Свобода Висловлювань в Україні, 2005, #02

Валентина Гайдученко, г. Ильичевск

Наконец-то избрали Президента Украины. Казалось бы, можно вздохнуть с облегчением, да где там! Вспомним недавнее: тот, кто проиграл, забросал всевозможные инстанции жалобами типа «не все смогли проголосовать», к тому же он принципиально не хотел признавать свое поражение. Это как же мы себя любим!

А вот портовики узнали об этом еще в октябре, когда в газете «Ильичевец» сам кандидат призвал: «Дорогие ильичевцы! Изберем самого достойного!». Ясно, кого надо избрать? Кому не ясно? Не забывайте и о тяжелом кулаке этого кандидата. Вот пенсионеры порта об этом догадываются, ибо пишут: «сильная личность», «волевой лидер». Ну, это понятно, пожилые люди боятся «рукоприкладства», а вот что их заставило назвать провластного кандидата «менеджером» (хоть бы в словарь заглянули)? Почетные граждане нашего города (жаль, что эти звания даются в кабинетах горисполкома) дописались до того, что хвалят «широту познаний» господина Януковича. Не потому ли, что он «проффесор»? А может, потому, что в анкете допустил шестнадцать ошибок?

Но всех переплюнул редактор «Черноморского маяка» А. Гунченко, самозабвенно отрабатывавший городским властям, что они так благоволят к нему. А что нравится властям? Правильно, агитация за провластного кандидата в Президенты Украины. Да оно бы еще и ничего, если бы объективно освещалась деятельность этого кандидата. Но то ли не хватило слов добрых о нем, то ли дел благородных этого кандидата, только захотелось господину Гунченко искупать в грязи другого кандидата. А организовал он это «купание» благодаря верным С. Филатову, В.Миронову, А.Рудковскому, С.Скородинскому и иже с ними.

Оказывается, им уже надоели разговоры об отравлении В.Ющенко. И действительно, что говорить — забыть, и все. А то, что Ющенко создал себе имидж «семейного человека», «художника-любителя», «бухгалтера», «пчеловода», так это просто ужас. Нашел, чем гордиться — семья у него! И вообще, он безвольный, у него «женская модель» поведения, он «страдает паранойей». Как его только земля носит — интеллигента! Другое дело — наша «сильная личность»: чуть что не так — кулак найдется. Вот это настоящий руководитель!

С. Филатов в газете за 17 ноября прошлого года заявил: «Короля играет свита». Ющенко он назвал «западно-украинским националистом», а его окружение якобы «паразитирует на национальной идее». А не кажется ли этому господину, что украинский народ давно уже выстрадал право иметь президента-патриота? Хватит нас пугать словом «националист»! И определение понятия «национальная идея» — четкое и простое для понимания: дружи, торгуй со всеми странами, но национальные интересы — прежде всего. Статус родного языка вообще не обсуждается. Так живет вся Европа, так живут Россия и США.

К слову, спасибо госпоже Валитовой за то, что разъяснила нам, как «охмуряют» нас иностранные фонды, как берут СМИ под контроль. Надо же, а я и не знала! Почему же тогда все ильичевские СМИ русскоязычные?

Ох, грехи наши тяжкие… Так уже засели в печенках эти «националисты», что господин Гунченко бросил на борьбу с ними все свои агонизирующие силы. И вышло это у него так топорно, антинародно и антидемократично, что и не знаю, как он теперь будет оправдываться. Разве что скажет, что сам был в тумане, когда писал свой опус «Оранжевый туман».

Не перестает удивлять меня это «малороссийство». Ну, хорошо — помести несколько материалов в поддержку Януковича, ибо мэр так хочет. Так нет же… Вместо того чтобы осудить действия сепаратистов в Северодонецке, наш «демократический» редактор выдает: «Поэтому и были приняты решения, адекватные сложившемуся положению». Вместо того чтобы нырять в «оранжевый туман», пришел бы господин редактор хоть раз на городской митинг, послушал бы, что там говорят люди, стал бы на защиту демократии в Ильичевске. Ни один депутат горсовета не вышел к людям в это неспокойное время!

Помнится, в начале 90-х господин Гунченко чуть в Рух не вступил, а сегодня пишет: «Опять на авансцену выходят пани и панове, пытавшиеся рулить «демократическими процессами» в конце 80-х — начале 90-х, но так впоследствии с ничем и оставшиеся» (сохранена орфография оригинала). Договорился до того, что радуется: ага, нет демократии, фигушки вам!

Много нового узнали ильичевцы из статей В.Миронова «Демократия… за 50 гривень» и А.Рудковского «За единую и неделимую Украину». Первый печалится, что ему не заработать таких денег, какие платили в Ильичевске за участие в «оранжевых» митингах (что-то мы не видели такого, наоборот, свои деньги отсылали на Майдан), другой возмущается «проамериканским» кандидатом и с надрывом призывает «объединиться со своими русскими братьями». Бедный ветеран не замечает телепрограммы, кинофильмы, вывески в Ильичевске, книги, газеты, американских парней, которые учат нас верить в Бога, статью Ю.Осадчей о программе «Cоntr Strak». И все это российского и американского производства! А где же украинское? Так кто же это делает? Ющенко?

С.Филатов оказался прав: «Рано или поздно все увидят, что король голый». Таки увидели! Но это уже его личное дело, как и во что одеваться, хоть в оранжевый свитер. Почему бы и нет?

P.S. Уважаемая редакция! Отправляю вам свою статью, ибо больше некуда. К сожалению, в СМИ ничего не изменилось, особенно в Ильичевске. До сих пор пытаются облить грязью участников «оранжевой революции», не говоря уже о том, что во время избирательной кампании велась игра в одни ворота — в пользу Януковича. Но и сегодня не печатают статьи представителей демократической общественности города.

***

Галина Сагатюк, г. Ильичевск

В.Ющенко в Давосе заявил, что в Украине отменяются взятки. А дома он еще раньше об этом говорил.

И вот в нашей городской газете «Черноморский маяк» от 29 января появляется сообщение о сессии Ильичевского горсовета. Один из вопросов — «Об установлении надбавок к должностным окладам и размерах ежемесячных премий городскому голове, его заместителям, секретарю горсовета, управляющему делами». И какой же вывод напрашивается? Отмена взяток так сильно бьет по благосостоянию местной власти, что возникла необходимость в дополнительной подкормке?

Вот почему В.Хмельнюк так рьяно агитировал за Януковича.

От редакции. Кстати, на инаугурации нового Президента Украины Виктора Ющенко был замечен мэр Ильичевска Валерий Хмельнюк, который до недавнего времени агитировал за провластного кандидата. Мимикрия?..

(“Юг”, г. Одесса, 9 февраля 2005 г.)

О работе кировоградского телевидения “УЦ” пишет нередко. Хвалебных статей не припомню — все больше критика. Вот и в этом году мы опубликовали уже два нелицеприятных для руководства и многих работников областной государственной телерадиокомпании материала. Иная точка зрения на проблему не была представлена по объективным причинам — генеральный директор КОГТРК Сергей Омельчук находился в отпуске (кстати, впервые за четыре года). В первый же день после выхода на работу мы встретились с Сергеем Ивановичем по его просьбе. Поговорить было о чем.

Беседовал Борис Казаков, “УЦ

— Вы, как мы знаем, читали статьи в “УЦ” о вашей телекомпании?

— Читал. Хотите, чтобы я оправдывался? Оправдываться не буду, мне не в чем.

— Большинство кировоградцев считает, что обл-ТВ далеко не лучшим образом освещало прошедшую президентскую кампанию — однобоко и предвзято. Многие значимые события — например, приезд одного из самых реальных претендентов на главный пост, самый массовый за всю историю Кировограда митинг в поддержку Ющенко — просто игнорировались. Почему?

— Мы, как и любое другое СМИ, имеем право освещать то, что считаем нужным, иметь свое видение происходящего. Плюс надо учитывать нашу специфику. Что представляет собой облгостелерадиокомпания? Составляющую, структурное подразделение Гостелерадио Украины. Работаем мы системно, не хаотично. Основой для нашей работы является государственный заказ, неотъемлемой частью которого является тематический план. План, который доводится нам и за который нам платятся деньги, является для нас как бы Библией.

Были выборы — напряженные, нестандартные, интересные. Я не буду выдавливать из вашего читателя слезу, рассказывая, как нам было тяжело, но должен сказать, что государственные телекомпании были поставлены в определенные рамки нашим учредителем, который нас нацеливал, чтобы мы не отдавали предпочтение никому из кандидатов.

Я прекрасно помню первый визит Ющенко. У нас была информация о приезде Виктора Андреевича, я проинформировал своих, направил людей на площадь Хмельницкого. Потом сообщают — нет, это будет площадь Кирова. Мы поинтересовались в горисполкоме, получено ли разрешение. Нет. Напомню, что мы государственная, очень дисциплинированная, очень законопослушная структура. И мы узнаем, что кандидат в президенты и его штаб нарушают закон и заявляют: нам запрещают, а мы все равно пойдем. Я понимаю — революционная целесообразность. Но нас возмутило, как такой законопослушный кандидат нарушает закон, — ведь есть постановление горисполкома, что все митинги проходят на площади Богдана Хмельницкого. Мы освещали визиты Виктора Андреевича ли, Виктора Федоровича ли, Петра Николаевича, Александра Александровича ли. Но тот приезд не стали освещать, потому что мы бы освещали событие, которое нарушает закон. Мы и впредь ни на йоту, даже если это будет революционная целесообразность, нарушать закон не будем. Это я говорю себе, своим коллегам и своему возможному сменщику.

Теперь вопрос с точки зрения журналистики. Да, произошло неординарное событие в самом центре города. Согласен, подошли несколько однобоко. Но это, опять же, не наша самодеятельность. Это уже потом вышло постановление Госкомитета о всестороннем освещении выборов, пошли нормальные репортажи, мы все стали освещать, не давая никаких оценок, стало легче работать.

Я думаю, все отметили, что это была наша изначальная категорическая позиция, — информацию, которая будет дискредитировать кого-либо из кандидатов, независимо от того, из какого лагеря нам ее принесут, мы размещать не будем. И мы не размещали, хотя предложения были. Нейтральные, информационные материалы о кандидатах мы после заключения соответствующих договоров крутили.

— Представляю картину где-то через полгода. Включаю “День за днем”, а там — великие свершения Президента Ющенко, грандиозные достижения правительства Тимошенко, славные деяния нового губернатора — и при этом словосочетания типа “Партия Регионов” или “Виктор Янукович” под запретом. Так и будет?

— Однозначно нет. Не потому, что я такой Нострадамус или Глоба. Я внимательно слушал нового Президента. Я очень хочу, чтобы его заверения на Майдане о свободе и демократии не оказались пустым звуком. Я лично знаю его с 92-го года, он был частым гостем в программах “Незалежнiсть” и “Банкир”, которые я вел на Украинском радио. Он, по его словам, четко стоит на букве и духе закона.

Да, есть у нас такая традиция: появляется новый хозяин — и все его вчерашние противники вдруг резко становятся друзьями (кстати, как только он уходит, они сразу исчезают). Дай Бог, чтобы она ушла раз и навсегда. Дай Бог, чтобы новый губернатор взял самое лучшее, что было у прежних, и не взял худшее, что у них было. Не потому, что те были плохими людьми, а потому, что ими так рулила система. Если мне новый губернатор скажет: “Что вы творите, что это за люди у вас в эфире! На ковер ко мне!” — то я решу, что оранжевая революция закончилась. А если услышу: “Зайдите, Сергей Иванович, давайте посоветуемся: вот есть проблема, тема, которую, хотелось бы, чтобы подняла, донесла до зрителя компания”, — тогда я скажу, что все произошедшее в Киеве важно и серьезно. Если этот дух останется, то я только “за”. А если поменяются только люди и нас по-прежнему будут нагибать и заставлять восхвалять, — то эта революция ничего не сделала для журналистики.

— Как вы оцениваете собственные шансы остаться на руководящем посту?

— Во-первых, у меня есть контракт, продленный до 2010 года. Я нахожусь под защитой “Закона о труде”. Буду или не буду - меня меньше всего волнует, я за свое место никогда не держался. Я журналист, у меня хорошая профессия, которая прокормит в нашей стране. В то же время у меня есть обязательства и планы.

Помните, как у Экзюпери: “Мы в ответе за тех, кого приручили”? Я не приручал никого, конечно, но ответственность за людей несу. За четыре года руководства я пытался ничего не разрушить, я создавал — это моя природа, мой характер. Не говорю, какой компания была четыре года назад, это некорректно, я говорю о том, какой она стала сегодня. Я в основном занимался не программным наполнением эфира, другим. Я создавал условия, чтобы все интересные идеи моих коллег были реализованы. Придя, я увидел очень устаревшую технологию. У нас было пять форматов телетехники (специалисты поймут, что это). У нас работали на печатных машинках “Ятрань”, на видеомагнитофонах тридцатилетнего возраста, у нас было всего три цифровых камеры. У нас не было своей сети распространения сигнала, мы работали на сети УТ-3, которую потом получил “Интер” и всех убрал. Вы понимаете, не имея своей сети, приходится идти на поклон к другим, работать под диктовку чужих условий и прочее.

И я сказал, что буду делать все для получения собственной сети распространения. И на сегодня лицензионно мы ее имеем. У нас есть лицензия на 15 частот, которая примерно соответствует тому, что мы имели у “Интера”, то есть, когда заработают все передатчики (сейчас работает уже семь), мы накроем где-то 95 процентов территории области.

Все у нас обеспечены современными компьютерами, у нас новые современные камеры и оборудование, мы практически полностью перешли на “цифру”, в планах покупка в этом году новой студии, на “Радии” нам монтируют новую ПТС.

Мы поменяли структуру. Раньше все ТРК работали по принципу райкома партии, — был отдел промышленности, сельского хозяйства, спорта и т. д. И параллельно то же самое на радио. Такая структура устарела. Мы создали другую, взяв за основу принцип функциональности. ТРК производит два типа продукта — оперативный, то есть новости, и неоперативный, тематические передачи. Мы смешали людей ТВ и радио. Всех, кто работает в новостях там и там, мы объединили. Ведь нет новостей для ТВ, новостей для облрадио и новостей для нашей FM-станции “Скифия-Центр”. Они - одни. Поэтому должен быть один хозяин в новостях. И один хозяин для тематических программ.

— Многие винят вас в неоперативности — нередко новости понедельника идут во вторник. Почему другие успевают вовремя?

— Согласен. На первом же после отпуска собрании я всем сказал — этот год объявляется годом качества. Я человек системный, не доделав одного, не бросаюсь на другое. Выполнены поставленные ранее задачи - переходим к следующим. Я не допущу, чтобы наши новости отставали. Не будет отставания на три дня, когда что-то произошло в пятницу, а мы только в понедельник показали. Хоть одной строкой, в устном сообщении с экрана, но информация должна быть оперативно донесена. К тому же, скажу откровенно, теперь у нас развязаны руки. Традиционная обязаловка, типа сопровождения первых лиц повсюду, пресс-конференций в облгосадминистрации... Эти материалы будут. Но уже не обязательно первыми и главными. Мышление наших журналистов еще надо менять, сама верстка информвыпусков будет пересмотрена.

— Ну а новые программы хоть будут?

— Нас обвиняют в отсутствии таковых, свои же коллеги тоже. Где программы? Я отвечаю — ребята, да делайте! Приходите, предлагайте. Но не идет никто почему-то. Большие программы очень специфичны. Сделать политическую программу (очень хотелось бы такую иметь) в Киеве гораздо проще, чем в Кировограде! Нардепа или министра проще зазвать, чем нашего местного политика. Да и привлечь людей, которые делали бы программы дискуссионного плана, сложно.

— Отсюда вытекает вопрос: а кто будет делать новое телевидение, кадры где брать? На вашу зарплату не всякий журналист позарится...

— Да, гостелевидение находится в прокрустовом ложе. Мы приравнены к госслужащим. Для будущей пенсии это отлично, она выше. А вот для зарплаты... Мы сейчас повышаем на 10 процентов зарплату журналистам, потом еще, еще. Но. Я бы рад платить тысячу гривен. Или полторы. Но определяем цифры не мы, даже доплату к окладу по закону я не могу больше 50 процентов сделать. А гонорар как стимулятор творческой мысли у нас превратился в фикцию. Платить человеку три гривни за телерепортаж — это позор. Но в бюджете 2005 уже предусмотрены значительные деньги на увеличение гонораров. Сейчас просто начало года, это всегда мертвый сезон, денег пока нет. Но вскоре гонорары увеличатся существенно.

Зарабатываем большинство дополнительных средств мы на выборах, так что ждем следующих. Мы изменим подход к рекламной деятельности, он меня не удовлетворяет. Ищем спонсоров под проекты. Зарплата у нас будет расти — такая задача стоит, и мы не сидим сложа руки.

А так потенциал у многих наших работников высокий. Но почему-то слишком многие инертны, требуется подхлестывать их, что ли. Знаю, что могут: бывало, соберешь в кучу всех, мобилизуешь, и горы сворачивают...

P.S. Эфир областного телевидения в прошлый понедельник просто поразил многих, коллег-журналистов в основном. На четвертый день после назначения нового губернатора Кировоградской области в новостной программе “День за днем” об этом не было сказано ни единого слова! И это о главном событии в жизни области! В новостной эфир понедельника вышли сюжеты о пятничном отчете КРУ, рекламная “нетленка” страховой кампании, пресс-конференция архивистов... Так, видимо, следует понимать слова Сергея Ивановича об оперативности информирования населения, а также о том, что “теперь у нас развязаны руки” и “традиционной обязаловки не будет”?

Несогласие вызывает и ряд других высказываний генерального директора. Нежелание освещать “событие, которое нарушает закон”, в качестве оправдания замалчивания происходящего выглядит, по меньшей мере, странно. Следуя этому критерию, под запретом показа были бы и захват заложников в Беслане и “Норд-Осте” или потасовки хоккеистов на площадке (хулиганство), я уж не говорю о программах типа “Криминал” на “Интере”. Видимо, исходя из этого же критерия, ОГТРК не показала жителям Кировоградщины весь тот беспредел, который творился в ходе первого и второго тура выборов на избирательных участках. Вне зоны досягаемости областного телевидения оказался находящийся через дорогу позорный 100-й терком...

Довольно пикантно выглядят и слова о “своем видении” происходящего. По-моему, чаще имело место просто абсолютное невидение значительного и важнейшего, и тут же пристальное высматривание крупиц смысла в показушной ерунде, зато политически корректной, с точки зрения кураторов областного ТВ. Кстати, о них, о кураторах — местных и столичных — Сергей Иванович тоже предпочел умолчать...

Относительно материалов с черным пиаром. Омельчук говорит, что отказывался от подобных. А как же тогда многочасовые эфиры с уже экс-кандидатом на тот момент Натальей Витренко, где с экрана в адрес вполне конкретного человека и поддержавших его людей звучали “фашист”, “красно-оранжевая чума”, “нацюги”, “бандеровцы”, “продажные наймиты” и прочая, и прочая?..

Много других вопросов возникает после ответов Сергея Ивановича еще больше, чем до приведенного интервью. Думается, разговор еще не окончен.

 («Украіна-Центр», м. Кіровоград, 11 лютого 2005 р.)

Під час виборів львівські засоби масової інформації були найбільш об’єктивними серед інших реґіональних ЗМІ України. Це визнали представники штабів як Ющенка, так і Януковича. Хоча вони і стверджують, що стовідсотково об’єктивного ЗМІ на Львівщині не було, збалансованість та полярність суджень на сторінках газет та в ефірі все-таки була збережена. "В Донецьку, наприклад, опозицію представляли лише три ЗМІ: телеканал, радіо та газета "Остров". А в Полтаві власники опозиційних ЗМІ навіть постраждали фізично через свою позицію", — розповів заступник керівника виборчого штабу Віктора Ющенка Тарас Батенко. На Львівщині ж газети, які були занадто заангажовані однією стороною, як-от "Український шлях", "Україна і час", "Молода Галичина", просто втратили свою аудиторію. На майбутнє, щоб унеможливити тиск влади, нова влада планує відмовитися від практики державних ЗМІ. Усі газети і Львівське телебачення буде роздержавлено.

Втім, Комітет виборців України у Львівській області зауважив перегин на медійному ринку Львівщини у бік Ющенка. За словами керівника інформаційно-аналітичного відділу КВУ у Львівській області Назара Бойка, якщо перевести кількість інформації, яку оприлюднювали про кандидатів, у відсотки, вийде, що виборчу картину формували 60% позитивної інформації про Ющенка і 35% про Януковича, так само 30% — негативної про Ющенка і 50% — про Януковича. Цікаво, що навіть за такої ситуації, явно не на користь Януковича, представники його штабу вважають, що більшість львівських ЗМІ подавали інформацію об’єктивно й оперативно. Речник штабу Януковича Юрій Кріль, який на засідання прес-клубу реформ, втім, не з’явився, в попередній розмові з представниками прес-клубу заявив, що більшість львівських ЗМІ працювали на високому творчому рівні. А найоб’єктивніше виборчу компанію, на його думку, висвітлювали інформаційні аґенції.

Але крім перегину в чийсь бік, львівські ЗМІ ще грішили відсутністю інформації про виборче законодавство. "Фактично виборці залишились непоінформованими про зміни, які були внесені після другого туру. Безграмотність виборців, яку мали б ліквідовувати ЗМІ, на Львівщині була дуже кричущою", — сказав Назар Бойко. Водночас львівським журналістам, на його думку, треба подякувати за те, що вони здійняли ґвалт навколо неготовності до виборів виборчих комісій. Тільки після галасу в пресі проблему почали обговорювати на найвищому рівні.

(«Поступ», м. Львів, 18 січня 2005 р.)

Минулого тижня, в номері за 3 лютого 2005 року, один з матеріалів «УМ», розміщений на «кримінальній шпальті» (під назвою «Вік... зони не бачити?»), ставив перед «компетентними органами» наступне питання: що відбувається зі справою про вбивство журналіста Ігоря Александрова?

Із відповіддю на це не забарилася прес-служба Генеральної прокуратури. У повідомленні, яке було надіслано в «Україну молоду» і яке ми подаємо без скорочень, говориться:

«В Апеляційному суді Луганської області триває розгляд розслідуваної Генеральною прокуратурою України кримінальної справи за обвинуваченням Рибака О. М., Яворовського К. В. та інших (усього 12 осіб), якими у складі організованої злочинної групи вчинено низку вбивств, замахів на вбивство та інших тяжких та особливо тяжких злочинів. Серед цих злочинів — убивство у липні 2001 року журналіста Ігоря Александрова (генерального директора телерадіокомпанії «ТОР» м. Слов’янська). На даний час починається дослідження доказів саме цього вбивства.

Крім цього, Артемівським міськрайсудом Донецької області на 16 лютого 2005 року призначено до розгляду по суті направлену в січні поточного року Генеральною прокуратурою України кримінальну справу стосовно працівників органів внутрішніх справ Донецької області Тамбовцева О.О. і Дроздова Є.Ф., яких обвинувачують у фальсифікації матеріалів справи про вбивство Ігоря Александрова, що призвело до необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності Юрія Вередюка».

Єдине питання, яке й досі лишається відкритим, торкається ставлення слідчих органів до потерпілої сторони. Чому про дату слухань не сповіщають вдову та дітей Ігоря Александрова? Офіційне пояснення засвідчує, що не всі епізоди справи їм буцімто можуть бути «цікавими». Втім з’являтись на суді чи ні — це вибір потерпілих. Але щоб його зробити, їм не завадить знати про дату та час кожного наступного судового засідання.

(“Україна молода”, №25, 10 лютого 2005 р.)

Восени минулого року розпочався судовий процес над особами, яких звинувачують у вбивстві журналіста Ігоря Александрова. Всупереч майже афористичній фразі, цей процес... не пішов. Чому? Як це часто буває у нашій країні, що лишається країною недомовок та напівнатяків, чіткої відповіді на це питання наразі немає. 

Ігоря, керівника Слов’янської телекомпанії ТОР, убивали, як мінімум, двічі. Так у всякому разі вважають усі ті, хто більш-менш обізнаний із перебігом подій навколо розправи над тележурналістом. Тобто почалося все ще того кривавого липневого ранку 2001 року, коли на вході до приміщення телекомпанії йому влаштували засідку нападники з бейсбольними битками, після якої він невдовзі помер у лікарні. А продовжилося в кабінетах посадових «правопохоронців», котрі взялися не так розслідувати злочин, як вдаватися до відвертої фальсифікації.

Першою жертвою фальсифікації став Юрій Вередюк — людина без конкретного роду занять, «бомж», той «асоціальний типаж», який цілковито підходив на роль головного антигероя злочину, скоєного буцімто на побутовому грунті. Пізніше виправданий судом Вередюк несподівано помер від серцевого нападу. І його співмешканка згадувала, що він ніколи не розповідав про свою роль у цій справі, однак в останні дні свого життя дуже часто плакав...

Минув іще час — і про вбивство Александрова заговорили як про злочин, причиною якого стала професійна діяльність покійного. Тоді ж до карної відповідальності було притягнуто 12 осіб, 11 із яких заарештовані, а один на даний момент перебуває на підписці про невиїзд. Звинувачення у безпосередньому вбивстві Ігоря Александрова були висунуті п’ятьом особам. Замовником злочину слідство назвало слов’янського бізнесмена Олександра Рибака, організатором — його брата Дмитра, виконавцями — Корицького, Онишка та Турсунова. І вже існувало припущення, що під час суду Генпрокуратура вимагатиме для винних вищої міри покарання у вигляді довічного позбавлення волі...

Водночас продовжувалися й намагання дати відповідну оцінку правоохоронцям, причетним до фальсифікації справи. У липні минулого року, тобто через три роки після загибелі журналіста, Генпрокуратура України на чолі з Геннадієм Васильєвим порушила карну справу стосовно прокурора, який розслідував справу про вбивсто Ігоря Александрова. Його прізвище ГП не оприлюднювала, хоча було відомо, що слідчо-оперативну групу у справі Александрова очолював Володимир Голік, а організацією розслідування й прокурорським наглядом займався заступник Генпрокурора Сергій Винокуров. (Той самий Винокуров, якого звільнив Васильєв і поновив на посаді Піскун).

Тодi як відбувалися арешти учасників рибаківської банди, не раз робились заяви про те, що слідство назвало тільки рядових виконавців і приховало причетність до злочину керівників донецьких правоохоронних органів. У цьому були впевнені колишні співробітники УБОЗу обласної міліції Михайло Сербін та Олег Солодун. А народний депутат Володимир Стретович вважав, що розслідування Генпрокуратури залишило поза увагою багатьох причетних до справи осіб. Тих, «які носили міліцейські погони», та «їхніх високих покровителів у керівництві УМВС, прокуратури Донецької області й Донецької облдержадміністрації».

Так чи інакше, але наприкінці літа минулого року Генпрокуратура України повідомила, що слідство закінчено та справу передано до суду. «З метою об’єктивного, неупередженого розгляду справи Верховним Судом визначена підсудність справи Апеляційному суду Луганської області», — говорилось у відповідній постанові. Потерпілі — дружина та діти Ігоря Александрова — були не у захваті від такого рішення і клопотали про перенесення справи на Донеччину. Однак суд мав розпочатися на початку вересня таки в Луганську. Потім початок слухань перенесли на 27 вересня.

Про це розповідала вдова Ігоря Александрова Людмила, яка брала участь у попередньому засіданні в Луганському апеляційному суді. Тут же були присутні й адвокати братів Рибаків, звинувачуваних у замовленні та організації вбивства. Адвокати заявили про порушення прав підслідних і висунули клопотання про відхилення кандидатури судді. Суд відхилив клопотання, однак 27 вересня перше судове засідання так і не відбулося, а відтак було перенесено на 19 жовтня. Причиною цього стала неявка одного зі звинувачуваних — Дмитра Рибака, який проходить у справі як організатор убивства журналіста, із невідомих причин його не доставили до суду.

19 жовтня Луганський суд нарешті таки розпочав слухання резонансної карної справи, що на той час нараховувала 66 томів, а звинувачувальний висновок її складав понад 600 сторінок. Суд устиг задовольнити клопотання доньки покійного тележурналіста Анни і визнав її потерпілою. А ще до матеріалів справи долучили заяву звинувачуваного Дмитра Рибака про те, що досудове розслідування велося із певним звинувачувальним нахилом і на нього особисто здійснювали моральні та фізичні методи впливу.

А вже у листопаді, як повідомила Людмила Александрова, суд вирішив не викликати потерпілих на всі судові засідання. Тобто їх присутність вважають доцільною тільки під час слухання конкретних епізодів справи. Коли ж саме йтиметься про загибель чоловіка та батька, потерпіла сторона могла тільки здогадуватися. За тодішніми найоптимістичнішими прогнозами, мабуть, аж на початку 2005 року. Однак цьогорічний січень уже добіг кінця, а Людмила Александрова досі так і не отримала повістки до суду...

Неофіційна версія такого зволікання буцімто пов’язана з хворобою судді, але не залишає враження, що знову й знову до суду тягнуть дрібну «тюльку». Велика ж «риба», подейкують, залишається на волі і нині вже метушливо прилаштовується до нинішніх реалій. Може, саме тому поки й не видно кінця-краю цій резонансній і досить заплутаній справі.

(“Україна молода”, №20, 3 лютого 2005 р.)

Конфликт между кировоградским городским руководством и средствами массовой информации возник несколько недель назад — журналистов прекратили пускать на общегородские совещания. Как затем объяснил кировоградский городской голова Николай Чигрин, регламент работы горисполкома позволяет руководству города по собственному усмотрению определять, куда журналистов пускать, а куда — нет.

Еще через неделю представители прессы повторили попытку попасть на совещание, однако городской голова фактически выгнал их из зала. Это стало поводом для внеочередного заседания правления областной организации Национального союза журналистов, участники которого приняли заявление. В нем указывалось, что городские власти таким образом пытаются отгородиться от тех, кто их избирал, и руководить за закрытой дверью по собственному усмотрению. Авторы заявления требовали немедленной отмены распоряжений, которые лишают представителей СМИ права на получение информации. Однако и на это городские власти никак не отреагировали.

— У нас есть регламент работы, которым предусматривается, что мы можем по собственному усмотрению решать, пускать прессу на рабочие совещания или нет, — объяснил на пресс-конференции городской голова Николай Чигрин. — И этот документ не опротестован прокуратурой, а значит является законным. На совещаниях мы обсуждаем важные проблемы, иногда мне приходится очень откровенно говорить с руководителями предприятий, управлений и отделов, даже ругать их, а вы потом выносите эти рабочие моменты на страницы газет, искажаете на свой лад. Для того, чтобы информировать население о нашей деятельности, есть мощный пресс-центр, каждый вторник проходят пресс-конференции, на которых вы можете задать любой вопрос, есть также возможность выяснить тот или иной вопрос во время личной встречи с моими заместителями, начальниками управлений и отделов. Мы будем приглашать представителей СМИ на те собрания, на которые считаем необходимым, об остальных будет сообщать наш пресс-центр. И этого будет достаточно.

После этого областная прокуратура направила письмо на имя председателя областного союза журналистов, в котором сообщила о результатах расследования фактов, изложенных в обращении правления. В частности, в ответе сказано, что "по результатам проверки прокуратурой г. Кировограда 29.12.04 вынесен протест на решение исполкома №456 от 14.04.04 с требованием привести регламент работы исполнительных органов Кировоградского городского совета в соответствие с действующим законодательством". Однако этот протест в горисполкоме был отклонен. Поэтому кировоградскую прессу до сих пор на общегородские совещания не пускают.

("Рабочая газета", 1 февраля 2005 г.)

После отставки мэра остатки "проомельченского" исполкома демонстрируют открытость. Журналисты сумских газет "Данкор", "Ваш шанс" и "Панорама" получили приглашение посещать аппаратные совещания в мэрии, на которых обсуждаются вопросы жизнеобеспечения города. Напомним, что все полтора года мэрства Владимира Омельченко журналисты трех сумских газет были лишены этой возможности.

(«Панорама», г. Сумы, №3, 19 января 2005 г.)

Ми беремо до рук газету, вмикаємо телевізор або радіо, щоб дізнатися, що робиться навколо нас, ми впевнені, що журналісти підготують найсвіжішу інформацію. І мало задумуємося, де і як здобуває її журналіст, і чи завжди це йому легко вдається.

Херсонська міська асоціація журналістів "Південь" провела соціологічне дослідження на цю тему. До складу групи дослідників увійшли викладачі кафедри філософії й соціології Херсонського національного технічного університету. Вони взяли інтерв’ю у 21 працівника ЗМІ. За словами наукового керівника дослідження, кандидата соціологічних наук Володимира Коробова, опитані журналісти мають досвід роботи не менше 10 років, і всі вони дружно засвідчили, що найтяжче отримувати інформацію від чиновників. Ті полюбляють робити із усього "таємницю", причому, чим нижчий ранг чиновника, тим більше він боїться сказати "не те". Журналісти вважають, що взяти інтерв’ю в нардепа чи міністра легше, аніж у заввідділом міськвиконкому.

Показово, що на засідання медіа-клубу "Південь", де обговорювалася ця тема, були запрошені представники прес-служб держадміністрації, облради, міськвиконкому, усіх силових структур, а прийшли прес-секретар облпрокуратури Федір Самойленко та спеціалісти по роботі зі ЗМІ управління громадських зв’язків міськвиконкому Марина Усенко та Валерія Рачковська.

"Засекреченість" роботи облпрокуратури Федір Самойленко пояснив тим, що "згідно з законодавством, не можна надавати інформацію про справи, за якими проводиться слідство".

Журналісти розповіли, що прес-служби у владних та правоохоронних структурах здебільшого виконують роль бар’єрів і перешкод у доступі до інформації.

Депутат міськради Володимир Лук’яненко, який взяв участь у засіданні медіа-клубу, розповів, що теж часто не може отримати інформацію від структур міськвиконкому. "Про які рішення міськради може йти мова, якщо я, депутат, не маю повної інформації, що діється в економіці Херсона?!"- заявив пан Лук’яненко.

Журналісти відзначили, що міськвиконком з кожним роком дедалі більше "засекречується". За часів головування М. М. Ординського до всіх редакцій проекти рішень міськради надсилали за тиждень електронною поштою! А при В. В. Сальдо з’явилось нововведення: журналістам не видають проекти рішень міськради навіть на їхнє велике прохання, а тільки порядок денний.

Не кращі справи і з отриманням інформації про діяльність облради: 15 журналістів, яких наприкінці грудня депутати просто не пустили на сесію ради, шоковані таким беззаконням.

Серед порушників прав журналістів були названі й судді. Так, у місцевому суді Дніпровського району журналістам намагалися заборонити знімати відеокамерою в залі суду під час розгляду справи адвоката Ярослава Ващука — за словами охоронців, таке розпорядження (усне!) дала їм суддя Вікторія Ратушна.

Журналістам, які прагнули виконати свій професійний обов’язок, довелося фактично прориватися до зали суду через заслон міліціонерів. Відстоюючи своє право вести аудіо-, відеозапис та фотографувати, журналісти подарували судді підбірку витягів із законів України, які закріплюють гласність і відкритість судового процесу.

Для покращення доступу до інформації та захисту прав журналістів Асоціація "Південь" у рамках проекту "Журналісти Херсонщини - за вільний доступ до інформації" створили ініціативну групу із 7 журналістів різних видань, яка розробляє й здійснює кампанії по захисту права на інформацію, а також надає допомогу колегам, чиї права були порушені.

Соціологічне дослідження "Інформаційна робота органів місцевої влади та самоврядування. Проблеми забезпечення інформаційної відкритості та ефективної взаємодії чиновників і журналістів" також проведене в рамках проекту "Журналісти Херсонщини — за вільний доступ до інформації".

(Херсонська міська Асоціація журналістів “Південь”)

Объективно ситуация складывается так, что роль главного критика новой власти могут сыграть только средства массовой информации. Однако, учитывая тотальную зависимость большинства СМИ от прежней власти, необходимо менять формат всего информационного пространства.

Радует, что у новой власти есть понимание данной проблемы. В частности, активно ведется обсуждение вопроса о создании общественного телевидения и радио. Правда, несколько удивляет активное участие в обсуждении этого вопроса и.о. главы Госкомитета по вопросам информации Ивана Чижа, проводившего информполитику Кучмы (это все равно, что поручить коммунистам вести переговоры о вступлении в НАТО).

Конечно, обнародованный Томенко последний темник радует и вселяет радужные надежды. Однако следует отметить, что система контроля за информационным пространством ковалась долго. И очень сомнительно, чтобы одним ударом ее можно было разрушить. Ведь главная проблема в том, что большинство СМИ теперь имеют своих явных или завуалированных владельцев. Увы, нельзя исключать возможности того, что хозяева масс-медиа и сейчас захотят каким-то образом контролировать и «направлять» их содержание. Всегда хватает тех, кто лучше журналистов знает, что и как им надо писать.

В этой связи для новой власти должна быть очень поучительной история взаимоотношений со СМИ Леонида Кучмы. Он и его окружение немало приложили усилий для того, чтобы журналисты не просто отображали происходящее, а обслуживали интересы определенных сил. Фразу Кучмы, брошенную в адрес Гонгадзе — «ну кто-то ж его финансирует», можно назвать диагнозом журналистики того времени. Кучма и К не верили в независимость журналистики потому, что сами все сделали для того, чтобы она не была независимой, чтобы над ней обязательно довлела бизнесово-политическая надстройка. А главным аргументом старой власти относительно проблем со свободой слова в Украине было то, что, дескать, абсолютной свободы слова нет нигде в мире. Году так в 2000-м ситуация дошла до маразма: появление буквально каждой критической статьи считалось чьим-то заказом. Иногда доходило до того, что даже неудобный вопрос на пресс-конференции трактовался как кем-то заказанный.

Основой информационной политики было верноподданичество. Если верить пленкам Мельниченко, то печально известный Вячеслав Пиховшек в беседе с Кучмой заявлял: «Я солдат революции. Как вы мне скажете, так я и буду делать потому, что вы решаете, где кто работает, и кто на каких местах работает».

Однако в результате такой зарегулированности общество просто перестало верить тем СМИ, которые поддерживали власть. Так что в стратегическом плане Кучма проиграл во многом из-за того, что СМИ были уж слишком послушными.

К сожалению, журналисты в массе своей не были в авангарде борьбы за свободу слова. Не будет большим преувеличением сказать, что цензура действовала настолько, насколько журналисты соглашались с ней. Некоторые из, с позволения сказать, коллег заявляли в таких случаях: «Что вы от меня хотите? Я зарабатываю деньги!» (иногда это звучало даже с абсолютно неуместным пафосом). Разумеется, протесты против цензуры были, но не носили массовый характер. Показательно, что когда перед выборами около десятка журналистов уволились с телеканалов, протестуя против цензуры, остальные определенное время продолжали работать как ни в чем не бывало. И уже развитие событий (оранжевая революция) заставило многие телеканалы изменить формат, но отнюдь не позиция коллектива. В этой связи вспоминается другое событие: несколько лет назад в Чехии журналисты государственного телеканала объявили забастовку только потому, что им назначили руководителя в отношении которого существовали только опасения, что он введет цензуру. И надо сказать акция получила широкую поддержку и в результате власти были вынуждены изменить свое решение.

Возвращаясь к украинским проблемам, скажем, что так или иначе, но во времена Кучмы подавляющее большинство СМИ стали средствами информационной войны. И теперь важно, чтобы они опять стали именно средствами массовой информации, а не обслуживания чьих-то интересов.

Пока, несмотря на большие надежды, все же приходится признать, что в деле развития медиа-пространства больше вопросов, чем ответов и поэтому выводы по теме приходится формулировать в виде пожеланий. Хотелось бы верить, что после того бичевания, которому подвергали прокучмовские СМИ представителей новой власти, они стали терпимыми к критике и не будут на нее реагировать так же болезненно, как Леонид Данилович и его соратники.

Хотелось бы верить, что общественное мнение заставит владельцев масс-медиа не видеть в журналистах «солдат революции» вроде Пиховшека. А сами журналисты теперь будут более активно отстаивать основополагающие принципы своей работы.

(“Вечерние вести”, 3 февраля 2005 г.)

Печально писать об этом, но надо. Хотя бы потому, что наши читатели в письмах в редакцию сами затронули эту тему (а работаем мы, как известно, для наших читателей, наших подписчиков, и нам важно их мнение).Первые письма, в которых поднимается эта тема, были опубликованы в прошлый четверг под общей рубрикой «Газета — читатель — газета». Тема — СМИ в период президентской избирательной кампании, тема еще «горячая», поэтому стоит лишь напомнить: практически вся медийная мощь, возьмем только Одессу и область, работала на одного кандидата от власти. Это теперь, после вступления Ющенко на пост президента, СМИ, хоть и «сквозь зубы», начинают «перестраиваться». И будьте уверены: скоро перестроятся, «как надо». При этом постараются забыть о том, как совсем недавно «зомбировали» своих читателей, слушателей, зрителей. С какой радостью (или цинизмом?) публиковали, озвучивали темники, спущенные сверху, и отнюдь небескорыстно, под рубриками «мнение», «политика» и т.д.

Во время предвыборной кампании я держала в руках пачку таких темников и даже пробежала глазами тексты, которые принес в редакцию молодой человек из Киева, представившийся сотрудником некоего «института». Он уверял, что нашим читателям эти «изыскания» будут столь любопытны, что «институт» готов с нами «сотрудничать длительное время». Естественно, не на общественных началах…

Большего бреда я давно не читала. Такая себе промывка мозгов. Печатать эти «научные изыскания» даже на оч-чень выгодных коммерческих условиях я отказалась. Надо сильно не уважать свою газету, наших читателей, считать их полными профанами, чтобы «купиться» на столь «выгодное» предложение неких специалистов. Как говорится, деньги тоже пахнут…

Через несколько дней эти публикации — темники появились во многих одесских СМИ… Их также озвучивали так называемые телевизионные комментаторы. Меня, наивную, до сих пор мучают вопросы: неужели руководители СМИ, которые давали добро на обнародование этих материалов, на полном серьёзе верили в то, что там написано? А если не верили, то разве не чувствовали ответственности перед своими читателями (зрителями, слушателями), развешивая эту «лапшу» людям на уши? А ведь люди (народ!) — ой какие не дураки. Они стали намного умнее, прозорливее, уж извините, нас, журналистов. Не замечать, не понимать этого, значит, на мой взгляд, самим остаться в дураках.

В конце января в Киеве состоялся пленум Национального союза журналистов Украины «Об уроках президентских выборов-2004 для украинских журналистов и средств массовой информации». С докладом выступил председатель НСЖУ Игорь Лубченко.

Хочу сразу оговориться: поскольку журналисты «Юга» не присутствовали на этом мероприятии, то мы вынуждены воспользоваться информацией, почерпнутой из других СМИ. (Кстати, было бы любопытно узнать у Ю. Работина, председателя Одесского отделения НСЖУ: по какому принципу формируются делегации от одесских средств массовой информации на всевозможные журналистские форумы, брифинги и пресс-конференции, которые проводят руководители государства?).

Цитирую: «Председатель НСЖУ Игорь Федорович Лубченко ознакомил участников пленума с текстом своего письма Президенту Украины В.А.Ющенко, в котором просит его предостеречь все структуры новой исполнительной власти от соблазна свести счеты с журналистами и редакциями, поддерживавшими на выборах оппонента кандидата-победителя. Оценка поведения журналистов в избирательной кампании, — отмечает И.Ф.Лубченко, — это дело «круглых столов», дискуссионных клубов, других форм деятельности НСЖУ и общественно-политических объединений».

Безусловно, ни в коем случае не стоит сводить счеты с рядовыми журналистами. Хотя у любого человека, в том числе и у журналиста, всегда есть право выбора: честное информирование читателей, слушателей, зрителей или холуйское «чего изволите-с». Тут или честь, или… Каждый выбирает по себе.

А что делать с теми, например, государственными чиновниками, которые все эти годы развращали журналистов своими темниками, «указивками», навязыванием грязных технологий, прямым вмешательством в работу СМИ? Которые «пользовали» журналистов с помощью кнута и пряника. Тут, уж извините, «круглые столы», дискуссионные клубы не помогут.

К тому же лично я и многие мои коллеги, уверена в этом, ни при каких обстоятельствах не сядем за круглый стол с некоторыми личностями, называющими себя, прости Господи, журналистами. Об этом говорено-переговорено. Проблема эта не сегодняшнего дня.

«Не будет большим преувеличением сказать, что цензура действовала настолько, насколько журналисты соглашались с ней, — пишет журналист Дмитрий Шурхало. — Некоторые из, с позволения сказать, коллег заявляли в таких случаях: «Что вы от меня хотите? Я зарабатываю деньги!». (Иногда это звучало даже с абсолютно неуместным пафосом). Разумеется, протесты против цензуры были, но не носили массовый характер. Показательно, что когда перед выборами около десятка журналистов уволились с телеканалов, протестуя против цензуры, остальные определенное время продолжали работать как ни в чем не бывало. И уже развитие событий («оранжевая революция») заставило многие телеканалы изменить формат, но отнюдь не позицию коллектива.

В связи с этим вспоминается другое событие: несколько лет назад в Чехии журналисты государственного телеканала объявили забастовку только потому, что им назначили руководителя, в отношении которого существовали только опасения, что он введет цензуру. И надо сказать: акция получила широкую поддержку, и в результате власти были вынуждены изменить свое решение».

А что делать людям (читателям, слушателям, зрителям), которых так беззастенчиво, так цинично оболванивали и зомбировали те СМИ, те журналисты, с которыми предлагается вести «дискуссии»? Кто-то из НСЖУ подсчитал, каков теперь процент доверия людей средствам массовой информации? Общество, думаю, просто перестало верить СМИ, поддерживавшим власть. И эта проблема не сегодняшнего дня.

«Объективно ситуация складывается так, что роль главного критика новой власти могут сыграть только средства массовой информации. Однако, учитывая тотальную зависимость большинства СМИ от прежней власти, необходимо менять формат всего информационного пространства, — продолжает Дмитрий Шурхало. — Радует, что у новой власти есть понимание данной проблемы. В частности, активно ведется обсуждение вопроса о создании общественного телевидения и радио. Правда, несколько удивляет активное участие в обсуждении этого вопроса и.о. главы Госкомитета по вопросам информации Ивана Чижа, проводившего информполитику Кучмы (это все равно, что поручить коммунистам вести переговоры о вступлении в НАТО).

Однако следует отметить, что система контроля над информационным пространством ковалась долго. И очень сомнительно, чтобы одним ударом ее можно было разрушить. Ведь главная проблема в том, что большинство СМИ теперь имеют своих явных или завуалированных владельцев. Увы, нельзя исключать возможности того, что хозяева масс-медиа и сейчас захотят каким-то образом контролировать и «направлять» их содержание. Всегда хватает тех, кто лучше журналистов знает, что и как им надо писать.

В связи с этим для новой власти должна быть очень поучительной история взаимоотношений со СМИ Леонида Кучмы. Он и его окружение немало приложили усилий для того, чтобы журналисты не просто отображали происходящее, а обслуживали интересы определенных сил. Фразу Кучмы, брошенную в адрес Гонгадзе: «Ну кто-то ж его финансирует» — можно назвать диагнозом журналистики того времени. Кучма и К0 не верили в независимость журналистики потому, что сами все сделали для того, чтобы она не была независимой, чтобы над ней обязательно довлела бизнесово-политическая надстройка. А главным аргументом старой власти относительно проблем со свободой слова в Украине было то, что, дескать, абсолютной свободы слова нет нигде в мире. Году так в 2000-м ситуация дошла до маразма: появление буквально каждой критической статьи считалось чьим-то заказом. Иногда доходило до того, что даже неудобный вопрос на пресс-конференции трактовался как кем-то заказанный.

Основой информационной политики было верноподданичество. Если верить пленкам Мельниченко, то печально известный Вячеслав Пиховшек в беседе с Кучмой заявлял: «Я солдат революции. Как вы мне скажете, так и буду делать потому, что вы решаете, где кто работает и кто на каких местах работает».

Пока, несмотря на большие надежды, все же приходится признать, что в деле развития медиа-пространства больше вопросов, чем ответов, и поэтому выводы по теме приходится формулировать в виде пожеланий. Хотелось бы верить, что после того бичевания, которому подвергали прокучмовские СМИ представителей новой власти, они стали терпимыми к критике и не будут на нее реагировать так же болезненно, как Леонид Данилович и его соратники.

Хотелось бы верить, что общественное мнение заставит владельцев масс-медиа не видеть в журналистах «солдат революции» вроде Пиховшека. А сами журналисты теперь будут более активно отстаивать основополагающие принципы своей работы».

Критиковать власть надо. Любую власть. В том числе и новоизбранную. Но аргументированно. Не по принципу: критика ради критики. Без той грязи, которая густым потоком лилась в последнее время, особенно в период избирательной кампании, на представителей нынешней власти. А главное — помнить, уважать своих читателей, зрителей, слушателей, тех людей, ради которых мы, собственно, и работаем.

И последнее. Независимость СМИ, о которой так любят поговорить, это независимость прежде всего от государства. На мой взгляд, пришло время снова — в очередной раз! — вернуться к вопросу о разгосударствлении средств массовой информации, к вопросу об экономической самостоятельности и политической свободе СМИ.

(“Юг”, г. Одесса, 9 февраля 2005 г.)

Я неодноразово стверджував, що після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах практика темників в українських ЗМІ буде рішучо припинена. У зв‘язку з тим, що автори технології "темників" уже не працюють в органах влади України, вважаю за необхідне видати універсальний темник. Він дасть відповідь на питання, якою буде політика Президента України Віктора Ющенка в інформаційній сфері. Подаю цей темник за стандартною схемою цих документів, до якої за два з половиною роки встигли звикнути українські журналісти.

Вірю, що цей темник буде останнім  в Україні: 

Подія. Представники нової опозиції провели захід чи оприлюднили заяву.

Коментар. Тема важлива і актуальна. Аналітики вважають, що інформація про цю подію потрапить у випуски новин.

Подія. В Україні відбувається суспільно-політична, економічна, культурна чи інша подія.

Коментар. Аналітики вважають, що ЗМІ при ухваленні рішення щодо висвітлення цієї події будуть виходити з принципу її суспільної значимості та діяти на власний розсуд.

Подія. Президент Віктор Ющенко та Уряд Юлії Тимошенко реалізують свою програму та добросовісно здійснюють свої обов‘язки.

Коментар. Відсутній до всієї даної теми. 

Подія. Президент чи Уряд не виконують положення своєї програми.

Коментар. Тема важлива і актуальна. Аналітики вважать, що сюжет вийде одним з перших у програмі новин, буде розгорнутим, з коментарями опозиції. Давати сюжети в ефір суворо без жодного узгодження.

Подія. В Україні робиться спроба відновити практику цензури чи темників.

Коментар. Тема вкрай актуальна. Аналітики вважають, що ЗМІ при її висвітленні будуть дотримуватися наступних логіко-інформаційних рамок:

а) ЗМІ в Україні є і будуть незалежними;

б) спроба запровадження цензури, і темників зокрема, карається відповідно до Кримінального кдексу України;

в) виконання темників та інших цензурних вказівок є приниженням гідності журналістів і українського народу.

(2005-02-02 | 09:23:23,

Наш земляк, есдеківець Ігор Шурма, випереджаючи події, б’є на сполох стосовно появи "помаранчевих" темників: "Сьогодні суспільство є свідком помаранчевої цензури й самоцензури". Можливо, це застереження ідеологічного противника є цілковито слушним і корисним у оцінці перспектив нових українських ЗМІ. Справді, де гарантія того, що нові демократичні ЗМІ не з’їдуть на ту саму, уже всім дуже відому стежину необ’єктивності, тенденційності та заангажованості? Підстави для побоювань є.

Це, по-перше, діяльність самих журналістів, які за визначенням своєї професії як такої не можуть бути ретроградами та душителями демократії, але втім, дуже часто ними стають, коли їхні боси розпочинають смикати їх за ниточки. Зараз радіо "Ера FM" — безсумнівно, найцікавіше інформаційне радіо в Україні та перша ластівка справжнього національного радіоформату talk-news. Утім як пересторогу варто згадати, як працювали найталановитіші журналісти радіо "Ера" Віталій Дикий і особливо Сергій Дойко ще влітку минулого року. Вони, без перебільшення, з дикою брутальністю, з погрозами й майже з піною на губах "вирубали" з ефіру тих слухачів, які щось погане говорили про Януковича та Кучму й щось добре про Ющенка та Тимошенко, водночас терпляче вислуховуючи дифірамби владі та паплюження опозиції. Десь у вересні їхній бос Андрій Деркач дуже вчасно й доречно переорієнтувався на "здорові сили в суспільстві", і хлопці, звісно, поступово перетворилися на полум’яних "помаранчевих". Це, звичайно, дуже добре, що сталося таке "прозріння", але зважаючи на те, що відбувалося до "прозріння", якою може бути гарантія подальшої об’єктивності та незаангажованості?

Іншою підставою для побоювання є авторитарна поведінка самих власників "помаранчевих" медіа. Дуже прикрий осад залишила відома телефонна розмова засновника "5 каналу" Петра Порошенка з його директором Владиславом Лясовським, коли бос брутально наїжджав на Андрія Шевченка й з матюками звинувачував журналіста, що він, Порошенко, у Донецьку героїчно "лазіл па барікадам", а його геройств у навинному сюжеті чомусь не показали. Після цього випадку Порошенко запевнив, що більше не втручається в редакційну політику каналу, і ми сподіваємося, що тепер Шевченко та Скрипін говорять правду, що жодного тиску власники каналу на них не чинять.

Дуже показовими були також і ранкові новини на ТРК "Ера" в останню п’ятницю перед другим туром виборів. Багато невтаємничених телеглядачів були дуже здивовані тим, що тоді, як у ефірі мав бути випуск новин, якийсь маловідомий народний депутат Андрій Деркач ні до складу ні до ладу розсусолював "надзвичайно важливу" в останній перед голосуванням день тему про ядерну політику та роль місцевого самоврядування. Більш зрозумілими ці "новини" були для тих, хто знав, що Деркач — власник ТРК "Ера".

Отже, совдепівські традиції "скачи, враже, як пан каже; на те він багатий" дуже вкорінилися в наші медіа, і подолати їх можна, лише підписавши угоди про невтручання засновників у редакційну політику ЗМІ.

Закрили "Епіцентр" Піховшека. Чи це вияв "помаранчевих" темників, чи щось інакше, побачимо, адже нова опозиція, напевно, мала би мати свою аналітичну програму.

(«Поступ», м. Львів, 18 січня 2005 р.)

Руководитель Главного управления информационной политики Сергей Васильев собирается создать при ТРК "Альтернатива" информационное агентство. На работу в новое агентство уже набирают сотрудников. Возможно, официально о начале его деятельности объявят уже в конце месяца. Как известно, ТРК "Альтернатива", контролируемая Васильевым, — один из медиа-ресурсов партии СДПУ(о). Сергей Васильев пришел на работу в АП вместе с новым руководителем Администрации Президента Виктором Медведчуком в 2002 году. Он не состоит в партии СДПУ (о), которую возглавляет Медведчук (о чем часто напоминает), но давно работает вместе с ним. Васильев возглавил Главное информационное управление АП, на него непосредственно возлагался контроль за информационными потоками в стране. Васильева называли одним из авторов "темников".

Наш комментарий. С "темниками" украинская журналистика столкнулась аж в 2002 году и восстала против них. Однако эти ребята даже не подозревали, что Медведчук и Васильев внедряли "темники" для "динамовских" СМИ еще с 1998 года, а потом решили распространить свою порочную практику на всю страну.

("Правда Украины", 13 января 2005 г.)

Такого ще на Закарпатті не було: щоб той, кого міліція публічно називає кримінальним авторитетом і організатором злочинного угруповання, подавав до суду на незалежних журналістів за те, що вони цитують... представників карного розшуку та управління з боротьби з організованою злочинністю. Тим часом у грудні Мукачівський міськрайонний суд почав розгляд справи проти газети «Старий Замок» та журналістів О. Гавроша, В. Бедзіра, В. Вишнянського, Хоми Брута та народного депутата Сергія Ратушняка, які у своїх публікаціях розповідали про затримання міліцією президента футбольного клубу «Закарпаття» Володимира Паульо на прізвисько Чалий та ще кількох десятків озброєних молодиків.

Нагадаємо, тоді частина закарпатської міліції, збунтувавшись проти корумпованого начальства, затримала групу озброєних бойовиків, у чиїх планах, припускалося, було навіть захоплення школи «в стилі Беслана» — аби звалити провину на прихильників Ющенка.

Про цей факт розповіли не тільки майже всі закарпатські мас-медіа, а й українські (включно з «УМ») і навіть закордонні. При цьому всі оперували даними про Паульо як про кримінального авторитета, адже про це неодноразово публічно заявляли працівники міліції.

Зрештою, про це саме сказано і в доповідній записці начальника управління з боротьби з організованою злочинністю С. Шаранича, опублікованій у закарпатській пресі. Однак чомусь своє невдоволення Паульо спрямував саме на публікації «Старого Замку (Паланка)», хоча в інших закарпатських газетах були набагато крутіші висловлювання на його адресу. Враховуючи, що цей часопис уже мав два резонансні суди проти «героїв» «мукачівської епопеї» та деяких міліцейських чинів, складається враження, що цю незалежну газету хочуть просто знищити.

У позовній заяві пан Паульо просить суд і прокуратуру порушити проти журналістів кримінальну справу і водночас заперечує свою приналежність до кримінального світу. Варто зазначити, що в минулому, за даними «Дзеркала тижня», він був засуджений за згвалтування, грабіж і розбій. Та й зараз президент ФК, який так дбає за свою бездоганну репутацію, перебуває за гратами. І міліція твердить, що швидко він звідти не вийде.

(“Україна молода”, №3, 11 січня 2005 р.)

Такого від Ужгородського міськрайонного суду ніхто не чекав. Літературного героя Рату, котрий проходив червоною ниткою через кілька публікацій народної газети “Репортер”, вони вирішили ідентифікувати — з… ким би ви думали? З поважною людиною над Ужем — народним депутатом України Сергієм Ратушняком. Новорічні свята вочевидячки дуже далися взнаки для служителів Феміди, бо на деякий час задрімала в нашому краї біла зима, але ота клята біла гарячка не заспить і на мить.

І, знаєте, це зовсім не сон.

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області цілком серйозно потішив редакцію народної газети “Репортер” черговим сумнівним рішенням, до якого не завадило би додати акт обстеження психіатрами стану їхнього здоров’я. Цікаво, що головуючий на минулорічному засіданні суддя Ужгородського міськрайонного суду О.Леміш заявляє в підписаному ним рішенні, що останнє може бути оскаржене до апеляційного суду Закарпатської області через цей суд протягом одного місяця з дня наступного після його оголошення”. Найсмішніше, що рішення було підписане паном Лемішем 17 грудня минулоріч, а вислали його, згідно поштового штемпеля, 21 січня цього року. Ще п’ять днів його доставляли на поштових нартах широченними сибірськими просторами Ужгорода. Даний факт показує, що таке рішення не що інше, як рецидив білої гарячки в працівників відповідної галузі правоохорони.

Мало того, Ужгородський міськрайонний суд вимагає якогось спростування стосовно народного депутата України, вельмишановного Сергія Миколайовича Ратушняка, про якого в редакції ніколи й не думали, оспівуючи лише такого собі літературного персонажа Рату.

Дорогі наші, Ратушняка ми любимо як провідника правди в нашому краї, борця за справедливість у помаранчевому Києві. Ніхто не мав на меті його образити. Він — герой нашого часу!

І гуморески, які судді сприйняли серйозно, насправді такими і є — “надуманими, безпідставними та неправдивими”.

Такі ознаки й передбачають ці літературні жанри — гуморески, усмішки.

Не завадило би вам узяти кілька консультантів за певний гонорар із нашого університету — філологів європейського рівня. Хай би й вони заробили якусь дещицю, а то вже набридло дивитися на серйозні вілли наших пихатих місцевих адвокатів. Хай би і працівники духовності посмакували здобним суддівським пирогом, що дещо притупив у суддів адекватне сприйняття дійсності.

Та їм можна пробачити — не всі витримали революційну напругу в суспільстві під час майданного переділу влади.

P.S. На початку наступного тижня редакція газети «Р-р» планує провести прес-конференцію з цього приводу. Про дату та час її проведення буде повідомлено додатково.

P.S.P.S. Редакція «Р-ру» обов’язково скористається своїм правом звернутися в Апеляційний суд Закарпатської області, оскільки дане рішення вважає абсолютно незаконним.

(“Репортер”, м. Ужгород, 28 січня 2005 р., 15:27)

Україна святкує перемогу здорового глузду на виборах, а в невеличкому містечку Приморськ, що на Запоріжжі, не вщухають пристрасті. Почалося все з «інформаційної блокади», яку місцевій телекомпанії «Юг» влаштувала Приморська райрада на чолі з головою останньої Віктором Одиноким. За те, що «Юг» активно підтримував на президентських виборах Віктора Ющенка, його було вирішено позбавити як інформації, так і реклами, а на додачу ще й влаштувати бойкот передплатній кампанії газети «Юг-інформ».

Поки Одинокий радів «перемозі» Януковича+Ківалова, журналісти телекомпанії вирішили звернутися до Верховної Ради. (Варто зазначити, що депутати не залишили медійників без уваги — Комітет з питань свободи слова та інформації в особі Миколи Томенка і Юрія Артеменка скерував відповідний запит до Генпрокуратури. На часі й судовий позов ТРК «Юг» до райради).

А тим часом, поки тривали вибори, журналісти «Юга» опинились у центрі ще одного інциденту. У селі Радоловка Приморського району на 225-й дільниці знімальна група ТРК стала свідком того, як спостерігач від Ющенка Сергій Строганцев з’ясовував у свого «колеги» зі штабу Я., чому купа заяв про голосування вдома написана однією і тією ж рукою? Візаві Строганцева Володимир Педан сипав матюками просто в телекамеру, після чого буквально викинув опонентів з приміщення.

Представникам Ющенка нічого не лишалось, як їхати до райцентру, аби зробити відповідні заяви. Однак біля села Борисівка їхнє авто перепинили молодчики Педана. Було застосовано зброю, після чого у приморській райлікарні миттєво опинився... той же таки Педан з друзяками. Журналістів туди — аби засвідчити тілесні ушкодження — не допустили. А ось приморчани Павло Глушич та Юрій Біляк, котрі були учасниками інциденту, тривалий час лікувалися у шпиталях Запоріжжя та Дніпропетровська.

«Педан є добрим знайомим начальника райвідділу міліції Старуна, — розповів Юрій Біляк. — То ж у мене навіть не приймали заяву про розбійний напад. Довелося в кабінеті начальника міліції роздягатися і показувати рану на грудях. А як повелися лікарі? Мені навіть не запропонували госпіталізацію. Педану ж засвідчили «по максимуму» — ніби йому відбили все, що можна, поламали геть усе...». Цікаво, що наступного дня викликаний з Бердянська судмедексперт ніяких серйозних ушкоджень у Педана не виявив...

Лише 25 січня авторові цих рядків удалося поспілкуватися з паном Старуном. Начальник міліції підтвердив, що заяви були з обох сторін. І лише днями справу затребувала прокуратура області. Чи відзначать прокурори, що дії Педана та вищезгаданого голови райради Одинокого споріднює принаймні один момент? А саме: ознаки злочину, передбаченого статтею 171 Кримінального кодексу — перешкоджання професійній діяльності журналістів. Поміж потерпілих на дільниці є не тільки приморські мас-медійники, а й кореспондент івано-франківської газети «Західний кур’єр».

Проте Педан і донині поводить себе виклично: нещодавно на сесії райради він погрожував розправою тим «журналюгам, які спробують сунутися в мою Радоловку!». При цьому ані пан Одинокий, ані голова райдержадміністрації Олег Ніколенко не випустили ані пари з вуст. Досі мізкують «по понятіям»!

(“Україна молода”, №20, 3 лютого 2005 р.)

Починається розмова з важливої для Нацради новини. Леонід Кучма підписав указ про звільнення з посади члена Нацради Бориса Холода. Відтак Холод не буде також і головою цієї структури (про бажання піти як з керівного крісла Нацради, так і з нацрадівської вісімки Холод заявив ще в грудні минулого року). Замість Холода за президентською квотою Кучма ввів до складу Національної ради Олександра Бутка. До свого нового призначення Бутко працював у Національній телекомпанії України, був у 1999—2002 роках першим віце-президентом, а у 1997—2002 рр. — директором «УТН». Це ті офіційні дані, які відомі про нового колегу Віталія Шевченка. Решту характеристик ми залишаємо за нашим співрозмовником.

— Пане Віталію, що ще відомо про Олександра Бутка?

— Це фахівець високого гатунку. Щодо його професійних якостей у мене немає жодних застережень. Інша річ — це поспішність рішення Кучми. Цікаво було б відстежити механізм появи такої ідеї у Президента, адже ось-ось Національна Рада попаде під ротацію. Новообраний Президент, напевне, замінить склад «своєї» четвірки, Верховна Рада, можливо, зробить так само. Я не знаю, чому саме Бутка обрав Кучма. Якісь версії висувати не хотілось би, бо навряд чи це буде коректно по відношенню до мого колеги. Хоча те, що приймається Президентом або кимось іще з високопосадовців «під пожежу», завжди викликає багато питань. 

— Крок, насправді, доволі дивний. Леонід Кучма, якому лишилось «правити» країною лічені дні, затіває кадрові ігри...

— Так, уся ця каша заварена на кухні нашого шановного Леоніда Даниловича. Я не знаю, кому це першому прийшло в голову запустити такий механізм формування державних органів, коли частину чиновників призначає Президент, частину — Верховна Рада або Колегія суддів, якщо це стосується, приміром, Вищої ради юстиції... Врешті-решт, такий принцип робить усі структури — від Нацради до ЦВК — гостро політичними, з прямими установками лобіювати ті чи інші політичні інтереси. Так от, мало того, що цей принцип ніхто не хоче кардинально ламати (хоча в контексті Національної ради вже скільки разів говорили про нові засади її створення!), так ще й при прийнятті політичної реформи ніхто не зініціював зміни до тих статей Конституції, які торкаються роботи Нацради. І це при тому, що необхідно позбутися тої старої, скомпрометованої норми, яка «відповідає» за формування Нацради. Всі ж знають, які проблеми виникали з нашою структурою! Варто було заговорити про свободу преси, як незлим тихим словом згадували Нацраду... Відтак це невирішене питання тяжітиме над нами й далі. Або ж матимемо надію, що до конституційних змін країна ще повернеться...

— Але, поки ми всі живемо за чинними законами, давайте детальніше поговоримо про президентську четвірку Нацради. При Президентові Ющенку вона має обов’язково пройти ротацію?

— За законом, і Президент, І Верховна Рада один раз на час своєї каденції (тобто Президент раз на п’ять років, а парламент — раз на чотири роки) мають право повністю змінити склад своєї частини Національної ради. Окрім цього, Верховна Рада може робити певні кадрові заміни в разі відхилення нею річного звіту Нацради. Для Президента процедура ротації не розписана так детально, як для Верховної Ради. Він у будь-який час, не прив’язуючи ротації до розгляду річного звіту, може замінити одного чи двох членів Нацради (бо одночасна ротація може торкатися не більш ніж двох осіб — так говорить закон). Я особисто переконаний, що Ющенко має робити це негайно — раніше навіть, ніж формувати уряд. І, вочевидь, для нього це буде найгостріше кадрове питання. Хочеться думати, що новий Президент саме з цих позицій і підійде до ротації своєї четвірки. Ну, а коли Верховна Рада виконає свою частину роботи — це вже невідомо... Звіт парламентаріям ми подали, причому встигли зробити це до 1 листопада, як цього вимагає закон, але, природно, що через виборчі катаклізми його ніхто не розглядав... Коли парламент повернеться до звичного ритму роботи та ознайомиться з нашим звітом, тоді, цілком ймовірно, й з боку Верховної Ради так само надійдуть пропозиції відносно замін у складі Національної ради.

— Але теоретично Віктор Ющенко може залишити при владі й четвірку свого попередника?

— Звичайно. Закон це дозволяє. В такому разі членами Нацради лишатимуться Віктор Павленко, Віктор Лешик (його, до речі, Кучма двічі вводив до складу президентської четвірки) та Микола Фартушний...

— І чому ви вважаєте, що Ющенкові обов’язково слід замінити цих людей?

— Тому, що нинішня Нацрада — дуже неблагополучний орган. Тому, що його роботу треба поставити на нові рейки. Особливо з огляду на те, що відбувалось останнім часом — наприклад, як телерадіокомпанії отримували свої частоти у судах замість того, щоб мати ліцензію від Національної ради. Приміром, таким шляхом пішли донецькі — телекомпанія «Київська Русь» (вона ж — «Астра-ТБ») — без рішення Нацради вирвала в суді право на розміщення своїх програм у резерві кабельних мереж України, після чого вибила собі ліцензію (іншого слова я й не підберу!) всякими хитрощами та трюками... І такі приклади можна ще наводити й наводити! Тому в своєму оновленому складі Нацрада має бути боєздатним органом, який би сприяв нормальному розгляду питань ліцензування, а те, що було одержано телекомпаніями незаконним шляхом, зумів би «відмотати» назад і все розставити по своїх місцях...

— А я якраз хотіла зауважити, що під час виборів діяльність Нацради втратила той відтінок скандальності, який був притаманний цьому органу певний час. Ба навіть навпаки: замість позбавляти ліцензій опозиційні теле- й радіокомпанії Нацрада ставала на захист, приміром, «Ери» та «5-го каналу», яких місцева влада східних регіонів намагалася «вирізати» з ефіру...

— Знаєте, як би там не було, але нинішній склад Нацради — це професіонали, яким завжди було неприємно ухвалювати рішення з неприємним політичним «душком»...

— Професіонали, яким усе-таки не вистачає бійцівських якостей?

— Можливо... В останній час, коли посипався цей протрухлий режим, Нацрада змогла дещо розправити плечі й ухвалювати рішення без політичного підтексту, не боячись, що того ж вечора над тобою зависне каральний меч, який відсіче тобі голову.

— Якщо трохи відхилитись від теми Нацради і поговорити про ЗМІ та вибори загалом, то як би ви могли оцінити роботу преси в цей період?

— Можу сказати одне: у період передвиборчої кампанії всі ЗМІ вели себе просто гидко. Настільки гидко вони не вели себе ще ніколи. Це була повна девальвація якихось загальнолюдських цінностей та принципів журналістської роботи. Дивуватися нічому — до такого фіналу ми йшли протягом двох термінів президентства Кучми. У чому проблема українських ЗМІ? Кажу як фаховий журналіст: українські засоби масової інформації не стали самодостатніми, такими, що виробляють якісний самоокупний продукт, за який одержують гідну матеріальну винагороду. Іншими словами, наші ЗМІ не стали такими, якими є їхні колеги в інших демократичних суспільствах. Ми й досі продовжуємо виробляти продукт, що відігравав і відіграє роль «угноєння» для політичного середовища. Цим процесом українські журналісти аж надто захопилися, і все тому, що в медіа-царині за такі послуги давали великі гроші, тому наша преса готова була грати будь-якого вар’ята, і це загнивання тривало й тривало... А потім в одній точці зійшлася деградація політичного суспільства та деградація преси. Цією точкою був другий тур президентських виборів. І от тоді стався обвал. Почалися журналістські бунти, протести, журналісти стали збиратися і говорити про те, що більше вони так не будуть працювати. Проте цього не достатньо. Нині вже два роки діє новий Кримінальний кодекс, в якому передбачена відповідальність за запровадження цензури. Тож поки ми не покараємо за кримінальною статтею всіх, хто змушував журналістів прогинатись під власні потреби, усі оці стихійні спротиви журналістського цеху будуть відбуватися циклічно і ні до чого конкретного не призведуть. А ми всі стоятимемо й чухатимемо потилицю, дивуючись, чому в нас усе так погано. Потрібні гарантії з боку держави, тому хотілось би, щоб нова влада показала, що за кожний злочин має бути покарання.

— Пане Віталію, я хочу трохи вступитися за тележурналістів, до яких я не належу, тож моя репліка не буде реплікою заангажованої людини. Їхня революція — якщо під нею розуміти демонстративні звільнення з телеканалів з оприлюдненням відповідних заяв — почалася іще до другого туру виборів, тобто раніше, ніж ви про це говорите... Тепер до іншої теми: як будемо карати порушників закону про цензуру? Дехто вважає, що власникам телеканалів треба публічно вибачитись перед глядацькою аудиторією та своїми підлеглими. Дехто говорить про повну люстрацію... А ви, я так розумію, за те, щоб відправити цензорів за грати?

— Про вибачення я однозначно не говорю. Я говорю про тих, хто відіграв роль церберів щодо тележурналістів і тележурналістики, про тих, хто привносив ідеологічні ноти туди, де вони не повинні були звучати. Це, власне, невелика група людей, які контролюють фактично увесь телепродукт. Їхні діяння мають усі ознаки карного злочину, тому й реагування на них має бути як на карний злочин.

— Є й друга група порушників. Йдеться вже не про медіа-магнатів, а про можновладців на місцях, які влізали з умовними ножицями в ефір того чи іншого ЗМІ й шматували той ефір, як хотіли. Що робити з ними?

— Так, ідеться про кількох операторів кабельного мовлення, які абсолютно не реагували на зауваження Нацради. Їх коло ми звели до кількох компаній, де взагалі не може бути жодного пояснення, як люди могли так зухвало поводитись — нехтувати ліцензійними умовами, договірними стосунками зі своїми партнерами, не реагувати на наші листи, не прибувати на зустріч із нами, коли ми їх викликали. Думаю, що такі компанії як мінімум заслуговують на попередження чи на інші адміністративні санкції.

— Насамкінець традиційний після пережиття будь-яких суспільних потрясінь прогноз: якими надалі будуть (чи мають бути) українські ЗМІ? Чи варто очікувати швидких позитивних змін при новій владі в державі?

— Якщо буде проведено роздержавлення ЗМІ, якщо буде запроваджено суспільне мовлення, якщо буде переглянуто створені під вибори інформаційні мережі, тоді розвиток журналістики піде в нормальному руслі. І тоді, я думаю, до парламентських виборів 2006 року журналісти згадають усі ті принципи, за якими вони мають працювати.

(“Україна молода”, №4, 12 січня 2005 р.)

Олексій Мустафін: Спокуса "темників" буде за будь-якої влади. Розмова з шеф-редактором інформаційно-аналітичної служби "Інтера"  

— Пане Мустафін, країна нині вступає в нову політичну епоху. Чи планує Ваш канал у зв’язку з цим зробити якісь зміни концепції мовлення?

— Я не знаю, що Ви розумієте під "зміною концепції мовлення". Вона у нас визначена давно, і ми її змінювати найближчим часом не маємо наміру. Канал - загальнонаціональний, канал для всієї сім’ї. Безумовно, у нас є своя аудиторія, враховуючи нашу історію. Нас традиційно більше дивляться в російськомовних реґіонах, це пов’язано як із традицією, так із тим, що у нас російськомовні новини. Це вдячна аудиторія, і ми не хочемо її втрачати, і тому ми свою концепцію мовлення розраховували на саме таку специфіку нашої аудиторії.

— Відомий телекритик Наталя Лігачова в одній зі своїх останніх статей вказала на брак аналітичних програм у телеефірі, зокрема й на "Інтері". Ви погоджуєтеся з такою думкою?

— Насправді, це думка критика, ми вдячні будь-якій критиці, але я не вважаю, що у нас недостатньо аналітики, це з одного боку. А, з іншого боку, наш канал є для доволі широкої аудиторії. І думаю, що аналітика — це не перше, чого зараз потребує аудиторія. У нас є дві програми, які можна назвати інформаційно-аналітичними, вони так заявлені, це "Подробиці тижня" і "Післязавтра". Якихось нових проектів ми запускати найближчим часом у цій царині не будемо".

— Останнім часом якісні новини стали досить серйозним приваблювальним моментом для глядача. Чи Ви маєте намір використати цей момент?

— Безумовно, єдине, чого глядач зараз потребує, це якіснішого продукту. І ми маємо це зробити. Ми керуємося трьома головними принципами про об’єктивну інформацію: це має бути точна інформація, повна інформація і подавати її слід збалансовано. Це ті принципи, на яких ми зараз будуємо свою новинну політику і плануємо її будувати й надалі. Звичайно, нам би хотілося, щоб глядач дивився наш канал. Тому умова — щоб новини були цікавими для глядача. Я маю на увазі не одного "глядача", як це було досить недавно для багатьох телеканалів України, а мільйони глядачів.

— Чи Ви передбачаєте небезпеку, що і нова влада спробує впливати на політику телеканалу за допомогою "темників" чи в якийсь інший спосіб?

— Я думаю, що спокуса цього виникає за будь-якої влади. Поки що, у період між 21 листопада й інавгурацією нового Президента, політики менше втручаються у справи телебачення, і це дуже добре. Єдине, чого хотілося б, щоб за цей час були вироблені механізми, щоб була задана планка роботи телебачення, щоб надалі цим спокусам з боку політиків і власники ЗМІ, і топ-менеджери, і журналісти могли протистояти. Стовідсоткових гарантій, на жаль, немає. І мені здається, що юридичні норми не є гарантією. Я більше покладаюся на професійні, а не на політичні засоби протидії.

— Що Ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі передусім практику взаємовідносин між журналістами, менеджментом і власниками, думаю, це найголовніше. Бо законодавство у нас і так уже велике і розгалужене. І, на жаль, його використовували досі проти ЗМІ. Ми знаємо, що минулого року проти ТБ, проти ЗМІ могли навіть використати законодавство з енергозбереження, тобто канал могли закрити або якось усунути, посилаючись на те, що воно погано заощаджує електроенергію. Тобто питання не в законодавстві, а в практиці його застосування.

— Чи допомогло б у такій ситуації створення громадського телебачення?

— Ви знаєте, я впевнений, що громадське ТБ не вирішить усіх проблем. Водночас я залишаюся палким прихильником створення громадського ТБ, оскільки вважаю, що це розширить поле конкуренції між ЗМІ, можливо, обмежуючи не лише політичні механізми впливу на ЗМІ, а, так би мовити, економічні, бо є ж монополізм не тільки політичний, але й економічний.

***

Наталя Лігачова: Власники контролюють медіа настільки, наскільки це їм дозволяють. Розмова з головним редактором часопису "Телекритика"  

— Пані Наталю, на сторінках "Телекритики" Ви описали свою візію якісного телебачення в Україні. Водночас Ви висловили побоювання, що й нова демократична влада може не втриматися від спокуси "перевести телеканали в ручне управління". Які є підстави для цих побоювань?

— Серед опозиціонерів є досить багато тих, що вже якось були дотичні до ЗМІ. І цей їхній досвід не був аж надто демократичним. Ми знаємо роль Зінченка у становленні "Інтера" і в тому, яку він політику проводив свого часу. І роль того ж Бродського в "Київських відомостях", і Андрія Деркача. Тож ми маємо розуміти, що політики завжди прагнуть контролювати медіа. Вони контролюють їх настільки, наскільки це дозволяють журналісти й власники ЗМІ. Це обов’язково треба враховувати. Тобто не лягати під політиків, а висловлювати свою позицію.

— То, може, журналістським колективам слід, не гаючи часу, взятися за створення надійних механізмів захисту від можливого тиску влади?

— Немає механізмів, які зможуть тотально захистити ЗМІ від втручання влади. Одним із захистів може стати публічно задекларована редакційна політика, медіапрофспілки, які виступають на захист прав журналістів. Це і механізм чесної ринкової конкуренції, коли власники ЗМІ мають рахуватися з тим, що конкурент про якусь подію обов’язково повідомить. Тобто треба вибудовувати ринково орієнтовану систему медіа з великим розширенням прав редакційних колективів та журналістів.

— А хіба раніше телеканали не діяли в умовах ринку?

— Досі більшість українських телеканалів існувала в квазіринковому середовищі. Була досить непрозора система оплати інфраструктури, оренди, рекламної діяльності, непрозора конкуренція. І якщо громадські організації та нова політична влада поставлять усі канали в рівні умови, то вони конкуруватимуть передусім продуктом, а не кулуарними схемами, близькістю до тих чи інших політиків, котрі виконують роль так званого "даху". І коли вони почнуть конкурувати саме продуктом, тоді ми й побачимо, які канали є популярними, а які ні.

— Останнім часом на багатьох каналах почали виникати авторські програми аналітичного спрямування. Утім не всі вони зуміли вийти на належний рівень якості. Стало очевидним, що для таких програм бракує кваліфікованих журналістів. Як Ви вважаєте, чому так сталося?

— Насправді кадрова проблема для телевізійних аналітичних програм дуже серйозна. І, я думаю, з нею зіткнеться багато телеканалів. За роки існування медіа у викривленому просторі треба було вміти маніпулювати, а не аналізувати, вміти сумлінно виконувати "темники", а не працювати за професійними стандартами. Тепер телебаченню доведеться шукати людей, можливо, в інших галузях, треба залучати експертів, політологів. Тобто треба дуже серйозно підійти до вирішення цієї проблеми.

— Уже кілька років говорять про створення громадського телебачення. Проте і досі оплачувані з державного бюджету телеканали залишаються урядовими чи точніше — президентськими. Які умови треба виконати, аби зі зміною назви змінилася б і суть каналів?

— Усе залежатиме від того, наскільки громадське телебачення справді буде громадським, наскільки воно зможе бути незалежним від різних гілок влади. Чи буде там редакційна політика вибудувана на демократичних принципах? Яким чином там буде сформовано наглядову раду? Як воно буде фінансуватися? Якщо це буде побудовано за прогресивними, відомими у світі стандартами і якщо на те буде політична воля нової влади, то громадське телебачення може стати вагомою альтернативою комерційним телеканалам.

***

Олександр Богуцький: Телебачення — це розвага. Розмова з генеральним директором каналу ICTV  

— Сашко, як Ти вважаєш, на які чинники треба орієнтуватися медіаменеджерам, плануючи зміни на своєму каналі?

— Насправді все дуже залежить від того, яким президентом стане Ющенко й чи підтвердить він свої заяви про свободу слова, про неупередженість журналістики й інші сигнали, спрямовані до журналістів, зокрема "бути на варті інтересів демократії". Якщо говорити загалом про медійну ситуацію до та після Ющенка", то, із формального погляду, закони залишаються ті самі. А значить, у будь-який момент можна задіяти ті ж механізми тиску, які застосовували раніше. Тож побачимо. Хоча я сподіваюся, що нині, коли в людей є віра в те, що життя може змінитися на краще, різноманітні маленькі справи, місцеві подвиги в ім’я людей могли би стати головними новинами країни. Окрім того, людей у новинах тепер дедалі більше цікавитиме напрям європейської інтеґрації, адже більшість людей вірила в те, що, щойно оберуть Ющенка, стануться якісь прориви на європейському фронті. Цікавою лінією будуть також українсько-російські відносини. (І у цьому контексті ми вважаємо доречним відкриття російського бюро, адже підвищення цін на російські енергоносії жорстко пов’язане зі змінами в українській економіці.) Як, наприклад, зможе Віктор Ющенко вибудувати політику відносин з Росією. На часі перший візит нового українського президента до Москви. А загалом нині у журналістиці розпочинають бути модними стрімкіші, жорсткіші й відвертіші новини, новини для людей, які хочуть не розшифровувати, що відбувається, а чітко й відверто чути про це.

— Деякі канали нині намагаються додати у свої програми новинні проекти. Тим часом канали концерну Віктора Пінчука, до яких належить і ICTV, більше схиляються до змін у напрямку розважальності. Чому це так?

— За своїм визначенням телебачення — це взагалі розвага. Що стосується новинних каналів, то вони не матимуть широкої авдиторії. І навпаки, будь-який розквіт телебачення можливий лише тоді, коли поряд із новинами будуть якісні розважальні програми. Інша річ, що в Україні є вже понад 15 телеканалів, у Києві радіостанцій більше, ніж у Лондоні. Тому багато телеканалів дублюють один одного, тож треба хоч щось робити для того, щоби вирізнятися. Водночас я би не перебільшував заяви про те, що хтось бажає стати суто новинним каналом. Оскільки, я повторюся, все залежатиме від того, наскільки відверто можна буде викладати новини. І це незабаром стане зрозуміло. Якщо знову буде така "візантійська політика", то новини втратять той успіх, який вони мали в період Помаранчевої революції. Тоді вони були максимально відвертими, все говорили просто, відверто, без компромісів.

— Чи готує ICTV якусь аналітичну програму?

— Ми би дуже хотіли зробити такий аналітичний тижневик у неділю чи в п’ятницю ввечері. Багато залежить від того, хто цю програму робитиме, хто її вестиме. Ми відчуваємо нестачу програм розмовного ґатунку, на яких можна було би зранку чи ввечері обговорювати актуальні події. До чи після новин можна було би говорити про якісь важливі теми. Та знову ж усе залежатиме від того, якими будуть українські чиновники: чи вони боятимуться сказати зайве слово, чи це будуть люди, спроможні нормально сформувати речення й відверто відстоювати публічну політику. Якщо переважатиме остання тенденція, то глядач знову поважатиме новинні програми. Якщо цього не буде, то, найімовірніше, такі програми й не з’являться. А щодо тижневика, то він у нас обов’язково буде, адже треба підтримувати дискусію в суспільстві. З огляду на все вона буде відбуватися, адже її обіцяв не лише Ющенко, а й Янукович, котрий має намір створити опозицію. Побачимо, що це буде за опозиція, наскільки вона зможе публічно захищати свою позицію. Усе це розкривається в ток-шоу. Якщо це дискусія гостра, то вона приносить і комерційну користь.

— Чи є у вас для цього відповідні кадри?

— Ще не вирішено, хто би мав стати обличчям цієї програми. Більшість наших журналістів — молодь. Та вони вже 6-8 років встигли попрацювати у журналістиці. Можливо, це змогли би зробити Іванка Коберник чи Олена Фроляк. Вони є головними претендентками на ведення цього ток-шоу.

***

Роман Чайка: Телеімперії переділять. Розмова з ведучим "П’ятого каналу"

— Романе, що новенького та цікавенького готує нам у році, що розпочався, "5 канал"?

— Що стосується "5 каналу", то ми мали виписану стратегію ще задовго до всіх революційних подій, які доводилося висвітлювати в режимі nonstop-телемарафону. Ми ще раніше запланували перевести канал у новинний режим. Уже працюємо із щогодинними випусками новин, а зранку вони йдуть щопівгодини. Тобто наш формат близький до таких каналів, як BBC CNN, Euro-News тощо. Ми ще хочемо подати щось від таких каналів, як Discovery з освітніми програмами, розпочинаючи географією й закінчуючи історією. Цього року багато наших журналістів, котрі є телезірками зі стажем, планує започатковувати власні програми й шоу. Дехто вже встиг це зробити, зокрема Ігор Слісаренко має програму "Час за Ґрінвічем" про міжнародну політику. Це лише перша ластівка того, що ми плануємо зробити. Заплановано авторські програми й Миколи Вересня та Данила Яневського. Та все це поки що на стадії розроблення.

— Цікаво, що представники більшості каналів, говорячи про можливі зміни, схилялися радше до більшої розважальності. Як би Ти це прокоментував?

— Радше такі тенденції помітні в ТВ-холдингу Віктора Пінчука — зятя колишнього президента. Зокрема там заявляли про згортання всіх новин на "Новому каналі", який належить до цього холдингу. Тобто "Новий канал", очевидно, рухатиметься в напрямку розважального європейського телеефіру. Водночас новостворені канали, які належать новоприбулим нуворишам з Донецька, наприклад НТН, мають намір рухатися в напрямку новинного формату. Цікаво, що на деяких каналах збільшили обсяг новинного мовлення, але не відчутно. Інша річ, що не відбулося й ротації людей, котрих помітили у виконанні темників або у цензуруванні. Це не особливо стосується каналу "Інтер", який, можливо, перейде десь на бік опозиційного мовлення, оскільки шеф-редактор цього каналу Олексій Мустафін відразу входить у політбюро й є одним із засновників партії СДПУ(о). Канал відпрацював виборчий період у більш-менш новинному форматі, що було для нього досить незвичним. Там навіть з’явилися ток-шоу в прямому ефірі, які дуже не властиві цьому каналу. Видно було, що ведучі почувалися не у своєму місці. Тож я вважаю, що найрейтинговіші канали, такі як "1+1" та "Інтер", ще визначатимуться зі своїми форматами. І поки що відстежити, в якому напрямку вони будуть рухатися, важко. Це визначатимуть три критерії. По-перше, комерціалізація новин, адже останні події продемонстрували, що новини теж можуть додати рейтингу, отже, й прибутків телеканалу. По-друге, залучення великих рекламних коштів під розважальні програми та ток-шоу ні про що, як ми кажемо, "домогосподарського" плану. По-третє, наближаються парламентські вибори, тож деякі канали знову перетворять на партійні рупори та сопла.

— Чи справедливим, на Твою думку, є твердження, що досі телеканали підлаштовувалися під "епоху Кучми", та тепер вона минула, тож треба так би мовити перебудовуватися?

— Навіть не тому, що завершилася "епоха Кучми", а радше тому, що відбувся суспільний вибух, який і окреслюють поняттям "революція". Тобто всі раптово й швидко прозріли, став помітним ривок суспільства та відставання телебачення, яке залишалося ретроградним, нецікавим. Це важливіше, аніж "епоха Кучми". Тепер доречно проводити деякі соціологічні дослідження на тему, що буде цікаве аудиторії. Телеменеджери мають правильно розрахувати свої плани на 2005 рік. Інша річ, що телебачення є завжди досить інертним підприємством, яке планує свою стратегію ще за рік до нового сезону. А тут доведеться все змінювати в ручному режимі, щоби до весни визначитися, хто й яку телевізійну нішу хоче зайняти. Є чутки, що в Україні мають з’явитися західний і російський капітали, які переділять телеімперії. Це те, про що говорили перед Різдвяними святами в телевізійній тусовці. Також цікавим є питання, як розвиватиметься так звана "війна телечастот". Адже, наприклад, 75 телечастот, які старий склад Нацради надав донецькому каналу НТН, ліквідовано. Тож тепер велика кількість частотних ніш, які блокували для певних телеканалів або які надавали з порушеннями, можуть переділити. Це стосується насамперед Центру та Сходу країни, а також Криму й великих південних міст.

— Ти вітаєш плани нової влади створити громадське телебачення?

— Верховна Рада повинна передусім ухвалити закон про громадське телебачення. Воно має працювати за зовсім іншими механізмами фінансування. Це не може бути УТ-1 з механізмом державної дотації та контролем Адміністрації президента. Це не може бути й абонентське телебачення, як у кабельних мережах. Тобто треба виписати якийсь свій механізм. Зрозуміло, що громадським телебаченням мусила би опікуватися певна громадська рада, яка би репрезентувала досить широкий спектр як соціальних груп, так, можливо, реґіональних. Безумовно, у складі цієї громадської ради мали би бути найавторитетніші люди, щоб у жодному разі це не перетворилося на якесь кланове управління або приховані гранти.

(«Поступ», м. Львів, 13 січня 2005 р.)

Херсонська міська Асоціація журналістів "Південь"

Науковий керівник дослідження:

Володимир Коробов, завідувач кафедри філософії і соціології Херсонського національного технічного університету, кандидат соціологічних наук, доцент, представник Центру ім. Разумкова в Херсонській області.

Склад творчої групи дослідження:

Микола Гоманюк, старший викладач кафедри філософії і соціології Херсонського національного технічного університету;

Лариса Владимирова, викладач кафедри філософії і соціології Херсонського національного технічного університету;

Тетяна Галіч, викладач кафедри філософії і соціології Херсонського національного технічного університету.

Дослідження проведено 22 жовтня  - 3 грудня 2004 року із використанням експертних інтерв’ю серед журналістів  Херсонщини.

Дослідження здійснено в рамках проекту "Журналісти Херсонщини - за вільний доступ до інформації".

Виконавець проекту: Херсонська міська Асоціація журналістів "Південь"

Керівник проекту: Андрій Матросов

Проведення соціологічного дослідження  стало можливим завдяки підтримці Міжнародного фонду “Відродження” та Офісу з питань демократичних і соціальних перетворень, Бюро по країнах Європи та ННД Агенства США з міжнародного розвитку в рамках Контракту № 121-А-00-03-00004-00 з Інтерньюз Нетворк. Висловлені тут погляди належать автору (авторам) та необов’язково відображають точку зору Агенства США з міжнародного розвитку або Міжнародного фонду “Відродження”. 

(Херсонська міська Асоціація журналістів "Південь")