На жаль, прикро, але українці часто вважають, що про безпечне довкілля для них хтось повинен потурбуватися. Хоча дуже багато залежить від нас самих і від нашого розуміння, що природа не прощає зневажливого ставлення до навколишнього світу.

Як показала ця нинішня історія, лише від нашої власної громадянської позиції залежить, чи будемо ми бачити навколо себе камінці «русской дружбы», чи таки зуміємо розбити їх на друзки.

Навіть тоді, коли займаєшся улюбленою справою чи читаєш позитивні новини, у пам’яті виринає мапа України, яку заливає червоний ковідний вогонь.

Вразило не тільки те, що в магазині з’явився цей «смітник». Торговельні мережі готові й повітря запаковувати та продавати, аби лишень отримати зиск. Вразило, що біля того стола знаходилися люди, і щось там вибирали собі для купівлі.

Нас запевнили, що енергетичного апокаліпсису не буде. Та, на жаль, у нашій країні завжди відкритим залишається питання: «Чи можна вірити тому, у чому запевнюють?»

Кілька разів телефонували якісь незнайомі чоловіки і набивалися у рідню. Ці нічого не пропонували. Вони навпаки – волали про допомогу, працюючи за схемою «Ваш син потрапив до поліції».

На жаль, в Україні поки є чимало родин, де немає ні затишного дому, ні сімейного тепла. А є тільки біда за зачиненими дверима, яка зветься «домашнє насилля».

Вона завжди сушила сухарі. Кожен окраєць хліба, що вже підчерствів, різала на скибочки і сушила. Їй казали: «Бабцю, ви ж не зможете їх їсти, у вас немає зубів». Відповідала: «Нехай. Може, колись згодяться».

І доки зростатиме ця байдужість, доти в Україні буде проявлятися негативний для нашого життя посткомуністичний синдром, з яким так важко доводиться боротися тим, хто складає активне громадянське суспільство.

Чи зуміють виборці серед тих, хто нині ринувся у владу, знайти людей, які сьогодні дійсно потрібні в самоуправлінні на місцях? Чи відрізнять зерна від полови?

Багаторічна безкарність тих, хто чинить протиправні дії проти журналістів, в Україні стала системою, недобрим знаком того, що в нас не працюють закони, покликані захищати медіапрацівників.

Так, можливо, на чиюсь думку, українське суспільство не готове до легалізації зброї. Але воно цілком готове знайти її нелегально і використати за першої можливості.

Гасло інформаційної кампанії Українського інституту Національної пам’яті – «Незалежність – це ми!». А хто ми насправді? Як ставилися і ставимося до незалежності своєї країни впродовж без малого трьох десятиліть? Певні відповіді на ці питання може дати й соціологія, адже вона, мабуть, найкраще демонструє, як то кажуть, зріз суспільства.

І хто знає, чи не виберуть там незабаром чергову жертву, аби тільки знищити ще один острівець України, задушити українську пісню і витерти брудні чоботи об вишитий рушник.

І поки що відкритим залишається запитання: чи не станеться так, що ностальгію за радянським часом ворожі сили використають для спроб повернути нас від здобутків демократії знову на ті сходи, які ведуть у прірву?

Там, де бідність, де немає роботи, належного фінансового забезпечення, люди частіше скоюють злочини, виникає більше хвороб, нижча впевненість у завтрашньому дні, гірший моральний клімат у суспільстві. Загрозливий сценарій. Чи не так?

Треба зробити сумний висновок: певна частина населення добре таки інфікована інформацією з прокремлівських ЗМІ.

У нашій державі десятиліттями не надто поспішали вкладати кошти у розвиток власної медицини, вважаючи, очевидно, що сфера охорони здоров’я і так справляється з тими викликами, що існують. Але сьогодні постав зовсім інший виклик, і зовсім інша недуга – підступна і небезпечна.

Замість подяки людям, готовим надавати допомогу і впроваджувати ті програми, які сприяють розвитку держави, дехто знову клеїть ярлики.

І знову як на мулький камінь натикаєшся на ті самі запитання: «Для чого нагніталася і продовжує нагнітатися ця істерія з приводу короновірусу?», «Кому потрібно, щоб українці замість розумних і виважених дій і спокійного аналізу ситуації знову заглядали у великі очі страху і вдавалися до деструктивної поведінки?»