Бюлетень "Права Людини", 2000, #23
Сєвєродонецька міська влада проти своєї дострокової відставки Ракеты на Украине и дело И.Сутягина Заарештували… майно інваліда «Розумні нам не потрібні, нам потрібні вірні» Переслідування профспілки гірників у Кривому Розі Право на приватність
Кучма особисто взявся за український Інтернет Олександр Зінченко — журналістський доктор Екологічні права
Лига крымскотатарских юристов «Инициум» опровергает информацию, распространенную телекомпанией НТВ Відкритий лист до комісара національних меншин Організації з безпеки і співробітництва в Європі Макса Ван дер Стула Права шукачів притулку
Осужденные должны иметь возможность осуществить свое конституционное право на получение среднего образования Кримінально-виконавча система
СЕМИНАРЫ ДЛЯ ПЕРСОНАЛА КОЛОНИЙ Армія
Ложка меда в бочке дегтя Громадянське суспільство
Ми звикли обманювати самих себе. Дисиденти і час
Подписка на российский журнал «Правозащитник» До уваги батьків та вчителів!
Хроніка
Сєвєродонецька міська влада проти своєї дострокової відставки
Як тільки збори почалися, «виконкомівська» група, під проводом Мо-ісеєнко та Талдонова фактично їх зірвала. Інтелігенція, що в інший час навчає дітей і лікує хворих, легко перекричала та пересвістала ветера-нів, вимагаючи обрати головою зборів не О.Новохатського, що був запро-понований ініциаторами, а директора комунального підприємства «Тепло-комуненерго» Ю.Головка. Під ці крики Головко проштовхався на трибуну, і почав кричати в мегафон, заважаючи говорити ініциаторам.
Зрозумівши, що провести збори однаково не дадуть, голова ініціативної групи О.Махортов оголосив їх закритими. Що настільки _обрадувало присутніх бюджетників, що вони швидко розійшлися. На площі залишились лише розгублені люди, які дійсно хотіли здійснити своє волевиявлення.
Скориставшись цим, ініціатори вже через 5 хвилин оголосили, що збори продовжуються, і далі провели їх згідно з законом, без суттєвих порушень. Головою було обрано позапартійного ветерана О.Новохатського,а учасники майже одноголосно підтримали пропозицію О.Махортова про до-цільність проведення референдуму про дострокове припинення повноважень міського голови В.Грицишина та міської ради, і обрали ініціативну групу для збору підписів виборців. Причина недовіри міській владі, що була проголошена на зборах — це прийняття радою рішень, що порушують закони України і законні права громадян, і злісне невиконання В.Грицишиним судових постанов, що вимагали ці рішення відмінити.
До речі, це вже друга в цьому році спроба ініціювати такий референдум в Сєвєродонецьку — 13 лютого провести його постановили збори, в яких прийняло участь майже 600 мешканців міста. Тоді міський голова не визнав результати зборів і не зареєстрував ініциативну групу. Навряд чи він зробить таке і тепер.
PS: Луганське обласне відділення Всеукраїнської громадської орга-нізації «Комітет виборців України» звернулося в комітет з місцевого са-моврядування Верховної ради України і в Генеральну прокуратуру України з проханням надати правову оцінку тому, що відбулося в Сєвєродонецьку 23 серпня, і встановити можливу відповідність О.Моісеєнко згідно зі ст. 129(1), 165 Кримінального кодексу України.
Ракеты на Украине и дело И.Сутягина
Местные жители сразу заподозрили военных. Опубликованный позавчера в газете «Факты» очередной материал о «необъяснимом заболевании» более 150 жителей Первомайского района Николаевской области, среди которых 45 детей, вызвал большой резонанс. Согласно сообщению агентства «Интерфакс-Украина», местные жители считают, что причиной заболевания людей стало высокотоксичное ракетное топливо — гептил. По их рассказам, в 1978 году в одной из шахт, расположенных на территории села Болеславчик, была захоронена ракета. Шахту в течение 50 лет нельзя было трогать, однако сельсовет дал разрешение одной из семей на добычу металлолома из злополучной шахты. По свидетельству очевидцев, оттуда было добыто около 50 тонн металла. Когда шахта была отрыта заготовителями металла, люди обратили внимание на красно-коричневое свечение, а затем сизое облако над ней. В окрестностях стал ощущаться запах сероводорода. В начале июня этого года в селе появились первые заболевшие. Симптомы — сонливость, кожные высыпания, потеря аппетита, сухой кашель, обморочное состояние, ухудшение зрения. Местные медики, к которым пострадавшие обратились за помощью, сделали вывод, что село загрязнено каким-то химическим веществом, а проведенная впоследствии областной санэпидслужбой проверка питьевой воды обнаружила в ней превышение допустимых норм нитратов. (В отдельных случаях — в 13-15 раз). Все колодцы в селе были закрыты, воду стали поставлять в цистернах. Но это не помогло — число заболевших продолжало увеличиваться. Через некоторое время в соседних с Болеславчиком селах — Чаусово и Лысая Гора — появились заболевшие с подобными симптомами.
Вначале люди винили во всех бедах военных — в 500 метрах от села Болеславчик расположена шахтная ракетная установка, где, возможно, произошло какое-то ЧП, которое от них скрыли. Однако начальник центра обеспечения реализации договоров по ликвидации стратегического вооружения 43-й ракетной армии Вооруженных сил Украины Владимир Шаповалов заявил, что каких-либо аварий на месте дислокации ракетной установки возле села Болеславчик, повлекших за собой утечку токсического топлива и человеческие жертвы, с 1978 года по нынешнее время не было. В Болеславчике воду из колодцев нельзя было пить и до нынешнего загрязнения. Непричастность украинской армии подтвердили и исследования, проведенные Харьковским научным центром военной экологии. Как рассказала «Фактам» заместитель директора центра Лидия Михальская, специалистами были рассмотрены три версии локального загрязнения села Болеславчик неизвестными токсичными веществами: 1) естественное — за счет природного засоления почвы; 2) техногенное, вызванное продуктами разложения компонентов ракетного топлива (КРТ); 3) вызванное продуктами распада тканевых белков — влияние предполагаемого скотомогильника. В результате проведенных исследований первая и третья версии отпали.
Мы приступали к работе над второй версией с уверенностью, что находящиеся сейчас на вооружении твердотопливные ракеты никаких утечек не дают, — сказала Л.Михальская. — Но выяснилось, что до 1978 года здесь стояли жидкотопливные ракеты. В 78-м их снимали с боевого дежурства. Военные строители вывезли с площадок бетонные строительные конструкции, которые были немного загрязнены КРТ, и похоронили их в раскопанной теперь траншее. Именно она явилась источником загрязнения. Конструкции были глубоко вкопаны в землю и засыпаны сверху. Более 20 лет прошло и никаких загрязнений не было, пока местные предприниматели не наняли бульдозер и не разрыли котлован в поисках цветных металлов, оставив его открытым. Если бы они его хотя бы зарыли! В июне пошли дожди, котлован был полностью залит водой. Из лежащих в воде старых конструкций потихонечку стали вымываться эти загрязнения. Это были уже не сами компоненты ракетного топлива, а продукты их разложения, то есть то, во что они превратились за столько лет. Опасные вещества стали поступать в верхний водоносный горизонт — верховодку, который отличается слабой водообильностью, малой запорностью. Попадающие в такой слой вредные вещества разбавляются в воде очень медленно, поэтому воду надо брать из нижних водоносных горизонтов — более 10 м. А в этой местности сложилась традиция: копать «кринички» глубиной 2-3 м, максимум — 6 метров. К тому же в этом районе природное повышенное содержание нитратов в воде, воду нельзя было пить и до нынешнего загрязнения! После проведенных разъяснений люди перестали употреблять эту воду, и дела у них пошли на поправку. Так что украинские ракетчики никакого отношения к этому делу не имеют. Виновны ли в случившемся военные строители, «похоронившие» загрязненные конструкции вблизи села? Сейчас на этот вопрос никто не сможет ответить. Человек, разрывший траншею, находится под следствием. По факту загрязнения окружающей среды Первомайской районной прокуратурой возбуждено уголовное дело. Ответчик не определен. Николаевской облгосадминистрацией были выделены средства на лечение и оздоровление больных. Среди населения проводится разъяснительная работа — поскольку в округе множество подобных шахт, которые опасно трогать.
Госпожа Л.Михальская, возникшая из неведомых военно-секретных недр, пожалуй, поторопилась со своими истинами в последней инстанции. Реальная история ракетной активности на Украине была связана с событиями «холодной войны», и она весьма далека от соблазнительной и слишком простой двухстадийной схемы: до 1978 г. в г.Первомайске стояли ракеты жидкотопливные (гептильные), после 1978 г. — твердотопливные. Дело в том, что 46-я (Нижнеднепровская) ракетная дивизия РВСН, облюбовавшая окрестности г.Первомайск Николаевской области для своего размещения, была образована еще в 1961 г. Поскольку причины нынешних прискорбных событий не очень ясны, перечислим всех ее командиров: Колотий А.И., Гаврилов Г.Д., Лапшин Н.В., Шабельник И.М., Сергеев И.Д., Регентов Ю.П., Горынцев В.В., Толубко В.Б., Филатов Н.М., Ильяшов А.А. А 43-я ракетная армия со штабом в г.Винница, в которую входила эта дивизия, была создана еще раньше — в 1960 г. Назовем и ее командующих: Тупиков Г.Н. (1960-1961), Данкевич П.Б. (1961-1962), Шевцов А.Г. (1962-1966), Григорьев М.Г. (1966-1968), Мелехин А.Д. (1968-1974), Забегайлов Ю.П. (1974-1975), Неделин В.С. (1975-1982), Волков А.П. (1982-1987), Кирилин В.В. (1987-1991), Михтюк В.А. (с 1991 г.). Так что кандидаты в виновники несчастья — это вполне конкретные генералы РВСН, а не мифические «военные строители». Посмотрим, какие массовые межконтинентальные баллистические ракеты (МБР) досталось г.Первомайску, начиная с 1961 г.
В отношении МБР первого поколения история на подробности скупа. На Украине (как и в Литве, Белоруссии, Казахстане, Эстонии и России) были развернуты одноступенчатые жидкостные ракеты Р-12 (SS-4 Sandal по классификации США) с моноблочной головной частью. Эта ракета была принята на вооружение еще в 1959 г. Всего ракет Р-12 и Р-12У было развернуто 608 штук, так что хватило многим, часть из них прослужила до 1990 г.
Двухступенчатые МБР второго поколения УР-100У с тремя боеголовками (SS-11 Sego) тоже не миновали Украину. Это была самая массовая МБР (в 1966-1972 гг. было развернуто 908 пусковых установок ракет УР-100/УР-100М, в 1973-1977 гг. были развернуты 420 пусковых установок УР-100К/УР-100У). Всеми типами ракет этого типа (от УР-100 до УР-100У) было оснащено 12 дивизий РВСН, стоявших в Украине и России, в том числе в г.Первомайск. Каждая дивизия имела от 50 до 120 шахтных пусковых установок (ШПУ). Горючее — высокотоксичный гептил (в каждой ракете 45,3 тонны топлива). Первый в СССР полк двухступенчатых МБР третьего поколения УР-100Н с шестью головными частями индивидуального наведения (она же РС-18, она же SS-19 Stiletto) встал на боевое дежурство в районе г.Первомайск 26 апреля 1975 г. (всего в 1975-1978 гг. было развернуто 240 пусковых установок, несмотря на то, что не все конструктивные недостатки были выявлены и устранены в ходе летно-конструкторских испытаний; их пришлось устранять в процессе модернизации). Первый полк с усовершенствованной ракетой УР-100Н УТТХ встал на дежурство 6 ноября 1979 г. под городом Хмельницкий. К 1983 г. все несовершенные ракеты УР-100Н были заменены на УР-100Н УТТХ. Всего было развернуто 360 ракет этого типа: половина из них находились в России (в Татищево и Козельске), половина — в Украине (в Первомайске и Хмельницком). Горючее — высокотоксичный гептил (в каждой ракете 93,1 тонны топлива). Не избежала Украина приоритета и при оснащении МБР четвертого поколения — трехступенчатыми твердотопливными ракетами РТ-23УТТХ (они же РС-22, они же SS-34 Scalpel) универсального базирования (с десятью головными частями индивидуального наведения). Первый полк этих ракет шахтного базирования встал на боевое дежурство 19 августа 1988 г. в районе г.Первомайск Николаевской области. Их разместили в те самые шахты, где до этого находились жидкостные ракеты УР-100Н УТТХ. Итак, на момент подписания договора СНВ-1 в СССР было 300 жидкостных (гептильных) ракет УР-100Н УТТХ. Из них 130 находились на Украине: 40 установок — в 4 полках 46-й дивизии под г.Первомайск, 90 установок — в 9 полках 19-й дивизии РВСН в г.Хмельницкий. А еще в г.Первомайск имелось 46 пусковых установок твердотопливных ракет, о которых нам любезно сообщила госпожа Л.Михальская.
Прискорбные события, случившиеся в селе Болеславчик, связаны именно с одной из этих последних точек (здесь стоял один из полков 46-й дивизии РВСН). Только надо еще раз подчеркнуть, что ракеты на твердом топливе пришли в эти места не в 1978 г. при Брежневе Л.И., а лишь в 1988 г. при товарище Горбачеве М.С. А вот до этого события через село (как и через остальные украинские села, возле которых разместились 46-я и 19-я дивизии 43-й армии РВСН) прошло великое множество жидкостных ракет первого, второго и третьего поколений — Р-12, УР-100, УР-100Н и УР-100Н УТТХ. Так что если кому-то захочется сыскать настоящую правду об отравлении украинских жителей высокотоксичным ракетным топливом — гептилом, вряд ли стоит адресоваться к безответственным людям, именующим себя «военными экологами». Концы надобно искать совсем в иных местах. Это — Минобороны Украины, где служит бывший командующий 43-й армии РВСН Михтюк В.А., и Минобороны России, которое возглавляет бывший командир 46-й Нижнеднепровской дивизии РВСН Сергеев И.Д.
Для тех, кто не понял, при чем тут безвинно сидящий в тюрьме И.Сутягин, сообщаем, что именно И.Сутягин является одним из авторов толстой книги под названием «Стратегическое ядерное вооружение России» (Москва: 1998 г., 480 с.). В этой книге были впервые обобщены данные о всех поколениях советских ракет. летавших на жидком и высокотоксичном топливе — гептиле. Она же послужила официальным поводом для «посадки». Если же кому-то захочется сбегать в одну из спецслужб (России или Украины) с сообщением об этом прискорбном факте, то спешить с этим вряд ли стоит. Дело в том, что в книге, одним из соавтором которой был И.Сутягин, нет НИ ОДНОГО факта, который не был бы опубликован ранее. Чтобы было совсем очевидно, о чем речь, сообщаем, что основные факты были почерпнуты в официальном издании «Хроника основных событий истории Ракетных войск стратегического назначения» (Москва, 1994 г.). Главный редактор этой книги первый маршал Росии И.Д.Сергеев был одним из первых командиров 46-й Нижнеднепровской дивизии, разместившейся в окрестностях украинского г.Первомайск.
Заарештували… майно інваліда
10 років тому за допомогою Фонду милосердя та здоров’я він освоїв ази бізнесу і відкрив власне підприємство. В 1997 році Олександр розробив програму професійного навчання і працевлаштування інвалідів, а в 1998 був обраний членом правління Фонду.
Виробничою базою для запропонованої О. Власовим програми мав стати млиновий комплекс, який інвалід-бізнесмен придбав у 1997 році, взявши кредит у банку. Для успішної реалізації ідеї потрібні були досвідчені енергійні однодумці.
О.Власов та його давній соратник, інвалід армії третьої групи С.Шумилов знайшли двох молодих бізнесменів, які підтримали програму і взялися організувати виробництво на млині. Усі четверо стали співзасновниками товариства з обмеженою відповідальністю ТПК «Європром». О. Власов вніс у статутний фонд товариства свій млиновий комплекс вартістю 56000 гривень. У решти ентузіастів вносити не було чого.
Незважаючи на труднощі, Олександр продовжував розвивати програму. Заради цього він залучив на ТПК «Європром» 20000 гривень безпроцентної позики Фонду соціального захисту інвалідів для створення робочих місць для інвалідів. Цього разу він заклав свій власний будинок.
Ідея працевлаштування інвалідів полягала не тільки в тому, щоб створити на млині робочі місця для них. Планувалося відкрити на базі млинового комплексу постійно діючу школу для тих інвалідів, які хочуть заснувати власний бізнес, допомагати їм розробляти бізнес-плани і знаходити стартовий капітал. Окрім того, передбачалося забезпечення дешевими крупами і борошном тих інвалідів, які не мають можливості працювати.
Програма знайшла підтримку у міжнародній організації КАУНТЕРПАРТ Альянс для Партнерства, нею зацікавився Всесвітній Комітет по Інвалідності.
Влітку 1998 року млин почав працювати. Виявилося, що обладнання недосконале, і для підвищення рентабельності необхідна реконструкція. Потрібної суми коштів ні в кого із засновників не було. Провели збори, порадилися. Ніхто, окрім О.Власова не схотів ризикувати своїм майном і закладати його під нові кредити. Вирішили доручити О.Власову знову звернутися до Фонду соціальної реабілітації інвалідів і попросити додатковий кредит 20000 гривень, заклавши частину млиново-жорнового комплексу вартістю 21700 гривень. Кредит отримали, млин доукомплектували, реконструювали, і він став прибутковим.
О.Власов приступив до реалізації своєї програми — на роботу взяли перших чотирьох інвалідів. До листопада планувалося підготувати і взяти на роботу ще стільки ж.
Наприкінці 1998 року я представляла цю програму голові правління Всесвітнього Комітету у справах Інвалідів Алану А. Рейчу. Ми домовилися: якщо програма успішно розвиватиметься, Всесвітній Комітет у справах Інвалідів розгляне можливості підтримки наших починань.
У травні 1999 року ми зустрілися з паном Аланом А. Рейчем у Вашингтоні. Ми обговорили нашу програму та можливості поширення її в інших містах України за підтримки Всесвітнього Комітету по Інвалідності. Було вирішено відкрити представництво Комітету в Україні.
А в цей час у Херсоні два засновники — не інваліди — витіснили з млина О. Власова та С. Шумилова, а тоді й усіх інших інвалідів і почали працювати виключно на себе.
Впродовж усього літа 1999 року О. Власов намагався протистояти «компаньйонам» законними методами.
Спочатку він звернувся до РВВС Суворовського району м. Херсона та в Державну податкову інспекцію. Правоохоронці прибули, зафіксували факт експлуатації млина групою осіб, які не мали ніякого відношення до ТПК «Європром». Працівники податкової міліції опечатали виробниче приміщення із залишками сировини і продукції на велику суму. Розслідування справи доручили відділу служби по боротьбі з економічною злочинністю Дніпровського РОВД.
Та вже через кілька днів підпільне виробництво на млині відновилося — без дозволу Державної податкової інспекції.
Лише через три тижні інвалідам вдалося добитися виклику на млин оперуповноваженого Дніпровського ВБЕЗ. Страж правопорядку виявив, що пломби на опечатаному приміщенні зірвані, заарештував машину із зерном, взяв письмові пояснення у присутніх. Він спробував було забрати у нових «господарів» ключі від виробничого приміщення, але ті не віддали. Оперуповноважений пішов собі і робота відновилася. Залишки заарештованого ДПІ борошна спішно вантажили у машини і вивозили до пізньої ночі.
Минув іще місяць. Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я, Херсонська міська Асоціація журналістів «Південь» написали листи в обласну прокуратуру і в обласний відділ по боротьбі з економічною злочинністю про те, що ми «зацікавлені в максимально об’єктивному розслідуванні цієї історії і у вирішенні конфлікту законними методами». І отримали відповіді: справу розслідує Дніпровська прокуратура, про результати вас повідомлять.
Впродовж 11 років існування нашої організації прокурори різних рангів безліч разів допомагали нам захищати права самотніх стариків, дітей, інвалідів, сиріт. Ми вірили: правоохоронні органи не можуть допустити беззаконня, та ще й проти інвалідів!
Тим часом Дніпровська прокуратура явно збирала «компромат» проти О.Власова. Виявилося: колишні компаньйони написали на нього заяву.
Усю зиму і весну приблизно двічі на місяць я дзвонила до прокуратури і просила вияснити, що ж відбулося на млині, і хто винен. У відповідь мене незмінно просили зачекати ще 2 тижні.
Перед Новим роком голова правління Всесвітнього Комітету у справах Інвалідів пан Алан А. Рейч прислав вітання з найкращими побажаннями нам і нашій програмі. Ми йому не відповіли.
26.06.2000 р. проти О.Власова було порушено кримінальну справу, а 30.06.2000 року її припинили.
О.Власову вдалося таки повернути собі млина (правда, у жалюгідному стані: розукомплектований, демонтований, він був взагалі вивезений з орендованого і обладнаного для цього приміщення). Але правоохоронні органи не мали жодної причетності до процедури повернення млина О. Власову. Це зробили інші люди, яким для розслідування і владнання ситуації вистачило двох тижнів.
Ці події значно похитнули нашу віру у прокуратуру Дніпровського району — але не до кінця. Ми зробили ще одну спробу ознайомитися з документами слідства і з’ясувати, чи пред’явлені кому-небудь іще звинувачення по цій справі.
31.07.2000 року О.Власов написав заяву з проханням «предоставить… материалы следствия для анализа проделанной во всех вышеуказанных направлениях работы».
А вже наступного дня Дніпровська прокуратура санкціонувала обшуки у будинку, де мешкає сам О.Власов, і в квартирі його матері-пенсіонерки. Майно Олександра і Ганни Прохорівни було описане й заарештоване. На якій підставі все це відбувалося, зрозуміти важко: кримінальна справа щодо О.Власова була закрита 30 червня, а про відкриття нової — якщо таке й сталося наступного дня — йому ніхто не повідомляв. Тим більш незрозуміло, у чому Дніпровська прокуратура звинувачує пенсіонерку Г. Власову.
Тепер кілька слів щодо економічної шкоди державі, яку впродовж року намагалися виявити слідчі органи Дніпровської прокуратури.
Хто відповідатиме за те, що на виду в усіх правоохоронних органів міста майже рік підпільно працював цілий млиновий комплекс і не сплачував жодних податків державі?
Хто відповідатиме за те, що програма професійного навчання і працевлаштування інвалідів розвалена, українські інваліди не отримали сподівану підтримку Всесвітнього Комітету по Інвалідності?
На запити О. Власова, С.Шумилова та інвалідів, які працювали на млині, працівники Дніпровської прокуратури витратили понад 70 годин, але справа не зрушила з місця. Протизаконні обшуки у О. Власова та його матері проводили 7 працівників міліції приблизно по 4 години 3 і 4 серпня. Ця робота оплачується з державного бюджету. Хіба це не є збитками для держави?
Моральна шкода теж очевидна: підірвана віра до державних правоохоронних органів у десятків інвалідів і громадських організацій. Підірвана довіра до Фонду милосердя та здоров’я з боку міжнародних організацій.
Не хочу далі нагнітати негатив і хвилю недовіри до всіх правоохоронців — це було б несправедливо.
Ми продовжуємо вірити, що у нашої держави знайдуться сили, здатні законним шляхом зупинити «бєспрєдєл». Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я просить усіх керівників правозахисних органів вважати цю статтю офіційною заявою і дати відповідь щодо результатів розслідування цієї справи та заходів, які були вжиті задля відновлення законності.
«Розумні нам не потрібні, нам потрібні вірні»
У м.Сокаль були звільнені з роботи члени виборчих комісій Надія Клапа, яка була направлена від Селянської партії (кандидат на посаду президента — Ткаченко О.М.) і Володимир Штойко (кандидат на посаду президента — Марчук Е.К.). Начальника пошти Богдана Дещицю викликали у Львів до заступника голови облдержадміністрації Василя Базіва. П.Дещиця змушений був пояснювати чому саме надав актовий зал для проведення зборів районного осередку Української Республіканської партії. Потім були створені умови, за яких він був змушений залишити роботу.
Переслідування профспілки гірників у Кривому Розі
Звернення голови профкому НПГ шахти ім.Орджо-нікідзе М.Кіндрата та керівництва низки профспілкових організацій Кривого Рогу на адресу адміністрації, органів державного управління та охорони правопорядку ніякого позитивного ефекту по цей час не дали. За останніми повідомленнями, в одержаних відповідях районного прокурора та президентської адміністрації незрозумілі для законослухняних громадян дії посадових осіб комбінату та представників силових структур. Варто зазначити, що головна діюча особа з боку переслідувачів — директор ВАТ «ЦГЗК» В.Мовчан під час президентських виборів був довіреною особою кандидата в Президенти України Л.Кучми. Саме на фасадах приміщень, де містилися виборчі дільниці на контрольованій ним території, навіть у день виборів, величезні транспаранти запевняли виборців: «Наш Президент — Л.Кучма». Своєрідні стосунки пана Мовчана із Законом, безумовно, залишать свій слід на формуванні правосвідомості криворізьців.
Право на приватність
Кучма особисто взявся за український Інтернет
Олександр Зінченко — журналістський доктор
Газета «Хрещатик», 28 липня, 2000р.
Екологічні права
Лига крымскотатарских юристов «Инициум» опровергает информацию, распространенную телекомпанией НТВ
Во время комментария журналиста, который говорил о том, что исламские организации оказывают крымским татарам юридическую помощь и даже дают деньги на приобретение земли и домов, в кадре показывали объявление Лиги крымскотатарских юристов (ЛКТЮ) «Инициум» об оказании правовой помощи населению. Мы считаем, что данная подтасовка фактов недопустима для телепрограммы, имеющей достаточно высокий рейтинг.
Негативная информация, распространенная телеканалом НТВ, нанесла ощутимый ущерб репутации нашей общественной организации.
На протяжении двух дней с момента выхода передачи «Итоги» к нам в организацию приходят люди, выражая свое негативное отношение к сюжету, показанному в программе.
ЛКТЮ «Инициум» — правозащитная общественная организация, преимущественно объединяющая крымскотатарских юристов и осуществляющая свою деятельность в соответствии с действующим законодательством Украины.
ЛКТЮ «Инициум» является достаточно известной крымской общественной организацией, предоставляющей безвозмездную правовую помощь населению АРК. С 1998 года Лига является партнером-исполнителем Управления Верховного Комиссара по делам Беженцев ООН (УВКБ ООН) в Украине по разрешению проблем гражданства ранее депортированных. Лига осуществляет свою деятельность в тесном сотрудничестве с международными и региональными организациями, а также государственными органами власти и управления. За весь период деятельности ЛКТЮ «Инициум» оказана помощь около 70000 гражданам.
ЛКТЮ является учредителем и издает информационно-правовой бюллетень «Инициум-информ», выходящий тиражом 10 тысяч экземпляров один раз в месяц. Кроме того, ЛКТЮ создан тележурнал «Инициум», который транслируется на региональном телевидении и канале «Интер». Указанные проекты финансируются УВКБ ООН в Украине, направлены на информирование и повышение уровня правосознания населения АРК.
Информация, распространенная в программе «Итоги», наносит вред политической стабильности в Крыму, способствует нагнетанию напряженности в межнациональных отношениях.
Лига крымскотатарских юристов «Инициум» обратилась к руководству телеканала НТВ со следующими требованиями:
В ближайшем выпуске программы «Итоги» дать опровержение информации, послужившей поводом для данного заявления.
Принести публичные извинения за ущерб, причиненный репутации ЛКТЮ «Инициум».
В противном случае ЛКТЮ «Инициум» оставляет за собой право обратиться в суд.
Председатель Лиги крымскотатарских юристов «Инициум» Э.Р.Авамилева.
Відкритий лист до комісара національних меншин Організації з безпеки і співробітництва в Європі Макса Ван дер Стула
Вельмишановний пане Ван дер Стул!
Організація Українського Національного Руху м. Москви звертається до Вас з приводу незадовільного положення української діаспори в Російській Федерації. Українці на території Росії є однією з найбільших національних меншин. За деякими підрахунками — близько 20 мільйонів осіб. Офіційна цифра — близько 6 мільйонів осіб. Чому така розбіжність у кількості? Скільки всього українців в Росії? На це запитання можна легко відповісти, якщо уважно переглянути результати всіх переписів населення, які проходили на території Росії. І ми побачимо, що на початку століття українців на території Росії проживало близько 8 мільйонів осіб. Якщо виходити із цифри, яку подають державні органи Російської Федерації і даних перепису населення на початку століття, то чисельність українців зменшилась на два мільйони осіб. Це при тому, що українські сім’ї в переважній більшості були багатодітними.
В чому причина зменшення чисельності українців в Росії? На нашу думку, основною причиною є духовний і фізичний геноцид українців в царський і радянський періоди. Хоча на початку XX століття по 30-ті роки українська громада в Росії мала свої національно-культурні, духовні й освітні інституції, які частково задовольняли її потреби. Під час колективізації всі ці інституції були ліквідовані, а Їхні будівлі відібрано. Значна частина членів української громади були звинувачені у так званій контрреволюційній діяльності та шпигунстві і розстріляні. Місцем масових розстрілів українців в Москві був район Комунарки. Наведу лише декілька прикладів з Книги пам’яті в Інтернеті стосовно розстрілу в Москві 900 українців в 1937, 1938, частково 1941 та в 1942 роках. Аналіз біографічних даних розстріляних свідчить, що ці люди не могли, не були здатні чинити ці антидержавні злочини, в яких їх було звинувачено. Цей спеціальний список жертв совєтського тоталітаризму є один із багатьох подібних в ті часи. Це свідчення планового знищення, геноциду українців на території Росії в совєтські часи. Так, наприклад, Канюк Тихон Маркович, українець, народився в Волинській області, освіта початкова, працював теслярем московського заводу великого блочного будівництва, був 29.08.1937 р. звинувачений як учасник контрреволюційної терористичної організації. 23.09.1937 р. був засуджений і в той же день розстріляний, в 1957 р. 27 червня реабілітований. Інший випадок — Сосницький-Бучинський Ян Мартинович, українець, народився в Вінницькій області в селі Жуковці, освіта початкова, працював двірником у школі, 11.09.1937 р. був звинувачений в шпигунстві. 27.10.1937 р. був засуджений і в той же день розстріляний, в 1960 р., 2 вересня, реабілітований. Масові розстріли українців були в різних регіонах, особливо в місцях Їх компактного проживання. Так місцем масових розстрілів українців у Краснодарі був район Глиниськ, сьогодні це район дачного містечка. Під імперсько-тоталітарний прес потрапила практично вся українська громада в Росії.
Протягом десятків років національно-культурне життя українців в Росії було відсутнім, а точніше, носило чисто декларативний характер. Політика русифікації неросійських народів стала державною політикою радянського керівництва. Право на навчання рідною мовою було ліквідовано. Всі інші громадянські й політичні права і свободи були попрані. Відсутність засобів масової інформації рідною мовою, політика асиміляції перетворили значну частину українців в росіян. Під час радянських переписів населення українців документально переоформляли в росіян. Курйози виникали навіть в сім’ях де один із батьків, наприклад, був українець, другий білорус, а діти у них ставали росіянами. І це траплялося не лише у відношенні до українців, але й до інших народів. Так українці чисельно не збільшувались, а навпаки — зменшувались. Тому вище наведена нами цифра — 20 мільйонів — більше відповідає дійсності.
З часу проголошення керівництвом Радянського Союзу політики «перебудови» в суспільних відносинах в 1989 р. почали з’являтися перші національно-культурні товариства, серед яких Товариство української культури «Славутич» в Москві, а 1 листопада 1989 р. був створений Український Рух за Перебудову, який в 1992 р. юридично оформився в Організацію Українського Національного Руху (ОУН Руху). Після нас з’явилася ціла низка інших українських організацій в різних регіонах Російської Федерації, що дало можливість 23 жовтня 1993 р. створити Об’єднання Українців Росії.
12 червня 1990 р. Верховна Рада Російської Федерації проголосила Декларацію про державний суверенітет і тим самим юридично ініціювала розпад Радянського Союзу, а 12 грудня 1993 р. була прийнята вперше за всю її історію демократична Конституція, яка надала права громадянам різних національностей розвивати свої національно-культурні потреби. Але вони лише задекларовані, а для українців в Росії вони нічим не забезпечені й фактично не здійснюються, а часом і відверто порушуються.
Ось приклад. 18 травня 1995 р. на Брянській митниці (Росія) було знято з поїзда, який їхав по маршруту Київ-Москва, Гуменюка Віктора Миколайовича, за те, що він ввозив з України на територію Росії українські книги. Книги було вилучено згідно з Актом митного огляду №615 від 18 травня 1995 р. Дане рішення супроводжувалося звинуваченням в тому, що ніби-то ці книги мають антиросійський зміст і тому їх потрібно вилучити. На запитання пана Віктора, чи представники митниці вміють читати українською мовою, — відповідь була, — «експерти разберутся». Це затримання супроводжувалось допитом представниками Федеральної Служби Безпеки. Після чого його було звільнено. З цього приводу ОУН Руху звернулась до Урядів країн «великої сімки» та безпосередньо до Президента Росії Б.М.Єльцина. Дякуючи Керівництву Урядів «великої сімки» й Президентові Росії 8 серпня 1995 р. книги було повернуто. В даному випадку була брутально порушена Конституція Росії, яка гарантує права людини на вільне отримання інформації, забороняє цензуру і дискримінацію за соціальною, расовою, національною, мовною або релігійною належністю.
Даний факт не є поодиноким випадком. Ввозити українські книги спонукає те, що в Росії не створена відповідна база для видавництва україномовних книг, газет і журналів. На наші неодноразові звернення в Комітет Російської Федерації у справах друку з проханням підтримки видавництва україномовних газет, які зареєстровані українською громадою, ми отримали відповідь, що федеральним бюджетом не передбачено фінансування видавництво національних видань.
ОУН Руху м. Москви в межах законодавства Російської Федерації спрямовує свою діяльність на забезпечення національно-культурних потреб українців, а також на досягнення злагоди та зміцнення дружби народів Російської Федерації та України.
Сьогодні, як відомо, забезпечення національно-культурних потреб українців московського регіону, де проживає понад 1,5 мільйона етнічних українців, незадовільне. А саме:
відсутні будь-які державні учбові заклади з викладанням українською мовою, чи викладанням української мови та літератури, історії та культури України, як окремих предметів;
відсутні засоби масової інформації українською мовою та українські видання газет, журналів, книг, передач на радіо та телебаченні українською мовою та з України, які б фінансувалися урядом Російської Федерації. Маємо лише в одній районній бібліотеці м. Москви певну кількість українських книг та періодичних видань, в придбанні яких російська влада в основі своїй участі не брала;
немає закладів української культури: театрів, концертних залів, музеїв, немає навіть приміщень, де б члени українських організацій та товариств могли спілкуватися;
відсутня можливість передплати на більшість періодичних видань України в поштових відділеннях регіону. А ті, що можна передплатити, коштують в декілька разів дорожче ніж російськомовні часописи;
православні віруючі українці мають в Росії декілька парафій Київського Патріархату, але й вони зазнають переслідувань. Прикладом є Богоявленський Собор в м. Ногінську Московської області, піднятий із руїн архієпископом Адріаном і перетворений у центр духовної культури цілого району. Московська Патріархія приклала всі сили, щоб прибрати цей Собор до своїх рук. Ще в 1992 р. вона послала бойовиків сумнозвісної екстремістської організації «Пам’ять» для силового захоплення Собору. Тоді віруючі забарикадувались в Соборі і протягом тижня відстояли його. Московська Патріархія всі наступні роки домагалась Собору в судах, але всі судові рішення були прийняті на користь законного власника Богоявленського Собору — Богоявленської громади Української Православної Церкви Київського Патріархату. І лише в 1997 р. Арбітражний суд Московської області виносить судове рішення на користь іншої громади, громади Московської Патріархії, яка перед тим була зареєстрована Міністерством Юстиції Росії на вже діючий юридичний номер Богоявленської громади УПЦ Київського Патріархату, що вже є незаконним. Потім в порушення процесуальних норм 29 вересня 1997 р. ногінська міліція на чолі з її начальником полковником Сітніковим силою захопила Собор. Людей, що працювали в соборовому містечку і тих що прийшли на службу Божу, вигнали, жорстоко побивши, напівроздягненими на вулицю. Побили та заарештували також священнослужителів, у тому числі архієпископа Адріана, якого били, заломили руки за спину і наділи йому наручники. Пізніше мешканці соборового містечка та священнослужителі знайшли собі притулок в колишній фабричній казармі, де влада відключила світло, воду, газ.
Щоб якось виправити стан з правами українців в Московському регіоні наша Організація неодноразово зверталась до мера м. Москви Лужкова Ю.М., до віце-прем’єра Уряду Москви Ресіна В.І., до голови Комітету (пізніше Департаменту) з управління майном м.Москви Толкачова О.М. з проханням надати в оренду приміщення для української громади, але постійно отримувала відмову в наданні такого приміщення. Лише в 1997 р. Східне територіальне Агентство Комітету з управління майном Москви виділяло напівзруйноване приміщення для української громади за адресою вул. Мастеровая, д.17, к.2, але потім під тиском певних політичних кіл було вимушене відмовити (лист від 25.09.1997 р. №2351 за підписом заступника директора О.А.Сторожук). ОУН Руху також неодноразово зверталась до Федеральної служби Росії з питань телебачення і радіомовлення відкрити україномовні канали або програми на російському телебаченні, а також організувати ретрансляцію українських телевізійних каналів з України. Ці звернення також не дали бажаного результату, хоча були намагання в 1996 р. на 27-му дециметровому каналі ТБ в Москві двічі на тиждень, у вівторок, о 18.25 передавати огляд українських новин «Післямову», і в суботу о 19.30, показувати пізнавальні, розважальні та музичні програми. Цей канал охоплює незначну аудиторію телеглядачів. Внаслідок відсутності фінансової підтримки ця телетрансляція проіснувала недовго.
Наша Організація зверталася також в Комітет Культури м. Москви з проханням на базі національних, культурних, духовних і релігійних цінностей, які в різні часи були вивезені з України, створити Український історичний музей. Ця пропозиція теж не знайшла відповідної підтримки у Керівництва Комітету.
Наші звернення в Департамент освіти м. Москви з проханням відкрити українські школи в місті не знайшли відповідної підтримки в його керівництва.
Що стосується релігійного життя українців в Росії, то воно знаходиться в дискримінаційному положенні. Наші звернення на захист Богоявленської громади УПЦ КП до Генеральну Прокуратуру РФ, до Президента, Державної Думи, Ради Федерації, Конституційного Суду не змогли захистити наші права. Сьогодні продовжуються заходи по знищенню українських релігійних громад. Існує ціла низка підписаних Керівництвом Росії міжнародних договорів в сфері захисту прав національних меншин, а також міждержавний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Російською Федерацією. За цим Договором Росія, як держава, зобов’язалась захищати і розвивати права українців на своїй території, але, на жаль, жоден із пунктів Договору на сьогоднішній день не виконується.
Дивно чути про протести Міністерства закордонних справ РФ, або депутатів Державної Думи Росії про якесь порушення прав росіян в Україні. Вони добре знають, що Україна добросовісно виконує свої договірні зобов’язання тому, що на її території з державного бюджету фінансуються 2399 російськомовних середніх шкіл. В Росії україномовних шкіл — 0. Україна утримує державні російськомовні дошкільні заклади, які відвідують 280 тисяч дітей. В Росії україномовних дошкільних закладів — 0. В вищих учбових закладах України навчаються російською мовою 35% студентів від загальної кількості. В Росії україномовних — 0,001%. В Україні виходять 1195 російськомовних часописів, що складає 49,5%. В Росії україномовних — 0,001%. Практично всі теле- і радіоканали в Україні транслюють російськомовні програми, не кажучи про ретрансляцію російських телевізійних і радіоканалів на територію України. В Росії нічого подібного ви не знайдете. В Україні утримуються на державному бюджеті 14 російськомовних театрів. В Росії україномовних — 0. В Україні 55% всього бібліотечного фонду є російськомовним. В Росії україномовних — 0,001%. Православна церква Московського Патріархату в Україні має понад 7000 приходів і ніхто їх не переслідує. А в Росії? Справді, як сказано в Біблії, «смітинку в чужому оці помічають, а в своєму — колоди не бачать».
Виникає закономірне запитання, чому Російська Федерація, яка не виконує свої договірні зобов’язання, весь час, висуває безпідставні звинувачення іншій стороні? Може тому, що їх ніколи не цікавила доля людей. Люди для імперії ніщо, власні інтереси все!
Шановний пане Комісар! При оцінці становища з правами людини української національної меншини в Російській Федерації прийміть до уваги також її печальну історію.
З повагою Голова ОУН Руху м. Москви Віктор Гуменюк
27 серпня 2000 року
Права шукачів притулку
Осужденные должны иметь возможность осуществить свое конституционное право на получение среднего образования
Дорогие друзья!
Обращаемся к Вам, как к коллегам по общественной деятельности. Нам известно, что большинство из вас прикладывает большие усилия для содействия соблюдению прав человека в нашей стране. У некоторых из вас в сферу деятельности входят и проблемы пенитенциарной системы Украины. Во время контактов с работниками учреждений по исполнению наказаний нередко звучат уверения со стороны активистов НПО в том, что в решении целого ряда проблем системы исполнения наказаний НПО и УИН союзники. Мы убеждены, что это так и есть.
В настоящее время сложилась ситуация, когда мы можем это продемонстрировать практически. Речь идет об отсутствии в учреждениях школ, а значит и возможности для многих осужденных осуществить свое конституционное право на получение среднего образования. Несколько лет назад из-за отсутствия финансирования такие школы, существовавшие, кстати, во времена СССР, были закрыты. Более подробное описание ситуации – в прилагаемом проекте письма на имя Министра образования Василия Кременя.
Мы от имени «Донецкого Мемориала» имеем намерение направить данный текст господину Министру. Мы предлагаем Вам принять участие в акции лоббирования разрешения этой проблемы. Для этого Вы можете, принимая во внимание текст нашего письма, написать Министру письмо от имени своей организации. Вы можете, если пожелаете, частично или в полной мере заимствовать положения и аргументацию, изложенные в нашем письме. Можете также при желании ссылаться на то, что «Донецкий Мемориал» предпринял инициативу по разрешению этой проблемы.
Нам представляется существенным, чтобы Министр получил ряд писем аналогичного содержания в относительно короткий промежуток времени в начале учебного года. Мы считаем, что проводя эту акцию, мы проверяем себя, насколько наши декларации согласуются с нашими практическими действиями. Мы хотели бы, проводя настоящую акцию, одновременно попытаться оценить нашу способность как НПО фактически влиять на власть и на принятие конкретных решений на государственном уровне.
При этом у нас есть такие просьбы.
Направить письмо Министру не позднее второй половины сентября с.г. Если Вы все же не успеете, направьте письмо в октябре.
Копию письма обязательно вышлите Председателю Государственного Департамента по вопросам исполнения наказаний Ивану Васильевичу Штанько.
Желательно направить копию и в адрес «Донецкого Мемориала» по адресу
Букалову А., а/с 4863, Донецк-92, 83092
Председатель совета «Донецкого Мемориала»
Александр Букалов
12 августа 2000 года, Донецк
Міністру освіти України
п. Василю Креміню
Міністерство освіти України
пр. Перемоги, 10, 01135. Київ
Копія:
Голові Держдепартаменту
з питань виконання покарань
п. Івану Штанько
вул. Богомольця, 10, 01024, Київ
Шановний пане Міністр!
Звертаємося до Вас з приводу стану з освітою в установах по виконанню покарань в Україні.
Наша країна знаходиться на складному етапі перетворень. Одним з її факторів є суттєве погіршення соціального стану більшості наших громадян. Це призводить до багатьох негативних наслідків, зокрема, впливає й на зростання злочинності. Разом з тим застаріла, ми б сказали, неадекватна судова практика все ще використовує явно неефективний засіб боротьби із злочинністю – відправляти правопорушників у місця позбавлення волі. Щорічно туди потрапляє близько 80 тисяч громадян. От і за 1 півріччя 2000 року до позбавлення волі було засуджено 42 151 громадяни, в тому числі 2 464 підлітка. Як наслідок, за роки незалежності кількість ув’язнених в Україні зросла майже втричі і в окремі моменти досягала в останні роки 240 тисяч чол. Амністії дозволяють скоротити чисельність спецконтингенту лише на деякий час — як правило, на півроку, — і не змінюють ситуацію докорінно.
Як показують дослідження, у всьому світі до в’язниць потрапляють переважно бідні та малоосвічені люди. Безумовно, що фактор освіти впливає на правослухняну поведінку людини. Крім того, особа, яка має освіту, має набагато більше шансів облаштуватися в житті, не порушуючи закон. І навпаки – людина без професії і навіть без середньої освіти має набагато менше шансів забезпечити гідний рівень життя без порушення закону.
Саме з цих причин можна розглядати отримання середньої освіти громадянами як фактор, що понижує ймовірність скоєння правопорушень. Набагато важливіше отримати повноцінну середню освіту у випадках, коли людина вже скоїла злочин та опинилась у місцях позбавлення волі.
Варто відзначити, що в СРСР засуджені мали право та можливість отримувати середню освіту, перебуваючи за гратами. Проте декілька років тому школи в багатьох установах по виконанню покарань були, на превеликий жаль, закриті. Сьогодні питання про можливість отримати середню освіту для осіб, що відбувають покарання, постає з новою гостротою.
Нині в місцях позбавлення волі перебувають десятки тисяч осіб без середньої освіти. Враховуючи, що дуже часто в колоніях немає й роботи, засуджені мають достатньо часу для навчання. Проте вони не мають такої можливості. Тим самим вони позбавляються конституційного права на освіту, що, до речі, судовими вироками не передбачається. Разом з тим, Стаття 53 Конституції України проголошує: "Повна загальна середня освіта є обов’язковою".
Крім того, ситуація, що склалася з освітою у місцях позбавлення волі, є порушенням Європейських тюремних правил, яких Україна як член Ради Європи, повинна дотримуватись. В Правилі 81 зокрема говориться, що "освіта ув’язнених повинна бути інтегрована в держану систему освіти". Проблемам освіти присвячена спеціальна Резолюція Ради Європи R 89 (12) "Про освіту у в’язницях".
На наш погляд, імідж України достатньо псується порушенням багатьох інших прав людини й погіршувати ситуацію ще й проблемами освіти – означає поступати дуже не патріотично. Ми переконані, що якщо держава застосовує покарання у вигляді позбавлення волі, то вона повинна нести відповідальність за умови, в яких перебувають ув’язнені. Таким чином, відповідальність за забезпечення можливості засудженим отримувати середню освіту в першу чергу полягає на Міністерство освіти.
Ми переконані, що заходи у цьому напрямку повинні носити в першу чергу загальнодержавний характер. Для їх здійснення необхідно передбачати виділення відповідних коштів у бюджеті. Ми вважаємо, що конкретні заходи по негайному поліпшенню ситуації з отриманням середньої освіти засудженими в установах по виконанню покарань повинні розробляти фахівці із залученням представників Державного Департаменту України з питань виконання покарань. І вирішувати ці питання треба негайно.
Ми звертаємося до Вас, шановний пане Міністре, з проханням докласти всіх необхідних зусиль для вирішення найближчим часом зазначеної проблеми. Можливість здійснювати конституційне право на середню освіту повинні мати всі громадяни України.
Ми будемо дуже вдячні Вам, якщо Ви проінформуєте нас про своє ставлення до проблеми та про заходи, які буде вжито Міністерством освіти для негайного поліпшення ситуації.
Голова ради «Донецького Меморіалу»
Олександр Букалов
Коментар ПЛ:
На нашу думку, колеги з Донецьку поставили важливу проблему. Харківська правозахисна група підтримала звернення Донецького «Меморіалу» і закликає приєднатися до нього та інші НДО.
Кримінально-виконавча система
СЕМИНАРЫ ДЛЯ ПЕРСОНАЛА КОЛОНИЙ
В КАЧЕСТВЕ ТРЕНЕРОВ В СЕМИНАРАХ ПРИНЯЛИ УЧАСТИЕ ОЛЕСЬ И НИНА КУСАЙКИНЫ ИЗ ХАРЬКОВСКОГО «ОСВІТНЬОГО ЦЕНТРУ ПРАВ ЛЮДИНИ». В ТЕЧЕНИЕ ДВУХ ДНЕЙ УЧАСТНИКИ СЕМИНАРОВ МОГЛИ НЕ ТОЛЬКО ОЗНАКОМИТЬСЯ С ИСТОРИЕЙ РАЗВИТИЯ ПОНЯТИЯ «ПРАВА ЧЕЛОВЕКА» И ПОДРОБНЕЕ УЗНАТЬ О СУЩЕСТВУЮЩИХ МЕЖДУНАРОДНЫХ ДОКУМЕНТАХ В ЭТОЙ СФЕРЕ, НО И ПОПЫТАТЬСЯ ВМЕСТЕ С ТРЕНЕРАМИ НАЙТИ ОТВЕТЫ НА ТАКИЕ ВОПРОСЫ КАК «МОГУТ ЛИ БЫТЬ ОПРАВДАНЫ НАРУШЕНИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА?», «КАКОВЫ ОСНОВНЫЕ ИСТОЧНИКИ ЭТИХ НАРУШЕНИЙ?».
В МЕЛИТОПОЛЬСКОЙ ВОСПИТАТЕЛЬНОЙ КОЛОНИИ ДЛЯ ДЕВОЧЕК БЫЛО ПРОВЕДЕНО ЗАНЯТИЕ ПО ПРАКТИЧЕСКОМУ ПРАВУ.
ОСОБЫЙ ИНТЕРЕС У ПРАКТИЧЕСКИХ РАБОТНИКОВ СТОЛЬ ЗАКРЫТЫХ УЧРЕЖДЕНИЙ КАК КОЛОНИИ ВЫЗВАЛО ОБСУЖДЕНИЕ ПРОБЛЕМЫ: В ЧЕМ ПОЛЬЗА И КАКИЕ МОГУТ БЫТЬ ОПАСНОСТИ, ЕСЛИ ТЮРЕМНЫЕ УЧРЕЖДЕНИЯ СДЕЛАТЬ БОЛЕЕ ОТКРЫТЫМИ. ОНИ ОТМЕТИЛИ БЕЗУСЛОВНЫЕ ПОЛОЖИТЕЛЬНЫЕ МОМЕНТЫ ОТКРЫТОСТИ УЧРЕЖДЕНИЙ ДЛЯ ОБЩЕСТВА И ПОДДЕРЖАЛИ РАСШИРЕНИЕ УЧАСТИЯ ОБЩЕСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ В РЕШЕНИИ ПРОБЛЕМ СИСТЕМЫ. ВМЕСТЕ С ТЕМ РАБОТНИКИ КОЛОНИЙ ОПАСАЮТСЯ, НЕ ПОВЛИЯЮТ ЛИ ЧАСТЫЕ ВИЗИТЫ С ВОЛИ ОТРИЦАТЕЛЬНО НА ОПЕРАТИВНУЮ ОБСТАНОВКУ В УЧРЕЖДЕНИИ.
УЧАСТНИКИ СЕМИНАРА БЫЛИ ОЗНАКОМЛЕНЫ ТАКЖЕ С ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ ПРАВОЗАЩИТНЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ В УКРАИНЕ, СО СПЕЦИФИКОЙ ИХ РАБОТЫ И С ВОЗМОЖНОСТЯМИ СОТРУДНИЧЕСТВА УЧРЕЖДЕНИЙ СИСТЕМЫ ИСПОЛНЕНИЯ НАКАЗАНИЙ И НПО. КАЖДЫЙ УЧАСТНИК ПОЛУЧИЛ ПОДБОРКУ ИНФОРМАЦИОННЫХ МАТЕРИАЛОВ, ВЫПУЩЕННЫХ «ДОНЕЦКИМ МЕМОРИАЛОМ» И PRI.
ПРОВЕДЕННЫЕ СЕМИНАРЫ ПОКАЗАЛИ, ЧТО РАБОТНИКИ УЧРЕЖДЕНИЙ ПО ИСПОЛНЕНИЮ НАКАЗАНИЙ ВЕСЬМА ЗАИНТЕРЕСОВАНЫ В ТАКОЙ ФОРМЕ ОБЩЕНИЯ С НПО, АКТИВНО И С ИНТЕРЕСОМ ОБСУЖДАЮТ ПРОБЛЕМЫ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА И ИХ ЗАЩИТЫ, НАСТРОЕНЫ НА СОТРУДНИЧЕСТВО С ОБЩЕСТВЕННЫМИ ОРГАНИЗАЦИЯМИ. В ТО ЖЕ ВРЕМЯ ОРГАНИЗАТОРЫ СЕМИНАРОВ ЕЩЕ РАЗ УБЕДИЛИСЬ В ТОМ, ЧТО ПРИ ПОДГОТОВКЕ ПОДОБНЫХ СЕМИНАРОВ НЕОБХОДИМО ОБЯЗАТЕЛЬНО УЧИТЫВАТЬ СПЕЦИФИКУ ДАННОЙ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ГРУППЫ, А ПОТОМУ ОЧЕНЬ ПРОДУМАННО И, МОЖНО СКАЗАТЬ, ОСТОРОЖНО ПОДХОДИТЬ И К ПОДБОРУ ОБСУЖДАЕМЫХ ТЕМ, И К МЕТОДИКЕ ПРОВЕДЕНИЯ ЗАНЯТИЙ.
Армія
Ложка меда в бочке дегтя
То, что произошло с Татьяной Анатольевной Чучулой, могу объяснить только одним — небрежностью сотрудников районного собеса. Т.А.Чучула проходила перерегистрацию после 1998 года, когда перерегистрация, по сути, уже закончилась, а потому специальный вкладыш с новым штампом она должна была получать по специальному заявлению. Вероятно, ее заявлению не был дан ход, а ее удостоверение преспокойно лежало в столе у зампреда райисполкома. Конечно, такие вещи не допустимы. Люди волнуются, ведь льготы и соответствующие документы достались им слишком дорогой ценой.
Чернобыльцы вообще живут в постоянном напряжении — их льготы пересматриваются, ущемляются, в чем-то уничтожаются. Какое-то время стрессов и соответственно срывов среди чернобыльцев было слишком много. Именно тогда чернобыльцы решались на страшный последний шаг — самоубийство. Статистика суицидов среди чернобыльцев не публикуется в открытой печати, мы узнаем о трагедиях от членов семей, вдов и сирот. К счастью, сейчас таких случаев почти нет, но боль, страдания, слезы пострадавших остаются. В этом, бесспорно, виновата государственная политика.
Мы, как можем, стараемся помочь нашим чернобыльцам. Находим деньги для материальной помощи, оплаты лечения, детских путевок и т.д. Но, это, конечно, недостаточно. Главное (пагубное) исходит от госаппарата. С этим в одиночку мы справиться не в состоянии. Поэтому я рада, что проблемы чернобыльцев находят отражения на страницах газет. Это для нас очень важно».
Записала В.Кальченко
Громадянське суспільство
Ми звикли обманювати самих себе.
І скажеш собі жорстоку правду, що живемо ми при розвинутому соціалізмі «з елементами регульованого ринку», який більш схожий на патрульований базар.
От вам свіжий приклад.
Станція харківського метрополітену імені Метробудівників відтепер зветься: «Станція Метробудівників імені Григорія Ващенка». Рішення це прийняте депутатами Харківської міської Ради, і це з їх злої волі кожен метробудівник замість свого прізвища від батька-прадіда має єдине ім’я, чи, може, прізвисько? А про норми російської мови взагалі ніхто не подумав. Ну, депутатам міської Ради наче це і не обов’язково, але ж є у місті топонімічна комісія, до складу якої входять поважні люди, професори і доценти Національного університету, працівники шанованої бібліотеки ім.Короленко, журналісти. Це ж їх обов’язок слідкувати за топонімічним середовищем міста, в якому ростуть майбутні громадяни України, може їх не питали? Де ж наші чисельні захисники російської мови, чи не їх, в першу чергу, обов’язок слідкувати за збереженням російської мови, а не перетворювати її на номенклатурний суржик?
Ні, це не прізвище видатного українського педагога увіковічено, як могли би подумати наші співвітчизники після остаточної перемоги правої справи, це рішення прийняли депутати міської Ради, щоб завжди пам’ятали у прізвище колишнього хазяйновитого секретаря обкому КПУ напівзруйнованого Радянського Союзу. А головною його заслугою «батьки» міста вважають початок будування метро у Харкові, забуваючи нагадати про те, що саме з ініціативи цього ж самого Григорія Ващенка почали будувати Салтівський житловий масив і не знайшли кращого місця ніж поля зразкових харківських чорноземів, якості яких заздрили багато країн, які вже втрачені для України назавжди. Депутати міської Ради, які приймали це рішення, знали, що робили. Як і депутати обласної Ради, які ініціювали це перейменування. Бо між ними і колишнім секретарем обкому КПУ немає ані розбіжностей в ментальності, ані ідеологічних відмінностей. «Нащадки вдячні.» Все як годиться. «Правое дело» роблять представники номенклатури і роблять так, як вміють і хочуть, бо справжні праві перегризлися із-за місця під сонцем, вплив на суспільство і владу майже втратили, і не можуть, навіть, протистояти навалі «громадських» організацій та об’єднань на кшталт партії «Союз», «Русского Движения Украины» або «За культурно-языковое равноправие». Не можуть наполягти на тому, щоб влада місцева та центральна, виконуючи закони України, приборкала «Партию славянского единства (ПСЕ)», яка відверто порушує Конституцію України, Кримінальний Кодекс України. Так, у Харкові на протязі останніх років час від часу з’являються метелики «Партии Славянского Единства», що не мають ані вихідних даних, ані координат організації. Взагалі чи має адресу ця організація у Харкові? Чому органи влади, яким згідно Закону України «Про об’єднання громадян» належить обов’язок контролювати діяльність партій та громадських об’єднань, впритул не бачать запрошень цієї організації зустрічатися кожної п’ятниці у самому центрі міста — біля станції метро «Площа повстання», на несанкціоновані мітинги, на яких пропонується «бесплат- ное предоставление народно-патриотической прессы».
Влада не звертає ніякої уваги на активізацію діяльності організації, представники якої два чи три роки тому вже скоїли у Харкові кримінальний злочин — підпалили приміщення Народного Руху України та єврейський культурний центр. Символічно, що станція метро «Площа повстання» і станція імені першого секретаря обкому КПУ знаходяться на лінії, яка з’єднує ці дві станції, і добре демонструють хто дійсно при владі і як саме у Харкові будується незалежна демократична держава Україна.
Або інший приклад: декілька громадських організацій Харкова, не згодні з політикою Росії в Ічкерії, вирішили провести антивоєнний пікет перед консульством Росії у Харкові. Отримали належним чином дозвіл у райвиконкомі, але втрутився міськвиконком, і намагався зробити все можливе, щоб умовити організаторів пікету відмовитися від його проведення, бо це може засмутити «нашого друга — Консула Росії». Влада пропонувала іншу площу, один з найкращих залів міста (безкош- товно!), зустріч з представниками ЗМІ, а коли це не допомогло, почали натякати, що можуть бути сутички із соціалістами, які не підтримують антивоєнні гасла. До речі, соціалісти цією подією і зовсім не переймалися. Останній аргумент представника міськвиконкому був зовсім дивовижним: «Росія розсердиться, не дасть нам газу і через ваші пікети мешканці міста залишаться без світла і тепла». Хто повинен забезпечувати світло та тепло у місті, і проводити політику держави, яка їм надає чималенькі пільги, присвоює ранги, а потім платить пенсію, яка в 8-10 разів перевищує пенсію пересічного громадянина? Дивна психологія тих, хто, безперечно, закінчив університет марксизму-ленінізму і вважає себе матеріалістом — не внаслідок поганої праці відповідних структур і відомств немає грошей на купівлю енергоносіїв, а внаслідок діяльності представників громадських організацій, голос яких вже майже не чути в Україні.
Ось і стоїть у Харкові, серед найвеличезного у Європі майдані пам’ятник Леніну, на майдані Свободи стоїть пам’ятник тому, хто її задушив. І наші чиновники, відкинули комуністичну риторику, а разом з тим і позбавилися і тих крихт декларованої у минулому відповідальності за життя населення.
І під байки про перехід до ринку риються наші старі у смітниках, і з сльозами на очах згадують добрим словом радянську владу, і лають незалежну Україну, не розуміючи, що ось вона радянська влада — нікуди не ділася, тільки чомусь каже, що вона тепер національна, українська. А вже про справжню незалежність від примх сусідніх держав — це ми можемо тільки мріяти.
Якось до нас приїхав молодий митець з Нижнього Новгороду, який народився в Україні — у Донецьку. Спочатку він побував у рідному місті, потім завітав до Харкова. Він і його друзі у Новгороді бажали познайомитися з українською пресою. В рідному Донецьку наш гість не знайшов жодної української газети. В Харкові я, добре побігавши по кіоскам, таки знайшла регіональну газету «Слобідський край» та центральну «Голос України». Тому мені смішно чути заяви Міністерства іноземних справ Росії про утиски російської мови в Україні, або репортажі Наталії Кондратюк на цю ж тему. Було б смішно, як би не було б так сумно. Бо за майже десять років існування нашої держави цінувати свою гідність ми так і не навчилися, як і не навчилися усвідомлювати, в якому просторі живемо: чи то в Радянському Союзі? Чи то в Слов’янському союзі? Чи може в Українській державі, яка має зовсім інші особисті інтереси, ніж перші два союзи і яка повинна відстоювати зовсім інші цінності, навіть, якщо це не подобається нашім сусідам на Сході чи на Заході.
І наша права парламентська більшість повинна таки з’ясувати — кого саме вона перемогла: чи застарілу ідеологію, чи невелику кількість людей настільки соціально близьких нашим чиновникам, що пересічному громадянину, не досить обізнаному у політиці, лівих з правими неможливо розрізнити.
Дисиденти і час
Подписка на российский журнал «Правозащитник»
В заявке необходимо указать ФИО получателя, название организации или персоны и ее почтовый адрес, а также телефон, факс и e-mail (если есть).
По отдельным заявкам возможно получение прошлых номеров журнала.
Ежеквартальный журнал «Правозащитник» — специализированное издание, освещающее широкий спектр проблем защиты прав человека. Выходит с 1994 года. Объем 112 страниц. Тираж 3000 экземпляров.
Журнал публикует основополагающие российские и международные документы, относящиеся к защите прав человека, проблемные и полемические статьи, информацию о правозащитной практике в России и за рубежом.
Авторы журнала — видные ученые-юристы, работники правоохранительных органов, известные деятели правозащитного движения, активисты региональных общественных организаций.
Основные рубрики:
a Неправительственные организации. Правозащита в регионах: желаемое и действительное. Общественные организации и органы местной власти. Письма, социологические опросы.
b Просвещение. Проблемы преподавания основ правовой культуры и правовых знаний в учебных заведениях.
c Механизмы защиты разнообразных прав человека. Опыт, практика, комментарии.
d Правовая реформа. Статьи и комментарии ученых-юристов.
e Проблема. Несовершенство законодательства: поиски решений.
f Россия и Совет Европы. Материалы широкого спектра — документы, сравнительный анализ, — связанные с вступлением России в Совет Европы.
g Параллели. Международная практика. Факты, интервью, репортажи. Статьи из зарубежных изданий.
h Информационный раздел. О российских и международных правозащитных организациях, о новых книгах и журналах, анализирующих проблемы защиты прав человека.