Свобода Висловлювань в Україні, 2004, #05

За умови, що на потреби місцевих засобів інформації з бюджету автономії виділяється понад 3 мільйони гривень, фактично всі вони витрачаються на потреби російськомовних видань. Крим фінансує такі далеко не масові російськомовні видання, як газета «Литературный Крым», «Ералаш Таврический», «Юридический вестник», творчі організації, що не входять до національних спілок. В той же час доручення Президента Леоніда Кучми про налагодження нормального випуску газети “Кримська світлиця” не виконані — редакції не надано ні достатнього приміщення, ні транспорту, ні сталого фінансування.

“Кримська світлиця” з початку року позбавлена фінансової підтримки з держбюджету, а також не включена у перелік видань, що одержують фінансову підтримку з бюджету АРК. Газета знову перебуває на межі припинення випуску. Разом з тим, скорочено вихід в ефір українських програм на ДТРК “Крим” і місцевому радіо. Українська телередакція колись налічувала 16 ставок, однав вона сьогодні скорочена до 6 штатних одиниць, що не може задовольнити потреби виробництва якісних програм українською мовою. На місцевому телебаченні так і не з’явились випуски новин українською мовою. Заснована як додаток до “Крымських известий” газета “Кримський діалог” вийшла поки що лише один раз. Виділені для неї з бюджету кошти понад 200 тисяч гривень редакція російськомовних “Крымских известий» використовує для своїх потреб.

Саме так він прокоментував відмову Верховної Ради змінити редакцію статей 277 та 302 Цивільного кодексу України. Одна з них передбачає недостовірність будь-якої негативної інформації про особу, а друга - достовірність офіційних заяв посадових та службових осіб.

Напевно, мало хто зрозуміє, чому саме в пункті 3 статті 277 Цивільного кодексу України "вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною". Виходить, що таким чином законодавчо замовчується негативна правда. У пункті 5 цієї ж статті йдеться: "якщо недостовірна інформація міститься в документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний". Тобто, юридичні документи з негативною інформацією про особу (якщо така дійсно є) просто не повинні існувати.

У статті 302 йдеться: "вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною.

Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов’язана перевіряти її достовірність і не відповідає в разі її спростування". І тут виходить, що будь-яка посадова та службова особа спроможна подавати тільки достовірну інформацію і ця достовірність не потребує ніякої перевірки.

Абсурд! Що ж робити нам, журналістам, коли закон фактично забороняє нам виконувати свої обов’язки, обмежує можливості друкувати правду лише тому, що це може бути негатив, отже, законодавчо недостовірна інформація.

За наявності таких статей, вважає голова НСЖУ, втрачається сенс існування журналістики, на пустопорожні балачки перетворюються розмови про свободу слова, адже ЗМІ і журналісти позбавлені можливості об’єктивно показувати діяльність чиновників, ставити під сумнів їхні реляції про нібито досягнуті успіхи.

Парламент, не зважаючи на неодноразові звернення Національної спілки журналістів, журналістських колективів і громадських організацій, досі не відновив пільги із сплати податку на додану вартість з передплати і розповсюдження друкованих ЗМІ, що вже призвело до зменшення в другому кварталі цього року на 253 тис. примірників передплатних накладів газет і журналів всеукраїнської сфери розповсюдження.

Ігор Лубченко вважає, що Верховна Рада має якнайшвидше виправити вищезгадані статті Цивільного кодексу України та прийняти законопроект №4486 про відновлення для преси пільг з ПДВ.

Голова НСЖУ також заявив, що Спілка готова закликати колег до інформаційного бойкоту діяльності тих народних депутатів, які своїми невиваженими діями хочуть задушити свободу слова та право журналіста на професійну діяльність.

Можливо, це дуже гострі заходи, але що робити хірургові, якщо в нього забрали скальпель. Що робити журналістові, якщо йому не можна говорити правду?

Див. також — «Україна молода», №89, 19 травня 2004 р.

Такое существует практически во всех цивилизованных странах. Процедура разгосударствления прессы более десяти лет назад прошла в бывших соцстранах и бывших прибалтийских союзных республиках. Это процесс закономерный и неизбежный в условиях рыночной экономики. Не обойдет он и Украину.

Гарантия защищенности - профессиональный законопроект

Конечно же, в интересах самих коммунальных СМИ, чтобы приватизация прошла как можно мягче, не ущемляя права их сотрудников. Юристами Украинской Ассоциации Издателей Периодической Прессы (УАИПП) совместно с киевской юридической фирмой «Профессионал» подготовлен проект закона Украины «О разгосударствлении печатных СМИ». Этот проект содержит такую норму, как сохранение права на пенсию государственного служащего для журналистов приватизированных газет, если сотрудникам на момент приватизации остается до выхода на пенсию не более пяти лет. А этот вопрос является наиболее болезненным, когда речь идет о перспективах разгосударствления СМИ.

Безусловно, далеко не однозначно отношение редакторов и сотрудников районных изданий к этому вопросу. И неудивительно, что заседание «круглого стола» на тему «Разгосударствление печатных СМИ: проблемы, перспективы», состоявшееся 28 апреля в Сумах, прошло весьма бурно и эмоционально. Его организаторами выступили УАИПП и Сумской пресс-клуб реформ при поддержке Программы «Партнерство за прозрачное общество».

Вопросы и опасения

Первый вопрос, возникший у многих редакторов: «Кому мешают коммунальные газеты и кому нужно это разгосударствление?». По словам директора УАИПП Лилии Молодецкой, такие вопросы задавали и в других областях (Сумы уже 12-й город, где прошел подобный семинар). Дело не в том, что это кому-то нужно, а в том, что это процесс неизбежный и закономерный. Ассоциация издателей считает, что к нему нужно быть подготовленным, чтобы как можно больше газет смогли успешно пройти этап приватизации и сохранить свои позиции на рынке.

Убедительно звучали выступления членов Ассоциации - издателей газет «Данкор» и «Панорама» Игоря Даниленко и Евгения Положия. Но в то же время вполне естественно, что далеко не все принципы газетного бизнеса областного центра или такого города, как Ахтырка (где одна из газет - «Роксолана» - также стала членом УАИПП), можно переносить на сельскохозяйственные районы со слабо развитым рекламным рынком и низкой платежеспособностью населения. Понятна озабоченность редакторов районных газет, для которых дотация из бюджета составляет львиную долю дохода.

Пути решения проблем таких газет есть. Один из них - создание негосударственных и неполитических фондов поддержки приватизированных газет. Это одно из перспективных направлений деятельности Ассоциации.

Конечно, вряд ли закон о разгосударствлении будет принят до президентских выборов. Но, судя по настроениям в Верховной Раде и заинтересованности в его лоббировании со стороны ряда комитетов и фракций, можно сделать вывод, что начало процесса не за горами.

«Декілька останніх місяців, — ідеться у листі, — територіальну громаду Шепетівки цілеспрямовано обливають брудом зі шпальт «Подільських вістей», газети, редактором якої ви є. Не шкодуючи часу та газетної площі, ви скрупульозно працюєте над тим, щоб посіяти розбрат у Шепетівці... «Головна» газета Хмельницької області свідомо зайняла позицію очорнення позитивних зрушень та замовчування реальних фактів. Кожна чергова стаття у «Подільських вістях» усе більше і більше нагадує попередню. Все нудніше і бридкіше читати провокаторські вигадки з вуст нечистих на руку людей, колишніх та нинішніх номенклатурників, про «подвиги» яких знає кожен дорослий шепетівчанин...

Про яку об’єктивність «Подільських вістей» можна говорити, якщо газета свідомо замовчує те, що в Україні наша область займає одне з останніх місць за рівнем заробітної плати на душу населення? Чи згадувала газета ті часи, коли інші міста області сплачували у півтора рази більше за житлово-комунальні послуги, а Шепетівка до останнього трималася та не підвищувала тарифи? Напевно, що ні. Адже саме шепетівська міська влада не піднімала тарифи, які були одними з найнижчих в області. І останньою серед інших міст з ініціативи депутатського корпусу вимушена була здійснити цей непопулярний крок.

З превеликим сумом можемо констатувати, що ваша газета стала з іншого боку барикад у боротьбі за демократизацію суспільства та громадянську свободу. «Подільські вісті» стверджують, що весь негатив у Хмельницькій області пов’язаний лише з місцевими керівниками. Можливо, у чиїйсь хворобливій уяві так воно і є. Але ми впевнені — сьогодні ви обливаєте брудом Шепетівку, де до влади прийшли «не ті люди», а вже завтра будете співати хвалебні оди новому Президенту з надією залишитись на теплій посаді».

У віддаленій українській провінції ж усе це неможливе, оскільки найпоширеніші там три центральні телеканали, незважаючи на форму власності, мало чим відрізняються в подачі новин. Хоча, здавалося б, Перший національний – то державний, а «1+1» та «Інтер» – незалежні приватні й мали б чимось відрізнятися. Але ні – і по одному, й другому, й третьому в ці святкові дні ми, приміром, почули й побачили, як представники СДПУ(о) крокували в першотравневих колонах і як частували ветеранів ста грамами 9 травня. Ніби в нас одна єдина партія, а не близько ста! Чи ж могло бути інакше, коли мас-медійну сферу в загальнодержавному масштабі здебільшого зосереджено в руках представників отієї, вже названої партії?

Тож немає значення, що, як було зазначено на цій Всеукраїнській нараді в Житомирі, лише 3,8 відсотка телерадіоорганізацій мають державну форму власності. Бо й решта недержавних здебільшого не відрізняються особливим плюралізмом думок. Адже за роки незалежності так і не досягнуто рівності можливостей для провідних гравців на політичній арені: у кого в руках адмінресурс, той ним сповна й користується.

Згодьтеся, якби впродовж цих років наша влада дбала про оту рівність можливостей, аби законодавчо унеможливила, наприклад, прославляння тільки однієї партії на загальнодержавних каналах, незалежно від форми власності, то і сама влада, і держава загалом мала б нині зовсім інший імідж. І в українців, і в світової спільноти.

На нараду до Житомира керівники столичних муніципальних ЗМІ їхали під враженням надзвичайно гострої заяви Київської міської ради з приводу виборів у Мукачевому. У заяві сказано, що масштаби масових порушень законодавства там не знають аналогів у новітній історії України, тож вимагають відповідного реагування і влади, і суспільства. Серед цих порушень, до речі, – позасудове відключення від ефіру незалежної телекомпанії «М-студіо». Але навряд чи влада зробить із цих подій адекватні висновки: «новошвидкоспечений» голова Мукачевого на згадуваних телеканалах має «зелену вулицю» й розповідає, як заходився лагодити дахи у місті.

Невже ці події не заторкнули колег із міст, містечок, селищ? Адже незабаром і там вибори, адже саме по місцевому самоврядуванню завдано нищівного удару. В усякому разі, не було про це почуто від представників регіонів бодай слова на житомирській нараді під назвою «Суспільство, ЗМІ, держава: вектори взаємодії». Виступи, певно, було заготовлено й прорецензовано в обласних владних органах, тому промовці не побажали відійти від написаного.

Відверто про проблеми говорив і президент Національної радіокомпанії України Віктор Набруско: «якщо й далі експлуатуватимемо передавачі епохи Кагановича, то наш інформпростір просто розчиниться у світових глобальних системах». Привідкрив завісу нелегкого «життя-буття» Національної телекомпанії її президент Олександр Савенко. Йому, як і його попередникам, повсякчас доводиться вислуховувати безпідставні звинувачення й образи від народних депутатів, які ніби не розуміють, що «не туди б’єш, Іване». Адже що казати, коли цілу інформпрограму було «відряджено» на Перший національний з приватного каналу, тож і оповідає вона відповідно устремлінь своїх господарів. І таких «приймаків» тут не один: через них, зізнався О.Савенко, державний канал не може ні почати мовлення Гімном України, ні завершити. Та й як можна працювати, коли в розрахунку на кожного жителя-телеглядача України держава виділяє 39 копійок? Телекомпанія давно в боргах, немов у шовку.

Слухаючи ж виступи з місць, ми, кияни, ловили себе на думці, що живемо ніби в різних світах. Ми опікуємося, приміром, розвитком інтернет-мереж, веб-порталами, а на Львівщині жодна з редакцій райгазет не має електронного зв’язку. І це на кордоні з Євросоюзом! А чернігівці мають так звану Ніжинську яму, де важко зловити і теле-, і радіосигнал. Вінниччанам же й досі болять наслідки циклону 2000 року: проводове мовлення там практично знищено…

Яким, власне, був задум?..

Напевне, ініціаторам зустрічі менше за все хотілось би почути про свій захід, що він дуже скидався на роздачу усних «темників». Чи на ненав’язливий інструктаж з приводу того, над чиєю головою і за які заслуги помахувати пальмовим гіллям, прославляючи і вітаючи. Проте бажання улестити когось iз можновладців руками преси надзвичайно складно замаскувати іншими намірами. Для цього, напевне, треба вміти вести дуже тонку гру і мати неабияке почуття міри. Цих якостей декому явно забракло, інакше не з’явився би, скажімо, ось такий проект Ухвали учасників наради, де чорним по білому від імені всієї журналістської братії сказано: «Підтримуємо ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України щодо налагодження тісної взаємодії органів виконавчої влади із засобами масової інформації, встановлення зв’язків і проведення конструктивного діалогу з громадськістю задля реалізації зрозумілої громадянам, стабільної економічної та соціальної політики, формування громадянського демократичного суспільства».

Особисто моє око зупинили слова про зрозумілу громадянам політику, запровадити яку спільними потугами має влада та її преса. Точніше, так: влада буде «робити» свою політику, а мас-медіа — її роз’яснювати…

Прошу дуже зазирнути скептиків у стенограму виступу пана Прем’єра. Сказав він буквально наступне: «ЗМІ недаремно називають четвертою владою, від них багато що залежить. Можна робити багато чого корисного, але не вміти цього сказати. Або так сказати, що образити при цьому людей, які роблять ту корисну справу. До всього треба підходити виважено»…

Правди, правди і тільки щирої правди вимагав Янукович від своїх співрозмовників на нараді, увійшовши в раж, ніби суддя на процесі. «Ми повинні сьогодні поговорити про наше життя, наші стосунки. Всім нам необхідна правда. Всі ми робимо спільну справу, і від того, як ми її робимо, багато чого залежатиме, — говорив він. — Я тут поцікавився думкою людей. Люди кажуть: державні ЗМІ більш зашорені, підіграють владі, не кажуть усе так, як є в житті. Крім того, вони обмежені в ресурсах. На телебаченні — неякісні програми, на телеекранах іде пропаганда порнографії... А де державна політика? Як зробити так, щоб ЗМІ були вільними? От люди порівнюють якість українських програм з російськими і підкреслюють, що російські якісніші. Чому? Бо ми дещо відстали і не вклали вчасно гроші у наші компанії. Потрібен розподіл обов’язків: визначення того, що повинні зробити ЗМІ, а що — влада. От про це сьогодні й повинна йти розмова. Хай буде обмаль звітів і побільше пропозицій. Усе те, про що ми говоримо, має бути щирою правдою. Домовились?.. Не чую!.. Ага, ось тепер трохи почув»…

І що з того задуму вийшло...

Отже, був наказ говорити правду... «А тепер давайте надамо слово, як-то кажуть, хазяїну», — заявив Янукович після свого спічу. Малось на увазі: «губернаторові» області Сергію Рижуку. Що ж до стану справ у мас-медійній царині, то тут Рижук відбувся твердженнями на зразок того, що «наші мас-медіа працюють над прозорістю висвітлення діяльності влади». (Зауважимо в дужках: тут і далі уривки з промов посадовців подаються без купюр і без виправлень русизмів, тобто саме так, як їх озвучили автори). І це дуже важливий відступ від теми, бо третім із черги промовцем на нараді виступив Іван Чиж, який, зокрема, зауважив наступне: «В Україні засоби масової інформації — це посередники між державою і народом. В інформаційній сфері за останній час відбулися істотні позитивні зрушення. Створені умови для безперешкодного функціонування ЗМІ, забезпечено право громадян на отримання інформації. Цьому сприяла і низка указів Президента, і діяльність Кабміну, і Держкомтелерадіо... Уряд і українська влада загалом не просто налаштовані на прозорість, але на партнерські стосунки з пресою. Часи, коли редактори брали під козирок і клацали каблуками, канули у Лету. Президент України оголосив, що «її величність людина» є найвищою цінністю. І теперішній уряд уперше за часи незалежності реалізував цей принцип. Підвищені доходи громадян, підвищені пенсії. Як при цьому пресі не підтримати політику уряду?» — запитував Чиж…

Нинішній уряд не тільки «вперше реалізував» усі людинолюбні наміри нашого Президента стосовно пенсіонерів, він ще й неабияк подбав про журналістів України. (Як відомо, у зв’язку з запровадженням ПДВ на друковану продукцію зросли й ціни на річну передплату на газети та журнали). Тож «Віктор Федорович Янукович особисто наполіг на внесенні змін до бюджету, — підкреслював Чиж. — Маю на увазі пільги на видання книг та друкованої преси. Проте дехто з політичних міркувань навмисно заблокував ці пропозиції. Але саме Віктор Федорович Янукович дав розпорядження вносити до каталогів підписних періодичних видань ЗМІ за старими цінами».

«Freedom House» залишив Україну у списку невільних країн, зазначивши, що у нас погіршився стан справ зі свободою слова, — скаржився голова Держкомтелерадіо. — Вважаю таку оцінку безпідставною. Так і хочеться сказати: лікарю, зцілися сам. Деякі вчителі не годяться нам навіть у майстри. Варто якійсь компанії недооформити документи на отримання ліцензії, як на Заході вже кричать про утиски преси. Ця політика веде до того, щоб усунути Україну як конкурентоспроможну державу з міжнародної арени». — підсумував він. І додав: «Українська влада виділятиме гранти на розвиток ЗМІ. Хай працюють не лише західні гранти, що зумовлюють певну тональність

... І що всіх нас чекатиме попереду

Голова Національної Спілки журналістів України Ігор Лубченко теж передусім торкнувся «розмірів» «журналістської розмови», зазначивши, що щиро здивований складом запрошених на зібрання. Попередніми ораторами наголошувалось, сказав Лубченко, що проблеми роздержавлення ЗМІ в Україні не існує, позаяк суто державні мас-медіа не перебільшують і кількох відсотків від загальної кількості ЗМІ.

«Чому ж тоді до цього обговорення запросили тільки тих керівників ЗМІ, які засновані органами влади? Таких ЗМІ, як було сказано, всього лише 5,6 відсотка. А що, решта — 94,4 відсотка — нам не потрібні?». Мабуть, таки не потрібні...

З державними ЗМІ самій державі обходитись значно простіше. Подумаєш, десь у місцевому «Віснику» якоїсь з облдержадміністрацій змінився головний редактор! Хай навіть це звільнення збiглося з призначенням нового «губернатора» — це іще не кримінал... А те, що перед цим той-таки «губернатор» викликав до себе редактора і сказав: «Знаєш, мені здається, що ми з тобою не спрацюємось. Ба, навіть більше: ми з тобою вже не спрацювались» (такі випадки зафіксовані у звітній доповіді Лубченка до 45-річчя утворення Спілки) — цього Захід не побачить. А якщо і побачить, то такі чиновники, як Іван Чиж, звернуть усе на його (Заходу, тобто) «інвалідність».

«Влада дивиться на «свої» ЗМІ як на власних піарщиків, — наголошував Лубченко. — Але піар і інформація — це різні речі. І від погляду на ці речі залежатиме те, яку країну ми збудуємо — демократичну чи тоталітарну». При цьому, одначе, підкреслив Лубченко, владні ЗМІ почуваються, як не дивно, більш захищеними. Бо знають, що влада не дозволить просто так припинити друк газети, яка її ж, владу, репрезентує перед місцевим населенням. Якщо, звісно, ця газета веде правильну «політику». «Ще значно жорсткіше та брутальніше порушують права журналістів недержавних ЗМІ. Тож ми, Спілка, будемо ініціювати незабаром загальні збори регіональних ЗМІ, незалежно від їхньої форми власності», — сказав Ігор Лубченко. Там зустрінемося і все обговоримо. Можливо, навіть Прем’єра запросимо. Але закликати до правди будемо вже ми…

І ще кілька даних для Прем’єр-міністра Віктора Януковича, який хоче правди: число фізичних нападів на журналістів збільшувалися по всій країні тривожними темпами протягом усього минулого року. У 2003 щонайменше 11 журналістів зазнали агресії після того, як почали розслідувати корупційні справи місцевих представників влади або розкритикували у своїх статтях місцевих політиків. Двоє журналістів загинули за досить дивних обставин, але немає доказів, що йдеться про убивство. Непокараними, як і раніше, залишаються убивці Георгія Гонгадзе, політичного журналіста, який очолював інтернет-видання «Українська правда». Смерть Ігоря Александрова, генерального директора телекомпанії «ТОР» (Слов’янськ, Донецька область), який загинув 7 липня 2001-го, також залишається невiдплаченою по закону. У 2003 році ЗМІ знову зазнавали різноманітних проблем. Місцеві податкові адміністрації підсилили перевірки рахунків мас-медіа, критичних щодо влади. У перспективі президентських виборів, запланованих на 31 жовтня 2004 р., парламентський комітет зі свободи слова закликав уряд заборонити фінансові перевірки ЗМІ з 1 січня до 30 жовтня 2004-го. В країні, де більшість медіа, зокрема телевізійні канали, радіо та інформагентства, контролюються близькими Президента Кучми або олігархами, виборча кампанія може перетворитися на період високого ризику для незалежних журналістів (з висновків «Репортерів без кордонів»).

"Якщо ми будемо співати один одному дифірамби, у нас ніколи не буде оптимальної моделі розвитку суспільства". "Якщо чиновник сприймає критику як особисту образу, він не має права працювати в державних установах". Це лише кілька прем’єрських висловів.

Така посилена увага до державних засобів масової інформації зовсім не випадкова. І справа не в тому, що преса, як про це люблять інколи згадувати, є четвертою владою. Преса - то ще й важлива складова так званого адміністративного ресурсу. А не за горами вибори, потужна і шалена агітаційна кампанія. Відтак витрачати гроші на видання чи програми, які довірою людей не користуються, влада собі дозволити не може. Тому й робить спробу виправити становище.

Віктор Янукович ставив питання і так: державні ЗМІ не вміють дохідливо розповідати про те добре й корисне, що робиться в державі. І, навпаки, часто перехвалюють пусті починання. Отож прем’єрський діалог з редакторами мав би і налагодити "вектори взаємодії". Для початку між владою і пресою, а вже потім - і суспільством. Питання початково ставилося так: що має робити влада, а що - журналісти державних і комунальних ЗМІ.

З розлогою доповіддю виступив перед присутніми голова Держкомтелерадіо Іван Чиж. Розповів про те, що за "останні роки в інформаційному просторі сталися великі зрушення на краще". Передусім - прийнято державну програму "Журналіст", яка передбачає оновлення матеріально-технічної бази та поліпшення фінансування газет і телерадіокомпаній. Йдеться, повторю, про ті ЗМІ, які засновані органами державної влади. Як про досягнення згадав І.Чиж про відновлення іномовлення. Тепер програми українського державного радіо є змога слухати у 64 країнах світу. Це "дозволяє доносити до іноземних громадян правду про Україну". Правда, визнав Іван Чиж і той факт, що всередині країни кількість радіоточок скоротилася з 16 мільйонів до 6. Ще голова Держкомтелерадіо закликав редакторів "не вірити різноманітним міжнародним рейтингам, які називають керівництво держави серед найбільших світових ворогів преси". Бо ті рейтинги, мовляв, необ’єктивні й грішать подвійними стандартами. Отож головне для керівників державних газет, радіостанцій та телестудій - "вміле поєднання інтересів засновників і видавців" (читай - влади і журналістів), розуміння, що "середній клас - це не лише економічне, а й суспільно-політичне явище та захист суспільної моралі разом із забезпеченням позитивного іміджу України".

Редактори районок і обласних газет на прем’єрську пропозицію бути відвертими, як мені здалося, не погодилися. Бо з аркуша, як і колись, зачитували осанни президентові, особисто Януковичу, бідкалися на злидні. Найбільше, на що спромоглися, - заговорили про потребу комплексної перепідготовки кадрів, бо нині в державних ЗМІ трудяться понад 20 тисяч "нежурналістів".

Ідилію таких "векторів співпраці" порушив голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко. Щонайперше, запитав у Віктора Януковича, у який спосіб він, як кандидат у президенти, спілкуватиметься з електоратом, коли саме його уряд збільшив передплатну ціну на газети і журнали, оподаткувавши передплату податком на додану вартість? Запитав і про те, що думає прем’єр з приводу подорожчання послуг на трансляцію радіо- та телепрограм? Далі Лубченко говорив про те, про що редактори мовчали. Про намагання кожного нового керівника районної чи обласної адміністрації першим поставити на коліна саме редактора, щоб той ліпив виключно образ мудрого, білого і пухнастого керівника регіону. Про те, що редакціям, незважаючи на багаторічні розмови, так і не передали їхні приміщення. Про те, що нове майно і техніка, автотранспорт купляються переважно за кошти, зароблені журналістами, однак у разі конфлікту із засновниками залишаються виключно у власності засновників.

А ще Ігор Лубченко подивувався з того, що на таку начебто відверту розмову запросили представників виключно державних ЗМІ. А оскільки зайшла мова про імідж країни, про імідж влади та про її намагання "демократизувати суспільне життя", обмежувати коло учасників наради лише залежними людьми недоречно.

Тут саме час поставити ще одне запитання. Що є первинне - імідж України чи імідж влади? Отож коли у влади імідж "не дуже", то, мабуть, треба міняти владу, а не сушити мізки над тим, як зробити її "любимою усім народом". Бездарна брехня або нагле замовчування - погані помічники у цій справі.

То до чого ж у Житомирі добалакалися?

Ухвалили "підтримати ініціативи президента й уряду щодо налагодження тісної взаємодії між органами виконавчої влади та засобами масової інформації, конструктивного діалогу із громадськістю задля реалізації зрозумілої громадянам стабільної соціальної та економічної політики". Домовилися спільними зусиллями відстоювати національні інтереси, захищати інформаційний суверенітет України.

Усе правильно. Але ж такі зустрічі й такі резолюції приймаються вже десять років поспіль. І що? По суті нічого. Правда, цього разу нарада була цікава уже тим, що відбулася напередодні "найбрудніших" (за оцінкою Л. Кучми) виборів. І в цей момент прем’єр і без п’яти хвилин єдиний провладний кандидат закликає редакторів "піднятися з колін".

Принаймні, у читацької, слухацької та глядацької аудиторії відтепер є точка відліку для спостереження за змінами у владних ЗМІ. І час покаже, кому вони тепер служитимуть.

Пропаганда не пройдет

Государство, то есть власть, должна в первую очередь заниматься решением главных проблем своих граждан. И если такие демократические ценности, как свобода слова, доступ к информации, толерантность будут господствовать в обществе, то все, кто приезжает в Украину, в том числе и журналисты, которые пишут про нас, не будут передавать только негативную информацию. Основой имиджа нашего государства за границей является реальная Украина, поэтому я за то, чтобы у нас была продуманная информационная политика представления адекватного, привлекательного, положительного имиджа страны. Но это не должно быть придумыванием или пропагандой другой Украины.

Сегодня создается впечатление, что власть выстраивает три информационных политики: одна направлена на обман собственных граждан, вторая — на обман зарубежных, а третья — реалистическая, отображающая то, что происходит в стране. Нельзя выстроить положительный имидж страны при непростой ситуации в ней самой.

Акцентировать внимание нужно на таких системных вещах, как неумение власти работать с зарубежной прессой, создать для неё надлежащие условия. Бюро большинства аккредитированных западных информационных компаний находятся в Москве. А в Киев журналисты приезжают на пару дней, чтобы сделать репортаж. Это происходит не только потому, что Украина не интересна миру, но и потому, что наша внешняя политика недостаточно ясна. Европейские журналисты смотрят на Украину как на страну, которая в ближайшее время не попадет в систему европейских структур, поскольку не очень-то и хочет этого. Есть и элементарные вещи, связанные с условиями работы, с аккредитацией и тому подобное. Экономически и просто в бытовом отношении выгоднее иметь бюро в Москве и наведываться к нам, чтобы делать материалы. Их нельзя назвать объективными, ведь журналисты не владеют полной информацией о том, что происходит в Украине.

Государственная информационная политика относительно имиджа Украины за границей должна быть не придуманной, а реалистичной. Пока будут попытки делать пропагандистские вещи, они никого интересовать не будут, ни одна из серьезных газет этого не опубликует, так как ясно, что это пропаганда власти. Понятно, что нужны качественные, добротные, объективные материалы. Хорошо, если уменьшится количество наивных и непрофессиональных материалов зарубежных журналистов о Чернобыле, коррупции, и тому подобное, а будет больше серьезных, содержательных рассказов.

Какой у нас уровень свободы слова?

Лучше всего этот уровень оценивают наши граждане, большинство которых считает, что в Украине господствует политическая цензура в информационных программах, прежде всего телевизионных. Они убеждены, что политическую цензуру и давление на журналистов осуществляет Администрация Президента и другие органы государственной власти. По-моему, это справедливо.

Конечно, нельзя говорить о свободе слова, когда содержание ключевых информационных сообщений о жизни в Украине часто не соответствует действительности. По экспертным оценкам украинских аналитиков, все каналы, начиная с Первого национального, освещают одну точку зрения. На «1+1» — в 80—90% программ представлена одна точка зрения. Самые большие общенациональные каналы просто врут своим гражданам.

Нам через парламент удалось остановить массовые закрытия СМИ, судебные иски и тому подобное. Но мы не изменили содержания, которое является либо типичной пропагандой, не имеющей никаких оснований, или обманом, или кампанией по дискредитации конкретных политиков путем замалчивания их деятельности, или через предоставление неправдивой информации о них.

Положительные моменты

Например, история с инструктивным, «темниковским» освещением украинской политики, хотя и не потерпела фиаско, но ослабила эту тенденцию. Если говорить о финансово-политических холдингах или объединениях, то по крайней мере, две группы отказались работать в таком режиме: это пинчуковские СТБ, ICTV, «Новый канал», которые отошли от такой тупой кампании дискредитации. А также значительно меньший холдинг Андрея Деркача: телерадиокомпания «Эра» и прочие масс-медиа, которые отказались от такого освещения событий. Компания «Тонис» также была и остается вне инструктивного подхода.

К сожалению, на сегодняшний день Национальное государственное телевидение (1-й Национальный и «Интер») продолжают работать в режиме негативной информации, когда ключевое сообщение всегда описывает, как плохие политики в оппозиции отказались поддерживать генеральную линию, озвученную Виктором Медведчуком или Степаном Гавришем. Люди это прекрасно понимают, ибо степень недоверия к этим каналам очень четко отвечает их содержанию. Это является основной опасностью свободы слова, так как медиа работают формально без прямого давления, но журналисты не могут сделать материалы объективными и правдивыми.

Анализ показывает, что фактически по ТВ, радио и из печатных СМИ люди получают ложную информацию, не соответствующую действительности. В этом и заключается трагедия формальной свободы слова и реально узаконенной империи вранья и пропаганды, которая стала у нас нормой.

А что после выборов?

После любой избирательной кампании, а особенно президентской, наступает определенное затишье и накал политической борьбы ослабевает. Уменьшается и степень деструктивности цинизма в медиа. Независимо от того, кто победит на выборах, в информационном пространстве станет спокойнее, а значит, будет больше объективной информации, больше представленных точек зрения и тому подобное.

Надеюсь не только на такое традиционное послевыборное затишье, а и на реальную реконструкцию медиа-пространства. А именно: процесс разгосударствления, преобразование государственного телевидения и радио в общественное вещание, равные принципы (не только на бумаге, а и на практике) для всех СМИ. Тогда на самом деле, после смены политической элиты, должны состояться радикальные изменения информационной системы Украины. Причем не с точки зрения управления, которое нужно ослабить, а с точки зрения большей экономической и политической свободы СМИ и использования равных правил поведения. Чтобы журналисты имели возможность формализовать отношения со своими учредителями и собственниками и больше доминировали при принятии политических решений, а не только подписывали тексты, или ходили и согласовывали каждое слово с выпускающими редакторами, топ-менеджерами или репродуцировали темники, которые поступают от начальников.

Справа в тому, що нове керівництво «Довіри», на хвилях якого донедавна здійснювались трансляції, відмовилось від подальшої співпраці, мотивуючи це тим, що «програми радіо «Свобода» не вписуються в нову програмну концепцію «Довіри». Хоча, як кажуть мислячі люди, передачі «Свободи» не вписуються в політичну концепцію теперішньої влади, яка унеможливлює існування незалежних ЗМІ.

Одним із перших, хто погодився надати свої частоти відомій незалежній радіостанції, стало вінницьке радіо «Такт», яке виходить на хвилі 103,7 МГц на Вінниччині.

З 7 травня через супутник з Києва на найпотужнішу вінницьку FM-станцію надходять інформаційні блоки радіо «Свободи». Слухачі Вінницької області, а також населених пунктів Хмельницької, Житомирської, Черкаської, Одеської областей і Республіки Молдова мають змогу отримувати новини з усього світу з затримкою лише у 13 секунд.

На коштах, які сплачуватиме радіо «Свобода» за трансляцію, «Такт» багато не заробить. Щоправда, співдружність з департаментом США, з якого вони будуть надходити, набагато цінніша.

Власник «Такту» депутат ВР Володимир Скомаровський на запитання, чи не боїться він тиску з боку влади після партнерства із «Свободою», відповів: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського...».

У робочу п’ятиденку програми радіо «Свобода» входять:

•Ранковий блок — з 6-30 до 7-30;

•Вечірня «Свобода» — з 20-00 до 23-00;

•Новини — з 8-00 до 19-00 щогодини (на початку кожної години протягом 3-4 хвилин).

Субота:

•з 6-00 до 7-00 (ранковий блок)

•з 20-00 до 22-00 (вечірній блок)

Неділя:

з 20-00 до 23-00.

Про вибухівку, яку нібито знайшли у журналіста, схоже, не забули. Представник Інституту масової інформації заявив, що, за неофіційними даними, Сидоренка змушують зізнатися, ніби він купив вибухові пристрої у жителя Мукачевого. Чи матиме ця сумна історія продовження, стане відомо у четвер, коли журналіст має вийти на волю.

Неможливо було в суботу з’ясувати, де Сидоренко і в чому його звинувачують. УБОЗ кивав на міськвідділ, а ті на них. Нарешті о 16.00 черговий міськвідділу, який не назвав свого прізвища, сказав авторові цих рядків: “У Сидоренка знайшли 4 гранати сльозоточивої дії, і зараз він перебуває в кабінеті слідчого”. До речі, міліціонери порадили подивитись у неділю о 13.30 обласне телебачення, мовляв, там усе побачите. Але по обласному телебаченню ми нічого про долю журналіста не дізнались.

У понеділок стало відомо від чергового, що о 10.30 Сидоренка повезли до Мукачівського міськрайонного суду і вже звинувачують його не в зберіганні вибухових пристроїв, а інкримінують опір працівникам міліції, це ст. 185 Адмінкодексу України, за яку можна отримати до 15 діб буцигарні. О 14.00 Сидоренка до суду так і не довезли. Як сказав в.о. голови міськрайонного суду, справа ще не надходила. Дійсно, у секретаріаті суду не реєстрували справи, а секретарка сказала: “Може, його ще не довезли”. Ніхто нічого не знає, а хто міг би знати, той не відповідає на телефонні дзвінки.

Відомо, що журналіст відслідковував останні події в Мукачевому, пов’язані з виборами. Зумів зняти на відеокамеру знесення пікету “Пори” біля стін Закарпатської ОДА...

Международная журналистская правозащитная организация "Репортеры без границ" обнародовала в среду сообщение, в котором высказывает негодование действиями украинской милиции во время ареста журналистов Александра Помыткина, харьковского корреспондента интернет-газеты "Украина криминальная", и Константина Сидоренко, который занимался освещением выборов городского председателя в Мукачево.

Оба журналиста были задержаны в двадцатых числах мая. Из-за обстоятельств арестов и того факта, что как А.Помыткин, так и К.Сидоренко, исследовали темы, которые могли задевать интересы провластных чиновников в Украине, "Репортеры без границ" сомневаются в причинах их задержания и требуют более детального рассмотрения этих дел.

В то же время возле помещения Мукачевского горотдела УМВД активисты общественных организаций организовали пикет с требованием отпустить К.Сидоренко, сообщает ИМИ.

В четверг истекает 5 суток со дня задержания корреспондента "Горячей линии" К.Сидоренко. Согласно с решением суда, который назначил журналисту 5 дней админареста, сегодня его должны освободить.

Как заявил дежурный горотдела, журналиста должны освободить в 10.00 27 мая. Кроме того, 26 мая в Мукачево прибыл специальный представитель Уполномоченного по правам человека Верховной Рады с целью проверки событий, связанных с задержанием журналиста "Горячей линии" К.Сидоренко.

Представитель Нины Карпачевой провел встречи с представителями силовых структур города. Также он встретился с арестованным журналистом.

О результатах проверки пока что ничего неизвестно. Возможно, дело прояснится после освобождения К.Сидоренко, и он сам даст комментарии событиям.

(27.05.2004, 17:25, ЛIГАБiзнесIнформ)

***

23 травня співробітники управління боротьби з оргзлочинністю УМВСУ у Харківській області затримали кореспондента інтернет-газети “Україна кримінальна” у цій області Олександра Помиткіна, відомого як автора книжки “Мафія в Україні”. До речі, за цю книжку журналіста “засудили” до смерті представники харківського злодійського світу.

(“Високий Замок”, м. Львів, №91, 25.05.2004 )

"12 травня я був учасником мітингу проти об’єднання сумських вузів, який відбувся о 16-ій годині в центрі Сум біля пам’ятника Шевченку. В своєму виступі я висловився проти даного об’єднання, як і решта учасників.

Через три години після завершення мітингу до мене додому прийшли мої батьки і повідомили, що мене на 9-ту годину ранку 13 травня викликає до себе мій начальник по роботі, виконуючий обов’язки генерального директора Сумської ОДТРК Олександр Гвоздик. Під час особистої зустрічі наступного дня він повідомив, що я повинен написати заяву на звільнення за угодою сторін внаслідок того, що своєю участю в мітингу проти об’єднання вузів я перевищив межі допустимої поведінки для журналіста державної телерадіокомпанії. Свідком розмови між нами був мій батько Єлишевич Г.Л.

О.Гвоздик не заперечив того факту, що ініціатива щодо мого звільнення виходить не від нього, а від неназваної третьої сторони, і пояснив, що коли він сьогодні не звільнить мене, то завтра звільнять його, а можливо, і весь колектив телекомпанії.

До участі в мітингу керівництво телерадіокомпанії не мало до моєї роботи суттєвих претензій, свідченням чого є той факт, що мені довірили підготовку півгодинного репортажу до останнього Дня Перемоги.

Також генеральний директор запропонував мені написати дві заяви, одна з яких мала бути датована 11 травня, щоб, як він пояснив, можна було в разі чого довести, що на мітингу я виступав не як журналіст СОДТРК, а як приватна особа. Іншу заяву слід було датувати 26 травня, оскільки саме в цей день завершувався термін моєї відпустки, яка почалася 11 травня. Не бажаючи розпочинаючи довгий і виснажливий конфлікт через посаду редактора і підставляти своїх колег-журналістів СОДТРК, я пішов назустріч О.Гвоздику і в той же день, 13 травня, написав дві заяви на звільнення за угодою сторін."

Завтра в Мукачеві має відбутися суд за позовом сумнозвісного голови Мукачівської територіальної виборчої комісії Юрія Перести проти газети “Старий Замок”. Член СДПУ(о) хоче небагато-немало – скасувати державну реєстрацію газети, тобто припинити її вихід. Привід для такого екстраординарного рішення сміховинний – передрук із газети “Дзеркало тижня”, в якому опубліковані соціологічні опитування про кандидатів. Мовляв, газета порушила строки, коли можна друкувати рейтинги.

Головний редактор “Старого Замку” Юрій Клованич розцінює це як політичний тиск та бажання закрити єдину альтернативну газету в Мукачеві. “У законі чітко прописано, за яких причин можна закрити видання. Це заклик до повалення існуючого ладу, розпалювання міжнаціональної ворожнечі й тому подібне. Ніяких підстав для закриття “Старого Замку” немає. Нам просто хочуть закрити рот”, – коментує Юрій Клованич.

Це не перша спроба примусити замовчати альтернативне видання. На минулих виборах міського голови Мукачівська податкова інспекція подала позов у суд з вимогою арештувати на три місяці рахунки газети. Справа дійшла аж до Вищого господарського суду, який виступив на боці газети. Тепер за справу знищення “Старого Замку” взявся голова Мукачівської територіальної виборчої комісії.

Георгий Селецкий

На днях в Черновцах был избит редактор местной оппозиционной газеты «Час» Петр Кобевко. Журналисту позвонили на работу и предложили «обличительный компрометирующий материал о деятельности народного депутата-»нашеукраинца» Олега Тягнибока. Когда Кобевко вышел во двор редакции для встречи с «компроматчиками», его избили. Удары наносил незнакомец, которого «страховали» еще два злоумышленника. После избиения преступники удалились, так и не объяснив, с чем связан их визит.

Согласно предварительному диагнозу, у Кобевко сильный ушиб головы, лицевых тканей лица, переносицы и высокое давление. У журналиста это не первый опыт общения с цензурой по-украински. В 2002 году его избили в арке собственного дома. С его газетой неоднократно пытались бороться в суде — было подано 48 исков, в том числе и бывшим губернатором Буковины.

(«Вечерние вести», 2 июня 2004 г.)

Див. також — “Високий Замок”, м. Львів, №96, 02.06.2004

***

За фактом побиття головного редактора чернівецької газети "Час" Петра Кобевка, який трапився 28 травня 2004 року, журналісти Буковини ухвалили звернення до голови НСЖУ Ігоря Лубченка, голови облдержадміністрації Михайла Романіва, голови облради Олександра Смотра, Чернівецького міського голови Миколи Федорука, прокурора Чернівецької області Олександра Галкіна, начальника УМВС України в Чернівецькій області Богдана Керницького та начальника УСБУ в Чернівецькій області Юрія Кіцула.

Працівники ЗМІ пропонують заслухати звіт керівників силових структур області про хід розслідування справ, пов’язаних із нападами на журналістів. У разі незадоволення своїх вимог журналісти області обіцяють вдатися до бойкоту правоохоронних органів Буковини і взагалі не висвітлювати їх діяльність. Чернівецькі журналісти вимагають від депутатів обласної ради створити тимчасову слідчу комісію, яка б розглянула усі подібні випадки і ухвалила відповідне рішення.

(“Доба”, м. Чернівці, № 22, 4 червня 2004 р.)

После нападения на работника "Крымской Линии" Дмитрия Пожидаева многие СМИ, в том числе, и Интернет-издания опубликовали информацию о произошедшем, ссылаясь на заявление Крымской Ассоциации свободных журналистов, распространенное сразу после инцидента. Редакция благодарна за поддержку изданиям, откликнувшимся на случившееся. Однако многие СМИ допустили серьезные искажения фактов, имевших место 6 апреля этого года. В том числе, у сотрудников "КЛ" вызвала недоумение и даже возмущение информация, опубликованная на сайте международной организации "Репортеры без границ". Недостоверности, имеющие место в данной публикации заставляют редакцию сделать опровержение.

В частности, в материале сообщается (перевод с английского): "...об избиении 6 апреля Дмитрия Пожидаева, веб-мастера он-лайн издания "Крымская Линия" группой скинхедов". Далее следует: "Пожидаев сообщил, что был подвергнут нападению четырех скинхедов, когда возвращался домой... Он также сказал, что предполагает, что нападение на него связано с его профессиональной деятельностью на сайте, который выпускается при поддержке премьер-министра Крыма Сергея Куницына".

Редакция "Крымской Линии" выражает недоумение по поводу недостаточной информированности столь уважаемой в мире организации, коей считается "Репортеры без границ" и официально заявляет, что подобных комментариев Дмитрий "Репортерам" не давал, и тем более не сообщал, что нападавшие на него являлись скинхедами, либо представителями иной радикальной организации. Также он не сообщал "Репортерам", что он-лайн издание "Крымская Линия" выпускается при поддержке премьера автономии.

Редакция издания убедительно просит всех, у кого возникнет желание освещать деятельность "КЛ", в том числе подробности любых инцидентов, происходящих с ее сотрудниками, обращаться за комментариями исключительно к первоисточнику и не делать поспешных выводов, дабы предотвратить всевозможные спекуляции, особенно учитывая нестабильность ситуации в крымском регионе.

Редакция также обращается к "Репортерам без границ" и иным СМИ с просьбой в будущем не пользоваться недостоверными источниками («КРЫМСКАЯ ЛИНИЯ»).

(“Крымская линия”, 16 апреля 2004 г.)

***

Сразу после публикации статьи "Профанация" в "Крымской линии" был жестоко избит веб-мастер ее редакции Дмитрий Пожидаев, который и сейчас находится на излечении в больнице имени Семашко. На "Крымской правде" - загорелась шапка. У нас есть основания полагать, что эти два события совпали не только по времени. Дело в том, что в свое время Дмитрий работал в "Крымской правде", и наши "герои" в ошибочно подумали, что именно он источник той информации, которую "Крымская правда" желала бы скрыть от своих читателей. Мы можем заверить - заказчики и исполнители этого преступления против Дмитрия Пожидаева нам известны и они не уйдут от наказания.

(“Крымская линия”, 16 апреля 2004 г.)

После избиения Дмитрий не смог попасть в свою квартиру, так как у него вытащили из кармана ключи и мобильный телефон.

Интернет-газета "Крымская линия" работает в Крыму с сентября 2003 года. В последнее время она публиковала серию оперативных и аналитических материалов о погроме группой крымский татар в симферопольском баре "Коттон", о наличии в Крыму скинхедов, а также критические статьи о лидере крымских коммунистов Леониде Граче и главном редакторе "Крымской правды" Михаиле Бахареве. Сам Дмитрий Пожидаев предполагает, что нападение на него связано с его профессиональной деятельностью.

Согласно изменениям, теперь любую информацию чиновники любого уровня могут объявить либо конфиденциальной, либо такой, которая является собственностью государства, и отказать как журналистам, так и обществу в доступе к этой информации. Местные правозащитники собираются писать письмо президенту - с просьбой наложить на поправки к Закону «Об информации» вето.

С вступлением в силу новых поправок к Закону об информации работать журналистам в Украине станет сложнее - прогнозируют харьковские правозащитники. Чиновники, и так неохотно предоставляющие информацию, перестанут это делать вообще, ссылаясь на то, что она либо конфиденциальная, либо является собственностью государства. Гриф "Для Служебного пользования" - фактически узаконен, считают правозащитники.

Евгений Захаров, сопредседатель Харьковской правозащитной группы: Если вы журналист и хотите, чтоб вас ознакомили с этой информацией, вы пишите заявление, специальная комиссия рассмотрит это заявление, и решит - можно вам эту информацию давать, или нельзя. Поскольку ответственность за разглашение этой информации несет какое-то определенное ведомство, то проще эту информацию не дать - никто ж не знает, что вы с ней будет делать, а отвечать-то ему.

Согласно закону "Об информации" и закону "О государственной тайне", информацией, которая не может быть засекречена или признана собственностью государства, являются сведения о различного вида авариях, катастрофах, состоянии окружающей среды, пищевых продуктов и многое другое. А это иной документ - правозащитники утверждают, что это внутренняя инструкция Генеральной Прокуратуры Украины - она регламентирует, какую информацию нельзя предоставлять журналистам.

Евгений Захаров, сопредседатель Харьковской правозащитной группы: Если это внимательно почитать, это документ тоже замечательный. "Спецповідомлення про катастрофи, аварії, та інші надзвичайні події, які спричинили загибель людей чи завдали значних матзбитків". Это как понимать? Между прочим, по закону о гостайне это нельзя засекречивать, по новому закону тоже - и между прочим, это имеет прямое отношение к правам и свободам человека.

Евгений Захаров утверждает, что чиновники различных уровней стараются засекретить практически любую информацию, говорит, известен курьезный случай, когда под гриф "Не для печати" попал документ из законодательства о пенсионном обеспечении. Мол, засекречивать или ограничивать доступ к документам, напрямую касающимся прав человека, согласно украинскому законодательству, нельзя. Новые же поправки дают чиновникам право самим определять - какая информация является конфиденциальной, а какая - собственностью государства. Если закон подпишет президент, в недалеком будущем даже количество харьковчан, вышедших на первомайскую демонстрацию, узнать будет проблематично. Это может стать либо информацией, принадлежащей государству, либо конфиденциальной информацией чиновника, отвечающего за проведение различных шествий.

Останнім часом обласні владні коридори для нашої газети чомусь закриті. Не запросили нашого кореспондента і на останню нараду по заробітній платі, де губернатор ніяк не міг второпати, що такого в його щирому зізнанні, ніби на Вінниччині торгують «нормальними людськими яйцями»...

Але від того, що на нараді були лише «благонадійні», комунальні ЗМІ, ситуація із заробітною платою в області ненабагато покращилась. Так само, як і ситуація із працевлаштуванням і взагалі з реальними перспективами економічного розвитку нашого регіону.

Зараз — ще кілька слів про взаємини влади і народу, інтереси якого представляє наша газета. До речі, це право громадськість делегувала нам, повіривши в об’єктивність, правдивість і незаангажованість «33-го каналу»: найтиражнішої, не залежної від влади газети, яку читає значна кількість вінничан. Ця довіра дозволяє нам на сторінках газети поставити ще декілька запитань нашим високим чиновникам...

Можна не запитувати, чому журналістів «33-го каналу» не запрошують у владні коридори. Бо хто ж хоче відповідати на подібні запитання... Простіше покрасуватися перед комунально-кишеньковими засобами масової інформації. Зробити вигляд, що все у нас в області дуже добре, і далі задурювати голови вінничанам.

Але правди не заховаєш, як би не хотілося. Вона приходить в нашу газету якщо не з владних коридорів, то з щоденного життя простих людей. І їхня правда набагато щиріша, ніж прилизані повідомлення про досягнення високопосадовців у «мовчазних» комунальних ЗМІ.

Спільно з вами, шановні читачі, ми отримаємо від влади відповіді на ці та сотні інших гострих запитань і нагадаємо їй, що вона має бути прозорою і підзвітною народу.

Заради цього і потрібні незалежні ЗМІ.

Напередодні Дня журналістів хочу подякувати за всі ті привітання, які надіслали нашому колективу читачі, привітати колег та наших найголовніших кореспондентів, наших дописувачів, небайдужих людей, від яких варто було б повчитися патріотизму деяким «метрам» з комунальних ЗМІ (Анатолій Жучинський, головний редактор газети «33-й канал»).

Днями у Немирові мала відбутися зустріч губернатора з представниками місцевих територіальних громад.

Проте так сталося, що цього разу губернатор не приїхав, напевне, справи з’явилися важливіші. Але державне телебачення з Вінниці таки було у складі журналістки і оператора. Тільки чомусь спілкуватися з учасниками наради вони не захотіли. Перше питання, яке журналістка поставила — «Чи приїхав голова облдержадміністрації?». Дізнавшись, що його не буде, знімальна група розвернулася і поїхала до Вінниці. На всі звернення присутніх керівників району, які запрошували їх взяти участь у роботі зібрання, журналісти навіть не відреагували.

Хотілося б нагадати, що на утримання обласних комунальних ЗМІ цього року виділено майже мільйон гривень. Гроші виділені з обласного бюджету, тобто з наших податків. Чому ж тоді те саме Вінницьке державне телебачення знімає і показує лише губернатора, а головами сільських рад Немирівського району гребує? Цікаво, хто орієнтує кореспондентів працювати таким чином? Бо дуже вже це скидається на рекламу певних обласних чиновників за наш з вами рахунок.

Адже з перших днів появи у області нового губернатора місцеві підконтрольні ЗМІ один з перед одного вихваляють його діяльність як головного реформатора на Вінниччині, який, перш за все, думає, як вирішити проблеми людей. Вислів — «разочком протоптати стежину до кожного вінничанина» — давно став крилатим. От тільки факт того, що наша область є однією з найбідніших, і рівень зарплати тут теж один з найнижчих в Україні, говорить про те, що стежку ту на ділі протоптують невідомо куди. От тільки про це ніколи не побачиш на комунальних телеканалах і не прочитаєш у комунальних газетах. Навіщо ж вони потрібні громаді?» (М. КУЗЕМЧУК, учасник подій).

Групу працівників газет і місцевого телебачення охоронці в цивільному не пропустили в обласний муздрамтеатр, де проходили громадські збори на підтримку програми дій уряду, завершення політичної реформи та, зрозуміло, "палку" підтримку єдиного кандидата від більшості на президентських виборах Віктора Януковича. Свою відмову міцні хлопці мотивували тим, що запрошення на збори були іменні і з редакційними посвідченнями "пущать не велено". Під гарячу руку потрапили не лише "ненадійні" мас-медіа, а й ті, хто владі служить вірно й у "чорних" списках не значиться. Дисципліна на громадських зборах була сувора, бо до зали не пропустили навіть делегацій з кількох районів, що запізнилися на кілька хвилин.

Ще несподіванішим був наступний крок: газети отримали електронною поштою звернення учасників зборів для висвітлення у ЗМІ, навіть ті, чиїх журналістів до театру не пропустили. Зрозуміло, що такого цинізму пишуча братія стерпіти не змогла й пропозицію влади проігнорувала.

Вважати цей прикрий інцидент простою випадковістю не доводиться. Бо таким же чином повелися з пресою і під час так званого громадянського форуму на підтримку конституційної реформи. І як не згадати випадок, про який ішлося на одній із міжнародних журналістських конференцій кілька років тому, де нас навчали, як треба вчити чиновників і владу поважати пресу. За приклад ставили литовську журналістку, котра виграла судовий процес у міністра освіти після того, як той відмовився відповісти на запитання, залишені в його приймальні, попередньо зареєстровані в секретарки. Міністр на інтерв’ю спочатку дав згоду, потім передумав і пошкодував, бо змушений був їздити по судах і процес усе одно програв. Ось чому колишні прибалтійські республіки вже в Євросоюзі, а ми й досі відомо де...

("Україна молода", 8 травня 2004 р)

В то время как журналисты и руководители отдельных коммерческих телекомпаний теоретически имеют возможность в той или иной мере игнорировать "темники", которые присылает Администрация Президента, положение журналистов местных государственных телекомпаний значительно хуже. Об этом говорится в комментарии председателя Комитета Верховной Рады Украины по вопросам свободы слова и информации Николая Томенко, предоставленном ЛІГАБізнесІнформ.

По словам Н. Томенко, Администрация Президента регулярно присылает генеральным директорам Государственной телекомпании "Крым", областных государственных телерадиокомпаний видеокассеты с материалами, которые "предлагаются" для использования в региональном телеэфире.

"О вкусе Администрации Президента свидетельствуют материалы, "предложенные", а фактически, навязанные для распространения местным государственным телеканалам, в частности, следующие сюжеты: видеозапись программы "Проте" телеканала "1+1", видеозапись программы "Саме той" с участием депутата Георгия Крючкова, видеосюжет о необходимости внесения изменений в Конституцию Украины, видеосюжет телеканала "Интер" о деятельности международного финансиста Джорджа Сороса, видеорепортаж об итогах семинара УЕФА по проблем развития профессионального футбола, который проходил 17-18 декабря в медико-реабилитационном комплексе футбольного клуба "Динамо-Киев" в Конче-Заспе и прочее.

Генеральным директорам региональных телекомпаний в каждом таком документе Администрации Президента предписывается "встретить видеокассету, направленную из Киева вечерними поездами и автобусами "Автолюкс".

Каждый день Администрация Президента присылает до 8 видеоматериалов общим хронометражем, который нередко превышает один час.

"Понятно, что для журналистов местных государственных телекомпаний, в случае размещения этих материалов, физически не остается места для реализации своих наработок в эфире информационных программ. Ведь видеоматериалы, навязанные Администрацией Президента, заполняют львиную частицу всего эфира региональных государственных телекомпаний, отведенного для информационных программ. Таким образом, журналисты государственных региональных телекомпаний превращаются в статистов в собственных телекомпаниях, которые вместо освещения насущных проблем своих регионов наблюдают за формированием неуклюжей, зато целостной "единой информационной политики" Администрации Президента, которая на самом деле является ни чем иным, как осуществлением политической цензуры", – отмечает Н. Томенко.

(ЛIГАБiзнесIнформ, 18.05.2004)

— Александр Валентинович, представители Блока Юлии Тимошенко постоянно говорят о защите прессы и праве на информацию, в то же время «дружественное» вам издательство неожиданно разрывает договора о распространении с 50 изданиями, не связанными с БЮТ. Почему?

— Издательство «ВВ» и все их службы являются самостоятельной хозрасчетной структурой, которая пытается выживать в условиях жесткой конкуренции и сильного давления со стороны власти. Не думаю, что «ВВ» используют политические критерии, им нужно просто выживать. Следует искать экономическую подоплеку. Я уверен, что здесь чистая экономика.

— Служба распространения каждый месяц показывала уровень реализации нашего еженедельника 60%, что для любой газеты является очень высоким показателем продажи, а соответственно, выгодно и распространителям. Связан ли отказ в распространении с приближением выборов?

— Ни для кого не секрет, что «Вечерние вести» симпатизируют прежде всего нашему блоку Юлии Тимошенко, мы активно сотрудничаем с ними, поэтому я, конечно, задам им вопросы относительно вашей газеты и других изданий. Но поверьте, что оппозиционным изданиям сегодня «не до жиру», мы не имеем ни дотаций, ни поддержки власти. Более того, насколько мне известно, местные структуры исполнительной власти как раз по политическим мотивам преследуют оппозиционную прессу и ограничивают возможности ее распространения. В связи с этим уменьшилось количество точек «ВВ», продающих газеты в метро — их самым наглым образом сегодня оттуда выбрасывают. Именно с этими искусственными экономическими проблемами, которые навязываются исполнительной властью по политическим мотивам, и связано все остальное.

— Является ли отказ распространять неоппозиционные издания ответной реакцией БЮТ на ту ситуацию, о которой вы только что сказали?

— Сегодня несколько кланов, контролирующих экономику страны, пытаются выдавить всех из информационного поля. У нас нормальные отношения с НДП, лично с Валерием Пустовойтенко, и политических мотивов в отказе распространять вашу газету искать не надо. Нам надо объединяться и противостоять политике нынешней власти, которая пытается навязать стране монополию на информацию.

P.S. С трудом верится, что причиной этого конфликта является только «экономическая подоплека», ведь большой ассортимент печатной продукции вряд ли может оттолкнуть постоянных покупателей. Возможно, медиа-магнаты решили, что если выбор у читателей уменьшится, то они начнут скупать исключительно «ВВ». Ну, а с тем, что определенные кланы пытаются выдавить конкурентов из информационного поля — не поспоришь.

"Пожежа тривала близько години", - сказав начальник самостійної пожежної частини №18 міста Віталій Євгенович Покутицький.

Вогнеборці загасили пожежу. Однак цього часу було достатньо, аби вивезти обладнання з ладу. В приміщенні горіло усе: кабелі, 2 стоси паперу, електрообладнання, поліграфічне обладнання, на другому поверсі приміщення загорілась підлога.

Урочисте відкриття друкарні планувалося на найближчі дні. Саме було отримано необхідні дозволи від усіх технічних служб. "У вівторок 18 травня зоставалось отримати остаточний висновок від Львівського обласного відділу охорони праці, після чого планувалось розпочати роботу", - твердить один з організаторів видавництва "Просвіта" Дмитро Чобіт.

Це видавництво відоме тим, що там видавали книгу "Нарцис" про керівника адміністрації президента України Віктора Медведчука.

По информации авторов заявления, приказом от 21 апреля генеральный директор ГТРК "Крым" Валентин Козубский отстранил Александра Польченко от подготовки и выпуска программ, "ссылаясь на их низкий уровень и решение художественного совета гостелерадиокомпании". "Не ставя под сомнение профессионализм членов худсовета и не подозревая их в украинофобии, - говорится в заявлении, - хотим напомнить, что А. Польченко и его теле- и радиопрограммы стали лауреатами многих престижных конкурсов и фестивалей, <...> членами жюри которых были не менее авторитетные специалисты".

Комитет по мониторингу свободы прессы в Крыму отмечает, что факты давления на редактора украинской редакции ГТРК "Крым" "вписываются в тенденцию сокращения украиноязычного продукта" в этой телерадиокомпании, и обращается к ее руководству с просьбой "немедленно отменить решение об отстранении А. Польченко от работы и не снимать его программы с эфира". "Мы надеемся, что руководство ГТРК "Крым" нашу просьбу <...> не расценит как вмешательство в творческую работу телерадиокомпании, которая финансируется из Государственного бюджета Украины на средства всех украинских налогоплательщиков", - говорится в заявлении.

Об этом на пресс-конференции в Симферополе сообщил исполнительный директор ИРММ Осман Пашаев, передает Крымское агентство новостей.

В ходе мониторинга будут отслеживаться редакционные и авторские материалы, разжигающие межнациональную рознь.

"Наш выбор пал на 3 самые читаемые и интересные крымские газеты", - сказал О. Пашаев.

По его словам, в процесс мониторинга планируется также включить крымскотатарскую газету "Къырым".

Кроме того, институт будет принимать заявления от крымских граждан всех национальностей, считающих себя оскорбленными в той или иной публикации. По словам О. Пашаева, это позволит начать кампанию массовых судебных разбирательств от имени крымчан.

Экспертизу публикаций будут проводить признанные специалисты, среди которых юристы, социологи и политологи. В настоящее время пока привлечены киевские специалисты, однако институт рассмотрит и другие предложения в выборе экспертов, в том числе крымских. Оценку материалов эксперты будут проводить по 10-бальной шкале. Мониторинг продлится полгода.

"Данная программа поможет выяснить, есть ли проблема разжигания межнациональных разногласий в крымских СМИ", - отметил исполнительный директор.

В рамках проекта планируется провести подобные мониторинги среди электронных, теле- и радио СМИ. По итогам мониторинга будут оглашены победители антиконкурсов под названием "Кровавое перо-2004", "Кровавое слово", "Кровавое видео" и "Кровавый звук", которым вручат призы. Главный приз - звание "Антикрымчанин года" получит автор статьи или теле-, радиосюжета, нанесший наибольший вред межнациональному и меконфессиональному спокойствию на полуострове.

Реализация проекта осуществляется за счет средств членов организации.

А теперь по сути. Без стеснения "Крымская правда" подожгла на себе еще одну "шапку". В номере за 8 апреля редакция опубликовала подборку заметок разных авторов под общей шапкой "Так все же кто "разжигает"?", хотя крымчанам и так понятно, что искры ненависти в Крыму разжигает именно "Крымская правда". Это видно и по этим злобным заметкам, игнорирующим историческую правду. К сожалению, именно с подачи "Крымской правды" приходится вновь и вновь возвращаться к сложной теме крымского коллаборационизма во время Второй мировой войны. Из исторических фактов, к сожалению, не известных авторам "Крымской правды", известно, что на стороне немцев служили жители многих национальностей, которых толкало к этому одно - неприятие зверств большевизма. Понятно, что для борьбы с ним они избрали ошибочный путь, однако факт остается фактом: среди сотрудничавших с фашистами были не только крымские татары, но и русские - стоит вспомнить хотя бы генерала Власова с его РОА. Беспримерный факт, никак не красящий русский народ, позорный для его истории. Поэтому если со стороны "Крымской правды" сегодня высказываются претензии изменникам родины из числа крымских татар, то делаться это должно хотя бы на исторической основе. А она состоит в том, - о чем "Крымская правда" умалчивает или не догадывается! - что после освобождения Крыма и прихода на полуостров советской власти все изменники Родины, служившие фашистам, либо осуждены на законных основаниях и понесли суровое наказание - кто был расстрелян, кто отсидел длительные сроки в заключении. Эта работа была завершена до мая 1944 года и 18 мая из Крыма депортировали уже не изменников Родины, а тех, кто остался - это были, в основном, женщины, старики и дети. Это были также и жены, матери и отцы и тех крымских татар (а потом и болгар, армян, греков), которые верой и правдой служили советской власти и сражались с фашистами в рядах Советской Армии на фронте. По отношению к ним - это было предательство со стороны Советской власти, за которую они умирали на фронтах наравне с русскими, украинцами, и воинами многих других национальностей. Такова историческая правда и игнорировать ее для "Крымской правды" - это всего лишь демонстрировать свою неосведомленность.

Впрочем, редакция и дальше широко публикует статьи Леонида Грача. Статья в номере за 10 апреля "Наша сила - в союзе с Россией" поражает характерным для этого автора своим примитивизмом. Он долго перечисляет беды, которыми страдает, по версии Грача, по вине нынешней власти, в том числе и крымской, наша экономика. Он возмущается низкими, с его точки зрения, пенсиями, недостатками производства, низким уровнем жизни людей и так далее. Ну, во-первых, если уровень жизни людей сейчас низкий, то крымчанам уместно сегодня спросить именно у Грача - а почему в бытность главой крымского парламента он не довел уровень жизни крымчан хотя бы до своего благосостояния, почему руководил так, чтобы каждый крымчанин мог построить такой приличный дом, как Грач, почему не установил каждому хотя бы свою спикерскую зарплату? Ведь именно в этом Грач сегодня обвиняет всех крымских руководителей.

Во-вторых, кому сегодня не понятно, что все беды нынешней экономики от того, что она 70 лет развивалась не естественно, а по коммунистическому сценарию? Или Грач к этому не причастен? А кто диссертации защищал (если защищал!) на темы коммунистической экономики? Или Леонид Иванович теперь готов отказаться от ученых степеней и профессорских званий из-за сознания того, что служил ущербной идеологии?

Во-вторых, "Наша сила - в союзе с Россией" - это красиво звучит! Но сколько Грачу и "Крымской правде" на глазах у всех изумленных крымчан можно ломиться в открытую дверь? Это похоже на ситуацию, когда машина и так едет на север, а Грач, сидя возле водителя, всячески кричит на него и требует ехать... на север! Кто такого руководителя назовет умным командиром. Несмотря на то, что сама идея порочна - наша сила в единстве не только с Россией! - Грач скрывает от читателей тот факт, что Украина в союзе с Россией была уже 350 лет - и что это дало нам, кроме технологического отставания? Если бы не развалился Советский Союз - разве были бы у нас такие рынки? Или вы забыли, как при советской власти райкомы распределяли по разнарядке ковры, мебель, посуду, машины и так далее, потому, что всего не хватало. В 1991 году по разнарядке райкомов в Крыму продавалось даже мыло! Да если бы сейчас у власти были коммунисты, они бы сразу объявили, что у нас коммунизм уже построен! Слава КПСС! Разве не мечта советского человека - автомобили (тем более, импортные!) в свободной продаже? Разве в Советском Союзе можно было купить "Жигули" не отстояв 15-20 лет в очереди? Или вы забыли, что при зарплате в 120 рублей сколько лет нужно было копить на машину? Или можно было купить свободно, без очереди, мебель, другие дефицитные товары? Или Грач и Бахарев сегодня откажутся от капиталистических благ - сдадут в пользу бедных свои акции, деньги, дивиденды и станут жить на одну зарплату?

Дело в том, что по Грачу "в союзе с Россией" - это значит изоляция от всех других стран - от Турции, которую Грач так не любит, от США, от Германии, от других европейских стран. А почему, собственно, Украина в угоду Грачу должна ограничивать свои экономические связи только с Россией? Разве мы не свободная страна? И разве не понятно, что лучше быть в союзе со всеми, а не только в союзе с одной Россией? В том то и дело, что Грач и Бахарев не хотят, чтобы мы были свободной страной. Они хотят вернуть крымчан в свой коммунистический рай - чтобы крымчане страдали, а они - распределяли все, чтобы всего опять не хватало, чтобы всякую мелочь можно было купить только по разнарядке Грача.

Но крымчане не хотят этого. Ваше время прошло, "товарищ" Грач! И ваше уже тоже прошло, "товарищ" Бахарев!

О непрофессионализме и тенденциозности так называемых "социологов Хриенко" "Крымская линия" уже писала. Используя "Крымскую правду" как трибуну для публикации своих "исследований" они под видом социсследований распространяют вымышленные сведения, которые не отвечают действительности, и поэтому вводят в заблуждение общественное мнение.

И вот с помощью "Крымской правды" "социолог Хриенко" опять села в лужу. 13 мая они опубликовали "соцопрос" "Молодежь о депортации крымских татар", из которого выходит, что якобы молодежь Крыма, в первую очередь студенческая, оправдывает депортацию. Скорее всего, данные этого "опроса" просто высосаны из пальца, либо подтасованы. Говорит об этом заявление Совета молодых ученых Таврического национального университета, распространенное "Крымским агентством новостей.

Однако ни Хриенко, ни "Крымская правда" на этом не остановились. В номере за 15 мая они публикуют продолжение опроса, как и раньше защищенное совместным копирайтом, "Молодежь о депортации из Крыма граждан болгарской, греческой и армянской национальности", в которой приводит не менее фантастические данные: решение о депортации этих людей, в отличие от депортации крымских татар, осудили уже 54 процента опрошенных, а поддержали всего 15 процентов. Причем оказалось, что своей точки зрения не имеют еще больше - 24 процента!

Дальнейшее изложение данных "опроса" вообще свидетельствует о некорректности материала. Так, приведенная во второй статье "мотивация" ответов свидетельствует, что если и опрашивались какие-то люди, то именно такие, которые не владеют фактическими данными о предмете опроса, а потому ценность их мнения равна нулю. Например, если респондент А. никогда в жизни не изучал сопромат - то что он может сказать о проблемах целостности бетона? Или респондент Б. никогда не был в Африке, то что он может сказать достоверное о погоде в Сахаре? О такой дремучей невежественности "опрашиваемых", - если опрос вообще проводился! - свидетельствуют ответы, приведенные в статье. Например, "Эти народы не были замечены в пособничестве немецко-фашистским захватчикам, поэтому не следовало принимать таких мер", "Не думаю, что болгары, греки, армяне активно сотрудничали с фашистами. Кто-то их подставил". Но что тут "думать", если из Крыма депортировали те национальности, представители которых входили в специальные национальные комитеты, созданные немцами, а респондент об этом просто не знает. Кстати, так же как и ответы в первой статье свидетельствуют о полной некомпетентности ответов: "Поддерживаю постановление о выселении тех крымских татар, которые все-таки сотрудничали с немецко-фашистскими оккупантами". Написавшему это должно быть невдомек, что те, "которые все таки сотрудничали" независимо от национальности были в первые же недели по установлению советской власти либо сразу расстреляны без суда и следствия, либо осуждены и понесли наказание в соответствии с законом, куда более строгое, чем выселение. А выселению из Крыма подверглись уже только те, кто персонально НЕ БЫЛ ЗАМЕЧЕН в сотрудничестве, в том числе и родственники 56 тысяч крымских татар, сражавшихся в 1944 году в Советской армии, как и они сами, а также и тех вдов и детей, мужья которых к 1944 году уже погибли на фронтах, сражаясь против немцев. Посчитайте: выселили из Крыма в мае 1944 года примерно 190 тысяч крымских татар. Каждая крымскотатарская семья состояла как минимум из трех-четырех человек. Следовательно, если на фронтах воевали 56 тысяч крымских татар, значит в Крыму оставались как минимум в три-четыре раза больше их родственников - то есть 160-180 тысяч человек. Реальность такова, что фактически депортировали из Крыма поголовно родственников тех, кто воевал против фашистов.

Далее целая абракадабра, и если это написал студент, то непременно двоечник, заслуживающий отчисления: "Если граждане живут независимо от национальности на территории, не имея агрессии против местного населения, имеют право жить, а власть не имеет права выселять". Во-первых, а можно ли жить "зависимо от национальности"? Во-вторых, если они уже живут, то они такое же местное население, как и все остальные, и ничем от него не отличаются. Тогда получается, что местное население "имеет агрессию" само против себя? В третьих, причем тут "если" - если власть в любом случае не имеет права выселять независимо ни от чего! Дремучее невежество проявляется в замечании: "Выселяли различные национальности и им спасли жизнь, и не стали разбираться, кто чем занимался". Здесь масса чудовищных заблуждений - от того, что им спасли жизнь, до того, что "не стали разбираться". Еще как разбирались! И наконец: "Я считаю, что эти граждане не так агрессивны, как татары". Во-первых, разве об агрессии шла речь в 1944 году? Во-вторых, разве есть шкала (или прибор?) измерения агрессивности, ведь Хриенки и "Крымская правда" претендуют на научность своего исследования? В третьих - все это прозрачное продолжение советской дезинформации, которая для того, чтобы вызвать неприязнь крымчан к крымским татарам обвинение в коллаборационизме незаметно подменила обвинением в агрессивности, которая, якобы, угрожает крымчанам.

Ответ на все эти недоуменные вопросы очень прост: все эти несуразицы - это умственное представление о проблеме самих социологов Хриенко, подготовленное по заказу "Крымской правды", разжигающей межнациональную рознь. Это не социология а профанация социологии. Потому, что никакие научные исследования не могут быть политически тенденциозными. А тенденциозность этого "исследования" положена в саму его основу уже тем, что опрос разделяет вопросы о депортации крымских татар от вопросов о депортации других национальностей, хотя ученым (впрочем как и не ученым) изначально должно быть понятно, что депортация ЛЮБАЯ и ЛЮБЫХ ГРАЖДАН - преступление достойное только осуждения. Поэтому такое исследование изначально было запрограммировано, как и многое другое, что публикует "Крымская правда", на социологическую некорректность и научную несостоятельность. Получилось, что итоги опроса выставляют студентов некими недоумками, которые не только политически, исторически и социально абсолютно безграмотны, но и не могут даже логично построить предложение и внятно высказать свою мысль. Но зачем же опрашивать "недоумков"? Какова могла бы быть ценность такого мнения?

Вот уж действительно, не имея достойных аргументов, "Крымская правда" вынуждена пользоваться услугами столь некорректных и не некомпетентных "ученых", как и сама...

Руководство государственной телерадиокомпании "Крым" прервало контракт с Русским культурным центром фонда "Москва-Крым" и потребовало исключить из договора пункт о передаче информации о событиях в жизни русского населения.

В Симферополе лидеры координационного совета российских соотечественников Крыма, Русской общины Крыма и региональной организации всеукраинской партии "Русский блок" провели пресс-конференцию, на которой было заявлено, что "закрытие программы "Куранты" - демонстративное ограничение прав русского населения Крыма на свободу слова".

В своем заявлении он подчеркнул: "Когда я говорил о том, что статьи в "Сельских вестях" - это страшный первый звонок антисемитизма в Украине, что этот грязный факт нужно не оставить без внимания и дать отпор, многие мои знакомые говорили: "Это самая массовая газета оппозиции. Нельзя терять нам такой орган печати". Я настаивал и настаиваю на том, что в Украине не должно быть места таким изданиям, антисемитская газета "Сельские вести" должна быть закрыта".

М.Бродский считает, что "разыгрывание в Украине крапленной карты межнациональных отношений может привести к непоправимым последствиям". Он указал, в Украине издавна проживают поляки и болгары, татары и армяне, греки, немцы, венгры, молдаване, румыны, русские, евреи и многие другие, а "некоторые политики уходящей эпохи пытаются собрать жатву на поле антисемитизма, на поле межнациональных отношений".

Лидер партии "Яблуко" подчеркивает: "Раздуть пожар национальной вражды легко, потушить его очень сложно. Сегодня розово-коричневые молодчики, возбужденные и спровоцированные статьями в "Сельских вестях" и "Идеалисте", разгромили надгробия на еврейских могилах на Куреневском кладбище. А куда их поведут завтра? В Крым? В Одессу?".

М.Бродский обратился к лидеру Соцпартии А.Морозу: "Придите на Куреневское кладбище и посмотрите на действенность публикаций ваших сторонников в "Сельских вестях". Это вы защищаете этот антисемитский листок, это вы планируете во вторник провести беспрецедентный митинг перед Апелляционным судом "в защиту" "Сельских вестей". Куда вы поведете людей после митинга? Громить синагоги, устроите "Хрустальную ночь" в Киеве?".

Он также заявил, что А.Мороз в своем стремлении к власти постепенно, но уверенно скатывается от социализма к национал-социализму. М.Бродский призвал его остановиться.

Одновременно он обратился и к властям: "Подобные акты вандализма должны получить должную оценку. Нельзя закрывать на это глаза, виновные должны быть найдены и обязательно наказаны. Незамедлительно. Сегодня уже разрушают могилы и кладбища, а завтра будут спровоцированы межэтнические конфликты".

По данным ЦОС ГУ МВД Украины в г.Киеве, в воскресенье утром в Подольское райуправление столичной милиции поступило сообщение от заведующей Куреневским кладбищем о нескольких поврежденных памятниках. Следственно-оперативная группа тщательно осмотрела памятники и прилегающую территорию, однако явных следов намеренного повреждения не обнаружила.

Захоронение проводилось в 1930-50 гг. Уже более 50 лет кладбище закрыто. Милиция посчитала, что памятники разрушились не в результате действий человека, а вследствие погодных условий, отсутствия на протяжении продолжительного времени ухода за ними, в том числе и со стороны общественных организаций и соответствующих служб города.

ЦОС ГУ МВД Украины в г.Киев выразило удивление появившейся в СМИ информации о том, что был совершен акт вандализма, ведь "закрытое кладбище находится в разрушенном состоянии уже более 10 лет".

Антифашистский комитет и Еврейская община Украины завтра, 25 мая, в 8:30 на Софийской площади в Киеве планирует провести митинг Мира против разжигания межнациональной вражды. Об этом сегодня на пресс-конференции сообщил председатель Еврейской общины Вадим Рабинович.

По его словам, на митинге планируется принять резолюцию, в которой будут осуждены заявления политиков, публикации в СМИ, которые способствуют разжиганию межнациональной вражды в Украине.

Напомним, что завтра Апелляционный суд Киева рассматривает апелляцию на решение Шевченковского суда о закрытии газеты "Сельские вести" в связи с антисемитскими публикациями. Напомним также, что оппозиция уже заявила о намерении провести митинг в поддержку "Сельских вестей" на Михайловской площади в Киеве.

В.Рабинович также осудил создание в Верховной Раде Украины Комитета по защите "Сельских вестей". По его словам, в парламенте нужно создать комитет по защите межнационального мира. В.Рабинович сообщил, что Еврейская община готовит обращение к спикеру парламента по поводу дачи оценки и недопущения антисемитских выступлений народных депутатов.

В.Рабинович также считает, что представители еврейской общины должны быть допущены на парламентскую трибуну, поскольку, по его словам, с этой трибуны постоянно звучит только одна точка зрения - в поддержку "Сельских вестей". По словам В.Рабиновича, ряд депутатов Верховной Рады в последнее время превратили парламентскую трибуну в монумент антисемитизма.

Кроме того, В.Рабинович сообщил, что Еврейская община готовит еще четыре представления в суд на антиеврейские публикации в СМИ, в том числе и в газете "Сельские вести", - передает корреспондент ЛІГАБізнесІнформ.

В.Рабинович считает, что у редколлегии газеты "Сельские вести" не хватает мужества прийти с покаянной в антифашистский комитет. Он заявил, что его главной задачей будет борьба с "Сельскими вестями" до тех пор, пока они не покаются. Кроме того, он отметил, что с такой же настойчивостью он будет добиваться возбуждения уголовного дела в отношении автора публикаций в "Сельских вестях" В.Яременко.

В.Рабинович отметил, что "Сельские вести" не только не сделали выводы из случившегося, но продолжают использовать данный инцидент как рекламу. В.Рабинович убежден, что закрытие "Сельских вестей" станет меньшим злом, чем разжигание межнациональной розни, и добавил, что "Сельским вестям", в случае закрытия, никто не помешает через полчаса открыть новую газету, например, "Сельские вести плюс".

З болем писав поет нашого народу Михайло Козимиренко такі рядки:

…Чим завинив мій народ, хочу знати,
Неначе прокляття, несе свій тягар...

Обурення й протест викликають у нас - представників Чернігівського національно-культурного товариства "Неве Рома", публікації Чернігівського всеукраїнського щотижневика "Гарт". Протягом минулого року в ньому був надрукований ряд статей, які носили упереджений, провокаційний характер стосовно ромського народу.

Так, у публікації під рубрикою "Горе-родичі Будулая" автор Стас Непідкупний "розповів" про "випадки циганського шахрайства" та "розкрив" "секрет циганських чар, яким піддаються люди".

Ось рядки пана Стаса: "Останнім часом циганки, розуміючи, який їхній імідж склався у людей, часто перефарбовуються у блондинок чи рудоволосих, роблять манікюр і вдягаються цілком по-європейському". Що за нісенітниця? Про який імідж він говорить? Про той, що сам хоче нав’язати всім читачам, що роми - "шахраї"?

Насамперед імідж ромів пов’язаний не з "шахрайством", як визначає Непідкупний, а з запальною музикою, піснями і танцями, традиційними ремеслами. І чому його лякає увага жінок-ромок до своєї зовнішності? Кожна жінка, незалежно від своєї етнічної приналежності, віку та освіти, має право виглядати привабливо, зберігаючи при цьому свою національну особливістю. Це може заперечити пан Стас?

У статті Валерія Литовченка "Поворожи мені, ворожко, на удачу..." ("Гарт" №4 від 24 січня 2003 року), де під рубрикою "Гіпноз", автор визначає ромок-ворожок як "кримінальних психологів і гіпнотизерів". Він наділяє наших жінок властивостями "гіпнозу з кримінальним ухилом" і ототожнює їх із "злодюгами". Обравши свою улюблену тему і тон звинувачення, він пише: "... цигани - шахраї, після того як "сценарій" відпрацьований, кодують свої жертви на забування всього, що з ними відбувалося. Інколи таке "зачарування" минає через дві-три хвилини, але буває, що воно спрацьовує на багато років, а інколи на все життя..."(!) і таке інше. При цьому він спирається тільки на свої знання з книги "Російський гіпноз" професора, доктора медичних і психологічних наук Д.В. Кандиби. Знання цієї книги робить йому честь, проте хочеться запитати: "Чи не здається, що і сам Д.В. Кандиба не наважився б ототожнювати ромське ворожіння як використання "кримінальної психології та гіпнозу"?

Звідки така ненависть до ромів? Пан Валерій не спромігся "спуститися" до нашого народу і познайомитися з ним ближче, бо тоді зрозумів би, що це "романтичне плем’я", як він пише, - цікавий і самобутній народ, його середовище специфічне і несе на собі помітні відбитки складної історичної долі.

На жаль, пан Валерій не знайомий з проблемами ромів. А тоді б він знав, що однією з основних проблем ромського народу в Україні є проблема освіти. Роми просто не в змозі використовувати знання книг з гіпнозу для впровадження в свою практику ворожіння, психології і гіпнозу з "кримінальним ухилом", як нам хоче нав’язати автор.

Знову цитую пана Валерія: "...Там на них уже чекала невисока, смаглява, дуже схожа на циганку жінка середніх років" і таке інше в тому ж дусі. Він розповідає про випадки "циганського шахрайства", але факти, наведені як докази, досить-таки сумнівні, розпливчасті...

Ми ні в якому разі не виправдовуємо злочинців. Вони гідні осуду і повинні нести відповідне покарання. Це наш біль і наш сором. Але дуже хочеться запитати пана автора: "А чи українці, росіяни та представники інших національностей не скоюють злочинів?" Більш того, ми постійно читаємо інформацію про дійсно страшні злочини, але там немає ні зазначення національної приналежності злочинців, ані таких гучних фраз, як у статті "Очи черные, очи жгучие" ("Гарт" №45 від 31 жовтня 2003 року) уже знайомого нам Стаса Непідкупного(!):

"Порада перша і найнадійніша: обминайте циган", "Ніколи не дивіться циганці у вічі", "І ні в якому разі не пускайте циган до оселі "попити води" чи "переповити немовля". При цьому читачам пропонується: "Виріж і збережи!"(!)

Хотілося б дізнатися, чи мають право автори цих публікацій ототожнювати наш народ з поняттям "злочинність"? Через свою повну некомпетентність у цьому питанні?

Ні, це не непорозуміння. Схоже, навпаки - заздалегідь спланована провокація, яка може спричинити національний конфлікт у державі.

Варто нагадати пану Стасу, пану Валерію, видавцям газети та іншим авторам подібних публікацій про Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та 3 статтю з цього Закону - "Неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації", в якій сказано: "Друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для... розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі."

Насамкінець хочеться зауважити, ми будемо давати відсіч таким авторам, діяти в рамках законодавства і публікувати позитивні статті про наш народ, бо він, на щастя, має чим пишатися.

На відміну від питання з фінансовими претензіями, яке вдалося якщо не зняти, то принаймні спрямувати у прийнятне для відповідача русло, в силі ще залишалися інші претензії позивачів — про спростування опублікованих у «Голосі України» відомостей. Позов із такою вимогою на початку минулого року до Дарницького райсуду подали «ТНК-Україна-Інвест», ВАТ «ЛиНОС» та громадянин Олександр Креденцер.

Серед іншого позивачі вважали недостовірними аргументи, які у своїх матеріалах наводив Сергій Лавренюк. Сам журналіст анітрохи не сумнівається у тому, що вони є правдивими. По-перше, інформацію здебільшого брали з офіційних джерел, по-друге, вона пройшла «експертизу» юридичного відділу газети і, по-третє, з цього питання є позитивне рішення Оболонського суду Києва. Цим рішенням більша частина оспорюваних ТНК і компанією відомостей визнані такими, що відповідають дійсності.

Проте 27 червня минулого року суддя Дарницького суду Любов Леонтюк усі оспорювані відомості, включно з оціночними судженнями (а вони, за законодавством, оспорюванню не підлягають), визнала такими, що не відповідають дійсності та ганьблять честь і гідність позивачів. Сергій Лавренюк та газета оскаржили рішення Дарницького суду в апеляційній інстанції. Але туди ж звернулися і позивачі — «ТНК-Україна-Інвест», «Линос» та пан Креденцер: їх не задовольнило рішення Дарницького суду, і вони вимагали через суд змусити Лавренюка вибачитися. 17 вересня апеляційний суд пішов назустріч вимогам позивачів і зобов’язав журналіста вибачитися перед ТНК, «Линосом» та Креденцером. Лавренюк та редакція, певна річ, не були задоволені таким рішенням і подали до Верховного Суду касаційні скарги.

За словами Сергія Лавренюка, при розгляді справи у першій та апеляційній інстанції Феміда допустила чимало порушень: приміром, судді не врахували численної кількості доказів, не застосували кілька норм законодавства. Позивачі, у свою чергу, не надали доказів того, що їм було завдано моральних збитків. При цьому суд, однак, зобов’язав журналістів вибачитися перед позивачами. А така вимога, зазначив Сергій Лавренюк, узагалі не передбачена чинним законодавством: «Апеляційний суд Києва, ухвалюючи таке рішення, не посилається на конкретні норми чинного законодавства. Водночас частина перша статті 7 Цивільного кодексу та частина 1 статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», на які у своїх позовних вимогах посилаються позивачі, не передбачають такого виду спростування інформації, як вибачення. Отже, вважаю, що суд апеляційної інстанції, зобов’язавши журналіста Лавренюка вибачитися перед позивачами, застосував неіснуючу законодавчу норму».

Усе це у своїх касаційних скаргах до Верховного Суду й описали відповідачі — Сергій Лавренюк та редакція «Голосу України». Нещодавно ВСУ розглянув їхні «касації». Судова палата у цивільних справах Верховного Суду задовольнила скарги, скасувала рішення апеляційного суду про визнання оспорюваних відомостей такими, що не відповідають дійсності, і направила справу на новий розгляд.

"Центр кризової журналістики" мотивує свою пропозицію тим, що деякі депутати, зокрема з "Нашої України", використовують трибуну Верховної Ради для образи честі і гідності своїх колег депутатів.

"Використовуючи своє право виступати на засіданнях Верховної Ради, що транслюються в прямому ефірі, окремі народні депутати поширюють інформацію, що принижує честь і гідність окремих осіб і організацій, що підриває суспільну мораль радіослухачів, телеглядачів", - говориться в листі ЦКЖ на адресу президента Кучми.

Директором і юристом громадської організації "Центр кризової журналістики" є екс-юрист ІМІ Марія Самбур. Співробітником цього центру також є і Валерій Воротнік.

Як відомо, у квітні Самбур і Воротнік також подали в суд на "Українську правду" за образу честі та гідності (Телеканал "1+1").

«УМ» звинувачено в тому, що, надрукувавши 11 березня інтерв’ю Олени Зварич з керівником закритого владою радіо «Континент» Сергієм Шолохом, газета начебто посягнула на честь і гідність пані Самбур та пана Воротніка. В інтерв’ю Шолох розповів про те, як згадані панове пропонували йому модель інформаційної співпраці з СДПУ(о) і нові інтерпретації на «Континенті», а потім і в інших ЗМІ листів Ігоря Гончарова.

Нагадаємо, що саме Марія Самбур стала джерелом витоку інформації щодо «листів Гончарова», підкинутих в Інститут масової інформації, де вона на той час (тобто в серпні 2003 року) була юристом; невдовзі Самбур була видворена з ІМІ саме за оприлюднення листів без згоди керівництва інституту та — головне! — за вилучення з них згадок про причетність президента Кучми до вбивства Гії Гонгадзе. Валерій Воротнік відомий як редактор черкаської опозиційної газети «Антена», який різко змінив погляди, ставши помічником народного депутата Нестора Шуфрича, негласного радника Медведчука. Відтак не дивно, що «справу Гончарова» і «справу Гонгадзе», закриття радіо «Континент», де мовили «Свобода», «Голос Америки», «Німецька хвиля», «Громадське радіо» тощо, ці люди не вважають, згідно з текстом позовів, суспільно важливою інформацією.

Суть претензій до «УМ» дивує адвокатів. Приміром, і з точки зору юриспруденції, і з погляду здорової логіки, незрозуміло, чим публікація згаданого інтерв’ю порушила конституційні права пані Самбур, або яким штибом її гідність зачіпає фраза Шолоха: «Марія наполягала, аби я приїхав до неї в офіс на Інститутську» чи «Домовилися зустрітися через тиждень».

Позивачі вимагають не тільки відшкодування по 10 тисяч гривень кожному і публікацію спростування, а й «у процесі досудової підготовки накласти арешт на майно та грошові вклади, які належать відповідачу і знаходяться в нього або в інших осіб». Очевидно, що клопотанням про арешт грошових вкладів «УМ» пп. Самбур та Воротнік прагнуть позбавити понад 100 тисяч наших читачів улюбленої газети, однієї з тих небагатьох у нашій державі, які дозволяють собі писати правду про політику нинішньої влади. Ми вважаємо, що в тому, аби «УМ» замовкла напередодні передвиборчої кампанії, зацікавлені не тільки особи, прізвища яких стоять під позовними заявами, а й їхні високопоставлені патрони з вулиці Банкової (Колектив «України молодої»).

Див. також — 27/05/04, “Подробности”, http://yurpractika.com/news

Уважаемые коллеги и посетители сайта!

В связи с многочисленными обращениями ко мне и просьбами дать комментарии по поводу моего обращения в Печерский суд г. Киева с иском к интернет-изданию «Украинская правда» сообщаю — комментариев с моей стороны не будет. Во всяком случае, пока. Я надеюсь на честное всестороннее рассмотрение судом моего иска. Мне также непонятна истерика, поднятая по поводу этого моего шага представителями некоторых политических сил и принадлежащим им медиа.

Хочу лишь напомнить наиболее рьяным защитникам «свободы слова» о том, что кроме этой самой свободы в Украине имеются еще и права человека! Мое обращение в суд является попыткой в рамках украинского законодательного поля и Конституции защитить свои законные гражданские права, попранные регулярно размещаемыми на означенном сайте публикациями. Вопреки утверждениям редакции «УП», я неоднократно присылал им на майл свою точку зрения на ситуацию. Однако редакция, игнорируя предусмотренное законом мое право на ответ, использовала их лишь для подготовки новых публикаций со значительным искажением смыслового содержания моих текстов. Я исчерпал все внесудебные пути защиты своих прав. Я уже не говорю об элементарной журналистской этике готовящих в отношении меня публикации коллег, большинство из которых являются подписантами Кодекса журналистской этики!

Я долгие годы, будучи главным редактором независимого оппозиционного издания, сам испытывал на себе всю тяжесть пресса государственной машины, судебных и правоохранительных органов. Сотни судебных исков, десятки незаконно возбужденных уголовных дел... Но редакция «Антенны» выжила, а я, как видите, на свободе. И помогли нам не истерические призывы к защите свободы слова, а знание украинских законов и грамотная информационная и маркетинговая политика издания. Я благодарен тысячам своих коллег в сотнях зарубежных и украинских изданий, протянувших нам руку помощи и подставивших свое плечо в самые трудные годы существования газеты.

Сколько раз я стоял перед судьями в качестве ответчика и пытался отстоять свое право на свободу слова?! Это, по крайне мере, не очень приятно. Я понимаю истеричность тона сегодняшних публикаций. Но эмоции слабее закона. И глупо выглядят политики, пытающиеся комментировать процесс, обобщая совершенно разные вещи, тем самым демонстрируя лишь одно – собственную безграмотность.

Я подчеркиваю – процесс не носит политического характера. Это лишь иск гражданина страны к субъекту, грубо нарушившему его гражданские права. Цель иска – не уничтожение издания (в тексте нет ни строчки с подобными требованиями!), а восстановление моих гражданских прав и свобод. И еще – это частное дело. Не стоит проецировать на него Ваши политические разборки!

Для того, чтобы дать наиболее исчерпывающую информацию о конфликте, я ниже привожу ссылки на материалы, в которых можно найти ответы на большинство интересующих Вас вопросов. Я не возражаю, чтоб материалы, автором которых является «Антенна», и касаемые данной проблемы, использовались полностью либо частично.

И, наконец, я призываю вас уважать права других людей. Мы с вами превратили проблему свободы слова в обыкновенную священную корову. А часть политиков присвоила себе право быть ее эксклюзивными доярками! И слава Богу, к полемике никто еще не догадался добавить аргумент типа: «Это наша корова, и мы ее будем доить!»

P.S. О моих взаимоотношениях с СДПУ(О), Шуфричем и т.д...

В своей жизни я вступал лишь в две политические организации – в 1982 году в ВЛКСМ и в январе 2001 года в УНА-УНСО, так как тогда видел лишь в этой радикальной политической партии силу, способную победить царящий в стране маразм.

Протягом трьох із половиною років влада не наважувалася вживати якихось серйозних заходів тиску на "Українську правду". Навпаки, ми відчували себе до певної міри безпечно, розуміючи – ми потрібні Банковій, щоб самим фактом нашого існування Кучма міг би демонструвати Заходу начебто наявність демократії. Це був час, коли ми працювали в спокійних умовах не завдяки, а всупереч.

Тепер взялися за нас. Радіо "Свобода", радіо "Континент", "5 канал", "Сільські вісті"... Проблеми, які виникали у цих ЗМІ, були різні, і майже ніколи влада не діяла напряму. Однак скрізь проглядав почерк антикризових менеджерів. Зараз зачистка інформаційного поля перед президентськими виборами логічно дісталася "Української правди".

За два тижні до того ми були попереджені про певні проблеми, які силами влади чекають на нас у майбутньому. У чому конкретно вони будуть проявлятися, сказано не було.

За кілька днів після попередження проблеми матеріалізувалися. 23 квітня проти "Української правди" було подано судовий позов двома особами, яких прийнято вважати агентами Медведчука у інформаційній сфері.

"Кризові журналісти" проти "Української правди"

Очевидне замовлення Медведчука стосовно "Української правди" виконують двоє – Валерій Воротнік і Марія Самбур. Смішно, але ці люди водночас претендують на правозахисну діяльність, створивши організацію з назвою "Центр кризової журналістики".

Редактор черкаської газети "Антена" Воротнік є – і він це сам визнавав – помічником депутата Нестора Шуфрича, заступника голови СДПУ(о). Самбур працювала юристом Інституту масової інформації. За словами президента ІМІ Алли Лазарєвої, причиною звільнення Самбур були незрозумілі маніпуляції з листами Гончарова влітку 2003 року.

Самбур була рупором листів Гончарова, вони оприлюднювалися від її імені. В той час як Лазарєва, яка постійно мешкає в Парижі, побачила листи Гончарова уже прямо на сайті ІМІ. Вони були надруковані без узгодження або бодай попередження з боку підлеглих.

Згодом Лазарєва виявила, що Самбур викинула із листів Гончарова слова, де стверджувалося, що до вбивства Георгія Гонгадзе причетний президент Леонід Кучма.

В листі, датованому 24 лютого 2003, Гончаров сказав: "Эти преступления (як випливає із контексту, "викрадення Гонгадзе" та "інші вбивства та викрадення") совершались по прямому указанию министра МВД Кравченко, а впоследствии министра Смирнова. К этим похищениям и убийствам причастны высшие должностные лица нашего государства и наш президент".

У матеріалі, який був оприлюднений Самбур на сайті ІМІ, слів про Президента не було. Водночас, у радіоефірі "Свободи" 7 серпня 2003 Самбур сказала, що в листах Гончарова не було згадки про причетність Кучми. "В тих матеріалах, які отримав ІМІ від Гончарова, ніде не зазначено, що організатором убивства Гонгадзе виступав Президент України Леонід Кучма", – сказала вона.

Водночас, колишній директор ІМІ в Києві Леонід Звєрєв наполегливо пропонував Лазаревій призначити Самбур замість себе керувати ІМІ та навіть закрити організацію. Таким чином, ІМІ в умовах, коли його президент Лазарєва постійно перебуває за кордоном, було поставлено на межу чи то зникнення, чи то переходу під контроль СДПУ(о).

Зв’язок між вказаними особами і СДПУ(о) простежується під час їх переговорів із власником знищеного радіо "Континент" Сергієм Шолохом. Шолох, який зараз переховується за кордоном, стверджував, що Самбур і Воротнік пропонували розв’язати його проблеми з ліцензією в обмін на перехід радіо під контроль СДПУ(о).

Минулого року, за словами Шолоха, Воротнік і Самбур пропонували оприлюднити за посередництва радіо "Континент" версію вбивства Гонгадзе, у якій крайнім визнавалися спочатку Кравченко з Волковим, потім – Марчук. Автором цієї версії, яка мала відвести тінь підозри від Кучми, мала бути структура, створена нашими нинішніми позивачами.

Самбур також безуспішно номінувалася на посаду уповноваженого омбудсмена з питань свободи слова. Вона намагалася налагодити прямі контакти з "Репортерами без кордонів", користуючись зв’язками, встановленими під час роботи в ІМІ. Спроби, в результаті яких люди СДПУ(о) могли б отримати нарешті свій рупор у правозахисних структурах, провалилися.

Власне, оці факти, викладені у попередніх матеріалах "Української правди", і оскаржують Самбур і Воротнік. Ми впевнені, що істина на нашому боці. Крім того, ми знаємо, що оприлюднювали суспільно значиму інформацію, яка була підтверджена третіми особами.

Печерський суд – найоперативніший у світі?

Позов проти "Української правди" подано до Печерського райсуду Києва, який має безнадійну репутацію установи, підконтрольної Медведчуку. Самбур і Воротнік вимагають спростування відомостей з відповідно чотирьох і трьох статей, оприлюднених "УП". Там ідеться про їх відносини з Шолохом, зв’язки із СДПУ(о) та роль у справі Гончарова. До речі, в одному з матеріалів, який вони хочуть спростувати, жодного разу (!) не згадуються їхні прізвища.

Самбур і Воротнік хочуть оприлюднення спростування цих чотирьох текстів:

Радіо "Континент" закрили. Перед цим Шолоху погрожували люди Медведчука,

Сергій Шолох: Люди Медведчука спочатку планували повісити вбивство Гонгадзе на Волкова й Кравченка. Потім – на Марчука,

Як ми із Шолохом ледь не знайшли убивць Гонгадзе,

Боротися з темниками буде ставлениця СДПУ(о)?

Процес проти "Української правди" має яскраво політичне забарвлення. Перше й очевидне – наше видання заважає владі, і проблеми чи навіть закриття "УП" є мрією Банкової. У переддень президентських виборів уже немає часу думати, якою буде реакція як в Україні, так і на Заході. І, можливо, ініціаторам навіть потрібно, щоб вона була якнайжорсткішою.

У позові до "Української правди" позивачі вимагають не тільки спростування викладеного у статтях, але і компенсації моральної шкоди у розмірі 10 000 гривень на кожного. Крім того, у їхніх позовних заявах вказано ключову, на нашу думку, вимогу: "З метою забезпечення позову, в процесі досудової підготовки, накласти арешт на майно та грошові вклади, які належать відповідачу і знаходяться в нього або в інших осіб".

Очевидно, що виконання цієї досудової вимоги здатне на тривалий час заблокувати роботу "Української правди", створити нам серйозні проблеми. Враховуючи історію вердиктів Печерського суду, жоден із опитаних "УП" юристів не виключив, що суддя може винести таку ухвалу. Хоча сама вимога в цьому випадку є необґрунтованою.

Уже зараз помітно, що судовий процес проти "Української правди" має високих покровителів, які зацікавлені у створенні нам проблем. Очевидно, що цим покровителем може бути як Шуфрич, так і його начальник Медведчук. Їм навіть не треба було особисто телефонувати до суду – могли задзвонити "за дорученням".

Є дуже проста ознака, яка вказує на те, що справу проти "Української правди" хтось впливовий проштовхнув по Печерському суду. Так, суддя ухвалила рішення про початок судового процесу проти "УП" майже відразу, протягом 1 дня з моменту отримання позову.

Позов проти "Української правди" було подано 23 квітня, у п’ятницю. Відповідно до вимог Цивільно-процесуального кодексу, після прийняття позовної заяви суддя має підготувати справу до слуханні: опитати позивачів і відповідачів, з’ясувати у відповідача, якими доказами він може підтвердити свої заперечення, вирішити питання про притягнення до справи співучасників або третіх осіб, вирішує питання про виклик свідків та витребування доказів.

Але найголовніше – під час підготовки справи до слухання суддя має встановити, чи відповідає позовна заява вимогам закону, і лише після цього може порушуватися цивільна справа та призначатися до розгляду.

Але нічого такого суддя Печерського райсуду Остапчук робити не стала. А вже наступного робочого дня, в понеділок, 26 квітня суддя ухвалила призначити розгляд позову Воротніка й Самбур на 27 травня.

Оскільки Печерський суд переобтяжений справами, не можуть не викликати здивування такі миттєві дії. При цьому суддя почала судовий процес, навіть не звернувши увагу на явну невідповідність змісту позовної заяви вимогам, встановленим у статті 137 Цивільно-процесуального кодексу України.

Зокрема, в позовній заяві не вказано, у чому саме полягала моральна шкода, заподіяна "УП" позивачам, якими доказами це можна довести, немає аргументації, із яких саме міркувань позивачі оцінили свої моральні збитки в 10 000 кожний.

За таких умов позовна заява взагалі не повинна була судом прийматися, а підлягала поверненню для усунення недоліків (що було особливо підкреслено в пункті 4 постанови пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди").

Таке демонстративне нехтування з боку судді вимогами закону та вказівками Верховного Суду України навряд чи було б можливим, якби за позивачами не проглядала постать першого адвоката України.

Також позовна заява містить вимогу забезпечити позов шляхом негайного накладання арешту на майно й рахунки "Української правди". Попри те, що статтею 152 ЦПК України встановлено, що забезпечувати позови до підприємств, установ і організацій можна лише шляхом заборони проводити певні дії. Арешт рахунків і майна юридичних осіб для забезпечення позовів не допускається.

Ще один красномовний момент. Позов вимагає від "УП" оприлюднення спростування заяв щодо Самбур і Воротніка – при тому, що самі вони перед цим не зверталися до нас із проханням надрукувати спростування.

Звісно, за законом вони можуть відразу позиватися. Хоча логіка підказує очевидне – якщо ти хочеш відновити своє ім’я, ти в першу чергу намагаєшся заперечити оприлюднене, домовившись мирно. Тим більше, якщо ти – представник начебто правозахисної журналістської організації. Тим більше, якщо у минулому житті ти був адвокатом для ЗМІ (Самбур) чи зазнавав утисків від влади (Воротнік).

Однак вони не зупинилися навіть перед грошима. І не тільки в тому сенсі, що вимагати матеріальної компенсації від мас-медіа є моральним приниженням. Щоб подати позов на 10 000 гривень, кожен із них не пошкодував сплатити по 500 гривень держмита. Хоча якби вони попередньо звернулися до "УП" із викладенням своєї позиції, і це було б нами зроблено, їм не довелося б витрачатися. І тим більше, що у них немає аргументів, що ми б їм відмовили – "Українська правда" двічі протягом тижня (!) оприлюднювала точку зору Воротніка щодо ряду заяв про нього, зроблених Шолохом:

Консультант Шуфрича говорить, що хотів тільки допомогти радіо "Континент",

Помічник Шуфрича називає "свистом" ідею повісити вбивство Гонгадзе на Волкова, Кравченка й Марчука.

Вогонь на ураження

Очевидно, що позов проти "Української правди" несе не тільки небезпеку арешту майна, що може заблокувати нашу роботу. Це багатоходова комбінація, вигідна владі.

Уже сам факт позову проти "УП" змушує нас займатися цією справою, відволікаючи увагу від журналістської діяльності. Крім того, метою позову може бути намагання виявити організаційну структуру "Української правди" із подальшим переслідуванням.

Звісно, втрата 20 000 гривень, які позивачі намагаються отримати від "УП", призведе до підриву фінансування діяльності сайту.

Також судовий позов є зручним механізмом переслідування ЗМІ під час виборів, коли накладено мораторій на перевірку мас-медіа податковими та іншими контролюючими службами. Чи, можливо, влада хоче довести, що інтернет-видання не є засобами масової інформації і на них це ембарго не поширюється? Крім того, очевидно, під час процесу можуть бути з’ясовані методи, якими можна регулярно створювати проблеми інтернет-виданням.

Також цей випадок із "УП" має бути показовим побиттям для інших інтернет-видань. Мовляв, "сидіть і помовкуйте, якщо ми почали війну з "Українською правдою", то знищити інших для нас теж не проблема".

Звичайно, перемога у судовому процесі, за логікою позивачів та їх патронів, має бути публічною індульгенцією у всіх скандалах, пов’язаних із їх причетністю до справи Гончарова й Шолоха. Ми не можемо також виключати, що цей позов має на меті повернути до України керівника радіо "Континент". Який переховується за кордоном саме після слів позивачів, сприйнятих ним як погрози.

І не можна забувати про ще одне. Позов проти "Української правди", тим більше якщо він супроводжуватиметься "маскі-шоу", відразу викличе різку реакцію на Заході. Цей резонанс, очевидно, має стати ще однією цеглиною у стіні, якою Україна відгороджує себе від Європи. Уже давно очевидно, що саме цього послідовно домагається Медведчук на посаді глави адміністрації президента.

Насамкінець можемо лише додати – ми приймаємо цей виклик. І ми впевнені у своїй перемозі. Навіть якщо на шляху до неї доведеться доводити – заблокувати Інтернет не під силу нікому.

Ничего экстраординарного, скажете вы. Политическая жизнь порой разводит былых союзников по новым альянсам и сталкивает их. Другие добавят, что околооппозиционная журналистская тусовка достаточно амбициозна и обидчива. Пусть все остаются при своем мнении. И уж однозначно решать, достоверна ли опубликованная в «Украинской Правде» информация о Самбур и Воротнике, будет суд. Однако не заметить тенденцию методичного судебного преследования оппозиционных СМИ — Радио «Свобода», радио «Континент», «5 канал», «Сільскі вісти» — невозможно. Сегодня к суду привлекают издание, созданное Георгием Гонгадзе. Его не смогли убить вместе с ним и негласно боялись тронуть все эти годы. Власть и нынче сделала это не в открытую, а руками людей, до недавнего времени «своих» в оппозиционной журналистике. Интересно это дело и тем, что в Украине еще не был доведен до конца ни один из немногих исков к интернет-изданиям. Из-за неготовности законодательства. Скорее всего, такая же судьба ожидает и этот.

Итак, в исках Валерия Воротника и Марии Самбур к «Украинской правде» содержится требование опровергнуть информацию, большей частью связанную с их участием в конечном этапе конфликта вокруг радио «Континент». Речь идет о двух опубликованных изданием интервью с Сергеем Шолохом, в которых он рассказывает о том, как в минувшем году Воротник и Самбур выходили на него с предложениями поспособствовать решению проблем радио «Континент» в обмен на определенные изменения в информационной политике компании. Кроме этого, на «УП» Воротника и Самбур в таком же контексте вспоминает в посвященном той же проблеме материале журналист Владимир Бойко; там же он рассказывает некоторые подробности попытки создания ими Бюро журналистских расследований, в частности, касающиеся потенциального источника его финансирования. На этом основании в одном из материалов, посвященных назначению омбудсмена по вопросам свободы слова, «УП» связала Марию Самбур с СДПУ(о), что также оспаривается юристкой.

В исках (повторяющих друг друга в части аргументации и лишь незначительно отличающихся в части содержания претензий) не содержится обоснование того, что приведенный в них длинный список посылов «УП» не соответствует действительности. Вместо этого там имеется посыл к приснопамятной статье 277 нового Гражданского кодекса, гласящей, что «негативная информация, распространенная о лице, является недостоверной». По мнению истцов, поскольку, согласно статье 302 того же Кодекса, физическое лицо, распространяющее информацию, должно убедиться в ее достоверности, доказывать истинность каждого оспариваемого утверждения должна «Украинская правда» (физическим лицом не являющаяся). Кроме того, истцы считают, что сведения о них «собирались, сохранялись и распространялись» без их согласия. Содержат иски и традиционные расчеты потенциального количества ознакомившихся с этой информацией читателей, а также не менее традиционные утверждения, что необходимость объяснять опубликованное «друзьям, знакомым и родственникам» привела к значительным моральным страданиям. Моральный вред оценен в 10 тысяч гривен каждому — сумма не миллионная, но и не символическая, особенно в контексте требования наложить арест на имущество редакции. Содержат иски и интересное требование истребовать и предоставить суду учредительные и регистрационные документы ответчика (не копии!): Устав, свидетельство о регистрации СМИ и справку о присвоении ОКПО.

Большая часть сведений, достоверность которых оспаривается истцами, является плодом неформального общения нескольких человек: самих Марии Самбур и Валерия Воротника, а также пребывающего ныне в Польше Сергея Шолоха, Владимира Бойко, а в некоторых моментах — адвоката покойного «оборотня» Игоря Гончарова Виктора Боярова (экс-коллеги Самбур по прокуратуре). Естественно, диктофонной записи этих встреч никто не вел (разве что «прослушка», апеллировать к которой вряд ли будут). Таким образом, доказательная база публикаций сводится к свидетельским показаниям участников бесед. Которые будут убеждать друг друга, говорили ли они или нет те или иные вещи.

В целом иски производят впечатление скроенных наспех. Как отмечал когда-то адвокат Андрей Федур, также выходец из органов прокуратуры, бывшие прокурорские работники проигрывают в гражданских и хозяйственных процессах, поскольку не приучены к аккуратности в формулировках и формировании доказательной базы. В складывавшейся десятилетиями традиции советского уголовного процесса это не было столь важно: суды руководствовались принципом «вор должен сидеть в тюрьме». Учитывая, что «гражданский» опыт Марии Михайловны фактически сводится к работе в Институте массовой информации, а защищает «Украинскую правду» известнейшая адвокатская компания, перспектива у этого иска весьма туманна. Если, конечно, не принимать во внимание то, что дело принято к рассмотрению Печерским местным судом столицы, известным своей подверженностью влиянию Банковой.

З рішення Шевченківського районного суду м. Києва в складі: головуючого — судді Марчук Н. О. при секретарі — Костюк Н. В., Ретьман О. А. — від 26 квітня 2004 року:

«Позов Медведчука Віктора Володимировича до Тимошенко Юлії Володимирівни, редакції газети «Сільські вісті», Грузіна Василя Дмитровича про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації задовольнити частково.

Визнати такими, що не відповідають дійсності, порочать честь, гідність, ділову репутацію Медведчука Віктора Володимировича відомості, надруковані в газеті «Сільські вісті» (№ 135 від 13.11.2001 р.) в рубриці «Ідемо до виборів» в інтерв’ю заступника головного редактора Грузіна В. Д. з лідером блоку «Форум національного порятунку» Ю. В. Тимошенко «Битва добра зі злом», та в електронній версії газети «Сільські вісті» на Інтернет-сайті www. silskivisti. kiev. ua, а саме:

«Представляють її такі відомі політики, як Віктор Медведчук, Леонід Кравчук, Григорій Суркіс та їм подібні особи, тісно пов’язані з великим бізнесом, який діє, зокрема, в тіньовому секторі, який завдає Україні багато зла»,

«голова СДПУ(о) Медведчук, перший віце-спікер Верховної Ради, згвалтував парламент, благословив навіть фальсифікацію голосування, здійснив таким чином відверту «земельну контрреволюцію»,

«... президентськими служками Медведчуком...».

Зобов’язати редакцію газети «Сільські вісті» надрукувати в місячний строк після набрання чинності даного рішення в якості спростування вищезазначених відомостей резолютивну частину рішення на тій же сторінці, тим же шрифтом, без редакційних або інших коментарів, а також розмістити це спростування в електронній версії газети «Сільські вісті» на Інтернет-сайті www.silskivisti.kiev.ua ».

"У В. Лутьева остается единственный вариант избежать тюрьмы - скрыться перед оглашением приговора", - заявил Н. Котляреский в интервью газете "Крымское время". По его словам, "следствие собрало массу фактов, которые вряд ли можно оспорить". В настоящее время, сообщил депутат, дело рассматривает Апелляционный суд Севастополя. По его словам, на суде выступили 17 из 72 свидетелей, в том числе и оперативники Управления по борьбе с организованной преступностью, "которые заявили, что долгое время сотрудничали с В. Лутьевым против меня". Сам В. Лутьев пока так и не воспользовался своим правом на выступление в судебных прениях.

"Ему, видимо, нечего сказать или он боится быть пойманным на противоречиях. Ведь обвинение построено на фактах и доказательствах, а факты вещь упрямая", - считает Н. Котляревский.

"Как он сможет объяснить то, что возил на своей машине по адресам, где я чаще всего появляюсь, человека, которому заказал мое убийство? Как объяснит задаток в тысячу долларов и мою фотографию, врученные киллеру? Все это зафиксировано на пленке, подлинность которой подтверждена экспертизой", - отмечает Н. Котляревский.

Непонятная ситуация, по его словам, сложилась и с рассмотрением дела в судебных инстанциях. Так, после передачи дела в суд стали возникать непонятные ньюансы. Верховный суд Украины распределил уголовное дело в Херсон, где местный Апелляционный суд даже успел принять его к рассмотрению и вынести решение об аресте В. Лутьева. "Но тут кто-то в Киеве, пока председатель Верховного суда был в отпуске, зачем-то перевел его в Севастополь. Причем пока в Севастополе не было решено оставить подсудимого на подписке о невыезде, В. Лутьева больше месяца искала милиция по постановлению Херсонского суда. Потом выяснилось, что он все это время находился в одной из киевских больниц под фамилией своей матери - Слободян", - отметил Н. Котляревский.

В то же время депутат крымского парламента отметил, что "у обвинения много козырей, которые В. Лутьеву нечем бить".

Напомним, в начале февраля нынешнего года Апелляционный суд АРК удовлетворил иск депутата Верховной Рады АРК Н. Котляревского к редакции газеты "Евпаторийская неделя" и ее редактору В. Лутьеву о защите чести, достоинства и деловой репутации и возмещении морального вреда. Суд признал недействительными сведения, излагаемые В. Лутьевым о Н. Котляревском в газете "Евпаторийская неделя" и обязал редакцию газеты опубликовать опровержение недействительной информации тем же шрифтом на 1-й странице газеты, которую выпустить тиражом 20 тыс. экземпляров. Суд взыскал в пользу истца в качестве возмещения морального вреда с В. Лутьева 300 тыс. грн., а с редакции газеты - 10 тыс. грн.

В. Лутьев был задержан 11 ноября 2002 года по подозрению в совершении преступления, предусмотренного статьями 15, 115 и 115 ч.2 п. 11 Уголовного кодекса Украины - "умышленное убийство, совершенное по заказу" - по факту заказа на убийство Н. Котляревского.

20 ноября 2002 года В. Лутьев по решению местного суда Центрального района был арестован и помещен в следственный изолятор. 3 декабря 2002 года Апелляционный суд Крыма отменил решение местного суда Центрального района Симферополя об аресте В. Лутьева и изменил ему меру пресечения на подписку о невыезде. В сентябре 2003 года Апелляционный суд Херсонской области принял решение о взятии под стражу В. Лутьева. В конце 2003 года Апелляционный суд Севастополя отложил рассмотрение дела в отношении редактора В. Лутьева в связи с отказом адвоката Александра Гнездова представлять интересы В. Лутьева в суде. В. Лутьеву было предоставлено время для заключения договора с другим адвокатом.

19 травня виповнюється чотири роки з того часу, як диктор Народного телебачення Руслан Антоник опинився за гратами. 13 років ув’язнення – саме такий вирок за звинуваченням у вбивстві у 2000 році ухвалив Печерський районний суд міста Києва молодому журналістові, не маючи навіть достатніх доказів, які б підтверджували його вину.

Засуджений на цей час відбуває довгострокове покарання у Дрогобицькій виправній колонії суворого режиму, уже втративши будь-яку віру в українське правосуддя. А його мати Пелагія Антоник не полишає надій визволити сина з в’язниці й продовжує, не шкодуючи сил, боротися за нього.

На сьогодні справа Руслана Антоника перебуває на розгляді в Європейському суді з прав людини й чекає своєї черги...

СІЗО – дорога в реанімацію

Злощасного 19 травня 2000 року близько 19.30 у парку імені Шевченка, що розташований поблизу Маріїнського палацу, було вбито фахівця з цінних паперів Петра Тичинського. Оскільки вбитий був зятем одного з тодішніх працівників Адміністрації Президента, правоохоронцям потрібно було швидко знайти винного.

Цього ж вечора Руслана разом із 9 особами, які перебували в межах парку, правоохоронці затримали й відвезли в СІЗО, стіни якого журналіст залишив лише один раз – у кареті «швидкої допомоги». Після втручання адвоката Руслана Антоника (його допустили лише на шостий день після затримання) та клопотання міністра охорони здоров’я Віталія Москаленка журналіста з діагнозом струс мозку й гематома очей було терміново госпіталізовано.

Прийшовши до тями в реанімаційному відділенні Київської міської лікарні, Руслан відразу письмово відмовився від самообвинувачення, яке все-таки вдалося вибити правоохоронцям. Саме тоді стало відомо, що пережив за ті шість днів Руслан...

Спочатку його просто били, змушуючи підписати зізнання, а потім підсадили до агресивного затриманого, який не шкодував ні часу, ні енергії... За словами матері Руслана, цілий тиждень її сина катували, не давали їсти, вводили якісь ін’єкції, погрожували, що коли він не напише зізнання, то його кинуть у камеру до гомосексуалістів... Антоник, не витримавши знущань, підписав усі зізнання.

Окрім вибитих зізнань, за час проведеного слідства жодних доказів причетності журналіста до вбивства Петра Тичинського знайти так і не вдалося. А зважаючи на той факт, що в «правовій» державі такого не може бути, щоб злочин залишився безкарний, відразу в хід було запущено судову машину... Незважаючи на те, що доказів, які б свідчили проти Антоника, не було, суд таки довів до кінця справу, розпочату в стінах СІЗО...

На Антоника Феміда не зглянулася

28 грудня 2000 року Печерський районний суд Києва виніс Русланові Антонику, на думку багатьох, жорстокий вирок – 13 років позбавлення волі.

Адвокат Сергій Крижанівський відразу після вироку наголосив, що вирішальну роль у справі відіграли свідчення псевдосвідка Олександра Волковського, який начебто бачив убивство. Згодом експертизою Асоціації психіатрів України було з’ясовано, що сам Волковський є психічно хворою людиною з помірною стадією дебільності. Незважаючи на той факт, що зазвичай такі люди не можуть бути свідками, вирок не змінили. Окрім того, багато порушень досудового слідства під час слухання справи суд узагалі не брав до уваги. Із незрозумілих причин залишилося поза увагою суду й алібі Руслана, який на момент убивства був у кафе. (Про це свідчить віднайдений чек. – Авт.).

Мати Руслана відразу після рішення суду почала оббивати пороги різноманітних правозахисних організацій, зверталася до народних депутатів. Вона переконана, що з її сином повелися несправедливо лише через те, що «...він насмілився назвати прізвища чиновників, які обкрадають народ...» Слід зазначити, що Руслан Антоник був диктором Народного телебачення, де до ув’язнення готував програму «Воістину відверто», у якій виступив із низкою матеріалів, що викривали шахрайство офіційних профспілок і високих посадовців.

На захист журналіста почали ставати також громадські організації, колеги, священики та вчителі Руслана. У своєму листі до прокурора Печерського районного суду Києва вчителі Рихтицької середньої школи, що в Дрогобицькому районі, звідки Руслан родом, закликали бути гуманним та звільнити невинуватого. «Ми благаємо вас: подивіться на цього юнака, знайдіть у ньому, як і ми, риси порядності, скромності, талановитості та людяності. І ви переконаєтеся, що він не може бути вбивцею...» – йдеться в листі.

27 грудня 2001 року колегія суддів палати з кримінальних справ Верховного Суду розглянула справу журналіста Антоника. У своєму рішенні судді зазначили, що не бачать порушень Кримінально-процесуального кодексу Печерським райсудом, який розглядав цю справу, і відхилили клопотання звинуваченого. Вартий уваги і той факт, що для того, аби засідання відбулося без ексцесів, на нього не пустили навіть адвоката Руслана. Фарс, який почався тихцем, тихцем і завершився... Як згодом зазначив адвокат Руслана, на суді ніхто навіть не звертав уваги на фактичний бік справи.

Тим часом на захист Руслана виступила Національна спілка журналістів України, яка вимагала ще раз переглянути справу. Також до вищої судової влади з клопотанням про перегляд справи звернулися Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова та колишній заступник Генерального прокурора Ольга Колінько. Вища судова влада відмовила і їм...

Після вироку Руслан відбував покарання в Сумській виправній колонії посиленого режиму № 116. Єдине, чого вдалося досягти, – перевести Руслана ближче до матері – у Дрогобицьку виправну колонію...

Остання надія, яка не має права згаснути

На цей час матеріали справи лежать у Європейському суді з прав людини, але коли суд їх розгляне – невідомо. На думку деяких правозахисників, очікувати на позитивний результат – майже марна справа. Пояснюють вони це тим, що Європейський суд – особливий орган із дуже специфічним підходом до вибору справ для розгляду. Тому проблема Антоника для них може бути нецікавою...

Не погоджується з думкою правозахисників лише матір Руслана. Для неї це не марна справа, а остання можливість повернути сина, якого вона кожного дня зі слізьми очікує та мріє побачити біля себе. Вона переконана, що надія, яка жевріла протягом чотирьох років, не може померти й не має права просто так згаснути...

Війна конкретизувала поняття в уявленні мільйонів. Радянський імперський фашизм, що постав і утвердився в іншому понятійному одязі, скористався цим: він почав називати своїх політичних супротивників "фашистами", "український буржуазний націоналізм", ця смертоносна для українців ідеологічна дубинка імперії, став у його лексиконі "націонал-фашизмом".

Дубинка вигулькує раз по раз - у незалежній Україні. Як найпереконливіший знак становища нашого народу і примарності нашої державності. 2000 року керівництво країни трактує мирні опозиційні демонстрації як загрозу фашизму. Ретельно організовані політичні маніфестації фашистського штибу в Донецьку проти блоку В. Ющенка "Наша Україна" проходять під гаслами та символами німецького нацизму. Прокуратура не порушує за цим фактом кримінальної справи. Президент і Прем’єр-міністр фактично виправдали організаторів та учасників шабашу. Після перемоги на парламентських виборах блоку "Наша Україна" преса "ліберальної імперії" зарясніла кличкою "нашисти", тобто фашисти. Газета "Кіевскій телеграфъ" повідомляє про поїздку В. Ющенка до Німеччини, "одягнувши" його у форму есесівця, щоправда, ледь приховавши свою диверсійну витівку іменем відомого кіногероя Штірліца. Виходить газета під орудою н. д. Андрія Деркача, випускника Академії Міністерства безпеки Росії 1993 р., сина колишнього голови СБУ!

Авторська програма Д. Джанґірова і Д. Корчинського "Проте", що ось уже кілька місяців виходить на телеканалі "1+1" п’ять разів на тиждень у найкращий ефірний час, відразу після "ТСН" перед спортивними новинами, контексту не потребує. Такою мірою вона політично однозначна й акцентована. Одначе в ряду вищезгаданих виявів антиукраїнського "інтернаціоналізму" компартійного гарту програма, будучи в суті своїй голосом політичного режиму, увиразнює політико-ідеологічне становище українського народу. До речі, невдовзі після появи передачі О. Роднянський, генеральний продюсер телеканалу, повідомляв, що "Проте" не буде виходити, позаяк ця програма не відповідає "форматові" каналу. Проте "воно", звичайно, з волі вищої сили, дуже скоро відновило свої сеанси "психотерапії" "націоналістів", і ці сеанси триватимуть, з усього судячи, до президентських виборів. А може, і після них. Якщо переможе ліберальна імперія п’ятої колони, а В. Ющенко не зійде з політичної арени.

Отже, день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем двоє молодих освічених людей, демонструючи добрий публіцистичний стиль, ідейне натхнення і професійний психологічний вишкіл, перед величезною аудиторією громадян України малюють на телеекрані абсолютне зло в образі Віктора Ющенка, майже виключно його. Тут теж гуляють "нашисти", "українські есесівці", американські долари, наймити США, "невдахи" і т. ін. Атестації "ідейні" присмачуються просто вульгарними. Причому і на адресу зарубіжних державних діячів - такого рівня політичної розпусти і безвідповідальності, що це могло б створити дипломатичні колізії. Бо телебачення в кінцевому рахунку - трибуна державна.

І ще один аспект не тільки політико-морального, а й державного смислу ситуації. В. Ющенко - народний депутат, лідер партійного блоку, що переміг на парламентських виборах. Гидкий шабаш на його імені - плювок в обличчя мільйонів українських громадян.

Зміст і стиль програми "Проте" - зразок політичної пропаганди, коли об’єкт критики ставиться поза межі права і не припускається можливість діалогу з ним; коли він зло, що його треба просто знищити. Така логіка - сутність тоталітаризму. Тобто фашизму.

Але чому "імперського"? Бо, хоч би як скреготіли владними зубами більшовики (і в лапках, і без лапок), ніхто не спростує того факту, що Віктор Ющенко і його блок "Наша Україна" - найвагоміше і найприродніше політичне представництво українського народу. Того народу, який у 20-му столітті пережив страхіття окупаційних режимів імперського тоталітаризму (СРСР) і гітлерівського нацизму. А в незалежній Україні, не знайшовши в собі сил утвердити свою державність, стогне під пресом "ліберальної імперії" та кримінальної феодальної кланократії.

Для рейтингу телеканалу "1+1" хочу додати: програма В. Піховшека "Епіцентр" у суті своїй робить те саме, що й "Проте", лише у пристойнішій формі, начебто аналітичній.

P.S. Звертаюся до Комітету у справах свободи слова та інформації Верховної Ради України з проханням обговорити моє звернення до керівництва телеканалу "1+1" і дати програмі "Проте" належну правову оцінку, ініціювавши розгляд ситуації на державному рівні. Пропоную також видати тексти програми "Проте" окремою брошурою, доповнивши їх лаконічним, але принциповим коментарем. Суспільство має знати своїх "героїв". Тоді зрозуміє, що ностальгія за "інтернаціональним" фашизмом не тільки червона, а й рожева, молодого покоління, "демократія" якого теж "найкраща в світі" (як у СРСР).

P. Р. S. З якогось часу я записую програму "Проте" на диктофон. Але, склавши собі про неї більш ніж виразне уявлення, перестаю бути її слухачем. Надто брудні ці п’ять хвилин. Вони переносять мене у "світле минуле" етапу на заслання - у проміжну камеру пересильної якутської тюрми, яка, камера, мала такий вигляд: посередині, майже на всю її довжину, калюжа, з боків, уздовж стін, від дверей до "параші" на протилежному кінці, три голі металеві дошки на відстані сантиметрів 7-8 одна від одної (це, очевидно, мало бути нарами), а під вікном, чомусь на підвищенні, нібито туалет - гора людських екскрементів.

Хай живе "ліберальна імперія"!

9 марта состоялась журналистская акция под лозунгом «Свободу слову!». Несмотря на попытки оппозиционных сил представить ее как протест против власти, сами журналисты говорят о давлении со стороны как провластных политиков, так и оппозиционных.

Начать хочу с акции журналистов, которая состоялась во вторник, 9 марта. Не могу сказать, удалась акция или нет: плохо, что пришло около 50-ти журналистов и было еще где-то 100 колег, которые работали рядом с колонной. А хорошо, так как хотя бы 50, но пришло — это означает, что ситуация достигла настолько критического уровня, что надо начинать хотя бы небольшим коллективом.

Надеемся, что в следующий раз людей будет больше, ибо, например, на этот раз отказался от участия Национальный союз журналистов Украины, а члены Независимого медиа-профсоюза сами принимали решение об участии. Вдобавок, не очень удачно был избран день, так как во вторник многие были на работе. Но эта акция доказала, что у журналистов и политиков различные взгляды на свободу слова и свободу прессы.

По моему мнению, основным лозунгом все-таки должна быть свобода прессы. Не имеет значения, кому принадлежит та или иная газета или тот или иной телеканал: главное, что медиа должны быть свободными и не ощущать ни политического, ни экономического давления. Свобода прессы — это право журналистов быть свободными. А свобода слова — это более широкое понятие, это то неотъемлемое право, которое имеет каждый человек в этой стране.

И я надеюсь, что эта дата станет новой точкой отсчета для журналистов, ибо все осознали, что мы должны бороться как раз за свободу прессы, а политики пусть борются за свободу слова. Только так страна будет продвигаться в демократическом направлении.

Последние события хорошо проиллюстрировали различие между журналистами и политиками. Верховная Рада не поддержала мораторий на проверку средств массовой информации налоговой инспекцией и другими структурами во время избирательной кампании. С одной стороны, понятна позиция политиков, которые боятся, что во время кампании с телеэкранов и с газетных полос выльется много грязи, а с другой стороны, мы, журналисты, хорошо понимаем, что на нас будет использован весь возможный аппарат давления.

Опасной тенденцией последних месяцев стали закрытие или угроза закрытия ряда средств массовой информации: Радио «Континент», Радио «Рокс»; выпали из эфира «Общественное радио», «Голос Америки», Би-би-си, «Немецкая волна» и много других; под угрозой закрытия «Сельские вести». И как раз это является сигналом того, что в борьбе за свободу слова мы просмотрели свободу прессы. Ибо журналисты в упомянутых ситуациях страдают за грехи своих основателей, своих собственников.

Именно такая ситуация сложилась с Радио «Континент». Чем провинился перед нашими властями тот же «Голос Америки»? Просто возникли проблемы с лицензией. Несмотря на заявления Президента, за три года Нацсовет по вопросам телевидения и радиовещания не сделал ничего. И сейчас то, что происходит с «Континентом», выглядит исключительно как политическая расправа за согласие на трансляцию Радио «Свобода».

Почему наши власти воспринимают как вражеские все заграничные средства массовой информации? Лично мне не понятно. Наша официальная политика направлена на вступление в Европейский союз. Тогда каким образом «Немецкая волна» может быть враждебной для Украины?

Кстати, проблемы, связанные с лицензированием, существуют не только у оппозиционных СМИ. Если внимательно ознакомиться с выводами специальной Комиссии Комитета Верховной Рады по вопросам информации и свободы слова, то можно увидеть, что проблемы есть и у каналов «1+1» и «Интер». Возможно, это такой инструмент давления на эти каналы для распространения тех же «темников», внедрения каких-то политтехнологий и т. п. И для нас, для Независимого медиа-профсоюза, самой важной задачей является размежевание журналистов и собственников средств массовой информации. И начинать надо с каких-то неотложных мероприятий относительно Национального совета по вопросам телевидения и радиовещания, иначе можно будет закрыть любую радиостанцию и любой телеканал. Что наиболее неприятно в этой ситуации, так это полное законодательное обоснование.
Теперь относительно ситуации, которая сложилась с исками против СМИ. К сожалению, здесь прикладывают свою руку как провластные политики, так и оппозиционые.

Например, ситуация вокруг «Сельских вестей». Большинство журналистов, с которыми мне пришлось общаться, считают, что газета была наказана за вину ее руководителя. Никто не спорит, что публикации, которые привели к закрытию, — это грубое, грязное нарушение журналистской этики и профессиональных стандартов. Но почему закрывают газету, а не привлекают к ответственности руководителей, которые санкционировали эти публикации?

Дальше. Ситуация с Романом Зваричем, блок «Наша Украина», вообще-то он оппозиционер. Возбудил иск на 10 миллионов гривен к ТРК «Третья студия» на Ивано-Франковщине. Понятно, что для региональной телекомпании это откровенное закрытие. И что наиболее досадно, господин Зварич даже не скрывает, что его целью является прекращение функционирования ТРК. Так в чем тогда обвинять провластных политиков?

К этому сейчас присоединился и бизнес: например, иск ТНК к «Голосу Украины». Сумма вообще невероятная как для СМИ. Может, для нефтяников нормально. Сам автор спорной публикации пишет, что ему придется платить иск на протяжении 28 (!) лет.

На данном этапе очень тяжело обнаружить издания, которые бы подвергали критике и власть, и оппозицию. На телевидении это «5-й канал» со стороны оппозиции и «ICTV» со стороны власти. В газетах такого почти нет. А в целом наиболее нормальная ситуация, это когда журналисты не участвуют в политической жизни и политических баталиях, а лишь наблюдают и рассказывают о этом читателям

— Георгий Георгиевич, не секрет, что наша страна имеет не очень привлекательный вид при взгляде из-за рубежа. Интересно, а занимаются ли наши государственные мужи планированием имиджа Украины?

— Планирование стает возможным при наличии условной бюрократической ячейки, отвечающей за это. Когда же эта работа концентрируется в одной точке ответственности, тогда можно ставить задачи и выделять под них финансирование. Но имидж — это проблема каждой страны. Наибольшее падение, например, выпало на долю США, сильнее бренда которой как нации в мире не было. Активно за свой новый имидж борется Хорватия. Но путь для всех один: исследование — финансирование — профессионализация в этом направлении.
— В чем особенности отечественной информационной политики?

— Надо постепенно развести экономическую составляющую и политическую. Поскольку сегодня информационная сфера не является прибыльной, в нее идут политические деньги, которые требуют политических возвратов. В результате происходит определенное искривление информационного пространства в пользу её «спонсора».

— В чем, в связи с этим, заключаются потенциальные угрозы?

— Это и есть одна из угроз. Процессы информирования следует деполитизировать. Еще одной угрозой является неспособность информационной сферы формировать сферу виртуальную — свою картину мира, которая свойственна любой нации. Из-за отсутствия оной нам трудно сформировать общие цели, которые бы тянули страну в разные стороны, как это происходит сегодня.

— Недавно посол США отметил улучшение ситуации со свободой слова в Украине. Как вы думаете, с чем связано такое неожиданное заявление?

— В данной сфере стандарты часто создаются теми, кто берет на себя функции проверяющего. Может ли наша система заглушить чьё-то мнение? У нас любое оппозиционное мнение отображено в информационном пространстве. Недавно американские газеты писали, что в Украине оппозиция представлена всего 10—20% от общего числа упоминаемых мнений. Но ведь оппозиция по-другому и не может быть представлена, ведь раз это оппозиция, то она по определению является меньшинством. Американцам это трудно понять, поскольку у них соотношение между оппозицией и властью приблизительно 49% и 51% соответственно. Поэтому им наши цифры могут казаться неестественными, но они отражают другие реалии.

— В полной ли мере наша страна использует ресурсы информационного общества? Есть ли у нас для этого возможности?

— Да, возможности есть, но не хватает свежих идей. Из-за этого наше общество немного запаздывает. Информационное пространство позволяет «ковать» идентичность, которую мы так и не сформировали после распада СССР. Идентичность создается за счет массовой культуры. Например, пока у нас не будет своего бестселлера или мыльной оперы, пусть даже на русском языке, у нас не произойдет кристаллизации единой точки зрения. Из-за того, что у нас нет единой модели мира, стране трудно двигаться к единым целям. Именно этим Украина отличается от других стран.

— Как вы оцениваете профессионализм украинских СМИ?

— Они профессиональны, но по сравнению с американскими, российскими или польскими масс-медиа нам не хватает четкости, новизны идей, взглядов. То, что происходит у нас — тиражирование повтора. А это плохо тем, что мир резко изменился, стал более динамичным, к этому нужно адаптироваться ускорением всех процессов. Если же мы один из важных участков будем задерживать, то это обернется минусом для общества. Например, у нас полностью отсутствует научно-популярная журналистика. Нужно, чтобы и наши головы «включились» и работали на совершенно других скоростях. Кстати, так же замедленно у нас продвигается наука и образование, они не помогают сегодня развитию, а замедляют его. Без ускорения у нас произойдет большой разрыв с миром.

Василь Зілгалов:

– Доброго вечора, шановні слухачі! У прямому ефірі, як завжди в цей час, – “Вечірня Свобода”. З Праги – ведучий Василь Зілгалов...

У нас сьогодні в київській студії гості-журналісти: головний редактор газети “Київській телеграф” Володимир Скачко; незалежний журналіст із донецького “Острова” Володимир Бойко.

– Доброго вечора, шановні гості!

Я хочу почати нашу програму зі слів українського Президента Л. Кучми, як він розцінює ситуацію зі свободою преси в Україні:

“Ви знаєте, що впливати Президент... Які механізми? Просити... Ви знаєте, 99,9% ЗМІ – приватні. Поки не буде сильного середнього класу в нас, в Україні, який обслуговував би ЗМІ... Ви розумієте, що я маю на увазі. А коли кажуть про громадське якесь радіо чи телебачення – це фікція. І коли в парламенті кажуть: “Давайте ми “Перший канал” зробимо громадським”. Хто фінансувати буде? А коли хоче фінансувати чи ВР, чи парламент, чи якась структура, от “Громадське радіо”, припустимо, чи телебачення... Ну, не треба дурити людей, бо це – не громадське, а це чиєсь, і воно обов’язково буде обслуговувати ті інтереси, що б ми на законодавчому рівні не приймали”.

Василь Зілгалов:

– “Що б ми на законодавчому рівні не приймали”. Парадокс, але Президент визнав своє власне безсилля законодавчо забезпечити свободу преси в Україні на всі, як він сам висловився, 99,9%. Я хочу запропонувати нашим гостям і слухачам послухати, як висловився з приводу свободи преси представник президентської адміністрації, керівник управління інформаційної політики адміністрації президента України Сергій Васильєв, з яким розмовляла наша кореспондентка в Києві Марина Пирожук.

Сергій Васильєв:

– Я можу сказати, що я як журналіст особисто для себе бачу всі підстави для того, щоб можна було говорити про те, що в Україні відбувається живий, демократичний процес створення справді вільних, справді незалежних ЗМІ, які притаманні будь-якому демократичному суспільству. У зв’язку з тим, що демократичне суспільство в Україні тільки зароджується, ЗМІ не можуть випереджати цей процес, вони йдуть паралельно.

Марина Пирожук:

– Пане Васильєв, днями неурядова організація “Фрідом хаус” оприлюднила свій щорічний звіт, де Україну визнали державою, в якій ЗМІ є не вільними. Як би ви це прокоментували?

Сергій Васильєв:

– Я залишаюся при своїй точці зору. Залишаю за ними право мати власну точку зору. Вважаю її приватною точкою зору “Фрідом хаус”.

Якщо вони так вважають, якщо в них є на це підстави, якщо самі створили певну систему координат, в яку вписують нашу державу, і для них це є доказовим, о’кей!

Для мене їхні аргументи не є доказовими у зв’язку з проблемою, яка з минулого року так і не вирішилася: ми не знаємо ні методики, ні інших наукових параметрів проведення всіх цих досліджень. Тому вони моляться на своє.

У мене є свої контраргументи. Якби вони захотіли мене послухати, я міг би це їм розповісти. Але сумніваюся, оскільки кожен виконує свою роботу й отримує гроші за ту роботу, яку виконує. В конкретному випадку це приклад щодо України. В самій Україні існує повна свобода точок зору, оцінок, експертних оцінок. “Фрідом хаус” може слугувати як наочний приклад застосування цієї свободи по відношенню до його оцінок.

Василь Зілгалов:

– Шановні гості, чи це свято для вас сьогодні? Почнемо, мабуть, із головного редактора. Пане Скачко, будь ласка!

Володимир Скачко:

– Звичайно, це свято для України, бо з того, що я чув до того, як мені надали слово, можу сказати, що там дуже мало правди, точніше напівправда, що є ще гіршим. Тому це свято, яке Україна має святкувати на повну силу, бо їй до повної свободи слова ще йти і йти.

Василь Зілгалов:

– Дякую. Пане Бойко?

Володимир Бойко:

– Особисто для мене сьогодні – робочий день. Але якщо говорити взагалі, то День вільної преси – це свято втрачених ілюзій. Принаймні за останній рік ті зміни, які відбулися в суспільстві, в журналістському середовищі, дозволяють зробити досить невтішні висновки: свободи все менше і менше, журналістики все менше і менше, піару і пропаганди все більше і більше.

Василь Зілгалов:

– Шановні гості, я хотів би, щоб ви на самому початку все-таки лаконічно, але визначили собі і слухачам, що таке незалежний ЗМІ? Наприклад, візьмемо кожний ЗМІ: чи “Телеграф”, чи “Острів”, чи радіо “Свобода”. Кожен ЗМІ якось фінансується, пов’язаний з якимись власниками: чи державними, чи громадськими, чи приватними, але можна говорити про те, що він є незалежним, що він має якесь своє полісі, де він притримується якоїсь рівноваги, немає на нього якогось тиску, чи є якийсь тиск?

Взагалі, що ви вкладаєте в поняття “незалежний ЗМІ”? Пане Скачко?

Володимир Скачко:

– Незалежний ЗМІ в умовах України – це той ЗМІ, який може однаковою мірою або лаяти, або хвалити всіх суб’єктів політико-економічного життя в Україні, починаючи від президента і закінчуючи якимось олігархом. Це і є об’єктивність в українських умовах. А об’єктивність – це перша ознака незалежного ЗМІ.

Чи є таке в Україні? Я стверджую і погоджуюся з тими, хто каже, що в нас невільні ЗМІ. На жаль, у нас немає таких ЗМІ ні в таборі так званої опозиційної преси, ні в таборі так званої провладної преси чи проолігархічної , яка є біля влади.

Чому це так відбувається? Я думаю, якщо це цікаво, то можна поговорити. Але я стверджую: немає! Це мій погляд такий.

Василь Зілгалов:

– Дякую. Пане Бойко, як ви вважаєте, що таке незалежні ЗМІ?

Володимир Бойко:

– Я думаю, що в нас не вийде дискусії, тому що я точно так дивлюся на цю проблему.

Взагалі видавнича діяльність чи виробництво телерадіопрограм – це бізнес. І про це в нас забувають. І журналістика – складова цього бізнесу, її діяльність спрямована на забезпечення інформаційних потреб читача. На відміну від пропаганди, яка спрямована на задоволення потреб замовника. Журналістика закінчилася в Україні тоді, коли журналіст, редактор, видавець почав орієнтуватися не на інтереси читача, а на інші чинники.

Я повністю згоден із В.Скачком, що у нас з цієї точки зору немає незалежних видань, вони всі є квазінезалежними чи просто незалежними, і приблизно однакова ситуація і там, і там – в таборі опозиції і в таборі влади.

Взагалі, не можна журналістику пов’язувати з опозицією чи зі владою. Коли мені кажуть, що я опозиційний журналіст, то я просто ображаюся.

До речі, я взагалі-то працюю в журналі “Політика і культура”, котрий начебто є трішки провладним, і при всьому тому більша частина публікацій виходить у більш опозиційних виданнях – “Свобода”, “Вечірні вісті” тощо.

Я знову ж таки підкреслюю, що за цей рік я ще раз переконався, що незалежна журналістика, як професійна журналістика, не потрібна в цій країні нікому, на жаль.

Василь Зілгалов:

– А як тоді розуміти слова президента, коли він каже: “Які б ми закони не ухвалювали, все одно ситуація буде такою, що приватні ЗМІ (тобто, 99,9%) будуть залежними від тих, хто платить гроші”? Пане Скачко?..

Володимир Скачко:

– Пам’ятаєте, є такий перифраз російський, що жорстокість російських законів компенсується необов’язковістю їх виконання.

Я ще раз кажу, що президент правий на 50%. Єдине, в чому він помиляється, то в тому, що законодавчо ЗМІ і журналісти в Україні захищені. Якщо почитати наші закони, то з журналістів мають усі пил здувати і мух відганяти, але їх убивають, їх чмирять по-різному в різних ЗМІ. А все тому, що президент злукавив у головному.

ЗМІ у нас, справді, якщо приватні, то вони незалежні. Вони залежні від своїх господарів. А от господарі, їхній бізнес, їхнє становище, їхній статус напряму залежать від влади. І не треба президентові чи органам влади впливати безпосередньо на журналістів.

Є опосередкований, але дуже надійний спосіб впливу: треба притиснути господаря. І тоді ЗМІ автоматично стає в позу і робить те, чого від нього вимагає той, хто платить йому гроші. Якщо це приватний ЗМІ.

Якщо це опозиційний і живе на гроші опозиційних олігархів (чи “пригноблених” олігархів, як сказав один із політологів), то вони роблять те ж.

Якщо це гранти, то це перетворення ЗМІ в агента впливу, і не більше. Але жодної об’єктивності немає.

Василь Зілгалов:

– Я тільки хочу саме інформацію з приводу цього донести до відома слухачів, насамперед. Наприклад, Інститут масової інформації у Києві сьогодні оприлюднив дані за минулий рік, що зареєстрував 146 конфліктів таких значних за участю ЗМІ.

У 106 конфліктах прямо чи опосередковано задіяні владні структури – тобто влада бере безпосередню участь. І насамперед це виконавчі органи влади, які мали б забезпечувати саме базові громадянські свободи. Чому такі явища, пане Бойко?

Володимир Бойко:

– Я хочу, по-перше, підкреслити, що, як не дивно, журналіст – це найзахищеніша професія в цій країні. І коли починається якийсь розголос, що давайте захищати журналістів, я завжди кажу: “А коли ж ми почнемо захищати шахтарів, продавців, підприємців?”

Давайте подумаємо. Варто тільки якомусь журналістові дати, пардон, по фізіономії, або забрати сердечного до в’язниці (я вже не кажу про те, щоб голову відрізати), як одразу ж здіймається гармидер, б’ють на сполох посольства, і навіть президент України захищає, виступаючи публічно, як це було зі мною два роки тому, коли мене забрали до в’язниці прямо з редакції газети в наручниках. А коли те ж саме щодня масово роблять з пересічними громадянами, ніхто на це не звертає уваги. І тому ситуація з журналістами, з пресою – це тільки віддзеркалення загальної ситуації в Україні. Причому віддзеркалення, яке не дає повного уявлення. Насправді, це дуже слабка подоба того, що відбувається в суспільстві взагалі. Тоді, коли припиняться тортури у в’язницях, тоді можна буде говорити про повагу до закону. Отака точка зору.

Василь Зілгалов:

– Так, ясно. Дякую. Я хотів би запитати вас, пане Бойко, користуючись тим, що ви в нас сьогодні в гостях... Здається, в суботу в нас була телепрограма на “5 каналі” “5 копійок”, де ви брали участь разом із Олесем Бузиною. Ви сказали таку фразу, що журналісти тоді тільки будуть солідарними, коли (я так не пам’ятаю дослівно)...

Володимир Бойко:

– Дослівно я сказав так: тоді, коли вони встануть із колін, вони можуть об’єднатися. Але вони не можуть піднятися з колін, бо морди в кориті. Отак це звучало дослівно.

Василь Зілгалов:

– О! Морди в кориті! От як ви це розумієте?

Володимир Бойко:

– Я розумію так: для нас журналістика – це не є громадська діяльність. Ми не є політики. Ми не є владні якісь люди, чи державні люди, чи опозиціонери. Це для нас професія. Ми приходимо на роботу чи працюємо вдома, готуємо матеріали заради того, щоб елементарно отримувати зарплатню, годувати наші сім’ї.

То є звичайнісінька робота, така ж, як і в будь-кого іншого. Ми, звісно, пов’язані з нашими власниками, з нашими редакторами, з тими, хто володіє телеканалами, газетами. І вимагати від нас, щоб ми робили подвиги в ім’я тієї чи іншої політичної сили – це просто наївно, по-перше. Ми всі так чи інакше хочемо їсти й отримувати зарплатню. От що я мав на увазі. Це – по-перше.

По-друге, я мав на увазі те, що значна частина журналістів себе стала відчувати, скажімо так, пропагандистами. Коли дуже сподобалися “дурні гроші”, коли стало зрозуміло, що навіщо готувати інтерв’ю, збирати матеріали, ризикувати тим, що нарвешся на якусь непевну ситуацію, коли можна просто “опльовувати” на сторінках газет опонента власника цих газет – політичного, економічного. І це також є, і це також має місце .

Василь Зілгалов:

– Дякую. У нас є слухач, який має питання до учасників дискусії. Алло, доброго вечора!

Слухачка:

– Добрий вечір! Це вас турбують зі Стрия. Я би хотіла редактора “Київського телеграфу”... Таке питання: для чого вони випускають ту газету? То є профанація, і то є газета Медведчука. Хай вони не напихають нагло на школи! Хай краще випустять дитячу книжку! Там є ціла купа паперу! Вони не думають про те, з чим наші діти вчаться. Тільки сунуть у школи оту підлу газету!

Василь Зілгалов:

– Дякую вам за репліку. Але, наскільки я знаю, пане Скачко, що навпаки видавнича група “Телеграф” (не знаю, наскільки це точна інформація) звернулася до представника ЄС в Україні саме з приводу утисків. Там одним із обвинувачуваних у цих утисках є Віктор Медведчук.

Володимир Скачко:

– Правильно.

Василь Зілгалов:

– А слухачка зі Стрия каже, що газета належить панові Медведчуку.

Володимир Скачко:

– Ну, я ж не можу коментувати і сперечатися з цією шановною слухачкою в її тональності та її лексикою. Я національно стурбованих таких просто боюсь, вони можуть “укусити”. Я думаю, хай вона бореться за розбудову там, у себе в Стрию, і слава Богу.

Я єдине, що хочу сказати: справді, в нас є близько 20 позовів від структур, контрольованих Віктором Медчедуком, які фінансово загрожують існуванню газети саме через те, що є проблеми між нашим власником і, мабуть, Віктором Медведчуком. І, мабуть, у зв’язку з тим, що позиція газети, висвітлення тих чи інших подій якось не задовольняє пана Медведчука. Мабуть... це.

Але я ще раз кажу: ми робимо це. Ми справді звернулися за захистом до міжнародних організацій. Але не робимо галасу в Україні.

Василь Зілгалов:

– Дякую. Я хотів би до наших гостей звернутися з таким питанням. Ось ми чули сьогоднішні оцінки і Freedom House, і Інституту масової інформації, й інші оцінки ситуації зі свободою преси, свободою слова в Україні.

Всі ці незалежні західні, міжнародні експерти сходяться, до речі, ще в одному – ситуація із пресою в Україні сьогодні загострилася до межі ще й тому, що наближаються президентські вибори. І от у мене до вас таке запитання. Не має значення, чи Янукович, чи Віктор Ющенко, чи якийсь пан Н стане президентом в Україні, який внесок (у відсотках, якщо можна) буде в це української преси? Пане Бойко.

Володимир Бойко:

– Я думаю, що в перемогу Віктора Януковича ніяка преса вносити відсотки не стане. Там є інші засоби, як забезпечити ту перемогу. Я, оскільки сам прожив 38 років у Донецьку, собі дуже чітко уявляю, які це засоби. Я їх бачив на власні очі, коли в 2002 році трощили виборчі дільниці.

Я хочу навести тільки приклад. Коли за “За ЄдУ” віддали 40% десь так голосів у Донецьку в 2002 році, то всі ми знали, що реально підтримує приблизно 8-9% населення. Це навіть за провладними оцінками (провладних, так би мовити, соціологічних досліджень).

Василь Зілгалов:

– Пане Скачко, як ви вважаєте? Будь ласка.

Володимир Скачко:

– Чому зараз на ЗМІ так загострюється попит і тиск посилився? Тільки тому, що від них вимагають уже не коментування і не інтерпретації, а чіткого пропагандистсько-агітаційного продукту за того чи іншого кандидата чи політика, який за це платить. Тому ЗМІ виконають той весь обсяг роботи, який потрібно буде виконати, щоб донести ті чи інші точки зору до народу.

Звісно, я думаю, що і Ющенку, і Януковичу, які є головними кандидатами, ЗМІ особливо і не потрібні об’єктивні. Їх поєднує те, що вони і їхнє оточення вже переконані, що вони – переможці. Оскільки переможець буває тільки один, то це зумовить те, про що говорять, що це буде найбрудніша, найжорсткіша і навіть найжорстокіша передвиборна кампанія в історії незалежної України. У це можна повірити, передумови для цього є всі.

Володимир Бойко:

– Що стосується Ющенка, я хотів би додати, що все ж таки з моєї точки зору, елементарної поінформованості в населення немає відносно реальних планів. Я не хочу сказати, що це погано для Ющенка. Можливо, це й добре, що народ якихось деталей не знає.

Але журналісти чекали, що за рік, за два до виборів “Наша Україна”, інші опозиційні сили, дійсно, влаштують якийсь голдинг – буде кілька дійсно незалежних видань, а не пропагандистських. Ми так цього і не дочекалися.

Володимир Скачко:

– Я тут можу тільки погодитись. Я вже так сміявся з того, що війна “темників” зовсім зачмурила журналістів. І жорстокість впровадження “темників” є однаковою що в тому таборі, що в тому. А це губить журналістику з обох боків, і загальним таким пресом на неї тисне.

Василь Зілгалов:

– Шановні гості, ви знаєте, ви мене поставили в дуже скрутну ситуацію. Ви настільки одностайні обидва, що я, мабуть, сам мушу з вами дискутувати.

Я хочу вас запитати: якщо така у вас одностайність і такий односторонній розвиток ситуації зі свободою преси в Україні, то до чого це призведе найближчим часом? Пане Скачко?

Володимир Скачко:

– Ні до чого. Я абсолютно, знову-таки, погоджуюся з тим, що обличчя якщо не в кориті, то десь біля корита. І тому журналісти десь всередині.

У нас зараз відтворюється ситуація зі ЗМІ, журналістами, яка була в період застою, брежнєвської стагнації, коли треба було читати між рядків, в трьох-чотирьох ЗМІ, щоб дізнатися якусь правду, і журналісти змушені писати неправду, вони до цього звикали. І тому журналістська професія знову-таки перетворюються на вірних бійців партії чи партій, і журналісти змушені в таких умовах постійної неправди існувати.

Володимир Бойко:

– А дискутувати нам треба не один з одним, тому що ми все-таки журналісти, а з Васильєвим Сергієм, який також себе називає журналістом, хоча він є державним службовцем, він журналістом просто не може бути за визначенням.

Володимир Скачко:

– І в мене, в принципі, є чотири коментарі, там, де пан Васильєв видав бажане за дійсне. Якщо це когось цікавить, то вони в мене тут є всі, я їх тут написав нашвидкоруч.

Василь Зілгалов:

– Будь ласка.

Володимир Скачко:

– Перше: він сказав, що зараз в Україні триває живий демократичний процес утворення вільних ЗМІ. Як ми бачимо сьогодні, цей процес сьогодні не триває ні з боку влади, ні з боку опозиції. Триває якийсь хаотичний рух, коли одні ЗМІ в плані свободи трошки вириваються вперед, їх потім душать, потім інші, потім треті, а потім цей прес... Як кутографічно можна зобразити – як парова машина: в той і в той бік, і чмихає.

Друге: ЗМІ і демократія в нас розвиваються нібито паралельно. На жаль, це друга така теза, це не так в Україні, Україну взагалі створили дисиденти і журналісти, які їм повірили, якщо взяти 1988, 1989, 1990, 1991 роки.

“Поет в Росії більше, ніж поет”, – так казали. І в Україні це також. Журналісти несли правду про Україну, несли нові погляди, і вони навіть пішли попереду громадської думки, формуючи цю громадську думку.

І я страшенно пишався званням журналіста через те, що був причетний до творення української незалежної держави. Тому не може бути в нас нічого паралельного. Паралельне загнивання в нас відбувається – це правда.

“Фрідом Хауз” – справді, їхня оцінка близька до істини, але не “Фрідом Хауз” мала б про це говорити, бо знову, як кажуть росіяни, чия б мичала корова, а чия б мовчала, бо “Фрідом Хауз” – величезні гроші, які були кинуті на розвиток свободи слова, на них створені грантоїдські організації, які є типовими агентами впливу, а не вільними ЗМІ. Це такі годівнички і корита з американськими доларами, де підгодовуються невільні журналісти.

Пан Васильєв сказав, що у нас є повна свобода думок, висловів, коментарів.

Так, вона в нас справді є. За те, що люди говорять, в нас ще дійсно не саджають. Але немає вільного виходу цієї свободи думок на людей, на споживачів цієї інформації, цих вільних, довільних і будь-яких коментарів.

А що свобода слова? Ви пам’ятаєте цей анекдот: “Я вийду і крикну, що американський президент – дурень”. А він каже, що я теж можу вийти на Червону площу і крикнути, що американський президент – дурень.

У нас можна сказати це не тільки про американського президента, але і про українську владу, але, я повторюся, що свобода слова знову повертається на кухні.

Володимир Бойко:

– По-перше, з приводу коментарів, я думаю, що пан Васильєв себе даремно називає журналістом, принаймні зараз він журналістом не є, він є державним службовцем, який має обстоювати і проводити певну політику.

На жаль, ця політика має мало спільного з інтересами держави, а відображає інтереси тільки дуже невеличкої групи людей.

По-друге: два роки тому пан Васильєв на хвилі конфліктів між журналістами і владою, між журналістами і власниками постійно говорив, що давайте переведемо всі проблеми в правову площину: є проблеми – звертайтеся до суду.

Я дуже довго сміявся над цими гаслами. Але останній рік, думаю, переконав уже остаточно всю державу в тому, що в Україні немає правових механізмів розв’язання конфліктів і розв’язання проблем в інформаційній галузі, і це найжахливіше.

Василь Зілгалов:

– Дякую, пане Бойко. Я хочу тільки нагадати нашим слухачам, що така організація, як “Репортери без кордонів” визначила, наприклад, що Росія не є країною, де є вільні ЗМІ, але її керівник, Володимир Путін, належить до фіктивних демократів.

Що стосується України, то на щабель нижче – український президент – як ворог преси, авторитарний керівник. Леонід Кучма в такому оточенні: Олександр Лукашенко, Ісаяз Феврокі – президент Еритреї, Аль Хоменеї – керівник ісламської республіки Іран, Нурсултан Назарбаєв – президент Казахстану й Іслам Каримов, президент Узбекистану.

У нас є знову слухач. Доброго вечора!

Слухач:

– Добрий вечір! Я хочу звернутися до пана Скачка. Ви тільки-но сказали про Ющенка та Януковича, про журналістів, які висвітлюють їхню діяльність, про те, що у претендентів у президенти однакова технологія, що “темники” є і у Ющенка, і у цього – в цьому саме і підступність.

У Ющенка ніяких “темників” немає. Зрозуміло вам, чи ні? Тобто ваша брехня підступна, ви хочете облити брудом Ющенка так, як Джангіров, як Корчинський. Тобто ви за Ющенка голосувати не будете, ви будете голосувати за Януковича!

Василь Зілгалов:

– Дякую. Це така репліка. Чи є потреба на неї відповідати, пане Скачко, як ви вважаєте?

Володимир Скачко:

– Я думаю, що ні. Я ще раз сказав, що я з такими людьми не спілкуюся, бо то їхні проблеми. Я єдине, що хотів би сказати з приводу того, що, мовляв, свободи слова в Росії більше, ніж у ЗМІ в Україні. Оце і є відверте лукавство теж, бо немає там свободи слова. Чому так видається? Тільки тому, що, по-перше, загальний фаховий рівень російської журналістики набагато вищий за український : чи то якісь шоу, чи новини, чи розважальні програми.

По-друге, звісно, це зумовлено тим, що грошей у російських ЗМІ більше на порядок, ніж в українських ЗМІ, тому російські ЗМІ видаються вільнішими.

А там – ні, там так само триває служіння одній і тій самій ідеї, де є серцевина – великий президент, велика Росія, об’єднання... Я не хочу коментувати, добре це чи погано, але кажу, що роблять вони це професійніше, тому видається, що вони вільніші. Вони – не вільніші.

Володимир Бойко:

– Дозвольте мені репліку. Звісно, я не можу погодитися з тим, коли зіставляють і кажуть, що приблизно одні й ті самі методи роботи у Ющенка і Януковича, тому що я, знову ж таки, не з чужих слів знаю методи роботи Януковича, те, що робилося в Донецькій області, де я жив, і приблизно уявляю, як працюють “ющенківці”.

При всьому цьому треба говорити та критикувати нашу опозицію шановану (може, кимось не шановану, а мною вона шанована), що не зроблено належним чином те, що треба було зробити для розвитку свободи слова.

У Ющенка немає темників, тому що у нього немає преси, і це – жахливо, тому що, по суті, просто віддали на відкуп тим олігархічним структурам, які часто порівнюють із бандитськими, скажімо, небезпідставно.

Василь Зілгалов:

– Але у мене виникає таке запитання, чи є наш народ підготовленим до того, щоб розуміти, що таке незалежна преса, що таке свобода преси? Бо на початку ви сказали, що якщо народ не вільний, якщо народ не має свободи і ніколи її не мав до цього, то як же він взагалі може розумітися на тому, що таке незалежна преса. Дуже коротко, будь ласка, на цю тему ваш коментар. Чи готове наше суспільство до того, щоб розуміти, що таке незалежна преса, і не тільки розуміти, але й боротися за незалежну і вільну пресу, пане Скачко?

Володимир Скачко:

– Боротися як за себе чи за свободу слова, чи за чиїсь права суспільство українське, на жаль, не готове, але сприйняти вільну пресу воно готове, про що є живі згадки тих людей 15-, 16-, 17-літньої давності, коли запанувала так звана гласність, тоді всі сприйняли.

Хоча здавалося, що то було абсолютно задавлене застоєм суспільство. Але як відродилося! Нема проблем, всі до всього готові.

Володимир Бойко:

– Ситуація в Україні така – і політична, і правова, і економічна, – що не народ має захищати свободу слова і журналістів, а навпаки: доки ще журналісти змушені захищати народ і кидатися на ті самі амбразури. Доки ще я іншого виходу не бачу, я не думаю, що в найближчий час ситуація зміниться.

У центрі Праги, за кількадесят метрів від знаменитої Вацлавської площі, знаходиться модерна будівля, яка різко контрастує з середньовічним колоритом чеської столиці. Архітектурної цінності вона не являє, однак про неї розповідають всім іноземним туристам. У цьому будинку, де колись засідав соціалістичний парламент, сьогодні розташований головний офіс радіо “Свобода”. В знак заслуг перед чеською демократією його “подарував” радіостанції колишній президент країни, а ще раніше – літератор-правозахисник-дисидент Вацлав Гавел. Кажуть, що саме з його доброї волі за оренду представницьких покоїв у престижному районі міста “Свобода” вносить символічну плату - всього 1 долар на рік...

Після нью-йоркських терактів 11 вересня 2001 року апартаменти “Свободи” посилено охороняють. Довкола встановлено бетонні бар’єри, діє сувора пропускна система.

Відбувши всі обов’язкові в таких випадках процедури, ми змогли порозмовляти з директором української служби “РС” Олександром Народецьким, якого слухачі добре знають ще й за літературним псевдонімом Олекса Боярко.

- Пане Олександре, 6 червня працівники українських мас-медіа, у багатьох з яких є проблеми з донесенням власної думки, святкують професійне свято. Який зміст у поняття “журналістська свобода” вкладаєте ви?

- Журналістська свобода – це і є незаангажованість. І політична, і фінансова, і яка завгодно. На мою думку, журналіст повинен мати лише один обов’язок – уникати своїх власних оцінок і висновків. Oт тoдi і буде солодкe почуття свободи. Усе інше - партійно-державна публіцистика, придумана ще Леніним та його братанами.

- В Україні радіо “Свободу” вважають альтернативою офіційним ЗМІ, трибуною для висвітлення опозиційної думки. А як ви трактуєте своє місце у вітчизняному медіа-просторі?

- Один із представників “владного журналізму” (не знаю, чому його так величають) пан Піховшек з каналу “1+1” сказав якось, що наша передача “Вечірня “Свобода” - єдиний відкритий мікрофон в Україні. Саме цього ми і прагнули. У нашій студії ви почуєте представників найрізноманітнішого політичного спектра. Слухачі навіть картають нас за те, що ми надаємо слово представникам влади, які мають можливостей набагато більше в інших засобах масової інформації. Проте ми все одно стоїмо на своєму – щоби бути збалансованими і неупередженими.

- Поясніть, чому впливу такої супердержави, як США, не вистачило, щоб зберегти традиційну мережу “свободного” мовлення в Україні, щоб люди могли слухати вас безперешкодно? У тому числі у Львові...

- В Америки є гроші. Але Америка прагне не порушувати українських законів. Вона не хоче сюди входити як колонізатор. І ми не будемо робити різні “хімії” для того, щоби влізти до слухачів. Ми домовляємося, шукаємо партнерів. Знаходити їх проблематично, оскільки на них тиснуть згори. Деякі залякані, бо через співпрацю зі “Свободою” ризикують втратити ліцензію. Але є люди, котрі йдуть на цей ризик.

- Якими якостями потрібно володіти журналістові, щоби потрапити у вашу орбіту? Заводите на кандидатів досьє, влаштовуєте їм тести? Зрештою, вимагаєте політичної відданості?

- Ми не є політичною радіостанцією. І при підборі кадрів не встановлюємо якісь політичні критерії. Нам потрібні люди, в яких була би зацікавленість при оцінці того, що відбувається, дотримуватися “агресивного нейтралітету”. Тобто бути активним, наполегливим у збиранні фактів, добувати різні думки з приводу тієї чи іншої події, відчиняти різні двері...

- Радіо “Свобода” у травні отримало такий собі “удар під дих”, коли один з її чільних працівників перейшов на службу до влади, до якої перед тим ставився дуже критично. У зв’язку з цим як ви співвідносите журналістську фаховість і моральність?

- Очевидно, “ударом під дих” ви називаєте перехід директора нашого київського бюро Ганни Стеців на працю до прем’єр-міністра Віктора Януковича. Я не буду оцінювати цей вчинок з точки зору політичної, бо не є політиком і, як усі решта співробітників “Свободи”, не належу до жодної партії. Вважаю, що журналізм і партія – речі абсолютно несумісні...

Ганні Стеців захотілося змінити своє життя - це її справа. Вона пішла - і на здоров’я... Але мені хотілося, щоб люди усвідомили один момент: Ганна Стеців, Олександр Народецький, Ірина Халупа чи будь-хто інший з наших співробітників - це ще не радіо “Свобода”. Радіо “Свобода” є сукупністю всіх цінностей і всіх тих людей, які ці цінності обстоюють.

- З останніми змінами на політичній карті Європи радіо “Свобода” все більше мігрує зі заходу на схід, з півночі на південь. Наскільки виправданим є скорочення вашої присутності, урізання вашого бюджету? Невже нема потреби, щоб радіо “Свобода” діяло в кожній країні як постійна одиниця, щоб воно мало постійну аудиторію? Адже у тих чи інших країнах можливі зворотні, антидемократичні процеси...

- Якби це залежало від мене, то скорочень присутності радіо “Свобода” в тому чи іншому регіоні не було б. Я не забирав би редакцій ні в Польщі, ні в Балтії, ні в країнах Центральної Європи. Це потенційно і традиційно дуже неспокійна частина світу. Звідси починалося багато міжнародних потрясінь. Я продовжував би впроваджувати в цьому регіоні ідею демократичного журналізму у повному обсязі, яким він був у часи залізної завіси. В тому, що сталося, а саме скороченні кількості редакцій в радіо “Вільна Європа є не чиясь персональна помилка. Це загальна тенденція, в якій сьогодні перебувають Сполучені Штати. Різко змінилися пріоритети, основні ресурси ідуть на мусульманський світ, бо там війна. Але все одно я знайшов би кілька копійок, аби зберегти всі скорочені редакції.

- Наближаються президентські вибори, дуже важлива подія в житті України. Люди розраховують на правдиву інформацію, яку вони звикли отримувати з радіохвиль “Свободи”. Чи матимуть наші співвітчизники таку можливість? Що ви робите для того, щоби бути почутими?

- Працюємо над цим весь час. Буду відвертим: це дуже важко, оскільки всі наші потенційні партнери відчувають фізичний страх перед перспективою бути покараними. Але дехто йде назустріч, проявляє навіть певною мірою героїзм. Як, наприклад, це сталося з вінницькою редакцією, яка покриває нашим ефіром три області – свою, Хмельницьку, частину Житомирської. Навіть до Одещини дещо доходить. А от Львів на співпрацю з нами не пішов. Це для мене досить болюче питання, бо здавалося, що домовитися з галичанами буде найлегше. Вийшло навпаки. Кожна з радіостанцій відмову пояснює своїми причинами: одні кажуть, нібито ми не підходимо під FM-формат, інші натякають на страх перед можливою розправою з Києва, ще інші взагалі остерігаються контактувати з нами... (Прага-Львів).

Когда это исчезнет, тогда и появится нормальный образ страны. Будет понятно, что Украина — молодое государство, которое пытается преодолеть свои проблемы открытыми, прозрачными методами. И это будет отражаться в масс-медиа.

Государство должно заботиться о своем имидже в рамках полномочий, принятых в демократическом обществе. Как известно, во многих странах существуют государственные теле— и радиокомпании, например, «Голос Америки», «Би-Би-Си-Ворлд», которые работают не только внутри страны. В отличие от попыток наших государственных СМИ как-то регламентировать образ страны, они, находясь на бюджетном финансировании, не занимаются сознательным формированием имиджа, а рассказывают о том, что действительно происходит в их странах — как о позитивах, так и о негативах. Подобная открытость и разнообразие проблематики помогают создать реальное изображение жизни страны для иностранцев, которые знают и о позитивных ее моментах, и о недостатках.

Когда говорят, что нужно специально работать на позитивный имидж, то возникает ощущение, как-будто речь идет о цензуре: это мы рассказываем, а это нет, чтобы о нас не подумали плохо. На самом деле, имидж создается не специальными усилиями, а событиями, происходящими в стране. В США во время иракской кампании, когда Белый дом пытался давить на журналистов, многие печатные издания открыто протестовали против этого. Продолжаются многочисленные дискуссии на эту тему: СМИ, поддерживающие демократов, критикуют сторонников республиканцев. Благодаря этому и создается реальное видение того, что происходит в стране.

Просчет наших СМИ заключается в том, что они не отражают колоссального количества проблем, предпочитая тиражировать «клубничку». Ведь не часто можно прочитать в газетах, скажем, о позитивном опыте среднего и мелкого бизнеса, или о том как человек преодолевает преграды на пути к карьерному успеху. До тех пор, пока не будет политической воли прозрачного решения проблем, у нас никогда не будет хорошего имиджа. Но руководство нашей страны к этому еще не готово.

В докладе "Репортеров без границ" по Украине подается новая информация о трех украинских журналистах, умерших еще до 2003 года, – редакторе "Украинской правды" Георгии Гонгадзе, руководителе агентства "Українські новини" Михаиле Коломийце и руководителе Славянской ТРК "ТОР" Игоре Александрове. Также отмечается, что в июле прошлого года погиб корреспондент Института массовой информации Владимир Ефремов. При этом существуют две видеозаписи, на которых зафиксирован фатальный инцидент. В докладе речь идет и о гибели заместителя редактора газеты "Курьер" Владимира Карачевцева.

"Репортеры" также сообщают о фактах физических нападений на журналистов в Украине, об угрозах в адрес представителей СМИ и др.

Также следует отметить, что в опубликованном "Репортерами без границ" списке "Хищники" значится Президент Украины Леонид Кучма. В список попали лидеры многих стран, президенты, министры, главы армий и лидеры вооруженных группировок, религиозные лидеры, стоящие за нарушениями свободы прессы, имеющие власть "подвергать цензуре, сажать в тюрьму, похищать, подвергать пыткам и, в худшем случае, убивать журналистов".

Отмечается, что "Президент Украины и его союзники продолжили контролировать наиболее влиятельные СМИ накануне президентских выборов в 2004 году. Как ожидается, избирательная кампания будет опасной для независимых журналистов, являющихся объектами многих форм преследований".

Л.Кучма уже не первый раз попадает в список "Хищников", составляемый "Репортерами без границ". На этот раз он попал в раздел "Авторитарные руководители" вместе с Президентом Беларуси Александром Лукашенко, Президентом Казахстана Нурсултаном Назарбаевым, Президентом Узбекистана Исламом Каримовым, Президентом Эритреи Иссаясом Афеворки и др.

11 мая в Крыму стартовал всеукраинский конкурс "Враг российской прессы", объявленный корреспондентским пунктом российской правозащитной организации "Фонд защиты гласности" в Украине. Об этом сообщил собственный корреспондент "Фонда защиты гласности" в Украине Марк Агатов, передает "Контекст-медиа".

"Звание "Враг российской прессы" будет присваиваться чиновникам, депутатам, представителям силовых структур, судьям и местным политикам за высочайший вклад в дело уничтожения свободной прессы на территории Украины, - заявил М. Агатов. - Особое внимание будет уделено тем чиновникам и политикам, кто оказывает давление и преследует российских журналистов, работающих в Крыму и на Украине".

По словам М. Агатова, отбор кандидатов "во враги" будут проводить собственные корреспонденты "Фонда защиты гласности" и российских СМИ, работающие в Крыму и Украине, представители Союза журналистов России и правозащитных организаций, а также преподаватели и студенты Московского государственного университета им. М.В. Ломоносова.

Собкор "Фонда защиты гласности" в Украине также сообщил, что, помимо звания "Враг российской прессы", организаторами конкурса учрежден знак "Сливной бачок" для журналистов проправительственных изданий, "поливающих грязью своих коллег". Граждане и организации, предъявившие редакциям крымских СМИ и журналистам "самые глупые иски", по словам М. Агатова, будут поощрены грамотой имени Йозефа Швейка. "А служители Фемиды, выносившие незаконные решения в отношении журналистов и редакций газет и телерадиокомпаний, будут удостоены звания "Басманный судья"", - сообщил М. Агатов.

По его информации, итоги конкурса "Враг российской прессы" будут подведены в октябре текущего года на пресс-конференции в Симферополе. Имена победителей будут сообщены депутатам Государственной Думы Российской Федерации, руководителям госучреждений, редакторам ведущих российских СМИ и информационных агентств.

М. Агатов также сообщил, что конкурс будет проводиться ежегодно.

"Фонд защиты гласности" образован решением пленума Конфедерации Союзов кинематографистов СССР в июне 1991 года. Основная цель Фонда - "содействие сохранению и развитию правового пространства, в котором работают отечественные печатные и электронные СМИ, а через них - содействие демократизации информационной среды, науки, политики, образования в современной России".

Презентация корреспондентского пункта "Фонда защиты гласности" в Украине состоялась в Симферополе 9 апреля 2004 года.