Свобода Висловлювань і Приватність, 2005, #02

*[1]

Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, Ст.30 захищає територіальну приватність (недоторканість житла), Ст..31 комунікаційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), Ст..32 інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а стаття 28 – деякі аспекти фізичної приватності (жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).

Україна з 1997 року є учасницею Європейської Конвенції з прав людини, що є частиною її національного законодавства. Україна не приєдналася до Конвенції 108 Ради Європи, проте, у 2005 році почала свою діяльність робоча група Міністерства юстиції України, у якій беруть участь недержавні організації, що працюють у сфері захисту права на приватність. Україна планує ратифікувати Конвенцію 108 і водночас внести необхідні зміни до національного законодавства протягом 2005 року. Питання, що лишається невирішеним на цей час – створення уповноваженого органу з питань захисту персональних даних. Робоча група Міністерства юстиції планує поширити свою діяльність питання гармонізації законодавства України до законодавства ЄС, зокрема врахування вимог Директив 95/46, 97/66, а також Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи у сфері захисту персональних даних.

Конституційні норми, які формулюють вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання, не отримали достатнього розвитку в законах і підзаконних актах. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на приватність, обсягу та способів втручання є найбільш невирішеною проблемою в законодавчому регулюванні дотримання права на приватність, що породжує численні порушення цього права в практиці.

Відповідальність за порушення права на приватність передбачена як у кримінальному так і цивільному законодавстві.

Найбільші порушення стосуються комунікаційної приватності. Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів чи відстеження електронних повідомлень і дій в Інтернеті), чіткий термін зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність.[2]

Протягом 2004 року політичне стеження в Україні набуло надзвичайно великих масштабів і проблема стала публічною. Об’єктами стеження ставали народні депутаті, кандидати на посаду Президента, керівники органів державної влади.

10 серпня 2004 року в Криму народними депутатами України, що супроводжували кандидата у Президенти Віктора Ющенка, була помічена машина, яка стежила за кандидатом у Президенти. Міліція, що прибула на місце події, виявила у людини, затриманої на місці стеження, мікрофон направленої дії, підслуховуючи апарати, фото- та відеотехніку. У машині зовнішнього спостереження було знайдено матеріали про стеження за Ющенком, різноманітне обладнання для стеження, 12 різних номерів для машини, офіційне завдання МВС України на стеження і перевірку. В інших документах, знайдених у цій самій машині, йшлося про ще одного кандидата у Президенти України Наталію Вітренко.

Начальник відділу інформаційно-аналітичної роботи управління оперативної служби при УМВС України в Чернігівській області, підполковник Сергій Кордик повідомив, що до таємних служб в усній формі надійшла вказівка перевірити тих, хто має такі ж прізвища, як і лідери опозиції, на «предмет можливої спорідненості з ними». У Чернігівській області, за словами Кордика знайшли особу, що має прізвище Ющенко, ретельно перевірили і повідомили у відповідні органи, що чернігівський Ющенко « не є сином народного депутата України, голови блоку «Наша Україна» Ющенка Віктора Андрійовича. Дітьми останнього є...».[3]

Правоохоронні органи дули активно задіяні у виборчій кампанії по виборах Президента України на боці кандидата і Прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Органи внутрішніх справ здійснювали збір персональних даних про громадських активістів, безпідставно проводили їх масові затримання.[4]

Протягом 2004 року в Україні масово поширювалися записи телефонних розмов різних політиків. Зокрема, набули публічності записи розмов народного депутата України Давіда Жванії (у зв’язку із тимчасовим зникненням російського політика Івана Рибкіна), Президента Грузії Михайла Саакашвілі (його розмова з у ресторані, під час візиту в Україну, де він нібито назвав Ющенка ідіотом), керівників виборчого штабу провладного кандидата на посаду Президента Юрія Левенця, Сергія Клюєва, Олега Царьова із Головою Адміністрації Нерезидента Віктором Медведчуком, Головою Центральної Виборчої Комісії Сергієм Ківаловим (про фальсифікацію результатів виборів).

17 лютого 2005 року Голова Служби Безпеки України Олександр Турчинов повідомив про порушення кримінальної справи за фактом незаконного прослуховування телефонних розмов лідерів колишньої опозиції, зокрема Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.

Кримінальну справу порушено за частиною 2 статті 379 «Незаконне використання технічних засобів спостереження». За словами Голови СБУ прослуховування опозиційних політиків здійснювалося незаконно і мало великі масштаби, рішення про це ухвалювалося на найвищому рівні. До суду подавалися документи для отримання згоди на прослуховування особи, що мала проблеми із законом і суд санкціонував такі дії. При цьому у поданих до суду документах вказувалися телефонні номери інших осіб, що дозволяло прослуховувати будь-яку особу.

Олександр Турчинов повідомив, що, зараз в Україні необхідне обладнання для прослуховування мають різні державні органи, зокрема Міністерство внутрішніх справ, Державна прикордонна служба, Податкова міліція Державної податкової адміністрації, Департамент виконання покарань, розвідувальні органи.[5]

Точні дані про обсяги прослуховування телефонних розмов в Україні не відомі, оскільки офіційна статистика державними органами не надається. Проте, стало відомо, що у 2002 році судами надано понад 40 000 санкцій. Офіційно підтверджено, що у 2003 році Апеляційний Суд найменшої в Україні Чернівецької області надав 823 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.[6]

9 квітня Голова Верховної Ради України Володимир Литвин заявив, що готовий надати докази стеження за ним і прослуховування його розмов. За його словами після завершення виробів він отримав підтвердження, що за ним велося стеження і особи, що його здійснювали, продовжують займати ті ж самі посади.[7] Володимир Литвин повідомив, що вже за нової влади у державі ним було «зафіксовано людей, прізвища, номери посвідчень, номери машин».

Широкого розголосу у світі набула ситуація із записами розмов у кабінеті колишнього Президента України Леоніда Кучми. На аудіо записах, які зберігає колишній охоронець Президента Микола Мельниченко, є дані про можливу причетність керівників держави до споєння тяжких злочинів, але так само інформація, що може становити державну таємницю. Прослуховування кабінету Президента України здійснювалося незаконно. В той же час, зафіксовані дані можуть дати важливу інформацію для розкриття злочинів. В Україні тривають дискусії політиків про те чи має стати публічним весь архів записів Миколи Мельниченка.

Закон України «Про боротьбу із тероризмом»[8] набрав чинності у березні 2003 року. У зв’язку з його прийняттям були внесені зміни до інших законів, які, зокрема, значно обмежили гарантії банківської таємниці, доступ до інформації, розширили повноваження Служби Безпеки України у частині контролю за телекомунікаціями.

Затверджений Кабінетом Міністрів України 6 серпня 2003 року план заходів із забезпечення виконання Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає розробку Службою Безпеки України закону щодо внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», у якому має бути передбачений «механізм реєстрації новостворених релігійних організацій, центри яких знаходяться за кордоном, лише за умови обов’язкового проведення попередньої юридичної, релігієзнавчої та медико-психологічної експертизи віровчень, які вони сповідують».[9] Проте, всі подібні ініціативи були відхилені Верховною Радою України.

Арсенал передбачених законом заходів по боротьбі з тероризмом був використаний українськими правоохоронними органами для протидії політичній опозиції під час виборчої кампанії 2004 року. Восени стався вибух на одному з ринків Києва. Міліція Києва висунула версію про причетність молодіжних опозиційних політичних об’єднань до цього злочину. Були проведені обшуки у приміщеннях громадянської кампанії «ПОРА» в різних регіонах України. Службою Безпеки України було проведено обшук на квартирі ініціатора створення кампанії «ПОРА» Михайла Свистовича у м. Ірпінь. Перед цим у приміщеннях «ПОРИ» У Києві та Чернігові були виявлені вибухові речовини і відбулися затримання активістів.[10] Представники правоохоронних органів публічно називали кампанію «ПОРА» терористичною організацією.[11] Порушення кримінальної справи за фактом створення та участі у діяльності терористичної організації дозволило проводити оперативні та слідчі дії по відношенню до активістів опозиційних організацій. Учасники кампанії стверджували, що не мають відношення до знайдених вибухових речовин.[12] Правоохоронні органи не змогли представити доказів належності вибухових речовин громадським активістам.

Служба Безпеки України виступає з ініціативами щодо розширення своїх повноважень, посилаючись на міжнародні принципи боротьби із тероризмом. Так, з метою протидії так званому «комп’ютерного тероризму», ініціюються заходи по контролю за користувачами мережі Інтернет, регулюванню українського сегменту мережі. Так, СБУ, посилаючись на рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи по боротьбі із тероризмом, виступала з ініціативами про розробку законопроектів «Про захист інформації у мережах передачі даних», «Про регулювання українського сегменту мережі Інтернет», «Про моніторинг телекомунікацій».[13]

Останні із наведених законопроектів став предметом широкої дискусії у 2004 році. Недержавні організації правозахисників, Інтернет-провайдерів, користувачів мережі, виступили із критикою пропозицій СБУ та розробили альтернативний законопроект «Про перехоплення телекомунікацій».

Законопроект, у розробці якого взяли активну участь «Інтернет-асоціація України» (ІнАУ), громадські організації «Українська Інтернет-спільнота» (УІС), «Харківська правозахисна група» та Український союз промисловців і підприємців (УСПП), передбачає створення системи автоматизованого дистанційного перехоплення телекомунікацій – захищеної телекомунікаційної мережі спеціального призначення, до якої підключені:

технічні засоби перехоплення, які встановлюються безпосередньо на мережах операторів зв’язку; дозвільні термінали, встановлені в судових органах, які надають дозволи на перехоплення телекомунікацій; оперативні термінали, встановлені в оперативних підрозділах, які здійснюють оперативно-розшукову, контррозвідувальну, розвідувальну діяльність та досудове слідство; протоколюючі термінали, встановлені в Уповноваженого Верховної Ради України з питань прав людини (Омбудсмана). Особа, щодо якої застосовувалося перехоплення, повинна бути поінформована про терміни перехоплення і зміст перехопленої інформації. Крім цього, Омбудсман повинен щорічно публікувати статистичну звітність про перехоплення телекомунікацій в Україні. Термін перехоплення не може перевищувати 6 місяців. Перехоплення застосовується винятково до фізичних осіб, що підозрюються у скоєнні або організації тяжких і особливо тяжких злочинів. Цей законопроект отримав підтримку 6 Комітетів Верховної Ради України як такий, що передбачає ефективні процедури захисту приватності, після чого Кабінет Міністрів України відкликав свій законопроект «Про моніторинг телекомунікацій».[14]

Проте, Служба Безпеки України активно просуває впровадження технічних можливостей для контролю за користувачами мережі Інтернет. Усі кампанії-провайдери, відповідно до Наказу №122 Державного Комітету Зв’язку від 17 червня 2002 року, надавати послуги з доступу до глобальних мереж передачі даних установам та організаціям, що одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, що є об’єктом державної власності, можуть лише Інтернет-провайдери, що встановили державну систему моніторингу (аналог російського СОРМ) і отримали відповідний сертифікат СБУ. Особливо негативно Інтернет-провайдери поставилися до вимоги СБУ встановлювати обладнання для моніторингу за власні кошти. Відділити трафік державного і недержавного користувача послуг і зробити його недоступним для моніторингу неможливо. Таким чином, автоматично всі клієнти кампаній, що погодилися на встановлення обладнання, стають об’єктами постійного моніторингу з боку СБУ.

Зміна влади в Україні у цьому питанні змін не принесла. Незважаючи на обіцянки скасувати Наказ №122, від і надалі лишається чинним. СБУ вже у 2005 році розсилає листи в державні установи з вимогами підключатися до «правильних» провайдерів.[15]

1. СП «Інфоком"
2. ТОВ «Глобал Юкрейн"
3. ТОВ «Елвісті"
4. ТОВ «УкрСат"
5. ТОВ «Лакінет"
6. ТОВ «Сітінет"
7. ТОВ «Макет»

У 2004 році активно обговорювалися пропозиції створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб, а також інших державних реєстрів, що містять персональні дані, зокрема реєстру виборців. 16 листопада 2004 року Верховна Рада України відхилила законопроект про реєстрацію фізичних осіб в Україні. Комітет Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції рекомендував парламент відхилити проект закону про реєстрацію фізичних осіб в Україні, як такий, що не відповідає нормам Європейського Союзу, зобов’язанням України перед Радою Європи та суперечить Конституції України.

Проте раніше, незважаючи на відсутність законних підстав, Президент України своїм Указом від 30 квітня 2004 року № 500 «Про створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб» санкціонував створення та ведення Єдиного реєстру. Указом такі функції покладені на Міністерство внутрішніх справ на основі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (далі – ЄДАПС).

Для виконання робіт із створення Єдиної Державної автоматизованої паспортної системи Міністерство внутрішніх справ України визначило приватну компанію корпорація «ЄДАПС». Таким чином, персональні дані, які громадяни України передавали державному органу, потім передавалися приватній структурі.

Президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 10 березня ц.р. за № 457/2005 року анулював попередні рішення Президента Кучми щодо створення «Єдиного державного реєстру фізичних осіб» (Указ Президента від 30 квітня 2004 року), а відтак – наміри запровадження паспорта нового зразка у вигляді пластикової картки.[16]

Відповідно до скасованого указу Президента Кучми, паспорт громадянина України між обкладинкою і першою сторінкою мав містити сторінка машинозчитуваних даних (сторінка даних). На ній планувалося розмістити оцифроване зображення власника паспорту, дані про тип паспорту, код держави, номер паспорту, ім’я, прізвище, громадянство, дату народження, персональний номер, стать, місце народження, дату видачі й орган, що видав паспорт, строк дії документу і підпис власника.

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України є ідентифікаційний код, що надається державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливим є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрації суб’єктом підприємницької діяльності тощо.

Десятки тисяч громадян України обмежені у правах через свої релігійні переконання, що не дозволяють їм користуватися єдиним кодом. До Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України надійшло понад 11 000 звернень.[17] Альтернативна форма обліку фізичних осіб - платників податків була запроваджена за ініціативою Уповноваженого у 1999 році Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» у відповідь на масовий і надзвичайно активний рух протесту православних віруючих. Проте, за словами Омбудсмана, положення цього закону до цього часу, тобто вже протягом 4-х років, належним чином не виконуються, оскільки не розроблено механізму обліку, що фактично унеможливлює реалізацію громадянами свого права на відмову від ідентифікаційного номера. Ситуація ускладнюється позицією Державної податкової адміністрації України, яка виступає за скасування альтернативної форми обліку і фактично блокує розробку такого механізму. ДПА вважає, що її запровадження означає надання привілеїв окремим категоріям громадян за релігійними переконаннями і таким чином порушується вже діюче законодавство.

При здійсненні усиновлення українське законодавство не враховує інтересів усиновленої дитини. Таємниця усиновлення гарантується можливістю усиновителям дитини записати себе її батьками (стаття 229 Сімейного кодексу), змінити вказівку про місце її народження в рамках 6 місяців і дату народження (стаття 230 Сімейного кодексу), а розкриття таємниці усиновлення тягне за собою кримінальне покарання (стаття 168 Кримінального кодексу України). Проте право дитини знати своїх біологічних батьків (стаття 7 Конвенції ООН про права дитини) та право на збереження своєї індивідуальності (стаття 8 Конвенції ООН про права дитини) цілком забуті. Навіть більше, закон містить положення про збереження таємниці усиновлення для самої дитини (частина 2 статті 226 Сімейного кодексу).[18]

Проблемою залишається питання примусового медичного обстеження, а також втручання правоохоронних органів в сімейне життя осіб, що мають нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Наприклад, до сих пір правоохоронні органи подають до Держкомстату відомості про виявлених гомосексуалістів, ведуть їхній облік, як групу ризику захворювання на СНІД [19].

Всеукраїнська мережа людей, що живуть із ВІЛ повідомляє про численні факти розголошення медичного діагнозу ВІЛ-інфікованих осіб. ВІЛ-інфіковані особи втрачають можливість працевлаштування, доступу до соціальних послуг. У Сімферополі особа, якій помилково був поставлений і розголошений діагноз ВІЛ-інфекція, звернулася із позовом до суду.[20]

Європейський суд з прав людини визнав прийнятними 6 справ щодо України, в яких стверджувалося про порушення права на приватне життя через листування засуджених, отримання ними посилок і бандеролей, обмеження кількості побачень з рідними та умови, створені для цих побачень. У справах Полторацький проти України, Кузнєцов проти України, Алієв проти України, Назаренко проти України, Данкевич проти України, Хохлич проти України Суд визнав порушення статті 8 Конвенції з цих причин.

Європейська Конвенція з прав людини, яку Україна ратифікувала у липні 1997 року, вимагає не перешкоджати ніяким чином зверненню будь-якої особи в державі до Європейського суду з прав людини. Проте чинне законодавство України не передбачає конфіденційності для кореспонденцій, що направляються з місць позбавлення волі до Європейського суду у Страсбурзі. На сьогодні не переглядаються адміністративними органами установ виконання покарань лише листи, заяви, пропозиції та скарги, адресовані Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та прокуророві. Розроблений Мінюстом законопроект пропонує зміни до Кримінально-виконавчого кодексу та Закону України «Про попереднє ув’язнення», які мають закріпити на законодавчому рівні заборону перегляду кореспонденції, яка направляється з місць позбавлення волі до Європейського суду з прав людини. [21]

У лютому 2005 року своїм рішення Європейський суд з прав людини постановив рішення, якім визнав порушення Україною Ст..8 Європейської Конвенції з прав людини та зобов’язав сплатити 8 тис. євро громадянинові України Ромуальду Новоселецькому, який проживає в Уссурійську (Росія). Гроші повинні бути виплачені у відшкодування збитку внаслідок пропажі речей з квартири Новоселецького в той час, як там з незаконного дозволу державної установи жила інша людина, і у відшкодування нематеріального збитку внаслідок неможливості позивача і його родини протягом тривалого часу жити у своїй квартирі. Європейський суд з прав людини визнав, що внаслідок незаконного рішення Новоселецький змушений був жити з чужою родиною, чим було порушено його право на особисте та сімейне життя (право на приватність).[22]

Тривають дискусії з приводу створення відкритої бази даних судових рішень в Україні. За діючим законодавством доступ до судових рішень мають лише особи, що є сторонами у конкретній справі. Один із основних аргументів противників відкритого доступу до судових рішень це захист права на приватність учасників судового процесу. Компромісним виглядає рішення, що передбачає можливість знеособлення персональних даних.

[1] Розділ з огляду Privacy International щодо дотримання права на приватність за період 1.05.04 – 1.05.05.

[2] Права людини в Україні 2004. Доповідь правозахисних організацій. – Харків: Фоліо, 2005. – С.92.

[3] Інтернет видання про права людини РУПОР http://rupor.org/index.php?id=1092743112

[4] Автор має копії таких службових звітів у своєму розпорядженні.

[5] http://news.qs.kiev.ua/n/n3792.htm

[6] Євген Захаров. Оперативно-розшукова діяльність та приватність комунікацій. – В кн..: Свобода інформації та право на приватність в Україні, т.2. – Харків: Фоліо, 2004 – с.45-60

[7] Інтернет-видання “Подробности” http://podrobnosti.ua/power/security/2005/04/12/203781.html

[8] http://zakon.rada.gov.ua

[9] http://zakon.rada.gov.ua

[10] Інтернет видання Подробности http://podrobnosti.ua/accidents/2004/10/16/152088.html

[11] http://proua.com/news/2004/10/19/114937.html

[12] http://proua.com/news/2004/10/18/104004.html

[13] Юридичний Вісник України 26.01.2002

[14] Права людини в Україні 2004. Доповідь правозахисних організацій. – Харків: Фоліо, 2005. – С.99.

[15] Інтернет видання “Майдан” http://maidan.org.ua/static/news/1113766876.html

[16] ДЗГ МВС України http://mvsinfo.gov.ua/official/2005/03/031805_1.html

[17] Повідомлення Секретаріату Уповноваженого з прав людини http://rupor.org/index.php?id=1078569306

[18] Право на повагу до особистого та сімейного життя: цивільно-правові аспекти в законодавстві і судовій практиці України. Н.Петрова. Європейська Конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л.Жуковської. – К.:ЗАТ „ВІПОЛ”, 2004. – С. 403.

[19] Звіт про результати роботи органів внутрішніх справ в боротьбі з проституцією, по виявленню груп ризику та результати їх обстеження на СНІД, затверджене Наказом Державного комітету статистики України від 10 грудня 2002 року № 436.

[20] Бюлетень “Наша жизнь”, №1(5) 2004, C.27 www.network.org.ua

[21] Інтернет видання про права людини РУПОР http://rupor.org/index.php?id=1092437416

[22] Інтернет видання про права людини РУПОР http://rupor.org/index.php?id=1109179619

Проблема доступу до правової допомоги є однією з найбільш важких в царині прав людини. Право на таку допомогу гарантується 59 статтею Конституції, якою проголошується також, що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Проте ці положення Конституції практично не реалізовані. Як відомо, право на безоплатну правову допомогу відповідно до чинного законодавства має доволі широке коло громадян України та осіб без громадянства:

жертви політичних репресій, які реабілітовані (ч.6 статті 6 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»);

ветерани війни (ч.2 статті 22 Закону України «Про статус ветеранів війні і гарантії їх соціального захисту»);

жертви незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (п.4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»);

психічно хворі особи, яким надається психіатрична допомога (ч.3 статті 25 Закону України «Про психіатричну допомогу»);

біженці або шукачі притулку, щодо яких вирішується питання про надання статусу біженця (статті 18, 20 Закону України «Про статус біженців», а також ч.4 статті 5 Закону України «Про соціальні послуги»);

неповнолітні батьки (стаття 156 Сімейного кодексу);

особи, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити догляд за ними (ч.4 статті 5 Закону України «Про соціальні послуги»);

особи, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв’язку з безробіттям і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, або у зв’язку зі стихійними лихами, катастрофами (ч.4 статті 5 Закону України «Про соціальні послуги»);

діти та молодь, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї (ч.4 статті 5 Закону України «Про соціальні послуги»).

Правової допомоги потребує також велика кількість мешканців України, які є малозабезпеченими. Але чинне законодавство не передбачає надання допомоги з боку держави у цивільних та адміністративних справах. Безоплатна правова допомога надається лише в кримінальних справах і лише адвокатами. Згідно зі статтею 47 КПК особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника через адвокатське об’єднання у разі, якщо його участь є обов’язковою відповідно до статті 45 КПК, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника, а також коли бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього зробити.

Для того, щоб з’ясувати реальне становище з оплатою праці адвокатів за надання ними юридичної допомоги у кримінальних справах за рахунок державного бюджету, ХПГ звернулася з інформаційними запитами до Міністерства юстиції України, територіальних управлінь юстиції, Державної судової адміністрації України (ДСАУ) та її територіальних управлінь, апеляційних судів. Ми запитували, які суми було передбачено бюджетом для надання юридичної допомоги адвокатами за призначенням, які кошти було реально отримано і як вони були витрачені. Дані, отримані у відповідях на інформаційні запити, можна підсумувати таким чином.

До набрання чинності Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 №3018-ІІІ кошти на оплату послуг адвокатів за участь у розгляді кримінальних справ за рахунок держави передбачались у кошторисах на утримання місцевих та апеляційних судів, у яких розглядались зазначені справи. Відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 03.12.1997 №265 «Про запровадження нової бюджетної класифікації України» фінансування видатків на оплату праці адвокатів здійснювалося за кодом економічної класифікації видатків 1139 «Оплата інших видатків». Цей код синтетичний: за ним фінансувалися також видатки на проїзд та проживання потерпілих та свідків під час судового розгляду, послуги експертів під час слідства, видатки на охорону, страхування, видатки на оплату професійних послуг тощо.

Як повідомило Міністерство юстиції, за кодом 1139 у 2001 році апеляційні суди отримали 365,1 тис. грн. (67.5% від передбаченої бюджетом суми), у 2002 році – 296.2 тис. грн. (75% від плану). Місцеві суди отримали в 2001 р. 79.9 тис. грн. (3.6% від плану), у 2002 році – 927,9 тис. грн. (41.7% від плану). Розподіл фінансування для апеляційних судів між 27 регіонами України та реально витрачені суми представлені в другому, третьому, четвертому та п’ятому стовпчиках табл. 1. Ці дані ХПГ отримала з апеляційних судів. На жаль, 8 апеляційних судів – міста Києва та Донецької, Львівської, Миколаївської, Одеської, Харківської, Хмельницької й Чернігівської областей – грубо порушили Закон України «Про інформацію» і не відповіли взагалі на наш інформаційний запит, хоча він навіть надсилався повторно. Апеляційний суд Закарпатської області переслав наш запит до територіального управління ДСАУ, яке відповіді нам не надіслало. Апеляційні суди Севастополя та Вінницької й Тернопільської областей не повідомили про суми, отримані за кодом 1139 (це позначено в таблиці знаком ?????), а просто написали, що послуги адвокатів не оплачувалися. Повідомлення про відсутність фінансування позначено в таблиці знаком ***. На нашу думку, зібрані, хоча й неповні, дані дають підстави для певних висновків. Перший: вражають мізерні розміри сум, виділених за кодом 1139. Фінансування судів просто жалюгідне, і при таких обставинах говорити про незалежність судів важко. Другий: система надання безоплатної правової допомоги в кримінальних справах в Україні до середини 2004 року була практично відсутня, а починаючи з середини 2004 року – продемонструвала свою повну неефективність. Цю систему необхідно будувати заново.

Починаючи з 01.01.2003, відповідно до Закону «Про судоустрій України» функції щодо фінансування та матеріально-технічного забезпечення судів було покладено на ДСАУ, а тому кошти Мінюсту на здійснення оплати послуг адвокатів на 2003 рік та перші 6 місяців 2004 року бюджетом не були передбачені. Відповідно, у ці 18 місяців праця адвокатів за призначенням з бюджету не оплачувалася. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2004 рік» від 17.06.2004 №1801-ІУ ці видатки на другу половину 2004 року передбачалося профінансувати за окремою бюджетною програмою 3601160 «Надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави». За цією програмою, як повідомила ДСАУ, бюджетом було передбачено в 2004 році 1915,3 тис. грн., а Законом України «Про державний бюджет України на 2005 рік» суму було збільшено до 1960.9 тис. грн.

На виконання зазначеної державної програми з липня 2004 року Державним казначейством України щомісячно проводилося фінансування територіальних управлінь юстиції для здійснення виплат адвокатам. Отримані та виплачені управліннями юстиції суми за липень-грудень 2004 року показані в двох останніх стовпчиках табл.1. Ці дані отримані з територіальних управлінь юстиції. На жаль, чотири обласні управління юстиції – Волинське, Кіровоградське, Рівненське та Черкаське – не відповіли на наш запит взагалі. Київське обласне управління юстиції порадило звернутися за інформацією, яку ми запитували, до Міністерства юстиції. Луганське та Миколаївське обласні управління юстиції не повідомили про суми, отримані з бюджету. Звертає увагу відсутність фінансування з бюджету АРК за бюджетною програмою 3601160. Куди ж були спрямовані відповідні кошти? Неординарне вчинило Одеське обласне управління юстиції: воно просто перерахувало усю отриману суму – 165 600 гривень – до адвокатського об’єднання «Одеська обласна колегія адвокатів». Про подальшу долю цих коштів управління не повідомило.

Чим же можна пояснити, що навіть ті малі суми, які були спрямовані на оплату праці адвокатів в кримінальних справах, були витрачені тільки на третину, і решта повернулася до бюджету? Частково відповідальні за це адвокати, які просто відмовляються працювати за рахунок держави. Про це свідчить картина використання коштів в різних регіонах країни. Як можна побачити, в деяких областях виділені кошти використані повністю, а в деяких – зовсім не витрачалися. Але, на нашу думку, головна причина – умови оплати.

Щоб це з’ясувати, звернемось до Постанови Кабінету міністрів України №821 від 14 травня 1999 р., яка затверджує «Порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави». Відповідно до цього Порядку, підставою для оплати праці адвокатів з надання правової допомоги є постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, ухвала суду чи постанова судді та оформлена ними довідка про участь адвоката у справі. На підставі цих двох документів – постанови та довідки про участь адвоката у справі – адвокат складає третій документ: довідку-розрахунок про розмір коштів, які підлягають виплаті адвокату, цей документ і використовується для проведення оплати із бюджету. Оплата праці здійснюється в розмірі 15 гривень за повний робочий день, а якщо адвокат був зайнятий у справі неповний робочий день, то оплата провадиться пропорційно до затраченого часу, виходячи з денної ставки 15 гривень.

Отже, призначення адвоката для надання допомоги в кримінальних справах цілковито залежить від органів, які провадять дізнання або слідство, або суду, а оплата його праці настільки мала, що, скоріше за все, адвокати часто просто не хочуть витрачати час на оформлення необхідних паперів для отримання коштів. Як вказано у відповіді Дніпропетровського обласного управління юстиції, у другому півріччі 2004 року до управління надійшло 249 документів на оплату на загальну суму 18 191 грн., тобто середній заробіток адвоката за працю по одній кримінальній справі становить приблизно 73 гривні за працю протягом майже п’яти повних робочих днів. Чи варто дивуватися, що існуюча система надання правової допомоги в кримінальних справах практично не працює?

Табл.1

Проект «Журналісти Херсонщини – за вільний доступ до інформації»

Упродовж кількох років Херсонська міська Асоціація журналістів (далі – ХМАЖ) «Південь» працює над покращенням доступу до інформації.

Торік восени було проведене перше соціологічне дослідження, яке з’ясувало, що місцевим медіа важко добитися від чиновників згоди на інтерв’ю. А про те, щоб телевізійники могли вільно знімати під час судового засідання, годі було й говорити.

Журналісти друкованих та електронних ЗМІ об’єднали свої зусилля. Провели кілька спільних акцій, під час яких «навчали» держслужбовців поважати права журналістів на доступ до інформації та професійну діяльність. Зокрема, дуже резонансною була акція «Півдня», коли журналісти вирішили контролювати прозорість судового процесу над медіа-адвокатом Я.Ващуком. Тоді мені особисто довелося розповідати охоронцям Дніпровського райсуду, чому я маю право знімати суд як ззовні, так і всередині. А Світлана Смаль, координатор проекту ХМАЖ «Південь» «Журналісти Херсонщини – за вільний доступ до інформації», подарувала судді Вікторії Ратушній витяги із законів, які регламентують гласність судового процесу та обов’язки ЗМІ надавати соціально важливу інформацію. І це спрацювало: наступного дня нам перешкод у роботі вже ніхто не чинив.

Набутим досвідом журналісти ділилися на правових семінарах у багатьох регіонах України.

І ось наприкінці проекту «Журналісти Херсонщини – за вільний доступ до інформації», реалізованого «Півднем», проведене ще одне соціологічне дослідження. Його науковим керівником був завідувач кафедри філософії й соціології Херсонського національного технічного університету (далі – ХНТУ), кандидат соціологічних наук, доцент Володимир Коробов. Соціологи запитали досвідчених місцевих журналістів, чи змінилася інформаційна політика органів державної влади та місцевого самоврядування за останні півроку. Експерти відзначили, що на стосунки чиновників і журналістів за цей період вплинуло багато чинників: «Помаранчева революція», правова просвіта, акції «Півдня». І в цілому ситуація покращилася, відбулись певні зміни у бік поліпшення співпраці. Проте частина опитаних вважає, що зміни у владі носять лише «косметичний» характер, а бюрократія все ще прагне поставити під свій контроль канали виробництва, зберігання й поширення інформації. Як і раніше, журналістам відмовляють у наданні інформації по телефону, без узгодження з керівництвом чи прес-службою, відмовляють в усному інтерв’ю, продовжують «відфутболювати». Соціологи говорять про так званий інформаційний «саботаж» чиновників, коли журналісти не отримують прямих відмов ні в усній, ні в письмовій формі, але чиновники майстерно ухиляються від надання інформації.

Як і раніше, закритими лишилися прокуратура, СБУ, міліція, митниця, міськрада та її виконком. Найнедоступнішими для журналістів є питання, пов’язані з фінансами, земельними ресурсами, нерухомістю, бюджетними коштами та коштами фондів.

Втім, добре, що за таких несприятливих умов для виконання професійних журналістських обов’язків у Херсоні з’явилася «реальна профспілка», що бореться за прозорість влади, за створення своєрідної журналістської «соборності». За висновками соціологів, «Південь» фактично став «комітетом захисту прав споживача інформації від владних структур». Як підкреслив голова ХМАЖ «Південь» Андрій Матросов, «виховну» роботу із державними службовцями ця організація вестиме доти, поки вони не почнуть поважати інформаційні права людини.

Наталя Мельникова, член ХМАЖ «Південь»

Уривки із звіту про результати соціологічного дослідження

«Інформаційна робота органів місцевої влади та самоврядування. Проблеми забезпечення інформаційної відкритості та ефективної взаємодії чиновників і журналістів»[1]

Питання, які були поставлені журналістам, надані в наступній таблиці. По кожній групі питань подаються приклади відповідей та їхнє узагальнення.

1. Оцінка змін, що відбулися у взаємодії влади і журналістів протягом останнього півріччя та впливу на ситуацію проекту ХМАЖ «Південь».

1.1. Загальна характеристика змін

На думку більшості експертів, протягом останнього півріччя у взаємодії між владою та журналістами спостерігаються незначні зміни. Влада стала більш відкритою. Проте ця відкритість продовжує мати свої обмеження, специфіку і часто-густо є ситуативною. Крім того, позитивні зрушення торкнулися далеко не всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших державних інституцій.

По відношенню до змін експерти поділилися на дві групи: «песимісти» та «помірковані оптимісти». «Песимісти» вважають, що закритість влади в Україні – це її родова ознака, «помірковані оптимісти» вважають, що нові люди у владних структурах якщо не намагаються бути більш відкритими, то хоча б намагаються виглядати такими. Тобто частина експертів вважає, що зміни в інформаційній політиці влади носять «косметичний» характер. Частішими стали зустрічі з журналістами, прес-конференції. При цьому саме влада дедалі частіше стає їх ініціатором. Частина чиновників перестала уникати зустрічей з журналістами, перестала «ховатися» від них.

·  «Информация стала более доступной, во всяком случае в органах местного самоуправления и обладминистрации. В общем-то, там изменились руководители, все же зависит от человека, и получить информацию стало немножечко проще».

·  «Изменения произошли только на уровне областной власти. Областная власть стала более доступной, более открытой. Тем более, сейчас они ввели рассылку, в виде анонсов, графиков планируемых в администрации мероприятий. В этом смысле она стала открытее и доступнее. Однако, она стала такой в очерченных рамках: о том, о чем хотят – говорят, о том, о чём не хотят – не говорят. В принципе, все осталось по-прежнему. Горисполком, городские власти фактически остались такими же недоступными, как и раньше».

·  «Ситуация с доступом к информации несколько изменилась, как мне кажется, в лучшую сторону, но весьма незначительно. Демонстрируются попытки органов власти к тому, чтобы считалось, что доступ к информации максимален, но механизмы ее выдачи остались практически прежними и особых достижений в этом плане не заметно. Несколько улучшилась ситуация получения информации от Центра общественных связей областного УМВД. С остальными людьми в погонах – как практически невозможно было работать, так невозможно и сейчас».

З іншого боку, на думку експертів, ситуація змінилася, але внаслідок діяльності журналістів, які стали більш сміливими, вимогливими. Це, в свою чергу, було наслідком політичних змін у країні та активізації структур громадянського суспільства на місцях.

·  «Ситуация, конечно изменилась. Изменилось отношение журналистов к этой проблеме. Все политические события, естественно, дали внутренний толчок для того, чтобы быть более уверенными в себе. Появилась надежда, что можно изменить ситуацию с доступом к информации к лучшему. Появился энтузиазм, хотелось что-то поменять, участвовать в этих изменениях. Я думаю, что настроение оранжевой революции стало поводом для того появления энтузиазма».

·  «Я думаю, публікації з приводу того, що в суді має місце корупція, змусили суддів трошки занервувати, Іванищука (голова Апеляційного суду – Ред.) у всякому разі. Я вважаю дуже мужнім вчинок Михайла Новицького (шеф-редактор херсонської газети «Гривна» – Ред.), коли він сказав на прес-конференції : «...Анатолий Петрович, вы страшный человек, вас боятся многие, на вас трудно накопать, но мы будем стараться».

Аналізуючи висловлювання щодо причин змін в інформаційній політиці влади, можна дійти висновку, що така інформаційна політика владних структур – це, з одного боку, їх своєрідна захисна реакція на тиск з боку інших владних і бізнесових структур, і, в останню чергу, громадськості. З іншого боку, існує думка, що залучаючи журналістів до обговорення тих чи інших питань, посадові особи у такий спосіб вирішують свої власні проблеми у боротьбі з опонентами, а журналістів просто «використовують» як посередників у цій боротьбі.

·  «Я знаю, що наш Апеляційний суд взагалі раніше ніколи не запрошував до себе пресу, ніколи ніяких прес-конференцій, а цього року він раптом «розродився» прес-конференцією. Мабуть все-таки його допекли, там же стояли пікети весь час. Думаю, що це швидше був захист, тому що після того ні разу не було прес-конференцій… Я думаю, що це було обумовлено ситуацією».

1.2. Зміни, що відбулися внаслідок діяльності проекту ХМАЖ «Південь» «Журналісти Херсонщини – за вільний доступ до інформації»

Щодо впливу діяльності ХМАЖ «Південь» на відносини між владою і журналістами, експерти зайняли три основних позиції, які можна проранжувати за частотою згадувань (де 1 – це найбільш поширена думка, а 4 – найменш поширена):

1.  Діяльність «Півдня» вплинула на характер взаємодії ЗМІ і влади, в певній мірі змінила у бік відкритості (принаймні формальної) інформаційну політику влади і змінила відносини між журналістами і чиновниками, підвищила кваліфікацію журналістів.

2.  Діяльність «Півдня» зробила журналістський корпус більш впевненим, більш вимогливим, підвищила його професійність, але не зробила більш відкритою владу, яка зайняла міцну оборонну позицію по відношенню до ЗМІ.

3.  Діяльність «Півдня» зробила журналістський корпус більш впевненим, більш вимогливим, підвищила його професійність, але влада і далі продовжує ігнорувати ЗМІ.

4.  Діяльність «Півдня» не вплинула істотно на інформаційну ситуацію в Херсоні. Всі зміни, що відбулися у цій сфері – це результат Помаранчевої революції та кадрових змін у владних структурах.

Однією з найбільших заслуг діяльності проекту є поява «реальної профспілки» журналістів, які борються за прозорість влади, за ствердження своєрідної журналістської «соборності». Журналісти стали більш згуртованими в питаннях стосунків із владою. «Південь» фактично став осередком «комітету захисту прав споживача» інформації від владних структур. Суттєвим є і те, що таким чином «Південь» презентує ситуацію в Херсонській області на загальноукраїнському рівні – цьому сприяє електронна складова проекту.

1.3. Вплив на ситуацію акцій журналістів, спрямованих на поліпшення доступу до інформації в судах Херсонщини, а саме: акції захисту прав медіа-адвоката Ярослава Ващука під час судового процесу та акції захисту професійних прав журналістів під час слухання в суді скарги Люби Єрьомічевої на порушення виборчого законодавства тодішнім головою облдержадміністрації Сергієм Довганем

Вплив перелічених акцій на інформаційне поле, на думку опитуваних, був неоднозначним. Якщо говорити про самий журналістів, то безперечно ці акції були чудовою нагодою «попрактикуватися», набути неоцінимий досвід «правових баталій» між владою та ЗМІ. Додатковим ефектом цієї «практики» було те, що журналісти відчули себе справжньою «четвертою владою», а чиновники стали більш обачливими, бо тепер змушені думати про наслідки свого свавілля, за яке протягом довгого часу вони не несли відповідальності.

Якщо говорити про сферу впливу цих акцій, то вона, на жаль, обмежується тільки судами. На думку більшої частини експертів і судова влада не стала більш відкритою. Протягом цих акцій журналісти спромоглися «відвоювати» тільки те, що їм належало за законом: право бути присутніми під час засідань суду, право користуватися диктофонами і камерами тощо. На інші вимоги судова влада відреагувала формально: створила прес-службу, яка зрештою не зробила її більш відкритою. На інші гілки влади ці акції суттєво не вплинули. Принаймні безпосередньо. Але, за свідченнями експертів вони заставили замислитися не тільки посадових осіб, що представляють органи на які безпосередньо були спрямовані ці акції, але й інших чиновників.

1.4. Вплив на стосунки журналістів та депутатів облради акції масової подачі судових позовів журналістів на Херсонську обласну раду з приводу недопущення їх на позачергову сесію 24 листопада 2004 р.

На думку більшості експертів, акція не мала корінного впливу на депутатів Херсонської обласної ради, про що свідчить і продовження цієї акції в суді. Сама акція більш вплинула на відносини журналістів з судовою владою. Проте відсутність прямої реакції не означає, що її взагалі немає. Експерти вважають, що ця акція мала своєрідний «виховний» характер і працювала не стільки на минуле, скільки на майбутнє.

1.5. Оцінка журналістами ефективності засідань медіа-клубу «Південь» на теми доступу до інформації із залученням чиновників і представників прес-служб

Оцінюючи ефективність медіа-клубу «Південь», журналісти схвально висловлювалися, передусім, на адресу його ідеї: запрошувати на його засідання представників влади і обговорювати актуальні проблеми. Проте чиновники виявилися не готовими до такої співпраці. Причому чим більше ранг посадовця, тим менше існує шансів побачити його на медіа-клубі. На думку журналістів – це своєрідна ознака остраху, який чиновники мають перед журналістською аудиторією. Кваліфікація, хист і певною мірою досвід херсонських журналістів дозволяє їм «витягнути» з чиновника ту інформацію, яку він не хотів би оприлюднювати. Тому майже єдиним шансом для чиновника не «сесть в калошу» є відмова від участі у засіданні.

Проблема «невідвідування», «прогулів» чиновниками засідань медіа-клубу має свої наслідки:

1.  Відсутність діалогу. Читач ознайомлюється з думкою тільки однієї сторони. З одного боку, це цілком «легітимно» в ситуації відмови, з другого боку така форма роботи не є конструктивною, хоча знову таки не з вини журналістів.

2.  Невідповідність змісту запрошення змістові засідання. Це знижує популярність медіа-клубу вже з боку журналістської спільноти.

3.  Сам медіа-клуб може використовуватися як знаряддя політичної боротьби, піару зацікавленими особами.

1.6. Оцінка журналістами правових семінарів, проведених IREX U-MEDIA і ХМАЖ «Південь»

Всі журналісти одностайно позитивно оцінили семінари. Семінари «скорочують» час журналістам для вивчення права, незнання якого дуже часто перешкоджає плідній роботі журналістам з владою. Надзвичайно корисною була і практика розбору конкретний випадків, безпосередніх справ. Семінари виявилися корисними не тільки для молодих журналістів, для журналістів з районів, але й для журналістів зі стажем. Тим більше, що більшість херсонських журналістів не мають базової журналістської освіти, а ті, хто мають її, не пройшли курс журналістського права.

Семінари сприяли також формуванню мережених зв’язків між журналістами, ініціативних груп, діяльність яких скерована якраз на боротьбу за прозоре суспільство.

·  «Зараз багато такого, що я знаю, але все рівно я йду на семінари, тому що завжди є свіжий приклад. І вони подають приклади судових справ. Я вважаю, що це озброює журналістів. Зараз у нас багато молодих журналістів. Як отримати інформацію? Як можна писати? Як не можна? Я вважаю, що це дуже хороша школа, дуже хороша школа».

·  «Самостоятельно сесть и прочесть закон – это довольно тяжело, это первое. И второе, на семинарах приводятся конкретные примеры, по конкретным статьям и ты уже в принципе стараешься не допускать ошибок, которые допускали твои коллеги».

·  «Опять же, появилось чувство плеча, уверенности, что я не одна такая не равнодушная (я считаю себя не равнодушной), что есть единомышленники в этом вопросе и что вместе мы можем влиять на ситуацию».

·  «Я бы так сказала, у нас во время общения появилась инициативная группа особо яростных борцов за доступ к информации и, в общем-то, мы часто, даже, несмотря на то, что работаем в разных изданиях и достаточно жестко конкурируем на информационном рынке, выступаем вместе, сообща».

·  «Во-первых, вырос уровень грамотности, лично моей – проводился семинар и я считаю, круг вопросов, который обсуждался, был, в общем-то стандартный. Раньше я об этом слышала, но с опытом приходит какое-то новое осознание одной и той же темы».

Серед конкретних знань, отриманих на семінарах опитувані виділяли передусім правову освіту, вміння кваліфіковано складати запити, скарги, заяви, посилатися на відповідні закони.

·  «Помогли в том смысле, что мы стали составлять запросы более обоснованные, т.е. есть необходимые ссылки на закон».

·  «Безпосередньо, приклади, де показують з приводу якої публікації був судовий позов – який програний, який виграний. Показують, як можна писати, роздають зразки публікацій в газетах, примушують задуматися, чому так не можна було подавати, за що тут можна притягнути до суду. Вважаю, що такі розбори конкретних прикладів, публікацій і судах по них(«як ви вважаєте, чому тут виграли суди, а чого тут програли?») примушують журналіста аналізувати».

2.  Рівень відкритості органів влади і самоврядування Херсонщини для ЗМІ

2.1. Оцінка відкритості/закритості для ЗМІ Херсонщини державних установ та органів місцевого самоврядування

Найбільш закритими для ЗМІ залишилися суди та силові структури: прокуратура, СБУ, міліція, митниця. Таємниця слідства залишається основною причиною/приводом закритості силових структур:

·  «Суды и прокуратура. Вот у них есть возможность не предоставлять информацию, ссылаясь на служебную тайну, на тайну следствия, на конфиденциальную информацию».

·  «Как говорится: «У кого, что болит, тот про то и говорит». Т.е. мы за последние три-четыре месяца достаточно много давали публикаций по судебной власти. Поэтому мы больше общались с ними, поэтому у меня больше об этом информации есть. Т.е. в нашем случае – это судебная. Потом прокуратура, потом идет горисполком, потом милиция».

·  «Если говорить о государственных органах, которые я считаю наиболее закрытыми, то это, по прежнему, силовые организации. Это прокуратура, это СБУ, это, в меньшей мере, милиция».

·  «От до прокуратури у мене є питання, тому що при Кузьменкові (прокурор Херсонської області – Ред.) нас не збирають. А Федір – це прес-служба, так – «те не можна, те не можна», і бурчить без кінця, що той те написав, той те написав. А сам ідеш туди просити, і все рівно вони тобі те, що ти просиш не дадуть».

·  «Може в суді. Вони ж там нічого не будуть тобі казати ... поки не винесуть рішення... Ти щось пишеш, підійшов до судді і попросив « розкажіть», «... нет, все, ждите решения...». І у прокуратурі, я вважаю, будуть тобі хитрити, мудрити, юлити, і ти від них ні чорта не доб’єшся конкретно».

Від журналістів приховується інформація процесуального, медіального характеру. Суди, силові структури оприлюднюють готові результати, а все інше залишається у тіні:

·  «Суди..., вони не приховують інформацію, але ті відповіді, що дають, не влаштовують. От я, наприклад, попросила рішення по одній із справ, мені дали тільки ухвалу, а регулятивну частину, де йдеться на підставі чого її винесено, мені не дали».

Певні покращення експерти констатують у інформаційній політиці Херсонської ОДА, ЦГЗ УМВС, податкової службі:

·  «У податковій створили приймальню, засипали запрошеннями. Але у них це почалося десь після Помаранчевої революції, Ємченко ще почав».

·  «У міліції прес-служба завжди працювала на належному рівні. Звинувачувати їх у тому, що вони не дають те, що тобі потрібно, а дають те що їм потрібно? Вони завжди посилаються на таємницю слідства».

Неоднозначно оцінюють експерти діяльність Херсонського міськвиконкому і Херсонської міської ради в інформаційному полі. З одного боку, міськвиконком і міськрада залишилися фактично закритими структурами (не можливо дізнатися про механізми прийняття рішень міськвиконкому та міськради), з іншого боку досить часто звучало схвалення піар-акцій служби міськвиконкому, що відповідає за зв’язки з громадськістю:

·  «Міськвиконком десь на тому рівні залишився, їх не можна було назвати закритими».

·  «Горисполком стал более открытым и в том числе благодаря тому, что пришел новый начальник пресс-службы. Т.е. пришел более профессиональный человек, который меньше боится совершать неправильные поступки из-за незнания. Гораздо проще стало общаться, хотя у него тоже есть трудности общения с чиновниками горисполкома».

·  «Просто усовершенствовали и сделали более доступным как-то. А сказать, что я могу прийти к заместителю городского головы, поинтересоваться кто там, грубо говоря, построил автозаправку или поставил «ромашки» в городе – нет. Т.е. они якобы так вот, визуально да, а по существу – открытости все равно нет».

·  «Депутату горсовета не дают решений городского совета, сессий даже не дают, они засекречены для депутата. Что говорить о каких-то журналистах? Им просто не отсылают, они не получают, где-то затерялось.... Не возможно достучаться ни к облгосадминистрации, ни к милиции, ни к СБУ, ни к налоговой...».

Одним з основних недоліків міськвиконкому є відсутність реакції на публікації у пресі, що зрештою є характерним і для інших органів влади:

·  «Газета «Вгору» на первой странице раздолбала их по поводу того, что диоксином травят. Что-то изменилось, собрал Сальдо каких-то специалистов ведущих из МЧС, провели ли они анализы? Ничего абсолютно не случилось и всячески будут камуфлировать вот это происшествие».

Експерти констатують і прояви формальної, декларативної відкритості деяких органів влади: створення прес-служб, проведення прес-конференцій які фактично не надають нової інформації:

·  «Ежемесячно нас приглашают на пресс-конференции в таможне, но толку от этих пресс-конференций я не вижу никакого… Мы просили таможню несколько раз, чтобы нас повезли на пограничный пункт и показали, как работает таможня. Это было бы интересно, это был бы взгляд изнутри, но по сей день мы ждем. Они делают то, что им указал Киев».

·  «Госадминистрация очень закрыта. Они не хотят предоставлять информацию, которую сами не подготовили. А очень часто они готовят либо неполную информацию, либо даже не соответствующую действительности. Приходится перепроверять – получить информацию либо косвенную, либо второстепенную, которая может подтвердить. Вот с этим проблема».

2.2. Порушення прав журналістів на доступ до інформації з боку влади

Більшість порушень прав журналістів носить опосередкований характер. Можна говорити про феномен інформаційного «саботажу» чиновниками. Журналісти не дістають прямих відмов на отримання інформації ні в усній, ні в письмовій формі, чиновники й далі майстерно ухиляються від надання інформації.

·  «У міськраді журналістам абсолютно не озвучуються питання, не роздаються проекти рішень сесій. ...Ти сидиш на сесії, проекти не роздали, а тобі треба писати, які ж вони депутати, обранці наші, для громади приймають важливі рішення, а ти зовсім не знаєш про що йде мова. Тому що так, Володимир Сальдо «...так проекти на руках роздані?...Голосуємо.» І все. І всі запрошені в залі сидять, журналісти сидять не знають про що іде мова, аж потім, десь там може через тиждень, поки вони вже все це зроблять, ти можеш все отримати».

До кінця не вирішена проблема надання права журналістам вести аудіо- і відеозапис на судових засіданнях, фотографувати:

·  «Суди, наприклад, рідко коли дають право фіксувати чимось, крім блокнота (це треба йти до обласного судді, щоб суддя під час процесу дозволив користуватися фотоапаратом). Ти представляєшся, що ти журналіст і дістаєш диктофон, чи фотоапарат, то тобі як правило забороняють це робити».

Існують й негативні тенденцій у взаємодії між владою і журналістами. Передусім це стосується районних видань (Білозерка, Скадовськ). Органи державної влади намагаються втручатися в діяльність редакцій місцевих видань, здійснюють фінансовий тиск на редакції.

·  «Державні адміністрації, особливо в районах, знову намагаються втручатися в газети і знову намагаються встановити цензуру».

2.3. Причини закритості органів влади і державних установ

Серед причин закритості органів влади та державних установ зазначалися: тиск згори (як з боку місцевого керівництва, так і з Києва), страх чиновників більш нижчих рангів та звань надавати інформацію без узгодження з керівництвом, відсутність кадрових змін (на місцях, зокрема, в органах місцевого самоврядування, радах, залишилися ті самі люди), відсутність системних змін у місцевій владі, некомпетентність деяких журналістів (або побоювання їх), які можуть викривлювати факти і перешкоджати перебігу справ.

·  «Я попробовала все-таки получить его личное мнение в отношении реформы, будет она таки или нет. Потому что 3 часа проводится семинар, а как может проводиться семинар, если даже депутаты Верховного Совета еще не видели полностью весь проект ? Как же можно проводить семинар и пояснять что-то главам районных администраций? Как я понимаю, идет давление сверху, что нужно принять, поэтому собираются».

·  «Поменялись только лица, одни на другие, а система та же осталась».

·  «Как объясняют судьи – журналисты в своих публикациях очень часто некорректно пишут о том, что происходит, с их точки зрения. И своими публикациями они влияют на решение судей, на ход процесса».

·  «Для того чтобы получить какие-то данные иногда нужно доходить как минимум до заместителя мэра. Начальники отделов ссылаются на какие-то существующие запреты на общение и от них информацию, чаще всего, получить невозможно, они просто боятся».

·  «То есть окончательная информация – это приоритет высших эшелонов власти».

2.4. Найтиповіші методи порушення чиновникамизаконодавства в інформаційній сфері

Найтиповіші методи порушення чиновниками законодавства в інформаційній сфері залишилися тими самими, які були зафіксовані під час попереднього етапу дослідження. Серед них: відмова надати інформацію, відмова надати інформацію без узгодження з керівництвом чи прес-службою, надання інформації не у повному обсязі, відмова від усного інтерв’ю, «відфутболювання», небажання давати коментарі по телефону тощо.

·  «Даже не смотря на то, что звонишь ответственному за прессу в этом ведомстве, чиновник может не дать информацию».

·  « «…вот я не могу, я занят, …», или нет начальника, звоню подчиненному, а подчиненный говорит, без начальника не могу дать эту информацию».

·  «Стремятся не давать информацию, либо давать не в полном объеме. Самые типичные: отказ от устного интервью, по устному запросу – говорят давайте письменный. Бывает отказывают давать интервью без согласования с пресс-службой, постоянно ссылаются не то, что « нам запрещено»«.

·  «Уход от прямых ответов, затягивание – «позвоните туда», «отфутболивание», т.е. нежелание брать на себя ответственность».

·  «Буквально пару недель назад я работал над судебной темой, которая требовала несколько слов из уст судебного исполнителя. Я до него дозвонился, но ему крайне не понравился мой звонок «я Вас не знаю» и так далее, и так далее. Обещал перезвонить, разобравшись. Я дал свои редакционные телефоны, что легко проверить, назвал фамилию. Он не перезвонил. Я дозвонился до начальника областного управления юстиции. В принципе, мы с ним не знакомы, но, тем не менее, он сразу же ответил».

2.5. Свіжі приклади того, як журналіст намагався отримати інформацію для публікацій від чиновників і зіткнувся з проблемами

·  «Вчера была сессия горсовета, выступает главный врач «Тропинки» и говорит «Кто это снимает в нашем зале из телевизионщиков и почему они снимают?» Журналистка встает и говорит: «Есть закон о телевидении и радиовещании, много других законов, по которым телевидение должно снимать вот здесь вас как депутата, вы публичная личность». «Нет, они не должны здесь снимать». Вот попробуй, докажи. Человек, родившийся в той системе, абсолютно унаследовал все методы руководства, все».

·  «По какому поводу он подал (по поводу отставки зам. губернатора Осиннего)? Почему в отставку? Никто же не скажет, все абсолютно понурив головы говорят: «да, он ушел, по-моему, на больничный, по-моему, где-то»… Вот такая зона молчания везде».

·  «Вот когда была пробка под Николаевским шоссе, люди 40 минут стояли, пытались выяснить кто виноват, почему не оповестили ГАИ, население и так дальше, в ответ слушала: «…подумаешь, 40 минут постояли в пробке…», вот так вот. Но я больше, чем уверена, что если бы я хотела получить информацию в Городском управлении транспорта, наткнулась бы на такой же ответ».

·  «На недавней сессии горсовета был такой вопрос: депутаты создали комиссию и исследовали правомерность передачи земли под пляж в «Лилее» на ХБК новым арендаторам. Было сказано, что результаты работы этой комиссии будут озвучены в закрытом режиме».

·  «Последние заседание закончилось тем, что судья был крайне недоволен тем, что вызванные по нашему ходатайству свидетели не посчитали нужными явится в зал суда. Это были, во-первых, чиновники, а, во-вторых, депутаты, т.е. наши народные избранникии полностью отстранились и не желают с нами говорить».

·  «Был цикл публикаций о прокуроре Новотроицкого района и мы ездили в Новотроицк, разговаривали с прокурором. Потом нас обзванивал пресс-секретарь прокурора области и настойчиво хотел, чтобы мы отразили позицию его руководства. В последствии мы договорились задавать те же самые вопросы: « была проверка Генеральной прокуратуры, к каким результатам она привела?», нам сказали, что «конечно же, независимо от результатов мы Вам дадим всю информацию» и мы все еще ее ждем».

·  «Сальдо Владимир Васильевич – самый свежий случай. Я гонялась за ним полторы недели, регулярно звонила по телефону его секретарю. Мне необходимо было получить информацию, которую он пообещал в интервью дать, а мы с ним так и не смогли встретиться, даже по телефону пообщаться, т.е. он постоянно был вне досягаемости. Он либо отсутствовал в кабинете, либо у него было совещание. И так я звонила буквально полторы недели через каждые два часа … Я с ним так и не смогла встретиться.»

·  «Знову чиновники, знову голови держадміністрацій, а подекуди і районні, голови районних рад намагаються підім’яти під себе пресу. Знову таки, те що було при тій владі – один до одного: залякування, шантаж, затягування фінансування газет.»

Серед свіжих прикладів домінували ті, що торкалися справ, які відбулися недавно, а зокрема сесії міськради. Окремо згадувалися сюжети, що пов’язані з діяльністю силовиків.

2.6. Вплив особистих контактів на роботу журналіста з чиновниками з метоюотримати необхідну інформацію

Особисті контакти залишаються універсальним «пропуском» в державні установи та гарантією отримання інформації, принаймні її більш швидкого отримання. У кожної газети, кожного журналіста є якісь «свої» канали, особисті контакти, якими вони й користуються.

·  «Уже у газет, в связи с тем, что эти организации остаются закрытыми, создалась своя методика работы. Никто не надеется, никто не уповает, они ищут свои источники получения информации».

·  «Особисті контакти, якісь особисті стосунки, особисте попереднє спілкування. Десь грає роль довіра, авторитет журналіста».

·  «Доверие чиновника к журналисту; доверие к средству массовой информации, в котором выйдет публикация; актуальность проблемы тоже, если чиновнику интересно засветиться с любой точки зрения, то конечно активно идут на контакт и готовы давать информацию; наверное, личное уважение тоже имеет значение».

·  «По своему опыту скажу, что если звонишь чиновнику, который узнает тебя по голосу, то это положительно влияет. И какой никакой ответ или обещание подготовить ответ, по крайней мере, звучит».

·  «В принципе, влияет профессионализм журналиста, его вес, его знания. Его вес определяется популярностью в городе, популярностью издания, в котором он работает, его правовая подготовка».

Однак, журналісти самі вказували, що інформацію добуту таким шляхом не завжди можна використати для публікації, бо на неї неможливо посилатися.

Виходячи з тверджень експертів можна зробити висновок, що в Херсоні з’явилася нова форма роботи журналістів (саме журналістів, а не окремого журналіста) з чиновниками, як «виховання» чиновників: чиновнику весь часам нагадують про права журналіста, посилаючись на закони, вдаючись до акцій протесту, передаючи справу до суду тощо. Наразі вплив цього метода не є абсолютно ефективним, проте існують факти, що внаслідок такої «дресури» чиновники дещо змінили своє ставлення до журналістів.

2.7. Тіньові відносини журналістів з чиновниками в органах влади і самоврядування

Тіньові відносини між журналістами та чиновники можна класифікувати в такий спосіб:

1.  Тіньові відносини в рамках рекламного матеріалу, статей іміджевого характеру, які не завжди виходять у відповідній рубриці чи під відповідним «грифом» або викривлюють інформацію про чиновника – дають винятково позитивний імідж. Чиновник може розплачуватися грішми або інформацією, що цікавить журналіста.

2.  Тіньові відносини з інформантами внаслідок яких журналіст ділиться з інформантом гонораром або в інший спосіб винагороджує його.

3.  Тіньові відносини «плата за мовчання», коли журналіст використовую інформацією для шантажування чиновника.

4.  «Кумівство».

·  «Это платная журналистика, от которой уже давно отказались во многих странах. Которая, в свое время, была и в Прибалтике, в Польще. Но там, то ли народ другой... Вот, например, в «Газете Выборчей», где мне довелось стажироваться, там над каждым рекламным материалом написано, что это реклама или политическая реклама. Потому что если умный человек поймет, что это реклама, написана как редакционная статья, он просто перестанет покупать эту газету. У нас же абсолютно все сочетают».

·  «У него очень большая сеть информаторов и он просто делится с ними гонораром. А кроме этого он ещё использует информацию как шантаж. Вот, например, раскопал что-то с помощью своих информаторов, приносит материалы и говорит «вот видишь статья, я её опубликую, или давай…», т.е. вот это я слышала от чиновника, про шантаж».

·  «Наверняка, они(теневые отношения) распространены. Просто каждый в меру своих этических каких-то соображений, каждый по-своему интерпретирует. Кто-то считает, что, написав про кого-то хорошо он сделает приятное тому чиновнику и может взамен рассчитывать на какую-то более интересную информацию».

·  «Теневые отношения журналистов с источниками информации в органах власти были – это факт, и есть – это факт. И не факт, а мое предположение – они будут. Вот почему журналисты соглашаются на эти отношения? Опять таки, это один из способов получения информации».

·  «Покупка информации может быть. Это существует у нас в городе, я слышала об этом. А теневые – это скорее вот кумовство наше неискоренимое. Но, с другой стороны, лично я этим стараюсь не пользоваться, потому что если я даю критический материал, то использование личные контакты для получения информации неэтично. Потому что, получается, подставить человека не могу, сослаться на него не могу и выходит информация от него для меня бесполезна».

·  «А навпаки таке буває, щоб чиновники спробували підкупити журналістів, написати що треба? Думаю, що так, таке є. Вони знаходять собі спонсорів, звичайно не зі своєї кишені платять. Дуже поширене явище, коли вони кажуть, що нам треба щоб так було, запрошують для розмови.»

·  «Вы понимаете, здесь термин «подкуп» несколько, я считаю, не однозначен. Ведь вполне может идти ситуация о так называемой имиджевой статье. То есть та или иная структура заказывает имиджевую статью, естественно это статья создает положительный имидж. Это все предусмотрено элементарными правилами журналистики. И все это в соответствии с законом под рубрикой «политическая реклама» или «имиджевая информация» печатается, это нормально. Читатель, видя это, должен понимать, что это материал платный – это нормально. Главное, что читателя не обманывают и пишут, что это информация имиджевая, что является синонимом – платная».

·  «Смотря, что считать теневыми отношениями, если я например дружу с «Водолеем» – это наш областное управление экологии, это не значит, что он мне дает информацию, которую он не дает никому, это лишь означает, что если я что-то прошу, то для меня это будет немножко быстрее, чем для кого-то, вот и все.»

2.8. Оцінка застосовування інформаційного запиту

Інформаційний запит, як інструмент отримання інформації від чиновника має свої переваги і недоліки. Порівняно з попереднім дослідження відношення до інформаційного запиту у журналістів змінилося на краще, хоча не змінилася реакція на інформаційний запит з боку чиновників. Втягуючись у судові тяжби, процес «виховання» чиновника журналісти просто змушені використовувати цей інструмент, проте для оперативної і змістовної журналістики він і далі не завжди придатний. Інформаційний запит часто-густо використовується не як інструмент для отримання інформації, а як інструмент «тиску», як документ потрібний для того, щоб доказати щось у суді, чи в іншій установі.

·  «Мы часто пользуемся этим. Когда не требуется особой оперативности, ибо ответ на этот запрос можно ожидать до 30 дней. Так вот, когда не требуется оперативности – это нормальный способ и я действительно считаю его эффективным. Почему? Потому что не ответить на него – это уже чревато. Обычно такого не бывает. Отвечают».

·  «Технологически это растянуто во времени, нужно работать над тем, чтобы эта информация получалась каким-то образом раньше. Но существуют документы, которые вы иначе не получите».

·  «Він може такий трошки клопітний, затратний у часі, але користуюсь».

·  «Ничего не изменилось даже за последнее время. Для меня это неэффективный способ работы, хотя в некоторых случаях официальный ответ дает некоторую защиту, что действительно это было».

·  «Совершенно напрасно писать им запрос. Эти запросы 100% будут отписками и пресс-центры существуют для того, чтобы писать отписки. Использовать это в газете совершенно нельзя».

3.  Інформаційна робота органів влади і самоврядування

3.1. Оцінка зміни, що відбулися за останні півроку в інформаційній роботі органів влади і самоврядування на Херсонщині

На думку частини експертів, півроку – це недостатній термін, протягом якого може відбутися щось суттєве.

·  «Власть так быстро меняется… Вот пришел Силенков, … говорят до жатвы не доживет. Прийдет новый губернатор. Что он заменит? Пресс-центр новый станет. Это на западе, меняется команда, но игроки, которые службу возглавляют, у которых уже есть опыт остаются на месте. У нас же всех метлой».

Оцінюючи зміни, експерти вказували, що, не звертаючи уваги на окремі позитивні зрушення, оновлені органи влади і державні установи зберегли у своїй інформаційній роботі риси, що були притаманні старій владі:

·  «Я считаю, что своеобразные месячные отчеты нужно составлять не только с условием «Слава нам», но объективно. Ообъективности я не вижу».

·  «Они очень любят сухие отчетные фразы, по-прежнему».

·  «В принципе, таких глобальных изменений я пока не вижу. Местные органы самоуправления у нас какие были такие и остались. Те же все кадры».

Експерти знову таки звертали увагу на косметичний характер змін, на намагання «сподобатися» населенню, ЗМІ тощо:

·  «Новые люди, которые пришли, хотели работать, что-то менять, быть открытыми, прозрачными и доступными. А потом, наверное, сама система, в которой они работают, ставит их в некоторые рамки. Я вспоминала про то, как работает наша областная администрация – каждый из заместителей губернатора в разное время обратился в «Гривну» с предложением о сотрудничестве. Мы откликнулись на один из таких призывов о сотрудничестве, журналист пошел на разговор, но, к сожалению, этот разговор был скорее желанием чиновника выплеснуть свои амбиции и свою точку зрения, просто засветить «какой я умный и хороший». Т.е. понимания, что является общественно значимой и интересной информацией, у него не было. Было просто желание появиться в газете».

·  «В общем, с точки зрения фактичности выполняется, придраться не к чему, сказали встречаться – встречаемся, но суть этих встреч и их полезность очень спорная… Создается какая-то действительно искусственная суета.»

Представники місцевих влад намагаються слідувати «київським» взірцям:

·  «Я проанализировала полностью, в течении первого месяца как сработали пресс-службы каждой из структур, в том числе обладминистрация, налоговая, таможня, прокуратура. Лейтмотив какой: в общем-то, все настроены «сверху». Указание было дано, что необходимо быть более открытыми, быть ближе к людям, общаться с журналистами, часто встречаться».

3.2. Оцінка роботи прес-служб органів влади і самоврядування

Оцінка робота прес-служб викликала розшарування експертів. Передусім це стосується оцінки роботи прес-служб Херсонської ОДА і Херсонського міськвиконкому. Стосовно роботи прес-служби облдержадміністрації більшість опитуваних висловися позитивно: змінилися форми роботи, служба оперативно працює з інформацією, налагоджено систему оповіщення. Робота прес-служби міськвиконкому оцінювалася інакше: прес-служба є досить відкритою, проте це не забезпечує відкритості чиновників міськвиконкому, прес-служба (принаймні окремі особи) змушені «боротися» за відкритість зі співробітниками власної ж структури. Істотна частина експертів з групи «песимістів» вважає, що зміни не торкнулися і цих прес-служб, вони і далі не спроможні відповідати вимогам журналістів і громадськості. Одна з основних вад їх роботи – це дуже вибіркова подача інформації.

Із прес-служб силових структур найбільш позитивно оцінювався ЦГЗ УВМС.

·  «Эти пресс-центры, которые они создали, скорее не для информирования органов массовой информации, а для тог,о что бы, воздвигнуть некий барьер между прессой и, например, прокуратурой. Вот человек звонит прокурору, отлавливает как-то на мобильном телефоне или на каком-то другом, он говорит: « У нас есть пресс-центр, обратитесь туда». Обращаются к Федору Самойленко (пресс-секретарь областного прокурора – Ред.), он говорит: «Я не знаю, я не уполномочен, подождите» и начинает «валять Ваньку» и всячески фильтровать эту информацию».

·  «Никто не возьмется сделать так, чтоб все службы, все управления, все государственные структуры работали так – позвонили и сказали «спасибо, сейчас, через час, через два, через день, через два, через три дня мы подготовим справку, где ответим на все Ваши вопросы» – нет такого».

3.3. Оцінка прес-конференцій представників органів влади

Позитивні тенденції в тому, як відбуваються прес-конференції експерти вбачають в роботі Херсонської ОДА. Хоча вони також зберегли вади «старої влади»: тенденційність подачі інформації, відсутність діалогу (журналісти не завжди, навіть на прес-конференції, можуть поспілкуватися з владою), акцент не на процесі, а на результаті, недостатня аргументація і підтвердження фактів, цифр тощо.

·  Они хотят озвучить нужные им барабанные какие-то факты: «Вот мы хорошо работаем, у нас все нормально!».

·  «Нас естественно приглашают на пресс-конференции, с другой стороны все-таки если хочешь какого-то эксклюзива, то придется попотеть».

Між тим, прес-конференції, що проводилися в останні півроку, на думку деяких експертів, були ініційовані не з причин реалізації нової інформаційної політики, а як реакція на загрозу власним становищу та інтересам.

3.4. Оцінка напрямків діяльності органів влади і сфери життя суспільства на предмет їх відкритості/закритості для журналістів

Найбільш закритими для журналістів є всі питання пов’язані з фінансами, земельними ресурсами, нерухомістю, використанню бюджетних коштів, коштів різних фондів.

·  «Навскидку – городская власть. Например, часто проводятся тендеры. Проводятся абсолютно закрыто. Вот продажа земельных участков – затеялась свара между «Гипроградом» и архитектором Ходиным. Оказалось, что поляна возле «Трех штыков», на которой, когда-то мечтали построить классный европейский микрорайон, уже продана на мелкие участки. Кем продана, когда – никто ничего не знает. Вот яркий пример, возле драмтеатра стоит турецкий балаган. Когда его отдали, кому продали, кто-либо знал? Сейчас же так все проходит».

Не більш прозорими залишаються економічні питання, зокрема питання банкрутства, приватизації підприємств, видавання чи позбавлення ліцензій на купівлю та вивіз металобрухту, втручання влади в бізнес:

·  «С приходом губернатора, который очень жестко себя поставил в плане борьбы с незаконным вывозом песка, метала. Эта информация раньше была закрыта до невозможности. Сейчас, это табу с нее снято и приятно настораживает, что информация об этих ранее закрытых темах, она вся исключительно положительная – вот было 10 пунктов, мы их закрыли, наказали, осталось 2 и теперь все у нас хорошо. Хотя в прессе, ясное дело, идет полемика, даже насчет того же песка, у нас в газете появляются статьи, которые показывают вторую точку зрения. Да, конечно, очень хорошо, что борются, но из этого следует, что борются скорее не с самим фактом разграбления природных богатств, а с конкретными фирмами, решают свои бизнес интересы.»

Серед сюжетів, що не зустрічалися в попередньому дослідженні – кадрова політика, непрозорість в кадровій політиці оновлених органів влади, вони також не є прозорими:

·  «Кадровая политика, это и сейчас остается, потому что абсолютно не понятно».

·  «Нашему губернатору многие «докоряли» кадровыми назначениями. Т.е. не последовательные были кадровые назначения, назначал спорных людей, но у него были свои резоны это делать и он их пояснил. И тут нельзя однозначно оценить. Он сам все-таки признается, что некоторые назначения оказались неудовлетворительными».

3.5. Використання органами влади і самоврядування сучасних методів поширення інформації

Найбільш активною у використанні сучасних методів поширення інформація є Херсонська ОДА. Позитивні зміни відбулися в цьому напрямку і в міськвиконкомі. Проте ці методи не позбавлені тих вад інформаційної політики, про які мова йшла вище.

З боку експертів є нарікання, що інформація, яка розсилається облдержадміністрацією поки що фрагментарна, не завжди відповідає вимогам інформативності і достовірності. Це свідчить про те, що процес опанування облдержадміністрацією сучасних методів поширення інформації ще не завершився.

·  «Лучше – да, безусловно. Во-первых, идет рассылка, особенно от Дементия (Дємєнтій Бєлий, руководитель пресс-службы облгосадминистрации – Ред.) причем на столько полная рассылка, что другой раз можно себе позволить не ходить на пресс-конференцию, все равно все будет».

·  «И потом они (пресс-служба горисполкома, прим. руководителя исследования) тоже присылают ленту новостей, во всяком случае, мы теперь знаем, что происходит в горисполкоме, чем занимается мэр».

·  «Вот, единственно, новые методы пытается использовать обладминистрация. Она рассылает практически ежедневно информацию о том, что у них находится на сайте. Обновленную информацию стали рассылать журналистам и в редакции. Вторая форма – они стали рассылать анонсы событий. Дают контактные телефоны под каждым событием. Рассылают графики приемов…Это достаточно удобно».

·  «Очень налажено дело по использованию электронных рассылок в налоговой администрации, у пожарников и МВД».

·  «На сайті облдержадмістрації виходить спотворена інформація про Долину (гендиректор ХОДТРК)».

·  «Рассылка ежедневно, обновляются сайты, это то положительное, что можно отметить».

4.  Оцінки рівня публікацій місцевих ЗМІ стосовно влади

4.1. Оцінка рівня і інформаційної насиченості публікацій місцевих ЗМІстосовно нової влади

За оцінками експертів в херсонських ЗМІ з’явилося більше матеріалів про центральну владу. Насиченість матеріалами про нову місцеву владу є достатньою. Виросла критичність текстів, публікації стали більш сміливими. Але деякі херсонські ЗМІ («ВІК», «Грані») не позбавилися упередженості та однобокості у своїх публікаціях про владу. Багато матеріалів присвячено «старій» та «новій старій владі»:

·  «Сейчас положительным моментом для журналистов является то, что с удовольствием раскрывают негатив, который сделала предыдущая власть. Это сейчас очень модно. Ну и пример тому – все дела, связанные с Ходаковским (председатель облсовета) Что делал облсовет течении многих лет, почему же сейчас он взялась анализировать свои же собственные решения и находить в них ошибки, неправильные какие-то вещи».

·  «Более смело начали критиковать. Но я думаю, что это будет какое-то время. Особенно после смены власти на общегосударственном уровне: появление нового Президента, нового премьер-министра. Достаточно более смелые были публикации, критические публикации появились в отношении властей. Но, со временем, потихоньку это пойдет на убыль… Вот раньше было как – были провластные СМИ, которые давали информацию о власти, потом были СМИ оппозиционные, потом на какое-то время все это смешалось – все стали критиковать власть. Сейчас опять идет размежевание. Те, кто были оппозиционными, вновь возвращаются в свою оппозиционность, а те, которые были провластными, вновь становятся провластными. Была вспышка, а теперь все возвращается на круги своя».

·  «Ну, естественно. Если в пору выборов все СМИ ярко пропагандировали идеи бело-голубых и некоторые переходили черту журналистской этики, обливали грязью «оранжевых», то сейчас они повернулись на 180º и осваивают другое поле деятельности. Это уже вопрос совести».

·  «Эти изменения есть. Я должен подчеркнуть, что они, с моей точки зрения, связаны в немалой степени с приближающимися выборами в Верховную Раду. Поэтому идет обострение ситуации на политическом фронте и как отражение, идет обострение ситуации на страницах газет. Появляется все больше и больше критических статей по отношению или к конкретным людям, или к конкретным общественным организациям».

·  «Пишут, показывают, рассказывают. Если говорить о радио и телевидении – много. Уровень – «всяк кулик свое болото хвалит». Мне, наверное, хотелось бы сказать, что именно в моей «Гривне», ну, я не скажу максимально высокий, но, по крайней мере, достаточно профессиональный подход к оценке работы новой власти. Кое-что, то, что я читаю в других газетах по этому поводу, мне нравится. Кое-что мне не нравится, но я прекрасно понимаю, что моя оценка субъективна».

Частина респондентів вважає, що суттєвих змін в місцевій пресі по відношенню до влади не відбулося:

·  «Собственники средств массовой информации, как были, так и остались. Поэтому тот настрой, который был тот и остался».

·  «Нет, все осталось так же, я считаю. Ты заплатил, на тебе объективность – хороший, не заплатил – ах ты «кака». Т.е. я не вижу изменений».

4.2. Інформацію про діяльність оновлених органів влади на яку читачі очікують найбільше

Херсонські читачі, на думку опитаних, цікавляться конкретною інформацію, такою яка безпосередньо торкається їх життя. Люди очікують прочитати, як виконуються або не виконуються передвиборні та інші обіцянки.

З політичних та «навколополітичних» сюжетів найбільш очікуваним є сюжет про покарання представників старої влади.

Окремий інтерес представляє інформація комунального характеру, інформація про соціальні послуги, виплати, пільги тощо. Цікавою є ї інформація, яку найважче отримати від органів влади: економічного та фінансового характеру.

Деякі журналісти вказують на яскраву особливість херсонських читачів, їх несхожість з іншими регіональними групами читачів. Очікування херсонських читачів, з якими вони звертаються до журналістів не завжди логічні і адекватні, тому існує проблема виховання читацької культури, розширення прямого діалогу журналістів із читачами.

·  «Я не думаю, что кто-то из читателей хочет прочесть о том какой хороший наш мэр города, который нам заасфальтировал столько-то дорог, потому что заасфальтировал-то 30%, а осталось – 70%. Я думаю, нашим читателям по-прежнему хочется, что бы власти указывали, скорее, на то, что они не сделали, нежели писали о том, что уже сделали. Хотя я считаю, что должно и то и другое присутствовать».

·  «Большинство читателей волнуют не политические проблемы, а бюджетные показатели, которые влияют на количество инвестиций, рабочих мест. Их интересует, почему не работает ХБК, почему у них в доме вода по графику, а не круглосуточно».

·  «Я думаю, что информацию об устранении нарушения прав и привлечение к ответственности виновных в нарушениях».

·  «По звонкам читателей в редакцию могу сказать, что интересуют вопросы социальной защиты, т.е. где какие льготы, где какая помощь оказывается, вот в таком плане. Не смотря на то, что пенсию увеличили практически в трое за последний год, все равно спрашивают, где доплаты, где можно льготы получить».

·  «Як витрачаються гроші, як викорінюється корупція, як караються чиновники за хабарництво. Оцього очікують люди».

[1] Науковий керівник дослідження – Володимир Коробов, завідувач кафедри філософії і соціології ХНТУ, кандидат соціологічних наук, доцент, представник Центру ім.. О. Разумкова в Херсонській області, виконавці – Микола Гоманюк, старший викладач кафедри філософії і соціології ХНТУ, Лариса Владімірова, викладач кафедри філософії і соціології ХНТУ, Тетяна Галіч, викладач кафедри філософії і соціології ХНТУ. Дослідження проведено 4 травня – 13 червня 2005 року із використанням експертних інтерв’ю серед журналістів Херсонщини. Воно здійснено в рамках проекту ХМАЖ «Журналісти Херсонщини – за вільний доступ до інформації» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Офісу з питань демократичних і соціальних перетворень, Бюро по країнах Європи та ННД Агентства США з міжнародного розвитку, керівник проекту – Андрій Матросов

Как ни приманчива свобода,
Но для народа не меньше гибе­льна она,
Когда разумная ей мера не дана!
Иван Крылов

Шевченківський районний суд м. Києва нарешті задовольнив позов відомого соціолога Ірини Бекешкіної до ТОВ «Управлінсько-розпорядча агенція» про спростування недостовірної інформації. У цьому не було б нічого особливого, якби ланцюжок не тягнувся далі – Інтернет-сайт «Темник» (він же «Тиждень») – телепрограма Д. Корчинського та Д. Джангірова «Проте» на «1+1» – російські політтехнологи – оголошений в розшук українським МВС російський авторитет, близький до Лужніковського угрупування, Макс Бєшений…

І народився сайт,
і назвали його Temnik…

Сайт www.temnik.com.ua став відомим ще задовго до президентських виборів. Жоден інший Інтернет-ресурс не мав такої честі: систематичні анонси в оглядах преси на Національному радіо почалися ще з весни минулого року (хоча з юридичного погляду Інтернет-видання не є не те що пресою, а й засобом масової інформації взагалі).

При цьому автори сайту самі визнавали, що «не претендують на взірець об’єктивної української журналістики», а їхні аргументи на виправдання сумнозвісних темників майже дослівно повторювали пасажі Гліба Павловського про необхідність існування такого «засобу централізації програмної політики» власників ТБ-каналів.

Першою серйозною акцією «Темника» стало висвіт­лення виборів міського голови у Мукачевому. Технологія була вкрай простою: вкинути на сайт найфантастичніші обвинувачення проти В. Балоги та інших представників «Нашої України», звинуватити їх у порушенні всіх можливих статей Кримінального кодексу та моральних норм (за компанію І. Бекешкіну звинуватили в отриманні від депутата-нашоукраїнця П. великого хабара за потрібні результати екзітполу).

Потім ця інформація повторювалася уже в солідних ЗМІ, з посиланням на «Темник». Такий нехитрий прийом називається «відмивання інформації». З юридичного погляду він досить виправданий. Щоправда, Цивільний кодекс, закони «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення» не називають сайти серед тих джерел інформації, достовірність яких журналісти не зобов’язані перевіряти. Тобто притягати до відповідально­сті можна і інтернетівське першоджерело, і «праль­ну машину» для брудної інформації. Але Європейський суд з прав людини у такій справі швидше за все стане на бік «журналістів». Страсбурзькі судді далекі від наших передвиборних реалій, вони в своїх рішеннях (які є обов’язковими прецедентами для країн, що приєдналися до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод) неодноразово вказували, що покарання журналістів за передрук думок інших авторів істотно перешкоджає обговоренню суспільно важливих тем, що входить в обов’язок преси; і такі обмеження можливі лише за дуже серйозних обставин (наприклад, справа Тома проти Люксембургу, 2001 р.).

Повернемося до «Темника». Під час президентських виборів він працював уже як налагоджений автомат. Якби особисто у В. Ющенка виникло бажання позиватися до власників сайту, в позовній заяві фігурували б понад двісті епізодів поширення недостовірної інформації. Ще приблизно 40-50 позовів могли б подати його соратники та прихильники, по яких також пройшовся «Темник».

Але власники та автори сайту, подаючи таку кількість дези, очевидно, були впевнені у своїй безкарності. Підстава для впевненості – українське законодавство.

Інтернет над законом

Загалом ст. 34 Конституції та низка статей Цивільного кодексу дають можливість захистити в суді свої права кожному, про кого поширено недостовірну інфор­мацію, незалежно від форми поширення. Питання в тому, до кого подавати позов. Якщо недостовірна інфор­мація розміщена в друкованих ЗМІ, тут усе просто, оскільки закон зобов’язує їх у кожному номері вказувати редактора, засновника, адресу редакції та видавця тощо. З теле- радіокомпаніями складніше. Більшість з них, щоб зменшити кількість позовів, на своїх сайтах в Інтернеті не вказують не те що юридичну адресу, а й повну назву. Загалом це не додає честі юристам таких ТРК, які ховаються від відкритого змагання в суді, але інформацію про теле- радіомовників та їхніх засновників можна отримати на цілком законних підставах у Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, яка видає ліцензії на право мовлення. А як дізнатися про власника Інтернет-сайту чи про автора розміщеної там статті?

Новий Цивільний кодекс передбачає можливість звернутися до суду з заявою про спростування недостовірної інформації, навіть якщо її поширювач невідомий. Проте, в даному разі не досягається головна мета цивільного судочинства – захист та відновлення порушеного права. Навіть маючи рішення суду, але не знаючи власника домена, неможливо вилучити з сайту недосто­вірну інформацію та розмістити там спростування.

Нещодавно Міністерство транспорту та зв’язку спро­бувало навести який-не який лад в українському сегмен­ті Інтернету через створення Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів (наказ № 153), тобто порахувати всіх. Опір Інтернет-братії був настіль­ки потужним, що міністерство відступило, Є. Червоненко оголосив про призупинення дії наказу (хоча у Міністерстві юстиції він досі значиться як діючий).

Звичайно, документ не був досконалим. Дійсно, чиновники Мінтрансу не мають права самостійно визначати, які Інтернет-ресурси поширюють порнографію чи заклики до захоплення влади та відмовляти за це в реєстрації, бо це склад відповідних злочинів, тобто виключна компетенція суду. Але ми, як і раніше, не знаємо, хто є хто в Інтернеті, а в українському сегменті понад 30 тисяч серверів!

Власники «Темника»
та його янголи-охоронці

Провайдери знали, за що боролися. Адже конфіденційність власників «Темника» та інших сумнівних інтернет-продуктів під їхнім надійним захистом. Саме цим і пояснюється багатомісячна судова тяганина у справі Бекешкіна – … Власне, ці три крапки дуже довго не вдавалося замінити на конкретну юридичну особу. Звісно, на самому сайті такої інформації не було, та і замість прізвищ авторів стояли суцільні псевдоніми.

Провайдер, звичайно, не несе відповідальності за зміст інформації, що передається його мережами (ст. 40 Закону «Про телекомунікації»). Але ж він з кимсь вів переговори, укладав договір, з якогось рахунку мали приходити гроші. Проте і тут суцільні фантоми.

Провайдер ТОВ «Діджитал Дженерейшн» у відповідь на адвокатський запит відмовився назвати власника домену, оскільки конфіденційність була умовою їхнього договору. Довелося позиватися спочатку до про­вайдера з вимогою надати відомості про власника «Темника». Позов до Голосіївського суду був безуспіш­ним, оскільки провайдер не знаходився за адресою на проспекті 40-річчя Жовтня, зазначеною на його бланку. Шевченківський суд в особі судді Коваля М.П. у задоволенні позову відмовив, оскільки також вирішив, що інформація про тих, хто оббрехав Бекешкіну, є конфіден­ційною і «особисто Бекешкіну І.Е. не стосується».

В той же час реєстратор у відповіді на адвокатський запит зазначив, що замовником реєстрації доменного імені виступало ТОВ «Ді Медіа», розташоване в Києві на вулиці Артема, цю ж адресу підтвердила і Шевченківська райдержадміністрація, але самої фірми там не виявилося (через певні процесуальні важелі представника «Ді Медіа» таки вдалося побачити в судовому засіданні, але навіть суду він не зміг назвати адресу свого підприємства – лише абонентська скринька).

Та більше не будемо втомлювати читача процесуальними тонкощами. Після подання восьми адвокатських запитів та трьох позовних заяв до невинних юридичних осіб в ході судових слухань таки вдалося вийти на реального власника домена temnik.com.ua. Ним виявилося товариство з обмеженою відповідальністю «Управлінсько-розпорядча агенція».

З самого початку з онлайнового довідника http://whois.com.ua було відомо, що temnik належить такій собі креативній групі «УРА» (яка, до речі, розробляла і підтримувала офіційний сайт Леоніда Кучми), але свою офіційну назву це творче об’єднання не називало. Тим паче що за вказаною адресою креативної групи міститься цілий готель «Прем’єр Палас» (конкретний готельний номер в адресі не зазначався), телефонний номер належав пересічному пенсіонерові Павловському з Оболоні. А електронна адреса — з безплатного російського поштового сервера mail.ru. Коли в різні фірми пішли адвокатські запити про «Темник», навіть ця інформація зникла, власником домену значився лише такий собі А. Биковський з шестизначним телефонним номером (в Києві всі номери, як відомо, семизначні).

І ось нарешті збіг: «Управлінсько-розпорядча агенція» – скорочено «УРА». Торік ТОВ «УРА» вже засвітилося. В лютому Київська міська державна адміністрація звернулася до Печерського районного суду після чергового випуску програми Д. Корчинського «Проте» на «1+1», де про КМДА було поширено недостовірну інформацію. В суді раптом з’ясувалося, що відповідати разом з Корчинським мають не «Плюси», а ТОВ «Управлінсько-розпорядча агенція». Саме воно орендувало ефірний час на каналі для «Проте» та іншого подібного продукту. 8 вересня «УРА» з Корчинським справу програли (лише на півроку раніше ТОВ «Студія «1+1» за аналогічним позовом Ю. Тимошенко взяло відповідальність за «Проте» на себе і справу також програло). Остаточний результат розгляду позовної заяви В. Червонія до «УРА» автору наразі невідомий.

Тож хто стоїть за фірмою, яка з такою послідовністю поширює недостовірну інформацію про всіх і вся?

На певні здогади наводить той факт, що доменне ім’я temnik.com.ua адресоване до адреси в мережі Інтернет ІР 213.186.192.167. За цією ж адресою окрім ще одного одіозного сайта «Сорока» (www.40a.kiev.ua) знаходиться і www.analitik.org.ua, що належить цілком легальному Київському центру політичних досліджень і конфліктології, очолюваному М. Погребинським. Більше того, останній сайт розроблявся компанією «УРА Інтернет». Але це не може бути прямим доказом організаційної чи хоча б ідеологічної спорідненості цих двох структур.

Прізвище засновника «УРА» теж мало про що говорить необізнаним. Це Ганна Сап’янова. Хіба, може, хто пам’ятає, як під кінець року Росії в Україні (до речі, сайт року Росії також розробляла «УРА») за участю тодішнього міністра культури РФ Михайла Швидкого на Подолі урочисто відкрилося кафе-магазин «Русская книга» (торік закрилося через нерентабельність). На відкритті ініціатор – відомий російський політтехнолог Марат Гельман – багато говорив про теплі стосунки між Росією та Україною. А з українського боку засновником проекту була ще одна «УРА» – фірма «УРА-Книга». Так от в цьому магазині Ганна Володимирівна працювала арт-директором. Але це, знову ж таки, не доводить, що Сап’янова і Гельман – партнери.

Була ще одна зачіпка – згадуваний вже п’ятизірковий готель «Прем’єр Палас», який «УРА» вважала своїм домом. Спершу здавалося, що взято першу-ліпшу адресу, щоб замісти сліди. Але в суді з’ясувалося, що це і є справжня адреса «УРА». А вже під час судових баталій – наприкінці серпня 2004 р. – в Києві виник «Русский клуб» Глєба Павловського і чомусь оселився за тією ж адресою. На відкритті український прем’єр В. Янукович чесно сказав, що Клуб «візьме на себе ряд функцій, насамперед гуманітарних». А на початку листопада «УРА», «Російський клуб» і «Прем’єр Палас» остаточно склалися в єдину мозаїку. Після вибуху автомобіля на вулиці Антоновича в Києві поблизу громадянина Росії Максима Курочкіна, виконавчого директора «Російського клубу» (не плутати з відомим московським драматургом), у ЗМІ промайнула інформація, що він тоді був співвласником «Прем’єр Паласу», навіть очолював наглядову раду готелю. Тож зрозуміло, що спорідненим за духом громадським організаціям і підприємствам не важко було отримати прописку в цьому готелі.

Хоча, можливо, і це – звичайний збіг обставин, а «Управлінсько-розпорядча агенція» всього лише знімала номер у «Прем’єр Палас», не маючи ніякого відношення ні до «Російського клубу», ні до російських співвласників готелю. Оскільки найменший і найскромніший номер (single) коштував тут $400 за добу, то щомісячна орендна плата обходилася «УРА» щонайменше у 12 тисяч доларів США. За час існування temnika (понад два роки) набігає близько 400 тисяч доларів. В такому разі можна лише позаздрити готелю, який має такого постійного і грошовитого постояльця!

Сайт temnik.com.ua припинив свою діяльність у день інаугурації В. Ющенка, «УРА» вже з’їхала з «Прем’єр Паласу» в невідомому напрямку. Але незабаром нові вибори, і обов’язково з’являться нові «темники». Адже, як і раніше, інформаційна діяльність в українському сегменті Інтернет здійснюється без будь-якої реєстрації.

P.S. Працю адвоката у справі Бекешкіна – … оплачував Фонд правової допомоги жертвам порушень прав людини за проектом Української Гельсінської спілки з прав людини

Верховній Раді України:

Розглянути можливості внесення змін до ЦПК, КПК та ГПК, передбачивши можливість доступу до судових рішень не лише сторін у справі, але будь-якої зацікавленої особи.

Захист комерційної таємниці у господарському та цивільному процесі має забезпечуватися шляхом подання відповідних клопотань під час розгляду справи.

Врегулювати у законі процедуру доступу захисника до державної таємниці у випадку здійснення ним захисту від кримінального обвинувачення.

Переглянути норми ст. 15 Закону України «Про державну таємницю», в якому передбачити засекречування лише текстів, що містять державну таємницю, а не документів в цілому.

Передбачити контрольні функції Уповноваженого Верховної Ради України за дотриманням права особи на доступ до інформації з метою унеможливити протиправне приховування інформації. Рішення Уповноваженого з прав людини про розсекречування інформації мають бути обов’язковими до виконання.

Висновки Комітетів Верховної Ради України по законопроектах мають оприлюднюватися на веб-сторін­ці Верховної Ради України. Інформація про діяльність всіх комітетів Верховної Ради України має бути доступ­ною на веб-сайті Верховної Ради України.

Висновки по законопроектах, що були офіційно спря­мовані на міжнародну експертизу, мають оприлюднюватися.

Розглянути можливості внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

Рахунковій Палаті України:

Своєчасно розміщувати на своєму веб-сайті інфор­мацію про наслідки всіх перевірок, що вона здійснює. Має бути доступною інформація про реагування органів влади на оприлюднені звіти.

Уповноваженому Верховної Ради України:

Розмістити на веб-сайті електронну форму для звер­нення громадян. Постійно розміщувати інформацію про реагування Уповноваженого з прав людини на звернення.

Кабінету Міністрів України:

Підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України нову редакцію Закону України «Про інформацію». В ньому зокрема:

Передбачити опублікування всіх судових рішень в Україні шляхом створення єдиної державної бази даних із відкритим доступом через мережу Інтернет та пошуковою системою. Обмежувати оприлюднення лише тієї частини рішення, яка містить інформацію, що на визначених законом підставах розглядалася на закритому судовому засіданні. Передбачити можливі обмеження в інтересах захисту приватності учасників судового процесу.

Передбачити окремий вид інформації із обмеженим доступом – службова таємниця (замість «конфіденційна інформація, що є власністю держави»), на яку поширити гриф «ДСК», створити відкритий реєстр всіх таких документів. Встановити пряму заборону використання обмежувальних грифів, не передбачених законом. Усі питання, що пов’язані із застосуванням даного обмежувального грифу врегулювати у законопроекті «Про службову таємницю».

Встановити граничний термін часу на перегляд всіх інформаційних матеріалів, що містять службову таємницю. Сформувати повний перелік таких відомостей (окрім проектів рішень), що має знаходитися у відкритому доступі для громадськості. По закінченні цього терміну вважати всю інформацію, що не включена до переліку відомостей, що містять службову інфор­мацію, відкритою.

Передбачити створення державних реєстрів всіх документів із відкритим доступом, що знаходяться у розпорядженні органів державної влади та місцевого самоврядування. Визначити обсяг інформації, що надається органами державної влади на безоплатній основі та такої, що може передбачати компенсацію з боку суб’єкту запиту або звернення коштів із копіювання матеріалів.

Державній податковій адміністрації забезпечувати оприлюднення всіх офіційних роз’яснень.

Проаналізувати міжнародний досвід, зокрема країн-членів ЄС та Ради Європи щодо забезпечення доступу громадськості до інформації.

Здійснити навчальні програми для державних служ­бовців про положення Орхуської Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

Провести навчальні заходи для працівників прес-служб та відділів по зв’язках із громадськістю щодо належної реалізації права громадян на доступ до інфор­мації та своєчасному наданню якісних інформаційних послуг.

Державній Судовій Адміністрації:

Створити єдиний державну базу даних судових рішень із відкритим доступом через мережу інтернет. Публікувати, у тому числі шляхом розміщення на веб-сайті у мережі Інтернет, листи-роз’яснення Верховного Суду України та Вищого Господарського Суду України, правові позиції Верховного Суду України.

У Державній програмі комп’ютеризації судів передбачити вдосконалення судового менеджменту із автоматизованим призначенням справ до розгляду, створення веб-сайтів судів України із інформацією про при­значені до розгляду справи.

Конституційному Суду України:

Своєчасно розмішувати на веб-сайті не лише є рішен­ня, але також процесуальні та відмовні ухвали.

Президентові України:

Зняти з усіх нормативних актів та рішень не передбачені законом обмежувальні грифи «не для друку», «опублікуванню не підлягає» та інші.

Скасувати Указ Президента України №493 від 21.05.1998 р. «Про внесення змін до деяких указів Президента України з питань державної реєстрації нор­мативно-правових актів».

Генеральній Прокуратурі України:

Зареєструвати усі нормативно правові акти прокуратури у Міністерстві юстиції України.

Створити відкритий реєстр усіх нормативних актів прокуратури та відкриту базу даних нормативних актів, що стосуються прав та обов’язків громадян.

Місцева влада та самоврядування:

Створити умови для ознайомлення членів територіальної громади із усіма рішеннями органів місцевого самоврядування (в залежності від умов найбільш ефективним способом). Там, де це можливо, створити веб-сайти органів місцевого самоврядування із обов’язко­вим розміщенням повного реєстру та текстів усіх ухвалених рішень.

Забезпечити опублікування і доступ у відкритому режимі до всіх рішень місцевих адміністрацій (на рівні областей на міст Києва і Севастополя).

Харківська правозахисна група вже близько десяти років намагалася привернути увагу до незаконного засекречування нормативно-правових актів, яким надавалися грифи обмеження доступу «для службового користування», «опублікуванню не підлягає», «не для друку». Ми фіксували появу актів з цими грифами, проводили аналіз законодавства і доводили, що ця практика є незаконною, оприлюднювали інформацію про цю практику в численних публікаціях, зокрема, публікували дані про документи з такими грифами, коли становилось відомо щось про їх зміст, провели в червні 2002 року громадські слухання на тему незаконного засекречування спільно з парламентським Комітетом з питань свободи слова та свободи інформації, підготували законопроект про зміни і доповнення до Закону України «Про інформацію», який вирішували, зокрема, і цю проблему. Проте ця практика виявилася глибоко вкоріненою, і наші дії не мали успіху: державний апарат не бажав її позбавлятися.

Ми сподівалися, що після Помаранчевої революції ми зможемо домогтися змін в цій площині. У перші дні Нового 2005 року я написав статтю «...Плюс «декучмізація» всієї країни», в якій намагався запропонувати програму дій для суспільства і держави. Вважаючи, що розкриття документів з цими незаконними грифами дасть суттєвий поштовх змінам, я одним з перших кроків пропонував це зробити:

...Що ж саме має містити в собі декучмізація?

По-перше, необхідно надати суспільству можливість дізнатися правду про злочини, здирництво та корисливі дії влади, що йде.

Потрібно розсекретити і оприлюднити численні укази президента, постанови уряду й інші нормативні акти, що під незаконними грифами доступу «для службового користування», «не для друку», «опублікуванню не підлягає» приховують інформацію про корупцію вищих посадових осіб і зайнятих їхнім обслуговуванням органів влади, як-от Державне управління справами, Конституційний Суд, Вища Рада юстиції тощо. Харківська правозахисна група веде моніторинг таких актів за допомоги комп’ютерної системи «Ліга:Закон» і може засвідчити, що в деякі місяці засекречено було до 10% президентських указів.

Конче потребує перегляду «Звід відо­мостей, що становлять державну таємницю», невиправдано широкий, а то й про­сто анекдотичний (державну таємницю становить, наприклад, кількість працівни­ків митної служби чи результати прокурорської перевірки скарг на порушення прав людини) та власне порядок засекречування інформації...

Проте вже через кілька днів пісня інаугураційної промови Віктора Ющенка два Укази Президента отримали гриф «опублікуванню не підлягає». Тоді ХПГ вирішила проводити широку публічну кампанію проти незаконного засекречування інформації. Ми почали її з відкритого листа Президенту і збору підписів під цим листом. Лист був надісланий 31 січня 2005 року.

Президенту України

Ющенко В.А.

м. Київ

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Як стало відомо, 28 січня Ви підписали два укази №116/2005 і №117/2005 під грифом «опублікуванню не підлягає». Використання цього грифу є порушенням статті 34 Конституції України. Сподіваємось, що таке прикре непорозуміння є наслідком інерції старого апарату Адміністрації Президента. На нашу думку, ці укази мають бути або розкриті, або скасовані.

Обмеження доступу до інформації – це виключення, а не правило. Тим більше, коли йдеться про нормативно-правові акти. Для того, аби державним органам обмежувати доступ до інформації, що знаходиться в їх розпорядженні, мають бути достатні підстави: їх оприлюд­нен­ня повинне завдавати шкоду інтересам, які потребують захисту.

Ст. 34 Конституції України га­ра­н­тує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Конституцією передбачено виключний перелік підстав, за якими особа може бути обмежена в праві вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію: «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.» Отже, кожен конкретний випадок відмови у наданні інформації має відповідати одному із вищенаведених суспільних інтересів. Органи державної влади не вправі встановлювати будь-які обмеження щодо надання інформації, якщо така інформація не може завдати шкоди інтересам, передбаченим Конституцією України. Відповідно до ст. 34 ці обмеження мають встановлюватися законом. Але інформація, яка захищається державою, законом не визначена, окрім інформації, яка складає державну таємницю. Тому грифи, якими державні органи щедро наділяють різні нормативні акти (Укази і розпорядження Президента, постанови, розпорядження, інструкції, накази органів виконавчої влади тощо) – «опублікуванню не підлягає», «для службового користування», «не для друку» – є самочинними й незаконними. Законними можна визнати тільки такі грифи секретності, як: «особливої таємності», «цілком таємно», «таємно», які відповідають встановленому ступеню секретності згідно із Законом «Про державну таємницю».

Втім, навіть якщо на документи ставляться грифи: «опублікуванню не підлягає», «не для друку», ДСК, тощо, то мають існувати відповідні процедури надан­ня та зняття (відкликання) цих грифів, визначатися підстави для таких дій. Вочевидь потрібним є також регламент організації доступу до подібних документів. Однак здійснений нами пошук відповідних нормативних актів не був успішним. Виявилося, що офіційно зареєст­ро­ваних Міністерством юстиції нормати­вних актів щодо порядку роботи з доку­мен­тами, які мають грифи «опублі­куван­ню не підлягає» або «не для друку» взагалі не існує.

Що ж до порядку роботи з документами, які мають гриф ДСК, то він був схвалений Кабінетом Міністрів України у Постанові № 1893 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави». Відповідно до другої частини статті 30 Закону України «Про інформацію» конфіденційна інфор­мація – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпоряджен­ні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недер­жавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інфор­мації, що є власністю держави». Проте, саме такій інформації надається обмежувальний гриф ДСК, а за розголошення такої інформації передбачена кримінальна відповідальність (ст. 330 Кримінального кодексу України). Яка ж інформація, що є власністю держави, віднесена до конфіденційної? А це невідомо, оскільки переліки даних, для яких застосовується гриф ДСК, що мали скласти органи дер­жавної влади відповідно до згадуваної вище постанови Кабміну №1893 від 27 листопада 1998 р., якщо і складені, то не оприлюднені. Таким чином, органи дер­жавної влади не можуть обмежити доступ осіб до інформації лише на підставі прав власника інформації і поширювати її за власним бажанням, як це передбачено ст. 30 Закону України «Про інформацію».

На нашу думку, за незаконними обме­жувальними грифами Ваші попередники ховали від суспільства свої корупційні діяння, кулуарні домовленості й безпрецедентні розміри соціальних благ для вищої номенклатури. Про це свідчать, наприклад, розкриті Юлією Тимошенко в кінці 2002 року Укази Президента № 1180/2002 від 17 грудня 2002 р. «Про Положення про Державне управління справами» та №1213 від 24 грудня 2002 р. «Про додаткові заходи щодо матеріального забезпечення працівників Вищої ради юстиції», які мали гриф «Опублікуванню не підлягає». Досі ховається під грифом ДСК «Національна Програма розвитку енергетики до 2010 року». Договір від 29 жовтня 2002 року між НАК «Нафтогаз України» та РАТ «Газпром» про створення газового консорціуму також має гриф ДСК. Він є закритим навіть для членів спостережної ради НАК «Нафтогаз України». Приклади можна наводити далі й далі.

Отже, незаконна практика засекречування має бути припинена, а численні незаконно засекречені нормативно-право­ві акти – розкриті та оприлюднені. Звертаємося до Вас з громадянською вимогою негайно припинити практику використання Президентом, Кабінетом міністрів України, окремими міністерствами та державними комітетами та іншими органами державної влади та місцевого самоврядування незаконних грифів обмеження доступу до інформації «опублікуванню не підлягає», «не для друку» та «для службового користування» (далі ДСК), розкрити та оприлюднити ті нормативно-правові акти (постанови, розпоряд­ження, тощо), до яких ці обмежувальні грифи були раніше застосовані. Додаємо до листа перелік таких актів за період 2000-2004 рр., знайдених нами за допомогою комп’ютерної правової системи «Ліга:Закон», і зауважимо, що це може бути тільки верхівкою айсбергу, оскільки, ймовірно, існують нормативно-правові акти з незаконними обмежувальними гри­фами, які не передавалися на реєстрацію до Міністерства юстиції України.

Враховуючи велику суспільну важливість цієї проблеми, ми надсилаємо це звернення у формі відкритого листа (що є усталеною практикою взаємодії правозахисних організацій з державними органами) і пропонуємо приєднатися до нього зацікавленим організаціям та особам.

З правдивою повагою,

[підпис]

Євген Захаров,

Співголова Харківської правозахисної групи, Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, член правління міжнародного товариства «Меморіал»

Одночасно той же текст був надісланий на ім’я тоді ще в.о. Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Підпи­си під листом Президенту збиралися через сайт «Майдан» (www.maidanua.org). Паралельно ХПГ вела широку роз’яснювальну працю щодо свободи інформації і обмеження доступу до закритої інформації. Кампанія проти незаконного засекречування стала одним з пер­ших проектів Альянсу «Майдан» – об’єднання громадян­ських активістів та недержавних правозахисних організацій з метою координації зусиль, спрямованих до зміцнення громадянського суспільства в Україні та його впливу на розвиток країни. До кампанії приєдна­лися Всеукраїнська громадянська організація «ПОРА!», Українська гельсінська спілка з прав людини та інші правозахисні організації. Кампанія отримала назву «Для друку». 15 лютого Державний секретар Олександр Зін­ченко заявив на прес-конференції, відповідаючи на запитання журналіста, що така практика необхідна для захисту державної таємниці, показавши цілковите нерозуміння питання. На 20 лютого було видано 11 Указів Президента Віктора Ющенка з грифом «опублікуванню не підлягає». Відповіді з Секретаріату Президента ми не отримали. Замість відповіді з Кабінету міністрів звідти на початку березня був телефонний дзвоник, яким повідомили, що поставлене в зверненні питання є дуже складним, і тому відповісти на нього доручено Міністерству юстиції України. 26 лютого ми провели прес-конференцію в Києві, щоб привернути увагу до цієї проблеми. Проте відповіді все не було. У цій ситуації наш вибір не був надто широким. Або захищати своє право і законність у судовому порядку, або змиритися з порушенням закону і ігноруванням прав громадян. Перший варіант для нас був вельми прикрим і нелегким, з огляду на можливого відповідача, але другий – принципово і засадничо неприйнятним. 16 березня ми зробили ще одну спробу звернення до Президента: було направлено другого листа з відповідними вимогами, до якого знову було долучені підписи вже 580 громадян та 32 громадських організацій, зібраних за період з часу опублікування першого звернення. Ось таким був другий лист.

Президенту України

Ющенко В.А.

м. Київ

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

31 січня я надіслав на Ваше ім’я звернен­ня щодо припинення незаконної практики засекречування нормативно-пра­во­вих актів, яке було отримано Секретаріатом Президента 3 лютого. За цей час, до 16 березня, 33 Ваших Укази отримали незаконний гриф «Опублікуванню не підлягає» й тим самим втаємничені від суспільства. Відповіді на звернення не було, що є брутальним порушенням Закону України «Про звернення», який встановлює місячний термін для реагування. Протягом цього терміну під листом збиралися підписи через сайт www.maidan.org.ua. Лист підписали 28 об’єднань громадян та 580 небайдужих до проблеми відкритості влади людей – правники, журналісти, науковці, підприємці, студенти, тощо. Коментарі, додані до підписів, свідчать, що майже усі ці люди були активними учасниками виборчої кампанії та Помаранчевої революції і всі вони голосували за Вас, Вікторе Андрійовичу, – нашого Президента. Ми вважаємо, що Вам нема чого ховати від нас в своїх Указах з грифами «опублікуванню не підлягає», які самочинно та незаконно засекречуються якимсь чиновником Секретаріату. Тому я повторно надсилаю тепер вже колективне звернення.

Ми сподіваємося, що Ваші слова щодо відкритості та прозорості влади, які так безпардонно паплюжаться недобросовісними чиновниками, виправдаються: незаконна практика засекречування буде припинена, а усі нормативно-правові акти з незаконними грифами – розсекречені та оприлюднені. Особливо важливо оприлюднити такі акти влади, що пішла, оскі­льки, на нашу думку, за цими актами ховали або пільги, привілеї та корупційні оборудки вищих посадовців, або кулуарні політичні домовленості.

З правдивою повагою,

[підпис]

Євген Захаров,

Співголова Харківської правозахисної групи, Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, член правління міжнародного товариства «Меморіал»

26 березня ми провели другу прес-конференцію в Києві. Відповіді з Секретаріату Президента все не було. На той час вже було 36 Указів Президента з грифом «Опублікуванню не підлягає», а уряд незаконні грифи обмеження доступу не застосував, що ми і відзначили на прес-конференції. У прес-релізі ми писали: «Ми наголошуємо: дотепер ми не маємо підстав запідозрити самого Віктора Ющенка у схильності до нехтування законами і можливий судовий позов розглядатимемо не як атаку на позиції Президента, якого ми підтримували на Майдані і від якого не відступилися і тепер, а як допомогу йому у зламі антиправової, антиконституційної і закоснілої практики, породженої радянською системою і кучмізмом, якщо Президент з якихось причин не може цього зробити власноруч. У тому разі, якщо і другий лист не отримає належної реакції і проблеми не буде вирішено, вибору не залишиться. Ми розглядаємо можливе звернення до суду як прикрий, вимушений, але необхідний для захисту Права і духу Помаранчевої революції крок – якщо лише у цей спосіб можна добитися виконання закону від чиновників, котрі, свідомо чи несвідомо, дискредитують нову владу.»

Для більш широкого інформування ми запропонували головному редактору програми «Подвійний доказ» студії «1+1» Вахтангу Кіпіані присвятити одну з передач цій проблемі. На мою думку, команда «Подвійного доказу» блискуче впоралася з цим завданням. Передача була показана 5 квітня і мала доволі високий рейтинг. Гостями студії були Микола Полудьонний, який тільки за тиждень до зйомки почав працювати радником Президента з правових питань, і я. Подивившись передачу, я одразу написав та оприлюднив такий коментар до неї.

Навздогін

(коментар до телепередачі «Подвійний доказ» 5 квітня на 1+1)

Подивившись вчора передачу, присвячену незаконній практиці засекречування указів Президента, я відчув необхідність прокоментувати її у контексті продовження операції «Для друку» альянсом «Майдан».

По-перше, я хочу красно подякувати всім, хто підписав на сайті «Майдан» лист до Президента, і ведучим передачі Вахтангу Кіпіані та Анатолію Борсюку, а також Миколі Полудьонному. Як на мене, передача добре висвітлила проблему. Виявилися речі, які можна було тільки передбачати – що ці грифи ставляться відповідно до внутрішньої інструкції Адміністрації Президента, введеної Указом Кучми з таким же грифом. Точна копія ситуації в СРСР, коли інструкція №0125, що визначала, яка інформація є таємною, сама була таємною.

Для тих, хто не знає: Микола Миколайович Полудьонний – один з найкращих українських адвокатів, який виграв багато резонансних прав. Можна тільки поважати його вибір, те, що він обміняв вільне адвокатське життя на працю радника Президента з правових питань. Це подає надію на те, що повага до прав людини і верховенства права почнуть, нарешті, хоч якоюсь мірою втілюватися в державній політиці.

Що ж стосується суті проблеми, то наміри вирішити її виглядають з боку влади таким чином. Органи державної влади відмовляться від використання незаконних обмежувальних грифів «опублікуванню не підлягає» та «не для друку», і будуть користуватися тільки грифом «Для службового користування» (ДСК). При цьому фактично дана обіцянка, що всі нормативні акти, на яких стоять незаконні грифи, будуть переглянуті і або розкриті, або переведені до категорії конфіденційної інформації, що є власністю держави, і на них з’явиться гриф «ДСК». Для цього, як сказав Микола Полудьонний, будуть створені переліки такої інформації.

В принципі, проти застосування категорії конфіденційної інформації, доступ до якої держава вправі обмежувати, важко виступати. Гриф «Confidential» існує в багатьох країнах, ним користуються Рада Європи і Європейський Союз. Наприклад, доповіді Європейського комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню про періодичні візити в Україну у 1998, 1999 та 2000 роках були конфіденційними та не розголошувалися, поки наш уряд не дав згоду на їх оприлюднення, що було зроблено тільки 10 жовтня 2002 року.

Але ж проблема полягає у тому, що визначення конфіденційної інформації, яке дане в статті 30 Закону «Про інфор­мацію» принципово виключає використан­ня її в цьому контексті: держава не може мати у власності таку інформацію...

...Таким чином, щоб реалізувати висловлену Миколою Полудьонним ідею, необхідно змінити закон «Про інформацію», і дати визначення конфіденційної інформації, яка належить державі, і яку держава має право засекречувати; повністю переробити інструкцію про порядок роботи з документами, які містять конфіденційну інформацію, скласти переліки даних, які класифікуються таким чином. А ще краще було б застосувати іншу назву для такої інформації, наприклад, згадати таке поняття як «службова таємниця».

Можна очікувати, що у зв’язку з цим планом розкриття та оприлюднення нормативно-правових актів з незаконними грифами буде затягнене, і все буде відбу­ватися так, як передбачав Борсюк: протягом «розумного» терміну ми просто не побачимо, що саме ховається за грифами.

У зв’язку з цим слід згадати про один із міжнародних стандартів свободи інфор­мації: якщо частина документу містить відкриту інформацію, а частина – таємну, то відкрита частина документу має надаватися усім бажаючим. Отже, на мою думку, ми маємо вимагати розкриття і оприлюднення незаконно засекречених нормативно-правових актів з гри­фами «не для друку» та «опублікуванню не підлягає».

Існують також інші напрямки кампанії, які необхідно розвивати. Частково я згадував про них в передачі, але всі ці сюжети не торкалися основної теми і тому були «вичищені». Йдеться про особливу роль нормативно-правових актів Генеральної прокуратури, які не реєструються Міністерством юстиції, й тому взагалі невідомі громадськості. Між тим, частина їх просто жахлива. Інша тема торкається державної таємниці: коло інформації, яка потрапила під засекречування, на мою думку, є невиправдано широким, а гриф «таємно» використовується просто в анекдотичних ситуаціях, як-от, наприклад, таємними є топографічні карти і плани масштабу 1:50000 та інших більших масштабів. І таких радянсь­ких рудиментів в «Зводі відомостей, що становлять державну таємницю», багато.

Отже, треба подумати, яким чином проводити кампанію «Операція для друку» далі. До завершення її, вочевидь, ще далеко.

Через день нарешті прийшла відповідь з Секретаріату Президента на перше звернення, а 15 квітня – лист з Міністерства юстиції. Відповіді, на мою думку, цікаві, тому наводяться в повному вигляді.

Державний секретар України

___

«04» 04 2005 р. №02-02/576

Співголові Харківської правозахисної групи

Є.Захарову

Шановний Євгене Юхимовичу!

За дорученням Президента України повідомляємо, що Ваше звернення стосовно реалізації права громадян на інфор­мацію розглянуто.

Як відомо, Президент України В.Ющен­­­­ко неодноразово наголошував на необхідності утвердження принципів відкритості, гласності та прозорості у діяльності Президента України, органів державної влади. Саме на таких принципах, на думку глави держави, мають ґрунтуватися відносини між владою та громадянами.

Впровадження такого підходу в діяльність глави держави, органів державної влади є однією з гарантій реалізації конституційних прав громадян брати участь в управлінні державними справами, а також вільно збирати, зберігати. Використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Водночас слід ураховувати, що згідно зі статтею 34 Конституції України здійснення громадянами права на інформацію може бути обмежене, зокрема, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку.

Ураховуючи зазначену конституційну норму, а також статтю 57 Основного закону, за якою обов’язковим є доведення до відома населення законів та інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов’язки громадян, Указом Президента України від 10 червня 1997 року №503 затверджено порядок офіційного оприлюднення нормативно-право­вих актів та набрання ними чинності. При цьому передбачено, що акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи нормативного ха­рактеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органами місцевого самоврядування і доведен­ня ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширю­ється їх чинність (стаття 7).

Укази Президента України від 28 січня 2005 року № 116 та №117, про які йдеться у вашому зверненні, жодним чином не визначають прав і обов’язків громадян, не є нормативно-правовими актами, тобто не мають ознак, за якими вони відповідно до Конституції України повинні бути обов’язково доведені до відома населення. Ці Укази не мають також загального значення, а є актами індивідуального характеру, стосуються призначення на посаду та звільнення з посади керівників регіональних органів Служби безпеки України. За таких умов оприлюднення зазначених Указів було здійснено шляхом надіслання їх до відома відповідних установ, організацій, а також осіб, на яких поширюється їх чинність.

Водночас повідомляємо, що Президент України з метою вдосконалення нормативно-правового забезпечення прозо­рості та відкритості діяльності глави держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, недопущення безпідставного обмеження реалізації права громадян на доступ до інформації доручив Кабінету Міністрів України підготувати з урахуванням положень міжнародно-правових актів, світового досвіду пропозиції щодо вдоскона­лення законодавства, яке регулює відно­сини в інформаційній сфері.

Крім того, за дорученням Глави дер­жа­ви в Секретаріаті Президента України змінено інструкції, які штучно і безпідставно обмежували доступ громадян до інформації.

З повагою

[підпис]

О.ЗІНЧЕНКО

Міністерство юстиції України

Україна, 01001, м. Київ,

вул. Городецького, 13

 Харківська правозахисна група

Тел.: (38 044) 299 66 64 61002,

м. Харків, вул. Іванова 27, кв.4

Факс: (38 044) 229 56 31

08.04.2005/ №22-9-2127

На №4732/1/1-05 від 11.03.2005 р.

У Міністерстві юстиції України на виконання доручення Кабінету Міністрів України від 11 березня 2005 року № 4732/1/1-05 розглянуто лист Харківської правозахисної групи від 31 січня №06/05 щодо використання обмежувальних грифів і повідомляється.

Відповідно до частини третьої стат­ті 30 Закону України «Про інформацію» стосовно інформації, яка є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, уста­нов та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і вико­ри­стання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інфор­мацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 5 Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 27 листо­пада 1998 р. №1893, тиражовані докумен­ти, видані з грифом «Для службового користування» до 1991 року, а також тира­жовані документи, випущені у світ в різ­ний час з іншими обмежувальними гри­фами, крім грифів «Службова таємниця», «Таємно», «Цілком таємно» та «Особливої таємності», можуть розглядатися як відкриті документи за наявності пись­мової згоди організацій, що їх підготували, або правонаступників цих організацій.

Щодо неможливості обмеження органами державної влади доступу осіб до інформації лише на підставі прав власника інформації повідомляємо, що відповід­но до частини сьомої статті 38 Закону України «Про інформацію» інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Частинами другою та третьою цієї ж статті Закону інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своє власності має право здійснювати будь-які законні дії.

Також повідомляємо, що частиною одинадцятою статті 30 цього ж Закону встановлено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Згідно з частиною третьою статті 47¹ цього ж Закону суд встановлює, що інформація є суспільно значимою.

Крім того, зазначаємо, що на виконання Указу Президента України «Про Єдиний державний реєстр нормативних актів» від 27 червня 1996 року №468 Міністерство юстиції України здійснює ведення Єдиного державного реєстру нор­мативно-правових актів. До Державного реєстру включаються чинні, опубліковані та неопубліковані нормативно-правові акти, у тому числі з обмежувальними грифами. Нормативно-правові акти України, що містять відомості, які становлять державну таємницю, включаються до окремого розділу Державного реєстру з відповідним грифом секретності.

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється Міністерством юстиції України в офіційному друко­ваному виданні «Офіційний вісник України» після включення їх до Єдиного дер­жав­­ного реєстру нормативно-правових актів та набрання ними чинності». В Офіційному віснику України» не публікуються нормативно-правові акти, які мають обмежувальний гриф і включені до окремого розділу Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Акти з обмежувальними грифами офіційно опри­люднюються шляхом надіслання відповід­ним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність.

Одночасно повідомляємо, що інформа­ція щодо зняття обмежувальних грифів з Указів Президента України від 17 грудня 2002 року №1180 та від 24 грудня 2002 року №1213 у Міністерстві юстиції України відсутня.

Заступник Міністра [підпис]

І.І.Ємельянова

Отже, кампанія принесла перші позитивні результати. Секретаріат припинив використовувати гриф «опублікуванню не підлягає», а Президент дав доручення Міністерству юстиції підготувати два законопроекти: про доступ до інформації та про інформаційну відкритість влади. У той же час можна відзначити, що так само відповідали на наші листи декілька років тому з Адміністрації Президента, хіба що не було останнього абзацу і не розкривали зміст засекречених документів. Зауважимо, що засекречування кадрових призначень на посади регіональних керівників СБУ свідчить про цілковите нерозуміння того, які відомості можна і які не можна засекречувати, і що ані слова немає про зняття незаконних грифів з нормативно-правових актів, прийнятих за часів Кучми. У листі Міністерства юстиції звертає увагу обґрунтування засекречування нормативно-правових актів тим, що вони є власністю держави: «Власник інформації щодо об’єктів своє власності має право здійснювати будь-які законні дії». З цього приводу влучно пожартував один з колег: «А чому б не влаштувати аукціон, я би придбав пару указів Кучми з грифом «Опублікуванню не підлягає». У цьому листі нічого не сказано про відсутність визначення цих грифів в законі, проте, є забавна згадка, що грифи з указів від 17 та 24 грудня 2002 року досі не зняті. А ми вже їх друкували багато разів...

У квітні стало відомо, що ми влучили в точку, коли говорили, що ці незаконні грифи – інструмент для корупції. Голова Фонду держмайна Валентина Семенюк у виступі на прес-конференції сказала (і це транслювалося по телебаченню), що Ігор Бакай через Державне управління справами продав у приватну власність об’єкти, заборонені для приватизації, зокрема, київський готель «Дніпро», десять санаторіїв з цінними мінеральними джерелами, проводячи ці рішення саме через оці незаконні грифи обмеження доступу. Як повідомила «Україна молода» в номері від 16 квітня, указом Президента Кучми від 3 лютого 2004 року (а цей указ має гриф «опублікуванню не підлягає») «ДУСю було наділено правом відчужувати передане їй майно та кількома іншими господарськими повноваженнями, які насправді належать до компетенції Кабміну або фонду Держмайна». З цього приводу були навіть чутки, що немовби через акти з такими грифами повертали ПДВ ФІКТИВНИМ фірмам, проте ніяких підтверджень тим чуткам немає. Отже, необхідність розкриття нормативно-правових актів з незаконними грифами обмеження доступу стала ще очевиднішою.

Учасники кампанії обговорили шляхи її продовження і вирішили перейти до другого етапу: надсилання інформаційних запитів до Президента з вимогою надати назви, номер і дату підписаних ним указів, які мають обмежувальні грифи «для службового користування» або «опублікуванню не підлягає», і такі ж дані плюс назви указів, виданих Президентом Л.Д. Куч­мой – для вирішення питання щодо запиту текстів окремих указів з цього списку. Ми сподівалися отримати позитивну відповідь, а якщо її не буде – вже звер­татися до суду в порядку глави 31А ЦПК з оскарженням незаконних дій у разі відмови в наданні цієї інформації (чи бездіяльності у разі відсутності відповіді у місячний термін). Такі запити були надіслані декількома учасниками кампанії.

26 квітня учасники Альянсу громадянських активістів «Майдан» та Всеукраїнської громадської організації «ПОРА!» влаштували публічну акцію на вулиці Банковій біля Секретаріату Президента. Впоперек вулиці на стрічці був простягнутий напис «Перший крок до кучмізму – засекречування Указів Президента». Наперед було винесено великий бутафорський Указ «Не для друку», а також таблички «Їжа не для вживання», «Газети не для читання» і «Презервативи не для використання». Після цього активісти почали вживати ці предмети не за призначенням за аналогією з «указами не для друку». З газет зробили м’яча, яким почали грати у волейбола, попередньо проколоті презервативи роздавали разом з листівками чиновникам, які ходили по Банковій. А кетчупом, майонезом і гірчицею розмальовувати двометровий синій паркан, яким нова влада всуціль перегородила прохід до резиденції Президента. Детальніше про цю акцію дивиться за адресою http://maidan.org.ua/static/news/1114605012.html.

28-29 квітня відбулася велика конференція, присвячена правовій реформі та організована парламентським Комітетом з питань правової політики. Учасники кампанії «Для друку» взяли участь в секції «Доступ до інформації» та підготували рекомендації органам державної влади, куди включили усі вимоги кампанії (текст рекомендацій див. нижче).

На жаль, протягом місяця жодної відповіді на свої інформаційні запити до Президента з Секретаріату Президента учасники кампанії не отримали. Тому ми були змушені розпочати третій етап кампанії – скарги до суду щодо бездіяльності Президента. Про подаль­ший хід кампанії «Для друку» ми повідомимо читачів СВіПу.