Кілька разів телефонували якісь незнайомі чоловіки і набивалися у рідню. Ці нічого не пропонували. Вони навпаки – волали про допомогу, працюючи за схемою «Ваш син потрапив до поліції».

На жаль, в Україні поки є чимало родин, де немає ні затишного дому, ні сімейного тепла. А є тільки біда за зачиненими дверима, яка зветься «домашнє насилля».

Вона завжди сушила сухарі. Кожен окраєць хліба, що вже підчерствів, різала на скибочки і сушила. Їй казали: «Бабцю, ви ж не зможете їх їсти, у вас немає зубів». Відповідала: «Нехай. Може, колись згодяться».

І доки зростатиме ця байдужість, доти в Україні буде проявлятися негативний для нашого життя посткомуністичний синдром, з яким так важко доводиться боротися тим, хто складає активне громадянське суспільство.

Чи зуміють виборці серед тих, хто нині ринувся у владу, знайти людей, які сьогодні дійсно потрібні в самоуправлінні на місцях? Чи відрізнять зерна від полови?

Багаторічна безкарність тих, хто чинить протиправні дії проти журналістів, в Україні стала системою, недобрим знаком того, що в нас не працюють закони, покликані захищати медіапрацівників.

Так, можливо, на чиюсь думку, українське суспільство не готове до легалізації зброї. Але воно цілком готове знайти її нелегально і використати за першої можливості.

Гасло інформаційної кампанії Українського інституту Національної пам’яті – «Незалежність – це ми!». А хто ми насправді? Як ставилися і ставимося до незалежності своєї країни впродовж без малого трьох десятиліть? Певні відповіді на ці питання може дати й соціологія, адже вона, мабуть, найкраще демонструє, як то кажуть, зріз суспільства.

І хто знає, чи не виберуть там незабаром чергову жертву, аби тільки знищити ще один острівець України, задушити українську пісню і витерти брудні чоботи об вишитий рушник.

І поки що відкритим залишається запитання: чи не станеться так, що ностальгію за радянським часом ворожі сили використають для спроб повернути нас від здобутків демократії знову на ті сходи, які ведуть у прірву?

Там, де бідність, де немає роботи, належного фінансового забезпечення, люди частіше скоюють злочини, виникає більше хвороб, нижча впевненість у завтрашньому дні, гірший моральний клімат у суспільстві. Загрозливий сценарій. Чи не так?

Треба зробити сумний висновок: певна частина населення добре таки інфікована інформацією з прокремлівських ЗМІ.

У нашій державі десятиліттями не надто поспішали вкладати кошти у розвиток власної медицини, вважаючи, очевидно, що сфера охорони здоров’я і так справляється з тими викликами, що існують. Але сьогодні постав зовсім інший виклик, і зовсім інша недуга – підступна і небезпечна.

Замість подяки людям, готовим надавати допомогу і впроваджувати ті програми, які сприяють розвитку держави, дехто знову клеїть ярлики.

І знову як на мулький камінь натикаєшся на ті самі запитання: «Для чого нагніталася і продовжує нагнітатися ця істерія з приводу короновірусу?», «Кому потрібно, щоб українці замість розумних і виважених дій і спокійного аналізу ситуації знову заглядали у великі очі страху і вдавалися до деструктивної поведінки?»

Іноді здається, що відкрилася горезвісна скриня Пандори і з неї суне і суне в Україну всіляка московщина та малоросійщина, а в самій Україні активізувалися сили, які охоче сприймають і поширюють цей бруд.

Якщо у сфері виробництва чи реалізації піротехніки можна запровадити хоча б якийсь контроль, то, коли йдеться про її використання, зробити це не так вже й просто. Чи маємо право на тишу?

Це там, за «порєбріком» вже не один рік відбувається театр абсурду, на сцені якого розігруються вшанування ветеранів-НКВДистів, гучні дні народження того ж таки Сталіна, хресні ходи з іконою жорсткого вбивці.

Поки у сприйнятті наших громадян не відбудеться ключових змін у ставленні до ґендерно зумовленого насильства як до прояву, небезпечного для суспільства, його й далі будуть вважати справою сімейною.

Є така українська традиція: кожна нова влада намагається запровадити у країні якийсь свій варіант свободи слова, аби тримати медіа на короткому поводку.