MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2004, #08

Справи з політичним забарвленням
До студентських протестів у Сумах. “Вони нагадували катів”. Розмова з Євгеном Кузьменком, журналістом "Комсомольці-терористи" отримали від чотирьох до чотирнадцяти років тюрми Рішення Роменського суду Заблудшая Фемида (или торжество правосудия по-роменски). Роменский суд отказал сумским студентам сразу в нескольких конституционных правах. МВД подтверждает законность действий милиции Міліцейські кийки проти студентів Тортури за політику? В ніч на 1 серпня наметове містечко студентів у Сумах штурмував підрозділ “Беркута”. Студентів ув’язнили і морять голодом Власть посягнула на свободу передвижения Установи МВС: деякі загальні проблеми
Холодное лето 2004 года для многих сотрудников правоохранительных органов стало временем последнего и окончательного выбора. Уже сейчас им предстоит выбрать, чьи права они будут защищать — народа или кучки проходимцев, узурпировавших власть. Если еще недавно можно было обманывать себя тем, что «лично я в политике не участвую», то сейчас, после старта избирательной кампании, это уже невозможно Опис фактів знущань в органах МВС
Міліцейські "ліки" від пієлонефриту — вода з унітазу Ще одна жертва міліцейського свавілля Останнім часом традиційні скарги львів’ян на свавілля захисників порядку стають дедалі серйознішими. Складається враження, що мирному населенню варто просто остерігатися людей у формі правоохоронців. «Я здесь и закон, и власть» «...И причинил себе телесные повреждения». Две версии одного происшествия Не можна подолати злочинність злочинними методами. Так її можна лише примножити В Алуште стражи порядка избили имама В редакцию пришли два письма, которые наглядно иллюстрируют — кем, собственно, считают нас наши правоохранители Покарання працівників органів МВС
Життя колишніх правоохоронців висить на волосині Довічне ув’язнення. Такий вирок виніс Одеський обласний апеляційний суд двом екс-міліціонерам, які позбавили життя свого колегу Нещодавно затримали оперуповноваженого карного розшуку, який застрелив мешканця райцентру Броди. А працівника Львівського УБОЗу, який убив Руслана Ю. у Миколаївському районі ще 1999-го, меч правосуддя так і не торкнувся. К четырнадцати годам лишения свободы приговорил Черниговский областной суд капитана милиции Валерия Сташко. Его подельник старшина Николай Решотко приговорен к пяти годам заключения с 3-летним испытательным сроком. Верховный суд Украины оставил приговор в силе Кримінально-виконавча система: деякі загальні дані
150 тисяч чоловік позбавлено волі. «Добробут» тюрем зростає... разом з їхнім «населенням» Кримінально-виконавча система: деякі загальні проблеми
Зламане майбутнє. Діти за ґратами: хто вони? Украинским осужденным позволят конфиденциально переписываться с Европейским судом по правам человека Сьогодні в Україні по той бік грат перебуває близько двохсот тисяч наших громадян. І більшість із них колись винесе на волю частинку «того життя». Це може бути арго чи хвороба. Ми лякаємося таких людей, адже у своїй більшості не знаємо, що відбувається за межею, яка нас розділяє Умови утримання в місцях позбавлення волі
Сесія Чернівецької обласної ради рекомендувала Сокирянській, Кельменецькій, Новоселицькій, Кіцманській та Сторожинецькій районним радам провести спільно з УМВС України в Чернівецькій області реконструкцію ізоляторів тимчасового утримання відповідно до міжнародних норм, гарантованих Європейською конвенцією прав людини Міський голова Запоріжжя відправляється в ізолятори тимчасового утримання, аби стати "санітаром" Зеки таки просят их "побеспокоить" Состоялась очередная выездная коллегия УМВД Донецкой области. На этот раз местом ее проведения стал Мариуполь, куда съехались все милицейские начальники области и журналисты Изолятор временного содержания при горотделе милиции Шахтерска будет приведен едва ли не в образцовый порядок В столиці після оновлення відкрився СІЗО, умови утримання в якому відповідають європейським стандартам: двері були відкриті і для Уповноваженого ВР з прав людини, і для преси Керівництво УМВСУ у Львівській області провело колегію, на яку були запрошені голова Львівської облдержадміністрації Олександр Сендега та керівники районів. Обговорювали болюче питання спецустанов, — ізоляторів тимчасового утримання Захворюваність в місцях позбавлення волі
Народный депутат Татьяна Бахтеева передала Донецкому следственному изолятору предварительного заключения рентгенодиагностический комплекс "Рентген-40". Врачи на страже. Минздрав готов лечить туберкулез у обитателей милицейских изоляторов. Это станет возможно при условии обеспечения медперсоналу со стороны МВД надежной охраны. У квітні цього року Генеральна прокуратура розкритикувала Державний департамент з виконання покарань за неналежне тримання арештантів у слідчих ізоляторах. Спостереження Генпрокуратури засвідчили, що арештовані, які перебувають у СІЗО, не проходять своєчасного, повноцінного та якісного обстеження на туберкульоз. А це є першою причиною поширення цієї хвороби в таких закладах Туберкульоз за гратами Опис фактів знущань в установах кримінально-виконавчої системи
"Не может бесправие длиться долго" Оперативний працівник Вільнянської виправно-трудової колонії №20 своє підвищення у посаді сприйняв як карт-бланш для утвердження власного авторитету поміж ув’язнених Щороку в Україні гинуть засуджені через нелюдські умови їх транспортування, каже Ніна Карпачова Армія: деякі загальні проблеми
Порятунок від армії На Одещині 13 солдатів, які будують автобан Київ — Одеса, отруїлися водою Міноборони України спростовує твердження колишнього миротворця про знущання над солдатами в Іраку Українська “Абу-Грейб” Психолог для солдата Сколько людей «убили» в севастопольском госпитале? Кабинет Министров Украины одобрил проект закона о внесении изменений в несколько законодательных актов с целью ликвидации военных судов Армія: самогубства в армії
Дідівщина чи особисті проблеми? Солдат повісився у туалеті Громадські організації проти катувань
Кампанія проти катувань Противодействие унижению

Справи з політичним забарвленням

До студентських протестів у Сумах. “Вони нагадували катів”. Розмова з Євгеном Кузьменком, журналістом

Розмовляла Валентина Люля

Під час здійснення “завдання” правоохоронці затримали кореспондента інформаційного агентства “Контекст” Євгена Кузьменка, який виконував свої обов’язки журналіста. Посвідчення представника ЗМІ на правоохоронців не вплинуло. Євгена Кузьменка посадили в його ж автомобіль і спочатку привезли до Роменської автоінспекції, а потім до Недригайлівського райвідділу внутрішніх справ. Окрім журналіста та студентів, працівники правоохоронних органів затримували депутатів Сумської міської ради. Також без пояснень і обґрунтувань . Як відбувалося затримання, що інкримінували журналістові та студентам, Євген Кузьменко розповів читачам “Газети”.

– Де були учасники пішого походу, коли їх почали затримувати правоохоронці?

– Табір розбили за 4 кілометри від кордону між Сумською та Полтавською областями, неподалік села Андріяшівка. Ввечері в таборі було, мабуть, 45 осіб. Зізнаюся чесно – я їх не перераховував, тому точної цифри не назву. Але вночі велика група молоді, можна навіть сказати – група із 30 студентів, залишила табір, щоб потрапити на територію Полтавської області. Залишилося не більше десяти осіб – батьки, представники міськради, двоє студентів і я. Вранці, орієнтовно о 07.00, у табір приїхав Володимир Щербань, голова Сумської облдержадміністрації. Сказав, що повертається з Києва, де провів увесь попередній день. На під’їзді до Андріяшівки повернув автомобіль і вирішив заїхати в табір. Щербаня супроводжувала його “свита”. Перший заступник Корсаков під час розмови Щербаня з батьками та людьми з міськради весь час підказував, що говорити. Хоча, як на мене, Щербань не потребував допомоги, тримався доволі самовпевнено та зверхньо. Був ще один заступник Щербаня та начальник УМВС Сумської області Микола Плєханов. Я, Сергій Клочков, депутат Сумської міськради, та водій, з яким я приїхав, сіли в легковий автомобіль і поїхали до кордону Сумської та Полтавської областей. Зупинилися за стовпцем, який вказував, що це вже територія Полтавської області, й побачили таку картину: праворуч дороги стояло дуже багато легкових автомобілів і кілька автобусів. Біля поля – група студентів, вони дивилися на дорогу. І тут із машин й автобусів повискакували правоохоронці та побігли за ними.

– Як відбувалося затримання?

– Фактично було дві хвилі затримання. Я бачив одну. Правоохоронці були в міліцейській блакитній формі, тому не можу стверджувати, що це “Беркут”. Затримували доволі брутально, заламували руки. Все це відбувалося дуже швидко. Молодих людей було десь 10-15. А правоохоронців – не менш ніж десятеро на особу. Там були депутат ВР В’ячеслав Кириленко, депутати міськради Сергій Клочков та Людмила Чайкіна. Коли її затримували, то бачив, як правоохоронці фактично тягнули її по асфальту. Під час затримання був присутній заступник начальника УМВС Сумської області Костянтин Безсалов, він і віддавав накази. Оскільки керує роботою правоохоронців під час таких акцій, то не виключено, що руйнування наметового містечка в Сумах і затримання там студентів теж відбувалося за його вказівками. Він наказав мені сісти в машину. Коли я почав пояснювати, що перебуваю на роботі, тому відмовляюся сісти в авто, підійшли ще два міліціонери. Мені нічого не залишалося – мусив сісти в машину. Водієві, з яким я приїхав, Безсалов сказав: “Ти п’яний, сідай у машину”. Щось доводити не мало сенсу. Водій сів на заднє сидіння, нас повезли до автоінспекції. Мушу зазначити, що люди, які там працюють, поставилися до нас доброзичливо. Дозволили зарядити мобільний телефон і довго розмовляти, завдяки чому й зміг поінформувати колег, що відбувається. Водія перевірили, чи споживав алкоголь, результати показали, що він тверезий. Коли їхали, то водій, який є більш спостережливим стосовно автомобілів, сказав, що автобусів із правоохоронцями було вісім. А нам потім говорили, що їх везли в Роменський район на якийсь семінар.

– Після автоінспекції вас відпустили?

– Потім нас повезли до Недригайлівського райвідділу. Там я написав пояснювальну записку, де виклав багато своїх думок, вказав про безпідставне звинувачення в бік водія. Зазначив, що за той час, поки перебував зі студентами як спостерігач, оскільки виконував свою журналістську роботу, не помітив жодних порушень правопорядку, що їх вказано в рішенні Роменського суду.

У Недригайлівському райвідділі, окрім мене, було ще 17 затриманих молодих людей. Мені відразу сказали, що можу йти. Але я зауважив, що не піду з райвідділу, доки не дізнаюся, що мені інкримінують, бо коли затримували, нічого не пояснювали. Здається, я єдиний, із ким тоді розмовляв слідчий. На території райвідділу, де були і батьки, і студенти, сказали, що можемо виїжджати. Час спливав – а нас не випускали. Потім прийшов народний депутат Павло Качур і повідомив, начебто приїхали два представники СБУ, які привезли інструкцію не випускати нас. Іще десь із півтори години нас протримали. Поблизу стояв автобус, у ньому сиділи люди в чорній формі – ті ж, що затримували. Мабуть, це буде дуже голосно сказано, але нагадували катів. Випустили нас уже близько 18.00.

– Вам відомо, як розгорталися події далі?

– Наскільки знаю, частина людей, яких випустили, поїхали з Недригайлова в Ромни. Зокрема я – щоб продовжити виконувати свою роботу, інформувати про те, що діється в Роменському райвідділі, бо там перебувала друга частина затриманої групи. Стало відомо, що затримані молоді люди переважно із Західної України, тому планують влаштувати показовий процес. Але все обійшлося. Їх випустили. Ще в п’ятницю ті, кого випустили з Недригайлівського райвідділу, поїхали в Лохвицю, що в Полтавській області. Учасники акції сіли в мікроавтобус і разом із народними депутатами рушили в дорогу. Їм перегородили шлях. Але вийшли три народні депутати – й молодь пропустили. Крім цього, є інформація, що ще група, яка складалася здебільшого із дівчат і кількох членів УНА-УНСО, пішла далі. Наразі від них немає повідомлень. Це водночас і добре, і погано. Якщо їх не затримали, то вони досі йдуть у Київ. А якщо затримали, то залишається сподіватися, що унсовці захистили дівчат.




"Комсомольці-терористи" отримали від чотирьох до чотирнадцяти років тюрми

Одесский областной апелляционный суд под председательством судьи Владимира Тополева вынес приговор по уголовному делу по обвинению преступной группировки в составе десяти граждан России, Молдовы и Украины «в совершении террористических актов, грабежей, бандитизме, незаконном хранении оружия и попытке свержения государственной власти в Украине».

Согласно приговору суда, гражданин Украины О. Яковенко и гражданин России И. Данилов приговорены к 14 годам лишения свободы, украинцы О. Алексеев — к 13 годам, А. Герасимов и Б. Зинченко — к 11 годам, граждане России: Илья Романов — к 10 годам, А. Смирнов — к 8 годам, А. Плево — к 6 годам, Н.Польская — к 4 годам (условно). Гражданин Республики Молдова Евгений Семенов приговорен к трем годам лишения свободы. С учетом того, что срок его пребывания под стражей завершился в июне 2003 года, он освобожден в зале суда. Одиннадцатый член группировки Сергей Бордюгин умер в больнице в ноябре 2003 года, сообщило агентство УНИАН.

В суде доказана вина членов преступной группировки в осуществлении взрыва у здания СБУ в Киеве осенью 2002 года, а также в вооруженных ограблениях ювелирных магазинов, пунктов обмена валют.

Соучастников преступлений работники МВД и СБУ Украины задержали в Одессе в ноябре-декабре 2001 года. В ходе судебного процесса также установлено, что обвиняемые планировали «проведение в военных частях Вооруженных Сил пропагандистской работы по свержению существующего строя и установлению Приднестровской социалистической республики». При обысках в конце 2001 года у членов группировки изъяты самодельные бомбы, огнестрельное оружие, боеприпасы, которые могли быть использованы для осуществления терактов. Тогда же прокуратура Одесской области возбудила уголовное дело по признакам статьи 258 УК Украины — «террористический акт».

Во время объявления приговора здание Одесского апелляционного суда пикетировала группа активистов облорганизации КПУ, протестовавших против «незаконного ареста и суда над «комсомольцами».
 
(“Зеркало недели”, №29, 24-30 июля 2004 г.)
 
***

 Наталія Лебідь:

Вирок, проголошений у справі, яку порушила СБУ, вкотре скрутивши лапи українському "тероризму", вразив своєю жорстокістю.

Двоє з десятка молодих людей, обвинувачених у замаху на державний лад, засуджені до 14 років ув’язнення. Решта отримала менше. Проте не настільки, аби не згадати принагідно нашу ж публікацію, що вийшла минулого тижня. Мається на увазі сюжет про етапування в’язнів з коментарями від Ніни Карпачової, яка згадувала про щорічні смерті засуджених, що гинуть уже по дорозі до колоній. А по прибутті на місце призначення на них чекає нове пекло. Отже, витримати чотирнадцять років у наших "шоушенках" - завдання не з простих.Однак людей засуджено... За що? "Домашня кухня" тероризму Посягання на насильницьку зміну державного ладу... Бандитизм і пограбування миролюбних підданих цього самого ладу з метою фінансової підготовки до повстання... "Причорноморська радянська республіка", якою нібито марять обвинувачені... Запаси зброї, вибухових пристроїв... Гранати і бомби, виготовлені власноруч "терористами" (чи, бува, не на власній кухні, з начинкою у вигляді салату "Олів’є"?). І чи не забагато для однієї (котрої за рахунком з тих, що відвернула СБУ?) революції? Цю справу, як і решту тих, де головну скрипку відіграла Служба безпеки (йдеться, приміром, про "грибників" або ж про "масові заворушення" під час акції "Україна без Кучми"), відрізняє певна особливість. Пункти обвинувачення з таких справ звучать дуже непереконливо, бо переобтяжені вони цілими гронами страхітливих деталей. Пам’ятаєте у Булгакова? Чим більше директор Вар’єте Римський дізнавався з вуст Варенухи про паскудства Стьопи Ліходєєва, тим менше він вірив почутому. Ба, навіть більше: зрозумів Римський, що його підлеглий не просто бреше, а бреше цілковито – від першого до останнього слова. Цікаво те, що про завершення судового процесу і вирок, який прозвучав в Одеському апеляційному суді в середині цього місяця, промовчали всі державні структури, включно iз СБУ. Але ж саме тепер, коли вердикт проголошено, якраз і час коментувати, проводити брифінги, давати прес-конференції... Словом, відзначити власну пильність та успішне увінчання трудів праведних. Однак на офіційному сайті СБУ за період, що минув після вироку, стоїть лише повідомлення "Про розміщення електронної версії трьох номерів "З архівів Вучк-ГПУ-НКВД-КГБ" і тому подібна інформація. А дарма. Бо якби СБУ покопирсалась у власних архівах, не таких далеких від 2004-го року, як часи ГПУ та НКВС, ми могли б пригадати, як починалась уся ця справа. А починалась вона у грудні позаминулого року, коли в київському кінотеатрі "Загреб" суддя Волик зачитував унсовцям їхній вирок, а відтак на зміну одній політичній справі мала прийти інша. Хоч б для того, аби виправдати існування таких структур, як Служба безпеки. Слідство в СІЗО: початок, кульмінація, фінал Отже, саме тоді Одесою та Миколаєвом прокотилася хвиля арештів, обшуків, допитів. СБУ цікавило "терористичне угруповання", членами якого нібито були семеро одеських комсомольців та четверо російських лівих активістів. 13 грудня у Миколаєві спецзагін "Альфа" штурмом узяв квартиру, в якій перебували майбутні підсудні. Частину "боївки" заарештували в Одесі без пострілів та вибухів: 19 грудня увечері наручники наділи на студента Богдана Зінченка, котрий вертався додому після тренування у спортклубі. В той же день не повернувся з роботи й Олександр Герасимов - його під конвоєм вивезли до Миколаєва. Першими затриманих (вік яких - близько двадцяти років) кинулися шукати їхні батьки. Як водиться у наших правоохоронних органах, рідних ніхто не квапився ставити до відома про все, що сталося. Проте так чи інакше, але справа "терористів" набула розголосу. Тим більше, що у квартирах активістів лівих молодіжних організацій тривали обшуки. На початку 2003 року відповідні заяви почали проголошуватись вже й з трибуни Верховної Ради: "Комсомольців катують... "Терористична справа" - провокація проти опозиції," - заявили депутати-комуністи, з подібною оцінкою виступила і Юлія Тимошенко. На тлі цього продовжували надходити повідомлення про катування, яким піддають "терористів". Про те, зокрема, як сімнадцятирічну Ніну Польську били відразу кілька міліціянтів з Ленінського райвідділку Миколаєва, а на додачу ще й погрожували її згвалтувати. Про те, як закоханий у неї Олег Алексєєв намагався покінчити з собою. Про те, як росіянину Ігорю Данилову зламали сім ребер. Про сухе голодування Олександра Смирнова та Іллі Романова... Тортури в Миколаївському СІЗО вдруге стали темою виступів нардепів. СБУ зреагувала на розголос тортур: комсомольців етапували з миколаївської тюрми до одеської, умови перебування в якій значно пом’якшили: заарештованих перестали бити, а родичам навіть "подарували" право на передачі. Проте одному з обвинувачених від цього легше вже не було. Сергій Бердюгін помер в середині листопада 2003 року. І для людей більш-менш тямущих у медицині його смерть видалася щонайменше загадковою. Офіційно повідомлялося, що двадцятирічний хлопець помер від запалення печінки - дивної як для такого віку хвороби. Однак свідоцтво про смерть №2697, підписане експертом Одеської міської лікарні Багитською, все розставляє на свої місця. Смерть спричинили малокрів’я органів, забрюшна гематома і розрив печінки, а також закрита травма живота, писала експерт. Де набув ці "хвороби" Сергій, здогадатися нескладно. Істина спливла на поверхню завдяки тому, що смертельно заслаблого Бердюгіна таки вдалося на кілька днів помістити до міської лікарні, а відтак його смерть констатували цивільні лікарі. Однак правоохоронні органи наполягали на своїй версії, тому загибель Бердюгіна ніхто розслідувати не став. Не розслідується вона і по цей день. На комсомольців "повісили" нерозкриті справи? Загалом, "терористичній" справі преса приділяла небагато уваги. Писали про неї передусім інтернет-видання. "Українська правда", приміром, проаналізувала деякі пункти обвинувачень. "Логіка обвинувачення проста, - зазначала "УП". - Колишній моряк далекого плавання, а нині секретар Одеського міському ЛКСМУ, тридцятичотирирічний Андрій Яковенко збив із юнаків терористичну групу, яка скоювала напади на магазини з метою "експропріації" матеріальних цінностей. У змові з російськими ліворадикалами Яковенко, мовляв, реалізовував награбоване, купував зброю і видавав газету "Рада робітничих депутатів", у якій закликав до партизанської війни проти існуючого ладу. І гуляв цей розбійник зi своїми поплічниками південними регіонами України два роки, аж поки не втрапив до рук СБУ". "Дивує той факт, що правоохоронні органи начебто два роки поспіль спостерігали за діяльністю злочинного угруповання, а лише потім заарештували його членів", - говорить народний депутат від КПУ Володимир Аніщук. І справді, про скоєння злочинів дворічної давнини йдеться не у протоколах зізнання, а у постанові від 25 грудня минулого року про притягнення комсомольців до кримінальної відповідальності. Звернімо увагу на дату й місце затримання комсомольців: грудень, Одеса. Правоохоронцям час закривати річний звіт про розкриття злочинів. І де? В "Одесі-мамі", що завжди мала славу кримінального міста. Чому б не додати до справи комсомольців кілька "висячих" справ? Наприклад, напад на гастроном на вулиці Балківській, у ході якого було вбито продавщицю, викрадено 80 гривень та кілька пляшок горілки. Який сенс від такої експропріації терористам, що мають на меті повалення конституційного ладу та державної влади? Навіщо їм убивати продавщицю - представницю поневоленого класу, за права якого і змагаються ліві всього світу?". Уся ця справа була необхідна, зокрема, для того, аби "показати опозиційну молодь як покидьків, для чого на комсомольців достатньо "повісити" суто кримінальні статті, - підсумовувала "УП". - Але головним пунктом обвинувачення є тероризм і злочини проти державної влади. Спецслужби всього світу полюють на терористів, а СБУ чим гірша? Заарештувавши групу Яковенка, СБУ одночасно втерла носа своїм вічним конкурентам з МВС: от вам і розкриття кримінальних справ, і боротьба з тероризмом! Та й Штатам і Росії є що продемонструвати: Україна не така вже сільська околиця, в нас є свої терористи, і ми з ними нещадно боремося. Така собі данина моді". Ця "данина моді" вже дорого обійшлася засудженим. Однак повна ціна, яку їм належить сплатити за вироком голови Одеського апеляційного суду Володимира Тополєва, - ще попереду. Свого часу преса і громадськість високо тримали інформаційну хвилю щодо суду над унсовцями. І резонанс довкола кінотеатру "Загреб" дещо притишив бажання станцювати на кістках учасників "масових заворушень" 9 березня 2001 року. На жаль, історія не повторилася у випадку з "комсомольцями-терористами". Тому наразі залишається лише констатувати "фініта ля трагедію"... Вирок "комсомольцям-терористам" базувався на наступних статтях Кримінального кодексу: ст.187 - "розбій", ст.115 - "умисне вбивство", ст. 348 - "замах на життя правоохоронця", ст. 263 - "незаконне поводження з боєприпасами і вибуховими пристроями", ст.258 (ч.4) - "створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації", ст.109 - "дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади". За вироком Одеського апеляційного суду, зачитування якого тривало п’ять годин, громадянина України Олега Яковенка та росіянина Ігоря Данилова засуджено до 14 років ув’язнення. Українець Олег Алексєєв отримав 13 років, його співвітчизники Олександр Герасимов та Богдан Зінченко - по 11 років кожний. Росіяни Ілля Романов, Олександр Смирнов та Анатолій Плєво проведуть за гратами відповідно 10, 8 і 6 років. Громадянин Молдови Євген Семенов перебуватиме в ув’язненні протягом 3 років. І, нарешті, неповнолітню на момент арешту Ніну Польську (громадянку України) засуджено до чотирьох років позбавлення волі умовно.

("Україна молода" 2004.07.29)




Рішення Роменського суду

 

І м е н е м У к р а ї н и

5 серпня 2004 року Роменський міськрайонний суд Сумської області в складі головуючої судді: Глущенко Є.Д. при секретарі Салій О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду м.Ромни справу за заявою Сумської обласної державної адміністрації про обмеження проведення пішого походу Сумських студентів із м. Суми до Києва «Студентський спротив»

У с т а н о в и в:

Сумська обласна державна адміністрація звернулася до суду з названою заявою мотивуючи його тим, що до адміністрації, 2 серпня 2004 року надійшло звернення від громадян: Весни О.І., Товстуха Г.В., Краменкова А.Б., про те що вони в період з 1 по 8 серпня 2004 року територією Сумської області вздовж траси Суми – Ромни – Лохвиця - Київ організують і проведуть піший похід сумських студентів із м. Суми до Києва під назвою «Студентський спротив.».

Сумська обласна адміністрація розглянувши звернення Веснича О.І., Товстуха Г.В., Кравченкова А.Б., не погодилася на проведення пішого ходу і не дала своєї згоди.

Проте названі особи порушуючи вимоги чинного законодавства самостійно стали проводити піший похід із м. Суми до м.Києва дійшовши до м.Ромни і Роменського району.

Заявник просить суд встановити обмеження щодо реалізації Сумськими студентами права на провдення пішого походу з м. Суми до м. Києва, у тому числі по території Роменського району.

Заслухавши доводи заявника, перевіривши зібрані по справі докази, суд вважає, що скарга підлягає задоволенню на підставі ст.39 Конституції України, Рішення Конституційного суду України від 19 квітня 2001 року за №1-30/2001 (справа про завчасне сповіщення про мирні зібрання) частина … (нерозбірливо) глави 29 ЦПК України.

Судом установлено, що дійсно Веснич О.І., Товстуха Г.В., Крамченков А.В. звернулися до Сумської обласної державної адміністрації 2 серпня 2004 року із зверненням про піший похід Сумських студентів з м. Суми до м. Києва під назвою «Студенсткьий спротив».

Проте звернення надано не вчасно, як передбачає ч.1 ст. 39 Конституції України до дня початку пішого походу. У звернення не вказано імена, по-батькові, уповноважених організаторів, місце їх проживання і роботи.

Піший хід порушує громадський порядок, так як заважає руху автотранспорту по трасі Суми-Ромни-Київ, порушує права інших громадян на безпечне пересування на вказаній трасі.

Під час проходження пішого ходу по території Недригайлівсього району учасники акції порушували громадський порядок, заважали нормальній роботі органів виконавчої влади, що підтверджується повідомленням Голови Недригайлівської РДА від 5 серпня 2004 року.

Названі факти свідчать про неспроможність учасників акцій реалізувати своє право, передбачене ст. 39 Конституції України, без порушень громадського порядку та прав і законних інтересів інших громадян, які проживають на території Роменського району.

Доведено, що дотримання громадського порядку під час проведення пішого походу Сумських студентів неможливо забезпечити.

Керуючись ст. 15, 15-1, 30, 62, 75, 202-1, 202, 203 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

Заборонити проведення Сумськими студентами проведення пішого походу із м.Суми – Ромни - Київ під назвою «Студентський спротив».

Допустити негайне виконання рішення суду. Рішення суду оскарженню не підлягає.

Суддя Глущенко Є.Д.




Заблудшая Фемида (или торжество правосудия по-роменски). Роменский суд отказал сумским студентам сразу в нескольких конституционных правах.

До недавнего времени во всем цивилизованном мире, если естественные права человека вступают в противоречие с законами государства, то права пользуются бесспорным приоритетом. На прошлой неделе непререкаемый юридический постулат был ниспровергнут решением Роменского суда, отказавшим сумским студентам сразу в нескольких конституционных правах: свободе передвижения (ст.33 Конституции Украины); праве публично выражать несогласие с действиями властей (ст.34); праве на мирные собрания, митинги, демонстрации (ст.39).

Ни в Конституции, ни в каком-либо ином нормативном акте, регулирующем порядок проведения мирных массовых мероприятий, не упоминается о прерогативе суда запрещать пешее передвижение граждан из одного населенного пункта Украины в другой или ограничивать свободу пользования дорогами и другими общественными коммуникациями. Статья 33 Конституции, устанавливающая право беспрепятственного передвижения граждан по стране, не имеет условных ограничений даже из-за угрозы общественному порядку.

Все вышеупомянутые статьи обладают наивысшей юридической силой, куда большей, чем, например, распоряжения главы облгосадминистрации и другие подзаконные акты. А если бы студенты избрали в качестве средства передвижения не собственные ноги, а, самолет, то тогда суд определил бы их, как «нарушителей, вторгшихся в воздушное пространство суверенного Роменского района»?!

Запрет на осуществление данной акции мог установить лишь суд того района, где намечалось ее проведение. Согласно ст.125 Конституции юрисдикция Роменского суда не распространяется ни на один из районов г.Киева. А, как известно, именно там студенты намеревались провести свою акцию протеста.

Если руководствоваться логикой судьи, вынесшего этот «вердикт», то не менее разумным и легитимным было бы постановление об ограничении потребления кислорода транзитными пассажирами в г.Ромны, или решение коллектива полярной станции о запрете вольного передвижения пингвинов по территории Антарктиды.

О явлении, подобном правосудию по-роменски, еще две тысячи лет назад сказали древнеримские юристы: «Quid legas sine morius profcium?!» («Что толку в законах, когда отсутствует нравственность?!»)




МВД подтверждает законность действий милиции

Министерство внутренних дел Украины отмечает, что сегодняшние действия сотрудников милиции в отношении сумских студентов, которые отправились пешим походом в Киев, являются законными.

Как сказано в заявлении МВД Украины, распространенном Центром общественных связей, “5 августа 2004 года группа участников студенческой акции – пешего похода по маршруту Сумы - Киев в количестве 28 человек находились на территории Роменского района Сумской области. Около 8-и часов председатель Пустовойтовского сельского совета Роменского района и заместитель начальника Роменского горрайотдела внутренних дел обратились к организатору мероприятия - руководителю Союза украинской молодежи Алексею Медунице и сделали официальное предупреждение о недопустимости игнорирования требований ст.39 Конституции Украины, согласно которой участники акции должны были заблаговременно известить органы исполнительной власти или органы местного самоуправления о проведении массового мероприятия”.

Несмотря на это, отмечается дальше, организаторы акции А.Медуница и П.Оксём “побуждали своих сторонников провести пеший поход по улицам города Ромны с нарушением порядка проведения отмеченной акции и пытались провести митинг и ряд других массовых мероприятий. В связи с этими нарушениями в отношении указанных лиц составлен протокол об административном правонарушении в соответствии со ст.185-1 Кодекса Украины об административных правонарушениях (нарушения порядка организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций). Указанные материалы были направлены в Роменский местный суд”, говорится в заявлении.

“В 17 часов 30 минут начальник Роменского горрайотдела повторно выступил с официальным предупреждением А.Медуницы о недопустимости нарушения требований ст.39 Конституции Украины. В то же время Роменский местный суд в открытом судебном заседании рассмотрел заявление Сумской областной государственной администрации об ограничении пешего похода в связи с нарушением участниками акции установленных законодательством требований относительно порядка организации и проведения таких мероприятий. Своим постановлением №1325 от 5.08.2004 года суд, руководствуясь ч.1 ст.39 Конституции Украины, решением Конституционного Суда Украины от 19 апреля 2001 года за №1 -30/2001 (дело о заблаговременном извещении о мирных собраниях) и главой 29 гражданско-процессуального кодекса Украины, запретил проведение студентами пешего похода по маршруту Сумы - Ромны - Киев. Соответствующее исполнительный лист был направлен судьей на имя начальника отдела государственной исполнительной службы управления юстиции Роменского района для немедленного исполнения”, отмечают в МВД.

“В тот же день постановлением государственного исполнителя открыто исполнительное производство о запрещении проведения упомянутого мероприятия, которое около 20-и часов было вручено гражданину А.Медунице для исполнения. Последний, получив постановление, не согласился с решением суда и выразил намерение продолжать акцию”, заявляет МВД.

“6 августа в 7 часов 30 минут начальником Роменского горрайотдела повторно вынесено официальное предупреждение А.Медунице о недопустимости дальнейшего нарушения действующего законодательства и игнорирования решения суда, что в случае продолжения совершения противоправных действий он может быть привлечен к ответственности согласно действующему законодательству. Однако участники акции отказались исполнять решение суда и около 8-и часов продолжили движение в направлении столицы Украины.

С целью прекращения противоправных действий участников акции, установления личностей правонарушителей работники милиции доставили в Роменский и Недригайловский райотделы внутренних дел 32 человек, большинство из которых, как выяснилось, жители Львовской и Тернопольской областей. В отношении правонарушителей составлены соответствующие административные протоколы.

На месте происшествия находились также народные депутаты Украины Вячеслав Кириленко и Павел Качур”, сказано в заявлении МВД Украины.




Міліцейські кийки проти студентів

Учора в Україні вкотре брутально зневажили демократію. Міліцейські підрозділи, керуючись вказівками влади, вчинили у Роменському районі Сумщини на межі з Полтавською областю черговий напад на польовий табір студентів, застосувавши грубу фізичну силу.

Під час походу на Київ психологічний тиск чинили на протестантів деякі політики. Так, керівник виборчого штабу кандидата у президенти В. Януковича Сергій Тігіпко закликав студентів не підставлятися під міліцейські кийки. Це застереження інший кандидат у президенти О. Мороз назвав прямою погрозою...

Останню спробу “вгамувати” студентів зробив учора вдосвіта голова Сумської облдержадміністрації В. Щербань. О шостій ранку він прибув у розташування студентів і на підвищених тонах, погрожуючи, переконував їх... не виходити за межі Сумської області (а як же свобода пересування, гарантована Конституцією?). При цьому губернатор посилався на рішення Роменського районного суду, який заборонив студентам проходити територією району (?!). Однак молодь виявила бажання продовжувати пішу ходу і вже у п’ятницю збиралася залишити межі району, перейшовши в Полтавську область.

Після безрезультатних переконань В. Щербань поїхав, а невдовзі, о 7 годині ранку, на місце у п’яти автобусах і кількох патрульно-постових машинах прибуло до 200 правоохоронців. Не пред’явивши жодних документів, не представляючись і не пояснюючи мотивів своїх дій, вони накинулися на студентів і почали бити їх кийками, ногами, валити на землю. Конфіскували намети, інвентар, теплий одяг...

Фізичну силу було застосовано навіть до народного депутата, представника фракції “Наша Україна” В’ячеслава Кириленка, хоча він пред’явив міліціонерам посвідчення парламентарія. Його разом зі студентами схопили і, нічого не пояснюючи, відвезли в Роменський районний відділ міліції. Серед затриманих опинилися кілька помічників народних депутатів А. Шкіля, Й. Вінського, Ю.Луценка, місцеві депутати, київський журналіст Євген Кузьменко, який виконував редакційне завдання. Депутат Сумської міськради Людмила Чайкіна, до якої теж було застосовано силу, зазнала значних травм, бо її тягли по залізничних рейках. Внаслідок отриманих побоїв один студент потрапив до лікарні...

За словами В. Кириленка, “це була масштабна каральна операція”. Народний депутат переконаний, що рішення про розправу над студентами приймали у Києві, адже місцева влада навряд чи наважилася б розправлятися зі своїми земляками такими дикунськими методами. “Ця спецоперація була спрямована проти права людини висловлювати свою думку”, – заявив В’ячеслав Кириленко. – Тепер по області, яку патронує Щербань, пересуватися в пішому порядку заборонено. Це пряма диктатура! Це повний абсурд, який свідчить лише про одне: режим агонізує!..”

Народний депутат України від Львівщини Павло Качур, який поїхав на виручку незаконно затриманим, заявив: “Знаючи методи роботи нашої міліції, можна очікувати, що за деякий час у конфіскованих речах міліціонери “наткнуться” на вибухівку, наркотики чи щось інше..”

А тим часом стало відомо, що частина протестуючих усе ж таки прорвалася на Полтавщину і лісами та полями добирається у Лохвицю. Їх намагаються знайти і затримати бійці “Беркута”...




Тортури за політику? В ніч на 1 серпня наметове містечко студентів у Сумах штурмував підрозділ “Беркута”. Студентів ув’язнили і морять голодом

Учора вранці народний депутат Юрій Луценко разом із представниками омбудсмена прибув у Суми на допомогу студентам, яких було ув’язнено в ніч з суботи на неділю під час штурму беркутівцями наметового містечка, спорудженого на знак протесту проти приєднання Сумського держуніверситету до Сумського педуніверситету і Сумського аграрного університету під керівництвом ректора-депутата СДПУ (о) Сергія Царенка.

За словами народного депутата, затримано 10 учасників акції протесту, яких звинувачують в адміністративних порушеннях, таких як непокора міліції та хуліганство (нецензурні висловлювання на адресу міліціонерів). Ще двох тримають в Краснокутському управлінні МВС – їх затримали в готелі, і у них начебто знайшли наркотики. За словами народного депутата, він відвідав відділення міліції, де утримують учасників акції. Кількох студентів тримають у кімнаті без доступу повітря і без їжі. На запитання, чому ув’язнених морять голодом, була відповідь, що годувати їх не передбачено. У затриманих конфіскували речі, мобільні телефони, прикраси, але актів про вилучення не було складено. Загалом, сказав Луценко, не зрозуміло, на якій підставі затримали студентів: “Коли їх витягували з наметів, то говорили, що затримають до з’ясування особи. Але коли студенти показували паспорти, їм казали, що в міліції усе з’ясують”.

Після затримання студентів у наметовому містечку провели обшук, під час якого “знайшли” муляж гранати, складний ніж і наркотичну речовину. Яку саме, за словами депутата, наразі не встановили. Юрій Луценко повідомив, що прокурор Сумської області відмовився зустрічатися з ним і представниками омбудсмена. Представник сумської міліції, який розпорядився застосувати силу беркутівців під час розгону студентського наметового містечка, подав у відставку.

А тим часом

Після засідання Зарічного суду Сум, де розглядали справи затриманих студентів за ст. 185 Адміністративного Кодексу України, відпустили двох студентів. Суд дав кожному з них по одній добі арешту за «хуліганство» – лайку на адресу міліції. При цьому добу арешту затримані вже відсиділи, тому їх було випущено із зали суду. У Львові ж учора відбулася акція протесту проти розгрому студентського наметового містечка в Сумах, яку провели представники громадянської кампанії „Пора!”. У мітингу перед приміщенням УМВСУ у Львові взяли участь близько 20 осіб.




Власть посягнула на свободу передвижения

Движение сопротивления сумских студентов против создания Сумского национального университета на базе трех местных вузов набирает обороты. Несмотря на бешеное противодействие властей, заявленный пеший поход студентов на Киев продолжается.

2 — 3 августа. Группу студентов числом более 30 человек, выступившую 1 августа из Сум на Киев, периодически останавливает местная милиция. Всех фотографируют, снимают видеокамерой, но не задерживают, а лишь проверяют документы. Неизвестные лица постоянно следят за продвижением колонны.

Поступает информация, будто Янукович лично звонил в Сумскую обладминистрацию и предупредил, что в случае, если студенты пересекут границы области, губернатор Щербань потеряет работу. В Сумах напряженка с милиционерами, их сажают в автобусы и отправляют в Недрыгайлов, в окрестностях которого студенты разбили палаточный лагерь.

4 августа. В походе уже более 45 человек. За 2 км от города Ромны — очередная проверка документов местной милицией. Пригнана пожарная машина и другая техника. Очень много правоохранителей в штатском и в черной униформе. В 10 часов вечера прибывают местные чиновники, чтобы уговорить студентов свернуть акцию.

5 августа. В 11 утра группа входит в Ромны. Представитель местной милиции сообщает, что студенты не имеют права проходить через город. На ночлег решено стать под Андрияшевкой, что в 8 км от границы с Полтавской областью. В половине девятого в лагерь приезжает все милицейское начальство, с ними два автобуса милиции и еще два пустых автобуса. Участникам похода зачитано решение Роменского горрайсуда суда о запрете пешего похода киевской трассой. Суд считает, что движение студентов по трассе Сумы — Ромны — Киев нарушает общественный порядок.

6 августа. Около 8 утра в лагерь прибывает сумской губернатор Щербань. После того, как его переговоры со студентами завершаются ничем, более 150 сотрудников милиции начинают громить лагерь и силой задерживать участников похода. Операцией руководит, ранее подававший в отставку замначальника Сумского УВД Бессалов. На короткое время задерживают даже сопровождавшего студентов народного депутата Вячеслава Кириленко. Среди арестованных два журналиста — политический обозреватель информагентства «Контекст» Евгений Кузьменко и корреспондент газеты «Шлях перемоги» Владимир Тилищак.

Не предъявив никаких документов, не представившись, не объясняя своих действий, нападающие избивают студентов дубинками и запихивают в автобусы. Часть протестующих отвозят в Ромны, часть — в Недрыгайлов. Студент Сумского педагогического университета Вячеслав Кобыляков, избитый сотрудниками милиции, госпитализирован. В общей сложности арестовано 47 человек.

Правоохранители также задерживают автобус с 20 львовскими студентами, которые приехали поддержать акцию протеста сумчан.

Однако двум группам удается прорваться сквозь милицейское заграждение и продолжить поход на Киев.

В этот же день в Сумах начинается пикетирование облгосадминистрации. Тысячи горожан требуют немедленного освобождения всех арестованных. В противном случае они обещают выйти на следующий день на новую демонстрацию протеста и потребовать отставки «гауляйтера Сумщины» — Щербаня. Под давлением общественности, студентов после суток админареста начинают освобождать — без объяснений, протоколов и каких-либо решений суда. Их отпускают небольшими группами, после чего они вновь присоединяются к походу. Во многих городах Украины проходят акции пикетирования государственных учреждений с требованием прекратить беззаконие на Сумщине.

7 августа. В Сумах очередной митинг в поддержку студентов у стен облгосадминистрации. Слово берет помощник представителя секретариата ООН в странах СНГ по правам человека Александр Дануца, специально откомандированный в Сумы для выяснения ситуации. Он сообщает, что один из его рапортов уже направлен в Нью-Йорк, а само дело может дойти до Международного суда в Гааге. К стенам здания облгосадминистрации возлагаются венки с надписями на лентах: «От студентов», «От преподавателей», «От жителей города», «От родителей».

В то же время к Киеву, по разным источникам, приближаются уже 4 автономные студенческие группы, которые планируют объединиться позднее. Они продолжают периодически общаться с милиционерами, которые предъявляют им решение суда о запрете идти по трассе. Автобусы для «утрамбовки» стоят наготове. Несмотря ни на что, поход продолжается…

Помимо явно антиконституционного постановления Роменского суда (которое свой бред вынесло от имени государства Украина), запрещающего передвижение людей по территории своего государства, власть всеми силами пытается остановить студенческую акцию. Как сообщает информцентр Студенческого сопротивления, в Сумах появились листовки «СУМСКИЕ СТУДЕНТЫ УЖЕ ДАВНО НЕ ПРОТЕСТУЮТ» и т.п. «Прикрываясь областной организацией «Патриоты Сумщины», название которой напечатано на листовках, власть обманывает людей, — говорится в сообщении информцентра. — Что интересно, на листовках указан тираж — 2000 экземпляров; на самом деле этими бумажками засорен весь город».

Одновременно с этим МВД Украины не находит ничего лучшего, как обвинять в аполитичной акции, организованной вчерашними школьниками, некие политические силы. Не выдерживают никакой критики и заявления губернатора Щербаня, а также замминистра образования Журавского, будто эта акция является политической, и ее участники принимают в ней участие за деньги, в то время как большинство студентов выступает за объединение вузов.

В свою очередь сумские студенты «настойчиво рекомендуют противникам акции сопротивления не бросаться словами, а оперировать фактами». «Нам надоело комментировать заявления, которые по своей сути являются полным враньем», — говорится в сообщении информцентра.

Тем временем, жители Сум обратились к Кучме и Януковичу с требованием остановить беспредел, чинимый в отношении их детей. Увы, наша власть давно доказала, что основные свободы и права человека — это последнее, что ее заботит.




Установи МВС: деякі загальні проблеми

Холодное лето 2004 года для многих сотрудников правоохранительных органов стало временем последнего и окончательного выбора. Уже сейчас им предстоит выбрать, чьи права они будут защищать — народа или кучки проходимцев, узурпировавших власть. Если еще недавно можно было обманывать себя тем, что «лично я в политике не участвую», то сейчас, после старта избирательной кампании, это уже невозможно

О том, что проблема выбора действительно стоит перед наиболее честными из сотрудников правоохранительных органов автору этих строк известно из первых уст.

Известно от тех людей в погонах, которые сейчас мучаются вопросом — уйти срочно в отставку, чтобы не принимать участия в грядущем безобразии, или попытаться взять больничный месяца на три. И честные уходят, поскольку руководство органов отнюдь не скрывает, что грядущие выборы — это война. Наиболее популярным лозунгом правоохранительного генералитета стали слова: «Власть никто просто так отдавать не будет. За нее будут воевать.» Воевать, понятное дело, с собственным народом.

И воевать будут отряды специально (правда, плохо) обученных людей. Все по Карлу Марксу и Марату Гельману. И по министру Белоконю, сдуру сболтнувшему, что, дескать, «выборы выиграем — три дня гулять будем». Или по главе президентской администрации Медведчуку, собирающемуся распространять «положительный» мукачевский опыт. Хотя, не исключено, что лично Белоконь «гулять» начнет значительно раньше. Слухи о его отставке ходят уже давно, а недавний уход Юрия Кравченко с поста главы ГНАУ заставляет предположить, что этот «старый конь» уж точно предвыборной борозды не испортит.

К прошлым президентским выборам Кравченко превратил украинскую милицию в настоящих политических «оборотней». Вместо охраны закона и граждан «орлы» Кравченко занимались запугиванием оппозиционеров, разгоном неугодных власти митингов и организацией прокучмистских. Как свидетельствуют «записи Мельниченко» дело дошло даже до того, что милицейские генералы возили с собой по стране отряды сотрудников с транспарантами.

Весьма специфический взгляд на функции правоохранителей в Украине был у министра Кравченко. Впрочем, почему был и почему только у него? К примеру, организатор одной из наиболее грязных спецопераций прошлой президентской кампании — «дела Иванченко» до сих пор трудится на генеральской должности и в генеральском звании в руководстве республиканского УБОПа. Трудятся подобные «мастера» и в других силовых структурах и делают «домашние заготовки» для нынешних выборов.

Итак, впереди война. Обороняющейся стороной, увы, будем мы с вами — простые избиратели и независимые от нынешней власти кандидаты. Нападающей — ГПУ, МВД, СБУ, ГНАУ и прочие обладатели реальных прав, «корочек», резиновых дубинок и штатного оружия. О том, какими способами будет вестись эта война, недавно писала газета «Зеркало недели»:

«Предвыборный этап

Провоцирование обострения общественно-политической ситуации. Следствие — введение чрезвычайного положения и перенос сроков проведения выборов.

Проведение мероприятий, направленных на дискредитацию потенциальных кандидатов от оппозиции; ограничение электорального поля их поддержки в отдельных регионах;

Провоцирование искусственного раскола страны по региональному признаку.

Давление на потенциальных субъектов финансовой, информационной и иной ресурсной поддержки кандидатов, независимых СМИ с использованием возможностей правоохранительных органов (проверки; изъятия документов, арест банковских счетов, возбуждение уголовных дел и т.п.).

Незаконный съем информации о потенциальных нежелательных кандидатах и субъектах их ресурсной поддержки с различных информационных носителей (включая прослушивание телефонных разговоров, перлюстрацию, просмотр электронной почты, доступ к документам, содержащим персональные данные, и т.п.)».

Это — возможные методы только на предвыборном этапе. К моменту голосования способов станет больше, и методы будут значительно жестче.

Пожалуй, наиболее опасным является то, что в нынешней избирательной кампании против нас с вами будет воевать удивительный гибрид отечественных силовых структур и российских политтехнологов. Идиотизм ситуации заключается в том, что фактически МВД, ГПУ, СБУ, ГНАУ и прочие будут «массовкой» в сценариях иностранных граждан типа Марата Гельмана, Игоря Шувалова и других «режиссеров», нанятых Банковой. В общем-то бездарных, но «без комплексов». О бездарности заморских сценаристов можно судить хотя бы по недавней бредовой «спецоперации» против Юлии Тимошенко с участием несчастного Боровко или по многочисленным интернет-клонам типа «Тижня», «АЗН» и прочим. Свою бездарность московские «сценаристы» вынуждены компенсировать неразборчивостью в средствах «самовыражения». Прослушка, слежка, фабрикация видео- и аудиокомпромата, а в ближайшем будущем, возможно, и силовые акции. Боровко в этом списке был первым, но не последним. Известно, что «москвичи» уже смонтировали десятки «компрометирующих» записей на украинских политиков, чиновников, предпринимателей и… журналистов. Мало того, известно, что на некоторых журналистов официально, судом (!) выданы разрешения на проведение оперативно-розыскных мероприятий.

Возможно, московские «пиарасты» на самом деле больше запугивают всех нас перед выборами. Но, совершенно понятно, что перед выборами власти просто необходимо или дискредитировать, или даже уничтожить лидеров оппозиции. Потому как мирной передачи власти нынешний режим допустить не может. Соответственно в этой войне будут приемлемы любые методы. Но тем, кто начинает эту войну, стоит задуматься о том, что как бы ни были многочисленны наши расплодившиеся «органы», как бы ни был терпелив народ Украины — нынешней осени ждали слишком долго, чтобы сдаться без боя. И ответ на незаконные действия правоохранителей будет адекватным.




Опис фактів знущань в органах МВС

Міліцейські "ліки" від пієлонефриту — вода з унітазу

Історія, яку розповів полтавець Павло Євтушенко, у цивілізованій державі викликала б обурення в суспільстві, значний громадський резонанс. Можете уявити, що в ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) Полтавського міського управління міліції людину позбавили нормальної, хоча б за мінімальними стандартами харчування, їжі, а й води... Затриманий, щоб не вмерти від зневоднення організму, змушений був задовольняти спрагу... з унітазу Донедавна молодий, енергійний заступник голови правління з фінансово-економічних питань ВАТ “Полтавагаз”, він же помічник-консультант народного депутата України Івана Четверікова (упокоївся у квітні цього року), був переповнений оптимістичними життєвими планами.

Але смерть авторитетного у владних колах нардепа внесла суттєві корективи у подальшу долю П.Явтушенка. Негармонійні стосунки, які на сьогодні склалися з іншими представниками правління, на думку звертача, можуть спричинити його незаконне звільнення з посади у ВАТ.

Подальші життєві проблеми виявилися ще запаморочливішими… З нервовою кризою та іншими хворобами, що виникли від нервових стресів внаслідок порушень його прав і свобод. Форсовано події почали розвиватись з приводу подання ВАТ звернення до правоохоронних органів.

10 серпня 2004 року з лікарняного ліжка Полтавського обласного онкологічного диспансеру з діагнозом загострений пієлонефрит, без відома лікарів, у порядку ст.115 КПК України хворого було затримано за підозрою у скоєні тяжкого злочину — розкрадання майна в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.

З метою психічно “зламати” і залякати Явтушенка правоохоронці помістили його до ІТТ, де давали для їжі таке, що язик не повертається назвати це харчами для людей. Мабуть, подібною баландою годували тільки в гітлерівських концтаборах та інших бандитських державах. Та що говорити про їжу — води питної не було(!) Тому П.Явтушенку, та безумовно, й іншим затриманим у цій камері до і після нього, доводилось пити з унітазної системи. В іншому випадку без води людина вмирає за якихось шість-сім діб...

У нашому ж випадку Явтушенко з лікарняного ліжка в камеру потрапив на п’ять діб. З двох заходів. Затриманого, що відбув три доби за постановою слідчого, не відпустили, лише перевели з однієї камери в іншу. Там йому повідомили, що він затриманий за підозрою у скоєні іншого злочину. А щоб він “не сумував”, то у вологу камеру розміром два на два метри, без вікон і душників міліціянти підселили для її “провітрювання” запеклого курія, ймовірно, із “спецконтингенту”…

Звільнили П.Явтушенка лише після втручання прокуратури. “Якби не Полтавська прокуратура, — зазначив Павло Володимирович, — міліцейська ласка могла б для мене скінчитись фатально".

На жаль, випадки жорстокого поводження із затриманими в Українській державі стають буденною справою. Наше суспільство багато втрачає від того, що не надто енергійно, більше того, інертно реагує на тотальні, продовжувані порушення прав людини у так званих маленьких зонах: ІТТ, СІЗО та інших офіційно пенітенціарних закладах. Тому не дивуймося, що наша держава все більше нагадує велику зону ще до президентських виборів.

P.S. До автора звернулись представники трудового колективу ВАТ “Полтавагаз”, які повідомили, що адміністрація підприємства намагається за будь-яку ціну звільнити П.Явтушенка з роботи, змушує їх, щоб очорнити Явтушенка, ставити свої підписи під зверненнями сумнівного змісту. Чим же завинила ця скромна, розумна, справедлива, на їх думку людина, перед племінником покійного народного депутата Івана Четверікова?




Ще одна жертва міліцейського свавілля

У Сихівському райвідділі міліції побили жінку. За словами жертви, пані Оксани, її жорстоко побили двоє чоловіків, один з яких — правоохоронець.

Олександр, чоловік Оксани, розповідає: "У понеділок зранку 12 липня додому зателефонував міліціонер Сихівського райвідділу міліції. Вдома була тільки дружина, тому відповіла вона. Міліціонер пояснив, що телефонує з приводу дзвінка з нашого телефону на якийсь мобільний номер і попросив зайти у відділок, щоб дати свідчення. Дружина домовилась із ним про зустріч і поїхала у відділок".

"У кімнаті відділку, — розповідає пані Оксана, — сиділо близько 10 чоловіків — усі в цивільному. Один із них, не представившись, почав задавати різні запитання і розмовляв зі мною у досить грубій формі. А також погрожував відправити у камеру до циганів, де вони зможуть зі мною робити все, що захочуть". Оксана навчається на юридичному факультеті, тому відмовилась продовжувати розмову і вийшла з кімнати. Коли жінка зійшла на перший поверх, її затримали, і аж тоді (!) на її вимогу працівник міліції Юрій, який із нею спілкувався, показав посвідчення. Оксана переписала номер документа, ім’я та прізвище правоохоронця. Розмову продовжили у тій же кімнаті, проте тепер удвох. Незабаром правоохоронець вийшов, а повернувся з напівп’яним чоловіком років 40. Обоє лупцювали молоду жінку. Як розповідає Олександр: "Її били у живіт, у голову, по ногах.". Після такої "розмови" оформили ще деякі документи і відпустили Оксану.

Жінка перебувала в лікарні три дні, де з неї зняли побої. Зараз Оксана погано почувається — постійно паморочиться в голові. Підозрюють, що це струс мозку. А минулої п’ятниці подружжя подало скаргу в Сихівську прокуратуру, де вони зустріли "знайомого" міліціонера, який, як розповідає пані Оксана, "почав кричати на мене та погрожувати".

Міліціонер Юрій, який, начебто побив пані Оксану, не захотів нічого розповідати "Поступу", повідомивши, що зараз триває службове розслідування, а з усіма питаннями слід звертатися до керівництва відділку. Утім начальник Сихівського райвідділу міліції Анатолій Піцань повідомив "Поступу", що не знає про жодне службове розслідування стосовно його підлеглого.

Не багатослівним виявився і Василь Лучків, прокурор Сихівської прокуратури, куди подружжя звернулося із заявою. Він повідомив "Поступу", що до 22 липня триватиме перевірка, за результатами якої вирішать, чи порушувати кримінальну справу проти міліціонера Юрія, чи — ні.

Оксана та Олександр сумніваються у тому, що кримінальну справу таки порушать. Втім вже найняли адвоката й оскаржуватимуть рішення, якщо справу проти кривдника не розпочнуть.

Та найбільше вражає те, що подружжя досі не знає, для чого її викликали правоохоронці у відділок та заради чого пані Оксана три дні пролежала у лікарні.

Схоже на те, що правоохоронці можуть просто викликати людину у відділок, „обробити" її і без жодних пояснень відпустити. І останнє: скільки треба сміливості, аби вдарити жінку?




Останнім часом традиційні скарги львів’ян на свавілля захисників порядку стають дедалі серйознішими. Складається враження, що мирному населенню варто просто остерігатися людей у формі правоохоронців.

Учора до "Поступу" звернулася львів’янка Олена Боївка і розповіла, що працівники львівського ДАІ безпідставно і сильно побили її чоловіка та брата, внаслідок чого в одного з них — струс мозку та важкі тілесні ушкодження.

"Це був шок! — каже пані Олена. — Мене з дитиною саме забрали з пологового будинку. Вже на власному подвір’ї я з немовлям виходила з авто, коли з брами вискочив працівник ДАІ (потім підійшов його колега) і, не представляючись, почав говорити про порушення і вимагати документи. Не реагуючи на мої прохання почекати, поки знайдемо документи, почав виривати сумки, крутити руки моєму братові і чоловікові, душити, бити їх головою об асфальт. Навколо зібралися обурені люди, намагалися заступитися, але їм теж перепало".

Продовження було у лікарні, куди "швидка допомога" забрала побитих. За словами пані Олени, туди прибули і даішники з "групою підтримки": знову побили хлопців, відібрали телефони, "побризкали чимось з газового балончика", затягли до машини і повезли до райвідділу.

Працівники ДАІ змалювали "Поступу" протилежну картину: водій авто із тернопільськими номерами спершу порушив правила дорожнього руху, а потім не зміг пред’явити документи, пояснивши, що "вони вдома".

Інспектор міського ДАІ Юрій Артемович переконаний: ситуацію вирішили б мирно, якби пасажир авто не почав кричати, шарпати працівників ДАІ за форму і "збирати натовп". Пан Юрій запевнив "Поступ", що ні він, ані його напарник правопорушників не били, позаяк не мають на це права. За його версією, люди розділилися на дві "групи підтримки" і зчинилася бійка, внаслідок якої його колега теж начебто отримав струс мозку, а порушники втекли.

"Приїхавши до травмпункту, ми виявили там цих людей і затримали, викликавши на підмогу ще патруль ДАІ, — каже пан Артемович. — На прохання пройти з нами вони опиралися, поводилися агресивно. Але ми їх акуратно посадили в машину і доставили до райвідділу міліції".

Начальник міського ДАІ Сергій Клочко розповів "Поступу", що зараз за цією справою проводять службову перевірку, тож незабаром редакція обов’язково оприлюднить її результати.

Загалом правоохоронці запевняють, що люди часто самі провокують сутички. І попри те, що останнім часом справді надходить багато скарг на неправомірність дій охоронців порядку, лише близько 5% із них є небезпідставними.

Зрештою, Львів не є унікальним у плані звинувачень правоохоронців. Цього тижня до "Поступу" звернулася і мешканка міста Стрия Нонна Костів, яка розповіла, що її опікуна Руслана Миськіва, інваліда І-ї групи, спершу ні за що "потлумили" місцеві міліціонери, а потім посадили за ґрати, інкримінувавши напад на чергового патруля і його побиття, взявши до уваги те, що раніше він був двічі суджений за крадіжки.

Пані Нонна стверджує: патрульні присікалися до Руслана на вулиці через репліку: "І тут менти", — почали шарпати, штовхнули. Той, падаючи, ненароком зачепив милицею одного із них. Відтак, запевняє жінка, кілька правоохоронців сильно побили його (і її теж), душили, а потім кинули до машини і повезли до СІЗО. Звідти він потрапив до лікарні, де, за твердженням пані Нонни, лежав упродовж тривалого часу частково паралізований. До речі, у заяві до редакції Руслан запевняє, що чув, як дорогою міліціонери радилися, чи не пристрелити його "при спробі втекти", але передумали.

Кілька місяців тому місцевий суд визнав Миськіва винним і засудив до позбавлення волі на 2,6 року.

"Подумайте, як інвалід, котрий без милиць та сторонньої допомоги не міг нормально пересуватися, міг напасти на кількох міліціонерів і побити їх?" — обурюється пані Костів. За її словами, правоохоронці погрожували їй та Русланові, тиснули на адвокатів.

На жаль, почути аргументи, які б змогли спростувати цю версію, "Поступу" не вдалося. Місцевий суддя Ігор Микитин відмовився давати коментарі, зауважив лише, що "це злочинець, якого потрібно було посадити у тюрму". На запитання, як покарали міліціонерів за те, що били інваліда, старший слідчий прокуратури Стрия Андрій Бежик відповів: "Усі матеріали справи розглядав суд, він же і виносив вирок". А заодно зауважив, що наскільки йому відомо, міліціонер, якого побив пан Миськів, Володимир Огородник, мабуть, теж став інвалідом після цього інциденту — через травму ока у нього погіршився зір. Сам же пан Огородник просто відмовився від коментарів.

Коментар:

Микола Ільчук, заступник начальника ДАІ м. Львова:

Неприємна ситуація, бо народ не бачить у міліції партнера. Натомість люди свідомо роблять порушення, провокують сутичку, внаслідок якої потерпають і пасажири, і міліція. І взагалі, чому хтось думає, що працівників міліції можна безкарно бити, відривати погони? Так у Положенні про Державтоінспекцію у розділі про права міліції (13 ст. "Застосування заходів фізичного впливу") сказано, що міліціонерам дозволено застосовувати заходи фізичного впливу, зокрема прийоми рукопашного бою, для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечують виконання покладених на неї обов’язків.




«Я здесь и закон, и власть»

В минувший понедельник Голопристанский районный суд начал слушать весьма любопытное дело. На скамье подсудимых — начальник опорного пункта милиции одного из местных сел, 35-летний Вячеслав Коростылев (имя изменено. — Авт.), которому объявили войну его земляки. Интрига предстоящего разбирательства в том, что в райотделе внутренних дел не только не имеют претензий к своему внештатному помощнику, весьма высоко оценивая его успехи на ниве охраны порядка и борьбы с преступностью, но и вообще полагают: Коростылев попал в ловушку и сам стал жертвой — уж слишком рьяно взялся очищать населенный пункт от ворья, хулиганов и семейных дебоширов (его рвение подтверждено грамотами райотдела милиции). То, что Коростылев предстал перед судом по обвинению в хулиганстве и нанесению увечий односельчанам, здесь считают не чем иным, как сведением счетов «криминального элемента» с требовательным и принципиальным «доморощенным милиционером».

«Он самый опасный у нас хулиган!»

У входа в районный суд толпятся люди. Забросив в разгар уборки полевые работы, крестьяне приехали в Гопри единственно ради того, чтобы взглянуть — правда ли на скамье подсудимых сидит человек, который много лет был уверен в своей безнаказанности.

— А вы сначала разберитесь, кто в той толпе, — советует корреспонденту один из заместителей начальника Голопристанского райотдела внутренних дел (собеседник настаивает, чтобы его фамилия не фигурировала в публикации).

— Там же, в основном, ранее судимые! Та еще, скажу вам, публика!

48-летний Анатолий Сумароков, обратившийся в газету с просьбой прислать журналиста для освещения необычной судебной тяжбы, и в самом деле ранее судим: лет 20 назад он привлекался к ответственности за неосторожный наезд на пешехода и получил тогда условный срок.

— Мою судимость не забыли? — удивляется Анатолий. — А ничего вам в милиции не сказали о том, что наш начальник опорного пункта четырежды судим, и к уголовной ответственности он привлекается уже в пятый (!) раз?

Причем интересный момент: в информационном центре Херсонского областного управления внутренних дел моему адвокату ответили — дескать, на счету подсудимого Коростылева всего одна судимость, да и та погашена. Между тем, в нашем селе живут люди, которые стали инвалидами от кулаков этого «горячего парня», судились с ним в разное время, и у них на руках остались документы, подтверждающие, что Вячеслав признавался виновным не раз, хотя милицейская статистика об этом странным образом умалчивает.

В подтверждение своих слов Анатолий знакомит меня с односельчанином Николаем Головко.

— Семь лет назад я работал в совхозе главным гидротехником, — рассказывает Николай Владимирович. — Коростылев трудился под моим началом, был мастером-наладчиком оросительных систем. Уже тогда он активно сотрудничал с милицией, что Славе давало основания чувствовать себя первым парнем на деревне. Однажды я зашел на сельскую дискотеку и увидел, как отплясывает родной брат Вячеслава, сторож детсада. Что ж ты, упрекнул его я, веселишься в рабочее время, смотри, садик в это время еще обнесут. Слава завелся с пол-оборота, заступаясь за братишку, повалил меня, стал раздирать мне рот, потом начал бить ногами.

Из клуба меня увезла «скорая», а открытый перелом ноги я лечил долго, пришлось даже переучиваться: не мог выполнять прежние обязанности, освоил новую специальность, стал бухгалтером.

Коростылев долго не признавал свою вину, выкручивался, давал показания, будто мне на ногу упала вешалка, расследование затянулось на три года. И только под давлением неопровержимых улик хулигану пришлось сознаться: Вячеслав был признан виновным, однако следователь вынес постановление о применении к нему амнистии.

Теперь, когда оказалось, что в информационном центре областного УВД упоминаний об этой судимости нет, я предоставил копии имеющихся у меня документов адвокатам Сумарокова. В ответ Коростылев стал меня преследовать, грозит пристрелить. По правде сказать, я боюсь даже за калитку выйти. Он человек горячий, бесшабашный...

Как могла столь криминальная личность много лет быть начальником опорного пункта милиции, ума не приложу. Хотя, с другой стороны, эта-то безнаказанность, стопроцентная безоговорочная поддержка людей в погонах, чьим общественным помощником был Коростылев, в конце концов и сделали его по-настоящему опасным для односельчан. Чуть что, он всегда кричал: «Я тут милиция!» и был уверен: стражи порядка из района его всегда поймут и в случае чего прикроют. Отдельный вопрос, почему гражданин со столькими судимостями хранит дома оружие. Впрочем, ему все позволено. Это знают все, чьи дороги так или иначе пересеклись с дорожкой милицейского внештатника.

Примечательно, что, когда адвокат потерпевшего Николай Писный попытался на судебном заседании выяснить у самого подсудимого, за что же тот четырежды привлекался к уголовной ответственности, судья счел вопросы защитника к делу не относящимися и снял их.

Анатолий Анатольевич Сумароков — последняя жертва начальника опорного пункта милиции. 25 ноября прошлого года он нанял тракториста, вместе с которым весь день пахал свой надел. Вечером, провожая напарника домой, зашел с ним в бар пропустить по рюмочке.

— Что вы здесь делаете?! – строго спросил у куривших на улице сельчан доморощенный помощник участкового, заскочивший за сигаретами.

— То же, что и ты, — ответил ему товарищ Сумарокова.

От такой непочтительности начальник сельского опорного пункта пришел в ярость и так огрел несдержанного на язык крестьянина, что тот упал на клумбу и последующего наблюдать уже не мог.

— Ну что, и ты хочешь схлопотать? Иди сюда! – обратился к Сумарокову Коростылев, раздевшись до пояса, поигрывая голым торсом и размахивая, как каратист, руками и ногами.

Незадолго до описываемых событий Сумароков перенес операцию, так что серьезным соперником стражу по-рядка в этом поединке стать не мог.

— Вячеслав бил меня в пах коленками, — дал в суде показания потерпевший, — потом повалил и стал душить, бить головой о бетонную дорожку. Вижу, конец мне! Собрав последние силы, вырвался и устремился в бар, поближе к людям. Разъяренный обидчик догнал меня уже там, опять повалил.

— У Сумарокова из ушей лилась кровь, он весь был окровавленный, когда вполз на порог бара, — утверждает бармен Наталья Васильева. — Коростылев преследовал свою жертву и просто зверски избивал. В баре подвыпившие мужчины частенько таскают друг друга за грудки, но такой драки мне еще не приходилось видеть. Я так тогда испугалась, что, когда Сумарокова еле живого оттащили от нашего опорника, моментально закрыла бар и убежала домой.

 «Страж порядка обворовал меня да еще и избил»

— Муж несколько месяцев провел в больнице, — говорит жена Сумарокова Лида, — и вышел оттуда инвалидом. Перелом кисти правой руки, ушиб ствола головного мозга, повреждения позвоночника — далеко не полный перечень увечий, причиненных ему Коростылевым. Я сразу обратилась в Голопристанский райотдел милиции, но там возбудить уголовное дело наотрез отказались.

Однако Анатолий — не из тех, кто отступает. Скоро вокруг Сумарокова стали объединяться товарищи по несчастью. И ему пришлось возглавить группу односельчан, которые в разное время подверглись нападению местного «милиционера»: у многих на руках были заключения медиков, свидетельствовавшие, что жертвы так называемого правосудия в сельской глубинке получили повреждения различной тяжести. На стол прокурора Голопристанского района одно за другим легли почти десяток заявлений, в ответ на которые было возбуждено уголовное дело.

А вскоре Коростылев предстал перед судом по обвинению в хулиганстве и нанесении Сумарокову телесных повреждений средней тяжести. Правда, на скамье подсудимых уже сидел не милицейский внештатник, а обычный гражданин, — с вожделенным удостоверением Вячеславу пришлось-таки расстаться.

В суде Коростылев признал свою вину частично. Подсудимый настаивает на том, что в баре была драка, он принялся растаскивать пьяных мужиков, но при этом укладывал их на асфальт небрежно, т. е. непрофессионально — алкоголики и драчуны, падая, получили различные увечья. С другой стороны, у начальника опорного пункта милиции и в самом деле нет юридического образования, аккуратно разнимать дебоширов Вячеслава никто не учил, так что причиной госпитализации сельчан и в самом деле, дескать, мог стать этот «непрофессионализм» общественного помощника правоохранителей.

И хотя на судебном заседании свидетели тех событий дали показания против Коростылева, а выводы судмедэкспертов тоже ну никак не укладываются в версию подсудимого, он таки продолжает стоять на своем.

Помня комментарий милицейского руководства района о том, что в толпе возмущенных людей, пришедших к зданию суда в день слушаний скандального дела, много тех, кто обижен на Коростылева за его «зачистки» (помощник стражей порядка раскрыл в родном селе десятки и десятки краж), мы решили обратиться к третейскому судье — председателю сельсовета, на территории которого все и произошло, Юрию Гапоненко.

— Чтобы меня не обвинили в давлении на суд, я не хотел бы обсуждать детали событий в баре, — сказал корреспонденту Юрий Викторович. — Что же касается сельчан, написавших заявления в прокуратуру, то это нормальные законопослушные граждане. Сумароков, к примеру, — крепкий хозяин и уважаемый всеми человек, трудяга.

О Коростылеве я иного мнения. Не свое место он занимал. Вспыльчивый, его может вывести из себя любой пустяк, к тому же, он судимый, любил пускать кулаки в дело по любому поводу. Но наш участковый и милиция были им довольны, поэтому он и возглавлял опорный пункт, организовывал работу дружинников.

Я избран совсем недавно и сразу распрощался со скандалистом. Мы нашли другого человека на эту должность, с юридическим образованием.

Хотя в селе нынче новый начальник опорного пункта, люди до сих пор боятся вспоминать о прегрешениях его предшественника. Добровольный помощник милиции здесь был грозной властью — судьей и палачом одновременно.

— Вячеслав выбил мне четыре зуба, — написал в заявлении прокурору Дима Александрук. — Побои я зафиксировал, пожаловался в милицию, но мое обращение положили «под сукно».

Под прикрытием своей должности Коростылев распоясался так, что считал здесь себя царем и богом.

Пострадала от буйного нрава Вячеслава и Лидия Фенцель.

— У меня этот горе-правоохранитель украл целую машину газовых баллонов, — утверждает женщина. — Но я не смогла его наказать. Он меня избил так, что два месяца лежала в больнице. Шло следствие, но потом бумаги выбросили в корзину. Мы ездили в милицию, а там его друзья… Перед ним все беззащитны, поверьте!

Дав против Вячеслава показания, Лидия Дмитриевна, равно как и бармен Наташа Васильева, не скрывали, что боятся возвращаться в село.

— Сегодня дома ночевать не будем, — в один голос говорят женщины. — Лучше где-нибудь затаиться на время.

«Милиция и передала дело в суд»

Анатолий Сумароков, ставший инвалидом по вине начальника опорного пункта, обвиняет в случившемся не только его одного.

— Виновато руководство райотдела милиции, — уверен Анатолий Анатольевич. — Когда Вячеслав принял должность, за его плечами уже было четыре судимости, пусть и погашенные.

Добрый десяток сигналов-заявлений там просто проигнорировали, оберегая от неприятностей своего работящего помощника. Сыщики из района в наше село даже «на трупы» не выезжали, зная: там все сделает Слава. Так что именно милиция недоработала. Если бы в райотделе оперативно реагировали на жалобы людей, беды со мной, я уверен, не случилось бы.

Чтобы узнать, как к этим претензиям относятся сами милиционеры, я встретилась с начальником Голопристанского райотдела милиции полковником Сергеем Глигачем.

— Я возглавил райотдел всего несколько месяцев назад, — сказал «Новому дню» Сергей Геннадиевич. — Так что по поводу личности подсудимого ничего сказать не могу, а его самого просто не знаю. Но если интересует моя точка зрения на ситуацию, то проблема есть, и большая. Должность начальника опорного пункта милиции сейчас в компетенции местных органов самоуправления, там этих людей подбирают, там им платят зарплату, а нас при этом зачастую просто ставят перед фактом. Буквально недавно я написал предписание на имя председателя другого сельсовета о том, что их кандидатура нас не устраивает, там тоже человека с судимостью предлагали. Но это предписание местная власть вправе и проигнорировать. Все зависит от того, какой участковый в селе. Если он на своем месте и постоянно держит в поле зрения общественного помощника, работает с ним в паре, то ничего страшного и не случится. Но сейчас ситуация иная — участковый зачастую один на 3—4 села, 70% участковых не являются жителями тех сел, которые они обслуживают. И хотя в масштабах государства поставлена задача — создать максимально благоприятные условия для института участковых, построив дома, где бы те одновременно и жили, и могли принимать людей, ни райадминистрации, ни сельсоветы не делают для этого ничего. Представьте ситуацию: что-то ночью случается в глубинке, к кому люди бегут? К начальнику опорного пункта милиции. Не имея ни спецсредств, ни табельного оружия, ни соответствующей профессиональной подготовки, этот человек вынужден принимать решения на свой страх и риск: ищет среди ночи машину, бензин, берет первичные показания, привозит материалы и распоясавшегося семейного дебошира к нам. Мы должны сказать ему спасибо или же, наоборот, поругать: дескать, зачем не в свое дело лезешь, твоя парафия — товарищеский суд, админкомиссия. Сейчас в селе как? Если, говорят, не украл — день зря прожит. И вся эта черновая работа — расследовать, задерживать — ложится и на опорников. Так что если милиция на что-то глаза закрывала, то по-человечески я коллег понимаю, тем более, что подсудимый, говорят, раскрыл много преступлений. Но повторяю: я не знаю главного фигуранта этого дела, поэтому о конкретной ситуации ничего сказать не могу. И все же досудебное расследование вела милиция, она же и передала дело в суд. Разве

этого недостаточно?

Потерпевшие опасаются, что нет. Говорят, с Коростылева все, как с гуся вода, и в этот раз он сухим выйдет. Село же всерьез намерено засадить своего добровольного помощника милиции за решетку.




«...И причинил себе телесные повреждения». Две версии одного происшествия

Этот день 60-летний мелитополец Александр Коноплев запомнит надолго. Почему, становится понятно из его рассказа..

Версия гражданина: «Они ждали Президента, а тут я с вопросами...»

«...14 июня в Новобогдановку приезжал Президент Леонид Кучма. К его визиту готовились основательно. Больше всего на улицах было милиции. Я вместе со знакомыми отдыхал в кафе, что около «Елены». Не скрываю, выпили по 250-300 граммов водки, поговорили по душам и разошлись. Домой отправился на такси. Ехали по улице Ломоносова, светофоры работали в мигающем режиме. На перекрестке с ул. Чкалова стоял регулировщик. Водитель остановился. Когда я спросил, почему, он ответил, что была команда гаишника. Но к нам никто не подошел. Начинаем теряться в догадках: может, нас вообще не останавливали. Я вызвался пойти спросить у регулировщика, останавливал ли он наш автомобиль.

Подхожу к сержанту, задаю этот вопрос. Вместо конкретного ответа - подбор слов из ненормативной лексики. Через пару минут ко мне сзади подбежали несколько людей в форме, по-видимому, тоже госавтоинспекторы, заломали руки и вытащили с перекрестка ближе к тротуару. «Что у тебя в карманах? - спросил один из них. Я послушно вывернул один карман, там был носовой платок. В другой карман ко мне залез инспектор и вынул оттуда перочинный ножик (его, кстати, мне так и не отдали). После опустошения карманов один из сержантов ударил меня дубинкой по бокам и ногам, затем меня повалили на землю и начали бить ногами. Защищаться я не успевал. О сопротивлении вообще речь не шла - их несколько, а я один. Слышал, что одна из проходивших мимо женщин возмущалась увиденным. Когда избиение прекратилось, меня привезли в горотдел милиции, предварительно завозили на освидетельствование в наркологию.

Примерно с 16.00 14 июня до 11.00 следующего дня я провел в «телевизоре». За всю свою жизнь я впервые был задержан милицией. У меня довольно сильно болела одна рука, через сутки она вообще распухла. В милиции я вел себя смирно. Меня удивило, но ни хлеба, ни воды никому из сидящих вместе со мной не предложили. К вечеру я начал проситься в туалет. Просился дважды, но моему зову никто не внял. Ждать пришлось до пяти утра. Когда терпеть уже было невмоготу, я просто потребовал, чтобы меня вывели, пригрозив, что за последствия отвечать не буду. (В штабе Мелитопольского ГО УМВД вышеописанный факт полностью отрицают. - И. В.)

В суд меня повезли в начале одиннадцатого. Еще в милиции один из сотрудников, бывший мой участковый, сказал, чтобы я не буянил и во всем сознавался. Признаешь вину - заплатишь штраф, будешь отрицать - дадут 15 суток. В суде я, наконец-то, узнал, что обвиняют меня в том, что оказал сопротивление милиции. Суд назначил штраф - 136 грн. Я не собирался отрицать вменяемую мне вину и в тот же день пошел и заплатил штраф. А вот что меня поколотили ни за что - обидно».

О якобы противоправных действиях со стороны госавтоинспекторов А. Коноплев написал в заявлении в прокуратуру. Там ему в тот же день дали направление на снятие побоев. «К эксперту я ходил, - говорит Александр. - Какова степень тяжести телесных повреждений, никто так и не сказал. Эксперт выдать справку отказался, сообщив, что этот документ отправил в прокуратуру. Следователь мне тоже ничего не сказал. Впрочем, из полученного документа я узнал, что версия милиционеров, которую, по всей видимости, за аксиому принял следователь, совсем иная».

Версия прокуратуры: «Действия милиции были правомерны»

«16 июня 2004 года Коноплев А. А. обратился в прокуратуру г. Мелитополя о том, что 14 июня 2004 года в г. Мелитополе на перекрестке ул. Ломоносова и ул. Чкалова он был избит работниками милиции. По данному заявлению прокуратурой города Мелитополя проводилась проверка в ходе которой было установлено, что 14 июня 2004 года в г. Мелитополь приезжал первая охраняемая особа - Президент Украины Кучма Л. Д. В связи с этим на момент передвижения картежа были выключены все светофоры в г. Мелитополе и поставлены регулировщики движения - работники ГАИ. В этот день, примерно в 14 часов на перекрестке ул. Ломоносова и ул. Чкалова в г. Мелитополе работниками ГАИ был остановлен автомобиль такси ВАЗ 2106 в связи с тем, что водителем такси было допущено нарушение одного из пунктов правил дорожного движения. Из автомобиля такси вышел пассажир гр-н Коноплев А. А., который находился в состоянии алкогольного опьянения и ничего не говоря стал кидаться драться на регулировщика Маринова С. Н. и выражаться в его адрес нецензурной бранью. В связи с тем, что с минуты на минуту по данной трассе должен был проезжать картеж с президентом, то в целях пресечения незаконных действий со стороны гр-на Коноплева А. А. работниками милиции были применены спецсредства - наручники. Во время задержания Коноплева А. А. последний вырывался и несколько раз ударялся головой о металлические ворота, которые расположены рядом с перекрестком и самостоятельно причинил себе телесные повреждения. Коноплев А. А. был усажен в служебный автомобиль работников ГАИ и доставлен в дежурную часть Мелитопольского ГО.

По данному факту в отношении Коноплева А. А. был составлен административный материал по ст. 185 КоАП Украины и направлен в Мелитопольский горрайонный суд для рассмотрения по сути. 15 июня 2004 года по решению судьи Мелитопольского горрайонного суда Купавской Н. М. Коноплев А. А. за совершение админправонарушения по ст. 185 КоАП Украины был подвергнут штрафу в размере 136 грн. Поэтому каких-либо нарушений и насилия со стороны работников милиции по отношению к Коноплеву А. А. оказано не было, действия их были правомерны.» (Из постановления об отказе в возбуждении уголовного дела, подписанного ст. следователем прокуратуры г. Мелитополя А. Мешальниковым. Орфография и пунктуация оригинала сохранены).

От редакции.

Комментировать все вышеописанное «МВ» не вправе - никто из корреспондентов не был очевидцем происходящего. Чем руководствовался следователь горпрокуратуры, принимая решение по заявлению, ясно из текста постановления. Свидетелей у А. Коноплева, который находился в состоянии алкогольного опьянения, тоже нет.




Не можна подолати злочинність злочинними методами. Так її можна лише примножити

У кожної епохи свої кати й свої світлі генії. Цей відомий афоризм спав на думку, коли редакційна пошта принесла чергову порцію свідчень про кричуще беззаконня й нехтування прав людини в підрозділах боротьби з організованою злочинністю УМВС у Полтавській області. І знову "червоною ниткою" — прізвище нинішнього начальника обласного УБОЗу Олександра Плужника.

Мало кому вдавалося так дискредитувати правоохоронні органи. Про жодного бандитського авторитета на Полтавщині не доводилося чути стільки жахів, як про нього. І як би того не хотілося полковнику, але в новітню історію України він увійде як людина, котра "вивела" Полтавську область на перше місце в Україні за кількістю скарг на УБОЗ, бо тортури розквітли при ньому махровим цвітом, як міліцейський начальник, що на всю країну виставив себе на посміховисько на Центральному телебаченні, стверджуючи, що то не його "орли", а самі люди тяжко калічать себе, аби лиш "сприснути" з кримінальної відповідальності. У пам’яті нинішнього покоління він залишиться не видатним борцем з організованою злочинністю, а катом (можна тільки уявити, як розкрився б його "талант" за сталінщини, народись він на півстоліття раніше!). Це вам не "чистоплюй" Володя Шарапов з "Місця зустрічі змінити не можна", який до глибини душі обурився, коли його начальник підкинув гаманець кишеньковому злодієві. Тут немає місця сентиментам на кшталт "офіцерська честь", "нехай краще винний залишиться непокараним, ніж невинний покараний", пріоритету державних інтересів, прав людини, тут ставки інші!

Цього разу листи стосувалися гучного злочину кількарічної давнини — вбивства кременчуцького бізнесмена Вадима Борисова. Нагадаю, так сталося, що директора „Нафтохіміка" викрали через два дні після Георгія Гонгадзе — 18 вересня 2000 року, і тоді після справи Гонгадзе це був другий за резонансністю злочин в Україні. Викрадачі утримували В.Борисова в Запорізькій області, вимагали за нього викуп в сумі 4,6 млн. доларів та через два тижні все ж убили...

До мене звернулися обвинувачувані у викраденні та вбивстві бізнесмена Вадима Борисова. Втім, не компетенція журналіста — встановлювати їхню причетність чи безневинність, це зробить апеляційний суд Полтавської області, який зараз розглядає цю справу в першій інстанції.

Мене як правозахисника насамперед зацікавили методи досудового слідства ВБОЗу під орудою О.Плужника. Шестеро підсудних у цій справі — Юрій Сєдов, Ярослав Рябих, Андрій Андрєєв, Володимир Турик, Едуард Єрмаков та Олег Ходаковський, що перебувають у Полтавському СІЗО №23, неодноразово зверталися до Генеральної прокуратури України, МВС, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини з вимогою дати правову оцінку діям начальника та співробітників кременчуцького ВБОЗу, які застосовували до них тортури під час досудового слідства, та притягти їх до кримінальної відповідальності.

„Із 11 листопада 2001 року, коли я потрапив у СІЗО, й посьогодні — пише в листі Я. Рябих, — я неодноразово звертався в медсанчастину цього закладу, скаржився на здоров’я і біль у правій нирці. Але безрезультатно. У відповідь на запити мого захисника адміністрація СІЗО відповідала, що встановити діагноз хвороби нирок в умовах СІЗО неможливо. У той же час заступник прокурора Полтавської області П. Карпінський у своїх відписках на мої скарги стверджує, що я нібито отримую медичну допомогу... згідно із встановленим діагнозом.

Близько двох років я перебуваю в СІЗО, як і обіцяв мені Плужник. Мене тримали в сирих камерах, де стіни мокрі й промерзають. Тримали в камерах, де нари завдовжки 150-160 см при моєму зрості 2 м 2 см. До мене в камеру підсаджували людей, хворих на СНІД, туберкульоз, гепатит, сифіліс. Саджали таких, які провокували на бійку, підкидали в мої особисті речі заборонені предмети. Я знаю, що все це з подачі 6-го відділу. Адже О.Плужник став начальником обласного УБОЗу.

Із 2001 року мені не дозволяють побачень з батьками та дружиною і донькою. Якою б не була моя вина, але таке ведення слідства і така поведінка міліціонерів викликає відразу".

Про пережиті жахи повідомляє і Юрій Сєдов

У листі на ім’я Уповноваженого з прав людини Н.Карпачової Ю.Сєдов пише:

"О. Плужник регулярно відвідував Полтавське СІЗО і проводив зі мною неофіційні "виховні" бесіди, погрожував навіть фізичною розправою, якщо я не погоджуся з їхньою версією обвинувачувального висновку. Змушував обмовити С. і Ш. На мою відмову Плужник пообіцяв, що перетворить моє життя в СІЗО на пекло. Мене й справді перекидають не просто у переповнені камери, а з хворими на небезпечні недуги.

Погрожуючи мені, О.Плужник казав, щоб я забув про полтавських адвокатів, бо ніхто з них не сміє захищати мої інтереси ні до суду, ні під час суду. А якщо він дізнається, що такий знайшовся, то йому для початку переламають ноги. Підтвердження цьому не довелося довго чекати. Як тільки я найняв полтавського захисника О. Сібільова, на нього був скоєний напад, в результаті чого він отримав перелом обох ніг. Була порушена кримінальна справа, але зловмисників так і не знайшли...

Продовжуючи протизаконні, злочинні дії, О. Плужник одночасно намагався створити щодо мене відповідну громадську думку. Так, у лютому 2003 року він виступив у програмі "Час-К" (СТБ), де на всю країну оголосив мене, Ю. Сєдова, злочинцем, кримінальним авторитетом і організатором убивства В. Борисова, порушуючи при цьому принцип презумпції невинуватості, гарантований Конституцією України, та вимоги Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з якими ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також підданий покаранню, інакше, як за вироком суду".

Ю. Сєдов, як і Я. Рябих, стверджує, що докази, які лягли в основу обвинувачувального висновку по кримінальній справі №00815048 — ксерокопії листів і копії записів на аудіокасетах. Ніхто не може до ладу пояснити, звідки вони взялися (це рівнозначно тому, що докази добуті незаконним шляхом). Але О. Плужник казав Ю. Сєдову: "Якщо я вирішив, що ти будеш сидіти, це буде саме так. Я знаю, що твої адвокати вимагатимуть повторної експертизи, та цього їм ніхто не дозволить, і ти в цьому переконаєшся". "І все ж є пояснення фахівців іншої експертної установи, — зауважує Ю.Сєдов, — про те, що аудіозаписи могли бути опрацьовані й змонтовані, але на це ніхто не звертає уваги, бо тоді треба звільнити нас з-під варти, а всі вже отримали за розкриття цього злочину зірки на погони й посади.

Коли мене етапували з Німеччини в Україну, німецькі медики констатували, що я здоровий. Після двох років катувань, перебування в СІЗО я маю стенокардію й ішемію серця, постійні ниркові кольки, головний біль, підвищений артеріальний тиск. Людмило, надрукуйте в газеті, хай наш народ знає, як нас захищають наші правоохоронці", — так закінчується лист Юрія Сєдова до редакції.

В Україні, що маніфестує себе як демократична правова держава, на жаль, катування і приниження людської гідності правоохоронцями, які відповідно до Закону України „Про міліцію" повинні „захищати життя, здоров’я, права і свободи громадян, будувати свою діяльність на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, виявляти високу культуру й такт", стали нормою. І навіть після смерті 30-річного мешканця Чернігівської області В. Цісельського в катівнях Полтавського обласного УБОЗу, очолюваного нині О.Плужником, останній не був відсторонений від виконання своїх обов’язків. Та скажіть, хіба є принципова різниця між вбивством в полі В. Борисова кілерами і вбивством В. Цісельського, якого закатували до смерті в кабінеті обласного УБОЗу в самісінькому центрі Полтави, окрім тієї, що в останньому випадку бандити носять погони, а як відомо, злочин, скоєний міліціонером, — подвійний злочин?!

Перший заступник міністра внутрішніх справ, начальник ГУБОЗ МВС (безпосередній начальник О.Плужника), М.Манін нещодавно приїздив у Полтаву. Громадськість очікувала — знімати Плужника після стількох „подвигів": смерть Цісельського, численні факти катувань, оприлюднені місцевою, центральною пресою й загальнодержавним телебаченням, переповнили чашу терпіння. Правозахисники готують громадські слухання по запобіганню катуванням. Та де там! Манін приїхав і поїхав, а Плужник залишився. „Все продається й купується! — ремствували полтавці. — Цікаво, збереження крісла Плужнику коштувало менше мільйона чи більше?"

Один з віднедавна колишніх підлеглих О. Плужника, якому пред’явлені обвинувачення в заподіянні смерті В. Цісельському й тяжких тілесних ушкоджень іншим потерпілим, — В.Шаблій з подання прокуратури Полтавської області вже заарештований і перебуває в Полтавському СІЗО. Троє інших співучасників катувань — Ілля Новацький, Олексій Богданов і Станіслав Скадченко — не з’являлися на виклики до прокуратури області. На приписи прокуратури про примусове приведення підлеглих начальник УБОЗу О. Плужник не реагував. А коли прокурор області Г. Середа поінформував начальника облУМВС С.Петренка, що О. Плужник протидіє слідству і тому він змушений буде порушити перед МВС питання про відповідність Плужника займаній посаді, троє згаданих молодих катів (25-30 років) подалися „в біга"(оголошені у всеукраїнський розшук) і звільнені з УБОЗу задніми числами.

Я, як будь-яка реально мисляча людина, не вірю в спроможність міліцейського відомства самоочиститися. За даними соціологічних досліджень, це — одна з найкорумпованіших структур в Україні. Незаперечний й інший факт: ніколи б у міліції не було такого беззаконня й середньовічного бузувірства, якби цьому не потурали прокуратура й суд. А це вже тема іншого дослідження.




В Алуште стражи порядка избили имама

Муфтий мусульман Крыма Эмирали Аблаев расценивает избиение имама Алуштинской мечети «Юкъяры джами» как вопиющее беззаконие. По его словам, за 15 лет это первый случай в Крыму, когда избивают настоятеля мусульманской общины, и это является позором для современной демократической Украины. Ведь даже во время военных действий личность священнослужителя любой конфессии является неприкосновенной, подчеркнул муфтий.

26 июня имам мечети «Юкъяры джами» Эльвин Кадыров был избит двумя сотрудниками алуштинской милиции, когда он пришел в райотдел, предварительно сообщив по телефону о своем визите.

По словам председателя Алуштинского регионального меджлиса Умера Чабанова, к Эльвину Кадырову с ходатайством обратился один из его прихожан с просьбой помочь в разрешении возникших у него проблем с местными блюстителями порядка. В ходе переговоров, проходивших в здании Алуштинской милиции, между милиционерами и имамом возник конфликт, в результате которого мулла был избит.

В настоящее время 23-летний Эльвин Кадыров находится в хирургическом отделении Алуштинской больницы с диагнозом: ушиб мягких тканей лица, ушиб грудной клетки, сотрясение головного мозга средней тяжести.

29 июня жители Алушты обратились с заявлением к прокурору города, в котором высказывали требование о необходимости принятия мер в отношении блюстителей порядка.

Как сообщил Умер Чабанов, заместитель начальника Алуштинской милиции Александр Сухинин уже принес публичные извинения за действия своих подчиненных, спровоцировавших конфликт (соб. кор.).




В редакцию пришли два письма, которые наглядно иллюстрируют — кем, собственно, считают нас наши правоохранители

Цитируем:

«От кого сегодня нам ждать защиты, если люди, призванные нас защищать, могут сами без всяких церемоний нанести вред нашему здоровью или лишить жизни? Как работает система, которая вывела нашу страну на одно из первых мест по задержанию граждан и на что похожи эти задержания? На цивилизованные методы борьбы с преступностью или на репрессии? Я пишу это, потому что меня это коснулось. Человек, о котором пойдет речь — мой коллега по работе.

В тот вечер мы вместе уезжали из офиса, и он просил меня поехать с ним, но у меня были другие планы, и я не смог этого сделать, а на следующий день узнал, что с ним случилось.

Прокурору города Киева

От Мельниченко Александра Валентиновича

Заявление

16 июня 2004 года приблизительно около 19 часов мне на мобильный телефон позвонил Ревенко Юрий Семенович и крикнул в трубку «Меня бьют, приезжай на Осокорки!», дальше пошли короткие гудки. В это время я находился в офисе на Ленинградской площади. Я сел в свой автомобиль и поехал на Осокорки. Когда я приехал, то увидел следующую картину: вокруг приусадебного участка бегали пожилые люди и кричали «Юру бьют!»; на самом участке, в огороде у забора сидел на земле Ревенко Ю. С., по обе стороны от него стояли две бабушки, у одной из них в руках была кружка с водой и какие-то лекарства, а перед самим Ревенко стояли два человека в гражданской одежде, как потом выяснилось это были сотрудники Дарницкого ОБЭП Тищенко и Емец. Сам же Ревенко был со следами сильного избиения на лице, само его лицо было в крови, одежда в крови и испачкана, на одной руке были наручники. Также было видно, что Ревенко уже не мог адекватно реагировать на происходящие вещи, у него дрожала голова и руки. Он повторял все время одну лишь фразу «Ребята, вы делаете ошибку».

Я спросил у работников милиции, что случилось, на что получил ответ, что Ревенко должен быть доставлен в Дарницкий райотдел для дачи показаний в качестве свидетеля. Они показали мне постановление о приводе Ревенко. В постановлении было указано доставить Ревенко Ю. С. к следователю до 18 часов 17.05.2004 года. Это постановление прочитал также находившийся рядом молодой человек, который представился работником прокуратуры Днепровского района.

Я сказал работникам милиции, что какой из Ревенко может быть свидетель в таком виде, да еще и в такое время. Ревенко сейчас нуждается в медицинской помощи, и я предложил отвезти на моей машине в сопровождении этих же лиц в больницу, а потом, если такова будет необходимость, я лично доставлю его и работников милиции в райотдел. Предложил Ревенко подняться, чтобы следовать к моей машине, и когда он поднялся Тищенко и Емец начали бить его кулаками по голове и ногами. Стоящие по обе стороны бабушки начали кричать и заслонять своими телами Ревенко. Я в свою очередь начал просить, чтобы работники милиции прекратили избивать Юру. Рядом со мной находился сотрудник Днепровской прокуратуры, который также стал требовать, чтобы Тищенко и Емец прекратили избивать Ревенко, в противном случае завтра им придется отвечать за свои действия.

Через несколько минут Ревенко вырвался и попытался бежать. Пробежав примерно 30—60 метров, он упал. Следом за ним бежали Емец и Тищенко. Когда сотрудники милиции подбежали к Ревенко, то начали избивать его, лежащего на земле ногами. Подбегая, я начал кричать, чтобы привлечь внимание людей, что в свою очередь остановило Тищенко и Емца. Они подняли Ревенко, взяли его один за правый, а другой за левый локоть и повели обратно в сторону приусадебного участка. Ревенко при этом никакого сопротивления не оказывал, и все время повторял «Ребята вы делаете ошибку».

Доведя его до калитки, которая была достаточно узкой, Ревенко удалось войти в нее первому и вырваться, что дало ему возможность добежать до машины. Он запрыгнул в автомобиль и уехал. Минут через пять подъехал наряд милиции и первого кого я увидел, это был Дарда, который ударил меня по руке с целью выбить мобильный телефон. Он сказал: «На сегодня все! Звонки закончились!» Он приказал сержантам одеть на меня наручники, без объявления моей вины. Затем несколько человек погнались за работником Днепровской прокуратуры, и на него тоже одели наручники. Нас посадили в машину и повезли. Куда и по какому поводу нам не объявили. Мы приехали в Дарницкий райотдел.

Мы поднялись (по-моему) на третий этаж, нас развели по разным кабинетам.

Меня посадили на стул, руки мои были в наручниках за спиной. Ко мне подошел Емец, намотал на руку полотенце и начал бить по голове и в живот. Я упал со стула. На меня сзади кто-то сел и бил по затылочной части головы, кто-то бил ногами по телу в пах, по почкам. В кабинете находилось три человека — Емец, Тищенко и еще один молодой человек, который позже мне сказал, что он не работник милиции.

Когда я лежал на полу, Емец сказал, что «сейчас мы из тебя педераста делать будем» и показал милицейскую дубинку. Он сказал Тищенко, чтобы тот снял с меня брюки и трусы. Тищенко снял до колен с меня брюки, а трусы снять не успел т.к. в дверь кто-то постучал. Вошел сержант из наряда за своими наручниками, которые были на мне. Он видел, что я лежу на полу и у меня приспущены брюки. С меня сняли наручники и оставили лежать на полу.

Я сказал, что у меня болят почки, и попросился в туалет. Меня толкнули ногой и сказали: «Можешь хоть обмочиться, нас это не касается.» Все эти слова сопровождались грязной нецензурной бранью. У меня спросили, где Ревенко, и что я смогу пойти в туалет, когда скажу, где он находится, и вообще меня обменяют на него, только в том случае меня выпустят. Я предложил им: «Давайте я попробую набрать его мобильный телефон». Но мне не разрешили. Спустя некоторое время мне все же разрешили сходить в туалет после неоднократных просьб с моей стороны. При подходе к туалету у меня закружилась голова, и я упал. Сознание я не терял, поднялся и пошел дальше по направлению к туалету, при этом я держался за стену.

Меня привели в кабинет и опять одели наручники. В кабинет вошел оперативник по фамилии Дарда и сказал, будем оформлять его по «КОЗП». Я не знаю, что это обозначает.

Вошел Емец, положил передо мной чистый лист бумаги, дал ручку и сказал: «Пиши, что ты оказывал сопротивление милиции.» Я наотрез отказался писать признание в том, чего не было. Меня опять повалили на пол и начали бить, при этом говорили, что повесят на трубу, а в подвале райотдела меня еще будут пытать всю ночь, милицейской палкой мне «порвут очко». Я сказал, что ничего подписывать не буду. Тогда меня поставили на колени и локти, на спину в районе почек положили тетрадь и по ней сильно несколько раз ударили милицейской палкой. Было очень больно. Так продолжалось несколько раз. Таким же образом мне нанесли несколько ударов по голове.

У меня очень сильно болела голова, болели почки. Я просил, чтобы мне вызвали скорую помощь или врача. Емец мне сказал, что для меня на эту ночь доктором будет он сам. Меня избивали, в общем, на протяжении около трех часов.

Потом меня повели вниз и впихнули в дверь рядом с дежурной частью. Перед решеткой я упал. Дежурный офицер не хотел меня принимать, спрашивал, что с ним. Я сказал, что меня избили работники милиции и мне нужна медицинская помощь. На мои слова он никак не отреагировал. Он уточнил какие-то детали по бумагам, долго все перечитывал, отворил решетку, и меня завели внутрь. С меня сняли шнурки, ремень, забрали личные вещи, деньги и посадили в камеру.

Прошу вас привлечь сотрудников Дарницкого райотдела милиции к ответственности за неправомерные действия.

Заявление составлено собственноручно, в чем и подписываюсь.

22.06.2004 г. (подпись) Мельниченко

Это заявление он писал через пять дней после описанных событий, находясь в больнице скорой помощи г. Киева после хирургической операции.

Хочу заметить, что Александр Мельниченко не преступник и не бомж. Он законопослушный гражданин, преуспевающий предприниматель, хороший семьянин и отец троих детей. Напрашивается вопрос: если с ним произошли эти события, то они могут произойти и с каждым из нас? Ведь от тюрьмы да от сумы никто не застрахован. И как можно чувствовать себя в безопасности пока люди, совершающие подобные зверства, уверены в своей безнаказанности?»

Такова первая история. Мы еще вернемся к ней, чтобы узнать, сможет ли Александр Мельниченко добиться наказания сотрудников правоохранительных органов, чуть не превративших его в инвалида.




Покарання працівників органів МВС

Життя колишніх правоохоронців висить на волосині

У редакцію “Газети” звернувся колишній заступник начальника слідчого управління УВС у Львівській області полковник міліції Сергій Калмиков. Цього чоловіка та його чотирьох товаришів-правоохоронців несправедливо звільнили з роботи. А зараз їхньому життю та здоров’ю загрожує безпосередня небезпека. І найстрашніше те, що нікому захистити цих людей...

А все почалося після того фатального суботнього дня – 9 листопада 2002 року... Здавалося б, нічого не віщувало біди, все розпочиналося надзвичайно спокійно та мирно. “За декілька місяців до цього дня прийняли на роботу молодого слідчого Руслана С., який прийшов до нас із районного центру, де працював у службі боротьби з економічними злочинами, – розповів пан Калмиков. – Тієї суботи в нього був день народження, і він вирішив відсвяткувати його разом із нами. Руслан запросив нас у кафе “Орхідея” в селі Давидів на шосту годину вечора”.

Разом із Сергієм Калмиковим у Давидів поїхав і його заступник Володимир Н. Окрім львівських правоохоронців, Руслан С. запросив у Давидів чотирьох своїх колишніх колег-міліціонерів із райцентру. Разом – семеро. Не всі запрошені були знайомі між собою, своїх колег із району С. Калмиков бачив уперше, але познайомилися швидко.

“Близько 10-ї вечора ми з Володимиром Н. вирішили повертатися до Львова, – продовжує пан Сергій. – Попрощавшись з усіма, поїхали. Це було все, що я бачив того вечора. Близько пів на одинадцяту вже був удома. Лише в понеділок уранці, прийшовши на роботу, я дізнався про таємниче зникнення одного хлопчини з тієї компанії – 22-річного Тараса О., одного з чотирьох міліціонерів, запрошених Русланом із райцентру”.

Що ж трапилося після того, як двоє львів’ян покинули кафе “Орхідея”? Через півгодини після їхнього від’їзду Петро І., інший міліціонер із району, також поїхав додому у власному авто. А ще через півгодини Тарас О. теж заявив, що йому треба бути у Львові у своїх справах. Тараса на роботу і з роботи постійно підвозив на машині його батько. Того дня він також відвіз сина на день народження. Однак коли юнак виявив бажання покинути компанію, то батько за ним ще не приїхав, тому Тарас О. попросив свого товариша Андрія Ю. – старшого з присутніх районних міліціонерів – підвезти його до кінцевої зупинки тролейбуса №11, що на вулиці Зеленій у Львові. Вони поїхали. У кафе залишилися іменинник Руслан С. і його колега Віктор Н. “До речі, Тарас О. на мене взагалі справив враження мовчазного, скромного хлопця, який чомусь був сумним”, – зауважив пан Калмиков.

Далі, згідно з показами міліціонера Андрія Ю., які йому потім довелося повторювати безліч разів, він довіз Тараса до зупинки, де й залишив його близько 11-ї вечора. Приблизно в цей час із Тарасом востаннє спілкувалися по мобільному телефону. Дещо пізніше у слухавці вже постійно було чути голос автовідповідача: “Зараз відсутній контакт із вашим абонентом”. Більше Тараса О. ніхто не бачив. Його доля не відома до цього часу, а таємниця зникнення молодого лейтенанта міліції так і залишилася нерозкритою...

Згідно з показами, Андрій Ю., який підвозив Тараса до Львова та бачив його останнім, через півгодини повернувся в кафе “Орхідея”, де продовжив святкування зі своїми друзями, яке тривало ще 2-3 години. Це підтвердили офіціанти закладу.

Далі починається друга частина цієї таємничої та трагічної історії... “Після зникнення єдиного сина батьки Тараса вдарили на сполох, – продовжує пан Калмиков. – Насамперед вони звернулися до керівництва міліції. Розпочалися службові розслідування та перевірки. Порушили кримінальну справу, яку передали в Сихівську районну прокуратуру. Нас безліч разів змушували повторювати всі подробиці того вечора, навіть перевіряли на “детекторі брехні”. Допитували й офіціантів кафе “Орхідея”. Однак усе це не пролило жодного світла на таємницю зникнення Тараса О. До кінця минулого року все трохи стихло”.

Із січня цього року події почали розвиватися дещо по-іншому. Всіх міліціонерів, які того дня були в кафе “Орхідея”, знову почали допитувати, постійно намагаючись з’ясувати, чи не відбулося між ними сварки за столом.

“Однак жодних підстав стверджувати, що в кафе трапився якийсь конфлікт у слідства не було, – продовжив колишній полковник міліції. – Там були й інші відвідувачі, які могли це підтвердити. Наприклад, у зал зайшов якийсь чоловік, і Руслан С. кивнув йому головою. Потім виявилося, що це – міліціонер Сихівського райвідділу, мешканець Давидова. Він був із двома колегами. Їх особи встановили. Ці люди також підтвердили, що за столом іменинника не було жодних сварок чи непорозумінь. Але з того часу нас почали звинувачувати в тому, що ми не відразу згадали про появу в залі цього правоохоронця. Однак це було настільки епізодично, що ніхто навіть не звернув уваги. Лише згодом хтось про це випадково пригадав. Але зачіпку знайшли. Нам раптом почали інкримінувати те, що ми начебто приховали факт і під цим приводом почали звільняти всіх з органів внутрішніх справ”.

Двоє районних правоохоронців – Андрій Ю. та Петро І. – звільнилися добровільно. Вони не витримали тиску. “Горе дуже вплинуло на психіку батьків Тараса О., – продовжив мій співрозмовник. – Їх можна зрозуміти, адже зник єдиний син. Вони об’їздили всіх ворожок. І одна з них заявила, що про місцеперебування хлопця знають ті, хто був із ним. Якось двоє з них виходили з управління міліції, і нещасна жінка кинулася до них зі словами: “Віддайте мого сина!” Після того випадку Андрій Ю. відразу звільнився з роботи”.

Далі розпочався процес звільнення й інших працівників міліції, які були присутніми на тому фатальному святі. Однак звільнили не всіх. На посаді залишився заступник Сергія Калмикова Володимир Н. “Він власноруч підписав документи на моє звільнення, а також Руслана С. і Романа К., – міліціонера, який випадково опинився в кафе, – каже пан Калмиков. – На тій підставі, що ми нещиро поводилися під час перевірки. 13 березня Володимир Н. підписав всі три накази за умови, що його ніхто не буде чіпати. І дійсно, він єдиний залишився працювати в міліції”.

Далі до колишніх працівників міліції почали застосовувати жорстокі та цинічні фізичні розправи. 27 травня один із колишніх районних міліціонерів Віктор Н. повертався додому близько 13-ї години. В селі неподалік районного центру в його машину ззаду раптом вдарилася інша. Це була імітація ДТП. “Віктор Н. вийшов із салону автомобіля й побачив, що в нього вдарилися звичайні “Жигулі”, — розповів Сергій Калмиков. – Водій також вийшов. “Що сталося?” – запитав колишній міліціонер. У відповідь він отримав різкий удар в обличчя, після чого впав. У цей момент із машини вискочили ще двоє чоловіків і почали його бити”.

Несподівано з’явився місцевий дільничний: “Хлопці, що ви робите?!” Однак нападники заявили, що вони також із міліції і затримують убивцю. “Якщо хочеш, то ми й тебе затримаємо, йди сюди!” – почув від них спантеличений сільський правоохоронець. І, злякавшись, відступив...

Віктора Н. заштовхали в автомобіль, вивезли за межі села, в ліс. Там стояло інше авто. Колишнього правоохоронця зв’язали, закрили очі, посадили в салон і кудись повезли. По дорозі машину зупинили працівники ДАІ. Затриманому пригрозили негайною смертю, якщо він подасть найменший звук. Цікаво, що водії та “даішники” перекинулися лише декількома словами, і автомобіль рушив далі...

Віктора привезли в якусь хату. Спочатку його прив’язали догори ногами і почали бити. Питання було одне:

– Хто вбив Тараса О.?! Де тіло?!

І знову били. Віктора Н. настільки сильно катували, що з нього вибили “зізнання” про те, що Тараса начебто вбив Андрій Ю., який його підвозив до міста, а тіло знаходиться десь в кар’єрі. Всі відповіді, “вирвані” з жертви, бандити записували на диктофон. “Хлопцеві поламали ребра, відбили нирки й печінку, – продовжує співрозмовник. – Тому не дивно, що він мусив говорити все, що завгодно, тільки би перестали його катувати. Коли нападники вибили з хлопця всі дані, то вивезли за село, залишили в лісі та пригрозили в разі розголосу поховати всіх членів його родини живими. Після цього напівживого Віктора відпустили.

Його батьки написали заяву у внутрішні органи, прокуратуру та Генеральну прокуратуру. Вони офіційно просили захисту для себе та свого сина – колишнього правоохоронця (згідно зі статтею 52-1 Кримінально-процесуального кодексу) та відкриття кримінальної справи. Однак всі їхні прохання наштовхнулися на глуху стіну байдужості. Один із високих міліцейських чинів тільки пообіцяв поговорити з батьками Тараса О.”.

Але це ще не все. Пан Калмиков розповів, що минулої п’ятниці, 11 червня, в цьому ж селі на машині переслідували Андрія Ю. У нього почали стріляти, поранили та зупинили машину. Нападники затягнули його в авто. Андрія Ю. ніхто не бачив упродовж доби. Потім, як і першу жертву нападників, покаліченого Андрія з обома простреленими ногами знайшли в лісі.

“Мабуть, нині черга за третім колишнім районним міліціонером Петром І., – зауважив мій співрозмовник. – Ще працюючи в міліції, хлопці дізналися, що свого часу батьки Тараса зверталися до криміналітету з проханням віднайти зниклого сина. Однак ті відмовилися, мовляв, нехай “мєнти” самі між собою розбираються. Але коли всі учасники цього процесу перестали бути міліціонерами, в бандитів розв’язалися руки. Мене особисто дуже вразила цинічність обвинувачень, через яку нас масово звільняли з роботи. В цій ситуації або криміналітет перехоплює на себе функції правоохоронних органів, або хтось їх добровільно віддає... Питань, на які наразі немає відповідей, дуже багато”.

Учора репортер “Газети” намагався отримати коментар від слідчого обласної прокуратури пана Віктора Мисяка, який займається цією справою. Однак він відмовився спілкуватися без присутності прес-секретаря Мар’яни Гайовської. Репортер десятки разів телефонував пані Гайовській, але, на жаль, зв’язатися з нею не пощастило.




Довічне ув’язнення. Такий вирок виніс Одеський обласний апеляційний суд двом екс-міліціонерам, які позбавили життя свого колегу

Трагедія, нагадаємо, сталася у жовтні 2002 року в місті Ананьїв. Приїхавши туди у службове відрядження, працівники управління боротьби з організованою злочинністю УМВС в Одеській області 28-річний капітан міліції та його підлеглий 30-річний лейтенант завітали увечері до бару, де вчинили п’яну бійку із застосуванням зброї. Почувши крики і постріли, туди без вагань поспішив Леонід Попов, який мешкав по сусідству.

В недалекому минулому він обіймав посаду заступника начальника Ананьївського райвідділу міліції, його добре знали мешканці міста, і хоча тоді Л. Попов перебував уже на пенсії, та сподівався: йому вдасться втихомирити натовп, що вирвався з бару на вулицю, відвернути біду. Однак один із нині засуджених спрямував пістолета на свого колегу-майора і смертельно його поранив. Справу вела прокуратура Одеської області, її представник наполягав у ході судових засідань застосувати до міліціонерів-перевертнів найвищу міру покарання.

("Голос України", 4 серпня 2004 р.)

Див. також — “Киевские ведомости”, №160, 29 июля 2004 г.




Нещодавно затримали оперуповноваженого карного розшуку, який застрелив мешканця райцентру Броди. А працівника Львівського УБОЗу, який убив Руслана Ю. у Миколаївському районі ще 1999-го, меч правосуддя так і не торкнувся.

Нещодавно затримали оперуповноваженого карного розшуку (зрозуміло, уже колишнього), який застрелив мешканця райцентру Броди. Як там опинився рівненчанин зі зброєю - з’ясовувати слідчому прокуратури. Відомо одне: міліціонер за десять років служби одержав десять стягнень. За результатами атестації його мали звільнити. Не встигли, на жаль.

А працівника Львівського УБОЗу, який убив Руслана Ю. у Миколаївському районі ще 1999-го, меч правосуддя так і не торкнувся. Кримінальна справа кілька разів провадженням припинялася, чотири рази поновлювалася судом і прокуратурою. Щоразу органи погоджувалися з потерпілим батьком Ю.: має місце фальсифікація і підробка з боку слідчого прокуратури Ф. Але це, даруйте, вже не міліцейська історія, а прокурорська. До речі, не менш цікава...

На вимогу батька, справу було передано до Закарпатської облпрокуратури. Туди я виїжджав, щоб довідатися, чим і як Руслан загрожував УБОЗівцю, який застосував зброю на ураження. У прокуратурі мене ознайомили з версією слідства і дали зрозуміти, що справу буде вже вкотре закрито. Отже, як твердить слідчий, Ю. мав намір з’ясувати відносини з громадянкою Б., котра заборгувала йому певну суму. Вона повідомила в міліцію про майбутній нібито рекет, просила захистити. Міліція влаштувала засідку в будинку, впевнена, що прийде досвідчений здирник.

- Це необґрунтоване припущення, що перейшло пізніше у цинічне абсурдне обвинувачення сина, - казав мені Леонтій Ю. - Я, полковник міліції, знаю, чим жив Руслан. Правоохоронці, напускаючи туману, виправдовували незаконне застосування зброї колегою.

А він скористався нею двічі: у будинку, куди прийшов (без зброї, завважте) Руслан, і на вулиці, де стріляв у спину пораненого хлопця, що втікав.

- Пістолета в сина не було, - стверджує потерпілий, посилаючись на показання свідків, понятих, судмедексперта. - Зброю, до речі, зареєстровану, газову, Руслан залишив у машині.

На місці трагедії пістолет не зафіксований ані пам’яттю очевидцем, ані фотоапаратом, ані протоколом. В останньому, втім, зброя згадується. Але без необхідних у цих випадках подробиць - без номера, року випуску, інших подробиць. Поняті цього протоколу не підписували, що дає підстави батькові говорити про фальсифікацію й підробку.

Чого тільки не зробиш заради порятунку честі міліцейського мундира! Гадаю, у випадку з рівненським стрільцем усі буде інакше. Простіше. По-перше, він відразу зізнався. По-друге, порушник дисципліни - це вам не О., який служив зразково.

І все-таки не приведи Боже бути в ролі того, хто стріляє в спину.

Ні виправдання, ні честі, ні слави. Хіба що камінь на душі на все життя, що залишилося. Чи ж це не найбільше покарання?




К четырнадцати годам лишения свободы приговорил Черниговский областной суд капитана милиции Валерия Сташко. Его подельник старшина Николай Решотко приговорен к пяти годам заключения с 3-летним испытательным сроком. Верховный суд Украины оставил приговор в силе

Участковый инспектор Сташко разыскивал вора, похитившего сварочный аппарат из дачного домика Геннадия Хацкевича. Капитан сел в автомашину Хацкевича. Они объехали ближайшие деревни, где Сташко угощали алкогольными напитками. Напившись, капитан стал агрессивным. Возле села Мекшуновка он увидел местных жителей Валерия Голина, Михаила Шоху и Александра Крещука. Приказав им сесть в машину, милиционер повез их на территорию дачного кооператива «Озерное». Там капитан зашел в домик военного пенсионера инвалида Александра Ивашова. Инвалид мирно дремал на диванчике. «Это ты украл сварочный аппарат!», — закричал Сташко и пинками выгнал полураздетого человека на январский мороз, затем затолкал Ивашова в багажник. Автомашина поехала к милицейской будке, находящейся в 25 километрах от дачного кооператива, в селе Редьковка. В ней дежурил старшина Николай Решотко. Будка называлась «постом охраны зоны радиоактивного заражения». На самом деле здесь сотрудники Рипкинского РОВД истязали и пытали задержанных.

Сташко и Решотко затащили в будку Голина, Шоху, Крещука и Ивашова, избили ни в чем не повинных людей дубинками и швабрами.

Инвалид Ивашов возмущался и протестовал. Поэтому капитан приказал троим молчунам возвращаться пешком по лютому морозу в свое село, а Ивашова заковал в наручники. Когда-то Ивашов был кадровым офицером, служил на Байконуре, имел дело с космической техникой, принимал участие в ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС. Конечно же 52-летний инвалид не похищал сварочный аппарат. В обвинительной речи прокурор Анатолий Лавриненко сказал: «Сташко нанес Ивашову открытую черепно-мозговую травму, перелом подъязычной кости, закрытую травму шеи, что привело к смерти потерпевшего».

Забив человека насмерть, капитан и старшина сбросили труп в погреб на заброшенной усадьбе. На следующий день родственники Ивашова обратились в Рипкинский РОВД по поводу исчезновения инвалида. Руководство поручило провести расследование по этому заявлению самому... Сташко. За бутылку водки капитан нашел подставного свидетеля, который заявил: «Я видел, как Ивашов ночью возвращался домой». Однако родственники провели собственное расследование: они прочесали в округе все заброшенные избы и погреба. Там и нашли труп Ивашова со следами жестоких пыток.

По просьбе капитана судмедэксперт Дмитрий Железняк сфабриковал заключение о том, что якобы инвалид умер от переохлаждения. Но киевские эксперты опровергли ложное заключение. Против Железняка возбудили уголовное дело. Затем была назначена дополнительная проверка фактов. Перепуганный Сташко попросил свидетеля Крещука за большие деньги взять убийство Ивашова на себя. Заметались и другие милиционеры. Они предложили дочери инвалида взятку в размере десять тысяч долларов США. Кроме того, в адрес свидетелей и родственников посыпались угрозы. Но они не сдались. Вскоре начальник Рипкинского РОВД и более десяти милиционеров были уволены с работы за сокрытие служебных преступлений, волокиту и издевательство над людьми, сообщает правозащитное агентство «Прима».




Кримінально-виконавча система: деякі загальні дані

150 тисяч чоловік позбавлено волі. «Добробут» тюрем зростає... разом з їхнім «населенням»

Майже половина ув’язнених, які вийшли на волю за шість місяців поточного року, побачили волю умовно-достроково. Як повідомив у ході «гарячої лінії» у Києві голова Департаменту виконання покарань МВС України Володимир Льовочкін, за вказаний період із пенітенціарних закладів України звільнено 25,4 тисячі чоловік, і практично кожний другий відбув свій термін не повністю. При цьому за ті ж півроку в місця позбавлення волі потрапило близько 30 тисяч українців, із яких половина — не вперше. Іншими словами, у той час, як майже половину звільнених випущено достроково за хорошу поведінку, другу половину «свіжозасуждених» досвід перебування в «зоні» на шлях істинний так і не наставив. Певно, серед рецидивістів також є ті, хто свого часу був звільнений до закінчення встановленого судом терміну. На жаль, їх відсоток невідомий.

Загалом, на кінець півріччя у виправних колоніях містилося 75 тисяч чоловік, які відбувають покарання неодноразово, що становить 50% від числа всіх засуджених.

Як відомо, новий Кримінально-виконавчий кодекс Україна прийняла в січні нинішнього року. І, на думку відомства пана Льовочкіна, цей документ реалізовує «загальновизнані концептуальні положення про демократизацію, гуманізацію, диференціацію та індивідуалізацію виконання кримінальних покарань з урахуванням сучасних досягнень педагогіки та психології». По-перше, засуджені нині можуть розраховувати на велику житлоплощу: норма для виправно-трудових колоній — не менше трьох квадратних метрів на людину (раніше — не менше двох), в трудових колоніях, призначених для жінок — не менше чотирьох (колись жінкам належало 2 кв. м.), в лікувальних закладах при виправних установах — близько п’яти. Це відповідає необов’язковим, але все ж бажаним нормам Єврокомісії, відзначив Льовочкін. По-друге, стаття 156 вищезазначеного Кодексу наказує починати реабілітацію засудженого не пізніше, ніж за три місяці до моменту звільнення: територіальні органи внутрішніх справ і центри зайнятості повинні вживати заходів із трудового та побутового «облаштування» таких людей за вибраним ними місцем проживання. По-третє — відмінено нарешті явно несправедливу норму законодавства, коли людина, що вийшла із стін пенітенціарного закладу, втрачала право на житлоплощу: ряди своїх співвітчизників «без певного місця проживання» Україна немало поповнила саме таким чином...

У рамках виправно-трудового процесу, розповів Льовочкін, за гратами виробляють зернозбиральні машини, брущатку, «багато роблять для шахт», виготовляють меблі, автопричепи та велосипеди. Про соціалізацію ув’язнених: спільно з Держцентром соціальних служб для молоді реалізовується програма «Соціальний супровід молоді, що відбуває покарання і звільняється з місць позбавлення волі», з допомогою ЮНІСЕФ розроблено спеціальний курс психокорекційної роботи з людьми, які готуються вийти на волю. У 37 установах створено духові оркестри, в 82-х — вокально-інструментальні ансамблі, 100 установ мають стадіони, 91 — спортивні зали. Регулярно, як свідчать у Департаменті, демонструються кіно- і відеофільми, а адміністрація відповідних установ всіляко «стимулює участь засуджених у роботі художньої самодіяльності, відвідуванні спортивних секцій, гуртків прикладної творчості», практикує «проведення конкурсів на кращий поетичний твір і кращий твір живопису та різьблення по дереву».

...Згаданих установ, за словами В. Льовочкіна, країні вистачає. З метражем на одного засудженого, як говорилося, Закон визначився. З тюремним туберкульозом, судячи з усього, поки не розібралися: нині близько 11 тисяч ув’язнених співвітчизників утримується в спецлікарнях. Кодекс став більш терпимим: 12 видів покарань замінено на цивільні роботи та обмеження свободи. У самих же закладах пенітенціарної системи «особлива увага приділяється навчанню персоналу». Проте, наприклад, сайт Уповноваженої з прав людини (www.ombudsman.kiev.ua) все ще поповнюється матеріалами в дусі: «Тортури — не тільки проблема України», «Надлюдські умови утримання в ізоляторі», «Омбудсману нарешті стали приходити листи без цензурної перевірки»...




Кримінально-виконавча система: деякі загальні проблеми

Зламане майбутнє. Діти за ґратами: хто вони?

Це — діти. Хоча тавро "зек" уже стало поміж ними і світом. Перетворило майбутнє на невидиму стіну недовіри і невизначеності. "Мені немає куди звільнятися. Я не знаю, чи чекає мене хто-небудь. Хочу, щоб мені хоч трішки допомогли. Я сам не справлюсь, мені важко", — уривок з анкети 16-річного злочинця. Як живуть ці діти? Хто допомагає, коли, здавалось би, нікому це зробити? Про це розповіла Тетяна Євгенівна Пітатєлєва, керівник спеціалізованої соціальної служби "Соціальний супровід молоді, що у Київському СІЗО №13, Бориспільській ВК-119".

— З яким "підводним камінням" ви зіткнулися, коли тільки почали працювати з дітьми, що перебувають у виховних колоніях?

 —- Наша служба викликала здивування в працівників колонії. Вони живуть ще тим часом, коли слово "засуджений" — тавро. Виникало питання: навіщо ця служба?

Адже потрібно допомагати літнім людям, інвалідам, а не злочинцеві, який скоїв лихо. Дивувалися, що цю посаду обіймає дівчина. Звикли на моєму місці бачити літнього чоловіка. А перша колонія, яку відвідала, Прилуцька. Мене провели вузьким коридором і двері зачинили. Я злякалася, хоча знала, що за кілька годин для мене ці двері відчиняться. А для них, цих малолітніх злочинців? Вони навіть не схожі на однолітків 15-17 років. Ось подивіться на фотографії — дитячі обличчя. Хоча, коли відкриваєш автобіографію, раптом запитуєш себе: "Чи багато дорослих людей за свої 60 років бачили хоча б частину того життя, яке пройшли ці підлітки?" Думаю, що ні.

 —- Чим конкретно займається ваша служба?

— Спочатку ми пропонуємо анкету, де клієнт має написати, яка допомога йому потрібна під час звільнення і після. Свій супровід намагаємося розпочати тоді, коли людина вже потрапила в слідчий ізолятор. У нас укладена угода з Управлінням державного департаменту України з питань виконання покарань у м. Києві та Київській області. Там зазначено, що в слідчому ізоляторі ми працюємо тільки з молоддю, яка вже засуджена і чекає відправки до колонії.

Саме в цьому консультаційному пункті маємо відстежувати шлях людини, починаючи від моменту потрапляння в слідчий ізолятор. Ми — постійні консультанти як з юридичних, так і соціальних питань. Більшість їх такого типу: яке право в мене на умовно-дострокове звільнення? Чи буде амністія цього року? Найпоширеніше прохання — відшукайте матір. Допомога, яку ми надаємо, добровільна та безкоштовна (направлення на працевлаштування, навчання, допомога в отриманні документів, юридичні та психологічні консультації).

— Тетяно Євгенівно, ви щоденно спілкуєтеся з неповнолітніми злочинцями. І, мабуть, уже давно дійшли висновку, що штовхає їх на такий шлях?

— Щоб зрозуміти дії цих дітей, треба дивитися не на факт злочину, а на дитинство. Можу навести кілька прикладів, як підтвердження цих слів. М. Виріс нібито в благополучній родині. Та після нещасного випадку мати стала психічнохворою, а батько — інвалід без обох ніг, ситуація ще погіршилася: мама померла, тато почав пиячити. Старша сестра раптово вийшла заміж за чоловіка, який недавно повернувся з місць позбавлення волі. Хлопчик пішов жити на вулицю: жебракував, почав нюхати клей, палити цигарки. Потрапив до колонії за крадіжку. Правда, коли вийшов звідти, почав ремонтувати взуття. Ми вели перемовини з батьком. Він (нарешті!) виділив йому окрему кімнату. Зараз юнакові — 17.

Або ще приклад. Хлопчина мешкав з матір’ю, сестрою, вітчимом. Не склалися взаємини з вітчимом — пішов на вулицю. Під впливом алкогольних випарів разом з другом вбили жінку за... 64 гривні. На 13 років позбувся волі. Зараз йому 18. Мати від В. відмовилася. Я надіслала їй 9 листів. На Різдво мати прислала йому передачу. Один раз за три роки! Зараз його відправляють у колонію для дорослих, що його там чекає — невідомо...

Звертався до мене хлопчак 1985 р. н. (навчився писати в колонії): "Мої батьки померли, я круглий сирота. Є брат і сестра, але я їм не потрібний. Хочу, щоб ви мені допомогли, Тетяно Євгенівно. Згадую свою свободу, ті місця, де я мучився, боюся знову до цього повернутись. Хочу мати щось краще у своєму житті. Але як цього досягти? Хотів би мати свою сім’ю, свою дитину. Мати щось своє, рідне..." Цей хлопець кілька років жив у тролейбусному депо. Коли дістався до колонії, спочатку спав під ліжком. Не розумів, як можна їсти виделкою і ложкою, як лягти і спокійно заснути на чистому простирадлі...

Ні, ви не подумайте, що я виправдовую своїх клієнтів. Вони справді скоїли злочин, але ми повинні дати їм шанс стати іншими... Хоча б спробувати...

— Тетяно Євгенівно, яка ситуація сьогодні із злочинністю серед дівчат? Чи відчули ви суттєву різницю при спілкуванні із засудженими жінками і чоловіками?

— Спілкуватися з жінками набагато важче, ніж з чоловіками. Вони потайні, намагаються показати себе кращими, ніж є насправді. У колонії майже немає неповнолітніх дівчат, засуджених за крадіжку. У більшості з них — "тяжкі" статті: за тілесні ушкодження і навіть вбивства. Дівчата також більше вживають наркотики. Одна з них, чотирнадцятирічна, пише: "Боюся, що коли вийду з місця позбавлення волі, знову почну колотися й красти".

— Тетяно Євгенівно, чи можете ви розповісти про зміст тренінгів, які проводять із засудженими?

— Грунтовніше це знає наш психолог — Ганна Юріївна Мамонова.

Ось що розповіла Ганна Юріївна:

— Робота поділяється на два основні етапи: діагностика, а згодом відновлювальна корекція, психологічне розвантаження, тренінги. Підлітки в 14-18 років стоять на роздоріжжі, їм важко розібратися у власних почуттях. У засуджених підлітків все набагато складніше. Часто їх переслідує страх втратити родичів і друзів, страх нічого не досягти в житті. Щоб визначити психологічний стан дитини, вдаємося до різноманітних методик, зокрема тестів на схильність дитини до суїциду, чи притаманні їй дивіантні форми поведінки (відхилення).

На основі результатів тестів проводять різноманітні ігрові тренінги. Це і є одним з найголовніших факторів розвантаження. Саме ті методики, які допоможуть уникнути конфліктних ситуацій і непорозумінь у майбутньому.

P.S. Статистичні дані свідчать, що 2002 р. було звільнено майже 80000 тис. ув’язнених. З них по Києву та області — 2000 осіб. Було досліджено, що кожна третя особа, яка раніше перебувала в місцях позбавлення волі, знову туди згодом повертається.

Виявлено, що 45% від загальної кількості засуджених — це молоді люди віком 18-24 роки. 8,7% — діти 14-17 р., лише 27,8% від загальної кількості засуджених — особи старші 30 років. На жаль, дані за 2004 рік поки що не афішуються. Висновок: кілька десятків тисяч молодих людей перебувають сьогодні за ґратами. Саме той вік, коли потрібно посадити дерево, спорудити будинок, народити сина... Вони — це частина нашого соціуму, нашого менталітету... Чи можемо ми щось змінити? Ми працюємо для Вас та разом з вами!

Адреса: 03057 м. Київ, вул. О.Довженка, буд. 2, каб. 27. Тел: (044) 456-85-54.

Спеціальні пропозиції для всіх та кожного:

Телефон Довіри: 451-5-451 (цілодобово).

Пошта Довіри: м. Київ-54, а/с-5.




Украинским осужденным позволят конфиденциально переписываться с Европейским судом по правам человека

Украина готова придерживаться норм Европейской конвенции по правам человека в предоставлении осужденным и лицам, которые содержатся под стражей, права на беспрепятственную и конфиденциальную переписку с Европейским судом по правам человека. Законопроект, который предлагает соответствующие изменения в национальное законодательство, разработан Министерством юстиции и утвержден Кабинетом Министров Украины. Проект закона направлен в Верховную Раду Украины, - сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Министерства юстиции Украины.

По словам Министра юстиции Украины Александра Лавриновича, Конвенция по правам человека, которую Украина ратифицировала в июле 1997 года, требует не препятствовать обращению любого человека в государстве в Европейский суд по правам человека. Но действующее законодательство Украины не предусматривает конфиденциальности для корреспонденции, которая направляются из мест лишения свободы в Евросуд в Страсбурге. На сегодня не пересматриваются административными органами учреждений выполнения наказаний только письма, заявления, предложения и жалобы, адресованные Уполномоченному Верховной Рады по правам человека и прокурору.

А.Лавринович сообщил, что разработанный Минюстом законопроект предлагает изменения в Уголовно-исполнительный кодекс и Закон Украины "О предварительном заключении", которые должны закрепить на законодательном уровне запрет просмотра корреспонденции, которая направляется из мест лишения свободы в Европейский суд по правам человека.

"Принятие этих норм позволит избежать констатации Европейским судом по правам человека невыполнения Украиной требований Конвенции и нарушения прав человека. Соответственно, и значительных затрат государственного бюджета на выплату сатисфакций", – подчеркнул А.Лавринович.

(ЛIГАБiзнесIнформ, www.liga.net, 12.08.2004)

Див. також — “Зеркало недели”, №32, 14-20 августа 2004 г.




Сьогодні в Україні по той бік грат перебуває близько двохсот тисяч наших громадян. І більшість із них колись винесе на волю частинку «того життя». Це може бути арго чи хвороба. Ми лякаємося таких людей, адже у своїй більшості не знаємо, що відбувається за межею, яка нас розділяє

Окрім мене, на вхід до колонії чекало близько двадцяти журналістів. Впускали по троє. Відчинилися перші двері, і я з двома представниками інформаційних агентств увійшов до КПП Бучанської виправної колонії. Двері зачинилися та відчинилися грати, за якими було віконце, куди по черзі ми поклали свої паспорти та мобільні телефони. Потім були знову грати, двері та знову грати. Зустрів нас начальник в’язниці. Чекаючи на інших представників ЗМІ, я кинув оком на маленький дворик. Побачив чергові грати, які невдовзі мав пройти. І раптом чомусь захвилювався: чи випустять нас звідси потім? Для себе зрозумів: страх залишитися там, у місці, де ще нічого поганого не встиг побачити, був результатом сформованих стереотипів про в’язницю.

Мета і привід поїздки трохи різнилися. За ціль, окрім звичайного репортажу, було поставлено дізнатися про контингент людей у в’язницях, яким свого часу доведеться повернутися в суспільство. Хотілося визначити, як впливають амністії на це саме суспільство.

Привід відвідати місця ув’язнення був досить незвичний. З’явилася нагода переглянути разом із засудженими театральну виставу, організовану Державним департаментом з питань виконання покарань спільно з театром-студією «Арабески» (Харків). Вистава під назвою «Миті реальності» обіцяла бути цікавою для засуджених, адже складалася зі спогадів шведського режисера Йона Йонсона, який, до речі, й виконував на сцені головну роль. Цікавою тому, що згадувалося спілкування з в’язнями різних країн.

Увесь час, поки йшли територією, відчувалися заздрісні погляди, які були спрямовані на нас із вікон тюремних приміщень. Чомусь запам’ятався вуличний спортмайданчик, який видався меншим за звичайний шкільний спортзал. Зрештою, пройшовши територією, ми потрапили до так званого клубу, в якому мало відбутися все театральне дійство. Величезний зал на п’ятсот місць був заповнений вщерть. Вікон не було.

Не такий страшний чорт...

Місця для журналістів були попід стінами. Ми посідали і під мерхлим світлом почали роздивлятися обличчя в’язнів. Вони в свою чергу зацікавлено дивилися на нас. Чесно кажучи, прямуючи до в’язниці, всі сподівалися побачити «обличчя не обтяжені інтелектом». Та незважаючи на всі очікування, навіть з поголеними головами, засуджені виглядали цілком пристойно. На обличчях читалися мрії опинитися на нашому місці. Говорити із засудженими заборонили ще до початку вистави, тому дозвіл довелося взяти окремо у начальника в’язниці.

Напроти мене сидів хлопець, якому було трохи за двадцять. Я звернувся до нього, поцікавившись, скільки залишилося сидіти? «Трохи», – відповів мені він. Як виявилося пізніше, він сидить за те, що поцупив гаманця. Уже відсидів майже три роки і незабаром збирається вийти на волю. Розмова тривала кілька хвилин, за які ув’язнений встиг пожалітися мені на перевищення повноважень, а іноді й знущання над засудженими з боку адміністрації виправного закладу. Потім підійшов охоронець і стало зрозумілим, що в його присутності нічого цікавого я вже не почую.

Засуджені сиділи та дивилися на сцену, не розуміючи, що там відбувається. Через півгодини по залу почали гуляти хвилі шурхотіння. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Тому й запитав у найближчого в’язня, що сталося. Він пояснив: «Нікому не цікаво слухати цю «туфту» протягом двох годин. І взагалі нам пообіцяли, що тут буде вистава, в якій братимуть участь дівчата. Цим, напевне, вони хотіли заманити нас сюди».

«А у вас буває тут щось цікавіше за цю виставу?» – запитала журналістка, яка сиділа поруч мене. «Ні», – коротко і змістовно відповів засуджений.

Я вийшов із зали та більше не повертався. Надворі в той час інші журналісти вже спілкувалися з в’язнями. Темою розмови були сформовані стереотипи щодо людей, які виходять із в’язниць. Саме те, що мене цікавило.

Люди з черговою вже судимістю розповідали, що після першого виходу на волю вони залишалися зі своїми проблемами сам на сам. Сім’ї розпадалися, на роботу ніхто не брав, одним словом, усюди вказували на двері. Здавалося, звільнені люди мали б почуватися щасливими, такими, як і всі, а виходило навпаки.

Так, дійсно є категорія людей, які, пробувши за гратами певний проміжок часу, вже не можуть бути гідними членами суспільства. Проте, як засвідчує заступник начальника управління Департаменту виконання покарань в м. Києві та Київській області Ігор Андрюшко, тільки третина з усіх засуджених згодом не може нормально влаштуватися на волі. «Здебільшого це звичайні люди, з якими мені не менш цікаво спілкуватися, аніж з тими, хто жодного разу не переступав межу закону», – наголошує він.

Саджають – та не тих

«На жаль, у нашій країні дуже часто саджають не тих, – упевнений Андрюшко. – А ті, кого дійсно варто було б відправити за грати, ходять на волі». Ігор Васильович розповів один із прикрих випадків. Це було під час його відрядження до однієї із жіночих колоній, де й побачив він, як вели на прогулянку одразу близько півтори сотні жінок похилого віку. Всім було за шістдесят. «Смертниці», – прокоментувала молода засуджена, яка стояла поруч нього. «Чому «смертниці?» Що – всім пожиттєве чи смертна кара?» – запитав Ігор Васильович. «Та ні. Років по десять дали. Та їм більше й не потрібно», – спокійно відповіла молода жінка. Ігор Андрюшко підійшов до однієї жіночки і поцікавився, з яких причин її позбавили волі. Та ж розповіла йому історію, яка, на жаль, не є винятком і має свої аналоги в кожній з в’язниць: «Чоловік щодня повертався додому в сп’янілому стані. То бив її, то одного разу вухо надкусив, а було й таке, що відрубав сокирою пальця. Повернувшись у черговий раз у звичному для нього стані, він почав чіплятися. Вона, не стерпівши, навідліг ударила його сковородою по голові, щоб той відчепився. А він і помер на місці». «У дев’яноста п’яти відсотках в подібних ситуаціях жінки самі телефонують до міліції, і захисникам правопорядку нічого не залишається, як забирати їх до дільниці за фактом вбивства», – стверджує пан Ігор. Суд визначає цю ситуацію, як ненавмисне вбивство. А у справах про вбивство «умовно», як відомо, не дають. Так і трапляється, що на старості люди потрапляють на лави підсудних, і вже незабаром їхнє життя потроху згасає у стінах в’язниці.

Така ж сама ситуація і в типових випадках із колгоспним майном. Візьме стара людина з голоду мішок із крупою, і посадять її за звинуваченням про розкрадання держмайна в особливо великих розмірах.

Зміна свідомості

Тепер хочеться розглянути питання зміни свідомості людей, які перебувають за гратами. Адже свідомість змінюється незалежно від того, чи справедливо людину покарали, чи ні. І все ж таки яким чином перебування у в’язниці змінює ставлення людей до тих чи інших речей? У межах Арт-проекту «Зони зради: соціальні проекції», складовою частиною якого і було влаштовано згадувану театральну виставу, професійні соціологи провели опитування. У результаті яких було встановлено, що засуджені набагато менше довіряють людям, аніж ті, кого не позбавляли волі. Так, усього шістнадцять відсотків із опитаних в’язнів вважає, що людям можна довіряти.

Віра та страхи в зоні

Не менш цікавими видалися відповіді на питання: що викликає у вас найбільшу довіру? Майже всі, тобто засуджені, працівники колоній і звичайні люди найбільше довіряють своїм родинам. На питання щодо довіри до державних і недержавних установ відповіді трьох опитуваних груп виявилися зовсім різними. Так, ті, що перебувають за гратами, довіряють церкві більше, аніж ті, хто перебуває на волі, і зовсім не довіряють церкві працівники адміністрацій в’язниць. І навпаки, уряду довіряють тільки співробітники місць позбавлення волі.

Цілком зрозумілим здається, що тридцять відсотків в’язнів у першу чергу бояться порушувати не закони України, етики чи моралі, а правила, встановлені адміністрацією колонії. Це засвідчує «авторитет» влади в місцях покарань.

Карати чи милувати?

Останнє питання опитування, на яке хотілося б звернути увагу, було поставлено так: на яких засадах, на вашу думку, має розвиватися суспільство в Україні? Неочікуваним був показник відповідей засуджених, п’ятдесят три відсотки з яких вважає, що наше суспільство має розвиватися на засадах довіри між людьми. Також більше як половина ув’язнених вважає, що велику роль повинно відігравати дотримання законодавства, яке, до речі, на думку більшості з усіх опитаних груп – далеко не досконале.

Мимоволі виникають питання. Хіба результати цих опитувань не свідчать про готовність засуджених органічно вливатися у суспільство? Хоча хто знає? Адже вони не сприйняли навіть виставу, задля показу якої Йон Йонсон приїхав аж зі Швеції. Можливо, вони просто не сприйняли чи не хочуть сприймати людей, які перебувають, на відміну від них, на волі?

У будь-якому випадку, люди повинні, хоча б заради самих себе, допомагати звільненим улаштовуватися у знайомому, але вже дещо забутому ними, вільному суспільстві. Наскільки це буде ефективним, невідомо, адже велика частина засуджених врешті-решт повертається до в’язниць, знову скоївши злочин. Однак не кожен згодиться допомагати тим, хто одного разу вже переступив межу дозволеного.




Умови утримання в місцях позбавлення волі

Сесія Чернівецької обласної ради рекомендувала Сокирянській, Кельменецькій, Новоселицькій, Кіцманській та Сторожинецькій районним радам провести спільно з УМВС України в Чернівецькій області реконструкцію ізоляторів тимчасового утримання відповідно до міжнародних норм, гарантованих Європейською конвенцією прав людини

Облдержадміністрація має виділити на ці цілі 61,9 тисячі гривень. Головне фінансове управління облдержадміністрації на 2005 рік також має подати пропозиції до Кабміну про виділення 1,5 мільйона гривень для забезпечення установ утримання затриманих і заарештованих в ізоляторах, відповідно до положень Європейської конвенції про запобігання катуванням та незаконному або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню ув’язнених.




Міський голова Запоріжжя відправляється в ізолятори тимчасового утримання, аби стати "санітаром"

Таке, за висловом самого ж Євгена Карташова, зобов’язання запорізький мер оприлюднив на розширеному засіданні колегії облуправління МВС. Основним було питання про дотримання конституційних прав людини в закладах тимчасового позбавлення волі. На території області функціонує два спецприймальники-розподільники і вісімнадцять ізоляторів тимчасового утримання. З’ясувалося, що деякі з них збудовані ще в 50-60-х роках минулого століття. Рекордсменом у цьому плані є ізолятор тимчасового утримання (ІТУ) Токмацького міськрайвідділу міліції: перших правопорушників тут прийняли ще у 1900 році!

За повідомленням начальника облуправління міліції Миколи Іллічова, у першому півріччі до згаданих спецустанов було доставлено понад десять тисяч підозрюваних у скоєнні злочинів (у середньому по 475 осіб щодоби). Якщо на організацію харчування спецконтингенту виділяється 5,5 гривні на добу, то на ремонт приміщень, підтримання елементарних санітарно-гігієнічних умов - жодної копійки! Ні з державного, ні з місцевого бюджетів. Годі дивуватися, що в дев’яти спецустановах відсутні ліжка, майже скрізь бракує постільної білизни, подушок, ковдр: немає пральних машин, дезінфекційних камер, гарячої води (за розкіш вважається наявність холодного душу). Утриманці 15-ти ізоляторів потерпають від відсутності кімнат для побачень...

Констатувавши очевидне, генерал Іллічов зауважив: у регіоні існує програма розвитку спецустанов на 2003-2005 роки, однак ніхто не опікується реалізацією бодай дещиці з наміченого.

Злиденне матеріально-технічне забезпечення і жахливий санітарний стан спецустанов, зауважив заступник міністра внутрішніх справ Анатолій Присяжнюк, виступаючи на колегії, - справа не лише органів міліції: "Люди, які опинилися в камерах, - це здебільшого мешканці вашої області. Ще не доведено, що вони є злочинцями, тому вони, не зі своєї волі перебуваючи у держустанові, мають право на людські умови утримання. Євростандартів без участі місцевої влади нам не досягти. Тому ми і запросили голів районних і міських державних адміністрацій".

Попри ту обставину, що згаданих голів у залі було не вельми густо, колегія покладає солідні надії на їхнє долучення до турботи про затриманих. Приклад своїм колегам показав запорізький мер: Євген Карташов запевнив, що ближчим часом відвідає усі спецзаклади обласного центру, аби покласти край нелюдським умовам утримання підозрюваних. І привселюдно зажадав від присутніх голів семи райадміністрацій Запоріжжя планів "осучаснення" ізоляторів. Голова ОДА Володимир Березовський запевнив: для наведення порядку вистачить двох місяців.




Зеки таки просят их "побеспокоить"

Не так давно «Вечерние Вести» опубликовали статью под названием «Зеки просят их не беспокоить». Речь в ней шла о том, что в редакцию «ВВ» приходит немало писем с жалобами заключенных (в частности из Менской колонии, что в Черниговской области) на нечеловеческие условия их содержания. Но когда мы официально обратились в Департамент по исполнению наказаний с просьбой разрешить нашему журналисту посетить это учреждение, то получили не менее официальный отказ: дескать, они бы и рады предоставить редакции такую возможность, но не могут — контингент колонии решительно против какого-либо общения с журналистам. По той причине, подчеркнул в своем ответе на наш запрос чиновников этого ведомства г-н Вербенский, что «писаки» клевещут на надзирателей и руководство.

Что тут скажешь. Может, и есть у администрации колонии такое письмо — не секрет ведь, что в камере еще и не то подпишешь по «просьбе» начальства. Но спустя несколько дней после выхода статьи в редакцию буквально посыпались письма от заключенных

В том числе и из той самой Менской колонии, где якобы не хотят общаться с «писаками». И в каждом — просьба приехать «и посмотреть, что у них творится на самом деле».

«Я попал в колонию в октябре 2003 года и был поражен тем беззаконием, которое творилось тогда и продолжает твориться до сих пор, — пишет бывший опер из Донецка. — То, что многие из нас умирают от неоказания медицинской помощи — это неоспоримый факт. Причем зимой по одному человеку в сутки, а летом, когда стоит страшная жара, доходит до трех. Я не могу описать всего, что творится здесь, так как инакомыслящие у нас строго наказываются, а письма с критикой в адрес администрации никуда не отправляются — здесь вскрывают запечатанные конверты, адресованные Уполномоченному по правам человека и прокурорам. Для нашего руководства Конституция Украины не существует. Да и вообще, это не ментовская зона, а скорее, кумовская, так как все работники колонии и управления по исполнению наказаний в Черниговской области состоят в родственных связях: сваты, братья, кумовья... Я был доведен до отчаяния беспределом администрации и обратился в Менский райсуд на незаконные действия начальника спецчасти Кроха. Но судья Сова вместе с администрацией все делают, чтобы заволокитить дело. А прокурор все наши жалобы на администрацию высылает обратно в колонию и просит руководство «разобраться». При этом указывает фамилии всех жалобщиков. Мы, униженные и доведенные до скотского состояния люди, просим корреспондентов «ВВ» приехать к нам и убедиться собственными глазами, какой беспредел тут творится.»

Под этим письмом — 27 подписей. Установить, насколько правдивы обвинения в адрес администрации зоны можно, лишь побывав на месте и побеседовав как с заключенными, так и с должностными лицами пенитенциарного учреждения. Но нам и ныне с завидным упорством отказывают в этом. Поэтому просим считать эту публикацию очередным нашим обращением в Департамент по исполнению наказаний по поводу предоставления нашим журналистам возможности побывать в Менской колонии и во всем разобраться на месте.

Справка «ВВ»

Менская ИТК — единственная в Украине колония для бывших сотрудников силовых структур, осужденных к лишению свободы за различные преступления. Из «своих» ( сотрудников департамента по вопросам исполнения наказаний) за должностное преступление пока сидит лишь один — за доставку наркотиков в зону.




Состоялась очередная выездная коллегия УМВД Донецкой области. На этот раз местом ее проведения стал Мариуполь, куда съехались все милицейские начальники области и журналисты

А дело в том, что именно здесь в повседневную жизнь правоохранителей входят современные технологии европейского уровня, поэтому коллегам в погонах из других городов и районов есть чему поучиться.

Основным событием дня стало открытие нового изолятора временного содержания на 43 "посадочных" места. По словам начальника УМВД области генерал-лейтенанта милиции Владимира Малышева, теперь каждый преступник города получит возможность обдумать свое поведение в человеческих условиях.

На реконструкцию ИВС Донетчины МВД Украины направило свыше полумиллиона гривен, которые распределили по городам и районам, где подобные заведения требуют особого внимания. Но большую часть средств милиционеры получили из городского бюджета. Впервые в области появился ИВС, где все обустроено в полном соответствии с нормами Европейского комитета против пыток и Еврокомиссии по правам человека. Также впервые в Украине акт о соответствии мариупольского изолятора современным стандартам был подписан Иваном Корчистым, руководителем Департамента криминально-административного права и пенитенциарных учреждений секретариата уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека.

Будущие клиенты изолятора будут обживать двух-, трех- и пятиместные камеры со всем необходимым. Есть специальная комната для свиданий, два прогулочных дворика, душевые, медпункт и два следственных кабинета, оборудованные мебелью и компьютерами. И это только начало - уже принято решение о реконструкции ИВС в Славянске, Амвросиевке, Красноармейске, Волновахе и других городах Донетчины.




Изолятор временного содержания при горотделе милиции Шахтерска будет приведен едва ли не в образцовый порядок

Как пояснил начальник ГОВД А.Тищенко, принятой на сессии городского совета программой усовершенствования ИВС предполагается провести не только ремонт помещения в соответствии с евростандартами, но и обеспечить задержанных всем комплексом необходимых услуг. Вплоть до организации специальной палаты в больнице для тех, кто, находясь в ИВС, приболел. Первым же этапом в реализации программы будет приобретение за счет средств города автомобиля для перевозки спецконтингента, так называемого "автозака". На это необходимы более пятидесяти тысяч гривен.



В столиці після оновлення відкрився СІЗО, умови утримання в якому відповідають європейським стандартам: двері були відкриті і для Уповноваженого ВР з прав людини, і для преси

Додайте колишню закритість для громадськості цих закладів: три або чотири роки тому Ніні Карпачовій, наприклад, довелося вистояти під проливним дощем під стінами слідчого ізолятора у Києві кілька годин. Омбудсмана таки пустили, а ось пресу — ні...

Уповноважений iз прав людини Ніна Карпачова і багато відомих правозахисників неодноразово звертали увагу органів внутрішніх справ на регулярні випадки порушення прав людини у виправних «застінках». Це й мізерні кошти, що виділяються державою на харчування ув’язнених, і тортури, і антисанітарія, і перенаселеність: на одного обвинуваченого щонайбільше могло припадати 1,5—2 метра «житлоплощі» в «казенному будинку». Навіть у більш-менш благополучному Києві представникам Європейської комісії з прав людини довелося висловитися з приводу побаченого в СІЗО осудливо. Усе тут пахне новизною і свіжою фарбою. Збільшено навіть розмір вікон, завдяки чому у арештантів нині в камерах більше сонячного світла. Зате зменшили кількість самих «утриманців», за рахунок чого збільшилася «корисна площа» на людину. Щоправда, відзначають високопоставлені міліціонери, Києву не завадить мати ще один СІЗО... У наявності — три прогулянкові дворики, вельми домашнього вигляду душова, в усіх потенційних відвідувачів — повний комплект постільної білизни, в деяких камерах є і телевізор. Це одне з цілої серії новинок: у новому СІЗО з’явилися так звані «камери підвищеного комфорту», в яких за додаткову плату (кошторис поки що уточнюється) «утриманець» може розширити перелік наданих зручностей.

А ще тут є нова комп’ютерна програма. Автоматизована пошукова система «Atlas» дозволить потерпілому упізнавати кривдника не iз, скажімо, 150— 200 фотографій, а з 25—30: простіше і точніше стане шукати підозрюваних за зовнішніми прикметами, швидше друкуватиметься й роздаватиметься орієнтування на злочинця.

Ніна Іванівна задоволена: апарат Уповноваженого і МВС має «прогрес у відносинах». Однаково як міліція — «прорив у ставленні до преси», а персонал пенітенціарних закладів — «у ставленні до ув’язнених».

Загалом, процес, як кажуть, пішов. Нюанси — залишилися. Нині, наприклад, навіть у «єврокамерах» ув’язненому все так само виділятимуть «аж» 8 з копійками гривень на харчування: такий зараз стандарт по всій країні. А кримінально-виконавча система все так само «відчуває гострий дефіцит кваліфікованих працівників, обумовлений непрестижністю служби, невдоволенням рівнем соціального захисту і побутовими умовами, низькою зарплатою». Про останнє говориться в доповіді Уповноваженого за 2002 рік. Поки що важко говорити про кардинальні зміни.

***

Володимир Підвисоцький:

Спасибі Європі за те, що на її вимоги і в нас дещо робиться, щоб дотягнутися до норм та порядків Старого Світу. У цьому ще раз переконався, тільки-но ступив на подвір’я відремонтованого під євростандарти Київського ізолятора тимчасового тримання для заарештованих та взятих під варту осіб. В ІТТ, що заховався подалі від людських очей у зелених шатах Косогірного провулку Подолу, все блищало та пахтіло свіжістю фарб: огорожа з сяючим колючим дротом, скрученим бубликом уздовж внутрішньої стіни, навстіж відкритий КПП з черговим при мундирі за столом, акуратна кількаповерхова тюрма, якій, за народним висловом, лише біс радий, куценькі прогулянкові дворики для арештантів, що притулилися до її стін.

У вранішньому сонячному сяйві ще парувала свіжа асфальтівка, котра єднала установу з навколишнім світом. А на невеличкому плацу мовчки шикувалися міліціонери, готуючись до урочистого відкриття ізолятора та зустрічі свого міністра Миколи Білоконя, київського міського голови Олександра Омельченка, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, іншого високого начальства.

Та чи не найбільшою диковинкою для багатьох стали переобладнані камери для тимчасових постояльців, які розраховані на утримання від одного до семи осіб.

Новинкою, бо це перше в Україні приміщення для затриманих (не засуджених!), яке облаштовано відповідно до норм Європейського комітету проти тортур та Єврокомісії з прав людини.

У камерах були ліжка з матрацами, білизною і ковдрами, не одне, а кілька вікон з кватирками, столи з тумбочками і навіть відгороджені клозети (замість колишньої параші!).

Тож, заходячи в оновлені камери, Микола Білоконь, Ніна Карпачова, міліцейські чиновники столиці та країни, представники міжнародних організацій, журналісти (таке побачити тут, погодьтеся, можна нечасто) прискіпливо все розглядали, а наш брат знай все фотографував та розпитував про життя арештантів до та після появи в ІТТ євростандартів.

Щоправда, і тут не обійшлося без конфузу, котрий можна висловити відомим "хотіли, як ліпше, а вийшло, як завжди". Н. Карпачова попросила керівника установи показати портативні радіоприймачі, які кілька років тому подарувала мешканцям цього сумного закладу. У відповідь він лише невиразно і тихо виправдовувався: нема їх, бо, мовляв, поламалися. "А в мене й досі один із них працює!" - заперечила Омбудсман.

Ніна Іванівна також попрохала продемонструвати, як відчиняються на вікнах кватирки. Після багатьох зусиль начальника та його підлеглих удалося відкрити фрамугу лише в одному вікні, на що Н. Карпачова зауважила:

- Свіже повітря і природне світло - це найперше, що маємо гарантувати за міжнародними нормами мешканцям ізолятора. То невже важко відрегулювати кватирки так, щоб їх можна було без особливих зусиль відчинити? Крім того, не забуваймо, що сюди кожен із нас може потрапити, тому подбаймо хоч про доступ до камери свіжого повітря...

Цей ІТТ, що розташований біля підніжжя гори неподалік Глибочицької вулиці, майже новий - звели його наприкінці перебудови. Після того, як утримувати заарештованих та взятих під варту у напівпідвальних приміщеннях УВС Києва на вул. Володимирській, 15, що в центрі столиці, через невідповідність умовам пенітенціарних установ ставало дедалі важче. Ізолятор займає усього 11 соток - типову дачну ділянку, однак розрахований на утримання 126 осіб, яких доглядають 96 службовців. Його оновлення під євростандарти обійшлося МВС і столичній держадміністрації в три млн. грн. Тепер тут є медізолятор, санпропускник, у камерах - холодна і гаряча вода, в кімнаті для побачень - телефони по обидва боки скляної перегородки, зі стелі сяють лампи денного світла, на кожному поверсі - душова (на відміну від колишньої єдиної на весь ізолятор), а також приміщення для осіб з так званою неадекватною поведінкою.

Кожного затриманого, тільки він переступить поріг, фотографують, заносять дані дактилоскопічної експертизи. Показово і те, що все тут пофарбовано не в темні "тюремні" кольори, - а у світлі. Стіни коридорів обкладено плиткою, а підлогу покрито чимось схожим на килимову доріжку. "Круто" виглядає й оснащення камер і території прихованими відеокамерами, пульт керування й спостереження за якими у затишному кабінеті чергового. А щоб уже зовсім мати вигляд по-європейськи, для багатих "клієнтів" обладнали платні апартаменти з телевізорами та іншими атрибутами підвищеного сервісу. Побачивши таке оновлення, так і хочеться назвати косогірську тимчасову тюрму столиці елітарною. А після того, як міський голова Києва Олександр Омельченко подарував європеїзованій установі новітній телевідеокомплекс, сумніватися не доводиться.

...А поки що всі особи, затримані та взяті під варту правоохоронцями, утримуються, як кажуть у народі, в "обіз’янниках" - ІТТ та КПЗ, розміщених здебільшого при райвідділах внутрішніх справ. У цих переповнених приміщеннях, як сказала того самого дня Ніна Карпачова на розширеному засіданні колегії МВС, часто-густо бракує елементарних людських умов: у камерах з чотирма ліжками, наприклад, утримується до 14 людей, там немає ні свіжої води, ні свіжого повітря. Й утримують підозрюваних нерідко не кілька днів (до десяти діб), як велить закон, а значно довше. Гостро стоїть питання про тортури над тими, в кого будь-якою ціною намагаються вибити потрібні зізнання. Чим це часто закінчується, знаємо з повідомлень ЗМІ.

На колегії МВС Н. Карпачова відзначила, що зрушення на краще у цьому болючому питанні є, та це лише початок. Відрадно також, що міліція поволі все-таки позбувається колишніх методів роботи, коли всі працювали на справну цифру, чому сприяє позиція Миколи Білоконя. В Україні з півтисячі ізоляторів тимчасового тримання половина потребує капітального ремонту та реконструкції, а третину з них необхідно закрити. І хоч в поточному році Кабінет Міністрів виділив для них 39 млн. грн., утримання тимчасово взятих під варту в ІТТ та КПЗ ще нескоро відповідатиме європейським нормам. Особливо кепські справи тут у Запорізькій і Херсонській областях та в Криму.

Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав основних свобод людини Зоряна Бортновська звернула увагу членів розширеної колегії МВС на звернення наших громадян до Європейського суду, кількість яких постійно зростає. Якщо поважний суд доведе, що позивача в Україні піддавали тортурам чи знущанням - наш уряд зобов’язаний сплатити йому щонайменше 30 тисяч євро.

Сума чимала, до того ж із нашої з вами кишені.

("Голос України", 12 серпня 2004 р.)

Див. також — “Киевские ведомости”, №145, 12 июля 2004 г.




Керівництво УМВСУ у Львівській області провело колегію, на яку були запрошені голова Львівської облдержадміністрації Олександр Сендега та керівники районів. Обговорювали болюче питання спецустанов, — ізоляторів тимчасового утримання

У цих специфічних установах утримують затриманих за підозрою людей. Звичайно, що особам, вина яких ще не доведена судом, має бути створено нормальні умови для тимчасового перебування під вартою. Насправді ж перебування в ІТУ перетворюється на пекло.

Перший заступник начальника обласного управління міліції Ярослав Скиба повідомив, що на території Львівщини діють 20 ІТУ, проте лише 7 з них перебувають у порівняно нормальному стані, всі інші потребують негайного ремонту. Більшість цих спецустанов розташовано у приміщеннях 1900–1950 років побудови. Там постійно виходять з ладу системи опалення, у камерах підвищена вологість, немає умивальників та санвузлів. Що, в свою чергу, стає причиною розповсюдження туберкульозу.

Щоб чиновники зрозуміли, в якому пеклі перебувають затримані, міліціонери продемонстрували відеофільм, у якому ці ізолятори показано без прикрас. Керівництво міліції нагадало, що минулого року було розроблено програму розвитку спецустанов міліції на 2003-2004 роки. Програма передбачала виділення кошів на забезпечення затриманих осіб триразовим гарячим харчуванням, медикаментами та постіллю. Та через часту зміну керівництва районів та області програму так і не затвердили в облдержадміністрації.

Присутній на колегії губернатор Львівщини Олександр Сендега пообіцяв, що влада спробує знайти кошти для спецустанов міліції.




Захворюваність в місцях позбавлення волі

Народный депутат Татьяна Бахтеева передала Донецкому следственному изолятору предварительного заключения рентгенодиагностический комплекс "Рентген-40".

Он предназначен для исследования внутренних органов, в частности, легких и желудочно-кишечного тракта. Как выяснилось, этот комплекс является для учреждения предметом первой необходимости: старый отслужил уже тридцать лет и частенько "проглядывал" начальную стадиию туберкулеза. Между тем, больных этой опасной болезнью в СИЗО сейчас около двухсот, с "воли" нередко приходит пополнение, а перенаселенность камер и отсутствие своевременного мед-осмотра способствуют тому, что здоровых с каждым днем становится меньше.



Врачи на страже. Минздрав готов лечить туберкулез у обитателей милицейских изоляторов. Это станет возможно при условии обеспечения медперсоналу со стороны МВД надежной охраны.

В следственные изоляторы в прошлом году попали 3,6 тысячи больных, сообщил на заседании Межведомственной комиссии по борьбе с туберкулезом министр здравоохранения Андрей Пидаев. Однако больничных коек там на сегодня только 312. Такая ситуация возникла из-за отказа Госдепартамента Украины по делам исполнения наказаний переводить больных из изоляторов временного содержания в следственные. Самая плачевная ситуация - в Херсонской и Донецкой областях.

Андрей Пидаев заявил, что его ведомство сможет начать лечение больных уже в изоляторах, то есть в первые десять дней, как это предусмотрено законом. А далее межведомственная комиссия приняла решение госпитализировать таких больных в коммунальные противотуберкулезные учреждения, где их разместят в отдельные палаты. Однако здешний медперсонал и остальные больные должны быть уверены в собственной безопасности.

Необходимых для лечения туберкулеза препаратов в стране достаточно. С прошлого года начата централизованная закупка современного рентгеноборудования, в частности цифровых флюоорографов.

Андрей Пидаев, министр здравоохранения:

Решение вопроса об организации помощи больным туберкулезом, которые находятся в изоляторах временного содержания и следственных изоляторах, - еще один шаг на пути преодоления эпидемии в Украине. Сегодня правительство делает для этого все возможное.

(«Киевские ведомости», №140, 6 июля 2004 г.)

***

Уточнение. В материале "Врачи на страже" 6 июля была допущена неточность. Заключение межведомственной комиссии в трактовке пресс-службы Минздрава звучит так:

"Межведомственная комиссия приняла решение обеспечить госпитализацию больных туберкулезом, направленных из изоляторов временного содержания в коммунальные противотуберкулезные учреждения, в которых созданы отдельные, специально оборудованные палаты (отделения), обеспечить их лечение и охрану до момента дальнейшего перевода в следственные изоляторы (до 10 дней) и рассмотреть вопрос о создании в следственных изоляторах условий для лечения больных инфекционными заболеваниями, в том числе - туберкулезом, до момента вступления в законную силу приговора суда согласно с действующим законодательством".

(«Киевские ведомости», №143, 9 июля 2004 г.)




У квітні цього року Генеральна прокуратура розкритикувала Державний департамент з виконання покарань за неналежне тримання арештантів у слідчих ізоляторах. Спостереження Генпрокуратури засвідчили, що арештовані, які перебувають у СІЗО, не проходять своєчасного, повноцінного та якісного обстеження на туберкульоз. А це є першою причиною поширення цієї хвороби в таких закладах

Далі чиновники гідно оцінили почин Геннадія Андрійовича та по-бойовому відреагували на папірець папірцем. Таким чином виникло розпорядження Кабміну від 5 липня «Деякі питання створення належних умов для утримання та лікування заарештованих осіб у слідчих ізоляторах», яке із самого початку виявилося популістським, адже в ньому передбачено те, що потребує вкладання коштів, яких, звісно ж, у бюджеті немає. У цьому розпорядженні Кабінет Міністрів доручив Держдепартаменту з виконання покарань, міністерствам фінансів, охорони здоров’я, економіки та юстиції розробити, з урахуванням міжнародних стандартів, проект Державної програми реформування кримінально-виконавчої системи на 2005–2010 роки. При цьому Кабмін доручив передбачити в програмі створення спеціалізованих протитуберкульозних установ при кожному слідчому ізоляторі.

Держдепартамент було зобов’язано забезпечити належне тримання заарештованих, зокрема хворих на туберкульоз та інші хвороби, з наданням їм відповідної до законодавства лікувально-профілактичної допомоги.

Постає питання, як реагуватимуть на розпорядження Кабміну ті структури, яким воно адресовано? Адже, з одного боку, виконувати обов’язки потрібно, а з другого, це просто неможливо через брак коштів. Як пояснили фахівці, Департамент з виконання покарань не може суттєво змінити ситуацію з триманням заарештованих, які хворі на туберкульоз та інші хвороби. І справа не тільки в браку коштів, а й у недосконалості самої кримінально-виконавчої системи. На сьогодні в СІЗО існують жорсткі й не завжди виправдані порядки. Наприклад, ускладнено систему передачі посилок із харчуванням. А ще минулого року на харчування кожного затриманого витрачали трохи більше як півтори гривні. Звичайно ж, за такі гроші неможливо надати триразове повноцінне харчування, яке могло б слугувати профілактикою туберкульозу.

Наступною не менш важливою проблемою під час роботи із хворими у СІЗО є переповнення цих установ. Тобто кількість людей, які перебувають у слідчих ізоляторах, на третину перевищує допустимі норми. І через це арештанти, які не пройшли своєчасного обстеження на туберкульоз, здатні передавати хворобу іншим. Хвора людина може заразити близько двадцяти п’яти своїх однокамерників. Адже за день вони виходять на свіже повітря всього на одну годину. Також через переповнення камер СІЗО арештантам не вистачає ліжок і їм доводиться спати на підлозі, що в свою чергу призводить до активізації палички Коха.

Неналагодженість судової системи також створює проблеми для СІЗО. Адже середній термін перебування арештантів, чию провину ще не доведено, становить півроку й більше. Траплялися й випадки, коли невинні люди проводили в цих установах кілька років через те, що весь цей час справа була на розгляді. А за такий великий проміжок часу можна встигнути захворіти не тільки на туберкульоз.

Таким чином, зважаючи на всі фактори, які безпосередньо впливають на здійснення протитуберкульозних заходів у СІЗО, розпорядження Кабміну так і залишиться звичайним розпорядженням, яке має суто популістський характер. Як стверджують спеціалісти, формальні відписки Генпрокуратури та Кабміну є бутафорною реакцією на вимоги європейських структур щодо умов тримання людей в українських слідчих ізоляторах. Дивним є те, що наші чиновники думають, що в їхнє окозамилювання хтось повірить по цей і по той бік грат, а тим паче на Заході.

Доручення, якими Кабінет Міністрів зобов’язав Держдепартамент із виконання покарань забезпечити належне тримання заарештованих, зокрема хворих на туберкульоз, виконати на сьогодні неможливо. Треба враховувати, що це залежить не від Департаменту, а від багатьох факторів, які мають вплив на умови тримання арештантів у СІЗО. Це і нестача коштів, і переповнення СІЗО, і затягування розгляду справ та судових процесів, через які люди перебувають у цих установах занадто довго.

Першою проблемою в боротьбі з туберкульозом у слідчих ізоляторах є нестача вітамінів і взагалі повноцінного харчування. Наступною – антисанітарні умови, в яких тримають людей. Адже потік арештантів у цих установах надто великий. Кожного дня в СІЗО розміщують близько п’ятисот нових арештантів і стільки ж випускають. У таких умовах, звичайно ж, складно тримати приміщення в нормальному стані. А збільшити кількість слідчих ізоляторів на сьогодні неможливо, адже коштів не вистачає в багатьох інших, не менш важливих, сферах, таких як освіта, культура, куди вони і спрямовуються. За останні півстоліття збудували тільки кілька слідчих ізоляторів, та й ті розраховані лише на короткочасне перебування. (Останній ізолятор, у якому можуть тримати арештантів протягом тривалого часу, було зведено сто років тому).

Багато проблем виникає через недосконалість судової системи. Так, затримані надто довго перебувають у слідчих ізоляторах, де існує небезпека захворіти на туберкульоз. А заарештований чотирнадцятирічний хлопець, наприклад, за два роки перебування в СІЗО деградує й виходить звідти сформованим злочинцем.

У нашій країні взагалі людей саджають занадто багато. І для вирішення цього питання необхідно терміново знаходити альтернативні методи покарання для тих, хто вчинив несуттєві провини, а за грати відправляти вже справжніх злочинців.

Що ж до фінансового питання, то кошти, які надає бюджет, лише на третину задовольняють потреби кримінально-виконавчої системи. Таким чином, заходи проти туберкульозу та його профілактика не можуть здійснюватися більше як на третину. Хоча варто зауважити, що перевиконання бюджету за останні півроку на півтора мільярда гривень дало позитивні результати. Так, на потреби кримінально-виправної системи було надано додатково близько 103 мільйонів гривень, значна частина яких піде на закупівлю медикаментів та устаткування для боротьби з туберкульозом та його профілактики.




Туберкульоз за гратами

Ще однією болючою для українського суспільства темою є місця позбавлення волі та проблеми, пов’язані з ними. Адже у виправних установах та слідчих ізоляторах України показники епідемії в десятки разів перевищують загальнонаціональні. Начальник управління медичного забезпечення й контролю за санітарно-епідемічним станом Державного департаменту України з питань виконання покарань Сергій Живаго наголошує, що основною проблемою в підзвітній йому системі є розміщення хворих на туберкульоз у слідчих ізоляторах.

«Зараз ця проблему винесено на рівень Президента. Бо досі не вирішено, що робити з тими хворими людьми, які не ув’язнені та в будь-який момент можуть бути звільнені судом. Адже тримати їх у слідчому ізоляторі немає можливості – їм потрібна спеціалізована медична допомога. Тому зараз у нас іде боротьба з МВС і Міністерством охорони здоров’я, бо, згідно зі статтею 17 Закону України «Про боротьбу із туберкульозом», саме вони мають створювати відповідні диспансери для цієї категорії людей. Але ці державні органи не можуть створити відповідні заклади і просто скидають таких людей на нас. Це, у свою чергу, є порушенням міжнародної конвенції з прав людини. Європейський суд уже почав розгляд двох справ проти України, які вона, скоріше за все, програє», – пояснює Сергій Борисович. Однак усе погано бути не може, й ті, хто за вироком суду дістали строк, розміщуються в спеціалізованих лікарнях, де їм надають належну допомогу. Але де вирішується одна проблема – з’являється інша. Цього разу з антиретровірусною терапією. Ще наприкінці грудня через МОЗ України місця позбавлення волі мали отримати сто наборів для лікування хворих на СНІД. Та й досі, за словами Сергія Живаго, їх ніхто не бачив.




Опис фактів знущань в установах кримінально-виконавчої системи

"Не может бесправие длиться долго"

16 июня в нашей газете был опубликован материал "Спасти Константина Сизарева, защитить Надежду Полякову - с таким призывом выступил президиум Русской общины Крыма". Напомним, что в материале речь шла о том, как известный в Евпатории юрист Константин Сизарев подвергся побоям, находясь в следственном изоляторе, о том, что главного редактора газеты "Житуха" Надежду Полякову преследуют неизвестные лица после того, как в газете появилась публикация в защиту Константина Сизарева.

Вчера эта тема получила продолжение. В информационном пресс-центре состоялась пресс-конференция, в которой приняли участие главный редактор "Житухи" Надежда Полякова, председатель Крымской организации партии "Русский блок" Александр Черноморов, жена Сизарева, президент научной организации "Юстис" Оксана Денисова, представитель Фонда защиты гласности (Москва) Марк Агатов.

Марк Агатов сказал, что Надежда Полякова обратилась в Фонд за помощью после того, как началось преследование ее со стороны представителей евпаторийской милиции, она связывает это с публикацией в своей газете в защиту Константина Сизарева. Сейчас сотрудники Фонда ведут свое расследование этого дела, оно находится на контроле. К сожалению, в Крыму все чаще приходится сталкиваться со случаями, когда журналистам пытаются мешать выполнять свои профессиональные обязанности, преследуют их за публикации.

Александр Черноморов сказал, что Надежда Полякова руководит евпаторийской структурой "Русского блока" и является его помощником как депутата Верховного Совета Крыма. "Наверное, я являюсь рекордсменом по количеству случаев преследования моих помощников", - констатировал депутат. И добавил, что вопрос этот, защиты журналистов, защиты прав граждан, является интернациональным.

Надежда Полякова подчеркнула, что, к сожалению, в Крыму преследование журналистов стало нормой. И явление это носит интернациональный характер. Материалы о евпаторийских событиях опубликовали издания, выходящие на разных языках, не все из них разделяют позицию газеты, в защиту которой выступают, и это лишний раз подчеркивает, что журналистам следует объединяться, когда им мешают исполнять свой профессиональный долг. Далее редактор "Житухи" рассказала, что после публикаций в защиту Сизарева ежедневно с интервалом в два-три часа группы лиц в штатском появлялись в местах ее возможного пребывания - дома у ее родителей, по месту ее прописки, в доме, где она живет. Обманным образом пытались проникнуть в ее жилье, опрашивали соседей, пытаясь собрать сведения о ее личной жизни. Звонили якобы от имени читателей, предлагая встречу. Объясняли все это тем, что хотят вручить письмо, в котором содержатся вопросы об авторе публикаций, о материалах, которыми располагает редакция и источниках, откуда эти материалы были получены. Все эти действия Надежда Полякова расценивает как нарушение закона об информации.

Оксана Денисова ознакомила журналистов с расшифровкой аудиозаписи, сделанной в следственном изоляторе Симферополя, где содержится Константин Сизарев. В ней подследственный подробно рассказывает о том, что с ним произошло с момента задержания. В частности, приводятся такие детали: "В 19 часов с минутами я был доставлен в ИВС Евпатории, в 19. 25 помещен в камеру общего содержания, в 19.35 камера была открыта, меня оттуда избитого вытащили и положили на пол в коридоре...работники ИВС знали, что я работник суда и это ни от кого не скрывалось... В 22. 50 я был доставлен в Евпаторийскую больницу. Здесь я содержался прикованным к кровати. Я хотел бы обратить ваше внимание, что нормативных актов, которые позволяют приковывать больных к кровати, в правовой природе не существует... Меня били люди в гражданской одежде, а являлись ли они работниками милиции или нет - никто не может сказать, потому что никто мне, перед тем как бить, не показывал свое удостоверение, что он работник милиции... Я был выписан через 17 дней при условии, что буду помещен в больницу СИЗО, но работники ИВС этого не сделали. 13 дней я находился в ИВС, в комнате размером 1,70 на 2,10 метра, где не было умывальника, без кроватей, без постелей. Нас в комнате было три человека. Один - больной туберкулезом, второй постоянно получал от родственников лекарства от чесотки, вшей и других насекомых. Спали мы втроем на двух матрацах, комната не имела дневного освещения, нас не водили гулять, купаться... 11.06 я был выписан из больницы СИЗО как прошедший курс лечения. Таким образом я лечился с 24. 05 по 11. 06. Мне не были сделаны две необходимые операции. На мою просьбу я по настоящее время не получил надлежащей медицинской помощи. Этот вопрос является предметом разрешения сейчас в Европейском суде. Там заведено на меня производство, которое будет рассмотрено в ближайшее время... Я хотел бы обратить ваше внимание на одну вещь - дело уголовное, возбужденное против меня, носит чисто заказной характер... По настоящее время я вину в инкриминируемом мне деянии не признаю, потому что я этого не совершал... рано или поздно правда восторжествует... Не может бесправие длиться долго".

В завершение конференции Александр Черноморов сказал, что зачастую происходит искажение понятий. Мы понимаем, что все сотрудники правоохранительных органов не виноваты, когда их представители нарушают закон. Но они не хотят признавать, что когда журналисты пишут о подобных фактах, они не нападают на всю милицию. Нужно искоренять их плохую работу.

(“Крымская правда», №118, 26 июня 2004 г.)

***

В газете "Крымская правда" от 26.06.04 г. была опубликована статья "Не может бесправие длиться долго". В этой статье напечатаны выдержки из рассказа Константина Сизарева о событиях, произошедших с ним в ИВС Евпатории. При этом неоднократно ошибочно упоминается следственный изолятор. Сообщаю, что в Крыму имеется только один следственный изолятор №15, находящийся в Симферополе и являющийся структурным подразделением управления государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний в АР Крым. При этом администрация этого учреждения к описываемым в газете событиям никакого отношения не имеет.

С. СИВАШ,

начальник управления государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний в АР Крым, полковник внутренней службы.

(“Крымская правда», №122, 3 июля 2004 г.)




Оперативний працівник Вільнянської виправно-трудової колонії №20 своє підвищення у посаді сприйняв як карт-бланш для утвердження власного авторитету поміж ув’язнених

Під час одного «спілкування» з «авторитетом» начальник вирішив, що його співбесідник поводиться невідповідно, без поваги ставиться до співробітника колонії — і жорстоко побив ув’язненого (слідчі встановили, що потерпілому завдано близько тридцяти ударів кийком!).

Суттєвою для працівників Запорізької прокуратури була і та обставина, що побитий в’язень жодного разу не порушував режиму, був “без проблемним”. Твердження “опера”, начебто зек повівся, як грубіян, слідчі сприйняли як спробу ухилитися від відповідальності.

Справу передано до суду. Утвердження співробітником колонії свого авторитету силою Феміда може оцінити ув’язненням “педагога” на термін до восьми років.




Щороку в Україні гинуть засуджені через нелюдські умови їх транспортування, каже Ніна Карпачова

Я пробула у вагоні для "спецконтингенту" (читай: в’язнів) хвилин п’ятнадцять максимум. Так само, як і решта моїх колег, які цього тижня на запрошення Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової рушили на київський вокзал подивитись, як етапують засуджених. Більше витримати було б складно - це відчули усі. Ніна Іванівна зняла свій шарфик і перекинула через руку жакет, зауваживши, що, "здається, час роздягатися...". Та справа була навіть не в тому, що стояла спека. (Хоча припікало так, що піт з усіх котився градом, даруйте за неапетитну подробицю репортерського буття).

Справа в тому, що у вагоні для "зеків" майже абсолютно перекритий доступ повітря. Хтось із журналістів, перед тим як кинутись до виходу з криком: "Ой, дайте скоріше дорогу, скоріше на свіже повітря!", встиг заміряти ту щілину, через яку до в’язнів в’яло течуть затиснуті залізом струмені повітря. "П’ять сантиметрів, ви уявіть собі, п’ять сантиметрів", - гукав "дослідник". Еге ж, уявіть собі. І помножте ці сантиметри на кількість вікон, а потім розділiть на кубатуру вагона і "поголів’я" в’язнів. Втім про поголів’я - це я дарма. Скотину возять краще. Ще й дбають, напевне, щоб якась корова Лиска не здохла в дорозі, вчасно з’їла свій харч та благополучно звільнила від "зайвого" свій сечовий міхур (для українських в’язнів і це проблема - штучно створена відповідальними особами, але проблема). Та про все по порядку...

"Я їду за лізницею в тюрму"

В іноземних детективах в’язні деколи втікають якраз під час транспортування їх з однієї тюрми до іншої. Хто пригадує хоч одну подібну сцену, той має перед собою зоровий образ: автомашина (по-нашому - "автозак"), в ній один чи два вартових, один чи двоє в’язнів - зовні все комільфо, асоціація з напханими у бляшанку кільками на думку не спадає... У "них" засуджених перевозять автотранспортом або літаками. У нас - лише залізницею. Особисто я потяги не люблю, і навіть ті два чи три рази в житті, коли випала нагода їхати у спальному вагоні, приємних спогадів не залишили. Хоч і можна у СВ капризувати на усі заплачені півтори сотні гривень і щохвилини ганяти провідницю у білому фартушку за чаєм чи водою, все одно, врешті-решт, почуваєшся, як розбитий глек, та від надміру комфорту не страждаєш. Проте ніякі порівняння з життям "на волі" абсолютно не доречні, коли йдеться про побачене нами на Уманській, 8...

Ця адреса належить комендантсько-диспетчерському пункту Південно-Західної залізниці. Там Ніну Карпачову з пресою зустрічав В’ячеслав Карплюк, начальник відділу конвоювання, екстрадиції та охорони засуджених Головного управління внутрішніх військ МВС України. "Хазяйство" Карплюка – це спеціально обладнана пунктами охорони дільниця перону, де на відстої стоїть так само спеціально обладнаний вагон для перевезення засуджених. Стоїть і чекає свого часу. "Ми повністю залежимо від руху пасажирських поїздів", - сказав Карплюк. Коли настає пора, до цього вагона впритул підганяють автозак, з якого доставлені з СІЗО в’язні пересідають у вагон, аби роз’їхатися по зонах. Після цього вони можуть іще з півдоби чекати на відправлення, аж поки не прибуде необхідний для такого вояжу пасажирський потяг, до якого причеплять "зеківський" вагон.

Везе в’язнів озброєний конвой, а на комендантсько-диспетчерському пункті надсадним гавкотом заходяться пси. Зброя плюс чотирилапі конвоїри справляють гнітюче враження. Ніна Карпачова з’ясовує у Карплюка, чи обов’язково залучати собак при етапуванні засуджених. "Собака, звичайно, друг людини, але ж...", - починає вона і не договорює фрази, думаючи, мабуть, про те , що ці "песики" виглядають зовсім не дружньо. "Це міра застереження. Собак бояться усі", - повідомляє Карплюк. І додає: "А втеч у нас зовсім не буває”.

Між іншим на пероні триває посадка "спецконтингенту" у спецвагон. Ніна Іванівна просить на хвилину зупинити процес і починає розпитувати одного з в’язнів. З’ясовується, що він на цьому рейсі вже не новачок, засуджений удруге, тому покарання за невдалу спробу пограбувати чужий гараж достатньо жорстке - кілька років ув’язнення. На додачу до вироку в’язень отримав ще й туберкульоз, ділиться він. "А де ви захворіли?" - питає Карпачова. "А в камері, - відповідає він. - Я був у СІЗО з туберкульозниками". "Куди ж вас направляють?" - знову запитує Карпачова. "В Житомир", - каже її співрозмовник. І напрочуд спокійно констатує: "Їхати туди десь із півмісяця...".

Тут у розмову м’яко втирається Карплюк, який починає пояснювати все те, що "цей в’язень незрозуміло розказує". "Вони обов’язково їдуть через слідчий ізолятор, бо прямих рейсів нема. Працює один рейс "Житомир-Київ", один рейс "Київ-Харків", ще є "Харків-Дніпропетровськ", "Дніпропетровськ-Запоріжжя"... Цей засуджений їде із Запоріжжя, тому він зупиняється у слідчих ізоляторах по дорозі, там може і на декілька днів затриматися. А потім знову в дорогу", - каже він. Десь у пам’яті вигулькнуло: "Мистер Твистер-миллионер едет туристом в СССР". А по дорозі зупиняється по кілька днів у різних містах, де знайомиться з принадами місцевих СІЗО! Якесь блюзнірство є у доборі певних слів, які зовсім не пасують до певних обставин, і невимовне знущання у тому, аби тягати засуджених доброю половиною країни перед тим, як "квартирувати" їх десь на зоні. Тим більше, що таку подорож інакше як жахливою не назвеш.

Спочатку дещо з "довідки", озвученої Карплюком: "Вагони для спецконтингенту - кінця 60-х років, кожен другий з них вже непридатний, застарілий...

Перевезення здійснюються часто, приміром, за маршрутом "Київ-Житомир" – 5 разів на місяць. Вагони бувають восьми- та дев’ятикамерні. Зазвичай з цих камер п’ять вважаються великими, в кожну з них вміщується 12 осіб. Інколи (якщо в дорозі засуджені не більше 4 годин) дозволяється збільшувати чисельність осіб до 16. У малих камерах - 4 місця. В цілому в одному вагоні може бути до ста осіб".

Ми побачили ці камери. Слів для коментарю особисто в мене просто немає. На голих полицях у три "шари" розташовуються люди. Дихати їм нічим. "Курить, дышать и базарить не дают", - поскаржилися вони журналістам. І попросили цигарки... А потім хтось вилаявся, а хтось - розреготався, коли ми спитали про згадувані Карплюком складові їхнього сухого пайку: "м’ясо, рослинна їжа, хлібобулочні вироби...". Ніна Карпачова попросила наших візаві продемонструвати їй їхні "хлібобулочні" вироби. На світ Божий тоді з’явилася буханка хліба ("Це на двох", - пояснив в’язень) і ще дещо у пластиковій посудині. "А це що? Це, напевне, щось на зразок спаржі?.." - спитала Карпачова. "Хочете попробувати?" - запропонували нам. Ми від частування, чесно кажучи, відмовились. Ще й тому, що це був спецвагон "у квадраті" - ним перевозили хворих на відкриту форму туберкульозу... "Так возять і вагітних жінок"

Вважайте мене невдячною. Як журналіста по відношенню до чиновництва. Не показали б мені того, що я побачила, я б скаржилась на непрозорість відповідних установ. Показали - і не відпускає мене відчуття того, що я стала причетною до сурогату якогось доброго чину. Так, ми подивились на в’язнів через грати, а потім роз’їхалися своїми шляхами - хто тролейбусом, хто маршруткою, хто таксі, хто власним авто... Головне, що не тим немислимо страхітливим вагоном. Він лишився у пам’яті, як гірчичне зерно, яке розпікає душу. А разом з ним і питання: добре, а що далі?

"Умови нелюдські. Саме перевезення етапом в Україні є тортурами. Це неможливо витримати. Щороку вмирають на етапі п’ять громадян України. Через серцеві напади і таке інше... Це - середня цифра, в залежності від року...

Такий вагон, так само, як і автозак, є абсолютно непридатним для перевезення людей. Я буду порушувати питання про переобладнання і автопарку, і цих вагонів. Вагони повинні мати нормальну вентиляцію. Бо в кого серце не витримує - той просто помирає... Між іншим, так само возять і вагітних жінок. І жінок з дітьми до двох років", - таким був коментар і доповнення до побаченого від Уповноваженого з прав людини.

Від уявної картини - немовля з матір’ю там, у тому пеклі, - перед очима просто заходили темні кола. Я запитала у В’ячеслава Карплюка, галантного настільки, що по закінченнi зустрічі він поцілував руку Ніни Карпачової: "В’язні спростували деякі ваші твердження. Приміром, вони сказали, що їм не дають у дорозі води ("Воду беремо із собою у пляшках. Що встигнемо захопити - те і наше", - говорили вони). Вони також скаржились на відсутність ліків та на те, що їх не виводять у туалет. Що ви можете на це сказати?". "Це питання не до внутрішніх військ, - відповів він. - Всім необхідним їх має забезпечити відправник. Тобто Державний департамент з виконання покарань. А потім, стосовно ліків... Як може солдат знати, які ліки кому потрібні?!

Щодо туалету. Їх там вісімдесят осіб, і кожен відразу хоче в туалет. Для того, щоб одного вивести, вартовий повинен провести огляд і обшук туалету на предмет заборонених предметів, доповісти начальнику варти, потім організувати вивід у туалет, потім завести в’язня, після цього знову обшукати туалет, щоб унеможливити підготовку до втечі".

Я не встигла нагадати Карплюку його ж слова про воду: "Водою забезпечує особовий склад варти". Як бути з цим? Зустріч із керівництвом внутрішніх військ добігала кінця. "Відійдіть, Ніно Іванівно, трохи убік. Потяг вже рушає". Думається, що користь від появи по інший бік грат журналістів для в’язнів полягала принаймні в тому, що того дня їх відправили в дорогу у форматі "форс-мажор". Інакше стояв би їхній спецвагон на пероні ще довго, і молились би вони, щоб послав їм Бог "добрий" конвой. Тоді буде в них і вода, і туалет. І може, навіть трохи повітря. Бо інакше, як казала Карпачова, смерть...




Армія: деякі загальні проблеми

Порятунок від армії

Більше робочих місць буде виділено для призовників альтернативної служби. Відтепер призовники зможуть проходити службу не лише на підприємствах лише комунальної чи 100%-ї державної власності, або в організаціях "Червоного хреста", а й в тих структурах, де переважна частка у статутному фонді є в державній чи комунальній власності, інформує відділ з питань використання трудових ресурсів та зайнятості населення Головного управління праці та соціального захисту населення ЛОДА.

Як розповіла "Поступу" начальник вищезгаданого відділу Євгенія Муравська, з призовниками-альтернативниками "завжди була проблема", оскільки вакантних місць не так багато, а, окрім того, на ці місця, як правило, претендують безробітні. "Відбирати у них роботу не хочеться", — каже пані Муравська. Тому відділ, який вона очолює, звертався до райдержадміністрацій з проханням бронювати для майбутніх призовників місця. "Однак часто голови РДА на наші прохання особливо не відкликалися", — додає Євгенія Муравська.

За її словами, завдяки цій зміні до закону, зараз значно збільшиться для призовників кількість робочих місць, яких раніше не вистачало. Відтак інколи призовникам доводилося самим собі шукати роботу. Наразі на Львівщині альтернативну службу можна пройти у військовому госпіталі, будинках-інтернатах, організаціях "Червоного хреста", ЖЕКах, а також інших установах сфери охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я та соціальної сфери. Працюючи, і водночас проходячи армійську службу, молоді люди, як і інші працівники установи, на однакових умовах отримують зарплату. Проте, альтернативники не мають права, відбуваючи службу, обіймати керівні посади або ж паралельно десь працювати.

Щоб позбутися армії, призовник має належати до релігійної громади, яка не визнає військового гартування людей. Цього весняного призову таких осіб на Львівщині виявилося 154.




На Одещині 13 солдатів, які будують автобан Київ — Одеса, отруїлися водою

Важким виявився понеділок для тринадцятьох солдатів залізничних військ Міноборони: окрім того, що хлопці працювали цілий день на благо Вітчизни, будуючи автодорогу Київ — Одеса, вони під вечір ще й опинилися на лікарняних ліжках — так сумно закінчився "водопій".

Як пояснив "УМ" заступник керівника прес-служби Міністерства оборони України Віктор Власюк, хлопці порушили застереження начальства: солдатам суворо заборонили пити воду з сумнівних джерел. Однак юнаки попередженнями знехтували й напилися з однієї із закритих криниць. Як результат — 13 "салаг" наразі перебувають із гострим кишковим захворюванням у Любашівській центральній районній лікарні. Лікарі кажуть, що почуваються вони задовiльно і вже найближчим часом повернуться до роботи. "Я особисто дізнавався, — каже пан Віктор, — усі 50 солдатів, що там працюють, забезпечені всім необхідним. У них вдосталь води, харчів, для них організовані всі потрібні умови для роботи й життя".

Госпіталізовані солдати проходять строкову службу в навчальних залізничних військах Міноборони (за радянських часів такі підрозділи називалися "стройбатами"). На об’єкт Мінтрансу їх привезли аж із Чернівців. За фактом події проводиться розслідування.

Як не парадоксально, але такі речі в нашій країні абсолютно законні. В Україні спрацьовує радянська звичка — використовувати на "авральних" роботах безкоштовну робсилу — солдатиків-строковиків. Їм, звісно, не платять "підйомних" за виконання подібних робіт. Державі від того — велика економія. Адже фахові будівельники обійшлися б значно дорожче за "стройбатівців".

А принагідно зауважимо: Президент Леонід Кучма взяв під особистий патронат будівництво дороги Одеса — Київ, оголосивши на травневій прес-конференції термін здачі об’єкта — кінець жовтня-листопад. Незле нагадати, що безкоштовно солдатики працюють на будівництві автобану, який буде першою і єдиною платною дорогою в нашій державі.




Міноборони України спростовує твердження колишнього миротворця про знущання над солдатами в Іраку

Твердження колишнього миротворця Олександра Коптєлова про порушення прав та знущання над українськими солдатами, які перебувають в складі міжнародного миротворчого контингенту в Іраку, не відповідають дійсності. Про це УНІАН заявили в Управлінні прес-служби міністра оборони України, коментуючи інтерв’ю О.Коптєлова журналу "Кореспондент" (№27 від 24 липня 2004 р.).

Управління прес-служби ознайомило УНІАН із звітом заступника командира 6-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України з гуманітарних питань, полковника І.Годованця з приводу фактів начебто жорстокого поводження командирів з українськими солдатами в Іраку, про які, зі слів О.Коптєлова, журнал "Кореспондент" пише у статті "Знаряддя демократії".

Згідно з повідомленням І. Годованця, офіцерами-дізнавальниками групи служби правопорядку штабу багатонаціональної дивізії майором юстиції Магірою О.Ф. і капітаном юстиції Закутнім Б.М. проведено перевірку фактів, викладених військовослужбовцями О. Коптєловим і Олексієм Потапенком, про що було написано в журналі "Кореспондент". Перевіркою офіційно було встановлено: затримання молодшого сержанта Півня А.В., рядових Потапенка О.В. і Коптєлова О.В. 3 червня 2004 р. патрулем роти військової поліції та подальше їх утримання в камері тимчасово затриманих відповідає вимогам Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України.




Українська “Абу-Грейб”

Українські миротворці в Іраку страждають від жорстокого поводження, — повідомляє інтернет-видання Korrespondent.net. З "виховною метою" командири нібито тримають солдатів під нещадним сонцем без води у сталевій клітці, що стоїть на плацу у військовому містечку.

"Клітка для порушників там дійсно є, сам сидів", — розповів у інтерв’ю часопису "Корреспондент" Олександр Коптелов, рядовий миротворчого контингенту. Його та ще двох інших солдатів, за словами Коптелова, так покарали за куріння біля входу в частину і за те, що вони не мали при собі військових квитків. Крім клітки, в Іраку карають ще і відсиджуванням у спеціальних контейнерах, розповідає Коптелов. А з інших дисциплінарних стягнень поширені марші у 40-градусну спеку на плацу.

Водночас, за твердженням "Корреспондента", українські солдати одержують найменшу зарплату з усіх миротворчих контингентів в Іраку. Обіцяного підвищення заробітної плани за підвищений ризик вони до цього часу не одержали.

З іншого боку, коментуючи "Поступу" заяви вояків, згаданих у матеріалі "Корреспондента", заступник головнокомандувача Сухопутних військ Збройних сил України з питань виховної роботи, генерал-лейтенант Леонід Жижко заявив, що факти, про які розповідають солдати, не відповідають дійсності. І взагалі, каже генерал-лейтенант Жижко, ці миротворці вже давно перебувають на території України.

Утім Ніна Карпачова, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, стверджує, що клітки й справді часто застосовують "для підтримання дисципліни", до того ж не лише в Іраку.




Психолог для солдата

Ні для кого не секрет, що фізична і моральна підготовка призовників бажає бути кращою. Потрапивши до армії, більшість з них зустрічається зі значними труднощами. І мова тут зовсім не про горезвісну дідівщину... Просто армійська служба регламентована, військовий статут педантично розписує поведінку солдата у будь-якій ситуації.

Сувора дисципліна — непросте випробування для багатьох. Словом, швидко пристосуватися до нових вимог може не кожен. А ще додайте до цього великі фізичні навантаження, які лягають на незміцнілі плечі молодих солдатів. Ось чому великий процент новобранців має в перші місяці служби психологічні проблеми, які, якщо їх вчасно не виявити і не скоригувати, загрожують перерости в хронічні, з непередбачуваними наслідками. Саме ці причини змусили Міністерство оборони України удатися до відповідних контрзаходів. Нещодавно воно спільно з Міністерством у справах сім’ї, дітей та молоді розробило програму соціальної адаптації військовослужбовців до умов військової служби. Вона вже почала діяти й у нас на Херсонщині.

— Головна мета програми — надання військовослужбовцям теоретичних знань і практичних навичок з психології, повсякденний психологічний супровід, — пояснює соціальний психолог, старший офіцер відділу виховної роботи майор Сергій Русін. — Ми уклали дворічну угоду з Херсонським міським центром соціальних служб для молоді й покладаємо великі надії на співпрацю з його спеціалістами. Після анкетування-знайомства, яке ми нещодавно провели, робота проводитиметься у формі тренінгів та консультацій для різних категорій військовослужбовців: офіцерів, прапорщиків, контрактників, працівників Збройних сил та військовослужбовців строкової служби.

За словами Сергія Валерійовича, в його військовій частині нововведення сприйняли дуже схвально. Сержанти сподіваються, що психологи навчать їх справлятися з конфліктними ситуаціями та особистими проблемами, які виникають часом у колективах. Офіцерам не завадить уміння здійснювати корекцію особистості підлеглих, долати депресії, виводити солдатів зі стресового стану, не допускати психологічних зривів.

— Уже на другому місяці військової служби солдат має виконувати завдання у складі бойових розрахунків. Ми повинні бути впевнені у його готовності до цього, — підсумовує Сергій Русін. — Щотижневі консультації психологів допомагають уникати багатьох проблем.




Сколько людей «убили» в севастопольском госпитале?

 «Я, подполковник медицинской службы Тарковский Василий Владимирович, утверждаю, что в ВМС ВС Украины сложилась критическая обстановка в связи с коррупцией высших должностных лиц: прокурора ВМС, главнокомандующего ВМС, заместителя начальника лечебного департамента Минобороны, начальника 540-го Центрального военно-морского госпиталя. Эта группа должностных лиц саботирует расследование причин гибели множества больных в 540-м Центральном военно-морском госпитале (г. Севастополь), допущенной по халатности и малограмотности врачей этого госпиталя. В поле зрения прокуратуры находятся 8 случаев смерти больных в этом госпитале за 2002 — 2004 годы».

Это заявление, сделанное начальником патологоанатомического отделения 540-го ЦВМГ на специально проведенной в Симферополе пресс-конференции, по-настоящему сенсационно. Должность Тарковского по статусу позволяет называть его главным патологоанатомом Военно-Морских Сил Украины. До сих пор в украинской армии еще не было случая, чтобы должностное лицо такого ранга обвиняло свое командование в коррупции. И это еще более сенсационно, так как на самом деле речь идет о сознательном сокрытии истинных причин смерти многих больных севастопольского госпиталя. О том, что слово «многих» здесь вполне уместно, говорит документ, в котором приведена сравнительная таблица по фактам расхождения клинического (сделанного врачами) и патолого-анатомического (то, что показало вскрытие) диагнозов умерших. Только за 2003 год в 540-м ЦВМГ умерло на больничной койке 13 человек. В 6-ти случаях врачи не поставили правильный диагноз, а значит, не оказали нужной помощи. В еще двух случаях тела покойных были выданы родственникам незаконно — без вскрытия.

Эти цифры говорят сами за себя — только в одном случае из трех военные медики могут доказать, что не «залечили» больного.

Документы Тарковского открывают страшную картину. Пенсионера Министерства обороны П., больного инфарктом миокарда, переводят на третий день после инфаркта из реанимации в обычное отделение. А там он по недосмотру медперсонала оказывается сразу… в горячей ванне. Результат, который может спрогнозировать даже не медик, — человек умирает от разрыва сердца. Другого пенсионера Д., поступившего в госпиталь с флегмоной, «лечили» 7 дней, вместо того чтобы сразу сделать простой надрез кожи. Он умер от сепсиса, то есть заражения крови. Пациенту Р. во время врачебной манипуляции — катетеризации подключичной вены ее проткнули. Больной просто истек кровью и умер от кровотечения. Врачи, которые могли спасти ему жизнь, не сделали этого, зато попытались скрыть следы своей ошибки, записав причиной смерти «острый переднеперегородочный инфаркт».

Но самая страшная история произошла с матросом М. Его доставили в госпиталь с ушибами и кровоподтеками, но потом стали лечить от язвы 12-перстной кишки. В ходе довольно простой операции парень был попросту удушен неисправным наркозным аппаратом. «Квалификация» севастопольских военных медиков столь «высока», что они в течение 2-х часов, пока проводили операцию, не заметили, что их больной умирает на столе от удушья. Матросу было 19 лет. И родители до сих пор не знают истинной причины смерти сына, которого они со спокойной душой отправили служить на флот.

Каждая из рассказанных Василием Тарковским восьми историй смерти людей, произошедшей по вине военных медиков, если б не наше «либеральное» время, повлекла бы судимость и уж во всяком случае увольнение непрофессионального врача. В севастопольском госпитале ни один врач, допустивший смертельную ошибку, не наказан. Зато уволены практически все патологоанатомы, которые ставили подписи под своими правдивыми заключениями.

Вообще, если верить Тарковскому, в военно-морском госпитале в Севастополе сложилась такая ситуация, что если бы мы жили в сталинское, богатое на официальные метафоры время, то все это уже бы окрестили «делом о врачах-убийцах». Кстати, о деле. Его — уголовное — возбудили в декабре 2002 года по требованию патолого-анатомов после смерти 19-летнего матроса. Потом, когда вслед за этим пошла серия смертей, все 8 случаев объединили в одно дело. И хотя само по себе это немыслимо с точки зрения закона, прокурорская ошибка не так бы бросалась в глаза, если бы сегодня — через 2 года — хоть кому-то из подозреваемых были предъявлены обвинения. Военная прокуратура, как считает Тарковский, «сознательно и преступно затягивает расследование». Более того, увольнение патологоанатомов, на его взгляд, есть не что иное, как избавление от свидетелей.

Об этом подполковник медицинской службы неоднократно уведомлял все заинтересованные инстанции: командование флота, Министерство обороны, Генпрокуратуру, комитеты ВР Украины и, наконец, президента страны. Во всех случаях реакция была одна — его заявления возвращались в Севастополь, в ту же военную прокуратуру. Единственной своей победой Тарковский называет то, что недавно следователь, ведущий это дело, был заменен. Можно было бы сделать паузу и подождать, как уголовное дело будет рассматриваться новым следователем. Но Тарковскому не дали такой возможности.

Как он заявил на пресс-конференции, в последнее время на него начали оказывать серьезное давление. Люди в погонах и без них, в том числе и из спецслужб, стали предупреждать офицера об опасности продолжения его деятельности. Между делом они прямо говорили ему о том, что он должен подумать о близких. У Тарковского две дочери и жена — ему есть за кого бояться. Но, с другой стороны, остановиться ему, как он говорит, просто не позволяет совесть.

В этой ситуации единственно возможным для себя способом защититься офицер избрал обнародование данных, которыми он располагает, и просьбу к журналистам «взять под контроль дальнейший ход расследования уголовных дел по 540-му ЦВМГ». На пресс-конференции заявил: «Если со мной или с близкими что-нибудь случится, я призываю вас в свидетели, что виновником этого будет руководство севастопольского госпиталя, либо руководство Вооруженных Сил, либо Генпрокуратура, либо спецорганы». Кроме того, опасаясь непредвиденного, он передал весь пакет имеющихся у него документов Крымской ассоциации свободных журналистов с просьбой продолжить это дело, если этого по не зависящим от него причинам не сможет сделать он сам.

Не видя другого выхода, офицер заявил о своей готовности передать все вещественные доказательства сокрытия истинной причины смерти людей их родственникам, а также независимым гражданским экспертам и уполномоченному по правам человека ВР Украины Нине Карпачевой.

Сегодня в Крыму ждут оправданий прежде всего от командования украинского флота. Пока оно ограничилось сообщением своей пресс-службы о том, что изложенные В. Тарковским факты изучаются. «Привлечены медицинская служба, командование Военно-Морских Сил, вместе с прокуратурой Военно-Морских Сил выясняем обстоятельства всех сделанных заявлений. Как только расследование будет проведено, мы сможем официально сообщить о том, подтверждаются факты или не подтверждаются», — сообщила пресс-служба ВМС ВС Украины. Пока этого не произошло, все-таки хочется посоветовать пациентам севастопольского госпиталя выписаться из этого «милосердного» учреждения. На всякий случай.




Кабинет Министров Украины одобрил проект закона о внесении изменений в несколько законодательных актов с целью ликвидации военных судов

Об этом сообщил журналистам министр юстиции Александр Лавринович. Он отметил, что существование системы военных судов противоречит Конституции Украины и европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод, подписанной Украиной в 1997 году. В частности, отметил министр юстиции Украины, статус военных судов нарушает конституционные гарантии независимости судов в Украине. А также не согласовывается с европейской Конвенцией, которая обязывает обеспечивать каждому человеку судебное разбирательство независимым и беспристрастным судом, созданным на основании закона.

Лавринович сообщил, что существование системы общих военных судов нецелесообразно и с практической точки зрения. С вступлением в действие с 1 января 2005 года Гражданского процессуального кодекса Украины, в производстве военных судов останутся только уголовные дела.

В среднем за год к каждому судье местных и апелляционных военных судов будет поступать около 16 дел. « Подобный объем дает возможность уверенно сказать о нецелесообразности функционирования военных судов » — отметил министр юстиции.

По информации Министерства юстиции, в Украине создано 28 военных судов — 4 апелляционных и 14 местных, в которых работают 157 военных судей. Лавринович также сообщил, что для судей, работающих в военных судах, предусмотрена возможность трудоустройства в судах общей юрисдикции.




Армія: самогубства в армії

Дідівщина чи особисті проблеми? Солдат повісився у туалеті

В одній з військових частин, дислокованих у Рівному, трапилася трагедія. Зачинившись у туалеті, повісився солдат строкової служби Ігор Галіус. Того дня він чергував в офіцерському гуртожитку на вулиці Вербовій.

Ігор призивався на службу з Луганська. У військовій частині Рівного він прослужив недовго – з травня нинішнього року. Військовий прокурор Рівненського гарнізону Микола Рибалко повідомив, що на тілі солдата не виявлено тілесних ушкоджень, не встановлено й фактів, які б свідчили, що з нього хтось знущався.

Триває перевірка обставин смерті Ігоря. Його батьків викликали до Рівного, щоб з’ясувати, чи не стало причиною самогубства побутове підґрунтя або особиста проблема (м. Рівне).




Громадські організації проти катувань

Кампанія проти катувань

Торік МВС України змінило критерії оцінки роботи правоохоронців так, що розкриття злочинів перестало бути основним показником. Високе начальство сподівалося, що слідчі перестануть “вибивати” зізнання.

У Харкові, наприклад, і справді перестали враховувати цей показник. Тамтешні керівники УМВС запровадили програму “Довіра”: по всьому місту розвісили телефони, з яких громадяни можуть подзвонити спеціальному черговому й поскаржитись на дії міліції (скарги записуються на магнітофонну стрічку), відкрили при УМВС громадську приймальню — з тією ж метою.

А в райвідділах кабінети начальників спорудили поруч із черговим — через вікно — щоб кожної хвилини міг бачити, чи всі скарги приймаються і реєструються. Бо в Харкові роботу міліції оцінюють тепер за показником довіри громадян до міліції.

Про все це йшлося на семінарі “Стандарти Європейської Конвенції з прав людини та практика розслідування злочинів правоохоронними органами України”, який проходив у Херсоні 17-18 червня. У семінарі взяли участь 67 працівників правоохоронних органів Херсонщини, які мусили визнати, що в нас досі основний показник — кількість розкритих злочинів...

Семінар організували Харківська правозахисна група та Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я. У ньому взяли участь громадські правозахисники, викладачі Національного університету внутрішніх справ, представник Міністерства юстиції.

За словами завідуючої громадською приймальнею Харківської правозахисної групи (ХПГ) Людмили Клочко, на херсонських правоохоронців дуже сильне враження справили високі стандарти Європейського Суду, який вважає тортурами те, що в міліції відбувається майже щодня: “дати в око”, одягнути наручники й три дні їх не знімати і т.п. Для багатьох було новиною, що за міжнародними стандартами кожен такий випадок має бути швидко і ефективно розслідуваний: тобто, потрібно опитати свідків, зібрати докази, покарати винного, а не просто “відписатися”.

“Якщо ми будемо так працювати, то всі злочинці будуть гуляти на свободі, а всі правоохоронці — сидіти”, — говорили слухачі.

“Можливо, це ставлення трохи змінить статистика про те, що за три останні роки щодо правоохоронців в Україні було винесено понад 300 вироків, 36 вироків підпадають під поняття “катування”, — сповістив начальник кафедри кримінального права та кримінології Національного університету внутрішніх справ, кандидат наук, підполковник міліції Олег Мартиненко.

Задуматись правоохоронців примусили і результати соціологічного дослідження громадської думки з приводу жорстокого поводження під час досудового розслідування злочинів, оголошені викладачем кафедри прикладної соціології Національного університету внутрішніх справ, кандидатом наук, капітаном міліції Юрієм Білоусовим. Дослідження проводилися у Харкові, Києві, Львові, Донецьку — приблизно по 400 осіб у кожному місті, а всього було опитано 2000 осіб.

Показово, що в семінарі взяв участь головний спеціаліст відділу кримінального процесу Національного бюро з питань дотримання Конвенції з прав людини Міністерства юстиції України Олексій Соловйов.

Семінар — один із заходів, що здійснюються ХПГ разом з партнерськими організаціями у проекті “”Кампанія проти катувань і жорстокого поводження в Україні” за фінансової підтримки Європейської Комісії.




Противодействие унижению

В Луганске открылся центр, куда может обратиться каждый, кого унизили или избили сотрудники милиции.

Областная организация «Комитет защиты конституционных прав и свобод граждан», по инициативе которой и был открыт такой центр, решила изучить вызовы скорой медицинской помощи в ИВС милиции, начиная с 2000 года.

Сразу выяснилось, что в Ровеньках, например, за 10 месяцев 2000 года «скорую» вызывали в милицию 304 раза, а 16 человек были госпитализированы. В Свердловске — соответственно 343 раза и 16 человек, в Северодонецке — 333 и 19. Очередь посетителей в комитет не иссякает и поныне. Однако, как поясняет председатель комитета Николай Козырев, на практике прийти на выручку пострадавшему достаточно проблематично — нужны своевременно оформленные документы. Новый центр призван помочь задокументировать факт побоев или другого нанесенного ущерба.




Проти катувань. Електронне видання ХПГ (2003-2005) , 2004, #08