MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Конституція і права людини

ЗВЕРНЕННЯ ДО ГРОМАДЯН

Арешт Олександра Тимошенка і Валерія Фальковича не може не викликати підозри, що в даному разі маємо справу з черговою спробою використати правоохоронні органи для політичних розправ. Така практика успадкована від комуністичного минулого, коли не тільки порушення кримінальних справ, а запроторення в психлікарні було засобом політичної боротьби. Не потрібно бути політологом, щоб побачити, як деякі кримінальні справи, в основі яких лежить звинувачення в корупції, Прокуратура оприлюднює саме тоді, коли політична діяльність певної особи стає небажаною. Небажаною в да-ному разі є діяльність Юлії Тимошенко як віце-прем’єра. Чим більшою мірою віце-прем’єр досягала успіху у спрямуванні коштів у бюджет, які незаконно присвоювалися енергетичними структурами, тим гострішою ставала кампанія нападок з боку окремих осіб та залежних від них мас-медіа. Висновок, що арешт названих осіб є тільки продовженням боротьби проти віце-прем’єра іншими засобами, багато людей приймають як щось цілком очевидне, як щось, що не потребує перевірки на основі відповідних фактів. Ця переконаність не може не насторожувати: адже за цим стоїть невіра громадян у незалежність наших правових установ, невіра у те, що єдиним мотивом діяльності цих установ є утвердження правопорядку. Попередня практика, коли відповідні матеріали, що знаходяться в розпорядженні Прокуратури, ставали нагодою висувати звинувачення проти осіб у відповідь на їхню політичну активність, підриває віру громадян в законність, в незалежність наших правових установ. І дійсно, з урахуванням тривалої кампанії нападок на віце-прем’єра вкрай малоймовірним є те, що арешт названих осіб є звичайним виявом законності.

Діяльність віце-прем’єра з паливно-енергетичного комплексу є складовою частиною діяльності сучасного уряду. Якщо тим структурам, інтереси яких зачіпає діяльність віце-прем’єра, вдасться використати правоохоронні органи як засіб розправи з віце-прем’єром, то це буде серйозним ударом, спрямованим проти уряду. Адже для всіх є очевидним, що діяльність нинішнього уряду, відбувається в атмосфері пристрасної уваги: від нього очікують негайного розв’язання всіх тих проблем, які нагромаджували попередні уряди. Діяльність нинішнього уряду, з перших його кроків відбувається в атмосфері напруги, джерелом якої є питання, як довго він зможе протриматись. Яка ж причина такої ревнивої уваги? Єдине можливе пояснення полягає в тому, що фактично маємо перший реформаторський уряд. Справжня реформа, а не розмови про неї, зачіпає інтереси кланів, зацікавлених у збереженні незмінного стану речей — того стану, який досі дозволяв задовольняти особисті та групові інтереси за рахунок інтересів народу. Тільки цим можна пояснити те, що зусилля уряду зробити прозорими розрахунки — а це якраз дозволяє забезпечити відповідні надходження до бюджету та розв’язати проблему пенсій та зарплат — не викликає ентузіазму чи хоча б енергійної підтримки з боку більшості мас-медіа. Прем’єр-міністр переважно мусить сам і пояснювати, і захищати урядові дії. Більшість газет і телеканалів в кращому разі тільки констатують, коментують або відбуваються мовчанкою; переважна ж більшість із них використовує кожну нагоду для поширення зневіри та іронії у ставленні до уряду. Публікація в «Киевских ведомостях» за 31 серпня є свідченням уже неприхованої, навіть брудної істеричної атаки на нинішній уряд та прем’єр-міністра.

Складається враження, що у нашому суспільстві існує дуже багато людей, які, якби опинились на посаді прем’єра, здатні були б негайно розв’язати всі задавнені проблеми. Тим часом політологи від самого початку діяльності уряду передрікали відставку прем’єра як наслідок зорієнтованості уряду на покращання становища народу: бо, з їхнього погляду, це неминуче призведе до зіткнення з інтересами тих, які особисті та групові інтереси ставлять понад інтереси народу. Чутки про відставку прем’єра уже спростовував Президент. Поки що тільки рішучість та воля Президента залишається найважливішою підтримкою нинішнього уряду, і ми сподіваємося, що Президент виявить в цій ситуації достатню міру послідовності. Адже за відсутності сильних політичних партій, здатних бути опорою сучасного уряду, теперішня парламентська більшість може виявитися занадто нестійким, суто ситуативним утворенням. Тож варто наголосити, що заблокування діяльності нинішнього уряду чи, тим більше, заміна його іншим урядом мала б вкрай негативні наслідки. Якщо б таке сталося, то це б означало поразку народу у протистоянні інтересам тих кланів, які ставлять свої корпоративні інтереси вище інтересів національних.

Аналіз сучасної ситуації дає підставу — з високим рівнем достовірності — стверджувати, що незалежно від того, якими фактами володіють слідчі органи, порушивши справу проти арештованих осіб, дії правових органів мають явну ознаку політично мотивованих. У цій ситуації громадянський обов’язок спонукає закликати правоохоронні органи не бути знаряддям в руках осіб і груп, зорієнтованих на досягнення своїх особистих та групових цілей. Сучасна діяльність Юлії Тимошенко як віце-прем’єра ПЕК є складовою частиною діяльності уряду; ця діяльність спрямована на забезпечення національних інтересів. Кожен, хто цінує утвердження елементарного рівня соціальної справедливості і законності, розуміє, що діяльність нинішнього уряду дає шанс, втрата якого була б рівнозначна національній катастрофі. Громадянська підтримка діяльності Юлії Тимошенко, захист її від цькувань ми розглядаємо крізь призму захисту того курсу, який здійснює нинішній уряд.

Василь Лісовий, Юрій Бадзьо
1 вересня 2000 року




Катування та жорстоке поводження

СУДЕБНАЯ СТАТИСТИКА: В УКРАИНЕ ВСЕ ПО-ПРЕЖНЕМУ

«Донецким Мемориалом» получены статистические данные о деятельности судов Украины и ряда регионов за 1 полугодие 2000 года. Сведенные в таблицу № 1, в которой помещены также данные и за три предыдущих года, эти сведения позволяют сделать некоторые выводы об изменениях (или об отсутствии таковых) в системе уголовной юстиции нашей страны.

Из приведенных данных (за 1997г. — Госдепартамента Украины по вопросам исполнения наказаний, за 1998 и последующие годы — данные Минюста) следует, что существенных изменений наступивший год не принес. Лишение свободы остается главным видом уголовного наказания и его доля на протяжении десятилетия остается очень значительной (в 1988 году — 32%, в 1992 году — 33.7% от числа осужденных). Новый Уголовный кодекс, который мог бы позволить судам шире применять меры наказания, не связанные с лишением свободы, до сих пор бродит по Верховной Раде. Впрочем, есть опасения, что его принятие не скажется существенно на работе судов. И причина для опасений состоит в том, что уже существующий УК позволяет применять наказания, не связанные с лишением свободы. Увы, к сожалению, украинские суды не спешат воспользоваться даже этими ограниченными возможностями.
Таблица № 1.

 

1997

1998

1999

1 полугодие 2000

Число осужденных лиц

257 790

232 598

222 239

115 902

в том числе к лишению свободы, человек

% от общего числа осужденных

85 396

33.13

86 437

37.16

83 399

37.53

42 151

36,37

к штрафу, % от общего числа осужденных

9.04

5.96

3.95

3.41

число осужденных подростков, человек,

% от общего числа осужденных

нет дан.

18165

7.81

17652

7.94

10 212

8.81

в том числе подростков к лишению свободы, человек

% от общего числа осужденных подростков

нет дан.

4945

27.2

4444

25.2

2 464

24.1

число осужденных женщин, человек

% от общего числа всех осужденных

нет дан.

35 140

15.11

32 175

14.48

15 798

13.63

Число приговоров к лишению свободы до трех лет

49 145

51061

49032

25 016

% приговоров до 3-х лет от общего числа приговоров к лишению свободы

57.5

59.07

58.79

59.35

Число оправдательных приговоров

нет дан.

884

774

375

% от общего числа приговоров

 

0.343

0.348

0.32

Число смертных приговоров

128

131

120

48*

* с 2000 года — к пожизненному заключению

С тревогой можно констатировать, что преступность неуклонно молодеет. Доля подростков среди осужденных продолжает расти. За первую половину нынешнего года «за решетку» отправилось уже почти две с половиной тысячи ребят. Это очень серьезный симптом — кто знает, какая часть из них после пребывания в местах лишения свободы «твердо станет» не на путь исправления, а на преступную тропку?

Продолжает оставаться огромным и число осужденных женщин — более 15 тысяч за полугодие.

И, пожалуй, еще одно очень грустное число – число приговоров к лишению свободы на срок до трех лет, т.е. за нетяжкие преступления. В последние годы эта цифра почти на меняется — около 59 %. В нынешнем году уже более 25 тысяч человек были наказаны «недлительным» лишением свободы. Сравните: ожидается, что к концу августа по амнистии, которая теперь как день рождения, бывает «только раз в году», из мест лишения свободы должны выйти всего около 13 тысяч человек. Подавляющее большинство из них — из тех самых нетяжких — 59% ежегодно осуждаемых преступников. Как отмечает первый заместитель начальника Департамента по вопросам исполнения наказаний Александр Пташинский, после освобождения из амнистированных в 1999 году 19-ти тысяч человек вновь совершили преступления всего 35 человек. И такая картина каждый год. Увы, этих неопасных для общества правонарушителей суды десятками тысяч отправляют «за решетку» — туда, где нет работы, лекарств, где очень скудное питание и информационный голод.

Как это ни печально, но приходится вновь — в который уже раз! — высказывать сожаления о том, что никто пока не подсчитывал те громадные убытки, которые наносятся и так нищему нашему обществу подобными «наказаниями». А ведь очень часто ущерб, причиненный этими людьми, многократно меньше средств, необходимых для их содержания в колонии на протяжении двух-трех лет.

Вместе с тем неуклонно снижается наказание штрафами.

Остается неестественно низким число оправдательных приговоров — 375 за полугодие и, как правило, менее тысячи — за год. Это свидетельствует о том, что если кто-то попал под подозрение и стал обвиняемым, то обвинительный приговор ему, хоть какой-нибудь, да обеспечен. На оправдание шансов практически нет.

Любопытен другой показатель — число приговоренных к пожизненному заключению — некий эквивалент наказания в виде смертной казни. Противники отмены дикого наказания пугали общество тем, что только смертная казнь удерживает потенциальных убийц от преступлений и ее отмена «развяжет им руки». Ратификация Протокола № 6 к Европейской Конвенции прав человека (об отмене смертной казни) не развязала руки «убийцам» и не привела к росту числа убийств. Собственно, именно об этом все время говорили противники применения смертной казни. Более того, число приговоров, как бы заменивших смертную казнь, уменьшилось! Впервые за последние годы число самых суровых приговоров может не достигнуть и сотни в год.

Имеющиеся в нашем распоряжении данные некоторых областных Управлений юстиции за 1-е полугодие позволяют провести сравнение работы судов и суровость выносимых судьями приговоров в различных регионах Украины. В качестве показателей мы выбрали два — доля приговариваемых к лишению свободы от общего числа осужденных (графа «осужденные, лишенные свободы») и тот же показатель — но только для несовершеннолетних (графа «подростки»). Эти данные приведены в таблице № 2.

Таблица № 2.

Регион

осужденные, лишенные свободы

подростки, лишенные свободы

Волынская область

30.3 %

21.3 %

Львовская область

32.2 %

22.0 %

Житомирская область

32.6 %

20.7 %

Николаевская область

38.3 %

24.0 %

Одесская область

39.1 %

27.9 %

Луганская область

34.1 %

25.0 %

город Киев

48.7 %

35.2 %

Донецкая область ( 1999 год)

42.0 %

 

в среднем по Украине

36.37 %

24.1 %

Традиционно более жестко наказывают судьи на юге и востоке Украины. Особняком выделяется Киев, хотя в соседней Житомирской области (а по данным 1999 года и в Черниговской) показатели заметно ниже среднеукраинских. Суды же в центральных и западных областях Украины более сдержаны в применении лишения свободы как наказания.

Следует отметить, что на запросы «Донецкого Мемориала» по поводу статистических данных всегда аккуратно отвечает Министерство юстиции Украины, а также ряд областных управлений юстиции. Некоторые областные управления наши запросы «не замечают», нарушая при этом Закон «Об информации». Но иногда мы получаем и очень любопытные ответы. Например, заместитель начальника управления юстиции в Черкасской области Б.М. Гук пишет в ответ на наш запрос: «Черкаське обласне управління юстиції на Ваші листи регулярно надсилає Вам не статистичну інформацію, а роз’яснення, що надати інформацію по зазначеному переліку питань може лише Мінюст України. Ми Вам інформації не надавали і в подальшому не маємо наміру цього робити з причин зазначених вище, тому просимо Вас не зобов’язувати нас витрачати державні кошти на листування.» Возможно, что именно таким образом Черкасское облуправление юстиции пытается найти средства для реформирования уголовной юстиции в стране.

В заключение остается лишь констатировать, что небольшие различия, характеризующие работу судов в различных регионах страны, не меняют общей картины системы уголовных наказаний в Украине. Эта система продолжает оставаться чрезмерно жестокой по отношению к человеку. Она вряд ли способствует реальному снижению уровня преступности в стране, а кое в чем даже, возможно, способствует его росту. Эта система фактически слабо защищает права жертв преступлений. В то же время она способствует нарушению прав человека для тех, кто попадает в места лишения свободы, ибо осужденные лишены возможности осуществлять право на охрану здоровья, право на образование, право на свободный доступ к информации. В отношении многих из них нарушается право на защиту от пыток, жестокого, нечеловеческого и оскорбляющего достоинство обращения или наказания. Это при том, что по приговору суда они лишались лишь права на свободу.

Система уголовной юстиции в Украине продолжает оставаться во многом бездушным механизмом осуществления мести вместо превращения в систему, главная функция которой — обеспечение безопасной жизни для граждан общества.




Захист від дискримінації

ЗЛОЧИН ТА ПОКАРАННЯ

Адміністрація багатьох підприємств Харківської області грішить байдужістю до трудового законодавства. В зв’язку з його порушенням спалахують сварки та трудові спори, які вирішуються у районних судах за участю правової інспекції праці обкому профспілок Харківської області (ОПХО), що захищає інтереси членів профспілки.

На 1 січня 2000 року правова інспекція ОПХО врятувала з біди 1824 громадянина. Звернення, в тому числі письмові, торкалися сплати остаточних розрахунків на колишньому робочому місці, заборгованості по заробітній платні, відновлення на роботі, стягнення матеріальних та моральних збитків у зв’язку з трудовими та професійними захворюваннями.

Багато суперечливих та слизьких питань вдається розв’язати в досудовому порядку.

Правовій інспекції, як взагалі і повинно бути, часто вдається вирішити трудовий конфлікт і без втручання суду. Звичайно, це тільки у тому випадку, коли адміністрація підприємства або установи готова швидко виправити свою помилку і не доводити справу до суду. У досудовому порядку розв’язано питання з ТОВ «Світанок» про незаконне звільнення перукаря Н.Д., про відновлення виплат з відшкодування збитків, пов’язаних з професійним захворюванням колишньому апаратнику обробки зерна «Харківського хлібоприймального пункту» Н.Б., про отримання відпустки по догляду за дитиною згідно медичної довідки старшому майстру кондитерського цеху Д.Б. Логіку керівництва цих підприємств, які погодилися вирішити трудові конфлікти без звернення до суду, можна зрозуміти.

Але, на жаль, більшість керівників замість мирного розв’язання конфлікту, віддають перевагу судовому процесу. За 7 місяців 2000 року 38 відповідачів відмовилися визнати порушення трудового законодавства. Саме стільки судових справ розглянуто в судах Харкова і Харківської області за участю правової інспекції праці.

У Харківському районному суді розглянуто справу за позовом А.А., інваліда 2-ї групи. Позивач вимагав виплати боргу від Троїцького райспоживсоюзу Луганської області, де він працював вантажником. У 1958 році внаслідок нещасного випадку він став інвалідом, але з 1996 року, всупереч існуючому законодавству, підприємство перераховувало йому лише 2 грн.50 копійок на місяць. Суд виніс справедливе рішення стягнути на користь позивача борг у сумі 11709 грн. 36 копійок. Тепер інвалід отримує на місяць 59 грн.20 коп.

Колишній працівник ДП «Харківські теплові мережі», ветеран праці С.Г., який відпрацював на цьому підприємстві 35 років, був нагороджений медаллю «Ветеран праці», звернувся до суду з позовом до адміністрації ДП. В позові він просив суд зобов’язати адміністрацію підприємства виконати умови колективного договору, а саме виплатити одноразову грошову допомогу у зв’язку з переходом на пенсію. На момент цього переходу ця сума становила п’ять мінімальних зарплат.

При розгляді справи в суді адміністрація пояснила, що С.Г. перейшов на пенсію не за власним бажанням, а в зв’язку з погіршенням стану здоров’я. Так з’ясувалося, що він працював у шкідливих умовах і отримав професійне захворювання. Також з’ясувалося, що профспілка рідного підприємства не тільки не захищає права своїх працівників, а стала на бік адміністрації й допомогла виставити з підприємства літнього працівника геть.

Суд задовольнив позив і на користь позивача стягнуто 2568 грн.50 коп. Сума не маленька, але навряд во-на згладить образу ветерана праці.

У запалі амбіцій, відчуваючи свою повну безкарність, керівники підприємств часто позбавляються від тих, хто їм не до вподоби. Дуже часто звільняють з роботи літніх спеціалістів.

Зараз у харківських судах розглядається ще 18 позовів, в розгляді яких бере участь правова інспекція ОХПО.




ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ДОБРОДІЙ Н. ПОСВАРИВСЯ ЗІ СЛУЖБОЮ ЗАЙНЯТОСТІ У КОНОТОПІ

Ця досить прикра, але правдива історія про те, як добродій Н., який є інвалідом 3-ї групи з дитинства, але є людиною працездатною, ще досить молодою, був змушений звернутися до Конотопського міського центру зайнятості населення. Історія про непохитність та нездоланність чиновного апарату, але історія, яка завдяки наполегливості героя має оптимістичне закінчення, бо не може чиновнича кривда існувати довічно.

А почалася історія з того, що у березні 1999 року наш герой, втомившись від хронічних невиплат заробітної плати на попередньому місці роботи, був змушений звільнитися. Герой згадав, що частина 2 статті 43 Конституції України передбачає обов’язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, а Закон України «Про зайнятість населення» встановив, що громадянин України має право на безкоштовне сприяння у працевлаштуванні від державної служби зайнятості.

Так і мало бути, як гадав наївний Н. Але, чомусь, так не гадали працівники районного центру зайнятості. Діставши облизня, приголомшений Н. відразу ж звернувся до міського центру зайнятості. Тут без зайвих церемоній його швидко спровадили, тільки він натякнув, що є інвалідом 3-ї групи. Про реєстрацію не було навіть і мови. Опинившись за дверима, добродій Н. довго не міг себе опанувати та зрозуміти, чим це він так завинив перед цією державною і, як він гадав, вельми шановною Інституцією.

Обурений такими, аж ніяк не джентльменськими діями працівників служби зайнятості, і не довіряючи своїй пам’яті, знову поринув у вивчення Закону «Про зайнятість населення», у п. 2 якого чітко записано, що «інваліди та пенсіонери, які звертаються до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації в цій службі».

Гадаючи, що його не зрозуміли або сталася якась прикра помилка, він, поклавши під язик пігулку валідолу, знову завітав до центру зайнятості, щоб відновити справедливість. Та дарма, бюрократичний апарат не поступився ані на п’ядь, стояв непереможний і нездоланий, байдужий до людських проблем і поневірянь.

Громадянина Н. не поставили на облік ні вдруге, ні втретє (а вся ця історія тягнулася п’ять місяців), і ніяк не допомогли з працевлаштуванням.

Тільки після звернення депутата Верховної Ради до прокуратури міста бюрократи з центру зайнятості визнали право пенсіонерів та інвалідів на допомогу при працевлаштуванні. Ось деякі уривки з відповіді прокуратури, яку підписав в.о. прокурора м.Конотоп, молодший радник юстиції В.І.Тищенко, народному депутату Верховної Ради:

«На Ваше доручення повідомляю, що прокуратурою м.Конотоп проведено перевірку стосовно порушень чинного законодавства з боку працівників Конотопського міського центру зайнятості населення під час реєстрації та постановки на облік гр-на Н.

Під час проведення перевірки встановлено:

Гр-н Н. після звільнення з підприємства звернувся до міськрайцентру зайнятості населення з метою стати на облік як особа, що шукає роботу. Однак в цьому йому було відмовлено. В результаті чого гр-н Н. не отримав довідки, потрібної для отримання субсидій на сплату комунальних послуг, не одержав кваліфікованої правової допомоги від робітників центру, в зв’язку з тим перервався його трудовий стаж.

Прокуратурою м.Конотоп на адресу директора Конотопського міськрайцентру зайнятості населення внесено припис, яким директора центру зайнятості зобов’язано зареєструвати та поставити на облік гр-на Н., як особу, що шукає роботу.»

Може, на цьому поставити крапку? Та ні, бюрократія не має наміру так швидко поступитися своїми принципами, бо, на її думку, вона всемогутня. Після прокурорського допису начальник відділу працевлаштування, який майже п’ять місяців відмовляв громадянину Н. у допомозі з працевлаштуванням, нарешті поставив його на облік, а щоб він подалі не звертався знову, вивчив старанно його медичну довідку про те, що Н. має поганий зір і, навіть, вдень погано бачить, запроторив його нічним сторожем до артезіанських свердловин, небезпідставно сподіваючись, що він таки впаде до цієї свердловини і більше не буде турбувати працівників центру зайнятості. Але ж законодавством України передбачено, що висновки медико-соціальної експертизи (МСЕК) про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для всіх установ нашої держави.

Все ж таки хочеться закінчити на оптимістичній ноті, бо зараз у м.Конотопі організовані і почали працювати громадські об’єднання — Союз пенсіонерів та робоча група Міжнародного товариства прав людини в Україні і, маємо надію, що їх нелегка боротьба з чиновниками всіх рівнів допоможе захистити права громадян, які цього потребують.

Коментар ПЛ. Згідно з офіційними повідомленнями в Україні 2,5 млн. інвалідів. У 1991 році був прийнятий Закон «Про соціальний захист інвалідів», в якому передбачений новий підхід до оцінки інвалідності. Зараз в Україні інвалідність, як і в усіх цивілізованих країнах, визначається не втратою здоров’я, а лише мірою втрати працездатності.

У 1994 році Кабінетом Міністрів була прийнята «Програма професійної реабілітації і зайнятості населення», існують нормативні, акти, згідно яких підприємства інвалідів мають деякі податкові пільги.

На жаль, на місцевому рівні дуже погано виконуються існуючі закони, що гарантують соціальний захист інвалідів. Не тільки центри зайнятості не бажають вирішувати проблеми працевлаштування інвалідів, і дуже часто МСЄК пишуть висновок: «непрацездатен», хоч інвалід працездатного віку, в міру своїх сил, може працювати, але потрібно підібрати йому відповідну працю і це безпосередній обов’язок працівників центрів зайнятості населення.

Зараз Верховна Рада України збирається розглядати у другому читанні новий податковий кодекс, в якому практично не передбачені податкові пільги для інвалідів. При такому ставленні держави, інвалідам дуже важко вижити, отримуючи пенсії, які не забезпечують навіть напівголодного існування (пенсія інваліда дитинства становить 18 гривень, мінімальна пенсія інваліда 1-ї групи — 42 гривні, а максимальна для інваліда 1-ї групи, який має 10 років стажу, становить 102 гривні).




Кримінально-виконавча система

ЛЕТНИЙ ЛАГЕРЬ — СЕМИНАР АМНИСТЕРОВ УКРАИНЫ

Лагерь-семинар амнистеров состоялся 18 — 21 августа. Местом проведения в этом году стала раздольная Черкасщина — туристическая база «Приднестровская». Живописный сосновый бор, затока Днепра, чистый воздух добавили свежих сил каждому, кто приехал сюда.

И это было кстати, так как программа занятий была достаточно напряженной. Проведен обширный тренинг по осмыслению мандата Международной амнистии, который был нацелен на новых членов. Но и тем, кто является членом организации не первый год, учеба была полезной — что-то уточнялось, корректировалось, воспринималось по-новому с учетом приобретенного опыта. Тренеры УАМА Н.Дульнева и С.Маринцова из Львова также рассказали о ходе кампании по защите прав женщин в Саудовской Аравии и прочитали лекции о соблюдении этих прав, рассказали о женских общественных организациях, которые могут оказать содействие в разных обстоятельствах современного бытия.

У тренеров-амнистеров из Макеевки О.Губарь и Н.Соболевской своя тема — об изучении и преподавании прав человека. Богуслав Станиславский, руководитель Польской Международной Амнистии, сообщил о приоритетных направлениях деятельности организации в Польше. Понятно, было много общения, обмена информацией, но главной темой оставалась одна — как профессионально организовать работу групп, чтобы иметь позитивные результаты в области защиты прав человека.

Семинарские занятия перемежались с общением, была экскурсия в Канев, на Тарасову гору — все оказалось полезным.

Организатором «летнего лагеря — 2000» украинских амнистеров стала группа «Украина — 7». Особенностью этой группы является то, что это единственная группа, действующая в сельскохозяйственном секторе, — в Золотоношском районе Черкасской области. Группа достаточно мобильная, хотя те, кто в нее входят, живут в разных селах. Неутомимая Татьяна Говоркова — инициатор создания группы, Галина Оношенко, Дарина Букач, Александр Головко, Сергей Куксенко, Николай Говорков и другие сполна выполнили роль расторопных и радушных хозяев.



КГБ ДАВ НАМ РОБОТУ НА ВСЮ РЕШТУ ЖИТТЯ

Інтерв’ю кореспондента журналу «Українська культура» з виконавчим директором Харківської правозахисної групи Єгеном Захаровим та правозахисником, у минулому політв’язнем Василем Овсієнком.

Іван Малюта. Панове, наш читач хотів би знати, що це за організація — Харківська правозахисна група — та що це за Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, над яким ви працюєте.

Євген Захаров. Харківська правозахисна група існує з 1988 року як підрозділ «Меморіалу», а з 1992 — як окрема юридична особа. У ній тепер біля 50 членів, у штаті працює 25 осіб. Ми видаємо бюлетень «Права людини», ведемо широку просвітницьку роботу, спрямовану на формування правової свідомості громадян, організовуємо семінари й конкурси серед студентів і старшокласників, видаємо багато правничої літератури, намагаємося допомогти людям у конкретних випадках порушень їхніх прав державними органами, аналізуємо стан з дотриманням деяких ключових прав людини — свободи висловлювань, захисту від катувань і жорстокого поводження та інших.

І.М. Ви теж колишній політв’язень?

Є.З. Бог милував, але я був близький до цього. Я розповсюджував літературу самвидаву, у 80-х був у Харкові представником Фонду допомоги політв’язням, організованого О.Солженіциним, листувався з друзями-політв’язнями, які були у таборах. Це була досить небезпечна справа.

Тож цей проект — лише одна з наших тем. Ми його виконуємо разом з нашими колеґами в інших країнах Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР. Він має загальну назву «Східна Європа — спільна земля» і спонсорується в межах цього проекту. Це суто громадянська, недержавна справа. Вона тримається на активній громадянській позиції окремих людей, на ентузіязмі. Нас підтримують зарубіжні благодійні фонди. В Україні на цю діяльність ми ще ґрантів не отримували.

Центр проекту у Варшаві. Одним із його результатів має стати Словник дисидентів. Польщі в ньому відведено 180 імен, колишньому СРСР за винятком національних рухів — 210 імен, Україні — 120, решті країн менше. Цей Словник має вийти анґлійською, польською та російською мовами. Крім того, кожний національний партнер — а вони є практично в усіх країнах цього реґіону — дістає право видати Словник своєю мовою, на свій розсуд доповнивши свою національну частину. Ми цим правом неодмінно скористаємося. Уведемо до нього кількасот імен. Сьогодні ми вже закінчуємо свою частину Словника: підготували 120 біографій обсягом в середньому 5000 знаків кожна, підготували вступне есе, коротку хроніку національно-демократичного руху, бібліоґрафію, фото кожного персонажа.

Щоб виконати таку роботу, необхідно зібрати інформацію у вигляді документів, фотоґрафій, книжок, спогадів, рукописів про новітній період української історії, пов’язаний з моральним спротивом тоталітарному режимові та політичними репресіями. Тобто ми збираємо матеріяли з історії правозахисного руху в Україні у післясталінські часи — до перебудови. Формуємо архів, маємо намір створити музей, де сконцентрувати якомога більше джерел, щоб ним могли скористатися майбутні історики. Зараз час накопичування джерел. Доки ще живі більшість учасників тих подій, їх потрібно записати. Автобіоґрафічні розповіді — безціннне, а часом ледве чи не єдине джерело. Адже матеріяли судових справ далеко не завжди відображають істину: суд мав свою правду, а підсудний свою, яку часто приховував. Тепер же колишній в’язень може не боячись розповісти все. Ми знаходимо цих людей, беремо в них аудіо- і відеоінтерв’ю, копіюємо їхні матеріяли і на цій основі пишемо біоґрафічні нариси. Ми намагаємося працювати на науковому рівні, але розуміємо, що він може бути забезпечений лише тоді, коли не стане ніяких обмежень на доступ до інформації. Адже досі ці справи закриті. Доступитися до документів практично не можна.

Тепер архіви збирає багато хто. Я недавно дізнався, що дехто з киян передав свої матеріяли московському «Меморіалові». А це втрата національного багатства. Його треба концентрувати в Україні. Але хто в нас за такі матеріяли платить гроші? Я так думаю, що нехай вони збираються будь-де, аби не пропали назовсім.

Скоро ХПГ видасть список або каталог осіб, які були репресовані з політичних мотивів від середини 50-х до середини 80-х років. Ідеться про засуджених або репресованих у позасудовому порядку (наприклад, запроторених з політичних мотивів у психіатричні лікарні). У нашому списку більше двох тисяч осіб.

Василь Овсієнко. Українські дослідники Іван Лисяк-Рудницький, Георгій Касьянов, Анатолій Русначенко пишуть, що в цей період «засвітилися», тобто проявили значну активність, були засуджені або пройшли по справах десь від 700 до 1000 осіб.

Є. З. Насправді значно більше. Ми включаємо учасників правозахисного, політичного, релігійного, робітничого спротиву, «відмовників». Я впевнений, що це далеко не все. Таких людей було значно більше. Цю добірку ми хочемо видати, щоб удосконалити методологію пошуку: кого ми шукаємо, які категорії людей. У нашому списку обов’язково будуть помилки. Його треба вважати робочим документом, який придасться майбутнім історикам. Тож ми при нагоді хочемо закликати колишніх репресованих, їхні родини, знайомих, щоб вони відгукнулися і приєдналися до нашої роботи. Звертатися до нас так: 61002, Харків-2, а/с 10430, тел./факс (0572) 436455.

І.М. Наскільки широка буде інформація в цьому списку?

Є.З. Довідки будуть невеличкі. Роки життя, діяльність, репресії, подальша доля. 5 — 7 рядків на особу. У кого дві-три судимості — то більше. У Словнику ж будуть доволі просторі біоґрафічні нариси.

І.М. Пане Василю, чому ви, філолог, відомий правозахисник і політик (адже досі є заступником голови Республіканської Християнської партії), зосередилися нині на Міжнародному Словнику дисидентів Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР?

В.О. Якщо щось відбулося, але про це не написано — то його й не було. І навпаки, якщо чогось не було, а про нього пишуть і говорять — то воно таки було! Міфи, які застряли у свідомості людей, часом діють ефективніше, ніж історичні факти.

На жаль, історія — не завжди те, що було, але те, що записане. Якщо учасники значних суспільних подій, очевидці та обізнані люди не подбають, щоб записати правду, то настануть нові часи і нові люди, які напишуть історію за своїм розумінням. Або так, як їм треба. Або як їм замовлять. Тож щоб історія була правдивою і справедливою принаймні щодо нас, мусимо зафіксувати її на папері й опублікувати. І вже цього історична наука не посміє обминути.

Тепер мені часто доводиться повторювати ці слова, бо ми, українці, якось не вміємо подбати про належне утвердження себе у світі. Скажімо, ми становили 16% населення СССР, а в кожному політичному таборі упродовж усієї радянської влади ми становили близько половини континґенту (був такий мудрий термін). А це означає, що українці завжди боролися за свої людські й національні права. Правда й те, що за однакові дії в Україні російські окупанти карали куди тяжче, ніж у Москві. У період перебудови московські письменники подіставали з шухляд те, чого не могли опублікувати за тоталітарного режиму. А українці не мали чого діставати. Бо російська влада старанно витрушувала все не тільки з шухляд, а й із душ. Разом з душами. Правда й те, що українці були дуже стійкими, рідко хто ламався в неволі. Правда, що й режим там для нас, українців, був тяжчим уже в силу того, що утримували нас на чужині (в Мордовії та на Уралі). Нам тяжче було організувати вихід інформації про себе на волю, за кордон. А тим часом в табірних акціях спротиву основною силою були таки українці. І даремно українофоби і самоїди вправляються в анекдотах, які ми, українці, погані. Ми не гірші за людей.

І от я дізнався, що готується Словник дисидентів і що Україну в цьому проекті представлятиме Харківська правозахисна група. (Я би казав: «Словник опору». Бо слово «дисидент» означає «інакодумець». Тобто відступник від офіційної ідеології. В Україні були й такі, але багато хто з самого початку мав інший, не комуністичний світогляд. Але цей термін уже утвердився в Західній Європі, і з тим нічого не можна зробити).

На пропозицію виконавчого директора ХПГ Євгена Захарова я вступив до неї і вже ось майже два роки працюю як координатор проґрами. І вважаю, що моя участь у цьому проекті корисна. Хоч я за фахом філолог, та знаю правозахисний рух із середини (ув’язнений був з 1973 до 1988, з перервою, загалом на 13,5 року, в тому числі за участь в Українській Гельсінкській групі). Я знайомий з дуже багатьма учасниками правозахисного і національно-визвольного руху, тому мені легше з ними розмовляти. Я орієнтуюся в літературі самвидаву, перечитую дослідження. Тобто я перекваліфіковуюся на історика правозахисного і національно-визвольного руху. І при цьому я би не сказав, що моя політична активність підупала. Навпаки, ця тематика дає мені можливість кваліфіковано вести антикомуністичну, антиімперську пропаганду і просвітницьку роботу. Адже я виступаю як публіцист (сього року відзначений премією ім.В.Стуса), а як просвітянин обійшов із лекціями сотні студентських та учнівських аудиторій. Учителі, студенти охоче слухають мої розповіді про шістдесятників, правозахисний рух, школярі — про Василя Стуса, творчість якого вони вивчають. Місцеві організації Республіканської Християнської партії влаштовують такі зустрічі. Я витримую по декілька виступів на день. Зі мною беруть інтерв’ю місцеві ґазети, радіо, телебачення. Не треба агітувати за свою партію — доволі лише згадати її. А які ми люди і чи варто з нами мати справу — хай судять самі.

Ось, скажімо, вирушив я «на етап» у Галичину 19 січня, а повернувся до Києва 12 лютого. За 24 доби відвідав і записав розповіді 29 колишніх політв’язнів і привіз 72 години аудіозаписів (три доби чистого говоріння!). Потім поїхав у Коломию, до Чорткова. Попутно виступив у двох університетах, семи училищах, кількох школах. Попри те, що здобув неоціненні скарби, я мав неабияку втіху від спілкування з рідкісними в цьому світі, дорогими моєму серцю людьми: Дмитро Квецко, Григорій Прокопович, Мирослав Мелень з «Українського національного фронту», їхні послідовники Зорян Попадюк і Яромир Микитко, Любомир Старосольський, члени Української Гельсінкської групи Мирослав Маринович, Оксана Попович, Ірина Сеник, Богдан Ребрик і десятки інших. Тішуся, що всі вони залишилися такими ж високими духом, якими я їх знав особисто, з розповідей чи з літератури. Скажу вам, що в наш час — у 60-80-х роках — кагебісти добирали в неволю високоякісні кадри. Це в 20-40-х косили всіх підряд. У політичних таборах концентрувалися справді найкращі люди нашого часу. І я мав щастя там з ними спілкуватися! А тепер відвідую їх, знайомлюся з їхніми родинами. Це прекрасні люди. У них славні дружини і ще славніші дітки. Скажімо, 16-літній син Яромира Микитка Олекса записав мені чудові свої пісні на слова Ліни Костенко і Василя Стуса, а другокласник Василько Мармус — повстанських пісень та політичних коломийок («Зголосився комарик до повстанців, щоб кусати москалів-голодранців»). Його батько Володимир разом із вісьмома хлопцями підняв над Чорт-ковом національні прапори вночі проти 22 січня 1973 року.

Певно, що найбільше таких людей у Галичині. Скажімо, в Коломийському районі є ціле «кубло антирадянщиків» — 1958 року тут засудили десятьох хлопців на чолі з Богданом Ґерманюком — «Об’єднану партію визволення України». Більшість із них із села П’ядики. А з села Печеніжин — «Спілка української молоді Галичини», заарештована навесні 1973 року (лідер Дмитро Гриньків). У Коломиї живуть репресовані священики Зиновій Карась та єпископ-ординарій Коломийський і Чернівецький Павло Василик. Там живе леґендарний повстанець, а потім антирадянщик зі «стажем» 32,5 року Мирослав Симчич. Але я й у Києві та довкола нього записав декілька десятків людей. Наприклад, по сім годин мені наговорили Михайло Горинь та Євген Сверстюк — хто б цих заклопотаних людей «розколов» на таке? Я недарма називаю себе «хазяїном пересилки»: багато хто з колишніх політв’язнів, приїхавши до Києва, зупиняється в мене. Отут я й ставлю перед ними диктофон. Тепер готуюся до мандрів на південь України.

Як правило, це довільна, жива, не обмежена часом розповідь. Але я допитуюся:
- якого ви роду (може, родичі брали участь у національно-визвольній боротьбі, були репресовані);
- де навчалися, в яких роках;
- в чому полягав ваш спротив, що було інкриміновано;
- коли заарештували й судили;
- де вас утримували; найзначніші акції протесту в неволі — дати, вимоги, покарання, найяскравіші епізоди;
- які маєте публікації, де писалося про Вас;
- коротко — що робили після звільнення.

Є.З. Ми списуємо ці аудіоінтерв’ю на папір і даємо людині внести виправлення — тоді воно стає документом. Інтерв’ю, окрім В.Овсієнка, записують, обробляють і готують біографічні довідки також Ірина Рапп, Софія Карасик (їхні чоловіки теж сиділи по три роки за «наклепи на радянську дійсність» за ст. 187-1, а самі вони зазнали позасудових репресій), Борис Захаров, Володимир Каплун. Вячеслав Баумер розшифровує записи. Технічну роботу виконує Ольга Звягінцева, базу даних робить Олександр Агєєв. Він верстає всі наші видання. З цих аудіоінтерв’ю ми хочемо видати книжку. Може, й не одну. З відеозаписами допомагає нам Вахтанґ Кіпіані.

Крім того, ми започаткували серію видань з нашого архіву — спогади людей, які брали участь у правозахисному русі. Хочемо показати різні варіянти духовного спротиву тоталітарному режимові. Готуємо до видання тритомник Михайла Хейфеца, куди увійдуть його «Украинские силуэты», «Место и время», «Военнопленный секретарь» та інші твори про в’язнів Мордовських таборів 70-х років — В.Стуса, В.Чорновола, М.Руденка, З.Попадюка, П.Саранчука, П.Айрікяна та інших. Недавно політв’язень, член Української Гельсінкської групи Петро Січко знайшов спогади своєї вже покійної дружини Стефанії Петраш, теж політв’язенки, про славну їхню родину (їхній покійний син Василь Січко був членом УГГ, відсидів 6 років за правозахисну діяльність, син Володимир — 3 роки). До книги увійдуть також розповіді самого Петра Січка про себе і родину, вироки, заяви, знімки. Уже вийшли спогади «Записки адвоката» дисидентки Діни Камінської, яка захищала Володимира Буковського, Павла Литвінова, Юрія Галанскова та ін. Досі в Луганську живе й працює адвокатом Лідія Яківна Немиринська. Вона захищала Миколу й Раїсу Руденків, Йосифа Зісельса, Віктора Нєкіпєлова, віруючих, Худенка в Казахстані. Написала нариси про десять своїх справ. Вона зберегла багато матеріялів, а дещо ми їй знайшли.

У рамках проекту «Східна Європа — спільна земля» надалі робитиметься ціла Енциклопедія дисидентства. Треба буде написати статті не лише про окремих людей, а й про найзначніші події, організації, твори самвидаву. Насамперед маємо скласти перелік, що саме треба до неї включити.

В.О. Московська «Хроника текущих событий» давно гуляє в Інтернеті. А Чорноволового «Українського вісника», «Вісника репресій» Надії Світличної ніхто туди не ввів. А це ж неоціненні джерела! А хто укладе корпус українського самвидаву? Це ж кілька томів! Хто складе енциклопедію українського опору? Знаю, що за це береться видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Бачу, що й там нам треба взяти участь, бо ж маємо багато готового матеріялу.

Одне слово, КГБ дав нам роботу на всю решту життя. Ще й мало буде.

Опубліковано в журналі «Українська культура», ч. 5, 2000 року зі значними скороченнями.





Хто винний?

ВАСИЛЬ СТУС. СТИХИ ИЗ КНИГИ «ПАЛИМПСЕСТЫ»

24.
Ты тут. Ты тут. Вся — белая свеча,
испуганно и тонко полыхаешь,
открытым сердцем щедро награждаешь,
тая рыдание у моего плеча.
Ты тут, ты тут, как в запоздалом сне
платочек мнешь в руке — со мною рядом
и милыми движеньями, и взглядом
виденьем приближаешься ко мне.
И вдруг — река! С разлукой вековой
нахлынула, пришла и захватила,
но жуткая волна не замутила
воспоминаний — Киев мой со мной.
Остановись! Не смей идти обратно,
к тем скучным улицам и площадям!
Ты вырвалась, ты появилась к нам
из оползня, как камешек отрадный,
материи распад случайный, краткий —
и трепет рук, дрожанье век. Украдкой
ушла туннелем длинным — дальше, в ночь,
в мерцание, и в снег, и в крик метели.
Рыданьем белым губы твои млели.
Прощай и не оглядывайся! Прочь!
Мы на том свете встретимся с тобою.
Зеленою звездой мерцает ночь
и отрицает небо голубое.
Иди, не оглянись, ступай домой.
Зеленая звезда мелькнет — растает.
Иди, не оглянись! Сыночек мой
пусть без меня мужает — подрастает!
Катись с горы в тот яр тревожный, вниз,
прощай, не озирайся. Оглянись!

43. ИЗ ЛЕТОПИСИ ОЧЕВИДЦА


Украдено солнце. Косит перепуганным оком,
как бешеный конь. Ему чудится: в сердце — ножом!
За тучами тучи, за дымом пожарищ высоко
глядит на пустыню давно равнодушный божок.
Безумные, рвутся на бой сыновья Украины:
тот с ордами бродит, а этот — забредил Москвой.
И кровью залитые очи пророчат: руины
разверзлись — и мать поднимается в час роковой.
— Нашли, налетели, помяли, сожгли и забрали
с собой, на чужбину — весь тонкоголосый ясырь!
Ах, чтоб вы пропали, сыночки, ах, чтоб вы пропали:
ведь так не карал нас и лях, басурман, изувер!
И Тясмину тесно от трупов казацких, от крови,
и Буг почернел от их трупов у всех на виду,
ах, чтоб вы пропали, сыночки, чтоб были здоровы,
чтоб были здоровы — в том райском раю и в том адском аду!
Порежут на кожи вас, задницы жженым пропалят
и крови нацедят — упейтесь же адским вином.
А где ж Украина? Все дале, и дале, и дале,
дороги полынью забитые, спят настороженным сном.
Украдено солнце. Косит перепуганным оком,
как конь сумасшедший, что чует под сердцем металл,
курятся руины, кровавым стекают потоком,
татарское солнце, стожалое, бьет наповал.


122.

Памяти А.Горской
Ярись, душа, ярись, а не рыдай!
Все в белой стуже сердце Украины,
а ты ищи тень красную калины,
на черных водах тень ее узнай!
Ведь мало нас. Всего лишь горстка нас,
лишь для борьбы, надежды и креста.
Определен судьбой наш смертный час.
Калиновая кровь — она густа,
подобна нашей! В сердце притаилась.
И в белой стуже белых причитаний,
те гроздья боли, в глубине страданий
на нас своим бессмертьем отразились.


146.
За мною Киев тянется во снах
зеленой хвоей, соком залитою
черешен спелых. Что ж, Господь с тобою,
ведь впереди — твой крах, твой крах, твой крах!
Лежит дорога — в вековых снегах,
бескрайние, горбатые просторы.
О край любимый! Милый край, который —
как камень на кладбище — в головах.
Седая мать взъерошила мой страх,
рука ее, костлявая, как ветка,
вся в наледи.
И солнце светит редко,
И гулкий топот слышен там, в степях.


148


Света — полдня и полночи.
Полжизни прожитых лет.
Отдых приходит, пророче,
и возвращения нет.
Тщетно, пророче, страданье:
света — полночи-полдня,
северное сиянье
зря осветило меня.


149


Вот, наконец, вы, сумерки души,
что погасили гомон с того света,
безгласие, тугое, словно бич,
простор объяло. Вызволи — хоть через силу,
сверхнатиском, прорывом, но пробейся.
А может, осторожно, в тьме густой
крадись наверх, но сна не испугай
отверстого, как боль. Пройди между теней
и заблудись меж них.


Перевод с украинского Марлены Рахлиной



Василь Стус. 15 років. Міра присутности

Вже вкотре збирає нас поет, якого місія – єднати людей.

Василь Стус – висока постать, що піднялася над малим часом, над мілинами часу.

Василь Стус – вольова людина: йому вдалося зреалізувати свій талант за умов, де інші гаснуть і посилаються на умови.

Василь Стус – щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасти. Знайшлося кому рятувати його творчість — збирати, опрацьовувати, видавати. І то в наш час, коли скрізь бракує розумних рук.

Загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися.

Він справді «у смерті повернувся до життя».

ВІДЛУННЯ СМЕРТИ

Якщо говорити про зворотну луну його загибелі — вона була великою. То був час, коли грім було далеко чути. Усі радіостанції світу повідомили про загибель українського поета. Комуністи заметушились.

Цей грім вдарив і по його друзях — і теж пробудив. Чимало сміливих акцій проходило під його іменем – за законом зеківської солідарности.

«Стуса ми не здамо» — висіло в повітрі.

«Стуса не забудуть» — це стало зрозуміло тим, що дозволили без шуму видати книжку «Дорога болю».

«Від Стуса краще відійти, умивши руки» — здогадалися кагебісти після кількох спроб виправдати свій вирок.

Стус був найбільшим, найбільш відвертим і дошкульним ворогом КГБ, бо, здається, тільки він написав звинувачення тій бездушно жорстокій і антиукраїнській потворі. Звинувачення від імені свого народу.

Воно звучить. Воно завжди звучатиме.

Нарешті, коли труна з його прахом з’явилася в Києві під синьо-жовтими знаменами в руках друзів, гідних тримати ці знамена, — стало ясно, що Стус таки переміг.

То було перше диво його повернення до життя.

ВИСОКЕ СЛОВО

Слово Василя Стуса зайняло свою висоту і утримує її. Маніфестація вільного поетичного слова зі сцени в українську глушину прийшла з іменем Стуса. Ще в кінці 80-тих Львівський молодіжний драматичний театр (реж. В.Кучинський) виступав у містах України з віршами Василя Стуса та інших опозиційних поетів, і ще при комуністичному режимі він був відзначений премією Василя Стуса. То був початок перемог: поет владно зайняв високу нішу, яка чорніла в самоті — нішу великої вільної справжньої поезії.

Та премія теж була викликом режимові, який визнавав тільки державні нагороди і терпіти не міг якихось громадських інституцій.

До речі сказати, в час епідемічної девальвації, коли перший президент держави стає «довіреною особою Суркіса» і коли мало не всі бажаючі стають академіками — премія досі тримається на рівні свого імені.

Отже, у важкій боротьбі за піднесення і утримання рівня, де культура зберігає справжність і відкритість до інших культур, Василь Стус утримує своє місце.

ГЕРОЇЧНА ПОСТАТЬ

Для масової свідомості Стус залишається легендар-ною постаттю незламного борця за волю України.

Є люди, яким здається фальшивим таке «використання» поета. Вони обурюються з «примітивізації» і з «перетворення особи на прапор».

Вони, певно, мають свою рацію. Але їм можна виставити батальйон опонентів — майорів, прапорщиків, вертухаїв і стукачів, які конвоювали поета на його хресній дорозі. І вони будуть свідчити, що Стуса як поета не знають, а знають його як запеклого націоналіста — «всегда говорил по-украински», вічного борця і справді небезпечного для держави ворога. «Он ваш герой» — скажуть вони. І їхні свідчення будуть правдиві. Це ж їм він у суді кинув слова Лермонтова: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь».

Україна потребувала героя — і він з’явився. Бо таки справді Василь Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння.

Як мало хто, він таки словом і ділом здобувся на постать героя. Отже, мають усі підстави робити з його імені прапор також і ті, що віршів не читають, а вибирають з них тільки цитати для транспарантів.

І вони мають більше рації, аніж ті, кому Стус як постать героїчна і Стус як поет, власне, байдужий. Це не їхній поет і не їхній герой. Та чомусь їм кортить поставити його поруч з собою.

Популярність його імені така, що вони не можуть обминути культурного поля навколо нього і, зі свого боку, якось прилаштовуються. Мовляв, задля «очищення і демітологізації» образу. Це темне і модне слово десь на узбіччях назбирало багато різних адептів, і вони жонглюють ним, хто як уміє, імпровізуючи нібито модерні заклинання проти міту, власне — проти іншого бачення.

Нагадаймо, що міт — це ясне бачення великого! Василь Стус — містик, а це слово їм у носі крутить. Якби струснути з того всього словесну полову, залишиться твереза приказка: «Возиться, як кіт з оселедцем».

У кота і час є, і сила дармує…

ПОЛЕ ЛІТЕРАТУРИ

Василь Стус працює вже з десять років на ниві літературознавчої думки, і то в двох іпостасях: як непересічний літературний критик, і як об’єкт дослідження. Він належить до числа небагатьох авторів, навколо яких є постійний рух, текстологічні дослідження, суперечки — створюється простір активної думки. Тимчасовий аспірант Інституту літератури повертається в той інститут і урухомлює його омертвілу структуру. Немає фінансування, але й немає нагляду. То саме пора Стуса. Він будить, тривожить і не дає спокою тим, хто доторкнувся до його «палімпсестів».

І ось виходить при тому ж інституті 9 книжок творів Стуса. Нічого подібного за десять років там не бувало: це єдиний живий нерв і джерело, що б’є в цій занепалій ідеологічній сторожці.

Уявімо собі: 15 років тому хтось в Інституті літератури на Вченій раді сказав, що таке трапиться до 2000 року з іменем і творчістю з/к, убієнного в камері зони 36 5 вересня 1985-го!

Усі розумні визнали б такого навіть не гідним психлікарні!

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР

За 15 років Стус великою мірою наповнює також український інформаційний простір, зокрема ефірний простір України.

Пісні на його слова лунають в усіх концертних залах, може, за винятком урядових концертів у палаці «Україна».

І то не просто данина імені — то дух, який підняв до високої творчості багатьох молодих виконавців і композиторів. Зі словом Василя Стуса в залі проскакує іскра. І ніщо не гасить її, окрім важкої навколишньої сірості.

Сприяє тут іще одна делікатна обставина, що стосується конкуренції імен в літературі. Чого гріха таїти – заздрість і підступи завжди гніздилися там, де видають книжки. А Стус своєю долею піднявся настільки високо над усим цим, що десь на долах можуть його «демі-тологізувати», вираховувати показники його популярності, адаптувати до шкільної програми, а він стоїть у своєму культурному небі, відсторонений і задивлений у вічність.

СТУСА ЛЮБЛЯТЬ

Не всі. Таких і не повинні любити всі. Але він любив — і його люблять. І знають: йому нічого ні від кого не треба А підіймати чи понижувати Стуса, прославляти чи замовчувати — це вже клопіт інших.

Просто жаль, дорогі мої краяне, що за десять вільних років самі ви не виросли, не запанували, не просвітліли, а Бог же дарував вам сонце свободи!

СЛАВА

Слава Стусова піднімається і опускається разом з нами. Нині український народ знеславлений – і поетове ім’я тихне. Однак вже коли його слава тягне когось за собою, то – назавжди.

Будьте обережні!

Скажімо, був такий, приставлений до Стуса 20 років тому адвокат Віктор Медведчук. Стус його розкусив і прогнав.

Прогнав то й прогнав, кар’єрі того це не зашкодить, навіть навпаки, оцінять, що націоналіст впізнав і відштовхнув ленінця, молодого і перспективного. Кар’єра бідолашному настільки сліпила очі, що він і не зрозумів, до кого його приставили в суді. Він подумав: «Це і є мій золотий щабель». А то вже було ім’я, яке крокує в історію. В глухій залі закритого суду те позначене знаменням ім’я вже відкидає свою тінь…

І коли в службовому пориві адвокат виголосив слово звинувачення замість захисту, судові чиновники усе це проковтнули, як момент успіху. Вони і не подумали, що великий транслятор історії вже передає їхні убогі тексти у вічність.

І ось у числі 58 «Хроники текущих событий» з’являється повідомлення про суд над Стусом – і з’являється вираз «адвоката» Медведчука: «За все свои преступления Стус заслужил наказание»… Різні були адвокати в совєтських політичних судах, а такого ще не бувало, щоб його цитувала скупа історична хроніка. Медведчук стає символом кагебістської адвокатури. Він пре «захищати», не дивлячись на всі протести і відмови, не помічаючи, що входить у велику історію.

«Хроніку» перекладуть на іноземні мови, і будуть вивчати ці «преступления». Це листи до академіка Сахарова, генерала Григоренка, до Л. Лук’яненка, до київських друзів, це заява в прокуратуру, це вірші… Ото і всі «преступления».

Хто ж були ті люди, що робили з поета злочинця? Може, хтось їх стримував? Чи це були особи? Чи й тут була «колективна відповідальність» за беззаконня?

Чи хтось досліджував це все?

Мовчимо?

І ось на 9-му році незалежності України, за яку Стус поклав життя, з’явиться список нагороджених президентом Л.Кучмою. Серед перших героїв — Медведчук! Він по своїй драбині дійшов таки до місця поряд з президентським!

Але драбина це один рахунок, а слава – то інший рахунок. І тут слава захисника-ленінця зустрілася зі славою захисника незалежної України.

Десь з Мюнхену чи з Єрусалиму телефонує Мойсей Фішбейн, лауреат премії ім. Василя Стуса, і запитує:
- Там у вас з’явився новий герой і борець за незалежність — Медведчук, — це що, той самий адвокат, про якого писалося в 58-му числі «Хроніки»?
- Так, той самий.
- А чому всі мовчать?
- Може, бояться: він нібито «усіх в кишені тримає».
- Не може бути: у нього, крім партквитка, нічого в кишені не було.
- Україна збідніла, а він розбагатів.
- Чому його бояться?
- Кажуть, «страшний чоловік».
- То, може, Стуса треба заборонити: все-таки Медведчук кваліфікував його, як злочинця?
- Як заборонити? У нас же демократія!
- То нехай демократія має совість і вибирає між Стусом і Медведчуком!
Від цих питань не заховаєшся.
Якби у наших предків не було Бога і його Закону…
Якби у нас не було Сковороди і Шевченка…

Якби не було Лесі Українки, Липинського, Стуса, то можна було б сказати: «Ми інша порода людей! Герої нашого часу виростають з брехливих комсомольців… Наші мільйонери виростають з хитреньких комуністів… Їхні капітали не шахрайством, а «законом» оформлені…» «Пустіть нас до Європейської спільноти!». Але Європа таких може пустити… тільки в клітку.

Отже, ще одна висота, яку опанував і залишив для нас Василь Стус на перехресті, де написано: «Блажен муж, котрий не стає на путь нечестивих».

 

Коментар ПЛ.

 Важко не погодитись з блискучим виступом Євгена Сверстюка, кругом він правий. І все-таки я не вбачаю в словах Віктора Медведчука чогось особливого і не став би демонізувати його й називати «символом кагебістської адвокатури». Медведчук був звичайною маріонеткою в цьому фарсі з передбаченим на 100 відсотків результатом, незалежним від мистецтва адвоката. Навіть, якщо б він незаперечно довів невинуватість Стуса і просив суд виправдати його, як Діна Камінська, Софія Калістратова чи Лідія Немірінська в своїх виступах на захист дисидентів, все одно Стус отримав би на повну котушку. Але чи можна було чекати від 25-річного розумного прагматика з партквитком у кишені дисидентської дії? Звичайно, ні, і він відіграв відведену роль, як і левова більшість адвокатів по призначенню КГБ, визнаючи «злочини» і говорячи про погане здоров’я підзахисного. Тим більше, що Стус, який з усіма учасниками спектаклю говорив як з ворогами тоном переможця на майбутньому Нюрнберзькому процесі, не давав жодної можливості для успіху такого традиційно-радянського захисту в політичних процесах, коли просять про полегкість.

Але виникає інше «питання, від якого не заховаєшся». Адвокати по призначенню в політичних процесах, як правило, не могли не бути пов’язані з КГБ —репресивно-каральним органом, який жорстоко переслідував правозахисників, і іронія Фішбейна і Сверстюка з приводу нагороди Медведчука цілком слушна. Сьогодні, коли питання про моральність політика постає з особливою гостротою, чи можемо ми довіряти Медведчукові, який обіймає високий пост і має ще більші амбіції? На мою думку, люди, які працювали в цьому каральному органі чи допомагали йому, мали б піти геть з усіх високих постів. На Всеукраїнській громадській науково-практичній конференції «Референдум і ми. Від громадянської позиції — до громадянської дії» 18 березня цього року один літній чоловік стверджував, що він працював в КГБ, і Медведчук був його агентом. Це може бути правдою, як може бути правдою і те, що цей чоловік навмисно збрехав, щоби спаплюжити свого політичного ворога.

І ось загинувший 15 років тому Стус знову нагадав нам про прості речі: що ми мусимо знати все про людей, які претендують на посаду Президента, на обрання в парламент та інші виборні органи, що наш політичний істеблішмент має пройти через таке очищення, як перевірку на особисту причетність до злочинів комунізму. Навіть не про люстрацію йдеться, а про перевірку інформації, що пан Х. особисто не брав участі у переслідуванні інакодумців, явному або таємному. Таку перевірку пройшли політики в більшості посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи, і вона сприяла підвищенню довіри до політиків і порозумінню у суспільстві. Отже, необхідно створювати механізми доступу до архівів КГБ і отримання відомостей про участь тієї чи іншої особи в політичних репресіях. І більше усіх інших в цьому мав би бути зацікавлений Віктор Володимирович Медведчук (а презумпція невинуватості наказує вважати його непричетним до злочинів, поки не буде доведено протилежне), видатний, за відгуками колег, адвокат і відомий політик, який назавжди залишиться в історії України як учасник політичного процесу, що відправив на смерть великого українського поета ХХ століття Василя Стуса.

Євген Захаров




«ХРОНИКА ТЕКУЩИХ СОБЫТИЙ», №58 (МОСКВА, САМИЗДАТ, 1980. — С.74-78)

С 29 сентября по 2 октября Киевский городской суд под председа-тельством П.И.Фещенко рассматривал дело члена Украинской группы «Хельсинки» Василия Семеновича Стуса (1938 г.р.), обвинявшегося по ч. 2 ст. 62 УК УССР (ст. 70 УК РСФСР). Обвинитель — прокурор Аржа-нов. Несмотря на протесты и отказы Стуса, на суде присутствовал назна-ченный защитником адвокат В.В. Медведчук (Хр. 55).

Арестовали Стуса 14 мая (Хр. 57). Во время предварительного след-ствия Стус никаких показаний не дал.

Стусу инкриминировали его письма Сахарову, Лукьяненко, Григоренко и киевским друзьям, заявление в прокуратуру по поводу Горба-ля, стихи, «устную агитацию».

25 сентября (четверг) жена Стуса Валентина Попелюх звонила Селюку (следователь Стуса, майор КГБ — Ред.), но он ей ничего о суде над мужем не сказал. Поздно вечером 30 сен-тября Михайлине Коцюбинской (Хр. 45, 46, 48, 49), Светлане Киричен-ко (жене политзаключенного Юрия Бадзьо — ред.) и жене Евгения Сверстюка В. Андриевской были вручены повестки с вызовом на 1 октября на суд в качестве свидетелей. Только от них По-пелюх узнала, что суд над ее мужем уже идет, но и 1 октября ее в зал суда не пустили.

Выступая на суде, Коцюбинская назвала Стуса человеком с обнажен-ной совестью, не способным пройти мимо малейшей несправедливости. «Такие люди встречаются редко, и я счастлива, что судьба свела меня со Стусом. Я много чем в жизни обязана ему». На вопрос судьи, что она может сказать о заявлении Стуса в прокуратуру по поводу Горбаля (в этом заявлении Стус требовал возбудить дело против организаторов ци-ничной провокации), Коцюбинская ответила, что это заявление ярко под-тверждает ее характеристику личности Стуса: она также была убеждена, что Горбаль не виновен, но она только горевала об учиненной несправед-ливости, а Стус немедленно и остро отреагировал на нее.

Коцюбинская отказалась выполнить просьбу судьи — охарактеризо-вать письмо Стуса из ссылки в Киев, написанное в 1977 г. (в этом письме Стус писал о желании вступить в Украинскую группу «Хельсинки», призывал не бояться танка, хоть он и крушит беспощадно все живое на своем пути, излагал линию поведения на будущем суде: он будет требо-вать присутствия представителей Мирового конгресса свободных укра-инцев, в противном случае не будет принимать участия в суде, только в последнем слове поставит точки над «і» — будет говорить как сын сво-его народа, который пребывает в страшных условиях духовного гетто), поскольку видит не оригинал письма, а его копию (в «деле» имеется толь-ко копия этого письма, переписанная рукой Кириченко).

Отвечая на просьбу адвоката дать Стусу политическую характеристи-ку, Коцюбинская отметила глубокую гуманность и демократизм его взглядов; ему абсолютно чужд поверхностный национализм; если же понимать национализм в плане «нельзя любить человечество, если не лю-бишь прежде всего родную мать», он свойственен Стусу, Стус с болью воспринимал все уродства национальной жизни и прямо и резко высту-пал против них.

Стус. Известно ли свидетелю, что в Декларации прав человека запи-сано право на свои взгляды?

Коцюбинская. Да.

Стус. Известно ли свидетелю о тайне личной переписки?

Коцюбинская. Да.

Стус. Известно ли свидетелю, что Кристина Бремер (Стусу инкрими-нировалось адресованное ей письмо; в обвинительном заключении сказа-но, что он «переписывался с националисткой из ФРГ» — Хр.) — член «Ме-ждународной Амнистии», и может ли она быть националисткой?

Коцюбинская. Относительно национализма — абсурд. Теперь мне по-нятно, почему на предварительном следствии следователь не хотел запи-сать, что Кристина Бремер — член социалистической партии Германии.

Стус. Известно ли свидетелю, что во время предварительного след-ствия ко мне 8 августа применяли пытки («фізичні тортури»)? Вот их автор (Стус показал на стоящего у двери зам. начальника следственного изолятора КГБ).

Коцюбинская. Не известно. Но если так говорит Стус, то это правда.

Затем Коцюбинская описала тяжелые условия, в которых Стус жил в ссылке, — его заставили жить в общежитии, кругом пили.

Судья прервал ее и сказал, что эти люди присутствуют в зале (на суд, в качестве свидетелей «устной агитации», были приглашены несколько человек из пос. Матросово Магаданской области, в котором Стус отбывал ссылку) — пусть она не клевещет на рабочий класс.

После этого одному из магаданских свидетелей был задан вопрос, правда ли, что сосед Стуса однажды в пьяном состоянии помочился в его чайник. Свидетель ответил, что он при этом не присутствовал, но моча в чайнике действительно была.

После окончания допроса Коцюбинскую заставили выйти из зала суда.

Кириченко в начале допроса обратилась к судье: «Прошу суд спросить у Стуса, признает ли он этот судебный процесс законным».

Стус. Не признаю.

Кириченко. В таком случае и я отказываюсь принимать участие в этом процессе.

В ответ на требование прокурора привлечь ее к уголовной ответствен-ности за отказ от дачи показаний и на аналогичные угрозы судьи Киричен-ко ответила: «Я буду давать показания на том суде, где Василий Стус будет обвинять, а не сидеть на скамье подсудимых», — и вышла из зала суда.

Андриевскую спросили о письме Стуса из ссылки (см. выше). Она ответила, что читала только часть письма, обращенную непосредственно к ней.

В качестве свидетелей «устной агитации» на суде были допрошены жи-тели пос. Матросово — начальник рудника, на котором работал Стус, зав. отделом кадров этого рудника Шариков, несколько рабочих — сосе-дей по общежитию, медсестра из больницы, в которой лежал Стус, про-давщицы.

Речь прокурора продолжалась больше двух часов. Сначала он перечи-слил достижения Советской Украины, которые очернил Стус, затем поговорил о преступлениях бандеровцев и ОУНовцев, потом перечислил «преступления» Стуса: письмо из ссылки, заявление по делу Горбаля, письма Кристине Бремер, А. Горбач и Г. Горбач (в ФРГ), А.Д. Сахарову, Л. Лукьяненко, П.Г. Григоренко (в деле эти письма представлены ксеро-копиями) , основное — устная агитация в ссылке.

Адвокат в своей речи сказал, что все преступления Стуса заслуживают наказания, но он просит обратить внимание на то, что Стус, работая в 1979-1980 гг. на предприятиях Киева, выполнял норму; кроме того, он перенес тяжелую операцию желудка.

После речи адвоката заседание суда было прервано.

2 октября заседание началось прямо с зачтения приговора (таким об-разом, у Стуса было украдено полагающееся ему по закону «последнее слово»). На это заседание кроме «спецпублики» пустили В. Попелюх, ее сестру и Риту Довгань. Кириченко 2 октября утром вызвали в мили-цию по вопросу о «тунеядстве» (она не работает три с половиной меся-ца; по закону преследование начинается с 4 месяцев) и задержали до окончания судебного заседания.

Суд приговорил Стуса к максимальному наказанию — к 10 годам ла-герей особого режима и 5 годам ссылки; кроме того, суд возложил на Стуса 2300 руб. судебных издержек (главным образом, за приезд мага-данских свидетелей).

Судья читал приговор, глотая слова, и с такой скоростью, что нельзя было разобрать ни дат, ни фамилий свидетелей. Окончив чтение, он без всякой паузы заявил: «Суд окончен», и «спецпублика» направилась к две-рям. «Палачи! Вы мне и последнего слова не дали сказать!» — восклик-нул Стус и процитировал Лермонтова: «И вы не смоете всей вашей чер-ной кровью поэта праведную кровь!»

Стус выглядел очень плохо, на лице ни кровинки, бледный. На свида-нии после суда он сказал жене, что такого срока не вытянет.

19 октября А. Сахаров выступил с обращением

В защиту поэта Василя Стуса

1980 год ознаменовался в нашей стране многими несправедли-выми приговорами и преследованиями правозащитников. Но даже на этом трагическом фоне приговор украинскому поэту Василю Стусу выделяется своей бесчеловечностью.

.Юридическая машина сработала по своим нечеловеческим законам и обрекла человека еще на 15 лет страданий.

Так жизнь человека ломается без остатка — как расплата за эле-ментарную порядочность и нонконформизм, за верность своим убеждениям, своему «я». Приговор Стусу — позор советской ре-прессивной системе.

Я призываю коллег Василя Стуса — поэтов и писателей во всем мире, своих коллег-ученых, «Между-народную Амнистию», всех, кому дороги человеческое достоинство и справедливость, выступить в защиту Стуса. Особо я обращаюсь к участникам Мадридского совещания. Приговор Стусу должен быть отменен, как и пригово-ры всем участникам ненасильственного правозащитного движения.




МИХАИЛ ХЕЙФЕЦ. ОТРЫВОК ИЗ КНИГИ «МЕСТО И ВРЕМЯ» ИЗ ГЛАВЫ «БОРИС ПЭНСОН РАССКАЗЫВАЕТ»

В день подписа-ния Хельсинкских документов потерял сознание и упал посреди барака Василь Стус. Бесконечные карцеры, недоедания, придирки и преследования — и началось кровоизлияние в разорванном же-лудке.

Я слушаю Боба с болью. Трудно найти человека благороднее Василя, но и менее приспособленного к лагерной жизни: он прям, мужественен и горд, как его стихи — таких в лагере ломают в первую очередь и не могут не ломать. Так здесь режим организован, чтобы гордых и смелых ломать первыми.

Вот пример: в январе 74 года умер в больнице заключенный литовец Клеманскис. «Он был по-лагерному хороший товарищ», — сказал о нем Василь. И вот Стус на проверке вышел перед строем: «Умер наш товарищ. Он лишен послед-него утешения: чтобы в последнюю дорогу его проводили те, кто делил с ним хлеб и соль.» — «Стус, прекратите заниматься агитацией!» — «.Давайте сделаем, что можем: снимем в память его шапки». — «Стус, прекратите!» Но все, даже «сучня», сняли шапки, весь строй. Возникло дело о «ми-тин-ге, организованном Стусом в лагере». На следствии он упрекнул начальника, майора Александрова: «Как вам не стыдно! Фашисты, и те отдавали гробы и урны с прахом заключен-ных, если это были их граждане, а вы.» Итог — шесть месяцев БУРа, лагерной тюрьмы. Так жил в лагере Стус.

— .Василь упал без сознания и залился кровью. Мы страшно перепугались. Я бросился на вахту, надавил на надзирателя — он позвонил в поселок. День был выходной, связаться с врачом долго не удавалось. Наконец кто-то на том конце провода обещал найти врача. Через час тот поя-вился, малость хмельной. Еще через час удалось добиться, чтобы Стуса отправили в стационарную больницу. Пока согласовывали дела с началь-ством, пока нашли носилки и решили «проблему транспортировки», пока утрясли вопрос с кон-воем — прошел еще один час.

Два зэка-расконвойника из соседней бытовой зоны в сопровождении четырех автоматчиков, собаки и надзирателя через три часа после при-ступа доставили Василя в больницу (она располо-жена в 300-х метрах), где до утра к нему так никто и не подошел.

Все это казалось особенно зловещим в дни под-писания Хельсинкского акта.

Незадолго до этого в «Правде» было сообще-ние, что болен Корвалан, и Академия меднаук вызвалась послать к нему в Чили группу профес-соров-специалистов. Славко Чорновил отправил эту заметку вместе со своим заявлением прези-денту АМН с просьбой оказать помощь Стусу, жизни которого грозит опасность совсем рядом от Москвы. Ответа, конечно, не последовало, но врачи лагерной больницы сами сделали, что могли: остановили кровотечение. Вскоре его вер-нули на зону, но он все еще лежал. Главный хирург больницы гордо заявлял: «Я вытащил Стуса из морга». Состояние Василя оставалось тяжелым, и мы просили отправить его снова в больницу, на что врач мрачно отвечал: «Я же не могу отнести его туда на руках.». Что было дальше с Василем, я узнал через год, потому что меня самого «дернули» с пятерки обратно на девятнадцатую зону.

А Василя в полумертвом состоянии этапиро-вали в Киев, где чекисты добивались, чтобы он с ними «побеседовал». Он отказался, заявив про-курору в их присутствии: «Человек не обязан разговаривать со своими убийцами». В Киев при-ехала его восьмидесятилетняя мать, прося о сви-дании с сыном. Вокруг тюрьмы жена водила его сына, десятилетнего Митрыка: «Вот тут тато.» Свидания не дали ни матери, ни жене. Из Киева Стуса увезли в Ленинград, где в больнице им. Гааза удалили две трети желудка. Оттуда при-везли к нам на 17-ю зону.




ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА

МАЙЖЕ 20 РОКІВ ТОМУ, 2 ЖОВТНЯ 1980 РОКУ ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ ВАСИЛЬ СТУС БУВ ЗАСУДЖЕНИЙ ДО 10 РОКІВ ТАБОРІВ І 5 РОКІВ ЗАСЛАННЯ. 15 РОКІВ ТОМУ, 5 ВЕРЕСНЯ 1985 РОКУ СТУС ЗАГИНУВ У ПЕРМСЬКОМУ СПЕЦПОЛІТТАБОРІ №36. МИ ДРУКУЄМО СЬОГОДНІ МАТЕРІАЛИ З НАШОГО АРХІВУ — УРИВОК З КНИГИ МИХАЙЛА ХЕЙФЕЦА «МЕСТО И ВРЕМЯ» ПРО ПЕРШУ «ХОДКУ» СТУСА, ІНФОРМАЦІЮ ПРО СУДОВИЙ ПРОЦЕС 1980 Р., УРИВКИ З ЗАЯВИ АНДРІЯ САХАРОВА НА ЗАХИСТ СТУСА, А ТАКОЖ ВИСТУП ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА НА ВЕЧОРІ ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА В КИЄВІ 5 ВЕРЕСНЯ 2000 Р., НАШІ КОМЕНТАРІ І ДЕКІЛЬКА ПЕРЕКЛАДІВ «ПАЛІМПСЕСТІВ» СТУСА РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ. УСІ ЦІ ТЕКСТИ ДРУКУЮТЬСЯ В УКРАЇНІ ВПЕРШЕ.



Бюлетень "Права Людини", 2000, #25