ПОВЕРНЕННЯ ПІДМІН ЯК ЧИННИК НАШИХ НЕГАРАЗДІВ

Пригадую анекдот кiнця сiмдесятих: «Леонiд Iллiч прощається на перонi з проводжаючими, заходить до персонального вагону та надає розпорядження: "Ввiмкнiть свiтло, щiльнiше засуньте фiранки. А тепер — розгой­дуйте вагон, аби створити iлюзiю руху». Як i у бiльшостi тогочасних анекдотiв, в цьому — досить вдало пiдмiчена одна з характерних ознак часу: прагнення тодiшнiх можновладцiв замiнити (навiть дурячи самих себе!) дiю на iмiтацiю цiєї дiї. Багато хто з наших сучасникiв, не напружуючись, згадає безлiч i бiльш зловiсних перекручень, з яких складались теорiя i повсякдення «розвиненого соцiалiзму».

Тут i «iнтернацiоналiзм» (агресiя в Афганiстанi) i «право на житло» (з -надцятирiчним стоянням в черзi), i «демократичнi вибори» з одного кандидата, i подвiйна мораль...

Всi наведенi вище (та подiбнi до них) неподобства мали спiльну особливiсть: оскiльки з огляду на нормальнi логiку та мораль вони є просто неможливими, їх втiленню в життя обов’язково передували пiдмiни в громадськiй свiдомостi. Критерiї логiки та моралi, що звичайно лежать в пiдмурку здорового глузду, замiню-вались штучно сконструйованими, неприродними, амо­ральними iдеологемами, на якi час од часу побiжно посилались, як на загальновизнанi аксiоми. I вже на такiй основi будували будь-яку нiсенiтницю. Все це вдало змоделював Оруелл в антиутопiї «1984». Ми ж оруеллiв тодi не читали, ми в тому всьому жили! Погодьтесь, навiть вiд згадки починає нудити! На мою думку, саме це призабуте нинi тодiшнє всезагальне вiд­чуття нудоти та огиди покликало до життя спроби «перебу-дови» та «гласностi».

«Гласнiсть» — цей зародок свободи слова — виявилась достатньо ефективною для того, щоб показати громадськостi нездатнiсть «творцiв перебудови» до конче потрiбних змiн: вони тупцювали на мiсцi, лукавили, бавились тими-таки, хоч i трохи оновленими, пiдмiнами. «Спочатку проголосуйте за Прем’єра, а потiм вiн розкаже свою програму...»; «Оновлений Союз», в якому намагались де-юре зафiксувати тi неподобства, що де-факто панували в iмперiї; демократична риторика — i кров Тбiлiсi, Баку, Вiльнюса — все це було до болю знайоме, очiкуване та остогидле. Тож СРСР сконав пiсля невдалої спроби путчу. Неуспiх ГКЧП, на мою думку, став можливим завдяки тому, що суспiльна свiдомiсть на якийсь час виявилась вiльною вiд пiдмiн: старi були дезавуйованi «гласнiстю», а новi ще не сформувались. Ненадовго (ох, ненадовго!) запанував здоровий глузд, але i цього термiну вистачило, аби розiйтись по «нацiональних квартирах» мирно. Логика тих дiйсно чудових днiв диктувала такий подальший шлях розвитку на пострадянському просторi: вiдтворенi на руїнах iмперiї спiльноти визнають незворотнiсть змiн, декларують взаємоприязнь та взаємоповагу. I плiч-о-плiч, пiдтримуючи одне одного рушають у спiльному напрямку — до побудови цивiлiзованих, демократичних, заможних та вiдкритих свiтовi держав. Така перспектива здавалась природною та цiлком здiйсненною. На превеликий жаль, сподiвання спiльного напрямку виявились марними. Новоутворенi держави обирали кожна свiй вектор, керуючись незрозумiлими сторонньому оку, алогiчними та явно нешляхетними мотивами. I от по семи роках «роздiльного проживання», переживаючи перманентнi негаразди, перебувають на суттєво рiзних вiдстанях вiд омрiяної мети. Думаю, що до цього спричинилось поновлення впливу пiдмiн. Повертались старi пiдмiни, впроваджувались новi. Цей процес в рiзних країнах вiдбувався по-рiзному, навiть сьогоднiшнiй склад дiючих там пiдмiн суттєво рiзниться. Цим значною мiрою можна пояснити вiдмiнностi у сучасному станi та перспективах «молодих демократiй». Чим податливiшою до пiдмiн є суспiльна свiдомiсть, чим брутальнiшi пiдмiни, тим гiршими є справи та перспективи країни. Важливим є також рiвень органiзацiї зацiкавлених у впровадженнi пiдмiн сил. Аналiз спiввiдношення цих чинникiв дозволяє чiтко дослiдити «больовi точки» суспiльства, а зроблені прогнози видаються досить вiрогiдними. Примiром, не важко було помiтити, як вкотре вже в своїй iсторiї росiйське суспiльство легко та швидо пiдпало пiд вплив iдеї «єдiной-нєдєлiмой». «Патриотизм», як видається, вже замiнив i вiдчуття справедивостi, i милосердя, i розважливiсть. I люди, якi ще сiм рокiв тому десятками тисяч вийшли ховати ТРЬОХ загиблих пiдчас путчу юнакiв та вiтали обiцянки не проливати людської кровi, дуже швидко забажали Севастополя, зненавидiли «осiб кавказької нацiональностi», заходились наводити «конституцiйний лад» в Чечнi, а тепер переймаються захистом сербiв вiд НАТО. Iнший приклад — Югославiя. Тут тi ж самi пiдмiни (головне — в свiдомостi сербської громади), але їхня дiя не переривалась, та пiдживлювалась сподiваннями пiдтримки ззовнi. «Нас i росiян — триста мiльйонів»- найпопулярнiша пiсня. А тепер нагадайте менi, з ким iз недавнiх спiвмешканцiв серби ще не воювали? З Чорногорiєю та Македонiєю? Так вони, безперечно на черзi!  Водночас в Прибалтицi, де iснування суттєвих пiдмiн не помiтно, попри бажання та тиск декого з сусiдiв майже все гаразд. Отже, бачимо: чим бiльше пiдмiн спостерiгаємо в суспiльнiй свiдомостi, тим конфлiктнiшим є суспiльство. Зокрема, коли пiдмiною охоплена свiдо-мiсть лише частини суспiльства, iснують вагомi пiдстави для внутрiшнього конфлiкту, бо одна частина суспiльства починає поводитись неадекватно з погляду другої частини. Якщо ж пiдмiна опанувала практично все суспiльство — чекай конфлiкту та протистояння iз сусiдами, а то й з цiлим свiтом.

 Варто зазначити також, що пiдмiни легше за все впроваджуються в свiдомiсть суспiльств з тоталiтарним керiвництвом (можна, однак, стверджувати, що маємо тут i зворотню залежнiсть: тоталiтаризм виникає в суспiльствi, яке «слабує» на пiдмiни). Виникненню пiдмiн, їх закрiпленню в громадськiй свiдомостi та пiдвищенню їх дiйовостi значною мiрою сприяє зовнiшня пiдтримка. Тож, погодившись з тим, що пiдмiни у суспiльнiй свiдомостi грають вагому роль у формуваннi суспiльної поведiнки, спробуємо визначити основнi з дiючих в Українi пiдмiн, дослiдити їх джерела та «групи пiдтримки», а також спрогнозувати можливi наслiдки для тендiтної ще демократiї.

Найпомiтнiшою та позiрно найневиннiшою є пiдмiна в царинi iсторiї: визначення «старший брат» стосовно росiйського народу по вiдношенню до українського. Обидвi складовi тут є, м’яко кажучи, сумнiвними. Ну як може бути «старшим» те, що утворилось сторiччями пiзнiше «молодшого»; або якi «брати», коли спiльного в них — хiба що матiнка-планета? Попри наочну безглуздiсть, «старшобратня» термiнологiя мiцно тримається в словничку полiтикiв, ЗМI та й просто людей, не тiльки в Росiї (що хоч можна пояснити), але й в Українi. А дарма, бо на цю пiдмiну та на нiби-то визнане та шановане в мiждержавних стосунках таке собi «право майората» (ще одна пiдмiна!) спирається в першу чергу наша пiвнiчно-схiдна сусiдка в своїх нескiнченних на нас зазiханнях, а ми нiби i погоджуємось з природнiстю її претензiй. I програємо, ладно би тiльки морально,страшенно програємо саме ЕКОНОМIЧНО! Нас усiх — Державу Україна — нахабно «кидають» та ще й глузують з цього приводу у власних (до речи, занадто доступних у нас) засобах масової iнформацiї! Приклади? Будь ласка: оренда за безцiнь наших баз в Севастополі Росiєю в рахунок штучних «газових боргiв»; самi цi «борги», що утворились як рiзниця між «смiшною» вартісттю транзиту та зависоких (вище свiтових!) цiн на енергоносiї; вiдмова нам у нашiй частцi  закордонної власностi та золотого запасу сконалого СРСР...

Подiбнi нашi втрати, дивнi з огляду на мiжнародне право, — вже сягають фантастичних розмiрiв. Ось вам цiна лише двох невеличких пiдмiн, що вiльно,  без опору з нашого боку, «фунциклюють» в нашому суспiльствi. Ситуацiя видається тривожною, особливо, коли згадати Тарасове: «...як Україну злiї люди присплять, лукавi, i в огнi її, окраденую, збудять..». Чи i надалi мовчки чухатимемо чуби, доки остаточно окрадуть та поки не дочекаємось вогню?! Розглянутi двi пiдмiни — давнього iмперського походження; їх гальванiзують нинi проiм-перськi сили як iззовнi, так i мiсцевi. Наступна — того ж походження, але належить вже царинi моралi: «братнi стосунки» декларуються, як найвищий щабель мiж-людських взаємин (порiвняно з добросусiдськими, дружнiми тощо), i водночас надiляються рисами тоталiтаризму (нерiвнiсть сторiн, бо є «молодшi та старшi»; безумовна покора «менших» та повна свавілля «старших»; безальтернативнiсть, бо "братiв", як i бать-кiв, не обирають.). Тобто класичне Право було замiнено старозавiтним «правом сильного». Призначена вочевидь для мiжетнiчного вжитку всерединi iмперiї та для «виправдання» поглинання слабших сусiдiв, ця пiдмiна, впроваджена та пiдживлювана ззовнi, в бездержавнiй донедавна Українi дала побiчнi наслiдки на нижчому, мiжособистiсному, рiвнi: її дiєю обумовленi i нахабство чиновникiв, i мафiозний "бєзпрєдєл", i неймовiрне розшарування людей за доходами (навiть розмiри пенсiї можуть рiзнитись у 25 разiв!). Основне ж її призначення — вкупi з попередньо названими двома пiдмiнами — забезпечувати визискування та упокорення нас з вами, усiх загалом, як основи держави Україна. Сюди же залу-чається й значно «молодша», радянських часiв, пiдмiна: шанобливе ставлення до досвiду лiтнiх людей та розумiння обмеженностi їх фiзичних можливостей замiнюється проголошенням особливого, ледь не обож-нювального, ставлення до «ветеранiв» (правда, тiльки до тих, що «заслужили»). Ця пiдмiна — багатосторонньої дiї. З одного боку вона надає можливiсть бажаючим вимагати «для забезпечення старих» непомiрно великої частки суспiльного набутку за рахунок працюючих i, головне, молодi та дiтей; країна починає працювати на минуле та втрачає перспективу. З iншого — демагоги набувають потужний загiн безвiдповiдального електорату, який свiдомий того, що не йому забезпечувати виконання занадто щедрих обiцянок, але «ми ж заслужили!»; не йому воювати, але захищати сербiв вимагає саме вiн...

Наступна пiдмiна — «так сталося, тож нехай так триває», замiнює необхiднiсть усвiдомлення та виправлення помилок, а також каяття як запоруку їх (помилок) неповторення. Вона призначена для закрiплення на рубежах, досягнених за допомогою попереднiх пiдмiн, та для нейтралiзацiї можливих контратак з боку здорового глузду.

Нарештi — найновiша пiдмiна, iнтенсивне лобiю-вання якої спостерiгається останнiм часом в Українi. Йдеться про настирливi спроби накинути нам хибне трактування прав людини як права бiльшостi. Це — дуже тривожна ознака. Здається, адепти згаданих вже пiдмiн впевненi в позитивному для себе результатi будь-якого голосування замороченого електорату, тож планують законодавче закрiплення своїх «досягнень» та пог-либлення свого наступу. Дай Боже, щоб вони i цього разу помилились в розрахунках, як це вже було з ними, примiром, пiдчас планування ГКЧП!

Обсяг цiєї публiкацiї змусив зосередити увагу лише на «стрижневих» з-помiж чинних в Українi підмiн, навколо яких, нiби м’язи на кiстяку, мiстяться нерозглянутi тут дрiбнiшi, «допомiжнi» пiдмiни переважно в гуманiтарних сферах свiдомостi (релiгiйнiй, культурнiй, музичнiй, мовнiй тощо). Але навiть цей побiжний огляд дозволяє помiтити в наших пiдмiнах певну систему. Ця система перебуває в стадiї активного формування, i цей процес, схоже, є керованим, про що свiдчить помiтна послiдовнiсть активiзацiї або виникнення окремих складових. Оскiльки змiст та легко передбачуванi наслiдки вибудови цiєї конструкцiї є вiдверто ворожими Українській державi, котра до того ж не має (можливо, на наше щастя!) анi коштiв, анi фахiвцiв для подiбної творчостi, «архiтектори» наших пiдмiн кучкуються вочевiдь за межами країни. На пiдтверження сказаного нагадаю оприлюднений в «Комсомольской правде» ще на початку 1992 року та незаслужено забутий у нас «меморандум Лукiна», який серед iншого мiстив в собi i «ескiзний проект» пiдмiнотворчостi в Українi. Цей ганебний документ досi нiким не дезавуйовано; ба бiльше, його рекомендацiї вперто намагаються втiлювати в життя, навiть дотримуючись авторської послiдовностi. Загальний стан українського суспiльства я оцiнив би як середнiй мiж прибалтiйським та росiйським. Донедавна ми пере­бували ближче до прибалтiв. I за це, на моє переконання, маємо дякувати долi, що судила нам вийти з iмперiї саме в час ослаблення продукованих нею пiдмiн та що залишила пiдмiнотворцiв по-за нашими кордонами, Останнiм же часом пiдмiнотворцi, мабуть, потроху оговтались: в Українi помiтною є навала пiдмiн, що спричиняє поступову втрату нами, як суспiльством, залишкiв почуття власної гiдностi та помiтний наш дрейф в пiвнiчно-схiдному напрямку, тобто — до внутрiшнього розбрату, авторитарної (а там — i тоталiтарної) влади та до самоiзоляцiї вiд цивiлiзованого свiту.

Не можу ствержувати, що українськi аналiтики залишили цей дрейф без уваги, але, наскiльки менi вiдомо, спроб детально дослiдити зв’язок цього процесу з «пiдмiнною агресiєю» ще не було. Як i не вiддано належне шкiдливому впливовi пiдмiн та не проробленi способи нейтралiзацiї цього впливу. I все ж наберусь смi-ливостi зауважити: пiдмiни (особливо, найнебезпечнiшо-го штибу) не мають помiтного впливу в країнах з громадянським суспiльством, тобто там, де будь-хто може вказати суспiльству на «голого короля», будучи певним, що його почують. А для цього, крiм «гласностi» та бiльш-менш вiльної преси (що, дякуючи Боговi, поки що маємо), потрiбно ще, аби якомога бiльше наших спiвгромадян могли повторити за Шевченком слова з цитованого вище вiрша: «Ох, не однаково менi»! Чого всiм нам i бажаю.

Коментар «ПЛ»: Нам здається, що В.Дзерев’яга під-няв у своєї статті дуже актуальну тему: права людини  і право більшості. Ми бачимо, як на наших очах українські мас-медіа використовують такий  собі фокус підміни у питанні щодо смертної кари, і справа Онопрієнка стала вагомим важелем для прихильників збереження цього покарання. Ледь не кожен тиждень журналісти елек­тронних мас-медіа беруть інтерв’ю у родичів загиблих від руки Онопрієнка і запитують у убитих горем людей, чи варто відміняти смертну кару, знаючи наперед, хто і як відповість. Час від часу засоби масової інформації посилаються на думку більшості, яка не хоче відміни смертної кари, знов таки посилаючись, як на приклад. Однак західні демократії відмінили смертну  кару всупереч думки більшості. Тобто демократія — це  не сліпе виконання «волі народу», якою ми звикли заклинати реальність понад 80 років. Демократія — це виважена система правових противаг і методів узгодження суспільних інтересів з інтересами окремої людини. Нічого подібного до цього часу не  влаштовано в Україні. Замість того майже всі провідні можновладці, реанімувавши стару формулу магічного заклинання, звертаються до волі народу і виправдовують цим порушення прав людини. Як це небезпечно, ми  побачили на болючих  прикладах Росії у Чечні і Сербії в  Косово.

На жаль, наші журналісти не розуміють, що з’ясовувати думку родичів загиблих від руки божевільного вбивці,  стосовно скасування  смертної кари, — аморально і навіть підступно, бо хто-хто, а журналісти повинні  розуміти, що  не треба у наш жорстокий час роздмухувати ненависть, та  відвертати суспільну свідомість від простої істини: божевільні вбивці є в будь-якій країні. Але 52 жертви — це перш за все «якість» роботи наших правоохоронних органів, і якщо Онопрієнка буде страчено, краще вони не запрацюють.

Як показав наш 80-річний досвід — більшість не завжди права, коли іде мова про її, більшості, власні інтереси. Отож нові-старі примари і привіди нам ні до чого.