких в усій Україні дуже багато. Суди мали би бути завалені такими скаргами, але цього не відбувається. Цьому є й декілька інших пояснень.

Під час виборчої кампанії Президента багато правозахисників зустрічаються з проблемою незаконних дій органів державної влади чи місцевого самоврядування. Більше того, правозахисники намагалися визнати такі дії незаконними, оскільки вони явно порушують Закон України «Про вибори Президента України». Проте українські суди почали відмовляти у таких скаргах, оскільки на підставі цього виборчого закону можна оскаржити дії виключно учасників виборчого процесу, якими органи влади не є.

Наприклад, 20 липня 2004 року Ленінський районнийсуд м. Луганська закрив провадження по справі за скаргою Дьякова С. Г. на дії Голови Луганської облдержадміністрації Єфремова О.С., Голови Луганської обласної ради Тихонова В.М., прес-служби Луганської облдержадміністрації, що порушують рівне виборче право та порядок передвиборної агітації, оскільки вони не є суб’єктами виборчого процесу, а закон про вибори Президента дозволяє оскаржувати дії та бездіяльність виключно суб’єктів виборчого процесу.

У іншому рішенні суду у відповідь на скаргиправозахисників про незаконність дій органів державної влади та місцевого самоврядування (їхня пряма участь у передвиборній агітації) зазначено, що ці дії здійснено не під час виконання ними своїх посадових обов’язків, що є очевидним перекручуванням норм закону та принципу верховенства права.

Також недоліком судового розгляду відповіднодо Цивільно-процесуального кодексу є неможливість одночасно вимагати відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяної діями чи бездіяльністю органів влади. Також справа ускладнюється тим, що терміни розгляду апеляційних скарг не дотримуються і їх часто просто не розглядають до закінчення виборів. Таким чином, втрачається мета судового захисту.

Усі вказані факти показують, що судовий захист прав залишається малоефективним під час виборчої кампанії. З однієї сторони – з-за недоліків закону про вибори Президента, а з іншого – суди використовують будь-які можливі підстави для відхилення таких скарг або затягування їхнього розгляду. Також громадяни знаходяться у постійному стані залякування органами виконавчої влади та правоохоронними органами, з-за чого вони не бажають активно захищати свої права.

Викликає занепокоєння позбавлення громадських організацій права призначати своїх спостерігачів на виборах.

Неправомірною є дискримінація за належністю догромадянства, що використовує ЦВК у своїй практиці при відмові громадянам України в реєстрації спостерігачами від міжнародних організацій.

4 вересня 2004 року




ПРО ПЕРЕБІГ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ В ХАРКОВІ ТА ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Харківська правозахисна група разом з Інститутом масової інформації та міжнародним цент­ром боротьби з цензурою «Article 19» проводить моніто­ринг медіа і виборчої кампанії. Пропонуємо першу заяву ХПГ.

Пройшов перший етап кампанії по виборам Прези­дента України: висування та реєстрація кандидатів, формування виборчих округів та окружних виборчих комісій, йде формування списків виборців, почалися передвиборча агітація та збір підписів на підтримку кандидатів.

Підсумовуючи перебіг подій у перші шість тижнів кампанії у Харкові, можна прогнозувати, що вибори 2004 року обіцяють стати рекордними з усіх показників: кількості коштів, вкладених в виборчу кампанію, використання владних повноважень для різноманітного тиску на виборців щодо їх підтримки «єдиного кандидата від влади» – Прем’єр-міністра Віктора Януковича, використання «брудних» виборчих технологій проти його основних суперників, нерівного доступу кандидатів до ЗМІ. Вражає масштаб сукупних дій, спрямованих на забезпечення перемоги «єдиного кандидата від влади». Місто і область завалені біг-бордами та великими плакатами з гаслами «Харківщина – за Януковича», такі ж гасла вміщені на маршрутних таксі, машинах, магазинах, тощо. Складається враження, що цілі райони за Януковича, немовби був проведений якийсь референдум. Проводяться безкінечні заходи з підписан­ням колективних звернень на підтримку Януковича. «Спортсмени за Януковича», «Науковці за Януковича», «Осві­ тяне за Януковича» – мимоволі згадується присвоєння товаришу Сталіну титулу «кращого друга» усім категоріям населення. Масовий характер прийняв обхід квартир: складається враження, що по­ставлене завдання обійти весь житловий фонд міста Харкова і області, з’ясувати, чи збираються харків’я­ни голосувати за Януковича, і зібрати максимум під­писів на його підтримку. Нами зафіксовані такі факти.

1. Проведення «соціологічного опитування» щодо того, за якого кандидата збираються голосувати. Такі «опитування» провадяться немовби від імені райвиконкому, і жінки, що збирають такі дані, вмовляли надати додатково ім’я, прізвище та по-батькові, мотивуючи це тим, що їх виженуть з роботи, якщо вони не здадуть в райвиконком відповідні списки.

2. Збір підписів на підтримку Януковича у мешканців міста на дому в підписних листах, де не внесені дані про особу, яка збирає підписи. Іноді на таких листах написані номер дільниці та установи, наприклад, доводилося бачити підписний лист з рукописною «шапкою» «дільниця 1В, Академія комунального хазяйства». Найчастіше підписи збирають працівники житлово-комунальних підприємств та вчителі.

3. Збір підписів на підприємствах, в установах і організаціях, зокрема, бюджетних. Начальники цехів і відділів вимагають від своїх підлеглих дати підписи, лікарі – пацієнтів, які записалися до них на прийом, тощо.

Очевидно, організація таких «опитувань» та збору підписів неможлива без використання владних повноважень, хоча це й заборонено законом про вибори Президента. Особливо яскраво це проявляється під час організації публічних акцій, таких, як мітинг-концерт на підтримку Януковича в середу 14 липня о 17.00 на центральній площі міста, де було, за різними оцінками, від 50 то 100 тис. учасників. Вони навіть не приховували, що їх примусили прийти на мітинг безпосередні керівники. Такі ж мітинги були проведені в деяких районних центрах області.

Одночасно можна було спостерігати масовані по­слідовні дії, спрямовані на дискредитацію основних супротивників «єдиного кандидата від влади», голо­вним чином, Віктора Ющенка. Нами зафіксовані такі факти.

1. Масове розповсюдження по поштових скриньках листівок без вихідних даних образливого змісту щодо Ющенка та членів його команди з обвинувачен­нями в корупції, націстських переконаннях, русофобії, антисемітизму, тощо та сфальсифікованих агітаційних матеріалів з вихідними даними, наприклад, листа Олександра Мороза к виборцям, що Ющенко, начебто, продає Україну Росії.

2. Провокаційні запрошення харків’ян на неіснуючі зустрічі з Ющенком – такі об’яви були зафіксовані в Дергачах та Валках. Характерно, що, за тверд­женням прес-служби Харківського регіонального штабу «Нашої України», жодна місцева газета чи телеканал не погодилися дати інформацію про такі про­вокації, посилаючись на усний наказ; наш моніторинг місцевих медіа також не виявив повідомлень про такі факти, окрім партійної преси «Нашої України».

3. Агітаторам «Нашої України» постійно погро­жують, затримують під час розповсюдження агітаційних матеріалів. Деякі з них звернулися до прокуратури або суду зі скаргами на незаконні дії.

 Оглядаючи місцеві ЗМІ, можна зробитивисновок, що медіа або всіляко підтримують «єдиного кан­дидата від влади», висвітлюючи його діяльність суто позитивно, або взагалі не хочуть зачіпати виборчу кампанію. Так, на телеканалі «Сімон» після відвертого репортажу про мітинг 14 липня приблизно три тижні взагалі не було жодного сюжету про вибори. У той же час будь-яка критика на адресу команди Віктора Януковича вельми ризикована. Так, після публікації в газеті «Новости Чугуева» № 32 від 7 серпня статті депутата міськради Вікторії Токар про агітацію за В.Януковича посадовими особами викон­кому в робочий час редактор газети Юрій Чумак був знятий з посади, пізніше йому запропонували звільнитися «за власним бажанням».

Отже, усі обіцянки влади провести чесні та прозорі вибори, як і очікувалося, не виправдалися. Початок виборчої кампанії засвідчує про брутальні порушення. На жаль, опору цим порушенням майже не відбувається, поодинокі звернення до правоохоронних органів замість масових, відсутність уваги ЗМІ до цих порушень залишає їх безкарними. Якщо ця ситуація не зміниться, то можна чекати подальшого посилення адміністративного тиску на виборців і команди опозиційних кандидатів.

10 серпня 2004 року




Конституційно-правовий аналіз

п. 7 Постанови Верховної Ради України «Про стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України» від 1 грудня 2004 року

У зв’язку з прийняттям Верховною Радою України рішення щодо висловлення недовіри Кабінету Міністрів України та у зв’язку з заявою Прем’єр-міністра України про невизнання цього рішення, оскільки, на його думку, воно не відповідає вимогам Конституції України, нами, фахівцями у галузі конституційного права України проведено неупереджений конституційно-правовий аналіз зазначеної Постанови Верховної Ради України і зроблено наступні висновки:

1. Відповідно до частини 2 статті 113 Конституції України «Кабінет Міністрів України підконтрольнийі підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.» Це конституційне положення означає, що парламент уповноважений здійснювати контроль за діяльністю уряду. Формами такого контролю можуть бути: заслуховування звіту Кабінету Міністрів України про виконання Державного бюджету України (п. 4 ч. 1 ст. 85 Конституції України), обговорення результатів розгляду урядом депутатського запиту до Кабінету Міністрів України (відповідно до ст. 86 Конституції), проведення парламентських слухань з метою вивчення стану виконання Кабінетом Міністрів України Конституції України, законів України, постанов Верховної Ради України (п. 1 Положення про проведення парламентських слухань у Верховні Раді України від 11 грудня 2003 року), проведення слухань у комітетах Верховної Ради України (Положення про слухання у комітетах Верховної Ради України від 11 грудня 2003 року) тощо.

За результатами здійснення парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України парламент може ухвалити різні рішення, у тому числі, відповідно до ч. 1 ст. 87 Конституції України, парламент має конституційне право прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України, що згідно з ч. 4 ст. 115 Конституції України «має наслідком відставку Кабінету Міністрів».

Тобто парламент має конституційне право відправити уряд у відставку. Зазначене право складає один з головних елементів системи «стримувань і противаг», яка покликана забезпечити ефективність функціонування механізму здійснення державної влади у сучасній демократичній державі, унеможливити «вивищення» однієї гілки влади над іншою, не допустити узурпації влади, забезпечити взаємний контроль між різними гілками державної влади.

Разом з тим з метою забезпечення стабільності діяльності уряду Конституція України не допускає розгляд Верховною Радою України питання про відповідальність уряду «протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України» (ч. 2 ст. 87 Конституції України). Однак співставлення положень ч. 1 та ч. 2 ст. 87 Конституції України та їх змістовний аналіз дозволяють зробити висновок, що Програма діяльності Кабінету Міністрів України, у якій мають визначатися стратегічні напрямки та пріоритети розвитку держави на найближчі роки, може затверджуватися лише один раз на весь період його функціонування, оскільки, по-перше, роль щорічної програми діяльності уряду виконує Державний бюджет України, а по-друге, в іншому разі щорічне ухвалення нової Програми діяльності уряду взагалі унеможливить ухвалення парламентом резолюції недовіри Кабінету міністрів України, тобто фактично призведе до «блокування» дії Конституції України в цій частині, позбавить Верховну Раду України такої важливої форми парламентського контролю.

2. Крім того, відповідно до Тимчасового Регламенту Кабінету Міністрів України, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. за № 915 «Планування роботи Кабінету Міністрів здійснюється» на основі пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади шляхом прийняття Програми діяльності Кабінету Міністрів України на період його повноважень, щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, інших державних програм та актів Кабінету Міністрів» (п. 1 Розділу 2 Тимчасового Регламенту Кабінету Міністрів України).

Незважаючи на те, що період повноважень Кабінету Міністрів України в Конституції України прямо не визначений, він витікає безпосередньо з цілої низки конституційних норм. Зокрема, відповідно до п. 9 та 10 статті 106 та частин 2 та 3 статті 114 Конституції України, Президент України призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України та за поданням Прем’єр-міністра України призначає персональний склад Кабінету Міністрів України. А відповідно до частини 1 статті 115 Конституції України «Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України». Аналіз зазначених положень Конституції України свідчить, що відповідно до Конституції України періодом повноважень Кабінету Міністрів України є період повноважень Президента України, на який власне і формується Кабінет Міністрів України.

Термін же повноважень Президента Українипрямо зазначено у частині першій статті 103 Конституції України, і становить п’ять років. Тобто і Кабінет Міністрів України, за умови, що його повноваження не будуть припинені достроково відповідно до Конституції України, формується строком на п’ять років.

Таким чином, на основі аналізу вищезазначених норм Конституції України та Постанови Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р. № 915 можна зробити висновок про те, що Програма діяльності Кабінету Міністрів України має прийматися ним один раз на весь термін його повноважень. Це не виключає внесення до неї певних уточнень, змін та доповнень, але їх внесення не може вважатися затвердженням нової Програми діяльності уряду.

3. Порівняльно-правовий аналіз змісту Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Відкритість, дієвість, результативність.» затвердженої Верховною Радою України 17 квітня 2003 року та Програми діяльності Кабінету Міністрів України «Послідовність. Ефективність. Відповідальність.», затвердженої Верховною Радою України 16 березня 2004 року свідчить, що і за самою структурою, і за назвами структурних частин, і за їх змістом це практично один і той же план дій уряду, лише з окремими уточненнями та доповненнями, що у своїй сукупності не змінює стратегічних напрямків роботи Кабінету Міністрів України. Про це зазначено у самій Програмі «Послідовність. Ефективність. Відповідальність.»: «...в Програмі конкретизовано головні цілі та завдання щодо формування соціально ефективної, політично відповідальної влади та інститутів громадянського суспільства...,» тощо. Тому затвердження Верховною Радою України 16 березня 2004 року фактично уточненої Програми діяльності Кабінету Міністрів України не позбавляє права Верховної Ради України прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України навіть без попереднього скасування своєї Постанови про її затвердження.

Окрім того, аналіз цілей та змісту останньої Програми діяльності Кабінету Міністрів України з огляду на останні події в політичному, соціальному та економічному житті України свідчать, що уряд не лише не забезпечив їх досягнення, але й зайняв вичікувальну позицію, і, як наслідок, неодноразово продемонстрував свою повну недієздатність.

4. Але головний аргумент на користь визнання Постанови Верховної Ради України про відставку уряду такою, що повністю відповідає Конституції України, полягає у тому, що в умовах глибокої політичної кризи, коли уряд не здійснив належних заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина в процесі підготовки і проведення виборів Президента України 2004 року, допустив значні марні витрати бюджетних коштів (адже витративши величезні кошти платників податків так і не вдалося встановити волевиявлення виборців), проявив повну інертність та бездіяльність у тих випадках, коли був зобов’язаний діяти рішуче і послідовно, чим прямо порушив положення пунктів 1, 2, 3, 7, 9 статті 116 Конституції України. Уряд втратив довіру і з боку парламенту, і з боку суспільства, тобто є усі підстави вважати, що в Україні виникла урядова криза. Тому вимагати від уряду діяти адекватно тій обстановці, що склалася, це все одно, що вимагати від паралізованої людини підвестися з ліжка та більше рухатися. У виключних обставинах, коли переважна більшість органів держави просто уникає виконання покладених на них повноважень, лише парламент ще зберігає здатність та потенційні можливості для здійснення рішучих дій, зокрема, завдяки виваженій позиції Голови Верховної Ради України.

Таким чином, п. 7 Постанови Верховної Ради України «Про стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України» від 1 грудня 2004 року повністю відповідає Конституції України і є обов’язковим до виконання Кабінетом Міністрів України.

Віктор Колісник, доктор юридичних наук

Федір Веніславський, кандидат юридичних наук

Віктор Кичун, кандидат юридичних наук

Павло Любченко, кандидат юридичних наук

3 грудня 2004 року

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 грудня 2004 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі

Головуючого

Яреми А.Г.,

суддів:

Балюка М.І.,

Барсукової В.М.,

Гнатенка А.В.,

Григорьєвої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Дідківського А.О.

Домбровського І.П.,

Кривенка В.В.,

Лященко Н.П.,

Маринченка В.Л.,

Панталієнка П.В.,

Патрюка М.В.,

Потильчака О.І.,

Прокопчука Ю.В,

Пшонки М.П.,

Самсіна І.Л.,

Сеніна Ю.Л.,

Терлецького О.О.,

Шабуніна В.М., –

при секретарях Прокопенко І.А. та Скачко В.В.,

за участю Катеринчука М.Д. – довіреної особикандидата на пост Президента України Ющенка В.А. в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі по виборах Президента України та представників кандидата на пост Президента України Ющенка В.А.: Кустової С.М., Зварича Р.М., Резнікова О.Ю., Полудьонного М.М., Власенка С.В., Кармазіна Ю.А., Ключковського Ю.Б.,

представників Центральної виборчої комісії: Бондика В.А., Донченка Ю.Г., Качура І.А., Охендовського М.В., представників зацікавленої особи кандидата на пост Президента України Януковича В.Ф.: Лукаш О.Л., Гавриша С.Б., Харченка Б.І., Євграфової Є.П., Абраменко,

розглянувши в судовому засіданнісправу за скаргою довіреної особи кандидата на пост Президента України Ющенка В.А. в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі по виборах Президента України Катеринчука Миколи Дмитровича на бездіяльність Центральної виборчої комісії, дії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України 24 листопада 2004 року та на рішення про оголошення Президентом України Віктора Федоровича Януковича,

ВСТАНОВИЛА:

Катеринчук М. Д. – довірена особа в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі кандидата на пост Президента України Ющенка В.А. звернувся до Верховного Суду України із зазначеною скаргою в якій просив:

1. Визнати дії Центральної виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України незаконними, а протокол Центральної виборчої комісії про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року недійсним. Скасувати постанову Центральної виборчої комісії від 24 листопада 2004 року № 1264 «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України» як незаконну.

2. Скасувати постанову Центральної виборчої комісії від 24 листопада 2004 року № 1265 «Про оприлюднення результатів виборів Президента України», як незаконну.

3. Встановити, що факти системного і грубого порушення принципів і засад виборчого процесу при повторному голосуванні з виборів Президента України від 21 листопада 2004 року є такими, що унеможливлюють достовірно встановити результати волевиявлення виборців у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі по виборах Президента України.

4. Визнати недійсними результати повторногоголосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 року у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі по виборах Президента України.

5. Визнати обраним Президентом України кандидата, який за підсумками голосування від 31 жовтня 2004 року набрав найбільшу кількість голосів виборців.
Зазначені вимоги, які заявником та представниками кандидата на пост Президента України Ющенка В.А. підтримані в судовому засіданні, обґрунтовуються посиланнями на системні і грубі порушення принципів і засад виборчого процесу при повторному голосуванні з виборів Президента України 21 листопада 2004 року, а також тим, що Центральною виборчою комісією порушені вимоги Закону України «Про вибори Президента України» при встановленні результатів виборів Президента України.

Представники Центральної виборчої комісії та представники зацікавленої особи, заперечуючи проти заявлених вимог посилалися на те, що порушення виборчого законодавства, які були допущені під час повторного голосування з виборів Президента України, не вплинули і не могли вплинути на результати виборів, а при встановленні результатів виборів Президента України Центральною виборчою комісією не було допущено порушень чинного законодавства.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь усправі, та дослідивши інші докази, суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

21 листопада 2004 року проведено повторне голосування з виборів Президента України.

Центральна виборча комісія 24 листопада 2004року склала протокол про результати повторного голосування з виборів Президента України й ухвалила постанови № 1264 «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України» та № 1265 «Про оприлюднення результатів виборів Президента України».

При встановленні результатів повторного голосування у день виборів Президента України Центральна виборча комісія на своєму засіданні колегіальним складом не досліджувала протоколи територіальних виборчих комісій про підсумки голосування в межах відповідних територіальних виборчих округів, не перевіряла їх достовірність, правильність та повноту складення та інші документи зазначені у частині 6 статті 83 Закону «Про вибори Президента України».

До встановлення результатів повторного голосування у день виборів Президента України Центральна виборча комісія не розглянула заяви та скарги про порушення територіальними виборчими комісіями порядку встановлення підсумків голосування в межах територіальних виборчих округів і рішення прийняті територіальними виборчими комісіями за результатами їх розгляду.

На час встановлення Центральною виборчою комісією результатів повторного голосування з виборів Президента України у судах не був закінчений розгляд своєчасно поданих скарг на бездіяльність, дії та рішення територіальних виборчих комісій, вчинених при встановленні підсумків голосування в межах територіальних виборчих округів, і термін розгляду цих скарг не закінчився.

За таких обставин дії і рішення Центральної виборчої комісії суперечать вимогам статей 2, 10, 11, 12, 16, 17 Закону України «Про центральну виборчу комісію», статей 25, 28, 83, 84, 86, 93, 94, 96 Закону України «Про вибори Президента України» і є неправомірними. У зв’язку з цим ухвалені Центральною виборчою комісією рішення підлягають скасуванню.

Судом також встановлено, що при проведенніповторного голосування були допущені порушення Закону України «Про вибори Президента України»:

– складання і уточнення списків виборців проводилося з порушеннями вимог статті 34, допускалося включення до списків виборців одного і того ж громадянина декілька разів, осіб, які не мали права голосу;

– виготовлення, облік, видача та використання відкріпних посвідчень відбувалися з порушеннями вимог статті 33, без здійснення належного контролю Центральною виборчою комісією;

– передвиборна агітація з використанням засобів масової інформації проводилася без дотримання принципу рівних умов та всупереч порядку, встановленому цим Законом, не дотримувалися вимоги щодо заборони участі у передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових особам, мало місце їх незаконне втручання у виборчий процес;

– порушувалися вимоги статей 23, 24, 85 стосовно складу виборчих комісій;

– порушувалися вимоги статей 68, 69, 70 щодо участі у виборчому процесі офіційних спостерігачів;

– порушувалися вимоги статті 77 при здійсненні голосування за межами приміщення для голосування;

– протоколи дільничних виборчих комісій складені за наслідками підрахунку голосів без дотримання вимог статті 79;

– транспортування документів до територіальних виборчих комісії здійснювалося з порушеннями статті 81.

Наведені обставини дають підстави для висновку про порушення принципів виборчого права, передбачених статтями 38, 71, 103 Конституції України, та засад виборчого процесу, визначених частиною 2 статті 11 Закону України «Про вибори Президента України», що виключає можливість достовірно встановити результати дійсного волевиявлення виборців в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.

Визначаючи спосіб поновлення порушених прав та законних інтересів суб’єктів виборчого процесу, суд виходить з того, що відповідно до статті 98 Закону України «Про вибори Президента України» суб’єкт розгляду скарги, встановивши, що рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта оскарження не відповідають законодавству про вибори Президента України, задовольняє скаргу, скасовує рішення повністю або частково, визнає дії чи бездіяльність неправомірними, зобов’язує суб’єкта оскарження задовольнити вимоги заявника або іншим шляхом поновити порушені права та законні інтереси суб’єкта виборчого процесу.

Запропонований заявником спосіб захисту порушених прав шляхом визнання обраним Президентом України кандидата, який за підсумками голосування 31 жовтня 2004 року, набрав найбільшу кількість голосів виборців, не може бути застосований, оскільки відповідно до частини 3 статті 84 Закону України «Про вибори Президента України» обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, а жоден з кандидатів не набрав такої кількості голосів.

Враховуючи неможливість достовірно встановитирезультати дійсного волевиявлення виборців у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі шляхом повторного встановлення підсумків повторного голосування та враховуючи, що проведене 21 листопада 2004 року повторне голосування не змінило статусу кандидатів, які за підсумками голосування у день виборів 31 жовтня 2004 року одержали найбільшу кількість голосів виборців, суд вважає за необхідне поновити права суб’єктів виборчого процесу шляхом проведення повторного голосування за правилами, визначеними статтею 85 Закону України «Про вибори Президента України».

Керуючись статтями 8, 71, 103, 124 Конституції України, статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, статтею 98 Закону України «Про вибори Президента України», статтями 11, 24310 24320 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України,

ВИРІШИЛА:

Скаргу Катеринчука Миколи Дмитровича – довіреної особи кандидата на пост Президента України Ющенка Віктора Андрійовича у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі по виборах Президента України – на рішення, дії та бездіяльність Центральної виборчої комісії задовольнити частково.

Визнати дії Центральної виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними.

Постанову Центральної виборчої комісії від 24листопада 2004 року № 1264 «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України» скасувати.

Постанову Центральної виборчої комісії від 24листопада 2004 року № 1265 «Про оприлюднення результатів виборів Президента України» скасувати.

Зобов’язати Центральну виборчу комісію призначити повторне голосування по виборах Президента України в строк встановлений частиною 1 статті 85 Закону України «Про вибори Президента України», обчислюючи його з 5 грудня 2004 року. Повторне голосування провести в порядку визначеному статтею 85 Закону України «Про вибори Президента України».

В задоволенні решти заявлених вимог відмовити.

Рішення є остаточним і оскарженню не підлягає.

Головуючий

А.Г. Ярема

Судді:

М.І. Балюк

В.М. Барсукова

А.В. Гнатенко

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

А.О. Дідківський

І.П. Домбровський

В.В. Кривенко

Н.П. Лященко

В.Л. Маринченко

П.В. Панталієнко

М.В. Патрюк

О.І. Потильчак

Ю.В. Прокопчук

М.П. Пшонка

І.Л. Самсін

Ю.Л. Сенін

О.О. Терлецький

В.М. Шабунін

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ОКРЕМА УХВАЛА

3 грудня 2004 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах ВерховногоСуду України у складі:

Головуючого

Яреми А.Г.,

суддів:

Балюка М.І.,

Барсукової В.М.,

Гнатенка А.В.,

Григорьєвої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Дідківського А.О.

Домбровського І.П.,

Кривенка В.В.,

Лященко Н.П.,

Маринченка В.Л.,

Панталієнка П.В.,

Патрюка М.В.,

Потильчака О.І.,

Прокопчука Ю.В,

Пшонки М.П.,

Самсіна І.Л.,

Сеніна Ю.Л.,

Терлецького О.О.,

Шабуніна В.М., –

при секретарях Прокопенко І.А. та Скачко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданнісправу за скаргою Катеринчука Миколи Дмитровича, довіреної особи кандидата на пост Президента України Ющенка Віктора Андрійовича в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі, на рішення, дії та бездіяльність Центральної виборчої комісії (далі – ЦВК) по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 року,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року частково задоволено скаргу Катеринчука Миколи Дмитровича, довіреної особи кандидата на пост Президента України Ющенка Віктора Андрійовича в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі, на рішення, дії та бездіяльність ЦВК по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 року.

Постановлено визнати дії Центральної виборчоїкомісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними.

Скасовано Постанову ЦВК за № 1264 від 24 листопада 2004 року «Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України».

Скасовано Постанову ЦВК за № 1265 від 24 листопада 2004 року «Про оприлюднення результатів виборів Президента України».

Зобов’язано Центральну виборчу комісію призначити повторне голосування по виборах Президента України в строк встановлений ч. 1 ст. 85 Закону України «Про вибори Президента України», обчислюючи його з 5 грудня 2004 року. Повторне голосування провести в порядку визначеному статтею 85 Закону України «Про вибори Президента України».

В задоволенні решти заявлених вимог відмовлено.

Судом встановлено, що під час повторногоголосування з виборів Президента України мали місце численні порушення основних принципів та засад виборчого процесу, визначених ст.ст. 38, 69, 71 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 6, 9, 11 Закону України «Про вибори Президента України», внаслідок чого неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі. Значна частина порушень допущена самою ЦВК, іншими суб’єктами виборчого процесу або владними органами внаслідок пасивної поведінки ЦВК чи окремих її членів.

Зокрема, питання які підлягали колегіальномурозгляду складом ЦВК фактично розглядалися членами ЦВК одноособово і не виносилися на засідання. Саме таким чином 24 листопада 2004 року вирішувалося питання про встановлення результатів повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 року, коли в порушення вимог ч. 1 ст. 84 Закону України «Про вибори Президента України», ЦВК тільки проголосувала про затвердження протоколу, який був складений без належної перевірки даних всіма членами комісії, без ознайомлення їх з протоколами територіальних виборчих комісій.

Встановлено, що під час повторного голосування мали місце масові порушення виборчих прав всіх суб’єктів виборчого процесу шляхом неконтрольованого використання відкріпних посвідчень, примушення працівників підприємств, установ та організацій, в тому числі і державних службовців, до голосування через відкріпні посвідчення; організованими переміщеннями великих груп виборців для проведення голосування з одних регіонів у інші, задіяні у цих переміщеннях та у використанні відкріпних посвідчень органів виконавчої влади. Про наявність таких порушень та їх поширеність під час проведення виборів оперативно інформували ЗМІ, офіційні спостерігачі, виборці. Проблемність цього питання засвідчена прийняттям Верховною Радою України перед повторним голосуванням змін до чинного Закону України «Про вибори Президента України».

Однак всупереч вимогам ст.ст. 16, 17 ЗаконуУкраїни «Про Центральну виборчу комісію» ЦВК фактично усунулася від виконання функцій по контролю за ходом виборчого процесу і забезпеченню реалізації виборчих прав громадян тощо.

Мало місце грубе порушення принципузаконності, яке проявилося у невиконанні ЦВК рішення Верховного Суду України від 16 листопада 2004 року по зобов’язанню ЦВК встановити підсумки голосування в межах територіального виборчого округу № 100.

Зазначене свідчить, що Центральною виборчоюкомісією порушено принципи верховенства права, законності, об’єктивності, компетентності, професійності, колегіальності розгляду і вирішення питань, обґрунтованості прийняття рішень, відкритості і публічності, закріплені у ч. 2 ст. 2 Закону України «Про Центральну виборчу комісію».

Крім того, в процесі розгляду до суду надійшла письмова заява керівника установи, що розробила програмне забезпечення для ЦВК і здійснювала його супровід під час проведення голосування та підрахунку голосів, з якої вбачається, що за розпорядженням голови ЦВК було вилучено коди доступу до системи і передано стороннім особам, що могло сприяти маніпулюванню результатами та їх фальсифікації, з наступним внесенням цих даних до первинних протоколів.

Судова палата вважає за необхідне довести до відома Верховної Ради України, Президента України та Генерального прокурора України про виявлені порушення законодавства для вжиття передбачених законом заходів реагування.

Керуючись ст. 235 ЦПК України, Судова палата –

УХВАЛИЛА:

Копію даної окремої ухвали направити Верховній Раді України, Президенту України та Генеральному прокурору України для відома і відповідного реагування.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий

А.Г. Ярема

Судді:

М.І. Балюк

В.М. Барсукова

А.В. Гнатенко

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

А.О. Дідківський

І.П. Домбровський

В.В. Кривенко

Н.П. Лященко

В.Л. Маринченко

П.В. Панталієнко

М.В. Патрюк

О.І. Потильчак

Ю.В. Прокопчук

М.П. Пшонка

І.Л. Самсін

Ю.Л. Сенін

О.О. Терлецький

В.М. Шабунін




Свобода Висловлювань і Приватність, 2004, #04