Права людини на південному сході України, 2020, #05

Європейський суд з прав людини розпочне розгляд справи Україна і Нідерланди проти Росії наступного року – попередньо перше засідання призначене на 15 вересня. Про це на своїй сторінці у фейсбуку повідомив уповноважений з питань ЄСПЛ у Міністерстві юстиції України Іван Ліщина.

Нагадаємо, наприкінці листопада Велика Палата ЄСПЛ повідомила, що вирішила приєднати до справи Ukraine v. Russia (re Eastern Ukraine) no. 8019/16 ще справи Ukraine v. Russia no. 43800/14 (щодо дітей з державних закладів, яких незаконно вивозили до Росії на початку війни) та the Netherlands v. Russia no. 28525/20 (стосовно катастрофи літака рейсу MH17, збитого в небі над Донбасом у липні 2014 року[1]).

Як зазначає Ліщина, Україна подала відповіді на понад 50 запитань Суду щодо прийнятности у справі Україна проти Росії (re Eastern Ukraine) – тобто у Донбаській справі, яка тепер має назву Україна і Нідерланди проти Росії.

«Це кращій матеріал, якій ми збирали за шість років ведення цієї справи! Цього разу … всі спецслужби … надали нам докази ефективного контролю з боку РФ за ОРДЛО. По деяким матеріалам нашім північним сусідам буде дуже важко пояснити, що це вони мали на увазі…», – написав уповноважений.

Зі слів Ліщини, ЄСПЛ настроєний дуже серйозно і попередив сторони, що даватиме відстрочки лише у виключних випадках.

До вересня Суд збирається «провести обмін поданнями між Нідерландами та РФ щодо МН17, а також [отримати] відповіді всіх учасників, включаючи треті сторони (в нас їх дві: Уряд Канади та Human Rights Law Centre – University of Nottingham), на додаткові запитання ЄСПЛ. Тобто фактично Суд намагається за 9 місяців наздогнати Нідерландською справою стан української справи по Донбасу, до якого ми рухались шість років. Подивимось, чи вдасться це на практиці, але Суд настроєний дуже серйозно: він попередив сторони, що даватиме відстрочки тільки у виключних випадках», – зазначив Іван Ліщина.

[1] Пасажирський літак «Боїнг-777» рейсу МН17 «Малайзійських авіаліній», що летів з Амстердама (Нідерланди) в Куала-Лумпур (Малайзія), був збитий у небі над Донбасом 17 липня 2014 року. Загинули 298 людей – 283 пасажири та 15 членів екіпажу. Міжнародне розслідування, очолюване Нідерландами, дійшло висновку, що «Боїнг» був збитий ракетою з російського зенітно-ракетного комплексу «Бук», завезеного на українську територію для підтримки збройних формувань «ДНР/ЛНР».

Міжнародна федерація прав людини (МФПЛ)
Харківська правозахисна група (ХПГ)
Центр громадянських свобод (ЦГС)

Париж, Гаага, Київ, Харків, 14 грудня 2020 року – 11 грудня 2020 року прокурор Міжнародного кримінального суду (МКС) оголосила, що її Управління закрило шестирічне попереднє вивчення міжнародних злочинів, вчинених в Україні, і було готове попросити Досудову палату МКС про дозвіл розпочати розслідування. Наші організації вітають перспективу компенсації для жертв міжнародних злочинів в Україні з 2014 року і закликають держави-учасники надати підтримку для того, щоб у прокуратури МКС були належні кошти для здійснення мандата.

У своїй заяві Фату Бенсуда вказала, що її Управління прийшло до висновку про те, що «існують розумні підстави вважати … що широкий діапазон діянь, які становлять воєнні злочини та злочини проти людяності … були скоєні в контексті ситуації в Україні». Ці злочини були скоєні різними сторонами конфлікту в контексті ведення бойових дій, в Криму і в процесі затримання. «Наступним кроком в цьому процесі має бути звернення до суддів Досудової палати попереднього провадження Суду за дозволом розпочати розслідування», додала вона.

«Організації громадянського суспільства в Україні активно документували злочини, вчинені на сході України і в Криму, і подавали наповнені доказами доповіді прокурору МКС, при цьому продовжуючи моніторинг національних судових процесів. Ми вітаємо той факт, що прокурор визнає існування міжнародних злочинів в Україні і відсутність справжніх внутрішніх розслідувань і переслідувань, і сподіваємося, що дозвіл на повноцінне розслідування буде незабаром дано», сказав Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи (ХПГ).

Наші організації подали кілька комунікацій за статтею 15 до офісу прокурора МКС (OTP) за останні шість років, з проханнями про те, щоб Суд почав розслідування, останні дві були присвячені воєнним злочинам і злочинам проти людяності, скоєних стосовно осіб, позбавлених свободи,[1] та пов’язаними з конфліктом сексуальними злочинами, вчиненими в місцях незаконного позбавлення волі на сході України.[2]

Хоча Україна визнала юрисдикцію МКС стосовно міжнародних злочинів, скоєних на її території з лютого 2014 року в двох разових деклараціях, вона не ратифікувала Римський Статут, незважаючи на активну діяльність українських і міжнародних НУО, спрямовану на національні органи влади.

«Після того, як Прокурор МКС заявила про закінчення попереднього вивчення «українського кейса» і оголосила про готовність звернутися до суддів за дозволом на розслідування, саме час нагадати, що Україна досі не ратифікувала Римський Статут. І тепер, коли розслідування переходить до основної стадії, Україна має тільки зобов’язання, як країна-відправник разової декларації, і ніяких прав, які мають повноцінні учасники. Цю дивну ситуацію слід в самому найближчому часі виправити», заявила Олександра Матвійчук, голова київського Центру громадянських свобод (ЦГС).

Прокурор МКС також підкреслила у своєму оголошенні обмеження операційної спроможності Офісу Прокурора МКС, зокрема, «у зв’язку з дефіцитом і активним використанням ресурсів» і необхідністю розставляння пріоритетів при роботі Офісу Прокурора, що буде частиною обговорення з наступним обраним Прокурором.

«Для належного розслідування важких міжнародних злочинів, скоєних в Україні – й в інших ситуаціях, які будуть розглядатися МКС, – Суду потрібні належні кошти і ресурси. Замість того, щоб дозволити бюджету застоюватися, або навіть зменшуватися з року в рік, держави-учасники повинні надати Суду фінансові ресурси, необхідні для здійснення його місії і переходу від підходу, мотивованому ресурсами, до підходу, мотивованому потребами», заявила Дельфін Карленс, глава відділу міжнародного правосуддя МФПЛ.

[1]     Див. МФПЧ-ХПГ Комунікація за статтею 15 Римського Статуту та заява для преси, «Винних у злочинах проти ув’язнених на сході України необхідно притягнути до відповідальності», 24 вересня 2020 року: https://fidh.org/en/region/europe-central-asia/ukraine/perpetrators-of-crimes-against-prisoners-in-eastern-ukraine-must-be

[2]     Див. МФПЧ-ЦГС Комунікація за статтею 15 Римського Статуту та заява для преси, «Дві НУО закликають МКС розслідувати пов’язані з конфліктом сексуальні злочини на сході України», 25 вересня 2018 року: https://fidh.org/en/region/europe-central-asia/ukraine/two-ngos-call-for-an-icc-investigation-into-conflict-related-sexual-23647

Після шестирічного попереднього розслідування прокурор МКС заявила, що в Україні були скоєні численні воєнні злочини та злочини проти людяності з боку різних сторін конфлікту, які підпадають під юрисдикцію суду.

«Критерії для початку розслідувань щодо ситуації в Україні досягнуті», — заявила прокурор Міжнародного кримінального суду Фату Бенсуда, коментуючи закінчення попереднього розслідування щодо України, яке тривало із 24-го квітня 2014-го року.

Як ідеться в заяві, оприлюдненій 11-го грудня, канцелярія прокурора МКС дійшла висновку, що «широкий діапазон дiянь, скоєних в контексті ситуації в Україні, становлять воєнні злочини та злочини проти людяності в межах юрисдикції Міжнародного кримінального суду».

Канцелярія поділила ці злочини на три великі групи:

1. Злочини, скоєні в контекстi військових дій

2. Злочини, скоєні під час затримань

3. Злочини, скоєні в Криму

Фату Бенсуда наголошує, що злочини вчинялися різними сторонами конфлікту та є достатньо серйозними для розслідування в юрисдикції МКС.

«Крiм того, моя Канцелярія дійшла висновку, що ці злочини, вчинені різними сторонами конфлікту, також були достатньо серйозними, як з кількісної, так і з якісної точки зору, щоб вимагати розслідування  моєю Канцелярією», — говорить прокурор МКС.

Для того щоб Міжнародний кримінальний суд міг розслідувати злочини, вчинені на території певної держави, ця держава має приєднатися до Римського статуту, який регламентує діяльність МКС.

Україна підписала Римський статуту 2000-му році, проте досі не ратифікувала його. Однак у 2014-му році уряд України зробив заяву про визнання ad hoc (тобто в контексті конкретної ситуації) юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо ймовірних злочинів, скоєних в Україні від 20-го лютого 2014-го року.

Російська Федерація також підписала Римський статут у 2000-му році, але після того як МКС у 2016-му році назвав Крим окупованим та заявив про існування збройного конфлікту з російськими збройними силами на Сході України, — заявила, що більше не бажає бути стороною Римського статуту.

Наступним кроком канцелярії прокурора Міжнародного кримінального суду має бути звернення до Палати попереднього провадження за дозволом на розслідування злочинів, скоєних в Україні. Фату Бенсуда говорить, що незважаючи на пандемію та брак ресурсів канцелярії, має намір робити «все необхідне, щоб забезпечити цiлiснiсть майбутніх розслідувань щодо ситуації в Україні».

Окрім уряду України, про «плідну співпрацю» з яким згадує пані Бенсуда, подання до МКС щодо злочинів, вчинених на Донбасі, робили і неурядові організації, зокрема Харківська правозахисна група, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Центр громадянських свобод, Луганський обласний центр «Альтернатива» та інші.

Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба назвав рішення прокурорів МКС «історичним». «Міжнародне правосуддя не швидке, але невідворотне. Настане день, коли російські злочинці обов’язково постануть перед судом», — написав Кулеба у твітері.

МЗС Російської Федерації ніяк не прокоментувало заяву прокурора МКС.

Велика Палата Європейського суду з прав людини повідомила, що вирішила приєднати до справи Ukraine v. Russia (re Eastern Ukraine) no. 8019/16 ще справи Ukraine v. Russia no. 43800/14 (це щодо дітей з державних закладів, яких незаконно вивозили до Росії на початку війни) та the Netherlands v. Russia no. 28525/20 (стосовно катастрофи літака рейсу MH17, збитого в небі над Донбасом у липні 2014 року). Про це 30 листопада написав у фейсбуку уповноважений з питань ЄСПЛ у Міністерстві юстиції України Іван Ліщина.

Тепер справа має назву: Ukraine and the Netherlands v. Russia nos. 43800/14, 8019/16 and 28525/20.

Ліщина зазначив, що в цьому є й плюси, і мінуси.

«Плюси в тому, що в голландській справі більше матеріалу із кримінальної справи по MH17, яких нам свого часу не дали, посилаючись на таємницю слідства. Тепер ці матеріали будуть й в нашій справі. По-друге, приєднання другого заявника до справи підсилює її контекст: порушення прав людини з боку РФ в ході вторгнення на суверенну українську територію», – написав він.

До мінусів Іван Ліщина відніс те, що розгляд справи може дещо затягнутися, адже на сьогодні голландська заява ще навіть не комунікована РФ. Проте, на його думку, таке затягування навряд чи можна вважати серйозним ризиком.

«В будь-якому випадку, ми проситимемо ЄСПЛ прискорити розгляд голландської справи з тим, щоб об’єднання заяв, яке Україна підтримує, не призвів до затягування розгляду її скарг», – зауважив уповноважений з питань ЄСПЛ.

Нагадаємо, пасажирський літак «Боїнг-777» рейсу МН17 «Малайзійських авіаліній», що летів з Амстердама (Нідерланди) в Куала-Лумпур (Малайзія), був збитий у небі над Донбасом 17 липня 2014 року. Загинули 298 людей – 283 пасажири та 15 членів екіпажу.

Міжнародне розслідування, очолюване Нідерландами, дійшло висновку, що «Боїнг» був збитий ракетою з російського зенітно-ракетного комплексу «Бук», завезеного на українську територію для підтримки збройних формувань «ДНР/ЛНР».

Нідерландська прокуратура обвинувачує в організації транспортування ракетної установки, у її застосуванні та вивезенні назад до Росії чотирьох осіб: громадян Росії І. Гіркіна («Стрєлков»), С. Дубинського («Хмурий»), О. Пулатова («Гюрза») та громадянина України Л. Харченка («Крот»).

Суд почався 9 березня 2020 року. Жоден з обвинувачених на процес не з’явився, тільки Пулатова у судових засіданнях офіційно представляють адвокати. Проте нідерландські закони передбачають можливість судити підозрюваних заочно.

10 липня 2020 року Нідерланди подали позов проти Росії до ЄСПЛ.

Потребують такої допомоги 70% переселенців. В Офісі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини презентували спеціальну доповідь «Реалізація права внутрішньо переміщених осіб на житло».

Як зазначила Омбудсман Людмила Денісова, за весь час від початку війни на Сході України ні на загальнодержавному, ні на місцевому рівні так і не впроваджено середньо- та довгострокових рішень, необхідних для розв’язання житлових проблем, з якими зіткнулися жертви конфлікту. Близько 60% ВПО живуть в орендованому житлі, при цьому щонайменше 27% з них зазначають, що ризикують бути виселеними.

– На державному рівні досі немає офіційних даних щодо потреб ВПО у житлі. Відсутня інформація щодо кількості ВПО, яким житло було надано за підтримки держави або органів місцевого самоврядування. За приблизними оцінками, за державної підтримки житло отримали близько 1% ВПО. В той же час, за оцінками міжнародних організацій, забезпечення житлом потребують майже 70%  ВПО, – заявила  Людмила Денісова.

Близько двох відсотків переміщених осіб – це приблизно сім тисяч переселенців – досі мешкають у сформованих ще в 2014–2015 роках місцях компактного проживання різного типу. Частина цих приміщень є приватною власністю, розповіла Омбудсмен. Це бази відпочинку, санаторії тощо. Через відсутність механізму державної компенсації за використання таких приміщень між власниками та ВПО не припиняються конфлікти, тому що потрібно платити.

У спецдоповіді як приклад наводиться історія з пансіонатом «Джерело Пущі-Водиці», в якому конфлікт триває з 2014 року. Пансіонат перебуває в аварійному стані, його мешканцям, що тимчасово отримали притулок у цьому закладі, було запропоновано житло в гуртожитках, але кілька родин відмовляються залишити пансіонат.

Невирішеним залишається питання утримання та реконструкції транзитних містечок модульного типу, збудованих у Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській областях ще в 2015 році за підтримки уряду Німеччини. В таких містечках наразі мешкають близько чотирьох тисяч осіб.

– Термін використання цих мобільних будинків не більше ніж три роки, але вони ще знаходяться в цих місцях тимчасового перебування, які для них стали житлом постійного перебування, – зауважила Омбудсман. 

Свого часу уряд запровадив державну програму «Доступне житло», яка передбачає відшкодування державою 50% вартості будівництва або придбання житла.

Станом на 1 травня 2020 року кількість зареєстрованих заяв для отримання державної підтримки за цією програмою становило близько 16 тисяч. З них більше 10 тисяч – це саме ВПО. Втім, навіть половина вартості житла для багатьох родин є непідйомною. Саме через це багато переселенців навіть не намагаються взяти участь у програмі. А деякі подають заяви про участь, отримують позитивне рішення, але через відсутність коштів так і не наважуються на придбання житла.

Крім того, критерії надання такої допомоги досить дивні. Деякі з них порушують права переселенців на вільний вибір місця проживання. 

– За цією програмою ВПО можуть отримати державну підтримку для придбання житла лише в регіоні їх фактичного проживання і це житло має бути обов’язково в новобудовах, що обмежує право цих громадян на свободу пересування, – вказала Денісова. – До того ж, не в усіх регіонах є такі новобудови.

За весь час існування цієї програми державну підтримку отримала тільки 901 особа з числа внутрішньо переміщених осіб. Втім, у проєкті бюджету на наступний рік фінансування цієї програми не передбачено. На регіональному рівні програм, метою яких є забезпечення житлом саме ВПО, майже немає.

Як ми повідомляли, за даними Міністерства соціальної політики України, у липні 2020 року в державі було зареєстровано 1 448 615 внутрішньо переміщених осіб. Майже половина з них – у Донецькій (510 861) та Луганській (280 520) областях. Крім того, серед регіонів, які прийняли найбільше ВПО, – Київ та Київська, Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області.

Згідно з дослідженням Міжнародної організації з міграції, через пандемію COVID-19 фінансове становище вимушених переселенців значно погіршилося. Особливо це позначилося на жінках, пенсіонерах, людях з інвалідністю.

Загальна кількість жертв серед цивільного населення на Донбасі від початку 2020 року сягає 103 осіб: 18 загиблих і 85 поранених. Про це йдеться у звіті ОБСЄ, оприлюдненому 23 листопада, повідомляє видання Тиждень.ua.

Дев’ять із вісімнадцяти людей загинули до набрання чинности угоди про режим припинення вогню.

«У період із 2 до 15 листопада Спеціяльна моніторингова місія зафіксувала 469 порушень режиму припинення вогню супроти 238 за попередній двотижневий період», – мовиться у звіті.

В ОБСЄ зазначають, що пересування цивільних осіб через лінію зіткнення й далі було обмеженим. Місія знову констатувала, що єдиними можливими пунктами пропуску для цивільного населення залишалися Станиця Луганська та Новотроїцьке/Оленівка, де Спеціяльна моніторингова місія (СММ) фіксувала переміщення обмеженої кількості цивільних осіб в обох напрямках.

Також місія стикалася з обмеженнями свободи пересування на місцях 8 разів – усі ці обмеження зафіксовані в непідконтрольних урядові України районах.

Безпілотники СММ зазнавали перешкод сигналу (ймовірно внаслідок глушіння) у 15 випадках під час польотів з обох боків лінії зіткнення.

Нагадаємо, у вересні цього року в ООН назвали загальне число жертв бойових дій на Донбасі за весь час конфлікту (з 14 квітня 2014 року до 31 липня 2020 року). Загальна кількість жертв 42 тис. – 44 тис., серед яких убитих було 13 100–13 300, поранених – 29,5 тис. – 33,5 тис. Жертви серед цивільних становили приблизно 25–26 % від загальної кількости смертей, пов’язаних із конфліктом. Така сама статистика із пораненнями.

Підрахунок був проведенй Управлінням верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) на запит Радіо Свобода.

В течение рокового 2014 года российские государственные СМИ, официальные представители и друзья за рубежом сумели впечатлить большую часть западной общественности искаженной интерпретацией военного конфликта на Донбассе. Многие зарубежные наблюдатели в той или иной мере приняли нарратив Кремля о том, что шестилетняя война в Восточной Украине уходит корнями в нарушения прав человека центральным правительством в Киеве. В марте 2014 года русскоговорящий народ Донбасса, как гласит рассказ Москвы, выступил против нового украинского якобы фашистского режима, который вышел из Евромайдана. Предположительно, независимые донбасские «ополченцы» поднялись на защиту прав этнических русских и русскоговорящих жителей Украины на использование родного языка.

Не обращая внимания на реальный ход событий в Украине, многие политики, активисты и журналисты – особенно в Западной Европе – с тех пор воспроизводят московское повествование об истоках и характере донбасской войны. Это не только обусловило запоздалую и пока неэффективную санкционную политику Брюсселя в отношении Москвы. Это также привело к тому, что ЕС – как всё ещё крупнейший торговый и инвестиционный партнер России – оказался в этической серой зоне. В то время как западные СМИ проявляют живой интерес к маргинальным праворадикальным группам Украины и их периодическим нападениям на меньшинства, внимание западной общественности к гораздо более грубым и частым нарушениям прав человека в Крыму и на Донбассе менее пристальное. Это касается, в том числе, и пенитенциарных систем трёх оккупированных территорий, где даже несовершенное российское правовое государство только частично присутствует.

С лета 2014 года в городе Донецке функционирует одна из самых жестоких тюрем так называемой Донецкой народной республики. Будучи секретным учреждением, эта мрачная темница неофициально называется «Изоляция». Она был создана на территории бывшего завода по производству изоляционных материалов. Захватив завод, пророссийские сепаратисты создали на территории фабрики военную базу. Административные помещения бывшего завода и система бомбоубежищ были превращены в тюремные и пыточные камеры. Каземат «Изоляция» де факто является концентрационным лагерем, где ежедневно людей пытают, унижают, подвергают изнасилованию – как женщин, так и мужчин, а также принуждают к каторжному труду.

Один из авторов этой статьи – бывший заключенный «Изоляции». Будучи украинским журналистом, Станислав Асеев был арестован по обвинению в шпионаже сепаратистами в мае 2017 года. Он провел 31 месяц под стражей, в том числе 28 месяцев в концлагере «Изоляция» и подвергался различными видами пыток. Асеев был освобожден в рамках российско-украинского обмена заключенными в конце декабря 2019 года.

На тот момент в «Изоляции» насчитывалось восемь обычных камер с несколькими заключенными, две дисциплинарные камеры-отсеки, одно подвальное бомбоубежище для содержания заключенных и одна камера, примыкающая к нему, а также несколько камер для пыток. Три из восьми тюремных камер были женскими. Ориентировочно максимальное количество заключенных, содержащихся одновременно в «Изоляции», составляло в общей сложности до восьмидесяти человек.

В самой тюрьме действуют чрезвычайно строгие правила содержания под стражей, которые сами по себе являются средством пыток. За пределами камер заключенные обязаны передвигаться только с мешками на голове. Когда открывается дверь камеры, заключенный должен встать и повернуться лицом к стене камеры, надеть мешок на голову, положить руки за спину и стоять молча, пока дверь не закроется. Был период, когда по распоряжению администрации заключенные в камере также должны были встать на колени и скрестить ноги. Лежать на койке строго запрещено. Это право можно получить только после отбытия более длительного срока, т. е. шести или более месяцев, в «Изоляции».

Контроль над заключенными осуществляется 24 часа в сутки 7 дней в неделю. Камеры постоянно освещены. Категорически запрещается выключать свет даже в дневное время. Это правило оказывает глубокое психологическое воздействие на заключенных.

Однако «Изоляция» больше всего известна своей системой жестоких физических пыток, которая применяется к заключенным всех возрастов и полов. Наиболее распространенным методом пыток является мучение узников тюрьмы электрическим током. Вновь прибывшего заключенного немедленно приводят в подвал, раздевают догола, плотно приклеивают к металлическому столу и подключают к двум проводам от полевого военного телефона. Затем на человека выливают воду и пускают электрический ток. Среди заключенных концлагеря считается счастливчиком тот, кому провода привязали к пальцам или ушам. Чаще всего один провод подключают к гениталиям, а второй вставляют в анус.

Заключенного также могут заставить «держать стену». Это метод пыток, при котором заключенный стоит у стены, широко расставив ноги, кладет руки на стену над головой и должен стоять так от нескольких часов до нескольких дней. Если заключенному становится плохо, и он хотя бы немного опускает руки или пытается присесть, надзиратель немедленно наносит ему удар трубой по половым органам.

Тяжелый принудительный труд и изнасилование являются еще одной формой пыток, практикуемой в «Изоляции». В любое время года, особенно заключенных-мужчин с длительным сроком, заставляют работать в промышленной части бывшего завода или высылают для выполнения строительных работ на полигоне. Помимо пыток тюремщиками, сообщество заключенных «Изоляции» живет по особенно жесткой версии системы неформальных правил и понятий, по которым преступники организовываются в пенитенциарных системах постсоветского пространства.

Например, существует каста так называемых «опущенных» или изнасилованных мужчин. Это заключенные, на губы или на лоб которых тюремщик положил свой пенис, тем самым «понизив» статус осужденного до статуса «опущенного». Эти мужчины затем должны выполнять самую грязную и тяжелую работу в тюрьме. Они также могут служить «инструментом» унижения для «опущения» других заключенных до этого статуса.

По большей части западная дискуссия о Восточной Украине под влиянием российских или пророссийских представителей продолжает вращаться вокруг темы мнимых нарушений прав человека Киевом. Однако реальные проблемы с защитой самых элементарных прав человека на Донбассе заключаются в ином. О вопиющих инцидентах также регулярно сообщается из аннексированного Крыма. Различные нарушения прав человека на оккупированных территориях происходят не только в их суровых тюремных системах.

С 2014 года они стали неотъемлемой частью всей общественной жизни в подконтрольных России регионах Украины. В Крыму крупнейшая группа коренного населения полуострова – крымские татары и их политические институты – стали объектом систематического террора со стороны российского государства. Несмотря на эти и многие другие нарушения базовых европейских ценностей Россией, летом 2019 года российская делегация в Парламентской Ассамблее Совета Европы (ПАСЕ) – после того, как её исключили из работы этого органа в 2014 году – была вновь допущена к заседаниям и голосованию в ПАСЕ.

Данная статья основана на книге Станислава Асеева «„Светлый путь“: история одного концлагеря» (Львов: Видавництво Старого Лева, 2020), параллельно выходит по-английски на сайте «Гарвардского международного обозрения» (hir.harvard.edu) и является частью серии статей Шведского института международных дел (UI), связанных с председательствованием Швеции в ОБСЕ в 2021 году.

Станислав Асеев – писатель и журналист, работавший на Донбассе для разных СМИ, среди которых «Зеркало недели», «Радио Свобода», «Украинская правда», «Тиждень». В 2017–2019 гг. он находился в заключении в пыточной тюрьме «Изоляция», после чего был освобожден по обмену заключенными. С 2020 года работает экспертом по оккупированным территориям Донбасса в Украинском институте будущего в Киеве.

Андреас Умланд – редактор книжных серий «Советская и постсоветская политика и общество» и «Украинские голоса» издательства «Ибидем» в Штутгарте, старший эксперт Украинского института будущего в Киеве, научный сотрудник Шведского института международных дел в Стокгольме.

Володимиру Грабовенку зламали руку і ногу, а також били по голові. Орудували битами, повідомляє «Детектор медіа». Напад стався 30 жовтня.

Володимир Грабовенко – колишній депутат Волноваської районної ради та головний редактор газети «Народовладдя про всіх і про все». Він розповів, що неподалік від дому його атакували невідомі: «Чую в калитку стукнуло, я бігом вискочив на вулицю, дивлюсь пів цеглини лежить на вулиці біля двору, побіг у провулок. Дивлюсь, там машина стоїть і хтось ходить. Отримав удар битою. Піднявся, закрився, по руці биткою мене, потом по нозі, потім вони сіли в машину і поїхали».

Побитого Грабовенка доправили до Волноваської районної лікарні. За словами лікарів, реабілітація постраждалого триватиме кілька місяців.

На думку колег, напад пов’язаний із журналістською діяльністю Володимира Грабовенка. Проте поліція відкрила провадження за статтею 296 ККУ – хуліганство. Адвокат потерпілого з цим не згоден і наполягає на кваліфікації злочину за статтею 115 (замах на вбивство) та 345-1 (насилля щодо журналіста).

Як повідомляє Інститут масової інформації, протягом дев’яти місяців цього до суду передано лише дев’ять справ щодо насилля проти журналістів. При цьому правоохоронні органи відкрили 180 кримінальних проваджень за такі злочини.

«Фактично, кожні 4–5 днів в Україні фіксується фізична агресія проти журналістів», – зазначають у Національній спілці журналістів України.

Минулого року вбито черкаського журналіста Вадима Комарова. Невідомий розбив йому голову, завдавши трьох ударів по голові тупим металічним предметом. Слідство досі триває.

Під час гасіння пожежі біля села Болотенного Станично-Луганського району на вибуховому пристрої підірвався пожежний автомобіль. Про це повідомляє пресслужба Луганського обласного управління лісового та мисливського господарства.

Травми отримали водій, співробітник ДСНС та майстер лісу Станично-Луганського лісництва. Усі вони перебувають у місцевій районній лікарні.

«Навколо сіл Сізе та Болотене продовжується тління лісу. За допомогою військової важкої інженерної техніки по периметру сіл робляться широкі мінеральні смуги, що запобігає розповсюдженню вогню на території сіл. Рятувальники ДСНС, лісової охорони, працівники НП та військові намагаються не допустити, щоб осередки тління переросли в горіння лісу. Спостерігається велика задимленість сіл. Як і раніше, активному гасінню заважає забрудненість території вибухонебезпечними предметами», – йшлося вчора в повідомленні на фейсбук-сторінці Станично-Луганської районної державної адміністрації.

Фото Державної служби України з надзвичайних ситуацій

Пожежі на Луганщині спалахнули 30 вересня. За інформацією Державної служби України з надзвичайних ситуацій найбільш тяжкі умови склалися вздовж лінії розмежування. Це територія Станично-Луганського, Новоайдарського, Сєвєродонецького районів. Тут пожежа охопила 32 населених пункти. Наразі відомо про 11 загиблих. 8 жовтня рятувальники повідомляли, що всі пожежі в Луганській області ліквідовані.

Мінна небезпека в Донецькій та Луганській областях залишається вкрай високою. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ повідомила, що 28 вересня в Луганській області на вибуховому пристрої підірвалися жінка та її одинадцятирічний син. Вони шукали корову поблизу села Михайлівка, коли мати наступила на міну. Обох було госпіталізовано. Жінка отримала поранення ніг, у хлопчика травмовані очі.

Моніторингова місія ООН анонсувала презентацію нової доповіді про кримінальні переслідування в анексованому Криму та неконтрольованих урядом України територіях Донбасу, повідомляє сайт проєкту «Крым.Реалии».

Ілюстрація з відкритих джерел

«Незаконні й довільні затримання та тримання під вартою, довготривалі судові процеси, відсутність доступу до адвоката, катування та жорстоке поводження, а також відсутність ефективних засобів правового захисту – поширені порушення людських прав, що чиняться в контексті кримінальних проваджень і процесів, пов’язаних із конфліктами на сході України, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, тимчасово окупованих Російською Федерацією», – ідеться в повідомленні місії.

Доповідь базується на більш ніж 1300 детальних інтерв’ю з жертвами та свідками порушень прав людини, моніторингу 1280 судових засідань, вивченні більш ніж 3300 судових документів та інших відповідних матеріялів.

Презентація має відбутися 2 вересня в режимі онлайн.

Нагадаємо, на початку липня 2020 року Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерреш опублікував другу доповідь про ситуацію з правами людини у Криму, анексованому Росією в 2014 році. У доповіді, що охоплює період з 1 липня по 31 грудня 2019 року і ґрунтується на моніторингу та документуванні порушень людських прав і міжнародного гуманітарного права в АРК та місті Севастополі, зокрема йдеться про тортури та жорстоке поводження з боку ФСБ РФ та інших правоохоронних органів; порушення прав затриманих, у тому числі систематичні побиття; обвинувачення за публікації в соціальних мережах і втручання в роботу журналістів, а також перешкоди, з якими стикаються люди з Криму в доступі до послуг на материковій частині України.

Раніше, 2 липня 2020 року, Верховний комісар ООН з прав людини Мішель Бачелет, презентуючи доповідь, що стосувалася Венесуели, Нікарагуа та Криму, заявила, що порушення людських прав у Криму, анексованому Російською Федерацією, тривають. Зокрема йдеться про тортури та обмеження свободи слова.

У четвер, 22 жовтня, о 15:00 ГО Truth Hounds, організація-учасниця CivilM+, представить звіт про воєнні злочини на Донбасі (червень–вересень 2020 року). Онлайн-трансляція буде доступна на фейсбук-сторінці організації.

Truth Hounds оприлюднить звіт про воєнні злочини та інші порушення прав людини у прифронтових районах Донецької та Луганської областей

Представники ГО Truth Hounds розкажуть про віднайдені й задокументовані епізоди скоєння воєнних злочинів, що трапились у 2014–2020 роках. Також вони поділяться інформацією про гуманітарну ситуацію та стан дотримання прав людини у зоні бойових дій.

Автори звіту з 17 червня по 21 вересня 2020 року особисто відвідували ймовірні місця злочинів уздовж лінії зіткнення з боку підконтрольної уряду України території, спілкувалися з безпосередніми свідками подій і потерпілими. За результатами місій експерти ГО Truth Hounds проаналізували зібрані докази, ретельно дослідили інформацію, у тому числі з використанням даних із відкритих джерел, і дали необхідну й обґрунтовану кваліфікацію встановленим фактам. Ці знахідки було оформлено в окремі подання, які ГО Truth Hounds передали до Офісу Генерального прокурора України в рамках співпраці. Про неї, а також інші особливості роботи з кейсами воєнних злочинів зможуть розповісти представники прокуратури, що також будуть присутні на заході.

«За 30 днів документування наші експерти відвідали 20 населених пунктів уздовж лінії розмежування. Інтерв’ю зі свідками тривали від пів години до кількох годин із перервами. Ми опитали 100 свідків порушень норм ведення збройних конфліктів і провели класифікацію воєнних злочинів: свідчення були проаналізовані з використанням Статуту МКС, Елементів злочину МКС, Кримінального кодексу України та відповідних норм права та оформлені у відповідні подання до органів прокуратури», – зазначає директор Truth Hounds Роман Авраменко.

Представлені у звіті факти воєнних злочинів не обмежуються хронологічними рамками польових місій. Так, документаторам вдалося реконструювати обстріл 1 лютого 2015 року в селищі Новотошківське Донецької області й ідентифікувати ймовірних винуватців атаки. Територію, звідки відкрили мінометний вогонь по цивільних, на момент обстрілу контролювала так звана «група Призрак». Раніше цей обстріл, внаслідок якого загинула одна й отримали поранення кілька осіб, не потрапляв у фокус уваги правоохоронних органів.

Також експерти ГО Truth Hounds дослідили та кваліфікували як воєнний злочин кілька фактів незаконного затримання, катування й убивства цивільних осіб в Донецьку та в смт Щотове, що розташоване на території так званої «ЛНР».

Серед спікерів пресконференції – Роман Авраменко, виконавчий директор ГО Truth Hounds, представники Посольства Королівства Нідерландів, працівники Офісу Генерального прокурора України, члени ГО «Женевський заклик».

22 жовтня 2020 року, початок о 15:00
вулиця Хрещатик, 7/11
Конференц-центр ADMIRAL HALL
2 поверх

Контакти відповідальної особи: +380 67 236 77 27

Для довідки:

ГО Truth Hounds (www.truth-hounds.org) – це команда досвідчених фахівців із прав людини, що документують воєнні злочини та злочини проти людства в контексті конфліктів із 2014 року. Truth Hounds борються проти безкарності за міжнародні злочини та грубі порушення прав людини шляхом розслідування, документації, моніторингу, адвокації й розв’язання проблем в інтересах вразливих груп. За час діяльності організації Truth Hounds підготували п’ять великих подань до Міжнародного кримінального суду.

Українця Олександра Марченка, якого викрали в «ДНР» у грудні 2018 року й після двох місяців тортур вивезли до Росії, засудили за обвинуваченнями в підготовці до придбання продукції військового призначення та шпіонажі до 10 років позбавлення волі. Про це повідомила дружина в’язня Катерина Марченко у фейсбуку.

Нагадаємо, на судовому засіданні 29 жовтня Марченко розповів суду, що його викрали в «ДНР», катували, а потім співробітники ФСБ спільно зі співробітниками МДБ «ДНР» безпідставно та не виставляючи претензій перевезли його до Краснодару (РФ).

Як повідомила тоді Катерина Марченко, «у зв’язку з отриманою інформацією суд заявив, що буде проведена додаткова перевірка». Наступне засідання було призначене на 26 листопада, на якому, як бачимо, суд ухвалив вирок.

«Навіть не знаю, що і сказати. Вчора життя ніби зупинилося на секунду… Моєму чоловіку – ОЛЕКСАНДРУ МАРЧЕНКУ – винесли вирок… 10 років. І ніби ми знали, що виправдальний вирок неможливий, але все одно сподівались на якесь Диво. Чи можна взагалі бути готовим почути такі страшні та доленосні слова і прийняти той факт, що „там“ вже все давно вирішили за тебе?!» – написала Катерина Марченко у фейсбуку.

Жінка нагадала президентові України Володимирові Зеленському про необхідність підтримки українських в’язнів у Росії.

«Пане Президенте, наші рідні дуже потребують вашої участі в їх долях, бо самотужки їм не подолати репресивну систему Російської Федерації», – написала жінка.

Коротко про справу Марченка

Український громадянин Олександр Марченко був затриманий спецслужбами самопроголошеної «ДНР» 17 грудня 2018 року. 18 лютого 2019 року, після двох місяців у ізоляторі МДБ «ДНР», Марченка доставили на кордон Донецької області й Ростовської області Росії та передали представникам ФСБ РФ. Кримінальну справу проти Марченко порушили лише 30 квітня 2019 року. Майже два з половиною місяці його утримували під адміністративним арештом, а також у депортаційному центрі Краснодарського краю. Однак Олександра не видворили в Україну, а помістили до СІЗО, обвинувативши у приготуванні до придбання та незаконного переміщення з території Росії продукції військового призначення.

На думку слідства, Марченко зі спільником із Росії навесні 2018 року розробив план покупки і провезення через російсько-український кордон двох комплектів електровакуумних приладів (клістронів), призначених для використання в зенітно-ракетному комплексі моделі С-300. Захист Марченка заявляв про його невинність, тортурні умови утримання в «ДНР» та про самообмову, зроблену на кордоні з примусу спецслужб.

За словами Катерини Марченко, здоров’я її чоловіка постійно погіршується – хронічні порушення сну, панічні атаки, оніміння лівої частини тіла після тортур у «ДНР». «Моєму чоловікові необхідний постійний контроль рівня гормонів щитуватої залози, оскільки цей орган йому видалили унаслідок раку, а медичне обслідування так досі й не провели в повному обсязі», – розповіла вона на початку листопада цього року.

Правозахисний центр «Меморіял» визнав Олександра Марченка політв’язнем.

У 2013 році у провадженні СБУ було лише 4 кримінальних справи щодо вчинення терористичних актів. У 2014-2019 рр. для кваліфікації злочинів терористичної спрямованості слідчі СБУ найбільше застосовували статтю 258 КК України (терористичний акт) та статтю 258-3 КК України (створення терористичної групи чи терористичної організації). Так, за даними сайту офісу Генерального прокурора України за статтею 258 у 2014-2019 рр. обліковано 5644 кримінальних провадження, вручено повідомлення про підозру в 130 провадженнях, направлено до суду з обвинувальним актом 65 проваджень. За статтею 258-3 обліковано 1875 кримінальних проваджень, вручено повідомлення про підозру у 932 провадженнях, направлено до суду з обвинувальним актом 301 провадження.

Більшість злочинів, кваліфікованих відповідно до статті 258, стосується дій членів незаконних збройних формувань у контексті захоплення контролю над частинами територій Донецької та Луганської областей та подальшого збройного конфлікту. До 2018 року уряд України не визнавав прямо наявність збройного конфлікті на сході України, офіційно оголосивши це проведенням антитерористичної операції на сході України. Відповідно, багато злочинів, скоєних у контексті збройного конфлікту на сході України, видаються неправильно кваліфікованими як терористичні злочини відповідно до національного законодавства, і це пояснює таку велику кількість кримінальних проваджень за статтею 258, в яких фактично не проводилося розслідування.

Наприклад, у 2016-2017 р. адвокати Харківської правозахисної групи надали багато запитів щодо порушення кримінальних проваджень, змушуючи СБУ порушити 263 кримінальних провадження стосовно фактів смерті або поранень цивільних осіб на підконтрольній уряду території, знищення житла та іншого майна через обстріли тощо. Незважаючи на ці запити, слідчі дії не були проведені та розслідування виявилося неефективним. Слідчі відмовлялися надати постраждалим від злочинів офіційний статус потерпілих, таким чином не надаючи їм та їх адвокатам доступ до матеріалів справи на стадії досудового розслідування. Крім того, не здійснювалися необхідні слідчі заходи, такі як обстеження місця злочину, зібрання свідчень очевидців, і, у випадку отримання запитів щодо проведення необхідних слідчих дій, вони або не реагували, або проводили лише окремі слідчі дії (часто шляхом перенаправлення цих запитів іншим органам розслідування). Крім того, не було проведено спеціальних слідчих дій, які стосувалися бойових дій (тобто встановлення напрямку, дистанції та впливу обстрілів; видів використаної зброї/військового транспорту тощо). В результаті, вичерпавши усі національні засоби правового захисту у 136 таких справах, адвокати ХПГ відправили індивідуальні звернення до ЄСПЛ проти України та Росії, обґрунтовуючи порушення Україною статей 2 або 3 ЄКПЛ бездіяльністю з боку держави.

Велика кількість кримінальних проваджень за статтями 258 та 258-3 КК України вимагає багато часу для їх ретельного дослідження, тому ми обмежимося цими загальними зауваженнями.

Актуальним є аналіз кримінальних проваджень відносно фінансування тероризму (стаття 258-5) та фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (стаття 110-2), який подається нижче.

Практика застосування статті 258-5 КК України

Ця стаття формулюється таким чином:

Стаття 258-5. Фінансування тероризму

1. Фінансування тероризму, тобто дії, вчинені з метою фінансового або матеріального забезпечення окремого терориста чи терористичної групи (організації), організації, підготовки або вчинення терористичного акту, втягнення у вчинення терористичного акту, публічних закликів до вчинення терористичного акту, сприяння вчиненню терористичного акту, створення терористичної групи (організації), -

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років та з конфіскацією майна.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або з корисливих мотивів, або за попередньою змовою групою осіб, або у великому розмірі, або якщо вони призвели до заподіяння значної майнової шкоди, -

караються позбавленням волі на строк від восьми до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою чи в особливо великому розмірі, або якщо вони призвели до інших тяжких наслідків, -

караються позбавленням волі на строк від десяти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

4. Особа, крім організатора або керівника терористичної групи (організації), звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені цією статтею, якщо вона добровільно до притягнення до кримінальної відповідальності повідомила про відповідну терористичну діяльність або іншим чином сприяла її припиненню або запобіганню злочину, який вона фінансувала або вчиненню якого сприяла, за умови, що в її діях немає складу іншого злочину.

Примітка. 1. Фінансування тероризму визнається вчиненим у великому розмірі, якщо розмір фінансового або матеріального забезпечення перевищує шість тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Фінансування тероризму визнається вчиненим в особливо великому розмірі, якщо розмір фінансового або матеріального забезпечення перевищує вісімнадцять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Узагальнені дані щодо розслідування злочинів, кваліфікованих за статтею 258-5, взяті з сайту офісу Генерального прокурора, а щодо судових рішень за цією статтею – з Єдиного реєстру судових рішень, і зведені у таблицю:

Вражає невеличка кількість повідомлень про підозру порівняльно з кількістю облікованих кримінальних проваджень – 11.8%, по роках: 2014 – 8.3%, 2015 – не більше 8.6%, 2016 – не більше 9.7%, 2017 – не більше 23.3%, 2018 – не більше 31.1%, 2019 – не більше 6.8%.

Винесені судами вироки доволі сурові. 11 вироків передбачають реальне позбавлення волі, з них 1 вирок - арешт на 5 місяців, 2 вироки – 5 років позбавлення волі без конфіскації майна та 8 вироків з конфіскацією майна: 1 вирок – 15 та 14 років, 3 вироки – 10 років, 3 вироки – 8 років, 1 вирок – 5 років 1 міс. позбавлення волі. 13 вироків, які передбачають 5 років позбавлення волі, винесено з іспитовим терміном: у 10 з них іспитовий термін 3 роки, у у - іспитовий термін 2 роки.

У двох вироках винесено покарання – штраф з конфіскацією майна: 20000 та 5900 НМДГ, у 8 вироках – штраф без конфіскації майна розміром 50000, 25000, 20000, 15000, 11800, 8800, 3000, 2500 НМДГ. Нагадаємо, що в цих рішеннях мається на увазі, що НМДГ дорівнює 17 грн.

При цьому у 23 справах (67.6%) судом затверджено угоду з прокурором про визнання вини. Суди у 25 справах (73.5%) застосували статтю 69 КК України – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (у 15 справах з цих 25 суд затвердив угоду з прокурором). Водночас у 21 справі на час слідства та суду був обраний запобіжний захід – утримання під вартою, у 8 справах запобіжний захід не обирався.

5 справ розглядалися судами у спеціальному судовому провадженні відповідно до статті 323 КПК України за відсутності обвинуваченого (in absentia). Присутність захисників у цих справах була суто формальною (окрім однієї справи): про них згадується тільки в частині перерахування учасників процесу.

У додатку 1 наведені короткі дані про винесені вироки – дата вироку, назва суду, дані з резолютивної частини вироку.

Огляд рішень судів за статтею 258-5 показує, що їх можна поділити на чотири групи.

В першій групі (6 вироків) підсудні каралися за підтримку терористичних організацій ДНР та ЛНР шляхом перерахування чи пересилці власних коштів чи інших предметів. Так, інженер Запорізької АЕС перерахував своєму другу-сепаратисту в ЛНР 3350 грн., інший обвинувачений перерахував 3250 грн., а ще один – 30 тис. грн. з власних збережень. Ще один обвинувачений придбав ліки та речі та переслав «Новою поштою» дві посилки вагою 10 та 7.5 кг.

Одна справа, на наш погляд, потрапила в цю категорію через непорозуміння. Вирок у ній винесено 17 листопада 2017 року Комінтернівським районним судом Одеської області, затверджено угоду з прокурором про визнання вини та призначено обвинуваченому покарання із застосуванням статті 69 КК України за ч. 1 статті 258-5 КК України – 5 років позбавлення волі з іспитовим терміном 2 роки – за таке діяння.

«У травні 2014 року, більш точна дата досудовим розслідуванням не встановлена, обвинувачений ОСОБА_1, будучи обізнаним щодо факту проведення на території Луганської області антитерористичної операції та про участь ОСОБА_3 у збройному опорі законним діям працівників правоохоронних органів України та Збройних Сил України на території Луганської області і наміри ОСОБА_3 продовжувати свою злочинну діяльність, перебуваючи за місцем реєстрації та колишнього проживання ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2, діючи з метою матеріального забезпечення окремого терориста – ОСОБА_3, отримав від його матері ОСОБА_4, яка не була обізнана про його злочинні наміри, наступні предмети: ремінь, портупею, куртку та штани камуфльовані (кольору флектарн-д), флягу.

В подальшому, ОСОБА_1 з метою матеріального забезпечення ОСОБА_3, відправив за власні кошти вищезазначені предмети через можливості поштового оператора «Нова пошта» з відділення № 13, яке знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Семена Палія (колишня назва - Дніпропетровська дорога), буд. 82 на ім’я ОСОБА_3 у м. Лутугіне Луганської області, яке на той час не було підконтрольне українській владі.

Перебуваючи з травня 2014 року у складі «спецвзводу Луганського народно-визвольного батальйону «Заря» Міноборони терористичної організації «Луганська народна республіка» ОСОБА_3 використовував вищезазначені передані ОСОБА_1 військову форму і амуніцію при здійснені збройного опору законним діям працівників правоохоронних органів України та Збройних Сил України, задіяних у проведенні АТО на території Луганської області та вчиненні інших злочинних дій на боці НЗФ терористичної організації «ЛНР».

Таким чином, ОСОБА_1 обґрунтовано обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 1 ст. 258-5 КК України, а саме фінансуванні тероризму, тобто дій, вчинених з метою матеріального забезпечення окремого терориста.»

У другій групі 7 вироків, вони винесені за створення фінансових установ для обслуговування мешканців тимчасово окупованих територій. Ось, наприклад, фрагмент такого вироку:

«Крім цього, у серпні 2015 року ОСОБА_1 у м. Луганську, усвідомлюючи, що «ЛНР» вчиняє терористичні акти на території України, веде збройне протистояння правоохоронним органам і Збройним Силам України, спрямовані на зміну меж території та державного кордону в незаконний спосіб, вирішив фінансово забезпечувати злочинну діяльність вказаної терористичної організації. У подальшому ОСОБА_1, знаючи про дефіцит готівки на фінансовому ринку тимчасово окупованої території Луганської області, відсутність банківських установ України та проблеми із забезпеченням учасників терористичної організації «ЛНР» необхідними готівковими коштами, умисно створив на території м. Луганська фінансову установу терористичної організації «ЛНР» - небанківську комерційну фірму «РОСФИНГРУПП», яка знаходиться у вказаному обласному центрі на вулиці Градусова, 4/132. При цьому ОСОБА_1 з метою створення уявного фінансового добробуту і стабільності на тимчасово підконтрольній терористичній організації «ЛНР» території та для власного збагачення, заснував і очолив роботу фірми «РОСФИНГРУПП» під видом компанії по наданню фінансових послуг: переказу, видачі учасникам терористичної організації «ЛНР» готівкових коштів з їх банківських рахунків, обміну валют, забезпечення діяльності пунктів по обміну валют, надання інших фінансових та інформаційних послуг з утриманням від цього прибуткових відсотків.»

Іноді проблеми дефіциту готівки вирішувалися без створення юридичної особи. Так, 6 лютого 2018 року Білокуракинським районним судом Луганської області винесено вирок, яким затверджено угоду обвинуваченого з прокурором та призначено покарання у виді штрафу 255 тис. грн (15000 НМДГ) без конфіскації майна. У вироку зазначено таке.

«У обвинуваченого ОСОБА_1 з метою створення уявного фінансового добробуту і стабільності на тимчасово підконтрольній терористичній організації «ЛНР» території, для власного збагачення, виник злочинний умисел, направлений на організацію на тимчасово окупованій території організованої схеми з надання фінансових послуг: видачі учасникам терористичної організації «ЛНР» готівки в українській і російській валютах з їх банківських рахунків, відкритих у банківських установах України, обміну валют, з утриманням прибуткових відсотків за надані послуги.

Для реалізації злочинного плану ОСОБА_4 узяв на себе роль підшукання на тимчасово окупованій території Луганської області осіб, які не в змозі виїхати на територію підконтрольну Україні з тимчасово непідконтрольній Українській владі території, та самостійно отримати, зняти кошти зі своїх банківських карток. Надалі ОСОБА_4 збирав у вказаних клієнтів картки та за допомогою мешканця смт. Біле, Лутугинського району, Луганської області, ОСОБА_5 (який не обізнаний про злочинну діяльність останнього), на власному автотранспорті, слідуючи маршрутом м. Лутугине Луганської області – м. Харків, систематично здійснював перевезення та передачу вказаних банківських карток ОСОБА_1. Надалі ОСОБА_1 через банкомати українських банків у місті Харкові отримував готівку. Після отримання готівки, ОСОБА_1 передавав її ОСОБА_5, який зворотнім маршрутом здійснював її доставку до м. Лутугине для передачі ОСОБА_4, забезпечення подальшої незаконної роботи фінансової схеми, видачі готівки клієнтам та особистого фінансового збагачення останнього.

За вказані послуги ОСОБА_1 у змові з представником терористичної організації «ЛНР» ОСОБА_4 у рівномірних частках отримують від клієнтів десять відсотків від загальної суми знятих коштів з банківських карток останніх. Згідно відомостей, отриманих під час досудового розслідування, з лютого 2015 року по вересень 2017 року ОСОБА_1 з карткових рахунків клієнтів фінансової схеми, зняв коштів на загальну суму 11 597 542 (одинадцять мільйонів п’ятсот дев’яносто сім тисячі п’ятсот сорок дві) гривні, які знято через банкомати українських банків у місті Харків. Тобто ОСОБА_1 перебуваючи у злочинній змові з представником терористичної організації «ЛНР» ОСОБА_4 заробляв дванадцять – десять відсотків від загальної суми знятих коштів, а саме 503 028 грн, з яких 251 514 грн. останній передав ОСОБА_4.

Таким чином, з лютого 2015 року ОСОБА_1, усвідомлюючи, що ОСОБА_4 є представником терористичної організації «Луганська Народна Республіка», вчинив протиправні дії з метою його фінансового забезпечення готівковими коштами на загальну суму 251 514 грн. Органом досудового розслідування вищевказані дії ОСОБА_1 вірно кваліфіковані за ч.1 ст.258-5 КК України, як фінансування тероризму, тобто дії, вчинені з метою фінансового або матеріального забезпечення окремого терориста, з корисливих мотивів.»

11 вироків третьої групи карають за «вчинення фінансування діяльності терористичної організації шляхом створення на тимчасово окупованій території суб’єкта господарської діяльності та сплати ним непередбачених чинним законодавством так званих «податків» до «бюджету» самопроголошених республік, які надалі використовуються їхніми представниками для втілення злочинних цілей».

Наприклад, 5 лютого 2018 року Білокуракинським районним судом Луганської області винесено вирок, яким затверджено угоду обвинуваченого з прокурором та призначено покарання у виді штрафу 425 тис. грн (25000 НМДГ) без конфіскації майна, обвинувачений звільнений з-під варти в залі суду. Як зазначено у вироку,

«В жовтні 2014 року (більш точну дату в ході досудового розслідування встановити не надалось можливим) у громадянина України ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5… виник злочинний умисел, спрямований на фінансування діяльності зазначеного псевдодержавного утворення - терористичної організації «ЛНР». Забезпечуючи виконання плану дій, з метою отримання прибутку ОСОБА_1, 7 жовтня 2014 року Головою «ЛНР» призначено виконуючим обов’язки генерального директора державного підприємства «Лутугинський науково-виробничий валковий комбінат» (код ЄДРПОУ 00187369, Луганська область, м. Лутугине, вул. Заводська, буд. 2), а в подальшому 26 березня 2015 року «головою Ради міністрів ЛНР» призначений генеральним директором даного підприємства, поновив фінансово-господарську діяльність підприємства на неконтрольованій українською владою території Луганської області з виробництва прокатних валків та протиправно (без дозволу органу управління державним підприємством - Державного агентства управління державними корпоративними правами та майном України) провів так звану «державну реєстрацію» ДП «ЛНВВК» в податкових органах т.з. «ЛНР» за кодом ЄДРЮО 61201066, за адресою м. Лутугине, вул. Заводська, 2. Крім того, для здійснення безготівкових платежів підприємством в «Державний банк ЛНР» (МФО 400008, м. Луганськ, вул. Т.Шевченко,1) відкрито поточний рахунок.

Згідно податковій звітності так званого Державного комітету податків та зборів «ЛНР», 01.12.2015 ДП «Лутугинський науково-виробничий валковий комбінат» сплачено «податок з обороту» на суму 500000.00 (п’ятсот тисяч) рублів РФ (згідно офіційного курсу НБУ гривні до рубля РФ складає 139337,866 грн.).»

Інші діяння обвинуваченому не інкриміновано.

10 вироків четвертої групи карають також за фінансування терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР» шляхом сплати «так званих податків» в «бюджети» самопроголошених республік, але ми їх виділили в окрему групу, оскільки у цих справах йдеться про ввезення до самопроголошених республік продуктів харчування, напоїв та непродовольчих товарів ( в одній справі – вивезення товарів на підконтрольну територію).

У додатку 1 наведені короткі дані про винесені вироки – дата вироку, назва суду, дані з резолютивної частини вироку. 

Практика застосування статті 110-2 КК України

Стаття 110-2 введена у КК України Законом № 1533-VII від 19.06.2014 і формулюється так:

Стаття 110-2. Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України

1. Фінансування дій, вчинених з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, -

карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років та з конфіскацією майна.

2. Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, -

карається позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до двох років та з конфіскацією майна.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені повторно або з корисливих мотивів, або за попередньою змовою групою осіб, або у великому розмірі, або якщо вони призвели до заподіяння значної майнової шкоди, -

караються позбавленням волі на строк від шести до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

4. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою чи в особливо великому розмірі, або якщо вони призвели до інших тяжких наслідків, -

караються позбавленням волі на строк від восьми до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

5. Особа, крім керівника організованої групи, звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені цією статтею, якщо вона до повідомлення їй про підозру у вчиненні нею злочину добровільно заявила про те, що сталося, органу, службова особа якого наділена законом правом повідомляти про підозру, про відповідну незаконну діяльність або іншим чином сприяла її припиненню або запобіганню злочину, який вона фінансувала або вчиненню якого сприяла, за умови, що в її діях немає складу іншого злочину.

Примітка. 1. Фінансуванням дій, передбачених у цій статті, є дії, вчинені з метою їх фінансового або матеріального забезпечення.

2. Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України, визнається вчиненим у великому розмірі, якщо розмір фінансового або матеріального забезпечення перевищує шість тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України, визнається вчиненим в особливо великому розмірі, якщо розмір фінансового або матеріального забезпечення перевищує вісімнадцять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Узагальнені дані щодо розслідування злочинів, кваліфікованих за статтею 110-2, взяті з сайту офісу Генерального прокурора, а щодо судових рішень за цією статтею – з Єдиного реєстру судових рішень, і зведені у таблицю:

Звертає на себе увагу швидке зростання кількості відкритих кримінальних проваджень у 2018-2019 рр. Кількість вручених повідомлень про підозру відстає, ще більше відстає кількість ухвалених судами вироків – лише 14.9% від кількості обвинувальних актів, спрямованих до судів. 

Лише один вирок з 18 передбачає реальне позбавлення волі на 10 років з конфіскацією майна. Він винесений у спеціальному судовому провадженні за відсутністю обвинуваченої (in absentia) – Катерини Матющенко, міністра фінансів ДНР. Один вирок – штраф 15000 НМДГ, тобто 255 тис. грн. Решта 16 вироків передбачають покарання з випробуванням (88.9%). Детальніше, винесено 7 вироків у виді покарання на 5 років позбавлення волі з іспитовим терміном 3 роки (один з них передбачає додаткове покарання – позбавлення на 1 рік права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю) та 9 вироків, які передбачають позбавлення волі на 3 роки з іспитовим терміном 1 рік (5 вироків), 2 роки (4 вироки, 3 з них містять додаткове покарання – позбавлення на 1 рік права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю).

Такі вироки були наслідком укладення угоди обвинуваченого з прокурором про визнання вини в 12 справах (66.6%), у 6 справах з цих 12 суд застосував статтю 69 КК України – призначення покарання нижче нижньої межі санкції.

У додатку 2 наведені короткі дані про винесені вироки – дата вироку, назва суду, дані з резолютивної частини вироку. У 6 справах був обраний запобіжний захід - утримання під вартою, в одній справі застосована застава.

Які ж діяння були покарані в цих вироках?

У 7 рішеннях суду йшлося про передачу коштів тими, хто підтримував терористичні організації і бажав допомогти їм власними коштами. Так, у вироку, винесеному 19 листопада 2018 року Київським районним судом м. Харкова, вказується , що у обвинуваченого «з особистих політичних переконань, виник злочинний умисел, спрямований на фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, або захоплення державної влади, шляхом перерахування грошових коштів з метою їх подальшого використання при підтримці армії самопроголошеної ДНР», і він перерахував 1380 грн. благодійному фонду «Доброта» в Донецьку з призначенням платежу «помощь армии ДНР». Як стверджується у вироку, на розрахункові рахунки цього фонду «надходили різноманітні грошові кошти, які за допомогою різноманітних платіжних систем оплати і переказів, перераховувались до фонду «Гуманитарные волонтеры Новороссии» (місце Донецьк) з метою допомоги та підтримки діяльності зазначених організацій на сході України у вигляді закупівлі спорядження, обмундирування та медикаментів т.з. підрозділу 100-й окремої мотострілкової бригади республіканської гвардії «ДНР» - Бригада «Купол»». Проте фонд «Доброта», який принципово не допомагає комбатантам, про що постійно заявляє, повернув кошти, чому є документальне підтвердження, а з вищезгаданими «Гуманитарными волонтерами Малороссии» не має жодних стосунків і взагалі не підозрює про їх існування. Слідів цього фонду ми не знайшли. Дивний вирок, м’яко кажучи, чи не так?

В інших 6 вироках підсудні передали з мотивів підтримки різних інституцій в самопроголошених республіках 10 тис. руб., 40 тис. руб., 23 300 руб., $1000, $2000, ще в одній справі працівниця банку зробила таку послугу: замінила отримані від сепаратистів зношені купюри на суму 50 тис. грн, які підлягали виведенню з обігу, придбала рублі та долари й передала їх.

У 9 вироках каралися дії, спрямовані на ввезення до непідконтрольної уряду території різноманітних товарів, майна та обладнання (в одному випадку – вивезення з непідконтрольної території). Так, в одній справі обвинувачений створив «Донецкую топливную компанию» і організував поставку з Росії нафтопродуктів, при цьому платилися мито, акциз і податок на обіг. В іншій справі обвинувачений домовився про поставку молочної продукції, придбаної в Харкові. Він придбав 47 голівок сирного продукту «Вершковий», заплатив трохи більше 24.5 тис. грн., і повіз його. По дорозі був затриманий працівниками СБУ. Не дуже зрозуміло, чому продаж цього сирного продукту означає фінансування дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу… У трьох вироках каралися члени групи, які забезпечували купівлю трьох іномарок в Німеччині і перевезення їх для потреб трьох офіцерів міліції в так званій ЛНР. В 3 вироках каралося намагання перевезти радіодеталі для АО «Макеевский завод шахтной автоматики»; поверхнево-активну речовину, що використовується для видобутку газу, для так званого «Міністерства палива, енергетики та вугільної промисловості ДНР»; виготовлені два фланці для станків на Луганському патронному заводі. В одній справі планувалося виготовляти в Донецьку вогнетривкі суміші для металургійної промисловості та перевезення їх на підконтрольну територію транзитом через Росію.

Штраф був присуджений за створення фінансової установи «Луганський комерційний центр», яка надавала фінансові послуги мешканцям ЛНР. Цей вирок дуже схожий на 7 вироків за статтею 258-5, винесених за аналогічні діяння. Взагалі статті 258-5 та 110-2 дуже схожі: за цими статтями КК суди карають за близькі діяння.

Коментар

Наскільки коректно стверджувати відносно підприємців, які ведуть бізнес на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, що сплата податків в самопроголошених республіках є складом злочину за статтями 258-5 та 110-2, оскільки означає фінансування тероризму?

Не треба пояснювати, що підприємництво нерозривно пов’язано з власністю, тобто певними матеріальними цінностями (станками, обладнанням, інструментами, нерухомістю, грошима, тощо), які використовуються задля створення нових благ: виготовлення продукції, виконання робіт та надання послуг. Той, хто по-справжньому важко працював на цій ниві, чесно став господарем власності, не може кинути зароблене напризволяще. Тут доречно навести диспозицію, використану законодавцем у ст. 13 Конституції і ст. 319 ЦК України, запозичену з Конституції Німеччини – «власність зобов’язує». Слід враховувати, що підприємці юридично і морально відповідають ще й за людей, які працюють на їхніх підприємствах. Як відомо, підприємництво несе на собі значну частку соціального навантаження. Державні органи повинні розуміти, що злочинно перетворювати тимчасово окуповані території на мертву зону, ще й радіти, що там вимерли українці, а все те, що називається власністю й створено руками людини і навіть природою, втратило свої властивості та якості й не підлягає відновленню. Добре відомо, що ті, хто оголосив про створення республік, на рівні своїх документів встановили таке: якщо не буде пройдено реєстрацію й не сплачуватимуться податки, громадян України спочатку очікуватиме тимчасове адміністрування їх бізнесу, а потім і його абсолютна втрата.

На необхідність корегування національного кримінального законодавства вказує й ст. 13 Міжнародної конвенції ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму (прийнята 09.12.1999 р., ратифікована Україною 12 вересня 2002 р.): «Жодний із злочинів, зазначених у статті 2, не розглядається для цілей видачі або взаємної правової допомоги як злочин, пов'язаний з податками». Таким чином, той, хто дійсно фінансує тероризм, має самостійно, без примусу, вчинити активну дію, яка проявляється у вигляді збору, передачі, переказу, пересилання чи переправлення іншим шляхом коштів адресату для організації, підготовки і вчинення окремим терористом, терористичною групою або терористичною організацією терористичного акту, втягнення у вчинення терористичного акту, публічних закликів до вчинення терористичного акту, створення терористичної організації. Треба враховувати, що слово тероризм походить від латинського terror – «жах». У широкому сенсі тероризм використовує (або загрожує застосуванням) насильство для досягнення політичної, релігійної, ідеологічної або іншої мети. Для того, щоб переконатись, що таке жах, відчути його на власній шкірі, добре було б в якості експерименту, щоб той, хто на практиці застосовує відповідні норми кримінального законодавства, пересік лінію розмежування і деякий час пожив на окупованій території.

Доцільно згадати про повідомлення для засобів масової інформації Олександра Тимофєєва, який в самопроголошеній ДНР обіймав посаду міністра доходів і зборів (позивний «Ташкент», він хоч і відійшов від справ, але підхід залишився незмінним). Ця особа визнала, що збирання податків на початковому етапі відбувалося із застосуванням збройних підрозділів та легкої бронетехніки. Також Тимофєєв вказував і на невідворотність стягнення податків і значні штрафи за їх несплату.

Таким чином, підприємства, активи яких зосереджені на тимчасово окупованій території Донецької і Луганської областей, опинилися в умовах повної правової невизначеності – з одного боку співробітники та майно таких підприємств перебувають в небезпеці, до працівників будь-якої миті може бути застосована груба сила з боку незаконних формувань у випадку відмови співпрацювати з ними, з іншого боку українська влада не здійснює заходів, спрямованих на роз'яснення позиції держави щодо функціонування підприємств на непідконтрольній території. Вона веде себе абсолютно асиметрично, а в багатьох випадках ще більш образливо і зухвало, ніж поводяться на непідконтрольній території. 

Начебто правоохоронні органи держави повинні враховувати вищеназвані обставини й припинити порочну практику безпідставного відкриття кримінальних проваджень за ст. 258-5 та 110-2 КК України стосовно безвинних громадян. Але ми бачимо, навпаки, суттєве збільшення таких кримінальних проваджень. Очевидно, законодавцю треба терміново корінним чином переробити зазначену норму таким чином, щоб у слідства не було жодної спокуси зловживати правом. 

Пропонується ч.5 ст. 258-5 КК України викласти в такій редакції: «Особа не підлягає кримінальній відповідальності за дії, передбачені цією статтею, якщо з неї, або з організації, з якою вона перебуває в трудових, службових, засновницьких, інших професійних відносинах, адміністрацією тимчасово непідконтрольних уряду територій України стягувалися податки, інші обов’язкові збори та платежі, що не вважається злочином відповідно до статті 13 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, прийнятої ООН 09.12.1999 р. Дане положення не розповсюджується на осіб, зайнятих виробництвом, випробуванням, реалізацією, поширенням іншим чином зброї та боєприпасів».

Ще раз наголосимо, чому сплату податків, інших обов’язкових платежів, які встановлені окупаційною владою, ні в якому разі не можна кваліфікувати як злочин:

1. На законодавчому рівні в Україні не заборонено займатися підприємницькою діяльністю на тимчасово окупованій території. В цій частині держави працювало і продовжує працювати достатньо багато промислових підприємств – ПАТ «Єнакієвський металургійний завод», ПРАТ «Макіївкокс», ПРАТ «Єнакієвський КХЗ», ПРАТ «Алчевський металургійний комбінат», підрозділи Укрзалізниці й інші.

2. Нормативними актами України передбачена можливість поставки товарів через лінію розмежування як з території, підконтрольної уряду Україні, так і з тимчасово окупованих територій. Переміщення транспортних засобів і вантажів здійснюється відповідно до Тимчасового порядку здійснення контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів і вантажів вздовж лінії розмежування у Донецькій та Луганській областях.

3. Відповідно до абзацу другого статті 64 Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. окупаційна держава «може поширювати на населення окупованої території дію положень, які є необхідними для виконання нею зобов'язань, що покладаються на неї відповідно до цієї Конвенції, підтримання ефективного управління територією, забезпечення безпеки окупаційної держави, особового складу та власності окупаційних сил та адміністрації, а також об'єктів та комунікаційних ліній, які ними використовуються».

4. На тимчасово окупованій території, зокрема, самопроголошеної ДНР, незаконними владними структурами було ухвалено (мовою оригіналу) «Временное положение о налоговой системе ДНР», яким передбачено обов'язкову сплату податків на даній території, а також «Уголовный кодекс ДНР», яким встановлено кримінальну відповідальність за ухилення від сплати податків.

5. Самопроголошені ДНР/ЛНР мають воєнізовані формування, незаконні правоохоронні органи, незаконну судову систему, місця тримання ув'язнених, що вказує на наявність достатніх засобів для примушування до виконання вимог незаконних владних структур. 

А навіщо, власне, відкриваються кримінальні провадження за статтями 258-5 та 110-2? Доводилося неодноразово почути таке пояснення.

Зазвичай кримінальне провадження відкривається не проти когось з підозрюваних, а лише за фактом начебто правопорушення. Таке провадження є такою собі рибальською сіттю. Вона закидається в те місце, де при доброму розкладі вдасться поживитись чимось цінним. Рано чи пізно на лінії розмежування обов’язково з’явиться наївний і недосвідчений підприємець середньої руки (оперативники зробили своє попереднє заключення: гроші в такого повинні водитись). Ще краще, коли частина будинків, споруд, земельних ділянок у таких підприємців знаходяться не на окупованій, а саме на підконтрольній уряду території України. Тоді забрати майно набагато простіше. Як тільки працівники СБУ вручають постанову про оголошення підозри, то одразу підозрюваного позбавляють волі. Згодом, через два-три дні суд санкціонує тримання під вартою в СІЗО до закінчення слідства. Ну, а що роблять з людиною, коли вона залишається в камері наодинці зі слідчим та його підручними, яких достатньо і всередині СІЗО, пояснювати не треба. Винаходи по веденню слідства, віднайдені ще царем Іваном Грозним, потім розвинуті та модифіковані в 37-му році, ще ніхто не забув, вони передаються з покоління до покоління. Тому після всіх випробувань, які випадають на долю підозрюваних, що перебувають в СІЗО, аби якнайшвидше припинити фізичні та моральні знущання, укладається угода зі слідством на його умовах. Підкріплюється документ значною сумою відкупних, яка є секретним додатком до угоди. В межах України подать підприємця на звільнення від катувань коливається від 150 000 до 250 000 доларів США. Таким нехитрим шляхом окремі працівники СБУ на робочому місці займаються грабунками й відвертим бандитизмом.

Можна навести багато конкретних прикладів. Розглянемо тільки один.

Слідчим відділом Головного управління Служби Безпеки України у місті Києві та Київській області в середині серпня 2017 року відкрите кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 258-5 КК України. Доручили розслідування слідчому Б.

Що ж було з’ясовано? Виявилося, що підприємство Х, керівний склад якого проживає на окупованій території і основне виробництво також знаходиться там, продовжує здійснювати фінансово-господарську діяльність, реалізує на платній основі результати роботи серед місцевого населення й сплачує те, що квазівлада за лінією розмежування називає податками. Раз так, вважає слідчий, значить має місце фінансування тероризму, і, як наслідок, злочинців треба засудити за ст.258-5 КК України. Деякі інші службовці СБУ аналогічні дії кваліфікують за статтею 110-2 КК України.

Б. знав, що йому треба робити: затаївся і став очікувати на жертву. Засновники і керівництво підприємства Х. не очікували на підступність: займались евакуацією бізнесу з окупованої території України (держава, звісно, не допомагала, а стояла осторонь). У важких умовах адміністрація виводила активи з окупованої території, і як ощадливі відповідальні господарники гроші вкладали в основні фонди, інші товарні та матеріальні цінності. Для роботи побудували в Білій Церкві поліклініку, потрібні для роботи об’єкти інфраструктури. По мірі можливості навіть придбали для працівників житлові приміщення, щоб майже всім колективом переїхати до нового місця, відчувати себе більш-менш комфортно і займатись господарюванням, від якого користь всім, і державі не в останню чергу.

Нарешті момент нападу був обраний. 28 вересня 2017 року Б. на чолі групи оперативників (десь осіб п'ятнадцять) розпочали затверджену керівництвом операцію. Як водиться, з собою прихватили чергових на все згодних понятих. В домоволодінні були родичі підприємця, які знайшли тимчасовий прихисток від вибухів в Калинівці. Вони в ніч трагедії виїхали звідтіля разом з малими дітьми. В літній кухні хвора старенька жінка. Але грабіжникам з СБУ немає ніякої справи до погорільців, хворих, малих та стареньких. Пред’явили отетерілим громадянам під ніс папір про обшук і горохом розкотились по всім кімнатам. Кожен тягнув, що хотів, не соромлячись, відчували себе як риби в воді. Не забули з гаражу горілку винести. Поцупили в залі планшета. Його було куплено сину підприємця, який трагічно загинув в Харцизську. В планшеті зберігались фото дитини, інша цінна приватна інформація, яка стосується лише сім’ї, пам’яті про дитину, яка загинула.

На цьому загін СБУ не зупинився. В цей же день поїхали до офісу підприємця в Білій Церкві. Перед початком обшуку за планом розкарячили охоронну електронну систему слідкування за об’єктом, щоб ніхто не побачив, що і куди поділось. Вилучили всю електронну техніку, забрали медикаменти. Загалом вкрадено медикаментів й інших матеріальних цінностей на 90 000 грн.

На допиті, який учинили свідкам, як водиться, били, лякали, знущались: застосовували весь потужний арсенал засобів розкриття злочину. Пригрозили людям, якщо будуть зайве базікати, у двір ненароком може влетіти граната, або зроблений влучний випадковий постріл, або знайдеться інший спосіб покарати. Одному зі свідків, Т., комерційному директору харцизького підприємства, який вивозив в Україну майно підприємства, довелось на окупованій території побувати в катівнях Безлера. Коли він порівнював тортури, якими піддавали його в Горлівці, захопленій терористами, і в Києві в ІТТ СБУ, що в Аскольдовому провулку, то його висновок був однозначним: в Горлівці було легше, там били сильно, але київські кати набагато жорстокіші. Коли свідків випустили з СІЗО на волю, від усяких посередників посипались пропозиції, як можна владнати справу.

Справу таки владнали, і ті, хто вже переїхав, були змушені повернутися назад, до Харцизьку.

Висновки

У двох третинах справ за статтями 258-5 та 110-2 обвинуваченим була укладена угоду з прокурором про визнання вини. Внаслідок цього юридична практика, що вже склалася в цій сфері, є надто формальною, позбавлена пізнавальної складової та носить здебільшого констатуючий характер. Судді часто-густо взагалі не досліджують докази вини, а лише затверджують угоди та задовольняють клопотання прокурорів про звільнення обвинувачених від кримінальної відповідальності, не вдаючись при цьому до проблематики правильності кваліфікації, аналізу складу злочинів, тощо. Апеляційні скарги сторонами майже не подавалися. В жодному рішенні за статтею 258-5 не досліджується, як саме фінансування в тій чи іншій формі проявляється в організації, підготовці та вчинення окремим терористом, терористичною групою або терористичною організацією терористичного акту або у створенні терористичної організації – це вважається самозрозумілим. Те ж саме стосується рішень за статтею 110-2. Зокрема, не досліджується, чи спрямоване майно чи обладнання, яке ввозиться до самопроголошених республік, на воєнні потреби. Достатньо факту, що при цьому сплачуються податки та інші обов’язкові платежі чи збори – і це вже складає подію злочину, хоча поставка товарів через лінію розмежування не заборонена.

Правова позиція, за якою сплачення податків та інших обов’язкових платежів та зборів на непідконтрольних уряду територіях Донецької та Луганської областей є ознакою злочину за статтями 258-5 та 110-2 КК України, суперечить статті 13 Міжнародної конвенції ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму (ICERD) і тому має бути змінена.

Скачати у формат MS Word – Додаток 1. Вироки за ст. 258-5 КК України, ухвалені в період 2014–2019 рр та Додаток 2. Вироки за ст. 110-2 КК України, ухвалені в період 2014–2019 рр.

Загальний огляд кримінальних проваджень за статтею 111 КК України

Стаття 111 КК України є в підслідності СБУ і карає за особливо тяжкий злочин – державну зраду:

Стаття 111. Державна зрада

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, -

карається позбавленням волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання.

Узагальнені дані щодо розслідування злочинів, кваліфікованих за статтею 111 КК України, взяті з сайту офісу Генерального прокурора, а щодо судових рішень за цією статтею – з Єдиного реєстру судових рішень. Вони зведені у таблицю:

Кількість вручених підозр про скоєння злочину за статтею 111 (144, 37.7% від загальної кількості облікованих кримінальних проваджень) у відносному вимірі несуттєво відрізняється від кількості вручених підозр за статтями 109 (110, 39%) та 110 (413, 41.1%). Звертає на себе увагу, що обвинувальний акт спрямовано до суду лише у третині проваджень, в яких вручена підозра про вчинення злочину. Це значно менше, ніж за статтею 109 (67.3% обвинувальних актів від кількості проваджень, у яких вручена підозра) та статтею 110 (73.6%). На наш погляд, це свідчить про слабкість правової позиції обвинувачення та можливі помилки в кваліфікації злочинів як державна зрада і небажання визнати це (бо «органи не помиляються»), ось і тягнуться роками розслідування, а обвинувачені продовжують перебувати в СІЗО. А коли таку справу передають на розгляд суду, то там виявляється необґрунтованість обвинувачення, проте, за загальною традицією українського судочинства, суди рідко наважуються виносити виправдальні вироки. Наведемо відповідні приклади, коли у державній зраді був обвинувачені військовополонені.

15 листопада 2017 року Куйбишевським районним судом Запорізької області було постановлено у заочному провадженні (in absentia) вирок військовослужбовцю Р. за ч.2 статті 409 та ч. 1 ст. 258-3 КК України та призначено покарання 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. За ч. 1 статті 111 суд виправдав Р. «у зв’язку з відсутністю події кримінального правопорушення».

28 серпня 2014 військовослужбовець Р. під час виконання бойових завдань був захоплений в полон військовослужбовцями РФ, після чого разом з іншими полоненими був доставлений до будівлі Сніжнянського МВ ГУ МВС України в Донецькі області та переданий представникам терористичної організації «ДНР», де утримувався ними у подальшому. Приблизно 17-18 жовтня 2014 року Р. «умисно, добровільно вступив до складу терористичної організації «ДНР» та зобов’язався дотримуватися правил поведінки, встановлених у терористичній організації, і виконувати визначені йому функції». Він підбурював шляхом умовлянь і погроз інших військовополонених також вступити до лав терористичної організації «ДНР», а коли вони відмовились, побив одного з них. На початку квітня 2015 року Р. вступив до так званої «Першої Слов’янської бригади» («1-ї окрема мотострілецька бригада – військова частина 08801»).

Суд кваліфікував дії Р. за ч. 2 ст. 409 КК України як відмову від несення обов’язків військової служби, а також за ч. 1 ст. 258-3 КК України як участь у терористичній організації.

Що ж стосується обвинувачення органа досудового розслідування у державній зраді у формі переходу на бік ворога в період збройного конфлікту, то суд зауважив, що «так звана «Донецька народна республіка» за своєю суттю являється терористичною організацією і не містить жодних ознак, притаманних державі. Крім того, вказане «утворення» не визнається як держава ані Україною, ані будь-якими іншими державами або міжнародними організаціями». Отже, твердження про те, що Р. перейшов на бік ворога, яким за конструкцією ч. 1 ст. 111 КК України може бути лише інша держава або державне утворення, є помилковим. На думку суду, інкриміновані Р. фактичні обставини протиправних дій за ч. 1 ст. 111 КК України, збігаються за своїм змістом та суттю з фактичними обставинами, встановленими за ч. 2 ст. 409 КК України, а також ч. 1 ст. 258-3 КК України. Суд дійшов висновку, що дії Р. не містять ознак державної зради і виправдав його за ч. 1 статті 111 КК України.

Другий приклад судового рішення виходить за межі періоду, що розглядається (2014-2019 рр.), але він є показовим, тому ми наводимо його. 7 квітня 2020 року Шевченківським районним судом міста Києва було винесено обвинувальний вирок Без’язикову Івану Миколайовичу, полковнику ЗСУ, начальнику розвідки 8 армійського корпусу, за ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 258-3 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 13 років.

У вироку зазначено, що 16 серпня 2014 року полковник Без’язиков отримав завдання від начальника штабу сектора «Д» прибути в н. п. Степанівка Шахтарського району Донецької області, де мав провести переговори з представниками незаконних збройних формувань терористичної організації «Донецька народна республіка» з приводу можливого обміну полоненими. Факт отримання вказаного завдання не було перевірено належним чином. Завдання, згідно Статутів ЗСУ, повинно оформлюватися письмово, однак у суді цей письмовий документ не було досліджено безпосередньо. Крім того, не було перевірено, чи мав повноваження начальник штабу сектору «Д» приймати рішення визначати та надавати повноваження особі або групі осіб для проведення переговорів з терористами.

Тим більше, що Без’язиков І.М. мав доступ до державної таємниці, як зазначив у суді допитаний начальник сектору «Д», який дав завдання, – Без’язиков І.М. був носієм секретної інформації.

При цьому, за весь час знаходження Без’язикова І.М. в полоні з 16 серпня 2014 року по 5 липня 2016 року, жодна відома йому секретна інформація не була використана бойовиками. Про це свідчить відсутність посилань на вказані факти у вироку.

При винесенні вироку суд взагалі не бере до уваги Женевську Конвенцію про поводження з військовополоненими, не дивлячись на те, що постійно вказує на доведеність факту його «перебування у полоні на непідконтрольній українській владі території м. Донецька Донецької області».

Отже, з одного боку, суд визначає, що Без’язиков І.М. був полоненим і не заперечує, що з 16 серпня 2014 року він знаходився в будівлі СБУ м. Донецьк разом з іншими полоненими, де його допитували та застосовували до нього фізичне насильство, з 25 серпня 2014 року він знаходився в підвальному приміщенні будинку, що знаходився у парковій зоні у м. Донецьк і його вивозили до так званого офісу, який знаходився в будинку колишньої приватної фірми по вул. Щорса у м. Донецьк.

25 травня 2015 року Без’язикова І.М «невідомі особи перевезли спочатку до приміщення офісу, розташованого по АДРЕСА-7, де утримували у полоні близько місяця, в подальшому його перемістили до погребу, а далі підвалу Інституту фізкультури у м. Донецьк, де утримували окремо від інших полонених. У серпні 2015 року будівлю, у якій його утримували, захопило інше збройне формування, його перевезли до телецентру м. Донецька, де утримували у полоні до його звільнення 5 липня 2016 року».

Виходячи з обставин перебування Без’язикова І.М. у полоні практично 2 роки, йому інкримінується державна зрада та участь у терористичній організації протягом лише 9 місяців. Тому виникає питання, чому учасника терористичної організації, який, на думку суду, виконував певні завдання для бойовиків, ще більше року утримували в полоні?

Покази свідків, які судом було покладено в основу вироку, не підтверджують виконання Без’язиковим І.М. дій, які можуть свідчити як про державну зраду, так і про участь у терористичній організації. Тим більше, що більшість цих показів – покази з чужих слів, які вже мають певну інтерпретацію з обвинувальним нахилом.

Використані матеріали НСРД, взяті з інших кримінальних проваджень, дані з ресурсу «Стоп террор», зазначені у вироку посади, посадові обов’язки та функції зазначених у вироку посадових осіб так званого розвідувального управління «ДНР», а також і сама структура «ДНР», наявність політичного та силового блоку, план злочинної діяльності та чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення, є очевидно недопустимими доказами, тому що немає жодного передбаченого КПК доказу, яким можна обґрунтовувати встановлення їх судом.

Взагалі суд дійшов висновків на підставі законодавства, яке набрало чинності вже після подій, які було інкриміновано Без’язикову І.М. Суд спирався на поняття «збройний конфлікт», уведений Законом України «Про національну безпеку» від 21 червня 2018 року, тоді, як мав користуватися нормами законодавства, які діяли у 2014 році, а саме: Законами України «Про оборону України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і Указом Президента «Про часткову мобілізацію».

Можна було б сподіватись, що апеляційна інстанція виправить порушення та винесе справедливий та законний вирок. Але вже вісім місяців апеляційний розгляд ніяк не відбудеться. Чи не тому, що вирок першої інстанції має підлягати скасуванню?

Повернемося до розгляду рішень судів за ч.1 статті 111 КК України в 2014-2019 рр. З 34 винесених вироків у 20 справах відносно 21 підсудного суд призначив покарання від 12 до 15 років позбавлення волі, в 4 справах була застосована також конфіскація майна (12 років – 11 вироків, 13 років – 4 вироки, 14 років – 5 вироків, 15 років – 1 вирок).

В одній справі винесений виправдальний вирок. Ще в трьох справах підсудні виправдані за статтею 111, але засуджені за іншими статтями КК: в одній справі вирок 3 роки позбавлення волі з випробувальним терміном (див. нижче опис справи А.), в другій – 3 роки 6 місяців (справа журналіста Руслана Коцаби), в третій – 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна (справа військовослужбовця Р.).

У 6 справах суд затвердив угоду про визнання вини з прокурором. У двох таких справах підсудні були звільнені в залі суду у зв’язку з фактичним відбуттям покарання, у решті чотирьох справах було призначене покарання 4 (два вироки), 6 та 9 років позбавлення волі.

У 11 справах суд використав статтю 69 КК України – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, в тому числі в 6 справах, де була підписана угода про визнання вини. В результаті у 5 вироках покарання 4 роки позбавлення волі або менше, у двох вироках – 6 років позбавлення волі, у трьох – 7, 8 та 9 років позбавлення волі.

Вироки у 8 справах винесені в порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia).

У додатку наведені короткі дані про винесені вироки – дата вироку, назва суду, дані з резолютивної частини вироку). Його можна скачати  у форматі MS Word: Вироки за статтею 111 КК України, винесені за період 2014–2019 рр.

Оскільки стаття 111 КК України є, на наш погляд, найбільш проблемною у розслідуванні злочинів проти основ національної безпеки України з огляду на дотримання прав людини, є необхідним більш детальний розгляд винесених судом рішень. Звичайно, коректні висновки можна зробити тільки на основі розгляду матеріалів кримінального провадження в цілому, а не тільки одного вироку, проте аналіз вироків дає підстави для певних висновків щодо тенденцій, які можна спостерігати.

Отже, розглянемо детальніше винесені судами рішення. Їх можна поділити на такі групи:

– рішення, які стосуються подій, пов’язаних з анексією Криму (10 вироків);

– рішення щодо передачі іноземній державі відомостей, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю (12 вироків);

– рішення відносно діянь, спрямованих на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України (9 вироків)

– рішення відносно військовополоненого, який вступив до лав незаконних збройних формувань так званої «ДНР» (1 вирок – щодо військовослужбовця Р., розглянутий вище);

ؘ– інші рішення (2 вироки).

Окремо ми розглянемо кримінальні провадження за статтею 111 КК України, в яких обвинувачують журналістів у зв’язку з їхньою професійною діяльністю.

Рішення судів, що стосуються наслідків анексії Криму

Таких рішень було винесено 10: 5 щодо військових, 5 щодо цивільних. Почнемо з цивільних.

4 вироки винесені в спеціальному судовому провадженні за відсутності обвинувачених (in absentia). Три стосувалися двох суддів Апеляційного суду АРК та судді Апеляційного господарського суду м. Севастополя, які продовжували працювати суддями в тих самих судах, тільки перейменованих, і за російським законодавством. Четвертий вирок винесений щодо депутатки Верховної Ради АРК, яка проголосувала за приєднання Криму до РФ і продовжувала бути депутатом вже «Державної Ради республіки Крим». Усі справи розглядав один і той же Святошинський районний суд м. Києва в другій половині 2019 року, вони дуже схожі, і позиція суду була однаковою: підсудні вчинили державну зраду, а саме, умисно на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України надавали РФ як іноземній державі допомогу в проведенні підривної діяльності проти України. Колишнім суддям (вони звільнені за порушення присяги) призначено покарання 12 років позбавлення волі, депутатці – 14 років).

П’ятий вирок, винесений 19 листопада 2018 року Дніпровським районним судом м. Києва в звичайному судовому провадженні за присутності обвинуваченого, призначений Василю Ганишу, 1957 р. народження, колишньому заступнику голови Феодосійської міської ради та депутату Верховної Ради АРК, який 11 квітня, як стверджується у вироку, «взяв участь у позачерговому засіданні незаконно створеного органу «Державна Ради Республіки Крим»… на якому одноголосно 88 колишніми депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим прийнято так звану «Конституцию Республики Крым», як суб’єкта Російської Федерації».

Насправді ж, як стверджує пан Ганиш, він у голосуванні 11 квітня участі не брав, оскільки ще 6 березня, коли голосувалося питання проведення референдуму щодо приєднання до РФ, він єдиний був проти, тоді ж віддав свою картку для голосування і більше участі у роботі Верховної Ради АРК не брав. В суді Ганиш розповів, що «після закінчення ВНЗ він переїхав жити в Автономну Республіку Крим, де працював, обирався депутатом міської ради по мажоритарним спискам, депутатом Верховної Ради АРК. Будучи депутатом займався створенням шкіл, був одним із засновників Кримського відділення організації української інтелігенції та «Просвіти». Це було в 90-х роках. Своїми діями, будучи депутатом, всіляко допомагав кримськотатарському населенню. Коли він в 2000-х роках очолив податкову у Феодосії, одним із перших кроків було переведення всієї документації на українську мову, за що він отримав дуже жорстку критику з боку керівництва адміністрації податкової Криму та України, але в подальшому все налагодилось. Все своє життя його діяльність була виключно проукраїнською. У Верховній Раді АРК він був заступником голови комітету з питань культури».

Вирок суду – 12 років позбавлення волі – вражає своєю алогічністю та жорстокістю з огляду на те, що Василю Ганишу 63 роки, він пенсіонер, інвалід другої групи з важким серцевим захворюванням.

У п’яти вироках військовослужбовцям, які служили в АРК, у обвинувачення єдина правова позиція, яка полягає в тому, що якщо вони не прибули до визначених пунктів у визначені військовими формуваннями строки та не звільнились, то вважаються такими, що залишили військові частини, та зараховуються у розпорядження відповідних посадових осіб. Відповідна інформація щодо їх розшуку надається до правоохоронних органів. Вони скоїли кримінальне правопорушення, яке кваліфікується за статтею 408 КК України «Дезертирство». Якщо ж вони в Криму почали служити у військових частинах РФ, то це є складом злочину за ч. 1 статтею 111 КК України.

В усіх п’яти справах висувалося саме таке звинувачення.

Так, 16 червня 2016 року Вінницьким міським судом було винесено вирок А., яка проходила до 13 травня 2014 р. військову службу в Севастополі у в/ч А1656 на посаді старшого радіотелефоніста, за ч. 1 статті 408 КК України та призначено покарання 3 роки позбавлення волі. За ч. 1 статті 111 вона була виправдана.

А. в суді пояснила, що «внаслідок необхідності сплати кредитних зобов’язань за придбане житло та юридичного оформлення права власності, тобто неможливості покинути м. Севастополь, приблизно в 15 числах квітня 2014 року вона звернулась до командування військової частини - командира військової частини А1656 з рапортом про звільнення з військової служби з лав ЗС України. Даний рапорт перебував на розгляді, а їй було запропоновано продовжити службу в лавах ЗС РФ, на що вона категорично відмовилась та не приймала присягу РФ… Також стороною обвинувачення її звинувачують, що вона не перевелась у військову частину А2656 м. Вінниця, але наказу на переведення взагалі не існує, такий наказ не видавався та під розпис їй не доводився, а відтак ніякого правового врегулювання саме переведення до нового місця служби не існувало… Тобто, у період з квітня по грудень 2014 року та у подальшому по лютий 2015 року вона не являлась військовослужбовцем ані ЗС України, ані військовослужбовцем РФ, однак документів про звільнення у цей час вона не мала. У 20 числах січня 2015 року по телефону їй подзвонили та повідомили, що її звільнили». А. визнала вину у скоєнні злочину за статтею 408 КК України.

Як зазначено у вироку, на думку суду, «У жодному із наданих стороною обвинувачення належних та допустимих доказах, які були дослідженні в судовому засіданні, не містяться будь-які відомості про те, що обвинувачена здійснювала умисні дії саме для надання іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, в чому вони виражалися, сторона обвинувачення не визначає, а отже не доведено обов’язкову ознаку – умислу. Так, обвинувачена повідомила, що всередині квітня 2014 року звернулася із рапортом до командира військової частини про звільнення з лав ЗС України, так як на той час у неї вже була вислуга років і вона продовжила працювати у військовій частині понад граничний вік, їй було запропоновано залишитися у військовій частині для подальшого продовження служби вже в лавах ЗС РФ, на що вона відмовилася і залишилася на території АР Крим та займалася своїми справами та чекала звільнення, до служби вона вже не приступала».

Суд вважає, що «під час судового розгляду не здобуто та не надано безсумнівних доказів вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.111 КК України, у зв’язку з чим обвинувачену слід виправдати за відсутності в її діях складу кримінального правопорушення».

За ч. 1 статті 408 КК України суд визнав А. винною та призначив покарання 3 роки позбавлення волі з випробувальним терміном 1 р. 6 міс. 22 вересня 2016 року Апеляційний суд Вінницької області залишив вирок без змін. 1 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних та кримінальних справ виключив один доказ з вироку у решті вирок та ухвалу Апеляційного суду залишив без змін.

На нашу думку, в діях А. немає й складу правопорушення за статтею 408, і вона мала би бути повністю виправдана.

16 січня 2017 року Дарницький районний суд міста Києва виніс вирок С. за ч. 1 статті 408 та ч. 1 статті 111 КК України із застосуванням статті 69 КК України у виді позбавлення волі на 8 років. Підполковника медичної служби С., 1977 р. народження, начальника медичної служби та заступника начальника Центру медичної реабілітації санаторного лікування та спеціальної підготовки особового складу «Судак», обвинуватили за статтями 408 та 111 в тому, що він не приїхав до Миколаєва, як було призначено, а продовжував працювати на цій же посаді вже в установі, підпорядкованій РФ – «Судак» був реорганізований в «Центр спортивного клубу Армії». C. не визнав вину, давати показання, відповідати на запитання в суді відмовився. В останньому слові він сказав, що інкриміновані йому злочини не вчиняв. Складав списки тих, хто хоче переїхати служити, куди включив і себе. 18 квітня 2014 року подав на ім’я начальника Центру рапорт про звільнення. 29 квітня поїхав до Києва, щоб з’ясувати питання звільнення, але потрапити на прийом до керівництва Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України не зміг. На службу в ЗС РФ не вступав, жодної агітації не здійснював, не організовував та не проводив реабілітаційних заходів з військовими РФ. Працював лікарем в цивільних установах.

Суд визнав усі докази сторони захисту, які підтверджували сказане С., недопустимими, і дійшов висновку, про те, що «винність обвинуваченого «поза розумним сумнівом» знайшла своє повне підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження», хоча уважний читач може побачити, що доказів діянь С., які кваліфікуються як державна зрада, прокурором надано не було –подібно схожій справі А., наведеній вище.

За два тижні Апеляційний суд м. Києва скасував цей вирок з суто процедурних підстав і спрямував справу на новий розгляд до Оболонського районного суду. Підсудність для слухання справ за статтею 111 має визначати Апеляційний суд, проте обвинувальний акт був спрямований до Дарницького районного суду, минаючи Апеляційний суд, що є процедурним порушенням яке обумовлює скасування вироку. Розгляд справи в Оболонському районному суді досі триває, вже більше 3.5 років, що тільки підтверджує сумнівність обвинувачення. Згодом С. був змінений запобіжний захід, і він звільнився з СІЗО.

Решта вироків цієї групи є так само сумнівними, оскільки обвинувачені стверджують, що вони в ЗС РФ не служили, а переконливих доказів переходу на бік ворога обвинувачення не надало.

Рішення судів щодо передачі іноземній державі відомостей, які складають державну або іншу передбачену законом таємницю

Таких вироків винесено 12, а іноземною державою в усіх справах є Російська Федерація. В кожній справі фігурує громадянин РФ, якому спрямовується таємна інформація із збереженням конфіденційності джерела. В одній справі обвинуваченого виправдано. У 8 справах підсудні визнали вину повністю і розкаялися.

На нашу думку, у справах цієї категорії ключовим є питання: чи складають відомості, які передаються представнику іноземної держави, державну таємницю? Тільки в цьому випадку можна стверджувати, що державна зрада здійснюється в формі шпигунства. Задля відповіді на це питання необхідно чітко вказати, до якого пункту Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (ЗВДТ) відносилася інформація, яка передавалася. Якщо ж інформація з обмеженим доступом, яка передавалася, відноситься до категорії службової, то таке правопорушення повинне кваліфікуватися за статтею 330 КК України, а не як державна зрада. Тоді ця інформація має входити до переліків відомостей, що складають службову таємницю відповідного державного відомства, підприємства, установи, у розпорядженні яких вона знаходилася. Інших варіантів в Законах «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації» не існує: інформація, яка належить державним органам, може були або відкритою, і тоді її можна вільно розповсюджувати, або службовою, або таємною (такою, що становить державну таємницю).

З огляду на це питання, не всі вироки цієї групи містять дані про звернення до експерта з питань державних таємниць, який надає висновок, чи становить передана представнику іноземної держави інформація державну таємницю, захищену певною статтею ЗВДТ.

Так, вирок, винесений 22 серпня 2019 року Голосіївським районним судом м. Києва у відомій справі, яка жваво обговорювалася суспільством, такого посилання не містить. У цій справі обвинувачувався заступник керівника протоколу прем’єр-міністра Станіслав Єжов, який також одночасно працював як перекладач прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.

Станіслава Єжова затримали 20 грудня 2017 року. Наступного дня заступник начальника Головного слідчого управління СБУ Віталій Маяков повідомив, що «затриманий інформував спеціальні служби Росії про зарубіжні поїздки і переговори прем’єр-міністра Володимира Гройсмана». Маяков пояснив, що кримінальне правопорушення, в якому підозрюють Єжова, дещо відрізняється від розвідувальної діяльності: «Ця форма державної зради, на відміну від шпигунства, не передбачає, щоб відомості, які передаються іноземним спецслужбам, обов’язково становили державну таємницю».

Суд вирішив слухати справу у відкритому режимі. 22 серпня 2018 року перед початком судового процесу Єжов заявив: «Мене звинувачують у тому, що я працював на ГРУ Генштабу Російської Федерації, але серед усіх показів свідків і всіх матеріалів справи відсутні будь-які докази не лише роботи на ГРУ Генштабу, а навіть докази, пов’язані з Росією. Нічого не зібрано». Його адвокат Валентин Рибін зазначав, що у справі відсутні документи, які становлять державну таємницю.

Проте потім вони змінили позицію. Єжов визнав вину, покаявся. Він підписав угоду про визнання вини з прокурором, яку й затвердив суд. 3 липня 2019 року вже під кінець процесу суд відпустив обвинуваченого під цілодобовий домашній арешт із застосуванням електронного засобу контролю.

Суд застосував статтю 69 КК України і призначив покарання 3 роки 28 днів позбавлення волі. За законом Савченко суд зарахував у строк відбуття покарання Єжова строк його попереднього ув’язнення з 20.12.2017 року по 03.07.2019 року включно, з розрахунку 1 день попереднього ув’язнення за 2 дні позбавлення волі, що й становить 3 роки 28 днів. Суд змінив цілодобовий домашній арешт на особисте зобов’язання до вступу вироку в законну силу.

Як стверджується у вироку, розслідування встановило, що в період з 16 червня по 20 грудня 2017 року обвинувачений передавав «невстановленим досудовим розслідуванням особам – представниками Головного управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації відомості у сфері оборони, економіки та зовнішніх відносин України – документальні матеріали та відомості щодо планування, підготовки й здійснення закордонних візитів Прем’єр-міністра України, його контактів з іноземними партнерами, в тому числі конфіденційних, а також інших аспектів потенційного міжнародного, оборонного, економічного та політичного співробітництва України з відповідними іноземними державами, окремі відомості, які не підлягали оприлюдненню, і стали йому відомі в ході виконання службових обов’язків на посаді заступника керівника Протоколу Прем’єр-міністра України, а також під час здійснення функцій перекладача з іноземної мови під час зустрічей Прем’єр-міністра України з посадовими особами іноземних держав». Саме таким чином, на думку органа розслідування, й надавалася «допомога в проведенні підривної діяльності проти України, створюючи умови для діяльності на території України іноземних розвідок, та шляхом здійснення підбору кандидатів серед урядових працівників України для вербування».

Зауважимо, що за такого підходу до кваліфікації державної зради у формі передачі інформації іноземній державі відсутні чіткі критерії, яка саме інформація допомагає іноземній державі в проведенні підривної діяльності проти України. І вирішують це питання працівники органу розслідування на власний розсуд, а не закон. На наш погляд, такий підхід є свавільним і тому неприпустимим, вимозі Європейського суду щодо ясності та передбачуваності закону, на якому ґрунтується обмеження свободи вираження поглядів, він вочевидь не відповідає. Серед вироків цієї групи є ще декілька, де як державна зрада кваліфікується передача інформації, яка, на думку слідства, а потім суду, шкодить обороноздатності, але не становить державну таємницю.

Наприклад, таким є вирок, винесений 15 жовтня 2019 року Крюківським районним судом міста Кременчук Полтавської області, в якому як державна зрада кваліфіковані збір та передача представникам ФСБ РФ протягом 2014-2019 рр. «інформації щодо розвитку суспільно-політичної, соціально-економічної та військової ситуації, як в Полтавському регіоні, так і в Україні, у цілому». Зокрема, обвинувачений передав «представникам іноземної спеціальної служби файли «Звіт для ОМВК 2019.docx», «Моб.розп.; АТО (04 03 2019 г).docx»; «Список офіцеров запасу приписаних до інших військових комісаріатів.docx»; «Список офіцерів запасу приписаних до Кременчуцького ОМВК.DOCX; «Список солдат сержантів приписаних до Кременчуцького ОМВК.DOCX»; «Список солдат сержантів приписаних до інших військових комісаріатів.docx», які містили інформацію щодо осіб, які працюють в ПАТ «Джей Ті Інтернешнл Україна» та, перебувають на військовому обліку у військових комісаріатах України, у т.ч. учасників бойових дій, а також список офіцерів запасу, солдат, сержантів, які стоять на військовому обліку в ПАТ «Джей Ті Україна» та мають мобілізаційне розпорядження». За висновками державного експерта з питань таємниць заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України, «за сукупністю даних визначених у відомостях, інформація, яка міститься у переданих представникам іноземної спеціальної служби документах, становить службову інформацію Збройних Сил України, підпадає під дію пунктів 3.2 та 3.37 Переліку відомостей Збройних Сил України, що становлять службову інформацію, затвердженого наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 22.11.2017 № 408». Колегія суддів, враховуючи «характер і високу ступінь суспільної небезпеки вчиненого ним злочину проти основ національної безпеки України», призначила покарання у виді 12 років позбавлення волі. Отже, за п’ять років спілкування з представниками ФСБ, деталі якого у вироку не конкретизуються, обвинувачений передав документи, які визначені як захищена службова інформація, нічого більше обвинуваченому не інкриміновано. На наш погляд, кваліфікація діянь обвинуваченого за статтею 111 КК України є помилковою.

Сумнівною виглядає кваліфікація за статтею 111 КК України діянь сільського директора школи у вироку, винесеному 25 вересня 2014 року Каланчацьким районним судом Херсонської області. Він обвинувачувався у тому, що розповідав по телефону в березні 2014 року своєму другові, офіцеру управління зв’язку штабу Чорноморського флоту РФ, дані «щодо базування і передислокації військових частин та з’єднань ЗС України на території Херсонської області, ступеня їх бойової готовності, чисельності особового складу, виду та кількості озброєння». Обвинувачений вини не визнав, сказавши, «що всі його розмови зі своїм товаришем мали побутовий характер і та інформація, яку він йому розповідав, була відома усім». Цікаво, що суд, визначивши покарання у виді 12 років позбавлення волі, звільнив обвинуваченого з-під варти під особисте зобов’язання до вступу вироку в законну силу.

Остання справа цієї категорії, про яку необхідно згадати, – та, в якій винесений єдиний повністю виправдальний вирок. У цій справі виявилось, що обвинувачений у зборі таємної інформації та передачі її ФСБ РФ усі свої діяння вчиняв під контролем працівників СБУ, і що інформація, яка передавалася, була маніпулятивною і вводила в оману. Проте це не завадило іншим працівникам СБУ, які стежили за обвинуваченим, затримати його і застосувати при цьому спеціальні засоби та фізичну силу й проводити одразу слідчі дії без виклику адвоката. Майже два роки до винесення вироку обвинувачений утримувався під вартою в СІЗО.

Рішення судів щодо діянь, спрямованих на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та обороноздатності України

9 рішень судів цієї категорії різноманітні: вони стосуються підтримки сепаратистських рухів, самопроголошених Донецької та Луганської «народних республік» та агресії РФ, виступів проти мобілізації та інших дій.

Так, лідер русинських сепаратистів Петро Гецко, який видавав себе за прем’єр-міністра віртуальної держави «Республіка Підкарпатська Русь» та координатора так званих «Мережевого Русинського Руху» та «Русинського Фронту» отримав у заочному провадженні (in absentia) 12 років позбавлення волі. У вироку, винесеному 30 вересня 2019 року Мукачівським міжрайонним судом Закарпатської області, зазначається, що Гецко звертався «від імені русинів Закарпаття до Президента РФ з проханням здійснити миротворчу операцію, відновити та визнати державність Республіки Підкарпатська Русь». У низці своїх виступів та інтерв’ю він говорив про насильницьку зміну влади у Закарпатті.

Два мешканці Тернополя вербували людей для поповнення незаконних військових формувань в так званих ДНР та ЛНР, пропонуючи велику винагороду, публікували фейкові новини в соціальних мережах про «звірства фашистів», здійснювали й інші дії. За вироком їм призначене покарання 15 та 14 років.

Івано-франківський журналіст Руслан Коцаба в січні 2015 року публічно виступив проти мобілізації. 12 травня 2016 року в Івано-Франківському міському суді був оголошений вирок у його справі Руслана Коцаби, який обвинувачувався у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 статті 111 КК України «Державна зрада» та ч. 1 статті 1141 «Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань». Суд визнав Коцабу невинуватим у пред’явленому обвинуваченні в державній зраді та виправдав його за статтею 111 КК України за відсутністю складу злочину. Водночас суд визнав доведеною вину за статтею 1141 і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. Детальніше ця справа розглядається в окремій публікації.

Одна справа дещо відрізняється від інших справ цієї категорії: у вироку стверджується, що підсудний, майор, воєнний льотчик, «був завербований своїм близьким родичем за завданням представників спецслужб Російської Федерації і отримав від них завдання здійснити угон закріпленого за ним літака СУ-24 МР». Що він намагався здійснити свій злочинний намір під час розвідувального польоту поблизу кордону з РФ, але не довів його до кінця. «Про маршрут даного польоту, який відноситься до таємної інформації, а також неможливість виконання угону літака повідомив представників спецслужб Російської Федерації». Підсудний не визнав вини. Він пояснив, що його дружину з дитиною викрали та перевезли до РФ, і він погодився на угон літака за умови, що їх повернуть додому, але вчиняти угон не збирався, навмисно ставлячи росіянам вимоги, які неможливо виконати. Суд призначив покарання у виді 12 років позбавлення волі. Обґрунтованість вироку викликає сумніви.

Також сумнівним видається вирок у справі, в якій підсудний погодився на викрадення і перевезення громадянина РФ до Росії для передачі ФСБ. Але здійснити цей намір не вдалося, тому що він був затриманий СБУ. Якщо кваліфікація дій обвинуваченого за статтею 146 КК України є коректною, то чому ці дії кваліфікуються як «державна зрада», не дуже зрозуміло.

Ще одна справа уявляється попросту вигаданою, настільки дивно вона виглядає. Вирок у цій справі винесений 27 грудня 2019 року Красногвардійським районним судом Дніпропетровської області. За фабулою цієї справи якийсь експерт Федерального інформаційного центру «Аналітика та Безпека» в Москві розробив «довготривалий план (алгоритм) послідовних дій, направлених на шкоду суверенітетові та інформаційній безпеці України, якому з метою дотримання вимог конспірації зазначеної протиправної діяльності було надано умовну назву «Вектор». За своїм характером та змістом вказаний план являв чіткий послідовний алгоритм дій різних груп осіб, між якими було розподілено конкретні злочинні ролі та покладено обв’язки з виконання відповідних заходів, об’єднаних єдиним злочинним умислом щодо організації підривної діяльності проти України». Згідно з цим планом «на об’єктах інфраструктури та у громадських місцях визначених міст Російської Федерації спеціально залучені громадяни України з числа учасників АТО повинні були під виглядом будівельників виконати заздалегідь визначений комплекс заходів, який за своїм характером повинен бути схожим на проведення підготовки до виконання будівельно-ремонтних робіт, однак при відповідному висвітленні та коментарях у ЗМІ мав би ознаки підготовки до вчинення злочину проти національної та громадської безпеки Російської Федерації. Зокрема, вказаний комплекс заходів передбачав відвідування залученими громадянами України під виглядом будівельників громадських місць та об’єктів інфраструктури (станцій метро, залізничних вокзалів, аеропортів тощо) міст Російської Федерації, їх фіксацію технічними засобами (фотографування, відеозйомка), здійснення телефонних розмов з конкретними обумовленими абонентами, виконання інших заходів, що у сукупності під виглядом підготовки до будівельно-ремонтних робіт мали б ознаки підготовки до вчинення вибуху. Згідно із визначеним злочинним планом, у подальшому, після викриття вказаної діяльності громадян України правоохоронними органами Російської Федерації, вона була б висвітлена у засобах масової інформації Російської Федерації як протиправна, а також така, що була спрямована на спричинення тяжких наслідків у вигляді загибелі людей та завдання матеріальної шкоди, та послугувати підставами для звинувачення України представниками Російської Федерації у підготовці терористичних актів або диверсій проти Російської Федерації».

Далі у вироку описується майже детективна історія, як цей російський експерт завербував двох громадян України, чоловіка та жінку, для виконання цього плану, а ті, у свою чергу, запропонували трьом колишніх учасників АТО поїхати до Росії працювати будівельниками за добру оплату. Ті погодились, поїхали, але в останній момент здогадались про злочинний умисел, зв’язалися з українською спецслужбою, яка й присікла задуманий злочин. Завербовані чоловік і жінка визнали вину, розкаялися, підписали угоду з прокурором про визнання вини й були звільнені з-під варти в залі суду, в зв’язку з фактично відбутим строком призначеного покарання – 2 роки 4 місяці 11 днів позбавлення волі.

Інші справи

До цієї категорії справ ми включили дві справи, які розглядалися in absentia та про які багато писали. Один вирок стосується колишнього президента України Віктора Януковича, другий вирок – Олега Бєлавєнцева, росіянина, віце-адмірала ВМФ ЗС РФ у відставці, який називав себе під час здійснення анексії Криму «представник президента РФ в Криму». Останнє викликає питання, як можна було притягнути до відповідальності громадянина РФ за статтею 111 КК України, коли в статті чітко вказано, що державна зрада – це діяння, умисно вчинене громадянином України?

Висновки

Аналіз кримінальних проваджень щодо злочинів, вчинених за статтею 111 КК України у 2014-2019 рр., показує, що вони дуже повільно розслідуються: повідомлення про підозру пред’явлено тільки у 37.7% від загальної кількості облікованих кримінальних проваджень, а обвинувальний акт спрямовано до суду тільки у 33% проваджень, в яких вручена підозра. При цьому тільки 7.6% проваджень закрито, а кількість проваджень, щодо яких рішення про закінчення або зупинення не прийняте, складає 64.1%.

У судах першої інстанції за шість років винесено 34 вироки. Аналіз цих рішень показує, що кваліфікація вчинених злочинів як державна зрада, часто була сумнівною і навіть некоректною. Суди намагалися іноді виправляти ці помилки досудового слідства. Так, у 4 справах обвинувачення за статтею 111 визнано недоведеним, і підсудні були виправдані за цією статтею.

Судова практика показала, що передача інформації іноземній державі або організації трактувалася як допомога в проведенні підривної діяльності проти України і в тих випадках, коли передана інформація не становила державну таємницю. На наш погляд, кваліфікація передачі інформації як державна зрада можлива тільки у випадку передачі таємної інформації, оскільки дискреція у кваліфікації злочину для інформації, яка не становить державну таємницю, є надто великою.

З 8 вироків, винесених у спеціальному судовому провадженні за відсутності обвинуваченого (in absentia), на наш погляд, тільки один можна визнати коректним, решта 7 є вразливими і навряд чи витримають розгляд у Європейському суді з прав людини заяв про порушення права на справедливий суд, якщо такі заяви будуть добре обґрунтовані.

У просторіччі стаття 110 КК України має назву «сепаратистської». Ось її формулювання:

Стаття 110. Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України

1. Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з конфіскацією майна або без такої.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків, - караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої.

Стаття 110 є в підслідності Служби безпеки України (СБУ). Це найбільше застосована стаття у розслідуванні злочинів проти національної безпеки: протягом 2014-2019 рр. було відкрито близько тисячі кримінальних проваджень за цією статтею, судами першої інстанції ухвалено більше 500 вироків. Узагальнені дані щодо розслідування злочинів, кваліфікованих за статтею 110, взяті з сайту офісу Генерального прокурора, а щодо судових рішень за цією статтею – з Єдиного реєстру судових рішень, і зведені у таблицю:

Аналіз вироків судів першої інстанції з реєстру судових рішень показує, що підсудних за статтею 110 можна умовно розділити на три великих групи. Перша – це колишні чиновники (керівництво органів місцевого самоврядування, депутати та службовці місцевих рад та інші), яких обвинувачують у організації референдумів 11 травня 2014 року або сприянню його проведення. Переважно у цих справах запобіжний захід утримання під вартою не обирали та виносили вироки з випробуванням. Друга група найбільш чисельна, це розповсюджувачі сепаратистських видань, зокрема, газети «Новороссия», та листівок і дописувачі в соціальних мережах. Найчастіше ці справи також закінчувалися умовним терміном покарання. Запобіжний захід для обвинувачених цих двох груп іноді обирався у вигляді утримання під вартою, що навряд чи було виправдано, оскільки майже всі визнавали свою вину. Але були випадки, які суттєво відрізнялися від загальної картини, деякі приклади ми розглянемо окремо. Водночас СБУ взагалі не знайшла ознак злочину в діях двох офіцерів з керівного складу Бердичівської виправної колонії №70, які розповсюджували газету «Новороссия» серед засуджених, хоча розповсюдження газет антиукраїнського змісту на території установи закритого типу її керівниками є вочевидь неприпустимим і мало би отримати правову оцінку.

Третя група підсудних – це ті, хто брав в руки зброю у складі незаконних військових формувань, але не вчинив тяжких злочинів. У цій групі справ більше використовували утримання в СІЗО у якості запобіжного заходу, ніж в попередніх двох групах, суди виносили вироки, що передбачали позбавлення волі на невеличкі терміни, частіше на 1 рік. Деякі вироки вражають своєю м’якістю, що наводить на думку, що окремих підсудних звільнили для обміну на наших військовополонених та цивільних заручників.

Загалом стаття виглядає «гумовою», її застосовують для кваліфікації зовсім різних діянь. Так, наприклад, один і той же Київський районний суд м. Харкова з інтервалом в місяць, 18 вересня та 19 жовтня 2015 року, виносить два рішення за ч.1 статті 110 КК України. Перше – вирок з випробуванням щодо переселенця, інваліда другої групи, який у 2014-2015 рр. продовжував працювати заступником директора державного підприємства «Донвуглереструктуризація» в Макіївці і тим «забезпечував функціонування підприємства на користь самопроголошеної ДНР». Друге – 4 роки позбавлення волі раніше судимому чоловіку за патрулювання територій у складі батальйону «Восток» та інших незаконних військових формувань так званої ДНР.

Коротко розглянемо типові приклади з усіх трьох груп, а також справи, які випадають із загальної картини.

Мешканець Маріуполя у квітні-травні був заступником голови територіальної виборчої комісії з організації «референдуму» 11 травня 2014 року. Обвинувачений за ч. 2 статті 110 КК України, взятий під варту 21 червня 2014 року. Підписав угоду з обвинуваченням про визнання вини, яка була затверджена Приморським районним судом м. Маріуполя 14 жовтня 2014 року, звільнений в залі суду. Вирок – 5 років з іспитовим терміном 3 роки.

Володимир Проценко, Дебальцевський міський голова, обраний від Комуністичної партії України, був обвинувачений за ч.2 статті 110 в тому, що 5 травня 2014 року виніс на розгляд позачергової сесії Дебальцевської міської ради питання про надання приміщень для проведення «референдуму» 11 травня та підписав відповідне рішення. Перебував в СІЗО з січня 2015 року. Проценко вини не визнав, пояснюючи, що пропозицію про виділення приміщень подав депутат від Партії регіонів, текст рішення він не готував і не підписував. Свідки, в тому числі від партії «Батьківщина», показали в суді, що на будівлі Дебальцевської міської ради висів український прапор, а Проценко мав проукраїнську позицію і не влаштовував Партію регіонів. 22 грудня 2015 року суддя Костянтинівського міського суду Андрій Міросєді, визнавши докази обвинувачення неналежними і врахувавши покази свідків, виправдав Проценка, який був звільнений в залі суду. 9 депутатів парламенту на чолі з Мустафою Найємом, незадоволені виправдальним вироком, просили Вищу кваліфікаційну комісію суддів притягти суддю до відповідальності, проте жодного юридичного аргументу не навели. Проценко не з’явився на апеляційний розгляд справи і 26 червня 2016 року був об’явлений в розшук. ВКК з нардепами не погодилась, Андрій Міросєді працює суддею й зараз.

Олександр Бабенко, голова Новойдарської районної ради, обвинувачувався за ч. 1 статті 110 у тому, що 9 травня 2014 року на мітингу в селі Новойадар закликав взяти участь 11.05.2014 в «референдумі про незалежність ЛНР» і агітував голосувати за створення «ЛНР». З 6 серпня 2014 року утримувався в СІЗО. Вину не визнав, показав, що на святковому мітингу був ведучим, але виступів за референдум або «ЛНР» не робив. Головний редактор газети «Вісник Новоайдарщини», де переказувався вітальний святковий виступ Бабенка, в суді заявив, що обвинувальні показання під час досудового розслідування «його змусили дати, оскільки військовий комендант с. Новоайдар привіз його в наручниках в Половинкине Старобільського району, де до нього застосовувалися протиправні дії фізичного і психологічного впливу з боку збройних осіб». Через місяць після цього СБУ відкрила провадження за ч.2 ст.110 щодо самого журналіста, перевіряючи травневі публікації «Вісника». Інші свідки, учасники мітингу, в суді показали, що призовів до проведення референдуму або закликів до відокремлення територій від України обвинувачений не робив, хоча один свідок заявив, що в виступі обвинуваченого були критичні слова щодо чинної київської влади. 26 червня був виправданий судом і звільнений з-під варти. Проте 18 вересня апеляційний суд скасував вирок, зауваживши, що захист не розкрив заздалегідь обвинуваченню своїх свідків, і направив справу на новий розгляд. 12 березня 2015 року обвинувачення було змінено, і Бабенко в той же день був узятий під варту: його додатково обвинуватили у підготовці та проведенні «референдуму» 11 травня, пробув в СІЗО до 20 жовтня 2016 року, коли був винесений вирок з випробуванням.

Антон Давидченко, будучи лідером одеських рухів «Молодіжна єдність» і «Народна альтернатива», в лютому-березні 2014 року виступав в ефірі телеканалу «АТВ» і на мітингах в центрі Одеси, закликав до «федералізації» і проведення референдумів про вихід ряду областей зі складу України для створення «Новоросії». Затриманий 17 березня 2014 року, перебував в СІЗО більше 4 місяців. Визнав вину, підписав угоду з обвинуваченням, і 22 липня був винесений вирок за ч.1, ч.2 статті 110 – 5 років позбавлення волі з іспитовим терміном 3 роки. Звільнений в залі суду.

Олексій Грек, громадянин Молдови, протоієрей УПЦ Московського патріархату, служив в Ізмаїлі. Видавав газету «Откровение», в №18-19 якої (травень 2014 р.) містилися «публічні заклики до фізичного знищення тих, хто підтримує українську владу», висловлювалася підтримка незаконних збройних формувань і т. і. Тираж був поширений на ринку Ізмаїла, в приході і в Інтернеті. Запобіжний захід не обирався. Дії Грека були засуджені Єпархіальною радою Одеської єпархії за агресивність. Грек визнав вину та підписав угоду з прокурором. 26 березня 2015 року ця угода була затверджена Ізмаїльським міськрайонним судом, вирок за ч. 1 статті 110 – 4 роки позбавлення волі з відстрочкою на 2 роки.

Юлія Смагіна, кухар, виховує малолітню дитину. З червня 2014 по січень 2015 поширювала через соцмережу «Вконтакте» заклики до створення «Харківської народної республіки» і виступала на підтримку «ДНР» і «ЛНР», загалом зробила 122 записи. Пред’явлено обвинувачення за ч.2 статті 110. Визнала вину. Тим не менше утримувалася під вартою в СІЗО з 23 січня по 25 грудня 2015 року, коли їй Чугуївський міський суд виніс вирок 1 рік 10 місяців позбавлення волі. З обчисленням 1 дня перебування в СІЗО як два дні позбавлення волі її термін покарання закінчився. На наш погляд, перебування 11 місяців Смагіної в СІЗО невиправдане і було зайвою жорстокістю.

Менеджер з Москви Володимир Безобразов, громадянин Росії, обвинувачувався за ч. 2 статті 110 у тому, що, перебуваючи з родиною на відпочинку в Кароліна-Бугаз Одеської області, за попередньою змовою з невстановленими особами вербував в кафе місцевих мешканців їхати в Луганськ служити в ЛНР за оплату. Перебував в Одеському СІЗО з 19 червня 2014 року. Під час слідства визнав вину, але на суді заявив, що вини не визнає. Винесений 14 серпня Овідіопольським районним судом Одеської області вирок – 5 років позбавлення волі – був оскаржений в апеляційний суд, який 23 жовтня 2014 року вирок скасував і направив в першу судову інстанцію на новий розгляд. У обвинуваченні зникла попередня змова з невстановленими особами і лишився тільки епізод в кафе. Безобразов підписав угоду про визнання вини з обвинуваченням, яка була затверджена Овідіопольським судом 6 березня 2015 року: 3 роки 3 місяці позбавлення волі з 2-річним іспитовим терміном. Далі наводимо опис подальших подій від правозахисника Красіміра Янкова, тоді працівника Human Rights Watch (зараз він очолює Харківське відділення Моніторингової місії Управління Верховного Комісара ООН з прав людини): «Коли він вийшов із залу суду, до нього відразу під'їхав мікроавтобус, і люди в камуфляжі і в масках його туди заштовхали і відвезли. Його рідні і адвокат вважали, що він через кілька днів з'явиться в ЛНР після обміну. Але через кілька днів вони дізналися, що з незрозумілих причин обмін не відбувся. Ось так Володимир Безобразов виявився в Харкові. Потім його намагалися обміняти кілька разів. У жовтні 2015 року слідчі СБУ дали йому телефон – і він подзвонив своїй матері. Він прочитав їй підготовлену записку, в якій говорилося, що обміну більше не буде, нехай його мама, яка мешкає в Москві, звертається до представника омбудсмена в так званій ДНР, щоб його включили в обмінні списки. Його мама туди звернулася, але в офісі омбудсмена з прав людини в ДНР їй сказали: "Чому ми повинні вам допомагати? Ваш син для нас нічого не зробив. Ми його не знаємо. Ми зацікавлені у звільненні наших бійців і людей, які на нас працювали". Тобто ми маємо справу з людиною, якого затримали за проросійські погляди і підтримку на словах проросійських сепаратистів на сході України. Його намагалися представити затятим сепаратистом, який нібито здійснював незаконну діяльність на території України, щоб його потім обміняти на українських полонених в руках представників ЛНР і ДНР. Як виявилося, ця людина ні до чого не була причетна, він просто висловлював свою думку. І виставити його "обмінною монетою" в дуже брудній грі з обміну військовополонених не вдалося. Він виявився в повному правовому вакуумі.» (переклад мій – Є.З.) Отже, дій, за які притягнути до відповідальності Володимира Безобразова, він не вчиняв, а обміняти його не вдалося. 17 грудня 2016 року Безобразова вивезли з СІЗО і відпустили неподалік від контактної лінії. Він зміг дістатися до Донецька і вже потім повернутися до Москви. На наш погляд, Володимир Безобразов весь період перебування під вартою може вважатися політичним в’язнем.

Олена Івановська, голова Нижньо-Ольховської селищної ради в Луганській області, передавала телефоном в ЛНР відомості про дислокацію і переміщення українських підрозділів. Була затримана СБУ в кінці серпня 2014 року та обвинувачена за ч.2 статті 110 КК України. Запобіжний захід не обирався. Івановська підписала з обвинуваченням угоду про визнання вини, яку суд затвердив у вироку – 5 років позбавлення волі з іспитовим терміном 1 рік.

Мешканець Краснограду, вишкомонтажник, 16 квітня 2015 року вирушив до Алчевську, щоб вступити до бригади «Призрак». Він отримав автомат АК-47, який фактично не застосовував, проте, як сказано у вироку, «своїм зовнішнім виглядом чинив психологічний тиск на представників влади України та місцевих мешканців з метою зміни меж території України для здійснення відділення Луганської області у непередбачені законом територіальні утворення». Він ремонтував військову та цивільну техніку бригади «Призрак» до 6 травня 2015 року, коли вирушив додому. Крім того, в цей період він придбав 2 гранати РГД-5 із запалом до них, одну гранту Ф-1 із запалом до неї та 90 патронів калібру 5,45мм, які перевіз до місця свого мешкання. Частину боєприпасів він продав, а решту зберігав дома до 22 липня 2015 року, коли вони були вилучені під час обшуку. Обвинувачений у скоєнні злочинів за ч.1 статті 110 та ч.1 статті 263 КК України, запобіжний захід – утримання під вартою. Свою провину визнав повністю, в скоєному розкаявся, пояснивши, що злочини він скоїв «через бажання самому подивитися, що дійсно там відбувається та через свою помилку». Вирок – 3 роки 6 місяців позбавлення волі з відстрочкою на 2 роки.

Мешканець міста Суми Роман Колісник обвинувачувався за ч.1 статті 263 КК України в незаконному зберіганні зброї і за ч.1 статті 110 у публічних закликах до порушення територіальної цілісності України. Колісник багаторазово розповсюджував з груп соціальної мережі «Вконтакте» записи на кшталт «Спасибо что забрали Крым! Заберите же и нас… Не оставьте нас на растерзание фашистам с западных областей», «Две Украины – вопрос времени»» і т .і. (загалом 38 записів). Під час обшуку у нього вилучили гранату. Колісник визнав вину частково: гранату він знайшов, а записи не розповсюджував, а тільки «лайкав». Одна із свідків показала в суді, що він говорив їй, що поїде на Донбас воювати на стороні незаконних військових формувань. 21 жовтня 2015 року суд виніс за ч. 1 статті 110 покарання у виді позбавлення волі на два роки, за ч. 1 статті 263 – на три роки, шляхом часткового складання покарань суд остаточно призначив Коліснику 4 роки позбавлення волі, зарахувавши приблизно 5 місяців, проведених під вартою в СІЗО. Апеляційна та касаційна інстанції залишили вирок без змін.

Юрій Абакумов, депутат Красноградської районної ради Харківської області, був обвинувачений за ч. 1 статті 263 КК України у незаконному зберіганні зброї та за ч. 2 статті 110 у посяганні на територіальну цілісність держави. Перебував під вартою в СІЗО з 12 лютого 2015 року. Під час обшуку у нього в шафі з речами знайшли гранату «РГД-5» і 1 патрон калібру 7,62. При цьому Абакумов мав дозвіл на мисливську рушницю, яка зберігалася разом з патронами у збройному сейфі, отже, тримання боєприпасів в білизні виглядало дивно. Також, за версією звинувачення Абакумов обіцяв по телефону сприяти транспортом луганській диверсійно-розвідувальній групі при її переміщенні по Харківській області. Абакумов вини не визнав, він заявив, що гранту і патрон йому підкинули, а розмова по телефону була про евакуацію цивільної родини з ЛНР, а не про сприяння бойовикам транспортом. 4 лютого 2016 року суд виправдав Абакумова за статтею 110, а за ч.1 ст. 263 КК України призначив йому покарання із застосуванням ст. 69 КК України, нижче від нижчої межі, встановленої санкцією даної статті, у вигляді позбавлення волі строком на один рік і одинадцять місяців. Враховуючи що відбутий Абакумовим строк попереднього ув'язнення вже перевищив фактично призначене йому основне покарання, суд звільнив його з-під варти негайно. 31 травня 2016 року апеляційний суд підтвердив виправдальний вирок за статтею 110 і скасував вирок за статтею 263. Отже, пан Абакумов цілком обґрунтовано може вважатися політичним в’язнем в період майже річного перебування під вартою.

Підведемо підсумки. На наш погляд, є підстави говорити про можливі порушення права на свободу та особисту недоторканність, коли до обвинувачених за статтею 110 КК України, які не становили суспільної небезпеки і чиї дії не мали тяжких наслідків, застосовували запобіжний захід у вигляді утримання під вартою в СІЗО під час досудового слідства. Щоб зробити обґрунтований висновок, мало бачити вирок в реєстрі судових рішень, треба вивчати всю справу. Але відносно щонайменше 52 обвинувачених, звільнених з-під варти в залі суду після оголошення вироку чи дещо раніше, право на свободу з великою ймовірністю було порушено.

Загалом можна зробити висновок, що судова практика за статтею 100 КК України була гуманною (якщо тільки не враховувати можливі звільнення з-під варти за вироками з випробуванням з метою обміну). У 437 справах (85.5%) винесені вироки з відстрочкою виконання. У 316 справах (61.8%) судом затверджено угоду з прокурором про визнання вини. Суди у 64 справах (12.5%) застосували статтю 69 КК України – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. У 10 справах (1.96%) обвинувачені виправдані. 1 вирок – штраф, 4 вироки – обмеження волі.

У 74 справах (14.48%) призначений вирок передбачає реальне позбавлення волі, з них 47 вироків (9.2%) – до 5 років (включно), 27 вироків (5.28%) – більше, ніж 5 років. Детальніше, 11 вироків (2.15%) – 2 роки позбавлення волі або менше, 19 вироків (3.72%) – від 2 до 4 років позбавлення волі, у 17 справах – покарання від 4 до 5 років (включно), у 17 справах – від 5 до 8 років, у 10 справах – більше 8 років (у цих справах обвинувачені засуджені одночасно й за іншими статтями КК – 109, 111, 258-3, 263). У 8 справах додатково застосована конфіскація майна. Слід зауважити, що найбільш суворі вироки винесені в 11 справах у порядку спеціального судового провадження за відсутністю обвинуваченого (in absentia).

З погляду Європейського суду з прав людини ключовим фактором при оцінці того чи іншого діяння, яке кваліфікується як злочин за статтею 110, є відповідь на питання – закликав обвинувачений до застосування насильства чи не закликав. У разі наявності призову до насильства і бойових дій чи терористичних актів – обмеження свободи вираження поглядів у вигляді кримінального переслідування не може апріорі вважатися порушенням прав людини. Далі розгляд має перейти в площину оцінки пропорційності втручання держави. У той же час іменування уряду «хунтою», підтримка або участь в референдумах (у тому числі невизнаних) або навіть підтримка оголошених поза законом самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» або т.зв. «Новоросії», не пов'язана при цьому з прямими закликами до насильства або підтримкою бойових дій даних формувань, може бути визнано порушенням свободи вираження поглядів, якщо такі думки переслідуються в кримінальному порядку. Чи мало місце порушення свободи вираження поглядів, залежить от конкретних обставин і деталей кожної справи. Проте з огляду на судову практику можна сказати, що твердження про масові політичні переслідування прихильників федералізації, розділення України, самопроголошених «народних республік» є безпідставними, хоча в декількох окремих справах кримінальне переслідування обґрунтовано можна вважати політичним.

Надаємо додаток з короткими даними про 510 винесених вироків.

Скачати у форматі MS Word: Судові рішення за статтею 110 КК України, ухвалені в період з 01.01.2014 року по 31.12.2019 року

Нагадаємо статтю 109 КК України:

Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади

1. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій, -

караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

2. Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, -

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або організованою групою, або з використанням засобів масової інформації, -

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої.

{Стаття 109 із змінами, внесеними згідно із Законом № 721-VII від 16.01.2014 – втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014; із змінами, внесеними згідно із Законами № 767-VII від 23.02.2014, № 1689-VII від 07.10.2014}

Стаття 109 є в підслідності Служби безпеки України (СБУ). Узагальнені дані щодо розслідування злочинів, кваліфікованих за статтею 109, взяті з сайту офісу Генерального прокурора, а щодо судових рішень за цією статтею – з Єдиного реєстру судових рішень. Вони зведені у таблицю:

За цією статтею переслідували за заклики та дії на підтримку Новоросії та з метою створити «народні республіки» – Херсонську, Одеську, Харківську, Київську, Кіровоградську тощо, на підтримку ДНР та ЛНР, а також проти чинної влади. Так, наприклад, у чотирьох справах в Херсоні ідентичні вироки, у кожному з яких зазначено, що приблизно в кінці літа – на початку осені 2014 року за прикриттям проведення масового протестного заходу в Херсон повинна була прибути група озброєних представників «ДНР» для захоплення влади в регіоні. Передбачалося, що підсудні при цьому повинні були надати гастролерам різного роду підтримку. Усі четверо херсонців розповсюджували листівки антиукраїнського змісту та газету «Новороссия», малювали на стінках будівель гасла, писали в соціальних мережах антиукраїнські тексти. Усі вони були в СІЗО від 2 до 6 місяців, визнали вину, підписали угоду зі слідством і були звільнені в залі суду за вироками з випробуванням.

Найчастіше розповсюджували тексти, гасла, фото, відео в соціальних мережах «Одноклассники», «Вконтакте», «Фейсбук». І це не заважало відкривати кримінальні провадження за частиною 3 статті 109, де йдеться про ЗМІ, хоча формально соціальні мережі не є засобами масової інформації. Часто висловлювання були доволі жорсткими, ось відповідні приклади (мовою оригіналу).

«Бороться за свои права в украинском обществе каждый вынужден сам и обязательно с оружием... Новая украинская власть и все организации, приведшие эту власть к корыту, должны быть не просто запрещены, а тотально ликвидированы жестокими способами... Уже организованы и вооружены несколько групп для ликвидации Турчинова, а также руководителей силовых ведомств Украины. В существовании таких групп я убедился сам, лично побывав на их тренировочных базах в Закарпатских горах два месяца назад».

«Да и разговоры про то, что Новороссия должна вернуться в состав единой краины, обновленной или пророссийской, можно закрыть. Это разговоры либо подлецов, либо дураков. Только такой, как на видео Украина и может получится. А значит, Россия должна бороться за то, чтобы никакой Украины на ее границах не было, а была Новороссия и Малороссия.»

«Для тех, кто не может смириться и хочет действовать!.. Готовьтесь к походу на Киев для восстановления законной власти в стране или признания отсутствия любой власти. Требуем освобождения всех политзаключенных, которые были захвачены в плен Киевскими бандитами и привлечения к ответственности всех участников государственного переворота в стране!»

«За Новороссию, независимую, в составе СНГ...»

«Граждане Украины начинайте устраивать акции гражданского неповиновения, блокировать дороги, не давайте стрелять славянам по славянам!»

«А теперь официально: объявляю вознаграждение в размере 1500$ за голову председателя СБУ Наливайченко»; «Призываю всех рвать повестки и не появляться в военкоматы. Уничтожим Порошенко, остановим войну!»; «Почему кровавые убийцы Порошенко и Наливайченко до сих пор сидят в своих кабинетах? Давайте все к оружию и вперед на Киев, на Порошенко! Замочить изверга и всю его банду!»; «Порошенко, мы тебя... замочим! Это лишь вопрос времени. Лучше беги с поста президента и вообще из Украины куда подальше».

Тим не менше запобіжний захід у вигляді утримання під вартою в СІЗО обирався приблизно у половині справ, на момент винесення судового рішення у 18 справах підсудні були під вартою в СІЗО. На наш погляд, утримання в СІЗО у випадках обвинувачення тільки за дописи в соціальних мережах, які б дурні та безглузді ці дописи не були, є надто жорстоким запобіжним заходом.

У 57 справах (81.4%) винесений вирок з випробуванням, якщо підсудні були під вартою, вони були звільнені в залі суду. У 48 справах (68.57%) підсудні підписали угоду зі слідством про визнання вини, яка була затверджена судом. Ухвалено два виправдальних вироки.

У 5 справах (7.1%) суд застосував статтю 69 КК України і призначив покарання менше меншої межі, вказаній в статті 109. У одній справі присуджено штраф 8500 грн., ще у одній двох підсудних звільнено за закінченням терміну покарання після перерахунку перебування під вартою в СІЗО 1 к 2, у двох справах винесений вирок з випробуванням, у п’ятій справі трьом підсудним винесли 5 років 6 місяців, 5 років та 5 років 1 місяць позбавлення волі при тому, що тривалість перебування під вартою в СІЗО була визначена судом у розмірі 4 роки 10 місяців 17 днів кожному.

У решті 8 справах (11.4%) були винесені вироки 2 роки; 4.5 роки; 6 років; 6 років 6 місяців та 6 років; 8 років; 8 років з конфіскацією майна; 12 років; 15 років та 14 років позбавлення волі, обидва з конфіскацією майна. Три розгляди були заочними, оскільки підсудні не були затримані і знаходилися в розшуку. У 7 справах з цих восьми підсудні обвинувачувалися також у скоєнні злочинів за іншими статтями КК – 110, 263, 258-5, 111. У 4 справах суд кваліфікував злочини як тяжкі, у 2 –  як особливо тяжкі.

Отже, тільки в 11.4% справах суд застосував покарання, яке передбачало реальне позбавлення волі. Розглянемо для прикладу справу №426/15638/18. Підсудний, мешканець міста Красний Луч (нині Хрустальний) Луганської області, який був обраний у 2010 році депутатом Краснолуцької місцевої ради, обвинувачувався у скоєнні злочинів, кваліфікованих за статтями ч. 1 ст. 109, ч. 2 ст. 110, ч. 1 ст. 268-3. Його умисні злочинні дії полягали у тому, що він погодився і був обраним депутатом першого скликання так званого парламенту самопроголошеної Луганської народної республіки, на першому його засіданні голосував разом з іншими депутатами за прийняття так званого «Тимчасового основного закону конституції Луганської народної республіки» і в подальшому ухвалював низку «законів» так званої ЛНР. Він перебував у складі так званого парламенту так званої ЛНР з 18 травня по 17 листопада 2014 року. 6 липня 2018 року Лисичанський міський суд затвердив угоду від 26 червня 2018 року між прокурором та обвинуваченим про визнання вини у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених цими статтями, і призначив сумарне покарання, узгоджене сторонами, у виді 8 років позбавлення волі без конфіскації майна.

Отже, можна зробити висновок, що суди виправляли певну жорстокість СБУ під час попереднього слідства. В цілому судова практика була гуманною, якщо тільки бути певними, що підсудні, засуджені з випробуванням, не використовувалися примусово для обміну, тобто що звільнення не було викликане саме цієї необхідністю.

Ще один висновок: твердження про масові політичні переслідування опонентів Української держави є безпідставними. Мотиви кримінального переслідування за статтею 109, безперечно, є політичними, але цього замало для висновку, що конкретні заарештовані у період перебування під вартою могли бути названі політичними в’язнями. Для коректності такого висновку бракує інформації: читання тільки одного вироку мало, треба знати деталі кримінального провадження. Слід зауважити, що Європейський суд з прав людини не визнавав порушенням свободи вираження поглядів кримінальні ереслідування за заклики до насильства . Масове визнання вини, каяття, вироки, які не передбачають позбавлення волі, не характерні для політичних переслідувань, що спостерігалися у 60-80-х роках минулого століття, до того ж кожен тодішній вирок був і незаконним, і несправедливим. Навпаки, судова практика у 2014-2016 рр. була загалом адекватною.

Надаємо додаток з короткими даними про винесені вироки.

Скачати у форматі MS Word: Судові рішення за статтею 109 КК України, ухвалені за період 2014-2019 рр.