Свобода Висловлювань в Україні, 2004, #03

Матвій Верес:

За словами організаторів проекту, минулий місяць в інформаційному просторі позначився посиленням однобічності висвітлення подій в Україні. Таку тенденцію експерти АУП пояснюють запровадженням нової інформаційної політики на каналах. Зокрема, як зазначив учасник проекту доктор соціологічних наук Сергій Макєєв: «Протягом останнього часу відбувся тихий перехід до нової інформаційної політики напередодні президентських виборів. Я думаю, що основна мета цієї політики в тому, щоб представляти нинішній інформаційний простір максимально політично гомогенним (однорідним)». 

Згідно з проведеним дослідженням, лідери опозиції дедалі частіше з’являються у випусках новин, але переважно в негативному контексті. Очолюють рейтинг уваги серед політичних персон чільні представники влади.

Із кожним місяцем ми дедалі частіше можемо побачити на екранах лідерів «Нашої України» та БЮТ, але це не означає, що так само ми можемо почути їхню точку зору з якоїсь проблеми. Порівняно з груднем, опозиція отримує більше ефірного часу в новинах, проте частка синхрону в лютому є значно меншою. Помітно більше прямого ефіру у представників СПУ, менше – у лідерів КПУ та «Нашої України».

За словами президента АУП Валерія Іванова, нині аудиторія менше отримує об’єктивної інформації про події в Україні. Головним і незмінним ньюсмейкером залишається Президент. Ще в грудні частка новин, які варто було б розглядати з різних перспектив, скоротилася вдвічі (з 20 відсотків до 10) і зостається незмінною протягом останніх двох місяців. Тобто представлені нам політичні події позбавлені контроверсійності і є однобічними.

Михаил ЖАБИНЕЦ:

Украина напоминает настоящее поле боя со свободой слова. Причем, увы, совсем не в переносном смысле. Не зря Леонид Кучма постоянно входит в ежегодно публикуемый «Репортерами без границ» список врагов прессы.

Убийства и закрытия

В 1995 году погиб главный редактор газеты «Слава Севастополя» Владимир Иванов. Взрыв в машине. Официальная версия — криминальные разборки.

Коллеги до сих пор в это не верят. В том же году умер от отравления корреспондент бюллетеня «Права человека» Виктор Фрелих. Незадолго до этого ему угрожали расправой. В 1996 году убит корреспондент газеты «Украина-центр» Игорь Грушецкий. Через год — главный редактор «Вечерней Одессы» Борис Деревянко и корреспондент «Киевских ведомостей» Петр Шевченко. Официальная версия гибели Шевченко — самоубийство, во что, опять-таки, никто не верит.

Осенью 2000 года исчез и впоследствии найден зверски убитым Георгий Гонгадзе. Убийство не раскрыто. Вскоре застрелили издателя луганской газеты «ХХІ век» Олега Бреуса. В июле 2001 года жестоко избит и через несколько дней умер директор телерадиокомпании «ТОР» из Славянска Игорь Александров. Следствие отрапортовало о раскрытии преступления, но обвиняемого оправдал суд. Вскоре ушел из жизни и он, а настоящие убийцы журналиста неизвестны и поныне. Много невыясненного в обстоятельствах смерти журналистки телеканала СТБ Марьяны Черной.

В конце минувшего года в Мелитополе при странных обстоятельствах погиб местный журналист Владимир Карачевцев. Официальная версия — несчастный случай. И вот уже совсем недавно погиб в автокатастрофе директор полтавской радиостанции Георгий Чечик. Он ехал в Киев, чтобы договориться о трансляции программ радио «Свобода»…

Это далеко не полный мартиролог. Слишком много в нем имен. И слишком часто в связи с гибелью журналистов употребляются слова «преступление не раскрыто» или «при невыясненных обстоятельствах». Еще в 2001 году председатель Национального союза журналистов Украины Игорь Лубченко в открытом письме тогдашнему министру внутренних дел Игорю Смирнову заявил, что НСЖУ «будет считать, что журналисты погибают за свою профессиональную деятельность, пока в судебном порядке не будет доказано обратное».

Жертвами становятся не только журналисты, но и издания — популярные, но неугодные власти. Для их закрытия всегда находятся «убедительные» причины. Вот только пики закрытий приходятся на годы президентских выборов. Перед президентскими выборами 1999 года были закрыты газеты «Правда Украины» и «Политика». Начало этого года «подарило» Украине целую лавину закрытий: «Сільські вісті», радио «Континент», радио «Свобода»…

В феврале этого года Госкомитет по телевидению и радиовещанию издал циркуляр, в соответствии с которым «печатные СМИ, учредителями которых являются местные органы исполнительной власти и органы местного самоуправления» обязаны предоставить подробную информацию о каждом своем журналисте. Перечень весьма странный. Он включает, например, сведения о псевдонимах, домашних адресах и телефонах. То есть те данные, которые редакция, в принципе, вообще не имеет права давать кому бы то ни было иначе, чем по решению суда. Беспрепятственно давать интервью, устраивать прямые линии? Не верится. Сложно вообразить иную цель, кроме организации запугивания.

В октябре проводилось «общее собрание» Национального союза писателей Украины. На нем объявили об отстранении от должности председателя НСПУ Владимира Яворивского и избрании на нее некоей Натальи Околитенко. Одно из обвинений в адрес Яворивского — будто бы чрезмерная политизация НСПУ. И пусть это решение шито белыми нитками, пусть никакое «собрание» не имеет подобных полномочий. Официозная пропаганда сразу же подхватила новость и преподнесла ее как свершившийся факт. Законный председатель Союза, как и большинство писателей, не сомневается, что происшедшее — дело рук Банковой. Власти уже мало подневольной прессы. Она хочет контролировать все.

Владельцы пропагандистской машины

Сегодня украинское информационное пространство — подавляющее большинство центральных телеканалов и газет — четко разделено между близкими к Кучме олигархическими группами. Первое место по объему «пропагандистского арсенала», конечно же, занимает СДПУ(о).

Эсдеки фактически контролируют все три первые кнопки телевидения: УТ-1, «1+1» и «Интер». И если несколько лет назад социал-демократические уши хоть как-то пытались спрятаться за спинами дикторов, то «кассетный скандал» и впоследствии парламентские выборы-2002 свели роль ведущих телеканалов к примитивным пропагандистским рупорам Григория Суркиса и Виктора Медведчука. Под контролем эсдеков также находится киевский телеканал «ТЕТ», который даже отправил свою информслужбу «Вісті» для поднятия рейтинга новостей УТ-1.

Не менее мощной является и бумажная составляющая информационного холдинга(о). Одна из первых независимых коммерческих газет Украины «Киевские ведомости» давно вместо острых репортажей преимущественно печатает пресс-релизы СДПУ(о) и администрации президента. Газета «День», которая во время президентских выборов-1999 была ярким рупором оппозиции, также побледнела, когда ее патрон Евгений Марчук внезапно перешел в лагерь Кучмы, а газетой «поделился» с партией Медведчука. Из относительно новых изданий можно отметить цветной еженедельник «2000», который продается по смешной цене, и газету «Понедельник». Последняя прославилась тем, что как-то случайно напечатала на первой полосе кусок «темника».

Кроме общественно-политических СМИ, СДПУ(о) фактически монополизировала спортивные газеты — их журналисты вынуждены регулярно восхвалять ФК «Динамо» (Киев) и мудрость президента Федерации футбола Украины Григория Суркиса. Не остается без внимания и радио — именно редактор газеты «2000» Сергей Кичигин недавно стал руководителем сети «Довіра FM» и выбросил из украинского эфира радио «Свобода».

Вторая по политическому влиянию олигархическая группа — «донецкие» — имеет значительно меньшие медиа-ресурсы. Под их контролем находится практически вся пресса Донецкой области. В телеэфире, правда, их представляет провинциальная ТРК «Украина», которая только недавно перешла из регионального на всеукраинское вещание. «Донецким» принадлежит одна из наиболее популярных массовых газет Украины «Сегодня».

В телевизионном пространстве заметную конкуренцию эсдекам составляют СМИ президентского зятя Виктора Пинчука — это каналы СТБ, ICTV и «Новый канал». Новости и аналитические программы СТБ и «Нового» еще несколько лет назад были образцом объективности телеэфира, однако после прихода пинчуковских денег на каналах установилась цензура, а ведущие журналисты поменяли место работы. Пинчук также контролирует массовую газету «Факты».

Еще один информационный холдинг принадлежит коллеге Пинчука по партии «Трудовая Украина» Андрею Деркачу: ТРК «Эра», которая делит эфир с УТ-1 и «брехунцом» Национального радио, и издательский дом «Киевский телеграф». Близкий к Деркачу бизнесмен Вадим Рабинович контролирует холдинг «Столичные новости», издающий одноименную ежедневку «Столичка» и еженедельник «Деловая неделя-FT». В связке с «СН» работает украинско-российско-израильское информагенство MigNews, также подконтрольное Рабиновичу.

Как закалялась телецензура

Первым громким проявлением цензуры в Украине стало закрытие в середине 90-х «Післямови» — аналитической программы, которая до сих пор остается образцом журналистской незаангажированности и объективности на ТВ. Но история с «Післямовою» тогда стала скорее исключением, чем правилом. Парламентская избирательная кампания 1998 года запомнилась конфликтом власти с бизнесменом Михаилом Бродским и его газетой «Киевские ведомости» — дошло даже до заключения Бродского в Житомирский СИЗО.

С особой жестокостью гайки начали закручивать накануне президентских выборов-99. Леониду Кучме, который имел мизерный рейтинг, но стремился во что бы то ни стало сохранить нагретое кресло, понадобились мощные медиа-ресурсы — значительно большие, чем использовала власть на выборах-98. Центральное телевидение и пресса слились в хоре славословия в адрес президента, а символом цензуры стало снятие с эфира дебатов на «1+1» — появление в прямом эфире никчемного Кучмы вызвало гомерический хохот в зале, а ведущий Вячеслав Пиховшек внезапно почувствовал себя плохо и был госпитализирован. Несмотря на многочисленные анонсы и обещания руководства телеканала, до дня выборов ни одной передачи «Эпицентр-дебаты» так и не вышло.

Журналисты никак не могли дождаться конца избирательной гонки, надеясь, что власть, достигнув цели, ослабит цензуру. После выборов воздух в информационном пространстве и правда несколько посвежел, однако ненадолго — за дело взялись эсдеки. Созданный медиа-холдинг вскоре уже направлял все свои усилия на обливание грязью реформаторского правительства Тимошенко, снова фильтруя любые журналистские потуги к объективности. Заданный тон поддерживали и другие пропрезидентские издания, однако становилось очевидным, что долго так продолжаться не может.

Конец 2000 года ознаменовался всплеском профессиональной чести журналистов — обнародование записей майора Мельниченко, свидетельствующих о причастности Леонида Кучмы к убийству Гонгадзе, вынудило «акул пера» наконец задуматься, куда катится пресса. В течение нескольких месяцев резкие, правдивые публикации появлялись даже в провластных газетах. Однако к лету 2001 года украинские СМИ выдохлись и переключили свое внимание на денежные искушения будущей парламентской гонки. Цепи, которыми власть приковала прессу к кампании-2002, оказались еще более тяжелыми: если раньше оппонентов власти регулярно поливали грязью, то теперь телевидение вообще игнорировало их существование. Даже когда осенью 2002 года лидеры оппозиции пришли в телецентр с требованием предоставить им телеэфир — власть не придумала ничего лучше, чем возбудить против них уголовное дело за якобы захват телецентра. Полная информационная блокада стала одним из средств властного админресурса. Новости ТВ рассказывали о какой-то совсем незнакомой стране, где, кроме Медведчука и Кучмы, нет ни одного стоящего внимания человека. Во все клетки информпространства проник вирус — бумажка под названием «темник». Люди, годами создававшие конкурентоспособные СМИ, сегодня вынуждены оставлять свои детища, превращенные в тупые инструменты пропаганды, как это сделал в прошлом году почетный президент «Интера» Александр Зинченко.

Темное дело

Сентябрь 2002 года внес в лексикон мировых борцов с цензурой новое международное слово: «темники». Темник — это подробная инструкция из администрации президента, которая распространяется по провластным СМИ. В нем указано, о чем писать и говорить можно, а о чем — нет. У кого из политиков можно и нужно брать комментарий, а кого и на три метра не подпускать к телекамере. И, в конце концов, «темник» даже запрещает думать — в нем подробно расписано, какой «глубокий аналитический вывод» журналист должен сделать в своей статье или программе. Обнародовал эти документы народный депутат, нынешний председатель парламентского комитета по вопросам свободы слова и информации Николай Томенко.

Автором «темников» считается руководитель Главного информационного управления АП Сергей Васильев — бывший директор ТРК «Альтернатива», которая готовила пропагандистские сюжеты для трансляции на эсдековских каналах. Администрация президента, конечно же, категорически отрицала существование «темников» и заявила, что Томенко сам их и написал. Однако телеэфир ближайших недель убедительно доказал правоту Томенко: все центральные телеканалы неуклонно выполняли бумажные указания, игнорируя невыгодные для власти события и давая комментарии одних и тех же лиц. Абсолютно разные телекомпании показывали одинаковые, шаблонные новости.

Борьба с «темниками», которая дошла даже до Совета Европы, так ни к чему и не привела. Единичные журналисты, отказавшиеся работать с этими документами, вынуждены были уйти с работы, а инициируемые Николаем Томенко изменения в законодательстве не смогли четко сформулировать, что же такое «темник» и как его запретить. Бумажки, которые продолжают рассылать по редакциям, сейчас на всякий случай называют «анонсами администрации президента», и эсдековская пресса активно доказывает, что ничего плохого не происходит, а цензура — это неотъемлемое право власти в любой стране.

Дебатофобия

Полное неумение и нежелание работать в условиях прозрачности и открытости порождает у власть имущих страх перед объективной информацией об их деятельности. А дебаты в прямом эфире — это лучшее средство продемонстрировать истинные мотивы того или иного политика. Практика политдебатов в Украине показала, что спор на глазах миллионов зрителей всегда заканчивается поражением власти и победой представителя оппозиции. Именно поэтому институт политических дебатов, общепринятый во всех странах развитой демократии, вызывает категорическое неприятие украинских властных кругов.

Кроме того, дебаты предоставляют возможность любому человеку высказать свою точку зрения без цензурных ограничений, и именно это делает их символом настоящей, не бумажной свободы слова. В 2002 году для украинской оппозиции они могли стать единственным способом прорыва информационной блокады. Однако не стали: прямые эфиры с участием оппозиционеров либо удивительным образом срывались, либо превращались в обычный фарс. В декабре 2002 г. фракция Блока Юлии Тимошенко подготовила закон об обязательных дебатах на общенациональных телеканалах, но, как и ожидалось, Кучма наложил на него вето. Президент объяснил это тем, что обязательные дебаты якобы нарушают права телекомпаний. Хотя настоящая причина лежит на поверхности — власти нечего сказать, зато есть что скрывать.

Другая женщина обратилась со своей проблемой в паспортный отдел Черкасского РОВД , а там тоже оказались ревностные распространители ведомственной газеты «Іменем закону». Пришлось законопослушной гражданке «добровольно» оформить подписку на это, не очень уж популярное, издание доблест-ных правоохранителей. Теперь потешаются над нею соседи, мол, каждую копейку считаешь, а тут за ментовские новости почти десять гривен выложила.

Интересно, знают ли о такой «творческой инициативе» своих подчиненных руководители областных пенсионного и милицейского ведомств — господа В.Багрийчук и Н.Пидорич? Хотелось бы услышать их авторитетное мнение по данному поводу. Хотя, возможно, упомянутая «инициатива» родилась не внизу, а в виде директивы с грифом «Для служебного пользования» спущена из соответствующих столичных кабинетов, дабы добровольно-принудительным методом приумножить число подписчиков ведомственных изданий. Не приближающиеся ли президентские выборы стимулировали такую чиновничью прыть на информационном пространстве?!

Пiдсумки передплати на мiсцеву пресу в нашiй областi на 2004 рiк знову зафiксували домiнуюче положення преси органiв влади. Три обласнi газети, якi й зайняли першi три мiсця за тиражами, плюс два з половиною десятки районних газет мають сумарно близько 90% передплатних тиражiв газет областi. Оце i всi балачки про те, що в Українi iснує сила-силенна рiзноманiтної преси. Iснує юридично i на Чернiгiвщинi десь 150 газет. I ось три десятки державних газет (20% за назвами) мають 90% тиражу. До цього слiд додати, що практично всi електроннi мас-медiа (радiо i телебачення) також у руках органiв влади. I стане ясно, що про якусь свободу слова, якийсь контроль суспiльства за обраною ним же владою, контроль через засоби iнформацiї поки що говорити рано.

Перше мiсце за передплатним тиражем, як i ранiше, займає обласний тижневик "Гарт" — видання редакцiї i обласної ради — майже 63 тисячi передплатникiв, у тому числi майже 3200 — росiйськомовного варiанту. На другому мiсцi — газета обласної державної адмiнiстрацiї "Чернiгiвський вiсник" — майже 34 тисячі, на третьому — газета обласної адмiнiстрацiї i обласної ради — "Деснянська правда" — майже 24 тисячі передплатникiв.

На четвертому мiсцi, як i ранiше, — наша газета "Сiверщина" — трохи бiльше як 18 тисяч передплатникiв. Ось перша за тиражем четвiрка газет областi, всi iншi значно вiдстали.

Як робився тираж деяких газет, показує публiкацiя в газетi "Гарт" 19 грудня цiкавого листа начальника Чернiгiвського мiського управлiння охорони здоров’я Юрiя Бойка. Цитуємо дослiвно:

"Головним лiкарям лiкувально-профiлактичних закладiв мiста. Зобов’язую провести пiдписку на газету Чернiгiвської мiської ради "Чернiгiвськi вiдомостi" у термiн до 20.12.2003 року. Пiдписку провести для всiх функцiональних пiдроздiлiв закладу, а також особисто виписати газету головному лiкарю, його заступникам, керiвникам функцiональних пiдроздiлiв, завiдувачам вiддiлень, старшим медичним сестрам (тощо), лiкарям згiдно з орiєнтовним планом пiдписки. Провести вiдповiдну роз’яснювальну роботу серед iнших працiвникiв закладу. Призначити особу, вiдповiдальну за органiзацiю проведення пiдписки, про що доповiсти у дводенний термiн за тел.: 3-42-24, 3-42-80. Про результати пiдписки доповiсти до 20.12.2003 року! Головним лiкарям взяти пiд особистий контроль хiд пiдписки". I далi для всiх медичних закладiв Чернiгова надається орiєнтовний план (кiлькiсть примiрникiв для закладу) передплати.

Як витрясаються грошi

У влади є рiзнi можливостi фiнансування своїх видань. Окрiм прямих бюджетних дотацiй, можна витягти грошi з бюджету й в iнший спосiб. Наведений лист дає про це уявлення. А ще — цiкава цифра: з майже 34-х тисяч "Чернiгiвського вiсника" понад 2 тисячi було передплачено за окремим iндексом — "Для пiдприємств". Так i записано в обласному каталозi передплати. Причому, якщо для населення передплатна цiна газети становила 22 гривнi на рiк, то для пiдприємств — 34 гривнi. Ясно, керiвники оформляли передплату не зi своєї кишенi, а за рахунок пiдприємства. Можливо, там є частина i госпрозрахункових пiдприємств, якi влада "умовила" оформити передплату, хоч i тут слiд було б запитати у тих же акцiонерiв, дають вони на це згоду чи нi? Але зрозумiло, що серед тих пiдприємств — величезна кiлькiсть шкiл, лiкарень, будинкiв культури, сiльрад. Цебто з бюджету знову витягнуто десятки тисяч гривень. З ваших кишень, шановнi читачi, щоб влада мала змогу за вашi грошi розказувати, як ви гарно живете.

Юлія ДОРОФЕЙ:

Нещодавно газета "Кафа" відзначила вихід свого 1000-го номера. Примітно, що її тираж упродовж останніх п’яти років щороку збільшувався приблизно на 5 - 6 тис. екземплярів. І це дало підставу вважати "Кафу" третьою за тиражністю інформаційною газетою в Криму. Головний редактор цієї газети Ірина Прокопюк приїхала до Сімферополя з метою розповісти на прикладі власного "кафського" досвіду місцевим журналістам, як треба робити кримське читабельне видання, що потрібно читачам і на що бажано робити ставку газетам півострова для збільшення тиражів.

Високий тираж "Кафа" утримує завдяки ефективній роботі трьох "китів", а саме: власне редакції, рекламного відділу та відділу розповсюдження. Кадрову проблему, яка, мабуть, торкається чи не кожної кримської, а особливо, українськомовної газети, "Кафа" намагається вирішити шляхом самонавчання. Виявилось, що за спеціальністю в редакції працюють лише водій та бухгалтер, а співробітниками є і колишні офіціанти, і випускники шкіл, яких тут навчають специфіці "кафської" газетної роботи. Оскільки газета розрахована на читачів південно-східного регіону, то редакція подає саме ту інформацію, яка їх цікавить найбільше. Окрім випуску власне газети, редакція видає вісник "Хто є хто" (в Феодосії, Керчі) і каталог товарів та послуг. Користується популярністю редакційна довідкова служба: кожний феодосієць може отримати тут будь-яку інформацію.

"Кафі", за словами редактора, вдалося підняти планку об’єктивності і неупередженості. І це - найголовніше. Пані Ірина, зокрема, сказала: "Десять років тому, розгортаючи будь-яку з газет, ви могли бачити лише хвалебні матеріали на честь роботи місцевих органів влади. Там про будь-яку з проблем існувала одна думка, яка і вважалась справедливою. Більшість кримських газет, на жаль, і дотепер такі. Ми вирішили піти іншим шляхом і показати, що існує декілька поглядів на будь-яке з явищ, тобто ми не навішуємо ярликів. Виявилось, що це виграшна стратегія. Як наслідок - у "Кафи" почала збільшуватися кількість читачів".

Отже, одним з принципів журналістів "Кафи" є не нав’язування власної думки щодо певного явища чи події, мовляв, потрібно подавати думки всіх, окрім власної. Тут, думаю, можна посперечатися. Чи не є журналіст одним із суб’єктів громадського життя, чому його думка менш важлива і компетентна, ніж думка звичайного обивателя?

На мій погляд, теорія збільшення тиражу є дуже своєрідною, бо неможливо одному виданню, як би воно цього не хотіло, підлаштуватися під усі, такі різноманітні, читацькі смаки та уподобання. Для когось газета - це бізнес, а для когось - джерело знань, духовності, розваг. Чи можна поєднати непоєднуване? Подумалося про один з методів "підлаштування", який би, напевне, підійшов і для "КС", беручи до уваги специфіку регіону, де вона розповсюджується: якби "Кримська світлиця" виходила російською, мабуть, і наш тираж зростав би. Проте, все ж таки є категорія читачів, кому ми справді потрібні такими, якими є, і не тільки в інформаційному плані, а й, що важливо, в духовно-освітньому.

Є такі моменти в роботі редакції "Кафи", на яких можна було б справді повчитися. Наприклад, проведення професійного опитування серед читачів з метою визначити, про що вони хотіли б читати в своїй газеті. Можливо, справедливою є позиція цього видання стосовно того, що політика нікому (крім політиканів) не потрібна й простим громадянам вже остогидла. Проте наше суспільство не настільки здорове, аби ухилятися і замовчувати дії наших політичних сил та влади. До речі, про це промовисто свідчать результати американського дослідження преси в різних країнах світу, яке показало: чим менше ЗМІ в країні приділяє увагу політиці, тим кращі умови життя її громадян, здоровіша економіка. Не заперечую того, що читачу потрібна газета, читаючи яку, він відпочиває, розважається, отримує обивательську інформацію. Проте мають право на існування публіцистичні, аналітичні публікації, які розтлумачують громадянам всі процеси чи то економічного, чи політичного характеру, які відбуваються в країні, зокрема, в регіоні.

За словами редактора "Кафи" Ірини Прокопюк, їхнє видання повністю аполітичне та толерантне, розповідає лише те, що цікаво простому обивателю, наприклад, чи будуть взимку гарячими батареї. Отже, власний рецепт збільшення тиражу для свого південно-східного регіону ця газета віднайшла і можна лише порадіти за колег.

Який же рецепт віднайти нам, світличанам, аби збільшити попит на українськомовний державницько-просвітницький продукт в Криму? Відмовитися від рідної мови, просвітництва, державництва, затратних духовно-освітніх акцій, таких, як мовні, пісенні, літературні конкурси серед юних кримчан? Якщо писатимемо про "батареї" (хоч і про це стараємося), чи вирішить це справу?

На жаль, для таких газет, як наша, рецептів під час зустрічі з "Кафою" не "роздавали"...

Наталія ЛЕБІДЬ:

Цікаві анкетки лежать переді мною. «Анкета журналіста» та «Анкета друкованого засобу масової інформації». Автор витвору — Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Мета їх написання — найшляхетніша: вивчити «ситуацію в інформаційній галузі»…

Навіщо Держкомтелерадіо подібний облік? Адже в «Анкеті журналіста» просять вказати ім’я, прізвище, по-батькові (ну нехай!}, дату та місце народження, домашню адресу (припустимо, і це ще робиться без задньої думки), а також псевдонім (може, його ще на лобі маркером написати?!), улюблену тематику (приміром, антикучмістські нариси), забезпеченість житлом, середньомісячну зарплату у рідному виданні та гонорари з інших ЗМІ. Словом, «Ксіва? Ха-за? Гонорар?»...

А що, хіба у Держкомтелерадіо нікого (і зокрема заступника голови комітету Віктора Петренка, чий підпис стоїть під супровідним листом) не вчили, що деякі питання ставити некоректно?..

Між тим «Анкета друкованого ЗМІ» ще більш інтригуюча. Але, щоправда, і значно більша за обсягом питань. Тому лише дещо з її пунктів: цікавлять Держкомтелерадіо, приміром, «програмні цілі, основні принципи та тематична спрямованість» видання, а також те, за чий рахунок іде його фінансування (розробники анкети просять вказати у відсотках — скільки у ЗМІ вкладають його засновники, скільки — бюджет, скільки дає передплата тощо). Не нехтує чиновництво і площею, яку займає приміщення редакції, і кольорами, використаними при друку газети… А ось іще цікаві запитання з даної анкети: «вид опалення», «кошти на опалення» («Откуда дровишки?», словом)... Не залишена поза увагою і наявність меблів у редакції та стан цих меблів, й уся інша «матеріальна база (комп’ютери, принтери, сканери, модеми)». Запхав носа Держком і у «наявність автотранспорту», а також у те, де, у кого та за яку ціну купує ЗМІ папір...

Переказ анкет можна продовжувати, але, чесне слово, шкода того самого паперу, яким так опікуються наші батьки рідні з Держкомтелерадіо…

Роман РАК:

Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення розпочав збір даних про журналістів усієї України. Голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко вважає цю акцію незаконною і звернувся до генпрокурора Геннадія Васильєва з вимогою опротестувати це розпорядження Держкомітету.

За словами Томенка, 6 лютого 2004 року Державний комітет телебачення й радіомовлення України за підписом заступника голови комітету В. Петренка написав лист із вимогою зібрати відповідні дані щодо державних та комунальних друкованих ЗМІ та їхніх журналістів. Листи-розпорядження стосовно журналістів надійшли до обласних управлінь у справах преси та інформації, до держадміністрації Комітету з інформації Автономної Республіки Крим, Головного управління з питань взаємодії із ЗМІ та зв’язків із громадськістю Київської міськдержадміністрації.

До надісланих листів також було додано анкети, метою яких є отримати особисті дані журналістів державних та комунальних засобів масової інформації. В анкеті, одну з яких Томенко надіслав у редакцію "Поступу", вимагають вказати псевдонім журналіста, улюблену тематику, спеціалізацію, членство у журналістських об’єднаннях, а також розмір заробітної плати та гонорарів.

Пославшись на низку статей законодавства, голова парламентського комітету зазначив, що в Україні заборонено збирання відомостей про особу без її попередньої згоди. Він також сказав, що журналіст має право поширювати підготовлені ним повідомлення й матеріали за власним підписом, під умовним іменем (псевдонімом) або без підпису (анонімно). Законодавством також передбачено збереження таємниці авторства та джерел інформації журналіста, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародують на вимогу суду. Отже, розпорядження Держкомітету суперечить законодавству.

Львівське обласне управління з питань засобів масової інформації, попри всі застереження, висловлені Томенком, слухняно збирає інформацію про журналістів.

Щоправда, в управлінні "Поступу" повідомили, що перепис даних про журналістів відбувається не з ініціативи держкомітету, а за проханням голови Національної спілки журналістів. Власне голова спілки Ігор Лубченко у коментарі "Поступу" сказав, що анкетування проводять добровільно і для того, щоб визначити, скільки є насправді газет, скільки журналістів працює і яка в них середньостатистична зарплата. "Спокійно заповнюйте анкету, заповнюйте ті розділи, які хочете. Не хочете вказувати гонорар чи зарплату, ну й Бог з вами. Нам треба побачити, що робиться в інформаційному просторі. Зараз нібито існує 19 тисяч газет, але їх насправді немає. Ми хочемо знати, якою зараз є зарплата кореспондента, редактора. Щоб говорити в Кабміні чи парламенті про соціальний стан журналістів, це треба знати", — сказав Лубченко.

Натомість Микола Томенко вважає такий перепис засобом для подальшого тиску на журналістів. "Адміністрація президента провадить моніторинг позитивних, нейтральних та негативних публікацій про президента і прем’єр-міністра. Цей аналіз засвідчив, що в деяких реґіонах поодинокі ЗМІ дозволяють собі бути відносно незалежними і об’єктивними. А ініціатива ця виникла для того, щоб чинити тиск не тільки на ЗМІ, а й на окремих журналістів", — зазначив він.

Також Томенко каже, що в анкеті повинна бути досить системна інформація про ЗМІ, зокрема й про їхні проблеми. На його думку, збирають її для того, щоб методом батога і пряника керувати мас-медіа, десь допомогти з приміщенням, десь залякати щодо якоїсь проблеми. Що ж стосується заяви голови Національної спілки журналістів про те, що перепис -- їхня ініціатива, яка є добровільною, то голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації вважає, що спілку просто намагаються використати.

"Є речі, які взагалі незаконно збирати. Це моє особисте право під яким псевдонімом писати і які гонорари я отримую. В цьому випадку мене цікавить юридичний бік цієї справи, яка є незаконною", — пояснив Томенко. Він також зазначив, що і спілка журналістів, й інші журналістські організації повинні усвідомлювати, що означає збір таких даних напередодні президентських виборів. "Я думаю, що це не справа Національної спілки журналістів допомагати владі знаходити тих журналістів комунальних медіа, які виступають проти генеральної лінії президента чи виконавчої влади", — заявив він.

Проблема суспільної моралі на сучасному етапі розвитку українського суспільства є чи не найголовнішою з-поміж інших. Загальновідомо, що духовна криза є одним з основних чинників негараздів у нашій державі. В Україні, фактично, відсутнє етичне виховання дітей та молоді. Суспільству загалом за короткий проміжок часу стали чужими моральні принципи, а в інформаційній сфері нашої держави домінують публікації, фільми, передачі тощо, які містять елементи насилля, жорстокості, порнографії. До Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації щодня надходять численні звернення громадян стосовно виправлення цієї ситуації.

Як ви розумієте, і я як голова профільного Комітету Верховної Ради України, і парламент у цілому повинні докладати всіх зусиль задля забезпечення дотримання інтересів суспільства та неухильного виконання норм чинного законодавства.

20 листопада 2003 року Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про захист суспільної моралі". Для інформації, за цей законодавчий акт віддали свої голоси 278 народних депутатів України. Крім того, за нього, практично, одностайно голосували представники фракцій парламентської більшості: "ППУ та "Трудова Україна" (які, за оцінками експертів, мають безпосередній вплив на діяльність газети "Факты"); СДПУ(о) (члени якої входять до редакційної колегії та активно підтримують газету "Бульвар") та інші. Я, до речі, концептуально не підтримуючи норми Закону "Про захист суспільної моралі" щодо створення нового державного органу – Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, утримався від голосування за цей законодавчий акт.

Але Закон України "Про захист суспільної моралі" після ухвалення Верховною Радою України був підписаний і Президентом України. Нині він вже набрав чинності, а отже, всі його положення мають чітко виконуватися суб’єктами інформаційної сфери.

Відповідно до статті 11 згаданого закону забороняється демонстрація друкованої продукції засобів масової інформації еротичного чи сексуального характеру у вікнах, вітринах та інших місцях загального огляду. Крім того відповідно до статті 6 цього ж закону заборонено розміщення оголошень про інтимні зустрічі за винагороду не в спеціалізованих еротичних засобах масової інформації, що присутнє, наприклад, на перших і останніх сторінках газети "Столичка" та в інших друкованих виданнях. Закон також каже про те, що друкована продукція еротичного характеру може розповсюджуватися лише за умови недоступності її неповнолітнім і ненав’язування споживачам. Слід зазначити також, що таку продукцію заборонено для продажу неповнолітнім.

Саме тому, Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації на своєму засіданні 14 січня 2004 року прийняв рішення звернутися до Державного комітету телебачення і радіомовлення України з вимогою попередити друковані ЗМІ про необхідність дотримання норм цього закону, а також посилити контроль за їх виконанням. Це зовсім не означає, що відтепер в Україні заборонено друкувати будь-які еротичні зображення. Але ваші видання зареєстровані не як еротичні засоби масової інформації, а здебільшого як суспільно-політичні та інформаційні. А отже, якщо ви надалі плануєте на перших і останніх сторінках своїх видань розміщувати еротичні фотографії, то, безсумнівно, видання потрібно перереєструвати на спеціалізовані еротичні засоби масової інформації, оскільки сьогодні навіть передрук зображень моделей журналу "Playboy" є порушенням законодавства України. До речі, журнал "Рlayboy" є саме спеціалізованим еротичним засобом масової інформації. Але навіть він не дозволяє собі друкувати на перших і останніх сторінках відверті еротичні зображення. До речі, на сьогодні в Україні зареєстровано понад 50 спеціалізованих еротичних видань.

Зважаючи на все це, позиція комітету чітка - всі суб’єкти інформаційного ринку в Україні повинні діяти суворо в межах правового поля.

Розмовляли Олег ІВАНЦОВ, Ганна ШЕРЕМЕТ, Михайло МАЗУРІН, Володимир ДЕНИСЕНКО, «День», Юлія КАЦУН. Передвиборний асортимент:

— Якщо ви вже заговорили про «Азартні ігри у владу», то принагідно хотілося б запитати — які проекти заплановані у вас на час президентської передвиборної кампанії? Що ви хочете використати з попереднього досвіду, від чого відмовитися (і в зв’язку з чим)? І взагалі — як ви маєте намір пережити цей хвилюючий для медіа час?

— Природно, ми на каналі обговорювали це питання, і найближчим часом, напевно, прийматимемо остаточне рішення стосовно передвиборних проектів. Одним із них, очевидно, стане проект «Дійові особи» — зі збереженою назвою, проте — з абсолютно зміненим і розширеним форматом. Із двома ведучими: одним із них буде Олександр Колодій, з другим ведучим ми поки що не визначилися. Нині тривають роботи над «пілотами» цієї програми. Передбачається, що в нових «Дійових особах» кожна програма буде присвячена не конкретному герою, як зараз, а певній темі, визначеній проблемі. А оскільки навколо кожної проблеми існують деякі люди, які, власне, і є дійовими особами стосовно неї, буде широке коло запрошених. Це буде ток-шоу в студії: аудиторія плюс експерти. Я ще раз наголошую: ми поки що не ухвалили остаточного рішення про постановку в ефір цього формату, але цілком імовірно, що у разі успішного завершення підготовчого періоду цей проект може з’явитися в ефірі вже наприкінці весни.

Крім того, у зв’язку зі збільшенням політичної активності ми, можливо, збільшимо кількість випусків новин, їхній хронометраж.

Традиційно в нас щодня виходить «Народна платформа». І зараз ми думаємо про її нові форми — сучасніші та цікавіші. Отже, «Новини» плюс суспільно-політичний формат («Дійові особи») й аналітична програма (якою, власне, і є «Подробиці тижня», що традиційно отримують найвищі рейтинги в своєму жанрі). Й, крім того, такий собі зріз громадської думки у вигляді «Народної платформи». Це і є можливий асортимент нашого програмного продукту напередодні тієї політичної активності, яка намічається найближчим часом.

— А якщо говорити про таку форму як теледебати?..

— Видозмінені «Дійові особи» якраз і передбачають можливість організації дебатів безпосередньо у рамках цього формату. Питання про доцільність їхнього проведення ми вирішуватимемо залежно від того, наскільки дебати будуть запитані суспільством. Саме суспільство диктує частоту виходу того або іншого продукту.

— Ще одне запитання, що стосується медіа та майбутніх виборів. Тему свободи слова, без сумніву, активно використовуватимуть у політичній боротьбі, в тому числі як інструмент впливу на ЗМІ. Як ви на це реагуватимете?

— Я скажу так: це не перші вибори в історії телеканала «Інтер» і, дасть Бог, не останні. Реакція завжди одна і та сама, єдино можлива в цій ситуації: необхідно професіонально виконувати свою роботу.

— Не є таємницею, що під час будь-яких передвиборних кампаній політичні сили намагаються чинити тиск на ЗМІ та шукають для цього найрізноманітніші шляхи та засоби. Як канал може реально встояти в цій ситуації?

— Тиск, про який ви говорите, не вчора почався і не завтра закінчиться. Він не слабшав, по суті, всі попередні роки, і тому на українському телевізійному просторі став, напевно, вже звичкою. Тобто нічого особливого нібито і не відбувається. Тим більше, що захоплення а-ля захоплення студії на Мельникова, яке ми пам’ятаємо, в нашій ситуації навряд чи можливі — передбачений певний захист. Оскільки телебачення — це завод. Як і на будь-який інший завод (на якому, скажімо, виробляють літаки Ан-70), на телеканал не можна прийти, зупинити конвеєр і займатися демагогією. З цього погляду технологічні заходи захисту в нас чітко прописані. А що стосується якихось інших нюансів, то ситуація, в якій ми перебуваємо сьогодні, на мій погляд, нічим не відрізняється від тієї, яка була під час попередніх виборів. Тиск був, є і в найближчому майбутньому, очевидно, поки що буде…

Как сообщили в Закарпатской областной организации Национального Союза журналистов Украины, Дмитрий Воробец в своем заявлении акцентировал внимание на том, что действующее законодательство нарушил Закарпатский областной радиопередающий центр и именно он должен нести, прежде всего, моральную ответственность за случившееся с вышеупомянутыми СМИ.

"Оппозиции следует признать, что прекращение работы ТРК "М-студио" и радиостанции "Закарпатье FM" является, прежде всего, проблемой хозяйственно-правовых отношений между Закарпатским ОРТПЦ и данными СМИ, - заявил Дмитрий Воробец. - Я не припомню ни одного случая, когда местные власти подали бы хотя бы один судебный иск против оппозиционных СМИ. В то же время, на территории Закарпатья в последнее время несколько газет закрылись как раз за критику в адрес оппозиции".

Як ви вважаєте, вимкнення “М-студіо” з ефіру – політичне замовлення СДПУ(о), чи суто господарський конфлікт?

Наталія Балюк, перший заступник головного редактора “Високого Замку”:

На жаль, я не знаю усіх перипетій, пов’язаних із закриттям телеканалу “М-студіо”, і не можу робити висновки лише користуючись інформацією ЗМІ. Та виходячи з цієї інформації напрошується висновок, що у цієї справи є політичний підтекст. Мені здається, що закриття телеканалу “М-студіо”, радіо “Свобода”, радіо “Континент” – події однієї ланки. Це серйозний наступ на свободу слова і дуже тривожний сигнал для інших ЗМІ, які влада ще не встигла прибрати до рук. Я думаю, що колеги-журналісти повинні стати на захист “М-студіо”.

Петро Гойс, редактор газети “РІО”:

Припинення трансляції “М-студіо” виключно політичне рішення, реалізоване господарськими мотивами. Позбавивши людей права на альтернативну інформацію, влада краще собі не зробила. І справа тут не тільки в нечесній конкуренції. Люди зрештою зрозуміють, що тиск на опонентів з боку влади свідчить про слабкість тієї ж влади і нещирість її декларацій. І ще один момент: така вже ментальність нашого народу – шкодувати тих, хто несправедливо ображений. Саме тому “закриття “М-студіо” обернеться ударом по самій владі.

Віталій Жугай, журналіст:

Якби в Україні не було справ Ґонгадзе, Дерев’янка, Александрова, судового рішення про закриття “Сільських вістей”, припинення мовлення радіо “Свобода ” та “Континент”, то я б повірив, що йдеться лише про господарське непорозуміння.

Втім, якщо діалог керівництва “М-студіо” з владою призведе до відновлення трансляції теле-радіопрограм вказаного ТРК, охоче визнаю, що помилявся в оцінці подій.

Андрій Шевченко, тележурналіст, автор фільму “Обличчя протесту”:

Зникнення з ефіру телеканалу – це завжди велика втрата для громадськості. І цей аспект мене як журналіста хвилює більше, ніж усі юридичні, фінансові, організаційні речі, про які говорить влада. Я знаю, що місту і краю цей канал потрібен. Знаю і те, що коли громада втрачає канал – це ознака несвободи.

Віктор ПАЩЕНКО, керівник “Закарпатського інституту політичних досліджень”:

Безумовно, відключення від ефіру “М-студіо” є політичним замовленням. Не треба володіти жодними аналітичними здібностями, щоб це зрозуміти. Коли напередодні виборів відключають від ефіру опозиційний телеканал під надуманим “господарським приводом”, а решту користувачів, серед яких УТ-1, УТ-2, ТРК “Україна”, ТРК “ТЕТ”, не чіпають, то висновок напрошується сам по собі. Якщо конфлікт господарський, то навіщо така терміновість? Чому не можна спокійно переглянути договір і вирішити питання без відключення з ефіру?

Тим більше, що Президент і Верховна Рада, якраз тепер приймають рішення про мораторій на перевірку ЗМІ напередодні виборів, знаючи як “творчо” і вибірково наші силовики користуються цим правом.

Іван Королевич:

4 березня 2004 року Державна податкова інспекція міста Ужгород подала позов проти Закарпатського обласного радіотелевізійного передавального центру (ЗОРТПЦ) та ТРК “Мукачево” (М-студіо) про визнання недійсним договору оренди між ЗОРТПЦ та М-студіо як такого, що укладений з порушенням вимог закону. А саме: що ЗОРТПЦ боргує державі великі суми за несплаченими податками (має податковий борг), тому майно ЗОРТПЦ з моменту виникнення податкового боргу занаходиться у податковій заставі, і щоб розпоряджатися цим майном (у тому числі здавати в оренду), потрібно просити дозвіл у державної податкової інспекції. Тому ДПІ подала клопотання до суду накласти арешт на майно ЗОРТПЦ у м.Ужгород, Мукачево, Хуст, оскільки у неї є реальні побоювання, що воно може бути знищено чи істотно погіршено. Господарський суд, не довго думаючи (клопотання надійшло 10 березня 2004 року), цього ж дня виносить ухвалу – накласти арешт на вежі ЗОРТПЦ. Під прикриттям цієї ухвали про накладення арешту 13 березня 2004 року та 14 березня 2004 року (у ніч із п’ятниці на суботу, та в ніч із суботи на неділю) були відключені передавачі М-студіо, які розташовувались на вежах ЗОРТПЦ у м.Ужгород, Мукачево, Хуст, хоча ухвалою накладення арешту на майно М-студіо не передбачалось, а тим паче – відключення і заборона експлуатації антенно-фідерних установок і передавачів. Тобто накладення арешту на майно ЗОРТПЦ є надмірними, невиправданими заходами. Тому що, власне, предметом позову є “визнання недійсним договору оренди”, й якщо він визнається недійсним, сторони повертають один одному все одержане за договором. Однак, ДПІ м.Ужгород не є стороною за “договором оренди”, тому їх клопотання про накладення арешту на майно”оренди” не є підставним і таким, що грунтується на законі.

Друга обставина, яка насторожує, це, власне, сам договір, з приводу якого переживає податкова, називаючи його “договором оренди”. Насправді, між ЗОРТПЦ і М-студіо укладено договір на надання послуг зв’язку, за яким ЗОРТПЦ надає послуги зв’язку і забезпечує належну експлуатацію обладнання (антен і передавачів) ТРК “М-студіо”, а остання перераховує кошти за отримані послуги.

У судовому засіданні (15 березня 2004 р.) також було з’ясовано, що майно ЗОРТПЦ є державною власністю і частиною майнового комплексу державного підприємства й не може бути предметом податкової застави. Тобто, якщо навіть ЗОРТПЦ має податковий борг, то майновий комплекс підприємства не може бути предметом податкової застави. А навіть, якщо і міг бути у податковій заставі, то спір, власне, не про претензії податкової з приводу недоїмки по податкам, а про визнання недійсним договору між відповідачами. Однак, не дивлячись на все це, господарський суд 17 березня 2004 року постановив рішення, яким визнав договір між ЗОРТПЦ та М-студіо недійсним, не взявши до уваги ні аргументи ЗОРТПЦ, ні М-студіо. Виконавча служба із цього приводу не дає ніяких пояснень. Однак вирішення цієї проблеми далеке від завершення.

Іван Королевич:

Те, що зі свободою слова в Україні не все гаразд, свідчать недавні події навколо радіо «Свобода», радіо «Континент», «5-го каналу», газети «Сільські вісті». Напередодні президентських виборів влада проводить тотальну «зачистку» інформаційного простору, закриваючи опозиційні та просто об’єктивні ЗМІ, обмежуючи їх доступ до глядача-слухача-читача шляхом безпідставних судових та адміністративних переслідувань. Наразі останнім під «зачистку» потрапив один із найпотужніших і найпопулярніших телеканалів Закарпаття — «М-студіо». Напередодні виборів міського голови Мукачева такий хід влади інакше, як застосуванням тупої сили, що стало порушенням прав громадян на свободу отримання інформації, не назвеш. Про причини закриття каналу, який симпатизує опозиції, зокрема блоку «Наша Україна», а також про те, як колектив захищатиме свої права, ми розмовляємо з директором ТРК «Мукачів — «М-студіо» Іваном Маняком.

— Іване Георгійовичу, то чому ж ви з позаминулої суботи не виходите в ефір?

— Як це не парадоксально звучить, але якщо реально розібратися в ситуації, то ми й самі не можемо зрозуміти аргументацію нашого закриття. Чесно кажучи, не очікували такого розвитку подій. Згідно з чинним законодавством, для того щоб виходити в ефір, потрібно пройти складну процедуру, а саме: отримати ліцензію Нацради з питань телебачення і радіомовлення, ліцензію Держкомзв’язку, дозвільні документи від фіскальних органів... Усе це в нас є, окрім того, ми є сумлінними платниками податків. І тому не розуміємо нелогічну заяву Податкової інспекції міста Ужгорода, подану до Господарського суду Закарпатської області, про визнання недійсним договору між Закарпатським ОРТПЦ (обласним радіотелевізійним передавальним центром) та «М-Студіо» на надання послуг зв’язку. Здавалося б, податківці, які стоять на сторожі державних інтересів, мали б усіляко сприяти тому, хто платить податки. Та нас нищать саме руками податківців.

— Але у вищезгаданій заяві податкової інспекції сказано, що угоду між ОРТПЦ і «М-студіо» укладено в той час, коли майно передавального центру перебувало в податковій заставі і без згоди податківців власник не мiг його використовувати.

— Погодьтеся, що це суто формальний привід, адже «М-студіо» не користується майном передавального центру, а лише отримує його послуги. До речі, за 2003 рік і два місяці цього ми сплатили центру 60 тисяч гривень, які, напевно, йдуть і на погашення податкової заборгованості. Потрібно наголосити й на тому, що партнерами ОРТПЦ є на даний час ТРК «ТЕТ», ТРК «Україна», оператори мобільного зв’язку «Київстар», UMС, які працюють iз ним за такими ж угодами, як і наша. Але чомусь вирішили відключити саме опозиційний телеканал «М-студіо».

— Значить, ви вважаєте, що позбавлення вас ефіру є політичним замовленням?

— Інакше й не можна розцінювати. Повірте, це не пусті слова. Проти «М-студіо» влада діяла сплановано й брутально. На господарський конфлікт це аж ніяк не схоже. Спочатку запускається «качка» в газеті «Вісник», котру в Мукачеві розкидають по дворах, як непотріб, і тицяють кожному перехожому в руки, про те, ніби ми не сплачуємо податкiв і незаконно використовуємо передавальні вежі. Після цього на Закарпатському обласному телебаченні подається відверта брехня, ніби хтось комусь минулого тижня заважав у радіоефірі...

І ще один цікавий момент варто нагадати. Засідання суду мало відбутися 15 березня, але чомусь суддя вже 10 березня прийняв рішення про арешт майна ОРТПЦ. У ніч iз 12 на 13 березня судовиконавці Ужгородської міської виконавчої служби, без присутності представників ТРК «М-студіо», на нашу думку, незаконно, не маючи відповідних рішень суду, арештували та відключили нашу передавальну техніку в Мукачеві, Хусті та Ужгороді. За свідченням очевидців, нічною операцією особисто керував відомий активіст СДПУ(о), голова обласного управління юстиції Василь Мангур.

Після закриття судовиконавцями Ужгородського бюро нашого телеканалу в неділю, 14 березня, представник пожежної охорони пред’явив припис про припинення мовлення через недотримання... пожежних вимог. Ці претензії незрозумілі й тому, що таких приписів раніше не було, а поряд через коридор у таких самих умовах ведуть телевізійне мовлення наші колеги з ТРК «Даніо», і до них пожежники не мають претензій.

Усі ці аргументи й багато чого іншого наштовхують на думку про політичні мотиви позбавлення нас ефіру та про упереджене ставлення контролюючих органів до опозиційних мас-медіа.

Хочу окремо наголосити, що минулої п’ятниці «М-студіо» перевіряла комісія Держкомзв’язку України, і в їхній довідці до нас немає жодних серйозних претензій.

— Як будете захищати свої права?

— 15 березня ми толерантно пікетували облдержадміністрацію. Під час акції навіть не користувалися мегафоном, щоб не заважати нашим «дбайливим» обласним чиновникам «працювати над покращенням соціально-економічних показників». Також через суд будемо діяти. Звернулися з відповідними листами, запитами в Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, у Держкомзв’язку України, в Комітет Верховної Ради з питань свободи слова, в низку міжнародних правозахисних організацій. Прокоментували ситуацію навколо телеканалу багатьом вітчизняним і зарубіжним ЗМІ. Тобто Україна і світ дізналися про свавілля стосовно нашого телеканалу.

— Іване Георгійовичу, відомо, що після пікетування з вами розмовляв обласний голова, головний есдек області Іван Різак. Про що ви говорили?

— Насамперед ми прямо сказали голові облдержадміністрації, що розцінюємо тиск на телеканал як політичне замовлення. Іван Михайлович iз таким трактуванням не погодився — він вважає це господарським конфліктом. За його словами, нам треба було проявити ініціативу, звернутися до податкової. А якби податкова не вирішила, то попросити «губернатора», і він би втрутився й позитивно вирішив справу. І не було б такого скандалу. Наскільки з нами був щирий Різак, важко сказати, але я сумніваюся, що позбавили нас ефіру без його відома.

Окрім того, перед «губернатором» ми порушили й інші проблеми. Зокрема недопуск наших журналістів на сесії Мукачівської міськради. Акредитувати нас теж не хочуть. Потрапити на засідання міської територіальної виборчої комісії чи отримати якийсь коментар від члена тервиборчкому журналістам «М-студіо» взагалі неможливо. На наші аргументовані закиди Іван Різак сказав, що за всім устежити не може... Встежити-то він не може, але й ми не збираємося гнутися під тиском і замовчувати правду, жертвувати своїми професійними правами й людською гідністю. Якщо комусь не подобається, як ми подаємо інформацію, — не дивіться нас. Якщо ми когось образили – подавайте в суд. Але закривати такими методами ніхто не має права, тому що при цьому грубо порушуються конституційні права громадян на свободу слова та інформацію.

Я у вічі сказав пану Різаку, що стосовно до нього ми використовували такі слова: «політична заангажованість і упередженість», «ставленик СДПУ(о)». Скажіть, що це неправда... Як правда й те, що після нещодавньої зміни влади в Мукачеві в місті настала така «демократія», що завідуючі дитсадків благають не приїздити до них на ранки і не робити ніяких репортажів, бо можуть втратити роботу, якщо «М-студіо» покаже, як малеча співає чи танцює. В мене немає слів, як це охарактеризувати...

— На вашу думку, яку конкретну мету переслідувала влада, позбавляючи «М-студіо» ефіру?

— Нас перевіряли, як будемо діяти в такій екстремальній ситуації. Закинули «невід» і дивляться, як зреагуємо: будемо мовчати, підемо на поклін чи почнемо виборсуватись із ситуації. Таким методом вони визначають, хто чого вартий і як із ким можна поводитись. Проте я вважаю, що через некомпетентність та відчуття безкарності у своїх діях чиновники передали куті меду й серйозно насолили в першу чергу «губернаторові», підмочили імідж політичної сили, яку він представляє. А наших телеглядачів як образили... Мабуть, мають краян за бидлоту, котра не може розібратися в потоці інформації.

До того ж члени колективу несуть моральні й фінансові збитки, перебуваючи у вимушеній відпустці. Тобто грубо порушуються наші гарантовані Конституцією права на працю, попирається професійна гідність. Зазнаємо значних збитків і по рекламі, бо не виконуємо інформаційних зобов’язань перед партнерами.

— Коли ви вийдете в ефір?

— Не можу сказати... 17 березня Господарський суд області ухвалив рішення, в якому визнано недійсними угоди між «М-студіо» і Закарпатським ОРПТЦ. На жаль, суд не врахував об’єктивних обставин, адже за аналогічними угодами працюють майже всі телеканали України. Подаємо апеляційну скаргу на це рішення з метою відновлення справедливості.

Олександр Гаврош:

Те, про що давно говорили в кулуарах, сталося. Після київських репресій проти опозиційної журналістики настала черга і місцевих. Не дивно, що Закарпаття стало одним із перших регіонів, де почалися утиски вільного слова, адже при владі тут перебуває СДПУ(о).

Наприкінці минулого тижня по всій території області було відключено від ефіру найбільшу приватну телекомпанію краю «М-студіо» та радіо «Закарпаття ФМ». Без судового рішення, без відома та участі телерадіокомпанії її передавальні центри були опечатані. Причому в Мукачеві це робили вночі під безпосереднім керівництвом начальника обласного управління юстиції, головного есдека міста Василя Мангура. І все це — попри той факт, що закрити телерадіокомпанію може тільки Національна рада з питань телебачення та радіомовлення або Держкомзв’язку України.

Нещодавні перевірки «М-студіо», які здійснили ці структури, не виявили жодних порушень. Мукачівський телеканал має ліцензію на мовлення до 2010 року. Попри це, під безглуздим приводом єдиний опозиційний телеканал відключають від ефіру. При цьому не чіпають жоден інший, хоча серед них є боржники на сотні тисяч гривень.

Такі дії викликали обурення не тільки простих закарпатців, які є постійними глядачами та слухачами телерадіокомпанії. У понеділок перед облдержадміністрацією було виставлено журналістський пікет проти закриття опозиційних мас-медіа. Підтримати колег прийшло чимало журналістів з інших видань. Вони тримали гасла: «Панове від влади, чому ви боїтеся правди?», «Закриття «М-студіо» — політичне замовлення СДПУ(о)», «Закарпаттю — демократичну владу, закарпатцям — право на інформацію».

До пікетувальників вийшов голова закарпатської облдержадміністрації Іван Різак, який повідомив, що він особисто проти закриття «М-студіо». Однак у журналістів залишилися сумніви, що таке резонансне рішення могли приймати і виконувати без відома керівника області. Тим паче що Василь Мангур є підлеглим Івана Різака по лінії СДПУ(о). Під час годинної розмови з «губернатором» журналісти так і не почули зрозумілої відповіді, чому закрили їхній канал.

На захист «М-студіо» та «Закарпаття ФМ» виступили Ужгородська медіа-профспілка працівників мас-медіа, провідні журналісти краю, обласний комітет Соціалістичної партії та інші. Вони вимагають відновлення трансляції телерадіокомпанії й припинення терору проти тих, хто не згідний з політикою СДПУ(о) та нинішнього керівництва області.

Телерадіокомпанія звернулася з позовом до суду про визнання неправомірними дій працівників державної виконавчої влади, які арештували майно «М-студіо» (Ужгород).

В среду налоговая администрация и правоохранительные органы Закарпатской области начали проверку деятельности Закарпатского радиотелевизионного передающего центра, долги которого по уплате налогов и сборов составляют 853 тысячи гривень.

Чтобы решить ситуацию, руководство РТПЦ заключило сделку об аренде передающих средств операторам сотовой связи и телерадиокомпаниям. Соответственно действующему законодательству, РТПЦ не имел право заключать такие соглашения без согласования с налоговыми органами, поскольку их имущество находилось в налоговом залоге. В результате налоговая подала документы в прокуратуру и Хозяйственный суд области о признании соглашения-аренды между РТПЦ и телекомпанией "М-студио" и радио "Закарпатье Fm" недействительным.

"Зная методы работы руководства облгосадминистрации Закарпатья, нет сомнений, какое именно решение примет суд", — отмечает Закарпатская пресс-служба "Нашей Украины".

(ЛІГАБізнесІнформ,

украинская Сеть деловой информации,

10.03.2004, 16:14)

У вівторок, 9 березня, в день народження Тараса Шевченка, на східцях обласної адміністрації три опозиційних партії провели пікет на захист незалежних ЗМІ.

30 представників блоку «Наша Україна», БЮТ та СПУ вимагали від обласної влади припинення тиску та переслідувань газети «Сільські вісті», наймасовішої газети Вінницької області «33-й канал» та припинення фінансування комунальної преси.

- Закриття «Сільських вістей», припинення трансляцій на ФМ радіо «Свободи» та тиск на «33-й канал» є проявами тоталітаризму, — розповів учасник пікету, лідер соціалістів Вінниччини Іван Бондарчук. — Ми вимагаємо припинити це свавілля та дати можливість опозиційним політикам вільно викладати свої думки у всіх, особливо комунальних ЗМІ. Журналісти мають бути поза політикою і лише об’єктивно відтворювати дійсність. Тим більше дико, коли перед виборами комунальну та державну пресу намагаються політизувати на користь пропрезидентських сил та партій. Вже відомі факти, коли журналістам погрожують звільненням з роботи, якщо вони не вступлять у пропрезидентські партії.

Нами такі факти відслідковуються, і всі випадки тиску влади на пресу будуть передаватись до Ради Європи.

"Я удивляюсь тому, что происходит в украинском медиа-пространстве", - сказал он. И добавил: чем больше "будут загонять в угол" СМИ, тем более негативно это будет отражаться на избирательной кампании.

"Я чрезвычайно критически отношусь ко всем ограничениям (в работе СМИ), которые происходят в последнее время", - сказал Зинченко.

Наш комментарий

Оценка происходящего в последнее время с независимыми СМИ из уст вице-спикера Зинченко заслуживает особого внимания, ибо Александр Алексеевич - несмотря на то, что он по образованию физик, - много времени и сил отдал для создания и развития такого популярного телеканала, как "Интер". И кто, как не он, знаком с работой и проблемами журналистов.

Ситуацию с закрытием радио "Континент" следует рассматривать в двух плоскостях - экономической и политической. Такое мнение выразила Уполномоченный Верховной Рады по правам человека Нина Карпачева во время состоявшейся на днях в Киеве встречи с делегацией Секретариата Совета Европы во главе с Директором по вопросам стратегического планирования Жаном-Луи Лораном.

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Уполномоченного Верховной Рады по правам человека, по просьбе экспертов Совета Европы Н.Карпачева проинформировала их о состоянии функционирования средств массовой информации в Украине.

По словам Н.Карпачевой, радио "Континент" действительно имеет финансовые проблемы. Однако, по ее мнению, нельзя назвать случайностью то, что проблему начали решать путем отключения передатчика именно в данное время, накануне президентских выборов.

Закрытие на днях независимой телерадиокомпании "Мукачево (М-Студио)" она также связывает с будущими выборами городского головы. Омбудсмен проводила мониторинг предыдущих выборов в этом городе Закарпатья и с того времени держит на личном контроле ситуацию.

Н.Карпачева рассказала представителям Совета Европы о создании по ее инициативе при Уполномоченном Верховной Рады по правам человека Национального координационного совета по вопросам защиты свободы слова и СМИ, к которому будут привлечены специалисты из регионов.

(ЛIГАБiзнесIнформ

украинская Сеть деловой информации

22.03.2004, 14:35)

Президент Украины Леонид Кучма встретился с главой Государственного комитета телевидения и радиовещания Украины Иваном Чижом, который проинформировал главу государства об итогах работы комитета за прошлый год.

В ходе встречи были обсуждены правовые аспекты ситуации вокруг радио "Континент", радио "Свобода", радио "Рокс" и телеканала "5-й канал". По словам главы Госкомтелерадио, в Украине зарегистрировано 19 351 печатное издание, более 1100 электронных СМИ, среди них государственными является соответственно 6% и 2,7%. "Конфликты, которые возникают в их среде, это не конфликты государства, и тем более ни в коем случае не инспирированы властью", - подчеркнул И. Чиж.

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в Главном управлении информационной политики Администрации Президента Украины, И. Чиж отметил, что в 2004 году приоритетом работы Госкомтелерадио определено утверждение национальных интересов в информационной сфере.

Л.Кучма поддержал инициативу Госкомтелерадио относительно шагов, направленных на исполнение Закона Украины "О защите общественной морали", особенно относительно привлечения общественности в этом вопросе.

В ходе встречи глава государства также дал поручение по созданию в составе комитета государственного департамента языковой политики.

В ходе беседы также были обсуждены вопросы претензий, высказанных в адрес Украины относительно так называемых притеснений свободы слова и СМИ в стране.

В связи с этим И. Чиж, в частности, отметил: "За два года работы никаких указаний ни от одного института власти относительно притеснений СМИ я не получал и не получаю. Для меня критериями является Конституция Украины и законы Украины. Нет сегодня действительно объективных причин относить Украину к странам, в которых преследуется свобода слова, а экстраполировать какой-либо хозяйственный конфликт или связанный с неправильной трактовкой, выдачей лицензий, которыми занимается Нацсовет, и переводить это на власть, считаю необъективным и предвзятым".

Глава государства также был проинформирован о встрече с представителями Секретариата Совета Европы и дипломатическим корпусом Украины по этим вопросам, где зарубежным представителям было донесено мнение, что такое отношение к Украине имеет специфическую заданность. Президент Украины, оценивая такие упреки в адрес Украины, отметил: "Это выполнение политического заказа относительно Украины и этих проблем".

Обсуждая эту тему, И.Чиж акцентировал внимание: "Необходимо исповедовать принцип: сколько свободы - столько ответственности. Можешь писать все, что угодно, но за каждым твоим словом должен стоять факт".

В ходе встречи был поднят также вопрос по окончательному заявлению Совета ЕС относительно свободы слова в Украине. В связи с этим Президент Украины отметил тенденциозность и односторонность оценок в этом заявлении, отметив: "Мне досадно читать, такое чувство, что это кто-то написал в Киеве, а там озвучили". Л.Кучма также согласился со словами И.Чижа, который сказал, что в Украине еще не научились защищать свою позицию.

Глава Госкомтелерадио назвал очень позитивным факт принятия Президентом Украины решения относительно введения моратория на проверки СМИ в ходе избирательной кампании.

(ЛIГАБiзнесIнформ

украинская Сеть деловой информации,

20.03.2004, 10:26)

19.03.2004, 08:40

Евросоюз выступил с резким заявлением, осуждающим Украину за притеснение журналистов и отход от демократических норм. Заявление поддержали не только нынешние члены ЕС, но и страны, готовящиеся присоединиться к союзу и входящие в общеевропейскую Ассоциацию по свободной торговле и Европейское экономическое пространство.

Как передает Би-би-си, такого количества подписей подобные заявления обычно не собирают. А для Украины, правительство которой провозгласило целью добиваться вступления в ЕС, это выступление весьма болезненно. ЕС нечасто выступает с критическими заявлениями по адресу отдельных стран. Однако в данном случае, как гласит документ, ЕС испытывает "большую тревогу" в связи с целым рядом происшествий, которые, по мнению авторов декларации, посылают негативный сигнал о состоянии дел с демократией на Украине.

В заявлении говорится, что закрытие нескольких независимых радио- и телестанций наносит ущерб репутации Украины. ЕС также предполагает, что против оппозиционных журналистов или компаний, поддерживающих оппозицию, весьма избирательно заводятся дела о нарушении налоговых законов. Количество такого рода дел в последнее время выросло.

Отмечая, что взаимоотношения между ЕС и Украиной зависят от того, насколько тщательно власти в Киеве соблюдают европейские стандарты демократии, авторы заявления подчеркивают, что прогресс в продвижении Украины к ЕС будет измеряться тем, насколько прочна в стране власть закона и независимые судебные органы, насколько свободны СМИ и выборный процесс. Судя по недавним местным выборам в Донецке, где наблюдатели зафиксировали множество нарушений, рассчитывать на безупречность президентских выборов в октябре пока не приходится.

Заявление адресовано стране, которая, как предполагается, до сих пор хочет присоединиться к ЕС, стране, которая, как надеялись международные дипломаты еще несколько лет назад, могла стать символом постсоветского демократического перерождения на пространстве бывшего Советского Союза. Судя по нынешнему заявлению, теперь "на это никто не надеется".

Би-би-си предполагает, что украинское правительство, скорее всего, откликнется на критику ЕС резко. Особый гнев Киева может вызвать то, что среди стран, подписавших документ, много государств, которых тоже часто критиковали за недостаток гражданских свобод и отсутствие либеральности в том, что касается СМИ. Среди таких - страны бывшей Югославии, Албания, Болгария, Румыния.

(ЛIГАБiзнесIнформ

украинская Сеть деловой информации)

***

19.03.2004, 08:56

Декларация Евросоюза по поводу ситуации со свободой прессы в Украине - это очень четкое послание властям Украины, особенно учитывая приближение выборов, об оценке всеми членами ЕС последних событий в сфере СМИ, личных свобод и других аспектов жизни украинцев, которые для нас жизненно важны. Так прокомментировала в интервью Украинской службе Би-би-си заявление ЕС Кристина Гаяк – пресс-секретарь представителя ЕС по вопросам безопасности и внешней политики Хавьера Соланы.

По ее словам, ЕС ждет от украинских властей "такого же четкого ответа, как и декларация". Она отметила, что заявление ЕС очень прозрачное и "не скрывает никаких оценок, которые мы даем внутреннему положению в Украине". Поэтому украинская власть должна "ответить с такой же четкостью на события, которые мы считаем неприемлемыми".

К.Гаяк также отметила, что ЕС – это не одна страна, а несколько. Поскольку у каждой страны свое мнение, то довольно долго проводятся консультации с каждой отдельной страной. Пресс-секретарь указала: "Это занимает время, но результат является позицией всех членов ЕС, а также вступающих в ЕС государств, Балканских стран и стран, с которыми у нас крепкие взаимоотношения, например, Норвегии".

Отвечая на вопрос о том, изолированы ли сейчас в Европе Президент Украины и его Администрация, К.Гаяк сказала: "Когда кого-то подвергают критике, это не означает изоляцию. Скорее, надо обращать внимание на причины критики, на причины того, почему ЕС делает такое заявление. Мы не ведем разговор об изоляции. Мы не говорим о прекращении развития взаимоотношений с Украиной. Наоборот, мы говорим, что крепкие украинские взаимоотношения с ЕС, к которым мы стремимся, зависят от конкретных действий Администрации Л.Кучмы в области внедрения и соблюдения европейских ценностей и стандартов".

(ЛIГАБiзнесIнформ

украинская Сеть деловой информации)

Іван ДІДУШОК:

Несприятлива ситуація зі станом свободи слова в Україні постійно знаходить своє відображення у відгуках міжнародної спільноти. Днями Міжнародна федерація журналістів розповсюдила заяву, в якій висловила глибоке занепокоєння справами загибелі журналістів, у розслідуваннях яких до цього часу не розставлено крапок: це, зокрема, убивство редактора «Української правди» Георгія Гонгадзе, головного редактора газети «Собор» Володимира Єфремова, котрий загинув влітку в ДТП, перед тим як мав дати свідчення у справі Лазаренка, дивна смерть репортера «Кур’єра» Володимира Караченцева, якого знайшли повішеним на ручці холодильника тощо.

Серед останніх нерозслідуваних смертей українських журналістів, повідомляє сайт Інституту масової інформації, найбільше занепокоєння МФЖ викликає нещодавня загибель у ДТП гендиректора полтавської ТРК «ЮТА» Георгія Чечика. Як виявилося, він їхав у Київ на переговори щодо мовлення Радіо «Свободи» на хвилях своєї компанії. А перед цим, 16 лютого, до очолюваної Чечиком ТРК «ЮТА» та її підрозділу, радіо «Полтава полюс», увірвалися представники клубу східних єдиноборств «Дракон» і, повимикавши комп’ютери, вивели з офісу журналістів. «Бійці», повідомляє ІМІ, мотивували свої дії документом, який надав Фонд державного майна міста Полтави. У ньому йшлося про те, що термін оренди приміщення у ТРК «ЮТА» закінчився і приміщення здане в оренду «Дракону».

Загибель Чечика приголомшила всю журналістську спільноту, наголошує Міжнародна федерація журналістів. «Уряд Леоніда Кучми має покласти кінець непорозумінням та прояснити обставини інших вбивств, — зауважив генсек федерації Айдан Уайт. — Це остання помітна жертва дорожньої аварії або смерті за непевних обставин за останні роки. Ми мусимо бути впевненими, що Чечик не був жертвою якогось більш підступного наміру».

(“Україна молода”, №44, 10 березня 2004 р.)

Див. також — ЛІГАБізнесІнформ, украинская Сеть деловой информации, 09.03.2004

Припинення мовлення пов’язали з наміром «Континенту» транслювати «Радіо «Свобода». Минулої середи голова Державного комітету з телебачення і радіомовлення Іван Чиж, виступаючи перед представниками дипкорпусу, акредитованого в Україні, зазначив, що сьогодні в будь-якому конфлікті, в якому задіяні ЗМІ, намагаються звинуватити владу. «Кожен конфлікт із законом, коли та або інша радіостанція не хоче повертати борги або період її ліцензії закінчується, подається в інтерпретації, наче влада там присутня, що це все інспіровано владою. Це абсурд. Це абсолютно не відповідає дійсності», — запевнив дипломатів Іван Чиж. Під час зустрічі з дипломатами голова Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Борис Холод також стверджував, що Україна надає рівні можливості працювати будь-яким іноземним компаніям. На підтвердження цього, повідомляє Інтерфакс-Україна, він навів такі цифри: Бі-Бі-Сі зараз працює у восьми регіонах, «Німецька хвиля» — в чотирьох, «Радіо «Свобода» — в Сімферополі, Тернополі та інших регіонах, «Голос Америки» — у п’яти регіонах, Міжнародний канадський радіомовний канал також працює на частоті Національної радіокомпанії». А на початку минулого тижня «День» звернувся до Бориса Холода з пропозицією офіційно відповісти на кілька запитань: 1. Чим керувалися в Нацраді, приймаючи рішення про закриття «Континенту» та «перекриваючи» таким чином мовлення «Радіо «Свобода»? 2. Чи розуміють у цьому державному органі, яких репутаційних втрат у діалозі із Заходом було завдано Україні у зв’язку з цим інцидентом? 3. Чи є аргументи щодо наявності в «Континенту» фінансових проблем і закінчення терміну ліцензії позицією всієї Нацради або лише позицією самого Бориса Холода? 4. Як би голова Нацради прокоментував поширену його заступником Віктором Шевченком заяву про те, що Нацрада не приймала і не подавала до будь-яких інстанцій жодних звернень стосовно «Континенту» (а саме на звернення Нацради посилався «Укрчастотнагляд» при закритті радіостанції)? Отриману редакцією відповідь наводимо нижче.

Борис ХОЛОД, голова Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення:

— У відповідь на ваш запит, на жаль, чогось нового, окрім того, що вже прозвучало в телерадіоефірі та відповідних роз’ясненнях у пресі, повідомити не можу. Якщо ви уважно стежили за матеріалами ЗМІ, то, напевне, звернули увагу, що згідно з рішенням колегіального позавідомчого конституційного органу в сфері електронних ЗМІ, яким є Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, від 13.04.2001 р., ТОВ «Центр засобів масової інформації «Медіа-центр» (радіо «Континент») не визнано переможцем конкурсного відбору на частоті 100,9 МГц у м. Києві.

Суди різних інстанцій, до яких звертався пан Шолох, визнали результати конкурсу правомірними. Отже, радіо «Континент» ще кілька років тому, згідно з рішенням судових органів, мало поступитися місцем ТРО — переможцю. У даному випадку це — АТ «Онікс».

У мене, як і у вас, також виникає запитання, чому це не було зроблено раніше? Національна рада, дійсно, неодноразово в різних формах, зокрема і у своїх звітних документах, вказувала на неприпустимість тривалості даного порушення.

Посилання ж «Укрчастотнагляду» на одне із останніх наших нагадувань про приведення ефіру на частоті 100,9 МГц у м. Києві у відповідність до прийнятих рішень Нацради та судових інстанцій, а не на саме рішення є не зовсім коректним.

Іще раз з усією відповідальністю заявляю: Національна рада згідно з обов’язками, які на неї покладено, покликана забезпечувати порядок у ефірі. Якщо ви вважаєте, що самовільне захоплення каналів і частот є для якоїсь із країн явищем звичайним, прошу назвати мені таку країну. А підміна поняття виконання норм закону категоріями «порушення свободи слова» є не чим іншим, як тиском на Національну раду та органи правопорядку в Україні.

Иван ЯРЫГИН, "Ведомости":

Политстрасти по отлучению из отечественного эфира радио "Континент" переходят в плоскость информационно-публичного обсуждения. Правда, желающих подогреть "скандал" и придать ему сугубо политическую окраску как в Украине, так и за рубежом, увы, не уменьшается. Однако обиженная крикливость сдает позиции в борьбе с объективной аргументированностью.

Свою позицию в отношении конфликтных коллизий вокруг радиокомпании "Континент" высказал в пятницу на пресс-конференции председатель Госкомитета телевидения и радиовещания Иван Чиж. В ответ на просьбу "Ведомостей" прокомментировать ситуацию вокруг "Континента", он категорически заявил, что этот конфликт является исключительно производственным и связан с вопросами лицензирования и невозврата радиостанцией долгов. Он никоим образом не политический, акцентировал Иван Чиж, не касается ущемления свободы слова в Украине, как пытаются представить руководители самого радио, а также иностранные "континентальные" защитники.

- На том же Западе ни одна радиостанция, ни одно электронное издание, не имеющие лицензии, не сможет вещать и 30 секунд - это будет нарушением закона и жестоко наказывается, - отметил г-н Чиж. - Тогда как "Континент" выходил в эфир даже по истечении срока лицензии в 2000 году и последующего решения Нацсовета по вопросам телевидения и радиовещания о признании победителем конкурса радио "Мелодия" (харьковская компания "Оникс". - Прим. авт.). По моему мнению, Нацсовет не использовал свои рычаги и полномочия. Он должен был решить этот конфликт в самом начале, а не затягивать на годы. И не доводить его до выборов Президента Украины, чтобы это расценивалось как борьба со свободой слова в нашей стране.

НАРУШИТЕЛЬ ЭФИРА

Напомним вкратце, из-за чего разгорелся сыр-бор. Вот что сообщил редакции на официальный запрос по сути конфликта глава Нацсовета по вопросам телевидения и радиовещания Борис Холод: "ООО "Центр средств массовой информации "Медиа-центр" (позывные радио "Континент") имело лицензию на право пользования частотой 100,9 МГц (№000063 от 25.10.1995 г.) объемом вещания 12 часов в сутки. Действие указанной лицензии закончилось 25.10.2000 г. Нацсовет, в соответствии с заявлением... радио "Континент" об увеличении объема вещания... 10.07.1997 г. принял решение об увеличении объема вещания с 12 часов до 24 часов в сутки. Этим решением был установлен объем лицензионного денежного сбора, который ООО "Центр средств массовой информации "Медиа-Центр" (позывные радио "Континент") должен был заплатить за увеличение объема вещания. Однако денежный сбор в размере 10933,88 грн. заплачен не был, хотя... радио "Континент" самовольно увеличило объем вещания до 24 часов в сутки без соответствующей лицензии Национального совета".

В дальнейшем (23.12.2000 г.) Нацсовет принял решение, говорится в сообщении Б. И. Холода, провести конкурс на каналы (частоты), среди которых была и частота 100,9 МГц. Конкурс объявили 1 января 2001 г., о чем и сообщили СМИ. "Решением от 13.04.2001 г. Национальный совет признал победителем конкурсного отбора на право пользования частотой 100,9 МГц в г. Киеве АО "Оникс". При принятии указанного решения Национальный совет учел программные концепции, творческие и технические возможности ТРО, которые принимали участие в конкурсе, другие показатели претендентов на получение лицензии в соответствии с критериями, определенными ст. 14 Закона Украины "О телевидении и радиовещании". Кроме того, было учтено:

- неуплата... "Медиа-центром" (радио "Континент") лицензионного сбора за увеличение общего объема вещания с 12 до 24 часов круглосуточно (таким образом вещание дополнительных 12 часов ежесуточно осуществлялось без лицензии Нацсовета);

- неудовлетворительное финансовое состояние вышеуказанного вещателя (кредитная задолженность ООО "Центр массовой информации ... радио "Континент" составляла 442,1 тыс. грн., компания имеет долгосрочные обязательства на сумму 400 тыс. грн., срок возвращения кредита - 28.11.1999 г., однако на момент принятия Национальным советом решения сумма кредита не возвращена). Задолженность... радио "Континент" по состоянию на 1.01.2004 г. не изменилась и составляет ныне 394,1 тыс. грн.".

В дальнейшем, как сообщает Борис Холод, радио "Континент" обжаловало решение Нацсовета в Хозяйственном суде Киева. Своим решением суд (4.10.2001 г.) отказал в исковых требованиях "Континенту" и признал законность решения Нацсовета. Поданная на решение суда апелляционная жалоба была возвращена (23.11.2001 г.) без рассмотрения. "Поскольку решение суда от 4.10.2001 г. получило законную силу, Национальным советом была выдана лицензия АО "Оникс" - победителю конкурса", - говорится в письменном сообщении в адрес редакции.

"Медиа-центр" между тем продолжал судебную тяжбу. Этим спором уже занимался Высший хозяйственный суд Украины, а впоследствии - и Верховный суд Украины. Решение последнего (14.08.2003 г.) подтвердило безосновательность судебных обращений радио "Континент" и признало незаконную деятельность в течение длительного времени этой компании на частоте 100,9 МГц. Однако, несмотря на то, что действие лицензии для радио "Континент" закончилось 25.10.2000 г., срок ее действия не продолжался, оно вело вещание на частоте 100,9 МГц в Киеве практически до 3.03.2004 г. При этом компания, осуществляя безлицензионную деятельность, "получала прибыль, не имея для этого законных оснований". В своем письме глава Нацсовета приводит перечень статей законов, которые при этом нарушались радио "Континент".

Ввиду сложившейся ситуации Нацсовет обращался в Генпрокуратуру, Налоговую администрацию, Госкомсвязи и информатизации Украины. Органами прокуратуры была назначена очередная проверка, которая привела к возбуждению уголовного дела по факту безлицензионной деятельности "Медиа-центра" (радио "Континент"). "Во исполнение вышеуказанных решений суда и Национального совета 3.03.2004 г. представители центра "Укрчастотнадзор" выключили передатчик ООО "Центр средств массовой информации "Медиа-центр" (радио "Континнет"), который незаконно работал на частоте 100,9 МГц в г. Киеве", - говорится в письме главы Нацсовета.

Небезынтересный комментарий значится в документе и по поводу направления жалобы руководителя радио "Континент" Сергея Шолоха в Европейский суд по правам человека. "Жалоба поступила в суд, но об открытии производства по этой жалобе в письме Европейского суда не указано. На юридическое лицо, которое возглавляет Сергей Шолох, не распространяется иммунитет, предусмотренный международными правовыми актами для участников судопроизводства в Европейском суде по правам человека".

Правовые коллизии данного дела не оставляют надежд для руководителей "Континента" и их покровителей разрешить в законном порядке и с выигрышем для себя затянувшийся спор. Потому так неистово разворачивается политическая кампания в поддержку "Континента". Потому так постоянно муссируется эта тема как за рубежом, так и в Украине.

"РАДИОНОТА" ГОССЕКРЕТАРЮ США

4 марта 2004 года советник Госдепартамента США Ричард Баучер в начале своего ежедневного брифинга выразил "большую обеспокоенность" прекращением работы в Украине радио "Континент", которое транслировало, в частности, программы радио "Свобода", "Голос Америки". Советником Госдепартамента США это трактовалось как "попытки украинской власти ограничить доступ общественности к независимой информации".

11 марта глава Нацсовета по вопросам телевидения и радиовещания Борис Холод в открытом письме в адрес госсекретаря США Колина Пауэлла назвал предвзятыми заявления Госдепартамента США о притеснениях прессы в Украине.

"То есть это трактуется, - отметил Борис Холод, - чуть ли не как возвращение Украины ко временам тоталитаризма, когда зарубежные голоса "глушились". Между тем, по словам Бориса Холода, если в начале 90-х годов в нашей стране функционировало только 25 телерадиокомпаний исключительно государственной формы собственности, то теперь общее количество вещателей - 1100 (и на 97% это коммерческие и частные вещатели). Ежедневный объем передач телевидения и радиовещания за это время возрос более чем в 50 раз. Десять лет назад в Украине был принят первый в странах СНГ Закон "О телевидении и радиовещании", который специалисты Совета Европы признали одним из лучших на континенте. Этим законом, как практически и везде в мире, предусмотрено лицензирование вещания телерадиокомпаний, осуществляющееся конституционным, государственным, вневедомственным органом - Национальным советом Украины по вопросам телевидения и радиовещания.

Борис Холод напомнил в своем письме Колину Пауэллу историю с лицензией радио "Континент", судебными спорами в связи с этим и дальнейшими противозаконными действиями "гонимой" радиокомпании.

"Мы знаем, что федеральные органы власти США очень придирчиво относятся к структурам, которые своевременно не возвращают в казну средства налогоплательщиков. Нам известно, как придирчиво в ходе лицензирования американских теле- и радиокомпаний относится Федеральная комиссия по коммуникациям к некредитоспособным претендентам на телеканалы и радиочастоты, - напоминает Борис Холод высокопоставленному американскому чиновнику. И задает отнюдь не праздный вопрос: - Почему же тогда не принимается во внимание эта негативная сторона деятельности "Медиа-центра" (радио "Континент")? "

Кроме того, Борис Холод напоминает, что сами собственники данной радиоструктуры (понимая незаконность своих действий), ни разу не подавали документы на участие в конкурсах по лицензированию радиочастот. ("А за этот период проведено почти два десятка таких конкурсов, на которых рассматривалось более 500 радиочастот").

По мнению главы Нацсовета, есть и другая причина - чисто творческого характера. Радио "Континент" практически не готовило собственных передач, отдав почти все эфирное время на частоте 100,9 МГц другой радиоорганизации (которая также не имела лицензии Нацсовета) и на ретрансляцию программ зарубежных радиостанций. То есть фактически речь идет о передаче радиочастоты в субаренду другим вещателям, что запрещается украинским законодательством.

Далее в письме, говоря об "упреках советника Госдепартамента США в адрес украинской власти якобы ограничить доступ общественности к независимой информации (имеются в виду программы радио "Свобода", "Голос Америки" и пр.)", Борис Холод отмечает: "во-первых, эти радиостанции представлены в эфире целого ряда украинских радиоорганизаций как в областных центрах Украины (причем на мощных средневолновых радиопередатчиках), так и на волнах и проводовой сети Первого канала Национальной радиокомпании Украины (а это - 100-процентный охват слушателей всего нашего государства). Государственная Национальная телекомпания Украины еженедельно ретранслирует по первому каналу передачу "Окно в Америку", которая готовится службами "Голоса Америки". При этом Борис Холод отметил, что в Украине также существует радиотелевизионное вещание для зарубежных стран. Безусловно, его передачи (в том числе на английском языке) были бы интересны для определенной части общественности США, в частности, американцев украинского происхождения. Но ни одна из американских теле- или радиостанций не ретранслирует такой программный продукт. "Где же взаимность, господа?" - спрашивает Борис Холод в письме к госсекретарю США... - Хотелось бы и со стороны высокопоставленных должностных лиц США видеть непредвзятость к нашему государству".

Иван ЧИЖ, председатель Госкомитета телевидения и радиовещания Украины

Сам факт того, что "Континент" на протяжении нескольких лет транслировал "Голос Америки", "Немецкую волну" и Би-би-си, которые не всегда адекватно комментируют происходящие в нашей стране события, свидетельствует о свободе слова в Украине. Разрешение на иностранное вещание является несомненным достижением нашей демократии.

Ущемление неугодных масс-медиа в Украине вызвало бурную реакцию и за пределами страны. Госдепартамент США выступил с двумя заявлениями, в которых выразил крайнюю встревоженность по этому поводу. «Это нападение на демократию, — заявил спикер госдепартамента Ричард Баучер. — Речь идет об очень серьезной проблеме в год выборов в Украине, когда потребность в информации из разных источников необходима как никогда».

По его мнению, украинская власть должна прекратить непрерывную кампанию против независимых СМИ, противоречащую задекларированным стремлениям Украины к демократизации и сближению с евроатлантическим сообществом.

Кроме того, резкое заявление по поводу ситуации со свободой слова в Украине готовит Европейский Союз. ЕС обеспокоен закрытием в Украине радиостанции «Континент», которая ретранслировала программы иностранных вещателей: Би-би-си, «Немецкая волна», Радио Свобода, Голос Америки, Польское радио. Ожидается, что ЕС назовет действия украинских властей особенно неприемлемыми в период подготовки к президентским выборам, когда информация играет чрезвычайно важную роль. Вероятно, в заявлении будет и пункт относительно того, что закрытие радио «Континент» противоречит совместным целям ЕС и Украины по укреплению демократии, верховенства права и свободы прессы.

Заявление должны одобрить не только 15 стран — членов ЕС, но и 10 государств, которые вступят в ЕС в мае этого года.

(“Вечерние вести”, 2004-03-11)

Див. також — "Голос України", №1003, 2004.03.10

Юрій ТИШКУН:

Міжнародні журналістські організації засуджують закриття незалежного радіо "Континент" і погрози його керівництву, які виникли через згоду радіостанції ретранслювати програми радіо "Свобода" та інших міжнародних радіомовників. Одночасно Сполучені Штати висловили свою стурбованість нерозкриттям подробиць загибелі керівника полтавської радіокомпанії ЮТА, який погодився транслювати радіо "Свобода" на Полтавщині.

Свої заперечення проти закриття радіо "Континент" уже висловили Міжнародна федерація журналістів, "Репортери без кордонів" та радіо "Голос Америки". Генеральний секретар Міжнародної федерації журналістів (МФЖ) Адан Вайт зазначив з цього приводу, що його організація розглядає закриття радіостанції як "явно репресивну акцію режиму Кучми щодо незалежного ЗМІ". МФЖ розглядає закриття "Континенту" як другу акцію після того, як було припинено трансляції радіо "Свобода" на радіо "Довіра" два тижні тому.

МФЖ особливо наголосила на тому, що Сергій Шолох, директор незалежного радіо "Континент", залишив країну після того, як він "мав погрози від представництва СДПУ(о), яку очолює голова президентської Адміністрації Віктор Медведчук". Щобільше, організація наголосила на тому, що вона має ці справи під контролем і регулярно доповідає про їх стан керівництву Європейського союзу.

Зі свого боку міжнародна журналістська організація "Репортери без кордонів" оцінила події навколо "Континенту" як чергову спробу влади змусити замовкнути радіостанції, відомі своєю критикою вищих чиновників.

"Репортерів" особливо стурбував той факт, що радіостанцію позбавили ефіру саме тоді, коли вона вирішила "дати притулок" іншому переслідуваному радіо — "Свободі". Цю міжнародну організацію, як і український Інститут масової інформації, турбує те, що такий стан свободи слова в Україні є саме напередодні президентських виборів.

"Репортери без кордонів" пропонують власний спосіб вирішення конфліктної ситуації. По-перше, відновити трансляції радіо "Континент" в Україні і не перешкоджати його роботі надалі, а по-друге, зачекати на рішення Європейського суду з прав людини, на розгляді в якому зараз перебуває позов радіо "Континент" до української влади, і вже на основі його рішення вирішити конфлікт влади та радіо.

З боку радіо "Голос Америки" про закриття радіо "Континент" говорив його директор Дейвід Джексон, який в офіційній заяві засудив не лише сам факт припинення трансляції, але й конфіскацію технічного обладнання радіо "Континент". Він зазначив, що "Голос Америки" заслужив міжнародну репутацію надійного та збалансованого джерела інформації, тож припинення його трансляції не лише суперечить праву українців на інформацію, але й зашкодить "процесу становлення громадянського суспільства та розвитку демократичних інституцій в Україні". Зазначимо, що радіо "Голос Америки" було одним із міжнародних мовників, які здійснювали трансляції на закритому радіо "Континент".

Одночасно з’явилась і ще одна заява уряду США, який висвітлив справу радіо "Свобода" з іншого погляду. В оприлюдненій заступником речника Держдепартаменту Адамом Ерелі заяві Америка нагадала про останній факт загибелі журналіста в Україні й наголосила, що "питання смерті журналістів за підозрілих обставин, а також позбавлення слова вільних медіа в Україні є причиною серйозного і постійного занепокоєння для уряду США".

США стурбувала загибель у автомобільній аварії директора полтавської телерадіокомпанії ЮТА Георгія Чечика, який погодився ретранслювати радіо "Свобода" на хвилях власної радіостанції. Держдеп повідомив, що він не володіє фактами, які стосуються подробиць його смерті, однак вимагає, щоб ця трагедія, як і інші випадки смерті журналістів — Георгія Ґонґадзе, Ігоря Александрова, Володимира Карачевцева та інших — були прозоро розслідувані.

Щобільше, Америка висловила підтримку прагненням деяких українських політиків, зокрема голови парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Миколи Томенка, які закликають повністю розслідувати цей випадок загибелі журналіста.

Олена ЗВАРИЧ:

Після того, як стараннями влади радіо «Континент» нарешті замовкло (спроби заткнути рота маленькій, але гордій радіостанції противники «розгулу демократії» чинили вже не раз), українські слухачі фактично втратили можливість слухати на FM-хвилях «ворожі» голоси — «Свободу», Бі-Бі-Сі, «Німецьку хвилю» тощо. А директор багатостраждального радіо Сергій Шолох тепер змушений переховуватися від переслідувань за кордоном. Бо, як з’ясувалося, перед припиненням трансляції «Континенту» пан Шолох відмовився перейти на інших бік барикад... Про погрози, які спонукали його залишити Україну, Сергій детально розповів в інтерв’ю «УМ», надісланому електронною поштою.

— Сергію, ти виїхав з України, відчуваючи евентуальну небезпеку чи почувши якісь прямі погрози на свою адресу? Хто і чим тобі погрожував?

— Я виїхав тому, що мене попередили: у випадку початку трансляції «Свободи» буде кінець і мені, й радіо «Континент». Це мені заявили прямим текстом Валерій Воротнік (редактор колись опозиційної, а нині вірної СДПУ(о) черкаської газети «Антена». — Ред.) і Марія Самбур (колишній адвокат Шолоха, а тепер особа, теж наближена до «об’єднаної» партії. — Ред.). Перед тим, близько 20-ї години в суботу, 21 лютого, біля мого будинку мене намагалися затримати двоє представників міліції (так вони представились). Я втік, сховався за кущем у дворі. А наступного дня зустрівся зі своїм «джерелом» у міліції Печерська, яке порадило мені невідкладно тікати за кордон. Цей чоловік пояснив, що мене планують закрити до понеділка в камері й «готувати» до серйозної розмови, тобто лупцювати, не давати спати, їсти тощо. А в понеділок, за його словами, мені мали зробити певну пропозицію.

— Що саме пропонували тобі в розмові Воротнік і Самбур в обмін на відмову від трансляції радіо «Свобода»? Вони представилися як посланці АП, Медведчука чи ще когось? Ти був раніше знайомий з редактором «Антени»?

— Воротнік і Самбур сказали, що зможуть «розрулити» ситуацію, але я маю працювати разом із ними. Вони не казали, що представляють чиїсь інтереси, але я і так знаю, на кого вони працюють.

З Валерієм Воротніком я познайомився, коли їздив у Черкаси пару років тому з «Хартією-4». Але ми ніколи не були друзями, бачилися разів 7-8. Передостання зустріч відбулася 15 вересня минулого року в кафе «Корсар» на Подолі. При цьому були присутні Марія Самбур і Віктор Бояров (адвокат померлого члена «банди перевертнів» Ігоря Гончарова. — Ред.). Обговорювали створення «Бюро журналістських розслідувань». Мене запросила туди пані Марія, але мети зустрічі я не знав: вона сказала, що має нові матеріали по Гончарову, тому я й прийшов. Матеріалів я так і не побачив, але основним їх «постачальником» був саме Бояров. Воротнік запропонував сценарій, за яким Олександр Волков передав Юрію Кравченку наказ Кучми усунути Георгія Гонгадзе. А Кравченко нібито, не перевіривши легітимності цього розпорядження, його виконав. Таким чином «здавали» Волкова і Кравченка, відбілюючи Кучму. Потім, ближче до літа, головним «замовником» мав стати Євген Марчук (який тоді обіймав посаду секретаря РНБОУ. — Ред.), але деталей Воротнік не пояснив. І сказав, що якщо ми згодні на таку схему, то він іде до Сергія Васильєва (голови інформаційного управління при АП. — Ред.) отримувати конверт із грошима. Того ж дня треба було розпочати озвучувати цю схему на «Континенті», а потім її з посиланням на нашу радіостанцію й Бюро журналістських розслідувань мали підхопити всі СДПУ(о)шні ЗМІ. До слова, крім уже згаданих осіб, засновником «Бюро» мав стати Володимир Бойко, але він на зустріч не приїхав. А я тоді «м’яко» уникнув подальших подій, не сказавши «ні».

Цього разу Самбур та Воротнік знову запропонували співпрацю, внаслідок якої в ефірі «Континенту» мали з’явитися нові інформаційні програми, в яких поступово мало наростати невдоволення західними голосами, тому що вони, мовляв, шкодять міжнародному іміджу України, начебто за російським замовленням. На початку літа ми мали припинити співпрацювати із цими радіостанціями, мотивуючи це національними інтересами, і в певний момент «розчаруватися» в опозиції.

Розмова з Валерієм та Марією відбулася у позаминулу середу, 25 лютого, в «Барабані». Категорично спростовуючи сказане Нестором Шуфричем у четвер «Громадському радіо», наголошую: я тоді не просив Воротніка про допомогу, це брехня. Я був здивований, що Самбур прийшла не одна. У той день вона мені подзвонила і сказала, що має до мене дуже серйозну розмову (до цього ми не спілкувалися кілька місяців). Марія наполягала, щоб я приїхав до неї в офіс на Інститутську, та я категорично відмовився, бо вже тоді переховувався у друзів. Я сам назвав час і місце зустрічі, пояснивши, що маю там бути для інтерв’ю «Пост Поступу» (так воно й було), потім подзвонив журналістам і дипломатам, попросив їх попити там пиво в цей час.

Через хвилину після того, як з’явилися Воротнік і Самбур, до «Барабана» зайшли двоє оперів, які протягом усієї нашої розмови, що тривала півтори години, просиділи за іншим столиком, п’ючи мінеральну воду. Мої співрозмовники сказали, що, якщо я погоджусь на їхні пропозиції, вони знімуть усі проблеми — мої та «Континенту», — а також допоможуть виграти величезну сатисфакцію в суді. На моє запитання, скільки має тривати така співпраця, Воротнік відповів, що як мінімум 5 років, а краще — до кінця дії ліцензії, яку вони мені зроблять через голову Нацради з питань телебачення й радіомовлення Бориса Холода.

Я сказав, що дуже втомився, що морально спустошений і хочу піти з бізнесу, що не хочу мати справу з журналістикою і політикою ні в якому разі, і мені байдуже, що вони будуть робити з «Континентом». Мені, мовляв, хочеться тільки отримати реальні гроші за станцію, а та «величезна сатисфакція» хай потім дістанеться комусь іншому.

Домовилися зустрітись через тиждень, але я вже під час розмови чітко зрозумів, що не помилився, придбавши за годину до того квиток на суботу. А ввечері у п’ятницю «Континент» почали глушити. Потім, переконавшись, що наш американський трансмітер зовсім заглушити не вдасться, вони пішли на бандитський погром.

— Чому «Континент» не мав дозволу на частоту мовлення, власне, чому він її не викупив?

— Згідно із законом, термін дозволу на використання частоти дорівнює терміну дії основної ліцензії, тож це питання теж розглядається в суді, комплексно. Ми не могли отримати дозвіл на частоту, не маючи на руках ліцензії Нацради.

— За яких умов та обставин ти можеш повернутися в Україну? А якщо таких умов не буде?

— В Україну я повернусь обов’язково, але тільки з перемогою. Якщо Кучма мені особисто пообіцяє недоторканність і підтвердить це поновленням мовлення «Континенту» та кримінальним покаранням винних у припиненні трансляції, я повернусь. Але біда в тому, що Кучма не є Президентом — він ніхто. Президентом України давно вже є Віктор Медведчук. Кучма — його маріонетка. Якби Л. Д. не скасував указ про звільнення глави своєї Адміністрації в передостанній день перебування у Баден-Бадені, то чутки про його летальний кінець стали б реальністю.

Я впевнений, що повернусь, бо режим підписав собі вирок, позбавивши еліту нації права на отримання інформації. Аудиторія «Континенту» — непрості люди, це майже мільйонна елітна армія, яку я дуже люблю і поважаю. Режим не усвідомлює, що зробив фатальний крок.

— З чого зараз складаються твої дні, що ти робиш, як реагуєш на події довкола «Континенту» в Україні та у світі?

— Мої будні складаються із зустрічей з європейськими політиками та дипломатами. Роз’яснюю їм ситуацію зі свободою слова в Україні, розповідаю про проблеми «Континенту». А ще ходжу по крамницях... Це дуже сумно — починати життя з нуля. Треба все купувати, від солі й перцю до простирадл. Не розумію, навіщо це, адже дома все є...

Олена ЗВАРИЧ:

Одним влучним пострілом було вбито всіх «зайців»: «пристави» з Укрчастотнагляду зняли 20-кілограмовий передавач — і замовкли в Україні Бі-Бі-Сі, «Німецька хвиля» «Польське радіо», «Голос Америки», «Громадське радіо», а також вигнана з ефіру «Довіри» «Свобода», яка планувала знайти прихисток на хвилях радіо «Континент». «Ворожим голосам» слід було б «розкладати яйця в різні кошики», але річ у тім, що в цій країні, окрім «Континенту», ніхто не хотів їх брати. Після останніх подій на радіо «Континент» уже остаточно стало зрозуміло: надавати медійний притулок західним голосам і вільним радіо не тільки небажано, а й небезпечно для здоров’я. Директор «Континенту» Сергій Шолох рятується від політичних переслідувань за кордоном в одній з європейських країн.

3-му березня 2004 року, коли зо два десятки чоловіків з Укрчастотнагляду та дюжина міліціонерів прийшли на радіо «Континент» і, не пред’явивши жодного судового вердикту, вилучили передавач, передували зовсім невеселі детективні події.

Позаминулої неділі Сергій Шолох зателефонував мені додому і схвильовано випалив: треба зустрітися, хочу розповісти дещо для твоєї газети: «На «Континент» так «наїхали», як ще ніколи не бувало, по телефону більше сказати не можу». Я запропонувала: «Приїзди до мене, поговоримо». За пару годин ми знов стелефонувалися, Сергій коротко сказав, що йому погрожують, але «до ранку попустить», а там видно буде. Через день Шолох вирішив про всяк випадок виїхати з дому і ночувати то в одного, то в іншого приятеля. По телефону він пояснив, що «справи дуже серйозні».

З’ясувалося, що позаминулої суботи, пізно ввечері, директора радіо «Континент» намагалися схопити невідомі, які назвалися представниками міліції й запевняли, що мають постанову на примусовий допит Шолоха. Від такого «щастя», як примусовий допит, Шолоху вдалося відкараскатися найдоступнішим і, мабуть-таки, найправильнішим способом — просто втекти. Приблизно за чотири дні опісля з керівником маленького, але «балакучого» радіо провели роз’яснювальну бесіду інші, вже цілком реальні люди: Валерій Воротник, екс-редактор колись опозиційної черкаської газети «Антена», який різко перейшов «на інший бік барикад» і тепер є помічником помічника Медведчука — депутата Нестора Шуфрича, та колишня адвокат Шолоха, екс-правник Інституту масової інформації Марія Самбур, вигнана з IМІ за дивне поводження з листами покійного полковника міліції Ігоря Гончарова, звинувачуваного в причетності до вбивства Гії Гонгадзе. (Марія Самбур, як пам’ятаєте, першою оприлюднила листи «перевертня» Гончарова; як з’ясувалося трохи пізніше, ця пані викинула з листів кілька абзаців, у яких міліціонер звинувачував Президента у причетності до знищення Гонгадзе). Не секрет, на чому акцентує й «Українська правда», що обох цих людей вважають «агентами Віктора Медведчука». Власне, Сергій Шолох не називав ці прізвища у розмові з журналістами «УП», лише натякнув. Прикметно, що факт розмови з директором «Континенту» підтвердив і Воротник у вчорашньому листі до «УП». Бесідували візаві, фігурально кажучи, про ситуацію зі свободою слова в Україні, конкретно, як свідчить Шолох в інтерв’ю «УП»: «Вони сказали, що мені кінець, якщо я запущу в ефір «Свободу». Водночас запропонували співпрацю: якщо я перейду на їхній бік, то вони вирішать усі проблеми». У результаті Сергій Шолох таки перейшов на інший бік, але — на інший бік кордону. Тепер він не знає, коли повернеться на Батьківщину.

Отже, влада вийшла на прю з маленьким радіо, яке не обмежилося транслюванням чудового джазу по вечорах, а й надало слово неупередженим радіостанціям, котрі зі зрозумілих причин не є рупорами вулиці Банкової. І що, здавалося б, владi до «дрібнокаліберного» радіо, коли «в кишені» — чотири потужні загальнонаціональні канали, які несуть новини про Президента та необхідність політреформи в оселі кожного українця?! Схоже, логіка політкоректності вже не спрацьовує. Діє логіка впертої сили, про доцільність якої в рік президентських виборів ніхто навіть не замислюється. Ну, хочуть певні люди з (о) на хвості, аби «Свобода» не мовила в Україні! Тому й готові стерти на шляху до своєї забаганки всіх інших істот медійної популяції. Навряд чи хтось на Банковій отримає політичні бонуси від знищення радіо «Континент», а, швидше, лише одні клопоти з поданням опозиційних політиків до Генпрокуратури (такий запит учора підготував депутат «Нашої України» Микола Томенко) та зверненням стурбованого Заходу з приводу нещасної долі вільнодумного радіо. Словом, нищення «Континенту» виглядає в сенсі політичному як надзвичайно тупий крок влади.

Звісно, «Континенту» можна дорікнути тим, що він не має дозволу на використання частоти, на якій мовило це радіо. Ясна річ, що саме відсутністю права на цю частоту скористався «Укрчастотнагляд» за порадою «старших братів» з більш високих державних структур. Але кидається у вічі дивно обраний час старателів за законність у ефірі: чому, хочеться запитати в «Укрчастотнагляду», вони три роки поспіль не боролися з беззаконням, чому досі потурали «Континенту», адже сприяння беззаконню — це теж порушення закону, чи не так? Це нехитре питання ми таки адресували згаданій структурі. Та «Укрчастотнагляд» учора мовчав так само, як і позбавлене ним «язика» радіо «Континент». В інформаційно-аналітичному управлінні цієї структури «УМ» сказали, що ввечері всі пояснення з’являться на відомчому сайті.

ДУМКИ З ПРИВОДУ

Посол США В Україні Джон Гербст сподівається, що найближчим часом радіо «Континент» зможе відновити свою роботу в ефiрі, в іншому разі буде підготовлено спеціальну заяву з цього приводу. Про це, передає «Українська правда», амбасадор заявив, перебуваючи вчора в Ялті. «Я сподіваюся, що ця радіостанція незабаром відкриється і продовжить передавати радіо «Свобода», — резюмував посол.

Сподівання на швидке відновлення мовлення «Континенту» висловило й керівництво поважної британської радіостанції Бі-Бі-Сі, передачі якого теж транслювалися «Континентом».

Иван ЧУГА:

Судя по последним событиям, в Украине начал действовать план «зачистки» независимых средств массовой информации. Об этом говорится в совместном заявлении оппозиционных фракций (БЮТ, СПУ, «Наша Украина»), которое председатель парламентского комитета по вопросам свободы слова и информации Николай Томенко объявил с трибуны Верховной Рады.

«Четвертого марта без решения суда, без соответствующих распоряжений Национального совета по вопросам телевидения и радиовещания чиновники Госкомсвязи прекратили трансляцию радио «Континент», в эфире которого выходили ряд украинских и иностранных вещателей: «Громадське радіо», Би-би-си, «Немецкая волна» и др., — сказал Томенко. — Раньше информационное пространство зачистили от радио «Свобода» и «Радио-Рокс». Мы являемся свидетелями того, как почти каждый день из украинского информационного пространства исчезает независимое средство массовой информации». Украина уже дошла до того, что радиостанцию закрывает работник санитарной службы.

«Мы требуем возобновить трансляцию радиостанции «Континент», — подчеркнул депутат. — Если «зачистку» не прекратить, следующим после «Континента» перестанет существовать «Пятый канал» и ряд других СМИ».

Он также рассказал о гибели генерального директора полтавской телерадиокомпании «ЮТА» Георгия Чечика. «За последние месяцы Чечик неоднократно обращался к генпрокурору с заявлениями, что его профессиональной деятельности препятствуют, что ему угрожают. Его телекомпанию закрывали, выселяли. И вот вчера произошла автокатастрофа,» — сказал председатель комитета по вопросам свободы слова и информации. По его мнению, автокатастрофы, в которые попадают политики и журналисты, в нашей стране редко бывают случайными.

Фракции БЮТ, СПУ и «Наша Украина» требуют отчета премьер-министра Виктора Януковича относительно ситуации с давлением на средства массовой информации, а также введения моратория на проверки СМИ до конца избирательной кампании.

Уже вдруге протягом року під загрозою закриття опинилася одеська незалежна газета «Правое дело», яку видає місцева студія «Негоціант». За словами заступника редактора тижневика Ірини Голобородько, «спершу газету силкувалася знищити міліція: працівники Жовтневого райвідділу Одеси влаштували обшук у редакції, згодом подали багатотисячний позов до суду. Вельми гостро, мовляв, пережили одну з газетних публікацій, у якій не так, як належало, показана діяльність місцевих детективів». А згодом тижневик зненацька наступив на мозоль місцевому УСБУ. У номері від 19 вересня 2003 року газета вмістила, з посиланням на інтернет-видання Vlasti.net, статтю під назвою «Спецслужби чи торговельне представництво?». Суть публікації — лист анонімного працівника облуправління Служби безпеки України про корупційні дії, які мали місце у спецслужбі в Одеській області.

Як зазначає Ірина Голобородько, «при передруку публікації інтернет-видання газета не виходила за межі ст. 42 Закону «Про друковані засоби масової інформації і преси». Водночас журналістам «Правого дела» стало відомо, що невдовзі після оприлюднення статті про спецслужби відбулися кадрові зміни у керівництві облуправління СБУ. І ми це розцінили як своєрідне підтвердження правдивості публікації з інтернет-видання Vlasti.net, яку передрукували».

Але один з фігурантів статті — Геннадій Труханов — подав позовну заяву до Приморського районного суду Одеси про захист честі, гідності, ділової репутації» і стягнення морально-матеріальної шкоди з редакції газети «ПД». Спершу у позовній заяві він зазначив суму компенсації нібито завданих збитків в одну гривню. А згодом, у доповненні до заяви, на першому судовому засіданні, яке відбулося 13 січня 2004 року, представник Труханова — Валерій Алін — поінформував, що позивач вимагає відшкодування в обсязі 200 тис. грн.

У редакції газети такий позов вважають незаконним.

«По суті, представники певних структур, про які йдеться у статті «Спецслужба чи торговельне представництво?», прагнуть знищити незалежне видання, — переконана Голобородько. — Ми не можемо розцінити цей факт інакше, як спробу позбавити права громадян на правдиву, повну й об’єктивну інформацію. Хочу зауважити: жодних спростувань інформації, оприлюдненої в публікації газети «Правое дело», до редакції не надходило».

Однак найбільше насторожують прямі погрози заступнику редактора напередодні чергового судового засідання, наміченого на 4 лютого. Увечері 19 січня додому до Голобородько несподівано навідалися двоє невідомих молодиків. Відмовившись представитися, один із них попередив журналістку, що газета «Правое дело» «все одно буде знищена». «Однак марно стараються мене залякати, — наголошує пані Голобородько, — я буду й надалі належно захищати інтереси газети на процесі з Трухановим». А самі погрози заступник редактора розцінила «як реальне підтвердження інформації, яку свого часу поширила газета».

20 січня Ірина Голобородько подала начальнику УМВС України в Одеській області та судді Приморського місцевого суду Одеси заяви, в яких вказала: «...Я попереджаю правоохоронні органи, що не збираюся закінчувати життя самогубством, моє здоров’я нині є задовільним, і, якщо зі мною щось трапиться, джерело інформації про це слід шукати у Труханова чи його представників».

Варто зазначити, що конфліктом навколо «Правого дела» вже зацікавилися представники Інституту масової інформації (відділення організації «Репортери без кордонів) та Незалежна профспілка журналістів (Одеса).

(“Україна молода”, №11, 22 січня 2004 р.)

Див. також — “Юридичний вісник України”, №5, 31 січня-6 лютого 2004 р.

13 березня 2004 року приблизно о 12 годині ночі групою невідомих осіб скоєно напад та підпал друкарні ТОВ “Редакція ґазети “Молодий буковинець” на вулиці Прутській, 29.

Пред’явивши черговому охоронцю документи невідомого походження на доставку матеріалів для друкарні, вони зуміли проникнути на територію. Водій легкового автомобіля разом з охоронцем занесли пачки з “матеріалами” до приміщення друкарні, після чого водій напав на охоронця. Під час бійки охоронець почув, як хтось розбиває шибки на вікнах та проникає в цех. Нападників було 5-6 осіб. Охоронця зв’язали та відібрали ключі від вхідних дверей. Нападники проникли в друкарський цех та підпалили залишки фарби, паперу та інших матеріалів.

Охоронець, звільнившись, викликав пожежну охорону ВАТ “Розма”, завдяки оперативним діям якої вогонь швидко загасили.

Пожежею пошкоджено залишки паперу на втулках, залишки фарби, віконні рами, освітлення, пожежну сигналізацію в друкарському цеху та частково друкарську машину. На місце події були ви-кликані співробітники міліції, прокуратури, УМНС. Офіційний висновок про причини пожежі має дати пожежна лабораторія. Охоронець друкарні госпіталізований зі струсом мозку та тілесними ушкодженнями. За словами лікарів, його стан задовільний. Триває перевірка цього випадку.

Головний редактор “Молодого буковинця” Богдан Загайський з приводу нападу та підпалу друкарні зробив заяву на ім’я прокурора області Олександра Галкіна, начальника УМВС України в Чернівецькій області Богдана Керницького та начальника УСБУ в Чернівецькій області Юрія Кіцула.

“Оскільки вчинено напад на друкарню, яка належить редакції ґазети, — це однозначно свідчить про наміри зловмисників вивести з ладу і друкарню, і ґазету та залякати колектив. Так чи інакше, це стосується професійної діяльності журналістського колективу і є зазіханням на свободу слова, свободу друку і конституційне право громадян на інформацію”, — зазначив у заяві до правоохоронних органів головний редактор ґазети і зажадав об’єктивного і повного розслідування і викриття виконавців та замовників злочину.

Від редакції: Ми гадаємо, що для професіоналів, якими є наші правоохоронці, не важко розслідувати цей терористичний акт. Тим паче, що охоронець бачив зловмисників. Тому ми найближчим часом сподіваємося повідомити читачів “Часу” про винуватців підпалу друкарні.

(“Час”, м. Чернівці, № 12 (4070), 18 березня 2004 р.)

Див. також — “Доба”, м. Чернівці, №11, 19 березня 2004 р.

Двоє зловмисників, погрожуючи ножем, відібрали у заступника редактора кіровоградської районної газети "Зоря" Ольги Ткаченко 200 гривень, зірвали золоті прикраси. Після цього до нападників приєдналися ще два спільники, які винесли з її квартири аудіо- та відеоапаратуру.

По гарячих слідах працівники міліції затримали осіб, що підозрюються в скоєнні злочину.

Ольга Ткаченко нині зі струсом мозку та численними тілесними ушкодженнями перебуває в обласній лікарні.

В ночь с 6 на 7 марта было совершено нападение на редакцию газеты Тернопольского горсовета "Тернополь вечерний". Злоумышленники разбили окно в кабинете первого заместителя главного редактора.

"Версия о хулиганстве отпала сразу. Вблизи редакции сложно найти сухой новенький кирпич, так как именно таким было разбито окно. К тому же, для чего хулиганам заходить во двор, обходить помещение редакции, чтобы выбить стекло на втором этаже. Значит, искали именно кабинеты руководства. И на то есть определенные причины", - сообщает тернопольская пресс-служба "Нашей Украины".

"Газета "Тернополь вечерний", как и большинство городского депутатского корпуса, стоит на позициях "Нашей Украины". Она широко освещала многотысячное вече, проведенное в противоположность так называемому "общественному форуму" и в защиту демократии. Главный редактор Василий Томин является консультантом руководителя регионального штаба "Нашей Украины" по вопросам связей со средствами массовой информации и помощником-консультантом народного депутата Украины Ивана Стойко. Первый заместитель главного редактора Святослав Пивторак – пресс-секретарь областной организации УНП. Именно на их кабинеты было совершено покушение. Словом, речь идет о политическом характере нападения", - говорится в сообщении пресс-службы.

 (ЛігаБізнесІнформ,
Украинская Сеть деловой информации,
09.03.2004, 14:29)

Напомним, что на прошлой неделе редактор «Кафы» получила письмо угрожающего содержания, автор которого, подписавшись явно вымышленным именем «Сеит Сеитназинов» (милиция уже выяснила, что человека с такой фамилией в Крыму нет), посоветовал Ирине «убегать из Крыма, пока не поздно».

Вот как прокомментировала нам этот случай сама Ирина:

«Письмо, которое я получила, я уверенно отношу к подложному. Его текст никак не соотносится с тем, что я не раз слышала от крымских татар. Я не скажу, что их отношение к газете «Кафа» было безоблачным, но от крымских татар я ни разу не слышала даже тени угрозы - ни в свой адрес, ни в адрес газеты.

Уверена, что письмо писал человек, который откровенно ненавидит Украину, а я среди крымских татар таких пока не встречала. Что наводит на мысль: автор письма рассчитывал, что одна из популярных газет Крыма раздует скандал о том, что редактору и ее сыну угрожают смертью крымские татары. Он рассчитал плохо: я не поверила. И не собираюсь бояться и раздувать конфликт.

Георгий СЕЛЕЦКИЙ:

Правящий режим в борьбе с оппозицией все больше прибегает к террористическим методам. Не имея аргументов, на справедливую критику он отвечает преступлениями. В первую очередь власть пытается лишить оппонентов возможности донести свое мнение людям. Именно этим и объясняются попытки закрыть неподконтрольные газеты и радиостанции. Не гнушается она и откровенно фашистским методом уничтожения печатного слова — сжиганием книг.

На состоявшейся на днях в Киеве пресс-конференции Дмитрий Чобит обнародовал детали недавнего поджога его гаража, где хранилась часть тиража книг «Час підлої влади» и «Нарцис» — о Кучме и Медведчуке. По мнению писателя, подробности инцидента свидетельствуют о том, что заказчик преступления — не кто иной, как сам Виктор Медведчук — глава администрации президента и лидер партии СДПУ(о).

…Рано утром 26 февраля сторожа гаражного кооператива №2 в городе Броды Львовской области заканчивали утренний обход территории. Зайдя в сторожку, один из них поинтересовался у коллеги, который час. Ответ «Ровно 4.30» запомнился и позволил позже установить точное время совершения преступления, поскольку именно в этот момент в дверь постучал коренастый молодой человек. Вопрос на русском языке «Как пройти в воинскую часть?» не удивил сторожей — воинская часть действительно расположена рядом с гаражами, хотя редко кто наведывается туда в такое время. Выйдя из сторожки, чтобы показать дорогу, пожилой мужчина внезапно получил сильный удар в лицо. Еще один нападающий, ростом под два метра, ловко уложил на пол второго сторожа. Руки и ноги обоим связали скотчем, им же заклеили рты. На глаза обезвреженных охранников, чтобы те не увидели лиц преступников, амбалы натянули их же зимние шапки, разорвав хлястики. После короткого обыска (преступники забрали радиотелефон) сторожей поставили на колени лицом к стене и пообещали «снести башку», если те шевельнутся. Отдав короткий приказ «Шелохнутся — стреляй», «старший» из парней вышел из домика.

Сколько продолжалось нападение, сторожа сказать не могут. Когда один из них пошевелился, попробовав размять затекшие руки, скрип скотча привлек внимание «надзирателя». Тот приставил к голове своего пленника дуло пистолета, щелкнул предохранителем и доверчиво пообещал «вышибить мозги». В конце концов заложники услышали отдалявшиеся шаги, и сторожу Андрею Солтису удалось стянуть с себя шапку. Первое, что он увидел из окна сторожки, — дым, который поднимался со стороны одного из гаражей. Двери сторожки открыть не удалось — они были заперты снаружи на висячий замок.

Случайный свидетель около 5 часов утра шел за машиной. На подходе он заметил двух мужчин, которые быстро удалялись от гаражей. Мужчина удивился — вряд ли кто-то так рано заводил бы авто. Видимо, идут с кладбища, усмехнулся свидетель: дорожка, которая проходит через гаражную стоянку, ведет как раз туда. Ближе к стоянке мужчина встретил еще одного парня, а при выходе столкнулся с четвертым. Однако удивляться времени не было, и автомобилист направился к своей машине, по дороге заметив, что в гараже Дмитрия Чобита дверь открыта и горит свет. Уже выезжая со стоянки, мужчина увидел, что двери гаража закрыты, а сквозь щели валит дым.

Остановившись у домика сторожей, чтобы предупредить их о пожаре, мужчина услышал удары ног в закрытую дверь. Один из сторожей, которому удалось сорвать со рта скотч, звал на помощь. Сбив замок, свидетель освободил «пленников» и с соседнего молокозавода мужчины наконец вызвали пожарных и милицию.

Пожар погасили быстро — поскольку дверь была закрыта, в гараж не поступал воздух, и огонь погас сам по себе — на полу только тлели книги. Все помещение было облито соляркой, еще одна канистра с горючим стояла у стопок с книгами — преступники, очевидно, рассчитывали на взрыв. Книги были разбросаны по всему гаражу — чтобы лучше горело. Больше всего обгорели «Нарцис», главным героем которого является Виктор Медведчук, и «Час підлої влади»; историко-этнографический очерк «Підгірці», вовсе не касающийся политики, пострадал меньше. В автомобиле-пикапе «Опель» издательства «Просвіта» были выбиты стекла, похищены бухгалтерская документация «Просвіти» за последний месяц (на следующий день ее как раз собирались сдавать), фотоаппарат, отснятые фотопленки и автомагнитола.

Милиция, по мнению Дмитрия Чобита, сработала безукоризненно — все повреждения оперативно зафиксированы, проведена экспертиза, возбуждено уголовное дело по ст. 186 ч. 3 (»Грабеж с проникновением в помещение») и ст. 194 ч. 3 (»Преднамеренное повреждение чужого имущества путем поджога») Уголовного кодекса. Более того, по словам Чобита, преступников едва не поймали. Однако с Бродовским РО УМВД связаны две интересные детали. Дмитрий Чобит при входе в райотдел заметил слежку — за обоими выходами из дома наблюдали подозрительные типы. А телефон райотдела в день преступления прослушивался — в системе что-то не так сработало, и разговор Чобита с депутатом от Блока Юлии Тимошенко Александром Турчиновым слышал заместитель председателя Бродовского горсовета Любомир Герасимчук, который рассказал писателю все подробности этого диалога.

Дмитрий Чобит считает, что заказчик преступления — не кто иной, как Виктор Медведчук. На 1 марта было назначено рассмотрение Голосеевским райсудом жалобы Чобита на действия Генпрокуратуры, которая отказалась возбудить уголовное дело против Медведчука. Чобит подал в прокуратуру документы, удостоверяющие, что глава администрации президента через оффшорные счета выкачал из Украины сотни миллионов, если не миллиарды долларов США. Писатель уверен, что поджог — это попытка Виктора Медведчука запугать судебного оппонента и помешать распространению в Западной Украине книг о деятельности Виктора Владимировича. Чобит подчеркивает, что раньше изъятием книги «Нарцис» в Галичине занималась налоговая милиция, а председателем областной налоговой в то время был брат главы президентской администрации Сергей Медведчук. Кроме того, адвокату Чобита Семену Островскому недавно звонили по телефону неизвестные, просили «не трогать коллегу» (Виктор Медведчук является председателем Союза адвокатов Украины) и настаивали на встрече.

Характер поджога, по мнению писателя, исключает какие-либо другие мотивы, как-то: похищение бухгалтерии «Просвіти», грабеж и т. п. Тем более что нападение было заранее спланировано — преступники успели подобрать ключ к замку, изучили график работы сторожей. «Зачем это делать каким-то мелким уголовникам? Зачем прослушивать телефоны райотдела и устанавливать слежку? Эта террористическая акция против меня имеет явно политическую направленность», — считает Чобит.

Впрочем, писатель и политический деятель не собирается прекращать свою деятельность из-за запугиваний. По его словам, сожженные 10 тысяч книг — это только небольшая часть тиража. «Нарцис», где описаны преступления Медведчука, сейчас печатается во многих издательствах, в том числе и в России. Что касается уголовного дела против главы администрации президента, то Дмитрий Чобит обещает довести его до конца.

Після того, як Сергій Юхимчук отримав цього листа, він звернувся за допомогою до СБУ та управління внутрішніх справ в області. Ніякої реакції, за словами журналіста, з боку силових структур не було. Натомість правоохоронці відмовили у порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину. Саме іронічна реакція силовиків на звернення журналіста і стала причиною того, що навіть після того, як його жорстоко побили, він не звернувся з офіційною заявою у відповідні органи: «Я просто впевнений, що ніякого результату не буде. Знаю нашу міліцію і не хочу виступати у ролі верблюда», - каже потерпілий.

Після анонімки, вже перед Новим роком, невідомі розбили скло у квартирі Юхимчуків. І врешті 17 лютого близько дванадцятої години ночі двоє чоловіків підійшли до редактора ззаду і, нічого не пояснюючи, почали бити. «Це сталося на вулиці 1 Травня. Я запитав у них, чого їм треба, але вони продовжували бити. Я запам’ятав, що одягнені вони були однаково: в чорні куртки, чорні шапки та джинси. Вік? Якщо чесно, просто не мав змоги їх розгледіти, можу лише припускати, що їм десь по 27 років. Але те, що вони були досить-таки добре підготовлені фізично, - це факт, який я відчув на собі». На даний час Сергія Юхимчука прооперували (окрім численних травм, нападники зламали йому кістки носа). Але у лікарні потерпілий сказав, що просто впав на дорозі...

До речі

Газета «Наш Житомир» - офіційно зареєстроване видання, виходить нерегулярно, тираж - 7000 примірників, розповсюджується безкоштовно.

«Наш Житомир», редактором якої і є Сергій Юхимчук, має репутацію скандальної газети. Основною причиною цього є те, що фінансується газета за кошти опонентів теперішнього мера Житомира Георгія Буравкова. У публікаціях «Нашого Житомира» багато уваги приділяється підприємству «Інтерстиль», яким до недавнього часу керував Буравков, і яке начебто є боржником по мільйонних кредитах Європейського Банку.

Як реагують у Житомирі? Мовчки...

Хочу додати, що в інших містах нашої країни будь-які правопорушення відносно працівників ЗМІ перевіряються без сміху і глузувань. Про це «кричать» усі телеканали та інтернет-сайти. У нас же... тиша. Жодної реакції після отримання анонімки, жодних дій після побиття журналіста. Хочеться вірити, що реакція з боку місцевих правоохоронців після виходу цієї публікації таки буде, бо пізніше... тільки Богу відомо, яким буде наступний крок житомирських «жартівників» і чи буде після нього смішно вам, охоронцям життя і спокою житомирян. Хочеться сподіватися, що до крайностей справа, про яку, до речі, вже знають у столиці, не дійде.

Громкий скандал минувшей недели — столкновение журналиста ТРК “Премьер” Александра Семёнова с депутатом горсовета Сергеем Щетининым на заводе “Ремтехсельмаш” продолжает обрастать подробностями.

Напомним, что С. Щетинин проник на территорию завода “Ремтехсельмаш”, чтобы встретиться с братом Владимиром, который там голодал, отстаивая свои интересы. И, как заявили на ТРК “Премьер”, избил их оператора, после чего телеоператор подал заявление в милицию, а ТРК “Премьер” — иск в суд на депутата, также обратившись в депутатскую комиссию горсовета по законности и депутатской этике с просьбой дать оценку действиям С.Щетинина.

Постой, депутат, не шурши мандатами!

Членам комиссии был продемонстрирован видеоматериал, сделанный в ту ночь. А оператор Александр Семёнов заявил следующее:

— Он (Щетинин) попал по камере рукой, столкнул меня с ног, я упал вместе с камерой и прикрыл ёё своим телом, чтобы он ногами на мог попасть по камере. Охрана пыталась держать его.

— Он по камере бил или по вам?

— Он бил по мне, потому что камеру я собой прикрыл.

— И охрана оттянула его от вас?

— Пыталась оттянуть, но ногами он ещё попадал. Когда драку остановили, я побежал на этаж выше, но Сергей Михалыч догнал меня и опять начал наносить удары ногами.

Сергей Щетинин убеждал в своей невиновности:

— Я никогда в жизни ни одного живого человека не бил. Никого...

Был ли оператор пьян, как заявлял ранее С. Щетинин, настаивая на том, что камеру он выпустил из рук сам? Семёнов ответил, что был трезв, о чём в милиции есть соответствующая справка. В связи с чем депутаты заметили коллеге, что он не является судмедэкспертом и не имел права обнародовать свои личные выводы относительно состояния оператора.

Исходя из очевидной противоречивости показаний сторон, комиссия отложила принятие окончательного решения до получения более детальной информации от правоохранительных органов.

Тем не менее С. Щетинин обвинил членов комиссии в предвзятости. Это при том, что секретарь горсовета Виктор Козак настаивал на невмешательстве депутатов: раз ТРК “Премьер” подала судебный иск, то, мол, пускай суд и разбирается. А если и вмешиваться, то без участия журналистов и депутатов, не входящих в комиссию. Что задело депутатов и понятно почему — секретарь горсовета предложил решать вопрос кулуарно, так ещё и поставил под сомнение их компетентность.

Поэтому депутаты и заявили, что объективные решения могут быть приняты только в условиях полной открытости перед журналистами, тем более что вопрос касается избиения их коллеги.

С.Щетинин: “Жареное видео — не доказательство...”

После заседания комиссии С. Щетинин провёл очередную пресс-конференцию, на которой заявил, что СМИ необъективно обвинили его в том, чего он не совершал:

— За одну секунду вся Украина узнала, что я хулиган. Но мне этот имидж создали ещё в 98-ом, когда меня незаконно обвинили в том, что я ударил бывшего мэра Дворкиса. Я считаю, что СМИ поспешили с оценкой произошедшего. У вас нет доказательств, вы кинулись на жареное видео и однозначно меня осудили. Если вы хотите жить в правовом государстве, надо иметь терпение и ждать, пока это сделает суд... Ведь оператор находился на “Ремтехсельмаше” задолго до инцидента. Он не выполнял редакционное задание, он там был как наёмник. А коротенький ролик смонтировали для того, чтобы отвлечь ваше внимание от реальных событий и направить на хулигана-Щетинина, который якобы поднял руку на оператора. Сами подумайте, зачем мне это было нужно... Когда это случилось, я настаивал, чтобы сотрудники УМВД изъяли кассету как вещественное доказательство. Но этого не было  сделано...

По словам депутата, на ТРК “Премьер” имеются ещё несколько видеокассет, которые являются доказательством того, как “группировка Продиуса” издевалась над его братом Владимиром Щетининым.

— Пусть дадут эти кассеты, и я готов сесть на десять лет, если там нет того, о чём я говорю. Ещё за полтора месяца до этого я с братом написали заявления в УБОЗ, где прописали ситуацию, связанную с “Ремтехсельмашем”. И назвали конкретную фамилию Продиуса Владимира Степановича, который владеет огромным финансовым, материальным, интеллектуальным ресурсом и пытается завладеть ресурсом власти. Все это знают, но мало кто об этом может говорить и писать...

Щетинин-старший уже в больнице

После высказанного Сергей Михайлович поблагодарил некоторых своих коллег (Третьяка, Жупанова и др.), которые вместе с секретарем горсовета и мэром не дали его старшему брату умереть голодной смертью в стенах “Ремтехсельмаша”, собственноручно вынеся его оттуда на носилках.

Сейчас Щетинин-старший находится в отдельной палате первой горбольницы и, по оценке врачей, его состояние средней тяжести. Тем не менее, по словам С. Щетинина, его брат продолжает голодать. Также, насколько известно, не менее врачей свидеться с ним желают сотрудники УБЭП, у которых много вопросов к пресловутому протоколу собрания акционеров от 6.09.02 г., по которому старший Щетинин и стал руководителем предприятия, а его уставной фонд был изменен на 3,5 млн. грн.

(Елена СОКИРУК,[email protected], 25.02.2004, 16:50)

***

Наталія КОСЕНКО [email protected]. Это — скандал

В четверг вечером милиция выехала по вызову на завод “Ремтехсельмаш”, где случился очень неприятный инцидент.

Как объяснил депутат горсовета Сергей Щетинин, при попытке пройти к админзданию ему были нанесены телесные повреждения начальником частной охраны фирмы “Легионеp”. Отбиваясь, Сергей Михайлович, по его словам, случайно повредил видеокамеру находившемуся там же оператору телестудии “Иштаp”, причинив ему при этом телесные повреждения.

Журналист засвидетельствовал обратное: что депутат сознательно выбил у него камеру, а также избил.

Напомним, что на предприятии сейчас что-то вроде двоевластия. Одна из сторон в споре — братья Щетинины, старший из которых решил не покидать территории “Ремтехсельмаша” до разрешения спора. Ввиду этого редакция воздерживается от каких-либо выводов относительно случившегося, предоставив слово всем сторонам конфликта.

С. Щетинин: “Оператор был пьян, и камера сама вывалилась из его рук”

В пятницу Сергей Щетинин перед воротами “Ремтехсельмаша” изложил свою версию случившегося накануне. Он заявил, что никого не бил, а камера из рук пьяного оператора выпала сама. Пострадавший тоже он — это охранники буквально выбили его головой окно в коридоре админздания завода.

— Вечером, около 11-ти, мне позвонил брат и сообщил, что находится под психологическим и моральным давлением со стороны оператора телестудии “Иштар”, руководителя юридической фирмы “Юлия” Слышинского и начальника подразделения охраны “Легионер”. Эти “прихвостни Продиуса” воспользовались тем, что Владимир Михайлович вышел по природным надобностям в коридор, и закрыли двери кабинета, где он находился. Он был раздет, через полчаса ему стало плохо, т.к. он находится здесь уже 6 суток и 20 часов до этого ему не давали даже воды.

Когда мы с Владимиром Бондарчуком, который представляет интересы моего брата, подъехали сюда, за забором была уже группа сотрудников МВД. Я предъявил им все документы: депутата горсовета, показал выписку с реестра акционеров от 6.02.2004, где указано, что руководителем предприятия является Щетинин Сергей Михайлович. Руководитель подразделения МВД сказал охране меня пропустить, но мне отказали. В это время Владимир Михайлович подошел к окну и стал кричать, что над ним издеваются и ему очень плохо.

Я работал на этом предприятии 10 лет энергетиком и знаю каждую дырку в заборе, так что прошел дальше, где есть свободный проход, и прошел на третий этаж к брату, а охрана бросилась меня догонять. Они меня скрутили, заломали руки. Подбежал оператор “Иштара” и очень близко меня снимал. Как оказалось, он был серьезно пьян и камера выпала у него из рук. В этот момент охрана толкнула меня на окно, и я выбил его головой.

Оператора я не бил, зачем мне его бить? Это они меня хватали за руки, били. А оператор, видно, хотел сделать крупный план и влез в драку.

“Только без разрешения включишь, сразу расшибу, понял?”

Современные видеокамеры — все же прочная вещь. Вот и пострадавший аппарат после падения просто заклинило, так что он продолжал снимать происходящее. Что телестудия “Иштар” и пустила в эфир.

На кадрах, снятых камерой перед падением, видно прорвавшегося в дверь Щетинина. Дальше — слышны уже только глухие удары, после которых упавшая на пол камера зафиксировала ноги и диалог:

С.Щетинин: Только без разрешения включишь, сразу расшибу, понял?

Оператор: Не подходите ко мне.

С.Щетинин: Ты ко мне не подходи.

Оператор: И вы не подходите, вы мне разбили камеру.

С.Щетинин: Ну-ну, разбили. Снимай в положенном месте.

На пресс-конференции, которую коллектив ТРК “Премьер” созвал в понедельник, главный редактор телестудии Андрей Орленко сообщил, что оператор после случившегося сразу же был освидетельствован на предмет алкогольного опьянения медэкспертизой, выводы которой не совпадают с высказываниями Сергея Щетинина. Также он снял побои, на основании которых написано заявление в правоохранительные органы об избиении работника СМИ.

Представитель фирмы “Легионер” сообщил, что стекло в коридоре Сергей Щетинин разбил сам локтем из известных только ему побуждений.

По словам главного редактора телерадиокомпании Андрея Орленко, инцидент произошел из-за попытки журналистов осветить ход конфликта между акционерами “Ремтехсельмаша”.

— Но причем здесь журналисты, которые работали на месте события, выполняя свой профессиональный долг? Мы не надеемся, что Сергей Щетинин понесет серьезное наказание, но сделаем все, чтобы дело приобрело широкую огласку. В частности, мы подали заявление в депутатскую комиссию горсовета по вопросам прав человека, законности, депутатской деятельности и этики с просьбой дать оценку действиям депутата Сергея Щетинина.

Голодающий Щетинин-старший отказывается покинуть завод

Третий этаж. Все кабинеты опечатаны. На цементном полу — спальный мешок, в котором и находится Владимир Щетинин.

— Плохо себя чувствую, температура есть, ничего не кушаю и не пью. С понедельника не употребляю никакой пищи, запретили мне давать.

— А если передадут, будете есть?

— Нет, я же сказал — не буду.

— Сколько вы готовы еще продолжать голодовку?

— Необходимо отдать документы с их стороны. Лежу, потому что эта банда довела меня до такого состояния. Мне жалость никакая не нужна. Есть ли какой-то другой способ, кроме голодовки, более-менее цивилизованный, повлиять на ход событий? Все мои вещи — за стенкой находятся. Сегодня брат передал спальный мешок.

По словам голодающего, его организм ослаблен настолько, что кровь, когда хотели взять анализы, не текла. Повышены температура и давление.

— А можно Вас потрогать?

— За что?

— За лоб, конечно.

— А зачем вам это надо? Вы что, от этого удовольствие получите эротическое?

— Нет, я просто пойму, температура у вас или нет...

— Нет. Думаю, вы потом все это исковеркаете.

Приехавшая в это время “скорая” констатировала у Щетинина хрипы в легких, отсутствие высокой температуры и боль в животе. Но забрать его так и не смогла. Врач “скорой” после осмотра отказалась прокомментировать журналистам состояние затворника. Вместо неё это сделал Сергей Щетинин. Он сообщил, что его брат находится в тяжелейшем состоянии, врачи настаивают на срочной госпитализации, но брат отказывается.

Влада має дати відповідну оцінку розправі над тележурналістом. Заява Гільдії редакторів Вінниччини

12 лютого 2004 р. в приміщенні підприємства “Ремтехсільмаш” в присутності численних свідків, в т.ч. і працівників міліції, депутатом Вінницької міської ради Сергієм Щетиніним було здійснено напад на телеоператора телерадіокомпанії “Прем’єр” (телеканал “Іштар”) Олександра Семенова, який виконував редакційне завдання, в результаті чого останньому було нанесено тілесні ушкодження.

Останнім часом розправи з працівниками ЗМІ стали в Україні ледве не щоденним явищем. Незважаючи на декларації з боку влади та правоохоронних органів про неприпустимість і недопущення фізичного тиску на працівників ЗМІ, подібні факти не припиняються, а притягнення винних до кримінальної відповідальності є лише поодинокими фактами.

Гільдія редакторів Вінниччини рішуче засуджує факт фізичної розправи над представником відомої телерадіокомпанії і звертається до органів влади і правоохоронних органів з вимогою дати цьому факту відповідну правову та політичну оцінку і вжити заходів, які б у майбутньому унеможливили подібні інциденти.

Голова Гільдії Андрій Мислінський

Справка.

Сергей Щетинин, 1954 г.р. С 1990 г. в бизнесе. Депутат Винницкого горсовета в 1994-98, 2002-2006 гг.

В 1998 г. баллотировался в мэры. Тогда и случилась нашумевшая история вокруг столкновения кандидата с действующим мэром Д. Дворкисом.

Последний накануне пригласил к себе группу жителей ул. Киевской, с которыми пришел и С.Щетинин в сопровождении видеооператора. Ситуация сродни нынешней, только в обратном порядке.

Дальше цитата из “Подольских ведомостей” за 5.03. 1998 г. (“Мордобой избирательного периода”): — “Я к вам не в гости пришел, — возразил депутат, — я пришел как депутат. А оператор... Вы же любите сниматься. Пусть оператор зафиксирует все, что будет происходить в этом кабинете, и не будет никаких проблем”.

Несколькими часами спустя и случился инцидент в тамбуре кабинета мэра. К сожалению, тогда видеокамеры ничего не засняли. Кто кого на самом деле ударил — до сих пор осталось невыясненным. Хотя Сергей Михайлович даже в своей избирательной программе признался, что “в собі не люблю зайву запальність у стосунках з людьми. Часто картаю себе за це”.

Еще одна цитата. “Одного разу я прибив калоші нашого класного керівника до підлоги. Коли вчитель закінчив урок і хотів іти, то... Це тепер я розумію, що педагоги все робили для нашого блага...” (спецвыпуск газеты “Телеман” от 22.03.2002 р.)

(www.ria.ua 18.02.2004, 20:16)

***

Віктор СКРИПНИК, м. Вінниця:

Погіршився стан здоров’я оператора Вінницької телерадіокомпанії "Прем’єр" Олександра Семенова, який потерпів від нападу депутата міської ради. У суботу, 14 лютого ц. р., він звернувся по допомогу до міської лікарні N2, де йому призначили лікування і відкрили листок непрацездатності. Про це повідомив директор компанії Леонід Вільчинський. Він також розповів, що сталося з підлеглим...

Минулого четверга (12 лютого) пізно ввечері О. Семенов отримав по телефону завдання виїхати на підприємство "Ремтехсільмаш", що в обласному центрі, і відзняти сюжет про події, що там відбуваються. На підприємстві вирують пристрасті, пов’язані з обранням керівництва. Побачене оператор фіксував на плівку, аж поки йому не зашкодили це робити.

Про побиття оператора керівник компанії дізнався з його телефонного дзвінка.

За словами О. Семенова, це зробив один із депутатів міськради, який брав участь у подіях. Ним же було пошкоджено камеру, стверджує О. Семенов. І додає, що припинити напад на нього вдалося лише завдяки втручанню одного з міліціонерів (правоохоронці, за словами моїх співрозмовників, були присутні в цей час на підприємстві). Керівник ТРК повідомив, що факт початку нападу зберігся на плівці і його вже передали в ефір. Так само, як і сюжет з прес-конференції, проведеної наступного дня депутатом, де він стверджує, що оператор був "під градусом", тому сам у всьому винен.

О. Семенов звернувся із заявою до міліції. Зняв побої. Медики не зафіксували наявності алкоголю у крові. ТРК сплатила 1200 гривень за ремонт пошкодженої камери. 

("Голос України", №1702, 2004.02.17)

Сергій Олексіюк повідомив, що журналісти Харківської обласної державної телерадіокомпанії зробили з ним запис у п’ятницю 19 березня, але в запланований час, в неділю о 15.40, запис у ефірі не прозвучав.

За словами Сергія Олексіюка, його помічник в Харківський області, голова Харківської обласної організації Української Народної Партії Василь Третецький уже звернувся за фактом порушення прав народного депутата до Харківської обласної прокуратури.

Тетяна Богун:

Скандалами з погрозами перетерти журналістів на порошок українців уже давно не здивуєш. Проте випадок, який недавно стався у Вишгороді, стандартним не назвеш. Як минулої п’ятниці на прес-конференції повідомив редактор газети «Вишгород» Віталій Борзовець, голова Вишгородської райдержадміністрації Василь Мельник погрожував йому фізичною розправою.

Причому своїх намірів районний керівник навіть не приховував. «Почалося все з того, що я як представник преси прийшов на збори міських депутатів і ввічливо поставив голові запитання», - розповів пан Віталій. Цікавість журналіста Мельникові явно не сподобалося, тому, недовго думаючи, Василь Віталійович «тактовно» заявив, що з Борзовцем «общаться» не хоче, й попросив газетяра вийти.

Коли прохання не подіяло, вишгородський чиновник із вигуками «Пошел отсюда!» виштовхав свого «кривдника» на вулицю. А потому ще й переказав депутатам, аби порадили журналюзі при зустрічі переходити на інший бік вулиці, інакше він, мовляв, «за себе не ручається». «Та його вже закопать давно пора, за те, що він написав!», - кричав Василь Мельник. І додав, що слова його можна розцінювати як завгодно, а кому дуже пече, хай із ним судяться.

Журналіст не розгубився і пообіцяв голові, що скаргу до суду подасть обов’язково, після чого й прийшов на прес-конференцію розповісти про свою проблему. «Я розумію, що писав про цього чоловіка критичні матеріали й міг йому дошкулити, але ж це не дає йому права так поводитись», - пояснив Віталій Борзовець. За словами журналіста, це вже не перша погроза в його бік. «Вже три роки, як я з дому без пістолета просто не виходжу, бо досить наслухався, як мене «замочать», - резюмував редактор «Вишгорода».

Голова вишгородської міської ради Олександр Кімлач прийшов на прес-конференцію, аби підтримати журналіста. «Збори, з яких вигнали Борзовця, керівник райдержадміністрації скликав для того, щоб домовитись із депутатами про проведення серед мешканців Вишгорода референдуму за висловлення мені недовіри. Але на зустріч із 32 депутатів прийшло лише п’ять, та й ті порадили Мельникові винести на референдум про недовіру й власне прізвище, йому ж, мовляв, як чесному нічого боятися, - пояснив Олександр Борисович. - Мельник зрозумів, що може потрапити в пастку, яку готував для мене, і розлютився». «Нелади» з колегою у Кімлача вже давно. «Мене вибрали люди, а його призначила на посаду влада, і так склалося, що діалог у нас не склався. - поскаржився пан Олександр. - Зрештою, це тільки Києву пощастило, що там нема двовладдя, а за межами столиці майже повсюди такі тертя...»

Эдуард БАГИРОВ, руководитель международного правозащитного Интернет-проекта «Черный список»:

В конце февраля МВД Украины выдало «на-гора» приказ № 150 «Щодо впорядкування висвітлення в центральних засобах масової інформації діяльності структурних підрозділів МВС України».

Поводом для появления этого документа стала обеспокоенность чиновников тем, что в последнее время якобы наблюдаются «негативные тенденции в освещении в центральных средствах массовой информации деятельности структурных подразделений милиции». В частности, говорится в преамбуле приказа, неединичны случаи, когда в телепрограммах, на встречах с журналистами выступают руководители и другие должностные лица МВД, которые не имеют навыков таких выступлений, недостаточно владеют государственным языком. Более того, подчеркивается в документе, получила распространение практика, когда подготовленные пресс-службами отдельных структур, подразделений министерства материалы размещаются в центральных СМИ без согласования с ЦОС МВД Украины и их содержание нередко противоречит определенным приоритетам в деятельности Министерства. Такие случаи, дескать, не содействуют укреплению авторитета МВД.

В связи с этим первый заместитель министра начальник Главного штаба МВД Украины Сергей Гусаров в подписанном им приказе потребовал в обязательном порядке согласовывать с Центром общественных связей «подготовку и размещение в центральных СМИ всех без исключения материалов».

Искреннее негодование заместителя начальника одного из департаментов Министерства внутренних дел Украины, который принес к нам в общественную приемную международного правозащитного Интернет-проекта «Черный список» ксерокопию приказа № 150, вполне можно понять. «Я проработал в органах внутренних дел более 20 лет и, в отличие от подавляющего большинства цосовских журналистов, не понаслышке знаю о всех проблемах МВД. Теперь же я обязан каждое свое слово согласовывать с работниками пресс-центра, не имея возможности высказать свое мнение по той или иной проблеме. По сути, приказом № 150 в системе МВД введена цензура и растоптаны права человека. С подобным беспределом за все годы службы я встречаюсь впервые».

Трудно не согласиться с точкой зрения опытного офицера. Тем более что цензура в нашем государстве вроде бы запрещена. Приказ же № 150 грубейшим образом нарушает Конституцию Украины, в частности, статью 34-ю, которая гарантирует каждому «право на свободное выражение своих взглядов и убеждений». Таким образом, приказ начальника штаба силового ведомства является противозаконным и подлежит отмене. Ведь свобода слова — это возможность говорить правду. Однако, похоже, МВД заинтересовано в первую очередь не в обнародовании объективной информации, а в том, чтобы подавать ее в выгодном для себя свете.

Ни для кого не секрет, что криминогенная обстановка в государстве, мягко говоря, оставляет желать лучшего. И в это время МВД Украины переходит в наступление. По сути, на свободу слова. А надо бы — на преступность...

У вівторок в Ужгороді сталася надзвичайна подія, яка обурила багатьох журналістів. Того дня в УМВС мала відбутися прес-конференція начальника управління в Закарпатській області пана Варцаби. Однак не всі журналісти змогли на неї потрапити. Може, це дивний збіг обставин, але не пустили саме представників так званих непровладних ЗМІ.

Міліцейська влада дуже скрупульозно підійшла до питання акредитації медійників. Ми не стверджуємо, що редакції газет дотримали усіх вимог чинного законодавства щодо акредитування своїх кореспондентів при органах УМВС. Але водночас була застосована політика подвійних стандартів: кореспондента газети “Ужгород” пропустили, незважаючи на те, що акредитованим був інший журналіст, тоді як за аналогічних обставин представнику “Європи-центр” вхід заборонили. До того ж поведінка правоохоронців була просто неприпустимою. Подаємо кілька цитат, якими журналістів „нагородив” один з правоохоронців: „А ти хто такий?… Вийдіть звідси!.. Якщо ви з дитячого садочку, то вам не місце в УМВС… Набачилися ми таких розумних за 10 років...” Цікаво, він діяв за вказівкою згори чи за власною ініціативою? І ще одне. Цього разу міліція знайшла легітимний привід не пустити, можливо, небажаних представників преси. Однак не так давно у Мукачевому, пам’ятається, ця ж силова структура не пустила на засідання сесії міськради депутатів Верховної Ради України, тим самим поправши норми Конституції. Що ж це діється, панове?

Владимир Тищенко, член Национального союза журналистов Украины, Луганськ:

Много лет я ходил в здание Луганской облгосадминистрации и облсовета по удостоверению члена Национального союза журналистов Украины. А недавно дежуривший в здании работник милиции заявил, что моей фамилии в списке аккредитованных журналистов нет, и потому надо идти в бюро пропусков. Там мне пропуск, конечно, выписали. Но при этом потребовали сказать, куда я иду. Я спросил: почему мне надо выписывать пропуск, ведь раньше было достаточно предъявить удостоверение? "Такой теперь порядок", - последовал ответ.

А ведь в соответствии с Законом Украины "О печатных средствах массовой информации (печати) в Украине" журналист имеет право на свободное получение, использование, распространение (публикацию) и хранение информации (ст. 26 Закона). В этой же статье говорится о том, что журналист имеет преимущества на получение открытой по режиму информации. Аккредитация открывает лишь дополнительные возможности представителям СМИ в виде предупреждения их о готовящемся мероприятии, предоставления мест в помещении, обеспечении различными материалами (протоколами, копиями документов и т.д.).

Одним словом, для посещения журналистом официального органа власти не обязательна аккредитация. Даже лишение журналиста аккредитации не лишает его права на информацию и свободное посещение органов государственной власти и местного самоуправления. Тем более журналист не обязан отчитываться перед кем-либо, куда и зачем он идет.

Вот у меня и возникает вопрос: для чего в облгосадминистрации завели новый порядок пропуска журналистов? Уж не для того ли, чтобы ограничить доступ представителям "четвертой власти" а нужной им информации?

Вікторія ШЕЛЕСТ:

Голова Чернігівської обласної організації Народного руху України Віктор Лабазов у політиці «вариться» більше 15 років. Нещодавно він ще й очолив організаційний комітет зi створення Чернігівського осередку всеукраїнської громадської організації «За Україну! За Ющенка!». Тому до нього «УМ» звернулась як до компетентної людини й «ветерана» політичних баталій з проханням розповісти про ситуацію в регіоні.

Чернігівщина — складний край, тут сильні позиції належать комуністичним й іншим провладним силам. Тому працювати у такій атмосфері завжди було непросто. Але на минулих виборах до парламенту виборці поводилися непередбачувано як для сіверян — і блок Віктора Ющенка переміг, набравши 25 відсотків голосів...

Віктор Лабазов:

—Раніше я міг вільно домовитися навіть із провладними газетами в Чернігові, Прилуках чи у Ніжині, щоб дати інтерв’ю або поставити якусь інформацію. Зараз усі можливості виступити в газетах і на місцевому телебаченні нам просто перекрили. Якийсь маленький начальник у маленькому містечку в першу чергу думає про те, як протриматися на роботі. Поставити ж заборонену інформацію для нього означає втратити робоче місце. Мені відмовляють, навіть якщо я не політичну рекламу пропоную, а якийсь нейтральний матеріл, бо я «зающенковець».

Про «Нашу Україну» просто заборонено подавати навіть нейтральні інформації, а от брудом поливати — так це залюбки... У мене багато знайомих серед чернігівських журналістів — їм керівництво прямо заявило, мовляв, спробують відкрити рота — на їхнє місце заміна знайдеться. На жаль, таких сумних прикладів тиску на «нашоукраїнців» — безліч...

— Як ваш осередок бореться з такою інформаційною блокадою?

— Намагаємося реагувати на різні економічні зміни, підвищення цін, поділ майнових паїв, що дуже цікавлять людей. Своє принципове ставлення до таких змін або їх роз’яснення подаємо в листівках. Власними силами випускаємо декілька тисяч «летючок» і розповсюджуємо їх поміж чернігівчан. Допомагають нам і з центральних київських штабів. Зі столиці передають газети, які миттєво розходяться по руках. Мені друзі розповідали, що в нашій Чернігівській обладміністрації з цього приводу вже заметушилися і навіть провели кілька нарад зі своїми людьми, вирішуючи, як боротися за інформаційне поле.

Довідка «УМ»

Віктор Лабазов — голова Чернігівської обласної організації НРУ. В 1990 році почав редагувати одну з найперших на Чернігівщині некомуністичну газету «Світанок над Удаєм», нині редактор обласної газети «Світанок над Сіверщиною». У 1998 році Віктора Станіславовича визнано кращим журналістом Чернігівщини. У 2000-му — лауреат премії імені Василя Стуса, а згодом міжнародної літературної премії «Тріумф» і премії імені фонду Симона Петлюри.

"Вісім "акул" пера із семи видань вважають, що обмежено їхні права на одержання інформації. На сесії, за їхнім твердженням, допускають лише працівників двох газет, заснованих владними структурами. Протистояння загострилося, коли влітку 2003 року депутати вирішували проблему підвищення цін на хліб. Платники податків мають право знати, що відбувається на сесіях, вважають журналісти. Читайте газету міськради - там усі відповіді, парирує влада, виправдовуючись відсутністю акредитації і місць у залі засідань. Після втручання Верховної Ради України (Микола Томенко запропонував улагодити конфлікт миром) міськрада прийняла Положення про порядок акредитації, окремі пункти якого й оспорюють журналісти як такі, що обмежують права працівників ЗМІ.

Наталя Шишко, яка представляє інтереси міськради в суді, вважає, що претензії журналістів безпідставні.

Міська рада, зазначає Наталя Сергіївна, діяла в межах повноважень та у спосіб, які передбачено чинним законодавством України. А місцеві журналісти, на її думку, вводять суд в оману, оскільки у своєму позові посилаються на рішення міськради від 20.08.03 р., ігноруючи зміни, що були на час подачі позову (20.11.03 р.).

“Українська правда”:

Як повідомив автор програми Володимир Ар’єв, він разом із оператором 23 березня зайшов до Мукачівської міськради, щоб отримати коментарі щодо виборів мера Мукачевого. За словами Ар’єва, до них підійшов невідомий, який назвався депутатом міськради, і вимагав пред’явити посвідчення журналістів, при цьому сам назватися відмовився. Потім депутат почав погрожувати телевізійникам витурити їх із приміщення мерії, оскільки вони “заважають працювати людям”. Він також штовхав відеокамеру й намагався зламати мікрофон.

Телевізійники залишили мерію, маючи відеозапис події. Переглянувши відзняті кадри, колеги з мукачівського телеканалу “М-студіо” впізнали в нападникові депутата міськради, радника голови Закарпатської обладміністрації Івана Чубірка, чоловіка рідної сестри Оксани Марченко, дружини голови СДПУ(о) Віктора Медведчука.

(“Львівська газета”, 26 березня 2004 р.)

***

Іван Королевич:

Об’єктивне висвітлення мукачівських подій не всім подобається. За словами Володимира Ар’єва, Чубірко зовсім не реагував на його вагомі контраргументи, що своїми діями депутат перешкоджає професійній журналістській діяльності. “Про поведінку пана Чубірка я повідомив особисто губернатора Івана Різака і начальника обласної міліції Василя Варцабу. Пан Різак сказав, що... ситуація в місті напружена, а пан Варцаба був здивований і запитав: “Іван таке робив?”, – наголосив Володимир Ар’єв, говорячи про реакцію посадовців на незаконні дії Івана Чубірки.

(“Старий замок”, м. Мукачево, №21-22, 25-31 березня 2004 р.)

В четверг материал, который готовила съемочная группа «ТВ-Бердянск», задумывался как интервью с начальником милиции о тяжелых буднях милиционеров. В понедельник материал был уже о незаконных действиях милиционеров в отношении журналистов телекомпании. В среду журналистов назвали «чванливыми». Что же произошло?

В пятницу в городскую телекомпанию поступил звонок от торговцев рыбой на Центральном рынке с просьбой приехать и снять репортаж о якобы незаконных действиях милиционеров по отношению к ним. По словам директора телевидения Ольги Бойко, съемочная группа программы «Местечко» - Андрей Токовенко и Дмитрий Капустин - выехала на рынок. Поговорив с возмущенными женщинами и выслушав их жалобы, репортеры решили спросить вторую сторону, то есть самих милиционеров. Ребята решили направиться в пункт «довіри» (!) милиции. Но милиционеры сами задержали сотрудников телевидения и предложили пройти все в тот же пункт.

Там они запретили снимать происходящее и приказали выключить камеру. Оператор отказался, аргументируя тем, что выполняет свои профессиональные обязанности. После этого камеру отняли силой, но не выключили. Поэтому удалось записать весь разговор, который проходил в пункте милиции.

Свои действия работники милиции мотивировали тем, что к ним поступила информация о том, что по рынку ходят люди с камерой и настраивают народ против городских властей. Если дословно, то «два молодых парня создают какую-то непонятную обстановку на рыбных рядах, собирают тут народ, типа как манифестация...»

Когда сотрудники телекомпании решили позвонить своему директору и попросить разобраться в данном вопросе, то милиционеры требовали объяснений, куда и кому они звонят. Хотя сами представиться отказывались - и сначала, и уже потом, когда приехала Ольга Бойко со второй съемочной группой.

При этом (отобранная камера, требование объяснений) милиционеры утверждали, что они журналистов не задерживали, а просто «пригласили».

«Рынок - это ГКЧП»

Что удалось узнать журналистам из беседы с майорами милиции (слова милиционеров приведены по видеозаписи):

- Вы знаете, что рынок - это ГКЧП? Вы должны были подойти за разрешением, как минимум, к директору рынка.

(Есть подозрение, что этого не знает никто. Если учесть, что ГКЧП расшифровывается как «Государственный комитет по чрезвычайному положению», то напрашивается вопрос: причем здесь коммунальное предприятие «Центральный рынок»?)

- То, что вы знаете Закон Украины о СМИ, это прекрасно, но надо еще и уметь вести себя человеческим образом. Во-первых, если вам предлагают присесть - присядьте. Во-вторых, вы можете и отказаться. Во-вторых, жвачку жевать, жвачку жевать, вы будете жевать ее, тогда когда вы ее захотите, но не в кабинете, когда вас сюда пригласили. Я еще раз говорю, на приемах жвачку не жуют! Ясно, это важно знать!

На пресс-конференции в среду, 3 марта, начальник городского отдела МВД Владимир Гончаренко еще раз обратил внимание, на то, что «как такового конфликта я не вижу, хотелось бы, чтобы у нас было сотрудничество, а не такие мелочные разборки». А специфическое поведение своих подчиненных объяснил так: «Они были шокированы и не знали, как вести себя с работниками СМИ. В их поведении неправильным было не совсем вежливое и культурное обращение с гражданами». Также сообщил, что майор, который не представился, будет наказан. А про поведение журналистов сказал: «Это чванство и неуважение».

Городские СМИ против цензуры

На пресс-конференции журналистов «ТВ-Бердянск», присутствовали представители большинства городских СМИ. Коллеги были солидарны в том, что просто так это оставлять нельзя и необходимо потребовать от руководства милиции, чтобы виновные были наказаны. Все были возмущены действиями работников правоохранительных органов. Такое отношение к журналистам - это прежде всего проявление неуважения к читателям и телезрителям. В Конституции Украины такие действия называются просто - «цензура»!

То ли журналисты переоценивают действенность Конституции, то ли силовые структуры переоценивают свои возможности...

Валерия БУХАНОВА

От редакции: Конфликт «ТВ-Бердянск» и работников милиции - это что-то новенькое во отношениях власти и СМИ. Ранее журналистов обласканных исполкомом телекомпаний и газет не трогали, им не препятствовали. Наоборот, создавали режим наибольшего благоприятствования. Интересно и то, что ни тележурналисты, ни начальник горотдела так и не назвали фамилий «шокированных» милиционеров. Без далекоидущих выводов напоминаем всем, кто желает покомандовать журналистами, статью 45-1 Закона Украины «Об информации»: «Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України».

(«Бердянск деловой», №10, 4 марта 2004 г.)

***

На прошлой неделе вокруг рыбных рядов на Центральном рынке Бердянска поднялась большая шумиха. Торговцы утверждали, что представители правоохранительных органов своими действиями нарушают их права и не дают нормально торговать на рынке: выгоняют их, оскорбляют, не объясняя причин, конфискуют товар.

Как рассказали сами торговцы, рыба - это их единственная возможность заработать себе на жизнь. Только на Центральном рынке ее продают около ста человек. Бизнес их нехитрый: купил - перепродал. По их словам, на одном килограмме рыбы они зарабатывают всего лишь 20 копеек. На прошлой неделе работники милиции «загнали» всех торгующих рыбой на улице в рынок, на рыбные ряды. По словам женщин, продающих как сырую, так и вяленую рыбу, помимо этого, работники правоохранительных органов настаивали, чтобы они не выкладывали на прилавок рыбу общим весом более пяти килограммов. Какими нормативными актами руководствовались представители милиции, они не пояснили.

- Как можно продать рыбу, которая весит более семи килограммов, выставляя на прилавок только пять?!! - возмущались женщины. - Это просто нелогично! Да и кто пойдет на рынок, уплатит семь гривень за местовое и справку ветеринара, чтобы продать пять килограммов и заработать рубль? Город у нас морской, люди приезжают отдохнуть и поесть рыбы, домой купить. А власти запрещают ее продавать!

Как рассказал заместитель начальника Бердянского горотдела милиции, начальник милиции общественной безопасности подполковник Александр Харламов, ничьих прав работники правоохранительных органов не ущемляли, а просто выполняли свою работу.

- Сессией городского совета утверждены Единые правила торговли на рынках города Бердянска, - объяснил Александр Яковлевич, - и там четко предусмотрены нормы торговли рыбой. Граждане имеют право продавать рыбу только в специализированных рыбных рядах и при наличии справки ветеринарной экспертизы и квитанции об уплате местового. В чем и волнение заключается: ранее многие перекупщики, купив рыбу, реализовывали ее без необходимых справок. Сейчас более 90% торгующих имеют все необходимые документы.

Что касается нормы продажи в пять килограммов, то, по словам Александра Харламова, такого ограничения в действительности нет. Да, спортивный лов ограничивается пятью килограммами, но ведь можно продавать улов не за каждый день, а за несколько.

Относительно того, что с женщинами сотрудники правоохранительных органов ведут себя некорректно, Александр Яковлевич заявил, что он впервые об этом слышит, что с жалобами к нему по этому поводу никто не обращался:

- Я не знаю, как относятся к ним, но когда я подошел и попытался прояснить ситуацию, то услышал столько оскорблений в свой адрес…

- Милиционеры не пользуются на рынке дубинками, - заявил на пресс-конференции в среду начальник горотдела милиции, полковник Владимира Гончаренко, - и не выражаются нецензурно. Рыба работниками милиции изымается в очень редких случаях. Люди, которые торгуют на рынке, - уже правонарушители, и беря у них интервью, вы (журналисты) оказываете им поддержку.

Этот конфликт возник не вчера, и что бы ни делали обе стороны, в скором времени он не разрешится. Каждый считает, что он действует в рамках закона - то ли государственного, то ли человеческого. Ведь в нашей стране это не всегда совместимые понятия...

Валерия БУХАНОВА

(«Бердянск деловой», №10, 4 марта 2004 г.)

Державна податкова адміністрація вкотре підтвердила свою репутацію як ще одне силове відомство. Днями вона розпочала позачергову перевірку підприємств, створених народним депутатом Євгеном Червоненком...

Недавні звинувачення на свою адресу з боку ДПА інший народний депутат, Петро Порошенко, назвав спробою тиснути на нього як на голову парламентського комітету. На прес-конференції він повідомив, що це питання розглядала Погоджувальна рада парламенту. Прийнято рішення розглянути документи ДПА щодо того, буцімто він не сплачує податків. Документи вивчатимуть у двох комітетах Верховної Ради — з питань фінансів і банківської діяльності та з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Сам народний депутат готує позов до суду щодо захисту своєї честі і вже направив до Генпрокуратури лист, вимагаючи притягти одного з керівників ДПА, з чиїх вуст пролунало звинувачення, — Юрія Гриба — до відповідальності за статтею, яка передбачає покарання за службові зловживання. Крім того, голова Бюджетного комітету поінформував ДПА України про те, що йому не належить жодне приватне підприємство, і що він є власником деяких корпоративних прав. Їх він передав в управління іншим особам перед своїм обранням до Верховної Ради. Що ж до концерну «Рошен», про яке так багато говорять, то це підприємство є, за словами Петра Порошенка, одним із лідерів галузі щодо сплати податків.

ДО РЕЧІ:

Не минуло й кількох годин після закінчення прес-конференції Петра Порошенка, як ДПА відреагувала на подану до Генпрокуратури заяву, в якій депутат пише, що йому перешкоджають виконувати депутатські обов’язки. Було призначено податкову перевірку Благодійного фонду Петра Порошенка у Вінниці. Знаний у цьому місті та й по всій Україні фонд уже шість років славиться своєю турботою про сиріт та знедолених пенсіонерів. Неважко здогадатися, чому податківці вирішили позбавити сиріт і пенсіонерів благодійної допомоги.

Программа Уряду в дії

1. Як наше жито було спожито

Павло Пимоненко. “Час”, м. Чернівці, №31(4036), 31 липня 2003 р.

2. Ще й діточок купа

Павло Пимоненко. “Час”, м. Чернівці, №26(4031), 26 червня 2003 р.

3. Віктор Янукович: включення України у світовий економічний простір зробить наших людей заможнішими

Павло Пимоненко. “Час”, м. Чернівці, №47(4052), 20 листопада 2003 р.

4. Сергій Єрмілов: "Тарифи на електроенерґію для населення підвищуватись не будуть

Г. Данилець. “Час”, м. Чернівці, №35(4040), 28 серпня 2003 р.

5. Пліч-о-пліч з регіонами

Клавдія Малущенко. “Час”, м. Чернівці, №29(4034), 17 липня 2003 р.

6. Первые итоги пенсионной реформы: проблемы и поиски решений

В. Рыбасенко. “Севастопольская газета”, №8, 19 февраля 2004 г.

7. Социальная политика становится более результативной

В. Рыбасенко. «Севастопольская газета», №12, 18 марта 2004 г.

8. Ціни на ліки не зростатимуть

Павло Пимоненко. Менська газета «Наше слово», Чернігівська обл., №94130, 17.01.2004 р.

9. Пенсійна реформа як запорука забезпечення добробуту громадян після переходу на заслужений відпочинок

Іван Гайдай. Менська газета «Наше слово», Чернігівська обл., №94132, 31.01.2004 р.

10. Хто не впорується зі своїми статками, тому плече підставить держава

Петро Яресько. Менська газета «Наше слово», Чернігівська обл., №94134, 14.02.2004р.

11. Впровадження пенсійної реформи під пильною увагою уряду

Г. Данилець. Менська газета «Наше слово», Чернігівська обл., № 94135, 21.02.2004 р.

***

Виктор Рогов

Есть у Днепропетровской прессы еще одно отличие, которое, впрочем, имеют газеты и других регионов. Речь идет о публикациях-близнецах в различных СМИ. После визита премьер-министра Виктора Януковича на Днепропетровщину практически вся пресса разразилась публикациями на эту тему. 14 февраля в «Днепре вечернем» выходит материал «Определить приоритеты, объединить усилия». Но «переплюнуло» всех «Наше місто», в тот же день разместив на своих страницах публикацию о личной жизни премьера «Вершина любви». Газета на этом не остановилась и 17 февраля опубликовала на трех страницах оду премьеру: «Премьерное знакомство премьера с Приднепровьем», «Виктор Янукович утверждает…» и отчет о встрече В. Януковича с областным активом Партии регионов, сопроводив всё это обилием мастерски сделанных фото. Надо, тем не менее, отметить, что имея одну, позитивную, разумеется, направленность публикаций о визите, все материалы отличались друг от друга стилем их авторов.

Заява Василя Чепурного, уповноваженого Комiтету Верховної Ради з питань свободи слова та iнформацiї по Чернiгiвськiй областi:

У той час, коли увага громадськостi бiльше прикута до боротьби за свободу слова на столичному рiвнi, на регiональних теренах вiдкрито процвiтає система "темникiв" вiд уряду Януковича: щотижня практично в кожнiй районнiй, мiськiй та двох обласних газетах ("Деснянська правда" i "Чернiгiвський вiсник"), в теле- i радiопередачах обласної телерадiомовної компанiї з’являються матерiали про успiхи уряду Вiктора Януковича.

Не беручися судити про змiст цих публiкацiй, не можна оминути увагою ряду характерних обставин. По-перше, цi публiкацiї виходять, в основному, за двома пiдписами - Павла Пимоненка та Клавдiї Малущенко, в той час як у жодному ЗМI областi таких людей нема. Щоправда, найбiльш творчо пiдiйшла до поставленого владою завдання редакцiя газети "Чернiгiвський вiсник": вона ставить пiдписи двох чернiгiвських письменникiв. По-друге, цi публiкацiї не мають жодного стосунку до нашого регiону i тiльки шкодять ЗМI, саме як мiсцевим виданням. По-третє, деякi з цих замовних матерiалiв сiють мiжрелiгійну ворожнечу, проти чого навiть виступили керiвники традицiйних церков України. Натомiсть, по-четверте, поодинокi публiкацiї про опозицiйнi полiтичнi сили викликають хворобливу реакцiю керiвникiв обласної державної адмiнiстрацiї, як це було з реплiкою вiдомого журналiста М.Смiлика в iчнянськiй районнiй газетi "Трудова слава".

Диригований з одного центру шквал публiкацiй про великi успiхи В.Януковича, безперечно, готує йому дорогу до президентських виборiв. Але шлях iз "темниками", з цензурою щодо висвiтлення дiяльностi протипрезидентських сил не тiльки порушує принципи свободи слова, але й веде шляхом неправди в пiтьму брехнi.

Закликаю журналiстськi колективи засобiв масової iнформацiї Чернiгiвщини проявити гiднiсть i обiрвати повiдки, на яких тримає влада вiльне слово!

Що ж до ескалації «темників» у рік виборів, то «далі буде». За інформацією Миколи Томенка, «керівна і спрямовуюча» телепартпропаганда уже добирається до регіонів, на обласні телекомпанії. Туди передаватимуться вже готові новини з різноманітних заходів та прес-конференцій. «Дистриб’ютором» виступають Перший Національний і проесдеківська «Альтернатива» (колишній керівник цієї телерадіокомпанії Сергій Васильєв зараз очолює головне інформаційне управління Адміністрації Президента, яке, за багатьма відгуками, відіграє безпосередню роль у виробництві «темників»). «Зараз будуть робити регіональне «Проте», — розповідає Томенко. — Уже працює російська група, яка хоче зробити зомбуючу розважальну програму, де лідерів опозиції намагатимуться зробити смішними та маразматичними. Якщо цю ідею підтримають, то вона піде в регіони».

Всюдисущий «темник» уже давно дістався на радіо та пресу. В оглядах новин телевізійних та радіопередач на різних каналах, включно з «деркачівською» «Ерою» — інтернет-сайт «Тиждень», патронований СДПУ(о), адреса якого красномовна — www.temnik.com.ua , а зміст найвідвертіший у антиющенківській брутальності. Саме звідси черпають «наснагу» ті медіа-начальнички всіх рівнів, хто не орієнтується в тонкощах останніх політичних колізій. Якщо спрощено: влада хороша, СДПУ(о) — ще краща, а Ющенко і вся його опозиція — негідники, які, до того ж, не можуть знайти між собою спільної мови. Ось вам приклад із Чорноволом, ось згадка про «УБК», «Повстань, Україно!» чи «Заяву трьох»...

Проте монополія на журналістську думку, яку нарощують «аналітики» з Банкової, вочевидь, не дає спокою й Віктору Януковичу в Кабміні. Розповідає МиколаТоменко: «Команда Януковича розгорнула достатньо тупу, примітивну, але дієву кампанію: в Кабінеті Міністрів сидить група осіб, які пишуть матеріали про уряд та Прем’єра і розсилають їх в обласні держадміністрації. Спеціальна людина розміщує ці матеріали в регіональних газетах і подає звіти. Потім ці газети у Кабміні отримують гроші — такса становить 700 доларів щомісяця. Ці матеріали підписані одним іменем і друкуються фактично без змін. Трапляються ситуації, коли в одному районі кілька газет виходять з однаковим заголовком».

За словами голови інформаційного комітету ВР, найбільший прикол вийшов із цінами на хліб: «Поки вони відправили матеріали в області, потім — у райони... Словом, вихід останніх статей про те, що Янукович не допустить зростання цін на хліб, збігся з днем, коли ціни піднялися».

Володимир СЕМКІВ, Дмитро ЛИХОВІЙ:

... Якщо працюєш на провладному телеканалі, ставишся до диктату президентської канцелярії, як до вибриків канцелярії небесної, і твоя совість з кожним днем все менше опирається слову «темник»... І якщо тележурналісти припинили галасувати про «темники», як робили це восени позаминулого року, а глядачі звиклися з існуючим форматом телевізійних новин, це зовсім не свідчить про те, що «темники» на адресу телеканалів не надходять. І аж ніяк не означає, що з цим явищем треба мовчки миритися.

«Темники» все ще надсилаються, — розповіла в коментарі «УМ» Наталія Лігачова, редактор інтернет-видання «Телекритика», яке спеціалізується на висвітленні проблем українського медіа-простору. — По-перше, я постійно контактую з журналістами, і вони часто дають мені копії роздруківок «темників». А по-друге, це видно по єдності позиції, яку проявляють центральні телеканали при висвітленні політичних подій».

«Теми, що не відповідають формату прагнень влади»

Судячи з усього, «темник» як явище впродовж останніх двох років зазнав певної видозміни. У другій половині 2002-го, приміром, тези «аналітичних записок» зазвичай закінчувалися фразами «прохання ігнорувати», «прохання висвітлити у повному обсязі» чи «бажано показати...» Тепер формулювання «темникових» тез дещо пом’якшилось. Як розповіла Наталія Лігачова, зараз у моді вказівки на кшталт «тема важлива і актуальна» або «аналітики вважають...». Тобто, не йдеться про «силовий» тиск на журналістів — просто прийшла записочка з авторитетних джерел, без ультиматумів, але з коментарем анонімного аналітика. Це для того, аби некомпетентні журналісти, бува, не помилилися при пошуках істини. І авторитет цього «аналітика» настільки високий, що до його інтелектуальної всепроникливості складно не прислухатись. Особливо коли він — з вулиці Банкової або гігант думки з цього кола.

Сенс «темників» від такого «благородного» і «м’якого» жесту новітніх цензорів залишається попереднім і не менш обурливим. Патроновані Медведчуком та Пінчуком телеканали надалі утримуються від того, щоб спрямувати об’єктиви своїх телекамер на обличчя та аргументацію опозиції. Тільки тепер це зветься «списком осіб і політичних угруповань, які не завжди продуманими заявами намагаються підвищити власний рейтинг».

«У нього (список. — Авт.), крім опозиції, потрапляють і представники більшості, і навіть лідер парламентської фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук», — пише в одному з останніх номерів «Дзеркала тижня» колишній журналіст «Інтеру» Володимир Ар’єв (його звільнили саме перед весіллям Медведчука з Оксаною Марченко за плюралістичні публікації у «ДТ» та незгоду з політикою каналу після відходу звідти віце-спікера ВР Олександра Зінченка). Тому зовсім не дивно, що сам Кравчук колись скаржився журналістам, ніби нечасто фігурує в ефірі проесдеківського «Інтеру...

Ні, опозиція, звичайно, іноді потрапляє на екрани провладного ТБ. Останні два місяці чи не найпопулярнішим речником «репортерських», «віконних» чи «теесенівських» коментарів став «суперопозиціонер» Петро Симоненко. В основному він «криє» «ультраправих нашистів», колеги яких вітали Гітлера в 1941 році etc. А від початку лютого великою популярністю користуються телесинхрони лідера соціалістів Олександра Мороза, прагнення якого несподівано збіглися з інтересами більшовиків, надто під час голосування за політреформу 3 лютого та при підписанні політичної угоди у форматі «більшовики» + КПУ + СПУ = любов і злагода. Депутатів із Блоку Тимошенко та «Нашої України» показують значно рідше. При цьому можна виділити три засадничі принципи, на яких формується подача цієї частини опозиції: по-перше, депутатів «НУ» та БЮТі подають, послуговуючись термінологією Володимира Литвина, зі «звірячим обличчям»: криками «Ганьба!», жбурлянням у спікера квіток та стосів паперу тощо. Кадри ж із фанатськими дудками, в які дули «нашоукраїнці» під час грудневого блокування сесії-2003, стали таким самим необхідним ілюстративним атрибутом вечірніх «Вістей» на УТ-1, як заставка теленовин чи привітання диктора з рафінованою есдеківською усмішкою. Позиції лідерів фракцій Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко якщо й подаються, то здебільшого з вириванням окремих фраз із контексту, та й то в короткому переказі телеведучого, в якого на кожне навіть несказане слово Ющенка і К° є десять своїх речень зневажливого псевдоаналітичного коментара. Окрім того, певної популярності у нашому телепросторі зажила практика збирання коментарів у рядових «нашоукраїнців» чи БЮТівців, які спеціалізуються на проблемах, приміром, духовності та культури — так можна сказати, що квоту подачі поглядів опозиції виконано.

А тим часом щовечора Корчинський і Джангіров виллють на рейтингових опозиціонерів у своєму «Проте» весь денний запас отруйної слини. Тут доходить до комедії й абсурду (хоча «мовлення» двох Дмитрів-клоунів у той час, коли скоро рік минає, як канал «1+1» пообіцяв прибрати цю непрофесійну, неетичну й нерейтингову передачу з ефіру, — вже абсурд). Передача, яка явно послуговується найбільш «відірваними» «темниками», навіть не приховує цього. Адже, скажімо, хоча «Українська правда» й «засвітила» тупу, як сибірський валянок, «темникову» задумку Банкової, звинуватити «Нашу Україну» в тому, ніби вона не впливає на американську й канадську діаспору, аби та вплинула на Оттаву для звільнення арештованого в Канаді українського літака «Руслан», Дмитро Корчинський старанно видав ці звинувачення на адресу Віктора Ющенка в ефір, нехай і з більш як місячним запізненням. Мабуть, зовсім нікудишні справи у «темникотворців» — криза, що називається, жанру...

Поруч із персонами «нон грата», котрі «намагаються підвищити власний рейтинг», у модернізованих «темниках» є ще кілька цікавих «розділів»: «теми, що не в повному обсязі відповідають формату телекомпанії» або «теми, що не відповідають формату телекомпанії». Як розповіла «УМ» редактор «Телекритики» Наталія Лігачова, цими темами стали не лише прес-конференції опозиції, а й інтерв’ю посла США в Україні Джона Гербста, деякі «круглі столи» про проблеми законодавства, інтерв’ю «авторитета» Володимира Кисіля (його пов’язують зi зникненням Георгія Гонгадзе) «Дзеркалу тижня», прес-конференція про те, що в Києві начебто є біологічна зброя...

З миру — по кризі

Вітчизняне «темникоробство», судячи з певних метаморфоз у телеефірі, поповнилося нещодавно ще одним ноу-хау: вказівками про те, як і що показувати при висвітленні міжнародної тематики. Це стало помітно ще під час «трояндової революції» в Грузії, коли на Михайла Саакашвілі та його партнерів по опозиції вітчизняні канали на чолі з Першим Національним та «Інтером» уперто вішали ярлики ультранаціоналістів, паралельно розповідаючи про сепаратизм та можливий розкол Грузії — от до чого, мовляв, може довести прихід до влади націонал-радикалів. Приціл явно робився на дискредитацію Віктора Ющенка як партнера Саакашвілі та можливі (з точки зору «темників») наслідки його приходу до влади. При цьому куті меду було передано настільки, що лише холодний розум одного з редакторів не дозволив запустити в ефір визначення «нацист» на адресу без п’яти хвилин нового президента Грузії.

Загалом, примітивну технологію проведення паралелей між внутрішньополітичною ситуацією в Україні та іншими країнами «канцелярські аналітики» взяли на озброєння, як улюблену «лайнометалку». Скажімо, коли в Україну приїхали доповідачі Моніторингового комітету ПАРЄ — європейські «ревізорки» Ханне Северінсен та Рената Вольвенд, на ТБ (передусім у новинах Першого Національного, в характерних матеріалах характерної журналістки Ольги Скотникової) несподівано з’явилися повідомлення про кризи та катаклізми в західному світі. Це мало створювати враження того, що в Європі, з її прагненням до демократії, теж порядку мало, як і в кризово-політичній Україні, а вони, диви, до нас щось перевіряти сунуться. Тому, мовляв, ми й самі в усьому розберемося: Старий Світ нам не указ, а особливо ці «дві старушенції», як називав доповідачок Корчинський.

Про новини «Інтеру» в цей час розповідає вже згаданий Володимир Ар’єв: «У «Подробиці» за три тижні потрапили парламентський скандал в Італії, пов’язаний із банкрутством фірми «Пармалат» (16.01) із супутнім натяком на те, що в італійському парламенті існує інститут приставів, які розбороняють бійки депутатів. Або ще три «важливі й актуальні» для українського глядача події, висвітлені у головній інформаційній програмі «Інтеру»: парламентська криза в Сербії (30.01) та Іспанії (20.01), демарш парламентської опозиції в Японії (2.02), протистояння уряду і парламенту Литви (29.01) і відставка прем’єра Каталонії за зв’язки з ЕТА (28.01)».

За спостереженням телеаналітиків, при тому, що перша та третя «кнопки» в цьому просто шаленіли, «1+1» давав подібні сюжети «через раз», а на «Новому каналі», СТБ та ICTV сюжетів про закордонні кризи було значно менше.

«Темники» вiд «об’єднаних» — не популярні...

Якщо кілька попередніх речень перекласти на мову політики, то виходить, що експлуатацією міжнародної «чорнухи» займалися телеканали впливів СДПУ(о) («Інтер», УТ-1, «1+1»). Телеканали, підконтрольні зятеві Президента, «трудовикові» Віктору Пінчуку (ICTV, «Новий» та СТБ), працювали в цьому напрямі набагато поміркованіше. Виходить, «кнопки» Пінчука послуговуються рекомендаціями «аналітиків» з Банкової без особливого ентузіазму.

Про певне розходження між Пінчуком та Медведчуком у баченні того, як потрібно показувати політику, зараз говорять чимало оглядачів (такий висновок, зокрема, зробили у коментарі «УМ» редактор «Телекритики» Наталія Лігачова та голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко). Ці «різнобачення» фіксують навіть моніторинги програм новин вітчизняних каналів: зазвичай найбільш виваженим (хоча все пізнається в порівнянні) вони називають «5 канал» та «телебукет» Пінчука.

Таке ігнорування «темників» деякими симпатиками влади для суспільства, звичайно, корисне. Проте його не варто ідеалізувати. «У них можуть розходитися позиції, але в таких принципових питаннях, як політреформа, вони спільні», — зазначає Лігачова. Вочевидь, ідеться про певну політичну доцільність, яку переслідує «Трудова Україна» (до неї входить Пінчук). «ТУ», як і її лідер Сергій Тигіпко, — дуже амбітні. Можливо, таким чином вони показують свою політичну самобутність. Можливо, «трудовики» ставлять свічки і чортові, і Богові, тобто підтримують владу, але й не йдуть у бійку з опозицією, яка сама вже через три чверті року може стати владою...

Вогник  світла, вогник  надії

Складно вигадати спосіб, як журналістам провладних центральних ЗМІ вийти з полону «темників». Бо вони хоч і лають Кучму, Медведчука, обох Васильєвих за кавою чи пивом, але продовжують коритися вказівкам з Банкової. Де ж іще вони зароблять такі гроші, отримають таку всеукраїнську популярність?

Вихід, як не банально це звучить, — у зміні влади, адже яка різниця, звідки надходитимуть «темники» з почерком есдеків — із сьогоднішньої АП чи із завтрашнього Кабміну, який буде новою ставкою кучмістів після політреформи?

Телебачення має бути не методом політичної боротьби, а бізнесом, який приноситиме чималі гроші. Можливо, це настане зi зміною політичних еліт.

«Для мене головне — зберегти той сегмент журналістики, яка хоча б чимось нагадує справжню журналістику і містить у собі певні прояви об’єктивізму, — зазначає Микола Томенко. — Головне, щоб ці люди просто пережили вибори. Бо я думаю, що це та частина журналістики, яка впливатиме на реанімацію своєї професії. Тому сьогодні треба битися за кожен ЗМІ, який пробують закрити, за кожного журналіста, якого намагаються чимось утиснути».

Винити журналістів у тому, що зараз коїться в державі (за певними винятками), — дещо некоректно. Вони — заручники обставин. Як сказала колись ведуча програми «Факти» (ICTV) Іванна Коберник, «обираючи роботу, обираємо залежність, яка нам менш неприємна». Тому, погодьмося, головне — дочекатись моменту свободи, зберігши при цьому в собі вогник журналістської свободи та гідності. Бо журналісти, які звикли до методів Корчинського, Джангірова, Піховшека чи Канішевського, Україні не потрібні. А що хтось зі згаданих осіб пише, ніби з повнокровним Президентом Ющенком ситуація в медіа-просторі буде не кращою, аніж зараз, то не слід перебільшувати. За прикладами далеко ходити не слід: он «нашоукраїнський» «5 канал» може давати об’єктивну інформацію з оцінками з обох таборів, запрошувати у студію як катеринчуків, так і гавришів із шуфричами. Тоді як на УТ-1 люди з іншого табору — табу...

ДОВІДКА «УМ»

Поняття «темник» походить від словосполучення «Тема дня». Вперше воно з’явилося, за твердженнями очевидців, перед парламентськими виборами 2002 року в штабі СДПУ(о) з легкої руки російського політтехнолога Марата Гельмана. Перші «темники» відправлялись у ЗМІ, підконтрольні есдекам, розповідаючи, яким чином висвітлювати заходи, що відбуваються у певний день. Коли Віктор Медведчук став главою Адміністрації Президента, кількість «темникових» адресатів, за свідченнями багатьох журналістів, значно зросла, як і наполегливість «настанов» «темників». Восени 2002 року засилля «темників» викликало хвилю протестів з боку багатьох журналістів, які навіть провели відповідні слухання у парламенті з прийняттям резолюцій, класифiкуванням «темникiв» як прояву полiтичної цензури та створенням медіа-профспілки. Не допомогло...

«Побіжний аналіз повідомлень українських телеканалів щодо візиту делегації ПАРЄ свідчить, що керівники інформаційного простору грубо підставляють Президента України, примушуючи ЗМІ висвітлювати цей візит по темниках», — йдеться в коментарі «нашого» депутата, розповсюдженому прес-службою комітету.

Як зазначає Томенко, 16 січня, за день до приїзду європейських гостей Ханне Северінсен та Ренати Вольвенд, повідомлення про їхній візит на найбільших національних телеканала «збігалися ледве не слово в слово». Зокрема, як сказано в повідомленні прес-служби комітету, синхрон програми «Подробиці» телеканалу Інтер звучав так: «В письме на имя руководителя украинской делегации в ПАСЕ говорится, что докладчики планируют общаться с представителями только 4 из 12 парламентских фракций — «Нашей Украиной», БЮТ, СПУ и КПУ». «Вісті» каналу УТ-1 зазначали, що «Генеральний секретар ПАРЄ Бруно Халлер надіслав голові української делегації у ПАРЄ Борису Олійнику листа, в якому просив посприяти організації цього візиту. Серед прохань — організація зустрічей... Але в листі названо лише 4 фракції — «Наша Україна», КПУ, СПУ, БЮТі». Телевізійна служба новин телекомпанії «Студія 1+1» повідомляла, що «Генсек Ради Європи звернувся до голови української делегації в цій організації Бориса Олійника з проханням посприяти членам Моніторингового комітету Анні Северiнсен та Ренаті Вольвенд в організації зустрічі в Києві з представниками «Нашої України», Компартії, соціалістів та БЮТі... представники Ради Європи мають намір вислухати лише одну сторону українського політичного процесу».

Окрім того, як сказано в коментарі Миколи Томенка, на всіх цих телеканалах коментарі з приводу візиту делегації ПАРЄ взято лише у двох українських експертів — «пана Кулика, директора Центру досліджень громадянського суспільства, та експерта Київського центру політичних досліджень і конфліктології Толпиго» — обидва в тому ж дусі: мовляв, європейські гості мають намір вислухати лише одну сторону, і така упереджена позиція більше схожа на позицію прокурора чи обвинувачувача від опозиції, ніж на позицію «третейського судді».

Як наголошує Томенко, «своїми діями щодо висвітлення візиту делегації ПАРЄ українська влада наочно продемонструвала, що нехтує попередніми рекомендаціями цієї авторитетної європейської організації» щодо свободи слова, в чому доповідачки Ради Європи мають змогу переконатися особисто.

“Газета” не вийшла вчасно через технічні (сподіваємося) проблеми у друкарні видавничого дому “Високий замок”. Не можемо наразі стверджувати про зумисний зрив друку, бо не маємо для цього достатніх доказів. Упродовж своєї, можливо, недовгої, але все ж півторарічної історії, “Газета” постійно користувалася послугами цієї друкарні й особливих причин нарікати не було. Якщо ж політика “Високого замку” зазнала певних змін і ми не зможемо надалі користуватися послугами друкарні, то цю прикрість читачі “Газети”, сподіваємося, переживуть.

Сьогоднішнє число, яке ви тримаєте в руках, містить не лише свіжі новини, але й тексти, які, на нашу думку, шкода було б не прочитати лише тому, що ви не змогли купити “Газету”. Приємного читання! І ще раз вибачте...

Так, местное издательство «Кобеляки» отказалось печатать оппозиционную газету «Информационный бюллетень». «Для нас нет запрещенных тем!» — лозунг этого издания власть имущим оказался не по душе. По словам редактора «Информбюллетеня» Тамары Просяник, проблемы начались четыре года назад. До сегодняшнего дня «Информбюллетень» выходит в партизанских условиях: типографии отказываются заключать с газетой договора, а если ее и печатают/то не указывают; своих реквизитов — никому не нужны проблемы. А в одном полтавском издательстве директор так и сказал: «Принесешь справку с подписью губернатора, что он не против, — будет дело».

Журналисты Полтавщины надеялись, что с приходом нового губернатора ситуация изменится в лучшую сторону, но все осталось по-прежнему.

«Сільські вісті Вінниччини» являются еженедельным спецвыпуском органа местной обладминистрации газеты «Подолия». А по логотипу, размеру, шрифтам, верстке и даже облику первой страницы — двойник всеукраинских «Сільських вістей». И, невзирая на протесты законного владельца торговой марки, выходят еще с 2000 года.

На фоне такого, мягко говоря, недоразумения показателен прошлогодний случай с появлением в Виннице газеты «ФАКТИ i подiї» — абсолютного двойника по внешности столичных «ФАКТОВ и комментариев».

Оригинальные «ФАКТЫ» тотчас обратились в Госкоминформации и в Антимонопольный комитет Украины. Не прошло и двух недель с начала расследования дела по неправомерному использованию чужого товарного знака, как псевдо-«Факты» прекратили выход, а их редактор оказался безработным.

Почему осталась без такого же принципиального внимания аналогичная жалоба «Сільських вістей» — остается только догадываться. Возможно (а не потому), и по той причине, что учредителем плагиатора «ФАКТОВ» оказалась областная типография, а не обладминистрация.

Редактор же винницких «СВ», как объяснил председатель областной организации СПУ Иван Бондарчук, отговорился ссылкой на «Правду». Мол, была ведь и «Пионерская...», и «Комсомольская...». Короче, слово такое. Популярное. Единственное, в чем все же пришлось дать задний ход, — синий фон логотипа «Сільських вістей» заменили зеленым.

А причина появления подобного двойника очевидна. Читательская аудитория «Сільських вістей» на Виннитчине традиционно является самой большой. И когда несколько лет назад в верхах прозвучало мнение, что «Сільським вістям» нужно «бить морду», губернатор области (уже бывший) переговорил с несколькими ведущими журналистами на предмет создания сельской газеты в противовес «СВ». О содержании этого разговора знаю от одного из собеседников.

Вот только с ведущими не сложилось, и к делу «антипропаганды» пришлось подключить официальный орган обладминистрации, против чего последний, думается, и не возражал. Ведь в перспективе, после возникновения, скажем так, некоторых сложностей с подпиской на «СВ», освобождалась довольно прибыльная ниша емкостью в 200 тысяч экземпляров.

Пока что захватить эту нишу «СВ-2» не удалось. Силовая организация подписки с селекторными совещаниями и требованиями обладминистрации «обеспечить подписку... каждого государственного служащего, который работает в коллективе», на этих же госслужащих и захлебывается. А рядовые сельчане, ради которых и затевался весь сыр-бор, почему-то не особо жалуют газету, утверждающую словами из уст областных руководителей, что жить стало лучше, жить стало веселее. Они в ответ, как всегда, безмолвствуют, и — голосуют трудовой гривней за привычные «Сільські вісті».

Тем более, что подписка на них, вопреки слухам, до сих пор не законсервирована. Оформляют в любом почтовом отделении. На весь год — сама заполняла бланки. Что, по мнению социалистов, чревато другим сюрпризом. А именно: в случае прекращения выпуска синих «Сільських вістей» подписчики получат своеобразную компенсацию в виде зеленых «Сільських вістей». Не мытьем, так катаньем.

— Мы осознаем такую возможность, — сообщил председатель областной организации СПУ, депутат облсовета Иван Бондарчук, — и предупреждаем о ней во время наших акций протеста против закрытия опальной газеты, которая имеет на Виннитчине свыше 200 тысяч подписчиков.

Так, на всякий случай. Ведь на умственное здоровье наш народ в целом не жалуется. И давно уже следует одному из старых рецептов, который советует: если на клетке, в которой содержится слон, написано «буйвол», не верь глазам своим.

P.S. Лыко в строку и, скорее, не для печати, а для полноты картины...

«Подолия», которая выпускает «Сільські вісті Вінниччини», недавно отметилась еще в одном скандале, неожиданно заполучив репутацию газеты, надежность которой проверена... электроникой.

Редакция выпустила саморекламный календарик с полураздетой дамой. О вкусах, конечно, не спорят, но дама оказалась ко всему еще и «лицом» средств контрацепции Joy, надежность которых проверяется электроникой. По некоему странному совпадению, газетчики тоже воспользовались «слоганом» о надежности дружбы с ними. Губернатор, которому чуть ли не каждый посетитель считает необходимым преподнести злополучный календарик, до сих пор воздерживается от выводов: какой же уровень надежности примерила на себя газета обладминистрации. Или для блага государственных интересов что заимствование «Сільських вістей», что Joy — все едино?

Їм не дозволили навіть взяти оригінали матеріалів для наступних номерів видань, редакційні печатки, особисті речі і гроші, повідомили в Національній спілці журналістів України. Приводом цієї конфліктної ситуації стала заборгованість за орендну плату. У НСЖУ вважають, що проблему створив сам поліграфкомбінат, тому що всупереч законам України і постановам Кабміну він бере з редакцій не по одній гривні за орендовану площу на рік, а як з комерційних структур.

Как уже сообщало ИА "Контекст-медиа (Причерноморье)", откровенно оппозиционная к городским властям программа была закрыта 10 февраля.

"Возможно, были проблемы с репертуаром", - предположил журналист.

С. Милошевич сообщил, что сейчас особых ограничений, касающихся содержания выпусков, со стороны руководства ТК "Арт" ведущие не испытывают: "Как работали, так и работаем". Однако, по словам журналиста, появился "внутренний цензор", поскольку нет уверенности, что история с закрытием программы не повторится снова.

С.Милошевич также добавил, что уже готов материал как минимум на две недели вперед.

Передача "Сегодня" выходит четыре раза в неделю (плюс повтор в воскресенье).

Нелегко донести до читателя печатное слово. Зверствует цензура. Правоохранительные органы изымают и уничтожают тиражи газет, арестовывают курьеров, опечатывают типографии. Газеты приходится печатать или в подполье, или даже за границей. А потом с риском для жизни провозить тиражи через границы и таможни, чтобы они дошли до читателя вовремя, чтобы читатель знал истинное положение дел в стране и не верил продажным депутатам и политическим проституткам. Верхи не могут, низы не хотят. Ситуация предреволюционная. Просто ужас, что творится.

На улице был 1905 год…

Сейчас эта улица называется Тираспольская. Времена изменились. Сейчас у нас все по-другому. И проститутки у нас уже не политические, а просто. И ситуация у нас не предреволюционная, а просто. И верхи у нас могут, и низы хотят... Да и депутаты у нас... Народные... А поскольку времена изменились, то и с газетами уже не борются такими варварскими методами, как при царском режиме. Наборы уже не рассыпают, типографии не опечатывают. Цивилизация, демократия и свобода слова. Да и действительно, у нас же нет охранки, третьего отделения и жандармерии.

Теперь уже для борьбы с печатным словом, ну не со всяким словом, только с неправильным, используют экономические методы. Вот, например, недавно вступил в силу закон, в результате которого отменили льготы на НДС для печатных изданий. Чтобы было понятно - они просто стали стоить намного больше. А покупать их в связи с этим стали намного меньше. То есть и слово вроде есть, и даже уже напечатанное, а вот до читателя дойти не может. Потому что не доходит до читателя, почему за то, за что он вчера платил рубль, сегодня должен платить полтора. Но по толщине (или, вернее, тонкости?) кошелька чувствует, что ему это невыгодно. Вы будете смеяться, но газетам это тоже невыгодно, поскольку ценовая надбавка - это не прибыль, а налог, который уходит неизвестно куда. В смысле, в государственный бюджет.

Вот, стало быть, мы и нашли, кому это выгодно. Государству, которому, по всему выходит, выгодно, чтобы мы не получали информацию. Голую правду во всей ее, так сказать, неприкрытой красоте.

Видимо, метод экономического давления наиболее продуктивен. Другие методы, судя по всему, себя не оправдали. Мы имеем в виду исторически сложившийся и понятный сердцу чиновника способ "борьбы" - сбрасывание тиража газеты в реку (как было с газетой "Свобода"). По воспоминаниям очевидцев, зрелище было достойно пера Гоголя. Оказалось, что редкая газета доплывет до середины Днепра. Потом они тонут. Попытки объяснить, что милиция таким образом пыталась доставить газету читателям, используя традиции лесосплава, успехом не увенчались.

Использовались и другие варианты давления: не пускали журналистов на рабочее место, напускали на редакции налоговую, пожарных и санэпидемстанции. А можно дать редактору по голове железной трубой. Но это вызывает большой и громкий резонанс. Международный. Скупать весь вышедший тираж газеты - эффективно, но дорого. Подавать миллионные судебные иски на редакции - эффективно, но хлопотно.

Поэтому приходится изыскивать новые пути. Первые шаги в этом направлении уже сделаны. А как вы знаете, что все, что бы ни делалось, делается у нас в Одессе и делается к лучшему. И если уж другого способа справиться с газетой нет, то можно сделать вид, что нет самой газеты. Такая вот пилотная технология нашего пилотного региона.

Отрабатывать ее начали в период подписной кампании в Овидиопольском районе. Она проста до смешного. Когда один из жителей села решил подписаться на газету "Юг", ему на почте сообщили, что такой газеты нет. Когда-то была, а теперь уже давно нет! А то, что эта газета есть в каталоге, ничего не значит. Нет такой газеты, а на нет и подписки нет.

А вот в Любашевском районе отрабатывается другая технология. Подписаться на газету "Юг" можно. А вот получить газету - нельзя. То есть не совсем так. Получить можно, но не всегда. Да, собственно, что мы будем пересказывать.

Вот у нас есть письмо жительницы пгт Новоселовка:

"Главному редактору газеты "Юг" от подписчика Белоус Людмилы Николаевны.

Прошу помочь разобраться с такими фактами. Газета "Юг" должна доставляться два раза в неделю, а очень часто доставляют один раз. А 17.01.2004 года вместо "Юга" принесли (здесь читательница называет одну популярную одесскую газету. - Авт.). Навожу справки на местном почтамте - кивают на Любашевку, те - на недоставку редакцией. И напрашивается вопрос: а может, это кому-то надо, чтобы газета "Юг" не была вовремя доставлена подписчику или чтобы он вообще ее не получал?".

Возможно, первой мыслью нашей подписчицы было, что вернулись старые времена. Ну, те самые - предреволюционные, когда в целях конспирации закрытая охранкой газета "Правда" стала выходить под названием "Рабочая газета". Может быть, и газета "Юг" стала выходить под названием другой известной одесской газеты? Известны случаи, когда в период выборной кампании под одним и тем же названием выходили совершенно разные газеты. Но так, чтобы одна газета под разными названиями, - такого еще не было. Это только по телевизору одно и то же по всем каналам.

Внимательно вчитавшись в то, что ей принесли под видом "Юга", Людмила Николаевна точно поняла, что это не "Юг". Но на всякий случай прислала нам то, что она получила. Посмотрев внимательно, мы поняли, что получила она газету. И с точки зрения любашевской почты все правильно: газету выписывали - газету получили. А уж "Юг" там или не "Юг" - какая разница.

Подумаешь, какие-то малотипичные случаи, можно было бы на них внимание не обращать, если бы с пугающей периодичностью в редакции не раздавались телефонные звонки с вопросом: "Выходит ли газета?". Во всех киосках "Пресс-служба Одессы" в центре города газету купить невозможно никогда. Среди глянцевых журналов "Плейбой" и "Космополитен", газет "Спид-инфо" и "Экспресс-газета", сборников кроссвордов и гороскопов вы никогда не увидите газет "Свобода", "Юг".

Через год исполнится сто лет первой русской революции. Эта та, именем которой в Одессе названа улица Тираспольская. И очень бы не хотелось, чтобы снова, как и сто лет назад, приходилось печатать газеты в подполье или за границей, привозить их в Одессу в шляпных коробках и, как горьковская мать, разбрасывать их на вокзале: создавая предреволюционную ситуацию, в такое опасное время, когда, как нам рассказали на железнодорожном вокзале: "Америка заметает следы! Объединяйтесь!".

Ваше "ОКО"
Алена ФОМИЧ,
Игорь ГРИНШТЕЙН,
Сергей КОВАЛИНСКИЙ.

Андрій Назаров:

Про передплату

Ми вже неодноразово писали про проблеми, з якими зіштовхуються наші читачі, передплачуючи газету «Без цензури». Одним відмовляють у передплаті, аргументуючи це тим, що такої газети не існує. Хоча насправді вона зареєстрована й дані про неї розміщено в додатку – Інформаційний лист № 1. Інші скаржаться, що передплачена газета до них узагалі не потрапляє, а якщо надходить, то з великим запізненням. Останній дзвінок з Донецька взагалі спантеличив усю редакцію. Наш читач повідомив, що передплатив «Без цензури» на три місяці і має квитанцію про оплату. Після того, як на його адресу надійшло перших три номери за цей рік, до нього додому прийшов представник від місцевого поштового відділення (№ 83-114) і став вимагати, щоб той повернув назад примірники газети. Працівник пошти сказав, що газета до нього потрапила помилково й більше не буде надходити. Для роз’яснення ситуації ми звернулися до генерального директора Укрпошти Василя Мухіна.

Як він пояснив, на те, що газета не надходить до читача, може бути кілька причин. «Можливо, у чомусь винні й самі передплатники, а в деяких випадках і пошта. Буває таке, що людина, заповнюючи бланк, не правильно вказала адресу або передплатний індекс, тоді зрозуміло, що видання до неї не потрапить. Причиною того може також бути халатність працівників пошти, коли губиться  карточка». Що цікаво, такі випадковості трапляються лише з одним виданням і оминають, наприклад, газети «Факты» чи «Бульвар». Чи то зумисно, чи випадково, але пан Мухін не помітив проблемності запитання. І як визначити, що то – «халатність працівників пошти» чи відмова передплатити газету. Чи це також можна кваліфікувати як «халатність»? Отож питання залишилося відкритим і винних, як завжди, немає.

Щодо якості та своєчасності доставки, то керівник Укрпошти пояснив: «У нас дуже велике навантаження, і ми часто не встигаємо своєчасно доставляти газету на місця. У радянські часи, коли газети не просто несли інформацію, а й існували для ідеологічної обробки громадян, питанню доставки надавали великого значення. Ми зараз не завжди спроможні всі регіони забезпечити газетою в день її виходу. Наприклад, до Луганська тисяча кілометрів, наша машина їде зі швидкістю 50, от і рахуйте, коли вони отримають газету. Фізично доставити вчасно газету у віддалені області неможливо», – зазначив Мухін. Знову простежується ота «халатність» у прагненні керівника неідеологічної установи змістити акценти порушеної проблеми. Адже не йдеться про невчасність, про загублену кимось квитанцію. А йдеться про те, що опозиційна газета десь губиться, не доходить до свого читача. І про те, панове, що в цих політичних баталіях така неполітична установа, як Укрпошта, не повинна бути замішаною навіть у «масовках». Адже мова йде про ретельність у їхній роботі. Послуги Укрпошти не безкоштовні: і газета, і читачі платять за це гроші, які, виходить, пущені на вітер, бо в багатьох випадках до людей видання так і не потрапляє. Пан Мухін закликав газети співпрацювати з Укрпоштою, себто полегшувати її роботу, друкуючи газету в областях. Ну що ж, гарна порада, а от конкретної відповіді на запитання нам так і не вдалося почути. Єдине, що стало зрозумілим, так це те, що Укрпошта не встигає справлятися зі своїми обов’язками. І часом від халатності її працівників та від низки ще не з’ясованих причин змушені страждати ви, наші читачі. Шкода, що ця «халатність» не спрацьовує там, де дано наказ не пускати «БЦ». Що не дають збоїв ті механізми, які чітко знають, де ні за яких обставин не допустима халатність, а де вона як рятівна позацензурна ширма.

Про переслідування наших розповсюджувачів

Справді, Донецьк, Донеччина нині як біблійний камінь спотикання. Сили, які стали на «прю» з газетою, не шкодують грошей на виконавців брудних замовлень. Нещодавно в тій же Донецькій області, у містечку Кураховому Мар’їнського району наші розповсюджувачі роздавали газету «БЦ» та  звернення до громадян народного депутата України Віктора Ющенка з роз’ясненням позиції із приводу подій, що сталися в парламенті 23–24 грудня 2003 року. Газету роздавали біля продовольчого ринку. Несподівано поруч зупинилася машина, з неї вийшли троє бритоголових і без будь-яких пояснень вирвали газету з рук розповсюджувачів, кинули в машину й поїхали геть. Цей інцидент стався 1 лютого вранці, об 11-й годині 30 хвилин. Один з нападників ще деякий час слідкував за нашими прихильниками. Справді, якщо гроші не пахнуть, то новітні методи боротьби за владу вже мають огидний запах. Цей злочин є грубим порушенням конституційних прав громадян. А саме ст. 34 Конституції України, яка гарантує громадянам України право вільно поширювати інформацію. Тому постраждалі звернулися із заявою до Генпрокурора України Геннадія Васильєва, а також до прокурора Донецької області Віталія Мурзи із проханням розслідувати цей прикрий факт і встановити осіб, винних у бандитському нападі та притягнути їх до відповідальності згідно з нормами чинного законодавства.

Матвій Верес:

Не встигли ми оговтатися від непорозумінь, які виникли нещодавно в Запоріжжі, коли затримали нашу газету та побили водія, як проблеми виникли в наших симпатиків із міста Миронівки. Невідомий побив розповсюджувача газет «Без цензури» та «За нашу Україну».

На Юрія Осадчого було здійснено напад біля ліфта, коли він повертався додому. Зловмисник бризнув йому газовим балончиком в очі, а потім почав бити. Закривавленого Юрія Захаровича знайшов сусід. Міліція розцінює цей напад як хуліганство. Однак політичні мотиви замаху також розглядаються. Як повідомляє постраждалий, проблем та конфліктів у нього ні з ким не було, хоча вважає себе політично активною людиною. Щоправда, невеличке непорозуміння в Юрія Захаровича виникло з директором ринку, на якому активіст роздає опозиційну пресу. Останній без захвату сприймає діяльність Юрія Осадчого на території базару. Свого часу постраждалий написав заяву про безлад на ринку й «вимагав комісію санепідстанції та пожежної охорони». Правоохоронці вважають цей інцидент хуліганством і за цим фактом порушили кримінальну справу. На сьогодні надіслано два запити – на ім’я Генпрокурора України Геннадія Васильєва та голови МВС Миколи Білоконя.

Олександр ГРИНЬКО:

Перше мiсцеве телебачення у пiвнiчному регiонi областi з’явилося у Щорсi. Кажуть, сталася ця небуденна подiя рокiв вiсiм тому. Його облаштовували ентузiасти. Значний внесок зробив журналiст Анатолiй Томило — тепер уже покiйний. Розказують, плани у нього були великi.

Не судилося збутися. Хоча програми цього телебачення полюбили у райцентрi. Охоче його переглядали i в багатьох селах району. Апаратура студiйна була любительська, виготовлена власноруч. Отже, телебачення у Щорсi вимагало коштiв. Їх тодiшня районна влада не надала. Пояснила тележурналiстам: "Самi придумали телебачення, самi й шукайте... Грошей у нас на нього нема".

Справдi, для чого районнiй владi телебачення? Вона ж не любить, щоб про неї звучало критичне слово.

Як з’явилося, так i померло телебачення у Щорсi. Нiби так i треба було. Кажуть, хвороба на ЗМI, як той вiрус, передається. З мiста у мiсто, з району в район.

Корюкiвський — то сусiднiй. "Хвороба" туди ... передалася. Загорiвся бажанням мати своє телебачення у Корюкiвцi тодiшнiй мiський голова Анатолiй Iванович Савченко. У Корюкiвцi кажуть: "Вiн борець за справедливiсть. Справжнiй прихильник гласностi. Не корився нiколи районному начальству. Тому i з’їли його".

Отож Анатолiй Iванович тодi закрутився. Бував у Києвi, Днiпропетровську, Харковi. Там пiдбирав телевiзiйне обладнання. Невiри спочатку уїдливо посмiхались: "Яке ще телебачення? Щоб Савченко телебачення зробив?"

Знову i знову були вiдрядження в Анатолiя Iвановича. Бував на телестудiях у Києвi. Найбiльше його приваблювало, що вони вели репортажi з сесiйної зали, багато подавали iнформацiї про депутатське життя, про роботу постiйних комiсiй.

Кошти вiдшукали: частина — спонсорськi, решта — бюджетнi та вiд полiтпартiй. Телебачення зареєстрували. Засновниками були мiська i районна влада, фабрика техпаперiв. Телебачення назвали комунальним.

З’явилося обладнання. Встановлювали його спецiалiсти з Києва, розказують колишнi депутати. Хороший телепередавач, антена — все серiйного виробництва.

У Корюкiвцi виходить районна газета "Маяк", є мiсцеве радiо. Отож, запрацювавши, телебачення стало конкурентом їх. З телеефiру пiшла критика, як районнi "батьки" зводять на сумнiвнi кошти висотнi котеджi, зловживають службовим становищем, використовують державний транспорт у своїх цiлях...

Головним репортером цих матерiалiв виступав мiський голова А.I.Савченко. Вiн також у телестудiї органiзовував "круглi столи". Часто вони були критичнi, спрямованi проти районного начальства.

Савченку почали перекривати "кисень". Його критикували з районної трибуни. I хто ж? Тi, хто сам зловживав службовим становищем. Це їх ще ранiше мiський голова зачепив за живе. ("Як вiн посмiв це робити — критикувати?! Хто йому дав таке право?" — волали ображенi).

У Корюкiвцi кажуть: "Тодi були першi демократичнi вибори, коли до мiської влади прийшов народом обраний голова. Ним став Савченко".

Анатолiя Iвановича не злюбило районне начальство. За що? За те, що вiн розширив iнформацiйний простiр, оприлюднював те, що було таємне, приховане вiд народу, розкривав чорнi справи, якi водилися за районним начальством.

Вiд районної влади, кажуть корюкiвчани, тодi надiйшов сигнал "кишеньковим депутатам" мiськради: "Що ви сидите? Зберiться i проженiть Савченка. Набрид нам. Не слухається..."

Волю районних "керманичiв" було виконано. Пiзнiше, розказують, обрали головою мiськради слухняного О.В.Папiна. Людина малоiнiцiативна, без позицiї, байдужий до телебачення. Скоро вiн так i заявив депутатам: "Знайте, на телебачення треба додатковi кошти. Де їх взяти — проблема. Будемо закривати його". Проти голови нiхто з депутатiв не виступив. Адже мiськi депутати — це спецiалiсти i робiтники фабрики техпаперiв. Вони i ранiше, i тепер усiляко пiдтримують пана Папiна, який ранiше працював начальником шпалерного цеху фабрики техпаперiв. Отакий прихований "клан" у Корюкiвцi...

Стиха-потиху мiське комунальне телебачення у Корюкiвцi почали ховати. Спочатку воно не виходило тижнями, потiм — мiсяцями... Нiхто не здiйняв тривогу: "Це ж робимо замах на iнформпростiр, свободу слова!"

У Корюкiвцi районне начальство не любить критики на свою адресу. У "районцi" про нього спiвають тiльки хвалебнi оди: "Наш район перший в областi за промисловим оборотом..." А скiльки у Корюкiвцi, Рибинську, Холмах простоює фабрик, заводiв, сiльгосппiдприємств розкрадених — про це у "Маяку" жодного словечка.

Тому районне начальство i погодилося з похованням телебачення, не знайшовши коштiв на пiдтримку.

Третiй рiк комунальне телебачення у Корюкiвцi мовчить. Мiський голова О.В.Папiн пальцем не ворухнув, щоб вiдновити його роботу.

Корюкiвчани переказують: "Знаємо, що ранiше А.I.Савченко ходив до мiськради, просив: "Вiддайте менi на взаємовигiдних умовах телеобладнання. Я у Корюкiвцi органiзую вуличне телебачення". Не погодилися. Хай краще пропаде воно... А тобi — нi.

Збiднений iнформацiйний простiр у Корюкiвському районi. У селах з великими перебоями працюють радiоточки. Цi б "дiрки" перекривало телебачення, радiус дiї в якого був значний. Це за умови, коли селяни встановлювали антени з пiдсилювачем i дивилися новини з Корюкiвки. Не пощастило їм. Чи й знають вони, що в самiй же Корюкiвцi йдуть "таємнi вiйни". Наступ на свободу слова тут завжди був. Результат — лiквiдацiя телебачення. А от уже обiзнанi з "таємними вiйнами" кажуть, що початком цього наступу було "з’їдання" тодiшнього мiського голови А.I.Савченка. Тихо це було, таємно робилося, хитро... Чужими руками. А все ж таки з’їли. Разом з головою i телебачення "опозицiйне, неслухняне"...

Що вiд нього лишилося? Мабуть, рiжки та нiжки.

Янина ВАСЬКОВСКАЯ:

Суровые восточные люди с лопатами наперевес. Дергающаяся телекамера. Оператор падает, но кто его ударил, непонятно. Возглас: «Аллах акбар!» Это не Чечня, а Крым. О нападении крымских татар, самовольно захвативших земельный участок в Симеизе, на оператора ОРТ сообщили на прошлой неделе сразу несколько телеканалов России и Украины.

В Меджлисе крымскотатарского народа рассказали иную версию событий. Утром 5 марта к самовольно захваченному репатриантами участку возле аквапарка стали стягиваться сначала спецподразделения милиции и съемочные группы. Затем пришла группа людей, назвавших себя казаками. Они начали швырять в крымских татар камнями. Те отвечали. Оператор ОРТ попал в «зону огня» то ли специально, то ли по неосторожности.

Истина, скорее всего, где-то посередине. Важнее другое: тележурналисты подали информацию вне контекста крымских событий минувшего года. Агрессия крымских татар выглядит непонятной. Стоит вспомнить, когда и как все начиналось.

Степняки или рыбаки?

В 90-е годы, когда шла активная репатриация крымских татар, власти расселяли прибывших в основном в степных районах Крыма. Хотя депортированы они были из приморской зоны. До войны 80% населения Алушты и 60-70% населения Ялты составляли крымские татары.

За прошедшие 15 лет земля из «общенародного достояния» превратилась в товар: на черном рынке цена одной сотки на Южном берегу Крыма колеблется в пределах 5-10 тысяч долларов. Понятно, что местные власти предпочитали выделять участки бизнесменам, а не репатриантам. Видя, что самые лучшие земли полуострова распределяются без их участия, крымские татары начали серию самозахватов.

В январе 2003 года они заняли участок в селе Морском, выделенный российской фирме. Тогда же произошло первое столкновение с казаками. Были жертвы. Сегодня эта земля никем не занята. Весной в Большой Ялте сразу несколько участков были захвачены под так называемые «поляны протеста». Крымские татары жили там в палатках, вынуждая власти выделить им землю. Городской голова Ялты Сергей Брайко и председатель Меджлиса Мустафа Джемилев заключили соглашение, по которому репатрианты сворачивают свои «поляны», а городские власти выделяют им участки. Сегодня подписанты обвиняют друг друга в несоблюдении этих условий.

Следствием акций протеста была проверка Генеральной прокуратуры Украины. Выявленные нарушения земельного законодательства повлекли за собой нашумевшие аресты городских и поселковых голов. Однако репатриантов результаты проверки не устроили, поскольку выделения им земли за нею не последовало.

Минувшей зимой случилось еще несколько самозахватов: в поселке Партенит и в районе мыса Меганом. Власти АРК заняли в отношении крымских татар жесткую позицию. Премьер Сергей Куницын обвинил репатриантов в неблагодарности. На их обустройство бюджет Украины затратил в общей сложности 750 миллионов гривен, выделялись земли, строились школы, создавались СМИ. Премьер предлагает внести изменения в существующее законодательство и давать за самозахваты от 3 до 5 лет.

Гражданская война или курортный сезон

На заседании Милли-меджлиса 7 марта обсуждалась подготовка к 60-летию депортации. Руководитель политико-правового управления Надир Бекиров предложил провести накануне печального юбилея пеший марш нескольких тысяч крымских татар на Южный берег Крыма. Участники марша должны захватить участки и начать там строительство домов. Зал отреагировал на это заявление аплодисментами, что вызвало явное недовольство председателя Меджлиса М. Джемилева.

— Вы не услышали самой главной составляющей речи Надира, — говорит активный участник «поляны протеста» в Ялте Шамиль Военный. — Главное — дать мировую огласку. Обратиться в ООН и другие общественные организации. Самозахват — это форма протеста против социальной несправедливости. Есть деревни, где до войны стояло до 500 домов крымских татар, а сейчас и десяти нет. Мы же не требуем: верните эти дома. Мы вокруг этой деревни просим по 6 соток. Не дают. Мы хотим устыдить власти.

— Легче всего устыдить, если прольется кровь?

— Все время существования крымских татар в Крыму они были гарантом стабильности, сторонниками ненасильственных форм протеста, так и должно остаться. Метод Чечни здесь неприемлем.

— Больше всего пугает возможность вашего столкновения с казаками. Как этого избежать?

— Не будет агрессии с нашей стороны.

— Вы уйдете?

— Нет, не уйдем. Если какой-то дурак полезет с лопатой, он получит. Важно выяснить, кто за ним стоит. Народ? Нет. Чиновники и бизнесмены. Я просто поражен русскими. Их так психологически обрабатывают. Говорят, что мы будем русской кровью крыши красить. Простой люд это выдерживает. И не идет на нас. Они вместо русских натравливают казаков. Я считаю, что выделение нам земли в интересах русских. В мире так не бывает, что украли и не вернули. Нужно решить эту проблему сейчас, чтобы ее не пришлось решать нашим внукам.

— Если акции протеста состоятся, вас наверняка обвинят в срыве курортного сезона?

— Уже обвиняют. Но мы начали акции год назад. Что мешало решить эту проблему до лета? Кто срывает курортный сезон? Кто пугает нами россиян? Нас бояться не надо, с нами всегда можно договориться. Мы организуем ЖСК на 15-20 семей и предлагаем россиянам: посылайте детей к нам. Будут в наших домах жить, питаться экологически чистой и калорийной пищей. За это помогите построить дома. Мы на «поляне протеста» предлагали кофепитие устроить для отдыхающих россиян. Чтобы не делали из нас страшилки. Придите, пообщайтесь, поддержите нас. Чем мы ближе будем общаться, тем мы будем понятней друг другу.

Юристы где?

Очевидно, что вопрос о выделении крымским татарам земли — это вопрос реституции. То есть возвращения незаконно отнятой в 1944 году собственности. Однако ни власти, ни сами репатрианты этого слова не употребляют, предпочитая говорить об абстрактной справедливости. Первые — потому что, признав факт экспроприации, будут вынуждены отдать часть ценной земли. Вторые — потому что придется разбираться, чьи предки реально жили на Южном берегу. В этом случае претендовать на участки сможет лишь часть участников самозахватов. Остальные пойдут в общую очередь.

Справка:

Согласно Всеукраинской переписи населения, на 1 декабря 2001 года в Крыму проживало 243,4 тыс. крымских татар. По разным данным, за пределами Крыма проживают не менее 100 тыс. крымских татар, в том числе 80 тыс. — в Узбекистане.

По данным переписи на 5 декабря 2001 года в Севастополе проживало 1858 крымских татар. Из них 1421 — в сельской местности.

Справка:

Нетерпимость растет

Ежегодно Институт социологии НАН Украины издает сборник «Украинское общество. Социологический мониторинг», из которого можно почерпнуть немало интересного. В частности, в нем на основании социологических исследований выведен так называемый индекс национальной нетолерантности. Что касается крымских татар, динамика уменьшения количества тех украинцев, которые согласны были жить с ними в одном государстве, выглядит следующим образом.  

За інформацією ЦГЗ, кримінальна справа порушена за ст. 296 ч. 2 Кримінального кодексу України - "Хуліганські дії, вчинені групою осіб".

5 березня знімальні групи російського "Першого каналу" і українського телеканалу "Інтер" зазнали нападу з боку кримських татар - учасників самозахватів поблизу селища Сімеїз. В результаті нападу оператори "Першого каналу" Вадим Теличев і телеканалу "Інтер" Денис Погорєлий отримали серйозні травми. Телекамера, що належала "Першому каналу", була повністю розбита.

АСОЦІАЦІЯ ПРАЦІВНИКІВ ЗМІ ПРОТЕСТУЄ

Кримська Асоціація працівників засобів масової інформації виступила із заявою, у якій вимагає від державних структур Криму забезпечити можливість безперешкодного виконання журналістами своїх професійних обов’язків.

"Ми звертаємося до голови Верховної Ради АРК Бориса Дейча і голови Ради міністрів АРК Сергія Куницина з вимогою вжити жорстких заходів з метою не допустити екстремістських дій окремих груп населення незалежно від їхньої національної приналежності", - говориться в документі.

С. КУНИЦИН: ІНЦИДЕНТ СПРОВОКОВАНО!

Голова Ради міністрів Криму Сергій Куницин вважає, що відповідальність за інцидент у Сімеїзі, пов’язаний з побиттям журналістів учасниками самозахватів землі, несе керівництво аквапарку в Голубій затоці, зокрема депутат Верховної Ради АРК, директор ТОВ "Кримболгарпівденсервіс" Микола Янакі.

За його словами, приводом для конфлікту стало спорудження огорожі навколо аквапарку, на території якого стався самозахват. Як відзначив С. Куницин, у М. Янакі не було дозволу на будівництво, і він "не мав права цього робити, навіть з моральних міркувань".

С. Куницин також повідомив, що будівельні роботи на території аквапарку припинені "наказом по лінії цивільної оборони до з’ясування всіх обставин" ("Контекст-медіа").

Сергiй СОЛОМАХА, м.Чернігів:

Табу — у первiсних i вiдсталих племен i народiв релiгiйна заборона певних дiй, слiв тощо, порушення якої, за забобонними уявленнями людей, неминуче спричинить тяжке покарання.

Одним iз табу досi залишається в Українi питання стосункiв мiж українцями i євреями. Про останнiх, як висловилася вiдома росiйська письменниця Т.Толстая, можна говорити лише добре або нiчого.

Невже українцi, якi спромоглися, хоч i одними з останнiх у Європi, створити державу, i досi залишаються первiсним i вiдсталим племенем? А може, є й iншi причини?

Минулий 2003 рiк для євреїв був iсторичним: країною, де проживає найбiльша кiлькiсть людей (бiльше 5 мiльйонiв), що вважають себе євреями, стали не США, а держава Iзраїль, розташована на територiї Палестини —iсторичної (бiблейської) батькiвщини цього древнього народу. На початку ХХ столiття бiльшiсть цього народу мешкала на теренах України, яка входила до складу двох iмперiй — Росiйської i Австро-Угорської. Чому вiдбулися такi грандiознi змiни в життi єврейського народу менш нiж за 70 останнiх рокiв? Цi змiни для кiлькатисячної iсторiї бiблейського народу без перебiльшення можна назвати революцiйними. Судiть самi.

На початку ХХ столiття переважна бiльшiсть євреїв мешкали в українських мiстах i мiстечках (у деяких — до 70%), сповiдували iудаїзм, спiлкувалися на iдиш, навчали дiтей у релiгiйних школах — хедерах. Тож найкраще пiдходили до марксистського термiну "пролетарiат". До речi, iдиш — мова євреїв Схiдної Європи, яка вiдокремилася вiд нiмецької мови лише в ХVI — ХVIII ст., а iудаїзм — єврейська релiгiя, характерною рисою якої є вiра в одного бога Ягве i Месiю (Спасителя). На вiдмiну вiд християн, вiруючi iудеї не вважають, що Христос був Месiєю. Але чи можуть лише цi розбiжностi бути причиною проблем у стосунках мiж народами? Двi свiтовi вiйни у ХХ ст. на українських землях, окупацiя її бiльшовицькою Росiєю — найвизначнiшi подiї, що докорiнно змiнили життя як українських, так i всiх схiдноєвропейських євреїв. Саме на початку ХХ ст. багатовiковi релiгiйнi постулати були масово змiненi на атеїстичнi. Це вiдбулося пiд впливом марксистських iдей i дiяльностi соцiал-демократичних партiй у бiльшостi країн Схiдної Європи. Цi подiї породили безлiч мiфiв i неправди, що i досi отруює вiдносини мiж євреями i українцями, якi у ХVI — ХVII ст. врятували вiд фiзичного знищення захiдно-європейську єврейську дiаспору. Тож на українських етнiчних землях євреї створили чи не найбiльш потужну культурну спадщину пiсля їх вигнання римлянами з Палестини.

Але чому в кiнцi ХХ ст. в Українi майже не залишилося слiдiв цієї культури? Хiба що численнi цвинтарi, росiйськомовнi пiснi на єврейськi мелодiї, згадки в анекдотах i гуморесках, як правило, у виконаннi артистiв єврейського походження, численнi спроби використати тему єврейства в брудних виборчих технологiях та численнi мiфи...

Серед них — найбiльш поширений про те, що бiльшiсть євреїв в Українi знищили фашисти пiд час Другої свiтової вiйни. Наприклад, газета "лiвих" "Товарищ" № 39 вiд 28.10.2003 р. у публiкацiї до 60-рiччя трагедiї Бабиного Яру в Києвi стверджує: "С 29.09.41 г. по 29.09.43 г. в Бабьем Яру фашистские палачи расстреляли около 200 тысяч людей, в основном еврейской национальности".

Це ствердження не вiдповiдає iсторичним фактам. За даними заступника директора Музею iсторiї м.Києва Д.Малакова, в 1941 роцi в Києвi було 890 тисяч жителiв, з них 25% — євреї. Тобто напередоднi вiйни в Києвi могло бути 220 — 230 тисяч євреїв.

З початком вiйни до лав Робiтничо-селянської червоної армiї (РСЧА) було мобiлiзовано близько 200 тисяч киян. Якщо євреїв серед киян було 25%, то на фронт мали пiти i близько 40 тисяч євреїв. Крім того, починаючи з 1 липня 1941 року, з наближенням фронту 325 тисяч киян евакуювали на Схiд. Це були переважно квалiфiкованi iнженери, технiки, робiтники оборонних пiдприємств, вiдповiдальнi працiвники компартiйних i радянських установ, дiячi науки, культури, члени їх родин, а також сiм’ї командного складу РСЧА i НКВС. Тодi серед цих категорiй громадян євреїв було значно бiльше 25%. Крiм того, з Києва було вивезено резерв РСЧА — юнаки старше 14 рокiв. Тож на час захоплення нiмцями Києва (19 вересня 1941 р.) у ньому могло знаходитися не бiльше 400 — 450 тисяч жителiв. Але євреї вже не становили 25% вiд загальної кiлькостi киян.

У першi ж днi окупацiї Києва нiмцi почали розстрiлювати саме євреїв за акти саботажу, вчиненi радянськими пiдпiльниками. Масовi розстрiли вiдбулися 29 — 30 вересня пiсля пiдриву i пожеж в основних спорудах на Хрещатику радянськими радiобомбами. Проте серед розстрiляних у тi два днi були не лише євреї, а й члени їх родин — українцi, росiяни й дiти вiд цих змiшаних шлюбiв. Такi шлюби на той час були звичайним явищем, особливо у великих мiстах. Але головною жертвою фашистського терору були ортодоксальнi прихильники iудаїзму або громадяни єврейської нацiональностi, якi не були пов’язанi з роботою в евакуйованих установах.

Нинi, за всiма оцiнками, встановлено: в Бабиному Яру загинуло 39 — 40 тисяч громадян СРСР єврейської нацiональностi. Порiвняно iз загальною кiлькiстю загиблих у Києвi вiд рук окупантiв 195 тисяч киян це дорiвнює 20 — 30% загиблих. Тож чому декому кортить особливо видiляти одну нацiональнiсть? Хiба не передбачали сталiнськi соколи-"чекiсти", якi органiзували пiдрив i спалення Хрещатика, що їхнi супротивники можуть застосувати у вiдповiдь не створення єврейських гетто, як це вiдбулося у Варшавi та iнших мiстах Європи, а масовий терор проти кинутих на поталу громадян єврейської нацiональностi?

Сповiдування в СРСР iдеологiї бiльшовицького терору проти ворогiв народу, якими по черзi ставали капіталісти, поміщики, попи, троцькісти, українські буржуазні нацiоналiсти, українське селянство тощо, не залишає вибору: всiх, хто був потрiбен для перемоги, вивезли, а непотрiб — хай знищують фашисти... Головним для них було те, що пiсля Перемоги в Україну повернуться вже не українцi чи євреї, а носiї iдеологiї переможцiв марксистсько-ленiнсько-сталiнських iдей, якi будуть фундаментом нової спiльноти — великого радянського народу.

Тим, хто вважав себе євреєм, Й.Сталiн запропонував жити в Єврейськiй автономнiй областi — на берегах далекого Амура. Чи не в цьому ховається вiдповiдь на питання: хто знищив єврейську культуру в Українi? Щоб остаточно вiдповiсти на це питання, суспiльству треба зняти табу з критики соцiал-комунiстичної iдеологiї i винести її на суд, як це було зроблено з фашистською iдеологiєю у Нюрнберзi, а не ховатися за формулою: iдеологiя непогана, виннi окремi виконавцi. Але якщо знищують цiлi народи, то хiба справа лише в окремих виконавцях?

У ХХ столiттi людству вдалося розв’язати нацiональне питання через розвал колонiальних iмперiй, створення нацiональних держав, у т.ч. i єврейської, а також Органiзацiї Об’єднаних Нацiй. Соцiальнi проблеми (на кшталт протистояння багатих i бiдних), сповiдування iдеї людиноненавистi серед громадян однієї держави досi не тiльки не вирiшенi, але навiть не засудженi свiтовою спiльнотою. Спочатку — через iснування СРСР, а тепер, мабуть, КНР, яка начебто ще не відмовилась від комуністичної спадщини.

Саме це часто-густо породжує бруднi спекуляцiї щодо "єврейського" питання, яке тiсно пов’язане з соцiал-комунiстичною iдеологiєю.

"Конфлікт з цього приводу уміло використовується визначеними силами, у т. ч. через публікації у виданнях, зв’язаних з одним з лідерів єврейської громади в Україні", - сказав лідер СПУ.

Прикладом провокативних дій, вважає Мороз, можуть служити повідомлення в інтернет-газеті "Jewish News" ("Єврейські новини") про форум суспільних і духовних лідерів єврейської громади за участю Посла Ізраїлю. "У публікації мова йде про "...збурювання фашистською діяльністю газети "Сільські вісті" і підтримку рішення суду про її закриття". В іншій публікації з цього приводу даються подібні оцінки зверненню відомих діячів культури Кобзона, Роговцевої та інших, хоча коментарі звернення суперечать його зваженому змісту", - додав він.

Як відзначає прес-служба СПУ, Наомі Бен Амі погодилася з думкою Мороза про невідповідність суті форуму і його висвітленню, передає "Українська правда".

Вважаючи дискусійними деякі фрагменти з публікацій у "Сільських вістях", Мороз підкреслив, що ситуація навколо газети "створена владою штучно і спрямована не проти антисемітизму, а на провокування його, на пошук зручного приводу для розправи з опозиційною газетою". "Конфлікт варто припинити. Готовність діяти в цьому напрямку висловили обидві сторони", - говориться в повідомленні прес-служби СПУ.

Сергей Ковтуненко:

Акция оппозиции, посвященная 190-летию со дня рождения Тараса Шевченко, успешно началась и с таким же успехом завершилась… концертом группы, которую можно по праву окрестить украинским «Рамштайном»...

Все прошло, как говорится, без сучка, без задоринки: в час дня «бютовцы», «нашеукраинцы», социалисты и «сочувствующие» собрались на Софийской площади, организовали дружную, сплоченную колонну и двинулись по улице Владимирской к памятнику Шевченко... Во время шествия манифестанты скандировали, как и ожидалось, лозунги двух-трехлетней давности. То есть, долой того-сего, всю власть — оппозиции. Что касается Шевченко, то о нем вспоминали очень и очень редко. В основном имя Кобзаря звучало, когда речь шла о свободе слова.

Была попытка присоединить имя великого во всех смыслах Кобзаря — поэта, символизирующего Украину абсолютно для всех народов, здесь живущих, — к делу весьма грязному, ксенофобскому… Сие предприняла газета «Сільські вісті», которую суд закрыл совсем не по причине оппозиционности, а из-за серии антисемитских статей. Об этом, кстати, знали лишь единицы. Большинство же митингующих ни статей профессора Яременко, ни самой газеты не читали и не читают. Удивительно, но люди, которые с таким пылом отстаивали независимые СМИ, не знали толком, что именно они отстаивают. Один из молодых социалистов так мне и заявил, что, дескать, к чему терзать себя «Сільськими вістями», когда об этом позаботится партия. Вот он, показатель совести и партдисциплины…

Все завершилось концертом в том же парке Шевченко. Его открывала группа, которую впору назвать… украинским «Рамштайном». И это как-то не вязалось ни с митингом, ни с юбилеем, ни с возрастом манифестантов. Разве что студенты повеселились.

Что касается количества демонстрантов, то мнения здесь расходятся. Так, по моим прикидкам, акция собрала порядка трех-четырех тысяч человек. Милиция же говорит о двух тысячах. Оппозиция, наверное, скажет о десяти…

ОПРОС: НАРОД И «НАРОДНЫЕ»

Чтобы не быть голословными, мы решили опросить как простых людей, так и народных избранников, которые участвовали в митинге.

— Вы знаете, за что закрыли «Сільські вісті»?

Леонид (с плакатом против закрытия «СВ»):

— Их не закрыли. Суд юридически не правомочный. Это просто полемическая статья. Вы хотите, чтобы я защищал позицию «Сільських вістей» или высказывал свое мнение?

Манифестант, который представился как Вадим Гладчук:

— Есть несколько газет, которые писали статьи еще хуже, чем «Сільські вісті», однако они существуют, я сейчас не вспомню их названий, но читал их. Одна из них «Идеалист». Там нет никакой реакции на судебные иски…

Игорь, представился «молодой социалист»:

— Закрыли за статьи, в которых было найдено антисемитское содержание. Я считаю, что закрыть газету, которая для многих жителей страны является единственным источником хотя бы какой-то информации, неправильно. Публиковать статьи, которые разжигают межнациональную рознь, конечно, недопустимо, но у нас есть закон. Конечно, должна быть процедура, которая этим законом предусмотрена. Должно быть решение суда, если есть возможность апеллировать к высшим инстанциям, то надо апеллировать.

— Вы верите, что «400 тысяч евреев-эсэсовцев вошли в Украину»?

— Нет, конечно.

Александр, торговец карточками мобильной связи:

— Вы знаете, что происходит рядом с вами?

— А что происходит?

Мыкола Вересень, журналист:

— Не знаю, за что были закрыты «Сільські вісті». Я какой-никакой журналист и всегда стараюсь быть объективным, но у меня нет объективных данных. Я таких вещей не комментирую. Знаю, что по любым европейским канонам, конвенциям это — грязные статьи, которые действительно имели место. К сожалению, я не знаю авторов статей, но они имели место. Но значит ли это, что одна статья или две, или десять статей в ежедневной газете на протяжении трех лет должны привести к ликвидации издания? Вот тут у меня сомнения. Если бы у меня спросили, должен ли понести наказание автор или другие, я бы ответил — наверное, да. Писать глупости не надо. Но надо ли полумиллионам людей терять газету? Я скажу на это — нет!

Юрий Луценко, народный депутат, фракция СПУ:

— Вы знаете, за что закрыли «СВ»?

— Считаю, данное решение политически мотивировано. Однако я совершенно не разделяю, мало того, осуждаю многие фрагменты статьи Яременко. Честно говоря, я статью до конца и не дочитал, считаю для себя ее не полезной и не нужной, не надо знакомиться с таким бредом. Тем не менее, по моему мнению, решение суда является расправой над прессой...

Владимир Филенко, народный депутат, фракция «Наша Украина»:

— Как вы считаете, акция удалась?

— Мы в этот праздник всегда приходим к памятнику Шевченко и говорим возле него о злободневных делах и проблемах, которые есть в Украине. На сегодня это была тема об уничтожении оппозиционных СМИ. Акция «Свобода слова» не случайно нами поддержана. Она была звучная и достаточно многочисленная. Специальных провокаций не было, кроме настойчивых попыток отдельных маргинальных организаций втиснуть свои знамена, но это то, чему противостоять в принципе очень сложно.

— Вы знаете, за что закрыли «СВ»?

— Мы не пытаемся обелить газету «Сільські вісті» за те публикации, которые были. Кашу заварили, пусть и разгребают! Но мы понимаем, что возможно наказание другим способом. А закрыть самую массовую оппозиционную газету под этим предлогом я не считаю правильным. И как-то так получается, что целый ряд изданий закрывается именно сейчас, перед выборами.

Тарас Стецькив, народный депутат, фракция «Наша Украина»:

— Что для вас означает этот день?

— Для меня это был политический митинг объединенной оппозиции, посвященный двум вещам: 190 лет с рождения Шевченко и протесту против утеснения свободы слова.

— Вы знаете, за что закрыли «СВ»?

— Публикацию я не одобряю и считаю, что за нее к ответственности нужно привлечь автора или главного редактора, но закрывать газету недопустимо. Радио «Континент» транслировало передачи, где могла выступать оппозиция. То же самое радио «Рокс», которое транслировало в полном объеме сессии ВР. Это ведь была единственная возможность народа услышать, о чем мы говорим на ВР. Завтра закроют «5-й канал», который дает слово оппозиции. Причем он предоставляет возможность высказаться и оппозиции, и представителям власти, однако это власть почему-то не устраивает.

РЕПЛИКА: О НАРОДНОМ ДЕПУТАТЕ И «ЦЕНТРЕ СИОНИЗМА»

Ну, а теперь мы намерены привести совершенно особое мнение. Его высказал нам в интервью Анатолий Матвиенко, народный депутат, член фракции БЮТ и лидер партии «Собор». Мы решили привести его слова с полным сохранением лексики:

— Что касается «Сільських вістей», неужели и вы считаете, что газету закрыли за оппозиционность, а не за антисемитизм?

— Хочу, чтобы вы знали следующее. Я за то, чтобы за каждую ошибку несли ответственность, но ошибка должна иметь мотивацию. То есть мы должны разобраться, какая мотивация в этой ошибке. Если мы видим, что в этом нет действительно вопроса разжигания межнационального конфликта и враждебности, а есть какая-то другая мотивация, а не идеология, не организованность, коммерческая заинтересованность, не совсем порядочная организация работы над текстом этой газеты, то соответственно адекватно мы должны думать, что с ней надо делать. Или извиняться, или вынести соответствующее наказание, но не закрывать, если эта газета признает свою ошибку. Я же уверен, что ситуация с газетой «Сільські вісті» — это хорошо продуманная провокация. За эту публикацию заплатили 40 тысяч, я не буду говорить кто, но хорошо это знаю. Как и то, где есть центр сионизма, который раздувает политику так называемого антисемитизма. Люди, которые борются с сионизмом, не имеют права закрывать, они имеют право бороться. Как и идеология коммунистическая, это только идеология. Есть поклонники идеологии и противники ее. Но сегодня сознательно эта философия переносится на межэтнические отношения. И я знаю, как это велось. Если вы хотите провести журналистское расследование, то проводите, там очень много интересных фактов. Я просто до решения суда не хочу их приводить…

В ту же минуту журналиста с диктофоном, который записывал сей афористичный опус господина Матвиенко, оттеснили от демонстрантов. Жаль! А так хотелось бы узнать, какой же именно «центр сионизма» обнаружил в Киеве народный депутат? И кто кому заплатил? И сорок тысяч чего?..

Хотелось бы также знать и личное мнение на этот счет лидера БЮТ Юлии Владимировны Тимошенко.

РЕЗОНАНС: УКРАИНСКАЯ ИНТЕЛЛИГЕНЦИЯ ПРОТИВ «СІЛЬСЬКИХ ВІСТЕЙ»

Представители творческой интеллигенции Украины — актеры, певцы и музыканты, режиссеры — приняли обращение к читателям, слушателям, зрителям в связи с фактом ксенофобских публикаций в газете «Сільські вісті», которая по решению Шевченковского райсуда Киева должна быть закрыта за разжигание межнациональной вражды. Защитить межнациональный мир, не позволить посеять зерна ксенофобии и человеконенавистничества на земле Украины призвали народные артисты Украины Богдан Ступка, Ада Роговцева, Иосиф Кобзон, Ян Табачник, Валентина Степовая, Виктор Шпортько, Роман Балаян, Борис Нибиеридзе. Приводим полный текст письма украинской интеллигенции на языке оригинала:

«Українські митці: «Ми всі — єдиний народ, син матінки-України!»

Від імені багаточисельної громади діячів культури та мистецтва України звертаємось до всіх наших читачів, глядачів та слухачів із закликом зберегти на землі нашій рідній злагоду, мир та порозуміння! Квітуча земля українська завжди плекала про всі народи, не поділяючи їх на «молодших», «титулованих» чи «меншовартісних» — і ці народи дякували їй! Нехай бруд чвар не втручається у ці стосунки, нехай нікому не буде дозволено сіяти на землі нашої неньки зерна ксенофобії та людиноненависництва! Ми засуджуємо тих, для кого міжнаціональний мир, злагода, спокій — пустий звук і об’єкт для нападок! Разом ми завжди жили у мирі та злагоді — і ми проти будь-якого розпалювання національної ворожнечі в єдиній Україні!

ПОСТУПОК: ВНИМАНИЕ! В УКРАИНЕ — ЦЕНЗУРА!

«Яблуко» не вышло на митинг… из-за «Сільських вістей». Среди «штандартов» оппозиционных сил не было ни одного «яблучного». По логике вещей, одна из самых действительно оппозиционных сил должна была бы проявить себя в столь «представительской» кампании. Но — не пришла.

А все дело в том, что «Яблуко» посчитало невозможным (по этическим соображениям) идти в одной колонне с теми, кто встал на защиту антисемитизма — речь идет о тех самых «славнозвісних» «Сільських вістях». Более того, лидер партии Михаил Бродский выступил с заявлением, суть которого сводится к одному простому тезису: «борщ — отдельно, а мухи — отдельно». То есть не стоит смешивать политику и антисемитизм, свободную прессу и «заказуху» в отдельно взятом издании, замешанную на разжигании межэтнической розни. Примерно такое заявление лидер «Яблука» отослал во все издания, которые хоть как-то, но симпатизируют оппозиции. А в результате — ноль. Печатать его отказались и «Украина молодая», и «Без цензуры»… Более того, глава Национального союза журналистов Игорь Лубченко выступил в поддержку антисемитского издания. Мы со своей стороны решили, что общественность должна знать, чего же не решилась публиковать наша «свободная» пресса. «В день рождения великого украинского поэта Тараса Григорьевича Шевченко, юбилей которого объединил все политические силы, хотелось бы напомнить, что в семье, о которой писал Кобзарь, не могут быть распрей по национальному признаку. Стыдно сегодня, в двадцать первом веке, видеть, как опять пытаются разыграть грязную карту антисемитизма, опять пытаются открыть эту позорную страницу истории, которая уже, казалось, навсегда перевернута и забыта в Украине».

Эта фраза, которую высказал Михаил Бродский, почему-то стала запретной для наших «независимых» СМИ. Жаль…

Повод - антисемитские публикации в этой газете. В Киеве такой митинг состоялся возле здания "Прессы Украины", где расположена редакция издания.

В пикете, инициированном Украинской межконфессиональной ассоциацией (УМА) "Шаг к единству", участвовали около 200 демонстрантов с транспарантами "Нет международной розни", "Сiльськi вiстi! Ми не дамо повернутися Гiтлеру в Україну", "Україна - зразок мiжнацiонального миру"... и др. Исполнительный директор УМА Эдуард Долинский сообщил на митинге, что акция продлится две недели. По его словам, уже собрано более 5 тыс. подписей людей, которые выступают против СМИ, разжигающих в стране межнациональную рознь.

Один из участников пикета Сергей Рыковский сказал: "Нельзя человека определять по его национальности. Государство должно быть демократичным, а все люди - жить в мире и согласии".

В адрес УМА от влиятельной еврейской организации США, являющейся голосом шестимиллионного еврейского общества Америки, объединяющей известных государственных и общественных деятелей, крупных предпринимателей и финансистов, поступило письмо. "В то время как все мы понимаем, что свобода прессы имеет большую ценность, еще большую ценность имеет создание толерантного общества... Закрытие газеты "Сiльськi вiстi" означает победу не только для евреев, но и для всего народа Украины. Это значит, что антисемитизм и расизм становятся достоянием прошлого", - говорится в документе.

Кстати, несмотря на решение суда, протесты рядовых граждан и ведущих политиков как Украины, так и всего мира, "Сiльськi вiстi" продолжают выходить и печатать антисемитские материалы, попирая тем самым международные демократические нормы, отмечали участники митинга (По сообщениям інформагентств)

"Шановна редакціє! Благаю надрукувати з флотської газети статтю І. Лосіва "Маразм крепчает, или Симферопольская бузина"! Засудити М. Бахарєва дуже тяжко, але після цієї статті він сам піде у відставку!"

Ось такого оптимістичного листа надіслав недавно до "Кримської світлиці" наш шанувальник з Ялти Олексій Полікарпович Зуб, доклавши до нього "Флот України" за 7 - 13 лютого 2004 р. із згаданою публікацією шанованого нами автора п. І. Лосіва. І хоча довкола "сімферопольської бузини" зламано вже немало списів, ми вирішили ще раз звернутися до цієї теми, до того ж російською мовою ("переклавши" на оптимістично-український лад лише заголовок), щоб і сусід зрозумів марноту карликового дострибування "бузиністів" до духовних вершин нашого Кобзаря. Звичайно ж, і сам пан Зуб не сподівається, що хтось негайно подасть після цієї статті у відставку, хіба що йдеться про відставку духовну. А ось тут уже - слово за читачами...

Известное на полуострове издание с претенциозным названием "Крымская правда" стараниями господина М. Бахарева решило просветить крымчан по части украинской литературы. Надо сказать, что правда в данном случае вышла вполне бахаревской. Господин главный редактор предоставил слово бритоголовому юноше из Киева, который называется Олесь Бузина. Сей подвизающийся на ниве словесного творчества молодой человек обожает поражать публику острыми, если не сказать хамскими, суждениями с претензией на оригинальность, излагаемыми на плохом украинском языке, чему совершенно не мешает филологическое образование сочинителя.

Олесь - истинная Верка Сердючка современного литературоведения, а точнее мелкотравчатого литературного хулиганства. Бузина, компенсирующий недоученность пародированием, провокациями и скандалами, вряд ли привлек бы внимание г-на Бахарева, если бы не один пунктик. А именно: эти двое - родственные души. Их объединяет общность взглядов на Украину, украинцев, украинский язык, культуру и литературу.

По мнению Бахарева, Украина - это "искусственно созданная "независимая держава" на территориях, исторически и географически ей ранее не принадлежавших...".

В писаниях Бахарева обращает на себя внимание даже не столько патологическое украиноненавистничество (привыкли!), сколько дремучее, воинствующее невежество, видимо, вполне устраивающее "электорат" газеты "Крымская правда". Как говорят в таких случаях московские шоумэны, "пипл хавает". А потому, зачем напрягаться, что-то логически связывать, если специфически крымскую "правду" и так проглотят.

Трудно судить о том, как Бахарев представляет себе естественное создание государства, и чем оно отличается от искусственного - в его понимании. Когда в IX веке от Рождества Христова в Киев прибыл ограниченный контингент скандинавских искателей приключений во главе с Олафом (Олегом) и, умертвив конкурирующую скандинавскую же группу, ранее засевшую в городе на Днепре (Аскольда и Дира), захватил там власть, с чего собственно и началась Киевская Русь, это было искусственное или естественное создание государства? Между прочим, таким макаром скандинавы сотворили почти дюжину европейских государств. А американцы, отделившиеся в XVIII столетии от Британской империи, поступили естественно или искусственно? А два десятка государств латиноамериканских, созданных мятежными генералами испанского происхождения - Боливаром, Сан-Мартином, Сукре, О’Хиггинсом, Артигасом, - с ними как быть?

По логике Бахарева, подавляющее большинство государств современного мира являются искусственными образованиями. И не только современного. Великий Рим обязан своим возникновением энергичным молодым людям - Ромулу и Рему. Не будь их, не было бы и Рима.

Так почему же к возникновению украинского государства прилагается какая-то уникальная мерка только потому, что оно не нравится г-ну главному редактору очень крымской "правды"? Учитывая апломб и безапелляционность г-на Бахарева, его газету не мешало бы назвать "Абсолютная истина" (естественно, крымская) или "Истина в последней крымской инстанции".

Что же касается исторических территорий, то если бы Бахарев следовал призыву ненавистного ему Тараса Шевченко "якби ви вчились так, як треба", то по-крымски правдивый редактор знал бы, что почти у всех государств на протяжении их истории территория менялась. В XV веке территория Франции была совсем не такой, как сейчас. И Бахарев вправе бросить французам упрек, что ныне эта страна существует на территориях, которые ей ранее не принадлежали. Ведь было время, когда Корсика, Бретань, Бургундия, Прованс, Лангедок, Эльзас-Лотарингия, Савойя не входили в состав Франции. Был период, когда Уэльс и Шотландия не входили в состав Британии, а Каталония не входила в состав Испании. И подобное положение - правило, а не исключение. Было даже время, когда Крым (о ужас!) не входил в состав Российской империи. И не только он. В XV веке Забайкалье, Дальний Восток, Якутия, Сибирь и масса других территорий не принадлежали России. В этом смысле Российская Федерация также существует на территориях, "которые ей раньше не принадлежали", если использовать формулировку Бахарева. Ну, а что такое географическая принадлежность в понимании главреда "Крымской правды", нам, наверное, не сможет объяснить даже доктор географических наук и ректор Таврического университета Николай Багров.

А в обычном понимании географическая принадлежность определяется естественными границами: морями, проливами, реками, горами, пустынями. В этом смысле, например, Крым является естественным географическим продолжением южноукраинских степей.

Украинцев Бахарев вообще народом не признает. Не хочет. Когда-то знаменитый Козьма Прутков, наоборот, хотел закрыть Америку. Великое дело хотение: хочется чего-то, то ли конституции, то ли селедочки с хреном.

А Бахареву - отмены украинского народа. Взять их и отменить. И дело с концом. Страшно Бахареву несимпатичны памятники Шевченко. Но ради симметрии редактор бывшего органа Крымского обкома Компартии заявляет, что памятники Ленину ему тоже отвратительны. Однако расставляет он идеологические акценты, памятуя о некоторых склонностях своих читателей: "Ленин был великий человек". Это да. По количеству невинно убиенных с ним никто в мире тягаться не сможет, начиная с Чингизхана. И меньше всего Тарас Григорьевич, за всю жизнь и мухи не обидевший.

Бахарев рекомендует своей читательской пастве наглого киевского недоучку как "талантливого писателя и историка", который пишет "блестяще" и является носителем "человеческого мужества". И предлагает ознакомиться с пасквилем Олеся Бузины, который называется "Вурдалак Тарас Шевченко". Вурдалак - это по-украински, а на Западе предпочитают употреблять словечко "вампир". И кого только не произведет Бахарев в гении или, на самый худой конец, в таланты, ежели этот кто-то изрыгнет нечто пакостно-зловонное в адрес Украины, ее литераторов, политиков, ученых. Украинской литературе Бузина дает следующее "научное" определение - "чахоточная". Торжествуй, Бахарев! И он не просто торжествует, а дает конкретное указание пропагандистам и агитаторам низового звена: "...Предлагаем родителям и учителям делать вырезки из газеты и ознакомить с этой книгой как можно большее число школьников и студентов". На здоровье, патриот вы наш истинно российский. Да вот только внимательно ли Бузину читать изволили-с? По всему видать, не шибко. Что же с помощью г-на Бахарева поведает литературоведческая Верка Сердючка крымским учащимся? Полюбопытствуем.

Итак, "талантливый писатель и историк" сообщает: "Если представить фантастическую картину, что писатели золотого XIX века вдруг воскресли и собрались на Украине сегодня в одном из чудом уцелевших дворянских гнезд, то картина эта выглядела бы так...

Вот пришел со своей дамой гусарский поручик Лермонтов, шепча ей на ухо какие-то непристойности. Вот зло жрет мороженое в углу Пушкин, недовольный тем, что ему дали только камер-юнкера, а не камергера... Подсчитывает в уме издательские барыши Некрасов, вычитая из них то, что уйдет на содержание очередной любовницы".

Да, воистину, тут мы согласимся с Бахаревым, с "этим" стоит ознакомить как можно большее число школьников и студентов. Колоритные же представления о русской литературе сформируются у крымского юношества. М. Ю. Лермонтов - какой-то растленный тип и явный извращенец, испытывающий огромное наслаждение от возможности говорить дамам непристойности.

А. С. Пушкин - патологический субъект, злобно пожирающий кондитерское изделие и предающийся банальным страданиям неудавшегося придворного прихлебателя. Камергера, понимаешь, не дали. Н. А. Некрасов - унылый развратник, меняющий содержанок, как перчатки.

Что за комиссия, Создатель! Что за шайка моральных уродов творила великую русскую литературу XIX века?! Да, на этот счет надо обязательно просветить подрастающее поколение. Спасибо М. Бахареву и его органу. Итак, дискредитацию Тараса Шевченко Бузина начал с того, что одним жирным смердящим мазком обгадил весь золотой век русской культуры. И Бахарев все это стерпел, понимая, что Бузина о Шевченко гадостей все равно наговорит больше. Это напоминает притчу об одном добром человеке, которому Творец предложил на выбор исполнение желания, при условии, что сосед получит вдвое больше. "Выколи мне один глаз", - попросил этот добряк. Не пожалел главред симферопольской газеты даже "собственного глаза", пусть "проклятым хохлам" будет вдвое! Ну, ладно, Бахарев и примкнувший к нему Бузина. Ну, не любите вы Шевченко и Украину, но Пушкина - "солнце русской поэзии" - за что вы в нечистотах искупали?

А пассаж о Лермонтове, якобы похабнике, ярко характеризует образованность Бузины. Наш "филолог" элементарно перепутал поручика Лермонтова с поручиком Ржевским из анекдотов. Это именно мифический поручик Ржевский очень любил смущать дам фекально-генитальным юмором. Автор "Героя нашего времени" в подобном замечен не был.

Кстати, не защитит ли русскую литературу от неприличного Бузины гуманитарный крымский вице-премьер Владимир Казарин, "в миру" доктор филологических наук по специальности "русская литература" и известный пушкинист? Может, мы действительно чего-то о Пушкине не знаем, о его, если верить лихому "литературоведу" Олесю, садистско-кондитерских наклонностях? А тем более об этом не знают в крымских школах. Большое упущение. Вся надежда на организационные таланты Михаила Бахарева, на его клич множить и распространять, доносить до каждого крымского школяра "бессмертное бузиновое творение".

А вот как Бузина описывает великого украинского поэта, ставшего символом Украины в той мере, в какой Шандор Петефи стал символом Венгрии, а Адам Мицкевич - символом Польши: "Тяжело пошатываясь с перепоя, мутно вращая исподлобья налитыми кровью глазищами..." и далее в таком же стиле.

Совершенно не отягощая себя поиском аргументов и хотя бы минимальной доказательностью, разудалый писака приписывает Шевченко особую любовь со стороны Сталина, который якобы (ни больше, ни меньше!) ощущал "родство духовное" с Тарасом Григорьевичем. Основание? Много во времена Сталина памятников ставили Шевченко...

Да, было дело. Но тут Бузина симферопольскому почитателю своего таланта Бахареву вроде как свинью подсовывает. Бахаревский читатель - преимущественно сталинист, для него Сталин - абсолютно положительный персонаж. А Бузина утверждает, что Шевченко плохой, потому что его Сталин почитал. Вот этого "электорату" "Крымской правды" умом не постичь...

Как я уже объяснял, Шевченко является символом Украины как для миллионов самих украинцев, так и для всего человечества. И руководящий грузин это прекрасно понимал, а потому считал политически правильным примазаться, точно так же, как его антипод Троцкий во время войны 1918 - 1920 гг. на Украине давал указание своим агитаторам примазываться к Петлюре, настолько тогда Симон Васильевич был популярен в народных массах страны.

Ну, а уж если считать Шевченко чуть ли не "крестником" Сталина из-за того, что тот ему памятники ставил, то почему же не увидеть подобное же "идейное родство" в еще более многочисленных памятниках Пушкину, которого товарищ Джугашвили чтил никак не меньше? Между прочим, возрождение культа Пушкина в русской культурной традиции произошло не без активного участия Иосифа Сталина. После 1917 г. Пушкин получил нехорошую репутацию дворянского поэта. Левые коммунисты в сфере культуры, так называемый пролеткульт, призывали "сбросить Пушкина с парохода современности", упрекали его в том, что он никогда не писал о пролетариате. Отдельные диссиденты в их среде, которые Пушкина любили, пытались его защищать, мол, писал о пролетариате, в частности, о шахтерах, и в качестве доказательства приводили знаменитые строки: "Во глубине сибирских руд...", но это плохо помогало. А вот со второй половины 30-х годов ХХ столетия, когда Сталин под другими знаменами начинает восстанавливать все ту же Российскую империю, Пушкин становится официальным поэтом, и ежели бы в те времена Олесь Бузина посмел написать о нем что-что мерзопакостное, то с ним очень быстро разобрались бы "литературоведы в штатском". И рассказывал бы Олесь свои байки не Бахареву, а северным медведям, в перерывах между выполнением нормы по добыче "сибирских руд", в самой что ни на есть глубине. Пушкина Бузина почему-то в сталинисты не записывает.

А вот как Бузина пересказывает одну из поэм Шевченко: "Ждет дивчина казака из похода. Ждет, пока, тронувшись рассудком, не испускает дух под дубом. А тут (надо же, какое совпадение!) любимый возвращается. Глядит - красавица его ненаглядная копыта откинула...". А теперь представим себе, что Олесь Бузина взялся пересказывать известную пьесу Шекспира о юных влюбленных: "Значит, в том городе обитали две банды: Монтекки и Капулетти. Поножовщина между ними была страшная, сплошная мокруха, в натуре. Тогда хахаль ейный, конкретный пацан Ромео, и говорит, а давай, Джульетта, поимеем их всех в виду. Взяли да на пару и окочурились, козлы эдакие... А Шекспир-то, Шекспирище наваял эту муть, от которой с души воротит, а всякая профессура хилая кричит, что это гениально, а конкретно, блин, "параша". Вот примерно в таком стиле голомозый парубок из Киева пересказывает поэмы Тараса Шевченко. Впрочем, язык Бузины, особливо насчет "копыт любимой", очень обогатит лексикон крымских школьников, о чем так радеет Михаил Бахарев.

Правда, Бузина, сам о том абсолютно не догадываясь, сформулировал серьезную проблему: в какой мере гений причастен к тому, что к его творчеству, пусть даже через много лет после смерти великого человека, благоволит тиран?

Например, в Израиле и сегодня идут споры о том, можно ли в этой стране публично исполнять произведения Рихарда Вагнера, любимого композитора Адольфа Гитлера. Вагнеровский "Полет валькирий" стал маршем бомбардировочной авиации люфтваффе. Правда, с Вагнером все проще: он был убежденным, идейным антисемитом. Так что дело все-таки не в симпатиях злодея, а в личной позиции Вагнера.

Шевченко, конечно же, не виноват в том, что коммунисты и лично Сталин использовали его славу и авторитет в своих партийных интересах, точно так же, как в этом не виноваты Пушкин, Толстой, Лермонтов, Тургенев, Чехов и многие другие официально признанные классики.

А вот, например, с Достоевским - сложнее. Как пишет российский историк профессор Борис Соколов, "Достоевский вообще оказался самым любимым русским писателем германских оккупационных властей. Недаром его портрет висел в кабинете Гитлера. Как известно, Федор Михайлович считал главными врагами русского народа евреев и поляков, которых расовая доктрина национал-социализма признавала главными врагами и германского рейха... Но подавляющее большинство поклонников Достоевского предпочитают абстрагироваться от нелюбви Федора Михайловича к "малым народам" (Б. В. Соколов. "Оккупация: правда и мифы". Москва, 2002, с.146 - 147).

Особенно нравилась нацистам и их лакеям статья Ф. М. Достоевского "Еврейский вопрос", которую постоянно тиражировали и распространяли среди славянского населения оккупированной территории СССР - в Бабий Яр требовались подручные палача...

Как справедливо заключает профессор Соколов, "...Высказывания Федора Михайловича, за которые так ухватились нацисты и их пособники, сейчас не любят цитировать ни российские, ни зарубежные исследователи творчества знаменитого писателя. Не любят и осмысливать. Слишком уж далеки они от традиционного образа печальника за народ и судьбы человечества. Мы как-то не привыкли к тому, что великий писатель, ученый, артист или музыкант вне своей профессии может быть нравственно ничтожным человеком" (там же, с.148).

Олесь Бузина крайне низко оценивает творчество Тараса Шевченко. Ну, это вопрос вкуса и общей культуры. Был такой русский писатель, которому, конечно же, страшно далеко до таких "титанов мысли", как Бузина и Бахарев, всего-навсего Нобелевский лауреат Иван Бунин, который имел мнение о творчестве Шевченко, совершенно отличное от мнения киевского обывателя. По убеждению Бунина, Шевченко - "абсолютно гениальный поэт". Право, литературный вкус Ивана Бунина вызывает у меня доверие большее, чем бахаревско-бузиновские представления о прекрасном.

Анализировать графоманский бред Бузины - дело неблагодарное. Вот он обвиняет Тараса Григорьевича в жестокости, безграмотно отождествляя автора и героев его произведений, за что должен был получить "двойку" еще на студенческой скамье в университете. Ну, а почему бы не процитировать "пронизанный милосердием" стих Пушкина (тут уж все от себя, автора, не от персонажей и действующих лиц):

Самовластительный злодей,

Тебя, твой трон я ненавижу,

Твою погибель, смерть детей

С жестокой радостию вижу.

Кровожадность просто патологическая, детишек-то за что? Да еще и радуется, человеколюбец наш... А ведь накукарекал, накаркал подвал Ипатьевского дома и расстрел царской семьи*. И что же, возмутился критик Белинский хамской выходкой Пушкина, сладострастным злобствованием Александра Сергеевича? Нисколько. А на Шевченко за гораздо более невинный вирш напустился. Буквально обрушился, не выбирая выражений. Речь идет о письме "неистового Виссариона" литературному критику и мемуаристу Павлу Анненкову в Париж в 1847 г.:

"Вера может из Шевченко сделать мученика за свободу. Но здравый ум должен видеть в Шевченко осла, дурака и никчемного человека, слишком горького пьяницу, любителя горилки и хохлацкого патриотизма. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля, один - на Государя-Императора, другой - на Государыню-Императрицу... Когда царь прочитал пасквиль на царицу, вспыхнул большим гневом... Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых этого не читал (что, между прочим, не доказывает, что они совсем плохи, а только тривиальны и глупы), но я убежден, что пасквиль на царицу возмутительно гадкий. Шевченко отправлен на Кавказ солдатом. Мне его не жаль: если бы я был судьей, я сделал бы не меньше. Я чувствую особую вражду к таким либералам. Они - враги всякого успеха... Одна свинья из хохлацких либералов, какой-то Кулеш (что за свинская фамилия!) в журнале "Звездочка", издаваемом Ишимовой для детей, напечатал историю "Малороссии", где сказал, что "Малороссия" должна или оторваться от России, или пропасть. Цензора Куторгу, что пропустил ее, не читая, засадили в тюрьму. Вот что делают эти скоты, безмозглые либеральчики! Отвратительны они мне, эти хамы! Что же, бараны либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом".

Самое интересное - это то, что автора вышеприведенного текста нам долгое время подавали как великого критика. Если критикой считать литературную брань и примитивный, вульгарный социологизм (а все наследие Виссариона из этого и состоит, плюс банальные рассуждения о народности), тогда, конечно...

Но еще более интересно то, что этого субъекта нам преподносили как "великого революционного демократа". Если в России были такие революционные демократы, то какие же там были реакционеры? Знал ведь Виссарион, что в Российской империи все письма перлюстрируются, вот и решил, на всякий случай, прогнуться: какая нежная любовь к венценосной чете, даже "государь" и "императрица" пишет с заглавной буквы. С каким энтузиазмом и душевным подъемом этот "революционер" советских учебников лижет (без всякого принуждения!) императорские сапоги, лижет много, охотно и с заметным удовольствием. И, разумеется, по велению сердца. Товарищ Шолохов в аналогичной ситуации (правда, не в личном письме, а с трибуны съезда КПСС, что существенно меняет дело) говорил: "Враги упрекают нас в том, что мы пишем по указке партии. Нет, мы пишем по указке своего сердца, а наши сердца принадлежат партии".

Ну, а что же пламенный "революционер" и "цареубийца" Александр Сергеич? Он ведь призывал к убийству царствующей особы. Какое же понес наказание? А наказания были такие: ссылка в родное имение к няне Арине Родионовне, затем ссылка в Крым, ясное дело, не в Джанкой, а в Гурзуф, где, по его признанию, А. С. провел лучшие дни своей жизни в обществе сестер Раевских, затем Одесса, Кишинев и другие такие же "гиблые" места. И, разумеется, никакой рекрутчины, никакого Орска, Мангышлака или Кос-Арала с запретом писать и рисовать.

Автор честно признается, что он намеренно пародирует стиль Олеся Бузины и Михаила Бахарева, за вычетом хамства, грубости и непарламентских выражений.

Одновременно с публикацией в "Крымской правде" печально известная в узких кругах газета "Русский Севастополь" сказала и свое "гав" на Тараса Григорьевича устами некоего Величко. Этот Величко очень нападал на классика украинской и мировой литературы с позиций антиалкогольной пропаганды. Разумеется, "Русский Севастополь" был абсолютно с ним солидарен. Когда русские патриоты беспощадно бичуют такой совершенно несвойственный, чуждый русской национально-бытовой традиции порок, как пьянство, это не может не вызвать умиления. Действительно, с позиций самого трезвого в мире народа, как же не покритиковать украинцев и, в частности, Шевченко Тараса Григорьевича за склонность к чарке.

Надо полагать, что авторы "Русского Севастополя", "Крымской правды" и так далее соблюдают сухой закон строже, чем последователи пророка Мухаммеда. Не мудрствуя лукаво, великие трезвенники назвали Шевченко "пьянчужкой". Странно, а почему же тогда в лечебнице для "привычных пьяниц" (термин "запойных" появился позднее, а "алкоголик" - еще позднее) скончался не Шевченко, а Модест Мусоргский? Почему не Шевченко, а Александру Куприну, после его телеграммы Николаю II, тот ответил: "Писателю Куприну, когда пьешь - закусывай".

Не буду напоминать о некоторых "увлечениях" такого рода у Сергея Есенина. А также у авторов "Молодой гвардии" и "Василия Теркина". Да и автор "Хождения по мукам" тоже был по этой части "не дурак". А "пьянчужкой" назвали только Шевченко... Странно, а впрочем, понятно. В ненависти к Шевченко сублимируется ненависть этих людей к Украине и украинцам, что, однако, не мешает украиноненавистникам постоянно призывать к объединению и "славянскому братству". Так муж - дебошир и алкоголик - упрашивает сбежавшую от побоев жену вернуться, сладостно предвкушая, как окончательно размажет ее по стенке.

Вернусь к трезвеннику Пушкину, который вообще не принимал спиртного вовнутрь, только, очевидно, тратил на компрессы и растирания. Да вот что-то в его стихах удивительные вещи встречаются. Ну, например, неприличное предложение Арине Родионовне: "Выпьем, няня, где же кружка, сердцу станет веселей" или "Поднимем бокалы, содвинем их разом, да здравствуют музы...". А в бокалах, конечно, минеральная вода типа "Крымская"... Или "Вдова Клико" - благословенное вино".

Итак, будучи людьми хоть сколько-нибудь объективными и беспристрастными, авторы "Крымской правды" и "Русского Севастополя" должны были бы назвать Пушкина, А. Толстого, Куприна, Мусоргского, Фадеева, Твардовского, Есенина - "пьянчужками". Или не называть так Шевченко. Но плеяду русских деятелей так называть нельзя. Они же - поэты. А с "недочеловеком-малороссом" можно не церемониться. Странно также, почему эти авторы не обвинили Шевченко в разврате, хотя он женщин любил, в отличие от Петра Ильича Чайковского. И женщины любили великого украинца. Но особо "крутой" эротики мы в его творчестве не найдем. Все в рамках достаточно строгой национальной морали. И уж если еще и в этом иметь какие-то претензии к Шевченко, то как же тогда назвать А. С. Пушкина с его "но не найдешь по всей России три пары стройных женских ног"? А ведь это сказано после серьезной и длительной, максимально тщательной личной проверки и изучения вопроса. И лишь тогда был сделан столь неутешительный вывод о некоторых анатомических особенностях русских дам. Но никто Пушкина "развратником" на называет. Действительно, нельзя обижать "солнце русской поэзии", нельзя унижать национальное достоинство русских, для этого есть украинцы.

Другая идея-фикс вышеназванного Величко и "Русского Севастополя" (авторы этой газеты без ложной скромности относят себя к числу "аристократов духа") - это слишком легкое наказание Шевченко. Не служил он 10 лет в рекрутчине государю-императору так, как следует а волынил, отлынивал. Нет чтобы тянуться "во фрунт" и есть глазами начальство, а он, понимаешь, где-то там себе закуток нашел и кимарил. Не жизнь, а малина. Все 10 лет в николаевской армии, в пустыне.

Искренне желаю суровым авторам загреметь в эти "райские" места на 10 лет. И пусть им там будет хорошо. Все 10 лет. Пески, барханы, саксаулы, барабанный бой, вопли наказываемых шпицрутенами и вечный кайф.

Кстати, о последнем феномене России, которую они потеряли. Царь Николай І был великим человеколюбом. Он отменил в империи смертную казнь (но декабристов успел повесить до того). Однако оставил наказание шпицрутенами. Представьте себе Олеся Бузину, приговоренного к 1000 ударов шпицрутенами. Сочинителя обнажают по пояс, привязывают руки к прикладу ружья и за это ружье тянут между двумя рядами солдат. А у солдатушек - бравых ребятушек в руках палки. И каждый со всем усердием дубасит несчастного. Представим, что на плацу выстроили роту - 100 служивых, тогда провести придется 10 раз. А если батальон - то хватит и двух. Спина осужденного превращается в кровавое месиво. После окончания экзекуции жертву бросают в каком-то сарае испускать дух в страшных муках, так, чтобы прочувствовал напоследок, как надо любить государя-императора. Но Российская империя - либеральное государство, в котором отменена смертная казнь. Тарас Шевченко в солдатчине, конечно, нарушал запрет на написание стихов. Он имел такие "захалявні книжечки", которые прятал от чужих глаз. Обнаружение оных могло закончиться для него шпицрутенами.

Но Бузине и Величко в их описаниях "райской жизни" государевых ослушников далеко до русского писателя Михаила Лайкова, проживающего, несмотря на все его отвращение к Украине, в Днепропетровской области. Сей северный певец, заброшенный судьбой к "нечестивым агарянам", поведал, как матушка Екатерина ІІ способствовала долголетию последнего кошевого атамана Запорожской Сечи Калнышевского, прожившего 112 лет. Когда кошевому было 87 лет, она поместила его в подвал Соловецкого монастыря (очевидно, на сохранение, учитывая бодрящую температуру), приковав железной цепью к стене. В абсолютной темноте, на цепи, последний вожак запорожцев просидел более 20 лет, ослеп, но пережил свою "благодетельницу". Лайков искренне возмущается "подлыми хохлами" (на страницах журнала "Москва"), которые еще и претензии имеют к государыне. "Видать, не так и плохо ему там было, если до 112 лет дожил", - простодушно отметил литератор.

И вот тут я посоветовал бы Лайкову вспомнить великого норвежского ученого и путешественника Тура Хейердала, который все проверял на себе. Сказал Тур, что индейцы Южной Америки могли плавать на бальсовых плотах через Тихий океан аж до острова Пасхи, и доказал это на практике. Сочинил точно такой же плот "Кон-Тики" и поплыл.

Вот и господину Лайкову можно с согласия администрации Соловецкого историко-культурного заповедника приковать себя цепью к стене в подвале монастыря, причем не на 20 лет, как Калнышевского, а только на 20 дней. Но в полном соответствии с условиями содержания кошевого, то есть все естественные надобности справлять на месте, на дистанции, дозволяемой цепью. 20 дней - это ведь немного, за этот срок крысы даже не успеют обгрызть господину писателю верхние и нижние конечности. А потом Лайков на страницах прессы мог бы поделиться с читателями своими "санаторными" воспоминаниями.

Так что подавать 10 лет пребывания поэта на задворках империи в армии Николая, которого неспроста называли палкиным, как туристический круиз, могут только люди беспредельно наглые, но, самое печальное, считающие своих читателей круглыми идиотами. "Пипл схавает".

Судьба Шевченко была горькой. Крепостной раб с юных лет, потом чужбина, в 34 года отправили в ссылку на 10 лет, из которой он вернулся больным и сломленным человеком, прожив после этого всего три года. Но борзописец Величко возмущается "неблагодарностью" Шевченко: как же, выкупили из крепостного права, а он, вместо того, чтобы плясать от радости гопак и славить империю, ее проклинал. Один украинский ученый - Демкович-Добрянский - писал о такой специфической черте русского империализма, как склонность не просто тиранить жертву, но и постоянно требовать от нее выражения благодарности, "целования рук", то есть ориентировать объект мучительства на мазохистское поведение. Опять же приятно: палач может чувствовать себя благодетелем. Сколько в советское время мы слышали рассказов об этом благодеянии: талантливого художника купили у помещика Энгельгардта и выпустили на волю. Но мы почему-то не слышали, а кто же, собственно, насадил крепостное право в Украине, кто вольных казаков превратил в холопов? Еще дед Шевченко принадлежал к украинскому военному сословию, а его внук стал крепостным рабом. Человеку сломали жизнь, загнали на 10 лет в пустыню под надзор и на милость фельдфебелей и еще требуют благодарности.

Сам Шевченко писал об этом так: "Коли б я був ізверг, кровопивця, то і тоді для мене вдалішої кари не можна було вигадати, як заславши в окремий Оренбурзький корпус солдатом. І до всього цього мені ще заборонено малювати. Відібрати найшляхетнішу частину мого бідного існування! Трибунал під головуванням самого сатани не міг би видумати такого холодного нелюдського вироку. А бездушні виконавці вироку виконали його з обурливою точністю. Август-поганин, засилаючи Назона до диких готів, не заборонив йому писати і малювати. А християнин Н. (царь Николай І. - И. Л.) заборонив мені те і друге. Обидва - кати! Але один з них кат - християнин і християнин ХІХ століття".

Свои чувства в рекрутчине Шевченко изливал в стихах, которые должен был запоминать, дабы не стать жертвой наказания шпицрутенами:

...Чи не дасть Бог

милосердний

Хоч на старість волі?

Пішов би я в Україну,

Пішов би додому,

Там би мене привітали,

Зраділи б старому;

Там би я спочив хоч мало,

Молившися Богу...

Его мучила тоска по Родине, увидеть которую он уже почти не надеялся:

...Дай дожити, подивитись,

О Боже мій милий,

На лани тії зелені

І тії могили!

А не даси, то донеси

На мою країну

Мої сльози, бо я, Боже!

Я за неї гину!

И сегодня Тарас Григорьевич терпит нападки за Украину. Ведь не достоинства и недостатки его творчества привлекают внимание пасквилянтов, а то, что Шевченко является самым ярким и зримым символом Украины. Они стреляют в Шевченко, но их мишенью является наша страна, которой они страстно желают скорейшей погибели. Но, contra omnes, вопреки всему, не дождетесь, господа!

А что касается творений Бузины, Величко и К°, то ничего не стоит организовать аналогичный пасквиль о Пушкине, Толстом, Достоевском, и, смею уверить, получится еще забористее, чем у Бузины. Дурное ведь дело - нехитрое. Просто никто из украинских авторов не хочет опускаться до уровня Бузины, этого "сливного бачка" украинофобии. Да и нет в Украине сил, которые бы подобное спонсировали. Да и Пушкина жалко, почему он должен отвечать за Бузину? Атака же против нашей страны, против украинского государства, необъявленная война против него ведется вот уже 13-й год, и перемирием пока не пахнет. И что же нам делать?

"А нам своє робить..." - как сказал ненавистный Бузине, Величко и Бахареву Тарас Григорьевич Шевченко, великий национальный поэт Украины, ее светоч, душа и символ.

(Газета "Флот України").

(«Кримська світлиця», №12, 19.03.2004,
http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1842)

Примітка редакції сайту. * Тут автор помиляється. Строфа Пушкіна присвячена Наполеону, а не Олександру І. Російський дворянин написати такі рядки про свого імператора не міг.

Це офіційні відписи поважних державних інституцій на намагання пана Зуба притягти цей часопис і його головного редактора М. Бахарєва до відповідальності за антиукраїнські випади. Поки що, як бачимо, ну, ніяк не вдається (і, до слова, не одному п. Зубу).

Шановний Олексію Полікарповичу, а може, Ви не туди достукувалися? Дивіться, як вправно київ-ський суд розібрався з "Сільськими вістями", от що значить - столиця! Тож послухайте-но, що вам тут мають сказати, пане Зуб: то хіба такі специ з якоюсь там "Крымской правдой" не впораються?!

ПОСТАНОВЛЕНИЕ
об отказе в возбуждении уголовного дела

г. Ялта

30.12 2003 г.

Начальник Главного отдела в г. Ялте ГУ СБ Украины в АР Крым полковник Ильяшов Г. А., рассмотрев материалы проверки по заявлению Зуба А. П. (вх. рег. № 3 - 5 от 25.12 2003 г.),

УСТАНОВИЛ:

25.12 2003 г. гражданин Зуб А. П. обратился с заявлением в ГО в г. Ялте ГУ СБ Украины в АР Крым, в котором просит привлечь главного редактора газеты "Крымская правда" к уголовной ответственности по ст. ст. 109, 110 УК Украины.

Также в заявлении Зуб А. П. указал, что Бахарев М., якобы публично призывал народ к изменению территориальной целостности Украины, высказавшись 07.11 2003 г. на митинге в г. Симферополе - "Мы вернём России не только дамбу, не только косу Тузлу, мы вернём России Крым. И не только Крым, а вместе с Украиной!", и заявив на конгрессе соотечественников в г. Москве - "Мы обязательно вернёмся к тебе, Родина! И вернёмся не одни. Вместе с нами вернутся твои исконные земли, населённые не только русскими, но и людьми других национальностей".

В ходе проверки заявления и получения объяснения от гражданина Зуба А. П. фактов и признаков состава преступления, предусмотренного ст. ст. 109 и 110 УК Украины в действиях Бахарева М. не выявлено. В своем объяснении Зуб А. П. указал, что он не располагает данными, указывающими на намерение М. Бахарева совершить действия, направленные на насильственное изменение конституционного строя Украины и изменение территориальной целостности Украины в нарушение порядка, установленного Конституцией Украины.

В то же время были получены данные, указывающие на наличие в действиях главного редактора газеты "Крымская правда" М. Бахарева, председателя "Клуба избирателей и депутатов Б. Ялты" Лося А. Н. и Мещеряковой Н. В. отдельных признаков преступления, предусмотренного ст. 161 УК Украины. Так, согласно заявления, Бахарев М., Лось А. Н. и Мещерякова Н. В. совершили умышленные действия, направленные на разжигание национальной вражды и ненависти, на унижение национальной чести и достоинства, опубликовав в газете "Крымская правда" в номерах за 13.12 2003 г. и 17.12 2003 г. статью "Вурдалак Тарас Шевченко", а также осуществив публичное сожжение имитированного гроба с надписью "Самостийна Украина" и брошюры Конституции Украины.

На основании изложенного, принимая во внимание, что в действиях М. Бахарева отсутствует состав преступления, предусмотренный ст. ст. 109 и 110 УК Украины в то время, как согласно собранных материалов в действиях М. Бахарева, Лося А. Н. и Мещеряковой Н. В., возможно, содержится состав преступления, предусмотренный ст. 161 УК Украины, который согласно ст. 112 УПК Украины подпадает под подследственность прокуратуры, руководствуясь ст. ст. 94, 97, 98, 99 УПК Украины,

ПОСТАНОВИЛ:

1. В возбуждении уголовного дела в отношении Бахарева М. по ст. ст. 109, 110 УК Украины отказать по ст. 6 п. 2 УПК Украины.

2. В соответствии со ст. ст. 99-1 и 100 УПК Украины копию постановления об отказе в возбуждении уголовного дела направить прокурору г. Ялты и заявителю.

3. В соответствии со ст. 97 и 112 УПК Украины заявительские материалы гражданина Зуба А. П. направить в прокуратуру г. Ялты для дальнейшей проверки по принадлежности.

Начальник ГО в г. Ялте ГУ СБ Украины в АР Крым, полковник Г. А. Ильяшов.

ПРОКУРАТУРА АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

30.12.03

№ 7/1-331/03

Председателю Республиканского комитета по информации
Автономной Республики Крым
Рогожину М. В.

Направляю для рассмотрения обращение Зуба А. П. о нарушениях законодательства об информации.
О результатах проверки сообщить заявителю и в прокуратуру АР Крым в установленный законом срок.

Начальник отдела надзора
за соблюдением и применением законов
 Ю. И. Лысогоря.

УКРАИНА

АВТОНОМНАЯ РЕСПУБЛИКА КРЫМ

РЕСПУБЛИКАНСКИЙ КОМИТЕТ ПО ИНФОРМАЦИИ

17.01.04 №1665/01-04

На № от 20.12 2003 г.

г. Ялта, ул. Сосновая, 34, кв. 62

Зуб А. П.

Уважаемый Алексей Поликарпович!

Республиканский комитет по информации Автономной Республики Крым рассмотрел Ваше заявление о нарушениях законодательства об информации главным редактором газеты "Крымская правда", направленное в наш адрес прокуратурой АРК, и сообщает.

Действующее законодательство Украины запрещает органам государственной власти или органам местного самоуправления, должностным лицам этих органов вмешательство в профессиональную деятельность журналистов, контроль за содержанием информации, в т. ч. с целью распространения или не распространения определенной информации, умалчивание значимой информации, наложение запрета на показ отдельных лиц или распространение информации о них, запрет критиковать органы государственной власти или органы местного самоуправления или их должностных лиц, кроме оснований, предусмотренных законом.

При этом, статья 47 Закона Украины "Об информации" предусматривает, что никто не может быть привлечён к ответственности за высказывания оценочных суждений. Оценочными признаются высказывания, кроме оскорбления или наговора, которые не содержат фактических данных, в т. ч. и критика; оценка действий, а также высказывания, которые могут быть истолкованы как таковые, которые содержат фактические данные, с точки зрения характера использования языковых средств, в т. ч. употребление гипербол, аллегорий, сатиры. Оценочные суждения не подлежат опровержению и доказательству их правдивости.

В соответствии с полномочиями рескомитет проводит ежедневный мониторинг печатных средств массовой информации с целью недопущения последними нарушений действующего законодательства в области информации. Нарушений действующего законодательства со стороны печатного СМИ "Крымская правда" рескомитетом не установлено.

На основании вышеизложенного, оснований для привлечения главного редактора газеты "Крымская правда" М. Бахарева к уголовной ответственности за высказывание оценочных суждений по фактам, изложенным в Вашем заявлении, комитет не усматривает.

Председатель комитета М. Рогожин.

("Кримська Свiтлиця", №6, 06.02.2004 р.,
http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1719 )

Як вважають прихильники "5 каналу", скерування вже двічі виграної телеканалом справи на повторний судовий розгляд є незаконним, замовним і має на меті закриття опозиційного ЗМІ.

Нагадаємо, що 3 лютого Вищий господарський суд почав розгляд судової скарги директора студії "ТВ-Табачук" щодо законності видавання Нацрадою з телебачення й радіомовлення ліцензії на мовлення "5-му каналу" (тоді Експрес-інформ). Табачук наполягає на тому, що ліцензію видано поза конкурсом, який нібито мав виграти його канал, а отже — незаконно. В той же час представники "5 каналу" та блоку "Наша Україна", член якого Петро Порошенко є одним із співвласників каналу, вважають позов замовним і таким, що переслідує мету закрити опозиційний канал.

Судовий розгляд законності видання ліцензії "5 каналу" триває вже понад рік, і суди двох інстанцій уже винесли позитивне рішення на користь каналу.

Озираючись назад, колишній керівник ТК «Гравіс» Ольга ТАУКАЧ вже може оцінити, що слід було б змінити в минулому, ностальгує щодо кращих проектів каналу й робить прогноз про майбутнє телекомпанії, яка зазнає біди. І, звичайно ж, коментує нинішню ситуацію (Розмовляла Катерина ДЯДЮН, «День»):

— Як вийшло, що аудиторія ТК «Гравіс» скоротилася з більш ніж 400 тисяч до 40 тисяч осіб?

— Національна рада з питань ТБ і РМ видала ліцензію на право мовлення компанії «Воля» і в своєму додаткові до цієї ліцензії «відрубала» з так званої вузької смуги три київських канали, в тому числі 7-й і 35-й, на яких веде мовлення «Гравіс».

Джерела цієї проблеми — в специфіці першої кабельної мережі Києва, яку було побудовано до Олімпіади-80 і яка охопила практично всі спальні райони столиці. Хоча тоді було лише чотири канали, технічні можливості дозволяли дивитися всі 18 каналів. Це і є нинішнє вузькосмугове телебачення, в процесі становлення якого кудись зникли антени громадського прийому спільного користування, завдяки яким майже півмільйона наших глядачів приймали в тому числі й наші канали. Технічні можливості старого кабелю (так званий соціальний пакет) окрім всіх київських мовників, проліцензованих Національною радою з питань телебачення і радіомовлення дозволяють транслювати і програми кабельних телекомпаній «IVK» і «КТМ», які «співчувають» «Волі». А «Воля» надає частоти для ретрансляції всіх мовників і супутникових, і кабельних, і ефірних (згідно з ліцензією Національної ради з питань телебачення і радіомовлення). Ця ліцензія чомусь надала пріоритетне право спілкуватися з найбільшою кількістю не київським ефірним телекомпаніям, які перемогли в конкурсі, а супутниковим, які отримали ліцензію на безконкурсній основі і потенційна аудиторія яких — не київський мегаполіс, а вся земна куля. Це суперечить захистові прав національного товаровиробника, які декларує наша країна.

Такими були наші аргументи, якими ми керувалися, коли подавали позовну заяву на Національну раду з питань телебачення і радіомовлення.

— А «Гравіс» має намір скаржитися на несумлінну конкуренцію?

— Скаржитися на несумлінну конкуренцію можна і треба, тим більше, що йдеться про порушення антимонопольного законодавства. Цим вже стурбовані і Антимонопольний комітет, і Генеральна прокуратура, і комітет із захисту прав споживачів. На двох каналах «Гравісу» — 7-у і 35-у ми й не будували всеукраїнську мережу. Всі інші телеканали орієнтовані не лише на київського рекламодавця. На нашому каналі, навпаки, ніколи не було реклами «памперсів», пива, прокладок, яку розміщують мережеві рекламні агенції на всій території України. Ми розраховували на конкретного рекламодавця — ресторанчики, приватних лікарів, яким не потрібна реклама в усій країні. І щойно ми пішли з вузької смуги, пішла й реклама наших клієнтів.

— А ви не намагалися робити ставку на інші київські кабельні компанії, які конкурують із «Волею»?

— Нас транслюють у своїх мережах понад десяток кабельних операторів, але конкурентами «Волі» їх можна назвати з великим перебільшенням. Півмільйона абонентів, які дає трансляція в цій монопольній кабельній мережі — серйозна цифра для рекламодавця. Адже йдеться про діапазон, доступний для максимальної кількості глядачів. А один будинок (у нас і такий договір є — на один будинок) рекламодавця не цікавить.

— Яким вам уявляється майбутнє «Телемегаполісу», найбільшого проекту «Гравіса» за останні роки? Чи передбачається, що він виходитиме на іншому міському каналі?

— Так, «Телемегаполіс» — наш улюблений витвір. Ми вклали в нього чимало творчості, праці і грошей, але прогноз його майбутнього виходить за рамки цієї бесіди.

З інших відомих наших проектів хотілося б пригадати «Новини звідусіль», які ми робили протягом 11 місяців для ICTV. «Гравіс» — одна з найстаріших відомих компаній і історія країни відбивалася на наших каналах. Наприклад, 1994 року «Гравіс» було закрито під час других виборів Президента України. Ми частина цієї історії, її болю й проблем. І, звичайно ж, вад.

— Що б ви змінили в минулому, щоб уникнути нинішньої ситуації?

— Якби я мала більше повноважень, і могла б впливати на перебіг подій, то передусім змінила б склад засновників. На моє глибоке переконання, власник телекомпанії має бути один, їх не повинно бути багато. Це одна з причин сьогоднішніх проблем.

— А чи можна було поміняти долю телекомпанії, створюючи інші телепрограми або орієнтуючись на іншу аудиторію?

— Навіть якби в історії був умовний спосіб, то інші програми навряд би щось змінили. Передусім, телебачення залежить від економічної компоненти. Рекламний ринок лише спинається на ноги. А без грошей телебачення не буває. Телекомпанія — дуже дорога іграшка.

— Чи впливають на цю ситуацію політичні реалії?

— Ні, це чисто економічна ситуація. Якби ми мали доступ до нашого глядача та стабільних рекламодавців, то залишилися б у числі телекомпаній-мовників.

— Ваш прогноз щодо майбутнього ТК «Гравіс». Вона виживе?

— Вірю, що ми живемо в законослухняній країні, вірю в правосуддя України, і вважаю, що в «Гравіса» є великі шанси виграти всі подальші апеляції.

— А яка доля чекає на нинішніх працівників «Гравісу»?

— Глибоко переконана, що кожен працівник «Гравісу» пройшов добру школу за більш ніж десять років роботи. Хороших професіоналів будуть раді бачити в будь-якій телекомпанії!

Як поінформував “Газету” заступник голови облради Андрій Парубій, хоча суд і визнав, що директор ЛДТРК пан Ярослав Климович не виконав умов угоди, однак, зважаючи на неможливість технічного відтворення сесії облради, відмовив у задоволенні позову. За словами пана Парубія, вони подаватимуть апеляцію, бо категорично не згідні з рішенням суду.

Ярослав Климович у коментарі для “Газети” зауважив: “Я не маю від цього судового виграшу жодного морального задоволення. Коли б справа була дійсно важливою – це одне. Але тут позов від Львівської облради мав суто політичне підґрунтя, і всі це розуміють. Ми просто надаремно витратили час у судах: адже всі знають, що ми не маємо технічної можливості транслювати грудневу сесію. Будь-які апеляції з боку облради, на мою думку, безперспективні”.

Валентина Люля:

Історія набула розголосу ще торік, коли ЛОДТРК відмовилася транслювати в прямому ефірі та повному обсязі засідання сесії Львівської обласної ради, як це було зазначено в угоді. На думку представників обласної ради, відмова зумовлена політичним тиском.

“Упродовж року ЛОДТРК здійснювала трансляцію засідань сесії, як і було зазначено в угоді, і не було жодних претензій до обласної ради, – сказав “Газеті” Андрій Парубій, заступник голови Львівської обласної ради. – Але після візиту до Львова голови Держкомітету України радіо і телебачення Івана Чижа ситуація набула іншого вигляду. Тоді пан Чиж заявив, що не потрібно транслювати сесію в повному обсязі, достатньо і сюжету у випуску новин.

Після тривалих дебатів ЛОДТРК усе ж припинила транслювати сесію в прямому ефірі. Питання трансляції навіть заслухали на сесії облради. Ярослав Климович, директор ЛОДТРК (який у вересні та жовтні минулого року і сам не заперечував політичного тиску з боку деяких політичних сил і державних контролюючих органів на ЛОДТРК і на нього), з трибуни облради відкидав будь-які закиди в політичній заангажованості ЛТБ. Тоді ж він заявив, що надалі не транслюватимуть сесії облради в повному обсязі в прямому ефірі через збільшення держзамовлення. На зауваження депутатів про порушення угоди Ярослав Климович зазначив, що в документі не вказано, у якому вигляді засідання сесії облради виходитимуть в ефір на 12-му каналі.

Тепер Ярослав Климович дещо по-іншому коментує цю ситуацію, але далі наголошує на тому, що про політичний тиск у цьому конфлікті не йдеться.

“Юрист, який отримав доручення представляти ЛОДТРК у суді, запізнився на засідання. Але на наступному судовому засіданні я буду присутнім особисто, – сказав “Газеті” Ярослав Климович. – Ми спокійно ставимося до цього судового процесу, бо, з точки зору виконання Закону України “Про радіомовлення та телебачення”, облрада жодного разу не подала звернення на трансляцію сесії своєчасно”.

За його словами, заявку потрібно подавати за два тижні, а представники облради робили це за день до проведення самої сесії, що не дозволяло створити програмної мережі.

“Окрім цього, на той момент, коли ми припинили транслювати сесію, заборгованість облради перед ЛОДТРК становила понад 20 тисяч гривень, – розповів Ярослав Климович. – І ми не мали жодної гарантії, що це профінансують”.

Пан Климович також зазначив: попередньо не було жодних претензій до обласної ради, що від 10.00 до 18.00 в ефірі ЛТБ був не заповнений жодними програмами час, а в жовтні держзамовлення збільшили, що й ускладнило процедуру подачі заявок на трансляцію сесії. У телефонній розмові з кореспондентом “Газети” Ярослав Климович зауважив, що хоче побажати керівництву облради “кращої організації праці”.

Попри прохання Михайла Сендака, голови Львівської облради, Ярослав Климович не пролонгував угоду на трансляцію сесії.

“Зараз ми відмовилися продовжувати угоду через те, що йде судовий процес. Але в майбутньому серіалів у вигляді сесії облради ми все ж не транслюватимемо та співпрацюватимемо з облрадою, якщо будуть нормальні стосунки, – сказав Ярослав Климович. – А політичного підтексту в цій справі шукати не потрібно, бо його немає”.

Ю. Тимошенко також звернулася до прокурора Печерського району Києва із заявою про порушення кримінальної справи проти генерального директора “Студії “1+1”, який “злісно ухиляється від виконання вже кількох судових рішень, що зобов’язують надати їй ефірний час”, – зазначила прес-служба “Батьківщини”.

Першого березня у Франківському місцевому суді м. Львова відбулося слухання у справі позову народного депутата України, письменника Володимира Яворівського проти газети “Молода Галичина”.

13 листопада минулого року на шостій сторінці “Молодої Галичини” з’явилася добірка матеріалів про діяльність Володимира Яворівського. В одній із публікацій пана Яворівського звинувачували у смерті головного редактора газети “Літературна Україна” Василя Плюща, в іншій – у співпраці з КДБ.

Від імені позивача справу доручили адвокатові Віталію Домашовцю. Позовна заява складається із понад десяти друкованих аркушів і містить претензії до всіх матеріалів добірки. Відповідача мав представляти адвокат Андрій Сірий. Він не подав жодних документів на підтвердження опублікованих у “Молодій Галичині” звинувачень, мотивуючи це тим, що їх ще збирають. Головний редактор “Молодої Галичини” Роман Шостак ще не знає, чи займатиметься зазначений юрист цією справою надалі.

За згодою сторін друге слухання справи відбудеться 10 березня об 11.00 у приміщенні Франківського місцевого суду Львова. Справу веде суддя Марія Мартинишин.

(“Львівська газета”, 4 березня 2004 р.)

***

Вчора у Франківському місцевому суді м. Львова вдруге відбулося слухання у справі позову народного депутата України, письменника Володимира Яворівського проти газети “Молода Галичина” про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди. Відповідачі не прийшли на засідання.

Суд отримав лист від газети “Молода Галичина”, в якому редакція просила перенести слухання на місяць у зв’язку з необхідністю зібрати матеріал. Як зазначив позивач, згідно з українським законодавством, редакція повинна мати докази, які підтверджують достовірність інформації, вже на момент публікації. Перше засідання суду відбулося 1 березня, і тоді представник “Молодої Галичини” просив перенести засідання на 10 березня, оскільки не мав документів, які б підтверджували викладені у “Молодій Галичині” факти.

Адвокат позивача висловився проти того, аби відкладати слухання справи ще на місяць. Але оскільки це був перший випадок відсутності відповідача у суді, погодився на компромісний варіант: відтермінувати наступне судове засідання на два тижні.

Суддя Марія Мартинишин, яка веде цю справу, прийняла соломонове рішення: засідання перенесли на три тижні, тобто на 29 березня.

Сам Володимир Яворівський сказав, що обов’язково приїде й 29 березня. Також він нагадав, що один із матеріалів, опублікований у добірці – лист до Юрія Андропова, котрий буцімто написали Яворівський, Дмитро Павличко та Іван Драч, – був предметом судового розгляду ще на початку 90-х. Цей лист розповсюджували як листівку, і тоді його опублікувала газета “Товариш” (на той час – видання КПУ). Старокиївський районний суд м. Києва задовольнив позов Яворівського до “Товариша”, визнав лист фальшивкою та заборонив його розповсюдження. Під час того процесу надсилали запити у московський архів КДБ та в СБУ, оскільки всі листи “нагору” проходили через Київ. Володимир Яворівський тоді не тільки довів, що не був “стукачем”, а й відсудив мільйон карбованців, які пожертвував на дитячий сиротинець. Цього разу він сподівається отримати від редакції “Молодої Галичини” 100 тисяч гривень компенсації, які, у разі задоволення позову, витратить на благочинну діяльність у своєму окрузі.

Іронія долі полягає в тому, що свого часу Володимир Яворівський сам працював у газеті, з якою тепер судиться. Тоді вона мала назву “Ленінська молодь”.

(“Львівська газета”, 11 березня 2004 р.)

***

Оксана Форостина:

Нагадаємо, що минуле засідання у справі позову Володимира Яворівського проти газети “Молода Галичина” про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди відбулося 9 березня у Франківському районному суді Львова. Представники відповідача не з’явилися, лише надіслали прохання перенести засідання. Суддя Марія Мартинишин, яка веде цю справу, призначила його на 29 березня.

Учора на початку засідання з’ясувалося, що за дорученням від 23 березня 2004 року інтереси “Молодої Галичини” захищатиме її консультант Анатолій Комаров, юрисконсульт ГО “За права людини”. Коли суддя Марія Мартинишин запитала, чи має пан Комаров відповідну освіту, він відповів, що “має, і навіть більше, ніж деякі судді”. На традиційне запитання судді, чи довіряє пан Комаров суду, він заявив, що не довіряє, подав клопотання про відвід головуючої, посилаючись на статтю 18 Цивільно-процесуального кодексу України, а також заявив, що братиме участь у судовому засіданні разом із нею він тільки тоді, коли Марія Мартинишин буде підсудною. Претензії Анатолія Комарова до судді полягали в тому, що 1996 року, коли вона намагалася притягнути його до відповідальності за хуліганство, здійснила низку порушень.

Після цього суддя Мартинишин вийшла в дорадчу кімнату, а присутні в залі змогли оцінити дотепність пана Комарова, зокрема, фразу: “Я один такий, а суддів багато, їх можна замінити”. Суддя відхилила клопотання Комарова про відвід головуючої через неприязні стосунки з представником відповідача. Наступним клопотанням Комарова було про перенесення судового засідання, оскільки його лише в четвер увечері повідомили про виступ у суді. У п’ятницю пан Комаров перебував у Рогатині, відтак попросив суд дати йому можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Адвокат Володимира Яворівського Віталій Домашовець наполягав на тому, що такі дії є затягуванням розгляду справи з боку відповідача. Він також наголосив, що число “Молодої Галичини” з публікацією, в якій Яворівського названо вбивцею, вийшло збільшеним тиражем, до того ж, газету “закинули” на його виборчий округ, хоча “МГ”не мала і не має жодного підтвердження викладених у статті фактів.

Анатолій Комаров стосовно опублікованих у “МГ” звинувачень кинув репліку: “Все колись буває вперше”. Після того присутні довідалися, що пан Комаров – не адвокат, а правозахисник. Наступна його заява була ще цікавішою: “Хто сказав, що в нас немає таких документів?” Тобто документи редакція таки має, але пан Комаров з ними не ознайомлений, а лише з позовною заявою.

Позивач Яворівський погодився надати Комарову годину-півтори для ознайомлення зі справою, але Комаров відмовився. Він знову клопотав про відвід судді Мартинишин, мотивуючи це тим, що вона перешкоджає Комарову захищати інтереси відповідача, а також називає позивача Володимиром Олександровичем, тому є зацікавленою особою. І взагалі, “якщо вона знала , що я буду брати участь у процесі, могла би подбати про самовідвід”. А потім прямо заявив, що “не може з таким судом захищати редакцію газети “Молода Галичина”. Комаров пообіцяв подати генеральному прокуророві заяву про притягнення до кримінальної відповідальності: “за попередні речі не притягнули, так за це притягнуть”. Суддя натяку не зрозуміла, й ображений Комаров об 11.10 залишив залу суду.

Суд заслухав позивача і продовжив розгляд справи, зокрема, зачитав заяву попередника пана Комарова Андрія Сірого про те, що станом на 5 березня він уже не є представником газети “Молода Галичина”. Опівдні суддя Мартинишин завершила розгляд і повідомила, що о 13.00. винесуть рішення.

Як не дивно, за годину в залі засідання знову з’явився пан Комаров, уже в доброму гуморі. Суддя несподівано оголосила, що... слідство поновлено, оскільки надійшли нові документи. Віталій Домашовець і Володимир Яворівський розцінили цей дивний поворот у справі як свідчення тиску на суд. Суддя Мартинишин мовчки залишила залу.

Наступне судове засідання у справі відбудеться 9 квітня. У коментарі “Газеті” пан Комаров висловив сподівання, що суддя буде інший.

(“Львівська газета”, 30 березня 2004 р.)

А невдовзі у Дмитра Васильовича та його адвоката Семена Островського з’явилась ідея долучити до протизаконних фрагментів біографії головного «об’єднаного» есдека України ще три: дивну реабілітацію його батька, Володимира Медведчука, котрий, за свідченнями деяких очевидців, тісно співпрацював із нацистами; військове підвищення Віктора Володимировича від капітана до полковника за неповних півтора року та справу з помічником тоді ще віце-спікера Віктора Медведчука Сергія Самусєва, котрий на День незалежності 2001 року з вікна автомобіля погрожував пістолетом двом громадянам. Проте Київська прокуратура, провівши перевірку заяв Чобота, відмовилася порушити карні справи за цими фактами.

Так, щодо бізнесової діяльності прокурори відписали, що, за даними податкової адміністрації, глава АП не має відношення до вказаних Чоботом фірм (приміром, концерну «Славутич» та «Ньюпорт менеджмент», зареєстрованого в офшорній зоні). Однак дані податкової наведено за минулий рік, тоді як Чобіт у своїй книзі описував першу половину дев’яностих. Щодо решти питань - реабілітації батька, військової кар’єри та помічника з пістолетом - прокуратура, за словами Чобота, «відхрещувалась» аргументом, що, мовляв, Медведчук не має до них жодного відношення. Воно, може, й так, але Чобіт, за його ж визначенням, просто хотів довідатися, чи була законною видача довідки про реабілітацію Володимира Медведчука, на яких це підставах одним чорнилом та почерком (!) нинішнього лідера СДПУ(о) підвищували до полковника та чим закінчилася історія із Сергієм Самусєвим. Це лише дещиця з аргументів, які навів пан Дмитро, подавши до Голосіївського суду скаргу на рішення столичної прокуратури.

«На мою думку, перевірка проводилася непрофесійно, безграмотно, упереджено або й просто на замовлення», - зазначив у суді Чобіт, наголосивши, що висновки цієї перевірки він вважає передчасними, тому вимагає нового дослідження його фактів та прийняття відповідного рішення згідно з чинним законодавством. Як повідомив Дмитро Чобіт у коментарі для «УМ», суддя Голосіївського суду виніс «повністю позитивне» рішення: вказав на недоліки попередньої перевірки і зобов’язав прокуратуру провести ще одну, об’єктивну та грунтовну.

На відміну від Шевченківського суду, який вирішив закрити ліву газету, оболонська Феміда має розглянути заяву “про спростування відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність, та відшкодуванні моральної шкоди”, яку нібито завдали твори професора.

Судове засідання перенесено через хворобу останнього.

Після оголошення перерви адвокат відповідача, що назвався Капельниковим Веніаміном Лазаровичем, відмовився від будь-яких коментарів для преси, пославшись на те, що не має жодних повноважень виступати від імені професора. Натомість позивач Найман направо і наліво роздав купу інтерв’ю й вирізки з єврейських газет.

Про намір судитися з Сендаком Шурма оголосив ще на початку жовтня минулого року. Довело народного депутата до такого кроку минулорічне засідання сесії Львівської обласної ради, яке відбулася за участі лідера "Нашої України" Віктора Ющенка. За словами Ігоря Шурми, під час сесійного засідання Михайло Сендак звинуватив його у протиправній діяльності та незаконному обранні народним депутатом.

Нагадаймо, що на початку лютого уже мало розпочатися судове слухання справи за позовом Ігоря Шурми до народного депутата Олега Тягнибока, який нібито поширював неправдиву інформацію про членів СДПУ(о) з трибуни Верховної Ради. Проте Тягнибок на судове засідання не зміг прийти. Також свого часу Шурма двічі подавав до суду на іншого народного депутата, Ярослава Кендзьора. Попри те, що позивач двічі виграв суд, Кендзьор перед Шурмою вибачення не просив і жодної інформації не спростовував.

Не зважатиме на рішення суду і Михайло Сендак. У коментарі "Поступу" він заявив, що не звертатиме уваги ні на Шурму, ні на судове рішення, бо його обвинувачення есдеків "у відмиванні грошей" є правдивими

Суть дела состоит в том, что 2, 3, 28 и 29 августа 2002 года в номерах 139(2890), 140(2891), 155(2906), 156(2907) газеты «Голос Украины» были опубликованы статьи Сергея Лавренюка «Спецоперация «Санация» и «Спецоперация «Санация»-2, в которых говорилось о деятельности ОАО «Тюменская нефтяная компания», ОАО «ЛиНОС», ЗАО «ТНК-Украина-Инвест» и ПИИ «ТНК-Украина». Статьи представляли собой набор откровенно неправдивых фактов, подтасовок, противоречий, в которых НПО «Агрокомплекс» выставляется обиженным предприятием, эдакой жертвой произвола со стороны Президента Украины, правительства и судебных органов.

В статьях было насчитано более полусотни искаженных фактов.

Насколько известно, представители «ТД ТНК-Украина» обратились в «Голос Украины» с письмом, в котором изложили весь перечень неправдивой информации, которая была вылита на компанию со страниц газеты, которая принадлежит Верховной Раде.

И редакция, поняв, что автор публикаций против «ТД ТНК-Украина» был ангажирован «Агрокомплексом», опубликовала извинение перед «ТД ТНК-Украина» и в «180 и 182 статьи «Правда и вымысел истории «Про санацию» и «Так нужна ли санация?».

Казалось бы, конфликт исчерпан, газета сделала для себя выводы - нельзя печатать непроверенные факты или по крайней мере предоставлять право голоса противоположной стороне. Но через время появляется очередная серия ангажированных и инициированных «НПО Агрокомплекс» статей, которые по сути являлись римейком сентябрьских публикаций против «ТД ТНК-Украина».

Представители «ТД ТНК-Украина» вновь направились к главному редактору «Голос Украины» с логичным удивлением - как же так, газета извинилась за хамство, а теперь вновь обливает компанию грязью. Представители юридического отдела «ТД ТНк-Украина» предложили снова принести извинение и разрешить опубликовать свою точку зрения. На что главный редактор «Голоса» Анатолий Горлов попросту выставил их за дверь.

Таким образом, руководители самой газеты не дали компании, которую оклкветали, высказать собственную точку зрения. У «ТД ТНК-Украина» остался единственный легитимный способ защиты собственной чести и достоинства - обратиться в суд. Так компания и поступила.

Интересно, что суды разных инстанций признали, что автор статьи был неправ, искажая факты, использовал в статьях домыслы и неправдивые факты. К тому же Сергей Лавренюк, опираясь на собственную домыслы, делал выводы, порочащие честь и достоинство компании «ТД ТНК-Украина».

Точку в судебной тяжбе поставил Дарницкий районный суд г. Киева, который обязал газету «Голос Украины» и Сергея Лавренюка возместить нефтяной компании 238,5 тыс. грн. и 23,85 тыс. грн пени с каждого.

Самое интересное, что «ТД ТНК-Украина» не жаждет крови. И если бы Комитет по свободе слова действительно хотел бы разобраться в причинах и последствии судебного решения по «Голосу Украины», то по крайней мере пригласил бы на свое совещание представителей крупнейшего в Украине инвестора в нефтегазовой отрасли.

Там бы они узнали, что для «ТД ТНК-Украина» достаточно извинений в свой адрес от редакции газеты и возможности опубликовать собственную точку зрения по вопросу санации ЛиНОСа, что не противоречит ни законам Украины, ни международным правилам, ни человеческой нравственности и нормальным морально-этическим отношениям в обществе.

19 лютого 2004 року в Івано-Франківському міському суді завершилось слухання справи під головуванням судді Галини Шалаути за позовом керівника обласної організації ВО “Батьківщина” Дмитра Шлемка до місцевої газети “Репортер” та автора статті “Хто не з нами, той проти нас, або “Псевдопатріоти почали пошуки ворогів народу”.

Позивач в позовній заяві вимагав спростування неправдивої на його думку інформації та відшкодування моральної шкоди в сумі 50 тисяч гривень. Суд відмовив Д.Шлемкові в задоволенні всіх позовних вимог, мотивуючи таке рішення тим, що автор оприлюднив у статті свої “оціночні судження” щодо діяльності політичного діяча – Дмитра Шлемка. Як відомо, в минулому році Верховна Рада України прийняла Закон щодо змін до Закону України “Про інформацію”, в статті 47-1 якого, зокрема, йдеться: “Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями... є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема, критика, оцінка дій... Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.”

До речі, це чи не перший в області прецедент, коли суд виніс рішення на основі нового законодавства України про ЗМІ, яке врахувало європейські стандарти в галузі свободи слова, зокрема, Європейську Конвенцію з основних прав і свобод людини.

До слова, цей же суд, але в особі судді Поповича, минулого року задовольнив позов міського голови Івано-Франківська З.Шкутяка до ТРК "3-я студія". Зіновій Шкутяк вимагав від телебачення 50 тисяч гривень моральної шкоди за розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності .

Між іншим, в період слухання справи суддя Попович, який і виніс рішення, отримав від міськвиконкому квартиру. Апеляційний суд Івано-Франківська, хоч і не скасував рішення повністю, однак значно зменшив розмір відшкодування моральної шкоди.

А вже 25 лютого об 11 годині в міському суді слухатиметься справа за позовом народного депутата Романа Зварича до тієї ж "З-ї студії". В своєму позові Р. Зварич просить визнати інформацію, яка була оприлюднена 3-студією ще в лютому-березні 2002 року, неправдивою, такою що принижує його честь, гідність та ділову репутацію та вимагає від телерадіокомпанії відшкодування моральної шкоди в сумі... 10 мільйонів гривень. Чим викликані такі "апетити" народного обранця - чи спогадами про минуле в Сполучених Штатах, чи бажанням знищити місцеву телекомпанію - невідомо. Між іншим, останнє речення є оціночним судженням...

“ВУ” вже повідомляв про те, що в Ужгородському прес-клубі діє проект “Правовий захист журналістів”. Минулого тижня з ним ознайомили журналістів ЗМІ, що працюють у Виноградові (ТРК “Виноградів”, газета “Чорна Гора” тощо). Юрисконсульт прес-клубу Анастасія Бачинська розповіла про останню справу, в якій вона представляла ТРК ”М-студіо”. Йшлося про позов депутата Мукачівської міськради, в якому він стверджував, що ТРК поширило про нього недостовірну інформацію, чим завдано шкоди його честі і діловій репутації. Суть усієї колізії в тому, що кореспонденти каналу використали у репортажі вислів іншого депутата міськради стосовно позивача. І саме ці фрази, вважає позивач, паплюжать його честь і гідність. Наразі для “М-студіо” справа завершилася позитивно — суддя відмовив у задоволенні позову. На думку пані Бачинської, примітним є те, що він посилався на 10 статтю Європейської конвенції з прав людини. “Позивач — депутат міськради — публічна особа, відтак він має бути готовим до критики”, — каже Анастасія Бачинська. Водночас вона розповіла, що жодного тиску на собі не відчула, натомість ТРК “М-студіо”, за її словами, вбачає тиск у самому позові.

Дається взнаки передвиборний період — звернення журналістів до юристів прес-клубу почастішали. Більшість з них стосуються питань акредитації.

Позивач просить стягнути з відповідачів 10 тисяч гривень у рахунок компенсації моральної шкоди, завданої йому однією з газетних публікацій.

До цього обласна влада намагалася через прокуратуру притягнути до відповідальності журналістів опозиційного видання за звинуваченнями в антисемітизмі, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, закликах до повалення режиму, який у адміністрації асоціюється з конституційним ладом.

А в ніч на 12 грудня 2003 року запалав старенький “фордик” М. Панасюка.

Продолжается преследование редактора газеты «Тихий ужас» Василия Коряка. «Публикую статью о губернаторе — в мой дом летят гранаты (пишут — хулиганство). Публикую вторую — стреляют по мне картечью, два коктейля Молотова летят в окно. И опять пишут хулиганство»,— рассказал о покушениях Василий Коряк... Во время третьего нападения журналист подстрелил одного из нападавших, и теперь его обвиняют в умышленном убийстве. Впервые в истории Украины хотят засадить журналиста за то, что он защищал собственную семью. «А неофициально говорят: меньше бы писал о прокуратуре, не было бы проблем», — утверждает Василий Коряк.

Позовну заяву журналіст подав майже рік тому, але приступити до розгляду справи по суті досі неможливо, оскільки для цього треба дослідити матеріали кримінальної справи, яка зникла ще в лютому 2003 року і місце перебування якої суд не може встановити. Окрім того, донецькі податківці, які затримували журналіста півтора роки тому в редакції газети “Салон”, не з’являться до суду.

З цієї ж самої причини вже рік в іншому суді - Ворошивлоському районному м. Донецька - неможливо винести рішення про виплату В.Бойку компенсації за те, що його незаконно утримували у в’язниці. На судове засідання 4 березня 2004 року в черговий раз не з’явилися ані представник прокуратури Донецької області, ані представник податкової інспекції. Судячи з усього, вони й не мають наміру це робити, оскільки юрист ДПА в Донецькій області заявив клопотання не виплачувати журналістові ніякої компенсації, мотивуючи це тим, що з точки зору Голови ДПА в Донецькій області Олександра Васильєва (брата Генерального прокурора України) податкові міліціонери зробили правильно, кинувши журналіста за ґрати в червні 2002 року. Що ж стосується тієї обставини, що рішенням суду затримання було визнано незаконним, представник ДПА заявив: “Ніякі судові рішення для нас не мають значення”, що й занесено до протоколу.

Але в Київському райсуді суддя І.Масло заявила, що більше не буде терпіти такої наруги. З її слів, якщо наступне судове засідання податківці знову проігнорують, не виключено, що на порядок денний може бути поставлено питання про адміністративний арешт головного податківця м. Донецька на 10 діб за неповагу до суду відповідно до статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

— На мой взгляд, никаких личных проблем в этом противостоянии нет, а есть только правовые. Два года назад я был задержан в редакции газеты. Суд давным-давно дал оценку этим событиям. Задержание было признано незаконным. Были проведены многочисленные обыски, у меня были изъяты книги, документы, мебель. Ничего из этого до сих пор не возвращено. По этому поводу я неоднократно обращался в суд. Обращался в прокуратуру. В конце концов я исчерпал абсолютно все законные способы решения этой проблемы.

Таким образом, во-первых, моя история показывает, что правовыми средствами невозможно решить вопрос возобновления нарушенных прав гражданина. Я имею определенные права независимо от того, журналист я или нет. Когда нарушаются права рабочего, домохозяйки, шахтера — возможно, это не так бросается в глаза из-за непубличности их профессий. Но на моем примере все могут видеть, что демонстративное беззаконие вершится даже против журналистов.

Во-вторых, необходимо отметить первопричину всех происшедших со мной событий. В феврале 2002 года вышла моя публикация о Васильеве в «Украине Криминальной», называвшаяся «Прокурор-многостаночник». Сразу после этого в Донецк прибыла комиссия Генпрокуратуры проверять изложенные в ней факты. Тогда в прокуратуре области мне открытым текстом сказали: «Мы тебя посадим». В мае 2002 года было возбуждено уголовное дело, и я был задержан.

Я не знаю, в чем состоят претензии моих коллег к нарушениям мною норм журналистской этики. Однако мне кажется, что если бы они, как и я, прошли по камерам, были подвергнуты пыткам, если бы в результате у них появились телесные повреждения, которые были зафиксированы у меня экспертизой, то они бы смотрели на проблему по-другому.

Ольга ГАЛЬСКАЯ, Рамиль ЗАМДЫХАНОВ, Евгений ШИРОКОВ, Митар РОЧЕНОВИЧ, Максим КАРАЧЕВЦЕВ:

Это событие так и не стало резонансным и не вызвало ожидаемую шумиху в прессе. Почему? Попытаемся разобраться.

Во всем мире журналисты главной задачей своей профессии ставят подачу объективной информации превыше всего. Это гарантирует право каждого человека знать правду о происходящем. Ради этого журналисты во всем мире выработали профессиональную этику, где главный канон — объективные публикации, отсутствие предвзятого подхода или чьего-то пристрастия. И чем цивилизованнее страна, тем больше ее граждане предъявляют эти требования к представителям масс-медиа. Но наша страна, увы, лишь в самом начале этого пути...

Вероятно, поэтому именно у нас в стране и случилось то, что произошло с Владимиром Марковичем Бойко. Этот журналист написал несколько острых, критических статей. Но как такой отважный журналист проигнорировал главную заповедь своей профессии: не представил две точки зрения? Не было в публикациях и реальных фактов — лишь обещания их представить. Для читателя это повод задуматься: зачем он это делает? И, действительно, зачем?

Все началось с того, что Бойко поссорился с налоговиками.

10 мая 2002 года против Владимира Бойко, директора НПП «Хемаком» (это тот же журналист, о котором идет речь!), было возбуждено уголовное дело по статьям Уголовного кодекса Украины, предусматривающим ответственность за уклонение от уплаты налогов. Основанием для возбуждения дела явились материалы документальной проверки работниками Государственной налоговой инспекции Куйбышевского района города Донецка от 25.03.02 года, которая показала, что должностными лицами НПП «Хемаком» были занижены налоговые обязательства на общую сумму 54 тысячи гривен. В конце июня В. Бойко был задержан. По решению суда Куйбышевского района он провел в изоляторе временного содержания 10 суток. 5 июля 2002 года по решению того же суда Бойко освободили под залог, его задержание признали законным. Но 16 августа 2002 года апелляционный суд Донецкой области, рассмотрев апелляционную жалобу Владимира Бойко, отменил решение Куйбышевского суда и признал факт его задержания незаконным. Далее, исходя именно из этого решения, Бойко подготовил целый пакет жалоб в суды и органы прокуратуры Донецкой области. Все они так или иначе касались его пребывания в изоляторе временного содержания, действий работников налоговой службы, проводивших проверку деятельности НПП «Хемаком» и законности возбуждения уголовного дела. Разбирательства длятся по сей день.

Само же уголовное дело в отношении Владимира Бойко было закрыто еще до решения апелляционного суда. Соответствующее постановление 9 августа 2002 года вынес и.о. прокурора города Донецка Олег Сюсяйло.

В бытность пребывания на должности Генерального прокурора Святослава Пискуна уголовное дело против Владимира Бойко, касающееся неуплаты налогов, возобновлялось дважды (19.09.02 и 12.11.03). По инициативе нынешнего Генерального прокурора Геннадия Васильева дело в отношении Бойко было вновь тщательно пересмотрено и закрыто. Об этом свидетельствует решение Луганской областной прокуратуры от 23.12.03.

Однако Бойко почему-то не успокаивается. В октябре 2003 года в газете «Остров» была напечатана статья за его подписью, касающаяся Геннадия Васильева, тогда народного депутата Украины, и еще некоторых людей. Никто из упомянутых в статье с написанным не согласился, расценив это как откровенное перекручивание фактов и искажение действительности. Один из них — Рафаэль Кузьмин — 3 ноября 2003 года даже обратился в суд, подав иск в отношении автора материала В. Бойко и газеты «Остров» о защите чести, достоинства и деловой репутации. Иск был направлен в суд того района Донецка, где прописан Владимир Маркович Бойко.

— Соответчики ни на беседу, ни на суд не явились, — сказал Виктор Попревич, судья Киевского местного суда г. Донецка, — хотя им неоднократно направлялись повестки... 10 ноября выяснилось, что газета «Остров» не является юридическим лицом. Я вынес постановление о привлечении в качестве соответчика Бойко ЧП «Рекламно-информационное телерадиоагентство «Фортуна», которому принадлежит газета «Остров».

На слушания, назначенные на 10 и 14 ноября, повестки получала под роспись мать Владимира Бойко. Получал повестки и представитель ЧП «Фортуна». Сам Бойко (лично) получил повестку в суд на 19 ноября. Однако соответчики опять не явились, и о причинах неявки суд не уведомили. Руководствуясь ст. 172 Гражданско-процессуального кодекса Украины, касающейся двух неявок одной из сторон по неуважительным причинам, в этот же день, 19 ноября, судом на основании имевшихся в деле материалов было вынесено решение об удовлетворении исковых требований и взыскании 50 тысяч с соответчиков в солидарном порядке... В установленный законом срок это решение не было обжаловано в апелляционной инстанции.

Решение суда, как и предусмотрено законом, было отправлено ответчику по почте. Затем представители суда уже во время личной встречи в суде хотели вручить Бойко еще одну копию решения, но он отказался расписаться в соответствующих документах.

Начальник отдела Государственной исполнительной службы управления юстиции Киевского района Донецка Антон Штепа, рассказал:

— Наши сотрудники исполняют решение суда в части, касающейся Бойко. Существует два исполнительных листа, по которым с Бойко и ЧП «Фортуна» солидарно взыскиваются 50 тысяч гривен за нанесение морального вреда Рафаэлю Кузьмину. По данным городского БТИ, Владимиру Бойко принадлежит треть квартиры, в которой он прописан и где проживает его мать. Работники ОГИС туда и направились. Не верьте, если кто-то расскажет вам, что исполнители описали все имущество, перерыли все шкафы и вещи. Отнюдь — описан был только лишь навороченный компьютер с комплектом периферии.

ОГИС управления юстиции Калининского района г.Донецка арестовала счет «Фортуны», однако, как стало известно госисполнителям, находчивые владельцы «Фортуны» открыли второй счет в другом банке. Этот счет также арестовали. «На настоящий момент взыскано порядка 18 тысяч гривен, — заметил начальник ОГИС управления юстиции Калининского района г.Донецка Александр Матушевский. — Из этих денег более 16 тысяч гривен, по распоряжению истца, перечислены детскому дому «Малютка».

Итак, если следовать канонам профессиональной журналистики, выслушать и вторую точку зрения, вырисовывается очень некрасивая ситуация. Частный предприниматель, решивший стать «журналистом-обличителем», поссорившись с налоговой структурой, максимально использует возможности своего ремесла в личных целях. Не чураясь любых методов. И не вспоминая, собственно, о самом важном для журналиста — точно и непредвзято проинформировать читателя.

Никто не обладает такой возможностью, как журналисты, рассказывать обществу честно и объективно правду о происходящих событиях. Но, как и в любой профессии, здесь тоже существует масса соблазнов. Один из них — манипулировать читателем, сообщая ему лишь то, что важно для себя. Бойко ни разу не обратился к коллегам с просьбой провести глубокое журналистское расследование имеющихся у него фактов. А ведь ради установления истины это давно стоило сделать.

Сегодня наше общество поражено множеством недугов. Коррупция, круговая порука, безответственность, использование служебного положения в корыстных целях. Да, эти грехи не редки и в правоохранительной системе, Но, увы, они встречаются и в журналистике. Пиарщики, информационные киллеры, конъюнктурные писатели... Одни хвалят благодетелей пропорционально полученным суммам, другие — в меру своих возможностей и способностей отрабатывают «заказ», к примеру, «сливают» непроверенный «компромат» под видом журналистского расследования.

Все это далеко от настоящей журналистики, все это безжалостно дискредитирует профессию, лишая граждан их первичного конституционного права — получать объективную информацию...

Судові процеси над журналістами вже стали нормою в нашому суспільстві. Нещодавно Броварський міський суд позбавив волі на три роки колишнього співробітника опозиційного видання, нинішнього головного редактора газети «Друг читача» (агенція «Зелений пес») Руслана Солонця. Причина надто «вагома» – порушення режиму проходження випробувального строку.

Як повідомляє інтернет-видання «Майдан», кримінальну справу № 12-13032 проти Руслана Солонця порушили в грудні 2001 року після з’їзду «Русского молодежного движения Украины» (16 грудня 2001 р.), що входить до об’єднання «Русский блок». Тоді журналіст дістав завдання від редакції «Українського слова» висвітлити подію. Прийшовши в той час, як група невідомих у масках увірвалася в приміщення, де проходив з’їзд, Руслан потрапив в епіцентр бійки. Коли все закінчилося і члени з’їзду дізналися, що він кореспондент «ультранационалистической» газети «Українське слово», його звинуватили як співучасника нападу. Журналіста засудили за порушення «режиму» на три роки умовно. Це означає, що він не мав права залишати місто, мусив щотижня відмічатися в міліції.

Руслан знімав квартиру в Броварах, а коли приїхали господарі, він змушений був залишити її. Адже власники планували інакше використати приміщення. Його звинуватили в тому, що він без дозволу міліції переїхав. По-друге, Солонець потребував госпіталізації і тривалий час лікувався в Трускавці. Отже, його звинуватили і в грубому ігноруванні реєстрації за місцем проживання. Це й стало причиною ув’язнення на три роки.

Відповідно черговий раз, коли він їхав на судове засідання в Бровари, його заарештували. Журналіст навіть не попередив найближчих родичів, що збирається туди їхати. Лише сусід по камері після звільнення через день зміг передати, що Руслана рідні й друзі не побачать 3 роки... Жодної інформації, як і вироку суду, родичам не надали. Бачитися та листуватися з ним ніхто не має права, окрім адвоката.

Намагання дружини й брата оформити адвоката (відповідно до чинного законодавства) було проігноровано, відсутність адвоката на суді мотивувалася так: «...а це не потрібно». Таким чином, на сьогодні журналіста ізольовано від рідні, громадськості та можливої юридичної підтримки.

Ми будемо відстежувати, як розгортатимуться події в цій справі.

Як сказав один iз доповiдачiв на семiнарi, заступник голови Нацiональної ради України з питань телебачення i радiомовлення Вiталiй Шевченко, питання свободи слова зараз перемiстилося в центр усього полiтичного життя. I свiт, коли говорить про Україну, мовить уже не стiльки про олiгархiв, про нашу економiку, як про свободу слова, утиски незалежних ЗМI, вбивство Ґонґадзе. Є величезнi проблеми з доступом опозицiї, взагалi народу, до так званих державних, а точнiше — провладних ЗМI; по сутi, на мiсцi стоїть справа з роздержавленням ЗМI, скорiше, продовжується їх одержавлення, пiдкреслив В.Шевченко. У цих умовах демократичним силам слiд усiляко розвивати нову українську незалежну пресу. Про це i йшлося на семiнарi.

Цiкавими були виступи голови аналiтичної ради УНП Олександра Мосiюка, шеф-редактора столичної газети "Народне слово" Михайла Батога. Змiстовний тренiнг провела керiвник прес-служби УНП Iрина Лукомська. I головне — відбулися кориснi дискусiї, обмiн iнформацiєю. Зокрема, однiєю з тем була така: "Iнформацiйний простiр Чернiгiвщини". Так от його дослiдження засвiдчило, що вiн, цей простiр, цебто ситуацiя зi ЗМI, далекi вiд норм демократiї, втiм, як i загалом по Українi. Вiдбувається манiпуляцiя громадською думкою, а часто й безсоромна дезiнформацiя громадян з боку провладних ЗМI всiх рiвнiв. Часто це така нахабна дезiнформацiя, що зостається лише надiятися, що здоровий глузд людей вбереже їх вiд обману (Наш кор. Михайло Батіг).

Спiввiтчизники!

Блок Вiктора Ющенка "Наша Україна" висловлює солiдарнiсть i пiдтримку журналiстам, якi оголосили акцiю протесту "Волю слову!".

Сьогоднi в незалежнiй Українi влада переслiдує свободу слова ще брутальнiше за царську охранку, яка забороняла творити Тарасовi Шевченку.

Режим вдається до полiтичного та економiчного терору проти ЗМI, порушує конституцiйнi права громадян на свободу слова та отримання iнформацiї.

Клану Кучми-Медведчука-Януковича не потрiбнi незалежнi об’єктивнi ЗМI, якi правдиво iнформують про подiї у державi. Цим "дiячам" не потрiбнi свiдомi громадяни, якi мають власну позицiю. Влада вiдчуває страх та безсилля, коли люди втрачають залежнiсть вiд її манiпуляцiй i починають приймати самостiйнi зваженi рiшення.

Режим використовує засоби масової iнформацiї для поширення своїх чорних iнформацiйних технологiй, i тому вiн безжально знищує останнi бастiони демократiї та свободи слова в Українi. Нинiшня влада, на совiстi якої запеклася кров Георгiя Ґонґадзе, Iгоря Александрова, iнших журналiстiв, не збирається зупинятися.

За останнiй мiсяць в Українi влада провела масштабну "зачистку", в результатi якої було викинуто з ефiру радiо "Свобода", розгромлено радiо "Рокс" та "Континент", де мовили "Свобода", ВВС, "Громадське радiо", "Нiмецька хвиля", закрито газету "Сiльськi вiстi". Сьогоднi влада знищує останнє опозицiйне видання на Донеччинi — "Остров" i намагається позбавити лiцензiї єдиний в Українi незалежний вiд влади "5 канал" телебачення.

Спiввiтчизники! Згадайте, коли ви востаннє бачили в ефiрi телеканалiв вiдкриту дискусiю за участю представникiв опозицiї, скажiмо Вiктора Ющенка чи Юлiї Тимошенко, Олександра Мороза...

Влада боїться вiдвертої публiчної розмови з опозицiєю. Вона боїться народу i робить усе, щоб подавити будь-якi прояви вiльнодумства: за вказiвкою вищих державних керiвникiв убивають i калiчать чесних журналiстiв i полiтикiв, спецслужби прослуховують телефони громадян, стежать за ними i в Українi, i за кордоном, втручаються у приватне життя.

Радiо "Континент", радiо "Рокс", "Свобода", газета "Остров", "Сiльськi вiстi", "5 канал"... Хто буде наступним?

Сьогоднi кожен повинен дати собi вiдповiдь на питання: чи хоче вiн жити в просторi без правди i честi, де всi ходять по однiй лiнiйцi i одностайно в усьому пiдтримують "великих вождiв". Настав час сказати НI диктатурi, яка випалює кисень незалежної думки, створюючи вакуум iнформацiї.

ЦЕНЗУРI — НI!

Проанализировав вышеупомянутые публикации, комиссия отмечает предельно некорректный стиль изложения, исключительную предубежденность и безосновательную безапелляционность высказанных в материалах суждений.

Авторы статей нарушают пункт 5 Этического кодекса украинского журналиста, где отмечается: «Уважение к праву общественности на полную и объективную информацию о фактах и событиях является первейшей обязанностью журналиста». Авторы, подписавшиеся псевдонимами Газетный и Нечиталюк, навязывают читателю собственную, не подтвержденную никакими доказательствами, точку зрения. Более того — допускают грубые оскорбления своего коллеги, Николая Савельева. Учитывая бездоказательность обвинений, выдвинутых газетой в адрес журналиста «Львівської газети», а также фактическую анонимность этих упреков, содержание статей нельзя воспринимать как объективную критику. Это больше похоже на банальную клевету.

В связи с этим комиссия обращает внимание на игнорирование пункта 8 Этического кодекса — «Факты, суждения и предположения должны быть четко отделены друг от друга». «Молода Галичина» откровенно пренебрегла этим принципом, введя в заблуждение своего читателя.

По мнению комиссии, газетой «Молода Галичина» также грубо нарушен пункт 9 Этического кодекса — «Точки зрения оппонентов, в том числе ставших объектом журналистской критики, должны быть представлены сбалансировано», — поскольку точка зрения Н.Савельева не была представлена вообще.

Наличие противоречий, насколько известно, существующих между «Молодою Галичиною» и «Львівською газетою» (сотрудником которой является Н. Савельев), не может, по мнению комиссии, служить оправданием для откровенной грубости при ведении полемики, продемонстрированной «Молодою Галичиною».

Комиссия расценивает публикацию статей «Реквієм по Миколці Чекистові» и «Уся Савельєва рать?» как сознательное и грубое нарушение норм журналистской этики. Комиссия считает необходимым публично осудить действия редакции газеты «Молода Галичина» и вышеупомянутых авторов, которые, с нашей точки зрения, несовместимы с понятиями профессиональной, честной, объективной журналистики. Комиссия предлагает редакции газеты «Молода Галичина» напечатать данное решение в ближайшем номере своего издания и выражает надежду на то, что творческий коллектив «МГ» в дальнейшем будет твердо придерживаться принципов журналистской этики.

Комиссия в который раз призывает коллег-журналистов к толерантности в ведении публичных дискуссий и еще раз напоминает, что субъективность, высокомерие и грубость не должны подменивать аргументы.

Члены Комиссии по журналистской этике

Владимир Мостовой, Зураб Аласания, Васыль Бедзир, Лиля Буджурова, Мыкола Вересень, Леонид Зверев, Валерий Иванов, Светлана Кабачинская, Даниил Кляхин, Татьяна Котюжинская, Игорь Лубченко, Сергей Рахманин

Видання щорічника здійснене в рамках програми "Незалежний моніторинг свободи преси в Криму", яка реалізовувалася в 2003 році за допомогою Асоціації вільних журналістів Криму, Кримського Центру незалежних політичних дослідників і журналістів та за фінансової підтримки Міжнародного фонду "Відродження" і Фонду технічної співпраці при Посольстві Канади в Україні.

За словами Володимира Притули, голови Комітету з моніторингу свободи преси в Криму, автори попередили читачів про те, що дослідження, висновки, викладені в збірнику, є в якійсь мірі суб’єктивними, проте на основі поданих фактів та документів кожний має можливість зробити власні висновки. "На мою думку, ситуація не покращилася, - зазначив він. - Так само журналістам погрожують, їх б’ють, так само слабо реагують правоохоронні органи на ці факти". Існує дуже багато фактів, коли журналістам перешкоджали у виконанні їхніх професійних обов’язків, проте прокуратурою не була порушена і не розглядалася жодна справа за відповідною статтею Карного кодексу України. (На сьогодні, як правило, усі напади на журналістів кваліфікуються як хуліганство або спроба пограбування). Також під час презентації "Білої книги" було відзначено, що про жодну резонансну "журналістську" справу громадськості нічого не відомо. Це особливо підкреслив від імені як видавців, так і колег-журналістів В. Притула: "Ми не заперечуємо факту, що всі ці неправомірні дії стосовно журналістів були здійснені не через їхню професійну діяльність, проте хотілося б, щоб ситуація була висвітлена чесно і відкрито". Під час збору матеріалів та досліджень для "Білої книги" було визначено, що найбільше фактів тиску на журналістів та інших протиправних дій проти працівників ЗМІ виявлено в регіонах Криму (Юлія ДОРОФЕЙ).

На эти и множество других вопросов смогли получить ответ журналисты радиостанций, областных и районных изданий Херсонщины. По приглашению Херсонской городской ассоциации журналистов “Південь” они приняли участие в семинаре «Правовые основы журналистской деятельности» и задали множество вопросов гостье из столицы — юристу Программы правовой защиты и образования СМИ IREX U-Media Татьяне Котюжинской. Большое оживление у участников семинара вызвала информация о том, что действия чиновников, предоставляющих сведения только по письменному запросу или отсылающих в пресс-центры, неправомерны. Журналист сам вправе выбирать, в каком виде и у кого он желает получить информацию. Более того, за отказ чиновника предоставить сведения журналисту закон предусматривает штрафные санкции.

Кроме повышения правовой грамотности представителей СМИ Херсонщины, у организаторов семинара была еще одна цель — уменьшить количество «неумышленных» нарушений прав человека со стороны масс-медиа.

Семинар организован Херсонской городской ассоциацией журналистов “Південь” в рамках Проекта «Свободе слова в Херсонской области — юридическую поддержку», при поддержке отдела прессы, образования и культуры Посольства США в Украине.

- О демократизации общества, - говорит руководитель проекта, собкор информагентства УНИАН Михаил Аксанюк, - мы вправе говорить лишь тогда, когда журналист может выполнять свой профессиональный долг без оглядки на чье бы то ни было мнение. Мы отслеживаем факты незаконного вмешательства в работу СМИ, в профессиональную деятельность журналистов. Когда в Южном городские чиновники, недовольные освещением событий местной газетой "Вексель", подали несколько исков в суд, то исполком Одесского независимого профсоюза журналистов провел переговоры с руководством города и иски были отозваны.

В рамках проекта начата разработка типовых трудовых соглашений сотрудников масс-медиа с работодателями.