Рішення Європейського Суду з прав людини.

КОМЕНТАР ДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 10

3. Свобода висловлювань у галузі електронних засобів масової інформації49. Право на свободу висловлювань та інформації, що його визнає стаття 10, включає, серед іншого, свободу отримувати й розповсюджувати інформацію та ідеї через електронні засоби масової інформації. (№ 6452/74, Саккі проти Італії /Телебьєлла/, рішення від 12 березня 1976 р., З.Р. 5, с. 46.). 50. Суд уперше виніс рішення про електронні засоби масової інформації в березні 1990 р. у справі Гроппера Радіо АГ та інших, яка стосувалася Швейцарії. Суд визнав, що заборона від швейцарських влад операторам швейцарської кабельної мережі ретранслятувати програми з Італії не порушила гарантованого в статті 10 права цих компаній розповсюджувати інформацію та ідеї незалежно від кордонів. 51. Зокрема Суд вирішив у цій справі, що заборона не вийшла за межі свободи, яка надана національній владі для втручання в здійснення свободи висловлювань, оскільки це було не формою цензури, спрямованої на зміст або тенденцію програм, а заходом, вжитим проти станції, яку швейцарські влади могли обгрунтовано вважати швейцарською станцією, що навмисно діє по той бік кордону з метою стримати перевагу над ста тутною телекомунікаційною системою Швейца рії.[1] 52. У травні 1990 р. Суд ухвалив рішення у справі Аутронік АГ, яка стосувалася Швейцарії. Суд знайшов, що мало місце порушення статті 10. Справа пов’язана з відмовою швейцарських влад без згоди держави-передавача надати фірмі, яка спеціалізується на побутовій електротехниці, дозвіл приймати за допомогою приватної параболічної антени незакодовані телевізійні програми з радянського телекомунікаційного супутника. 53. Відзначивши, що ця відмова переслідувала законну мету, а саме – запобігти безладдю у телекомунікаціях та розкриттю конфіденційної інформації, Суд вирішив, що дії швейцарських влад виходять за межі тієї свободи, яку вони мають для втручання в здійснення свободи висловлювань. 54. Суд зауважив, що характер відповідних передач не дає можливості кваліфікувати їх як не призначені для публіки і що ризику отримання через параболічні антени таємної інформації не існувало. Можна відзначити, що в даному випадку Суд звертався до технологічних та юридичних досягнень у галузі супутникових засобів масової інформації, зокрема – до Європейської Конвенції про зарубіжне телебачення.[2] 55. Стосовно радіомовлення, телебачення і кінопрокату в третьому реченні §1 статті 10 говориться, що „ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності в галузі радіомовлення, телебачення і кінопрокату“.[3] 56. У рішенні від листопада 1993 р. у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших, яка стосувалася Австрії, Суд уперше розглянув питання про суспільну монополію на електронні засоби масової інформації. Суд визнав, що мало місце порушення статті 10. У цьому випадку Суд ухвалив, що австрійська монопольна система здатна забезпечувати якість та тематичну збалансованість програм завдяки праву національних влад наглядати за засобами масової інформації; таким чином, ця система має мету, яка узгоджується з третім реченням параграфа 1 статті 10. Разом з тим, Суд вважав, що втручання в діяльність позивачів, до яких призвела монополія, було „необхідним у демократичному суспільстві“: – Суд нагадав про фундаментальну роль свободи висловлювань в демократичному суспільстві, зокрема там, де вона завдяки пресі допомагає розповсюджувати інформацію та ідеї суспільного значення, з якими громадськість до того ж має право ознайомитись; – Суд нагадав про принцип плюралізму, гарантом якого насамкінець виступає держава, і відзначив, що цей принцип особливо важливий, коли справа стосується електронних засобів інформування, чиї програми транслюються надзвичайно широко; – отже, Суд вирішив, що далекосяжний характер обмежень, які суспільна монополія накладає на свободу висловлювань, означає, що виправдати їх може тільки крайня необхідність. У наш час виправданням для таких обмежень вже не можуть бути посилання на доступну численність частот і каналів. Далі Суд вказав на збільшення числа спрямованих на австрійську аудиторію зарубіжних програм та на законність їх кабельної ретрансляції в країні. Насамперед, не можна ствер­джувати, що немає рівноефективних м’якших рішень, бо цьому суперечить практика деяких країн, котрі або певними різноманітними способами обумовлюють відповідні ліцензії, або спеціальними заходами забезпечують участь приватних підприємців у діяльності національної кор порації. Будь-які побоювання, що австрійський ринок виявиться занадто малим, щоб витримати достатню кількість станцій і щоби запобігти „пере­групуванню“ і створенню „приватних монополій“, були сприйняті як необгрунтовані у світлі досвіду інших європейських держав порівняльного розміру, де приватні та суспільні станції співіснують згідно з національними законами і додатковими постановами, що запобігаютьстворенню приватних монополій.[4] 57. Справа Радіо АВС у жовтні 1997 р. змусила Суд ще раз розглянути монополію на електронні засоби інформації в Австрії. Суд відзначив „. ..із задоволенням, що Австрія впровадила законодавство, яке забезпечує виконання її міжнародних зобов’язань,[5] а саме прийнятий у 1997 р. закон про регіональну трансляцію, що кладе край монополіям у цій сфері“. 58. Питання про ліцензійні системи торкалась також Комісія. У рішенні від 1968 р. вона відзначила, що термін „ліцензування“ в §1 статті 10 „не можна інтерпретувати таким чином, що він повністю виключає суспільну монополію на телебачення“.[6] 59. У 1971 р. Суд визнав позов прийнятним, враховуючи те, що §1 не перешкоджає зацікавленій державі забороняти приватні передачі.[7] 60. Разом з тим, в рішенні 1976 р., яке стосувалось національної кабельної монополії в Італії, Суд висловив бажання переглянути свою позицію щодо національних монополій у галузі електронних засобів масової інформації. [8] 61. У грудні 1978 р., розглядаючи справу про кримінальне переслідування осіб, які мали намір при допомозі оголошень рекламувати незаконне телебачення, Комісія вказала, що держава повинна бути здатною законно і згідно з Конвенцією вживати заходів проти тих, хто намагається обійти вимоги ліцензування,спеціально згадані в статті 10, §1. [9] 62. У цій же справі Комісія в березні 1986 р., аналізуючи ліцензійні системи, оголосила неприйнятним позов від співробітників радіостанції, що вона діяла без відповідної ліцензії від фламандської общини Бельгії. Суд визнав, що, „оскільки держава може прийняти закони, які вимагають ліцензування таких підприємств, для держави також повинно бути легітимним приймати закони, котрі забезпечують виконання ліцензії, зокрема – запобігаючи намаганням обійти умови, що передбачені ліцензією “.[10] 63. Разом з тим, у рішенні від жовтня 1986 р., яке стосувалося скарги на заборону видати місцеву ліцензію для мовлення станціям, що виконують законні умови для отримання такої ліцензії, Комісія висловила наступну думку: „Держави не мають необмеженої свободи в галузі ліцензування. Хоча підприємства мовлення не мають гарантованого права на ліцензію з точки зору Конвенції, але відмова держави дати ліцензію не повинна бути відверто свавільною або дискримінаційною, тобто не повинна суперечити принципам, що викладені в преамбулі до Конвенції, та правам, які нею забезпечуються. Таким чином, ліцензійна система, яка не враховує вимоги плюралізму, толерантності та відкритості, що без них не існує демократичне суспільство, порушує §1 статті 10 Конвенції“.[11] 64. У липні 1991 р., розглядаючи скаргу некомерційного фонду мовлення, якому було наказано сплатити компенсацію за радіо- та телетрансляцію футбольних матчів, Комісія знайшла, що згідно зі статтею 10 уряд-відповідач не був зобов’язаний забезпечувати право на безкоштовні репортажі про такі матчі, оскільки їх проведення значною мірою фінансувалося коштом вхідних квитків та грошей, що радіо і телебачення сплачували за право трансляції. З цієї причини позов був визнаний неприйнятним.[12] 65. У вересні 1992 р. Комісія оголосила неприй­нятним позов стосовно передачи радіопрограм без відповідного дозволу. Позивач скаржився на заборону мовлення і наступний арешт матеріалу.[13] 66. У січні 1993 р. Комісія розглянула два позови стосовно відмови в ліцензії та вилучення ліцензії. У першому випадку уряд мотивував відмову тим, що за законом таку ліцензію не може отримати жодна приватна особа. [14] У другому випадку уряд вилучив ліцензію, коли виявилось, що її власник, некомерційна асоціація, збирається передавати платну рекламу. Обидва позови були визнані неприйнятними.[15] 67. У липні 1993 р. Комісія оголосила не прийнятним позов щодо відмови виділити частоти для місцевих малопотужних телестанцій. Такий захід був визнаний необхідним у демократичному суспільстві, щоб запобігти безладдю та захистити права інших осіб. Комісія надала особливого значення тій обставині, що позивач намагався заволодіти таким дозволом на місцеве телемовлення, який фактично використовувався б для більшої частини території країни.[16] 68. У жовтні 1993 р. Комісія визнала неприйнятним позов стосовно штрафів, накладе них за передачу суто комерційних повідомлень в інформаційних телевізійних програмах.[17] 69. У справі, що в травні 1994 р. оголошена неприйнятною, Комісія виходила з того, що заборона передавати в прямому ефірі інтерв’ю або заяви осіб, які представляють або підтримують пов’язані з Шінн Фейн організації,впливає на спроможність позивача, місцевого адвоката, розповсюджувати інформацію. Тому заборона є втручанням у права, що гарантуються в статті 10.[18] 70. У січні 1997 р. Комісія оголосила не прийнятним позов щодо засудження телеканалу за передачу стінних малюнків у театрі без сплати гонорару художникові – автору цих робіт.[19] 71. У квітні 1997 р. Комісія визнала неприйнятною справу про відмову дати ліцензію на діяльність телевізійного каналу, бо це рішення було мотивовано тим, що існує обмежена кількість доступних частот, і було ухвалене після уважного розгляду справи і не було таким, що не підлягає оскарженню. [20] 72. У жовтні 1997 р. Комісія визнала не прийнятним позов щодо п’ятиденної заборони на мовлення приватної телевізійної корпорації після передачі, де критикувалась цензура програм під час виборчої кампанії. [21]

4. Свобода висловлювань і кабельна передача інформації73. Суд викреслив із списків справу Телесистем Тіроль Кабельтелевізіон після того, як між урядом і позивачем була досягнута дружня згода. Комісія склала звіт, де відзначалося порушення статті 10. Причина, що викликала справу, полягала в тому, що уряд відмовився дозволити позивачеві, який приймав телевізійні програми і ретранслював їх через кабель, активно розповсюджувати інформацію. Після звіту Комісії австрійський Конституційний Суд легалізував таке розповсюдження.[22] 74. У рішенні в травні 1984 р. Комісія знай­шла неприйнятним позов стосовно заборони певним поширювачам програм розповсюджувати програми, що створені позивачем. У рішенні Комісія відзначила, що, оскільки §1 статті 10 дає державі право вимагати ліцензування діяльності в галузі електронних засобів масової інформації, то держава має законні підстави вживати законодавчих заходів, щоб запобігти порушенню умов, які накладаються кожною окремою ліцензією. Разом з тим, Комісія висунула принцип, згідно з яким „право на мовлення включає свободу від втручання в приймання радіопередач.[23] 75. У травні 1989 р. Комісія вирішила передати швейцарському урядові позов щодо обмежень на приймання певними місцевими радіостанціями для наступної ретрансляції через кабель.[24] 76. У червні 1991 р. Комісія визнала неприйнятним ще один позов стосовно заборони ретранслятувати радіопрограму через кабельну мережу. [25] 77. У листопаді 1993 р. і січні 1994 р. Комісія оголосила неприйнятними дві справи стосовно заборони компаніям мовлення передавати свої програми через голландські кабельні мережі. Комісія знайшла, що заборона грунтувалась на прагненні зберегти плюралістичну і некомерційну систему мовлення і захистити різноманітність поглядів, які в межах цієї системи висловлюються, а тому переслідувала легітимну мету „захис­тити права інших осіб“. Компаніям-позивачам не було дозволено передавати свої програми через кабельну мережу, оскільки вони не вважались „іно­зем­ними компаніями мовлення“. [26]

5. Свобода приймання програм78. Суд уперше мав можливість висловитися стосовно приймання програм, що передаються супутником, у своєму рішенні в травні 1990 р. у справі Аутронік АГ, котра стосувалася Швейцарії (див. п.52 та наступні). 79. Комісія розглянула багато позовів відносно несанкціонованого встановлення приватних параболічних антен.[27] Ці позови було визнано неприйнятними. 80. Важливо підкреслити, що свобода приймати інформацію та знайомитись із ідеями за допомогою радіо і/або телебачення не вимагає того ліцензування, про яке говориться в статті 10, §1. Видача ліцензії потрібна тільки для транслювання програм. Опосередковано це було підтверджено Комісією у справі, щодо якої вона кон статувала, що „право транслювати програми, котре дає стаття 10, містить у собі право на те, щоб не мало місця втручання в приймання радіопрограм“.[28] Нещодавно Комісія підтвердила свою позицію, констатувавши, що відмова видати ліцензію на приймання і ретранслювання зарубіжних комерційних телевізійних програм, залишення рішення про передачу місцевих програм за місцевим громадським комітетом із справ мовлення, який в окреслених часових межах має переважні права, була виправдана третім реченням §1 статті 10. У цьому випадку акцент було зроблено на ретрансляції, яка вважалась діяльністю, що підлягає ліцензуванню.[29]

6. Доступ до електронних засобів інформації81. Комісія підкреслила, що свобода передавати інформацію та ідеї, яка є частиною права на свободу висловлювань, гарантованого статтею 10, не може включати загальне і необмежене право кожного громадянина або організації мати доступ до ефірного часу на радіо або телебаченні для того, щоб висловити свою думку. Разом з тим, Комісія вказала, що відмова в ефірному часі одній або декільком групам осіб може суперечити статті 10 (розглянутої ізольовано або разом із статтею 14, де забороняється дискримінація.)[30] 82. Таке протиріччя в принципі може виникати, якщо, наприклад, під час виборчої кампанії одна політична партія виключається з трансляцій, а іншим надається ефірний час.[31] Разом з тим, розподіл ефірного часу може здійснюватися за певними критеріями, котрі радіо- або телекомпанія визначає відповідно до своєї загальної політики.[32]

7. Доступ до інформації83. У справі Ліндера, яка стосувалася Швеції, позивач скаржився, що шведські влади тримали у секреті інформацію про нього і, посилаючись на інтереси державної безпеки, відмовились цю інформацію йому розкрити. У рішенні в березні 1987 р. Суд дійшов до висновку, що порушення статті 10 не було. [33] 84. У липні 1989 р. Суд заключив, що не було порушення статті 10 у справі Гаскіна, яка стосувалася Об’єднаного Королівства. Справа ішла про позов з приводу відмови відповідних адміністративних органів ознайомити позивача з особистою справою, яка була заведена на нього місцевою владою, під чий догляд він був переданий на час неповноліття [34] 85. Що стосується обмежень на доступ до інформації, Комісія в березні 1987 р. розглянула два позови щодо обмежень, які силою британського Закону 1981 р. про неповагу до суду було накладено на висвітлення позивачами (а саме: журналістом, телестудією, союзом журналістів та телевізійним каналом) карної справи, що мала громадське значення. Комісія визнала ці позови неприйнятними з точки зору статті 10.[35] 86. На думку Комісії, хоча §1 статті 10 ставить понад усе доступ до джерел інформації, той факт, що на акредитацію журналіста накладаються певні умови, ще не є втручанням у право отримувати та розповсюджувати інформацію. [36] 87. Розвиваючи погляди Суду на доступ до інформації, Комісія в травні 1996 р. ствердила, що стаття 10 не гарантує приватним особам, що публічні влади спеціальними засобами інформуватимуть їх про справи суспільного значення (у даній справі це була інформація про вступ Австрії та Фінляндії до Європейського Союзу).[37] 88. У червні 1996 р. Комісія визнала, що було порушення статті 10 у справі, де позивач скаржився на брак інформації від влад щодо ризику, пов’язаного з роботою хімічного підприємства, та заходів, що передбачені на випадок аварії. У звіті Комісія відзначила, що: „Стаття 10 Конвенції накладає на держави обов’язок не тільки зробити доступною для населення інформацію про довкілля, ...але й обов’язок збирати, систематизувати та розповсюджувати інформацію, яка за своєю природою не є безпосередньо доступною і не може стати відомою для населення, якщо публічні влади не діятимуть відповідним чином“.[38] 89. У квітні 1997 р. Комісія оголосила не прий­нятним позов стосовно відмови дозволити компанії вільний доступ до судових архівів з метою отримати інформацію про потенційних позичувачів і продати цю інформацію фінансовим ор ганізаціям. Із точки зору Комісії, „Стаття 10 Конвенції не дає жодній особі або фірмі безумовного права на доступ до архівів, де міститься інформація про фі­нансовий стан третьої сторони, ні права вимагати таку інформацію від влад“.[39] 90. Взагалі, багато позовів, які отримала Комісія, надходили від в’язнів, що на їх діяльність були накладені обмеження або заборони, зокрема стосовно доступу до друкованих матеріалів та засобів масової інформації. У більшості випадків Комісія визнала такі обмеження неминуче пов’язаними із законним позбавленням волі і тому відповідними до вимог Конвенції.

8. Реклама91. Питання, що стосуються реклами, були вперше розглянуті Судом у листопаді 1989 р., у зв’язку із справою Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ. та Клауса Бірманна, яка стосувалася Федеративної Республіки Німеччини. У своєму рішенні Суд нагадав, що „інформація комерційної природи не може виключатися із сфери дії §1 статті 10, який не стосується тільки стисло окреслених типів інформації або ідей та форм висловлювань“.[40] 92. У лютому 1994 р. Суд підтвердив прийнятність статті 10 у справах реклами у своєму рішенні щодо справи Касадо Кока, яка стосувалася Іспанії. Дисциплінарне стягнення, накладене на адвоката за рекламу своїх професійних послуг, було визнано таким, що не порушує статтю 10. Вважаючи, що обмеження на рекламу повинні бути докладно розглянуті, Суд відзначив, що правила, за якими можуть рекламувати свою діяльність юристи, відрізняються країна від країни. У багатьох країнах є тенденція до пом’якшення цих правил внаслідок змін у суспільстві та зокрема зростання ролі засобів інформації. Різноманітність існуючих у країнах Європейського Союзу правил та неоднакова швидкість змін, що відбуваються, свідчать про складність цієї проблеми. Суд висловив думку, що адвокатські організації та суд відповідної країни більш, ніж міжнародний суд, здатні визначити, яким чином у конкретний час зберегти рівновагу між вимогами власне судової адміністрації, професійною гідністю, правом кожного отримати інформацію про юридичну допомогу та наданням адвокатові можливості рекламувати свою діяльність. У цей час (1982-83 рр.) дисциплінарний захід не можна було вважати непропорційним.[41] 93. У справі Якубовського Суд мав ще один випадок розглянути застосування німецького Закону про несумлінну конкуренцію (див. вище рішення у справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ. та Клауса Бірманна). У рішенні в червні 1994 р. Суд знайшов, що обмеження діяльності позивача, журналіста, який розповсюджував відкритий лист, де містились ворожі коментарі щодо певного німецького інформаційного агентства, не порушувало статтю 10. Суд відзначив, що відкритий лист був розрахований насамперед на те, щоб залучити клієнтів до нового агентства, яке позивач мав намір заснувати. Обмеження мало на меті тільки запобігти розповсюдженню листа, отже, залишаючи позивачеві можливість висловитися будь-яким іншим способом. Таким чином, німецькі суди не переступили межу тієї свободи, яка їм надана. [42] 94. Із свого боку, Комісія у грудні 1978 р. вирішила, що держава може вживати заходів проти тих, хто намагається обійти ліцензійні вимоги, що згадуються у статті 10, §1.[43] 95. У травні 1979 р. Комісія ствердила, що вона не вважає комерційне „мовлення“ таким, що не підлягає захисту, який надає §1 статті 10. Разом з тим, Комісія дотримувалась думки, що „рівень захищеності має бути нижчим, ніж у випадку, коли висловлюються „політичні“ ідеї в щонайширшому розумінні, за якими стоять цінності, що з точки зору цієї Конвенції складають саме суть ідеї свободи висловлювань“.[44] 96. У березні 1983 р. Комісія ясніше висловила погляд, що комерційне мовлення знаходиться під захистом Конвенції. Комісія відзначила, що вона „раніше висловлювала думку, що комерційна реклама та рекламні кампанії захищаються §1 статті 10“.[45] 97. У грудні 1987 р. Комісія оголосила неприйнятним позов, який стосувався обмежень, що передбачалися французьким законодавством для реклами ліків, навіть коли вона призначена для працівників медичної сфери.[46] 98. У липні 1990 р. Комісія визнала неприйнятним позов з приводу заборони використання в танцювальній школі публічного оголошення, що могло ввести в оману. [47] 99. У березні 1991 р. Комісія розглянула справу, яка стосувалася догани, котру було винесено адвокатові за рекламу своїх послуг. Справа була визнана неприйнятною.[48] 100. У січні 1993 р. Комісія розглянула позов, який стосувався вилучення шведською Комісією мовлення ліцензій позивача на радіомовну діяльність після того, як стало відомо про його намір передавати комерційні повідомлення. Комісія оголосила позов неприйнятним.[49] 101. У жовтні 1993 р. Комісія визнала неприпустимим позов щодо штрафу, який було накладено на компанію мовлення за передачу опосередковано комерційної інформації в межах ін формаційних телевізійних програм. Вважаючи, що це втручання не переступило меж тієї свободи, котру дає окремим державам стаття 10, Комісія взяла до уваги, на яку аудиторію (а саме – на дітей) розраховані програми, положення позивача в національній системі мовлення та розмір штрафу.[50] 102. У квітні 1997 р. Комісія окреслила поняття комерційного повідомлення, як його треба розуміти при застосуванні відповідних законів Судом. На думку Комісії, оголошення, яке стосувалося фельдмаршала Петена і яку позивачі опублікували в газеті „Ле Монд“, „за своїм змістом та спрямованістю не належить ні до повідомлень, що пов’язані з конкуренцією та комерційною діяльністю, ні навіть до професійної реклами, як її розуміє у своїй практиці... Суд“. [51]

9. Інші справи, що торкаються свободи висловлювань

9.1 Захист загальних інтересів103. У справі Мюллера та інших, що стосувалася Швейцарії, Суд у травні 1988 р. вирішив, що конфіскація картин, які були виставлені художником, та накладання на художника й інших позивачів штрафу за непристойні публікації були таким обмеженням права на свободу висловлювань, яке є „необхідним у демократичному суспільстві“ і тому не порушили статтю 10. 104. Підкресливши, що свобода висловлювань передбачає також і свободу художнього самовираження, навіть якщо відповідні твори „ображують, шокують або непокоять“, Суд знайшов, що „за таких обставин“ (до вистави був вільний доступ, не бралася плата за вхід, не було вікових обмежень) та „враховуючи певну свободу“, що існує при визначенні, наскільки відповідні картини суперечать моралі, рішення влад про конфіскацію та накладання штрафу можна вважати необхідним для захисту моралі. Що стосується саме конфіскаційного заходу, Суд знайшов, що він не був непропорційним, оскільки конфіскували картини не назавжди, а тільки на період неокресленої тривалості і власник картин мав можливість домагатися скасування або перегляду наказу про конфіскацію, якщо конфісковані предмети вже не представлятимуть небезпеки або якщо інші, м’якші заходи виявляться достатніми для захисту суспільної моралі.[52] 105. У жовтні 1992 р. Суд розглядав справу Опен Дор Канселлінг Лтд. та Дублін Велл Вумен і вирішив, що мало місце порушення статті 10, джерелом якого було обмеження на повідомлення компаніями-позивачами вагітним жінкам інформації про місцерозташування та спосіб зв’язатись із британськими кліниками, де робляться аборти. 106. Компанії-позивачі скаржилися, серед іншого, на те, що це обмеження було невиправданим втручанням в їх право розповсюджувати інформацію, що його гарантує стаття 10. Всупереч тому, що цей захід був „передбачений законом“ і мав легітимну мету захистити мораль, одним з аспектів якої в Ірландії вважається охорона ще не народженого життя, Суд зробив висновок, що накладене обмеження було непропорційним.[53] 107. У грудні 1992 р. у справі Хаджианастассіу, яка стосувалася засудження позивача за розкриття військових секретів та відхилення його апеляції як необгрунтованої, хоча він не отримав письмового пояснення у п’ятиденний термін, чому його засуджено, Суд вирішив, що порушення статті 10 не було. [54] 108. У справі Хорхерр проти Австрії (серпень 1993 р.) Суд розглядав позов стосовно арешту і затримання позивача після того, як він відмовився припинити розповсюдження равликів та сховати плакати, які розповсюджував і виставляв на військовому параді. Суд знайшов, що це втручання було „передбачене законом“ і що §2 статті 10 (запобігання безладдю) дає легітимні підстави вважати, що це втручання „було необхідним у демократичному суспільстві“. (Європейський Суд, рішення в справі О.Хорхерра від 25 серпня 1993р., серія А, т. 266-В, §§ 30-34.). 109. У рішенні від вересня 1994 р. у справі Інституту Отто Премінгера Суд визнав, що австрійські судові рішення, що наказували вилучити та конфіскувати фільм В.Шройтера „Дас Лібесконціл“, не були порушенням статті 10. Вжиті заходи були спрямовані на захист права громадян не бути ображеними у своїх релігійних переконаннях через публічне висловлення чиїхось поглядів. З точки зору Суду, за таких обставин та враховуючи широку свободу, що нею користуються австрійські влади, ні вилучення, ні конфіскація не є непропорційними тій меті, яка переслідувалась. [55] 110. У квітні 1995 р. Суд знайшов, що статтю 10 порушено у справі П’єрмона, що стосувалася вислання із Французької Полінезії із забороною туди повертатись та заборони в’їзду в Нову Каледонію німецькому членові Європейського Парламенту. Суд ухвалив, що „не був знайдений баланс між суспільним інтересом, з одного боку, який вимагає запобігання безладам та підтримки територіальної цілісності, та забезпеченням свободи висловлювань, з другого боку “.[56] 111. У вересні 1995 р. Суд вирішив, що стаття 10 порушувалась у справі Фогт, яка стосувалася звільнення вчительки внаслідок її політичної діяльності в Німецькій Комуністичній Партії (НКП). Суд визнав різницю між цією справою і справами Глазенапа та Козьєка, дійшовши висновку, що звільнення було втручанням у свободу висловлювань. Враховуючи жорсткість санкції та поведінку позивача у виконанні своїх професійних обов’язків, Суд визнав, що вжитий захід був непропорційним легітимній меті, яка переслідувалась. Отже, це втручання не може розглядатись як необхідне у демократичному суспільстві. [57] 112. У листопаді 1997 р. Суд знайшов, що не було порушення статті 10 у справі Зана проти Туреччини. Суд визнав, що засудження колишнього майора за висловлення в інтерв’ю своєї підтримки терористичним актам може бути виправданим із точки зору статті 10, §2. Суд вважав, що в даному випадку втручання публічних влад було спрямоване на те, щоб гарантувати національну та суспільну безпеку. Оскільки позивач не відмежувався з достатньою ясністю від актів насильства в південно-східній Туреччині, то вирок можна було вважати пропорційним легітимній меті, що переслідувалась, і відповідним „крайній суспільній необхідності“.[58] 113. У листопаді 1997 р. Суд вирішив, що було порушення статті 10 у справі, яка стосувалася засудження призовника за ображення армії в листі, який він надіслав до своїх офіцерів. Суд почав з того, що нагадав певні принципи, запроваджені в його практику, в тому числі те, що „дія статті 10 не припиняється за дверима військової казарми“[59] і що законодавчі принципи, спрямовані на запобігання підриву військової дисципліни, не можуть використатись національними владами „з метою перешкодити висловленню думок, навіть якщо вони спрямовані проти армії як інституту“.[60] Відповідний лист дійсно містив різкі та невитримані зауваження щодо збройних сил. Разом з тим, Суд відзначив, що „ці зауваження були зроблені в контексті загальних міркувань, в яких критикувалися військове життя та армія як інститут“.[61] Лист не був спрямований ні особисто проти одержувача, ні проти будь-якої іншої людини. На цьому тлі втручання в свободу висловлювань із точки зору §2 статті 10 не може бути виправданим. 114. У вересні 1989 р. Комісія оголосила неприйнятним позов щодо звільнення лікаря з католицького госпіталю внаслідок зроблених ним висловлювань про припустимість абортів. Позивач стверджував, що мало місце порушення свободи висловлювань, яку гарантує стаття 10.[62] 115. У жовтні 1991 р. та січні 1993 р. Комісія розглядала два позови стосовно засудження позивачів за прокат або продаж непристойних відеофільмів. Комісія дійшла до висновку, що втручання виправдовувалося захистом моралі і було необхідним у демократичному суспільстві. [63] 116. У жовтні 1992 р. Комісія оголосила, що не було порушення статті 10 у справі щодо обмежень, накладених на діяльність лікаря за рекламування в пресі своєї приватної медичної практики, і що вони не були непропорційними легітимній меті захистити здоров’я пацієнтів, а також права інших осіб, а саме – права інших лікарів.[64] 117. У 1995 р. Комісія оголосила прийнятними декілька позовів стосовно різних актів насильства (вбивство, образа, погрози та залякування) проти журналістів.[65] 118. У звіті від квітня 1995 р. Комісія одноголосно ствердила, що є порушенням статті 10 засудження за порушення громадського порядку політичного лідера мусульманської меншини західної Фракії за те, що протягом виборчої кампанії він роздавав листівки, де мусульманське населення регіону було названо турецьким. Комісія відзначила, яку роль грає свобода висловлювань для представників цього народу, і зробила висновок, що це втручання не було ні пропорційним меті, що переслідувалась, ні виправданим із точки зору статті 10. Суд, до якого було передано справу, свою думку не висловив, оскільки врахував, що позивач не вичерпав усі можливості для захисту, котрі мав у своїй країні.[66] 119. У липні 1996 р. Комісія знайшла, що статтю 10 порушено у справі стосовно засудження призовника за образу армії після його образливого листа до своїх офіцерів. Комісія вирішила, що це втручання в свободу висловлювань непропорційне легітимній меті підтримати порядок і тому не є необхідним у демократичному суспільстві.[67] 120. У вересні 1996 р. Комісія визнала, що переслідування за порушення виборчого законодавства після розповсюдження позивачами під час виборчої кампанії брошур, де визначалась позиція різних кандидатів щодо абортів та експериментів над людським ембріоном, було порушенням статті 10. Комісія вирішила, що „. .. індивідуальна свобода висловлювань як ключова умова існування демократичного суспільства має невід’ємно пов’язуватися із вільною виборчою системою і не може обмежуватися без переконливого обгрунтування“. [68] 121. У лютому 1997 р. Комісія одноголосно ухвалила рішення, що статтю 10 порушено у справі, де позивач був засуджений за участь у публікації листівок, які критикували політику місцевих влад, спрямовану проти робітників, зокрема курдського походження. Оскільки листівки не були розповсюджені й оскільки вони не містили закликів до насильства, то засудження не може бути виправданим у світлі §2 статті 10.[69] 122. У квітні 1997 р. Комісія визнала, що не мало місця порушення статті 10 у справі Яса проти Туреччини, оскільки не знайшла досить чіткого зв’язку між продажем певних газет, кульовим пораненням позивача – продавця газет – під час озбройного нападу і смертю його близького родича при наступному нападі. При відсутності чітко встановленого причинно-наслідкового зв’язку Комісія була неспроможна встановити факт втручання в свободу висловлювань, яка гарантується позивачеві.[70] 123. В іншому випадку Комісія дійшла думки, що демонстрації, внаслідок яких було заарештовано позивачів у справі Х.Стіль та інші проти Об’єднаного Королівства, мусять розглядатись як вираження їх незгоди з певними діями, отже, вони підпадають під статтю 10. З метою встановити, наскільки необхідним було накладене на свободу висловлювань позивачів обмеження, Комісія розглянула факти і знайшла, що стосовно перших двох позивачів порушення статті 10 не було, бо фізична перешкода законним діям – у даному випадку полювання на куріпок та будування шосе – може виправдати зроблені владами кроки. Разом з тим, у випадку останніх трьох позивачів Комісія знайшла, що вжиті владами заходи проти їх мирної демонстрації на конференції, що була присвячена бойовим вертольотам, суперечили статті 10.[71] 124. У справі М.Ахмед та інші Комісія знай­шла, що обмеження на політичну діяльність місцевих урядових чиновників, безперечно, можуть бути спрямованими на захист прав інших осіб, але не можуть вважатися необхідними в демократичному суспільстві. На думку Комісії, широка сфера дії обмежень, їх вплив на свободу висловлювань позивача та брак гнучкості в їх використанні тотожні порушенню статті 10.[72] 125. У вересні 1997 р. Комісія ствердила, що засудження позивача за сепаратистську пропаганду в своїй промові суперечить статті 10. Комісія визнала позов прийнятним.[73] 126. У жовтні 1997 р. Комісія оголосила прийнятним позов щодо засудження двох колишніх членів парламенту від демократичної партії, що її розпустив Конституційний Суд, за належність до сепаратистського угрупування ПКК.[74]

9.2. Захист інших особистих прав127. У вересні 1994 р. Суд визнав порушення стат­ті 10 у справі журналіста Джерсілда, який був засуджений датськими місцевими судами за те, що взяв у групи молодих людей інтерв’ю, під час якого вони робили расистські зауваження. З точки зору Суду, об’єктивною метою інтерв’ю не могла бути пропаганда расистських ідей та поглядів: „. ..методи об’єктивного та зваженого репортажу можуть широко змінюватися, залежно, серед іншого, від того, про який засіб інформації йде мова. Ні наш Суд, ні національні суди не повинні брати на себе вибір репортажної техніки, він належить журналістам“. (п.31). 128. На думку Суду, „покарання журналіста за участь у розповсюдженні тверджень, що зроблені в інтерв’ю іншою особою, серйозно зменшуватиме внесок преси в обговорювання справ суспільного значення і може бути рекомендовано тільки при наявності виключно вагомих причин це застосувати“. [75] 129. У листопаді 1996 р. Суд вирішив, що відмова Британського Управління з класифікації фільмів дати реєстраційне посвідчення відеофільму „Віжнз ов Екстазі“, який був знятий позивачем за власним сценарієм та який Комісія визнала богохульним, не була порушенням статті 10. На думку Суду, в таких випадках „державні влади в принципі знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, щоб точно визначити зміст цих вимог стосовно прав інших осіб...“[76] 130. Комісія в лютому 1995 р. оголосила позов неприйнятним і знайшла, що заборона противникові абортів роздавати листівки поблизу від клінік, де аборти практикуються, була необхідною для захисту прав інших осіб.[77] 131. У багатьох випадках Комісія звертала увагу на важливість захисту репутації та прав інших осіб. Комісія зважувала інтереси, яких торкнулися, аналізувала стан потерпілого та обставини, за яких позивачами робились образливі зауваження.[78] 132. У квітні 1997 р. Комісія оголосила неприйнятним позов стосовно заборони поліцейському повторювати вираз „нацистська журналістика“, який він використав стосовно газети, що опублікувала про нього статтю. [79]

9.3.Підтримка авторитету та неупередженості судових органів133. У січні 1996 р. Комісія дійшла думки, що судовий наказ компанії Бі-Бі-Сі передати фільми, зняті під час заворушень, адвокатам для використання в їх захисній діяльності не порушував статтю 10. Спочатку Комісія підкреслила різни цю між цією справою і справою Гудвіна. останній інформація, що запитувалась, була конфіденційною, а у цій справі вона стосувалася лише запису подій, що відбувались у публічному місці, з яким не пов’язані поняття секретності або конфіденційності. Далі, дати свідчення є звичайним громадським обов’язком в демократичному суспільстві, і виконувати його необхідно для підтримки авторитету та неупередженості судових органів, враховуючи, що в цьому немає жодного ризику для журналістів.[80] 134. У квітні 1997 р. Комісія висловила думку, що дисциплінарне стягнення, накладене Наглядовою Адвокатською Колегією внаслідок зауважень, які позивач зробив під час прес-конференції про затримання свого клієнта, не суперечило статті 10.[81] З точки зору Комісії, адвокат як посередник між суспільством і судами у своїх висловлюваннях мусить проявляти певну стриманість. Наглядова Адвокатська Колегія та місцеві суди краще, ніж інші, можуть оцінити необхідні обмеження на свободу висловлювань адвокатів. У цьому випадку стягнення було накладене, власне, не за висловлювання позивачем своєї думки, а за роздмухування проблеми і за те, що він не дотримувався прийнятих у його країні процедур, що надають можливість критикувати судову систему. Крім того, він висловлював свій погляд у такий час, коли справа його клієнта мала розглядатися судом, що могло стати причиною тиску на суддів і підірвати незалежність суду. [1]Європейський Суд, рішення у справі Гроппера Радіо АГ та інших від 28 березня 1990 р., серія А, т. 173. [2] Європейський Суд, рішення у справі Аутроник АГ від 22 травня 1990 р., серія А, т. 178.). [3]№ 18033/91, Кейбл М’юзік Юроп Лтд. проти Нідерландів, рішення від 29 листопада 1993 р., не опубліковане; № 21472/93, КСА проти Нідерландів, рішення D.R. 76, с. 129.). [4]Європейський Суд, рішення у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших від 24 листопада 1993 р., серія А, т. 276, §§32-33 та 38-42.). [5] Європейський Суд, рішення у справі Радіо АВС від 20 жовтня 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997, не опублікований, §37. [6] № 3071/67, Х. проти Швеції, рішення від 7 лютого 1968 р., збір рішень 26, с. 71. [7] № 4515/70, Ск. та Асоціація Z проти Об’єднаного Королівства, рішення від 12 липня 1971 р., щорічник 14, с. 538. [8](№ 6452/74, Саккі проти Італії (Телебьєлла), рішення від
12 березня 1976 р.,D.R. 5, с. 43.). [9] № 8266/78, Х. проти Об’єднаного Королівства (Радіо Керолайн), рішення від 4 грудня 1978 р.,D.R. 16, с. 190. [10]№ 10405/83, Х. та інші проти Бельгії (Радіо Скор­­піо), рішення від 5 березня 1986 р., не опубліковане. [11] № 10746/84, Ферайн Альтернатівз Локалрадіо Берн та Ферайн Радіо Дрейекланд Базель проти Швейцарії, рішення від 16 жовтня 1986 р.,D.R. 49, с. 126.). [12] № 13920/88, Недерландзе Омроепрограма Штіхтінг проти Нідерландів, рішення від 11 липня 1991 р.,D.R. 71, с. 126.. [13] № 16956/90, Дюмарше проти Франції, рішення від 2 вересня 1992 р., не опубліковане; див. також: № 26335/95, Ферайнігінг Радіо 100 та інші проти Нідерландів, рішення від 27 червня 1996 р., не опубліковане. [14] № 17505/90, Нідаль проти Швеції, рішення від 11 січня 1993р., не опубліковане. [15] № 18424/91, Рода Корсетс Унгдомсфорбунд та інші проти Швеції, рішення від 15 січня 1993 р., не опубліковане. [16] № 18353/91, М.Н.проти Іспанії, рішення від 7 липня 1993 р., не опубліковане. [17] № 16844/90, Недерландзе Омроепрограмма Штіхтінг проти Нідерландів, рішення від 13 жовтня 1993 р., не опубліковане. [18]№ 18714/91, Брінд та інші проти Об’єднаного Королівства, рішення від 9 травня 1994 р.,D.R. 77, с. 42; № 18759/91, МакЛофлін проти Об’єднаного Королівства, рішення від 9 травня 1994 р., не опубліковане. Згідно з попереднім рішенням, Комісія визнала неприйнятним позов стосовно заборони голові Шінн Фейн в’їхати в Британію за запрошенням багатьох парламентарів та журналістів: № 28979/95 та № 30343/96, Г. Адамс та Т. Бенн проти Об’єднаного Королівства, рішення від 13 січня 1997 р.,D.R. 88, с. 137. [19] № 30262/96, Сосьєте Насьйональ де Программ Франс 2 проти Франції, рішення від 15 січня 1997 р., не опубліковане. [20] № 27388/95, Н. Граузо проти Польщі, рішення від 9 квітня 1997 р., не опубліковане. № 25685/94, М.Б.І.А.С. проти Туреччини, рішення від
21 жовтня 1997 р., не опубліковане. [22]Європейський Суд, рішення у справі Телесистем Тіроль Кабельтелевізіон від 9 червня 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997-111. [23] № 10799/84, Радіо 24 АГ, С., В., та А. проти Швейцарії, рішення від 17 травня 1984 р.,D.R. 37, с. 236. [24] № 13252/87, Гемайнде Ротентурм проти Швейцарії, рішення від 14 грудня 1988 р., R. 59, с. 251. [25]№ 13253/87, Ебнер проти Швейцарії, рішення № 10799/84, Радіо 24 АГ, С., В. та А. проти Швейцарії, рішення від 17 травня 1984 р., З.Р. 37, с. 236., від 6 червня 1991 р., не опубліковане. [26] № 18033/91, Кейбл М’юзік Юроп Лтд. проти Нідерландів, рішення від 29 листопада 1993 р., не опубліковане; № 21472/93, К.С.А. проти Нідерландів, рішення від 11 січня 1994 р., DR. 76, с. 129. [27] Див. зокрема: № 10248/83, Аебі проти Швейцарії, рішення від 5 березня 1985 р., D.R.. 41, с. 141; № 17713/91, Шиндервольф проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 2 вересня 1992 р., не опубліковане; № 25183/94, Л.Шарц проти Люксембурга, рішення від 12 квітня 1996 р., не опубліковане; № 0401/96, Я. ВанДер Аувера проти Бельгії, рішення від 21 травня 1997 р., не опубліковане. [28] № 10799/84, Радіо 24 АГ, С., В. та А. проти Швейцарії, рішення ід 17 травня 1984 р., D.R. 37, с. 236. [29] № 25987/94, А.В. Хінс та П.Б. Хугенхольц проти Нідерландів, рішення від 7 березня 1996 р., D.R. 84, с. 135. [30] Див.: № 9297/81, Асоціація Х. проти Швеції, рішення від 1березня 1982 р.,D.R. 28, с. 204; № 12439/86, Санберг проти Швеції, рішення від 15 жовтня 1987 р., не опубліковане; № 23550/94, Асосіасьон мондіаль пур л’еколь інструман де пе проти Швейцарії, рішення від 24 лютого 1995 р., не опубліковане; № 25060/94, Я.Хайдер проти Австрії, рішення від 18 жовтня 1995 р.,D.R. 83, с. 66. Див. також № 28079/95, Л. де Анжеліс проти Італії, рішення від 17 січня 1997 р., не опубліковане. [31] № 4515/70, Ск. та Асоціація Z. проти Об’єднаного Королівства, рішення від 12 липня 1971 р., щорічник 14, с. 538. [32] № 24744/94, Р.Дж. Хаггетт проти Об’єднаного Королівства, рішення від 28 червня 1995 р., D.R. 82, с. 98. [33] Європейський Суд, рішення у справі Ліндера від 26 березня 1987 р., серія А, т. 116. [34] Європейський Суд, рішення у справі Гаскіна від 7 липня 1989р., серія А, т. 160. [35]№ 11553/85 та № 11658/85, Г.М.Т. Ходжсон, Д. Вулф продакшнз лтд., Національний Союз журналістів і Четвертий Канал Телевіжн Компані лтд. проти Об’єднаного Королівства, рішення від 9 березня 1987 р.,R. 51, с. 136. [36]№ 23868/94 та № 23869/94, А. Лойрш та Нувель Асосіасьон дю Кур’єр проти Швейцарії, рішення від 24 лютого 1995р., D.R. 80, с. 162. [37]№ 26633/95, Е. Бадер проти Австрії, рішення від 15 травня 1996 р., не опубліковане; № 27881/95, Е. Нурмінен та інші проти Фінляндії, рішення від 26 лютого 1997 р., не опубліковане. [38] № 14967/89, А.М.Гуерра та інші проти Італії, звіт від 29 червня 1996 р. (не опублікований), § 49. Справа розглядатиметься Судом. [39] № 32849/96, акціонерне товариство Групо Інтерпрес проти Іспанії, рішення від 7 квітня 1997 р.,D.R. 89, с. 150. [40] Європейський Суд, рішення у справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ та Клауса Бірманна від 20 листопада 1989 р., серія А, т. 165, §26. [41]Європейський Суд, рішення у справі Касадо Кока від 24 лютого 1994 р., серія А, т. 285, §§35-37 та 51-57. Це рішення підтримане Комісією, див. № 21554/93, Й. проти Німеччини, рішення від 31 серпня 1994 р., не опубліковане. [42] Європейський Суд, рішення у справі Якубовського від 23 червня 1994 р., серія А, т. 291-А, §§27-30. [43] № 8266/78, Х. проти Об’єднаного Королівства /Ра­діо Керолайн/, рішення від 4 грудня 1978 р., D.R. 16, с. 190. [44]№ 7805/77, Х. та Церква Сайєнтології проти Швеції, рішення від 5 травня 1979 р.,D.R. 16, с. 68. [45] № 9664/82, Інгемар Ліл’снберг проти Швеції, рішення від 1 березня 1983 р., не опубліковане. [46] № 10267/83, Жан Олександр та інші проти Франції, рішення від 10 грудня 1987 р.,D.R. 54, с. 5. [47] № 17006/90, Х. проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 2 липня 1990 р., не опубліковане.. [48] № 14622/89, Хемпфінг проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 7 березня 1991 р., D.R. 69, с. 272. № 18424/91, Рода Корсетс Унгдомсфорбунд та інші проти Швеції, рішення від 15 січня 1993 р., не опубліковане. [50] № 16844/90, Недерландзе Омроепрограмма Штіхтінг проти Нідерландів, рішення від 13 жовтня 1993 р., не опубліковане. [51] № 24662/96, звіт від 8 квітня 1997 р., М.Ф. Леідо та Ж. Ізорні проти Франції (не опублікований), §63. Подробиці цієї справи див. вище, у §40. [52] Європейський Суд, рішення у справі Мюллера та інших від 24 травня 1988 р., серія А, т. 133. [53] Європейський Суд, рішення у справі Опен Дор Канселлінг Лтд. та Дублін Велл Вумен від 29 жовтня 1992 р., серія А, т. 246. [54] Європейський Суд, рішення у справі Хаджианастассіу від 16 грудня 1992 р., серія А, т. 252. [55]Європейський Суд, рішення у справі Інституту Отто Премін­ге­ра від 20 вересня 1994 р., серія А, т. 295. [56] Європейський Суд, рішення у справі П’єрмона від 27 квітня 1995 р., серія А, т. 314, §77.> [57] Європейський Суд, рішення у справі Фогт від 26 вересня 1995р., серія А, т. 323. [58] Європейський Суд, рішення у справі Зана від 25 листопада 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997, поки не опублікований). [59]Європейський Суд, рішення у справі Грігоріадеса від 25 листопада 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997, §45. [60] Там же. [61] Там же. [62] № 12242/86, Роммельфангер проти Федеративної Республіки Німеччини, рішення від 6 вересня 1989 р., D.R. 62, с. 151. [63] № 16564/90, В. і К. проти Швейцарії, рішення від 8 квітня 1991 р., не опубліковане і № 17116/90, С. проти Швеції, рішення від 14 січня 1993 р., не опубліковане. [64] № 16632/90, Р. Колман проти Об’єднаного Королівства, звіт від 19 жовтня 1992 р., серія А, т. 258-Д, с. 112; пізніше рішення підтвердив Суд, див. рішення від 28 червня 1993 р., серія А, т. 258-Д. [65] Див. № 22492/93, С.К. проти Туреччини, рішення від 9 січня 1995 р. ( не опубліковане) ; № 22495/93, Е. Яса проти Туреччини, рішення від 3 квітня 1995 р. (не опубліковане) та № 23144/93, Г.Ерсоз та інші проти Туреччини, рішення від 20 жовтня 1995 р. не опубліковане. Про погрози профспілковим діячам див. також № 22947/93 та № 22948/93, Н. Аккоч проти Туреччини, рішення від 11 жовтня 1994 р., D.R. 79, с. 108. [66] № 18877/91, С. Ахмет проти Греції, звіт від 4 квітня 1995 р. (не опублікований/. Див.: Європейський Суд, рішення у справі Ахмета Садіка від 15 листопада 1996 р., Збірник рішень та судової практики 1996-У (поки не опублікований). [67] № 24348/94, П. Грігоріадес проти Греції, звіт від 25 червня 1996 р. (не опублікований); справа розглядатиметься Судом. [68] № 24839/94, П. Боуман проти Об’єднаного Королівства, звіт від 12 вересня 1996 р. (не опублікований), §46; справа має розглядатися Судом. [69] № 22678/93, Інкаль проти Туреччини, звіт від 25 лютого 1997 р. (не опублікований); справа має розглядатися Судом. [70] № 22495/93, Е. Яса проти Туреччини, звіт від 8 квітня 1997 р. (не опублікований) справа має розглядатися Судом. [71] № 24838/94, Х. Стіль, Р. Луш, А. Нідхем, Д.Полден та К. Кол проти Об’єднаного Королівства, звіт від 9 квітня 1997 р., не опублікований; справа має розглядатися Судом. [72] № 22954/93, М. Ахмед, Д. Перрін, Р. Бентлі та Д.Дж. Броу проти Об’єднаного Королівства, звіт від 29 травня 1997 р. (не опублікований); справа має розглядатися Судом. [73] № 25658/94, С. Асланташ проти Туреччини, рішення від 15 вересня 1997 р. не опубліковане. [74] № 29900-3/96, С. Садак, Л. Зана, Х. Дік та О. Доган, рішення від 24 жовтня 1997 р., не опубліковане. Див. також № 25143/94 та № 27098/95, С. Юрттас проти Туреччини, рішення від 27 жовтня 1997 р. , не опубліковане. [75] Європейський Суд, рішення у справі Джерсілда від 23 вересня 1994 р., серія А, т. 298, §35. [76]Див.: Європейський Суд, рішення у справі Вінгроува від 25 листопада 1996 р., Збірник рішень та судової практики 1996-У, §58. Див. рішення Комісії про прийнятність: Звіт про рішення 76, С. 26. [77] № 22838/93, Х.Я. Ван ден Дюнген проти Нідерландів, рішення від 22 лютого 1995 р., Звіт про рішення 80, с. 147. [78] Див. зокрема № 19363/92, Г. Хірманн проти Австрії, рішення від 6 квітня 1995 р., не опубліковане; № 20571/92, Г.Ф. проти Швейцарії, рішення від 18 жовтня 1995 р., не опубліковане;
№ 25063/94, Х. Тріфлінгер проти Німеччини, рішення від 6 вересня 1995 р., не опубліковане; № 29364/95, Д.П. проти Румунії, рішення від 4 вересня 1996 р., не опубліковане; № 25716/94, Я.М. Яновський проти Польщі, рішення від 27 листопада 1996 р., не опубліковане; № 31477/96, Х.Р. Лопес-Фандо Райнауд і Е.Пардо Унануа проти Іспанії, рішення від 15 січня 1997 р., не опубліковане; № 26601/95, Х.-К. Лейнінген-Вестербург проти Австрії, рішення від 20 січня 1997 р., Звіт про рішення 88, с. 85; № 29473/95, Л. Грех та А. Монтанаро проти Мальти, рішення від 21 січня 1997 р., не опубліковане. [79] № 24773/94, А. Вабл проти Австрії, рішення від 10 квітня 1997 р., не опубліковане. [80] № 25798/94, Британська Віщувальна Корпорація проти Об’єднаного Королівства, рішення від 18 січня 1996 р., Звіт про рішення 84, с. 129. [81]№ 25405/94, А.Шопфер проти Швейцарії, звіт від 9 квітня 1997 р., не опублікований; справа має розглядатися Судом..