Есей білоруського письменника Ольгерда Бахаревича з’явився на початку листопада минулого року, але, на жаль, і досі не втратив актуальности.

Годі шукати кращої ілюстрації нетотожності історії й міту. Міту, адекватне розуміння якого повсякчас вимагає відповідальної контекстуалізації.

Час задуматись про моральні та антропологічні засади інститутів демократії: ДЛЯ ЧОГО ці інститути створюються і ЧОМУ їх варто захищати, що саме можна і треба змінити. Бо зазвичай проблеми вирішуються на іншому рівні, ніж на якому вони виникли.

Кілька разів телефонували якісь незнайомі чоловіки і набивалися у рідню. Ці нічого не пропонували. Вони навпаки – волали про допомогу, працюючи за схемою «Ваш син потрапив до поліції».

Те, що відбувається у Білорусі останніми місяцями, називають по-різному: «білоруська революція», «білоруська весна», «політична криза». Лукашенко назвав це спробою перевороту, заколоту. У певні моменти події у Білорусі були головними новинами у світі.

Якщо білоруська демократія не зможе перемогти протягом найближчих місяців, то перетворення країни в центрі Європи на один великий концтабір – це не антиутопія, а, боюся, неминуча жахлива перспектива.

За всі роки незалежності України не пригадується жодна влада, яка б щиро переймалася долею громадян, піклувалася про людей, захищала їхні інтереси не з білбордів передвиборчої агітації, а реально на практиці.

Українське суспільство є розрізненим: частина живе в майбутньому, частина – в минулому. І цей поділ не лише віковий чи географічний.

І доки зростатиме ця байдужість, доти в Україні буде проявлятися негативний для нашого життя посткомуністичний синдром, з яким так важко доводиться боротися тим, хто складає активне громадянське суспільство.

Мені видається, що усвідомлення ідентичності – це вірний шлях до формування амбіції. А амбіції (читай: конкретизація мрії) – необхідний елемент успішного розвитку.

Що в нас є такого, чого немає в інших, чим ми можемо пишатися і водночас жити цим щодня?

Перед місцевими виборами слова «розвиток громад» стають модними. Розуміння цих слів, звичайно, у кожного кандидата своє, але проглядається і спільний знаменник.

Чи зуміють виборці серед тих, хто нині ринувся у владу, знайти людей, які сьогодні дійсно потрібні в самоуправлінні на місцях? Чи відрізнять зерна від полови?

У ‘рекомендаціях’ в. о. міністра освіти виселити студентів із гуртожитків проглядається вже звичне для держави ставлення до своїх громадян.

Стати європейським острівцем свободи, вільним від бюрократії та відкритим до ідей (якщо завгодно – європейською Америкою), – амбітна, але досяжна для нас ціль, якщо ми врешті анігілюємо цю темну радянську сутність всередині себе.

Багаторічна безкарність тих, хто чинить протиправні дії проти журналістів, в Україні стала системою, недобрим знаком того, що в нас не працюють закони, покликані захищати медіапрацівників.

Куди б не прямувала людина, передумовою успішної мандрівки завжди залишається чітке розуміння напрямку: кожен успіх вимагає усвідомленої цілі.

Україна дуже потребує прийняття цінностей екологічної етики та поширення їх у масовій свідомості.

Ми живемо у державі, де справедливість означає дуже мало. Ми забули, що в людському суспільстві допомагає людині бути людиною. Політична система України втратила зв’язок з людиною.

Формула успішної країни неодмінно включає в себе стійке й масове відчуття громадянської «співвласності», причетності людини до своєї держави.